В мій ліс приблукав… Молодий, ой який молодий…
Шукаєш покори, покути, лякаєш відплатою.
Сідай і послухай. А хочеш з керниці води? –
Без меду, без трав – чиста сповідь криштальна. Порадую…

Учора молилась кометам, їх дикі тіла
Розкраяли вишній собор. Я збирала уламки.
А потім між гілля ялиць сотворила вітраж,
Де лик нетутейший, зникомий у диханні ранку.

Учора молилась, а нині в гріховній мані:
Регочуть гієни і я поміж ними не горлиця…
А вітер… чи совість впивається кігтями в горло. Це
Мій вирок, мій фатум, схизматство на присуд земний.

Комети-богині, осколки замерзлих геєн,
Танцюйте у капищі неба, сліпучі вакханки!
Хай вітер… чи совість під серцем у мене згниє –
Не втримають душу розхристану рами-кайданки.

Сама собі суд, і присяжні, і кат, і труна…
Вовки відголосять, а круки прикриють пір’їнами.
Жила – як співала. Крещендо. Не чуюся винною.
Урвусь в позачассі на ноті підхмарній. Струна

Скрипкової туги прокинеться. Дайте вина!
Востаннє рубінові роси відживлять пелюстя.
Монаше красивий, я вип’ю сьогодні до дна
З тобою…
Тебе…
Лиш не бійся.
Бач – я не боюся…

Ти знищиш коштовні картини,
Шпурну я у море браслети.
Свіча догорить неодмінно,
Сотворяться кращі сюжети:

Як ти покохаєш молодшу,
У мене аж три кавалери.
А завтра – це відаю точно –
Корида, де юний тореро

Присвятить гучну перемогу
Божистій. І пута мантильї
На дрантя – хай скрипка застогне!
Для нього – вином а чи сіллю,

Тобі – лиш кинджалом і болем…
Прощай назавжди, трубадуре..
Війна закінчилась учора
В небесних риданнях похмурих.

А осінь
Безвстидна і
Гола,

Як я. Пам’ятаєш?! – в неділю –
Остання минулась покора:
Коліна молочно світили,
Гасив їх губами… до вчора…

Браслети я викину, звісно.
Попалиш листи і картини.
Навідмаш розкраємо місто,
Де двоє однаково винні.
10.02.18

Крізь пальців загострені тіні хиталось підстрелене сонце,
А профілю розчерк нервовий дражнив, і сліпив, і тонув
На денці фужеру шампана. Ця жінка і Ви – незнайомці,
Спрозорене плетиво візій із Божого віщого сну.

Витьохкують птиці багряні – не добрі, не злі – випадкові.
Їх гнізда несправжні в каратах застиглих незбутих бажань.
Ця жінка для Вас невідома цариця зміїної крові…
І сукні лускаті узори так прагнуть гарячих торкань.

Чи ж Ваших? Ви істинно вірите – Ваших, отих гарячкових,
Аж зійдуть нараз пухирі, зазоріють булькато у біль.
Пронизливим сяєвом в руки впаде її пещена голість,
Інферно відкресне під серцем, почнеться правічний двобій.

Ви хочете воєн, Трістане новітнього часу, дитино, –
Яке ж підборіддя гладеньке: шовкові ясирні дари…
А в неї лопатки болючі, бо має на дзвінкості спини
Два гострих обрубки кривавих, що вже не підкорять вітри.

Лиш сонце укотре рождалося ночі на рану відкриту,
Лиш пальці шукали похилість плеча і окличність грудей.
Ребром від ребра улягала вовчиця впокорено-дика,
Ховалася смерком на спомин. Коштовна цариця-трофей.
4.02.18.

Ніч кричала совою, гойдаючись гіллям і зорями.
Пальці мороку коси куйовдили, бавились, пестили,
Затікали за комір, за шкіру і мітили хрестиком
Її біль, її розкіш, магнолій пелюстя збезчещене,
Що віднині тонутиме снами палючими, хворими.

Місяць знав…
Він прощав усі зради, брудні вакханалії,
Всі стеблинки, прожилки, ромашок заплакані пуп’янки,
Повні груди важенних зміюк, що лускатими струпами
Покривали сердечний кришталь, сповивалися хмарами
І руками коханця спадали ліниво на талію.

Третім був листопад. Поміж ними здіймався остінено,
Бив у дзвони, шпигаючи голками крилечка голубам,
Злими пучками нищив кохання, зривав тихе золото.
Реготався з розпуки дерев так огидно і чорно так,
Аж провалля очей чи вікна захлиналося піною.

Знала ніч…
Бо всі інші нічого направду не значили,
Тільки місяця профіль тонкий на камеї натільності.
Посивіла завчасно, у вени вгризаючись сильно, щоб
Не ридати при всіх, бо у пісні помер божевільним він –
Срібноликий і вільний, як істини крила. Як бачила.

Він питає про нашу війну: чи уже кінець.
Чи злітати совою у мряку грудневих вікон...
А у горлі будяччя від сотень упертих "не",
Що прокушують губи і гаснуть охрипло криком.

Де завершення болю в побоїщі тіні химер?
Дайте пластир для вилиць, порізаних словом байдужим.
Я здорова тобою, мій боже, мій враже, мій муже,
Але квіти зів’яли: конвалії, лілії, ружі,
Порожніє партер.

Я питаю про нашу війну - пам’ятаєш все:
Як ловили пір’їни блаватні, ховали в книги?
Передранішня пінка цілованого гляссе...
Укривав мене ковдрою, крилами, теплим снігом.

Ну а як поодинці насіяли двійно печаль?
Мудрі сови на плечі мостились руками півбога.
Тихий місяць стікав молоком, замерзав під порогом.
Дві стежини губились, як зашморг лежала дорога.
Догорала свіча.
Бо час...

Він вкотре її забував назавжди й остаточно,
До пральки вкидаючи постіль з легким ароматом
Розтріпаних кіс і розведених ніг. Кровоточив,
Ривком видираючи з себе, і криючи матом

Нервові заломлення губ, зацілованих звіром.
Стиралась помада, звивалася шия Горгони,
Як летом вітрильника вільного входив у біле
Захмар’я гори, а долоня стискала патрони.

Козацькою чайкою різко врізався в заплаву,
Не брав полонених, бо пощо їх співи надривні.
Триножив, вганяючи нігті у спину хлипкаву,
А в горлі у неї скипали жоржини і рими,

Бо в неї всі війни свої, бо гештальт перемоги
Один на мільйон, не такий, що прописано в книгах:
Отой полководець ввижався, як мінімум, богом…
Хотіла піддатись, спадаючи снігом так тихо,

Аж хрускіт фаланг видавався гучнішим за вибух,
А стріли ключиць поціляли точніше образи.
…Мій соколе сизий, опівночі снилися риби, –
Дивилися тяжко, зрізаючи литки алмазом.

О сизий сокОле, жорстокий, коханий! Твій постріл
Пласким животом загніздився, пораненим птахом
Звиває кубельце. Намулами ліпиться острів.
Покинеш лиш мертвим – без жалю, без болю, без страху…

Ламаючи крила, стираючи ступні до струпів,
Укотре навічно ішов в чорні храми на требу,
Де виклично-гордо гінкою струною прикута
Та сука, та відьма, нагноєна скалка між ребра.
3.12.2016

Я станцюю на лезі –
На срібній заточці півмісяця.
Плач за мною, коханий, розврунюйся дикими травами…
Я крещендо,
Я шал,
Я заверчена світлом, як саваном, –
Недоспівана пісня шамана гортанна. І кришиться

Спокій чорних зірок на долоню дрібними агатами.
Доторкнешся стегна, до розкрилля високо тягнутися,
Аж закінчаться сили, бажання пощезне ураз. Ти сам
Назовеш мене бісовим маревом, дівкою клятою.

І забудеш, як спав між конвалій сердечного вистуку,
Двоєдиного в мріях вчорашніх, а нині остарілих.
Я станцюю востаннє:
Падучою зіркою,
Павою.
Я метелик, що свічку собою
У вибух
Запалює.
10.01.18

Залипли бджоли у терпких медах,
Тонкі крильцята вижовкли бурштИном.
А я тобі… а я для тебе – ах! –
По сотах розтечусь, Адамів сину.

Сьогодні я… сьогодні і не раз
Коралями розсиплюся в постелі.
Збирай мене… Нанизуй і збирай…
А скибки яблук світять на тарелі:

Їм рай – не рай, коли без рук твоїх,
Без торків губ, цілованих бджолою.
Криштальна таця, різьблені краї,
І мед на пальцях, мед на стегнах. Млоїть

У грудях місяць пінно молоком,
Аж шумовиння затопило вишні.
Смакуєш зоряним п’янким пилком
Повільно так… тягучо так… неспішно…

Хай бджоли заздрять, хай дзижчать зі зла,
Ліпити соти – неважка робота.
Тебе змією міцно обплела
Допоки ніч…
допоки ми…
допоки…

28.04.17

Як підбор черевичка нагостро дзюравить стежину,
Плач конвалії гасне, його не почує землиця.
Дика панночко, гадино віща, вполюєш мисливця,
Місяцівно облесна, розмітиш довірливу спину.

– О юначе терновий, ти пощо блукаєш лісами?
Сіє папороть сниво, зростають керваві суниці, –
Їх не їсти, їх душі отруйні скалічать правицю,
Утікай диким зайцем додому, до світла, до мами…

– Місяцівно прозора, що руки кришталь і кинджали,
Стану вітром палючим, затихну у фалдах спідниці.
Срібна відьмо, убивнице гойна, прощу і проститься
Божевілля украдених лілій у швах амальгами.

Упирице, злодійко безвстидна, ловчине бездушна,
Твої вищири хижі, а стегна хітливіші хоті,
Виссеш сили, хай осінь схоронить пропажу в болоті,
Бо щоповні зціловуєш квіти артерій. І душно

Задихаються хлопці жертовні, пророслі у пущах
У коріння, у камінь, у крик мандрагори зловісний.
Місяцівно-відьмачко, в корсажі парчевім не тісно?
Дівко ночі холодної, ти і цього не відпустиш…

Чорним шовком лягатимеш, вгорнеш габою коліна…
Він ячатиме круком, та ліс заховає обличчя,
Він торкатиме груди – у пальцях чи глина, чи глиця –
Запечатане серце на тисячу згустків зміїних.

Хижі сіті косою накинеш до скону, до спину,
Вистук в грудях схолоне, а сонце хіба лиш присниться.
Опівніччя уп’ється укусом у виступ ключиці…
Хай вмирає конвалія, панночка звіється димом.

27.02.14

Я вростаю в каміння, вростаю, як тиша у сон.
Крізь розтріскану шкіру жалива виструнчує листя…
Як гаптують по тілу безжально їх руки – дивися!
Прирікаючи маками ран на агатовий трон.

Я мукою чи мукою сиплюсь між зір у траві,
Видихаю дурманом єлею незраджене Слово.
І на пуп’янку серця вколисую біль празникову,
Бо зап’ястя тонкі, бо кайдани важкі, неживі.

Випрозорюйте душу, хай тіло, як сукня, – по швах.
Я без вервиці тремко сплітаю молитви косою.
Потоптали агати на порох, на вітер. І млоїть
Там, де груди… були. Там гніздечко виспівує птах.

...Оберегом вам Кров. Замісіть короваєм для всіх
Білу муку завмерлу чи, може, агатну муку.
Між безгруддям окрилює ирій у пісню гірку
Ваготою небес, що сувоєм лягають до ніг...

2.10.13

По три свічі на кожен кут стола,
Мускатом білим звогла хатня тиша.
І жінка-пташка – снилась чи була
За порцеляну вигадки крихкіша.

У дзеркалі два відбиття марнот,
Два силуети з крахом горизонту,
Пір’їнки дві лягли на ешафот,
Щоб перетліти спогадом у контур.

Твоя зима знайшла її тепло…
Ділився тричі, як пустельник хлібом.
Мовчання терпко молоком текло,
Губило межі і губилось слідом

маленьких ніг і пальчиків тонких,
Що вигрівав у кораблі долоні.
Вознеслась Єва тихо.Ти не встиг
Спинити лету на пероні соннім.
10.04.2013

До півночі випаде сніг і оскліє Місто,
По квітень зайшовши у тяж білокрів’ям зими.
Зламаються янгольські крила – то гостро зблисне
Кинджальний малюнок собору, у небо німий.

До півночі снігу до хмар, навіть вище, вище,
Застрашений місячний німбик сльозою бринить.
У Міста душа перемерзла в поранню тишу,
Камінну молитву на фресках бродячих століть.

До півночі вироком сніг. Прімаверо, де ти?
В якій кришталевій труні прикували, скажи…
Бо тужать застуджені леви на парапеті,
Чекаючи доступу в храм, де немає олжі.
23.03.13

Прийдеш ти опівнічним кошмаром, драконом пустель,
Міражем золотим, що висушує квіти у венах.
І крізь вишепти мушлі востаннє мій страх проросте
Неогранним смарагдом – насичено, болісно, темно.

Я пробачу усе: неприборканість злив, ланцюги,
Вогкий морок склепіння і зраджену кров на долонях.
Біла жриця води, що для тебе змете береги,
І заплаче вогнем, захлинеться у ньому, потоне.

Ти наснився мені, як давно ти наснився мені…
На світанку пророчім у танці пісків під ногами
Пізнавала. Тремтіла нап’ятим бажанням струни,
Билась тінню об стіни, тікала у шрам амальгами.

Але ти не щезав. Через тисячі й тисячі літ
Ми поєднанні кревно, як ніч і офіра у храмі.
Ти стилетом у грудях живеш, розтинаєш живіт,
Пропікаєш тавром понадкрильним, цілуєш нестямно.

Прийдеш ти. Уже вкотре назавжди. Як сонце. Як день.
Розірвеш позолочені пута, розІб’єш окови.
Біла жриця води упокорено в ноги впаде,
Приховавши в очах подовгастих лазурну шовковість.

09.02.2013

Ті плинність і звивність, чуттєвість відьмацька,
Коли кожен видих – пекучий поріз.
Коли те кохання – сніжинка на пальці,
Така ідеальна, тендітна до сліз.

До кави цілунки, канапки з цілунків,
Рипуча канапа, птахи простирадл.
І сльози гітари цнотливої лунко
Багрянцем в долоні вирощують сад

Едемського дива, едемського болю.
Мій яблучний боже, всього лиш люби!
На пучках до меду домішую солі…
Дзеркальна свідомість. Огненні сліди.

О ківш долонь, де гусне чорний день…
Пантрують оси безборонну спину.
Не вір, не вір. Слова упали тінню
На сонця крик, на золотаве сіно,
Де ти колись, де ми колись і де
Поміж проклять зривається звірино
Голодних мавок темне голосіння,
Таке гірке, таке натужно-синє,
Вганяється у душу. І цвіте
Жаги галуззя, протинає зримо.
Переліпи собою аж до глини,
В черлений ранок, у тернові вина,
Але мовчи, бо всі слова – пусте…
28.08.12

Ночі
Індигове вариво
Порами в шкіру сочиться,
Лащусь – безумна вовчиця,
Місяцерунно оскалена.

Гостро
Заточені кроками
Позавчорашні дороги.
Крилами генія злого
Мічено дні мого спокою.

Повня
По вінця наповнює
Холодом вистук сердечний.
Небом готова до втечі,
Зіркою втишуся сонною.

Зникну
Гранатовим зерням і
Сіллю присмачивши спомин.
Спазм обперізує лоно,
Видих виголчує тернами.

Дика
Чи просто нескорена?
Вигин хребта розтинає
Ніч по-живому. Не-зграя
Буйно-графітово-зоряна…
8.08.12

Під одурілий спів цикад,
В сливовій ночі м’якоті,
Нахабний півночі бастард
Цілує лоно макове.

Кружало місячного сну
Лампадою вигойдує
Ніч чорномастеву хмільну,
Немов портову хвойду і

За комір хмар кладе мідяк
Своєї жовтоокості.
Капризних уст гіркий коньяк
Настояний безсовісно.

Літепло плачеться ліхтар
Над брами візерунками,
Де ґраток кований тягар
З бруківки пнеться лунко так.

Намащений на плечі джем
Густого шалу літнього,
Забутого на час дощем.
І знов до тебе липну я…

Під небезпечний спів цикад,
З благословення теміні,
Усе між нами – шоколад!
А фольгу… потім викинеш…
4.08.12

То не крила, лиш буйство свавільне стихії за спиною,
Огнегрива лошиця не питиме з рук твоїх , А́даме.
Кришталевої сутності власної виклично-звивної
Під стеклярусом неба клянуся: ніколи не зрадила.

Крізь вдомашнені ночі одвічно шукаєш мене ти, бо
Я не Єва, не рівня реберна, я – втрачене марево.
Гостре жало змії розітнуло покірливе плетиво…
Обростаю лускою парчевого болю всевладного.

Поміж яблучним стогоном плоті і райськими мантрами
Обираю шаленство розсічених стегон. Розкольниця!
Затаврована дівчинка-демон небесною вартою, –
Безупинний танок по сузір’ях аж щиколотки в синцях.
.
Дослухайся пульсуючих зір, що вичісую знуджено
Зі скуйовджених кіс пурпурово-ревнивого вІдтінку.
Бо криваві вуста розітнуть захмелілою ружею –
Заховайся і бійся надривних ридань в стиглих сутінках.

1.08.12

ніч до стогону
ніч до вихлюпу
очерешнена
розрегочена
зорі зсиляні
зґардами - дивись!
папороті цвіт
ватрою увись

я вінком до хвиль
як грудьми в любов
нерозважливо
вітрозгонисто
ти у брід чи в блуд
поміж молочай
мого тіла мед
бджілкою шукай

де бринить трава
сон вигойдує
перепещений
терпко-росяний
лиш мовчи мовчи
впали небеса
у траву навзнак
…розплелась коса

мавки-сестроньки
замиловані
водоплавами
круговертями
у долонях грій
місяць-оберіг
полиновий карб
калинОвий гріх

соловей зітнув
темінь вигуслу
дзвінкогорленько
надто рано так
повітруля-ніч
карти кинула...
синьооченько!
губ малиноньки…

8.07.12

…А все вода і кола по воді…
Доріжка сліз всихається до солі,
Пайєтки масок пережили сутність ролей
У криптограмах часових подій.

Печаль у прямокутнику вікна,
Важке індиго тлом під срібний бісер,
Причинне щастя блудить чорним лісом,
І сліпне болем зраджена весна.

Крижинки тінь зіницею пливе.
Надій клепсидра скрапує дощенту.
Полин байдужості, розлитої абсентом, –
Брунатний декаданс. Старе й нове.

01.06.2012

діво немудра
світильник загаслий
зорями зріє ця ніч не тобі
ти віддавалася в сон як у щастя
в сон… чи намарений пристрасті біль

місяць на ланцах
розхитує небо
застили сльози бездушшя судьби
насміх довкруж тонколезо-ганебно
де ж та олива для іскри жаги

серця лампада
по вінця сльозами
їй би єлею від слова лишень
що ти шалена белькочеш безтямно
іншу вивищує святістю день

01.01.2012

Сестро моя інцестна,
Рве павутину днів час,
Лодія неба креслить
Ночі судомний екстаз.

Пустка твоя постеля,
Враз оніміли боги.
Ніч – удови пустеля,
Ніл розгубив береги.

Сестро моя інцестна,
Смерть очорнила вись.
Пипок вишні відкресли,
Солодом запеклись.

Сестро, квітко вінчальна,
Суджена з вічних літ.
Зорі ховались мовчанням
І проминався світ.

П’яді землі – не впасти б,
Сонця – на крик і вдих.
Вмер ієрогліф щастя
Поміж вищирів злих.

Страднице неустанна,
З ночі – прошу – відмоли.
Груди тугі шафранні
Вже молоком протекли.

Шкіра повік ропою
Вишерхла-запеклась.
Морок стис ваготою,
Морок став поміж нас.

Сестро, згубила спокій…
Скурено днів фіміам.
Сну не рятує опій,
Любощів пам'ять – обман...

Нефертарі, пташко бірюзова,
Горлечко золочене твоє.
Стишено чатують птахолови,
Тонко сіть мусліном виграє.

Нефертарі, лотос дикий серця,
Клітка ось – опалами зорить.
Віч вологих густо-синє денце
Стріли вій приховують на мить.

Нефертарі, згублене люстерко,
Пещене звірятко для утіх.
Шкіри персик трепетно і терпко
У вазі прикрас невинно стих.

Нефертарі, рибко безборонна,
Міражами мріяний ручай.
Рук чужих тавро на тілі соннім –
Таїна відбутості ячань.

Нефертарі, півдитинна жрице,
Обезболь мою стражденну тінь!
Божества зловіщого правиця...
Жде у лоні незачатий син.

Нефертарі, танець довгоного
Закружляв корицеву тебе.
Помираю, мила, під порогом
І благословляю смерті день…

06.12.2011

Сукають парки вузлувату нить,
У яблуці зерням Єлена спить.
Нагострена війна, бринять стремена –
Рокованості в’язі сокровенні.

Підмур’я Трої очорнила кров.
Ложесен розкіш в пещенні оков
Гріховно-безупинних нощно й денно…
Сто тисяч раз ненависна Єлена!

Яким зелом прив’язаний навік
Дитинно-безбородий чоловік?!
Ворон чорнизна ошалілонебна:
Багряна тризна чи безстидна треба?

А каяття не ждіте, ви, довкруж,
Бо що кому: коханець, а не муж.
Сирітські очі – божа шахівниця,
Сахнулась криком півбезумна жриця.

Останній лебідь піснею у жар,
Ступає переможцем в ніч владар,
І опадають крилами рамена.
Жадай зернинно-яблучну Єлену…
04.12.2011

Розгадай мене
Між облудних слів
Химеричних снів
Звуків музики

Шумовиння фраз
Смолоскипом згас
Танець пристрасті
Та не відпустив

У циганську ніч
Замолити гнів
Гаддя ревнощів
Невідплачене

Інша то не я
Інша гірша знай
Дзвони хворі хай
Нам віщують тан

Танець губить такт
Вовчі ягоди
Проросли в душі
Тіні зсушені

Вістрями обмов
Ранять наш кіот
Западають в кров
Зерням докору

Обплітають день
Світ заковують
Заховай мене
У гаряче дно

Передсерцеве
Шпичаки-слова
Розшрамовують
Недовірою

Персики грудей
Де весна жила
Ти без мене хто
Я без тебе де…

Рибка радості
Животом пливе
Невагомий сміх
Пурхнув на вуста

Уневажнив біль
Розпогодив сніг
У клепсидрі літ
Ти пізнав Ліліт
22.11.2011

Молитва тіла вигорала танцем,
Надривним і багряним ля-мінор.
Губив тональність, страчуючи шанси
Прощань, повернень, видихів. Зостався
В безчассі меж минувшини узор.

Не танцювала, а жила у рухах,
З подолу сукні квіткою росла.
Підборів вистук, як хорали слухав,
Не жінкою, а захмелілим духом…
Палила серце огином крила.

Червона сукня, як вогненна кара,
Постави рух, напнутий в тятиву.
І кожен крок по лезу чи по хмарах,
Бруківки біль з підборами у парі,
Червоний вихор протинає млу.

Кинджальним сном розрізана усоте
Уявних нитей видима вуаль.
Вогонь гітари, скрипки ніжна цнота,
Танечниці кармінний трепет-спротив –
Осіннє танго плине тінню. Жаль…

20.11.2011

Долина сліз. Життя – долина сліз.
Сьогодні я своє уже відплачу…
Ця осінь, Господи, така гаряча,
Навіщо ж, людоньки, збирати хмиз?

Бо що мій біль у вироку осуднім,
Сорочки шмаття і солоність щік?
Чужих обмов гадюччя в'яже вік,
І я не я, а лиш рубці і руб’я.

На тлі осіннім у багрянці риз
Юрба шаліє, озвірівши ґвалтом,
І кожен враз є божеством і катом.
…Мені так страшно…
Не збирайте хмиз…

18.11.2011

Ця сукня надто чорна, надто чорна,
Вона вас оскверняє, донно Анно.
Вселенська туга саваном огорне,
Я припаду – завважте! – не вустами,
А тінню серця – долі – як у храмі.

Ця шия надто біла, гойно біла
Для трауру. Спиніться, донно Анно!
Бо ж вістря сили і межа безсилля –
Крило брови і теплість тонкостанна, –
Віднині невигойно-чула рана.

Замкніть наш світ, а ще замкніть кімнату…
І загубіть ключі, о донно Анно.
До дідька ці скорботно-штивні шати!
Хай ніч пересіріє в дикий ранок,
З колиски тіла, не просіть, не встану.

Свіча дотліла у рубіннім болі.
Не плачте, а цілуйте, донно Анно.
Офіра гідна, вірте, на престолі:
Шаленство тіл, що плавились медами,
Проникна проникомість поміж нами.

…Нависла тінь ревнивця Командора…
09.11.2011

Коні крешуть іскри, коні
Рвуть обмеження повіддь.
Їм би в небо: хмарам сонним
Дерти бурихату сіть,

Визволяти сонця сваргу
На усеньку синь доріг.
Коні впились степом спраглим,
Що до грив покірно ліг.

Цей закутий в темінь стогін,
Як доземне каяття.
Коні небом яро-довго
Борознили вісь життя.

Мчали чвалом буйні коні
Блискавицями крізь час.
Німбом гаснув сонця сонях,
Плавився зорі екстаз.

Коні небом і Вираєм
Розгубили дзвін підків.
Ці – не вернуться до стаєн:
Дух покори перетлів!

10.11.2011

Ловила рибу. Срібні брижі хвиль
Накочувались лоскотом і сміхом.
А риба плюскалась – така потіха,
А я легка допоки… але тихо!
Лиш павутинка золота, де криль-

ця пташки перелітної весни,
Як подих-дотик зніженого сонця.
Підшкірні пестощі чи просто сон це?
Як спурх метелика, як стиск долонь цей
Скрадливий порух вуст: засни, засни.

Ловила рибу. Сонні блиски хвиль
Ліниво огортали чуле лоно.
Така наївна і необоронна,
Ріка ураз зробилася бездонна
І уневажнила вагомий біль.

Медвяна повінь золотим дощем
Зліпила вії у солодку втому,
Вгадала путь до місячного схрону.
Останній спротив, а затим судомно
Кричала так: іще, іще, іще!

Впустила рибу між колін, і звив-
на течія дражнилася лускою,
Тікала і не мала супокою.
І золоті кайданки… що ж ти коїш…
Ловила рибу. Дощ мене зловив.

листопад 2011

я зберу всі листи всі зневіри прощання і зради
загорну в павутинку осінніх туманних зітхань
це оновлення серця бурштинно озвучена радість
у гніздечку душі поселю я пташатко і хай

я відчую себе як окличність струни для маестро
у тремтінні і плетиві тіней збитошних вітрів
де мелодія зір непідвладна andante чи presto
де рубцюється римою спогад обпалених днів.

Не плекатиму попелу знак на опалому листі
Відмежую полову образ від леліток добра
відпущу в далечінь понад ліс понад вежі і місто
понад сон той що збувся не так у віднайдений рай
01.11.2011

Звоюй, стринож, зігни в покору,
Зірви печать, прожаль наскрІзь!
Бо кров моя тобою хвора,
Бо тіло лук, бо тіло віск,

Між пальців плавиться медвяно –
Прийми офіру на олтар.
Болючо-яро, чадно-п’яно
Гаси вином провини дар.

Зміїні рухи смагло-хижі,
Я – крок, я – крик, я – іскра в ніч.
Мій стан тонкий безстидно лижуть
Масні маслини царських віч.

Дивись, жадай! Жадання біле
Опуклих стегон. Стогін. Блиск
Зіниць. Браслетів дзвін умілий,
Єдвабний шал кармінних кіс.

Жахнися: я – тигриця, темінь,
Цнотлива хвойда, жриця втіх.
Ти вистогнеш моє імення,
Ти мною затавруєш гріх.

А танець звіром зрів навально
У серці темряви навзріз.
Під гримом викличним печальна, –
Ніхто не вгледить бісер сліз…

Останнє – сьоме покривало
До ніг. І я стою нага.
...Тебе на таці дочекалась
Моя невтілена жага.
25.10.2011

Долоні мужа пестять не мене –
Химерну жрицю з присмаком шафранним,
Одвічну діву, відьму безталанну.
Хто клятву зрушив – кари не мине:
Зело зміїлось-лащилось сичанням.
Колхіди ніч бездонна і туманна –
Тоді в мені ярів чудним вогнем…

Каміння плит заковтує сліди,
Кривавить лоно, з горя спорожніле.
Ставрована, відторгнена, безсила,
Безумна я. Бездомна я. І ди-
ригує інша, ледве-що-дозріла
Так хижо білоперсо-стегнобіло,
Твоїм недбало мовленим: Іди!

Феміна, зранена в самиці шал,
Беззвучний рик судомно корчить тіло, –
Суцільний біль болючий. Обважніли
Камінно руки, серце і душа.
Фантомно вільна, сплакано-безкрила,
Підбитим птахом терпла і німіла…
А ти цього не бачив. Ти мовчав…

Я сонце світу виліплю навспак,
Злечу драконно-жаскою зорею,
І знищу всесвіт, створений тією, –
Не мною. І тобі помщуся так!
Коханки попіл інкрустуй в камею…

Фатальна дівчинка.
Ошукана Медея.
Отрута – лік. Вінчальне віно. Знак.
13.10.11

Амазонка крилатих мрій,
Світла лучниця без обмежень,
Я благаю-голошу: стій!
Кінь копитами іскри креше.
Профіль юнки – на серці знак,
Невигойна-до-кості-рана.
У провалля летиш навзнак
І крізь морок кричиш: Осанна!
Тіло вершниці – тятива,
Як струна, що зіграє соло.
Бо одна часом більш, ніж два,
І грудей молочне півколо
Вигодовує немовля
Може й кров’ю. Життя – не свято…
Амазонка чи раптом я?
Чи майбутнє, що не пізнати…

серпень 2011

Біль пронизує зиму - наскрізно - до спазмів у серці,
Не відводжу очей, бо жадання святі во гріху...
Наше танго вогню розірвалось на сотні інерцій
І розвіялось іскрами шалу по долі шляху.

Помережана зорями ніч підливає мартіні.
Та хоч пий, хоч не пий, захмеліти не вдасться однак.
Як у шати, – Принцесо, Вам личить! – загорнута в іній:
Філігранна оздоба душі чи самотності знак?

Я повірила вітру – вірнішим здавався од тебе.
Віддалася я сну – так химерно на серце він ліг…
Розгубила ромашка пелюстя-слова. Тільки лебідь,
Чорний лебідь, як осуд, як вирок і плата за гріх.

Малахітом очей задурманена з власної волі,
Плач, наївнице, плач – твої сльози для світу лиш сіль.
Роздоріжжя приречень у межах означених ролей
І цей пахощ… дитинства примара солодка… ваніль…

Залишаю собі спомин любощів, марення свята.
Відшліфую карати, коштовний створю самоцвіт.
Я шалена така – не як всі – так за віщо ж розплата?!
Серед літа і маків долоні пронизує лід.
27.07.2011

Поколола ніжні пальці – не відчула болю,
Тонко-тонко вишивала, прикликала долю.
Плакала, а чи сміялась – янголи лиш знають.
Задощило – і не спиться, серце тужить раєм.

Дивна жінка невагома в косах місяць ніжить.
Срібна посестра любові. Сніг біліє крижмом,
Сповиває млосно душу, сіє сон на вії…
Незіпсовано-дитинно в серці квітка зріє.

Проростає через північ кришталевим чаром
Дивна жінка, що вальсує з місяцем у парі.
Їй не спиться і не йметься, крила прагнуть лету.
Жінка-фея, трішки муза, втомлена комета.

Назбирала в кошик зорі – іскри для намиста,
Найяснішу і найкращу розчинила в тісті.
Замісила короваєм, випекла у сонце
І покраяла на скибки. Для усіх. То конче.

Дивна жінка, чи видіння, чи душа дитинна,
Крила білі, аж прозорі, без провини винна…
Вишивала рясно долю – гладдю, не хрестами,
Вірила в примарне щастя, щиро, до нестями.

16.01.2011

Ти доспівав мене,
А я тебе згубила
На вістрі всіх прощань
І дотиків на "ти".
Уже зима комусь
Посеребрила крила,
Вростаючи у сон
До вічності крихкий...
.
Зболіло тепле «ми»,
Зворожене по зорях.
Розтануло у ніч
Розгойданим човном.
Лиш пам'ять про любов
Заколишу, мов сонях.
Жовтогарячий сплеск,
Що кутає руном.

Від скерцо квола тінь,
Шифрована у титрах,
Ховає блиск зіниць
У хворобливім «ні».
Укотре визнаю:
Вросла у тебе, звикла.
Мій кришталевий міф,
Віднайдений на дні.

Нехай не рути цвіт –
Байдужості колюччя
Здирає серце в кров.
Яка вага сльози?
Серед усіх вітрів
Вхопитись за поруччя,
Якщо нема руки
Посеред тУги зим.

Бо так уже навзрид
Кигиче пам’ять п’яна,
Всі вишиванки снів
Зіжмакавши в туман.
Шемрання золоте
Загоїть ніжно рану
І проросте у світ
Наскрізно. Рвучи стан.

Ти доспівав мене…
І що кому до того?
Нема шляхів у рай,
Як раю не було.
Таврує місяць сум,
Всміхається дворого
На два шляхи у синь.
...Вистуджує чоло.

12.12.2010.

Північ
вигнулась у танці
неприрученим котом.
Місяць
вурдився у склянці
кисло-срібно молоком.

Нічка
наче ненароком
оголила всі зірки.
Легко
реготом-підскоком
переплутавши думки.

Чорно-
кицині тривоги
заримовані у ніч.
Подих
скотиться у стогін,
затремтить на денці віч.

Дівич
блідне-визирає
З-під хмарини королем.
Темінь
зримо рівна раю,
огортає в сон плащем.

Шурхіт
бісером ховався
по кутках, котився з рук.
Вича-
кловувався щастям,
переплавленим у звук.

Капе-
люшок диво-панни –
квінтесенція спокус.
Ельфи,
відьми аж до рання
переспівували блюз.

Місяць
зради не побачив,
роги виставив у світ.
Повня
зріла ніжно, наче
солодила схиму літ.

Медом
згірклим диких тіней
помережаних в обман,
тиша,
вкуталась осінньо,
струменіючи в туман.

Північ
загадку кришила,
щоби старчило на всіх.
Дивом
казки мерехтливим
колисала в серці сміх.

23.10.2010

Не відаєш моєї туги, Торусе*,
Як біль стікає по щоці зміїно.
Не снила перелунням хвилі голосу,
Лиш проростила образ – ніж у спину.

У лабіринті Мінотавра плутаюсь,
Людинобик, помножений на Всесвіт…
Ковтаю мейли жадібно. Зі скупістю
Ловлю слова, ловлю у комах трепет.

Свідомість – нитка Аріадни – знищена.
Надламана пригіркло-срібна втома.
Останній спротив покриває тріщина,
Яка різниця: перший ти чи сьомий?

Коли невтрачене палає стосами,
Крещендо храму – ритуальне дійство.
Цей діалог минущий – ігри розуму,
Означені у віртуальне вбивство.

В очах Мадонни не знайти розгрішення,
Шрамуєш душу амальгами вправно.
З тієї – у життя вагою – відстані
Сприймати все, як є. Бо звише дано.

16.10.2010

Ужаль кинджальним жалом без жалЮ,
Без співчуття, без літості і звуку.
Зелом я перегірклим постелЮ
На постіль пустку, що цілує руку.

Давай, пускай свою отруту в стан,
Коли мігрень – наївний самозахист.
Не стань прокляттям, що прорісши в стан
Тонкий, так тонко помережить навхрест.

Відторгненій, відреченій від снів,
У стигмах кленів осені так тісно.
Переболів, перегорів, зітлів
У спогад, що рубцює нині й прісно.

Трирічно-триєдино дивний птах –
Це ти і я. І місяць. Сонний триптих.
Від розкоші мелодія гірка:
Скрипаль в провулку перепестив скрипку.

Ховає місяць молоко у дзбан,
Таврує трави в магію капризно.
В рівчак рунічно крапає із ран
Кохання, невзаємне на трутизну…

16.10.2010

Згадай шальну купальську ніч, коли до уст тулились зорі,
Ти на руках мене поніс шукати папороть прозору.
Ураз не стало таїни, відкресли роду заборони,
Як маком проростав в мені Ярила знак, у біль червоний.

Вже більш, ніж брат, і глибш, як муж. Я вічно-гойна лада-ружа.
Прошу одне: мене ти руш! До цятки, риски, до окрушин.
Бо профіль плетивом у снах, мов тятива бринить віднині,
В нім Білобог, тотемний птах, палИть свічу світотворіння.

На втіху Лелі принеслИ суниці, руту. І зумисно
Отой солодкий зойк весни собою замісили в тісто.
Аж мавки сердились! Однак охороняв Ярило. Леля
Нам на уста поклала знак невідворотності містерій.

Ми – цілий Всесвіт. Всесвіт – ми! Аж заздро так самим із себе…
Рук злебеділими крильми у пестощах складали требу.
Без жалю соловей зітнув нічну імлу отак невчасно.
На вістрі місяця без сну Мокоша ткала долю рясно.
6.10.2010

Сестро моя інцестна,
З мороку днесь ізціли.
Груди тугі відкресли
І молоком протекли.

Палить в золу безУм цей,
Губить Ріка береги.
Точка осердя сонця
Кров’ю розмітить круги.

Сестро моя зболіла,
Мужа змінила на тлін.
Зніжений лотос тіла
Зрощує Сокола тінь.

Нут розчесала зорі,
Холод болить, наче сталь.
Горе, зачатий горем!
Вічно-незгойна печаль.

Крізь усипальню храму,
Всіх перероджень спіраль,
Серце ятрить придАним
Твій ієрогліф добра.

Рабська душа колінкує,
Мітить на тризну тебе
Всім скорпіонам і всує…
Сином розплата гряде!

Сестро моя до рани,
Страднице, зболена в світ!
Вірнице неустанна,
Випестуй крила на зліт.

Небо сувоєм висне,
Тужить на синь вагота.
Звивно до болю блисне
Кобра хрящева хребта.

Сестро моя! Невісто!
МОго осердя печать.
Персам дозрілим тісно…
Так полинОво гірчать…

03.10.2010

Пересушене горло вина
Відбродило у манго і персик,
Бірюзою означені перса:
Ти не жрець благородний – шаман!

Я в гранатових зернах одна,
Перевтілень Сехмет більш не буде.
Перепалене сонце остудить
Кішка Баст – срібнолика жона.

Поклоніння тобі – то дурман,
У підгорля зло мітить пантера,
Твій портрет аж до вохри я стерла,
Роз’ятривши вщент серце до ран.

Зазміїлась браслетом рука,
Ієрогліф приховує двері,
І пергамент як згусток містерій,
Грань між «буду» і «щезну» тонка…

Води Нілу не відають дна,
Страх шкарубкий вже липне до стелі.
Я одна на зчорнілій постелі
І забракло у горлі вина.

Жрець казав: вбереже талісман
Від повторень світів, перевтілень…
Захміліла від крові - не зцілень
Жде Сехмет, і вона не обман!

Чорне сонце спадало у схрон,
І посліпли враз лебедям крила.
Віднайшла у собІ вкотре сили,
Щоб набіло завершити сон.

30.09.2010.

Вечірніх крил індиго втомлені мотиви,
Колише тінь смарагду океанська діва,
Причастям солі затаврована довіку –
В безодні перлів не віднайде чоловіка!

Піна розпуки. В скелю суджено летіти
Німотним криком, в косах сховок знайде вітер.
Рибинна кров невинна – власним венам стужа,
Означена не буде теплотіло мужем.

Заручниця води, заручена із морем,
Силяла мушлі снів на буйну нитку горя.
В осердях мушель сплакані перлини марять
Нубійською принцесою, вогнем гітари.

І вже коли пливти у ніч снаги не стане,
У шумі хвилі прокричить своє: «Осанна!»,
Забракне вдиху, видих терням груди сколе –
Навзнак у синь безумну, спів сирен прозорий.

Неспита часом ніч, невідворотна долі,
Всі води світу не розчинять в оці солі.
Купала місяць, повнилася ніжно раєм…
Ранима дуже… Діва… Та хіба він знає?

28.09 2010

Перецвіла, достигла і стужавіла,
Врожаєм в кошик виклалась, мій Божечку!
Перестояла в оцет. І приправою
Сама себе дозовано із ложечки
У борщ життя.

По банячках, по мисочках, по слоїках,
Переропована від сліз до гіркості,
Задиристо підписана: «А я – така!»,
Гостроязико перчиком для різкості
Притрушена.

Перекладалась слів його цукатами
І, як шампань, запінилась мереживом.
А скибка сирна місяця рогато так
Пливла, на таці ночі перележана,
У ранок снів.

Вершково-зоряно купалась в поглядах,
Чорницями зіниць дозріла втішено.
І від жарівки дотиків зривало дах,
Щоб молоком ураз скипіти, змішаним
Із медом днів.

Чоколядово-трускавковим тістечком
Вляглася на плеча підносі лагідно,
Цілком приручена до крапки-рисочки,
Переливалась в щастя стигло-ягідно…
Bon Appetit!

27.09.2010

На гіллі всіх дерев моїх садів
Рясна перлинна зав"язь не плодів,
А смутку, що тужавіє, мов перса
Дозрілі (в) породіллі. Сонний персик
Твоїх зітхань я викладу на тацю.
Бо ж Інь і Янь спізналися у танці.
Шарівся в щасті місяць за вікном,
Коли плече на біло з кімоно...

Пелюстя сакури твоїх долонь –
Моя окраса стану. Наш вогонь
Дракона посоромив би в могут(т)і,
Тілесні арабески яро-ртутні!
Кораловий метелик у волоссі
Заплутався. Віднайдені і босі
Писали ієрогліфи на склі,
На плесі серця, в осені імлі…


23.09.2010

Заварювала чай натхненно – як жертовний ритуал
Вивершуючи. Гейша мрій твоїх дозріло-медоносних.
Схвильовані листки кленові і смутних чекань вокзал,
Де сонна скерцо тінь кружляє, розтікаючись волоссям.

Цей день – лиш ієрогліф. Перлами лягав на кімоно,
Вплітався кардамонно стрічкою парчевою у коси.
На відстані зорі плакучої на Схід твоє вікно…
Спокушена не яблуком бажань, а казкою у росах,

Заварювала бурштиново-згірклий чай. Як Інь і Янь.
Замріяно ловила місяця крило. Складала в стоси
Всі спогади про літо, плавила вогнем вітраж бажань,
Ступаючи на килимі граційно і пантерно-босо.

Сама у рай. І сум зітхань..
Дощило серце... чай.
І осінь…

16.09.2010

Хотів...
Хотів її, як персик з’їсти,
У танці виминав на тісто,
І помстою надмірно різко
Чомусь на «ви».

Зірви!
Зірви умовностей одежі:
Бо танець нівелює межі,
Сьогодні лиш тобі належить
Раба юрби.

Люби!
Люби її стрімку шалено:
Коханку, відьму, наречену,
Зрадливу, вірну, оглашЕнну
Спивай до дна!

Одна,
Одна така в цілому світі –
У шоколадній ненаситі
Танцює палко серед квітів
У стилі ню.

Вогню!
Вогню її стрункого тіла
Торкавсь повільно і уміло.
Ніч-тропіканка погасила
Зорі свічу.

Не чув…
Відчув
У барвах Лю.

15.09.2010

Шоколадна інфанта волосся чорно-густих не-пісень
Вербувала у риму. Ступаючи дивно і м’яко,
Прикривала на денці зіниць опуклий гріх на щодень,
Упивалась за край опівнічним афродизіаком.

Чорнокнижниця! Кішка пречорна, гідна любові людей...
Про прийдешні молитви мовчи. Розумієш – так треба.
Ти розчісуй волосся, допоки стане зовсім руде
Або доки тебе вичаровує зоряне небо.

Ворожити не треба. Драконом стихла ріка біля ніг
І цілує ласкаво оголене втомою тіло.
Шоколадна інфанта збирала в кошик лапатий сніг,
Вишиваючи щось самоцвітне уміло і біло.

06.09.2010

Карамба! Самба! Сеньйорита
Текілою в тобі розлита,
Їй сплачуєш гріховне мито…
Це ж так підступно оголити
Лате стегна!

Уже давно ти нею мариш,
В уяві злій палких погариськ
Себе у ній кавОво вариш,
Без цукру кров’ю розчиняєш –
Паруєш сам.

Карамба! Хижа сеньйорито,
За тебе, певно, варто вбити
Чи хоч раптово полюбити,
У тропіках твоїх згоріти –
Єдина суть!

Та самба іскри висікала,
І рухів стегон мало, мало,
Начорно коси розметались,
Вона тобою вправно гралась –
Облуда снів!

Карамба! Самба! Лиш браслети
І рук зміїні силуети,
Розвінчана ущент портретом,
У сукні, пасмами роздертій, –
То – скорпіон!

Ліліт вогню, спокуса вічна,
Так шоколадно-еротична,
Не проникаюча – дотична,
Так хижо-стрімко-блискавично
Заводить! Ах…

Карамба!!!

F..k!


04.09.2010

Коні розтріпані,
Розхарапуджені
Випили небо без лишку, до дна.
Чорна сторожа десь
Сонно і знуджено
Брязнула зброєю. Панна одна.

Плаче Принцеса ридма безупинно –
Шкіру повік вже роз’їло слізьмИ…
Ніч обеззорена – дівка причинна,
Тіло неторкане: на ось – візьми!

Сплакана свічкою,
Зранена стигмою,
Так прирікає тобі Зодіак.
Лицарі немощні,
П’яно-нестримані
Топлять в браваді липкий переляк.

Холодно в замку. Вростає каміння
В Панни дівоцтво, що вже відбулось.
Льоля наситилась запахом тління,
Ну ж бо, Драконе, глянь – жертвенна – ось!

Нафіміамлено,
Навстіж відчинено,
Нікуди бігти Принцесі німій…
Вітер не вистудить,
Сонце не вигоїть,
Знаки офіри обмежують: Стій!

Глянцем прописано днесь риму тіла,
Голим по білому… їжа богів.
Це для Дракона в сто років офіра…
Дівич північний з розпуки згорів.

Чарами згублена,
Вироком скривджена,
Шрам амальгами як слід заборон…
Погляд приречений
Птахом у дзеркало:
…З срібного глянцю всміхався Дракон…

25.08.2010

Танцювала на вістрі місяця
Дивна і боса.
Перестиглі суниці ще й ця
Ноша волосся.

Всі суцвіття натужно-зоряні
Скрапують в тіло,
Лиш стокротки марнІ і німі
Білим-на-біло.

Танцювала на лезі місячнім
Стигла і дика,
Зачудована в неба полин
Фея безлика.

У долонях приспала лебедя,
Стишила в осінь.
Нерозсміяна в щастя іде
Легко й назовсім.

Танцювала у шалі радіснім
Місячна Панна.
Залишала сліди в дивосні,
Так довгожданно.

Малювала отак розхристано,
Впилася небом.
Їй гірчило багряне вино
Вділене Фебом.

Танцювала у шатах вітряних,
Кликала диво.
Недосяжно далека для них –
Надто щаслива!

17.08.2010.

О мій Княже! МовчАзний звитяжцю, задивлений в місяць!
У долонях ховаю намисто розірване днів.
Очі широко-сині – у лоні моєму засійся,
Свічі згаснуть в плетінні тіней і надсадних вітрів…

Перечікую мжичку – на те ж воно й осінь – без жалю.
Стигми дотиків, любий, рубінно ношу на плечАх.
Промовчу про кохання – я чайка на тому причалі.
Не ревнуй. Вечір стих, загубившись бурштином в очах.

Одинокості дня став схмілілим у щасті докОром,
Полум’яно-рунічно, до болю цілуючи в снах.
Не мовчи! Я в ногах! Темний схимнику з царственним взором!
І молитви розхристані злякано мруть на губах…

Розгойдалося серце натужно – до скронь – і у небо,
Закипіло до рани, сміється-ридає: ЛЮБЛЮ!
Де ж подінусь? Втолочені квіти благали: не треба.
Крик подяки віддам я у дзьоб солов’я без жалЮ…

14.08.2010