Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Я розхлюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.
Я розхлюпую розум, розхлюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхлюпую біль і задавнену мук
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.
Вирвизуб окатий сонечко жує.
Ген, за виднокраєм, білосніжний ирій
Я вже там думками, поміж юних єв.
А вони гарячі! А вони жагучі!
Кожна - квітка-ружа! Удихнеш - пропав.
Після них усоте головою з кручі
Пси метнулися за зайцем
І позбавили свободи
Гризуна в кінці городу,
Хоч пустився той щодуху
Із морковкою за вухом...
15.06.26
повертає в дійсність.
Ні, не зрадив, не покинув —
відійшов у вічність.
Чи подумати могла я,
що біда проклята,
наче круків хижа зграя,
а споріднені по крові,
розум і душа готові
мати серце для любові.
В погляді, а чи в розмові,
або хоч в одному слові,
сенс життя є при умові:
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
По прізвиськам людей і розрізняли.
Князів, скажімо давньоруських взяти.
Мстиславів там і Рюриків багато,
Всеславів, Володимирів чимало.
Та й Святославів, Ігорів навалом.
Ще Всеволоди всякі, Ярослави.
Й багато хто з
У гладіаторських боях,
Жорстоко, хижо і підступно
В далеких вигаслих краях.
Так прямо воїну у вічі
Воно палає, ніби меч.
І стяг далекого сторіччя
Найгірше - коли нездари судять Митця...
Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.
Зранку, у неділю.
- Чи ти, Боже, віриш в мене?
Він спросоння:
- Ні, не вірю!
Ти є вигадка учених,
Пустота наполовину,
З’явились - Діккенс і вовки.
Жебрак гомілки сон тривожить,
Готує з кістки поплавки.
Гарцюють коники в коноплях
Промовлю я тобі: - Дивись!-
Вогонь вже їсть життя голоблю
І дим націлися кудись…
відлунало скерцо.
Стихнуло мовчанням
в порожнині серця.
Боже, як жахливо
втратити колишнє...
Ми ж були щасливі,
як буяли вишні
Побіля річки як-ото зазвичай у сторонці (о ні)
Хоче своє віскі
Хоче свої чаї
Але хоч що завгодно та мене не хчи
О ні
О ні я бував там доволі
Треба чаю випить склянку,
Бутерброда скуштувати,
Щоб порадувати матір
Дуже гарним апетитом
Та у школі бути ситим.
14.06.26
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
***
Босорканя
Де голі дерева і дупла розкривши роти
Ячать, а опівночі хорами плакальниць схлипують,
Де вени землі наполегливо риють кроти, –
Самотня хатина стоїть під оспалими липами.
Там духи пильнують того, хто обрав манівці.
Між ними і нами спадають незримі паркани.
Утоплені манять до себе… купатись в ріці,
В краї сновидінь, оповиті старими казками.
Де вхід там і вихід – тому, хто згадає, де вхід,
Бо стріху хатини по всіх господинях залатано.
На пічці сміється чорніший чорнильниці кіт,
Він службу несе і майстерно підкурює ладаном.
А ти... от навіщо ти знову прямуєш сюди?
Цей світ небезпечний, закритий і вами незнаний
Щоб кинути камінь?! Монаше, мене не суди!
Я знаю, що буде, що буде нарешті із нами.
Про камінь наріжний, я знаю, і свій – жорновий,
Бо доля задовго по чорному чорним змережена.
Не чула, щоб хтось із родимих її оновив.
Лиш чую, як пес обернувся і бреше, ой бреше нам…
Святвечір невдовзі. А хочеш моєї води?
Я маю доволі, освячена також… мощами,
Кого омивала. О, ліпше сюди не ходи!
Земля просідає – кроти уготовили ями.
Згадалось, у повні злетілись на мене круки,
Хапали за коси… А я незворушна, розпачлива,
Себе захистити не сміла. Лиш рух твій прудкий
Мене осінив і пощезло. Це сон, що я бачила?!
Тут паства інакша, мене ж не потрібно пасти.
Бо в хаті навік оселились непрошені гості.
Бери свій устав і не пнися у мій монастир!
Для тебе труна, що мені звичайнісінька постіль.
Уже споночіло, продавлюють землю сліди.
Я тут не одна, я живу, виживаю між душами.
Іди вже, рятуйся, прошу, не спиняйся, іди!
Не хочу я зла, а воно мене змушує, змушує…
Невже не боїшся мені простягнути руки?!
Чи знаєш, що буде за викуп душі босоркані,
Яка на ріка́х відслужила не дні, а роки,
І вмить розіб’є немовлят об відкинутий камінь?!
Немовби хтось заживо в серце кілка загатив, –
Так страшно осики на мене очима заглипали.
Веди мене, друже, туди, де спасаєшся ти!
Зажди, я кота заберу, бо зайня́лось під липами.
Марґо Ґейко
В мій ліс приблукав… Молодий, ой який молодий…Шукаєш покори, покути, лякаєш відплатою.
Сідай і послухай. А хочеш з керниці води? –
Без меду, без трав – чиста сповідь криштальна. Порадую…
Учора молилась кометам, їх дикі тіла
Розкраяли вишній собор. Я збирала уламки.
А потім між гілля ялиць сотворила вітраж,
Де лик нетутейший, зникомий у диханні ранку.
Учора молилась, а нині в гріховній мані:
Регочуть гієни і я поміж ними не горлиця…
А вітер… чи совість впивається кігтями в горло. Це
Мій вирок, мій фатум, схизматство на присуд земний.
Комети-богині, осколки замерзлих геєн,
Танцюйте у капищі неба, сліпучі вакханки!
Хай вітер… чи совість під серцем у мене згниє –
Не втримають душу розхристану рами-кайданки.
Сама собі суд, і присяжні, і кат, і труна…
Вовки відголосять, а круки прикриють пір’їнами.
Жила – як співала. Крещендо. Не чуюся винною.
Урвусь в позачассі на ноті підхмарній. Струна
Скрипкової туги прокинеться. Дайте вина!
Востаннє рубінові роси відживлять пелюстя.
Монаше красивий, я вип’ю сьогодні до дна
З тобою…
Тебе…
Лиш не бійся.
Бач – я не боюся…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
