Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Сергій Губерначук (1969 - 2017)
Уставаймо з колін!
Розпрягаймо свій спів.
Україну єднаймо,
шануймося!



Художня проза ⁄ Переглянути все



  • Особисто про особисте (роздуми, цитати)
  • Любов, кохання, вірність (роздуми, цитати)
  • Поети, поезія (роздуми, цитати)
  • Природа (роздуми, цитати)
  • Щастя, радість, горе, печаль (роздуми, цитати)
  • Думка, мрії, бажання (роздуми, цитати)
  • Слово, мовчання (роздуми, цитати)
  • Пісня, музика (роздуми, цитати)
  • Душа, серце, доля (роздуми, цитати)
  • Бог, небеса, святе, віра (роздуми, цитати)
  • Добро, зло, простота (роздуми, цитати)
  • Життя, смерть (роздуми, цитати)
  • Актори, театр (роздуми, цитати)
  • Всесвіт, космос, вічність, світ, Земля (роздуми, цитати)
  • Історія, сучасність, майбутнє (роздуми, цитати)
  • Правда, труд (роздуми, цитати)
  • Багатство, гроші (роздуми, цитати)
  • Якості людини, почуття, емоції (роздуми, цитати)
  • Тиша, самотність, сон, світло (роздуми, цитати)
  • Творчість, мистецтво, талант (роздуми, цитати)
  • Час, вік людини, наші дні (роздуми, цитати)
  • Совість, страх, свобода (роздуми, цитати)
  • Люди, людство (роздуми, цитати)
  • Мир, війна, біль (роздуми, цитати)
  • Неповторна Україна (роздуми, цитати)
  • Переді мною…
  • Гортаючи сторінки щоденника…
  • Довга нота «до» (начерки сценарію)
  • Марина (начерки сценарію)
  • Втеча

  • Сторінки: 1   2   3   

    Художня проза
    1. Особисто про особисте (роздуми, цитати)
      * * *
      Справедливість. Відвага. Пожертва.

      * * *
      Люба земле, я для тебе стану
      піснею, яка зорею лине
      у натхненне небо України.

      * * *
      Бог мене зі мною повінчав.

      * * *
      Якщо я сам собі хазяїн, – ніким, крім Бога, більш не спокушусь.

      * * *
      Благання
      О Боже мій… Яка глибока суть
      в Твоїх очах, наповнених Тобою…
      Не засинай – я хочу їх відчуть,
      пройнятися їх святістю святою…
      О… не ховай Свою глибоку суть…

      * * *
      Я у шлюбі з Духом у собі.

      * * *
      Боже праведний мій,
      тільки Тебе я несу крізь думки́,
      вірю у Тебе єдиного…
      Сло́ва подай мені, думку – навій,
      вируч свідомість з окраїни.

      * * *
      Не живу ані з ким, крім Тебе – Боже,.. Боже, в ложі святих сподівань.

      * * *
      Бог підказав мій сенс – я втілив у слова.

      * * *
      Заносить наді мною меч мойого страху сатана.
      А дух мій – меч в руці мойого Бога.
      Я – син двобою доброго добра і злого зла,
      дитина сутичок в нутрі себе самого.

      * * *
      Вогонь
      Тремтять вогні в космічній далині –
      дурманить ніч їх зоряне безсоння…
      Я не боюсь стрічати нові дні,
      хоч що не день, то вогняна безодня.
      Безодня невідомих відкриттів,
      непередбачених, непередчутих!
      Я вже давно торкнутися хотів
      їх праскелетів, згорблено прикутих…
      Я коло них збагну своє єство:
      мене погасить тільки час всевладний!
      Виходить, я – покірливий вогонь?
      і безпорадний…

      * * *
      Сергій – найулюбленіше ім'я і найпокірніше з усіх.

      * * *
      Ні дня без молитви, ні дня без любові.

      * * *
      Мій час – не смерть,
      мій час – сумління,
      невизнана тривога.
      Цей тиск на мене – лиш веління
      невпізнаного Бога.

      * * *
      Свою любов навряд чи підійму –
      бо дух легкий лише любов’ю Бога.

      * * *
      Моя любов належить не мені.

      * * *
      Любов моя – благання моїх рук,
      ти – єдиний і вірний мій друг.

      * * *
      Дай, я буду таким, як хочу,
      щоб не всі мене розуміли…
      Ти вбачаєш у цьо́му злочин?
      Я вбачаю у цьо́му – крила!..

      * * *
      Прийміть мене таким, яким я є.

      * * *
      Чому я маю жити так, як ви? Тому ніяк не бути!

      * * *
      Я бачу райдугу – радію і живу.

      * * *
      Ні – інертності! Ні – мовчанню! Ні – надуманості!
      ТАК – творчості, мистецтву, поезії, пісні,
      мові рідній, Україні!

      * * *
      Здрастуйте, 90-ті роки! Прийміть мене таким, яким я є.
      Зробіть з мене, зліпіть з мене Людину.

      * * *
      Я люблю того, кого знайду –
      людину ту, яка мене спіткає,
      мій щирий слух і відповідь чекає.

      * * *
      Коли я виділяю когось одного, я забуваю про всіх інших.
      Тепер я люблю всіх.

      * * *
      Течія́ – ти чи я?

      * * *
      Я продам білий світ –
      і куплю собі крила
      у знайомого анґела в Чистий Четвер.
      Я відчую політ,
      бо мені так кортіло
      стартувати з усіх джомолунґм і говерл!

      * * *
      Мої думки – маленький поводир: веде сліпого, а куди не знає.

      * * *
      Свій світ я уявляв і насолоджувався ним.

      * * *
      Люблю парадокси.
      На кожному кроці шукаю чогось…
      й не знаходжу…
      І в цім – парадокс!

      * * *
      Практично мислити я вмію, але не можу.

      * * *
      Надіє моя! Я без тебе не я.
      Чомусь я довірив тебе тобі.
      А ти… захотіла перемогти
      усі ті бої, де ти не ти.

      Хіба я повинен про це співати?
      Це я винуватий!
      Обнадійнува́тий…

      * * *
      Надія – у пустелі біле дерево,
      крохмалями пісків присипане.
      І поки вітер я,
      його гілля – моє гілля – цвістиме.

      * * *
      Я ж тільки о́браз, на який обра́зи
      безликі люди виливали в піст.

      * * *
      Не боюся потонути... Я так давно живу на глибині.

      * * *
      У теплих вологих долонях я – зерня, я – проросту.

      * * *
      Я тільки барва в сполуці «Любов».

      * * *
      Поки світ стоїть на палях,
      вбитих безпосередньо в космос,
      я прикутий до нього і знаю,
      що без нього мені тоскно.

      * * *
      Спитаю Еру Водолія:
      «Я Лев, чи Водолев, чи хто?
      Куди пливу на спині змія
      в космічнім швидкісним авто?..»

      * * *
      Старим себе відчув у 26 довкіл дітей, які стріляли й матюкались.

      * * *
      Зупинивши погляд і ходу,
      я нічого з неба не чекаю.
      Я іду туди, куди іду,
      і гукаю.

      * * *
      Горішні мрії, сховані світи,
      в моїй красі земній горять, як ватра.

      * * *
      Не вмію я мрії ронити до ніг.

      * * *
      Я наздогнав заримований вітер.

      * * *
      Я тебе обожнюю! Цілую твій рай, вдихаю твоє пекло.
      Ти – світ невгамовний, щаслива музика,
      шикарна вічність і мудра дурість!
      Ти – повітря моєї поезії! Отак я малюю вірші.
      Отак я малюю тебе. Барви від Бога.

      * * *
      Я – не російський поет.
      Я – поет український,
      у мене дуже південна мова.

      * * *
      Мої діти ви – мої вірші.
      Є схожі й різні,
      є правдиві й брехня.
      Є і нема.

      * * *
      Я – не поет, а час…
      Я – сила сили,
      те слово вгадане,
      яке читаєш ти.
      Давно колись,
      мене вже всі любили,
      але не подолали суєти.

      * * *
      Вірш випаде снігом на тижні –
      від Тебе, о Боже Всевишній!

      * * *
      З кожним віршем лягаю на ноти.

      * * *
      Моєю аурою диригують Ваші грози.

      * * *
      Леткі уривки древніх повістей
      про незбагненну розкіш і злиденність
      моїх життів, життів моїх ідей
      зліпили цю доречність і щоденність.

      * * *
      Фінал.
      Я більш не напишу.
      Боюся, що збрешу.
      Набридло тільки правду
      вже давно...
      А знов нова доба
      мене покличе…

      * * *
      У цьому житті я пізнаю любов: свою, чужу, різну – єдину, множинну.

      * * *
      З дитинства знаю я любов, і не страшні її окови.

      * * *
      З любов’ю – в одній небесній запряжці.

      * * *
      Ой, ще багато треба кави пити,
      щоб дописати та й договорити.

      * * *
      Одне мені своє – можливість говорить,
      а значить, відчувать.

      * * *
      Енергію мою спіймав був світ,
      а що за ним – негайно озоветься.

      * * *
      Мені потрібна тиша. Я люблю самотність. Я люблю, коли важко.
      Коли залишаєшся сам на сам з собою, високо злітаєш…
      А хтось відкриває двері, і ти падаєш додолу, як підстрілений птах…

      * * *
      Що взяв на дні – наверх віддам.

      * * *
      Розповсюджене кожне моє слово може вас не назвати, а… не його ви.

      * * *
      За багато своїх слів і років я щастям упиваюсь.
      Я тішуся вином провини.

      * * *
      Я півслова написав на воді, а півслова написав на піску.

      * * *
      А зрозуміє мене той, хто зрозуміє.

      * * *
      Ти цей архів… читаєш.
      Дякую… Але бійся – моєї любові.

      * * *
      Я вірю у крила свого листоноші.

      * * *
      І муза знов сторінки гортає,
      кодує все, що збагнув до сьогодні.
      І, як в дитинстві, я знов літаю
      і бачу все, що мені завгодно.

      * * *
      Я шию білими нитками.
      Ти шиєш білими нитками.
      Час шиє білими нитками.

      * * *
      Комусь – усе життя, мені – всього́ година.

      * * *
      Небеса, словеса, країни – я за ніч одну розкроїв.

      * * *
      Жаль, що сьогодні в останній день,
      а завтра в останній час
      хтось, не почувши моїх пісень,
      осудить за мене вас.

      * * *
      Хто сказав, що мені любов не моя подарована?
      Хто сказав, що доля мені не моя подарована?
      Хто сказав, що іду не туди?!

      * * *
      Я з серцем своїм не домовлюсь ніяк.
      Не знаю, де покласти своє серце.

      * * *
      Не тримай мене в колючих рукавицях.
      Я ж птиця!

      * * *
      Життя – це закодований псалтир.
      Що зміг порозуміти, те і маю.

      * * *
      Аншлаг думок – у голові.

      * * *
      Тільки до за́сідок я не піду.
      Стану, як є, у людей на виду.
      Згину – то згину, якщо так годиться!
      Хай, хто ховається, – той і боїться!

      * * *
      Я стою перед вибором.
      Як важко стояти мені перед вибором.
      Я питаю людей, що вибрали –
      ви вибрали чи вибороли?

      * * *
      Чи такий я, як ти?
      Чи такий ти, як той,
      хто наважився йти?

      * * *
      Я загубив літа.

      * * *
      Я нещасний, тому що крадій.
      Я все, що міг, украв у цього життя.

      * * *
      Я в цьому житті як горщик із ручкою всередину.

      * * *
      По почестях – віддам, по праву – відберу.

      * * *
      Дякуючи мені, я вас врятую.

      * * *
      У мене Нікого є!

      * * *
      До щоденника: І подарую я Тебе Нікому.

      * * *
      Як багато мені мало.

      * * *
      Ти – моя остання надія.
      Я довірив тобі останнє.
      Я кохання тобі довірив.

      * * *
      Любов позичила мені багато сил,
      так що усе твоє обожнювати буду.

      * * *
      Моя любов – одна – на кілометр,
      де я збираю всю критичну масу.

      * * *
      Небо починається з очей моєї коханої.

      * * *
      Помщуся тобі любов'ю, не помилую.

      * * *
      Розмалюю тебе світлом своєї любові.

      * * *
      Я закидаю тебе віршами, як листям.

      * * *
      Нехай любов моя не та́ вже, бо більша за любов.

      * * *
      Я не прошу прощення за любов.

      * * *
      Лікую виключно любов’ю.

      * * *
      Не знаю, хто друг, але прощаю усім.

      * * *
      Прощаю всіх на 1000 років наперед.

      * * *
      І все прощав, законне й незаконне.
      І німб чіпляв на вбожество останнє.

      * * *
      І згадую катів як дорогих людей.

      * * *
      Ти мене зневажав не по праву,
      але й не втік від розправи.

      * * *
      Не все почую в цьому світі я,
      не все побачу,
      але ж усе пробачу.

      * * *
      Я вірю в те, яким ти будеш потім.

      * * *
      Я руці твоїй – друг, я до ніг твоїх – крок.

      * * *
      Дякую, що ми є!

      * * *
      Із долею своєю я не зневірююся у житті.

      * * *
      (Щодня) Із табули раси в масу проблем,
      у стреси, а не ідилію кроком прямую.

      * * *
      Однакові «минуле» і «майбутнє» на тереза́х моїх, які я зву – «мета».

      * * *
      Тепер я добираю сили йти
      у безмеж, у тривогу і за браму,
      обрамленого барикадами Абрама
      бажаючи знайти.

      Він має вчену ступінь Бога.
      Я маю трохи меншу і тому
      моя душа – його мала небога, –
      лягає полежати у труну.

      * * *
      …З прокляттям житиму не так,
      як буйні вої чи монахи прісні,
      а рівно навпаки, як був юнак:
      не з піснею в бою, а з боєм – в пісні.

      * * *
      Я – теплопалкий, а у залишку – достаток.

      * * *
      Колись я дивився на себе знизу – вгору, а зараз?
      Споглядаю зверху – вниз. Чіпаю себе язиком так гарно,
      що все пір’я облітає; наводжу мости довіри
      із самим собою на рівні простого обивателя.

      * * *
      Моє життя – шалене.

      * * *
      Спокій не мені відомий і корисний.

      * * *
      Я все одно життя любити буду,
      якщо це тіло, а не купа гною!
      Я полечу з цілунками крізь вічність,
      до тих галактик, що вплотились щойно,
      і мовою думок з’явлю колишність,
      і стверджу правду часу недостойну.

      * * *
      На таємних задвірках раю
      щастя по краплині я збираю.

      * * *
      Іду крізь дощ, а ноти падають навколо.

      * * *
      Моє щастя таке велике, що б'ється у скронях.

      * * *
      Долі, що бореться за нас,
      присвячую увесь свій час.

      * * *
      Гіркі сльози без крапель серед розп'яттів
      до долі повертають мене.

      * * *
      Доля моя, тобі я вдячний знов –
      тій долі, що попереджує любов.

      * * *
      Мене багато, мене вже цілі ріки,
      що скресли в ріках, а воскресли в ликах.

      * * *
      Пасу під кетягами звізд
      свій вітерець приборканий,
      припряжений до рукавів за хвіст
      алмазними запонками…

      * * *
      Мені віку (тільки підніміть повіки) –
      від ями сну до Богочоловіка.
      У мені живуть змія та змій мистецтва,
      півколобка і п'ять п'ядей безумства.

      * * *
      Я винен кожній травинці,
      кожній піщинці,
      голці в копиці.

      * * *
      О мій любимий день, до завтрашнього дня я все зміню, все переоціню.

      * * *
      Сонцем повні мої вітражі.

      * * *
      На перехресті багатьох життів мій рай чарівної музики поезії.

      * * *
      Я тут* чергую, слізьми умиваючись.
      –––––––––––––––––
      * на Землі

      * * *
      Усе допив до дна і дістав до холоду.

      * * *
      Себе рятую від самого себе.

      * * *
      Щоразу інших я рятую, себе залишивши на потім.

      * * *
      Знаєш, де всі гріхи я збираю докупи?
      На вокзалі, в холодному кріслі, і плачу.

      * * *
      І поки хліба шмат простий
      для мене коровай,
      я не цуратимуся чо́рної роботи.

      * * *
      Можна я прийду в цей світ не зараз, а пізніше?

      * * *
      Оце моє таке життя.
      Мої продовження у дітях.
      Цвіт яблуневого злиття
      в обіймах цих, немов на вітях.

      Любистком пахне тихий одр.
      На кораблі з рожевих весен,
      де гомонів живий народ,
      приплив я човником без весел.

      Час кинув якір у глибінь
      останніх роздумів про суще.
      Але чи зникне голубі́нь,
      якщо життя я попрошу́ ще?

      О, ти! моє таке життя!
      слізьми закінчуйся чи сміхом,
      а все одно – без тебе я
      залишусь жити ві́ршем тихим.

      * * *
      Я, мов зерня́, загублене життям.
      Хтозна́, який мій плід…

      * * *
      Мої думки – така маленька річ у безконечності нічного зорекраю.

      * * *
      І на краю розбитого життя я прокляну лише свої пороги.

      * * *
      Як душа прагне волі, а серце – любові,
      мозок – думки, а тіло – нових відчуттів,
      так крізь темряву болю, крізь двері дубові,
      я ступлю – і злечу в світло вічних життів.

      * * *
      Живу, як Бог, по смерті земної.

      * * *
      Згори мені наказано літати, переміщать любов повсюди.

      * * *
      Любові я серце віддаю і кров.

      * * *
      Я – вас, майбутніх, вартовий.
      Цілую ваші чисті ризи
      чорнилом цих постертих пер.

      * * *
      Знаю, любі, ви у мене є!
      Кожен з вас – талановитий птах.
      Кожен з вас – це сонечко моє –
      у душі, молитвах і думках.

      * * *
      Вірші народжуються незалежно від мене.
      Усе, що надумане – відпадає.
      Усе своє – має розвиток.
      Я маю своє особливе бачення певних процесів
      усередині і зовні. Усе інше – форми вираження.

      * * *
      Я чую вас, кому потрібні вірші,
      летючі фрази й дози антитез.

      * * *
      Народження
      Ці вірші написалися не мною?
      Не знаю. Може, й справді, це є так.
      Бо, може, й я далеко неземною
      посіяний був матір’ю, як мак.

      * * *
      Не мої вірші – і геть від мене
      під тини і стовпи.
      Я зможу постояти за себе
      і за свої світи.

      * * *
      І живу на небі, і ходити трудно,
      де жінки літають у хустках трикутних.
      Їм складаю вірші, коротші і ширші,
      про птахів, що люблять більше і не гірше.

      * * *
      Правду більш не позичаю, а говорю – на всі легені.

      * * *
      Важко тримати чужі таємниці.
      У мене їх стільки, як тлі на малині.
      Поволі отак заповзаю в провидці.
      Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.

      * * *
      Я – глина,
      ідеальний матеріал
      для виправлення помилок минулих.

      * * *
      Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь.
      Невже от саме я піду шукати, де кінець твоїх задумок?
      Але ж, окрім мене одного, є ще десятки інших, є сотні кращих, тисячі таких; окрім мене одного, є ще мільйони років, мільярди слів і безліки вітрів. Їх я враховую так само, як тебе; беру до відома і йду обабіч. Але коли вже збочувати час, оскільки ти є путь, – тебе лишаю; так само, як лишити можу все, що самостійним є зайти далеко. Хай ґрадусів на 40 повернувши вбік звідтіль, де розстеляєшся ти, нібито путь, я опинюся осеред роздолля, піду красою світу, незважаючи на жоден орієнтир; а там, де тільки-но окреслюватиметься дорога, пускатиму сльозу чи слину за тим минулим дивним часом, коли переді мною розстелялися і говорили загадками про майбутнє.
      (Майбутнє – це табу на всі загадки. Майбутнє заборонено ворушити словом чи напівсловом і тривожити передчасно. Воно має бути.)
      Якщо казатиму, що в мене є своя путь, це означає, що вона може перехрещуватися з іншими. Це добре, коли інші не розстеляються перед тобою – і ти можеш не спокуситися, і не піти не своєю продекларованою дорогою. А якщо ти сам коли-небудь розстелишся перед кимось і запросиш іти твоїм невідомим шляхом, але вже оголошеним? що тоді? Так і буде. Це має бути виняток. Це має бути випадок.
      Лише любов є випадковим винятком, є винятковим випадком у дорозі. Лише завдячуючи їй, ти можеш перейти на іншу путь... для себе і для неї безболісно.
      Але, оскільки я є всього-на-всього твоїм об’єктом і всього-на-всього твоєї любові – не стелися переді мною, бо буде болісно.
      І тіш себе, що і мене так само хтось не любить, як я тебе.
      Це надто довгий коментар до того, проти чого. Воно́ має бути.

      * * *
      Я знав любов – я долею розпещений.

      * * *
      О любий ранку мій, кому належу, так це в тобі пробудженим думкам.

      * * *
      Дивитися, вдивлятися, дивуватися.
      Мабуть, ця «трійця» мені найбільш імпонує.

      * * *
      Я, часточкою будучи лише,
      зривав, як міг, з людей тяжкі кліше.

      * * *
      Із поглядів моїх – чужий світогляд.

      * * *
      Якщо я на себе беру багато, так:
      лише те, що не зміг не брати.

      * * *
      Сам себе я навіяв, сам і світом затяв.

      * * *
      Я відвідав храм свого життя,
      натхнення і любові…
      Здається, й після себе я
      піду у світ.., але на іншій мові…

      * * *
      Усім, кого люблю, я винен знов.
      Моя вина – на всіх одна любов.

      * * *
      Я перемріюю любов.

      * * *
      З воскреслих кольорів, із музики, зі слова
      я вибудував рай, не втілюючись більш.
      Душею ввився ввись, бо небеса – основа.
      Вони – малюнок мій, мелодія і вірш.

      * * *
      Я поет без задач про поетів.

      * * *
      Зберу насінини, всі ночі і днини,
      лузатиму їх, ідучи по стежині,
      і кожного ранку саджатиму зерня,
      щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня.

      * * *
      Велике склалося з малесеньких шматочків.
      Великий скарб – з дрібне́ньких недоробок.
      Які довершив я, малий,
      які, амбітний я, лиш складував помалу
      і наполегливістю сталою своєю
      оформив у любов до слова і людей.

      * * *
      Обираючи людям служити,
      за думкою – в слово – крізь дію – пишу
      про те, що, магайбі, любити і жити,
      якщо й не мені, то принаймні віршу́.

      * * *
      У серці шукай мене, але не суди.

      * * *
      Дякую за те, що вислухав все, і вибач,
      що так довго тебе я стомлював віршами.

      * * *
      Од себе – спасибі, а людям – мага́йбі.
      Бо перше й останнє вирішує Бог.

      * * *
      Я все віддав для вас.
      Нема чого втрачати.
      Я можу все віддати.

      * * *
      Для вас рукою я б навів ще силу слів,
      але ця сила силенна надто горемна.

      * * *
      Усім тобі завдячую, Любове!

      "«Розсипане золото літер», стор. 179–202"
      Коментарі (1)
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    2. Любов, кохання, вірність (роздуми, цитати)
      * * *
      Перед любов’ю завмирає час,
      наповсякчас і ще на повсякчас.

      * * *
      Невимовний і незліченний світ любові.

      * * *
      Любов свята, як Церква.

      * * *
      Любов – почуття Христове.

      * * *
      Любов – вершина великодніх мрій.

      * * *
      З любові лише починається дорога у зоряний рай,
      і саме з Землі починається дорога у зоряний рай.

      * * *
      Любов ладаном дише.

      * * *
      Любов не йде, а струменить віковно.

      * * *
      Любов – оркестр.

      * * *
      Диво народження слова «люблю» –
      у таїні неймовірно глибокій.

      * * *
      Лише любов є випадковим винятком, є винятковим випадком у (життєвій) дорозі.

      * * *
      Уявіть собі, що весь світ – Любов.

      * * *
      Лише Любов рятує нас.

      * * *
      Любов безсмертна, як справжня поезія.

      * * *
      Любов – це тривке джерело.

      * * *
      Любов – вічний двигун.

      * * *
      Страшна помста Любов’ю.

      * * *
      Любов (душі) не має статі.

      * * *
      Аби любов – буде все гаразд.

      * * *
      Запорукою високої любові є душевна краса людини та її велика вдача.

      * * *
      Любов…
      Обережно, обережно, двері відкриваються,
      можете ввійти в країну, де усе збувається.

      * * *
      Любов ховається мелодією в словах.

      * * *
      Любов – чиста, як сльоза, її образити не можна.

      * * *
      Полюбилися двоє.
      І немає вже сну,
      і немає вже дня
      без молитви…

      Помолилися двоє.
      І немає вже сну,
      і немає вже дня
      без любові…

      * * *
      З любов'ю справдиться все, що інакше не справдиться.

      * * *
      Без любові нікуди-нікуди не йди.
      Не знайти без неї благословенної путі.

      * * *
      Без любові втрачаються дні.

      * * *
      Багато любові не буває.

      * * *
      Бережи любов, немов причастя.

      * * *
      Там, де любов, збудеться все, що інакше не збудеться.
      Там, де любов, здається рідною будь-яка вулиця.

      * * *
      Спробуй, зачепи сильне почуття любові,
      і воно, як грім серед ясного неба, вибухне
      чи то рясним дощем сліз коханої дівчини,
      чи то гнівною блискавкою промайне і зникне назавжди.

      * * *
      Май любов свою і серце май.

      * * *
      Без любові ми самі́ і безцільно минають дні.

      * * *
      Моя любове, не сліпа, а зряча.
      Чому ж мене ти обійшла неначе?
      Чому від мене ти все далі одступаєш?
      Невже і краплі у душі тепла не маєш?
      Куди тепер? Так щастя ти не зловиш…
      Невже і слова більше не промовиш?
      А може, ти кохання загубила?
      Моя любове, може, й не любила?
      Любове, ти ж.., ти не сліпа, а зряча.
      Я ж бачу – твої очі плачуть.
      Я ж чую – твоє серце б’ється…
      Воно повернеться, воно знайдеться…

      * * *
      Моя душа з твоєю полетіла,
      тримаючи зв’язок міжгалактичний.

      * * *
      Святкувати мир між мною й тобою –
      я величаю святою любов'ю.

      * * *
      Мости любові, як веселки на небі.

      * * *
      Я з тобою, як з Богом ця ікона при стіні.

      * * *
      Склади мене у рухи неповторні,
      як Дух Святий, повз пальці відпусти,
      а всі думки мої, мов землі орні,
      осяй-осій зерном густо-густим!

      * * *
      Хор вогнів осяє наш шлях.
      Хор вогнів буде музикою у дорозі.

      * * *
      Та – ти,
      до кого в змозі довго йти.

      * * *
      Йду від тебе до тебе.

      * * *
      Ми пройдемо крізь мільйони шипів
      і мільйони троянд.

      * * *
      Ти без мене, ти без мене, а я з тобою.

      * * *
      По-перше – ти, по-друге – ти, по-третє – ти, по-соте – я.

      * * *
      Любов – не кривда, достоїнство – не скверна.

      * * *
      Любов – золота, а кохання – червінне.

      * * *
      Кохання красний квіт
      сяйне й благословить любити цілий світ.

      * * *
      Де ти, щастя?!
      Золоте причастя?
      Молоде кохання, перше і останнє?

      * * *
      Так і я лишаюсь лікувати крила,
      десь моїй любові пора не ступила.

      * * *
      Кохання – Церква,
      тільки-от свою я не возведу на диких пустирях.

      * * *
      У коханні стільки таємниць,
      як у морі – риб, а в небі – птиць.

      * * *
      Від кохання – нерівна дорога.
      До кохання – одна лише зустріч.

      * * *
      Можливо, зустріч, – можливо, згуба.

      * * *
      Кохання ладаном пахне.

      * * *
      Кохання сховане мелодією в слові.

      * * *
      Холодна зброя гарячого кохання.

      * * *
      Коли тебе чекати? В яку весну?

      * * *
      Чи буває кохати невчасно?

      * * *
      Не поспішай, не поспішай, інакше – ми не зрозуміємо любові.

      * * *
      Проблеми всі вирішуються швидко?..
      З любов’ю.

      * * *
      Якби ти знала, хто ти є така!..
      Твоя душа давно живе у мене.
      Я – щастям переповнена ріка.
      Ти – кров моя, що випинає вени.

      * * *
      Кохання – це завжди політ.

      * * *
      У коханні пройде непоміченим зло,
      і покора солодкою за́вжди здається.

      * * *
      Святе надкохання.

      * * *
      Лиш кохання одне допоможе подолати розбіжність світів.

      * * *
      Коли коханню – край, любові – са́ме час.

      * * *
      Як прекрасні упущення!

      * * *
      Обі́йми більш жадані, якщо в них кохана.

      * * *
      Смак щастя в обіймах твоїх.

      * * *
      Заколисав не пристрасть, а біль в обіймах.

      * * *
      З тобою я завжди і всюди в своєму домі.

      * * *
      З любов’ю – в одній небесній упряжці.

      * * *
      Передчуття

      На кінчиках пальців твоїх
      миттєвості, стиснені в вічність.
      Лише доторкнися смичком –
      і ти їм даси свободу…
      Вони утічуть аритмічно
      повз нерви натягнених струн.
      Це буде твій власний струм
      із звуків чужого століття…
      Це сльози моєї скрипки
      на кінчиках пальців твоїх…

      * * *
      Гімн твого сміху та щастя торжествує зранку.

      * * *
      Вранці я подарую коханій квіти.
      Весь день її стіл нагадуватиме
      найкращий з букетів палісадник.
      А з вечора, що йде на всю ніч,
      знову вийде щасливий ранок.

      * * *
      Я в траві золотій був до пояса
      і літнє сонце стрічав,
      вранці слухав твій лагідний голос
      і здивований мовчав.

      * * *
      Твоє серце б’ється у моїх грудях.

      * * *
      Ластівка звила гніздо на скелі, неприступно гладкій.
      Ти – ластівка. Я – скеля.

      * * *
      На високій горі, де синій птах щастя, я збудую наш замок кохання.

      * * *
      Коралове намисто для тебе збираю я по краплі.

      * * *
      Моя любов через плоть і кров розливалась золотим вогнем.

      * * *
      Моя любов – одна – на кілометр,
      де я збираю всю критичну масу.

      * * *
      Два кохання – це на двох одна любов.

      * * *
      Я скучив за твоєю посмішкою.

      * * *
      Яскраво осяється розум – що до́ля ти –
      й ледь не вискочить серце з живого порогу.

      * * *
      Ти біля входу в рай руку мені подай.

      * * *
      Твій білий стан вустами розмалюю.

      * * *
      Кожен поцілунок – зіронька з пітьми́.

      * * *
      Поцілунок, поцілунок,
      по мені губами ти малюнок,
      ти не їдь: між нами наш малюнок
      про любов.

      * * *
      З вустами цими розмовляв,
      з моїм я щастям розмовляв –
      у губи щастя цілував.

      * * *
      Твій поцілунок, мов дим, зникав.

      * * *
      Солодка сльоза – гіркий поцілунок.

      * * *
      Врятуй мене для нас.

      * * *
      Немає любові без любові.

      * * *
      У неї – своє життя з глибокою душевною раною –
      десь посередині чи збоку! – колись вона любила.

      * * *
      Ти загубила оберіг,
      який я завжди сам стеріг,
      який за щастя я купляв
      і сам на тебе почіпляв.
      То був споріднення рушій,
      то теплий маятник душі,
      то праведна поверхня серця.
      то те, об що все зло зітреться,
      то знак і візерунок долі,
      то доказ літ, що йшли поволі,
      то враз з твоєї шиї зник
      мого кохання провідник.

      * * *
      У голосі моєму згоряє хворий нерв: винний я в тобі, тебе я не віддам.

      * * *
      Боже, любов бережи, адже від неї усі біди.

      * * *
      Я прощу тебе між чорним дощем і білою зливою, щоб сонце світило нам.

      * * *
      Ти… якось крила мав обрізані до крові
      і присягнув чужій любові.

      * * *
      Не пали любов, адже після вогню навіть земля чорна.

      * * *
      Ревнощі стиха підточують щастя скирту,
      немов миші, нала́джують хо́ди повсюди.

      * * *
      Нищать ревнощі факти і аксесуари,
      палять пам’ять, листи, цигарки, мемуари.

      * * *
      Нема війни – але й немає миру
      між нами, мій ревнивий.

      * * *
      Уламки ревнощів твоїх на дні осінніх днів.

      * * *
      Не ревную, бо не люблю.

      * * *
      Хай відверне Господь муки в просторі й часі.
      Закінчилось кохання, а ніч почала́ся.

      * * *
      Вірність – не порок, а лише пролог великого кохання.

      * * *
      А вірність, як пташка-затворниця.
      Рятуйся! Лети – а не хочеться.

      * * *
      Любов – наш міст.
      Він лиш тоді впаде,
      коли по ньому інший хтось пройде.

      * * *
      Кохання і зрада б’ються на мечах.

      * * *
      Від зради до любові – кілометри.

      * * *
      Як зрадиш хоч раз, – не пробачу вини.
      Тільки дім свій замкну і тебе проведу
      до найближчої зірки, з якої впаду.

      * * *
      Сліди зради – це зуби, а розплата – це кров.

      * * *
      Обра́за, як лід, замерзає й чекає.
      Як же можна забути?..
      Тільки пам'ять спливає –
      вона всі рахунки зведе.
      І обра́за моя всі рахунки зведе –
      вся образа моя, а не я, а не я...

      * * *
      Там, де зрада, – з болем зітхання,
      там, де зрада, – лише мовчання.

      * * *
      Моє віросповідання – твоє мовчання.

      * * *
      Шкода – любов лише погостювала і пішла.

      * * *
      Розлука, мов ріка, мов снігом ніч пере́рвана.

      * * *
      Любов під впливом – не просте злодійство –
      панічний час з преображенним гадом.

      * * *
      Обряд прощання – світлий не кінець,
      а тільки крок до звільнення сердець.

      * * *
      Промчалося кохання – почався горизонт.

      * * *
      Між зорями твоїми і моїми буває тільки ніч.

      * * *
      Твоя і моя любов – це дві любові.

      * * *
      Від тебе холоду буває стільки, що, Боже мій, я мертвим почуваюсь.

      * * *
      Ти – вода? То на́що ж серце точиш?
      Міць моя – то не камі́нна твердь.

      * * *
      Твій океан великий, як безумство,
      як Всесвіт поміж мною і тобою.
      Його любов’ю звати я не смію,
      він – скоєна луна мойого болю.

      * * *
      Є – система любові і еґоїзму.

      * * *
      Де ти?! Повернись!
      Ти ж мені болиш.

      * * *
      Тільки торкнися мого «прощай»…

      * * *
      Роза любові, як роза вітрів.

      * * *
      Карай лише любов'ю.

      * * *
      За зраду плачу́ незрадливістю.

      * * *
      Не зароби «незадовільно» з любові.

      * * *
      Навіть вітер калатає у дзво́ни забутого кохання.

      * * *
      Забути кохання – не просто помста, не тільки гріх, печаль і біль.

      * * *
      Вівтар любові полум'ям покритий.

      * * *
      Прости́ прасотнею «прощай».

      * * *
      В обох очах я біль твій розцілую і розщеплю любов на дві любові.

      * * *
      Знімаю шви з серця.

      * * *
      Забуду тебе в любові.

      * * *
      Ось – я очистив любов свою.
      У спокої.

      * * *
      Віки минуть і ти мене забудеш.
      Настане мить і ти мене відчуєш.

      * * *
      Ти мене тихесенько поклич – і побачиш лик моєї любові.

      * * *
      Уміння відстоювати свою любов, свої погляди на любов треба вистраждати.

      * * *
      Вилікував я знов минулу любов.

      * * *
      Сміливим рукостисканням
      заповідаю – жити
      усім розлюбившим браттям.

      * * *
      Там, де любов, час – дрібниця, а відстань смішна.

      * * *
      Без тебе світ – розбурхана пустеля.
      З тобою – розцвітають дні веселі.

      * * *
      Ти – любов моя, а я – її сила.

      * * *
      Перехрестися серцем і любов’ю, закохана собою по мені.

      * * *
      Таємниця любові так і не зрозуміла.

      * * *
      Тільки любов нам в оправдання.

      * * *
      За все тобі є прощенням любов…
      я серце віддаю тобі і кров.

      "«Розсипане золото літер», стор. 123–139"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    3. Поети, поезія (роздуми, цитати)
      * * *
      Свій світ для поета – це блаженство, окреслене не ним самим,
      а власне відношенням до його вибриків оточуючого розуму.

      * * *
      Поезія – мов кінь.
      Поет – мов незагублена підкова.
      Читач – мов степ ще невитоптаної ковили.

      * * *
      Між слізьми світовими ходить поет.

      * * *
      Сила поета – на Землі.
      І в імлі, бо в імлі…
      Між тенет на лаштунках скелету
      розмовляють ці рими малі.

      * * *
      Я вірю в ліру ту і в ті слова святі,
      які через віки несуть
      святої правди огне́нні сили.

      * * *
      Вірші не можуть чекати.
      Їх треба писати.

      * * *
      Саме поезію серце цінує за те, що водночас:
      думка – цвіт,
      слово – плід,
      серце – жорна.

      * * *
      Поезія не любить поклоніння.

      * * *
      Поезії хвиля потужна.
      Поета слабка голова.

      * * *
      Поетом бути – то нещастя.
      Чи щастя чути риму?
      Як примітивно! Римо, здрастуй!
      І вже до щастя стимул!

      * * *
      Я зі мною живу,
      на папері існую,
      вимальовую літери ці.

      Риму, білу вдову,
      вечорами цілую
      з одночасним пером у руці.

      * * *
      Я пишу і пишу.
      Я пронизаний запахом свіжого чорнила.

      * * *
      Віршів нескінченність – упертість музи.

      * * *
      Вірші випадають снігом від Бога.

      * * *
      А рима – проста й заримована Богом,
      й окреслена віщим дощем.

      * * *
      Сам не заспіваю –
      як немає птахи,
      то й пісень не маю.

      * * *
      Пише мозок, очі й рука,
      і при цьому багато присутніх –
      птахи, небо, любов і ріка.

      * * *
      Досягни землю, спотворену променем відродження.

      * * *
      Папір – то день, поранений думками ранніми,
      коли довкола міфів карусель
      на всю Євразію і Африку…

      * * *
      Маю, що сказати... і маю про що промовчати.

      * * *
      Плаха Поетові – вся з молито́в,
      вся вперемі́ж із прокляттями.
      Римою ллється неміряна кров,
      склавшись ясни́ми бага́ттями

      * * *
      Надходить мрія нової поезії.

      * * *
      Пора міняти стилі застарілі.

      * * *
      Перо співає – перо і судить.

      * * *
      Рукоприкладство слів чи словоприкладство рук?

      * * *
      Рукоприкладство слів – неперевершеність рим.

      * * *
      Змі́ни стилю – це штампи постійні,
      це екскурсії у підсвідомість,
      а затим, поміж проміжків ліні,
      навпаки – у свідомість, натомість.

      * * *
      Можна звужувати поняття і міняти стилі...
      цебто здійснювати постійні екскурсії
      з підсвідомості – у свідомість і навпаки.

      * * *
      Рано говорити віршем про те, що вічне.

      * * *
      У полі поет загинає тополі.

      * * *
      З сивоголосих кіс звуки складають рядки.

      * * *
      Багряну кров розкраплюю між Миру.

      * * *
      Цього ві́рша нема і не буде!
      Але є читачі, є люди!

      * * *
      Заснув поет у світлій спальні літа,
      на кухні осені, в гостинній у зими, –
      і на порозі весен, ледь прогріті,
      прокинулися вірші, себто ми.

      Що з нами буде? і куди піти нам?
      Які вітри підхоплять різних нас?
      Одні зупиняться, мов папірці під тином,
      а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

      Якісь потраплять до макулатури
      чи то під чорний чайник злидняка,
      або в архіви міністерств культури…
      І невідомо, в кого путь яка.

      Поет знайшов для кожного годину
      під Божий час, відведений йому.
      Він кожного зачав, немов дитину,
      перш ніж піти самому у пітьму́.

      У цьому вірші він говорить просто,
      не кваплячись розставивши слова:
      люби поезію, ходи до неї в гості,
      хоч раз на рік – послухай, чи жива?

      * * *
      Я загубив свій вірш.
      Дуже добре!
      Може, його хтось знайде.
      Вірш задихає на нього ладаном –
      і чиєсь горе пройде.

      * * *
      Зі свічок небесних ліплю я віршів обеліски.

      * * *
      Часто поета на допит всі непоети ведуть.

      * * *
      Як пише вірші сліпий?
      Як пише вірші глухонімий?
      Як пише вірші той,
      у якого не працює жоден чуттєвий орган?

      * * *
      Халепа
      Знаходяться вірші, яких не було.
      Слова вже такі, мов дорослі люди.
      Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
      враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…

      * * *
      Чиїсь слова, мов хмиз, що не горить ніяк
      і в час морозний не зігріє вогнищем,
      але заходить інколи простак
      у хащі ці, живих поезій по́вний ще.

      І що він робить, бачачи плоди сумні?
      крім жаху, що́ вполює в мертвих вимірах?
      І як до нього встигнути мені
      на ко́нях цих, на цих звичайних літерах?..

      * * *
      Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
      колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
      цей якнайдовший шлях у світ літератури,
      цей лабіринт у склі розбитих Україн,
      мене ані́ шалить і мало інтриґує,
      бо все, буквально все – то іґрек, зет чи ікс,
      які дурна рука лише автоґрафує,
      бо кожна думка є струмком у Стікс.

      * * *
      Гляньте, поети, сюди
      та й розгорніть папери.
      Бийте у дзвін біди
      післявоєнної ери!

      * * *
      Поет любився з нами,
      повідав стільки див,
      перекотивши світ піснями.

      * * *
      Я писатиму ці вірші,
      які набагато важливіші,
      ніж те, що я… тебе люблю.

      * * *
      Найкраще вдається відчути красу саме поетам.

      * * *
      Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
      На палаючий день перероджуєш ніч
      і на крилах пісень, полохливих і диких,
      надсилаєш мене до божественних віч!

      Верховію і я! Понад хвилями ліри
      обживаю висоти фантазій стрімких,
      тих, які – від землі, з протиріччями віри,
      одцурались колись у небесні струмки!

      Верховітиму ще! Бо стаю верховіттям
      над хрестами, які вже мохами цвітуть,
      бо в грайливому гомоні птиць – не помітять,
      як одразу крізь смерть нарождається суть.

      Ти – кохання моє! Перше ліпше натхнення,
      мов поривчастий вітер, до тебе несе!
      На ревучий Парнас! На пекельне щодення!
      Хай читають про нас! Ти даєш мені! Все!

      * * *
      Хто є Поетом – той згубився в пісні.

      * * *
      Без слів поета настає тиша.

      * * *
      Тим, хто любить читати вірші,
      надто ласий до вихилясів,
      раджу Гессе, Превера, Ніцше,
      будь-кого хоч з яких пасьянсів.

      * * *
      Мабуть, те, що належить перу,
      та любов, що складає літопис,
      залишивши печеру стару,
      спише Землю, покинувши глобус.

      * * *
      Є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами.

      * * *
      Ще буде час – й увійде в моду вірш,
      захочуть люде говорити в риму.
      Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
      пересічно́му зорепіліґріму.

      * * *
      Завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
      хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?

      * * *
      Люби поезію, ходи до неї в гості,
      хоч раз на рік – послухай, чи жива?

      * * *
      Безсмертна природа зробить своє: зерно проросте.
      З’являтимуться нові поети, неповторні й щирі у своїх талантах.

      "«Розсипане золото літер», стор. 158–165"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    4. Природа (роздуми, цитати)
      * * *
      Своє натхнення людство завжди шукало в природі.
      У щонайменшій краплинці роси, яка спинила свій плин
      на білосніжній пелюстці ромашки, можна побачити,
      як віддзеркалюється цілий світ, як обертається планета.

      * * *
      Нема приходу небесного зонду,
      коли іґноруєш природу.

      * * *
      Природа, як і людина, змінюється.
      Пори року накладають неповторну печать на кожен її фібр,
      як і людина, коли вона народжується, шукає, зріє і відходить.

      * * *
      Інколи буває: біжиш вулицею, і в якийсь момент,
      мабуть, потойбічна сила спиняє тебе, примушуючи
      озирнутися, роздивитися уважно довкола, дійти висновку,
      що ти тут не один. Є ще дерева, кущі, трава, квіти. Всі вони,
      як і ти, живі: дихають, пускають коріння вглиб до води,
      долонями листочків ловлять сонячне проміння,
      поспішають вирости, хворіють, вмирають. Вони є.
      Чому ми, люди, так рідко звертаємося до природи?
      Адже це наші витоки, наша атмосфера.
      Від нашої нікчемності природа стає схожою на нас, гине.

      * * *
      Нема кого бити за план ҐОЕРЛО,
      за місце, де Тетерів зник у Дніпро,
      за дно водосховища й море боліт
      у лузі, якому неміряно літ.

      * * *
      Любити природу одну, що змінилася іншою,
      складати колекцію барвну з фіналів її,
      моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
      призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

      * * *
      Єдине, що ще вічне поміж нас – природа.

      * * *
      Природа й любов. Вони завжди поруч.
      Вони однаково вразливі й сильні.

      * * *
      Весна – уві сні, а літо – серед мрій,
      і осінь охолоне під кінець,
      а там – зима, і присиплятиме мороз:
      такий закон нестримної природи.

      * * *
      Цей березень на рівностої днів
      так задубів і так закрижанів,
      що на віконниці захмарних храмів
      святих рівноапостольських Авраамів,
      дочок небесних і благи́х синів,
      посипав сніг…

      * * *
      Явища у природі неминучі.

      * * *
      Три блискавки, звиваючись в одну,
      вдаряли в неба сніжну глибину,
      валяли ліс, на річці лід трощили,
      хрестили цей безбожний світ щосили.

      * * *
      Сновигають блискавиці, мов підстрелені лисиці.

      * * *
      Десь за майже розталою прозоро-світанковою межею
      сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь
      рожевого, стомленого сутінками обрію, мовби ненароком,
      поволі виринали перші вранішні промені.
      Роздратований веселковими кольорами марева обрій
      нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної
      світлом темної громади землі з’явився розпечений окраєць
      ранкового сонця, з кожним променем поповнюючи світ
      дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона,
      знесилена вчорашньою грою, відспівала вже всі пісні;
      та ні – знову солов’їний щебет розірвав тенета темряви,
      знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши
      людське натхнення до праці.
      Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятись за перо.

      * * *
      Весна настає…
      Весна ганяє кров по жилах оркестрово.
      І світ навколо – вічнозелений,
      світ звуків і мелодій.

      * * *
      Як багато моральних мутацій
      у сезон весняних ізоляцій!

      * * *
      Ото ідеш, а навкруги – весна,
      нова, пахуча і різнокольорова…
      Я сам себе сьогодні не впізнав –
      по жилах кров вирує оркестрово!

      * * *
      Якийсь таємний запах у весни,
      він проникає в душу, як проміння.
      Тремтить, мов спомин, лиє віщі сни,
      які ти жив давно і без сумління.

      * * *
      Як люблю я квіти весняні!
      Сонце їх плекає до кондиції.
      Запахи тонкі і чарівні
      втихомирять всі мої амбіції.

      * * *
      Весно, розмалюй
      на рай цю землю марнозвуку –
      посадку ангелам готуй.

      * * *
      Моїй весні – мої аплодисменти!

      * * *
      Синє небо глибше океану.

      * * *
      Ходить вітер по стежині,
      цвіт лоскоче на ожині
      і малює на калюжі міражі.
      Це красиво, ой, красиво!
      Йде звичайна літня злива,
      навіть вітер гріє мрію у душі.

      * * *
      Літній вечір з-під мороку м’ятою дихав.

      * * *
      Що зробити

      Провести́ рукою по корі,
      босою ступнею по глиці,
      чемно частувати комарі,
      щоб були червоні й повнолиці,
      назбирати в пелену шишо́к,
      жодного грибочка не чіпати,
      не забути вдома посошок,
      хай горять сокири і лопати!
      назбивати першої роси,
      лапа в лапу з лісом ходити,
      очманіть од справжньої краси –
      і любити.

      * * *
      Літо посміхалося сонцем,
      плакало дощами і ридало грозами.

      * * *
      Я так люблю грозу, якби ви тільки знали.
      Вона мене тривожить.

      * * *
      Дощ.
      Нехай дощ…
      Але ми пройдемо між крапельками дощу.

      * * *
      Дощ цілує нам кінчики пальців.

      * * *
      Ти, як і я, дощем заплакана.

      * * *
      Дощ фарбує вікна нотами.

      * * *
      Вітер заколисує листя перед бурею.

      * * *
      Осінь золотом листи писала…
      А я ж знаю, що у тих листах
      осінь вірші золотом писала.

      * * *
      Осінь вірші писала на кожнім листку
      і з дерев посилала їх кожній людині.

      * * *
      Ходім зі мною в ліс далеко,
      де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
      де сонце, в мох закутане, цвіте
      і в кущиках багна парує терпко…

      Ходімо швидше, ще живі дива –
      метелики в осіннім павутинні,
      у постолах з бабусиної скрині
      знайди свій гриб і відгукнись: «Ов-ва-аа́!»

      * * *
      Небо осіннє ще трішечки синє
      й смолисте у зоряну ніч.

      * * *
      Серпень – тупезний серп.
      Вересень – вереда.
      Жовтень – кленовий герб
      ли́стом канадським спада.́

      * * *
      В осонні вересень так радісно сурмить
      у ро́зтруби дерев, у ріг достатку,
      перебирає струни верховіть
      мільярдом арф осіннього початку.

      Збігаються вітри з усіх-усюд
      гойдати ліс у сонячній колисці,
      аби приспати безперервний труд
      весни і літа – в тихім падоли́сті.

      * * *
      Осінні дива́ злива змива́,
      барви плутає вітер.

      * * *
      Хліб для художника – осінь.

      * * *
      Віддає все сповна нам земля восени.

      * * *
      Осінь не любить ледачих.

      * * *
      Сиві́є осінь на схилі днів.
      Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори...
      Спадає долом осінній шлейф,
      дотла розвітрюючи п’янкий букет флюїдів…
      Дні впали в затяжний зимовий дрейф,
      а сни дерев – у спогади друїдів.

      * * *
      Ставши останками денного праху,
      крапали зорі Чумацького Шля́ху.
      Айсбергом гострим проштрикнуто обрій –
      так прокидається місяць хоробрий.

      * * *
      Вітер – мій художник.

      * * *
      Де знайти свої загублені вітри?

      * * *
      На чолі весни стоїть зима,
      наче льодом скута радість жінки,
      що з очей холодні дні вийма́
      та з кишень розтрушує сніжинки.

      * * *
      Зимова замальовочка

      Чорно́зем узявся шкарлупою льоду,
      снігами обтяжені бебехи хмар,
      горобчик, поснідавши кетягом глоду,
      сидить, випускаючи дзьобиком пар.

      * * *
      Стужа утюжить.

      * * *
      Зле літо – добра зима.

      * * *
      Зима до літа залицяється.
      Зима до літа повертається.

      * * *
      Наш старий явір, калина і навіть проста трава,
      по якій ми ходимо і не розуміємо, що це їй приносить біль, –
      наша рідня, наші брати і сестри. І образити когось із них –
      значить самого себе образити.

      "«Розсипане золото літер», стор. 171–178"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    5. Щастя, радість, горе, печаль (роздуми, цитати)
      * * *
      Щастя в птиці.
      Пташка в небі.
      Що ж, полетіли?

      * * *
      Багато щастя не треба.
      Безмежно багато людині не треба.
      У зайвому сяйві осліпнеш.
      Шукай джерело.

      * * *
      Щастя – воно од всіх оском.

      * * *
      Де ти, щастя?!
      Золоте причастя?
      Молоде кохання, перше і останнє?

      * * *
      Щастя від горя рятує.

      * * *
      Щаслива доля примхлива.

      * * *
      Чому арханґели – безкрилі, коли приходять чорні дні?

      * * *
      У горі: допоможуть хіба що молитви
      через біль, через біль.

      * * *
      Горе

      Той ранок дійшов до рук,
      як сука з останніх сук!
      І на прощальному пні
      лишились кістки одні…

      У відчаю плаче час
      про нас, не згадавши за нас,
      а глуму накоївши гори…
      Цей шлях обізвався:
      – Я – Горе…

      * * *
      Горе постає з глибезних ям.

      * * *
      Впав згори та й в го́ре, зламавши крил мажори
      об нотки найчерствіші – іронію мінорів.

      * * *
      Сонце на сході, мов посмішка в’яне,
      і не встає, бо у чоловіка горе.

      * * *
      Стукає справжня біда в замкнені скроні тривоги.

      * * *
      Не спокутується в Бога перевірена тривога.

      * * *
      Маю горе, ніби скло прозоре.
      Де та громовиця, щоб йому розбиться?!

      * * *
      Набралася жінка лиха,
      плаче тихо, сміється тихо.

      * * *
      Яка біда порівняна зі смертю
      невинного дитяти чи старця,
      коли, шукаючи «достойного» кінця,
      стихіє рве і душить землю вперто?

      * * *
      Серенада тоді замовчаного серця,
      коли по венах варикоз нещастя пнеться.
      Щастя прозора сутінь виявляється…

      * * *
      Сум, як нота «ре».

      * * *
      Надійна печаль. Постійна печаль.
      На вік, не на мить, не на день, не на рік.
      Так трапляється…

      * * *
      Чорна-чорна печаль зимою.

      * * *
      Шторм на озерах печалі.

      * * *
      На озері печалі – лід.
      Під льодом – шторм і скоро льодохід.

      * * *
      Залиш печаль на покуті спонуки.

      * * *
      Печаль

      Печаль – це сумний чоловік, а не жінка.
      Це віник в кутку, це вінок після року…
      Це – не́ урожай, а голодні обжинки.
      Це висновки долі. Це пізні уроки.

      І треба печаль, щоб була, і не треба.
      Цей час пожуритись у когось на грудях,
      але вже без тебе, без тебе, без тебе
      повзтиме печально на людях, по людях…

      * * *
      Є печалі, які людина вимушено жде,
      йдучи півколом злої пекторалі,
      не зупиняючись подумати ніде́.

      * * *
      Коли ти у журбі – лікую виключно любов’ю.

      * * *
      Навіть на дно печалі сонце заглядає.

      * * *
      Між посмішкою й радістю – веселка.

      * * *
      Розбавлю тебе барвами,
      розмалюю світлом всі твої печалі.

      * * *
      Маленькі жіночі радості – в мріях після сну,
      в квітах і дітях, у листах та роках,
      на краю непроханих сивин.

      * * *
      Маленькі жіночі радощі – як метелики на згарищі.

      * * *
      Не треба сліз – вони в твоїх словах.

      * * *
      Сміх напав на світлі сльози.
      Чорний сміх – на білі сльози.

      * * *
      Чоловічі сльози недовгі.

      * * *
      Яскравіші за сонце зорі після перших сліз.

      * * *
      За хвилями сліз веселка ховається.

      * * *
      Ось – виймаю з очей затверділу сльозу
      й розбиваю її, як годинник,
      на мільярди малесеньких радостей.

      "«Розсипане золото літер», стор. 114–118"
      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    6. Думка, мрії, бажання (роздуми, цитати)
      * * *
      Не тільки ж неба, що над світом
      Є – Мисль, Яка найвищий чин.
      Вона в присязі з Заповітом,
      Якого склав Господь Єдин!

      * * *
      Світова Думка незламна, бо об’єктивна, як Божі Клейноди.

      * * *
      Зворотній шлях думки – до височини Премудрості,
      Праукраїнської Істини для патріота – найдорожчий.

      * * *
      А ти – свята без імені й без назви,
      ти – просто думка, випадковий гість.

      * * *
      Мозок прагне думки.

      * * *
      Зірка, осяяна думкою, ближче.

      * * *
      Думкою розбагатівши, можна скорити світи,
      розум ніколи не втішить серце, примушене йти.

      * * *
      Тяжко знати.
      Думки, мов кормиги.

      * * *
      Голова.
      Багатокутник відображень.
      Утроба релігій і символ
      якоїсь причетності.

      * * *
      У казарменої сили бездумність – надійне кермо.

      * * *
      Між нагромаджених думок
      і чакр, зачинених навічно,
      душа говіє, мов димок,
      про щось сиґналить потойбічно.

      * * *
      А світ сидить закутий поточними думками,
      ковтаючи секунди роками і віками.

      * * *
      Думки мої…
      Говорячи, мовчу і сам з собою у мовчанку граю.

      * * *
      Мої думки в скляному будиночку голови кидаються камінням.

      * * *
      Час кинув якір у глибінь
      останніх роздумів про суще.

      * * *
      У дуплі повного місяця соло – роздум.

      * * *
      Як навчитися пливти за течією чужих фантазій?

      * * *
      Коли ми фантазуємо і забуваємо про реальність
      і живемо там, але мало,
      бо реальність кличе нас прокинутись.

      * * *
      Філософія – завжди обман,
      завжди впевненість дужа і дуже.

      * * *
      Моя втрачена надія – моя́, бо вона живила знання,
      непотрібні іншим людям… Спасибі їй (надії)…
      Вона мене любила. Вона підганяла мене жити
      за системою ілюзій.

      * * *
      Світ давно – потвора проти мрій,
      що мріють на яву.

      * * *
      Є мрії – до небес.

      * * *
      Мрійте!
      Але не забувайте речі на краю світу.
      Не залишайте свої шарфи на зірках.

      * * *
      Мрія грає всіма барвами веселки.

      * * *
      Мрія – як вночі зірка.
      Вона палає, як полум'я серця.
      Твоя мрія завжди з тобою.
      Вона – твоя надія.

      * * *
      Знайди мрію в небесах.
      Піднімись вище, мов синій птах.

      * * *
      Мрія повна святих сподівань.

      * * *
      Просто небо читай – і мрій по зірках.

      * * *
      Ці мрії вищі за любов,
      якою ти мене тавруєш…
      Дай, Боже-Господи, обнов
      цим прагненням, що їх даруєш.

      * * *
      Якби ж за мріями – у вир!
      Якби ж нам крила – а не руки!

      * * *
      Мрія не може випариться –
      вона не дощ, не птиця.

      * * *
      Де ти, мріє?
      Я у тебе вірю.
      Я дійду до краю зоряного раю.

      * * *
      Чужі мрії не займай – це не твої мрії.

      * * *
      Збіг, як дощ, у долину мрій.

      * * *
      Моїми мріями не хтив,
      вони – мої високі гори –
      їх ще ніхто не прикорив,
      їх був створив мій Бог суворий.

      * * *
      Стань-но на мо́сті орантовім,
      мрію всю вголос читай.

      * * *
      Створи мрії, де оживуть твої квіти.

      * * *
      Кожен раз, як до мрії – ступ,
      а від себе у далеч – геть.

      * * *
      Знову залишаю
      мій маленький острів.
      Вкотре вирушаю
      у космічний простір.

      * * *
      Зі своєї мрії я склав тебе.

      * * *
      Мрії свої вголос читай,
      нехай починається рай.

      * * *
      Куди заведуть тебе мрії?..

      * * *
      Коли во плоті́ із ліній
      мереживо мрій закуто, –
      воно доросте до спрута,
      воно і тебе скрутить,
      і тих, хто у сотім коліні,
      якщо їхня плоть із ліні.

      * * *
      Мріє моя цикламенова, час згородив частокіл…

      * * *
      Горішні мрії, сховані світи,
      в моїй красі земній горять, як ватра.

      * * *
      Бажання як лаваш, поламаний руками.

      * * *
      Всі двері зачинені.
      Навіщо ти втекла з моїх мрій?

      * * *
      Не кидайте свої мрії під ноги.

      * * *
      Навіть вітер гріє мрію у душі.

      * * *
      Нехай збудеться все, про що мурчимо.

      * * *
      Хай нездійсне́нна сьогодні мета
      завтра в найвищій лунатиме ноті!

      * * *
      Любов – вершина великодніх мрій.

      * * *
      Бажання розсипані всередині нас.

      * * *
      Як нема бажання любити,
      тоді можливість ненавидіти
      забороняє далі жити, пам'ятати,
      відчувати, бачити.

      * * *
      Коли втрачаєш надії, надходить мить
      з бажанням подвійним – любить.

      "«Розсипане золото літер», стор. 108–113"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    7. Слово, мовчання (роздуми, цитати)
      * * *
      Усе почалося зі Слова
      й на Слові скінчиться.

      * * *
      Слово – від Бога у Бозі світить нам.

      * * *
      Великих слів велика сила.

      * * *
      Боже великий, Ти дотик і колір залишив,
      вкрай не простивши почутих і сказаних слів.

      * * *
      Слухати слово треба вже з першого звуку –
      тоді почуєш і зрозумієш усю приховану суть.

      * * *
      Дослухайся – і виймай сенс.

      * * *
      Слова – втілення думки.

      * * *
      Немає віщувань, гідних цвіркуна.

      * * *
      Не можеш поліпшити мовчання – мовчи.

      * * *
      Не можеш поліпшити сказаних слів – мовчи.

      * * *
      Одягай свої слова в любов і надію.

      * * *
      Слово – жайвір високий чи пауза, звисла від душі.

      * * *
      Розказав – загубив,
      промовчавши – знайшов.

      * * *
      Не слід багато говорити.
      Бо інакше – лишаться слова,
      зовсім протилежні до молитви.
      Знов, як завжди, лишаться слова.

      * * *
      Мовчання – мороз, що понтонить міст
      на то́й бік, де мрії приспані.

      * * *
      Господи, те все, що пристеріг,
      не зганяй у балакучу масу.

      * * *
      Кожне слово достойне споруди, навіть жах.

      * * *
      Чиїсь слова, мов хмиз, що не горить ніяк
      і в час морозний не зігріє вогнищем.

      * * *
      Коли розгубилися очі i плечі твої знітилися,
      як знати могла ти слово, таке випадкове i рятівне?..

      * * *
      Слова – для розмови, думки – у мовчанні.

      * * *
      Як багато всього у твоєму мовчанні.

      * * *
      Нащо тобі мої слова, коли німіє все.

      * * *
      Класична риба!
      Мовчить навіть на гачку.
      Мудрості глиба!
      Хвала болючому мовчку.

      * * *
      Забагато німоти не буває.

      * * *
      А скажи – я молодець, що вмію тобі змовчати?!

      * * *
      Відсутність слів – ще не тупик,
      відсутність сліз – ще не розмова.

      * * *
      Раніше за все було слово.
      Слово за слово – змова.

      * * *
      Він говорив занадто багато слів,
      щоб тільки не прояснялась суть до повного кінця.

      * * *
      Прекрасні добрі слова, вдягнені в надію та любов.

      "«Розсипане золото літер», стор. 146–148"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    8. Пісня, музика (роздуми, цитати)
      * * *
      Пісня – то кохання.

      * * *
      Сам не заспіваю, як немає птахи –
      то й пісень не маю.

      * * *
      Люби беззвучно кожен звук –
      і тоді народиться вічна пісня.

      * * *
      І летіла та пісня, як та пташка до неба,
      і пливла та пісня, як та річка до моря,
      і лунала та пісня, як та луна між гір.

      * * *
      Пісні:
      Є ноти-дерева.
      Є ноти-струмки.

      * * *
      Пісня – чиста й глибока.
      Пісня, як безбережна ріка.

      * * *
      У небо попадаю і бачу музику на висоті життя.

      * * *
      Кожен день хай додасть пісень.

      * * *
      Пісня – створіння романтичне.

      * * *
      Хто є Поетом – той згубився в пісні.

      * * *
      Музика – поезії рідня.

      * * *
      Рояль чорно-білий не від гарного життя.
      Грати здатен чорні ноти, білі звуки.
      Прозора музика.

      * * *
      З сивоголосих кіс звуки складають рядки.

      * * *
      Навіщо нам, неспіваним пісням,
      шукати в паузах свої слухняні ноти?

      * * *
      Не флейта ламається – ламаються звуки,
      не кров – а душа тече.

      * * *
      У тривожний час вінчальні пісні не звучать.

      * * *
      Пісні підрозділяються
      на національні та гомонаціональні.

      * * *
      Пташки уві сні
      співають пісні,
      веселі й сумні,
      німі й голосні.

      * * *
      Безпутство слів усі пісні зламало
      і солов’ям відняло голоси.

      * * *
      Якщо ти музики захочеш,
      послухай, як комахи дзеленчать...
      або як струм на дроті тонко морзе пише.

      * * *
      Хай буде музика біла.
      Біла, як світ.

      * * *
      Нехай помножать радістю серця
      пісні, з якими можна ввись майнути
      і небо осягнути до кінця.

      "«Розсипане золото літер», стор. 149–151"
      Коментарі (1)
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    9. Душа, серце, доля (роздуми, цитати)
      * * *
      Що ми найбільше цінуємо в людині? Душу.
      У глибокій душі завжди горить іскра любові.

      * * *
      Почуй найтихіше зітхання душі, що молиться.

      * * *
      Людська душа прагне волі вічно.

      * * *
      Душа ж разом з тілом – колодязь,
      з водою чи бе́з рідини.

      * * *
      Без таїни душі не зрозуміти.

      * * *
      Люблю душу, підкинуту в небо.

      * * *
      Ти лівшею лишаєшся чи правшею?
      А з ким мрієш одружитися –
      з кулею чи з мішенню?
      Мабуть, з душею…

      * * *
      Тихе зло на дні душі – то пекельний рай.

      * * *
      Судороги душі від зради, болю і печалі.

      * * *
      У духовному спостереженні

      Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
      Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
      Нечу́тно одхиляться двері живої любові –
      і тишею тиш заговорить космічна краса!

      * * *
      Наша душа належить не нам.

      * * *
      Кожна душа полетить у свої небеса.

      * * *
      Змішай доброту з любов'ю і розсип у душі, як зерна.

      * * *
      Душа прагне волі, а серце – любові,
      мозок – думки, а тіло – нових відчуттів.

      * * *
      Між нагромаджених думок
      і чакр, зачинених навічно,
      душа говіє, мов димок,
      про щось сиґналить потойбічно.

      * * *
      Душа жива – співає і проростає крізь квіти.

      * * *
      Душею ввийся ввись, бо небеса – основа.

      * * *
      Серце замкнене так глибоко у грудях,
      а любов прихована так далеко в серці.

      * * *
      Відоме лише одне місце позбавлення волі.
      Серце, і тільки серце.

      * * *
      Серце – годинник.

      * * *
      Серцю не накажеш ні за що́, бо серце гаряче.

      * * *
      З гарячим серцем і гарячою головою
      чи з холодним серцем і гарячою головою,
      чи все ж таки з гарячим серцем і холодною головою?

      * * *
      Не завше мозок до серця тулиться.

      * * *
      У кожному серці – жага жити.

      * * *
      Навіщо ж серцю святкувати роки?

      * * *
      Серце прагне любові.

      * * *
      Панове! У кого добре серце?

      * * *
      Палким серцям – віва́т!

      * * *
      Серце

      Правда, що серце в неволю прагне.
      Правда.
      Тільки у серця є деякі пільги,
      оскільки,
      воно – як вино,
      одурманює все одно
      і веде на власні святки і поми́нки,
      без зупинки.

      Дійсно, серце нічого не робить навмисне.
      Дійсно.
      Просто, безліч думок п’ють його кров без тосту.
      Просто.
      Так, був чоловік з головою, і раптом – інфаркт.
      Факт!
      Отже,
      схоже, що серце нічого не може.
      Боже!

      * * *
      Якщо в серці любові нема – аварія серця.
      Аварія серця – найбільша у світі.

      * * *
      Нестача любові завдає серцю біль.

      * * *
      Перестрой своє серце –
      не терпи нелюбові –
      не вчись прощати, її не прощай.

      * * *
      У серці більше страхів, ніж любові.

      * * *
      О, серце, навідайся до мене.
      Пролийся наскільки можливо
      від берега почуттів до крові.

      * * *
      Життя вишиває гладдю рубці на серці.

      * * *
      Безліч думок п’ють кров серця без тосту.

      * * *
      Серце – це місце позбавлення волі,
      це біль і прожиті роки.

      * * *
      Симптоми розбитого серця прикрі.

      * * *
      Як зняти шви з серця!?

      * * *
      Скандал – серце без клапана.

      * * *
      Суворі очі глибоко прорізають м'якість серця.

      * * *
      На залізному серці іржа, залізні нерви – корозія.

      * * *
      Розум ніколи не втішить серце, примушене йти.

      * * *
      Серце прокляне кожну дію злу,
      кожну частку «не-», збільшено малу.

      * * *
      Хай серце вірить в чудеса,
      а світом править красота.

      * * *
      Не зачиняйте двері серця,
      нехай вони будуть відкриті.

      * * *
      Ніколи не пізно стати тим, ким судилося бути.

      * * *
      Доля:
      то в чорну воду на колоду –
      то за найцарший стіл.

      * * *
      Доля ніколи не лестить.

      * * *
      Не розумію. Що це? Фатум?
      Зла доля чи такий собі маразм
      як дивний прояв особистої історії
      у схемах світових надбань?

      * * *
      Небесні стволи та земні розгалуження.

      * * *
      На неоднаковому полі,
      що сяє від зорі́ до сну,
      я зустрічав мінливу долю,
      нечисту і ясну.

      Вона то в санях серед снігу,
      застрягне, лізе чи повзе,
      то в яґуаровому бігу
      на Сонце завезе.

      Я не збагну її природу
      між маятників, цифр і стріл.
      То в чорну воду на колоду –
      то за найцарший стіл.

      * * *
      Щаслива доля примхлива.

      * * *
      О, доле, ти – вершина й діл.
      Свята, мов німб, земна, як куля.
      Для душ – мембрана з тіл.

      * * *
      Жебрак

      – …а все ж таки, мене жаліли дуже…–
      упав на землю і втонув в калюжі…

      * * *
      Хто сказав, що доля не твоя тобі подарована?

      * * *
      Не хвалися долею, а долю спокутуй.

      * * *
      Чекаєш долі золотої,
      на ранок випестившись скною.

      * * *
      На фото хлопчик з примхливою посмішкою
      його майбутньої долі.

      * * *
      Зірка ночами – талан і талант розвиває.

      * * *
      Скажи «люблю» своїй змученій долі.

      * * *
      Потураючи долі, невпинно живи.

      * * *
      Господен кілок – не стеблинка.

      * * *
      Наші долі вже у вимірах нових,
      бо не стоїть на місці світовий прогрес.

      "«Розсипане золото літер», стор. 87–94"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    10. Бог, небеса, святе, віра (роздуми, цитати)
      * * *
      Священний подарунок від Бога – й до Бога
      для кожної живої душі – дорога Віри, Надії й Любові,
      аби пізнати справжнє торжество Розуму і Духа.

      * * *
      Золотом пишеться Боже ім’я
      і промовляється золотовусто.

      * * *
      А Бог єдиний. І Він Православний.
      І ім'я Йому – Ісус Христос. І не тому, що Ви всі так бажаєте,
      або знаєте, або співпереживаєте, а тому, що Сам Господь Бог
      імені Собі Самому не зажадав… Бог же єсмь Бог…
      А Синові Своєму Ім'я те дав.

      * * *
      Є Святий Дух, але з Вічністю (Богом) Він єдино поєднаний.

      * * *
      Єдин Святий Дух –
      душ вічний пастух –
      спрямовує Розуму Рух!

      * * *
      Дух живіший за все живе.
      І Він рухає людською душею від її народження
      аж до кінця, не сподіваючись на подяку.

      * * *
      Легше позбутися власних очей,
      ніж бачити на власні очі
      спотворення Твоїх вчень, Отче!

      * * *
      Бачиш Бога в Небесах?

      * * *
      Хвала як Отцю і Сину
      з нас за ціле й за частину!
      За життя й за землю пухом
      хвала скрізь Святому Духу!

      * * *
      Усе почалося зі Слова й на Слові скінчиться.

      * * *
      Божі думки́ з осяяних небес –
      мов пахощі єванґельських чудес.
      Вбираймо вчасно їх, несі́мо їх у світ,
      де сонце тонко точить віковічний лід.

      * * *
      Господи, щедроти Твої безмежні,
      турботи Твої належні.
      Ми минулі й прийдешні.

      * * *
      Господи! Дай чисту віру грішному миру.

      * * *
      Пŏшли же нам, Боже, на кожен наш час
      Покро́ву, Рŏздво, Паску, Трŏйцÿ і Спас.

      * * *
      О, Боже наш, Ти віру для життя вручив.

      * * *
      Ніхто не знищить віри нашої – Христової –
      в якій душа до раю входить.

      * * *
      Я молитися не перестану – за віру.

      * * *
      Як Молитва стає реальною в своєму відображенні
      крізь час до зірок, які такі мінливі?

      * * *
      Якби ж основою молитви не було Небо,
      то не було б і життя тут.

      * * *
      Тихий світ однієї молитви
      упокоєно і сокровенно
      став Твоїм, став моїм знаме́ном –
      небом..,
      небом чи1стих святих сподівань.

      * * *
      Є єдина сила, хаотична сила – небесний рух.

      * * *
      Боже наш, навчи нас терпеливості
      в молитвах пречистих до очей Твоїх святих.

      * * *
      Плоди молитов – діючі, сильні і то́чні.

      * * *
      Твердої віри та безмежної любові всім нам!

      * * *
      Нас малює Бог.

      * * *
      Не бійся, брате, давно в нас Бог закохався,
      тому що Він – Любов i дороговказна зірка.

      * * *
      Боже наш, усе – з Твоєї милості.

      * * *
      Ісус багато що сказав, але Його почули мало.

      * * *
      Бог мріє серцем кожним переважить
      з «мінусів» на «плюс».

      * * *
      Швидше вищу мову вчи.

      * * *
      На жаль, Людина – не Бог,
      хоча за подобою Божою Богом
      була створена. На жаль, Людина жахлива,
      хоча прекрасною створена була.

      * * *
      Як нам на землі обжити свої Небеса!?

      * * *
      Надто дороге твоє спасіння!

      * * *
      Біжіть до церкви всі,
      щоб час вам став на небесі.

      * * *
      Які небеса міцні й високі!

      * * *
      Не розмінюй рай на окови земні.

      * * *
      По колу ходимо від миру до війни
      і Бога славимо, бо грішні ми.

      * * *
      Полуда
      Горбатого чіпляли на хреста.
      Він грішник і просив у себе вмерти.
      Він від життя натхнення не дістав,
      так тужився його почути в смерті.
      Зібрався суд і не відмовив жертві,
      хтось згоду дав від імені Христа,
      люд з горбаня сміявся –
      й не признав
      Ісуса,
      Що прощався вдруге,
      втретє…

      * * *
      Рятує всіх Господь, одного разу... і в кінці.
      Обтяжує – плоть, всім злом в одному лиці.

      * * *
      На дні не нашого раю
      шукаємо своє власне яблуко.
      Всі яблука побито ще весною,
      ще квітами занесено у пекло.

      * * *
      Людино, ти Богу смерть розпочала,
      а Бог – живий, бо не фанатик.

      * * *
      Нескінченний рахунок – яскраві гріхи.

      * * *
      Різні – всі, а гріх – подібний.

      * * *
      На́с гріхи ведуть на Божий Суд.

      * * *
      Немає гріхів після старості.

      * * *
      Гріх, як грім, за ним – полуда, –
      дасть Ісус, Аллах та Будда.

      * * *
      Коли в душі блукає ніч,
      а світ мигтіє в міражі,
      як може сповідь помогти,
      коли зневірився в житті?

      * * *
      В усіх обрядах світу будь святим.
      Не зневажай святих обрядів світу.

      * * *
      У кожного із нас є свій секрет,
      який Бог дав, а диявол вкрав.

      * * *
      Поквапся на сповідь.
      Бо в мандри Христові
      гріхи не пустять тебе…
      Додай до любові
      слова, вже готові
      здійснитися тут і тепер…
      Ти йдеш на воскреслість?
      Ти йдеш до загину!,
      не знаючи, хто́ ти такий.

      * * *
      Бог усе простить, якщо Він в душі звучить.

      * * *
      Причащаймось частіше й чистішими,
      інакше – упадемо в розпусту.

      * * *
      Творець вручає кожному свій талант і терпіння.

      * * *
      Не кидай камінь у небо,
      все одно він упаде на землю.

      * * *
      У небі – зірки.
      А ми – земля.
      Боже, як важко жити
      з власним «я»!

      * * *
      Кричи за небо й хліб!

      * * *
      Забудься про все – хай працюють молитви,
      якими ми встигли півнеба полити.

      * * *
      Молитва здійснила рейд багатьма жилами
      вже вмираючого минулого.

      * * *
      Слава Тобі, Господи,
      за священні ро́зклади!
      За духовний наш багаж –
      хвала Тобі, Боже наш!

      * * *
      За лаштунками неба завжди сховано рай.

      * * *
      Квітка в раю вічністю жива.

      * * *
      Відпочинок є,
      і місце відпочинку – рай.

      * * *
      Пекло просочене раєм.

      * * *
      Пекло – нескінченне,
      а рай – не на Землі
      і Бог – не між людьми.

      * * *
      Тепер про пекло.
      Воно тут, між нас, безвірих.

      * * *
      На Бога надійся – і сам не гріши.
      Не плач і не смійся – не псуй, не бреши.

      * * *
      З любові лише починається дорога в зоряний рай,
      і саме з Землі починається дорога в зоряний рай.

      * * *
      За небесною межею – маячня земна.

      * * *
      Собор на свято стає свічкою,
      замість хрестів – вогні.

      * * *
      У свято посміхається місто сонцем крізь куполи.

      * * *
      Віруй, Надіє, в Любов!

      * * *
      Чому у віри, надії, любові жіночі імена?

      * * *
      Надію викорінити неможливо.

      * * *
      Надія – біле дерево в пустелі.

      * * *
      Дві краси.
      Одна з них – земна.

      * * *
      Йди поза час, Боже праведний мій,
      йди, обминай нерозкаяних.

      * * *
      Призупиняй свій погляд й темп,
      а з Неба сподівайся на підтримку.

      * * *
      Тим, хто любить читати тишу,
      хто мовчить, хто людей не будить,
      думку Божу знайти простіше.
      Без людей Любов їх людить.

      * * *
      Гідно неси свій хрест,
      щоб Господь у душі воскрес.

      "«Розсипане золото літер», стор. 11–19"
      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    11. Добро, зло, простота (роздуми, цитати)
      * * *
      Смійся злу вві зло.

      * * *
      Святі – Любов у Злі й Блаженство у Стражданні.

      * * *
      А що там – по той бік добра і зла?

      * * *
      Тихе зло на дні душі – то пекельний рай.

      * * *
      Ех, ти, Скорпіоне! Ти жалиш!
      Повернутий спиною – Злом!
      А спробуй убити – на-зав-жди –
      Добром.

      * * *
      Очікуючи на справедливість,
      злого багато трапляється,
      що схоже лише на одне тільки зло
      і від чуда настільки далеке й однакове,
      що забудеться скоро.

      * * *
      Злість і ненависть – це дві сестри,
      два брата і стонадцять іуд.
      Їхня кров безцвітна,
      але тоді з’являється,
      коли сам ти – злість і ненависть з ножем.

      * * *
      Ненависть, як скеля немала між «ти» і «я».

      * * *
      Зло на світ випускають з клітки –
      і гинуть навіть мовчазні свідки.

      * * *
      Усе зло відрубане буде.

      * * *
      За все йде розплата,
      за добре і зле.
      Твій розум – палата,
      чийсь – збіжжя мале,
      комусь – виростати
      та цвітом буяти,
      когось – поховати
      і жити, але...

      * * *
      Хай злі всі стануть добрими,
      а добрі – ще добрішими,
      тепла й добра побільшає!

      * * *
      Я виймаю з очей твоїх зло
      й розбиваю на ска́лки і скло,
      щоб знайти за межею межі
      і собор, і нові вітражі.

      * * *
      Усе святе – просте.

      * * *
      Усе так просто, адже вічність є.

      * * *
      Занадто все просто, бо й простір один.

      * * *
      Усе ґеніальне – просто, як віра, буття і простір.

      * * *
      У простих предметах закладені відповіді відпочатково.

      * * *
      Хай нащадки помітять,
      як незбагненно просто ми жили.

      * * *
      У ґеніальну простоту ввійшла свята любов.

      * * *
      Удосконалюй простоту.

      "«Розсипане золото літер», стор. 105–107"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    12. Життя, смерть (роздуми, цитати)
      * * *
      Життя – щасливе відчуття,
      щасливе від життя.

      * * *
      Книга Життя – Книга Любові.

      * * *
      Над кожним днем ще вище небо,
      бо нижчає земля.
      Пітьом та сонць смугаста зебра
      носила немовля.

      Воно зросло на чоловіка.
      А згодом – старика.
      З тих літ між поколінь без ліку
      і ллється ця ріка.

      * * *
      Народження – красне.
      Дитинство – безтурботне.
      Отроцтво – наївне.
      Юність – шалена.
      Молодість – світла.
      Зрілість – розважлива.
      Старість – поважна.
      Старецтво – болісне.
      Дряхлість – байдужа.
      Смерть – остаточна й неминуча.

      * * *
      Життя істот – предовгий серіал,
      в якому тільки титри обминули.

      * * *
      Війна. Мистецтво. Світ. Любов.
      А від життя лише три краплі.

      * * *
      Життя постійно розмовляє з нами.

      * * *
      Ми життя розкладаємо на роки,
      як школу поділяємо на класи.

      * * *
      Життя крокує крізь чергу віків,
      крізь майбутні і минулі лиця,
      народжуючи мудреців і простаків,
      дозволивши закоханим усамітниться.

      * * *
      Життя – рівняння.
      Кількість невідомих дорівнює сукупностям людей.

      * * *
      Ідемо (по життю), а сліди – на небо.

      * * *
      Життя – до нестями вражаюче –
      цвіте драматичними творами.

      * * *
      Життя не стражданнями схоже,
      а даром приблуди й іуди.

      * * *
      Нам здається вічним наше сьогоднішнє життя.

      * * *
      Яскравість

      Коли відомі напере́д
      усі завдання, всі задачі,
      і ти вже маєш свій портрет,
      де дід старий сидить на дачі,
      тоді тобі уже й не жить,
      тобі вже – вечір, і смеркає,
      тоді ота остання мить
      тебе тривожно погукає
      і розкладе таке життя,
      як рішення на «за» і «проти»,
      і вже не буде вороття,
      бо й пільги скінчаться і квоти.
      Загрузне молодість в імлі,
      трагічний випадок спіткає –
      хто ж носить старість по землі,
      той не знаходить, бо шукає.
      А що залишиться? Краї,
      які ти так і не побачив,
      розгублені батьки твої
      й нові завдання і задачі!
      Так невідомість над усе
      життя дратує, а цікавість,
      весь шал завівши, нас несе
      в непередбачену яскравість!

      * * *
      Життя – це закодований псалтир.
      Що зміг порозуміти, те і маю.

      * * *
      Котяться зірки, котяться дні –
      життя, як карусель.

      * * *
      Життєві комбінації – як ікс-ігрековий зет.

      * * *
      Для всіх – накритий Богом стіл,
      хтось трунок п’є, а хтось посіє зерна.

      * * *
      Коли дивишся на небо, то здається, що це не хмари,
      а дні наші спливають. І мимоволі гадаєш, що нема їм
      ні кінця, ні краю. Та все ж приходить час, коли небо
      стає чистим, і хмари тануть. Воно таке ж красиве
      і блакитне, як раніше, але ці білі човники вже сплили
      в небуття, і ти його не бачиш. А хмари, які з’являються
      потім, – уже не твої дні, а чужі, хоча життя у нас
      усіх одне – це блакитне, безкрає небо.

      * * *
      Жити – значить творити. Творити прекрасне, чудове, добре,
      а значить, корисне людям. Так творити, щоб для користі
      іншим вкладати в свою працю всю свою душу, вміння,
      працювати від щирого серця, із натхненням і радістю,
      що така праця – не щось марне, а потрібне людям.
      У цьому – краса життя.

      * * *
      Живи, твори без зайвих фраз –
      життя дається тільки раз.

      * * *
      Живи сьогодні, насолоджуйся
      і радуйся ночам і дням, які твої,
      та Бога прославляй.

      * * *
      Є завжди тільки путь.

      * * *
      Нас кудись несе життя неспокійна ріка.

      * * *
      Я шию білими нитками.
      Ти шиєш білими нитками.
      Час шиє білими нитками.

      * * *
      Поспішаймо жити, дружити, любити, усім дорожити.

      * * *
      Іноді доро́га спливає так, як і години.

      * * *
      Шлях – не вихід, а крок – ще не слід.

      * * *
      Куди спішиш – туди не попадеш,
      куди попадеш – зовсім не спішиш.

      * * *
      Життя – не тільки жага.

      * * *
      Придивися до пуття, якого кольору життя.

      * * *
      Інтриги нас доводять до пуття.

      * * *
      Щоб по-справжньому жити,
      треба по-справжньому любити.

      * * *
      Життя – чарівне, коли любов – божество.

      * * *
      Кожен проживає власне життя на самоті.

      * * *
      Життя наші рвуться лише тому, що не цінуємо
      і завжди прагнемо назад.

      * * *
      Коли ти зводиш нанівець своє життя – не псуй чужого.

      * * *
      Бетон

      Місимо, мішаємо, вминаємо,
      час зацементуємо – й минаємо.
      А воно стоїть-стоїть, не падає.
      Та про нас ніхто-ніхто не згадує.

      Ви танцюєте вальс-босто́н –
      і торуєте свій бетон.

      * * *
      Як нехрещеним штовхати життя,
      як жону під вінець?

      * * *
      Життя вишиває гладдю рубці на серці.

      * * *
      Життя з глибокою душевною раною десь посередині чи збоку…

      * * *
      Коротка мить життєвої довжини.

      * * *
      Мить, обірвана смертю…

      * * *
      Життя зі смертю візаві.

      * * *
      «Реальне життя» – воно є мить, обірвана смертю,
      аби знову перейти в духовне життя – вічність…

      * * *
      Чудо

      Я вже був колись… Пам’ятаю
      цю осліпленість збожевілля,
      на навколішках власних останків
      неприховане незусилля,
      як літав сорок день без себе,
      але мав ще про себе згадку.
      Я вже був колись. Бачив небо
      на примруженні мо́го світанку…
      Я вже є – і мене немає.
      Я кричу – і ніхто не чує,
      як сьогодні мене приймають
      у обійми нового чуда.

      * * *
      Смерть

      Стаю зорею.
      Небом заливаюсь.
      Облиште тіло в рамках забуття!
      Йду в Іудею.
      Звідти направляюсь
      найближчим шляхом в сад едемський я.

      Стаю зорею.
      З вами розмовляю
      німими жестами споріднених стихій.
      Понад землею
      сорок днів гуляю
      і на могилі хрест хитаю свій.

      Стаю зорею
      і являюсь часто
      у тих місцях, де корчило мене.
      Спускаю фею
      білу і пухнасту,
      чарі́вну смерть, у пекло чарівне́.

      * * *
      Життя в однині не розжилось,
      де смерть в множині нависає.

      * * *
      Смерть – це подія, бо так звичне життя навкруги.

      * * *
      Сон – необхі́дна ланка в системі самозахисту.
      Шок – обхідна́ ланка в системі самозахисту.
      Смерть – остаточна ланка в системі самозахисту.

      * * *
      Смерть – то спокій, а життя – це ризик.

      * * *
      Життя – менший ризик, ніж влади полум’я.

      * * *
      Так скупо відображені життя –
      а смертю так нахабняче розвінчані?
      У стосах документів з забуття
      волають ску́ті, досі не помічені!

      * * *
      Смерть – це свобода, несумісна з життям.

      * * *
      Що то бажання і що то надії.
      Супроти смерти нічого не діє.

      * * *
      Смерть – то тільки час,
      який лише для нас тече й не рветься.

      * * *
      Ховаймося, люди, від смерті своєї,
      чужій – оддаваймо дану.
      Погляньмо, як чисто домножують феї
      квітками всіляку труну.

      * * *
      Маленька – смерть,
      а все Велике вміло вигравати.

      * * *
      Гм…
      Гомер помер.
      Але гм…

      * * *
      Красу минущу плин життя покаже –
      і млин буття все перемеле знов.

      * * *
      Минає все, минає все на крилах вітру.
      Лихого вітру не перехи́трю́.
      Життя і крах, любов і страх на крилах вітру.

      * * *
      Оскільки я впевнений, що смерті не існує, то й час не має значення.

      * * *
      Життя – ґротеск, чи інша дивна форма,
      забава, за́бавка, угода з Тим чи Іншим,
      розпитування про погоду, їжу й нежить…

      * * *
      Життя – як мить, що обривається смертю, для переходу у вічність.

      * * *
      Десь існує інша паралель для бездоганних життів, наших нових життів.

      * * *
      Цінуй коротку мить довжиною у своє життя.

      * * *
      Пам’ять із роками розгублює фарби й ноти життя.

      * * *
      Не відкладайте життя на потім. Живіть тут і тепер.

      * * *
      Усе недарма!

      * * *
      Намагаймося жити все вище й вище зла.

      * * *
      Не живи в цьому світі, як хворий без ліків і як цар без царства.

      * * *
      Охопи очима своє життя і відмовся від усього зайвого.

      * * *
      Уміння жити – це вміння сміятися над сльозами,
      навіть коли сльози ще не висохли.

      * * *
      Тримайся за дерево – єдине, що має коріння.
      Від початку кайнозойської ери до наших часів
      ніхто не дожив – тільки дерево.

      * * *
      Нехай вам завжди сміється, співається, радісно живеться.

      * * *
      Життя з каскадами подій
      схиляється поволі до любові.

      * * *
      Симфонію життя присвячено любові.

      * * *
      Живи все довше-довше
      і пам'ятай все більше
      тільки про любов.

      * * *
      Живімо й думаймо про справедливий нарис,
      повіданий в неодноріднім Бозі.

      * * *
      Живи в ритмі весни,
      живи в ритмі любові,
      живи в ритмі радісного серця.

      "«Розсипане золото літер», стор. 63–73"
      Коментарі (4)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    13. Актори, театр (роздуми, цитати)
      * * *
      Актор – це месія,
      а місія в тому,
      що те, що посіяв
      крізь радість і втому,
      збираєш потому.

      Збираєш потому
      так, ніби востаннє,
      по світу простому
      складні запитання,
      прокльони й вітання.

      * * *
      Актори ж – блаженні,
      їх нищить добробут..,
      бо добре – должно буть?

      * * *
      Акторе,..
      полум’я по ролі, в рампах ніч!
      Тривога у тобі ще змалку мліє…
      В оглядинах тупих і божевільних віч
      твій Гамлет помилятися не вміє.

      * * *
      Актор, який дожився до сивин, –
      вертепів син і водевілів модних.

      * * *
      Театр – одна сім’я,
      де кожен має творче «Я».

      * * *
      Лише актор на щоглі сцени вмре,
      підкинувши до неба грішну душу.

      * * *
      Не в театрі щастя, а на вулиці,
      й не на вулиці горе, а в театрі.
      В актора не завше душа на варті,
      не завше й мозок до серця тулиться,
      як у простої людини з вулиці.

      * * *
      Актор вимагає себе, а інших – дратує.
      З актором трапляються дивні метаморфози.
      Він для вас – рятунок, собі ж – загроза,
      себе калічить – вас демократує.

      * * *
      Я люблю перевтілитись
      в те, що не зветься – собою,
      і не можу від імені тих не звучать.

      * * *
      Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
      Але Поет – щасливий, як Актор,
      виводячи з безсоння пісню кволу
      на Божий світ, на свій-таки престол.

      Хто є Поетом – той згубився в пісні.
      Але Актор – щасливий, як Поет,
      коли своє життя чужим притисне
      до німоти, після якої – злет!

      * * *
      Який театр – таке і свято.

      * * *
      Театр – не конвеєрна паприка!
      Не стильний салон! і не вулиця!
      Актори – не цех і не фабрика!
      Актори – то ті, хто проснулися!

      То ті, хто свій подив знаходячи,
      тримаючись купи – на відстані,
      з людьми – найтає́мніші родичі.
      То ті, хто експромтом розхристані.

      * * *
      Між нами, акторами, кажучи,
      усі вже давно є акторами.

      Підігнано ролі під кожного –
      супутнього і перехожого,
      довірливого і безбожного –
      герой на героя не схожого.

      Підігнано – та не розіграно
      інтриґ вирішальної партії.
      Мистецтвом ще стільки не ввібрано
      експромтів акторської братії!

      * * *
      Чи життя – театр
      і чи театру присвятити варт
      усе життя, як нені чи дитині?

      * * *
      Зливаєш сотні тонн потів
      у океан ударів серця.
      Вміщаєш тисячі життів –
      в одне, яке акторським зветься.

      Опісля сцени, у думках,
      стоїш над світом, як лелека,
      бо кожен о́браз твій, мов птах,
      сягає у блакить далеку.

      * * *
      Перевтілення – чи не найбільший гріх для когось (чи актора),
      що може викликати стрес, тривогу, страх.

      * * *
      Живучи у театрі, де сцена гортає героїв,
      де волосся і грим насувають на образ печать,
      я люблю перевтілитись в те, що не зветься – собою,
      і не можу від імені тих не звучать.

      * * *
      Актор своє життя чужим притисне
      до німоти, після якої – злет.

      * * *
      Мистецтво – вишуканий гріх.
      Театр – розкиданий по світу.

      * * *
      Сліпий театр – абсурд, а без Йонеску!
      Є рамка – тільки вкрадено ікону!

      * * *
      Український театр має бути кращим європейським театром,
      про що мріяв ще Лесь Курбас, але втілити це до сих пір не вдалося.
      Що потрібно: новий підхід до питань подальшої (після інституту)
      долі молодих акторів; згуртований колектив, талановиті актори,
      перевірені часом стосунки; діючий репертуар
      (3 вистави різного плану – і для дорослих, і для дітей),
      що користується у глядача успіхом; відомі й талановиті
      педагоги, режисери.

      * * *
      Не може бути режисер повноцінним,
      не відчувши вповні акторської роботи.

      * * *
      Сцена. Сцена. Сцена. Сцена.
      Навіть тиха роль голосить.
      Всіх нас грає Мельпомена.

      * * *
      Сцена гортає героїв.

      * * *
      Сцено, моя плахо: сам не заспіваю,
      як немає птахи – то й пісень не маю.

      * * *
      Навіть сцена може бути чотирма стінами.

      * * *
      З ніку́ди йде в ніку́ди мимо нас
      своїх прекрасних п’єс бібліотека.

      * * *
      Акторське перо – активне перо.

      * * *
      Театр – без форми, без нужди,
      без дріб'язковостей надуманих сюжетів –
      не піде звідси, бо не йде сюди,
      де тхне стоїчним потом від естетів.

      * * *
      Мій театр і любов,
      возз'єднавшись в одному законі,
      мають право
      моє на підмостках життя розіп’ять.


      "«Розсипане золото літер», стор. 166– 170"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    14. Всесвіт, космос, вічність, світ, Земля (роздуми, цитати)
      * * *
      Космос – безіменний автор нас –
      трембітами безсмертності урочить.

      * * *
      Космос промовляє нотами Баха.

      * * *
      Космос шаленіє бурями.
      Дощами йдуть комети й астероїди.
      На Сонці вітер підіймає куряви.

      * * *
      Краєм ока космос не буває.

      * * *
      Чумацький Шлях далекий…
      Як багато зірок поєднав в одну –
      в одну доро́гу той титан стоокий.

      * * *
      Легкі зірки лишилися на небі,
      а важкі – попадали.

      * * *
      Навіть зірка може перетворитися на камінь.

      * * *
      «Реальне життя» – воно є мить, обірвана смертю,
      аби знову перейти в духовне життя – вічність,
      обробити інформацію, яка є родовим і минулим,
      що сконцентровано йде в Космос із тієї планети
      чи субстанції, де проходить нарощення розуму.

      * * *
      Небесні стволи та земні розгалуження.

      * * *
      Великий мозок – Космос живиться завдяки нашим
      еволюціонізуючим мізкам, які борються.
      Тому легко сказати, що є марними ці земні радощі,
      досягнення й кар’єри, що ми робимо тут, на Землі,
      переступаючи подекуди через нашу мораль,
      яка стримує нас від зайвої витрати часу.

      * * *
      Розум, який закодований у дусі, що пливе після смерті
      в Космос, є вічним, тим, що розвивається.

      * * *
      Вічно живим є все, крім то́го, що вмирає.

      * * *
      Це ніяке не царство. І не загублений острів. А далека –
      до глибини багатотриліярдного болю – далечина.
      Омріяний здогадами далечезний космос. Ніяка й не планета.
      І не зірка. І не чорна діра, яку, напевне, хтось сподівається
      натрапити, аби перейти в інший вимір. Це звичайнісінький
      космос. Космічний простір, серед якого розкинулася
      вибаглива мара, схожа на якесь існування…
      А таки забігаючи дещо наперед, я зізнаюся, що це Вічність.

      * * *
      Вічносте, даних про людство бракує.

      * * *
      Кожен камінь кричить,
      особливо камінь спотикання.

      * * *
      Істина – в тіні,
      а тінь – від стіни суті.

      * * *
      Не зводь дві істини в одно.

      * * *
      Бог наш по крихті з хаосу ночі
      світло і світ цей створив.

      * * *
      Створюючи новий світогляд на старій планеті,
      слід думати не стільки про майбутнє, як про найглибше
      я́кщонайнаймайбутніше і що́якнайнайминуліше.

      * * *
      Земля в космосі схожа на дитину в колисці часу.

      * * *
      Мов піліґрими, ста́ріють віки
      і йдуть за обрій з вивченими віршами.

      * * *
      Світ нам цей потрібен.
      Людям усієї землі Земля потрібна.

      * * *
      Земний ковчег на хвилях вічного життя
      то піднесеться, то пірне в космічний шторм.

      * * *
      Розгойдують Землю кліматичні шторми:
      і в жилах – дрижання.

      * * *
      Над кожним днем ще вище небо.
      Бо нижчає земля.

      * * *
      Як добре, що є Земля,
      і на Землі тій – ти і я.

      * * *
      Світ тісний, як квадрат покою.

      * * *
      Як дивно світ улаштований…
      Я думаю – він хворий.
      Собою залишитися вільний.

      * * *
      Світ осягни-обніми від душі.

      * * *
      Світ – не журнал і не ефір,
      а живий величезний світ.

      * * *
      Гігантський світ,
      і вистачить всього нам на весь наш вік.

      * * *
      Покохайте світ і помилу́йте.

      * * *
      ХХІ століття промайне між зірок.
      ХХІ століття – двадцять перший урок.

      * * *
      Космічні тенденції:
      Прийшов той час, коли усе,
      давно пов’язане з Землею,
      змінивши сутність, нас несе
      у божевільну ґалерею.

      * * *
      Усе тече і змінюється,
      адже обертається Земля.

      * * *
      Земля летить…
      шукає більшого,
      шукає виходу.

      * * *
      Старішає світ.
      От-от – і мине неоліт.

      * * *
      О світе мій, в руках моїх ти!
      Хай принадиш одно́го злом,
      інший – знатиме, що зробити,
      бо помолиться перед сном.

      * * *
      Світ (я певен) – повний нуль,
      що застряг між круглих дуг.

      * * *
      Неміряно ідей!
      Війна – на всі смаки!
      Сьогодні світ такий,
      яким не був ніколи!

      * * *
      Наш світ великий – в нім стежок багато.
      Одні ведуть до пекла, інші – в рай.

      * * *
      А світ сидить закутий поточними думками,
      ковтаючи секунди роками і віками.

      * * *
      Людина в цьому світі – гість,
      чогось чекає.

      * * *
      Малюється світ тим, хто весь перед ним.

      * * *
      Дива на світі відбуваються.

      * * *
      Цей такий скупий на легковажність світ.

      * * *
      Світ у віках перевтілений, вийди назустріч мені.

      * * *
      О, світе мій, ти був моєю тінню,
      бо я руками сонце пеленав.

      * * *
      О світе мій!
      Я блукав твоєю тінню.
      Дякую тобі за сумніви...
      без сумніву.

      * * *
      Світ сповнений барв, поезій і мелодій.

      * * *
      Коли в мене будуть власні ключі
      від цього сонця, від цього неба,
      від цього світу,
      коли?

      * * *
      Між нами і світом – трепетний гіпноз.

      * * *
      Усе примелькалось, усе горить вогнями
      вночі, вранці, ввечері та днями.

      * * *
      До межі Небес – метушня і маячня земна.

      * * *
      Світ підводний чи то космос земний?

      * * *
      Щодня він ходив на край світу і щодня запізнювався.
      ?
      Щодня на 12:00 він поспішав на край світу
      і щоразу не встигав.
      Учора він вийшов з дому о пів на дванадцяту –
      і запізнився! Сьогодні він вийшов без однієї хвилини
      дванадцять годин – і встиг!
      Просто край світу з кожним днем – наближався.

      * * *
      Уявіть собі, що весь світ – Любов.

      * * *
      Мабуть, те, що належить перу,
      та любов, що складає літопис,
      залишивши печеру стару,
      спише Землю, покинувши глобус.

      * * *
      Цей світ майне коротким манівцем,
      затисненим скарба́ми між галактик.

      * * *
      Подаруй світу енергію любові.

      * * *
      Скоро засяє Земля з Божої милості.

      "«Розсипане золото літер», стор. 20–26"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    15. Історія, сучасність, майбутнє (роздуми, цитати)
      * * *
      Яка нея́сна глибина історії!
      Я́к завтрашні зірки закаламучені!

      * * *
      Створюючи новий світогляд на старій планеті,
      слід думати не стільки про майбутнє, скільки про минуле.

      * * *
      Древня Африка ховає корені, з яких живе наша планетарна суть.
      Цей ще не народ, а вже суспільство ледь-істот рухалося
      в своїх пошуках не менш удало за сьогоднішнього метросапієнса.
      Як ламалися континенти й звідки сходило сонце –
      так рухався живий людський потік.

      * * *
      Азіатська скрипка – пірнув у море,
      виринув – Древня Греція.

      * * *
      Азія – вітчизна фантазії.

      * * *
      О, Рампо Часу! Ти освітиш кожного!
      Усі страхи́, кошмари, нісенітниці!
      Безглузду епопею зла художнього
      перекладеш з часописів в обітниці!
      О, Вічна Рампо! Дай антракт між діями!
      Зміни порядок виходів Історії!

      * * *
      Новітня ера – на грані старіння.

      * * *
      Стрибок старого Стрибога
      на кільканадцять верст
      перепочив дорогу,
      перепочав хрест.

      * * *
      Швидше б християнство йшло
      у душі стрибогових русів,
      якби кожне місто жило
      не в злому – в Святому Дусі.

      * * *
      Православний час служить при свічах,
      лиш Господь над ним.

      * * *
      Православний час – у живих очах золотих ікон.

      * * *
      Чесноти тримають не один народ.

      * * *
      На задвірках імперії сіла в грязюку романтика.

      * * *
      Процеси нюрнберґські на більшовизм чекають.

      * * *
      Брудні сліди державного тавра
      по особо́вих справах, по посвідченнях,
      по всіх життях – криваве слово «враґ»
      і вирок «розстріляти» на закінчення.

      * * *
      Хто владі дошкуляв аж до тертя,
      полеміку розводячи й дискусії,
      з півслова правди – вже не мав життя,
      а тільки час на лічені конвульсії.

      * * *
      У шатрах раю в ефемері стоїть нова епоха страт.

      * * *
      США! Ша!!!

      * * *
      Кожен кат починав
      покотилом старенького глобуса.

      * * *
      Над Пророком процесу нема.

      * * *
      Історія

      Забутая доро́го у пітьмі!
      Тебе шукала не одна потвора,
      малюючи слідами на зимі
      криваві кола.

      У нетрях цих безлюдність світова
      ховалася від Господа і Бога.
      Тут, що не крок, – пророка катував,
      збивав дорогу…

      Загублена доро́го у пітьмі,
      тобою бігла не одна потвора,
      коли сиділа мудрість у тюрмі,
      а злість – довкола…

      * * *
      Так скупо відображені життя –
      а смертю так нахабняче розвінчані?
      У стосах документів з забуття
      волають ску́ті, досі не помічені!

      * * *
      Описуючи нас
      до помпи від Помпеї,
      ти віддаляєш час
      нової епопеї.

      * * *
      Мов піліґрими, ста́ріють віки
      і йдуть за обрій з вивченими віршами.

      * * *
      Я шию білими нитками.
      Ти шиєш білими нитками.
      Час шиє білими нитками.

      * * *
      Виводжу поняття ідеологічного колапсу.
      До нього потрапляють переважно імперії в стані передаґонії,
      а також держави без чіткої національної та гомонаціональної
      політики, занедбані кризовими явищами в часі.

      * * *
      Чорнобиль…
      Він вибухнув,.. пустивши білу кров
      по тілу двадцять першого століття.

      * * *
      Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
      Від спеки вицвілий пісок.
      Їх обсипає сном глибоким
      і пропікає до кісток.

      Нестерпна спека, а над нею,
      мов божевільні чи святі,
      так легковажно над землею
      лежать розстріляні хмарки.

      Полісся, що з тобою стало?!
      Стара чорнобильська земля…
      Яка війна тобі здаля
      цей смертний вирок надіслала?

      * * *
      Зміна – за зміною форм!
      Псевдо- чи архіновація?
      Суперечсуперінформ!
      Повна новин інформація!

      * * *
      Дрібненький жарт, доведений до жанру.
      Питомий фарс, затертий до нудьги.
      Ця влада – скрізь, її вчорашнє завтра,
      щодня встає, та не з тої́ ноги.

      * * *
      Невільне людство хлине через край
      і вирве правду мовою некволою.

      * * *
      Так дайте ж народу пройтися стихійно
      по вулиці Правди до площі Свободи!

      * * *
      Великий біс з маленького кутка
      з’явився в світ, розмножився у людях.

      * * *
      Дияволу

      Ти – знавісні́ле вогнище вгоріле,
      покинуте розбійниками в лісі!
      Ти – дика рись, розідрана в двобою
      з Архангелом, Якому вічно жити.
      Ти – хворий хід пустелі на долину,
      яка цвіте на знак твого безпліддя!
      Ти – чортів ріг, загублений в Різдво
      в околицях монастиря мого.
      Ти блимаєш смолою й скаженієш,
      коли тобою нехтують герої.
      Ти – на добро лише іржава клямка
      і зух сухих озлоблених очиць.
      Ти – грець спустошення й невиліковна тризна
      на власному могильнику щодень.
      Ти – тільки тут, де суєта і блуд.
      А на́с гріхи ведуть на Божий Суд.

      * * *
      Коли постане світоч постійна́
      демаршовим кидком страшно́ї сили, –
      то зробить крок до Бога сатана,
      і другий…

      * * *
      По полю пролетів автомобіль.
      Так в’їде сатана в своє господство.

      * * *
      Настали злі часи, ах яка у серці глибина!

      * * *
      Стає на ноги велика культура,
      колосальна і довгострокова!
      Бичаче обличчя, свиняча фіґура,
      талісман – золота підкова.

      * * *
      І єдності не буде – як минулого:
      у вічнім поєдна́нні людство вистигне.
      Першолюдина жне ячмінь майнулого,
      бо раптом? надлюдина ноги вистягне.

      * * *
      Мирські істини майже аґонізують, безповоротно
      стикаючись з державними законами.
      Суспільство страждає від єдиного алкогольного
      подиху можновладця, який промовисто демонструє
      свій демонізм. Колапс неспокою заповнює
      прості поняття: «мати», «сім’я», «ти».

      * * *
      Місто рухається в напрямку до Содому.

      * * *
      Гинуть легенди, стрибаючи з веж
      в прірвища новопороджені.

      * * *
      Сім’я…
      Аморфність зв’язків між її членами є причиною
      їх наростаючого – повного відчуження й однією
      з моделей загибелі людства.

      * * *
      Ось країна, в якої нема заробітку,
      де працюють усі – та ледь-ледь животіють.
      Зовні здасться, що власті не менше потіють?
      Бо зсере́дини ми вже потрапили в клітку.

      * * *
      Завжди стається так, що історія вимагає
      від людини виходу, або вже – на вихід.

      * * *
      Триває боротьба,
      не ділиться пиріг,
      і всюди – як на гріх –
      аварії й теракти.

      * * *
      Закон бездоганний для суддів
      та безкінечний для приречених.

      * * *
      Любити закон дозволено законом.
      Поки що.

      * * *
      Єдин Вищий Закон.

      * * *
      Люди з’їжджають з розуму,
      а «вумні» механізми
      дорогою влади зчиняють розголос
      про всякі «-ізми».

      * * *
      Суєта породить хаос.

      * * *
      Час фанатизму – і зневіри час,
      шеренги роботів – і хаос.

      * * *
      Як ти, Розумна Людина,
      зникнути можеш у цей вік,
      прекрасний вік?! Шалений вік!

      * * *
      Час по колу чи спіралі,
      нагнітаючи віки,
      мостить пастку для моралі
      вам, жінки й чоловіки.

      * * *
      Взавтра – не без того –
      більша зрада стане Богу.
      Гріх, як грім, за ним – полуда –
      дасть Ісус, Аллах та Будда.

      * * *
      За тим останнім покликом землі,
      якої ні онук, ні син не чують, –
      то Отчий Труд, ті Вічні Мозолі
      на штурмі ча́су всіх чортів бичують!

      * * *
      Якби ж знаття! Куди вкрутнути ґвинт,
      щоб розвалити весь бардак знадво́ру?

      * * *
      Другий Перґамент

      Ви не несіть свою високу моду,
      не ждіть Пророка кроків по Русі, –
      не Він постане перед вами згодом,
      в утішний час без жодних потрясінь.

      Не Він шугне вогнем по злих долонях,
      по мармуром умощених містах,
      не Він заграва в піднебеснім лоні,
      не Він пожежі блискавичний птах.

      А той, хто білим словом назоветься
      і оголосить про нові псалми,
      звідкуди гріх брудним потоком ллється,
      де всі по черзі є пророки – ми.

      * * *
      Лиш антропологи по вивченню сердець
      не зможуть пояснити наш кінець.
      («Апокаліпсис»)

      * * *
      Романтична сльоза – це єдине, що твориться нині,
      це не прісна вода, а майбутнє, солоне на смак.

      * * *
      Майбутнє – це табу на всі загадки.
      Майбутнє заборонено ворушити словом
      чи напівсловом і тривожити передчасно.
      Воно має бути.

      * * *
      Минуле майнуло в майбутнє цабе.

      * * *
      На крівлі сонячного ча́су
      рихтує свій фундамент Дух.
      У храмі тім космічну расу
      сподобить Він, як гряне зух.

      Вона розселиться у Дусі,
      перебере безмежний код,
      аби по фібру, в кожнім русі
      зійти Христом у свій народ.

      * * *
      Нехай би все світилося
      дзвінке й мільярдновольтне –
      закони з місця б зрушили
      у свій законний стан!

      * * *
      На черзі час нових ідейних нас,
      іде про віру і довіру мова.

      * * *
      Доля нації – робити і творити
      історію сьогодні й повсякчас.

      "«Розсипане золото літер», стор. 27–36"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    16. Правда, труд (роздуми, цитати)
      * * *
      Правда – вона ж для всіх –
      від землі до зірок.

      * * *
      Ніхто не змінить правди старшої,
      що лине з Біблії, із Книги Книг.

      * * *
      Мудро писана правда.

      * * *
      Зброя найвища – пра́ведні слова
      довгої віри у віках.

      * * *
      Наша правда з предками єдина.

      * * *
      Хай буде це не привселюдно сказано,
      але на хліб нічого не намазано,
      ні масла, ні паштету, ні ікри:
      з’їж пісний хліб – і правду говори!

      * * *
      Правду говори доречно і недоречно.

      * * *
      Ні, не правда, що всі ми не в силі
      всю неправду одвічну здолати!..
      Щоб покінчити з нею на ділі –
      треба Правду їй в вічі сказати.

      * * *
      Правда таємницею жива.
      Тож не слід багато говорити.
      Бо інакше – лишаться слова,
      зовсім протилежні до молитви.
      Знов, як завжди, лишаться слова…

      * * *
      Обман правду на неправду міняє.

      * * *
      Іноді правда – злості висип.

      * * *
      Проти правди гіркої –
      загони святої брехні.

      * * *
      …І сумно мені,
      що правду ведуть і крадуть,
      розмінюють рай на окови земні.

      * * *
      Правда – вічне порівняння.
      Нині – так, а сяк – затим…
      Правда – час, брехня це «хто́ ти».

      * * *
      Правда більш гірка в брехні.

      * * *
      Пліснява брехні, як тятива,
      натягнута безсилою рукою.

      * * *
      Неправда виткана з павутини.

      * * *
      Ваша правда – по правді своїй.
      Але по своїй правді – правда ваша.

      * * *
      Чуже:
      Усе, що здобуте не власним горбом,
      нарощене й збуте, ген-ген, за бугром,
      привласнене, вкрадене, зникле на Кріт,
      без сорому видерте з рота сиріт,
      без совісті вийняте з горя старців,
      празолото світу правсіх праотців,
      з могил навикопуване все чуже –
      усе те Хвороба і Смерть стереже!

      * * *
      «Наше» – це те, що належить усім.
      Це наша планета, це наша країна, місто, будинок.
      «Моє» – це все, що належить одному, це те,
      що зроблене власними руками,
      здобуте власною працею, а не чужою.

      * * *
      Чим більше слів – тим легше забрехатись.
      Щоб ви мені повірили, лиш натякну.

      * * *
      «Ні» чи «Так», а Всесвіт – проти.
      Не буває «Так» чи «Ні».
      Ані правди, ані йоти!
      На війні як на війні!

      Правда – вічне порівняння.
      Нині – так, а сяк – затим.
      Залишається питання:
      «Хто насправді є святим?»

      Той, хто тве́рдить, той, хто певнить,
      хто попе́ред на коні,
      заведе, зведе, зате́мнить!
      То є правда? «Так» чи «Ні»?

      Хто хоро́ниться, чаїться,
      людям шепче переляк,
      за великий світ боїться!
      То брехня? То «Ні» чи «Так»?

      Мабуть «Чи»! Бо Всесвіт – проти.
      Швидше вищу мову вчи!
      Правда – час, брехня це «хто́ ти»,
      і мовчи, бо в центрі – Чи.

      * * *
      Праці превірна людина до гробу.

      * * *
      Отчий Труд, ті Вічні Мозолі
      на штурмі ча́су всіх чортів бичують.

      * * *
      Мов літній джміль в осінній айстрі,
      даремно трудиться людина
      в музеї щастя і нещастя.

      * * *
      Не виходить легко – треба труд трудить.

      * * *
      А що найкраще – то труд.
      Бо він і є добро.
      Хай мізерним заробком і не нагодуєшся,
      так і слізьми ж не запиватимеш.
      Бо завтра легша праця,
      якщо сьогодні багато встиг.

      * * *
      Трудись від мавпи поскрізь сміх і сльози,
      трудись, людино, бо ж не все – твоє…
      Повір у себе! І не будеш бита
      сама собою ж – не ввійшовши в ад.

      * * *
      А хліб, що на столі, з яких вимог!?
      з яких залежностей від праці до роботи!?
      У слові «хліб» лише півслова – Бог,
      а ще півслова – в крові, плоті й поті.

      * * *
      Праця в радість – це така,
      щоб після неї птах співав у грудях.

      * * *
      Хай робота йде з душі
      у правші і лівші,
      і на пісню виходить труд
      з одовсіх оруд.

      "«Розсипане золото літер», стор. 95–99"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    17. Багатство, гроші (роздуми, цитати)
      * * *
      Найкраще багатство – наша пісня й земля.

      * * *
      Подаруй більшість добра свого тим,
      хто губив разом з тобою.

      * * *
      Ти сам – знахідка і багатство велике.

      * * *
      Усі до болю схожі –
      там, де слава, там і гроші.

      * * *
      Багатство сковує думки́, тривожить і мовчить.

      * * *
      Шелест купюр, як і блиск монет.

      * * *
      Між статком і нестатком – середина,
      де балансує більшість громадян,
      там ходять гроші – це душевний стан,
      в якому завжди втомлена людина.

      * * *
      Дивно, сучасники хочуть сучасності,
      страшно дотичні до матеріальності.
      У маленькій скарбничці
      лежить діамант.
      Ну то й що?

      * * *
      З нічого й нічого не буде.

      * * *
      Гроші з’їли планету.
      Планета у череві грошей.

      * * *
      Гроші – це душевний стан,
      в якому завжди втомлена людина.

      * * *
      Особистість перетворюється на готівку.
      Готівка – наявність особистості.

      * * *
      Тільки люди і більше ніхто не прагне до слави.
      Тільки люди мріють мати все в золотій оправі.

      * * *
      Ти багата, як Рим,
      як чотири Південні Кореї,
      тільки в бідному серці
      кімнатка любові – пуста.

      * * *
      О, ти була його остання.
      Ти з ним жила через кишеню,
      а він давав тобі у жменю
      грошима все своє кохання,..
      бо ти була його остання.

      * * *
      Якщо любов така серйозна й щира річ,
      чому б її не зве́сти в ранг роботи?
      Тоді б щодня вона займала певний час,
      і ти б отримувала грошики за працю…
      Невже любов, якої я був повний,
      закономірністю для тебе є лише?

      * * *
      Як жаль… людей, у голові яких збагатство.

      * * *
      Я мав кохання горде й безкоштовне,
      яке найшло на побутовий риф,
      де вимальо́вувало свій страшний тариф
      за кожний поцілунок, слово кожне.

      * * *
      «Куплю – продам!!!» –
      кричить планета і торгує жваво –
      на всі скарби́ поширюється право.
      Стає цікавим, скільки коштуєш ти сам.

      * * *
      Ти, люба, – скарб мій… ох, скарб мій!..

      * * *
      Як щось хочеш мати –
      навчись цінувати
      й мале берегти над усе.

      "«Розсипане золото літер», стор. 100–102"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    18. Якості людини, почуття, емоції (роздуми, цитати)
      * * *
      Кожному своя райдуга емоцій.

      * * *
      Почуття – не ремені тугі,
      а у майбутнє ностальгічні злети.

      * * *
      Де сяє дух, там почуття – ґротеск.

      * * *
      Ми цінуємо наші почуття за складність.

      * * *
      Почуття нас загнали в казку
      і тримають на прив’язі там.

      * * *
      Єдине, що вірно люблю – почуттів повноводу повінь.

      * * *
      Почуття втрачають свіжість у чорному о́саді ночі.

      * * *
      Лихо-лихо з розуму, лихо з почуттів.
      Почуття були загрозою, я це зрозумів.

      * * *
      Ліниві почуття, як у жирі фігура.

      * * *
      Почуття не вмирають самі, їх вбивають.

      * * *
      Лагідь сумна, адже нас намальовано
      Дивним Художником, схильним до смутку.

      * * *
      Оптимізм – це коли все летить до всіх чортів,
      але скажено весело.

      * * *
      Я посаджу кукурудзяний ліс
      і прививатиму до високої тростини
      цілодобовий і консервативний оптимізм.

      * * *
      Іноді по людині і не скажеш: у неї мандраж чи кураж.

      * * *
      Самого себе репресія – ця проґресивна депресія.

      * * *
      У геометричній прогресії зростають осінні депресії.

      * * *
      Тебе розбавлю барвами в олії –
      і розфарбую всі меланхолії.

      * * *
      Відданість – мов нива незрошена –
      гине від зерен до спомину,
      вірність – мов косовиця неукошена –
      трутневі набиває оскомину.

      * * *
      Серце відігрію вірністю твоєю.

      * * *
      Рідко мудрість шукає книгу,
      книга швидше до мудрості схильна.

      * * *
      Російська книга українсько-німецького походження…

      * * *
      Недоліки. Вони є в кожної людини. І в мене, і в когось іншого – у всіх.
      Вчасно їх помітити, зрозуміти – ось покликання кожної людини.
      А щоб це зробити, треба подивитись на себе збоку, очима інших людей.
      Деякі недоліки переростають у тяжкі звички з неприємними наслідками.
      Це неприпустимо. Не можна миритися з недоліками і ще більше –
      дивитись на них як спостерігач. Така моя думка.

      * * *
      Тупість схожа на тупіт.

      * * *
      Є рамка – тільки вкрадено ікону.

      * * *
      Клопоту більше, ніж треба,
      у прерозумних людей.

      * * *
      Твої претензії, немов цигани,
      які окупували електричку.

      * * *
      Тілько піввідра йти у прийми хочуть.

      * * *
      Терпеціум мобіле – серце бійця
      або лиш двигун від мого терпеця.
      Урватись терпець може кожну хвилину,
      наприклад, у черзі, за черству хлібину.

      * * *
      Де сил багато – там так терпіння мало.

      * * *
      Бог терпів – і Нам велів!
      Тілько ж Ми не чули слів
      після того до волів:
      «Не терпіте ж, поготів!!!»

      * * *
      Постійність треба виховувати, як дитину.

      * * *
      Цілеспрямованість – поняття векторне.
      В один бік – практика (стрілочка полетіла),
      в інший – теорія (стрілочка полетіла).

      * * *
      Критика – вона такий годинник,
      що стрілка́ми цілить цілий вік.

      * * *
      Зрада – розпусниця.

      * * *
      Заздрість… – а винен я сам у собі,
      мій успіх такий неприйнятний.

      * * *
      По́стриг – не зачіска,
      а імпровізація для голови.

      * * *
      Хто дощі занотовує у товстий зошит?..

      * * *
      Норма – з неї багато нещастя.

      "«Розсипане золото літер», стор. 119–122"
      Коментарі (1)
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    19. Тиша, самотність, сон, світло (роздуми, цитати)
      * * *
      Ніщо так не заспокоює, як діалог з тишею.

      * * *
      Тим, хто любить читати тишу,
      хто мовчить, хто людей не будить,
      думку Божу знайти простіше…
      Без людей Любов їх людить.

      * * *
      Якщо навіть уві сні люди не сплять,
      значить слухає ніч їхню тишу.

      * * *
      Захочеш тиші, дзвони – помовчимо.

      * * *
      Раптом грім.
      Усе, що зосталось од тиші, – я.
      Дощі заходилися ще страшніші.
      Коли розколовся мій дім,
      коли поламалась земля,
      все, що зосталось од тиші, – я.
      Тиші в мені залишилось вдосталь…

      * * *
      Тиша за крик важливіша.

      * * *
      Тиша повітрям тонесенько дише.

      * * *
      А тиша живе! – колише
      свої геніальні цитати.

      * * *
      Хто замкнувся в келії своїй,
      той не просить соди чи розради,
      він думками в пущі голубій
      і найкращі ліки кра́де.

      * * *
      Без поетів наступає тиша.

      * * *
      Жити між звуків так важко на грішній землі.

      * * *
      Самотність підвладна тіні й тиші наростаючій.

      * * *
      Від одинокості до смерті тільки крок.
      Я це читав – але це ти писала.

      * * *
      Є самота́, якої не збагнеш.
      Вона в ту мить, коли чекаєш свята,
      коли додому на́ніч не ідеш,
      коли цілуєш не жону, а брата.

      * * *
      Один – то не два і не три.
      Один – то без брата й сестри.
      Один – то не сім і не сто,
      а поруч усі – і ніхто.

      * * *
      Як сяє в одинокості свіча,
      то це омана, їй повітря – спільник.
      Це знає той, хто з вогником в очах,
      для кого світло – не лише світильник.

      * * *
      Між цим і між іншим
      жиє однина.
      Жиє однина.
      Жиє однина.
      Питає Господь:
      «…чом ти одна?
      …Чом ти одна?
      Ну, чому ж ти одна?»
      Вона відпові́ла –
      і очі одкрила –
      і крила розкрила –
      і Бога зустріла:
      «У мене є Ти,
      а всі інші світи
      я скоро сходила…
      Я хворо сходила…»

      * * *
      Самотність – не стукіт,
      а відстань тебе́ від вікна.

      * * *
      Сни твої розвіються.
      Сни твої забудуться.
      Аж ніяк не втіляться.
      Підуть і заблудяться.

      * * *
      Сон – необхі́дна ланка в системі самозахисту.

      * * *
      Сон є своєрідний стрес, шок, завдяки якому,
      як я розумію, відбувається енергетичний скид
      інформації, надуманого, нафантазованого.

      * * *
      Є сни, яким ціна – поява.
      Сни ясновиді.
      Під пензлем ді́йсниться уява.

      * * *
      Сни – як метелики.

      * * *
      Підкупають когось діамантові сни.

      * * *
      Хай кожен твій сон
      обрамляється сірим папірусом ранку.

      * * *
      Безсоння:
      Безсоння – це вибиті двері
      у перебіжну ніч,
      це особиста містерія
      з правдою віч-на-віч.
      Це мовчазні розмови
      з антисвоїм єством.
      Безсоння – доїння корови,
      недоєної за весь сон.
      Це марші думок строкатих
      навколо своєї осі,
      це повна демократія
      тебе проти всіх-усіх…
      Це днем перекрита безодня –
      тому й неймовірна річ…
      Ти теж результат безсоння.
      Безсоння – не просто ніч…

      * * *
      Картини сну нагадують реальність,
      якою доля нас нагородила.

      * * *
      Десь у середніх снах
      з’являється реальність,
      залежність від подій,
      усе, як у житті.
      Тоді лечу, як птах –
      і це не аномальність –
      як риба у воді,
      як звір на самоті.

      * * *
      Уривки споминів, перетворені на клон,
      манять і обманять, як звичайний сон.

      * * *
      Пахнуть ладаном уривки наших снів,
      які вмиває ранок чорним милом.

      * * *
      Найкраще відбувається у снах,
      чомусь лише у снах.

      * * *
      Бог наш по крихті з хаосу ночі
      світло і світ цей створив.

      * * *
      Ми живемо на грані тьми і світла.

      * * *
      Іскра – те ж джерело, те ж тепло,
      тільки недовговічне.

      * * *
      Коли немає свіч, стає страшною ніч.

      * * *
      Після вогню – земля чорна́,
      а після дощу – знову трава.

      * * *
      Навіть у глибокому погребі скляний осколок
      шукає і відбиває світло.

      * * *
      Як промінь попереджує зорю –
      так сонце понароджує проміння.

      * * *
      Світло – не лише світильник.

      * * *
      Не шукай після сонця грозу.

      * * *
      Радій сонцю, яке є, а якщо його нема,
      вигадай світло.

      "«Розсипане золото літер», стор. 140–145"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    20. Творчість, мистецтво, талант (роздуми, цитати)
      * * *
      Творчість – породжена безмежністю.

      * * *
      Творчість – Така́, як Ти.

      * * *
      Творчість – це суцільна таємниця.

      * * *
      Творчість:
      Одне крило – терпіння, а друге – вічний шлях.

      * * *
      Сила мистецтва – терпіння.

      * * *
      Твори́ тепер – твори́ своє «тепер».

      * * *
      Перш, ніж ліра змогла вигравати про крила,
      треба, щоб ліра угору злетіла.

      * * *
      Іноді осяяння надходить так раптово..,
      що залишається лише дивуватися тому,
      як ти не розумів цього раніше.

      * * *
      Не творчість – інструмент любові,
      а любов – інструмент творчості.

      * * *
      Блаженством є розуміти і відчувати мить освітлення
      чимось новим, ґеніальним, якоюсь думкою, гіпотезою,
      яка раптом для тебе самого виявляється аксіомою,
      раніше невідомою так явно.

      * * *
      Талант і ґеній у одній особі –
      це всі світи в єдинім слові: Бог.

      * * *
      Браво ґеніальним, браво їм!

      * * *
      Хай навіть ґеній голий і босо́ніж –
      ця аура є, буде і була.

      * * *
      Не називайте, не дай Боже, не обзивайте нас,
      людей, що бачать і чують через простори,
      часи і світила, боговідступниками.

      * * *
      Навіть якщо протягом цілого життя малювати
      чи то ліпити оголений зад, навряд чи від цього він стане
      витвором мистецтва – тільки якщо ти не справжній ґеній,
      тільки якщо є геніальне відчуття змалювати або зліпити.

      * * *
      Я натхнення своє ображав,
      не бажав його і зневажав.
      А ходило воно за мною,
      як намисто за купою гною.

      * * *
      Але звідки берешся ти, рідне натхнення?
      А найперше тебе відчуваю в легенях.
      Щонайширше у серці всю кров каламутиш.
      Розкумедиш – і враз якнайглибше засмутиш…
      Просто ти як знайшло, то ніяк не одпустиш.
      Знову кров каламутиш… Думки каламутиш…

      * * *
      Натхнення:
      Я співаю тобою, співаю про тебе.
      Розумію, що раб твій, та в рабстві потреба.

      * * *
      Натхнення – поклоніння, а не Мекка.

      * * *
      Зірка ночами – талан і талант розвиває.

      * * *
      Зупинити мить... Сцена не дає такої можливості.
      Там свої нюанси. Там мить як секунда загальної правди
      чи неправди, як одиниці виміру.
      У поезії мить – це слово, навіть склад – буква, звук,
      сказаний, до речі, вголос з тієї ж сцени, це навіть час
      між буквами, в осмисленні читача, чиї внутрішні малюнки
      ми не бачимо.
      Малюнок – мить, яка повинна рухатися далі. У кольорах
      чи без них, у звуку чи без нього, у світлотіні, особах,
      чому завгодно. Це «далі» – і є, як на мене, кіномалюнок,
      кінокартина, робота мінливих моментів…
      Навіть сцена може бути чотирма стінами.
      Китайці кажуть: «Вивчивши один кут квадрата,не забудь про інші».
      Хочеться простору.

      * * *
      Мистецтвом ще стільки не ввібрано
      експромтів акторської братії!

      * * *
      Велике склалося з малесеньких шматочків.
      Великий скарб – з дрібне́ньких недоробок.

      * * *
      Коли нічого ще не встиг, але вже винен, –
      хай свідки, ще живі, вб’ють крила в спину.

      * * *
      Художник має бути вільним. І голодним…
      Хоча, дійсно, матеріальні блага необхідні, аби не померти.
      Тепер я знаю ціну шедеврів і предметів побуту.

      * * *
      Хіба даремним є терпіння,
      коли в екстазі тратяться пороги
      в походах до найвищого склепіння?

      * * *
      Не віддай свій талант чинарям
      в кон'юнктурний проект.

      * * *
      Нема приходу небесного зонду,
      коли іґноруєш природу.

      * * *
      Голкою художники малюють свої шедеври.

      * * *
      Пензлик.
      Тло паперове.
      І власне готовий малюнок.
      «Квінтесенція недотичних речей».

      * * *
      Художник:
      У сухо́тах осінніх,
      у пустотах морозних,
      по зі́гнутих спинах
      дерев грандіозних,
      над брамами храмів,
      у ближніх печерах,
      і в дальніх – і в дальніх,
      і в жовтих паперах,
      між думкою й словом,
      на ментах моментів,
      в оркестрі чудовім
      між аплодисментів;
      де бігає сумнів,
      де потяг відходить,
      усюди, де трудно,
      і протяг холо́дить,
      і навіть де щастя
      найменша ознака,
      де мріяв про вас я,
      й за мною хтось плакав,–
      у то́му повітрі,
      у тих атмосферах
      по мокрій палітрі
      виходив на берег
      мій пензель високий,
      під фарбою злегка,
      малюючи око,
      в якому – веселка.

      * * *
      Художники з маленького села,
      ви світ ліпили з глини й малювали.
      Картинна галерея ожила
      у місті, де пейзажі позмирали.

      Художники з маленького села,
      не залишайтеся ніколи в цьому місті.
      Картинна галерея замала,
      щоб помістити ваші добрі вісті.

      Художники з маленького села,
      з вогню, землі і снігу роблять рамки,
      в яких згорають вечори дотла,
      і воскресають жайворонки-ранки.

      * * *
      Фарби розводжу, мов скарб віднаходжу.
      Хліб для художника – осінь.
      Натуру, пейзажі, ліси-вернісажі
      я зберігаю назовсім.

      * * *
      Коли ти пензля взяв
      і чисте полотно –
      те грізне блискавичне дно
      з’єднало сон і яв.

      * * *
      Ти не в художники прийшов,
      а в ґалерею ту́,
      де в ґеніальну простоту
      ввійшла свята любов.

      "«Розсипане золото літер», стор. 152–157"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    21. Час, вік людини, наші дні (роздуми, цитати)
      * * *
      Кожна річ має свій час під небом,
      тому під небом – час.

      * * *
      Наш світ многоликий перетворює час на портрет.

      * * *
      У світі всюди – час, і всюди – таїна.

      * * *
      Вишуканість часів є диво, що дано.
      У них поет і композитор – лиш зерно.

      * * *
      Позаяк час кругом є непостійним, коливаючим,
      то нам здається вічним наше сьогоднішнє життя.

      * * *
      Люди живуть так, ніби попереду
      довгі роки спасіння євреїв.

      * * *
      Щосекунди стрілка тікає від нас по циферблату днів.

      * * *
      Женуть по снігу, по весні
      з обрубком нас у стремені
      космічні коні навісні,
      годин – хвилини, років – дні.

      * * *
      Летять віки, приходять діти – до́чки та сини,
      і сивий дід онукам каже:
      «Пошли вам, Боже, кращий час».

      * * *
      Відкрий очі на зупинці часу –
      і побачиш обриси майбутнього.

      * * *
      Не будьмо сумні у поточному часі.
      Кохаймо себе – і свій час.

      * * *
      Час – божественна пісня про відстань,
      упокоєна і сокровенна –
      ні біжить, ні стоїть на місці –
      лине.., лине хором святих сподівань.

      * * *
      Перед любов’ю завмирає час,
      наповсякчас і ще на повсякчас.

      * * *
      Сьогодні – вічним бути варто.

      * * *
      Не згадуй вічні вчора й позавчора.
      Лети ще вище, звідки час відпуст.

      * * *
      Є один суддя – всевладний час.

      * * *
      Немає часу, а лише тепер.

      * * *
      Тепер несеться час, а раніше – рівно йшов.

      * * *
      Чредою руйнуються дні та покоління.

      * * *
      Час – загострювач лез… поміж сцілл і харібд…

      * * *
      Час – метелик над’ідей.

      * * *
      Що день, що ніч – одна малина:
      так само б'є годинник, б'є.

      * * *
      Коло по колу котила літа
      зе́рном по зе́рну земля прасвята.

      * * *
      Мов піліґрими, ста́ріють віки
      і йдуть за обрій з вивченими віршами.

      * * *
      «На все свій час»,–
      так мовить Той, Хто Вічність.
      Але всяк раз
      існує Потойбічність.

      * * *
      На все свій час:
      час пісні співати, і час труд вершити.

      * * *
      У тривожний час вінчальні пісні не звучать.

      * * *
      Час кудись вітрує.

      * * *
      Як чайка летить над водою,
      так дні стрімголові і ночі.

      * * *
      День випав із орбіти,
      душі сумні трембіти.

      * * *
      У темному платті йшов день на дно –
      на самісіньке дно, занурюючись у ніч.

      * * *
      М'ятний вечір, оксамитове сонце,
      на прощання – вся краса і ніжність дня, що минає.

      * * *
      Із вечора, що йде на всю ніч, вийде ранок.

      * * *
      Геть ніч, що мучить день
      і всі його дерзання,
      і всі страждання!

      * * *
      Ніч не зупиниш, мить не розтягнеш, а все ж…

      * * *
      Ніч – вправна швачка, яка латає снами
      од куль уденяшніх дірки.

      * * *
      Тільки себе вини в тім, що бездарно уходять дні.

      * * *
      Наввипередки мчать літа, так одчайдушно!
      Свята мета давно не та – смішна й неслушна.
      Змінились цінності, і сни не позбувались.
      Лише щороку, восени, сини ховались.
      За ними скралась сивина і сльози смутку…

      Наввипередки мчать літа, так одчайдушно!
      Моя мета давно не та – смішна й неслушна.
      Найкращі мрії всі – вони не позбувались.
      Літа мої! Куди ж ви, любі, заховались…

      * * *
      Драгуни – дні, драгуни – дні
      то по тобі, то по мені!
      Блукаєш – ні, знаходиш – ні,
      женуть по снігу, по весні
      з обрубком нас у стремені
      космічні коні навісні,
      годин – хвилини, років – дні…
      Повернеш – ні. Устигнеш – ні!
      Бо завжди відстані одні
      до горизонту, де вогні
      то по тобі, то по мені!

      * * *
      Перед великим завмирає час,
      де кожна мить – скупенька панахида.

      * * *
      Час летить, мов птаха.

      * * *
      Ми не цінуємо роки, й життя наші рвуться,
      лише тому, що завжди прагнемо назад.

      * * *
      Сьогодні – виткане рядно,
      а далі – рушники по морю.

      * * *
      Немає більше часу для сумнівів.

      * * *
      Мов стріли, дні летять у ціль
      з оруд земних до знань небесних.
      коли ти молишся про біль
      нас, многогрішних і безчесних.

      * * *
      Наші дні ефемерні, як квіти.

      * * *
      Кожен день приносить свою привабливість
      і забирає нашу красу.

      * * *
      Усе мине – смішне й сумне.

      * * *
      Найточніший час для людини – биття її серця.

      * * *
      Згадай день рік тому.
      Як було чудово…
      Чи й сьогодні не гірший день?
      Гадаю – ні…

      * * *
      Розмножилися дні, – що значить – «суєта».

      * * *
      Хочеться забути нескінченність суєти.

      * * *
      Безвихідь суєти в листопаді так відчутна.

      * * *
      Дні – в турботах, а ночі – в тривогах.
      Ранок звабить, а вечір – промучить.

      * * *
      Розкрию очі – і здивую ніч небаченням своїм…
      Закрию очі і згадаю день, бо ніч…

      * * *
      У неділю допонеділкову на вулиці виходить усе місто,
      щоб провести в останню путь свій вихідний.

      * * *
      Подивися в понеділок, у вівторок зазирни.

      * * *
      Тільки себе вини в тім, що безцільно минають дні.

      * * *
      Справи біжать безперервним кросом.
      Поки ще живий – за часом біжи.

      * * *
      Весь вільний час – це екстаз, чи право на ривок.

      * * *
      Ті, кому ледь-ледь за двадцять, схильні теребити час,
      хвилюватись, підкорятись та безцільно поспішать.

      * * *
      Мало землі під ногами й повітря для юних легень.

      * * *
      Молодість поверне лиш той, хто постарить вічність.

      * * *
      Усі муки – на старості літ.

      * * *
      Чим шлях наш вечорніше,
      тим ще страшніша ціль,
      хоч падай, хоч кричи.

      * * *
      Біжить,
      іде,
      чвалає
      обтяжена гріхами
      молодість,
      зрілість,
      старість.
      І немає гріхів після неї.

      * * *
      Ти молодим терпів тяжкі докори,
      тепер виносиш їх на старість літ мені.

      * * *
      На старість погляд втрачає свіжість.

      * * *
      Любити свою осінь, мабуть, так важко.

      * * *
      По́ро моя пізня, злякана зимою,
      не тремти останнім листом, не біжи за мною
      жовтим вітром, шляхом битим,
      полем, полем, полем…

      * * *
      Вік, як за́вше, вминатиме тіло в могилу,
      викликаючи «пам’ять» і «час».

      * * *
      День обожнює секрети,
      ніч – любов…
      Ніч обожнює секрети,
      день – любов.

      * * *
      Ще один день подаровано нам.

      * * *
      Я не боюсь стрічати нові дні,
      хоч що не день, то вогняна безодня –
      безодня невідомих відкриттів,
      непередбачених, непередчутих.

      * * *
      Якщо цей день і означає щось,
      так тільки те, що вже чомусь відсутнє,
      що з пам’яті таким дзвінким відлунням
      нагадує – чому́ ж пережилось.

      Якщо цей день і означає щось,
      то свіжу усвідомлену секунду,
      з якої невідомо, що ще буде,
      якщо забути – що́ ж пережилось.

      Якщо цей день і означає щось,
      то те лише, що це червона дата,
      яку я буду за́вжди святкувати,
      щоб пам’ятати – я́к пережилось.

      * * *
      Ще якщо вчора це було твоїм життям,
      то стало збігом смішних ієрогліфів цього дня.

      * * *
      Як вода, спливають роки в нікуди.

      * * *
      Дай день волі.

      * * *
      Дай, Боже, вам так само, як мені,
      цінити ночі й зустрічати дні.

      * * *
      Не будьмо сумні у поточному часі.
      Я ще озиваюсь до вас!
      Я вас так люблю! Як на іконостасі!
      Кохаймо себе – і свій час!

      * * *
      Ощасливлені часи,
      як утримані знамена,
      дивом спали звідусіль
      на уславлені рамена.

      "«Розсипане золото літер», стор. 74–83"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    22. Совість, страх, свобода (роздуми, цитати)
      * * *
      Совість – зла критикеса.

      * * *
      Тікаючи від себе – не втечи.

      * * *
      Ненависть з любов'ю дружать,
      дружать – не тужать.
      Виявляють взаємний інтерес
      на всім відому букву «ес» – совість.

      * * *
      Совість.
      Знову душа – паперть.
      Знову сльозам крапать.

      * * *
      Мов дівка, геть од нас йде совість наречена
      і поїть чортенят молочними грудьми.

      * * *
      Позачаїлося зими
      на ріжних полюсах,
      бо між людей, мов мерзлий лід,
      невиліковний страх.

      * * *
      Страхи кривавлять.

      * * *
      Коли перші кроки ступаєш,
      трапляється переляк.
      У ступу нутра свого насипаєш
      страху дрібний мак.

      * * *
      Страшна свобода, доведена до рівня зради.

      * * *
      Клітка – імпровізація свободи.
      Ґрати – іржавим арабеском на небі.

      * * *
      Перш ніж рука підіймається,
      злочин вже прокрадається.

      * * *
      Він не здійснив свій злочин,
      а покарання повністю зазнав.

      * * *
      Чудо ув’язнення виправданим незбагненно.

      * * *
      Світе мій, ти не любиш – вільних,
      так, як я, – випадкових гостей.

      * * *
      Хто на колінах – не чує ніг.

      * * *
      Хто розумом вільний – не стане рабом
      чужих божевільних і злих ідеалів.

      * * *
      Хай лунатиме за́вжди вільний голос людини.

      * * *
      Є багато простих перехожих.
      Мало – юних і вільних вітрів.

      * * *
      Чим вище політ, тим вільніші крила.

      "«Розсипане золото літер», стор. 103–104"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    23. Люди, людство (роздуми, цитати)
      * * *
      Ми на планеті цій – неміряна сім’я,
      а наші голоси – багатомовний хор.

      * * *
      Тримає іспит наше людство молоде
      задля ідеї гуманізму і добра.

      * * *
      Царства земного вічний неспокій,
      скоєний тільки людьми.
      То у гордині, то у зневірі ми.

      * * *
      Боже наш, ми – Твій довічний витвір.

      * * *
      Боже наш – Наставник Великий наш.
      Боже наш – Володар Небесний наш.

      * * *
      Від Бога ми – лише маленька тінь.

      * * *
      Нас малює Бог.

      * * *
      Людина до Нього (до Бога) прагне і віддалює Його
      Величну Суть, хоче вподобатися Його Розумінню.

      * * *
      Людина, навіть знайшовши Бога,
      Його зрештою губить, аби знову знайти.
      Це одна велика іпостась Людської Природи.

      * * *
      Стає безБожною людина і повертає ідолів.

      * * *
      Люди і Боги святкують зовсім різне.

      * * *
      Лагідь сумна, адже нас намальовано
      Дивним Художником, схильним до смутку.

      * * *
      Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей!..
      І як мало людей.

      * * *
      Вічносте, даних про людство бракує.

      * * *
      Закони людей – усередині них.

      * * *
      Материк. Атмосфера. Зирк!!! Птеродактиль – Неандерталець.
      Далі просто людей потік, ударяючих палець об палець.

      * * *
      Повна людством є земля. Воно будує власне право.
      Воно росте, а з ним – і я.

      * * *
      Ти – бірюза, а я – рубін.
      Наші діти – змішана фарба на палітрі.

      * * *
      Усе обопільно. Підпільно. І сильно.
      Стосунок єдиний. Між нами.

      * * *
      Об’єднайте Бога у людині
      і загине світ від однієї думки про те.

      * * *
      Будь голодним, прийшовши у Тихий Рай
      Людей і Любовей Великих.

      * * *
      Який до Себе довгий марафон!
      до справедливості, відваги і пожертви.

      * * *
      Людина, будь-яка, повинна жити з собою
      в майбутньому прогресі цілої нації.

      * * *
      Маленькі одкровення великої людини
      особливо песимістично на мене діють,
      бо важко усвідомлювати банальність величі.

      * * *
      – Який пан товстий та негарний.
      – О-о-о, у пана в животі – риба.
      У риби всередині – ікра.
      А ікра та – очі.
      А очі – то світ.
      Світ – то пан.

      * * *
      Людство смакує свій довгий перебіг,
      сновидячи в першому небі сирому.

      * * *
      Як вітер не вхопиш (бо де його край?) –
      так само й себе до кінця не збагнути.

      * * *
      Єдине, що людина не може залишити і передати комусь
      у спадщину, – це вона сама, її душа, розум, шляхи
      її творчого розвитку. Вона є фактом, що удосконалюється
      в житті. І тому розум, який закодований у дусі, що пливе
      після смерті в Космос, є вічним, тим, що розвивається.

      * * *
      Тільки розум і Бог допоможуть нам вижити,
      воскреснути із попелу і бруду, до якого усі ми так звикли.

      * * *
      Людина не стає рабом, поки вільний її розум,
      і не стає дурнем, поки вірить своїм ідеалам.

      * * *
      Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння.
      Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.

      * * *
      Поки світу не знаєш,
      то линеш до Бога,
      до ікони, яку за копійку купив.
      Спробуй сам, розмалюй
      підошва́ми дорогу,
      ту́,
      якою Ісус на Голгофу ходив.

      * * *
      Одні птахи до раю легко знайдуть путь,
      а інші – десь на півдорозі пропадуть.

      * * *
      Ми великі оригінали,
      тільки після того, як – маргінали.

      * * *
      Є самозречення, а це – самообман:
      живеш один, а людство – перемерло.

      * * *
      Сокіл у Києві не приживсь.
      Йому відрубали голову.
      Він летів надто низько
      і зачепив голуба.

      * * *
      Кожен має мати своє гніздо.

      * * *
      Кожен має мати своє місце.

      * * *
      Перебільшивши біль, залишається менше.
      Хто попе́ред побіг, той настільки й дешевший.

      * * *
      Бог взяв сто променів палких,
      зірниці загадкову казку
      і тихий плескіт хвиль морських,
      і вітру трепетную ласку,

      далекий жур прекрасних зір,
      цнотливість місячного сяйва,
      величність непокірних гір,
      принадність ночі, сонця барви

      і ґраціозність диких сарн,
      і запах першої троянди,
      ще й іскру блискавки, та з хмар
      невтримний дощ із діамантів,

      і гнучкість ви́ткої лози,
      і жар вогню, й солодкість меду,
      і свіжість ранньої роси... –
      краси довічної прикмети!

      Господь все воєдино склав –
      і виліпив богиню, Жінку,
      життя вдихнув і так сказав,
      той дар вручивши чоловіку:

      – Бери, що є, і не сумуй.
      Її змінити ти не пробуй.
      Блаженствуй з нею, рід заснуй.
      Добром плати свій борг до гробу!

      * * *
      Жінка шукає кохання,
      а чоловік – революцію.

      * * *
      Нема в домі жінки, якщо пес ночує впроголодь.

      * * *
      Жінко, жінко,
      дай в сукню тебе одягну,
      дам тобі книжку,
      в сотні локонів відрощу
      коротку стрижку.

      * * *
      На зітлілих сторінках куховарської книги
      я читаю рецепт її молодості.
      Упорядник – забутий. Автор – мені невідомий.
      А рецепт – до смішного такий простий.

      * * *
      Репетиції її молодості.

      * * *
      Покаялось дерево осінню листям.
      Старий чоловік сивиною покаявся.

      * * *
      Гірко, коли сліпих овець ріже їхній поводир.

      * * *
      Не вберегти від стадності ослів,
      якщо вже з ними спільну мову маєш.

      * * *
      Кожному – свій політ,
      кожному – свій вперед,
      кожному – свій назад.

      * * *
      Кожен має свій піар, свій манір під свій кошмар,
      а обличчя власного не бачить.

      * * *
      Чи існує місто, яке боїться заходу сонця?

      * * *
      У селі дров не їдять, та без них і не сидять.

      * * *
      Земля відбилася від рук своїх людей –
      без рук своїх людей земля гуляє.

      * * *
      Чому цураєшся багатої землі?
      Вона ще всіх нас прибере старенька.
      Колись мій дід ходив по цім селі
      і руки мав робучі, мов обценьки.

      * * *
      До ста каратів є в сільської знаті
      знаття про хід цивільного життя.

      * * *
      Зайнятий – не найнятий.

      * * *
      Навчитися б прощати, відпускати, залишати.

      * * *
      Гнучким є існування невдоволених.

      * * *
      Не бійся спіткнутись,
      і, навіть, упасти – не бійся,
      щоб потім триматись…
      Інакше – убийся!..

      * * *
      Хтось промине коханого в юрбі,
      хтось не помітить датою папери,
      хтось не збагне хворобу у собі –
      зате боготворить свої химери.

      * * *
      Химери слави зраджують ледащів.

      * * *
      Поки не обміркуєш, не нароби дурниць.

      * * *
      Навіщо ми так часто говоримо один одному неправду?
      Навіщо ховаємо за усмішкою сльози?
      Навіщо?
      Навіщо говоримо одне, а робимо зовсім інше,
      не розуміючи, що краще помовчати?
      Навіщо, приносячи одним радість,
      іншим завдаємо біль та горе? І навпаки…
      Навіщо? Щоб потім себе ж дорікати і каятися
      у своїй безсердечності?
      Чому? Чому людське прагнення до мети стає
      не заповітним, а корисливим?
      Чому, піднімаючись усе вище і вище,
      ми переступаємо через чиїсь інтереси та долі?
      Чому? Щоб потім зірватися і зламати собі хребет,
      чи залишитись висіти на нікому непотрібній висоті?
      І все ж таки… Чому?..

      * * *
      Людина настільки втомлюється від дурної праці,
      що все її єство у хвилину перепочинку перетворюється
      в глибоку лінь, яка з часом стає благородною,
      втілюючись у надкорисний винахід.

      * * *
      А не просьба, а не грозьба.

      * * *
      Дратівливість від чвар, інтриг та очікувань.

      * * *
      Виростає в тривогу малий неспокій.

      * * *
      Не кожна гілка птаху на притулок.
      Не кожне небо зірці на взірець.

      * * *
      Сам собі навіяв, сам себе упросив…
      Сам себе і простив.

      * * *
      Якщо ти – зірка,
      краще зірці в небесах залишатись.

      * * *
      Кожен має свою ідею фікс.

      * * *
      Дві краси.
      Одна з них – земна.

      * * *
      Проще́ння – це спасіння.

      * * *
      Ліпше – не мати, краще – не знати,
      ніж загубити – і пам’ятати.

      * * *
      Хай кожен шукає і знаходить.

      * * *
      Як пише вірші сліпий?
      Як пише вірші глухонімий?
      Як пише вірші той,
      у якого не працює жоден чуттєвий орган?

      * * *
      Що́ для сліпого значить нескінченність?..
      Якось неподалік од Золотих Воріт
      я стрів знезорого, заплутаного чемністю,
      закутаного в тополиний цвіт.
      Юнак одчув мене за цілих двадцять кроків,
      підняв чоло, мов беркут при горі…

      * * *
      Для сліпого нескінченність не важлива.

      * * *
      Немає прірви, якщо немає очей.

      * * *
      Коли кричать закриті очі…

      * * *
      Пізнє виправдання:
      – Якби я знав, що ми потопимось,
      хіба б я сів у твій паперовий човник?!

      * * *
      Після весілля – заживе!

      * * *
      Тілько піввідра йти у прийми хочуть.

      * * *
      Гіркий шоколад такий... солодкий.

      * * *
      Дуже приємно було познайомитися з одним
      вагітним чоловіком.
      Незабаром у нього повинна народитися надія –
      маленька надія на краще.
      Він казав мені про це сповненими слізьми очима.

      * * *
      – Ось прейскурант.
      Що б ви хотіли скуштувати в нашому закладі?
      – Принесіть мені, будь ласка, трошечки любові.

      * * *
      Маленька дівчинка вдивляється з фото на мене.
      Скільки вона ще не знає.
      Що буде?
      Хто я – їй невідомо.
      Це моя бабуся.

      * * *
      Налийте ще йому хоч краплю віскі,
      і знов не буде ні в чім відмови.
      Підуть розмови про різні змови,
      про перші рейси до Сан-Франциско.

      * * *
      Звикає плоть до плоті,
      а кров без крові не тече,
      і дві душі в однім оплоті
      до спільних близяться речей.

      * * *
      Високий поріг – порок низький.

      * * *
      Був звичайний осінній день. Понеділок.
      Початок нового тижня завжди супроводжується
      новими надіями та планами для тих людей, хто шукає;
      ті ж, для кого це тільки перший день після
      довгоочікуваної неділі, дивляться на світ,
      наче життя складається лише з одних понеділків.

      * * *
      А неґри-альбіноси – то просто білі люди.

      * * *
      Дитина неслухняна, некрасива, проте любима.

      * * *
      Хитрі всі брехливі діти.

      * * *
      Від нежиті є лікар – то життя.

      * * *
      Як страшно, коли людина застрахована від любові.

      * * *
      Фаршировані любов’ю мізки.

      * * *
      Люди – колючі кактуси?

      * * *
      Буває чекання – навіть не обра́за,
      а пограбунок кроків і років.

      * * *
      Дві закохані пари
      (одна з них – монахи,
      а інша – миряни)
      увійшли в монастирський сад.
      Монахи поводилися, як миряни.
      миряни поводилися, як монахи.

      * * *
      На зборі врожаю чимало народу…

      * * *
      Нічого в людині нема, окрім перві́сного.

      * * *
      Вагомий та колосальний фактор незначності (неважливості).

      * * *
      Очі – як у тамаґочі.
      Губи – наче двері з груби.
      Скули – мов масла́ в кобили.
      А саме́ – таке щасливе!

      * * *
      Учора, приміром, я знову повірив!
      Повірить – повірив, але й перевірив.

      * * *
      Найкращий заспокійливий засіб – розмова з тишею.

      * * *
      У кожному сидить такий еґо..,
      що півквартири йде на півквартири.

      * * *
      Не край за нечесність кохану родину –
      карайся за вибір тяжки́й.

      * * *
      Є докори сумління,
      які будують красний храм.

      * * *
      Як свято мати друзів при собі!
      Вони лікують серце невгамовне.

      * * *
      Невідомо, хто друзі, хоч прощаємо їм
      ...чорну правду чи пам’ять, накопичено злу.

      * * *
      Ми – дими́ після зими.

      * * *
      …Люди ходять по землі,
      як два вогні… Одні – її руйнують,
      а другі – відбудовують її,
      аж поки інші знову не сплюндрують.

      * * *
      Ходить дивний чоловік лісом…
      – Що ви, – кажу, – шукаєте?
      – Себе, – відповідає він.

      * * *
      У кого добре серце, той добротою сяє
      і для любові двері серця відкриває.

      * * *
      Не переходь свою межу.

      * * *
      Ми виростаємо, перевернувши світ,
      під ноги падають уявлення минулі.

      * * *
      Є широкий життєвий простір або досвід:
      сім смертних гріхів.

      * * *
      Плідно знати щось про нас, безплідних.

      * * *
      Є героїв на кону
      гоже незрівнянне братство.

      * * *
      На ві́ки вічні слава всім незвичним.

      * * *
      Якби ж усі побачили себе
      у повний зріст від кінчика коріння –
      ніхто б із нас по-справжньому не вмер,
      була б весна, відродження, горіння.

      * * *
      Усім усюдам світлимося в люди –
      з вінків тернових пропускаєм кров
      розп’яття хресного в повішенні іуди
      єдиним поглядом і висловом «ЛЮБОВ».

      * * *
      Кожна людина повинна залишити після себе
      добрий слід – слід, достойний людини, розумної людини.

      "«Розсипане золото літер», стор. 46–62"
      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    24. Мир, війна, біль (роздуми, цитати)
      * * *
      Хай мир і тиша ці чимдужч-чимдальш,
      а з віч і вуст не сходить фальш.

      * * *
      Живемо від війни і до війни,
      і Бога славимо, бо грішні ми.

      * * *
      Скільки ще мін не зірвалось –
      скільки ще жде матерів.
      Стільки же часу лишалось –
      нам на спокуту гріхів.
      Спільні війська кісткові –
      наших героїв і ні
      проти Германій, Московій –
      мирно лежать на війні. (1995 р.)

      * * *
      Якщо і в цім столітті раптом знову мир впаде,
      то цілий світ з руїн підніме дитячий сміх, дитяча гра.

      * * *
      Яріє східний небосхил,
      Росія йде на світ війною. (1989 р.)

      * * *
      Війна…
      Що не день, то вогняна безодня.

      * * *
      Убити легше, аніж породить,
      зламати швидше, аніж збудувати.

      * * *
      На Київ – війна.
      Але Київ – один,
      засіяний весь золотими хрестами!
      Його таїна
      герцем наших родин
      рятує наш рід і святить між містами! (~2008 р.)

      * * *
      Де Любов – там завжди ллється кров.

      * * *
      Велика війна.
      Велетенська розруха.
      Велетневотонний голод.

      * * *
      Якщо кров'ю за кров платити,
      її можна, як воду, пити.

      * * *
      Краще – вбитим,
      ніж бути, як в отарі вівця.

      * * *
      Кошмари і жахи – безґлузді епопеї.

      * * *
      Лиш той, хто оцінить малесеньку квітку,
      відчувши тонкий аромат,
      спитає: чи варто нарощувать атом?
      і кине під прес автомат.

      * * *
      Нехай я – останній, але востаннє…
      Щоб більш ніколи їх не було –
      перших, других, … останніх
      вбитих!.. вбитих на зло…

      * * *
      Політінформація в окопі.

      * * *
      Хай з небес нові зірки виглядають мирну Україну!

      * * *
      Вічна слава героям і хрест – щоб кожен воскрес.

      * * *
      Ми вдячні тим, хто вмер за нас, живих,
      і в нашій пам’яті воістину воскрес.

      * * *
      – Чому вчить біль?
      – Знанню і відчуттю, що ти ще живий.
      – Коли нічого не болить, ти губиш час?
      – Ні!

      * * *
      Біль безпричинний – о́знак дурної личини.

      * * *
      Біль не перетвориться на граніт,
      проте, як граніт, охолоне.

      * * *
      Місце, яке болить, леліють і люблять сильніше.

      * * *
      Приємний біль, коли це рідний біль.
      В садах любові біль – це насолода.

      * * *
      Повеліваю – жити
      і з болем – розлучатись.

      "«Розсипане золото літер», стор. 84–86"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    25. Неповторна Україна (роздуми, цитати)
      * * *
      Ми – нація. Нам слід добре пам’ятати все минуле.
      Нам слід читати себе без помилок.
      Людина, будь-яка, повинна жити з собою в майбутньому прогресі
      цілої нації і зараз з усієї глибини свого невеличкого людського серця –
      я повертаю до Вас усіх, мої любі, чесні вроки* нашого хворобливого росту…
      _________
      * (богдану́вською) – уроки

      * * *
      Народ ще не виборов усього свого права.
      Але вже досяг мети свого творчого становлення.
      Планета відчула, як Україна зрушила з точки
      спокою, яка була ганьбою для нашого
      велетенського і Богом знайденого народу. (2008 р.)

      * * *
      Зворотній шлях думки – до височини Премудрості,
      Праукраїнської Істини для патріота – найдорожчий.

      * * *
      Згуртувавшись із цим (українським) народом –
      можна бути й пророком.

      * * *
      Україна веселкова – мирний ореол.
      Центр великої Європи, неповторний світ,
      хор зірок і анґелів політ.

      * * *
      Україно – серденько кохане.

      * * *
      Україно рідна, Вкраїно моя,
      люблю тебе щиро, милая земля!
      Ліси, степи, луки, і Дніпро реве.
      Ні за які муки не віддам тебе.

      * * *
      Україна в нас – на всіх одна.

      * * *
      Україна багатьом незрозуміла...
      В ній стільки сил, і горя, і любові –
      всі наші гени зі священної Русі.

      * * *
      Україна всюди – рідна, запашна,
      домовиті люди, квіте й борошна́,
      молоді ягнята, зорані лани
      й у борні зернята сплять аж до весни.

      * * *
      Україна завжди прагнула до достатку,
      до багатого життя.
      Тільки їй ніколи «цього» не давали.

      * * *
      У нас є сила при Русі кінці́
      прожити й жити вічно й файно.

      * * *
      Уставаймо з колін!
      Розпрягаймо свій спів.
      Україну єднаймо,
      шануймося!

      * * *
      Ми наш рід, наш нарід стережем щоднини,
      щоб завжди в Україні була – Україна!

      * * *
      Цінуйте Україну, її любов і силу!

      * * *
      Хай гори горять, за війною – війна,
      хай грози заходять до нашого раю,
      май розум і знай: не твоя то вина,
      але й не тікай, десь рятунку немає.

      * * *
      Вірте в Україну, знайте кожну з душ,
      хто за неї гине, жінка чи то муж…
      Порятуйте завше злид і ворогів,
      не прощайте фальші, сподвигайте гнів,
      владу не шануйте, в церкву більш ходіть.
      Власне серце чуйте і без зайвих слів.

      * * *
      Не заживе мені тота запекла кров
      дітей Украйни, вбитих за нізащо,
      скалічених незлічених підков
      обдурених
      заморених
      трудящих.

      * * *
      У морі квіту, в пшениця́х ти зрієш,
      як стигне світ; і в сонці – майорієш!
      Несеш дітей, годуєш і ростиш –
      щоб колосом ставав слабкенький книш!
      Знаме́нно йдеш, закохано в піснях!
      О, Українська Жінко! Шлях і Стяг!

      * * *
      Мою бабусю – сиву давнину – ніколи не побачити одну.
      До неї йдуть онуки і сини наслухатись
      билин, казок, видінь і правди, й сну.

      * * *
      Не перекриє й гребля поту моїх предків.

      * * *
      Предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

      * * *
      Лиш вільні у всьому ми будем багаті
      у кожній конкретно збудованій хаті!

      * * *
      Проріжмо шлях на вільний лан.
      Все оповито синьо-жовтими словами.
      Для України – ми.
      А Україна – з нами!

      * * *
      Проріжмо путь на вільний шлях.
      За нами наші діти йтимуть.
      Єдино-український стяг нестимуть.

      * * *
      Ми – Україна! Ми – її народ!
      Не яничари! Наші пам’ять, мова
      не заслужили забуття й негод,
      коли лише в піснях лунало рідне слово.

      * * *
      Скинь пір’я старе і ще вище злітай –
      сиґналь попри космос: «Хвала Україні!»

      * * *
      Краща країна починається з кращих нас.

      * * *
      Ти хто, Україно?..
      Знеболена матір
      чи мачуха вічно безболісна,
      що та́к одчайдушно лягаєш на паперть?..

      * * *
      Боже! Благослови Україну.
      Благослови мою землю.
      Благослови навіки!

      * * *
      Де б не були – цінуйте Україну!
      Вона є мати, школа і сім’я.

      * * *
      До України крок лише один
      з усіх її вершин, з усіх глибин.
      До пісні, що бринить на видноколі,
      з її душі, яка живе на волі…
      Попри всі відстані і виміри годин –
      до України тільки крок один.

      * * *
      Аж поки сили вистачить в Дніпра
      гонити в світ свої поспішні води,
      стоятиме Тарасова гора
      як обеліск безсмертному народу.

      * * *
      Моя пташина Україно,
      я до тебе пригорнусь чолом.

      * * *
      Станемо ми, українці,
      і заспіваємо!
      Станемо ми, українці,
      і всім розкажемо, що знаємо.
      Що маємо – покажемо
      і роздамо на розмноження
      без нівечення, без ототожнення.
      І розі́йдемося далі по світу,
      читаючи ту молитву
      Українську!

      * * *
      Переступи через грань протиріч –
      і розцвітає вже інша країна,
      збочена воля – далеко не Січ,
      не Україна це! Неукраїна!

      * * *
      Хвилями котиться,
      множиться й божиться
      щастя народу мого!
      і невідомо, якого свого
      я відчуваю щастя.

      * * *
      Побудуєш сходи
      з каменів і скла.
      Хай пройдуть народи
      вище й вище зла.

      * * *
      Україну я цілую у Дніпро.

      * * *
      В Україні у митцях – увесь народ.

      * * *
      Той, хто родом з України,
      знає: пісня – то кохання!

      * * *
      Скажіть мені, рідні мої Українці,
      я́к хочете щастя?
      Я дам вам причастя
      з горобинової брості,
      щоб не ломило кості,
      щоб робота йшла з душі
      у правші і лівші,
      щоб на пісню виходив труд
      з одовсіх оруд!
      А буде гірко – залатайте дірку!
      Не губіться ніколи!
      Не ходіть по колу!
      Біжіть прямо й прямо
      до святого Храму!

      * * *
      Хай натомість усі блудні діти позлітаються додому –
      і вдячно п'ють вільне повітря України, як молоко матері.

      * * *
      Хай кожен з нас шукає щастя,
      і в ріднім домі – на своїй землі його знайде.

      * * *
      Українці! Українці!
      Брати!
      Поверніться! Поверніться!
      У хати!
      Не рубайте, не рубайте кінці!
      Українці і ті, і ці!

      * * *
      Жовта пшениця, блакитне небо.
      Жовте сонце, блакитне море.
      Жовті леви, блакитні гори…
      Україні вони не треба?

      * * *
      Наші люди – в морі птиць Свободи.

      * * *
      Тільки розум і Бог допоможуть нам вижити,
      воскреснути із попелу і бруду, до якого усі ми
      так звикли. Відродиться краса, любов, природа,
      рідний край, нарешті – незалежна Україна, мова,
      культура, наша поезія, наша неповторність.

      * * *
      Важке питання, бо національне.
      І ти скажи кому – то не повірить.
      Ти українцем є? Лише орально…
      (Ти українцем є, але без віри).
      А хтось ще інший – то без міри.

      * * *
      Якщо ти розмовляєш рідною українською мовою,
      значить, ти живеш на своїй землі, у своїй Батьківщині.

      * * *
      Лінґвоцид – ґеноцид мови.

      * * *
      Українська мова – найкраща й найбагатша мова світу.
      А ми її так викорчовуємо! Якщо так буде йти справа
      й далі… ми розтанемо серед потоку інших народів,
      які люблять і шанують свою рідну мову більше
      і пропагують її. (1988 р.)

      * * *
      Ми за те, щоб на Україні взагалі не поставало питання
      вивчення чи не вивчення рідної української мови…
      Всі, хто проживає на території України, їсть її хліб,
      повинні обов’язково вивчати українську мову,
      спілкуватися нею як державною. І це повинно бути
      затверджено законодавством УРСР (1989 р.).

      * * *
      Ми красно власними руками здатнимо
      і Україну-Русь наддіамантнимо.

      * * *
      Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці,
      що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія!
      Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного
      Храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа
      скверноти, ганьби. Тож висвячувала душі козацького народу
      спасенними молитвами й небесним вогнем очищення, святими
      водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся народ наш.
      І множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами,
      невмирущим вогнем пісень, наповнювала душі Божим сяйвом –
      золотисто-небесним, бо то кольори духовності й Божого знамення.

      * * *
      Дасть Бог, залишаться по нас діти –
      і любитимуть Україну яскравіше за нас.

      * * *
      Так Бог нам дав, щоб кожен мав,
      хто в Україні виростав,
      ясні думки, палкі слова, святу любов.

      "«Розсипане золото літер», стор. 37–45"
      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    26. Переді мною…
      Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь.
      Невже от саме я піду шукати, де кінець твоїх задумок?
      Але ж, окрім мене одного, є ще десятки інших, є сотні кращих, тисячі таких; окрім мене одного, є ще мільйони років, мільярди слів і безліки вітрів. Їх я враховую так само, як тебе; беру до відома і йду обабіч. Але коли вже збочувати час, оскільки ти є путь, – тебе лишаю; так само, як лишити можу все, що самостійним є зайти далеко. Хай ґрадусів на 40 повернувши вбік звідтіль, де розстеляєшся ти, нібито путь, я опинюся осеред роздолля, піду красою світу, незважаючи на жоден орієнтир; а там, де тільки-но окреслюватиметься дорога, пускатиму сльозу чи слину за тим минулим дивним часом, коли переді мною розстелялися і говорили загадками про майбутнє. (Майбутнє – це табу на всі загадки. Майбутнє заборонено ворушити словом чи напівсловом і тривожити передчасно. Воно має бути.) Якщо казатиму, що в мене є своя путь, це означає, що вона може перехрещуватися з іншими. Це добре, коли інші не розстеляються перед тобою – і ти можеш не спокуситися, і не піти не своєю продекларованою дорогою. А якщо ти сам коли-небудь розстелишся перед кимось і запросиш іти твоїм невідомим шляхом, але вже оголошеним? що тоді? Так і буде. Це має бути виняток. Це має бути випадок. Лише любов є випадковим винятком, є винятковим випадком у дорозі. Лише завдячуючи їй, ти можеш перейти на іншу путь... для себе і для неї безболісно. Але, оскільки я є всього-на-всього твоїм об’єктом і всього-на-всього твоєї любові – не стелися переді мною, бо буде болісно. І тіш себе, що і мене так само хтось не любить, як я тебе. Це надто довгий коментар до того, проти чого. Воно має бути.

      20–21 травня 1995 р., Богдани́

      "«Переді мною...», с. 3"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    27. Гортаючи сторінки щоденника…
      * * *
      Того ж дня, що й почато, тої ж ночі, що й кінчено.
      «І подарую я Тебе Нікому» (до щоденника) .

      * * *
      вересень 1985 р.
      Жити – значить творити. Творити прекрасне, чудове, добре, а значить, корисне людям. Так творити, щоб для користі іншим вкладати в свою працю всю свою душу, вміння, працювати від щирого серця, із натхненням і радістю, що така праця – не щось марне, а потрібне людям. У цьому я вбачаю красу життя.
      Недоліки. Вони є в кожної людини. І в мене, і в когось іншого – у всіх. Вчасно їх помітити, зрозуміти – ось покликання кожної людини. А щоб це зробити, треба подивитись на себе збоку, очима інших людей. Деякі недоліки переростають у тяжкі звички з неприємними наслідками. Це неприпустимо. Не можна миритися з недоліками і ще більше – дивитись на них як спостерігач. Така моя думка.
      «Наше» – це те, що належить усім. Це наша планета, це наша країна, місто, будинок. «Моє» – це все, що належить одному, це те, що зроблене власними руками, здобуте власною працею, а не чужою.
      Настанови старших є різні. Є правильні, а є і неправильні. Останнє відбувається через хибні, неправильні поняття з того чи іншого питання. Тому потрібно мати свою думку, але й з увагою відноситися до порад старших, які мають певний досвід.
      Любов до дітей – ось основне, що я вбачаю у смислі своєї професії. Хіба можна без любові стати вчителем? Звичайно, ні. Вчителю потрібно бути добрим і водночас строгим, чесним і справедливим.
      Кожна людина повинна залишити після себе добрий слід – слід, достойний людини, розумної людини.

      * * *
      вересень 1985 р.
      Осінній день (твір-мініатюра)
      Ось і знову прийшла золота осінь. Хоч і жаль минулого літа, та все ж попереду осінь, осінь чудова і прекрасна, з її вигадками та дарами. Щоб це відчути, потрібно направитися в осінній ліс. Ліс – це дзеркало осінньої природи.
      І от ми в лісі. Перед нами зодягнені в розкішні шати дерева. Листя переливається на осінньому сонці то жовтими, то червоними, а іноді ще й зеленими барвами, забираючи останнє сонячне тепло.
      Згодом, заглиблюючись усе далі й далі в ліс, ми ніби занурюємось у світ чудової й неперевершеної краси. Ось вибігла на галявину молоденька косуля, а за нею – з величезними рогами на гордо піднятій голові олень. Побачивши людей, вони зникають у густих заростях березняка.
      Он поліз їжачок. А на його голках чимало всячини. Ось і гриб боровик, ось дике яблуко, навіть китиці горобини.
      Чудово! А он на струнких ніжках молоді підберезовики. Вони підняли високо свої шапочки, ніби чимось цікавляться.
      Прекрасно осінню в лісі. Так туди й тягне, несе, щоб помилуватися її природою, її вродою.

      * * *
      Інколи буває: біжиш вулицею, і в якийсь момент, мабуть, потойбічна сила спиняє тебе, примушуючи озирнутися, роздивитися уважно довкола, дійти висновку, що ти тут не один. Є ще дерева, кущі, трава, квіти. Всі вони, як і ти, живі: дихають, пускають коріння вглиб до води, долонями листочків ловлять сонячне проміння, поспішають вирости, хворіють, вмирають. Вони є. Чому ми, люди, так рідко звертаємося до природи? Адже це наші витоки, наша атмосфера. Від нашої нікчемності природа стає схожою на нас, гине.
      Ходить дивний чоловік лісом. Дивиться, дивиться, шарудить у осінньому листі. Розгортає траву, копирсає паморозь моху.
      – Що ви, – кажу, – шукаєте?
      – Себе, – відповідає він. У всіх повні кошики грибів. А у нього – порожній.
      Своє натхнення людство завжди шукало в природі. У щонайменшій краплинці роси, яка спинила свій плин на білосніжній пелюстці ромашки, можна побачити, як віддзеркалюється цілий світ, як обертається планета.
      Природа, як і людина, змінюється. Пори року накладають неповторну печать на кожен її фібр, як і людина, коли вона народжується, шукає, зріє і відходить.
      Осінні айстри горілиць зайшлися болем.
      Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
      Багдадський злодій літо вкрав , багдадський злодій.
      І плаче коник серед трав – нема мелодій…
      (Ліна Костенко)

      Як на мене, то найкраще вдається відчути красу саме поетам. Ліна Костенко якось сказала, що любить писати про те, що вічне. «А що є вічним?» – запитав хтось. «Кленовий лист», – відповіла поетеса. Як влучно сказано! Революції приходять і відходять, та єдине, що ще вічне поміж нас – природа.
      Природа й любов. Вони завжди поруч. Вони однаково вразливі й сильні. Спробуй, зачепи сильне почуття любові, і воно, як грім серед ясного неба, вибухне чи то рясним дощем сліз коханої дівчини, чи то гнівною блискавкою промайне і зникне назавжди.
      Осінній день березами почавсь.
      Різьбить печаль свої дереворити.
      Я думаю про тебе весь мій час.
      Але про це не треба говорити.
      (Ліна Костенко)

      Любити свою осінь, мабуть, так важко. Я ще молодий, довкола мене – весна, літо. Поняття смерті для мене ховається десь у лісових хащах, де темно, як уночі, де сови приречено сповідують свої страшні молитви.
      Любов безсмертна, як справжня поезія.
      Не треба думати мізерно...
      Безсмертя є ще де-не-де...
      Хтось перевіяний, як зерно,
      у ґрунт поезії впаде.
      (Ліна Костенко)

      Безсмертна природа зробить своє: зерно проросте. З’являтимуться нові поети, неповторні й щирі у своїх талантах. Тільки розум і Бог допоможуть нам вижити, воскреснути із попелу і бруду, до якого усі ми так звикли. Відродиться краса, любов, природа, рідний край, нарешті – незалежна Україна, мова, культура, наша поезія, наша неповторність: і я буду щасливим, майбутні діти мої й онуки…
      Все повторялось: і краса, й потворність.
      Усе було: асфальти й спориші.
      Поезія – це завжди неповторність,
      якийсь безсмертний дотик до душі.
      (Ліна Костенко)

      Неповторність кохання…
      Краса душі, краса любові.
      Найвища на землі краса.
      (Володимир Сосюра)

      Що є любов? На цьому, здавалося б, простому, але водночас шекспірівському запитанні спіткнулося чимало людей, і людей добре знаних, відомих. Любов оспівана поетами, письменниками, музикантами, філософами, навіть науковці намагаються давати їй якесь визначення. Любов називають найбільшим скарбом, що його подарував Всевишній людству.
      Але далеко не кожен здатен вповні осягнути її природу. Запорукою високої любові є душевна краса людини та її велика вдача. Що ми найбільше цінуємо в людині? Душу. У глибокій душі завжди горить іскра любові. Адам і Єва, Ромео і Джульєтта, Лукаш і Мавка – усі вони первинно були пройняті красою і любов’ю до світу. І коли побачили один одного, відчули спорідненість власних душ, несамовито злилися в єдиному екстазі – любов розцвіла, і, мабуть, вже ніщо не могло її спинити.
      Жаль, багато й низьких душ ходить поміж нас. Доля їхніми та власними руками наносить нам страшні удари, насилає на нас шалені випробування й тяжкі перепони. Тим яскравіше розцвіте квітка кохання, винісши на собі асфальтовий тягар труднощів і поневірянь.
      Любове, чому ти іще жива?
      Боронила людські права
      ти на вогнищах інквізицій.
      Коли смерть справляла свої жнива,
      ти блукала, немов вдова,
      і палали обличчя вбивців…
      (Ліна Костенко)


      * * *
      – Лише кохання порятує люд.
      – Кохання ладаном дише.
      – Аби любов – буде все гаразд.
      – Знаю, любі, ви у мене є! Кожен із вас – талановитий птах.
      Кожен із вас – це сонечко моє в душі, в молитвах і думках!
      – Твоє серце б’ється в моїх грудях.
      – Небо починається з очей моєї коханої.
      – У серці більше страхів, ніж любові.
      – Де любов – там завжди ллється кров.
      – Найточніший час – биття серця.
      – Коли тебе чекати? В яку весну?
      – Якби ти знала, хто ти є така!..
      Твоя душа давно живе у мене.
      Я – щастям переповнена ріка.
      Ти – кров моя, що випинає вени.
      – Живи в ритмі весни, живи в ритмі любові,
      живи в ритмі радісного серця.
      – Почуй найтихіше зітхання душі, що молиться…

      * * *
      – Коли я виділяю когось одного, я забуваю про всіх інших. Тепер я люблю всіх.
      – Очистив любов я свою у спокої.
      – Війна. Мистецтво. Світ. Любов. А від життя лише три краплі.

      * * *
      Боже! Благослови Україну. Благослови моїх рідних.
      Благослови всіх дітей. Благослови батька й неньку.
      Благослови мою землю.
      Благослови навіки!

      * * *
      Проріжмо шлях на вільний лан.
      Все оповите синьо-жовтими словами.
      Для України – ми. А Україна – з нами.

      * * *
      5 листопада 1988 р.
      – Моє покоління не знало незгод, не бачило голоду, війни й розрухи…
      – Мою бабусю – сиву давнину – ніколи не побачити одну.
      До неї йдуть онуки і сини наслухатись билин, казок, видінь і правди, й сну.

      * * *
      Ти тягнеш за собою осені шлейф,
      букет запахів із хризантем і кленового листя.
      Але я ж не фея, але ж ти не ельф,
      щоб утримати літо в червонім намисті.

      * * *
      7 листопада 1988 р.
      – Коли мине образа твоя,
      не знаю де і з ким буду я.
      Не раз на листя сніг припаде,
      і пам’ять шлях крізь нас прокладе…
      – Осінь вірші писала на кожнім листку і з дерев посилала їх кожній людині…

      * * *
      травень 1989 р.
      Ми за те, щоб на Україні взагалі не поставало питання вивчення чи не вивчення рідної української мови… Всі, хто проживає на території України, їсть її хліб, повинні обов’язково вивчати українську мову, спілкуватися нею як державною. І це повинно бути затверджено законодавством УРСР.

      * * *
      8 травня 1989 р.
      Маленькі одкровення великої людини особливо песимістично на мене діють, тому що важко усвідомлювати банальність величі.

      * * *
      22 липня 1989 р., Київ
      – За небесною межею – маячня земна…
      – Я йду від тебе до тебе.
      – У мене Нікого є́!

      * * *
      Забігався по вікнах дощ чи сніг.
      Мене то холод, то тепло проймає.
      І я кудись поміж зірок побіг…
      А так буває?..

      * * *
      31 липня 1990 р., Богдани́
      Німотна темінь… сльози, як вночі.
      Безпутство слів усі пісні зламало.
      Як осінь солов’ям відійме голоси,
      так при весні ти в мене серце вкрала…

      * * *
      Усесвіт підводний чи космос земний?

      * * *
      4 жовтня 1991 р. (2 год. 25 хв., ніч), Київ
      Настав час спинитися… Думок і мрій накопичилося стільки, що їх необхідно постійно фіксувати хоча б, аби вони не лишилися пустими відгуками легкокрилого часу літ так через 20. На те і цей щоденник .
      Уже декілька разів я намагався бруднити папір звітами днів… Як і будь-яку іншу справу, так само і цю я так і не закінчив, вірніше, не дотримався своїх планів. З одного боку – це стільки зайвої писаними, а з іншого – пам’ять із роками розгублює фарби й ноти життя. Жаль…
      Із чого ж почати? Чого я хочу? Мабуть, головне, що я вже щось можу. Можу вчитися в невмирущому театральному інституті…
      І все ж таки я хочу любити по-справжньому. Все. Все любити по-справжньому. Я хочу справжньої любові до театру, поезії, людей, жінок, мистецтва, дітей, Космосу, Життя і Смерті. Хочу бажання творити. Натхнення творити…

      * * *
      Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби. Тож висвячувала душі козацького народу спасенними молитвами й небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся народ наш. І множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень, наповнювала душі Божим сяйвом – золотисто-небесним, бо то кольори духовності й Божого знамення.

      * * *
      Старим себе відчув у 26 довкіл дітей, які стріляли й матюкались…

      * * *
      26 листопада 1995 р., м. Київ.
      Творчість – породжена безмежністю.

      * * *
      7 червня 1996 р., Богдани́
      Написав вірш «Гнів». Як міг в архів потрапити мій гнів?

      * * *
      30 листопада 1996 р.
      Від нежиті є лікар – то життя.

      * * *
      31 грудня 1996 р.
      – Хай злі всі стануть добрими, а добрі – ще добрішими.
      В Новому році тепла й добра побільшає!
      – Від нас тікає стрілка щосекунди по циферблату діб.

      * * *
      2 січня 1997 р.
      – Бажання як лаваш, поламаний руками...
      – Невимовний, незліченний світ любові.
      – Прикро бути частиною чогось, навіть не знаючи, чим воно є.
      – Людина не стає рабом, поки вільний її розум,
      і не стає дурнем, поки вірить своїм ідеалам.

      * * *
      9 жовтня 1998 р., Київ
      – Я занурю тебе весною, я заберу тебе з собою.
      – Почуття не вмирають, їх вбивають.
      – Сліди зради – це зуби, а розплата – це кров.
      – Хто сказав, що мені доля зла подарована, що шукаю не те?!
      Хто сказав, що мені зла любов подарована, що люблю я не ту?!
      Хто сказав, що іду не туди?!.
      – Ти біля входу в рай руку мені подай.

      * * *
      18 жовтня 1999 р., Київ
      Творчість – Така́, як Ти!

      * * *
      22 липня 2001 р., Богдани́
      Поема «Обрії»:
      1. Обрії дитинства. Весна. «Діти Борисфена».
      2. Обрії юності. Літо. «Обрії».
      3. Обрії зрілості. Осінь. «Золоті жнива».
      4. Обрії старості. Зима. «Рай».

      * * *
      6 жовтня 2001 р.
      – Любов не прагне до мети, адже сама не є метою…
      – У серці шукай мене, але не суди.
      – Тиша повітрям дише.
      – Пише мозок, очі й рука,
      і при цьому багато присутніх –
      птахи, небо, любов і ріка.
      – Мої діти – мої вірші. Є схожі й різні. Є правдиві й брехня. Є і нема.
      – Як пише вірші сліпий? Як пише вірші глухонімий?
      Як пише вірші той, у якого не працює жоден чуттєвий орган?
      – Навіщо нам, неспіваним пісням, шукати в паузах чиїсь слухняні ноти?

      * * *
      11 січня 2002 р.
      Україна завжди прагнула до достатку, до багатого життя. Тільки їй ніколи «цього» не давали.

      * * *
      Україну я цілую у Дніпро.

      * * *
      27 квітня 2002 р., Київ
      – Прощаюся з квітнем цвітним і привітним у синім цейтноті весни.
      Вертаюся знову в травичку на берег Десни.
      – На зотлілих сторінках повареної книги я читаю рецепт її молодості. Укладач – забутий. Автор – мені невідомий. А рецепт – до смішного простий.
      – Репетиції її молодості.
      – Строгі очі прорізають глибоко м'якість серця.
      – Люблю не знати сяйва од зорі. Люблю не звідати дороги до нікуди.
      – Я нещасний, тому що крадій. Я все, що міг, украв у цього життя.
      – Я загубив літа.
      – По почестях – віддам, по праву – відберу...
      – Куди спішиш – туди не попадеш, куди попадеш – зовсім не спішиш...
      – Іскра – те ж джерело, те ж тепло, тільки не довговічне.
      – До межі Небес – метушня і маячня земна.

      * * *
      Живи сьогодні, насолоджуйся і радуйся ночам і дням, які твої, та Бога прославляй.

      * * *
      28 квітня 2002 р., Київ
      Я – не російський поет, я – поет український. У мене дуже південна мова.

      * * *
      – Реально існує школа професора Бориса Ставицького.
      – Український театр має бути кращим європейським театром, про що мріяв ще Лесь Курбас, але втілити це до сих пір не вдалося.
      – Потрібно: новий підхід до питань подальшої (після інституту) долі молодих акторів; згуртований колектив, талановиті актори, перевірені часом стосунки; діючий репертуар (3 вистави різного плану – і для дорослих, і для дітей), що користується у глядача успіхом; відомі й талановиті педагоги, режисери.

      * * *
      Вперше в Україні застосовано принцип співу All stars (Усі зірки), зокрема для пісень на слова С. Ґуберначука: «Україна молода» 1999 р., «ХХІ століття», 2002 р.
      Зараз І. Корнілевич плідно працює над оперою «Серафіта» за мотивами однойменного твору Оноре де Бальзака, втілює в життя постановку духовної кантати «Православний час» (вірші С. Ґуберначука) та закінчує святкову ораторію «Од Різдва до Різдва» (вірші С. Ґуберначука).

      * * *
      2003 р.
      – Багатство сковує думки, тривожить і мовчить.
      – Шелест купюр, як і блиск монет.
      – Котяться зірки, котяться дні – життя, як карусель...
      – Дні – у турботах, а ночі – в тривогах.
      – Неспокій виростає у тривогу.
      – Тримайся за дерево – єдине, що має коріння. З кайнозойської ери до наших часів ніхто не дожив, тільки дерево.

      * * *
      – Нехай збудеться все, про що мурчимо...
      – Я в цьому житті як горщик із ручкою всередину.
      – Завдяки мені я вас врятую.
      – Як багато мені мало....

      * * *
      2004 р.
      – Ось прейскурант. Що б ви хотіли скуштувати в нашому закладі?
      –– Принесіть мені, будь ласка, трошечки любові.

      * * *
      1 листопада 2005 р., Богдани́
      Параграфи. Перґаменти. Прононси.
      Відносно вірша «Первісно інший прихожий»:
      § 1. Прихожий. – Орфографічний словник української мови, стор. 608.
      § 2. Первісно інша. – Яремчук П. «Християнський консерватизм: дух, епоха, людина». Луцьк: Терен, 2005.
      § 3. Первісно інший прихожий дійсно живий тут і тепер. – Ошо Р. «Творчість. Вивільнення внутрішніх сил».

      * * *
      – Земля в космосі схожа на дитину в колисці часу.
      – Наш світ многоликий перетворює час на портрет.
      – Дві краси. Одна з них – земна.
      – Не кидай камінь у небо, все одно він впаде на землю.
      – У свято посміхається місто сонцем крізь куполи.
      – Людська душа прагне волі вічно.
      – Високий поріг – порок низький.
      – Знайду розщелину у пеклі та в рай любимий попаду.
      – Після вогню – земля чорна, а після дощу – знову трава.
      – Тихе зло на дні душі – то пекельний рай.
      – Навіть на дно печалі сонце зазирає.
      – Для чого серцю святкувать літа?
      – Заповідаю жити всім розлюбившим браттям.
      – Який сексуальний ідеал маєш, таким і стає головний герой телесеріалу.

      * * *
      21 квітня 2007 р.
      Плани щодо створення Київського культурного музично-драматичного центру.
      Примітивний план роботи:
      1. «Запорожець за Дунаєм» (мюзикл).
      2. «Чайка Джонатан Лівінґстон» (естрадно-циркове шоу).
      3. «Серафіта» (опера)
      4. Авторський вечір – вистава (поетична композиція за власними віршами).
      5 Вистава Сковородіана.
      6. Шевченкініана
      7. Ораторія «Од Різдва до Різдва» за власними віршами.

      * * *
      23 лютого 2008 р., Київ
      – Слухати слово треба вже з першого звуку – тоді ти почуєш і зрозумієш усю приховану суть.
      – Дослухайся – і виймай сенс.
      – Люби беззвучно кожен звук – і тоді народиться вічна пісня.
      – Молодість поверне лиш той, хто постарить вічність.
      – Істина – в тіні, а тінь – від стіни суті.
      – Забагато німоти не буває.
      – Не зачиніть своїх дверей. Хай буде все відкрито (для добра).

      * * *
      25 червня 2008 р.
      – Ще один день подаровано нам…
      – Зле літо – добра зима.

      * * *
      28 червня 2008 р., Київ
      Виводжу поняття ідеологічного колапсу. До нього потрапляють переважно імперії в стані передаґонії, а також держави без чіткої національної та гомонаціональної політики, занедбані кризовими явищами в часі.

      * * *
      – Мине час, і я з’явлюсь лише вдалині...
      – Я знав любов – я долею розпещений.
      – Усім завдячую Тобі, Любове…

      * * *
      7 січня 2010 р.
      Різдво душі над тілом, яке живе невміло. Різдво над створеними душами, за якими ми тужимо в Різдво! Щасливий світ! Це Різдво!

      * * *
      – США! Ша!!!
      – Тиша за крик важливіша.
      – На зборі врожаю чимало народу…

      * * *
      …Цей труд, який захищати не слід, я нестиму через усе своє життя. Адже ті постулати, через які падає смерть на кожну його основу, є для нормальної людини несприйнятні. Коли ми дивимося на фашизм, намагаємося його забути, то не значить, що він є в минулому. Коли ми дивимося на моногамність створеного світу, то не значить, що зараз ви б не хотіли збочити…

      * * *
      Хай мир і тиша ці чимдужч– чимдальш,
      а з віч і вуст не сходить фальш!

      * * *
      – Я молитися не перестану – за віру.
      – Свій світ уявляв і усолоджувався ним.
      – Пишу. Я пронизаний запахом свіжого чорнила.
      – Спокій не мені відомий і корисний.
      – Не боюся потонути, бо живу на глибині.
      – Я не зневірююся в житті.
      – Я – теплопалкий, а у залишку – достаток.
      – Поспішаю жити, дружити, любити, усім дорожити.
      – Щастям упиваюся, я тішуся вином провини.
      – Любові я серце віддаю і кров.
      – Я знав любов – я долею розпещений.
      – Живу, як Бог, після смерті земної.
      – Повеліваю – жити і з болем – розлучатись!

      "«Сопілка», с. 165–191"
      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    28. Довга нота «до» (начерки сценарію)
      Нота «до» скрипки (довга). Темно. 2 секунди. Світло. 4 секунди. Нота «ре» скрипки (довга). Темно. 4 секунди. Світло. 8 секунд. Темно. 8 секунд. Упродовж останніх 8 секунд на темному тлі спочатку з’являється біла цятка, що в міру наближення до неї росте, набуває форми квадрата, який зі збігом часу стає все більш насиченим у спектрі від білого до жовтого кольору. Жовтий квадрат у чорній прямокутній рамі. Доля восьмої секунди – нота «ре» обривається, як обриваються струни, – і поступово колір жовтого квадрата змінюється до білого (8 наступних секунд). Білий квадрат.

      Дівочий сміх за кадром. «Заходьте», – веселий дівочий голос. Сміх неістотно завищений. Білий квадрат відчиняється як двері. Так постає молодий чоловік років 25-ти в лікарняній піжамі, окулярах чорної тонкої круглої оправи, зализаним вгору темним волоссям. Він посміхається.

      Крупний план – очі в окулярах. Прозоро сині з червоними прожилками на білках. Очі закрилися. Окуляри спрацьовують як дзеркало, на поверхні якого (при «наїзді» камери) видно частину інтер’єру медичного кабінету: пів стола, на якому лежать якісь книги і стопки медичних карт, нижня права частина вікна, за яким ніч, з підвіконням, на якому густо цвіте червоним кактус, і пів кушетки, на якій на місці, де мала б лежати голова, – дві жіночі ноги з жовтими шльопанцями на босоніж, і нижня частина білого халату дівчини, котра сміється. Живіт здригається від сміху, який лунає впродовж усього цього часу.

      Очі в окулярах відкриваються. Інтер’єр зникає.

      Загальний план. Молодий чоловік заходить, закриваючи за собою білі двері. Наближається. Поруч на стіні показується плакат, на якому написано великими червоними літерами «AIDS». Поруч інші – чорно-білі (частково видно).

      «Алісо», – звертається молодий чоловік в окулярах.

      «Лягайте, любий, лягайте», – нарочито відповідає дівчина (за кадром).

      «Я, власне, більше не збираюся приймати ці безумні процедури. Жодного укола!» – посміхаючись, каже молодий чоловік.

      «Ні. Я не наполягаю», – голос дівчини за кадром.

      Камера «перестрибує» на вікно, за яким ніч, на дівчину, яка ще посміхається. Тепер помітно, що вона розглядає якісь фото, листи, т. п.

      «Що Вам болить, що Ви так смієтесь?» – питає молодий чоловік (за кадром).

      Вона сідає на кушетку й дивиться неймовірно порожніми очима на хлопця.

      «Антоне, Ви – хворий. І всі Ваші спро́би – нереальні. От коли Ви видужаєте, я…».

      Середній план. Антон, розкидаючи руками, намагається щось сказати, але з його вуст вириваються лише деякі звуки. Він сідає на зігнуті коліна, кладе свої руки в гумових рукавицях на коліна медсестри. Все це фіксує об’єктив камери.

      «Ні, Алісо. Мої спроби необхідні…» (кадр «коліна – руки»). Тремтливі руки ніжно й легко гладять її коліна (не голі). «Інакше, я довго не зможу тікати від цієї спраги, приреченості…»

      «Звичайно, необхідні. Але я не зможу… Ви скоро знову повернетесь до своїх справ і розваг», – вона відводить рукою руки Антона (кадр «коліна – руки»). Мовчання.

      Крупний план. Аліса. Її дуже приємна посмішка, повні губи й темні, як вишні, райдужки великих очей мають справляти притяжливе враження. Вона продовжує: «Звичайно, необхідні. І, насамперед, Вам. Щоб перемогти тяжку недугу…».

      Антон перериває її (за кадром): «Невиліковну…». Аліса: «Майже невиліковну…». Мовчання. Раптом зі столу падають медичні карти. Камера «ухоплює» політ паперів на шахматне тло підлоги.

      «Скоро осінь…» – говорить Аліса (за кадром).

      «Протяги рік у цих палатах, – говорить Антон за кадром, – рік нашої першої зустрічі».

      «Перестаньте, Антоне». Камера «наїжджає» на кактус, що цвіте червоним, (крупним планом) на вікно, за яким ніч.

      «Він цвіте раз у чотири роки?» – питає Антон.

      Мовчання. Звучить нота «ре» довга.

      «Раз…» – відповідає Аліса (за кадром). Камера… вікно, за яким ніч. У ніч.

      Чорний квадрат.

      Голос Аліси за кадром: «Заспівайте цю «ніч» знову».

      Нота «ре» обривається, як лопаються струни.

      Лунає голос Антона, дивовижний, своєрідний тембр хворого з поволокою: «Ніч, шумлять вітри…» (без супроводу). Лиш час від часу вступає скрипка. Крупним планом на темному фоні ледь пробиваються чорні крони дерев.

      Голос Аліси за кадром: «Співайте, як тоді Ви співали…».

      Під час пісні темрява ночі на екрані розсувається. Спливають кадри Антонового життя:
      – естрада, на якій Антон співає в мікрофон голосно цю пісню (пісня лунає синхронно); багато світла, кольорів; обличчя; люди довкола естради, що скандують в екстазі;
      – малий хлопчик біжить по піску між соснами нагору; спіткнувшись, котиться вниз до ріки, у воду (колоритно);
      – знову естрада;
      – випивка з друзями, куріння, шприци наркоманів (усе в жовтому кольорі);
      – Аліса в медичному халаті і Антон у жовтій лікарняній піжамі сидять на лаві в парку лікарні мовчки; Аліса раптом починає сміятися, біжить, бере гору пожовклого листя в обійми і обсипає їм Антона;
      – кадр, що на початку фільму, коли Антон заходить; плакат «AIDS» (іде відео повтор);
      – Антон біжить-біжить вздовж червоної лінії горизонту, за яким пів жовтого сонця;
      – підвіконня з червоним кактусом; вікно, за яким ніч.

      Чорний квадрат. Пісня обривається. Квадрат стає жовтим, звучить нота «до» (постійно).

      Кімната з жовтими шпалерами. Вікно в ніч.

      Стук у двері. Загальний план. Білі двері відчиняються. Так постає Аліса в білому одязі нареченої й чорних окулярах. У руках у неї скрипка. Вона ставить її під підборіддя й грає довгу ноту «до». Натискує на струну до дирчання і зупиняє смичок.

      Загальний план. Камера «переводиться» з підлоги через порожню кімнату на чорне вікно. На жовтому тлі квадрата силует Антона, який, не озираючись, віддаляється.

      "Сергій Губерначук. Начерки сценаріїв"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    29. Марина (начерки сценарію)
      У широкій долині між золотими пагорбами, щедро осяяними осіннім сонцем, зібралися докупи п’ятеро (двоє чоловіків та три жінки в українському національному одязі). Це обрядовий хор.

      Чорний екран. Ударяє блискавка яскраво-прозоро-білим сяйвом, яке не зникає. На все лунає грім. Під різкий шум вітру сяйво невпинно послаблюється до сірого, при якому вдаряє гучно злива, крізь глибоку воду якої поволі вимальовується ледь зримий горизонт пагорбів, якими, одночасно зі вступом чоловічого голососпіву: «Марино-Марино, чого…», блукає маловиразна жіноча постать. З її поведінки (експресивних рухів, заламування рук тощо) зрозумілий її внутрішній стан. Злива рідшає до дощу. Крізь дощ, який теж слабшає, вже прозирає сонце, і дівчина в промоклій весільній обрядовій сукні з запеленутою дитиною на одній руці, кричучи згори пагорба вгору, крізь мокрі дерева з валізкою в іншій руці влітає осіннім пожовклим листям, колообертами не зрозуміло куди.

      Її ім’я Марина. Її історія – це пісня, яку чути з долини: «Та, мабуть, Марино, та ти мого сина любиш». «Якби не любила..», – і перше, що з’являється, – це мокрі від зливи, скуйовджені, довгі, як ріка, пасма закривавленого русявого волосся. Потім різко крупно – її миле, ніби оживаюче обличчя, адже очі розплющені, сіро-блакитні, як «Дунай-річка» з пісні, як небо, яке за хвилину вже вкочується крізь око (в яке входить камера) в екран. Повз хмари пливуть небесні хвилі, повертаючи назад, крізь екран, око до засмученого обличчя, до довгого незаплетеного волосся.

      Дівчина сидить перед столом на табуреті у веранді. На підлозі біля її ніг валізка, на руках – запеленуте немовля. А голос літнього чоловіка, який стоїть до неї спиною й курить «у жменю», продовжує: «Та я на твого сина та не надивилася». (Чоловік у кашкеті, фуфайці зосереджено дивиться крізь шибу веранди у двір, де зібрано його господарство, ходять кури, бігає порося тощо).

      Василь сіно косить босоніж, у полотняному робочому одязі та солом’яному брилі під невблаганним літнім сонцем та глибоким синім небом. Зелені трави спадають з-під коси, довгі, як волосся Марини, що котиться рікою на плечі Василя, у його руки, разом із голівкою, вустами припадаючи до вуст. Вони зливаються в жовтій, жовтогарячій копиці сіна. Василь цілує дівочі груди. Шумить вітер.

      Лунає далека громовиця. Ударяє блискавка. Після яскраво-прозоро-білого сяйва з’являються повні жіночі груди з краплинами молока і немовля, що кричить на руках. Марина широко розплющеними очима дивиться в спину батькові Василя, що співає: «А не візьмеш дитину…» і споглядає далі свій двір. Він бачить, як (крупно – хвіртка) чиясь рука залазить через хвіртку і відмикає її. Заходить Василь із косою, проходить заклопотаний глибше в двір і бачить на веранді Марину з дитиною та батька, голос якого співає: «…під косу кину… Не кидай, Марино». Василь, не знаючи, що вдіяти, береться клепати та гострити косу. Голос співає, а Василь бачить перед собою весілля, музик, вільце (молода сосна пишно увібрана вплетеними різнокольоровими паперовими стрічками, зеленими вівсом, калиною та безсмертником, з великою паперовою квіткою вгорі з колосками жита, пшениці та вищезгаданим; від вільця зрізує дружок по гільці й разом із короваєм роздає гостям). Потім подумки Василь виводить у весільному вбранні Марину з-за посаду, де вони як молоді сидять (і їм першим вже вручили весільну чільну квітку з вільця та чільну шишку з короваю перед його поділом), проводить крізь гостей до хати у веранду. Марина, у думках Василя, бере дитину на руки, валізку. Батько все так і стоїть спиною до неї, дивиться в шибу, за якою гримить весілля під розіп’ятим «шалашем», і співає: «Бог тобі допоможе».

      Широко розплющені очі Марини. Страшенно б’є грім одночасно з блискавкою. Круговерть синього неба в оці. Колом іде земля. Марина у весільному одязі котиться з пагорба в осінню долину. Довгі пасма скуйовдженого закривавленого русявого волосся. Світ підіймається над трагедією все вище й вище, захоплюючи в екран спочатку розвалену валізку з речами, потім немовля, що кричить, повзаючи по мокрому жовтому листю, і всю навколишню осінь, на яку вже падає сніг.

      "Сергій Губерначук. Начерки сценаріїв"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    30. Втеча
      Літній день видався світлим і прекрасним. Людей було дуже багато, як у свято. Ми з Андрієм у гарному настрої проходимо вулицею до тролейбусної зупинки. Розповсюджувачі анкет пропонують моєму товаришу заповнити одну з них. Я кажу: «Та не варто. Навіщо тобі це треба?» Він погоджується: «Ні до чого мені ця дурниця». І ми проштовхуємося далі через натовп людей.

      Коли ми пройшли якихось десять метрів, ці ж знову агенти з'являються перед нами, але вже з достатньо серйозними намірами.

      «Підпишіться ось тут!» Я кажу: «Та нізащо!», а Андрій: «У чому справа?!» Тоді вони діляться на дві групи (їхні обличчя, як тільки зараз це стало помітно, нагадують обличчя вбивць або м’ясників). Я розгублено помічаю, що Андрій віддаляється від мене, і відчуваю, що ніколи не побачу товариша.

      Хлопці були з пістолетами. Один швидко обшукав мене, і я подумав: «Напевно, щось підкинули». Вони якось разом ще раз подивилися на мене, відвернулися й, не кваплячись, розсипалися серед людей. Я не встиг навіть отямитися й подивитися, що ж у мене в кишенях, як за плече мене стала торсати людина у формі. З ним був один з тих, хто мене «смикав». «Ось він», – сказав той. «Добре», – відповів хлопець у спецформі і почав мене обшукувати. «Він з ними заодно», – подумав я. Нічого особливого не сталося, але я відчував, як мене біля серця б'є електрострумом. «Вони все-таки щось підкинули мені. Затримайте їх! Сволоти!». Ті з'явилися відразу ж, націливши пістолети на юрбу людей. Я зрозумів, що стріляти будуть в усіх, але спочатку в мене.

      Інстинкт самозбереження спрацював: я кинувся в натовп і присів біля кіоску для продажу проїзних талончиків в оточенні перехожих. Люди ще не розуміли, що відбувається, але паніка і жах опанували їх. Я думав: «Де Андрій? Усе якось швидко й нерозумно відбувається. Боже, залиши його живим!» Відчуваю, що зараз буде той один, але точний, як тисяча замість одного, постріл. Інтуїція підказує, що потрібно різко кинутися через дорогу до будинків. Так і роблю. Юрба майже відразу розсипається в паніці. Розумію, що мій червоний шарф надто яскравий і помітний для вбивці. Скидаю його. Хтось із жахом кричить: «Зніміть усе червоне! Воно привертає увагу». Починається стрілянина. Одна з жінок скидає шалик і теж стрімко біжить кудись.

      Я кидаюся до неширокої вулички, повертаю праворуч і розумію, що за мною женуться. Скидаю піджак, оминаю кілька будинків і відчуваю, що повертати за наступний ріг не варто, різко збігаю сходами у відкриті двері якогось старого будинку. Ледь забігши, у вікна, які були скрізь, бачу, що за рогом іде бригада в спецформі. Входжу в наступні двері, у простору веранду чи кімнату, схожу на великий експозиційний зал, із безліччю керамічних виробів (ваз, статуеток, усіляких виробів), дзеркал, вікон, екзотичних рослин і наповнену повітрям.

      «Хто тут живе?» – думаю. Беру на столі керамічний глиняний пістолет безглуздого світло-коричневого кольору з думкою: «Злякаю на випадок чого!» Але нікого немає, і я навшпиньках проходжу далі кімнатою. Пробираюся за велику зелену пальму і тут чую, що ті хлопці в спецформі, які щойно йшли вулицею, заходять сюди, у цей будинок. Розумію, що панікувати не варто, швидко ховаю пістолет у кишеню штанів, розстібаю верхній ґудзик сорочки, впевнено й спокійно йду їм назустріч.

      «Ні, він тут не з'являвся», – говорить один із хлопців іншому. «Хто?», – запитую я, ніби нічого не розуміючи. «Та біг отут один хлопчина. Він нам дуже потрібний. У нас завдання – знайти його». «Я думаю, ви його швидко знайдете, а зараз присядьте, випийте зі мною». На столі дуже доречно стояла почата кимось пляшка «Гетьмана» й кілька чарок на тонких ніжках. Я наливаю їм і собі. Мене опановує відчуття, нібито я тут колись був, і тому мені легко грати роль господаря. «А ми тут висікаємо, вирізьблюємо, – кажу я хлопцям, – ліпимо. Подобається?». «Непогані речі», – відповідає один із них.

      Я бачу, які вони молоді, майже діти, а женуться за мною з таким ентузіазмом. «Як нерозумно! Навіщо? – думаю я. – І де це Андрій? Що з ним сталося? Невже я його ніколи не побачу?».

      «Ви вже хлопці немаленькі, – кажу я, жартуючи. – Напевно, з дівчатами женихаєтесь. Якась за тобою, приміром, тужить нестримно?» Хлопці якось розгублено, сором’язливо посміхнулися – саме як діти. А потім на їхніх обличчях з’явилась чи то безвихідність, чи то страх, чи то дурість.

      Я прокинувся.


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -