“some girls will get their way”
(“Ophelia” Tori Amos)*

недомиті горнята і вимерзлий дух боротьби
боротьби із собою
коли полягли усі решта
ти офеліє знов об рукав його кішкою трешся
доки плачуть за тілом твоїм
кришталеві гроби

в павутині дротів телефонних
застрягли слова
недомовлені і непромовлені
збились клубками
ти «кохану» його чергову обкладаєш
лапками
і до нього не слабшає тяга твоя силова

ти офеліє мабуть із тої когорти кобіт
що керують мужчинами навіть
глибоко з могили
…і лягають на груди йому білі голови лілій
…і лягає розтерзана втіха
на груди тобі


*(англ.) "Деякі дівчата отримають те, що хочуть" (з пісні Торі Еймос)

коли затихне гонг і зблідне Ганг
і розіп’ють гірке зело брахмани
твоя печаль на смак незгірше манни
зійде мені і стане як снага
як гуру
як опальний генерал
як неймовірна легкість обіцянок
мальована тонкими олівцями
залишиться зі мною помира-
ти
не шкодуй мені її дарма
розкрий долоні вшир -
не будь захланним!
допоки чорних дум злочинні клани
вертають і вертаються у вир

і широчіє міниться ріка
громовідводи щуляться щуряче
куди
куди завів мене моряче -
шепоче мряка на твоїх руках…
ці зарості чужинні
і туман
як молоко священної корови
і обрій вигинається, як брови,
дарма ти опираєшся
дарма…

і калатає дзвоник у душі
і ти пливеш
і забуваєш де ти…

тобі на лихо випали дощі
і ці дощі – мої апологети

на дев’ятому колі пекла хороше й тепло
паперові троянди пахнуть майже реально
двоголовий місяць
кожному місце спальне
і до хрускоту чисто -
пекло халтури не терпить

на гардинах ліани пластикових гарденій -
на дев’ятому колі шоку
все в шоколаді!
розповніла панянка в запраному халаті
із-під нігтів червоних виймає
завдання денні

і щоразу стискає горло (та це деталі -
ти пуста оболонка мертва
немов поліно)
охоронці-примари
ґрати із пластиліну
і при тому лютіші левів міцніші сталі

і течуть у горлянку вічно гарячі смоли
і розп’ята свідомість корчиться у судомі
тінь лелеки вгорі –
нехай забере додому
де чекає наступне
рідне
десяте коло

Сергію Осоці

це вернидубе не твоя доба
житами і свободою пропахла –
примарне місто на семи горбах
казенний дім у брудно-білих кахлях

і люд – аборигени без облич
вони тебе вполюють наче лося
і подадуть під соусом шашлич…
навіщо їм твоє дзвінкоголосся?

навіщо їм твоя лапата вись
яка тече над кіньми вогняними -
покриті стіни крилами мошви
забито діри в паралельний вимір

туди ковзкі насипані шляхи
туди б упасти в скирти чи у скити
і дивом снять у леготі руки
серед ожин твої чорняві діти

і світлий гріх зривається зі стріх
і врозсип утікають конокради
бо є в саду і груші і горіх
бо є вино із того винограду

розповзаються зморшки системою координат
виноградник усох
ні сатирів нема ні менад
нерозбавлений сон із суцільної в’язі сонат
нерозв’язаний вузол із жил і глевкої породи

обережно ступати себе в оберемку нести
і сміятись у безумі - ти безумовно не з тих
навіть сволок не держить такої сволоти як ти
боягузе за синіми спинами перегородок

і ховаючи мозок між альфою й зетом газет
не дивитись як тіло охляле по лезу повзе
говорити собі - це почався сезон ГРЗ
неохоче до тями іти
ніби хлопець до війська

барабани боввани сокирою рубаний біль
розбиватиме губи на біс не тобі не тобі
а за сірістю сирість а далі - останній рубіж
ця розколота синь підійди сюди синку не бійся

в кольорових лабетах кайфує сумління слабе
і волає у вухо широка горлянка ТБ
а волосся і шкіра уже відторгають тебе
і вдаряються мухи у шибу мов гелікоптери

і - hey Jude! - залягають під шкіру із пісні слова
і тебе у безодню стічною трубою змива
ця країна багата на дати та антидива
де кути образи перехожі
глухі як тетері

більше не снись
ти мій сон отруїв
годі карати
вечір умив білі руки свої
як прокуратор
я йому ноги омию нехай
терпнуть коліна
нашепочу аби туга лиха
зм’якла у глину
вечір не зглянеться
сниво дурне
з міхів розсипле
вечір - мій кат - відспіває мене
голосом сиплим
пам’ять затягне шнурок
ув’язнить
вежа мов глечик
діва очей не зімкне ні на мить
коси по плечі
сниво розкраю на сотні судом
кину до схрону
завтра - прощати гоморру й содом
жінко солона
завтра - заклякнути межи стовпів
тихій і ницій
винести
стерпіти будь-що аби
більше не снився

цей листопад невмолимий як голод і як любов
і вічний немовби черга від ранку
й до ощадкаси
нема повітряних зміїв бо вижовкли всі либонь
така недитяча казка такий от безжальний кастинг

і листя мов камікадзе летить із чужих висот
лавина гіркого вчора
ловú моїх снів безумців
безславних моїх синів чи абсурду найвищий сорт
провина – завжди закон
невинність – лише презумпція

гріхів наших як горіхів а смертних тільки-но сім
то буде з роси й води нам
якщо просити уклінно
одягнеш корону блазня - відпустять таланти всі
роззяви роззуті очі загоєні в кров коліна

і побут вітрами битий і подих на двох один
у книжечці захалявній – такого не пробачають
хто в черзі за листопадом останній?
і жовтий дим
розв’яже холодні руки заплетені у мовчання


30.11.2009

Не буде несподіваних зізнань,
разючих, ніби кров на простирадлі.
Крижину, на якій ми в лови грали,
розтяла березнева борозна.
А мій аміґо й оком не змигнув –
подався у байдужість автостопом.
Калоші не врятують від потопу,
чіпкі слова не висмикнуть зі сну,
у цих недбало скроєних ролях
ми перебрали поглядів скоромних

…і різь, неначе рись, реве у скронях
…і я лечу в холодний переляк
у темне гирло,
попід кригу снів,
в саме єство,
тісніше в зимний кокон,
і глибше,
глибше –
хоч і так глибоко
у цім ставку - бодай би обмілів...
межи снігів, як виразка, віджив,
бодай би захлинувся сам собою!
і тишею, яка без перебоїв,
тебе тримає
згірклим і чужим...

Ми грались у лисицю й журавля,
як діти.
Як дорослі – ми догрались.
Читач не дочекається моралі,
а під ногами дно – усе ж земля.

де ти знайдеш такого янгола…?
(«Крихітка Цахес»)

де ти іще знайдеш такого янгола у мені?
у вимріяному вимірі де вимерли всі вогні:

лілейна Ліліт – королева усіх лоліт
рибка із кабаре бере тебе на свій вертоліт
верткі коси-кобри та червона беретка стара
і ми гордо гортаємо небо вгорі згора –
ємо тремко в темряві зоріємо як зірки
і гляди ось прокльовується кволе крило з руки
пальці-пір’їни розчепірюються немов на спір
від недосипу ризик розсипатися до сих пір
світи вутле моє світило гори не гори
пізнє дерево пізнання виповзе догори

тримайся білий ангелику розпатланих віт
світи несамовитий світи на світ

хлопчику з аніме пещений самураю
горло моє німе бачиш я помираю
гола твоя струна колір стійкий на запах
хлопчик мене спіймав міцно тримає в лапах

хлопчику так болить бачиш на сукні шрами
нічка летка як мить - жили як анаграми
тягнеш як тятиву буде тобі вендета
пальці по лікті у тіло твоє та де там

я не рішуча не тисни мій друже враже
дотик не головне - хочу 3D зображень

цей четвер ніби знак на дорозі стоїть
ми ступили той крок від любові до… завтра
і міняти замучився маски свої
мій настирний фантом і незримий співавтор

розсипається болем незбираний сміх
із дурниць непростимих яких ти не скоїв
і безумні озера пробачень моїх
заростають гінкою як сум осокою

і не зцілить мовчання замлілі думки
як надійде конвертом надісланий постріл
розлетись
розірвися на сотні шматків
пересипавши прахом і настрій і постіль

янголя кавуном підсолоджує глум
серед клаптів гіркого мов опіум диму
і завія іде як брехня по селу
залишаючи глицю та лиця блідими


***
і здається - забула забила гвіздки
перетерла на пил
і не згадую всує
потягається світ наче капосний кіт
під рухливими пальцями Кейко Мацуї

і нехай розриваються скроні від куль
і замерзли у склі посинілі кульбаби
я плекатиму твій заборонений культ
ілюзорної плоті невипиті барви

біла миша по тиші - шкреби не шкреби
у шухляді ув’язнено вірші цейтноти
і чудний відголосок твоєї журби
роздиратиме слух непозбавлений цноти

четвергові дощі не врятують душі
не мовчи - у кишені не втримати шила
…і розгулюють голі по кухні чужій
ті слова
із якими вона согрішила

люляй моя остання солодка здобич
в небі на фабриці робиться перший сніг
місяць немовби кусень пахкої здоби
люляй мій спійманий звіре із білих снів

стіни побілені вікна розплющить вечір
дихання гнізда звиває межи стропил
фрази наївні неначе білі овечки
ходять убрід із долівки здіймають пил

люляй моє звіря білозубе люляй
напнута спина в готовності до стрибка
важелі каруселі - земної кулі
будуть завжди і ніколи в моїх руках

вимерзлі нори розорані коридори
всі твої шрами на шкірі моїй горять
люляй нарешті - ми заплатили дорого
спи моє біло-пухнасте лихе звіря

«Так терпко пахне той панич
з чужого саду»
(Ю.Броварна)

співай моя незагойна рано луною в ніч
високий ставний у двір заходить чужий панич
вуста медвяні в очах печалі – відром черпай!
а в мене власний сльозами битий солодкий пай
а в мене руки у тісті білі у горлі щем
а він підпер очманілу стелю своїм плечем
його зіниці озера темні таємний сад
сумирна мряка злітає з яблук лунка роса
куди прямуєш умілий майстре ідеш куди
гострять сокири на голоси нам людські суди
духмяне тіло на скатертині немов калач
співай моя незагойна рано вирізуй плач
ті калинові його словеса терпкі як дим
і тінь моя зі стіни зірвавшись іде за ним

на майдані масова істерія:
дівчинка жонглює смолоскипами
натовп умліває дуріє
люди стікають криками схлипами
зойками лайкою непристойною
сміхом папірчиками зеленими
дівчинка казкою перестояною
ситу юрбу підгодовує під кленами

дам екзальтованих нудить у коміри соболині
дами шукають у пудреницях забуті «я»
дам огортає безумство нещадно клинить
дами заледве на хмарочосних підборах стоять
діти собаки виплигують із їхніх рук
сиплеться конфетті з посивілих перук

а дівчинка далі жонглює вогнями
найкволіші духом заковтують сніг без тями
заковують очі в маски налякані інтроверти
дівчинка розчепірила пальці в обличчя смерті
відьма негідниця - мозок точить гординя!
от би вчепитись у коси пропахлі димом

видерти пісню яка з’явилась допіру
от би з її долонь поцупити вітер
от би залізти в цю шрамовану шкіру –
честі не в міру одній отаку носити!

дівчинка розплітає скуйовджені голоси
втикає у темряву феєрверки заграви
дірявить сутінки краплями вогняної роси
бравадою твердолобі сумніви дірявить

підіймає руки попечені в ритуалі – вуаля!
вибухають над головами блискавки громовиці
зриває байдужу вуаль із урбанізованих поселян
які приклеїли до шоу зіниці вицвілі
забувши – під чобітьми не хмари
тільки сніг посипаний піском і сіллю
перешіптуються хтиво:
диви! – яке диво…
не куплене на базарі
не висмоктане з безділля

біопсія душі
стриптиз на залюдненій площі
дівчинка посеред пекла людей і машин
вогонь у ночвах ночі полоще
браслети в агонії розкидає наліво-направо
така неприпустима – і непростима - вистава,
певне якась облуда якась підстава!
потьмарення від мандаринів наколотих
на ялинкову гілку
адреналінове отруєння небувале…
дама у хутрі нігтями відчиняє мобілку
пан у шкірянці повітря тютюном набиває

кануть у Лету їхні кабріолети
пики пихаті депресії персні дачі
дівчинка позбирає свої браслети
факели згашені хлопчику передавши.

Буває нерозділене кохання,
чіпляється за груди й пазурами
дере. Щастить тому, хто вільним стане

від кари тої, що й великих ранить:
Сапфо у прірви, Прометей без тями…
Життям, яке наповнене стражданням,

іде багато з нас. І ми незламні
перед всіма. Гнів не кипить на лицях,
хоч потай мука володіє нами.

Хороша міна у поганій грі. Це
як вишкіл - не здаватися без бою:
спартанець юний, що украв лисицю,

з розтятими грудьми не видав болю.


Оригінал:


Finns det en kärlek som är obesvarad,
griper den tag om bröstet som den äter
med klorna. Lycklig den som blir besparad

Ett kval som är ett kval för majestäter:
Sapfo vid stupet och Prometheus' gamar.
Men genom livet med en sorg som fräter

Går många av oss. Inför världen stramar
vi upp oss. Ingen ser oss knyta näven
om det som pinar hemligt och förlamar.

God min i elakt spel: Vi lyckas även
och liknar när vi övat upp förmågan
gossen i Sparta som den stulna räven

Slet upp i bröstet, och han teg om plågan.

Не той найкращий день, де ситі ми,
а той, де спрага нас веде щомить.

В мандрівці нашій є мета і зміст,
тому страждання тільки живлять міць.

Мета найкраща – відпочинку ніч,
де спішно хліб ламаєш при вогні.

Там, де лиш раз ми стали на нічліг,
спокійні сни - й лунає спів у них.

Світання кличе нас із забуття!
Пригода наша довга – як життя.


Оригінал:

I rörelse

Den mätta dagen, den är aldrig störst.
Den bästa dagen är en dag av törst.

Nog finns det mål och mening i vår färd -
men det är vägen, som är mödan värd.

Det bästa målet är en nattlång rast,
där elden tänds och brödet bryts i hast.

På ställen, där man sover blott en gång,
blir sömnen trygg och drömmen full av sång.

Bryt upp, bryt upp! Den nya dagen gryr.
Oändligt är vårt stora äventyr.

Бої із тінню,
битви з вітряками...
Ці нерозлучні друзі - біль і бій.
Написано і на роду, і в кармі:
чоло-в-чоло стикатися з биками,
коли червона сукня на тобі.

Такий талан – сама у шкуру влізла.
Навіки прирекла себе саму
списи ламати об серця залізні,
з’являтися живцем на власні тризни
і демонів ловити, наче мух.

Тріщить арена, як старе корито.
Шалений тан.
Кривавий карнавал.
Тобі - ловити усмішки і квіти,
і голими колінами світити
на гострі роги,
ікла
й слів оскал.

Вогонь догорає –
і скоро нас грітиме попіл.
Списи перехрещені,
тільки їх вістря німі.
Про що вони снять, не дізнатись ні зараз, ні потім,
Бо ми не дійдемо.
Бо воїни стануть людьми.

Ти чуєш, мій жилавий ладо,
мій юний Стрибоже?
Це кидають сутінки виклик мені і тобі.
Полює знемога на серце посвячене кожне -
чи станемо першими
і не повернемо вбік?

Вогонь догорає і дивиться в очі незмигно.
На з’єднані руки немовби нап'яли ланцюг.
Я зможу тобі розказати,
я вірю, що встигну
від нас голіруч відвести небезпеку оцю…

Прислухайся, як шелестять осокори тривожно.
А голос немов у смолу бурштинову загус.
Послухай мене...
Та чому, як на лихо, не можу
ні звуку добути
із флейти обвітрених вуст?

Ріка закипіла,
і птаство завмерло довкола.
І знову до битви –
жене за собою потік.
Я списа подам
і молитиму сонце схололе,
аби цей вогонь наостаннє
прозрінням опік.

Колії-колії, довгі, як зими.
Рідні, як сестри.
Суворі, як Бог.
Любі повернуться,
будемо з ними
мріяти,
пити зі склянки на двох.

Колії-колії…
Коливо долі
рано давати на білий обрус.
Краплі обіцянок падають долі,
краплі гуркочуть,
немов землетрус.
Сипле зима папірцями прощання
і вихолоджує душу і дім…
Недобудовані замки піщані.
Місяць у небі помер молодим.

Колії-колії… Стрілки колючі
лізуть у скроні, немов шпичаки.
Жінкою з кінокартин Бертолуччі
біла сніжинка зникає з руки.
Стали фігурками на каруселі
люди із клунками,
пси,
голуби…
Серце, як дзвін, у грудину гамселить:
не загубитися б,
не загуби…

Колії крутяться в дикому вальсі,
та гучномовці зупинять його.
Коло замкнеться,
з’єднаються пальці:
«Колія перша.
Дев’ятий вагон».

Ці шляхи - заболочені, сіллю засипані й пилом.
Боронь Боже, колись отакими шляхами іти.
Білі мушлі - як леза.
І пишуть червоним по білому
наші ступні, шукаючи хід у ворожі світи.

Як повірити в себе, коли всі навколо не вірять,
і вгадати, куди перехилиться Долі вага?
А коли припече -
обернутися птахом чи звіром,
і щетину чи пір'я на душу вдягти без вагань.

Обіцяй мені:
не озиратись на тіні позаду.
Обіцяй ні на мить не спинятися, доки йдемо.
І коли я впаду...заховати мене, безпорадну,
аби хижі птахи не дістались очей і думок.

Небокрай ніби греблею стримує води червоні.
Обірветься - і хлине криваве світання на світ.
Надривається дзвін,
і ти знаєш, по кому він дзвонить:
затамуємо втомлене дихання, доки живі.

На зеленій планеті, холодній, немов буцегарня,
утікає між пальці моє запізніле "зажди".

Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana
і в імлисте нікуди пустити її...назавжди

чотири стіни, і глухо неначе в танку,
і це фіолетове плаття старе, як світ,
воно пам’ятає перші наші світанки,
де липи, немов обурені пуританки,
до нас простягали кістляві долоні віт

чотири стіни, і фото заплющить очі,
бо парко, бо тисне у скроні йому картон
і я забуваюся… просто забути хочу
неголені щоки, зовсім дитячий почерк
на шиї родимку, погляд, зухвалий тон

чотири стіни - коробка з-під черевиків,
з місцевої флори й фауни - цвіль та міль
і пилом осядуть спогади на повіки…
нечувана річ - довіритись чоловіку
і Шляхом Чумацьким
пустити його
по сіль

земна – і не тільки тому, що грішна,
в очах догоряє трава торішня
і місяць, як той синьорукий Крішна,
тебе обіймає, але дарма:
усі обереги його барвисті -
лише камінці у твоїм намисті,
і дотики-погляди ненавмисні
тебе не туманять, немов дурман

земного тяжіння спасенна сила
твоя же Харибда, твоя же Сцілла
уплав через небо довільним стилем -
невисоко, може, але вперед,
а місяць гримує свої гримаски,
гримучою сумішшю тіло мастить,
і ти, як об’яви, зриваєш маски,
ростиш гарбузи для своїх карет

а стомляться крила, то морок бурий
штовхатиме в ями, на кучугури,
і місяць, що зілля духмяне курить
на тебе й бровою на не поведе -
мінятиме пристрасні аватари,
зганяючи зорі в тупі отари -
і тільки неспокій тобі до пари
на довгій дорозі в земний едем

спека у Києві,
поряд – морозиво, квас,
“Прада”, неправда, поповнення гріхорахунку
«панно моя, все життя я шукав саме вас -
відьму, принцесу чи просто смішливу пустунку...»
як відмовляти собі у такому частунку?

спека сильнішає
тане і липне пломбір,
квас нагрівається в бочці до стану окропу,
цей світлофор, що моргає мені чи тобі,
шле таємниче послання, нагадує тобто:
відповіді продаються - уроздріб чи оптом

крок – і на Дарниці ,
другий - по той бік Дніпра,
зирять у вікна шпилі несподіваних ґотик,
жовті таксівки сигналять у вухо – пора!
рухайся, білочко, ти не зупинишся доти,
доки це тільце маленьке ще тепле на дотик

квас обернувся на лаву,
пильнуйся, my love,
мухами люди на пальці солодкі насядуть,
хто б, як не я, їхні співи тобі переклав,
хто б, як не ти, всі вагання залишив позаду -
любий, тікаймо
із цього нерайського саду

ти для нього сорочка потерта –
яка на щодень,
де знайомі і дірка в кишені, й на комірі пляма,
а вона - небезпечна стежина, що в’ється полями
і лісами густими –
і нею гординя веде

ти – нехитра мелодія ранку
в пастельних тонах,
і чекають на неї ще сотні і сотні повторів…
а на розі стоїть потенційна богиня лавсторі,
і щоразу обличчя нове
відкриває вона

ти – окраєць до столу духмяний,
та звиклий на смак,
хай наснагу до бою дарує йому безвідмовно,
він у глиб таємниці вдивляється знову і знову,
і гадаєш дарма,
що вона його тягне сама

---
і дарма тобі сниться, як тіл вибухає вогонь,
і в годину зрадливу
вогке від перелюбу ложе…

ти – відлуння дитячого сміху у серці його,
і колиска надій, що вона йому дати не зможе

було в неї тільки скарбу
що лук і стріли…
світанок оскомить
яблуком недозрілим

мовчиш, а твої секрети покаже лезо,
як істина груди тисне –
розбий на тези:

мисливиці руки на тісто липке не ляжуть,
худобу з ярма розпустять, розірвуть пряжу,
і зловленій рибі влаштують житло в кориті…
сама до полону бігла,
та не скоритись

і око стрілецьке далі шукає жертви,
спинитися годі,
спинитися – це померти
завмерти і задихнутись пісками часу…

мисливиця вчиться жити
радіти щастю

Може, як долю ділили,
вона не прийшла?
Спокій – свинцеві білила -
сиплеться густо з чола.

Поглядом кине тверезим,
стане до звичної гри.
Шрами від кігтів і леза
вміло приховує грим.

Посмішка – ягода винна,
винна - та чи без вини?
Серце вистрибує з глини -
ангельська сурмо, дзвени!

Плач атакованих палуб:
кров поглинає пісок.
Зірка в долоні упала -
і пропекла до кісток...

я дихаю тобою,
я живу,
бо знаю, що тобою теплі ночі
і дні мої;
що очі ці пророчі
мене оберігають наяву

і спокій неусипно стережуть,
неначе тиха варта цитаделі,
аби страхіття,
що повзуть по стелі
не перетнули вимірів межу…

і не зуміли втілитись у плоть
оті фігури з кам’яного саду…
ох як я бігла!... і мене позаду
ядуче їхнє дихання пекло…

і розпач вів до чорної води,
і сухожилля рвалися, як лико;
вони ж – мої касандри - без’язико
виводили:
впади,
впади,
впади...

а ти не дав упасти – рятівна
твоя рука на порох чари стерла,
і заяріла стежка поміж тернів
до марева
у сонячних тонах…

і пестять ноги ранішню траву
і дотик рідний розганяє бісів,

і загорнувшись у твоє «не бійся»,
я дихаю тобою
і живу.

без мети сніги метуть – і хай метуть
у війні із календарними листками,
надійде весна - найде коса на камінь -
і розбурхає живе і там, і тут

познімає свіжі лиця з вішаків
і пісні повитягає із пуделок*,
понеділок затанцює тарантелу
і змахне сльозину втіхи зі щоки

навіть сонце зацвіркоче до_ре_мі
і від радості дістане в боці кольки,
мері поппінс осідлають парасольки
і гайнуть собі за вітром перемін



*(діал.) коробка або футляр

агой! луна покотиться по горах,
шулікою на спини полонин.
не люди ми - зухвалі дві жони
в боки вітрів устромлюємо шпори

агой! плює господар за плече
на любок відьмака і ворожбита
забув? жона народжувала діти,
справляючись і з кіньми, і з мечем

агой! нам ще до Місяця - й назад,
а сіль з мішка тікає через дірку.
підніжкою мостив нечистий зірку,
а не спіткнемось - надійде гроза

...

чіплялася рука за край човна;
із крашанок дощі змивали лиця,
зривалися зірки і блискавиці,
ми ідолів спускали у Дунай

чи винна в тому я, що вірила вітрам,
чи винна в тому, що на поклик їх озвалась,
складала іспити на віру й витривалість -
полóтна марень вилітали з білих рам...
на ринок трапила,
коли шукала храм -

і била осінь у здивоване лице,
і не світився вихід на небесній мапі,
мої шляхи переділили строго навпіл
безмовний митар і лестивий фарисей -
і досі думаю,
по той я бік
чи цей…

а доки визначусь, ніхто не зачекав:
відтяли мову і забрали до штрафбату,
там номер видали і паперові лати,
гранату в груди – і в руці лежить чекá,
і я лежу на полі –
тиха і гірка

побудка!
сонце надавало стусанів
і замість кави наточило в каску магми…
як не злетіло все до бісової мами?!
і генерал мій не на жарт осатанів:
призначив карцер
ідентично сірих днів

в одній упряжці - я, думки і таргани,
як біль - реальні, нероздільні - як родина,
напосідали і жадоба, і гординя...
а ми давали бій, і гинули вони:
у цих забавах і діждалися весни,

весни-амністії!
всі шапки на-горá!
утіха в горлі застрягає, наче кістка,
і я світами йду, немов недобра звістка,
дзвенить мій дзвоник -
і цілує клямки брам
та божевільна,
що повірила вітрам.

на твої тонкопері вірші
нагодилася татарва:
скубоне - ті не стануть гірші,
не жалій - то лише слова

накраде - і тікає в юрту
і скандує тобі - не руш!
не лякайся - стають до гурту
біля тебе десятки душ

хто позаздрить - закине камінь,
роги виставить, наче цап -
тільки істини між рядками
недосяжні для хижих лап

пазли, зліплені із чужого -
тільки тіні живих чудес,
і зникає орда прожогом –
залишаючи тло бліде

бо правдиве твоє кресало
запалило нові світи,
нам журитися не пристало -
стільки треба іще пройти…

розсипається птаство ніби з руки насіння
і ряднина над ним розіпнута синя-синя
значить випаде сніг - дарма не чекай спасіння
переждемо і перебудемо – ти і я

і сніги забіліють пишні як горностаї
говори гомони моя найцінніша з таїн
обірвалася пісня бачиш - я відлітаю
після зникнення мусить бути пора появ

після холоду мусить бути пора відлиги,
затискаю долоні зимні кричу - оклигай
ми усі відіграли ігри своєї ліги
і закрито сезон допіру і до весни

і закриті до скрині давні перестороги
зачепились ми за гачки за свої пороги
і летять не сповиті місяцем круторогим
снігові пластівці - і наше спасіння в них

[зимо-]

а зима це не привід а час для депресії
смакувати гріхи і ловити у пресі їх
бити посуд і чистити осад від осуду
церувати шкарпетки і носа бурмосити
дожидатись у гості раптового первенця
оглядатися чи не наспіла суперниця
силкуватись усім залишатись хорошою
і себе почувати старою калошею
голосуючи проти боротись із Vist’ою*
і питати у Бога та мами чи вистою
чи хоч день проживу за законами древніми,
(вартові кам’яні мої леви - недремні ви)

так у ступорі бути від грудня до лютого
а у березні раптом
звільнитися з пут його…

[вéсни]

аби вікна чисто вимити для мріяння
і до пригорщі піймати вітру віяння
спину вигнути і кицькою замуркати
і знайти старі листи між палітурками
поскладати в купки бачене й небачене
замести сліди і не шукати значення
і нові дороги міряти широкими
до коліна зашнурованими кроками
аби потім босо бігати на березі…

замовкаю –
решту договорить березень



*Windows Vista

Під вуаллю, як пташка у клітці,
звідусіль привітання, мов град, -
чим ти, дівчинко смагляволиця,
заслужила такий маскарад?

Біла сукня, що вибрала мама,
пишне свято, як тато хотів.
З кольоровими давніми снами
літачок розтає в темноті,

а твої діаманти - як сльози,
а чужі його руки - як сталь.
Нині ласки, а завтра - погрози:
послідовність убивче проста.

Губ холоне фарбований кетяг,
а зіниці - безмежно пусті.
Осипається квіття з букета,
понад ним, наче саван, фатін.

І вінці надягатимуть хутко,
і плачем задихнеться рояль.

Наречена піймає попутку
і за вітром запустить вуаль…

він – сутулий, у сірім пальті-футлярі,
йде вклонитись у ноги зорі полярній,
мінус вісім та іній на окулярах,
порятуй мене, дівчинко, від зими…

світлоока, заплутана в чорний шалик,
рятувати нітрохи не поспішала:
білий вечір-пустун ароматом шалу
лоскотав її ніздрі, та не п’янив…

він сутулився більше й ворон лякався:
тільки біль головний від отих вакацій,
монітор би під очі та чай на таці,
але мучить і вабить його вона

так дитинно: зі скарбу - квиток на потяг,
так далека від програшів і джек-потів,
залишає солодке завжди на потім,
з лабіринту виводить його у снах,

з білостінного, де снігопади-вої
не залишать ні нитки на нім живої,
і загорнутий у крижанім сувої
він потріскає дрібно під чобітком…

і почав затинаючись: «вір – не вір, я…»,
про вогонь у каміні й нові сузір’я,
тільки шалик – за нею, мов чорне пір’я…

тільки спогад -
і зірка
на Nebo.com

я не стільки кохаю тебе,
як вважаю своїм
дивознайденим світлом
у сутінку
вічноворожім,

і не стільки тримаюсь тебе,
як стою на сторожі,
аби нас оминули
блудливі гріхи-подорожні,
аби тільки
безкровно скінчилися денні
бої

я не знаю напевне,
та небо шепоче:
се він...

загортаюсь в обійми
і млію в оцій несвободі -
у залізного лицаря
золото чисте на споді:

ти зумів дочекатися,
поки жалі
перебродять,
і зумів одшукати мене
ще до перших сивин.

«And due to the crisis –
who knows where Christ is..»
(Ю. Лазірко)

вантажівка летить -
наближається час вакацій,
а надворі сльота – і стемніло від провокацій,
і немає кому божевілля замкнути в карцер,
бо свобода: внизу - хаос, німота - вгорі,
і вистрибують глупі ставки в невинній грі

чи то нічка зіткала б якусь гамівну сорочку,
чи то взяв на приціл би півень шалену квочку,
чи діждемо у мирі, люди, Нового рочку?
каламутить ріку скоцюблений білоперст,
і черва осоружна суне за сотні верст…

огорнула думки пітьма і роз’їла мізки:
плямувати усіх! і усюди шукати зиски!
у Миколи, бува, не знайшлося такої різки…
у гостиннім куті зневажено хліб і сіль,
через діри вилазить крадене звідусіль,

чи кричи чи мовчи – все одно, як об мур горохом,
і виходять із нір потвори, зарослі мохом,
під овчиною – кігті, а сорому - анітрохи…

але станемо поряд – і згине сердитий рик,
і насічкою січень поставить на руку рік.

Оті години з подругами ранні,
шматочки сну, потоплені в горнятах, -
дає неділя свято – і до свята.
При добрій новині чи свіжій рані -
спіши в кубельце кавових пиятик .

Спіши в кубло, що звили цокотухи,
де пелюшки уже і ще – не в моді;
де слово й думка зріють на свободі,
дарма сторонній нашорошить вуха,
йому нитки зв'язати в ціле годі,

бо невтямки таємні ритуали,
страшать оці химерні знаки, назви,
що ляжуть павутиною одразу…
Та відьми - якби там не називали -
сердечні сестри,
не ляльки у стразах.

Ці кавоманки - руйнівниці гребель
розділять cум увесь на рівні скиби,
неначе жартома - утім несхибно.
І кожна забере одну для себе -
пірне в горня
і замовчить
як риба

осідлати дракона – сум’яття нап'ясти
і пірнути з розгону
у горно світань,
оксамитом вітрів пов’язати зап'ястя,
і вдихати політ, як украдене щастя,
ці шляхи – до Вальгалли -
і ти будеш там -

одинокий берсерк,
посивілий провидець,
неприкаяний серед вовків і людей
я би шепіт тобі прикладала до вилиць,
і, тамуючи подих,
чи погляд, що видасть,
не питала,
куди ця дорога веде

за тобою, волосся та острах - у вузол,
і долоню голубить руків'я меча,
не за таляри куплена жінка чи муза -
вибухають сузір'я і ріки у руслах,
коли ти
мимоволі
торкнешся плеча;

коли відчай з узди випускаєш
на волю -
чи то місяць уповні, чи в голову хміль
нагадає холодне повітря - нас двоє
мій загублений воїне -
вороже мій

що втрачати розвінчаній королеві?
тільки волю
і руки свої - сталеві
ця маленька рибина
роздерла невід -
і позаду зоставила
сто морів

відчай випила –
губи солоні й досі,
камінь ребра голубив -
кричала досить,
на вершині всесвіту їй здалося,
що насправді море –
глибокий рів

що плавці –
не гірше за крила птахи,
мирне миро –
жереб гіркий невдахи

на її обличчі
в підніжжі плахи
не дрижать воронячі пера брів

на молитовнику - пальці тонкі
сльози
на срібних тарелях
по лабіринту блукають роки
мандри
за шрифтом Брейля

опір – на попіл
а тугу – на пил
тіло – за ними по колу
те що Творець недбало ліпив
те що зникоме і кволе

скільки топтати на втіху вітрам
наст зеленого рясту?
у сповідальниці хижа мара
потай укрилась під рясу

крізь віконечко кігті повзуть
мить – і лукавий пригорне
в мороці чорному ніби мазут
кучері – збурене горно

[не бачиш]

вікна затягнені плівкою страху -
нібито більма на хворих очах;
чобіт Пітьми накриває мураху,
далі від гавані - ближче до краху,
жертва потрібна - ягня
чи курча,
чи то самому під лезо, як ласку,
потім у землю –
до мертвого ласу


[не чуєш]

що тут почуєш у шумі такому,
хижому – Цербер у тисячу пащ;
кігті господар ховає у плащ,
сіється шум,
набиває оскому,
сиплеться градом із чортових пращ;
слово чи голос несила почути,
те, що почуєш,
затягує пута


[нічого
не скажеш нікому]

і правильно вчиниш…
лялька, принцеса гірка Турандот
ремствує мі, заїдаючи до,
точить провина - не знає спочину,
завтра її перемножать на сто;
ночі – а ночі духмяні, як сливи,
нам не дізнатись,
які ми щасливі

в очах твоїх сестро
живе таємниця
пустила коріння в зіниці твої
вона
жартівниця
укотре насниться
і ти – як черниця – затягнеш краї
подертого плаття у плямах чорниці
вертаючи в дні
із уявних боїв

вертаючи в будні
втопаючи в буднях -
гумовці - до хати багна не тягти
пригріти змію - таємницю на грудях
і так –
хоч нелегко –
нести до мети
ці кроки марудні –
і в липні і в грудні
отрута стікає в долоні пусті

і пахне мов яблуко з райського саду
гріховна
подібна до казки
така…
летить бур’яном з-під мотики досада –
робота як завжди горить у руках

жалі залишаються сестро позаду
в зіницях плющем -
таємниця жалка

Так попастись у павутину сирих під’їздів,
так попастись – і для історій навік пропасти,
стати з ними одної крові, одної касти,
позабувши про те, що ми генетично різні,

позабувши про те, що з ними не вип’єш кави,
залишати листа у порожній пивній пляшчині,
щоб вони – тільки очі бетонні свої відчинять –
розгорнули його цегляними_до_пліч руками

і, не втямивши ні словечка, – ковтнули тупо
і розмоклі рядочки, і грудки синюшних літер,
аби їх без кінця і краю в нутрі варити,
наче бульбу в мундирах або капустяну зупу,

чи підслухані щохвилинно нудні балачки,
обивателів цих під’їздів – тюремних камер -
про дієві прийоми очищення труб чи карми,
хто свистить на горі, або скільки до неба рачки,

скільки літ, скільки зим, чи достатньо для раю віри...
Так попастись у цих під’їздів отерплі лапи!
І будильник лунає лунко, немовби ляпас,
тільки люди – лише опудала
вбитих
звірів.

Я зробила себе з потиличників і падінь,
перебрехана за роки стількома із мов,
відчайдушно - від краю прірви за мить немов -
зазираю без перестанку в лице біді,

оглядаюся, хоч і зраджено забобон:
озиратися, розгойдавши усі мости?
Проведи мене тільки поглядом - відпусти,
ніби гріх відпусти – назавше, навік; або

ніби пісню із горла – фальші солодких нот
не домішуй ні краплі – краще нехай мовчить.
Тільки гордість у груди вперлась, немовби щит, -
не пройде туди що_комусь_не_усе_одно.

І дракон поміж ребер гине, але гарчить,
бо не йметься – до болю – віри в облудне те,
що зробила себе міцнішою із фортець,
та, на горе, повикидала усі ключі.

І тиша запала, неначе гранітна плита,
і місяць - дурний самогубця - шубовснув у став,
і стала ця нічка, як бочка дірява - пуста,
тупа порожнеча, що тисне на груди і плечі.
Уривки зі зречень і речень - такі недоречні,
як танці на цвинтарі . Годі тримати – зостав,

цю лялечку із порцеляни, дрібничку чудну -
між листя опалого, очі-опали замкну,
затиснена здобич у лапах п’янливого сну.
Ця осінь - падінь череда чи руда потороча,
що видива безвістю – ниткою чорною строчить,
зурочить - і виходу більше не буде?.. А ну

мовчанку мою розміняй на словечка дзвінкі,
і, може, від звуку важкі позлітають замки,
і, може, я знову торкнуся твоєї руки –
і злива лунких метеорів розсиплеться, може…

І я повернуся на вибрану стежку, мій Боже,
і буду незмінно іти на Твої маяки…

А далі все було книжково і шаблонно:
щоночі втечі у Мілан, Париж і Лондон,
на чорні ріки, діамантові копальні,
нові світи у межах однієї спальні,
де простирадлом розсипалися троянди,
де на шпалерах оживали дикі Анди,
де виринала з-під подушок анаконда,
і я була новою дівчиною Бонда,
уміло цілилась - і падала в обійми,
і на марничку перетворювався біль мій,
на серпантини кольорові паперові,
чиї краї, бувало, ранили до крові,
летів до стелі голос - білим птахом ніби,
і яскравішали над головами німби...
але розстрілювали рай оцей пречистий
ранкові промені,
безжальні,
як фашисти.

Немає страху.
Ця любов – свята
вода, що стала соком винограду,
хлібина, що живитиме до ста -
чи довше.
Без офір і без підстав.
Посвята тіла – і таємна зрада,

зухвала зрада всім чоловікам,
які могли б колись мене жадати,
і тим жінкам, яких би ти торкав.

Пульсує серце - вирвана чека…
У цій безкровній битві ми – солдати,

зоставлені на полі тет-а-тет,
розгублені - без досвіду чи зброї.
Вагань ворожих юрмище густе,
та кислуватий смак аліготе
і скибка, переламана надвоє -

божественна провізія для тих,
кому земного нічого втрачати.
До скону залишатися на чатах,
любити – і на видих, і на вдих.

Заручниками пристрасті сліпої
ми не були. Настоянка тривог
обох протверезила гіркотою.
І ти долав одвічне поле бою,
багна наївшись доста - за обох,

а я блукала сторінками Vogue
і темними подвір'ями блукала,
зламавши об коліно всі лекала,
кричала в небо – і сміявся Бог.
А лікарка з бровами Фріди Кало

виводила діагноз: аномалій
не виявлено. Глупі, як усі –
і борсатися, друже, зиску мало.
Колишуть воду - доки не піймали -
дрібні у річці Леті карасі,

сердешні рибки. Та печатей сім,
як сім покров – усоте, і так само –
спадуть – і доведеться до нестями
хвилини перемішувати ці
гарячими від пристрасті плавцями...

«Смішна…Розумієш, у житті немає правил – і це закон.»
(Г. Осадко)

Поки люди ходять до сповіді, пляцки печуть і рахують гроші,
ти, божевільна, літаєш калюжами, не підгорнувши холоші,
нащо комизитись – адже відомо, де погані, а де хороші.
До неба рачки – так високо, і ти, в’юнка, як зелений горошок,

зелена юнко, пнешся угору, стебло вигинаючи боляче -
оце гутаперчева дівчина! Та ліпше, ніж киснути овочем
у бочці маринаду із буднів, який без жалю вічі випече.
Вибрати червону букву на плаття, чи лілію собі на плече -

а як же усі родичі гарбузові, шумне городище-город?
Кухня-каплиця-крихітки… Видно, бракує, причинна дівко, пригод
на голову твою фарбовану, лиско…Черговий переворот,
ще одна революція – у кольорі твоїх нових колгот -

чергова зміна: луска зміїна обсиплеться, наче у листопад
жовтаве листя. І буде пісня, і повний місяць вийде із серпа,
помадою на дзеркалі пиши: я сама собі господар і пан,
все у твоїх руках, золота; якщо серце бажає – то… pour quoi pas?*


*(фр.) чому б ні?

жовте листя, неначе луска невідомого звіра,
я сьогодні – осіння, гірка: допікає зневіра.
чи хандра, чи то стала мені непомірною міра,
у якій потонути змогла найсильніша із вір

під чоботями часу яскраве тьмяніє індиго,
відображення лиць у калюжі: назвемо це збігом,
дивозбігом обставин, який ненадовго застигне,
а потому побачимо: ножиці-камінь-папір…

перетерта на гальку дрібну, перетерта на гравій,
чорні ґави ловлю, і несолодко пійманій ґаві -
їй би радше сидіти собі на розлогій агаві,
та й мене переслідує зграя подібних бажань…

і немов по воді, я ступаю по жовтому листі,
білки-стрілки летять, і каштани стрибають, як вісті,
і здається: я ніби ходжу по нагостренім вістрі,
я – це крапля живої води,
що стікає з ножа.

а нас дурили мандаринові дерева,
а ще бананові ховали в лаполисті.
над мінаретом застигали білі мрева:
і нам ввижалися то гарпії, то леви -
і Пам'ять танула у далечі імлистій,

чи забувалася за трубкою кальяну
і, зір утішивши гаремним диво-танцем,
до раю линула замріяна і п'яна...
а я носила біля серця згадку тьмяну,
як ти ставав моїм обранцем, а не бранцем,

і між дерев я одягла твої кайдани,
що діамантами під місяцем блищали:
солодкий жереб - не шайтаном - небом даний?
та не для мене! - так негадано-неждано
у скроню думка, наче влучили з пищалі...

і важко гепають об землю мандарини,
неначе сонця, чи то ангели безкрилі,
голодний гріх кусає лікті та коліна,
лютує демон, і тече отруйна слина:
такий банкет - запеклі грішники на грилі!

зелену хустку, як бажання безнадійне,
скидаю геть - мені не бути серед гурій...
дарма провадити сльозоточиві війни,
деревам падаю безпам'ятно в обійми -
нехай вони мене в останній раз обдурять.

Струшую з маринарки* спальні райони,
запахи пива, «прими», лавок вагонних, -
так ми зростали пагонами бегоній,
бляклі, хирляві - втиснуті у вазон.

Думка за думку, наче цибулі в’язка;
б’є 25-м кадром «Вечірня казка».
Виживемо до завтра? Скажи, будь ласка,
чи оксамиту вистачить на сезон?..

«Досить нам ситцю, доню-перепеличко…»
Слоїк порожній – марень моїх скарбничка.
Мріяти шкодить - геть, недоладна звичко,
годі терзати пам’ять, неначе зонд…

В часі зависла, ніби я невагома,
присмак у роті – переперчили спомин…
Колір з’явився: значить, ми вийшли з коми,
і золотиться ниткою горизонт.




МАРИНАРКА, -и, ж., зах. Жакет, піджак.

оголені нерви, окреслені вигини тіла,
обірвані фрази торкають оголеним дротом,
б’ємося об лід, відвертаючи невідворотне, -
ці рибки з’їдять одна одну чи завтра чи потім,
а поки луска на підлозі – давно облетіла

хотіла – даремно ганьбити теорію Фройда,
і ти не пручався і мляво тікав через пальці,
то ж винні обоє – голодні бурлаки-бувальці,
а ще – забувальці - у темпі шаленого вальсу:
куняє безсовісно пам'ять - невиспана хвойда

в розгойданім кріслі-качалці; і страх – ніби Гойя,
орудує пензлем: і вершники - вже не чотири;
народжує видива, обрій рвучи на пунктири…
за межі свідомості, болю, цієї квартири,
вихлюпує думка – я буду тобою, з тобою,

габою пестливою, ласкою грітиму плечі;
розчинюсь - і ляжу бальзамом на рани відкриті,
несхибним набоєм, готовим летіти щомиті,
я буду - при славі чи то при розбитім кориті
(а ти, як хлоп’ятко, повір у нечувані речі!)

і Те-чого-прагнемо бореться з Тим-що-здійсниться,
а нам залишається осторонь кволо чекати,
і тіні стрибають по стінах вовками Гекати…
та тільки-но безум опустить серпанок строкатий,
з байдужого неба
впаде ненароком
зірниця…

непроханим гостем явився - чортя з табакерки -
не смикав за клямку – а стукав у вікна дощем,
і стукало в скронях – і слабкістю віяло терпко,
і руки в пітьмі танцювали, немов баядерки,
і нам – позаземним істотам - хотілося ще

міцніше тулитись, як ложки в шухляді кухонній,
і диханням на брудершафт упиватись, і так
злітати, колючі зірки відчуваючи в лоні,
нехай - не пером - це єднання звіздар узаконив,
додавши два бляклі світила собі на ковпак...

і тишу хрестом вишиваючи, звуки гортанні
відлякують лоскітні згадки - пекучі, як сіль -
мандруючи тілом несмілим, холонуть і тануть,
мене повернувши на кола мого обертання
навколо любові – навколо земної осі.

А завтра сонце вийде, як ніколи, рано,
і забуяє пишний мак, як свіжа рана,
і я з’явлюся із туману – без обману,
немов мана.

Ні краплі злості. Невагома і незрима,
віддам обіцянки, яких ти не дотримав,
і вийду, зопалу не грюкнувши дверима,
бо спить вона,

яку закутав ти у ласку, мов у коцик.
Не зачеплю…І навіть не погляну косо.
Не обітну – яка спокуса! – чорні коси…
Бо відпекло.

Бо все скінчилося - сушімо, брате, весла,
бо я згоріла. Ця істота - безтілесна.
Та у вселенськім колообігу воскресну
тобі на зло.

Я буду інша – світла, ніжна, колискова,
і буде дім, поріг і оберіг – підкова,
і обірветься все, як завжди, випадково -
на сотий рік.

І завтра знов плести канати чи тенета
не буде сенсу. Долілиць впаде монета,
а отже – це пора очікування злету.
Почався лік…

Жарко-нестерпні очі у серпня,
що в помаранчеве вбраний, як смертник.
Хмаркою зверху – в руки конвертик:
фрази відверті, та образи стерті.

Здавна затерплі, нібито мертві,
фарби плекає задуманий серпій;
чудяться в нетрях вепри… і нерпи
плинуть в уяві - прудкій круговерті.

Вогники змеркли в Бога на верфі -
знай лиш, церую вітрила подерті.
Скнара упертий – дощ-виночерпій
мружиться серпня шаленого жертві…

дівчинка дуже хоче, щоби її любили,
саме для цього котить в гору камінні брили,
саме для цього носить маски, що їй не личать,
мрії складає, наче іграшки, на поличках;
кожна гірка пігулка - в роті, немов цукерка,
перший уважний погляд стане її люстерком…
слово ловити й подих, смирно у слід ступати,
завжди напоготові - ніби на першій парті…
на повідець короткий! з піснею до полону!
благословенний жереб – стати чиїмось клоном…
корчі задля любові – шоу для неї саме:
втіхою захлинуться небо,
громада,
мама…

тільки коли остання фарба облізе з маски,
більше їй не згадати правду своєї масті.

Ні легкості пера, ні легкості доріг…
Незграбна, ніби коцур у чоботях,
збираєш кожен гріх у буйволячий ріг,
плетеш вінок зі слів – колючий оберіг,
бо так веліла матінка-скорбота,

що смикає тебе щосили за живе,
як ближче підбираєшся до істин.
Дістанешся до меж - замкне у крайній з веж -
чи Іф, чи Алькатрас, чи як собі назвеш –
з якої ані вилізти, ні злізти…

Скорбота – вірний страж – і запал, і кураж
пригасить… І, на зло, залишить жити.
Продовжується гра – зове новий міраж.
Та не ввійти у раж, не вийти у тираж,
Зависнувши над прірвою у житі.

Подаруй мені стелю, коханий, а неба не хочу,
Тільки стіни міцні – і не треба просторів земних,
У недбалім узорі цеглин упізнаю твій почерк,
Наготу прикриваючи клаптями вицвілих снив.

Подаруй мені літери, милий, бо слів - забагато,
Як вервечку, торкатиму їхні байдужі тіла,
І молитимусь ревно до сонць на вітрилах фрегату,
Що тебе понесе крізь неспокій, немов криголам.

Подаруй тихі кроки свої на порозі неждано -
Їх відлуння миліше пасажів космічних музик.
Тільки мить сонцесяйну даруй, адже вічність – омана,
Я сповию цей промінь у спомин ,
допоки не зник.

Істину годі вилущити з горіха:
Нігті ламаєш - тихо рушає стріха.
Мама казала: досить будити лихо,
Годі будити - люляй, дитинко, спи…

Простоволоса, шляхом ступала просто:
Папороть хижа, трави людського зросту,
Все, що у серці – потім покаже розтин,
Тільки й скарбів надбала, що сірий пил.

Ах, золотий бамбіно – солодкий мачо…
Прудко тікає м’ячик – а я не плачу,
Час – видатний голкіпер у цьому матчі
Зловить – і вправно виб'є на поле м’яч,

Болем зацідить в лоба, а потім - в груди.
Гепнешся ниць - і вимастиш льолю брудом.
Плач, сивокоса, з болем приходить мудрість,
Сльози – перлинки,
ну ж бо, дитинко, плач…

Ми були чоловіко-жінки,
так би мовити, жінко-мужчини,
припасовані спина до спини,
ніг – дві пари,
чотири руки.
Неділимі на дві половини.

Нерозлучними вдень і вночі,
у єстві залишатись подвійнім -
що за благо!
Стихія чи війни -
не вбачати халепи ні в чім
на безжальній землі-скотобійні…
Бо кінцівки - сплетіння ліан,
тіло - гілка, удвоє міцніша;
бо любов’ю заповнено нішу
поміж ребер – двохвимірний жбан.

І ніхто не чекав, що вперіщить
блискавицею заздрісний бог -
мов аптекар, розтявши несхибно
посередині.
От, халамидник!
Поділив повноцінне на двох
безпорадних істот.
І не видно
ні промінчика в цей буревій –
другий дар ошалілого бога.

Тільки темним тунелем дорога.
А вірніше - дороги є дві…
І на плечі насіла незмога,
і утрата – на горлі кільцем,
і стікає від розрізу рана
ярим соком.
Ти – пан, я же – панна
і віднині, і прісно. А сенс?
Чи ми справді пани собі?

Марно
продираючи нетрі густі,
виглядати єства половину.
Вдвічі менше зосталося звивин,
вдвічі важче самому іти.

(Та коли віднайду - не покину,
міцно пальці затисну тонкі,
як пізнаєш. Ні небу, ні бісу
відібрати не дам...
Серцю тісно.
Я - це ти,
ти – це я.
Нині й прісно,
поза часом - вовіки віків.)

А вуста забуття і тремкі, і солоні, мов зрада.
Чи отрута, чи зілля спасенне – різниці нема -
я його поцілункам готова віддатися радо:
кіноплівка всихає, неначе лоза винограду,
і викурює кадри із пам’яті пряний дурман.

Сивий доктор у збанок журби домішає лакриці –
руки звикли до контурів душ і до контурів тіл –
і підносить ланцет і шепоче мені: «підкорися».
А думки норовливі між скронями носяться риссю:
маргаритки засушені, Фаусте, пахнуть, як пил….

І слова шурхотять, і летять-тріпотять махаони,
прилипають рухливим декором до білих шпалер ,
і всередині колби - дін-дон! - озиваються дзвоном…
І у зачіску змій укладає Медуза-горгона,
бо чекає її за вікном кам’яний кавалер.

Шпаги, кріси*, пістолети: з дошки – крок один до злету.
Відцвіте і кане в Лету
квіт рожевих сподівань.

Темне дно – на нім русалки: диким хором кличуть палко;
ризикує на кавалки
розвалитись голова:

шуму, лементу і гаму - забагато - Бог із вами!
Небо біле з хоругвами,
кінчик леза поміж пліч -

«Уперед. Пряміше спину.» - без угаву, без зупину….
Втявши страху пуповину,
ранку припекти в золі,

ще живій і ще гарячій. Дзьоб у скроню – хижо кряче,
вістить біди і невдачі,
наче ворон, какаду,

ніби кішка, кігті точить. Відведи цю чашу, Отче,
Бо, гляди, і виїсть очі
паща моря, на біду…

Як піратські посіпаки - жваві хвилі у сиртакі.
Капітан з рукою-гаком.
Відчай – ніби крокодил -

плине, дихає на п’яти.. Серце, тільки не боятись.
Прапор-усмішку розп’ято,
а в утробі – дзвін годин.



*КРІС, креса, ч., зах. Рушниця.

Золоте руно заставлене в ломбарді,
корабель – прокукав за картярський борг…
Ти із моди вийшов, як і бакенбарди,
Не удався з тебе ні герой, ні бог,

Руки мити-не відмити, ех, Ясоне,
До Аїду кличе жінки темна тінь,
Там і діти…Ти в угарі тихо стогнеш,
Винні глеки перетрушуєш пусті…

Давніх почестей напхавши у наплічник,
Суєту мирську покинеш, ніби щур,
Із жалем, що проминуло все величне,
Йдеш на пошук четвергового дощу,

Навздогін регочуть хами-перехожі,
А, було, кричали: світла голова,
І тавром лежить на лобі "вже не зможе".
Ні гроша не вартий. Списаний товар.

Маловіри, бійтесь! Диво може статись,
Зазвучить ім’я у масах в унісон…
Рештки волі - на останню із сенсацій:
«Хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон.»

Розколовши на дріб’язок серце скляної панянки,
розхитавши підвалини світу могутнім плечем,
ти країну чужу розорив, та не брав полонянки.
Просто взяв - і ворота відкрив потаємним ключем,
і туди, наче Цербер, влетіла епоха печер
і забилася бурею в тілі прозорої склянки…

Нагостривши, як варвар, безжалісно кремінь і камінь,
намотавши на руки мотуззями золото кіс,
роздушив оніміле захоплення тими ж руками,
середину спустошив - і просто пустив під укіс.
І дивився байдужо і міцно стояв, ніби тис,
і злились у тобі воєдино і Юда, і Каїн.

А за спиною жінка зі скла розтікалась печаллю,
женучи, як руде гайвороння, розпуку і страх:
«Він не винний - не тямив, що діяв у плотському шалі»…
і чуття оживали - і знов розсипались у прах,
і любов танцювала балет на розбитих ногах
і в опалому листі червоні сліди залишала…



* (швед.) любов скляної панни

Ранок починається з латте*

з ароматом нерозкритих таїн,

на кватирці сонце золоте

туго-туго коси заплітає,

лазурово стьожками зав’є,

схопиться за вушко філіжанки

і розправить платтячко своє

рухами манірної міщанки…

«Леле, доле, то не діло, ні…» -

сумно похитаю головою,

стрічки повисмикую чудні,

світло випускаючи на волю.

Спалах…

Альбатроси-голосні

розлетяться, хоч дрімали досі,

і розтане полохлива ніч,

що шукала в темній шафі Хтося.

Як човни, пелюстки на воді -

і з лиця вчорашнє змию миттю;

Обережно день пущу у дім,

щоб хвоста, бува, не прищемити…

*кава з молоком

маленькі долоньки притулиш тихцем до вікна -
між татом і мамою вічна холодна війна,
на мінному полі ти між таборами - одна,

і цілять без промаху леза та кулі – слова,
між зуби проціджені – краплі нескінчених чвар;
мов крейда із дошки, стирається віра в дива,

і дротом колючим зашила вуста німота,
та краще б гриміло-стріляло, та краще би, та…
мов кішку вошиву, тягали б тебе за хвоста;

лиш …надцять минуло - це ж точиться сотнями літ,
податися геть: самокат? пароплав? зореліт?
поволі течуть кольори з олівців на столі,

дешевий частунок чи цяцька - як підлий хабар -
в нотатник товстий переможно запишеться бал…
хай краще… на вулиці топче ногами юрба.

і гнутись тобі, як вербі, доки хтось не зламав;
утрьох веслували в човні – а сьогодні сама;
так мало хотілося,
мало хотілося,
ма…

бузок зіщулився - грозою різко пахне...
зубами вхопить за крайземлю черепаха,
і сльозоточать акварелями кордони
Армагедону

а ти любила голубів і білі гольфи -
заплівся образ у дроти високовольтні;
втрачають сенс оревуари і пардони
в Армагедоні

із берегів тече спроквола кока-кола,
і крейда кришиться - не дописати коло;
в очах бузкових відбиваються бездонно
Армагедони

а вісь потоншала - хитається, мов пальма,
вдихаєш запахи настурцій і напалму -
на паралелі, де чекає мага донна,
армагедонить...

"И три мадонны Ботичелли
к плетеным стульчикам идут..."
Юля Бро

І нізвідки почується дивна мелодія,
і надибаю сонце в колючому глоді я
і жбурну догори,
де сиріткою журиться вись…
Не повіриш – помчить жовтобоке щодуху, мов рись!
Усміхаюся я – десь далеко, і ти посміхнись
до маляти в пелюшках
чи старця-добродія,

чи то просто задуманого перехожого -
що по бруку ступає обачно, як в ожеледь…
І нестримне нагряне! -
прожогом з обшарпаних стріх
полетить-упаде, ніби сніг,
переливчастий сміх,
наче хлопавка трісне під вухом – і зовсім не гріх,
що десятки сердець мимовіль розтривожено…

І у вічних Тернополі, Львові чи Вінниці
пори року, як завше, картинками зміняться,
і весняні граки поспішать повернутись до гнізд,
і канапка впаде по традиції –
маслом униз…
Я тобі наспіваю тихенько,
а ти посміхнись,
люба сестро,
моя темноока провидице…

1
Розчинився пакетик у пійло мутне з бергамотом -
Донжуан, виявляється, був звичайнісіньким жмотом.

2
Ти герой довжелезної низки амурних історій,
Та на ввіз секонд-хенду у мене жорсткий мораторій.

3
Ось іде він до «порша», вимахуючи дипломатом,
І блищить, як монетка, – чи стати мені нумізматом?

4
Увійшов ти – і серце дівоче в чеканні принишкло, -
І у тиші почулося пристрасне…клацання «мишки».

5
У спідницю матусі лякливо уп’яло пальчата
Тридцяти з половиною рочків дитя бородате.

6
«Лиш кохання!» - кричав, роздираючи одяг на шмаття,
А на думці – реберця свині і боби у томаті.

7
Ти ступити не раз намагався до шлюбної зали,
Та миттєво там клаустрофобія прогресувала…

ми сьогодні зайві – роздано всі ролі,
ідеали залишились в рок-н-ролі,
а тепер бездухі танці бандерлогів -
бандеролями летять привіти в блоґи,
і поживні, і практичні, і дешеві,
навіть те-не-знаю-що – уже в кишені,
а у кейсі, хоч літаю першим класом,
відривні талони на тепло і ласку.
віртуальні авалони-ерагони
на щиті – як зайва зірка на погони,
відсилаю на e-mail: «моя любове…» -
ніс піноккіо росте із кожним словом,
під сідлом ковбоя мережеве ласо -
що, як дике серце - лиш на справжнє ласе?

заримуй мені на згадку буґі з вуґі,
щоб судини аж потріскали з напруги

Чути кроки – мчать потоки до піщаного палацу,
як затвором, клаца оком білобока-папарацці –
диво хоче увібгати, кат, у глянець ілюстрацій
і чатує, що до саду вийдуть Вій чи троє грацій -

тут колись на пнях смиренно феї вели теревені:
як у пальці краль кусали жала - гострі веретена,
і перевертні ломились крізь епохи, через терни.
Час із бочки лився - вермут – налетіло стільки скверни,

розсипались кепські жарти, бородаті, ніби Кастро,
і лизала рання студінь плечі ніжні з алебастру,
на однім тепер – синиця, що голосить про піастри…
У гербарії розп’ято наші спогади, як айстри,

і списами коле в серце –
вже на денці тиждень страсний

ти скажи що ти чуєш невже ти не чуєш ці дзвони
по мені пом’яни мене звисока наче з амвона
так недбало рядки повишивані чорно-червоним

ніби кара за давні борги переплутані масті
чи ти просто безумний картяр чи то батяр чи майстер
чи книжковий старий що пропив загубив свої снасті

маргарітас омріяні майстрові сняться і море
у мішках пеліканів заховані трупики мойви
і тремтять на піску і дзьобú їхні повні безмовні

не гарчать не гучать переломлено волю надвоє
і перо у ребро не печалься кохана загою
якщо станеш новою мелодія стане новою

на всі боки я каюсь тікають слова тарганами
недолугі правице і серце що буде із нами
не пали кличе клин краще з мене склади орігамі

поки гнеться папір
поки я ще не пил під ногами

Він говорив. А ти стояла поруч,
Мовчала. І блискучий, наче німб,
Чи то коштовний королівський обруч,
Висів пихатий місяць понад ним.
А він звивав з любові білий дим,

І, як фіґляр, ним огортав зап'ястя,
І майоріло небо, ніби стяг…
Він говорив – а ти ковтала щастя,
щоб животіння виспіло в життя.
І пахло фіміамом забуття…

Стояла ти і мучилась думками,
які щодуху мчали, як хорти -
Чи ті слова – як філософський камінь -
Чи потече з них струмінь золотий,
Чи з них зростуть небачені світи…

Пластмасові квіти і сміх механічного блазня -
усе, що розрадить. Запаяне тіло в трико.
Оцей балаганчик - тісний і паркий, ніби лазня,
і шкіриться попід завісою маска відразна -
Не грати зі смертю?
Неначе по струнах смичком,

пройти у балетках тонких по жорсткому канату-
тремтить парасолькою в пальцях надія хистка.
І міниться люд унизу, ніби маса брунатна,
шепоче: «Не вдасться…» Злякатися - значить програти,
а гідне падіння не гірше рвучкого стрибка

з-під купола цирку. Останній зі звершених трюків -
бодай би на мить - але захват підійметься з вуст…
Гойдається трос, ніби човен, і веслами руки
повітря голублять . І тиша - як голос розпуки.
І гадка - чи будеш ти поруч,
коли я зірвусь?

Коли, ніби глечик, розломиться натовп умлілий
від жаху і крику - і радості злої такóж,
коли ще з обличчя гримасу поразки не змили,
чи будеш ти…?
Сальто…
І серце утішать зболіле
живі пелюстки
і весела говірка Жако…

Не руш ці хвилини, коханий. Вони бездоганні,
Бо стигне отрута у гроні гіркого зізнання...
Та спогади лізуть у двері, як гості незвані ,
І домисли цілять в любові незаймане тло,

Зберуться докупи гріхи і сформують півколо,
І, як в ритуалі, похилять тавровані чола -
А я їм зіграю фальшиве і пристрасне соло,
І виведу далі за місто, немов щуролов .

Закрию ворота, і серце поставлю на чати
З мечем із вогню. Повернуся. І буду мовчати,
І любі вуста затулю поцілунком-печаттю,
Хай пнеться на мур потойбічна і вічна зима.

Ти знаєш, є сила магічна бажання і слова,
Нехай цей зачумлений світ – як дешева столова.
Любове моя, це достоту була передмова -
Поставимо крапку. А зараз почнеться роман,

Позбудемось остраху, ніби шкідливої звички,
І речення поспіль вінчатимуть знаки окличні…
Я сукню легку одягну і нові черевички,
За безцінь пустивши на розі печалі пусті.

Під виспіви літа чи осені-прими рудої,
Варитиму їсти, твою колихатиму доню...
А десь Данаїди-бідачки у чашу бездонну
Спокуту нестимуть, проклявши дощі золоті.

Чекання – бич нелюдської наруги.
Іще момент – і стримуючи шал,
лягають пальці в чорно-білі смуги.
Химерна суміш радощів і туги
тече, мов лава, у принишклий зал.

Захована під образом-вуаллю,
ця жінка, як містерія жива,
на клавішах - стрункій горизонталі
підносить в небо, кидає в провалля,
в туге заплівши ноти і слова.

І править бал рудоволоса панна,
маніакально, віддано без меж
залюблена в єство фортепіано,
і очі, що палахкотіли тьмяно,
займаються загравами пожеж.

Студінь. Стогін.
Стихне гомін.
Сивий спомин лізе в комин,
лиже скроні до судоми,
тіла соломинку ломить,
обживає сни-хороми,
б’є у дзвони…
Ніби сомом,
плине біль - дубовий човен,
розум ловить…
Поміж брови
ріже подив -
Отче, змова?
Та спасення дивне слово -

колискова
пісня мами….
Амен.

Анетт
читає сонет,
Мугикає арію з «Привида опери»
Вступає до руху таємного опору -
Із вуст не почути ні скарги, ні докору.
З буденності сірих тенет
тікає Аннет

Агнесса -
похмура готесса.
Печаллю повіки навік татуйовані,
І очі печуть небезпекою повені,
Ковтає, як ліки, уранішні промені
В бою із надуманим стресом
самотня Агнесса

Марі
зав’язла у грі -
В пітьмі рік за роком тремтить параноїком -
Ховається в крихтах за джемовим слоїком
Від псів, помилок і безжальної логіки,
І мерзне у чорній дірі
Невдаха-Марі

Аліса
з казкового лісу –
Обдерті колінка і нігті обкусані,
Зростає на лекціях мудрої гусені,
Кролів обирає – за пишними вусами,
Що кролик – відомий гульвіса –
Не знає Аліса

І Ванда -
мускат і лаванда…
Розорює сцену уявну пуантами,
Блищить на балах із мундирами-франтами;
І зичимо в неї завжди діаманти ми.
З-під пальців тендітних у Ванди
Звучать сарабанди

Повіриш чи ні -
ці п’ятеро дів у спільноті чудній
віддавна живуть у мені…

вбравшись у атлас нічної покрови,
грізний мисливець виходить на лови -
істини зерна добути з полови -
здерши личину з примарного зла,

вкласти до ніжок прекрасної дами,
стати героєм бурхливої драми,
бути шанованим нами і вами,
лаври повік не знімати з чола…

що ж за прийоми - на інші несхожі:
вирвав з корінням палаючі рожі,
перепелине гніздо розтривожив,
постріли сипав із лютим лицем,

далі від істини, близько до краху…
дав звіролов небувалого маху -
трапив до вовчої ями, бідаха.
Нащо ж виходиш на лови…сліпцем?

Розкупили квитки – то поїду у тамбурі «зайцем»,
у спасіння щільніше закутавшись, як в пуховик.
Чи уперше отак непотрібним засохлим окрайцем
догори підкидає недолі важкий черевик

по-солдатському жорстко… Мов оцет, гірка ця наука.
Провідниця, як фурія – чується лайка лунка.
Білі руки заламує пафосно Муза у муках -
з’їж цукерочку: все перемелеться – буде мукá,

буде сипатись, падати, небо мести світлотінню,
набереться за комір і тіло остудить, як сніг,
і розтане....Брудне підвіконня. Лушпайки з насіння.
І надія щеням сиротливо припала до ніг…

Свіжим вітром війне, як святою водою окропить,
і дерева махнуть капелюхами із верховіть.
Схаменеться вулкан. І дурниці, що сиплеться попіл.
Громадяни, спокійно - Помпея іще постоїть.

*(лат.) без успіху, невдало

(Переклад твору Варвари Черезової)

И лето - не лето, и сны – словно изморозь в травах,
Не к месту совсем, и от холода пальцы болят,
Как будто беззвучный приказ, принимаю твой взгляд:
Нести на закланье мечту – вот единое право

Серебрянно, сыро и дождь – бриллиантов поток,
А пальцы все лижет голодный живой огонек

Стихи – не стихи, а страданий руина немая,
Не стерпит бумага, и вспыхнет чернил темный лик,
И боль загорелась – пожарище серое вмиг …
Сто лет пролетело со времени этого мая

Тепло мне и мягко, и ты – только образ во сне.
Огонь? Лишь в камине, стихи и мечтанья – во мне.

прожити цей день,
щоб нікому порад не давати -
ні другу, ні ворогу – жодних даремних порад –
за них дочекатися годі подяки чи плати;
стелити падіння байдужою м’якістю вати,
блищати німим діамантом вагою в карат,

у сил позахмарних собі і для себе прохати...
і жити з тобою, як двоє веселих гусей,
з мішком по цукерки ходити від хати до хати,
і зичити настрій хороший, як фільми з прокату,
чекати добра, що прийдешній нам день принесе,

не дати душі заблукати в чужому ніде -
здолати дистанцію,
гідно прожити цей день

Поштар, як завжди, дзвонить двічі:
Торішнє листя і листи
Байдуже дивляться у вічі.
Він дзвонить двічі – дивний звичай,
І несподівано, як ти.

Не слід стояти на порозі,
Та відстань кроку непроста...
В тісній цукерні, що на розі,
При чорній каві і тривозі,
Звучить сюїта-самота,

І фрази в ній - віолончелі,
Фальшиві, стомлені, сумні -
Їм аплодує п’яний червень…
І тільки тенором Бочеллі
Біль озивається в мені

Перегравати нам не личить
У сотий раз кіно старе...
Загаснуть спогади і свічі.
Поштар подзвонить знову двічі,

А я не відчиню дверей.

Морок б’є крилом у скло віконне,
Підганяє час, як білих коней…
Лунко-дзвінко цокають підківки
Галопують Бурки, скачуть Сивки,
Автострада гриву розвіває;
Змерзла, загортаюсь у слова я…
Світляки - нічна одвічна варта -
Запитали: а чого ти варта,
В чім ота твоя таємна сила?
На стилет перетворився стилос…
Та коли говірка їх бриніла,
Я стояла, як цариця Нілу,
Горда, наче прима із Ла Скала, -
їх на шпильки вміло натикала…

Переплутались вулички, наче волосся,
Пахнуть кава і булочки . Так повелося,
Що торкається ранок струни стоголосся,
І годинник на башті вистукує час,

І бруківка щебече від кожного кроку,
І злітає краплина дощу з водостоку…
Павутину майстерну, невидиму оку,
Позолочений град виплітає із чар

Виривається з горла четверта октава,
І по венах, мов кров, розливається Влтава*,
Білі чайки - уверх, як завіса. Вистава
вечорових вогнів приворожує зір,

І молитва лунає до Яна святого;
Ніби серце уже не бажає нічого…
Тільки леви змигнули очима волого,
І по Ринку** підборів звучить перебір…


*Ріка, на якій розташована Прага
**Площа Ринок у Львові

Не жінка. Тільки контур олівцем
окреслено… Вдоволений художник
відчув себе чи не знаряддям Божим,
наводить пензлем нашвидку: лице
уже чіткіше, хоч іще порожнє..

Змішає кольори, як забагне
натхненно налаштований аматор.
і плями фарби, начебто стигмати,
позначили його долоні… Не
рівнятися на Нього, не вдавати -

не смій!...З напівпустого полотна
принаджує його, мов Галатея -
м’яка, в подобі глиняній, жона,
чи, дотику чекаючи, струна,
ескізна постать. Світла або темна -

вже рішення за ним. Бо майстер – він.
Ні докорів, ні нарікань не чутно -
вона ж - заледве контур, тільки тінь
німа. Забувши, що людське - то тлін,
недбалими мазками пише сутність.

Пригледівся - овва, суцільний ляп...
Марудна праця, образ незугарний...
Полишив, ніби іграшку маля,
пішов. Ридання чується здаля,
і полотном стікають сльози-фарби…

… І тільки контур вогко мерехтить,
просякнувши чеканням невгамовним.
Вона ще вірить, що надійде мить,
і майстер інший, стримуючи хіть,
створити з неї схоче власну Мону.

У шкаралупі тихо і безпечно,
і грілкою пашить самообман,
і довгожданий обіймає плечі -
удався зростом і в розмові гречний.
Нарешті ви удвох. А ти - сама,

в обличчя ніби в’їлась одинокість,
лягли поверху гримом почуття
невдало. До ладу і до пуття
ти лицедієш. Та ятрить неспокій…
Розгублене та боязке дитя,

мовчи про те, як велетні безлиці
у світ, який обіцює спочин
і бульбашками мильними іскриться,
мов на ходулях, на залізних спицях
несуться, невідомість несучи…

Кричи…

***
виклик

не в позі щастя!
не мудруй, коли мила
у млосній позі

закляк чекати -
доки встанеш, мов сонце…
прокинься, друже!

за мною в постіль
заскочить самурай-сан
прудким гепардом
вважай, не антилопа -
дика кішка чекає

за мною в постіль,
як на темне дно морське,
пірнеш у млості
мене смертельно палко
залоскочи, русалко!..

за мною в постіль
ти привів іншу гейшу??
свистить катана…

***
високе

не в позі щастя
не фізкультура в ліжку
а пісня двох тіл

за мною в постіль
ти вляглася спокійно
жінка-Фудзіяма

***
чекання (сучасне)

закляк чекати
маршрутки в час вечірній
не спи кохана!..

закляк чекати
зарплату лічить жінка
чи заслужив я?..

закляк чекати
в такій незручній позі
бо твій самурай
так невчасно вернувся -
вигнанець на балконі

Флібустьєре моєї останньої пристрасті,
Кораблі твоїх рук зачекались на пристані,
І тенета думок у ваганні розхристанім
Оповили рамена важких якорів.

Командоре моєї зимової ніжності,
Не губися в омані феєрії сніжної, -
Сторінки, що розкриє тобі чорнокнижниця,
Розбентежать у тілі незгасний порив.

Адмірале флотилій моєї жіночності,
Еполети вінчатиму лаврами почестей,
Упірни у шаленство, що статтю наврочене,
Увійди войовниче в мої сто морів…

Німфа - німа Каліпсо -
Місяць зніме, як кліпсу,
Ліпку липку замісить
Місту.

Офіціанти в танці
Таці несуть з фаянсом,
У фоліантах тануть
Станси.

Я на софі, ледь п’яна.
Строфи Сапфо дістану
- Льоду Вам, леді? панно?
- Файно.

Небо - чудне, чернече…
В чортів червоний глечик
Чавить вино із речень
Вечір.

ковтками життєвої сили з коханого вуст
впиватись, долоні в долоні охоче вкладати,
і сиплячи дзвінкоголосі зізнання-дукати,
трощити мовчанку, що тіло скувала, мов лати,-
і так приросла, що роками із нею живу…

вночі просто неба, при світлі очей ліхтарів
лице боязливо сховати у комір кошлатий,
що пахне тобою, - і рвучко рішучою стати,
поношені згадки роздерши у шмаття строкате,
спалити під жарти і свисти на заднім дворі

не вірити в те, що сподівана сталася смерть,
допоки їх попіл, неначе жага, не схолоне,
допоки з обличчя зрадливо не скрапне солоне,
зібратись – і біль цей зібрати у висохлих гронах,
наповнити урну – й тобою наповнитись вщерть

Із підвіконника поверху н-ного
кроком донизу ступаю упевнено.
Слизько підошвам – гриміло ж і блискало,
лляло безбожно. Фінальною рискою
мокре вікно за спиною опущено,
юрмище хмар, наче вариво згущене,
троси вагань моїх рвучко обірвані;
дихати – глибоко, рівно, розмірено

Більше несила - у пам’яті зболеній,
стільки пекучих утрат закарбовано,
годі, набридло втішатись оманою,
скніти, укрившись жалобою рваною!
Хай унизу застигає пристиджений
цей бестіарій з істотами хижими

Складки шовкові злетять фіолетово,
зліва у грудях не чується трепету;
руки розправлю крилатою парою,
вниз опущуся поволі почварою;
вхоплена воями десятирукими,
в бричку, запряжену чорними круками,
сяду велично на тлі горностаєвім,
марення поряд летітимуть зграями;
злину з химерами, з єдинорогами –
знаними відьмі – не жінці - дорогами

Набрякла безгомінь вечірньою втомою повна.
І гасне півусміх. А погляд - як прірва бездонна,
неначе в очах потьмянілих тече беладона,
немовби не день цей, а світ добігає кінця.

Дрібні мишенята – то пальці, що бильцями крісла
втікають хутчіш від імли, що в кімнаті зависла,
імли, від якої у грудях немислимо тісно,
і серце пташиною рветься з рипучих дверцят

Закисло повітря - ще мить, і ухопить оскома.
Так глухо і порожньо тут - не зізнаюсь нікому…
Аж сяде на руку метеликом дотик знайомий
і тілом проллється, мов струмінь живої води

Утома додолу ковзне, як шифонова сукня,
І сумніви - сірі вовки - перетворяться в сутінь,
І ми – тільки тіні, у цьому пейзажі присутні, -
Ступили у місячну стежку - і щезли, мов дим…

Будильник озвався, і ковдру суворо із пліч
цей ранок стягає, як мама, що будить до школи.
Ти млявий - і теплий такий, мов напалена піч -
щось тихо бурчиш і обійми змикаєш навколо

Дві кави зварити. І спішне згадати на день.
Не п’ятниця ще, але настрій такий неробочий.
Колись нас залишать у спокої. Якось і десь.
Із рук вивільняюсь твоїх, аж до сліз неохоче.

Та ні, ще хвилину полежати. Дві. Або п’ять.
Метелик-невдаха вертає в належаний кокон.
Ти очі розплющив. Підвівся? І капці нап’яв?
Я ж нишком під ковдру, як в нірку, зариюсь глибоко.

Та сон не приходить. І, мовби Морфею на зло,
робуста й арабіка ніздрі у парі лоскочуть,
всміхається сік помаранчі крізь матове скло,
а з ним і знайомі лукаво примружені очі.

От пальцями клацнеш – повіє легким вітерцем,
тропічною зеленню вкриється шибка віконна.
Розтріпана, сонна в подушку ховає лице
твоя із юнацьких фантазій білява мадонна.

Папуги барвисті у тебе сидять на плечі,
ти пахощі моря несеш у смугастому збанку
і день особливий, що буднем заледве гірчить,
а ще - невагоме і лагідне «доброго ранку».

Ходімо, Єво, ми самі сьогодні -
Так слизько, і півкроку до безодні…
Пальтечко застібни і схаменись,
А ще, на Бога, не дивися вниз!..
Підніжки ставить ожеледь підступна,
Впаде бурулька – просто в серце стукне,
Засяде в ньому скалка крижана
І, як магніт, тягнутиме до дна…

Тримайся, Єво, серце ще пульсує!
Не проклинай, не згадуй долю всує -
Бездушно час мішав до снігу бруд,
Але ж дзеркáла брешуть, як і люд…
Чи нас якась погубить голка з криги?!
Дасть Бог - і ми діждемося відлиги,
Не зупиняйся, серденько, не смій!..

…Розтануть снігу крихти, з довгих вій
Тоненька цівка протече сльозою,
ковзне на щоку. Очі сфінкса – зорі
Нам підморгнуть, але промовчать мудро,
Впаде з обличчя сфінкса біла пудра
і дивом причепурить коси , Єво,
Смішна і ніжна – сніжна королево…

Пастель осіння, подихи розмиті
Тіла сплелись плющем - і під дощем,
Що нас укрив плащем, промоклим вщент,
Губами краплі ловимо, як миті…
Можливо, ми самі у цьому місті
Зосталися? Та листя золоте
Безмовністю бруківку замете…
Владарка у бурштиновім намисті
Куйовдить вітру кучері русяві
І розбишаку тулить до грудей:
"Яке нам діло до отих людей?…"
І заколише в променистім сяйві
Очей-смарагдів…Наша перша осінь
Безцінним скарбом сипле з рукава,
І ми з дощем ковтаємо слова,
Солодкі сльози в мокрому волоссі
Ховаємо.. І прудконогий час
Немов раптово уповільнив кроки…
Тремтить в руці майстерній пензель вогкий,
А дощ все ллє – на радість чи печаль…

Твій подих із ниток бажання витканий,
і, як хурму, мене малими скибками
повільно тне кинджалами жага,
а ти ще навіть поряд не лягав…

Солодкі ці хвилини, в ночі крадені!..
Краплини поту - дрíбні виноградини, -
ще мить і упадуть додолу спіло,
Ні, не боюсь…ходи…я так хотіла…
Чіпляюсь, ніби світ навколо валиться,
в подушки вишиті тремкими пальцями,
безладно шал розписує долоні
півмісяцями нігтів, не схолоне…
У небі молодик рясний туман
вбере на себе пишно, мов тюрбан,
і ти до мене шахом молодим
прийдеш і будеш, наче поводир
в таємному саду, ще знанім вчора,
сьогодні ж - невідомість і покора…

...І простирадло вогкими тілами,
тримаємо, щоб не знялося з нами
в повітря, наче килим із казок.
Розтане все: з кальяну дим і зойк,
у близькості завершення відчайний;
В тобі розтану, зморена від чарів,
як грудка цукру у духмянім чаї…

Була в броні байдужості незборна,
тепер довкола муром рукотворним
твої обійми зведено. Стіна.
За нею я - царівна чарівна?
Ця пара рук, як захисне закляття,
І вже нема потреби виставляти
іронії разючі колючки –
Пораню ще. А ти так близько тулиш,
що знаків запитання рій сутулий
втрачає чи розпростує гачки,
де на сувої наша гра почата.
І лагідні ці жилаві лещата,
тримають міцно, щоби знову я
не розлетілась в міріади «як»,
у незліченні «хто», «чому» і «нáщо», -
Я не повірю, що буває краще,
ніж так.

надто сильна, щоб кричати вголос
і слабка занадто, щоб забути,
з ніжністю, яка застрягла в горлі,
спала і чекала, доки збудиш

майже півжиття пробігли стрілки -
навмання блукала, як сновида…
у люстерку бачу: надто стрімко
вилиці гостріше проявились

стомлена душею, та не тілом,
надто мудра, щоби не боятись
може, юна, але не настільки,
щоб не знати чарів рути-м’яти

усміх ляльки не введе в оману:
вистрілить іронія-отрута…
я солодка, мов небесна манна,
лиш тобі, бо зміг мене збагнути

новоспечені небожителі
у своїм раю необжитому;
і окрайцеві хліба житнього
гріх не тішитись – чи тужити нам!?..

Заспокой мене, любий, молю, заспокой,
Голос твій, мовби з медом парне молоко,
Так заснути боюсь, адже біля ріки,
Де втопитися мріють вербові гілки
І з плачем нарікають на долі гіркі -
Жовтоокі потвори, ікласті вовки

Чорні тіні з водицею мчать під місток,
Мого бідного серця жадають шматок -
Незагоєні рани привабили їх,
Бо забарвлено кров’ю незайманий сніг…
Блисне жовтим пітьма - і застигну німа,
Не задмухуй свічок, бо загасну сама…

Любий тихо прокляв потойбіччя лісів,
Як насняться страхіття, будити просив,
Аби вийти на герць із нездоланим злом,
І тривога ножем борознила чоло…
Не будитиму, знаю, що пізно ти ліг,
Подолавши виснажних десятки доріг

І зазвавши наснагу в оздоблений ріг,
Я потвор самотужки вполюю своїх…

Кудись її поділася мітла,
Магічна куля припадає пилом.
Отримала з лихвою, що хотіла,
Та спокою, на лихо, не знайшла

Не мала й гадки про такі дива,
Коли його собі причарувала,
Що вкриє соромливо покривало
Відьомське кодло і майстриню зваб

Вогонь – повільний, тільки під казан,
А в ньому, не хвости гадюк, а каша,
Боролася. Спочатку було страшно.
Покору голос серця підказав.

У шибу стук: відьмак чи вовкулака,
Чи лісовик - прохати могорич?
На Бога, то ж лише суха гілляка!..

Вона кусає губи з переляку,
А раптом заманеться погуляти
Нестримно у Вальпургієву ніч?

Стихла часу збурена ріка,
Хоч пісок між пальці утікав
Я сиділа в кріслі у куті,
Поряд - двійко вугляних котів,
Розплітала ті старі вузли,
що химерним плетивом лягли…

…дівчинка неповних літ п'яти
Смішно мружить очі в об’єктив,
Пальці - нерозважливо до скла,
В темних пасмах мідь і шоколад.
Голову схилила трохи вбік,
Легковажна, і за мить - в журбі
Наче є сценічний хист, але
Далі - сотні непростих ролей.
Обирай сама, не помились -
Копійчáні оплески чи свист?..

Сумніви живуть іще в мені,
Промахи трагічні й незначні.
Скільки дивних стежок і доріг…
Я дивуюсь, як мій шлях проліг
через твій. Хвилини і слова -
знов у «ми» змінилась складова
у черговий - хай останній – раз:
Не порив, не помста і не гра…
Ти з’явився із липневих злив,
Мої думи вголос повторив,
Наче ми знайомі цілий вік…
Яскравíло срібло з-під повік,
Із зіниць так сяяла душа,
Сивий фатум аж тарó змішав…

8-09-2007

Закохана? Чи тільки примха тіла?
Крок танцівниці, сукні давній крій…
Медоволоса відьмо, скільки мрій
журливих лицарів твоя рука згубила…

Вітаю, твого полку прибуло,
У вояків нових міцніють крила,
Ти всіх у зброєносці посвятила,
Хоч і без леза – в абсолютне зло

Юнацькі сильні руки пестять вміло,
Шаліє з серця лава вогняна -
Ти знову прагнеш випити до дна
Бо завше влучно цілять твої стріли

Чому ж морозить і кидає в жар,
Між днем та ніччю стерлася межа…

Чи ти в черговий раз забав схотіла?
Закохана? Чи тільки примха тіла?

Повія Ло вчорашнім вітром
Умилась; вічна глибина
Її очей та оксамиту
Тобі сміялась із вікна,
Зелена гілка і веселка…
Мовчав самотній кипарис;
Ти не впізнав на темній стелі
Обличчя мармурових рис

(Уривки чайних церемоній;
які м’які її долоні
на порцеляновому фоні!)
під звуки вранішніх симфоніій
вона виконує танок,
і з нею шелестить синхронно
прозоро-пурпуровий шовк –
мініатюра рук і ніг –
і ти замовк,
і зір, і слух
вбирають міміку і рух…

Дивись: у гіллі кипарису
застигне вогняний дракон,
і їй на паличках для рису
зіграє супровід. Як сон,
немов видіння. А вона
розкриє віяло на барви,
зелено-жовтий,
білосніжний
примарний блиск її повік,
і дотик завчений, і ніжний
ляльковий усміх. Ти не звик.
Ти звикнеш. Дивиться безмовно
зі стелі вузькоока ніч…
І сотні, тисячі обличь
Колись жили її любов’ю,
і вісім тисяч самураїв…
Пробач її.
Знадвору дме
вчорашній вітер і зриває
нічних метеликів зі скла.
Свої химерні два крила
вона згорне
і заховає,
і посміхнеться кипарису,
так само, як тобі. Тоді –
сакè і неба сльози-бризки…
Вона – дитя, її колиска –
квартал червоних ліхтарів

Вночі у неба колір чорносливу
і незвичайний запах новизни,
Можливо, небо ближче до весни,
але суцільно сніжне. І, на диво,
весняне свіжістю. Тим часом я
для іспиту з теорії буття
шукаю в небі магію Різдва,
і погляд стомлений Різдво шукає
і тане в мороці…А десь співає
ангельський хор рапсодію. Слова –
божественні. Тремтить орган. Лишень
акорди свіжостворених пісень
під подушкою. Лихо моє, лихо…
Наспівую різдвяній зірці тихо;
хай Греція насниться нам. І Крит.
І Мальта, мабуть. (Вичерпна блакить
очей, але не моря.) Також небо.
І час від часу зірка уві сні
розкидає ледь видимі вогні.
Мільйон вогнів. Візьму її до себе,
де рук тепло і подиху тепло;
а з вулиці загляне через скло
різдвяний ангел. Теплий і білявий,
з волоссям, як духмяні літні трави.
Він прикладе долоні до Різдва
і свіжим снігом сказані слова
і роздуми очистить…Сіре, сиве,
втрачає небо колір чорносливу,
захоплюючись ранком. Тільки я,
забувши про теорію буття,
дивлюсь у бік, де ніч іще жива -
переживаю магію Різдва...