ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2017.11.18 05:42
Осіннє диво, звідки ти прийшло? –
Розсипані червоні намистини
Посеред інею, та листя горобини,
Жаріє літа зраджене тепло.

Пустує межи гілля вітерець
Гойдає не роздмухану надію…
Дивлюся і душею молодію.

Лесь Українець
2017.11.18 03:50
Розумієш, друже, Коли стає відомо, що Україна - найкорумпованіша країна Європи З найменшою в Європі середньою зарплатою, Коли твоя мати пропрацювала 30 із гаком років у школі а тепер має пенсію 70 доларів у місяць а тарифи лише ростуть, А вона посадил

Серго Сокольник
2017.11.18 01:28
Я не хочу нікого, крім тебе...
Не хочу нікого...
Двох світів поєднання потреби
Ця ланка зв"язкова,

Що ти нею для мене дарунком
З"явилася ночі,
Тим вологим п"янким поцілунком,

Маркіяна Рай
2017.11.18 00:34
Напиши мені серед злих доріг на шляху своїм.
Як зоря зорю засоромить вщент - не дивуйся їм -
При слабім вогні у сирих домах, і під свист вітрів
Напиши мені багажем життя, густотою брів.

Проминули нам небеса ясні і рясні дощі,
Відпустились нам і нав

Маркіяна Рай
2017.11.18 00:32
Сирість така, коханий, стратитись можна.
Густо лягли тумани - правда безбожна.
Чи простягнеш ми руку в ріках молочних?
Вірно, - я дожидала днів тих святочних.

Дихати нам, коханий, видано, треба -
Кажуть, святі вділили грішникам неба.
Сирість така,

Микола Дудар
2017.11.17 21:10
Знову Ти у провесні
Милосердних ваб
Пізнаю, для повісті:
Море. Берег. Трап...
І музИки зіграні
Поміж нот - глагол
А моїм, розгніваним,
Забивають гол…

Олександр Сушко
2017.11.17 18:14
То що, миритись будем, чоловіче?
На часі розкопилити губу.
Не сердься, краще сядь до мене ближче,
Зніми сорочку файну, голубу.

Ну, ляпнула макітрою по носі,
Бо ти мене старою обізвав.
А серденько ридає навіть досі,

Домінік Арфіст
2017.11.17 18:02
всі однакові… все однаково…
я до Тебе не дотягнусь…
нахились драбиною Якова
до розпечених моїх вуст…
я боротимусь і благатиму
як у прірву: благослови!
і матерії кожним атомом:
забери мене з мурашви!

Іван Потьомкін
2017.11.17 14:40
Всевишньому і задарма злодія не треба:
Їх удосталь зібралося і на сьомім небі.
Тож послав Бог козакові щасливу нагоду,
Як уникнути кінця прадавньому роду.
Невідь відки узялася вся у шатах білих,
Наче просто зійшла з неба Пречиста Марія.
Простягує ст

Лесь Українець
2017.11.17 13:52
Ниви золотокосі,
Врожаї багаті,
Чому в полі до осені
Гниєте нежаті?

Сади плодовиті,
Де ваш вид розкішний?
Чом поникли сумовиті

Світлана Ткаченко
2017.11.17 11:24
Такая осень, что пинают мётлы,
Кого – наверх, а прочих – под уклон…
Подножный чернолесный липкий мотлох
Стирает все расцветки каблуков.

Такая серь в глазах натур мышачих,
Бегущих с палуб, кучно и востро,
И небо отравительно мышьячит,

Маркіяна Рай
2017.11.17 00:34
Ніч закрила мене під замки, як багаті, пишні хороми,
Вберегти обіцяючи від чужих обіцянок і звичаїв.
Що ж накоїли ми, малі, легковірні, та все несвідомі,
Зі своїми великими правдами!
...
Осквернити святині ніхто не хотів би навмисне,
Та, забувши й в

Ігор Шоха
2017.11.16 22:34
На цьому світі є куди іти,
аби не сумувати за тобою.
У нас ще одинакові світи
весною, літом, осінню, зимою.

Якої не чекаємо пори,
а на осонні не перегоріли
осінні веселкові кольори:

Микола Дудар
2017.11.16 21:15
Обожнюю цю бестію
Загорнену в блават
Яка в думках се вештає
І цвиркає «віват»
Мої стежини втомлені
Очікувань томи
Збираю ЇЇ промені
І спробуй зупини…

Світлана Ткаченко
2017.11.16 14:48
Щастя – це жити, хоча б недовго
В країну бажань осідлавши хвилю,
В буденній роботі та видноколах,
Пірнаючи в світське та дикий вирій.

Щастя – якщо таланило вижить,
Лишившись на теренах ріднокраїх,
Нехай би кричати, мов дикий крижень,

Микола Дудар
2017.11.16 13:39
День прожитий з горем пополам
ось ковтнути б тістечко пісочне?!..
рідше й рідше ти буваєш там
де веселка мружилася в очі
де сміялись з радощів взахлип…
волочились вештались за буслом
де старенький немічний Пилип
матюкавсь за чаркою по-руські
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Ляшкевич / Критика | Аналітика / Про Мистецтво, і Поезію у т.ч.

 Мистецький філогенез, у т.ч. і в Поезії.

"Модерновий образ, це саме той, за обрисом якого закінчується відомий нам час?".....

" "Якщо брати, насправді, абсолютно "ірраціональне" для переважної більшості хомо явище Творінь Господніх, бо ж наше щоденне "творче" життя категорично за межами цієї "ірраціональності" (яка насправді таки раціональність!), як і наукове, і суспільне життя, то виникає ряд надсерйозних питань, достатньо "ірраціональних" для нашого нинішнього способу суспільного життя. Ці питання мали би бути апріорі покладені до витоків будь-якої критичної думки, але не можуть бути покладені, так як ми живемо, на нашу думку "раціонально", а питання "ірраціональні"...
Зауважте, жодна особа, що всерйоз займається критичним аналізом, публічно не поставить питання - з чим прийде той чи той автор, а з ним і читач на Божий Суд, бо це ніби "ірраціонально".
Як формується дух і душа в творчому процесі, які фундаментальні рівні проходить людська сутність, допоки дух і душа (в ідеалі) визрівають, і можуть явити якісну цілісність очам Божим, бо це ніби теж вкрай "ірраціонально".
І т.д.
А що тоді оце "раціональне"???
Виходить, не Божественне, а суспільна оцінка - грошима, славою, і т.д.? Тобто те, що вкрай нестійке, що підвладне ентропії, що умаляється вічністю...".....

Omnia mutantur, nihil interit - усе змінюється, ніщо не зникає
"Omnia mutantur, nihil interit".

РОЗДУМИ

Спроба увиразнення характерних етично-естетичних стильових творчих стосунків особистостей з божественною природою Життя
(Матеріали на стадії доопрацювання)

I. Нічого нового?
Щодо онтогенезу - див. "Мистецтво – це насправді зовсім інше?" >>>.

     Цікаво, що для більшості, як фахівців, так і любителів, Поезія нині видається чимось безкінечно заплутаним, і вкрай еклектичним, "вавилонським стовпотворінням" усього, що завгодно, навіть у творчих світах від одного автора, який, як отой сказав, давно вже, буцімто, і вмер.
І час від часу проголошується про чергову смерть того чи того явища, зникнення тих чи тих констант, і взагалі - попереду суцільний апокаліпсис, тож нічого і розвивати і розвиватися. :(
До того ж у більшості наших авторів немає жодних сумнівів у відсутності чітких критеріїв, за якими їх та їхню творчість можна якось порівнювати, порахувати, оцінювати.
Але все це, як на мене, дещо не так, як і інша, здавалося б, очевидність - мовляв, і не можливо зрозуміти, що відбувається в бездонному світі Української, чи там Світової поезії (та й мистецтва в цілому).
Чому ці висновки здаються мені поверхневими? Напевне і тому, що Поетичні ( і не тільки) Творчі плоди таки цілковита реальність (хоча ці плоди є швидше Слідами справжньої Творчості, Доброчинної праці над тим, що не вмирає), а тому не можуть не піддаватися формальній та сутнісній класифікації, хоча і з потребою зважати на рівні існування того чи того явища. Звичайно, кордони між першим та другим часто не є такими вже очевидними, та обидві описують один предмет – живого, - і для цієї спроби дослідження, безумовно, надважливі.

Отож, якщо із привабливістю - "зовнішніми" ознаками - на початку шляху дещо простіше, - береш визнаних світових майстрів і „формально” вчишся, опираєшся при цьому на традицію свого народу, на константи і гармонію рідної мови, на красу інших мов, то із корисністю, зі змістом, - важче. Але так, чи інакше, для глузду корисними вважаються більш-менш цілісні концепції світобачення, створені не одним десятком поколінь справді визначних людей, як для світу в цілому, так і в рамках своєї нації і народу. Ці концепції і мають своїм розширенням усі відомі нам філософсько-мистецькі системи (із окремим строго-кількісним фрагментом, відомим як „наука”). Звичайно, такі концепції не припиняються ні в просторі, ні в часі, і ведуть до конкретних цілей, і завжди мають своїх послідовників (свідомих чи не свідомих). І те, що нині широкі верстви цих послідовників мають вищу ступінь свободи, порівняно з минулими поколіннями "ідейних прочан", мало що значить. З одного боку, якщо багато дано, то значно важче дати тому всьому особистісний лад. А з іншого боку – тут ситуація як у юного футболіста, що розбив шибку і втікає від справедливого покарання - важливою є не швидкість руху, чи його можливі напрямки, а обсяг доступного конкретній індивідуальності простору. В даному випадку - власного, осягнутого конкретним втікачем (від нівелювання). А цього простору, наприклад, внутрішнього простору, простору нашого "я" під людським черепом, навряд чи за останню пару тисяч років стало фізично суттєво більше. Але чи тільки про цей простір йдеться. Але ми здатні розвиватися навчатися і далі навчаємося швидко сприймати уже систематизовану іншими інформацію, і робити власні кроки у непізнане.

Як це все відноситься з оцінками, зі стилями, школами?
Є такий мистецький анекдот: Два художники-корифеї зустрічаються на подіумі, і, як належне сприймаючи загальне захоплення, поміж себе перешіптуються, що третій, відсутній, таки найкращий, бо, на відміну від них, знає, що намалював...
Утім, тут якраз і хочеться сперечатись - ніхто, ніби, не знає, що достеменно в цілому намальовано. І сказати навіть більше – для мене особисто все мистецтвознавство зводиться не до того, що намальовано, але до визначення місця автора в його художній спробі . Ось це місце і піддається дуже чіткому визначенню, навіть, якщо воно в самому куточку карти, чи навіть за нею. Таке ось підозріле припущення, виходячи з якого і вивчаючи усталені мистецькі концепції, а, особливо, найбільш близькі для себе - можна спробувати знаходити себе у обсягах, які успадкували і спадкуємо від мистецького і немистецького світів...

І.І Загальна проблематика критичного аналізу :)

Якщо говорити максимально серйозно, то окрім відомих напрямків критичного аналізу потрібно ввести ще рівні для них. Це я і до того, що на одному рівні, скажімо, паралельні лінії не перетинаються, а на іншому - перетинаються.
Що на одному рівні відбувається одне (в ідеалі) творче життя, а на інших - інше, можливо, більш творче, хоча і "перетинаються"...
Якщо брати, насправді, абсолютно "ірраціональне" для переважної більшості хомо явище Творінь Господніх, бо ж наше щоденне "творче" життя категорично за межами цієї "ірраціональності" (яка насправді раціональність), як і наукове, і суспільне життя, то виникає ряд надсерйозних питань, достатньо "ірраціональних" до нашого способу суспільного життя. Ці питання мали би бути апріорі покладені до витоків будь-якої критичної думки, але не можуть бути покладені, так як ми живемо, на нашу думку "раціонально", а питання "ірраціональні"...
Зауважте, жодна особа, що всерйоз займається критичним аналізом, публічно не поставить питання - з чим прийде той чи той автор, а з ним і читач на Божий Суд, бо це ніби "ірраціонально".
Як формується дух і душа в творчому процесі, які фундаментальні рівні проходить людська сутність, допоки дух і душа (в ідеалі) визрівають, і можуть явити якісну цілісність очам Божим, бо це ніби теж вкрай "ірраціонально".
І т.д.
А що тоді оце "раціональне"???
Виходить, не Божественне, а суспільна оцінка - грошима, славою, і т.д.? Тобто те, що вкрай нестійке, що підвладне ентропії, що умаляється вічністю...
Чесний і фаховий критик, скажете ви, мав би бути незалежним від загально суспільних оман, так? І не обманювати і не обманюватись самому?

Але в такому випадку, "ірраціональний", як і Бог, критик, мав би, як і Бог, мовчати? :)
Та це лише на перший погляд "дивна паралель". Бо Бог не мовчить. І на чим вищому рівні, насправді, перебуває автор, тим тонше він відчуває це - що Бог не мовчить.
Тож у чому Промисел (ідеального) критика-аналітика?
Зрозуміло, рухатися рівнями (не суспільними ж!) вгору. Задля чого? Аби хоч якось бачити справжні творчі шляхи, описувати їх, допомагати тим, що внизу, і поруч...
Способи допомоги кардинально різні на різних рівнях, і якщо на найнижчих рівнях ми суть тварини, з тваринними відчуттями, то чим далі, тим більше з'являється суто людського. Аж до надтісної співпраці з вищими енергетиками за допомогою іншого чуття, яке в тваринах не розвинуте. Шість органів чуття так чи інакше гаснуть працюватиме інше, суто людське. Чи знає про цю дорогу хоча би один критик-аналітик на всю Україну?
На мою найскромнішу думку, в контексті тих припущень, які я щойно зробив - не тільки в нас із справжньою критикою-аналітикою тьма єгипетська, тьма в цілому світі?
Звичайно, до пори, до часу освічені особи можуть говорити про вироблені традиції, можуть орієнтуватися на мовні процеси, але, зважаючи, на все більшу кількість цивілізаційної енергії, яка витрачається на підтримку "раціональних" на думку споживацького суспільства явищ, - і традиції (початково, як спосіб виживання тут і переживання Суду Божого) і мова все більше відхиляються від початкових сенсових розумінь, втрачаючи фундаментальну добротність. Не даремно казав Конфуцій - "єдине чого хочу, аби словам вернули їх первинне значення.
Тож нині критик мав би авторитетно опиратися, скажімо, на абсолюти, наприклад, в латинській квазітрадиційності формули "хомо хоміні лупус ест", чи в російській "любов зла - полюбишь и козла", чи в українській... і т.д.

Словом, на цю тему можна говорити до безконечності.
Але читаючи більшість, абсолютну більшість наших авторів, особисто я не бачу їх усвідомленого руху до Божої "ірраціональності", навіть така проста річ, як прохання не плюндрувати найвище Боже творіння - людину - категорично не знаходить розуміння в авторів, наприклад, Майстерень. А ви подивіться, що з ЛЮДИНОЮ роблять наші буцімто маститі поети і письменники! - тож куди вони йдуть, звідки вийшли, і скільки бід принесуть своїм довірливим читачам, ось у чому питання...
.....................................................................


ІІ. Мистецька “карта”. Системи координат

Зрозуміло, що Мистецтво Поезії - це тільки одне із Мистецтв, властивих істоті людського типу.
Тобто, якщо творчість - доброчинний процес творення, то мистецтво - це знайдені рішення, знайдені відповіді, що як і сам процес, не мають кінця і краю, так?

А що таке людина? Чи дорівнює вона "гомо сапієнсу сапієнсу"? А якщо не дорівнює, і значить, щось більше (не дарма ж "антропос" - це "той, що глядить вгору") тоді що таке для неї Мистецтво в цілому?

Спробую розпочати з мистецтвознавства. Але не зовсім зі строго наукової сторони, швидше з огляду на традиції. Чому на традиції? А на що іще? Саме конкретні, зрозуміло що життєдайні, традиції складають певні культури, певні культури складають культурний шар нашого живого перебування, з якого росте, тягнеться до Сонця наше мистецтво, що також творить і модернізує при цьому і оцей самий культурний шар...

Не таємниця, що так чи інакше із відомими мистецтвознавчими визначеннями ситуація виглядає трохи заплутаною. А потім, ще й - з одного боку кожен дивиться на предмет досліджень у кращому випадку з певної, відомої особі, координати місцезнаходження власного "я", але здебільшого - із досить нечіткої координати місцезнаходження іншого, авторитетного для нас, "я" - особи, чи групи осіб, навколо яких ми до пори до часу кружляємо.
А з іншого боку - є ще і сам Предмет дослідження, який не тільки може займати досить обсяжну "координатну територію", але й мати багато фрагментарних "віддзеркалень", "міражів" у тих місцях, де самого цього предмета фізично немає. До всього цього "жаху" додається і відоме різноманіття поглядів щодо місцезнаходження координатних нулів, тобто початку (початків) відліку.

Але в ідеалі, якщо ж істина існує - то нулі-початки цілісного явища мали би збігатись? Якщо ж однієї істини не існує, то ніби й немає підстав вимагати у цьому питання і якоїсь класифікації? А можна, наприклад, припустити, що головна, "небесна" істина має не одну проекцію на "площину" нашого існування, скажімо, у залежності на що саме проектуємо. І тоді можна собі вибирати, близьке до душі.
Але це не стосується поезії, яка завжди небесна, а, скажімо, більшої частини прози, так?

Тож, начебто цілком очевидним є існування в нашому українському, європейському, світовому середовищі двох основних координатних систем - "Правої" і "Лівої", скажімо, "Консервативної" і "Модерністської" ?
Одна, ніби, традиційна, класична - де за "нуль" початку відліку береться безсумнівний факт сотворіння Вищим Законом, Творцем явища Людини, як особистості. Ця, "консервативна" система, має начебто унікальну властивість збігу індивідуальних і колективних "нулів". Тобто, онтогенез і філогенез природно поєднуються фактом сотворіння. Тоді й осі Х, Y, Z мали би бути вельми традиційними. Чи не найкраще підійшли би Божественні атрибути - Любові, Свободи, Творчості, так? Часового виміру немає - натомість є Інша Річ - Духовна+Душевна, так? Вважатимемо, що поєднання - "Духовна+Душевна" - і складає явище нашої непересічної сутності.

Рух "вперед" в такій системі - це, в першу чергу, напевно, приростання і Духом, і Душею, Життям в напрямку до Творця. Рух у "від'ємні координати" – руйнуванням особистості, зменшення Живого розміру особи. І, головне, напевно, що тут немає суто суспільних цінностей. Що Система - строго індивідуальна, чи середньо-статистично індивідуальна (для можливих мистецтвознавчих узагальнень).
І, як на мене, схоже, саме в цій "Консервативній" системі і знаходяться мистецькі відповіді і рішення, як наслідки авторського доброчинства з осягнутими (певного рівня досконалості копіями божественного інструментарію) художніми методами, напрямками, стилями, бо саме ця система лише і є Життям, і яке ж Мистецтво без Життя? Що не вмаляється часом?

Але якщо все так, то чи можливе реальне існування іншої, альтернативної системи - "лівої", чи там "модерністської"?

Якщо можливо, то, як на мене, лише в одному випадку. Якщо модернізм (з будь-якою хитрою назвою) - це не щось окреме, а лише етап (вдалої чи не вдалої спроби оновлення) для тої чи тої "консервативної", безсмертної в цілому гілки доброчинного існування в творчості. Тобто, починаючи із традиції, ми у найкращому випадку приходимо до її, цієї традиції, продовження, щасливо знайденого нами в результаті креативності заперечення. Так класика стає неокласикою, бароко - необароко, реалізм - неореалізмом, і т.д. Але тоді зовсім і не йдеться про альтернативну систему, хіба що про уточнення основної, і єдиної?

Отже, якщо вважати доброчинне перебування особистості у такій Вищій, Божественній, координатній системі Мистецьким, то в залежності від області перебування (координат X, Y, Z) і духовно-душевного розміру особистості - отримуємо і певні мистецькі узагальнення, систематичності. І „рухатись” із однієї в іншу можна, змінюючи оці вищезазначені координати X, Y, Z + Д (духовний + душевний) виміри. Зрозуміло, що такий рух виглядає правдивим тільки у сенсі становлення особистості творця? Що, напевно, значить – кожен творець ледь не назавжди ідеально приписаний тільки до своєї, найбільш характерної його призванню області мистецьких звершень? Чи не в цьому підтвердження ідеї завчасного Вищого Призначення для кожного з нас? Існування себе ідеального, можливість досягнення чого і є нашою, людською Свободою?

Але ще ж є і інформаційні потоки, з якими співпрацює автор, та й взагалі, кожна людська особистість - логос і містерія, означені словом вузли логічного сприйняття і цілісність відчутого символу, картинки в цілому. Чоловіче і жіноче начало, так?

Я вважаю, що цілком доречно було би припустити, що саме в осягненні Логосу і Образу (символу) вирізняються відомі нам узагальнені мистецькі напрямки доброчинної діяльності людини, себто творчості.

З основним акцентом на Логос буяє натуралізм, раціоналізм, реалізм-неореалізм, класицизм-неокласицизм, романтизм-неоромантизм, сентименталізм-неосентименталізм ..., хоча, ясно, що будь-який із цих напрямків активно послуговується і символічною "складовою", але головне русло проходить таки територією чітко означених явищ, образів, подій, принаймні, доки не торкається нових обріїв, ще неозначених образів, явищ і подій.
Але є ще й інформаційний потік символізму, що дарує і досвід і знання іншим чином, аніж Логос. І хоча про окреме існування Логосного і Символьного говорити не можна, але, наприклад, вся іконографія, таки опирається на миттєву цілісну передачу і сприйняття істин, в той час, як, скажімо, Біблія дає можливість осягнення істин і поступовим розумінням - складанням із найменших частин все більш цілісного.

Напевно, можна сказати, що опираючись на Логос реалізму, класицизму, такі течії, як готика-неоготика, ампір, бароко-необароко далі потужно "вростають" у символізм. Намагаючись при цьому зберігати рівновагу між інформативним Логосом і Містерією осягання основного масиву того чи того символу, символічного ряду - зберігаючи, однак, загальну спрямованість течій у вирішальній залежності від Логосу.

Натомість, можливо починаючи саме з рококо і маньєризму, з'являються мистецькі рішення, коли творчі русла відходять досить далеко від чітких берегів Логосу в сторону Символьного сприйняття, ба, навіть допускають при цьому повністю довіряти містерійним скеруванням (знову ж таки, нагадаю, мистецтво - це те, що скеровано таки до Бога) найтонших наших відчуттів Прекрасного. І якщо у випадку Рококо і Маньєризму йдеться про сутнісне відчуття символів, то для розгалуження Модерну (Арт Деко, Арт Нуво, і інші Сецесії, і Югендстилі :) все більш характерним є вихід на контури Символів. Тобто, десь там, далеко, відчувається краса Логосу і подих прекрасного наповнення пройдених і осягнутих Символів, а тут вже (для модерну) йдеться про символьні межі потойбіч від усього пізнаного раніше. Та приємно, що Краса, яку знаходить і являє стиль Модерну, має все те ж, Живе, Божественне мистецьке вирішення.
Напевно можна зауважити, що таке вирішення від Модерну, Модерновий образ, це саме те, за чим закінчується відомий нам час?

Думаю, що є сенс зауважити, що оте відчутне скерування в Маньєризмі в Модерні знаходить остаточне вирішення у вигляді жесту, найпромовистішого жесту, за яким вже зовсім інший метод пізнання невідомого. І це вже безчасся Постмодерну, що немовби з іншого боку, щодо розвитку мистецьких течій "від Логосу" (на етапі Постмодернізму - для кожного зі стилів "від Логосу"), які опираються на витончену інтелектуальну чуттєвість-чутливість (проникність авторської сутності через найдрібніші Божественні сита-пропорції), впритул підходить до енергетики просвітлення, реального відчуття Одкровення.
Але це "підкорення" небесної енергетики можливе лише в поєднанні обох рук - "лівої" та "правої" - в поєднанні Логосу і Містерії осягнутого (пройденого) Символізму.
Як дві руки, що з'єднуються разом - наш особистісний Постмодернізм і Постмодерн виходять на новий, цілісний етап Творчого шляху, можливо з цілком доречним значенням, як Синенергетичний?
З акцентом, зрозуміло, на свідому сінергетичність. Бо "несвідома" досить поширена і нині, але, наразі, ще малокерована єством митця...

Повертаючись до краси відомого :)

Мистецтво і Естетство

Маньєризм і не маньєризм
Можна, утім, оперувати і простішою "плоскою мистецькою картинкою", коли в тих чи інших цілях за межі твору майже повністю виводиться четвертий (але чомусь завжди тільки Духовно-Душевний) вимір. Зрозуміло, що реально такі речі, як „виключення” виміру, неможливі, і тому завжди відбуваються з додатком "якби", „ніби”. Це і є, як для мене, наприклад вирішальною ознакою (для логічного сприйняття) того ж Маньєризму, для якого вкрай характерний навіть і високохудожній, але тільки поверхнево-формальний дотик до Логосу, і подальший плин у напрямку символізму, в осягненні краси. Думаю, що на тій чи іншій ступені Маньєризму нині знаходиться значна частина творів, які претендують на належність до так званого сучасного мистецтва. Звичайно ж – „ніби” знаходиться, і „ніби” мистецтва. :)

А якщо більшість творінь сучасників таки не мистецтво, не вирішення творчих процесів, яких в тої чи тої особи може й не бути, тоді що?
Але припустимо, що творчий процес таки відбувається і грунтується на обережному, нехай часто і дещо формальному пізнанні Краси. І це тоді напевно можна назвати Естетство? І естетство, як основа для вростання до високого Маньєризму? :)

Утім, як на мене, дивовижні прояви душевно-духовного виміру у Мистецтві не тільки в тому, що, скажімо, „ніби” "відсутність" "Д-Д" добре помітна пустопорожнім формалізмом твору. Але і певною "вивернутістю" величин при явній "Д-Д" „присутності”. Маю на увазі - чим більший розмір авторського (чи там замаскованого ліричним героєм) духовно-душевного "я" - тим воно менше помітне саме як "Я" ( що часто збиває дослідника), та в цьому випадку цілком очевидним є наявність не поверхневого, а сутнісного плину, сутнісної багатоплановості твору.

Так чи інакше нині реально існує відома стереоскопія поглядів на мистецькі і довкола мистецькі явища і процеси. „Поєднання” Божественного і суспільного, в яке потрохи перетворюється Божественне, в проекції на земне, так?
Причому, Божественне, це відкриті концептуальними школами, у т.ч і на основі культурних традицій, ідеології життя, із вдосконаленням конкретної людської сутності через доброчинність, а суспільне – осягнуті технології здійснення, "прогрес", втілення одними замовлень інших, коли напрямок, стиль – розглядається саме як популярна і ефективна технологія, яка влаштовує замовника.
Безумовно, між Одним та іншим є купа взаємозв’язків, тому цілком коректно вживати традиційні мистецтвознавчі означення і там, і там. Але певно, хоча і прийнято вважати, що людина – істота суспільна, але суспільна вона, як істота, а людиною є таки тільки і саме перед Богом?
Теж і з Мистецтвом Людини?

Модернізм, неомодернізм і не модернізм

Зазвичай чомусь вважається, що все сучасне „мистецтво” є модерністським, і у порівнянні із, скажімо, немодерністським – сучасне „мистецтво” ніби саме для загальних потреб, і повинно служити „людству”. І що явище „модернізму” також активно "використовує" духовно-душевний вимір і для усіх (знедолених і заблудлих, нерозумних і вбогих). Чи не тому „його” духовні величини-обсяги на консервативній координатній системі місцеперебування того чи того автора, чомусь завжди здебільшого вельми малих розмірів, хоча і виглядають, на перший погляд, вельми гротескованими збільшуваними скельцями різних художніх засобів.
Дрібність, як на мене, через те, що авторські Модернізми, як етапи діяльності із запереченням "не", чи "ні", здебільшого повернуті задом до неба і обличчям до певних вікових груп суспільства, наче автор підсвідомо шукає саме тут для себе зручне місце, на словах ніби переймаючись узагальненими суспільними цінностями. Що ж це за цінності? Можливо ті самі Божественні атрибути (Творчість, Свобода, Любов і Душевність-Духовність) спроектовані на цивілізаційні площини? Що нині бачаться як Рівність, Справедливість, Братерство (з коханням в купі) і суспільний прогрес (з благовлаштуванням, суспільною силою особистості). Чи не тут ховається усе бучне суспільне фарисейство поступового випадання з творчого процесу? Бо ж від нього мало що залишається, коли знову „повертаєш” ( переносиш, як аналітик-критик) ту чи іншу діяльність авторської особистості із суспільної водоверті в обсяги Божественної системи координат.

Тож чи існує на найвищому рівні окреме мистецтво модернізму? Окремий стиль модернізму? Чого би, здавалося, й ні?
Але тоді ким і чим і де воно представлено? На Божественному рівні, наскільки я розумію, навряд чи існують суспільні речі. Можуть існувати лише ті чи ті Митці - з когорти "багато званих та мало Обраних".
Чи не тому багато з нас не прийдуть, завчасно покликані, на високу гостину, бо розтануть у "суспільних цінностях"?
Можливо потрібно вчасно перейти свій Модернізм, і завершити його життєздатною традицією, до якої приходиш після креативного заперечення?
Зрештою, модернізм - суспільне явище, що й вічно підживлюватиметься неомодернізмом конкретних юних індивідуальностей, з вічно юною концепцією особистісного заперечення божественних констант і пропорцій. Індивідуальностей, які, зрозуміло, з часом природним чином "закінчують" (вимушено чи усвідомлено) здоровим чи хворобливим, але консерватизмом зрілого віку, та чи при цьому остаточно не втрачається здатність до творчості? Що все помітніше, начебто, як явище, спричинене власне модерністською епохою?

Постмодернізм

Досвідченіші, чи більш навчені автори (родом, як і всі ми, із сучасності) через абсолютну безперспективність постійного перебування в "запереченні", себто самореалізації в модернізмі, намагаються креативно завершити "юні" етапи, частіше за все поринаючи в обумовлене Логосом і розвинутою інтелектуальною чутливістю явище постмодернізму. Що так, чи інакше пізніше теж індивідуально закінчується новими осягненнями і звершеннями.
Себто "необароко" відрізнятиметься (народжуючись після модерністського креативного впливу на "бароко" різних індивідуальних творчих заперечень) від "постмодернізму" саме контекстом інтелектуальної чутливості.
Обличчя автора знову повернене до Неба, ноги на міцних підвалинах класичних традицій, а очі уважно вивчають виникле з туману набуття власне обличчя. Суспільство на третьому плані, на другому інші люди, на першому, очевидне, „я” і Творець.

Тож не дивно, що динамічне явище постмодернізму у консервативній системі, наприклад творчість того ж самого Йосифа Бродського, деяких інших відомих поетів, активно заперечує системні заперечення суто модерністського підходу (заперечення задля заперечення) до творчих справ, часто сильно іронізуючи над так званими суспільними цінностями, суспільними акцентами – із характерним, часто нехай і примарним, захмарним стрибком до відомих такій авторській особистості максимумів - у Творчості, Свободі. Причому стрибок відбувається за рахунок максимального розрідження (інтелектуальною чутливістю) кордонів власного „Я” (а як інакше реалізувати „я” і Бог? Якщо це взагалі можна остаточно реалізувати).
Та, разом із тим відрізняючись, наприклад, від бароко-необароко більш стриманою координатою Любові. Душевно-Духовний (Д-Д) розмір особистості при цьому повинен бути досить значний, і, можливо тому, не завжди очевидний переважній більшості читачів, та критиків, які традиційно перебувають за мистецькими кордонами, в обсязі т.з. сучасних суспільних цінностей.

Естетство

Взагалі, можна вважати, що уявний „розділ” на Божественне і Земне існує щонайменше з тих часів, як у тому, чи іншому розумінні божественне творіння змушене було покинути земний Рай при небесному Едемі, так? І з часом „земне” все більше наповнювалося „суспільними” моментами. Що саме наповнювалося? Напевно обсяг для бажаного і необхідного осягання індивідуальної "небесної" свободи - обсяг, який зазвичай експропріюється під суспільні цінності?

Так чи інакше і нині маємо справу із, в основному теоретичним для більшості, Божественним Абсолютом, який включає всі мислимі і немислимі форми, відкриття, в т. ч. і свободи, і вельми практичною, і здебільшого уявно комфортною сучасною цивілізацією, побудованою чи на модерністській ("Університетській", "Сучасній" і т.д.) ідеології світосприйняття. Почасти "марксистській", почасти "капіталістичній".

Як на мене, вона є поєднанням щонайменше двох нижчих координатних систем - "Громадянської" і "Наукової".
У "Науковій" - осі Х, Y, Z - чітко просторові, і на четвертий вимір претендує відстань між подіями, що називають часом.

У "Громадянській" - в осях Х, Y, Z (відповідно, як проекції Божественних) - Братерство, Справедливість, Рівність + суспільний прогрес (що має на увазі саме облаштування, суспільну силу особистості саме у цьому, земному існуванні).

Утім, початок відліку, „нуль” у цих системах зовсім не є Божественним початком, а тільки цивілізаційним, чи строго "науковим". Тому ступінь цивілізації для такої системи найголовніше, навіть, якщо вона й веде до повного виродження Душевно-Духовного наповнення особи. І тому, напевно, модернізм, як "вічний цивілізаційний двигун" і вважається тут самодостатнім вінцем людського творіння, а постмодернізм цілком логічно розглядається, як піна на хвилі від дії оцього самого двигуна. Тому тут і автор давно помер, і все довкола одна гра, й існує тільки наша прекрасна і зручна цивілізація на тлі очевидної ентропії матеріального, загрозливо-очевидних суто земних та інших строго „наукових процесів”. Щоправда те все "існує" лише до "смерті" твоєї конкретної особистості, або до виразної появи в небі досить крупного метеориту, чи ядерної боєголовки, тож радій цьому, земному життю, бо іншого не буде, так? І на сьогоднішній день саме ця світоглядна система домінує за кількістю своїх активних прихильників. Та чи буде так завжди? Чи вже нині не відбувається інших процесів? Так чи інакше, напевно не так і погано, що є різні варіанти світосприйняття, - нам не обов'язково при цьому один одному щось вперто доводити, і знищувати сторони з іншим баченням. Кожен може користуватися тим, що серцю любо.

Тож, суто Громадянами, суто Науковцями, а також суто Хомо Сапієнсами Сапієнсами напевно і треба вважати особистостей, буття яких протікає відповідно в "Громадянській" ("Суспільній") і "Науковій", і ще нижчих системах координат. А Людьми, відповідно особистостей, що (свідомо чи не зовсім свідомо) перебувають у "Консервативній" системі, де будь-яка доброчинна особистісна діяльність і є Мистецтвом.
Можливо "Громадянська" ("Суспільна") і "Наукова" системи координат, це лише щось глибоко уявне, що немає задовільного практичного втілення.
Тобто, творча діяльність лише в Божистій системі є Мистецтвом, а в "іншій", суспільній, тільки – утопією?

ІV. Стереоскопія поглядів на мистецькі епохи?

Символічний погляд на людське Мистецтво :)

Що ж, будь-які системні речі й цінності - суспільні, індивідуальні, особливо з релігійною підосновою - з часом переживають глибокі кризи... Епохи Богів, Напів Богів, Тіней, Героїв, Античність, ..., і ось Готика (епоха XII-XV вв.)... Відродження(XIII-XVIвв.)... Барокко (XVI - XVIII вв.) - все отримує свою порцію "кінцевого" розчарування, коли змучені догматами очі опускаються донизу і, шукаючи опори в земному, надибають сліди - такі земні, такі знайомі, такі вчорашні...

Гармонія (очікування) Готики починає зникати там, де сповіщений пророками апокаліпсис усе не наступає, і жінку не задовольняє жорстка "історія від ребра" і місце ребра, і не тільки жінку, де чоловік втрачає жорстку відповідальність казкаря за своїх персонажів. Образ розвалюється. Далі доктринальний бунт Відродження, з усіма сподіваннями і вольностями... Потім ажурним хрестом зростає Бароко (від італ. barocco - "вигадливий", "химерний"), з одного боку як новий шлях до небесних істин, а з іншого, як нова зручна технологія. Декоративна пишнота, вигадливість і контрастність, багата метафоричність, зрештою - ілюзія торжества Божого Духа в гармонії з реальністю.
Але і вона видихається, коли деталізація і скрупульозність у пошуках суті наштовхуються на неспроможність продовження думки, пошуків, знаходжень - ладу в суспільному і щастя в особистому житті. Поступовий рух угору барокової в’язі змінюється інерцією по горизонталі, із втратою чітких природних форм, Рококо. Погляд, урешті-решт, застрягає у відбитті дзеркал, що одне напроти іншого. Врешті ілюзії тануть. Маятник чергово перехиляється до матеріального, зримого, фізично необхідного.
Поступово утверджується Класицизм (з XVI в. до 30-х років XIX в). Суспільство особистостей "антично" вдосконалюється. Юридичне право й інститут цивілізованого Суду, економіка і подальші можливості вибору. Національне мистецтво. Усе більше суспільних домовленостей, технологічних змін. Події наростають, і стрімко, кроки вимагають щораз більшої особистої відповідальності, життя набуває швидкого розвитку, розвитку індивідуальності в осягненні свободи, її опанування, і передачу в оренду суспільним інституціям. Одначе проблема з доктринальними забобонами. Старі фундаменти знову ж таки не підпирають нові конструкції.
Рух у певних, нетрадиційних напрямках ще заборонений, суспільно табуйований. Та й не простий з огляду на необхідне вміння оперування новоосягнутою свободою. І погляд лгко туманиться дозволеним, чи легкодоступним: фарсом подальшого "пошуку без пошуку", "авангардом", легкими і гарними конструкціями, щоб не дай Бог обтяжена віками будова не осіла ще глибше - підіпремо її із середини, перебудуємо її ж, переставимо меблі і декорації іншим чином. Одначе, стара суспільна будова таки продовжує осідати і розвалюватися, і різко, революційно осучаснюватись. Утім, помітні і перші струмені подальшого розвою традиційних течій, які переосмислені новітніми модерністичними потугами, являють - Неоготика (XIX вв.),Необарокко , Неокласицизм.
Якщо ідеологічно Готика - завжди строга і ясна, конструкції - вертикальні, стрімкі, категоричні, прикраси необтяжені і ближчі до природних аналогів - і жодних підстав затримуватись у цьому "грішному" (цивілізаційно) світі - ось Христос-сонце-Бог - швидко туди, а тут всі ви, грішники, і незабаром дістанете своє, заслужене. Народ лягав у завчасно вириті могили, а кінець світу усе не наступав. Бароко - більш закручено, витіювато, образи більш комплексні, до Неба і Сонця, зрештою, до Раю тягнеться деталізована виноградна лоза, підйом горизонталі, обріїв, відомо ким створених, йде неспішна мистецька боротьба за спасіння душ, - то, Неоготика і Необароко речі цілком відповідні, просто строго індивідуалізовані (і боротьба, ведеться вже не за світ в цілому, а суто за власну душу), утім, обов'язково на фундаменті Віри, якщо не на Біблії в цілому, то на Євангелії, зокрема. "Сота" власного "я" починає стрімко зростати, розвиваючи далі те Християнське звучання, яке чомусь не далося теократичному суспільству в часи "Готики" та "Барокко" і після...
Але не всі за своєю природою від "необароко"... Світ грубо наштовхується на безкінечні суперечності і спокуси необхідної подальшої цивілізаційної розбудови і неможливості життя за однією Книжкою... Технологічні революції обіцяють і, здається, ось-ось дадуть швидкий рай на землі, ось тільки здійснити задумане!
Суспільство і правячі класи фактично відкидають потребу в наявності Душі, Бога. Далі, ніби, тільки "відірвані" від минулих традицій неозорі воєнні поля осучаснення, Модернізму, який, "паразитуючи" на тій чи тій традиції, начебто концептуально не шукає Божественних відповідей. Цивілізація передусім! "Ми всі є еліта, бомонд, ми як Боги!...", "Небо" стало землею і суспільством, -"усе в людині", в "людях", але тепер уже всі "люди" - навіть нелюди. Мають значення лише суспільні домовленості - нові домовленості і відкриття, і "прогресивне" заперечення минулої практики суспільних відносин. Зрештою, зруйнувати увесь "старий" світ і побудувати наново! Капіталізм-комунізм, економічна, політична боротьба. Кризи, що вирішуються подальшими, усе більш кривавими революціями і переворотами, світовими війнами. Переділ житлової та економічної площі. Тотальне знищення і самознищення. Вартість життя особистості повністю знецінюється перед примарами можливих ідеальних суспільних новобудов. Та Вавілонські вежі сподівань руйнуються все тим же старим чинником . Русло стійкого, незламного модернізму виявляється лише каналом-кільцем. Авангард поступово єднається з ар'єргардом, змішується все і вся. У старих палацах високого мистецтва селяться циганські табори збуджених доступністю до слави і "повної" свободи маргінальних мас, тусовка, акція, попса, кітч і поп-арт. Слова і образи перестають оживлятися на цьому (суспільному) рівні людським Генієм і вишколеними талантами, які знайшовши ту чи іншу форму смерті, чи зрозумівши що й до чого, покидають русло модернізму для модернізму.
Але мрії і прагнення мас бути кращими, жити краще не можуть зникнути. Та й Генії (як Покровителі земної Творчості) кудись ж бо перебралися далі. Куди? Напевно в обсяги вищої свободи, відповідної до вищого уміння і набутої мудрості. Погляд не знаходить кращих обріїв за класичні Божественні. Їх подальше відкриття. Нові привиди нової Античності за межами модернізму, стають все виразнішими інтелектуальними ідеалами розвитку мирського і не мирського життя. Строгі церковні традиції поступово знову перестають цікавити і повнокровно надихати післявоєнні покоління, коли Промисел дарує більшості чергові подальші свободи і можливості для вибору. Церковні традиції ( в погрішимій своїй частині) все більш явно програють єдиній чисто Божественній речі, єдиному доказу, невидимому між тим із середини. Безцінному доказу із назвою Життя, яке, ніби, оберігають уклади споріднені з назвою - "класичні"? Розвиток деяких традицій видається вже основою, як індивідуального, так і загального подальшого безконфліктного існування різноманітних людських груп, націй, народів, держав, соціальних інститутів, самих релігій. У творчому середовищі таке "розширення фундаментів" привело до непарадоксального продовження плину майже всіх відомих течій мистецтва, а заодно і їх живого поєднання. Якщо узагальнено, то Постмодернізмом, для всього того, де той модернізм існував. І не дивно, що цей Постмодернізм (не плутати з постмодерном) нині ніби-то раптово виник усюди і став неймовірно привабливим і модним, як особисті польоти в небі, або міжзоряні мандрівки, подорожі в часі, - еклектикою обтяженого і необтяженого реальною діяльністю гармонійного чи не надто енциклопедизму. Модно, ж бо ще не значить реально доступно для всіх охочих...
Нездатність літати, бути іншим, Вищим, не заміниш грою слів і знанням справжньої суті філологічних зворотів. Є різниця між літаю і ніби літаю, творю і ніби творю. Суттєва різниця. І ця різниця встановлюється Духом-Душевністю людини.
Загальне, маргінальне і цілком серйозне використання додатку "ніби" стає, між тим, грунтом і для гіпертрофованості іронічної поезії модернізму , і серйозного збочення, наприклад, в руслі маньєризму у напрямку "а ты мне душу предлагаешь, на кой мне черт душа твоя?".
Через загальне і упереджене "знесерйознення" вартості Особистості на тлі досягнутих цивілізаційних зручностей, і акцентування іронічного в поезії (значно більшого акцентування, аніж вона того вартує), з'являється і декларування обмеженості чи навіть неможливості подальшого концептуального розвитку Мистецтва, вторинності Творчості, зникнення автора. Основана на поглядах в сторону ефемерності всього і вся, іронія приводить, наприклад, наші Високі філологічні школи до зведення того ж Постмодернізму лише до куточка іронічної поезії, до однієї із запінених стариць Модернізму. Але чим дорікати нашим знаним університетським філологам, чия найперша задача - оберігати спадщину, а до того ж, їх навчають такому дивні устої нашого викладання, та ще й тим, що спадщина для них є актуальною тільки з якогось 1200 - 1600 років наших часів?
О.І. Солженіцин
Тож, що воно таке - Постмодернізм? Традиції, що переступили етап модернізму, фемінізму , в т.ч. і до постфемінізму? Динамічна складова елітарного творчого руху? "Опіслясучасність?" в цілому? Узагальнений розвиток нової системи мислення, продовження перенесення традиційних цінностей до вищого, вивільненого особистого життя, відповідального через отримане і за менше, суспільне?
Безумовно, "пост" завжди намагається авангардово перекреслити кореневі значення, як то, в даному випадку, "модернізм", і засвідчує певну діаметральність концепції.
За формою, начебто, нічого нового, а по суті - акцент на вкрай індивідуальному, намаганні порвати зі всім, що обтяжує Людину, в тому числі від Модернізму, усілякими "необов'язковими" обов'язками і необхідностями перед погрішимістю: маргінальними масами, бізнесовцями й урядовцями, воїнами і міліціонерами, шахтарями і кухарками, державою і нацією, - але залишитись при цьому у гармонії із непогрішимими витоками цих явищ.

Так, нині в черговий раз, додалося ступенів свободи, так, в черговий раз, людство приміряє нові конструкції її охоплення. Для більшості пропозиція Свободи надто серйозна (незрозуміла) штучка. Надто відповідальна. При чому і явно позасистемна ("ірраціональна"), невідома для існуючих домінантних цивілізаційних "традицій" споживання. Тому і важкодосяжна, навіть для розуміння.
Нема практики, ще не склалися нові животворні продовження до істинно традиційного. Але ця пропозиція (нових індивідуальних конструкцій в додаток до даної Звище Свободи) без сумніву вже є, і є черговою спробою елітної частини народонаселення продовжити високі (намріяні чи реально відчутні) цінності Божественних засад у нових (нинішніх, завтрашніх) умовах.


Що стосується неоготики і необароко, неокласики, інших мистецьких плинів, то вони продовжили свої течії далі - вирізняючись високою вишуканістю думок і форм і парадоксальним розвитком системних поглядів геніїв сучасного, минулого і майбутнього.


V. ЩО ДАЛІ? МАЙБУТНЄ МИСТЕЦТВА
Якщо допустити, що життя нескінечне, то нескінечним є і явище мистецтва. Питання тільки - в якому напрямку цей рух не нагадуватиме деградацію, чи рух по колу, так?
Йосиф Бродський знайшов у античній поезії вислів "маловідомого автора" про те, що найкраще намагатися уподобитись часу (зі всіма його штучками). А що для нас є час, як не природність усіх процесів? Інакше кажучи, йдеться про природою закладену неминучість зміщення акцентів від початкової, тілесної, емоційної чуттєвості (від 5-6 природних органів відчуття) у сферу інтелектуальної чуттєвості, де, ймовірно, існує і "постслух", "постзір", "постнюх", і т.д. І де точно існує і доброта, і взаєморозуміння, і совість, і багато інших чеснот...
Такий перевод акцентів безумовно є природним явищем, і архіважливим з огляду на ймовірне "все своє забираю із собою" :)
Принаймні, подальший розвиток чоловічої "інтелектуальної чутливості" і "жіночої комплексної" чутливості, дає можливість кожній окремій особі вийти на власний вищий енергетичний баланс співпраці, творчого співіснування нашого нижчого з небесним Вищим.
І це може містично змінювати не лише життя кожної конкретної, дотичної до такого мистецтва, особистості, але і людства в цілому...
(Далі буде)

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2007-09-26 11:36:32
Переглядів сторінки твору 5794
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.020 / 5.5  (5.127 / 5.53)
* Рейтинг "Майстерень" 5.014 / 5.5  (5.121 / 5.53)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.766
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПРО ПОЕЗІЮ
ПРО МИСТЕЦТВО
Автор востаннє на сайті 2017.10.31 16:02
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ванда Нова (М.К./М.К.) [ 2007-10-15 17:35:09 ]
Вітаю, Володимире! Дуже цікава Ваша думка стосовно мого нового твору - "Король і кат" http://www.maysterni.com/publication.php?id=14980 Заздалегідь щиро вдячна


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Михайло Севрук (Л.П./Л.П.) [ 2010-12-04 22:06:21 ]
Пане Володимире, дуже цікаві думки відносно мистецтва і поезії. На мій погляд у вашій праці має місце не традична аналітика, яка відсутня у сучасних українознавців. Досліджуючі істрію мистецьких епох було б добре вказати на окремих авторів та їх твори.
З повагою із Праги Михайло Севрук