Казка

Збройні Сили Богатирські успішно звільняли від нечисті рідну землю, але багато роботи було ще попереду.
Богатир Остап Здужний обвів поглядом лісову галявину, яку спецзагін щойно розчистив. Навіть табличку із написом «Обережно! Замагічено!» ще не встигли прибрати. Втомлено зітхнув: «Здужимо».
Не вперше богатирі билися зі злом, але цього разу воно було особливо безжальне й підступне – казилося й бісилося, неначе відчувало свій кінець.
Легкий вітерець бавився лапатим гіллям ялин та сосен, сонце голубило землю, розливаючи хвилями тепло. Посеред цієї благодаті складно було повірити, що ось тут, зовсім поруч, триває війна. Тиша. Оманлива тиша. Здужний прислухався… щось було не так, щось неправильне вчувалося йому в лісових звуках. З досвіду знав, що нечисть може приймати будь-яку подобу, аби обдурити богатирів. Легенько дзенькнув меч і звично ліг в сильну руку. Остап обережно почав рухатися галявиною. Крок… ще крок… і вістря меча вперлося в щось, що вмить відскочило із гучним лементом:
– Ай-ай! Ти чьо дєлаєш? Чьо тєбє моя хатка сдєлала?
– А ти хто? Що за нечисть? Ану покажись! – навіть бровою не повів богатир.
– А заклінаніє? – прошамкотів старечий, наче з запічка, голос.
– Яке ще заклінаніє? Пароль чи що? – здивувався богатир.
– Ну как каке? – захихотів голос, – Хатка-хатка, повєрнісь к лєсу задом… і так далєє.
– І під зад тобі теж буде, якщо не з’явишся! Бо так назаклінаю, що надовго заклинить! – сердито гаркнув Здужний.
– Нікакова уваженія к возрасту! Что за богатирі пошлі? Вот раньше… – незадоволено бурмотів голос із невидимості.
Почувся тріск, важке зітхання, марево розвіялося і перед богатирем з’явилася старезна хатина на курячих лапах. Хатина з тріском присідала, згинаючи й розгинаючи затерплі від довгої нерухомості лапи. Одне вікно хатини було зачинене, а в другому ледь блимало світло, неначе вона підморгувала до гостя. Двері заскрипіли і на поріг вийшла така ж старезна баба:
– Заході, добрий молодєц, напою-накормлю і спать уложу.
– Та я вже якось сам, – здогадуючись, хто перед ним, засміявся Здужний, – а що ж це ти, бабцю, ховаєшся від ЗСБ? Може, щось приховуєш? Чи когось? – хитро примружився.
– А я чьо? – зйожилася баба, – Я ж нічьо! Всє мєня тута знают. Тріста лєт мєстная.
– Мєстная, кажеш, – гмикнув Остап, – Ану моє заклинання тепер скажи «На полиці лежить паляниця, а синиця на залізниці клює полуницю».
Стара скривилася, мов середа на п’ятницю:
– Ну вот зачєм сразу угрожать? Добрий молодєц, ти ж добрий? Может договорімся?
– Отакої! З іншими ти не так домовлялася. Скільки наших богатирів зі світу звела? Напоїла-накормила і навічно спать уложила. Все Бабо Йожко, закінчилося твоє чаклування. Збирайся, поїдемо в Богатирський штаб здаватися.
– Ой, ну чьо вот так опять сразу? Ми ж і не пазнакоміліся даже. А я ж, может, могу і інтєрєсноє рассказать…
– Наприклад?
– Напріклад, о Кащєєвой смєрті. Как звать-то тєбя, молодєц?
– А куди ж «добрий» дівся? – розреготався богатир, – Назватися? Чому б і ні. Я ж не ховаюся. Богатир ЗСБ Остап Здужний. То що про Кощія?
– Сначала договорімся, а потом і про Кащєя, – зиркнула з-під лоба стара.
– Годуватимуть тричі. По вихідних блини з лопати. Підійде?
– Мало, – незадоволено буркнула Баба, – но бліни – єто хорошо.
– Не битимуть.
– І всьо?
– От жадібна яка нечисть! Ну добре. Можливо, на обмін потрапиш… з часом. За гарну поведінку. Все. Більше навіть не проси.
– Ну ето уже коє-что. Значіт, слушай сюда, Остапчік. Смєрть Кащєєва в красном домє на красной площаді спрятана.
Задужний аж за боки взявся від реготу:
– Бабо Йожко, ти мені тут циганку Азу не вмикай! Про красну площу ми й самі все знаємо. Правду кажи, бо тут тобі й смерть!
І затягнув богатир пісню чарівну сильним голосом:
– А ми тую червону калину підіймемо…
Бабу аж пересмикнуло. Затрусилася вся, завила нелюдським голосом:
– Хватіт! Хватіт! Всьо скажу! Только нє пой!
– Слухаю. – спокійно відгукнувся Здужний.
– В Хєрсонє смєрть єго! В Хєрсонє! Толька ви єго нє вазьмьотє, нікагда! Хєрсон наш!
– Здужаємо. – наче цвях забив, відрізав богатир, – Досить язиком плескати, збирайся.
Баба Йожка наїжачилася, але зиркнувши на гострого меча, мовчки дістала торбу і почвалала перед богатирем, а позаду приречено пленталася хатина на курячих лапах.

28.11.2022

А чи знаєте ви, що є на світі котики, які називаються Вербовими? А ви знаєте, чому вони так називаються? Не знаєте? То я вам розповім.
Сталося це ранньої весни, коли поля та ліси, сади й городи ще були вкриті снігом. Але сонечко вперто поверталося кожного ранку, аби подарувати крихту тепла змерзлій землі. Одного дня, коли дерева вже відчули подих весни, прокинулися у своїх ліжечках і маленькі пухнасті котики. Вони солодко потягувалися, вигинали спинки і мружили оченята.
Коли це - Тук-тук! - почулося за вікном. "Ой, що там таке?" - стрепенулися котики.
І тут сталося дивовижне! По хатинці забігали зайчики! Та не прості, а Сонячні! Вони стрибали з ліжечка на ліжечко і лоскотали котиків: то за ніс вхоплять, то за хвостика смикнуть, то за вушко потягнуть.
- Прокидайтеся, соні! - галасували Сонячні зайчики, - Весна надворі! Ходімо гратися до річки!
- Ну добре, добре! - замахали лапками котики, - Вже йдемо!
І весела пухнаста ватага вирушила до річки. Поспішають Сонячні зайчата. Виблискує сніг під м'якенькими лапками. Ось уже і річка поряд, а біля неї самотня верба похилилася, дрімає ще, чекає на справжнє тепло. Та хіба ж тут подрімаєш? Такий галас зчинили котики і зайчики! Бігають, стрибають, перекидаються один через одного, та аж заливаються сміхом!
Радіє Сонечко, дарує своє тепло землі. Стала прокидатися стара верба. Навіть злежаний сніг біля її стовбура почав танути, та все швидше й швидше! І ось уже задзвеніли струмочки, заспівали дзвінкими голосочками.
- Ой! - злякалися котики, кумедно переставляючи лапки, - Мокро! Холодно!
І неначе по команді, прожогом вискочили на вербу! Вчепилися кігтиками за вербові гілки, міцно тримаються. Як не кликали їх Сонячні зайченята - не хочуть котики злазити.
- Е, ні, - казали вони, - хвостики забрудняться, лапки змокнуть! Нам і тут добре!
Зашуміла стара верба:
- Залиште їх, нехай собі сидять. І ви, зайченята, сідайте, моїх гілочок на всіх вистачить.
- Дякуємо, - відповіли Сонячні зайчики, - та нас вже Сонечко кличе. Бувайте, Вербові котики! До завтра!
Відтоді і стали котики називатися Вербовими. І щовесни пробуджують їх від сну веселі друзі, Сонячні зайчики. А стара верба радіє пухнастій компанії - весело разом весну зустрічати.

КАЗКА

Одного гарного травневого дня джміль Жоржик, як завжди, збирав нектар із квіток, що росли на шкільній клумбі. Уроки вже ось-ось мали закінчитися, і джміль скоса поглядав на двері школи, щоб вчасно дременути від настирних хлопчаків, які частенько намагалися упіймати його. Жоржик добре пам'ятав той день, коли жука Панька упіймали і посадили до тісної коробки. Відтоді Панька ніхто не бачив. Але із одним хлопчиком джміль товаришував. Сашко ніколи не чіпав Жоржика, і не дозволяв іншим кривдити джмеля.
Нарешті пролунав дзвінок. Жоржик злетів повище і сховався серед гілок старого каштана. Двері школи з гуркотом відчинилися і галаслива юрба дітлахів, мов горох у миску, висипалася на подвір'я. Сашко теж вискочив у двір, і перш за все підбіг до клумби:
- Джмелику, ти де?
Жорж знизився і заспокійливо загудів:
- Привіт, дружжжже! Як жжжжиття?
Сашко аж підстрибував, так йому не терпілося поділитися новиною із другом:
- Канікули! Нарешті канікули!
- Бажжжаю гарно відпочити, розважжжжитися, - побажав джміль.
- Дякую! Бувай, джмелику! - і хлопчик, весело підстрибуючи, побіг на вулицю, - Канікули! Канікули!
Сашко так захопився, що не помітив, як із кишені випав мобільний телефон і зник серед зеленої трави і квітів.
Нарешті у шкільному дворі запанувала тиша. Працьовитий Жоржик повернувся до своїх квітів, і тут помітив щось дивне. Підлетівши ближче, розгледів знайомий телефон.
- Жжжжах! Це жжжж Сашків мобільний! Влетить жжже жжж йому! - вхопився за голову джміль, - Що жжж робити?
Поряд почувся тихенький шурхіт і між трави промайнула сіренька спинка.
- Полінко, Полінко, подружжжко, то ти? - гукнув Жоржик.
- Ну а хто ж іще? - визирнула із трави мордочка мишки Полінки, - Чого галасуєш, щось сталося?
- Жжжах! Жжжах! - гудів стурбовано Жоржик, - Сашко телефон загубив, допоможжжи!
- Пік-пік-пікантно, - мишка задумалася на хвильку, потім радісно підскочила:
- Знаю, знаю! Пі-після мене найшвидша Мурася, вона допоможе!
- Це жжж хто така? Дивне ім'я для мишки. - здивувався джміль.
- Та це не мишка, це кішка, - засміялася Полінка.
- Кішка?! Ти приятелюєш із кішкою? А якщо вона тебе захоче з'їсти? - занепокоївся Жоржик.
- Та ні, - змахнула лапкою Полінка, - люди її годують спеціальною їжею. Мурася мишей не їсть, вона хороша.
- Еге жжж, доки не голодна... - буркнув Жоржик.
- Жоржику, не наїж-ж-жджай! Ой, що це я? Пік-пік! Ну я побігла! - змахнула хвостиком мишка і неначе розтанула у траві.
- Біжжжи, біжжжи, а я тут постежжжу!
Полінка шмигала від клумби до клумби, і нарешті побачила Мурасю, що лежала на лавці і грілася на сонечку. Мишка розповіла, що сталося.
Кішка задумалася:
- Добре, допоможу. Сашко хороший хлопець, тварин не ображає. Я знайома із його найкращим другом, Гавчиком, він зможе допомогти.
- І хто ж це кота Гавчиком назвав? - здивувалася мишка.
- Та то не кіт, то песик! - муркнула киця.
- Собака?! - вигукнула Полінка, - Ти товаришуєш із собакою?
- А чого ти дивуєшся? Із тобою я теж товаришую! - усміхнулася, потягуючись, Мурася.
- І справді! - засміялася мишка.
Кішка спритно зіскочила із лавки. Через кілька хвилин вона вже почула дзвінкий голос Гавчика.
- Ой, Сашко вже поряд з будинком, треба поспішати, - і Мурася рудою блискавкою майнула через двір до Сашкового під'їзду.
- Гавчику, Гавчику! - загукала ще здалеку, - Сашко телефон загубив! Біля школи! Повертай його!
Сашко, ні про що не здогадуючись, вже відчиняв двері під'їзду. Гавчик весело крутився біля його ніг, але почувши Мурасю, не роздумуючи, вхопив хлопчика за холошу і потягнув назад від дверей.
Сашко здивувався:
- Чого це ти, Гавчику?
Але песик не відпускав холошу і все тягнув і тягнув.
- Ну добре, добре. Ходімо, - здався нарешті Сашко.
Якби в цей час хтось визирнув у вікно, то помітив би дивну процесію: позаду всіх йшов хлопчик, перед ним біг Гавчик, ще далі бігла Мурася, а перед нею в траві миготіла сіренька спинка мишки Полінки.
- Ми що до школи йдемо? Дивно, - промовив Сашко, та цієї миті він помітив джмеля, що кружляв над клумбою, а підійшовши ближче, угледів свій мобільний телефон.
- Та це ж мій мобільний! - вигукнув хлопчик.
- Бережжжу, бережжжу! - гудів Жоржик.
- Дякую вам, друзі! І що б я без вас робив! - Сашко вдячно погладив Гавчика і Мурасю. Висипав із кишені соняшникове насіння для Полінки, і навіть торкнувся м'якої шубки Жоржика, - І зовсім джмелі не страшні, а гарні і корисні! Дякую тобі, друже!
Сашко поклав до кишені мобільний телефон і побіг додому, збиратися у гості до бабусі. Розпочалися літні канікули.


22,01,13

КАЗКА

Що то в полі робить гарненька дівчинка в зеленому платтячку? В руках у неї корзинка, до якої вона часто зазирає, щось дістає і сипле в землю. Та це ж Веснонька! Он як радісно щебечуть біля неї пташки! Як весело скачуть пухнасті сонячні зайчики! І всі намагаються їй допомогти. Сонечко зігріває землю, щоб швидше проросли зернятка, які щедро розсипає Веснонька. Хмарки поливають дощиком, щоб гарний урожай був.
Високо вже сонечко. Та й дівча притомилося. Коли це голосок дзвінкий поряд,
- Здрастуй, Веснонько! Давай свою корзинку, допоможу.
Обернулася дівчинка, а поряд хлопчик кароокий стоїть, посміхається. Зраділа Веснонька помічникові.
- Здрастуй, Літечко! Дякую тобі!
Взяв Літечко корзинку, та й подався у поле, а там і до лісу дійшов. Трохи вже й притомився. Зупинився біля річки. Вирішив,
- Трохи відпочину. Водичка он яка! Чиста, прохолодна. Скупаюся, відпочину, а тоді вже далі піду.
Гарно плескатися у річці. Гарно бавитися разом із сонячними зайчиками. Сидить Літечко біля річки, відпочиває, вишнями ласує. Джмелі гудуть, метелики пурхають. Краса! Коли це біля самого вуха,
- Привіт, Літечко!!!
Хлопчик аж підскочив від несподіванки. Озирнувся, а поряд дівчинка рудокоса, зеленоока. Стоїть, посміхається.
- І тобі привіт, Осінь! От невгамовна! Чого ти так репетуєш?
- Та бачу, занудився ти, та й подумала розвеселити. А що то в тебе? Корзинка? Гарна! А звідки? А навіщо? А можна подивитися?
- Звичайно, можна, - підвівся із землі Літечко, - то я Весноньці допомагав.
Осінь взяла корзинку, покрутила, всередину зазирнула,
- От би мені таку!
Літечко замислився,
- Думаю, що Веснонька не образиться, якщо я тобі корзинку віддам. Вона все одно порожня.
- Дякую-дякую! - підстрибнула з радощів Осінь, - То я побігла? Бо у мене ще справ багато.
- Та біжи вже, - посміхнувся хлопчик.
Побігла Осінь стежкою. Через ліс, на поле, а там і садок поряд. Всюди побувала непосидюча Осінь. Ледве корзинку тягне. А там і яблука, і грушки, і горіхи, і овочі різні. Коли це голос поряд,
- Привіт, подружко! Давай допоможу.
Озирнулася Осінь, побачила дівчинку синьооку із білявою довгою косою.
- Ой, Зимонько, як добре, що ти нагодилася! - зраділа Осінь.
Підхопили дівчатка корзинку. Із другом і тяжка ноша легкою стане.
- Дякую тобі, Зимонько, за поміч. Візьми собі, що хочеш. У мене в корзинці всього багато.
Набрала гостинців Зимонька і вже йти зібралася, коли це Осінь зупинила її.
- Зачекай, подружко! Тепер корзинка легша, то може віддаси її Весноньці, там і для неї гостинців вистачить.
- Залюбки передам, вона зрадіє.
Попрощалися дівчатка і пішла Зимонька своєю дорогою. Нарешті дійшла до поля, де Веснонька відпочивала.
- Здрастуй, Веснонько! Осінь вітання переказувала і гостинців передала.
Зраділа дівчинка,
- Здрастуй, Зимонько! Та це ж моя корзинка! От як гарно прислужилася! - зазирнула Веснонька до корзинки, а там не лише яблучка та грушки, а й зерняток багато.
- Дякую тобі, Зимонько, і Осені дякую, буде чим землю засівати!
Попрощалися дівчатка. Підхопила Веснонька корзинку. Весело защебетали пташки, заусміхалося сонечко, гарний буде день.

Цієї ночі краплинці Капі спалося так солодко, як ніколи! Та тут…
- Капо! Капо! Прокидайся! Ти все пропустиш! – м’яко підштовхувала сонну краплинку Хмарка.
- Що? Що сталося? Ну чому завжди доводиться просинатися тоді, коли найбільше не хочеться?! – буркотіла Капа, потягуючись.
Вона відкрила очі, сіла і…завмерла від несподіванки! Ще вчора такі схожі одна на одну сестрички-краплинки перетворилися на казкових принцес!
- Які ви всі гарні! Які сукні! Аж виблискують! І всі різні! – захоплено вигукнула Капа.
- На себе! На себе подивися! – весело зашуміли краплинки, а Хмаринка вже подавала найменшенькій срібне дзеркальце, і загадково посміхалася.
Капа поглянула на себе і аж в долоні сплеснула!
- Це ж диво! Це справжнє диво! – вона поверталася то одним боком, то іншим, і все не могла намилуватися своєю новою сукнею, - Ви бачили?! Ви бачили?! – захоплено галасувала краплинка, підстрибуючи, - Яке гарне мереживо! А як воно сяє! Я справжня принцеса! Або ні… казкова царівна! Так! Дивіться, я казкова царівна! – лементувала Капа, підстрибуючи все вище.
Разом із нею почали підстрибувати і сестрички-краплинки. Якоїсь миті Капу підхопив Вітер і вона закружляла поряд із Хмаркою.
- Лише поглянь, Хмарко! Я не падаю, я лечуууу!
- Звичайно, летиш! – засміялася Хмарка, - Відтепер ти будеш зватися не Краплинка, а Сніжинка Капа.
- А інші краплинки теж сніжинки?
- Ми теж сніжинки! – відповіла Старша Краплинка(вірніше, Старша Сніжинка), що теж летіла поруч із Капою.
- Ой, як гарно! – закружляла в танку Капа, а її сніжинки-сестрички заспівали:
- Були ми краплинки,
А стали - сніжинки!
Танцюємо в небі,
Немов зорепад!
На землю з Хмаринки,
На землю з Хмаринки,
Кружляє-злітає…
- Сніжинкопад! – підхопила Капа.
- Та ні! – розвеселилися сніжинки, - снігопад!
На землю з Хмаринки,
На землю з Хмаринки
Кружляє-злітає
На світ снігопад!

29,01,12

Казали старі люди, що був колись-то один Чоловік. Жив по Божих законах, весь вік працював тяжко. А там і зістарівся, Дідом став, та Правди не бачив. І от одного дня зібрав Дід у торбину, що мав, та й подався світом Правду шукати.
Ішов днями й ночами, стежками й дорогами, лісами й долинами. Сонце над головою припікає все дужче. Захотілося Діду пити. Аж губи пошерхли! Коли це бачить - хата стоїть, біля хати криниця, а біля криниці молодиця воду набирає. Підійшов Дід, вклонився:
- Здорова будь, жіночко! Дай старому води ковток, бо здалеку йду, спрага замучила!
Молодиця поглянула скоса, та й питає:
- А гроші в тебе, Діду, є?
- Ось, - витягує Дід три мідяки.
Розсміялася жінка старому в обличчя:
- Та хіба це гроші?! Не сміши моїх курей, Діду! Ходила тут одна, Правдою називалася, хотіла щоб воду за безцінь віддавала! Та де ж це таке бачено! - кричала молодиця, взявшись в боки, - Іди, Діду, звідси, поки цілий! Ходять тут різні!
- А як же тебе звати, жінко?
- А тобі навіщо? - насупилася.
- Подякувати, що дорогу до Правди підказала.
- Кривдою я зовуся.
Вклонився Дід Кривді, зітхнув, та й пішов далі. Ішов він, ішов, та й прийшов до якогось села. А якраз базарний день був. Коли це чує недалечко:" Пиріжки із капустою! Пиріжки із яблуками! Пиріжки із маком! Налітайте! Не минайте! Лише три мідяки за три пиріжки!". І так Дідові їсти схотілося, аж в очах потемніло! Підійшов, витягує три мідяки. Молодиця поглянула, та як розрегочеться!
- Що ти мені оце, стариганю, даєш?!
- Три мідяки, - каже Дід, - за пиріжки.
- Ой, Діду! Та то ж рекламний трюк такий! Щоб покупців привабити, а пиріжок десять мідяків коштує. Давай десять і бери пиріжок!
- Не маю я стільки, - зітхнув Дід.
- То йди звідси! Клієнтів не відбивай! Ходять тут різні! Ходила тут одна така, Правдою називалася, теж хотіла, щоб пиріжки і своїм і чужим по три мідяки продавала! Та де ж це таке бачено! Та я, з таким бізнесом, з торбою по світу піду!
- Як тебе звати, добра жінко? - запитав Дід.
- А тобі навіщо? - зиркнула з-під лоба молодиця.
- Подякувати, що дорогу до Правди підказала.
- Кривда мене звати.
Вклонився Дід Кривді, зітхнув, та й пішов далі. Вже й вечоріти почало. Дід ледве ноги переставляє. Коли це бачить, корчма стоїть. "Оце, - думає, - відпочину!" Підходить, аж де не взявся здоровань перед дверима:
- Куди це, діду, човпеш?!
- Так мені б відпочити, у мене і гроші є, ось - витягує три мідяки.
- Не треба мені твоїх грошей! Ти, Діду, фейсою не вийшов, у нас тут контроль. Естетика! Ходила тут одна, Правдою називалася, хотіла, щоб усіх пускав, а саме бліде, нещасне, прогнав я її. Тож і ти,Діду, йди своєю дорогою! Не заважай чесним людям відпочивати!
- Як же тебе звати, хлопче? - запитує Дід.
- А тобі навіщо? - подивився сердито.
- Подякувати, що дорогу до Правди підказав.
- Кривдою мене зовуть, - відповідає парубок.
Вклонився Дід Кривді, зітхнув, та й побрів далі. Дійшов до лісу, сів на камені, голову похилив:
- І сам пропаду, і Правди не знайду, а Кривди он скільки на світі!
Коли це хтось його торкнувся! Підняв Дід голову, а поряд дівча стоїть, посміхається.
- Дідусю, давай я тобі допоможу! Тут поряд джерело є, ось я тобі водички принесу! І окраєць хліба у мене залишився, то ще й повечеряємо!
Подав Дід кухлик із торби. Дівча швидко й повернулося. Повечеряли. Богу подякували.
Питає Дід:
- Як же тебе, звати, дитино?
- Віра, - відповіла дівчинка.
- Дякую тобі, Віро! Хоч ти й маленька, але велику силу маєш!
- Я виросту! - засміялася дівчинка, - Ось, візьми, Дідусю, оцю палицю, з нею тобі легше буде йти! А Правду ми обов'язково знайдемо! Ми ж їй так потрібні!
- Так, знайдемо! - посміхнувся Дід, взяв малу за руку і пішли вони удвох по світу.
Кажуть люди, що й досі той Дід із Вірою по світу ходить, Правду шукає...

В одному незвичайному місті, в якому постійно траплялися якісь чудеса, жила маленька дівчинка, із рудим волоссям і смішними веснянками на задерикуватому носику. У місті цьому завжди було весело й гамірно, а сіра Нудьга обходила його десятою дорогою! Тут навіть дощик був радісний і дзвінкий!
Так от, одного чудового ранку дівчинка дістала із шухлядки фарби, аби намалювати свою найкращу подружку, Велике Сонечко. Відкрила коробку, і...
- Ой! Куди поділася жовта фарба?! - здивовано скрикнула вона. - Я ж пам'ятаю,що вона тут була! Маленьке Сонечко, - звернулася вона до подружки, що, склавши крильця, дрімала на підвіконні, - ти не бачила, куди поділася жовта фарба?
Маленкька комаха зніяковіла,
- Вибач мені, будь ласка, це я винна! Мені так хотілося бути схожою на Велике Сонечко! Кожного ранку я фарбувала жовтим свої крильця, і не помітила, як використала всю фарбу! Мені так соромно! - потупилася комашка.
- Ну що з тобою робити? Нічого вже не вдієш! Та й мені теж часто хочеться бути схожою на нього, адже воно таке гарне! Не хвилюйся, щось придумаємо! А тебе я люблю і маленькою, і чорні цяточки в тебе пречудові!
Цієї миті у вікно зазирнуло Велике Сонечко, і з посмішкою запитало,
- А хто це мене тут згадує? Що у вас трапилося? Я можу чимось допомогти?
- Здрастуй, Велике Сонечко! - дружно привіталися подружки.
Дівчинка на хвильку замислилася, а потім радісно вигукнула,
- Звичайно можеш! Адже я маю багато білої фарби! Якщо ти трішки додасиш свого золотого проміння - фарба стане жовтою!
- Скільки завгодно! - весело проспівало Велике Сонечко, і цілими пригоршнями посипало проміння у фарбу.
А рудоволоса дівчинка разом із Маленьким Сонечком закружляли навколо столу, приспівуючи,
- Зазирнуло Сонечко
До нашого віконечка!
Буде фарба не проста,
Буде фарба золота!
І сталося диво! Біла фарба заграла золотими відтінками жовтого, оранжевого, багряного!
Маленьке Сонечко від захвату, з головою шубовснуло у незвичайну фарбу! Аж краплі полетіли навкруги! І навіть веснянки і руде волосся дівчинки засяяли золотими промінчиками! Дівчинка розсміялася, набрала в долоньки чарівну фарбу, і виплеснула її у відкрите вікно, на кущ і траву.
- Поглянь! - кричала вона, - Яке все гарне! І кущ золотий, і трава золота! Ходімо до саду! Дерева теж хочуть стати золотими!
Дівчинка схопила баночку із фарбою, і побігла стежкою до саду. Все на її шляху починало сяяти переливами ніжно-жовтого, яскраво-помаранчевого, вогненно-багряного!
- Це ж справжня Осінь! Це ж Осінь! - плескали в долоні діти, і поспішали збирати букети із золотого листя, яке Вітер зривав для них із дерев.
Вітер кружляв між гілля і співав,
- Зупинись! Подивись!
Золотий листопад!
Подивись! Усміхнись!
У саду сонцепад!
- Час нам відпочити, - промовило Велике Сонечко до Маленького, яке вже почало дрімати у подружки на долоні, - Ми повернемося у повній силі навесні, коли прийде час пробуджувати все живе від зимового сну, а поки що буду зігрівати вас здалеку, - До побачення!

Дід Степан давно вже жив один, у своїй старенькій, як і він сам, хатині, на краю села. Діти й онуки повиростали й розлетілися по світу, а дружина багато років тому померла. Та сумувати дідові було нІколи, бо часто й густо біля хвіртки чувся веселий гамір сусідської дітлашні, що прийшла послухати нову дідову казку. А так як років дідові було вже «надцять по надцять» (міг і задрімати посеред казки), то й оповідки виходили незвичні і чудернацькі.
- Діду, а казка буде? – почувся голосок від хвіртки.
- І чого б ото я там стільки стояв? – буркнув дід, - Ходіть вже у двір, та сідайте, та й слухайте чемненько, бо хто ж вам казочку розкаже, як не дід Степан?
Два рази запрошувати не довелося, галаслива зграйка дітлахів впурхнула у двір, і швиденько вмостилася біля діда.
- А про що буде казка? – запитав Василько.
- А от, хоча б про оту грушу, - сказав дід, вказуючи палицею на стару грушу під хатою.
- Про грушу не цікаво! – скривився хлопчик, - От якби про комп’ютери, інопланетян, щоб бабахкало!
- Бабахкати – багато розуму не треба, - спокійно сказав дід, - в комунюторах ваших не розуміюся, та й інопланетян не бачив, а от про трактора розкажу. Бо Трактор, то машина-звір, і в воді не тоне, і у вогні не горить! Але й з ним всяке може трапитися.
- Нічого собі! – зробив круглі очі Василько, а дівчатка-щебетухи аж притихли!
- Так, був колись у мене залізний кінь, не один рік працювали разом. Та якось потрапили під зливу (а день вже до вечора йшов), промокли до нитки! Заводжу – не заводиться! Хрипить, бухикає, і каже мені: «Не можу, Степане, їхати – захворів! Колеса ломить, кабіна розвалюється, мотора заклало! До лікаря мені треба!»
- А хіба трактор розмовляє? – запитала Марійка.
- Це ж казка, в ній все буває! – відказав Василько, - Ну ти, як маленька, не розумієш, чи що?
- Все я розумію! – розсердилася дівчинка.
Поки діти розбиралися, розмовляє чи не розмовляє трактор, дід вже й носом клювати почав, пригрівшись на сонечку.
- Діду, діду! А що далі було? – смикнув старого за рукав Василько.
- Га? Що? – схопився дід
- Вилікували трактора чи як?
- Так-так! Спекла баба колобка…
- До чого тут колобок? – здивувалися діти.
- А до того,- остаточно прокинувшись, продовжив старий, - що ми з Трактором вже й зголодніли, а треба ж якось ще й додому дістатися! А баба колобка спекла зранку, поклала в торбу, на дорогу. Поліз я того колобка витягувати, а він, стриб на землю! Та й покотився! Ще й приспівує, паразит: «Я від баби утік, я від діда утік!». Залишилися ми голодні. Що робити? Сам Трактора не потягну, треба підмогу шукати. Коли це ведмідь чалапає.
- Привіт, клишоногий! – кажу, - А чого сумний такий?
- Колобок, - каже, - втік! Ще й дражнилку якусь виспівував «Я від баби втік, я від діда втік, і від Трактора, і від тебе утечу!»…а мені поїсти чогось би!
- Приєднуйся до нас, дотягнемо додому Тракторець, а там баба пиріжків напекла, рибки насмажила!
- Добре, - погодився ведмідь.
Впряглися ми з ведмедем. Тягнемо-тягнемо, а потягнути не можемо!
- Прямо «Ріпка» якась! – хихикнув Василько.
- Не Ріпка, а Трактор! – усміхнувся дід Степан, - Так отож, ослабли ми з ведмедем від голоду, не потягнемо Трактора, треба ще когось на підмогу. Коли це вовк човпе, ледве лапи переставляє, гарчить сердито. Привіталися ми з вовком.
- Що трапилося? - питаю, - Теж з колобком зустрівся?
- Еге ж, - гарчить вовк, - і де він взявся на мою голову? Тільки ще більше їсти схотілося!
- То приєднуйся до нас, - кажу, - допоможеш, а вдома баба пиріжків напекла, рибки насмажила!
Погодився вовк. Вже втрьох ми впряглися. Тягнемо-тягнемо, а потягнути не можемо! Коли це лис йде, голову похнюпив, хвіст стежкою теліпається.
- Від тебе теж колобок утік? – запитую.
- Та ні, сам прогнав, у мене шлунок ніжний, мені б рибки! – відказує лис.
- То приєднуйся, допоможеш. А вдома баба пиріжків напекла, рибки насмажила!
Погодився лис. Вже вчотирьох ми впряглися. Тягнемо-тягнемо, а потягнути не можемо! Коли це згадав я про рукавицю, що за сидінням лежала! Знайшов. Стукаю: «Стук-стук, чи є хтось в рукавичці?».
- Є! – кажуть, - І заєць тут, і жаба тут, і миша тут!
- Ото як гарно, що ви вдома! Допоможіть Тракторця додому дотягнути, там баба пиріжків напекла, рибки насмажила! Бо й ніч вже скоро!
Повистрибували звірята з рукавиці, впряглися поряд і яааак потягнули! Зрушив Трактор з місця! Отак потихеньку і додому втрапили. А там і повечеряли гарненько і смачненько, і Тракторця вилікували швиденько. Бо гуртом, діти, і трактора легко притягнути! Ось і казочці кінець, а хто слухав, молодець!

Із нетерпінням чекала Оленка татуся із роботи! І не лише тому, що дуже любила,а й тому, що татусь обов'язково принесе щось від Зайчика: чи цукерку, чи яблучко, а можливо, НАВІТЬ морозиво!
Отож і не сиділося дівчинці на місці. То до вікна підійде, стане навшпиньки, визирне. То біля дверей прислухАється, чи не чути татових кроків. То за стіл сяде, підперши підборіддя, і нетерпляче дриґає ногами. Отак от сиділа Оленка, і якоїсь миті замислилася:"Цікаво, а як виглядає Зайчик? Та й взагалі, коли він встигає підготувати подарунок? Звідки знає, що я люблю? Де він живе? Мабуть, десь неподалік! Піду-но я погляну!"
Дівчинка швиденько взула босоніжки і вискочила у двір. Яскраво сяяло в небі сонечко, хмаринки поспішали наздогнати одна одну, горобці сварилися за шматочок хліба, кіт мружився , солодко потягуючись. А от Зайчика ніде не було видно!
Що ж робити? Вийшла Оленка за хвіртку,поглянула на всі боки. Немає Зайчика!
- Мамо! - гукнула мамі, що поралася у дворі, - Можна прогулятися стежкою?
- Можна, але недалеко! - відповіла матуся, не відриваючись від роботи.
Йде Оленка стежкою. Гарно. Вітерець листям грається, пташки щебечуть, бджоли та метелики кружляють над квітами. Краса! І незчулася дівчинка, як опинилася в незнайомому місці! Зупинилася. Зачудовано подивилася на невеличкий будиночок, що з'явився серед дерев.
- Який гарний! - аж сплеснула в долоні від захвату!
І справді, будиночок був надзвичайний! Неначе зі сторінок чарівної казки! Розмальований квітами, пташками, прикрашений завитками різьблень. Та не встигла Оленка намилуватися будиночком, як дерев'яні двері відчинилися і на ґанок вийшов...а вірніше, вистрибнув...ЗАЙЧИК! Самий справжнісінький Зайчик! В шубці сіренькій, з вушками довгенькими, з лапками м'якенькими. Звичайний Зайчик...майже! Бо у лапках він тримав яблучка, цукерки, грушки, печиво, і ще багато різних ласощів!
- І як воно в нього не падає?! - прошепотіла вражено, дівчинка.
А Зайчик, висипав свою ношу на стіл, що стояв під вишнею, і почав перераховувати:
- Цукерка - Маринці,
Яблучко - Галинці,
А Іванку і Сашку
По солодкім пиріжку!
Олечці й Ганнусі,
Богданку і Катрусі
Є горіхів жменька
Й грушка солоденька!
Зайчик так захопився, що не помітив, як дівчинка вийшла з-за дерев, і підійшла до столу.
- А що для мене? - запитала Оленка.
Зайчик аж підстрибнув від несподіванки, а яблучка так і покотилися під стіл!
- Ой, вибачте! Я не хотіла Вас налякати! - винувато потупилася Оленка.
- І зовсім я не злякався! - переводячи подих, пхикнув Зайчик, - То я так, від несподіванки! Ми, Зайчики, дуже хоробрі!
- Еге ж, - посміхнулася дівчинка, - тому-то Ви так високо й підстрибнули!
- Я ж не винний, що гарно стрибаю! А що ти тут робиш? Чому не зустрічаєш свого татуся? Він же ось-ось має бути вдома!
- Ой! І справді!- зойкнула Оленка, - Затрималася я тут! Пора мені! Бувай!
- Тільки нікому не розказуй, що бачила мене! - навздогін крикнув Зайчик,- Адже це велика таємниця! А про гостинець дізнаєшся у татуся!
- Добре! - відгукнулася дівчинка, - І дякую за гостинці! - змахнула на прощання рукою і зникла серед дерев.
А Зайчик, мугикаючи якусь пісеньку, продовжив перераховувати гостинці, які наступного дня мусив роздати люблячим матусям і татусям.

Було колись, якогось там дня, якоїсь години, в якійсь там країні, зустрілися казки. І стали вони сперечатися, яка ж із них найголовніша.
"Казка про принцес", сердито блимаючи великими синіми очима, твердо стояла на своєму,
- Я найголовніша! Хіба можна в цьому сумніватися?! Подивіться, яка я гарна! Яка дивовижна у мене сукня, а мій чарівний палац найкращий у світі! Всі дівчатка мною захоплюються!
- Пхе! - скривилася "Казка про драконів", задерикувато піднявши вверх зелений лускатий хвіст, - Хто б хвалився! Ось я дійсно найголовніша! Мною всі хлопчаки захоплюються! Тут тобі і пригоди! І двобої! Не те що якісь там платтячка й бантики!
- Ех ви, задаваки! От мене люблять і хлопчики, і дівчатка! Отож виходить, що найголовніша я! - гордо промовила "Казка про тварин".
В цей час поряд проходив Казкар, і почувши розмову , вирішив втрутитися у суперечку:
- Любі мої казки, - лагідно посміхаючись, звернувся він до суперників, - не варто сперечатися! Адже кожна із вас надзвичайно важлива! "Казка про принцес" навчає розуміти красу, "Казка про драконів" вчить хоробрості і мужності, "Казка про тварин" вчить любити все живе. А чому ви ще й досі тут стоїте?! Швидше миріться і поспішайте в дорогу! Адже вас давно чекають діти!
Перезирнулися казки, усміхнулися, потисли одна одній руки і пішли кожна своєю дорогою. Дорогою, що веде до дитячого сердечка.

Частина 6. Біля Великої ялинки.


Виявилося,що чекання,то найбільше випробування! Льодик ходив туди-сюди,як заведений, зрідка поглядаючи на друзів. Сніжик топтався на одному місці,а дівчата мовчки сиділи на стовбурі поваленого дерева, відвернувшись одна від одної. Деякий час Льодик дивився на них, а потім, не витримавши, сказав:
- Може б ви помирились, чи що? Чи й далі будете морозитися?
Хуртовинка першою не втрималася, не могла вона довго сердитися. Повернулася до Крижинки і мовила:
- Вибач, що я накричала на тебе! Але мені було так шкода бідну тваринку!
- А ти мені вибач! - розчулено відповіла Крижинка, - Я дійсно була злюкою! Але більше такого не буде! Я зрозуміла, що справжній герой – той, хто допомагає іншим! А ти - справжній герой! То дружба,чи як?
- Звичайно,дружба!
І розплакавшись,дівчатка обійнялися. Льодик і Сніжик перезирнулися і скривилися. Ох ці дівчачі ніжності! Чому б просто не потиснути руки? Обов’язково потрібні обійми-поцілунки і море сліз!
Аж тут і горностай повернувся! І не один. Поряд стояв заєць і швидко щось лопотів на своїй заячій мові. Крижинка переклала:
- Заєць згоден провести нас до його нових сусідів!
Не відкладаючи надовго, мандрівники подалися слідом за зайцем. І ось вони стоять вже біля величезної,старої сосни. Із дупла назустріч друзям вискочив білий пухнастий Кіт, а із нори,що ховалася під сосною, визирнув сніжно-білий Кролик, із довгими вушками і чудним рожевим носиком,який здавалося жив своїм життям.
- Це вони! – радісно скрикнула Крижинка, - Нарешті ми їх знайшли!
- Привіт! – муркнув Кіт, - І ми нарешті вас діждалися!
Льодик аж рота відкрив від здивування! А тут ще й Кролик додав:
- Хоча нам тут непогано, та й друзів вже маємо, але ми знали,що наша доля інша. Тож вирушаймо в путь! Новий рік на носі! – і його носик заворушився,неначе Новий рік і справді вже на ньому сидів.
Друзі, радісні і задоволені вирушили додому. А шлях додому завжди коротший! Тож минуло зовсім небагато часу, а наші герої вже відпочивали у своїх ліжках, під наглядом люблячих матусь.
Ще зранку крижани почали готуватися до свята! Мами та бабусі готували різноманітні страви, дівчатка приміряли святкові сукні, а хлопці із татами прикрашали Велику ялинку. Адже на свято прибуде сама Повелителька Зима!
Наближався Новий рік! Крижани та крижинята вже зібралися на Великій площі, і з нетерпінням чекали появи героїв! Повелителька Зима,в довгій сріблястій сукні і кришталевій короні, виглядала просто неперевершено! Піднявши вверх скіпетра, Повелителька мовила:
- Ось і прийшов час попрощатися зі старим захисником! Тигре, - звернулася вона до велетенського білого Тигра,що стояв поруч, - Дякую тобі за вірну службу, і відпускаю на волю, ти це заслужив. Але ми ще обов’язково зустрінемося!
Крижани аплодували,чулися вигуки: «Прощавай,Тигре!», «До зустрічі!», «Дякуємо!».
Білий Тигр схилив голову у прощальному жесті і зник серед снігових заметів.
- А зараз я викликаю наших героїв і надаю їм право представити нових захисників!
Друзям здавалося,що стук їхніх сердець було чути на всю площу! Крижинка, Хуртовинка, Сніжик та Льодик,схвильовані і усміхнені, підійшли до ялинки. І тут сталося таке,чого ніхто не очікував! Гордовита красуня Крижинка,яка тримала на руках пухнастого Кота, вийшла наперед і голосно сказала:
- Справжній герой – Хуртовинка! Якби не її добре серце, ми ніколи не знайшли б захисників! А я ніколи не знайшла б найкращу подругу! – і дівчинка передала Кота Хуртовинці.
Збентежена Хуртовинка,обіймаючи Кота,відповіла:
- Крижинка теж герой! Без її відмінного знання різномовлення ми ніколи б не зрозуміли,що кажуть нам тварини.
- Сніжик теж герой! – вигукнув і Льодик, - без його знань ми ніколи не зробили б із сніголета сани! І не змогли б закінчити подорож! – і Льодик передав Сніжику білого Кролика, якого тримав на руках.
- І Льодик герой! – додав Сніжик,притискаючи до грудей Кролика, - без нього ми не звільнили б горностая, не врятували б Хуртовинку від Пані Темряви!
Привітно посміхаючись, Повелителька Зима звернулася до друзів:
- В цій подорожі ви знайшли не лише пригоди, ви знайшли СПРАВЖНЮ ДРУЖБУ! А зараз привітаємо нових захисників Школи Полярного сяйва і всієї Крижанландії!
Хуртовинка і Сніжик підняли вгору Кота і Кролика,щоб всі їх могли бачити!
Спливли останні секунди старого року.
- З Новим роком! – привітала всіх Повелителька Зима, і вдарила скіпетром об землю. Тієї ж миті сніжинки перетворилися на різнокольорові сяючі зірочки, і розсипалися у небі фантастичними візерунками! Заграла музика, всі раділи і вітали одне одного! А Кіт і Кролик сиділи на почесному місці під Великою ялинкою і задоволено посміхалися у пухнасті вуса!
З Новим роком! З новим щастям!


КІНЕЦЬ

Частина 5. Сварка


Коли всі герої зійшлися на галявині, Повелителька Зима промовила :
- Дякую вам, мої юні помічники, за хоробрість! Сьогодні ми перемогли Пані Темряву,але не забувайте,що вона чародійка,і намагатиметься знайти інший шлях,щоб заволодіти світом,породжуючи в серцях страх,невпевненість, жорстокість,жадібність. Залишайте і надалі свої душі такими ж чистими,а серця – відкритими!
З цими словами Повелителька вдарила скіпетром об землю і зникла у вихорі танцюючих сніжинок!
- Мені теж час повертатися до справ, - сказав Вітрюган Заметільович,сідаючи на сніголет, - думаю, тепер Володарка ночі не скоро повернеться!
А слідом і Тигр-захисник,махнувши на прощання смугастим хвостом, зник серед дерев.
- Я ж казав ,він крутий вчитель! – захоплено вимовив Льодик.
- Подумаєш,крутий! – пхикнула Крижинка, - І так зрозуміло, що він сюди найшвидше долетить! От його і послали.
- Досить вже вам! – перебив друзів Сніжик, - Що будемо робити із сніголетом Хуртовинки? Йому гаплик! Летіти точно не зможе!
- Що ж мені робити? – ледь не плачучи,запитала Хуртовинка.
Аж тут на галявину вийшов красень-олень.
- Та це ж той олень,що його Хуртовинка врятувала! – озирнувшись,вражено скрикнув Сніжик.
Олень поважно підійшов до друзів і сказав:
- Можливо я можу чимось допомогти?
- Навряд чи… - похитав головою Льодик, - хіба що ти знаєш,де можна нові запчастини знайти!
- Зачекай, - втрутився Сніжик, - можна спробувати зробити зі сніголета сани! Із мотузок зробимо упряж, я бачив у книжці, і олень зможе тягти сніголет!
- А це ідея! – зраділа Хуртовинка.
Разом друзі швидко впоралися і незабаром вирушили в дорогу.Попереду летіли Льодик, Крижинка та Сніжик,а позаду олень тягнув по снігу сани-сніголет із Хуртовинкою. Поступово дерев ставало все більше, і друзів огорнуло неспокійне лісове життя. А воно тут просто вирувало! Незважаючи на подорожніх, лісові жителі продовжували займатися своїми справами. Ухкали десь у хащах сови, лопотіла крильми налякана куріпка,заплутував сліди обережний заєць,десь далеко вили вовки. Олень зупинився,щоб пошукати під снігом поживний лишайник, а Хуртовинка вирішила трохи прогулятися. Якісь незвичні звуки збентежили дівчинку, вона прислухалася, і почула жалібне скавчання. Виявилося,що неподалік у капкані плакала невеличка пухнаста тваринка.
- Агов! Ідіть сюди! Я знайшла якусь тваринку! Їй потрібна допомога! – покликала Хуртовинка товаришів.
Коли друзі підійшли, Крижинка невдоволено сказала:
- З цими тваринами знову в якусь халепу потрапимо! А захисників ми ще й досі не знайшли!
Хуртовинка мала спокійну вдачу і не любила сварок, але після таких слів не втрималася:
- Ти…Ти…Ти справжня крижинка! – закричала вона, - Іди і сама шукай своїх захисників!
Ображена Крижинка мовчки відійшла в бік. Хлопці перезирнулися, але теж промовчали. Хто їх знає, цих дівчат?
Сніжик присів біля капкану:
- Та це ж горностай! Я бачив таких на малюнках! Зараз він білий, щоб бути непомітним на снігу, а коли потеплішає , то буде рудий! – хлопчик спробував відкрити капкан, але це йому не вдалося.
Льодик,потерши долоні,сказав:
- Ану,літаюча енциклопедіє, відійди-но, зараз майстер візьметься! – і піднатужившись відімкнув капкан.
Змучена тваринка сховалася у лагідних руках дівчинки.
- Давай-но, - мовив Сніжик, - перевірю,чи не зламані в неї кістки, - і швидко пробігся пальцями по м’якому хутру горностая.
- Де ти цього навчився? – здивовано запитала Хуртовинка, - Теж із книжок?
- Так, - знітився Сніжик, - Основи першої допомоги. Коли подорожуєш, всяке може трапитися.
- Молодець! – похвалила хлопчика вражена Хуртовинка.
Сніжик нахилився до тваринки і нічого не відповів, але в грудях стало якось незвично приємно і гарно!
Горностай потихеньку приходив до тями,він зацікавлено зиркав на своїх рятівників:
- А що ви тут шукаєте? – запитав,осмілівши,звірок.
- Ми шукаємо Кота і Кролика, вони дещо схожі на тебе, - відповів Льодик.
Раптом горностай так швидко почав говорити,що неможливо було його зрозуміти.
- Крижинко! – попросив Льодик подругу, - Переклади ,будь ласка, бо я вже нічого не розумію!
Насуплена Крижинка підійшла і пильно дивлячись на горностая,переклала:
- Він каже,що знає одного зайця,який казав йому про дивну пару,що оселилася десь в цих місцях. Можливо це ті, кого ми шукаємо. А ще хтось казав,що різномовлення неважливе! - дивлячись на Льодика,сердито мовила дівчинка.
- То нехай веде скоріше того зайця! – аж підскочив від нетерплячки Льодик,не звернувши уваги на буркотіння дівчинки.
Тваринка розумними оченятами подивилася на Хуртовинку,неначе питала дозволу, дівчинка кивнула, і горностая неначе вітром здуло!

Частина 4. Пані Темрява

- Я спробую на повній швидкості підлетіти,і забрати Хуртовинку! - запропонував Льодик.
- Ні,це ризиковано, - мовила Крижинка,і поміркувавши,додала, - будемо діяти так! Знизимося он за тим пагорбом,що поряд з галявиною. Я обійду його і спробую відволікти Пані Темряву,а ти забереш Хуртовинку! А ти,Сніжику, бери комп і викликай підмогу! Треба попередити всіх,що Пані Темрява знову взялася за старе.
- Може спрацювати… - прошепотів Сніжик.
На цьому й порішили. Залишивши сніголет за пагорбом, Крижинка пішла в обхід галявини. В той час, коли Пані Темрява похвалялася все знищити,дівчинка вже виходила з-за дерев.
- Агов,Пані! – вигукнула Крижинка,сама дивуючись своїй хоробрості, - Не варто так нервуватися! Це шкідливо для здоров’я!
Від такого нахабства Пані Темряві аж мову відібрало! Та за мить,угледівши перед собою всього лише дівчинку,вона майже лагідно усміхнулася, і була б навіть гарною,якби не оті очі – чорні,бездонні,страшні,неначе сама ніч дивилася на тебе! Крижинці аж мурашки поповзли по спині, і вона помалу позадкувала під захист лісу. За хвилину над верхівками сосен з’явився сніголет Льодика. Стрілою він пронісся над галявиною! Загальмувавши біля Хуртовинки,Льодик простяг руку і допоміг дівчинці сісти позаду.
Не помічаючи того,що відбувається за спиною, Пані Темрява звернулася до Крижинки:
- Хто ж це у нас тут такий грамотій?!
Відступаючи,Крижинка спіткнулася об суху гілку і впала. Дівчинка побачила як Пані Темрява затисла руку в кулак,дмухнула і розкрила долоню. Тієї ж миті біля Крижинки з’явилися…величезні,сірі вовки! Вони грізно гарчали, вищиривши гострі , як лезо, ікла.
- Оце так! Цього ми не планували… - завмерши,подумала Крижинка.
- От невезуха! – прошепотів із відчаєм Сніжик,що в цей час ховався за пагорбом.
Часу на роздуми не було,а Пані Темрява будь-якої миті могла угледіти Льодика із Хуртовинкою,що вже наближалися до стіни дерев,за якими могли сховатися. Тож Сніжик зробив перше,що прийшло на думку! Підібрався поближче до чародійки,зробив велику сніжку,розмахнувся і запустив її в Пані Темряву! Мабуть,це був би останній героїчний вчинок Сніжика,якби на галявині не з’явилася довгоочікувана допомога! Та ще й яка!
Першою,у вихорі сніжинок, постала сама Повелителька Зима із кришталевим скіпетром у руках! А слідом приземлився сніголет,яким керував не хто-небудь,а сам Вітрюган Заметільович! Та й це ще не все! На галявину вискочив велетенський білий Тигр-захисник,угледівши якого, вовки, підібгавши хвости, кинулися геть!
- Важка артилерія прибула! – з полегшенням зітхнув Сніжик, - Ми врятовані!
Тигр-захисник,ступивши вперед,закрив собою дівчинку, а Вітрюган Заметільович допоміг Крижинці піднятися.
- Ви молодці, - мовив вчитель, - але тепер наша черга провчити нахабу!
Повелителька Зима кивнула своєму помічникові,і сказала:
- Вітрюгане, підіймай вітри! Проженемо непрохану гостю! – і піднявши вверх сяючого скіпетра,проспівала:
- Завірюшу! Засніжу!
Ясне Сонце попрошу!
Вийди,Сонечко,на шлях!
Утікай-но, темний страх!

Аж раптом із важких, темних хмар посипав просто неймовірно лапатий сніг! За лічені хвилини все було вкрито білосніжним покривалом! Слідом налетів вітер, розігнав хмари і сонце радісно посміхнулося землі!
Що тут почалося!!! Пані Темрява намагалася сховатися від блискучого, білосніжного сяйва,та дарма! Нічого не допомагало! Вона тупотіла ногами від злості , закривала обличчя руками й волала не своїм голосом:
- Цього разу ви перемогли! Та я ще повернуся! Так легко ви мене не здолаєте-е-е! – закрутилася, завертілася дзиґою і…зникла!

Частина 3. Оце влипли!

Наступного ранку Льодик,Крижинка,Сніжик та Хуртовинка, із рюкзаками за плечима, стояли біля воріт школи. Нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, Сніжик запитав Льодика:
- Думаєш ота Володарка ночі, що хотіла захопити Крижанландію…як її…Пані Темрява,про яку розповідав директор, дійсно така страшна?
- Не думаю! – відповів хлопчик, - Адже Повелителька Зима її прогнала! Не бійся, друзяко! Нехай лише з’явиться! А ми її, бах зліва! Бах справа! А вона така, бац і ласти склеїла! – войовничо розмахуючи руками, вигукнув Льодик.
Крижинка на таке вихваляння лише пхикнула:
- Хотіла б я бачити, як ти без захисника впораєшся! До речі, нових захисників ще знайти треба!
- Отож-бо, - додала Хуртовинка, - пам’ятаєте, що директор сказав? Справжніх захисників ми повинні відчути серцем! А онде і Холод Завірюхович іде! Ходімо до парковки сніголетів,бо скоро вирушати.
Холод Завірюхович, привітавшись із юними мандрівниками,сказав:
- Вітрюган Заметільович підготував ваші сніголети.Міні-комп’ютери в сумках,в разі небезпеки викликайте допомогу. Пам’ятайте про полярну зірку! Вона завжди вказує на північ,і ви не заблукаєте!
Крижинка,як зазвичай,хотіла летіти попереду,але Холод Завірюхович зупинив її:
- Нехай краще Льодик летітиме першим,він найкращий у вітрознавстві, Вітрюган Заметільович теж це радив.
Льодик,показавши язика Крижинці, зайняв свою позицію.Крижинка,насупившись,все ж стала позаду Льодика, і прошипіла йому в спину:
- Льодик-бродик!
Хлопчик все ж почув, і в боргу не залишився:
- Бурулька-крижулька! – прошепотів у відповідь.
Продовжити вони не встигли,бо Сніжик та Хуртовинка вже зайняли свої місця. Осідлавши сніголети, юні мандрівники вирушили назустріч таємничій невідомості!
Внизу пропливали неймовірні пейзажі! Неспокійне море,ламаючи лід,перетворило крижані поля у фантастичні скульптури!
- Погляньте! – крикнув Льодик, - он там крига схожа на ніс Холода Завірюховича!
- А он той, схожий на твою зачіску! – засміялася Крижинка.
- Дивіться! Дивіться! – захоплено галасував Льодик, який уже й забув про нещодавну перепалку із Крижинкою, - Там справжня льодова фортеця!
Вітер слухався і подорож була приємною і захоплюючою. Поступово місцевість змінилася на яскраво-зелені плями долин,порослих мохом та лишайником,засніжені гори,та сині очі озер. А мандрівники летіли все далі й далі! Ще трохи і з’явилися островки дерев.
- Нам пощастило! – зменшивши швидкість,сказав Сніжик, - ми побачимо великі ліси! Лише у небагатьох районах Холодних земель є справжні ліси! Там ростуть сосни та ялини! Це батьківщина нашої Великої ялинки. Та це ж Вовча долина! – вражено вигукнув хлопчик, - Я бачив її на глобусі! Може трохи затримаємося? Коли іще випаде нагода подивитися на вовків зблизька!
- Добре, - кивнула Крижинка, - але ненадовго!
В долині,то тут,то там,височіли зеленими свічками сосни. Друзі знизилися,майже торкаючись верхівок струнких красунь, нетерпляче шукаючи поглядами вовків. Довго чекати не довелося. В долині вовча зграя полювала на оленя. Красива тварина була налякана і стомлена,але не скорена! Зупинившись перед скелею,олень розвернувся, і опустивши голову,приготувався до останнього у своєму житті бою!
- Йому необхідно допомогти! – вигукнула у розпачі Хуртовинка.
- Не можна! Ти ж знаєш…природний відбір і все таке! Ми не повинні заважати природі, - суворо сказала Крижинка.
- До того ж,це небезпечно, - додав Сніжик, - подивися,які величезні ці вовки!
- Оленю точно кінець! – зробив висновок Льодик.
- Ну це ми ще побачимо! – вперто прошепотіла Хуртовинка, і рвучко направила сніголет вниз,прямісінько на вовчу зграю! Пролетівши над зграєю,дівчинка добряче налякала сіроманців! Олень відразу скористався можливістю вирватися на простір,та на якусь секунду він зупинився,і низько схилив голову,дякуючи маленькій рятівниці.
Дівчинка була так заклопотана вовками,що не помітила ,як попереду з’явилася сосна,і сніголет на повній швидкості врізався в дерево! Хуртовинка кубарем покотилася в сніговий замет! Все сталося так швидко,що її товариші навіть здивуватися не встигли!
- З тобою все гаразд? – стурбовано вигукнула Крижинка.
Хуртовинка,виборсавшись із замету,махнула рукою і ніяково посміхнулася.
- Оце так снігольотчиця! – вражено сказав Льодик, - Оце так тихоня!
Друзі направили сніголети до подруги, та цієї миті довкола Хуртовинки здійнялася якась незвичайна завірюха,що поступово перетворилася на дивну жінку із довгим чорним волоссям,одягнену в широку чорну накидку без єдиної світлої плямки! Друзі мимоволі зменшили швидкість і сховалися за верхівками сосен.
Жінка повільно обійшла Хуртовинку:
- Так…так…так…Нарешті! Як довго я чекала цієї миті! Нелегко упіймати переможців,але доброта завжди була вашим слабким місцем!
- Ви…Ви…Пані Темрява?! – ледь видихнула Хуртовинка.
- Розумна дівчинка! – зареготала жінка, - Так,це я! Ти удостоєна честі бачити саму Володарку ночі! І ти допоможеш мені упіймати нового Захисника! І ніколи більше не буде Нового року, не буде Полярного сяйва і білого снігу! А від вашої школи каменя на камені не залишу!!!
- Треба рятувати Хуртовинку! - прошепотів Льодик.
- Необхідно швидко щось придумати! - додала Крижинка.
- Оце влипли! – розгублено сказав Сніжик.

Частина 2. Врочистий день

З хвилини на хвилину оголосять імена тих,хто увійде в історію школи! Ба,навіть усієї Крижанландії!
Нарешті двері школи відчинилися і на майдані запанувала тиша. Поважно,як і треба в таку врочисту мить,директор Холод Завірюхович , пройшов до центру шкільного майдану. Обвівши поглядом схвильовані обличчя школярів,задоволено посміхнувся і подумав: «Які ж вони гарні!».
Сьогодні крижинята були особливо охайними! Навіть Льодик намагався пригладити свого неслухняного чубчика! Хлопці - в синіх костюмах із білими краватками,в начищеному до блиску взутті,та дівчатка - у білих пухнастих светрах,блакитних спідничках,із блакитними стрічками у волоссі. Оченята різних відтінків - від блакитного,майже прозорого,мов кришталь,до темно-синього,мов морська хвиля, дивилися на директора.
Холод Завірюхович відкашлявся і почав промову…а ви ж знаєте,як директорам подобається виголошувати промови! Тому ми не будемо наводити її повністю (бажаючі можуть знайти запис промови в архівах школи Полярного сяйва), а прислухаємося до головного:
- …ми отримали незвичайні результати, - продовжив Холод Завірюхович,
- цього року маємо чотирьох переможців! Це… - на майдані стало так тихо,що чути було,як злегка потріскує лід під ногами, - Крижинка! Льодик! Хуртовинка! Сніжик!
Майдан вибухнув! Аплодисменти,поздоровлення і вигуки «Крижанландія,вперед!» пронеслися над школою.
- Кхм! Кхм! Попрошу тиші! – підняв руку директор, - Оскільки наступаючий рік незвичайний,тому що має подвійний символ Кота-Кролика,рада школи,із дозволу Повелительки Зими,прийняла рішення дозволити всім переможцям вирушити у Велику пригоду! Усім гарних канікул! Святковий стіл вже чекає на вас! Переможців після свята прошу прийти до мого кабінету! До побачення! Зустрінемося біля Великої ялинки!
Емоції вирували! Кожен намагався першим привітати переможців та потиснути їм руку! Коли справа дійшла до святкового столу,крижинята вже добре зголодніли,та й на столі було на що поглянути! Чого тут тільки не було! І різнокольорові бурульки-льодяники, і мереживне печиво у вигляді велетенських сніжинок,і велика кількість різних напоїв усіх відтінків полярного сяйва!
Хуртовинка швидко набрала повні кишені печива і побігла до дверей,вже на ходу гукнувши друзям:
- Я швиденько!
- Куди це вона? – здивовано запитав Льодик.
- Та до своїх улюблених пінгвінів, - відповів Сніжик, - я не здивуюся,якщо вона їх і до льодяників привчила! Відколи Хуртовинка врятувала пінгвінів від нападу косатки,вона там днює і ночує!
- Але як їй вдалося прогнати велетенську косатку?! – вражено поглянув на Сніжика Льодик.
- Та вона її не проганяла! Просто створила таку хуртовину,що косатка й хвоста свого не могла знайти! От пінгвіни її тепер,як рідну й приймають!
- Треба було Хуртовинці пінгвіном народитися! - сказав,дожовуючи печиво,Льодик.
Хлопці засміялися,уявивши собі пінгвіна в блакитній шапочці,та ще й з двома косичками!
Та цього разу Хуртовинка повернулася швидко,сіла поряд із Сніжиком,і схвильовано зашепотіла йому на вухо:
- Пінгвіни стурбовані! Альбатроси й буревісники кажуть,що ночі в морі стали незвично темними! Щось діється!
- Що б це могло бути? – почухав потилицю Сніжик, - У нас нічого такого немає. Якби була якась небезпека,то вже було б відомо. Тигр-захисник обов’язково повідомив би!
Тигр був цьогорічним символом і весь рік мав виконувати обов’язки захисника Школи Полярного сяйва,охороняти школярів та повідомляти про можливі неприємності.
- Може й так… - невпевнено відповіла дівчинка.
Наприкінці бенкету четвірка переможців вирушила до кабінету директора. Не те щоб наші хоробрі переможці боялися,але коліна чомусь злегка дрижали…мабуть,від хвилювання.

ШКОЛА ПОЛЯРНОГО СЯЙВА

Казка-повiсть


Частина 1. Наближався Новий рік…


Наближався Новий рік…І школа Полярного сяйва аж гула від збудження! Чому? Тому що кожного Нового року найкращі учні школи,дівчинка і хлопчик,отримували велику честь – біля Великої ялинки представити символ наступаючого року! Та його ще треба було знайти! Ще й досі в школі ходять легенди про те,як нинішній директор,Холод Завірюхович,здобув велетенського Дракона! Та якщо для всього світу то був лише символ,то для школи то був перший захисник і мудрий порадник на весь рік!
Ви запитаєте,що ж це за така дивна школа? Звичайна собі школа,у звичайних собі Холодних землях,у звичайній країні Крижанландії. Навчаються у школі такі ж діти,як ви,але називаються крижинятами. Ось,наприклад, Крижинка - струнка,ясноока дівчинка з довгим хвилястим волоссям,заплетеним у товсту косу,смілива,розумна,але дещо гордовита і самовпевнена,завжди намагається бути в усьому найкращою; Льодик – темноокий,веселий,із їжакуватим неслухняним волоссям,товариський,відчайдушний,іноді аж занадто; Сніжик – спокійний,любить читати,мріє стати великим мандрівником,в рюкзаку постійно носить купу книг; Хуртовинка – тиха,сором’язлива дівчинка із двома тоненькими косичками,любить тварин і спілкується частіше із ними,ніж із крижинятами, та багато інших - веселих і допитливих, мовчазних і балакучих,слухняних і не дуже.
І звичайно,є вчителі,це – Вітрюган Заметільович(вітрознавство), Сніжана Холодригівна(світознавство), Хурделиця Сніговіївна(різномовлення),а керує школою,як ви вже знаєте,директор – Холод Завірюхович(сніготворення).
Та що ж це там за гамір зчинився? Зрозуміло! Закінчився останній урок і школярі просто із хуртовинною швидкістю ,так-сяк запхнувши підручники та зошити до портфелів,сумок та рюкзаків,галасливим вихором вибігали із воріт школи. А онде і наші знайомі! Льодик,Крижинка,Хуртовинка і Сніжик так захопилися розмовою,що вийшли зі школи останніми. Крижинка завзято відстоювала улюблене різномовлення:
- Мова,це основа спілкування,як для нас,так і для тварин! - майже як Хурделиця Сніговіївна,говорила Крижинка, - Уявіть собі,що ви не можете розмовляти із тваринами! Це ж справжній жах! Тоді тюленю довелося б розмахувати ластами,щоб ви його зрозуміли! Хурделиця Сніговіївна…
- О,зно-о-ову… - простогнав Льодик.
Крижинка суворо бликнула на хлопчика великими блакитними очима:
- Хурделиця Сніговіївна завжди цікаво розповідає! А яким гарним рухом вона змушує сніжинки танцювати у повітрі,складатися в різні слова! А коли вони білими метеликами пурхають під стелею,поміж парт,і навіть сідають на плечі! Хіба ж це не справжнє диво?!
- Справжнє диво, - відповів Льодик, - це перегони на крижинах і сніголетах! Вітрюган Заметільович – оце конкретний вчитель!
Льодик обожнював вітрознавство! Бо що може бути краще,ніж підкорювати неспокійні вітри,і осідлавши сніголета,підійматися у бездонне небо,коли здавалося,що полярного сяйва можна торкнутися рукою! Справжній хлопчачий рай!
- Як на мене,то найважливіший предмет – світознавство! – промовив Сніжик.
- Та хто б сумнівався! – засміявся Льодик, - Сніжана Холодригівна твоя мама! Спробуй не любити світознавство,то вдома,мабуть,таке-е-е буде!
- Та нічого не буде, - трохи образився Сніжик, - цей предмет дійсно головний! Як ти будеш подорожувати,не знаючи місцевості,назв і звичаїв країн,до яких потрапиш?!
Про те,що Сніжик мріє стати великим мандрівником,знав мабуть кожен у школі! Та й дивовижний глобус Сніжани Холодригівни був відомий далеко за межами школи! Величезний,вирізьблений із суцільної крижаної брили! Глобус був розфарбований білим,сірим та червоним кольорами. Білим позначалися місця,де крижани могли почуватися вільно і комфортно; сірим – де треба бути обачним,а червоним – небезпечні для здоров’я крижан місця. Це було дуже важливо,бо жителі Крижанландії звичні до холоду,а в теплі можуть захворіти.
- Це ж дивовижний глобус! – продовжив Сніжик, - жоден глобус у світі не вміє повертатися на уроці сам,а наш вміє! Я чув…але це по секрету!... глобус створила сама Повелителька Зима! Ще за часів перших снігів! А коли відкрила Школу Полярного сяйва,то подарувала його першій вчительці світознавства!
Лише Хуртовинка мовчки слухала друзів,адже вона точно знала,що найголовніший предмет – сніготворення! Були тут і свої складнощі,адже потрібно було добре знати вітрознавство,інакше й до вечора не збереш докупи снігові хмари! Та Хуртовинка не боялася складнощів! Мало хто з однокласників міг перевершити дівчинку у створенні снігопадів,її сніг був пухким та лапатим,і м’якою,білосніжною скатертиною падав до ніг. Отримуючи подяку за гарно виконане домашнє завдання,Хуртовинка опускала очі і ледь усміхалася,почуваючи себе ніяково в центрі уваги.
Друзі ще довго відстоювали б свої улюблені предмети,якби Льодик не спіткнувся і не побачив чиїсь сліди!
- Що це? – здивувався хлопчик , - здається якась тварина потрапила до міста!
- Точно, - придивився до слідів Сніжик, - сліди схожі на ведмежі, але менші…це біле ведмежа! Але як воно сюди потрапило? Дитинчатам тварин не можна розгулювати самим по місту!
- Його треба знайти! – сказала Хуртовинка, - Мабуть він заблукав!
- То ходімо, знайдемо його, - додала Крижинка, - ще не вистачало щоб по місту бігала в пошуках дитинчати схвильована біла ведмедиця!
Отож друзі вирушили на пошуки. Сліди привели їх до снігової гори, де полюбляли кататися школярі. Біле ведмежа намагалося видряпатися на гірку, але не втримувалося на відполірованій ногами школярів поверхні, і з’їжджало донизу.
- Гей, малий! – звернувся до ведмежати Льодик, - Ти що тут робиш? Заблукав?
Біле ведмежа,вже вкотре кумедно з’їхавши донизу, всілося і з цікавістю поглянуло на незнайомців. Переконавшись, що нічого поганого вони йому не зроблять, весело щось залепетало на своїй малячо-ведмежій мові.
- Наскільки я зрозуміла, - мовила Крижинка, - він грався із братиком в хованки, і сам не знає як сюди потрапив. Необхідно вивести його з міста, і якнайшвидше!
- Хочеш до мами? – запитала Хуртовинка ведмежа.
Мале швидко закивало головою. Обираючи безлюдні вулички, друзі вивели ведмежа за межі міста.
- Бувай,малий! – попрощався Льодик.
- Здається, його мама йде сюди, - стурбовано сказала Крижинка, - треба забиратися звідси, бо схоже, що вона не в доброму гуморі, ще й нам перепаде на горіхи!
- Йди до мами, - мовила Хуртовинка, - і більше не губися!
Ведмежа слухняно кивнуло головою і кинулося до своєї мами! А друзі вирушили додому, бо треба було готуватися до завтрашнього дня, на який з нетерпінням чекали цілий рік! Завтра настане найочікуваніший і найвідповідальніший день у їхньому житті!

Казка

Високо-високо в небі, на пухнастій, білій хмаринці жила маленька краплинка. Вона любила стрибати з місця на місце, приспівуючи при цьому:
- Кап-кап! Кап-Кап!
Тому й прозвали її Капою. А стрибала вона, тому що була дуже цікавою і непосидющою.
- Та вгомонися вже, непосидо! – сердито бурчала хмаринка, - Всі боки відтовкла! Он твої сестрички серйозні і спокійні, а від тебе одні неприємності.
Та Капа не ображалася, вона знала, що хмарка все-одно її любить, то ж лише весело засміялася і прийнялася лоскотати хмаринку. Хмаринка почала посміхатися, а потім так розреготалася, що маленька краплинка високо підскочила і …зірвалася вниз!
- Як там гарно! – зовсім не злякавшись, вигукнула Капа.
- Капо, повернися! – стурбовано закричала хмаринка, - Ще в якусь халепу втрапить! Швидше вниз! Допоможіть меншенькій! - звернулася вона до краплинок, що збентежено дивилися вслід зникаючій з очей Капі.
Краплинки, одна за одною, все швидше і швидше, почали стрибати слідом за своєю непосидющою сестрою.
І ось над полем зашумів перший літній дощ.
- Кап-кап! Кап-кап! – весело виспівувала краплинка, стрибаючи з гілки на гілку, з листка на листок, з травинки на травинку, аж доки не зіскочила на землю.
Раптом вона замовкла і зачудовано бликнула на дивовижу, що постала перед нею.
- Нічого собі! – прошепотіла Капа, - Оце так нога! А голова, неначе з краплинок, тільки більших, та ще й вуса! Ви хто такий? – запитала вона, не довго думаючи.
Цієї миті поряд приземлилася старша краплинка:
- Ой, Капо, ти б хоч привіталася спочатку! А то ще подумають, що хмаринка тебе нічому не навчила!
- Ееее…вибачте, - шморгнула кирпатим носиком Капа, - Доброго дня! То хто ж Ви такий? І чому це Ви посміхаєтеся?
- І тобі доброго дня! Я – колосок. А посміхаюся, тому що дуже радий тобі!
- Це ж чому? – підозріло запитала Капа, намагаючись пригадати, чи не могла вона втнути якоїсь шкоди цьому вусатому дядечку.
- Ти допомагаєш мені рости. Без тебе я б загинув. – серйозно відповів колосок.
- То я така важлива?! – вражено вигукнула краплинка.
- Звичайно! І не лише для мене, а й для дерев, квітів і всього живого, що є на землі.
- Ой, треба швидше розповісти про це хмаринці! – вигукнула Капа, стаючи прозорою і невагомою.
- Хмарко! Хмарко! – лементувала краплинка, підіймаючись все вище і вище в небо, - Я найважливіша на землі!
- От непосидюща! – буркнула старша краплинка, поспішаючи слідом.

5,04,2011