Онтогенез. Формула: Тимчасове буття тут - Віра і любов - Творчість - Мистецтво - Життя вічне (подальше).

Лише "для тих, хто дивиться вгору" *

---

_{Публікації на тему:}

---

• Мистецький філогенез, у т.ч. і в Поезії

---

Що спочатку?

Любов і Віра
Віра і Любов у нас від початку.
Тільки Віру можемо втратити, а Любов не відкрити у своїй сутності.
Дві божественні іскринки, що можуть розгорітися лише від зростання нашої сутності. Тут і зв'язок онтогенезу із філогенезом, особистісного і суспільного, можливого і дійсного...
Але ці іскринки - і "початок", і "кінець". А посередині позитив творчого життя. Або ж його відсутність, негатив заперечень, що зруйнує дане від Початку, і унеможливить перехід від земного до опісля земного.
„Люби ближнього, як самого себе...” Безумовно цього достатньо, якщо присутня в тобі Віра, і тобі відкрилася Любов. Бо це універсальний ключ від Основи Основ. Та полюбити (не покохати, не "влюбиться") можливо лише в результаті доброчинної діяльності єства, себто - діяльної людяності. Навіть найменші її прояви приведуть до потрібного результату - усвідомленого, поступового розкриття в собі отої Любові. Що, на жаль, може так ніколи і не проявитися без відповідної ситуації, яку ще потрібно створити, і доброчинно. :)
Отже, якщо присутня в тобі Віра, і камінчик до камінчика - в напрямку Віри, "на добро" складається, то прийде до тебе, до нього, до мене і любов. І заповнить серце, і стискатимуть зусібіч те серце пристрасті - та любов порятує від різних неприємностей. І це вже є і творчість і мистецтво.
Якщо ж є сумніви щодо себе (своєї Віри), можна зайнятися трохи аналізом-самоаналізом у напрямку Віри, і це буде творчістю.
Тим більше, що надихнутий читанням новітньої мистецької критики, хочеш і собі (і в собі) „відкрити яку-небудь Америку”. А чому би й ні, якщо вона вже в тобі існує у вигляді невідомого тобі Вищого Призвання свого, якщо можна істотно зуміти-спробувати спростити важку мандрівку-розвідку до майже непристойної лаконічності за рахунок довіри мудрим вчителям від твоєї Віри. :)

Творчість і мистецтво.
Отже ти вже живеш із Вірою, і розвиваєш своє вміння любити. Це і є твоїм творчим процесом. А відповіді, які в результаті цього процесу приходять, в тому числі і у вигляді плодів - є твоїм мистецтвом. Індивідуальні творчі процеси і індивідуальні мистецькі здобутки можна розглядати і узагальнено, як узагальнено можна складати із індивідуумів нації, і народи, етноси і субетноси, і людство в цілому. Але, зрозуміло, найголовніше - це кожен із нас. І кожен віддуватиметься за вчинене чи не вчинене ним самостійно.

Універсальний ключ і людське мистецтво.

Далі, сентенції по пунктах :)

1. Попри всі божественні чесноти нам дана тільки тимчасовість буття на Землі.
2. Буття на Землі - це таки наша діяльність тут.
3. Ми призвані сюди для діяльності (собі во благо).
4. Утім, зрозуміло, що не всяка наша діяльність є творчістю, і тільки діяльність Творця – не викликатиме сумнівів, а наша вимагає оцих самих сумнівів.
5. Отже, позитивом - нашою творчістю - є тільки та діяльність, в процесі якої додається добра, - як поступу упорядкування з Вірою, і Любов'ю нашого внутрішнього світу, котрий ми творимо подібно Творцеві, що сотворив усе і призвав нас зробити щось схоже зі світом нашого "я" - себто створити себе, знайти себе.
6. Що таке "добро", як еталон всіх цінностей, - читаймо на початку Біблії, у сотворіннях Господніх.
7. Утім, не всяка наша творча діяльність відразу є мистецтвом, бо не все нами здійснене, навіть з найкращими помислами, відразу стає тим, що не зменшує вічність, - достатнім для подальшого розвитку Живого ( в нас і за межами нас).
8. Мистецтвом є динаміка в ряді знайдених відповідей, якість ваших плодів, те, ваше добро, яке служить розвитку Живого, додає енергії Живого, розкриває вашу Любов. Це те, що в кінці вашого шляху зафіксує вас як явище, непідвладне часу. Це те, що протилежне ентропії тілесного світу, те, що не вмирає.
9. Тому Мистецьким процесом, насправді, є не відображення, відбиття діянь, віддзеркалення Живого у тілесному світі, а власне приріст Живого у Живому. Зрозуміло, що таке можливо лише в напрямку своєї Віри, а отже і згідно Промислу Божому.
10. Результатом Мистецтва є осягання-досягання своєї ідеальної Особистості, тобто максимальної відповідності задуму Творця, і продовження подальшого буття такої Особистості - Митця, згідно набутої якості.
11. Все найважливіші здобутки йдуть далі з Митцем. Земна проекція, земні сліди митця важливі, але вони є тлінними настільки, наскільки виходять за межі Божественних. Тобто земні сліди митця в ідеалі мали би бути у слідах Господніх. Тоді вони й тут незнищенні.

Деякі можливі похідні:)
• Там де Митець, там і його Мистецтво.
• Митцем можна стати у ході будь-якої доброчинної діяльності.
• Світ Мистецтва нескінченний у всіх напрямках особистих шляхів зростання Живого (до Віри).
• Так звані шедеври світового мистецтва - архітектури, малярства, літератури, інших напрямків людської діяльності - є тільки відбитками істинного Мистецтва, проекціями істинного на те чи інше земне тло, і самі по собі такі шедеври є тільки супутніми Мистецтву явищами. Хоча більшість із артефактів так званого мистецтва - жодного стосунку до мистецтва може і не мати.
• Діяльність може бути як творчою, так і іншою. Інша діяльність, що не акцентована на добро, теж може мати свої крайні, чи екстремальні прояви. Ці прояви можуть складати собою і антимистецтво, і антикультуру, з характерними ознаками ставленням до Живого – від байдужості аж до активної руйнації Живого.
• Добро і зло, не явища на одному рівні, між ними немає кордонів, а отже і боротьби. У світі Божому немає зла, окрім стану сутностей, що, відкинувши Віру, і користуючись отриманою Свободою керувати своїм буттям, йдуть шляхом самознищення, втрати людяності, а отже і подібності до Творця.
• Руйнація тілесна - неминуча (ентропія), руйнація особистісна - не бажана, далеко не обов'язкова трагедія. Хоча "Багато званих - мало обраних" - на жаль, не всі зійдуться в Образі і в Подібності. Але все таки у наших руках - ми самі лише можемо відмовитися прийти туди, куди нас кличе Творець. :(
• В основі нашої доброчинної діяльності лежить розкриття, утвердження своєї віри. Вибір земних інститутів віри немає вирішального значення - якщо вибір не суперечить любові у серці.
• Вибір невіри, атеїзму - відкриває ентропії (руйнації) духовний світ особистості (знищує характерні форми і сили нашого "я"), і не завжди в кінці живих залишків достатньо для подальшої життєздатності власноруч позбавленої еталонів сутності.
• Віра за допомогою творчої діяльності і формує мистецьке явище Людини, самооцінку якій постійно дає Любов. Людина, як явище, остаточно формується за межами матеріального світу. Старість поступово віддаляє єство від земних реалій, аж поки не відриває остаточно всі зв'язки духовного і душевного із формальним. Осягнута Віра переходить у нову якість, а якість у глибшу, подальшу Віру, як подальшу дорогу.
• "Кінцеве" явище мистецького процесу для людської Особистості - природний вихід за межі Божественної Опіки Цього Світу, що значить визрівання.
• Станете як Боги, природний результат безустанного особистісного мистецького процесу, в результаті якого кожен має змогу зайняти своє гармонійне місце у зростаючому у безкінечність Житті. Як, скажімо, займають електрони свої орбіти навколо атомних ядер. :)
• І це лише початок :)

Так, як у всіх явищах є своя первинна ідея, то я спробував її відшукати і зрозуміти щодо відомого мистецького напрямку Постмодернізму. Думаю, що надибані мною, і представлені вам матеріали, являють собою достатнє наближення до істини.

Історія виникнення.

Постмодернізм з'явився у результаті заперечення заперечення. Свого часу модернізм відкинув класичне, академічне мистецтво і звернувся до нових художніх ідей та форм, натомість часто по суті не створюючи нічого життєздатного. Зрештою, саме відірваність широко поширеного модернізму від життя і призвела до необхідності і виникнення нового етапу художнього розвитку у вигляді постмодернізму, що проголосив повернення до попередніх домодерністських форм і стилів, але на новому рівні осягнутої свободи. Термін цей (постмодернізм) з'являється в період Першої світової війни в праці Р. Панвіца "Криза європейської культури" (1914). В 1934 р. у своїй книзі "Антологія іспанської й латиноамериканської поезії" літературознавець Ф. ДЕ Оніс застосовує його для позначення реакції на модернізм. Одначе в естетиці термін цей на той час не приживається. В 1947 році А. Г.,О. Тойнбі в книзі "Вивчення історії" надає йому культурологічного змісту: постмодернізм символізує кінець західного панування в релігії та культурі. Американський теолог X.Кокс у своїх працях початку 70- х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, широко користується поняттям "постмодерністська теологія". Утім, свою популярність термін "постмодернізм" знайшов завдяки Ч. Дженксові. У книзі "Мова архітектури постмодернізму" він відзначав, що хоча саме це слово й застосовувалося в американській літературній критиці 70- х років для позначення ультрамодерністських літературних експериментів, автор додав йому принципово інший зміст . Постмодернізм означав відхід від екстремізму й нігілізму неоавангарду , часткове повернення до традицій, акцент на комунікативній ролі архітектури. Обґрунтовуючи свій антираціоналізм, антифункціоналізм і антиконструктивізм у підході до архітектури, Ч. Дженкс наполягав на домінанті створення в ній естетизованого артефакту.
Виникнувши, як художнє явище в США, спочатку у візуальних видах мистецтва — архітектурі, скульптурі, живопису , а також дизайні , відеокліпах, — постмодернізм стрімко поширився в літературі і музиці. Прикро, що його теоретичне осмислення трохи запізнилося.
Думаю, до сьогоднішнього дня вдалої ПМ теорії, яка би охоплювала і пояснювала вдалу практику тих чи інших митців, і, в першу чергу, немодерністської ПМ літератури, світу ще не явлено.

Характерні риси

Сформувавшись в епоху переваги інформаційних і комунікаційних технологій, постмодернізм несе на собі карб плюралізму й терпимості, що в художній творчості вилилися в еклектизм. Його характерною рисою стало об'єднання в рамках одного твору і стилів, і образних мотивів, і прийомів , запозичених із арсеналу різних епох, регіонів і субкультур. Художники використовують алегоричну мову класики, бароко, символіку древніх культур. Твори постмодерністів являють собою також і ігровий простір, у якім відбувається вільний рух змістів. І означення „вільний”, тут явно тяжіє до божественного атрибуту Свободи, а не до безладдя та хаосу. Але, варто зауважити, що включаючи у свою орбіту досвід світової художньої культури, справжні постмодернисти роблять це не шляхом жарту, гротеску, пародії, а використовуючи прийоми художнього цитування, колажу, повторення – намагаються стати більшим автором, аніж автори оригіналів.
Де запозичення відбувається із приниженою вартістю новостворених текстів, написаних на основі більш вартісних оригіналів – там, безумовно, немає і жодного натяку на справжній постмодернізм і, зрозуміло, й на мистецтво.

Ідучи по шляху вільного запозичення з різних художніх систем, постмодернізм як би зрівнює їх, створюючи єдиний світовий культурний простір. Виниклий як антитеза модернізму, відкритому для розуміння лише деяким вибраним, постмодернізм, тими чи іншими шляхами, часто нібито у грайливій формі, дає можливість нівелювати відстані між масовим і елітарним споживачем мистецтва. Себто, протягує нам руку для подальшого духовного і розумового зростання.

Деякі поетичні адекватності напрямку у роботі відповідної рубрики Постмодернізму >>>

На останок про суттєву різницю між "постмодернізмом" та "постмодерном". Обов'язково потрібно зважати на те, що модернізм та модерн - це різні поняття. Відповідно і     п о с т м о д е р н і з м     та     п о с т м о д е р н - також.
П о с т м о д е р н і з м   апелює до важливості класичного розуміння, а ось   п о с т м о д е р н   займається проблемами подальшого (в контексті "модерну") поширення свободи у "нематеріальній" сфері. І   с в о б о д а     тут, зрозуміло, поняття класичне, себто один із атрибутів Творця.

"Omnia mutantur, nihil interit".

РОЗДУМИ

^{Спроба увиразнення характерних етично-естетичних стильових творчих стосунків особистостей з божественною природою Життя
(Матеріали на стадії доопрацювання)}
I. Нічого нового?
Щодо онтогенезу - див. "Мистецтво – це насправді зовсім інше?" >>>.

     Цікаво, що для більшості, як фахівців, так і любителів, Поезія нині видається чимось безкінечно заплутаним, і вкрай еклектичним, "вавилонським стовпотворінням" усього, що завгодно, навіть у творчих світах від одного автора, який, як отой сказав, давно вже, буцімто, і вмер.
І час від часу проголошується про чергову смерть того чи того явища, зникнення тих чи тих констант, і взагалі - попереду суцільний апокаліпсис, тож нічого і розвивати і розвиватися. :(
До того ж у більшості наших авторів немає жодних сумнівів у відсутності чітких критеріїв, за якими їх та їхню творчість можна якось порівнювати, порахувати, оцінювати.
Але все це, як на мене, дещо не так, як і інша, здавалося б, очевидність - мовляв, і не можливо зрозуміти, що відбувається в бездонному світі Української, чи там Світової поезії (та й мистецтва в цілому).
Чому ці висновки здаються мені поверхневими? Напевне і тому, що Поетичні ( і не тільки) Творчі плоди таки цілковита реальність (хоча ці плоди є швидше Слідами справжньої Творчості, Доброчинної праці над тим, що не вмирає), а тому не можуть не піддаватися формальній та сутнісній класифікації, хоча і з потребою зважати на рівні існування того чи того явища. Звичайно, кордони між першим та другим часто не є такими вже очевидними, та обидві описують один предмет – живого, - і для цієї спроби дослідження, безумовно, надважливі.

Отож, якщо із привабливістю - "зовнішніми" ознаками - на початку шляху дещо простіше, - береш визнаних світових майстрів і „формально” вчишся, опираєшся при цьому на традицію свого народу, на константи і гармонію рідної мови, на красу інших мов, то із корисністю, зі змістом, - важче. Але так, чи інакше, для глузду корисними вважаються більш-менш цілісні концепції світобачення, створені не одним десятком поколінь справді визначних людей, як для світу в цілому, так і в рамках своєї нації і народу. Ці концепції і мають своїм розширенням усі відомі нам філософсько-мистецькі системи (із окремим строго-кількісним фрагментом, відомим як „наука”). Звичайно, такі концепції не припиняються ні в просторі, ні в часі, і ведуть до конкретних цілей, і завжди мають своїх послідовників (свідомих чи не свідомих). І те, що нині широкі верстви цих послідовників мають вищу ступінь свободи, порівняно з минулими поколіннями "ідейних прочан", мало що значить. З одного боку, якщо багато дано, то значно важче дати тому всьому особистісний лад. А з іншого боку – тут ситуація як у юного футболіста, що розбив шибку і втікає від справедливого покарання - важливою є не швидкість руху, чи його можливі напрямки, а обсяг доступного конкретній індивідуальності простору. В даному випадку - власного, осягнутого конкретним втікачем (від нівелювання). А цього простору, наприклад, внутрішнього простору, простору нашого "я" під людським черепом, навряд чи за останню пару тисяч років стало фізично суттєво більше. Але чи тільки про цей простір йдеться. Але ми здатні розвиватися навчатися і далі навчаємося швидко сприймати уже систематизовану іншими інформацію, і робити власні кроки у непізнане.

Як це все відноситься з оцінками, зі стилями, школами?
Є такий мистецький анекдот: Два художники-корифеї зустрічаються на подіумі, і, як належне сприймаючи загальне захоплення, поміж себе перешіптуються, що третій, відсутній, таки найкращий, бо, на відміну від них, знає, що намалював...
Утім, тут якраз і хочеться сперечатись - ніхто, ніби, не знає, що достеменно в цілому намальовано. І сказати навіть більше – для мене особисто все мистецтвознавство зводиться не до того, що намальовано, але до визначення місця автора в його художній спробі . Ось це місце і піддається дуже чіткому визначенню, навіть, якщо воно в самому куточку карти, чи навіть за нею. Таке ось підозріле припущення, виходячи з якого і вивчаючи усталені мистецькі концепції, а, особливо, найбільш близькі для себе - можна спробувати знаходити себе у обсягах, які успадкували і спадкуємо від мистецького і немистецького світів...

І.І Загальна проблематика критичного аналізу :)

Якщо говорити максимально серйозно, то окрім відомих напрямків критичного аналізу потрібно ввести ще рівні для них. Це я і до того, що на одному рівні, скажімо, паралельні лінії не перетинаються, а на іншому - перетинаються.
Що на одному рівні відбувається одне (в ідеалі) творче життя, а на інших - інше, можливо, більш творче, хоча і "перетинаються"...
Якщо брати, насправді, абсолютно "ірраціональне" для переважної більшості хомо явище Творінь Господніх, бо ж наше щоденне "творче" життя категорично за межами цієї "ірраціональності" (яка насправді раціональність), як і наукове, і суспільне життя, то виникає ряд надсерйозних питань, достатньо "ірраціональних" до нашого способу суспільного життя. Ці питання мали би бути апріорі покладені до витоків будь-якої критичної думки, але не можуть бути покладені, так як ми живемо, на нашу думку "раціонально", а питання "ірраціональні"...
Зауважте, жодна особа, що всерйоз займається критичним аналізом, публічно не поставить питання - з чим прийде той чи той автор, а з ним і читач на Божий Суд, бо це ніби "ірраціонально".
Як формується дух і душа в творчому процесі, які фундаментальні рівні проходить людська сутність, допоки дух і душа (в ідеалі) визрівають, і можуть явити якісну цілісність очам Божим, бо це ніби теж вкрай "ірраціонально".
І т.д.
А що тоді оце "раціональне"???
Виходить, не Божественне, а суспільна оцінка - грошима, славою, і т.д.? Тобто те, що вкрай нестійке, що підвладне ентропії, що умаляється вічністю...
Чесний і фаховий критик, скажете ви, мав би бути незалежним від загально суспільних оман, так? І не обманювати і не обманюватись самому?

Але в такому випадку, "ірраціональний", як і Бог, критик, мав би, як і Бог, мовчати? :)
Та це лише на перший погляд "дивна паралель". Бо Бог не мовчить. І на чим вищому рівні, насправді, перебуває автор, тим тонше він відчуває це - що Бог не мовчить.
Тож у чому Промисел (ідеального) критика-аналітика?
Зрозуміло, рухатися рівнями (не суспільними ж!) вгору. Задля чого? Аби хоч якось бачити справжні творчі шляхи, описувати їх, допомагати тим, що внизу, і поруч...
Способи допомоги кардинально різні на різних рівнях, і якщо на найнижчих рівнях ми суть тварини, з тваринними відчуттями, то чим далі, тим більше з'являється суто людського. Аж до надтісної співпраці з вищими енергетиками за допомогою іншого чуття, яке в тваринах не розвинуте. Шість органів чуття так чи інакше гаснуть працюватиме інше, суто людське. Чи знає про цю дорогу хоча би один критик-аналітик на всю Україну?
На мою найскромнішу думку, в контексті тих припущень, які я щойно зробив - не тільки в нас із справжньою критикою-аналітикою тьма єгипетська, тьма в цілому світі?
Звичайно, до пори, до часу освічені особи можуть говорити про вироблені традиції, можуть орієнтуватися на мовні процеси, але, зважаючи, на все більшу кількість цивілізаційної енергії, яка витрачається на підтримку "раціональних" на думку споживацького суспільства явищ, - і традиції (початково, як спосіб виживання тут і переживання Суду Божого) і мова все більше відхиляються від початкових сенсових розумінь, втрачаючи фундаментальну добротність. Не даремно казав Конфуцій - "єдине чого хочу, аби словам вернули їх первинне значення.
Тож нині критик мав би авторитетно опиратися, скажімо, на абсолюти, наприклад, в латинській квазітрадиційності формули "хомо хоміні лупус ест", чи в російській "любов зла - полюбишь и козла", чи в українській... і т.д.

Словом, на цю тему можна говорити до безконечності.
Але читаючи більшість, абсолютну більшість наших авторів, особисто я не бачу їх усвідомленого руху до Божої "ірраціональності", навіть така проста річ, як прохання не плюндрувати найвище Боже творіння - людину - категорично не знаходить розуміння в авторів, наприклад, Майстерень. А ви подивіться, що з ЛЮДИНОЮ роблять наші буцімто маститі поети і письменники! - тож куди вони йдуть, звідки вийшли, і скільки бід принесуть своїм довірливим читачам, ось у чому питання...
.....................................................................


ІІ. Мистецька “карта”. Системи координат

Зрозуміло, що Мистецтво Поезії - це тільки одне із Мистецтв, властивих істоті людського типу.
Тобто, якщо творчість - доброчинний процес творення, то мистецтво - це знайдені рішення, знайдені відповіді, що як і сам процес, не мають кінця і краю, так?

А що таке людина? Чи дорівнює вона "гомо сапієнсу сапієнсу"? А якщо не дорівнює, і значить, щось більше (не дарма ж "антропос" - це "той, що глядить вгору") тоді що таке для неї Мистецтво в цілому?

Спробую розпочати з мистецтвознавства. Але не зовсім зі строго наукової сторони, швидше з огляду на традиції. Чому на традиції? А на що іще? Саме конкретні, зрозуміло що життєдайні, традиції складають певні культури, певні культури складають культурний шар нашого живого перебування, з якого росте, тягнеться до Сонця наше мистецтво, що також творить і модернізує при цьому і оцей самий культурний шар...

Не таємниця, що так чи інакше із відомими мистецтвознавчими визначеннями ситуація виглядає трохи заплутаною. А потім, ще й - з одного боку кожен дивиться на предмет досліджень у кращому випадку з певної, відомої особі, координати місцезнаходження власного "я", але здебільшого - із досить нечіткої координати місцезнаходження іншого, авторитетного для нас, "я" - особи, чи групи осіб, навколо яких ми до пори до часу кружляємо.
А з іншого боку - є ще і сам Предмет дослідження, який не тільки може займати досить обсяжну "координатну територію", але й мати багато фрагментарних "віддзеркалень", "міражів" у тих місцях, де самого цього предмета фізично немає. До всього цього "жаху" додається і відоме різноманіття поглядів щодо місцезнаходження координатних нулів, тобто початку (початків) відліку.

Але в ідеалі, якщо ж істина існує - то нулі-початки цілісного явища мали би збігатись? Якщо ж однієї істини не існує, то ніби й немає підстав вимагати у цьому питання і якоїсь класифікації? А можна, наприклад, припустити, що головна, "небесна" істина має не одну проекцію на "площину" нашого існування, скажімо, у залежності на що саме проектуємо. І тоді можна собі вибирати, близьке до душі.
Але це не стосується поезії, яка завжди небесна, а, скажімо, більшої частини прози, так?

Тож, начебто цілком очевидним є існування в нашому українському, європейському, світовому середовищі двох основних координатних систем - "Правої" і "Лівої", скажімо, "Консервативної" і "Модерністської" ?
Одна, ніби, традиційна, класична - де за "нуль" початку відліку береться безсумнівний факт сотворіння Вищим Законом, Творцем явища Людини, як особистості. Ця, "консервативна" система, має начебто унікальну властивість збігу індивідуальних і колективних "нулів". Тобто, онтогенез і філогенез природно поєднуються фактом сотворіння. Тоді й осі Х, Y, Z мали би бути вельми традиційними. Чи не найкраще підійшли би Божественні атрибути - Любові, Свободи, Творчості, так? Часового виміру немає - натомість є Інша Річ - Духовна+Душевна, так? Вважатимемо, що поєднання - "Духовна+Душевна" - і складає явище нашої непересічної сутності.

Рух "вперед" в такій системі - це, в першу чергу, напевно, приростання і Духом, і Душею, Життям в напрямку до Творця. Рух у "від'ємні координати" – руйнуванням особистості, зменшення Живого розміру особи. І, головне, напевно, що тут немає суто суспільних цінностей. Що Система - строго індивідуальна, чи середньо-статистично індивідуальна (для можливих мистецтвознавчих узагальнень).
І, як на мене, схоже, саме в цій "Консервативній" системі і знаходяться мистецькі відповіді і рішення, як наслідки авторського доброчинства з осягнутими (певного рівня досконалості копіями божественного інструментарію) художніми методами, напрямками, стилями, бо саме ця система лише і є Життям, і яке ж Мистецтво без Життя? Що не вмаляється часом?

Але якщо все так, то чи можливе реальне існування іншої, альтернативної системи - "лівої", чи там "модерністської"?

Якщо можливо, то, як на мене, лише в одному випадку. Якщо модернізм (з будь-якою хитрою назвою) - це не щось окреме, а лише етап (вдалої чи не вдалої спроби оновлення) для тої чи тої "консервативної", безсмертної в цілому гілки доброчинного існування в творчості. Тобто, починаючи із традиції, ми у найкращому випадку приходимо до її, цієї традиції, продовження, щасливо знайденого нами в результаті креативності заперечення. Так класика стає неокласикою, бароко - необароко, реалізм - неореалізмом, і т.д. Але тоді зовсім і не йдеться про альтернативну систему, хіба що про уточнення основної, і єдиної?

Отже, якщо вважати доброчинне перебування особистості у такій Вищій, Божественній, координатній системі Мистецьким, то в залежності від області перебування (координат X, Y, Z) і духовно-душевного розміру особистості - отримуємо і певні мистецькі узагальнення, систематичності. І „рухатись” із однієї в іншу можна, змінюючи оці вищезазначені координати X, Y, Z + Д (духовний + душевний) виміри. Зрозуміло, що такий рух виглядає правдивим тільки у сенсі становлення особистості творця? Що, напевно, значить – кожен творець ледь не назавжди ідеально приписаний тільки до своєї, найбільш характерної його призванню області мистецьких звершень? Чи не в цьому підтвердження ідеї завчасного Вищого Призначення для кожного з нас? Існування себе ідеального, можливість досягнення чого і є нашою, людською Свободою?

Але ще ж є і інформаційні потоки, з якими співпрацює автор, та й взагалі, кожна людська особистість - логос і містерія, означені словом вузли логічного сприйняття і цілісність відчутого символу, картинки в цілому. Чоловіче і жіноче начало, так?

Я вважаю, що цілком доречно було би припустити, що саме в осягненні Логосу і Образу (символу) вирізняються відомі нам узагальнені мистецькі напрямки доброчинної діяльності людини, себто творчості.

З основним акцентом на Логос буяє натуралізм, раціоналізм, реалізм-неореалізм, класицизм-неокласицизм, романтизм-неоромантизм, сентименталізм-неосентименталізм ..., хоча, ясно, що будь-який із цих напрямків активно послуговується і символічною "складовою", але головне русло проходить таки територією чітко означених явищ, образів, подій, принаймні, доки не торкається нових обріїв, ще неозначених образів, явищ і подій.
Але є ще й інформаційний потік символізму, що дарує і досвід і знання іншим чином, аніж Логос. І хоча про окреме існування Логосного і Символьного говорити не можна, але, наприклад, вся іконографія, таки опирається на миттєву цілісну передачу і сприйняття істин, в той час, як, скажімо, Біблія дає можливість осягнення істин і поступовим розумінням - складанням із найменших частин все більш цілісного.

Напевно, можна сказати, що опираючись на Логос реалізму, класицизму, такі течії, як готика-неоготика, ампір, бароко-необароко далі потужно "вростають" у символізм. Намагаючись при цьому зберігати рівновагу між інформативним Логосом і Містерією осягання основного масиву того чи того символу, символічного ряду - зберігаючи, однак, загальну спрямованість течій у вирішальній залежності від Логосу.

Натомість, можливо починаючи саме з рококо і маньєризму, з'являються мистецькі рішення, коли творчі русла відходять досить далеко від чітких берегів Логосу в сторону Символьного сприйняття, ба, навіть допускають при цьому повністю довіряти містерійним скеруванням (знову ж таки, нагадаю, мистецтво - це те, що скеровано таки до Бога) найтонших наших відчуттів Прекрасного. І якщо у випадку Рококо і Маньєризму йдеться про сутнісне відчуття символів, то для розгалуження Модерну (Арт Деко, Арт Нуво, і інші Сецесії, і Югендстилі :) все більш характерним є вихід на контури Символів. Тобто, десь там, далеко, відчувається краса Логосу і подих прекрасного наповнення пройдених і осягнутих Символів, а тут вже (для модерну) йдеться про символьні межі потойбіч від усього пізнаного раніше. Та приємно, що Краса, яку знаходить і являє стиль Модерну, має все те ж, Живе, Божественне мистецьке вирішення.
Напевно можна зауважити, що таке вирішення від Модерну, Модерновий образ, це саме те, за чим закінчується відомий нам час?

Думаю, що є сенс зауважити, що оте відчутне скерування в Маньєризмі в Модерні знаходить остаточне вирішення у вигляді жесту, найпромовистішого жесту, за яким вже зовсім інший метод пізнання невідомого. І це вже безчасся Постмодерну, що немовби з іншого боку, щодо розвитку мистецьких течій "від Логосу" (на етапі Постмодернізму - для кожного зі стилів "від Логосу"), які опираються на витончену інтелектуальну чуттєвість-чутливість (проникність авторської сутності через найдрібніші Божественні сита-пропорції), впритул підходить до енергетики просвітлення, реального відчуття Одкровення.
Але це "підкорення" небесної енергетики можливе лише в поєднанні обох рук - "лівої" та "правої" - в поєднанні Логосу і Містерії осягнутого (пройденого) Символізму.
Як дві руки, що з'єднуються разом - наш особистісний Постмодернізм і Постмодерн виходять на новий, цілісний етап Творчого шляху, можливо з цілком доречним значенням, як Синенергетичний?
З акцентом, зрозуміло, на свідому сінергетичність. Бо "несвідома" досить поширена і нині, але, наразі, ще малокерована єством митця...

Повертаючись до краси відомого :)

Мистецтво і Естетство

Маньєризм і не маньєризм
Можна, утім, оперувати і простішою "плоскою мистецькою картинкою", коли в тих чи інших цілях за межі твору майже повністю виводиться четвертий (але чомусь завжди тільки Духовно-Душевний) вимір. Зрозуміло, що реально такі речі, як „виключення” виміру, неможливі, і тому завжди відбуваються з додатком "якби", „ніби”. Це і є, як для мене, наприклад вирішальною ознакою (для логічного сприйняття) того ж Маньєризму, для якого вкрай характерний навіть і високохудожній, але тільки поверхнево-формальний дотик до Логосу, і подальший плин у напрямку символізму, в осягненні краси. Думаю, що на тій чи іншій ступені Маньєризму нині знаходиться значна частина творів, які претендують на належність до так званого сучасного мистецтва. Звичайно ж – „ніби” знаходиться, і „ніби” мистецтва. :)

А якщо більшість творінь сучасників таки не мистецтво, не вирішення творчих процесів, яких в тої чи тої особи може й не бути, тоді що?
Але припустимо, що творчий процес таки відбувається і грунтується на обережному, нехай часто і дещо формальному пізнанні Краси. І це тоді напевно можна назвати Естетство? І естетство, як основа для вростання до високого Маньєризму? :)

Утім, як на мене, дивовижні прояви душевно-духовного виміру у Мистецтві не тільки в тому, що, скажімо, „ніби” "відсутність" "Д-Д" добре помітна пустопорожнім формалізмом твору. Але і певною "вивернутістю" величин при явній "Д-Д" „присутності”. Маю на увазі - чим більший розмір авторського (чи там замаскованого ліричним героєм) духовно-душевного "я" - тим воно менше помітне саме як "Я" ( що часто збиває дослідника), та в цьому випадку цілком очевидним є наявність не поверхневого, а сутнісного плину, сутнісної багатоплановості твору.

Так чи інакше нині реально існує відома стереоскопія поглядів на мистецькі і довкола мистецькі явища і процеси. „Поєднання” Божественного і суспільного, в яке потрохи перетворюється Божественне, в проекції на земне, так?
Причому, Божественне, це відкриті концептуальними школами, у т.ч і на основі культурних традицій, ідеології життя, із вдосконаленням конкретної людської сутності через доброчинність, а суспільне – осягнуті технології здійснення, "прогрес", втілення одними замовлень інших, коли напрямок, стиль – розглядається саме як популярна і ефективна технологія, яка влаштовує замовника.
Безумовно, між Одним та іншим є купа взаємозв’язків, тому цілком коректно вживати традиційні мистецтвознавчі означення і там, і там. Але певно, хоча і прийнято вважати, що людина – істота суспільна, але суспільна вона, як істота, а людиною є таки тільки і саме перед Богом?
Теж і з Мистецтвом Людини?

Модернізм, неомодернізм і не модернізм

Зазвичай чомусь вважається, що все сучасне „мистецтво” є модерністським, і у порівнянні із, скажімо, немодерністським – сучасне „мистецтво” ніби саме для загальних потреб, і повинно служити „людству”. І що явище „модернізму” також активно "використовує" духовно-душевний вимір і для усіх (знедолених і заблудлих, нерозумних і вбогих). Чи не тому „його” духовні величини-обсяги на консервативній координатній системі місцеперебування того чи того автора, чомусь завжди здебільшого вельми малих розмірів, хоча і виглядають, на перший погляд, вельми гротескованими збільшуваними скельцями різних художніх засобів.
Дрібність, як на мене, через те, що авторські Модернізми, як етапи діяльності із запереченням "не", чи "ні", здебільшого повернуті задом до неба і обличчям до певних вікових груп суспільства, наче автор підсвідомо шукає саме тут для себе зручне місце, на словах ніби переймаючись узагальненими суспільними цінностями. Що ж це за цінності? Можливо ті самі Божественні атрибути (Творчість, Свобода, Любов і Душевність-Духовність) спроектовані на цивілізаційні площини? Що нині бачаться як Рівність, Справедливість, Братерство (з коханням в купі) і суспільний прогрес (з благовлаштуванням, суспільною силою особистості). Чи не тут ховається усе бучне суспільне фарисейство поступового випадання з творчого процесу? Бо ж від нього мало що залишається, коли знову „повертаєш” ( переносиш, як аналітик-критик) ту чи іншу діяльність авторської особистості із суспільної водоверті в обсяги Божественної системи координат.

Тож чи існує на найвищому рівні окреме мистецтво модернізму? Окремий стиль модернізму? Чого би, здавалося, й ні?
Але тоді ким і чим і де воно представлено? На Божественному рівні, наскільки я розумію, навряд чи існують суспільні речі. Можуть існувати лише ті чи ті Митці - з когорти "багато званих та мало Обраних".
Чи не тому багато з нас не прийдуть, завчасно покликані, на високу гостину, бо розтануть у "суспільних цінностях"?
Можливо потрібно вчасно перейти свій Модернізм, і завершити його життєздатною традицією, до якої приходиш після креативного заперечення?
Зрештою, модернізм - суспільне явище, що й вічно підживлюватиметься неомодернізмом конкретних юних індивідуальностей, з вічно юною концепцією особистісного заперечення божественних констант і пропорцій. Індивідуальностей, які, зрозуміло, з часом природним чином "закінчують" (вимушено чи усвідомлено) здоровим чи хворобливим, але консерватизмом зрілого віку, та чи при цьому остаточно не втрачається здатність до творчості? Що все помітніше, начебто, як явище, спричинене власне модерністською епохою?

Постмодернізм

Досвідченіші, чи більш навчені автори (родом, як і всі ми, із сучасності) через абсолютну безперспективність постійного перебування в "запереченні", себто самореалізації в модернізмі, намагаються креативно завершити "юні" етапи, частіше за все поринаючи в обумовлене Логосом і розвинутою інтелектуальною чутливістю явище постмодернізму. Що так, чи інакше пізніше теж індивідуально закінчується новими осягненнями і звершеннями.
Себто "необароко" відрізнятиметься (народжуючись після модерністського креативного впливу на "бароко" різних індивідуальних творчих заперечень) від "постмодернізму" саме контекстом інтелектуальної чутливості.
Обличчя автора знову повернене до Неба, ноги на міцних підвалинах класичних традицій, а очі уважно вивчають виникле з туману набуття власне обличчя. Суспільство на третьому плані, на другому інші люди, на першому, очевидне, „я” і Творець.

Тож не дивно, що динамічне явище постмодернізму у консервативній системі, наприклад творчість того ж самого Йосифа Бродського, деяких інших відомих поетів, активно заперечує системні заперечення суто модерністського підходу (заперечення задля заперечення) до творчих справ, часто сильно іронізуючи над так званими суспільними цінностями, суспільними акцентами – із характерним, часто нехай і примарним, захмарним стрибком до відомих такій авторській особистості максимумів - у Творчості, Свободі. Причому стрибок відбувається за рахунок максимального розрідження (інтелектуальною чутливістю) кордонів власного „Я” (а як інакше реалізувати „я” і Бог? Якщо це взагалі можна остаточно реалізувати).
Та, разом із тим відрізняючись, наприклад, від бароко-необароко більш стриманою координатою Любові. Душевно-Духовний (Д-Д) розмір особистості при цьому повинен бути досить значний, і, можливо тому, не завжди очевидний переважній більшості читачів, та критиків, які традиційно перебувають за мистецькими кордонами, в обсязі т.з. сучасних суспільних цінностей.

Естетство

Взагалі, можна вважати, що уявний „розділ” на Божественне і Земне існує щонайменше з тих часів, як у тому, чи іншому розумінні божественне творіння змушене було покинути земний Рай при небесному Едемі, так? І з часом „земне” все більше наповнювалося „суспільними” моментами. Що саме наповнювалося? Напевно обсяг для бажаного і необхідного осягання індивідуальної "небесної" свободи - обсяг, який зазвичай експропріюється під суспільні цінності?

Так чи інакше і нині маємо справу із, в основному теоретичним для більшості, Божественним Абсолютом, який включає всі мислимі і немислимі форми, відкриття, в т. ч. і свободи, і вельми практичною, і здебільшого уявно комфортною сучасною цивілізацією, побудованою чи на модерністській ("Університетській", "Сучасній" і т.д.) ідеології світосприйняття. Почасти "марксистській", почасти "капіталістичній".

Як на мене, вона є поєднанням щонайменше двох нижчих координатних систем - "Громадянської" і "Наукової".
У "Науковій" - осі Х, Y, Z - чітко просторові, і на четвертий вимір претендує відстань між подіями, що називають часом.

У "Громадянській" - в осях Х, Y, Z (відповідно, як проекції Божественних) - Братерство, Справедливість, Рівність + суспільний прогрес (що має на увазі саме облаштування, суспільну силу особистості саме у цьому, земному існуванні).

Утім, початок відліку, „нуль” у цих системах зовсім не є Божественним початком, а тільки цивілізаційним, чи строго "науковим". Тому ступінь цивілізації для такої системи найголовніше, навіть, якщо вона й веде до повного виродження Душевно-Духовного наповнення особи. І тому, напевно, модернізм, як "вічний цивілізаційний двигун" і вважається тут самодостатнім вінцем людського творіння, а постмодернізм цілком логічно розглядається, як піна на хвилі від дії оцього самого двигуна. Тому тут і автор давно помер, і все довкола одна гра, й існує тільки наша прекрасна і зручна цивілізація на тлі очевидної ентропії матеріального, загрозливо-очевидних суто земних та інших строго „наукових процесів”. Щоправда те все "існує" лише до "смерті" твоєї конкретної особистості, або до виразної появи в небі досить крупного метеориту, чи ядерної боєголовки, тож радій цьому, земному життю, бо іншого не буде, так? І на сьогоднішній день саме ця світоглядна система домінує за кількістю своїх активних прихильників. Та чи буде так завжди? Чи вже нині не відбувається інших процесів? Так чи інакше, напевно не так і погано, що є різні варіанти світосприйняття, - нам не обов'язково при цьому один одному щось вперто доводити, і знищувати сторони з іншим баченням. Кожен може користуватися тим, що серцю любо.

Тож, суто Громадянами, суто Науковцями, а також суто Хомо Сапієнсами Сапієнсами напевно і треба вважати особистостей, буття яких протікає відповідно в "Громадянській" ("Суспільній") і "Науковій", і ще нижчих системах координат. А Людьми, відповідно особистостей, що (свідомо чи не зовсім свідомо) перебувають у "Консервативній" системі, де будь-яка доброчинна особистісна діяльність і є Мистецтвом.
Можливо "Громадянська" ("Суспільна") і "Наукова" системи координат, це лише щось глибоко уявне, що немає задовільного практичного втілення.
Тобто, творча діяльність лише в Божистій системі є Мистецтвом, а в "іншій", суспільній, тільки – утопією?

ІV. Стереоскопія поглядів на мистецькі епохи?

Символічний погляд на людське Мистецтво :)

Що ж, будь-які системні речі й цінності - суспільні, індивідуальні, особливо з релігійною підосновою - з часом переживають глибокі кризи... Епохи Богів, Напів Богів, Тіней, Героїв, Античність, ..., і ось Готика (епоха XII-XV вв.)... Відродження(XIII-XVIвв.)... Барокко (XVI - XVIII вв.) - все отримує свою порцію "кінцевого" розчарування, коли змучені догматами очі опускаються донизу і, шукаючи опори в земному, надибають сліди - такі земні, такі знайомі, такі вчорашні...

Гармонія (очікування) Готики починає зникати там, де сповіщений пророками апокаліпсис усе не наступає, і жінку не задовольняє жорстка "історія від ребра" і місце ребра, і не тільки жінку, де чоловік втрачає жорстку відповідальність казкаря за своїх персонажів. Образ розвалюється. Далі доктринальний бунт Відродження, з усіма сподіваннями і вольностями... Потім ажурним хрестом зростає Бароко (від італ. barocco - "вигадливий", "химерний"), з одного боку як новий шлях до небесних істин, а з іншого, як нова зручна технологія. Декоративна пишнота, вигадливість і контрастність, багата метафоричність, зрештою - ілюзія торжества Божого Духа в гармонії з реальністю.
Але і вона видихається, коли деталізація і скрупульозність у пошуках суті наштовхуються на неспроможність продовження думки, пошуків, знаходжень - ладу в суспільному і щастя в особистому житті. Поступовий рух угору барокової в’язі змінюється інерцією по горизонталі, із втратою чітких природних форм, Рококо. Погляд, урешті-решт, застрягає у відбитті дзеркал, що одне напроти іншого. Врешті ілюзії тануть. Маятник чергово перехиляється до матеріального, зримого, фізично необхідного.
Поступово утверджується Класицизм (з XVI в. до 30-х років XIX в). Суспільство особистостей "антично" вдосконалюється. Юридичне право й інститут цивілізованого Суду, економіка і подальші можливості вибору. Національне мистецтво. Усе більше суспільних домовленостей, технологічних змін. Події наростають, і стрімко, кроки вимагають щораз більшої особистої відповідальності, життя набуває швидкого розвитку, розвитку індивідуальності в осягненні свободи, її опанування, і передачу в оренду суспільним інституціям. Одначе проблема з доктринальними забобонами. Старі фундаменти знову ж таки не підпирають нові конструкції.
Рух у певних, нетрадиційних напрямках ще заборонений, суспільно табуйований. Та й не простий з огляду на необхідне вміння оперування новоосягнутою свободою. І погляд лгко туманиться дозволеним, чи легкодоступним: фарсом подальшого "пошуку без пошуку", "авангардом", легкими і гарними конструкціями, щоб не дай Бог обтяжена віками будова не осіла ще глибше - підіпремо її із середини, перебудуємо її ж, переставимо меблі і декорації іншим чином. Одначе, стара суспільна будова таки продовжує осідати і розвалюватися, і різко, революційно осучаснюватись. Утім, помітні і перші струмені подальшого розвою традиційних течій, які переосмислені новітніми модерністичними потугами, являють - Неоготика (XIX вв.),Необарокко , Неокласицизм.
Якщо ідеологічно Готика - завжди строга і ясна, конструкції - вертикальні, стрімкі, категоричні, прикраси необтяжені і ближчі до природних аналогів - і жодних підстав затримуватись у цьому "грішному" (цивілізаційно) світі - ось Христос-сонце-Бог - швидко туди, а тут всі ви, грішники, і незабаром дістанете своє, заслужене. Народ лягав у завчасно вириті могили, а кінець світу усе не наступав. Бароко - більш закручено, витіювато, образи більш комплексні, до Неба і Сонця, зрештою, до Раю тягнеться деталізована виноградна лоза, підйом горизонталі, обріїв, відомо ким створених, йде неспішна мистецька боротьба за спасіння душ, - то, Неоготика і Необароко речі цілком відповідні, просто строго індивідуалізовані (і боротьба, ведеться вже не за світ в цілому, а суто за власну душу), утім, обов'язково на фундаменті Віри, якщо не на Біблії в цілому, то на Євангелії, зокрема. "Сота" власного "я" починає стрімко зростати, розвиваючи далі те Християнське звучання, яке чомусь не далося теократичному суспільству в часи "Готики" та "Барокко" і після...
Але не всі за своєю природою від "необароко"... Світ грубо наштовхується на безкінечні суперечності і спокуси необхідної подальшої цивілізаційної розбудови і неможливості життя за однією Книжкою... Технологічні революції обіцяють і, здається, ось-ось дадуть швидкий рай на землі, ось тільки здійснити задумане!
Суспільство і правячі класи фактично відкидають потребу в наявності Душі, Бога. Далі, ніби, тільки "відірвані" від минулих традицій неозорі воєнні поля осучаснення, Модернізму, який, "паразитуючи" на тій чи тій традиції, начебто концептуально не шукає Божественних відповідей. Цивілізація передусім! "Ми всі є еліта, бомонд, ми як Боги!...", "Небо" стало землею і суспільством, -"усе в людині", в "людях", але тепер уже всі "люди" - навіть нелюди. Мають значення лише суспільні домовленості - нові домовленості і відкриття, і "прогресивне" заперечення минулої практики суспільних відносин. Зрештою, зруйнувати увесь "старий" світ і побудувати наново! Капіталізм-комунізм, економічна, політична боротьба. Кризи, що вирішуються подальшими, усе більш кривавими революціями і переворотами, світовими війнами. Переділ житлової та економічної площі. Тотальне знищення і самознищення. Вартість життя особистості повністю знецінюється перед примарами можливих ідеальних суспільних новобудов. Та Вавілонські вежі сподівань руйнуються все тим же старим чинником . Русло стійкого, незламного модернізму виявляється лише каналом-кільцем. Авангард поступово єднається з ар'єргардом, змішується все і вся. У старих палацах високого мистецтва селяться циганські табори збуджених доступністю до слави і "повної" свободи маргінальних мас, тусовка, акція, попса, кітч і поп-арт. Слова і образи перестають оживлятися на цьому (суспільному) рівні людським Генієм і вишколеними талантами, які знайшовши ту чи іншу форму смерті, чи зрозумівши що й до чого, покидають русло модернізму для модернізму.
Але мрії і прагнення мас бути кращими, жити краще не можуть зникнути. Та й Генії (як Покровителі земної Творчості) кудись ж бо перебралися далі. Куди? Напевно в обсяги вищої свободи, відповідної до вищого уміння і набутої мудрості. Погляд не знаходить кращих обріїв за класичні Божественні. Їх подальше відкриття. Нові привиди нової Античності за межами модернізму, стають все виразнішими інтелектуальними ідеалами розвитку мирського і не мирського життя. Строгі церковні традиції поступово знову перестають цікавити і повнокровно надихати післявоєнні покоління, коли Промисел дарує більшості чергові подальші свободи і можливості для вибору. Церковні традиції ( в погрішимій своїй частині) все більш явно програють єдиній чисто Божественній речі, єдиному доказу, невидимому між тим із середини. Безцінному доказу із назвою Життя, яке, ніби, оберігають уклади споріднені з назвою - "класичні"? Розвиток деяких традицій видається вже основою, як індивідуального, так і загального подальшого безконфліктного існування різноманітних людських груп, націй, народів, держав, соціальних інститутів, самих релігій. У творчому середовищі таке "розширення фундаментів" привело до непарадоксального продовження плину майже всіх відомих течій мистецтва, а заодно і їх живого поєднання. Якщо узагальнено, то Постмодернізмом, для всього того, де той модернізм існував. І не дивно, що цей Постмодернізм (не плутати з постмодерном) нині ніби-то раптово виник усюди і став неймовірно привабливим і модним, як особисті польоти в небі, або міжзоряні мандрівки, подорожі в часі, - еклектикою обтяженого і необтяженого реальною діяльністю гармонійного чи не надто енциклопедизму. Модно, ж бо ще не значить реально доступно для всіх охочих...
Нездатність літати, бути іншим, Вищим, не заміниш грою слів і знанням справжньої суті філологічних зворотів. Є різниця між літаю і ніби літаю, творю і ніби творю. Суттєва різниця. І ця різниця встановлюється Духом-Душевністю людини.
Загальне, маргінальне і цілком серйозне використання додатку "ніби" стає, між тим, грунтом і для гіпертрофованості іронічної поезії модернізму , і серйозного збочення, наприклад, в руслі маньєризму у напрямку "а ты мне душу предлагаешь, на кой мне черт душа твоя?".
Через загальне і упереджене "знесерйознення" вартості Особистості на тлі досягнутих цивілізаційних зручностей, і акцентування іронічного в поезії (значно більшого акцентування, аніж вона того вартує), з'являється і декларування обмеженості чи навіть неможливості подальшого концептуального розвитку Мистецтва, вторинності Творчості, зникнення автора. Основана на поглядах в сторону ефемерності всього і вся, іронія приводить, наприклад, наші Високі філологічні школи до зведення того ж Постмодернізму лише до куточка іронічної поезії, до однієї із запінених стариць Модернізму. Але чим дорікати нашим знаним університетським філологам, чия найперша задача - оберігати спадщину, а до того ж, їх навчають такому дивні устої нашого викладання, та ще й тим, що спадщина для них є актуальною тільки з якогось 1200 - 1600 років наших часів?

---

О.І. Солженіцин
Тож, що воно таке - Постмодернізм? Традиції, що переступили етап модернізму, фемінізму , в т.ч. і до постфемінізму? Динамічна складова елітарного творчого руху? "Опіслясучасність?" в цілому? Узагальнений розвиток нової системи мислення, продовження перенесення традиційних цінностей до вищого, вивільненого особистого життя, відповідального через отримане і за менше, суспільне?
Безумовно, "пост" завжди намагається авангардово перекреслити кореневі значення, як то, в даному випадку, "модернізм", і засвідчує певну діаметральність концепції.
За формою, начебто, нічого нового, а по суті - акцент на вкрай індивідуальному, намаганні порвати зі всім, що обтяжує Людину, в тому числі від Модернізму, усілякими "необов'язковими" обов'язками і необхідностями перед погрішимістю: маргінальними масами, бізнесовцями й урядовцями, воїнами і міліціонерами, шахтарями і кухарками, державою і нацією, - але залишитись при цьому у гармонії із непогрішимими витоками цих явищ.

Так, нині в черговий раз, додалося ступенів свободи, так, в черговий раз, людство приміряє нові конструкції її охоплення. Для більшості пропозиція Свободи надто серйозна (незрозуміла) штучка. Надто відповідальна. При чому і явно позасистемна ("ірраціональна"), невідома для існуючих домінантних цивілізаційних "традицій" споживання. Тому і важкодосяжна, навіть для розуміння.
Нема практики, ще не склалися нові животворні продовження до істинно традиційного. Але ця пропозиція (нових індивідуальних конструкцій в додаток до даної Звище Свободи) без сумніву вже є, і є черговою спробою елітної частини народонаселення продовжити високі (намріяні чи реально відчутні) цінності Божественних засад у нових (нинішніх, завтрашніх) умовах.

---

Що стосується неоготики і необароко, неокласики, інших мистецьких плинів, то вони продовжили свої течії далі - вирізняючись високою вишуканістю думок і форм і парадоксальним розвитком системних поглядів геніїв сучасного, минулого і майбутнього.

V. ЩО ДАЛІ? МАЙБУТНЄ МИСТЕЦТВА
Якщо допустити, що життя нескінечне, то нескінечним є і явище мистецтва. Питання тільки - в якому напрямку цей рух не нагадуватиме деградацію, чи рух по колу, так?
Йосиф Бродський знайшов у античній поезії вислів "маловідомого автора" про те, що найкраще намагатися уподобитись часу (зі всіма його штучками). А що для нас є час, як не природність усіх процесів? Інакше кажучи, йдеться про природою закладену неминучість зміщення акцентів від початкової, тілесної, емоційної чуттєвості (від 5-6 природних органів відчуття) у сферу інтелектуальної чуттєвості, де, ймовірно, існує і "постслух", "постзір", "постнюх", і т.д. І де точно існує і доброта, і взаєморозуміння, і совість, і багато інших чеснот...
Такий перевод акцентів безумовно є природним явищем, і архіважливим з огляду на ймовірне "все своє забираю із собою" :)
Принаймні, подальший розвиток чоловічої "інтелектуальної чутливості" і "жіночої комплексної" чутливості, дає можливість кожній окремій особі вийти на власний вищий енергетичний баланс співпраці, творчого співіснування нашого нижчого з небесним Вищим.
І це може містично змінювати не лише життя кожної конкретної, дотичної до такого мистецтва, особистості, але і людства в цілому...
(Далі буде)

"Mulier formosa superne".

Я тебе впіймаю, видро кучерява!
...Золоті коліна блимали в пітьмі.
В рестораннім раї очі обіцяли,
І бокал шампану

шал підігрівав.
Ти підігрівала? Видро кучерява,
Досі я не знаю - як розтала ти.
І лише кружало, там де ти лежала.
Зібгана, мов постіль, сиротлива ніч...

Із Людмили Таран. КОЛЕКЦІЯ КОХАНОК
Редакція "Майстерень"

"Gdy milosc nosila pietno grzechu, oni opiewali jej slodycz. Gdy kobiete zwano "komnata diabla", wuslawiali jej boskie piekno."

"- Що за ланцюг жахливого нещастя! - мовив Кандид.- Та в мене ще залишилося декілька діамантів. Я легко визволю Кунігунду. Дуже прикро, що вона подурніла..." (Вольтер "Кандид").

---

Усі опубліковані на тему КМ твори                                                  Деякі умови публікацій

---

Пора занятися чимось веселим. Наприклад, маньєризмом - Галантним і навіть Куртуазним. А ще вірніше - сублімацією цього всього в наші (ваші) часи. Що ж то таке куртуазний (високомодний, придворний) чи ж бо модно-галантний "маньєризм" ("їхні манери"), далі К.М.?
По-перше, вкрай важливим є оцей наш маньєризм. Коротко кажучи, існує традиційна поезія, що будується на "реальному" дійстві ("я (ми) жив, живу", "я (ми) зробив", "я (ми) побачив","я (ми) подумав, відчув" і т.д., і становить, образно, "праве півкулля" сучасного поетичного мистецтва, на відміну від лівого, маньєристичного, де основним є грайливе і віртуальне "як би", "наче", "неначе","ніби". "Я (ми) ніби жив, живу", "я (ми) як би зробив", "я (ми) як би побачив","я (ми) ніби подумав, відчув" і т.д...
Маньєризм, зрозуміло, розвинувся від поняття "манери" ( Спосіб виконання дії; звичка діяти певним чином. ** За манерою чиєю – за чиєюсь звичкою. 2. тільки мн. Спосіб поводитися, триматися в товаристві. 3. Сукупність особливостей, творчих прийомів, властивих митцеві, напрямку в літературі або мистецтві) через "манірність" (МАНІРНИЙ, -а, -е. Позбавлений простоти і природності. // Порушення поведінки, що характеризується неприродністю та химерністю рухів і міміки. // З витонченими манерами (у 2 знач.). На перший погляд, Маньєризм, пішов у напрямку відсторонення від життя у тій чи іншій формі гри. Але ігри, буває, плавно перетікають у саме життя - на вищому ступені розвитку і суспільства, і особистості.
Щодо Куртуазного Маньєризму, то ця довколо мистецька "субстанція", ніби бачиться на березі протилежному і розсудливому глузду і культурним традиціям наших предків-гречкосіїв. Заборона садити і збирати гречку, як і копати картоплю-бульбу, в прямому, а не переносному значенні, - одна із найбільших заборон "К.М". Отож йдеться про заявлену маньєристичну альтернативу поняттю історичної культурної традиції, зрозуміло, що альтернативність в сенсі життєдайних начал прямої дії. Порівняйте "садити і збирати", із, наприклад, "стрибати у гречку". Утім, останнє, чи не прямий доказ прадавньої нашої наближеності до "Маньєризму" Очевидно, що без "стрибання" "садити - збирати" буде нікому. Отож, визнаємо маньєризм вкрай корисним. І вічним супутником традиційного мистецтва, його "alter ego" :)
"Куртуазний" - "придворний", це особливий напрямок Маньєризму, і напрямок, як шлях, скажімо, на південнний-захід, - безкінечний, - тому важливими є практичні пункти тимчасової дислокації, скажімо, в контексті "придворні поети" чи там "придворні філософи", чи там придворні радники гаранта конституції. Утім, усю цю придворність об'єднують строгі вимоги - "придворних" має бути приємно чути, легко розуміти, щоб у веселу хвилину розважитися, а в час важливий і обтяжений необхідністю рішення не звертати на них уваги.
Якби не було подальшого означення - "маньєризм" , то все придворне мистецтво можна було би втиснути у прекрасне древньогрецьке слово "парасит" (професіонал-дармоїд). А так, картина трохи інша. У сукупності зі "стрибанням у гречку" композиція Куртуазного Маньєризму таки апелює до мистецтва життя, і його витонченого розвою в певних колах, далеких від безпосереднього копання бульби.
Перше враження, що К.М. - це чиста ілюзія, усе "ніби", але це тільки перше враження. Хоча, напевно, жодне пояснення не буде задовільним. Скажімо, в російському поетичному клубі "Куртуазного маньєризму" http://www.zarealye.ru/Span/Span1.html вважають, що К.М. це "...вишуканий квітник екзотичної плісняви на залишках всесвітньої літератури. Граючи усіма барвами веселки, ця пліснява поступово затягує подекуди ще видимі фрагменти названих залишків, являючи зору цінителя строкатий і пухнастий килим — зримий образ смертоносної гармонії і хворобливо-чуттєвої знемоги... Це поєднання непоєднуваного: прекрасного з жахливим, високого з низьким, трагічного з комічним..."
Певно, слід додати до означення і те, що деяка провокаційність "жанру" не набуває форм низькопробності й вульгарності, а швидше граціозного поклону не стільки перед "усілякістю", скільки перед Дамою серця, але за поклоном явно прослідковується напад. Куртуазність усе ж таки і є куртуазністю.
Тому, варто зауважити, що в творах К.М. головним є, насамперед, "як би" дійство, дійство - гра, для якої автор або видумує правила - патетично і беззаперечно, - чи ж бо "як би" продовжує добре відоме нам усім. Звісно, події "як би" відбуваються не обов'язково на "фронті кохання".
Гострі, однак не грубі "як би" виступи "маньєристів" спостерігалися і спостерігаються проти різноманітних і подекуди зашкарублих і віджилих порядків, як влади, так і церкви (зазвичай, погрішимої її частини), так і зарозумілих колег, особливо з гарними дружинами.
Напевно далі не будемо особливо філософствувати, подамо тільки основні можливі витоки Маньєризму в його нинішньому нашому баченні, деякі взірці та напрямки розростання "плісняви".

---

Трубадури *. Джек Ліндсей "Коротка історія культури" - 2 т. в перекладі Віри та Леся Герасимчуків . Лірична провансальська поезія (важливим було перенесення провансальських форм до німецького двору в Палермо на Сицилії, де й народився Cонет 12 - 13 ст.) - перша чимала збірка ліричних віршів, написана однією з розмовних мов Заходу. Арабські впливи, що злилися з народними чинниками.
Перший відомий трубадур - Вільям граф Пуату (1071 - 1126 рр.) - брав участь у Хрестових походах до Сирії та Арагону, а його батько завозив танцівниць-бранок з Іспанії. Найстародавніші вірші за формою схожі на мавританський заял: їм притаманна східна образність з соловейками й квітами, що пахніють в ім'я кохання. Вільям вдається до суто арабської чотирирядкової коди. Від заялу цілком могли походити вірале
й балада, навіть рондо. У кожному разі заял відіграв роль у становленні цих нових форм віршування. Наприклад, "Окюсен і Николет" ( з Араса) - суміш віршів і прози; вона наближається до традицій арабської літератури. Вражає показова хоробрість щодо пекла, опис імітації бойовища та оповідь про "переховування". За формою її можна порівняти з "Гулістаном" Сааді з Персії та уривками з рукописів, що знайдені у Тун-Хуані (Китай) і датуються V - XI ст. Мабуть, жанр ширився з Персії у східному та західному напрямах. Крім згаданих вище форм, розвивалася ще низка поетичних жанрів: обад, сестина, пастурель, шансон або канцин та ( в Іспанії) копла.
Трубадури мандрували з місця на місце у супроводі жонглерів, котрі грали на музичних інструментах. Багаторазове оспівування любовної поведінки пов'язувалося з системою куртуазності або модної галантності. Проте ми припустилися б невибачної помилки, якби звели трубадурів до ролі співців двірцевого кохання. Їхня творчість квітла на південному заході Франції; на цьому терені швидко розвивалося сомоврядне місто, де давалися взнаки єретицтво та антиклерикальність. Деякі трубадури, як-от Бертран де Борн, твердо обстоювали позиції своєї групи - феодальних вельмож, але багато хто з них був і простого походження. Їх, часто, куртуазність не обходила, а твори мають гостросатиричну спрямованість. Витік деяких пісенних жанрів - весняні обряди. Наприклад - пасторела , у якій переповідається про зустріч поета або кавалєра з дівчиною-селянкою. Ось як завершується пасторела в одного трубадура:

"Він тричі цілував її, та знову

вона неначе загубила мову.

А як вчетверте...- вся вона аж тане:

"Беріть мене, - сказала, - пане".

До стародавніх жанрів відноситься і обад , або світанкова пісня. Ось коротенька обад анонімного автора, що належить до найдавніших взірців провансальської поезії:

"Доки соловейко проспіває

й солов'їху гілка погойдає,

я тебе мерщій пообіймаю,

серед квітів прихилю цілунком, -

аж із вежі варта крикне лунко:

"Гей, закохані, підводитися треба,

бо зоря вже вас вітає з неба!"

Читати далі >>>

Отож, цікаво було б знати ваші думки, читати ваші безсмертні "К.М." твори.
Розміщуйте їх тут (через коменти), чи надсилайте поштою

Верлібри і білі вірші... Поки вони ритмізовані і відповідають поняттю віршування - це поезія. Якщо в тексті не має віршування - це, як на мене, вже не поезія. Чому?
Великий тлумачний словник сучасної української мови: (а також Інші джерела >> )
Віршування — cкладати, писати вірші, а також 1. Мистецтво виражати свої думки у віршованій формі. 2. Система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.
ВІРШ - невеликий поетичний твір, написаний ритмізованою мовою, найчастіше з римуванням рядків//Одиниця ритмізованої, поетичної мови, що складається з певної кількості стоп, з чергуванням наголошених і ненаголошених складів; рядок.
Верлібр, або вільний вірш – вірш без рим, рядки якого мають різну довжину.
Білий вірш - вірш без рим. (Себто написаний не безладно, а ритмізованою мовою, - не частково ритмізованою, а цілісно)
Ритмізувати - робити, щось ритмічним.
Ритм - рівномірне чергування впорядкованих елементів (звукових, мовних, зображальних), циклів, фаз, процесів, явищ. // Чергування і співвідношення довгих і коротких долей та акцентів.
Ритмічний - группа слів у реченні, які об'єднані логічним наголосом і виражають єдине смислове ціле.
Логічний (смисловий) наголос - вирізнення підсилювальною інтонацією найважливішого щодо сенсу слова в реченні.

Очевидно, що останні два енциклопедичні пояснення трохи кульгають? - опиратися на логічний наголос поняття ритмізованої поетичної мови, напевно, не може, а ось на повторюваність силового (динамічного) - може, і впорядковане чергування повинно бути.
- Силовий (динамічний) наголос - вирізнення одного із складів слова більшою силою артикуляції.
Але це вже майже метричне віршування.

Отож, неритмізований білий вірш, вихід куди? В поезію? В прозу? В астрал? На міжнародні конкурси?

Поезія, це, в першу чергу, межі. Це, в першу чергу, оправданий Чимось Вищим порядок – сумарний порядок, даних Зверху ритмів, стилів, зачісок, подихів, рухів, думок – перекладений Поетом в означені образи. Тобто музика, наприклад, це неозначені вербально образи, а Поезія – означені. Тобто все те, що одночасно належить Живому над нами і автору, який охоплює собою "комплексно невидиме - нечутне" через вироблену ним спроможність мистецького сприйняття, і відтворює це у співпраці з мовою у віршованій формі – Поезія. Живій і явно належній світу неспівмірно більшому за наш. Тому і важливі межі, за які не можна опускатися звідти в наш матеріальний, тілесний світ, душа в якому губиться і нищиться, і Поезія теж. Великі Поети, звичайно, досліджували не тільки Божественні Верхи, але й нижні кордони, і небезпека їх очікувала аж надто серйозна, але це вже інша тема. Повернемось до масиву Поезії.
Паралелі з музикою видаються мені тут оправданими і показовими. Чому будь-який шум-гам не називають музикою? Чому попса і та намагається досягнути, хоча і примітивної, але адекватності, в основному, “ніби адекватності”, та менше з тим. Поезія – те ж саме.
Верлібр, або вільний вірш – вірш без рим, рядки якого мають різну довжину? але якщо це ще вірш, то він має бути написаний ритмізованою мовою, тобто з ритмом, тобто у випадку вільного віршування рядки різної довжини повинні бути побудовані за якимось законом, і без хаосу.

Наскільки ж тоді видається примітивнішим широко уподобане “вільне віршування” (що, в реальності не має в собі самого цього віршування!), межі опускання якого в земний хаос, в ентропійну стагнацію матерії, максимальне? Де втрачає вільний, чи білий "вірш" своє поетичне обличчя? Відповідь одна – там, де начисто відсутнє бажання, чи вміння автора якось зримо, відчутно бути відповідним - римуватись, ритмізуватись, підкорятись якимось вищим законам, окрім проголошених власним "я" – та й навіщо сучасним "геніям" покора - вони ж неповторні і непересічні, і сотворили себе самостійно.

Чи таки варто було би їм пригадати, що Геній – це дух покровитель. На ковчегах з "живими" мощами різних древніх Богів, як там Амона, Ваала, Яхве, інших - містилися фігурки цих захисників-покровителів - Геніїв. На Львівській Опері, наприклад, можна побачити трьох Геніїв, з Перемогою посередині, правда, в цьому випадку, коректніше говорити - напевно, не про Геніїв (що відносяться до чоловічої статі), а про Юнон (до жіночої)?

А ось наші “геніальні вільні творіння” – тексти в картинно збиті рядки, для краси напевно, зовнішньої, зі змістом і родзинками звичайної прози. Забрати виокремлення на рядки і білий "вірш" зникне і ніхто сторонній вже не збере його до попереднього, оригінального вигляду?

У чому ж суть мімікрії "невірша" під "вірш"? Що спонукає до такої потреби "фальсифікації"?

Думаю, що пояснень тут може бути багато, і переважна більшість їх торкається надмірного авторського самолюбства і славолюбства, позерства, такого популярного нині у літературі, а ще тому, що тут з'являється поняття "легко", наприклад, легко пишеться, легко перекладається всіма мовами світу, і особливо англійською, чи шведською, зрозумілими Нобелівському комітету, іншим бюрократичним інституціям. Ось тенденційні зразки - http://www.poetryinternational.org.

А знов зібрати рядками справжню поезію – елементарно, сама збирається, хоча і залишиться невідомою для іншомовних достойників. Чи не тому нині модно максимально прозово "верлібрувати", прозово "вибілювати" крематорій власної поетичності?

Проза, звичайно, річ теж непогана, а хороша проза – річ достойна уваги, захоплення. Ось Андрухович перейшов і не жаліє. А коли намагається повернутися в поезію, то виходить кепська "Bad Company" . Можливо авторам, що нині тяжіють до неритмізованих текстів, варто залишатись прозаїками? Чи так воно і стається з часом, автоматичо? Після всіх тих "розчарувань"? Звичайно, проза є тільки стихією автора, і пише він там, що йому завгодно, і ніхто його не стримує, не перечить, не звинувачується він у неправді і самою непоетичністю власних рядків – немає меж, немає і розчарувань.

Є інші випадки - художніх спроб, спроб підняти прозу до рівня поезії, але недаремно є поезія, і є проза. І речі ці, як на мене, зовсім не схожі. Ось один із текстів шанованого мною поета Василя Герасим’юка без виокремлення рядків. Як на мене, очевидно, що це не вірш, а, наприклад, - етюд, спроба, експериментальна проза, - а швидше за все спроба спроби, спроба прозово-есеїстичного містерійного "рядкування".

ПСИ ЮРІЯ ЗМІЄБОРЦЯ
"Ми закопувались доти, доки нас не спинили джерела. А потім прийшли дерева і стали над нами. А потім прийшли пси і вили над нами. А потім принесли дівчину і в неї була одна рука. І ми зимували так, як зимують вода і вогонь. А потім ти сказала: “Христос воскрес!”, наша однорука весно..."
__________________
(чи можна тут говорити про віршування? Л.В.)
__________________
"Нарешті ми втекли, але не могли зупинитися і жити далі — ми піднімалися крутою горою все вище і вище — ми наближалися, підходили впритул до хмар важких і темних, які, може, і врятували вас, але вкоротили нам Великдень і тепер не дають зупинитися — притягують нас, давлять, затягуючи у круті вири темних вихорів..."
______________
(Тут ще важче відчути рядки? В.Л.)
______________
"Ми пройшли крізь них, і гейби окинувши з плечей храмові плити, легко вийшли на самий верх, і тільки тоді збагнули: на землі була ніч. Лише вершина гори, ще мертва після зими, стриміла над чорною лядою хмар, що наглухо закрила той кривавий погріб, звідки ми ледве втекли, і тепер сидимо на вершині гори, облиті різким місячним світлом. Воно тільки тут — з нами й над нами.
Ми поскидали скривавлену одіж і закопали її під ногами у хмарах..."
_____________________________
(А в цьому фрагменті рядки хіба що сам автор розбере? В.Л.)
_____________________________
"Ми сиділи в такому світлі, що не відчували холоду і болю, навіть наготи своєї не помічали. Ми бачили тільки верхи сходжених з дитинства гір — вони вирвалися, як і наша вершина, із безмежного клубочища хмар, і на кожному верху, облитому щоразу різкішим сяйвом, сиділи якісь люди. Ми не знали, хто воїни і звідки, ми не знали, коли вони… Ми не знали, живі вони чи мертві, але яке це має значення, адже і їм довелось проломити своїми головами ці хмари! Ми розгледіли кожну ватагу втікачів і забули всі слова. Навіть плач і крик. І тоді в нас у ногах прошмигнули вовки. Вони не підважували хмари, як ми, а легко випірнули з них і вмить оббігши нашу вершину, замотавши в сліпучий клубок наше місячне мовчання, знову пірнули в густе хмаровище
і так само легко виринули на сусідньому верху, так само обмотуючи інших утеклих. Ми проводжали їх одним хижим поглядом на кожну вершину,
уперше уздрівши, які ми голі і які ми нерухомі без оцих вовків, крім яких нам нічого вже в світі не треба, бо вони прив'язали нас один до одного, обмотали всі ватаги, переснували вас під своїм місяцем, пірнаючи і виринаючи у хмаровищі юдолі земної. І ми притулилися плечима один до одного, міцно, як люди, які вже знають, що буде весна і буде трава, і потому за це знов доведеться зимувати в землі, і за це тепер назавше тулимось один до одного, і це буде, і цього не може не бути, бо в ногах знов прошмигнули вовки — вірні пси Георгія."
_____________

А ось зразок метричного віршування, переклад Йосифа Бродського, теж без виокремлених рядків:
_____________
ІІ Палац
"Відтворені у мармурі сатир і німфа дивляться в глибінь басейну, крізь гладь, покриту пелюстками роз. Намісник, босий, власноручно морду
скривавлює місцевому царю за трьох голубок, що вгоріли в тісті
(підчас роздачі пирога злетіли, та зразу ж і попадали на стіл). Зіпсуте свято, може і кар'єра. Цар мовчки крутиться на мокрих плитах
попід могутнім, жилавим коліном Намісника. Плин запаху троянд
туманить стіни. Слуги збайдужіло, немов статуї, зрять поперед себе
в каміння, де немає відбиття.
Непевний місячний нордовий блиск. Стулившись до кухонних труб з палацу, бродяга-грек і кіт спостерігають, як два раби виносять із дверей
труп кухаря, завернутий в рогожу. Ті йдуть із ним повільно до ріки.
Скрегоче щебінь. На даху людина котові норовить закрити писок.
ІІІ
Покинутий хлопчинкою голяр утупивсь мовчки в дзеркало - можливо,
сумуючи за ним, і геть забув покриту милом голову клієнта. "Напевно, хлопець вже не повернеться". Клієнт тим часом лагідно дрімає і споглядає чисто грецькі сни: з богами, кифаредами, борнею в гімнасіях, де гострий запах поту лоскоче ніздрі.
Відчепившись стелі, велика муха, покружляв, сідає на білу, густо вкриту милом щоку заснулого й, втопаючи у піні, як ті пельтасти бідні Ксенофонта в снігах вірменських, знай собі повзе через провали, виступи, щілини до верху й, обминувши жерло рота, піднятись пнеться аж на кінчик носа. Грек відкриває жахне чорне око і муха, звивши зі страху, злітає..."
______________________________

Виокремити рядки наведеного вище перекладу Бродського можливо і просто, а з текстом від Герасим’юка це по-авторськи вірно не зробиш аж ніяк.

Ось таку різницю і вважаю різницею між Поезією і всім Іншим. Кому подобаються легкі шляхи - пробуйте, кожен досвід збагачує і автора, і глядачів, і сам літ.процес. Але особисто я вважаю, що рух у напрямку розмивання кордонів і меж, форм і ритміки, є вкрай небезпечним. А прикривати цей рух, а інколи і не те місцезнаходження, розмитістю у використанні означень "верлібру" чи "білого вірша" є самообманом - бо поезія, це таки в'язниця, а не розкуте текстування...

“Поезіє, покаро із покар,
моєї волі вікова в'язнице!
Всю мертву воду випий із криниці
жаги ж життя не вистудиш. Той жар
троюдить нас, запраглу палить душу.
Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.”
Василь Стус "Ми, пустоцвіти Божих існувань..."

Володимир Ляшкевич 2005 рік

---

Деякі відповіді на отримані коментарі:

---

Пану Андрію Зланічу

Шановний пане Андрію. Файно, що ви поділилися своїми спостереженнями, своїми висновками. Думаю, що й інші зможуть щось суттєве додати до теми…
Не ставлю собі ціллю нав’язувати і переконувати - це швидше пояснення позиції, так? Тобто, ми оперуємо чітко визначеними термінами, чи намагаємось ними оперувати, задля більш-менш об’єктивного, уніфікованого підходу при порівнянні текстів. Ви говорите про вірші “пульсуючої, аритмічної форми. Новий час потребує нових форм, а суть, звісно, завжди однакова. Будь-ласка, оцінюйте надалі семантичну сірість, якої вистачає на сайті, а не важкі форматні конструкції…” Але це неприйнятно, повторюю “ВІРШ - невеликий поетичний твір, написаний ритмізованою мовою, найчастіше з римуванням рядків…” - тому аритмічність не можливо розглядати, як вірш і, тим більше, переконувати читачів, що аритмічність є форматом поезії. Звертаємось до чітких визначень, а також до першоджерел предмета Поезії тому, що для нас важливо не порушити кореневі мистецькі традиції, а берегти, розуміти їх, продовжити їх собою. Повторю ще раз, - першоджерело – Життя, яке частково в нас, але, в основному, за межами нашого “я”, і, до того ж, в надпросторі, можете розуміти, як, життя, в основному, знаходиться там – вище і глибше над нами. І коли ми говоримо про музику, чи поезію, то мається на увазі не бренд "Бйорк", чи "Моцарт", а саме осягнутий і описаний ними Порядок Життя, переданий музично. І їх гармонійні музичні ряди намагаються його не порушувати. Панк-рок, наприклад, свого часу намагався порушувати критерії мелодійності, але нічого істотного з того не вийшло, і вийти не може. Якщо хочете, то всюди діє банальна сентенція - порушувати закони Життя живим в цілях подальшого життя не дано.

__________________________________________

І декілька відповідей стосовно зауваг
п. Тетяни Мельник і п. Василя Терещука
_________________________________________

Тетяна Мельник:
"Абсолютна розкутість слова, що мусить пульсувати, вражати, звільняючись від чітких меж, потрапляючи у нові вербальні виміри. І, власне, легкі рими можливі для верлібру, але не завжди. А щодо відсутності строфіки - то її відсутність можна умовно назвати якраз присутністю. Оскільки - як подає словник літературознавчих термінів: "у верлібрі - послідовно кожен рядок являє собою смислову одиницю, його ритмічна єдність ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків".

(В.Л.)- Хай живе ритмічна єдність. Себто - один ритм, або гармонійне їх чергування, що можна довести легко зібравши "розсипаний до прозового вигляду текст".

А стосовно абсолютної розкутості слова, - то, Тетяно, пригадайте наповнені п'яними істотами кабаки, мат, погрози, грубе словесне насильство, що не має і не знає формальних меж…

І в той же час ви пропонуєте звернути увагу на природності - " Але! в першу чергу потрібно говорити про чуття, про природність..."
- Але про яку природність йдеться? Якщо про Божественну, то де в природі ви бачили розкутість, як відсутність надстрогих меж – там суцільні золоті січення гармонічних пропорцій! Ви можете собі уявити, що в природі відбувались би процеси, які інколи подаються нашими авторами, як поезія? Можливо, наші автори мають на увазі щось інше, але читаючи їхні твори, часто бачиш те, що в природі, в т.ч. і в природі речей, не тільки не відбувається, але й не може відбуватись взагалі, бо це смертельно небезпечно. І ці небезпеки впроваджує Істота найбільш наближена до Творця? Чи це можливо??

Можливо, але тільки в одному випадку, коли йде ця істота в протилежному напрямку від Життя, що трапляється аж занадто часто.
Отож вважаю, що речі неприродні, поезії не властиві.
Про речі властиві поезії, трохи нижче.

Вельмишановний Василь Терещук, твори якого переважно мають свою, “Терещукову”, віршовану форму і ритміку, - коментує:
“Ляшкевич - яскраво окреслений формаліст. Він надає величезного значення формам. Хоча ті, як на мене, повинні мати значення лише стосовно означення жіночої краси.

Еталон форми для поезії не має сенсу. Давидові псалми - це і молитва, і поезія. Поезія Аполлінера - без рим. Та й на який біс вони там потрібні…”

- Що ж , пане Василю, розмова про біблію, псалми Давидові (в основному - пісні древньофінікійського походження) й інші неримовані, тексти - не проста, утім, зауважу, що ви не говорите про неритмізовані тексти. Чи основна молитва наша "Отче наш", з її строгою ритмікою - не Вищий доказ її (ритмової) необхідності? А інші молитви, як пісні, які обов'язково супроводжуються і доповнюються співом, виростаючи в містерійне дійство, яке проектуючи на царину поезії можна оцінити, як виконавча поезія. Яка є зовсім не окремою формою існування тексту, як то верлібр, чи білий вірш, які поки вони є віршами, є й поезією?

Утім, повернемося до поезії, де не потребується гра акторів, чи співів, чи особливої декламації - в розумінні додаткових елементів задля оживлення чогось просто так не самодостатнього. Тобто повертаємось до форм, які на межі поезії, звичайно, стають менш чіткими, але існують. Мало того, все прекрасне і корисне має чіткі і улюблені душі і тілу нашим форми і незмінні здатності.

І тут ми, насправді, зовсім традиційні істоти. Їмо, п’ємо, ходимо, дихаємо, читаємо, слухаємо, пестимо, споживаємо і перетравлюємо – однаковісінько, традиційно і з великим чуттєвим задоволенням. І смію зауважити, Василю, порядок цих речей ніхто змінювати не хоче, в тому числі і ви.
А Ваші слова - “Бо у справжньої поезії не буває поганих форм.” – поділяю повністю.

І ще одна фраза пана Василя видається мені аналітично цікавою.

В. Терещук: ”… Як на мене, поети - люди вельми самотні. Через те вони і творять власний світ, оживляюють його, щоб у ньому замешкати навіть після смерті. Справжня поезія живить не лише інших, але й свого творця…”

Про один із відтінків, що я знайшов для себе в цих словах – про проблеми зі своїми світами, чи там із розмірами авторського "я".

Вважаю, що це найбільша проблема зростання поетів. Все важче розчинятись в ефірі живого обсягу, контролювати події на своїх найвіддаленіших межах, на яких в основному проставляються переноси рядків і рими, звучить реакція оточення. На тих межах, де постійно живе запитання, а не готові академічні відповіді.

Повторюсь, що рух у напрямку розмивання кордонів і меж, форм і ритміки, є вкрай небезпечним. А прикривати цей рух, а інколи і не те місцезнаходження, бажаним баченням "верлібру" чи "білого вірша" є самообманом - бо поезія, таки в'язниця, а не розкуте текстування...