після ракет — на узбіччях застиглі пози.
пане архангеле, де ваш судовий позов?
що ми, урешті-решт, зробили не так?
жалібно тягнеться пісня сирени зранку,
жалібно стогне матір за сином зраненим.
тихше, сховайте квиток, лише перший акт.

ніч у ка́птурі, в небі спалахи, б'єм на сполох.
наша доленька, брате — замаскований молох:
ріже, засмоктує, щириться, прагне ще.
я замурую біль твій у межах застінок,
в стиглих приховищах, в чорних очах домівок,
там, де у грудях скипає печаль і щем.

я їм розкажу, брате, про 8 років,
про терикони, про «нациків», «сепарів», «орків»,
жовті райони, вугільні ночі і сни.
як забирають можливість твою повертатись,
як внутрішні стрижні мають здатність згинатись,
як березень плаче у передпокоях весни.

там, де ревуть воли, височіють кручі,
де Марік і Мєлік, де Васильків і Буча,
Харків, Херсон, Волноваха, Ірпінь... авжеж
назв так багато, наші міста — герої,
наші армійці — титани, їм вистачить зброї,
волю кропити ворожою кров'ю (без меж).

знову всі мерзнуть серед снігів і морозів.
пане архангеле, де ваш судовий позов?
чи-то не видно з божих олімпів нас?
брате, зостанься, ще постоїм хвилину,
тихо згадаєм усіх, хто сьогодні загинув,
завтра — відплатимо, най тільки стане час.

2022

Вимовляю її ім'я,
згадую телефонний номер від першої
до останньої.
Кожен звук,
кожну випиту хмару,
кожен момент безсонних ночей —
все під шкірою.

Втома перетворює мої очі в мішки,
замість ідей — ліві та праві течії,
в мене хворіє і помирає кішка,
і чорний, ментальний вечір
приходить у хату
співає фаду,
знімає туфлі,
поклавши липкі долоні мені на плечі.

Я ніколи так не сумував:
клітинами тіла,
безмежжям слів,
тремтінням повік.
Просинаюсь так, а в душі тихо тане сніг.
Ранок, мов би дружину джиґун, краде твій вік.
Самотність показує язика і вкладається біля ніг,

а в мене німіють пальці,
коли я пишу
тобі,
тобі,
тобі.

2011

Серце, немов піроман, сумує за спекою печі.
В ліжку у всіх все добре, тобі ж — якнайбільше тяжко.
Те, що здавалось близьким, було найближчим до втечі:
тікали з міста, із глузду. Щоправда, від себе — важко.

Я знав, бо твоє ім'я римується зі словом «всесвіт»,
як не римувалися жоден вірш або пісня.
Всередині кипіло море і його чарівний плескіт
дав привід забути, чекаючи, коли візьмем.

Не чулись/не бачились. Голос у телефоні
не зміг подолати і кілометрову відстань.
ти зробиш останню помилку і щезнеш. Без церемоній.
Я зроблю останні півкроку, щоб впасти у червінь міста.

2012

Як у фільмах Кітано — у волосся вплетена стрічка когось задушить,
так і твої вірші, що з'їдають усю мою душу.
І весна не міняє фатум, лишає у вадах вся.
Знаєш, коли Бог діставав з Адама ребро,
він теж мало про що здогадувався.

У кімнатах моєї пам'яті — харківські вулиці, Крим і азовські пляжі.
Хтось воліє не жити згадками, я ж — постійно тисну на важіль.
В голові моїй є таємниця, та, що знають лише провидці:
я кохав одну незнайомку і їй, певно, вже за тридцять.

Де містечко під Києвом — небо згорить надвечір,
сивий попіл розкидає хмари, ніби невипрані речі.
Кажуть, серпень з'їдає зорі (та світла буває вдосталь).
Він розірве словами небо:
крилатим не треба ґрунту, крилатим потрібен простір.

2012

тій, що надсилає вночі тисячі новин,
ділиться, мовби атом, чимось своїм-новим.
в її обличчі — жаль, краса неймовірних сил,
боже, я ж бо ніколи не бачив такої краси.

серце кипить, як джезва, джазом співа душа,
я — з тих одвічних прибульців, вона — з великих держав,
холод змінився на жар, щойно нічний кришталь
вщент розгромив наших мрій-зорепадів штат.

знаю, кохання — відблиск в чужих очах,
кава у кров, цигарки та зелений чай,
зміна всіх кольорів, квітів і їхніх назв,
знаю, любов — щось важливе
супроміж
нас.

Це були моменти,
коли кохання нагадує вкушене з обох сторін
яблуко.
Велике, немов Нью-Йорк,
крихке, ніби чортів пазл.
Коли в кожному з нас хтось помер,
і ми збудували у головах анонімний морг
без віз, спогадів та імен,
лише з купою атмосфер,
сповнених інорідним червоним газом.

Коли я побачив частку
твоєї стомленої душі,
магічним чином нагадавшу мені скриньку і малахіт.
Серце рухалось у збитому, ніби дихання, темпі.
І було вже дві за північ, і дуже тепло,
і хтось пошепки натякнув,
що у часу є свій ліміт.

Коли кожновечір'я думаєш,
як радіє чиясь дивовижна мама,
та спалюєш,
ніби серветку у центрі сутінкового міста,
свій чорновик.
Мить перетворюється на вічність,
і кожен вдає з себе полоненого гуантанамо,
бодай же в кожному причаївся
ірландський гнівець-бойовик.

Це булo містичне провалля у просторі,
коли я почув твій голос по той бік телефону —
зібрались докупи венеції, стокгольми і всі страхи.
Довга дорога додому.
Коли ми вперше зустрілись,
з хатин дядька тома зірвало усі дахи.
В кафе на Подолі джазмени грали босу,
і місяць на рукавах,
і ще одна ніч на осад.

2010