Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.07
18:07
Не гадав ще молодий Тарас, що слава набагато швидша, ніж тарантас, що віз його вперше на батьківщину: усім хотілось не просто бачить, а щонайкраще пригостить речника Вкраїни.
От і в Лубнах не було кінця-краю запрошенням.
«Відбийся якось,- попросив Тара
2026.03.07
18:00
Не покоряю майбуття,
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.
ІІ
Блукаю, наче, менестрель
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.
ІІ
Блукаю, наче, менестрель
2026.03.07
13:57
Коли, змінивши темний фон,
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
2026.03.07
10:12
Вуж, який поселився в обійсті,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
2026.03.07
00:36
Народний голос і народна пісня
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
2026.03.06
21:15
Світлини в підгаєцькому підземеллі
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
2026.03.06
18:18
Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
2026.03.06
17:20
На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
2026.03.06
16:15
Зле дівча, повне вроди
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
2026.03.06
16:03
у кожної дороги є поріг...
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
2026.03.06
15:55
Життя - безодня,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
2026.03.06
11:48
Анатолій Д’Актиль (1890-1942)
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
2026.03.06
11:12
Як дні летять! Їх годі зупинити.
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
2026.03.06
09:54
березня 1980 року завершив свій земний шлях неповторний майстер новели, письменник трагічної долі, який завжди був «Собою, Особою, себто особливим»…
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
2026.03.06
07:58
продовження)
Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
2026.03.06
06:05
Ранкове затишшя... Півсонні тумани
На луках вологих незрушно лежать, -
Порушує явно світання бажане
Затверджений часом короткий формат.
Подовжує лінощі сяйне проміння
І птиці не пробують ритми й лади, -
Сповиті ще з ночі важким безгомінням,
У моро
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На луках вологих незрушно лежать, -
Порушує явно світання бажане
Затверджений часом короткий формат.
Подовжує лінощі сяйне проміння
І птиці не пробують ритми й лади, -
Сповиті ще з ночі важким безгомінням,
У моро
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Марина (начерки сценарію)
Контекст : Сергій Губерначук. Начерки сценаріїв
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Марина (начерки сценарію)
У широкій долині між золотими пагорбами, щедро осяяними осіннім сонцем, зібралися докупи п’ятеро (двоє чоловіків та три жінки в українському національному одязі). Це обрядовий хор.
Чорний екран. Ударяє блискавка яскраво-прозоро-білим сяйвом, яке не зникає. На все лунає грім. Під різкий шум вітру сяйво невпинно послаблюється до сірого, при якому вдаряє гучно злива, крізь глибоку воду якої поволі вимальовується ледь зримий горизонт пагорбів, якими, одночасно зі вступом чоловічого голососпіву: «Марино-Марино, чого…», блукає маловиразна жіноча постать. З її поведінки (експресивних рухів, заламування рук тощо) зрозумілий її внутрішній стан. Злива рідшає до дощу. Крізь дощ, який теж слабшає, вже прозирає сонце, і дівчина в промоклій весільній обрядовій сукні з запеленутою дитиною на одній руці, кричучи згори пагорба вгору, крізь мокрі дерева з валізкою в іншій руці влітає осіннім пожовклим листям, колообертами не зрозуміло куди.
Її ім’я Марина. Її історія – це пісня, яку чути з долини: «Та, мабуть, Марино, та ти мого сина любиш». «Якби не любила..», – і перше, що з’являється, – це мокрі від зливи, скуйовджені, довгі, як ріка, пасма закривавленого русявого волосся. Потім різко крупно – її миле, ніби оживаюче обличчя, адже очі розплющені, сіро-блакитні, як «Дунай-річка» з пісні, як небо, яке за хвилину вже вкочується крізь око (в яке входить камера) в екран. Повз хмари пливуть небесні хвилі, повертаючи назад, крізь екран, око до засмученого обличчя, до довгого незаплетеного волосся.
Дівчина сидить перед столом на табуреті у веранді. На підлозі біля її ніг валізка, на руках – запеленуте немовля. А голос літнього чоловіка, який стоїть до неї спиною й курить «у жменю», продовжує: «Та я на твого сина та не надивилася». (Чоловік у кашкеті, фуфайці зосереджено дивиться крізь шибу веранди у двір, де зібрано його господарство, ходять кури, бігає порося тощо).
Василь сіно косить босоніж, у полотняному робочому одязі та солом’яному брилі під невблаганним літнім сонцем та глибоким синім небом. Зелені трави спадають з-під коси, довгі, як волосся Марини, що котиться рікою на плечі Василя, у його руки, разом із голівкою, вустами припадаючи до вуст. Вони зливаються в жовтій, жовтогарячій копиці сіна. Василь цілує дівочі груди. Шумить вітер.
Лунає далека громовиця. Ударяє блискавка. Після яскраво-прозоро-білого сяйва з’являються повні жіночі груди з краплинами молока і немовля, що кричить на руках. Марина широко розплющеними очима дивиться в спину батькові Василя, що співає: «А не візьмеш дитину…» і споглядає далі свій двір. Він бачить, як (крупно – хвіртка) чиясь рука залазить через хвіртку і відмикає її. Заходить Василь із косою, проходить заклопотаний глибше в двір і бачить на веранді Марину з дитиною та батька, голос якого співає: «…під косу кину… Не кидай, Марино». Василь, не знаючи, що вдіяти, береться клепати та гострити косу. Голос співає, а Василь бачить перед собою весілля, музик, вільце (молода сосна пишно увібрана вплетеними різнокольоровими паперовими стрічками, зеленими вівсом, калиною та безсмертником, з великою паперовою квіткою вгорі з колосками жита, пшениці та вищезгаданим; від вільця зрізує дружок по гільці й разом із короваєм роздає гостям). Потім подумки Василь виводить у весільному вбранні Марину з-за посаду, де вони як молоді сидять (і їм першим вже вручили весільну чільну квітку з вільця та чільну шишку з короваю перед його поділом), проводить крізь гостей до хати у веранду. Марина, у думках Василя, бере дитину на руки, валізку. Батько все так і стоїть спиною до неї, дивиться в шибу, за якою гримить весілля під розіп’ятим «шалашем», і співає: «Бог тобі допоможе».
Широко розплющені очі Марини. Страшенно б’є грім одночасно з блискавкою. Круговерть синього неба в оці. Колом іде земля. Марина у весільному одязі котиться з пагорба в осінню долину. Довгі пасма скуйовдженого закривавленого русявого волосся. Світ підіймається над трагедією все вище й вище, захоплюючи в екран спочатку розвалену валізку з речами, потім немовля, що кричить, повзаючи по мокрому жовтому листю, і всю навколишню осінь, на яку вже падає сніг.
Чорний екран. Ударяє блискавка яскраво-прозоро-білим сяйвом, яке не зникає. На все лунає грім. Під різкий шум вітру сяйво невпинно послаблюється до сірого, при якому вдаряє гучно злива, крізь глибоку воду якої поволі вимальовується ледь зримий горизонт пагорбів, якими, одночасно зі вступом чоловічого голососпіву: «Марино-Марино, чого…», блукає маловиразна жіноча постать. З її поведінки (експресивних рухів, заламування рук тощо) зрозумілий її внутрішній стан. Злива рідшає до дощу. Крізь дощ, який теж слабшає, вже прозирає сонце, і дівчина в промоклій весільній обрядовій сукні з запеленутою дитиною на одній руці, кричучи згори пагорба вгору, крізь мокрі дерева з валізкою в іншій руці влітає осіннім пожовклим листям, колообертами не зрозуміло куди.
Її ім’я Марина. Її історія – це пісня, яку чути з долини: «Та, мабуть, Марино, та ти мого сина любиш». «Якби не любила..», – і перше, що з’являється, – це мокрі від зливи, скуйовджені, довгі, як ріка, пасма закривавленого русявого волосся. Потім різко крупно – її миле, ніби оживаюче обличчя, адже очі розплющені, сіро-блакитні, як «Дунай-річка» з пісні, як небо, яке за хвилину вже вкочується крізь око (в яке входить камера) в екран. Повз хмари пливуть небесні хвилі, повертаючи назад, крізь екран, око до засмученого обличчя, до довгого незаплетеного волосся.
Дівчина сидить перед столом на табуреті у веранді. На підлозі біля її ніг валізка, на руках – запеленуте немовля. А голос літнього чоловіка, який стоїть до неї спиною й курить «у жменю», продовжує: «Та я на твого сина та не надивилася». (Чоловік у кашкеті, фуфайці зосереджено дивиться крізь шибу веранди у двір, де зібрано його господарство, ходять кури, бігає порося тощо).
Василь сіно косить босоніж, у полотняному робочому одязі та солом’яному брилі під невблаганним літнім сонцем та глибоким синім небом. Зелені трави спадають з-під коси, довгі, як волосся Марини, що котиться рікою на плечі Василя, у його руки, разом із голівкою, вустами припадаючи до вуст. Вони зливаються в жовтій, жовтогарячій копиці сіна. Василь цілує дівочі груди. Шумить вітер.
Лунає далека громовиця. Ударяє блискавка. Після яскраво-прозоро-білого сяйва з’являються повні жіночі груди з краплинами молока і немовля, що кричить на руках. Марина широко розплющеними очима дивиться в спину батькові Василя, що співає: «А не візьмеш дитину…» і споглядає далі свій двір. Він бачить, як (крупно – хвіртка) чиясь рука залазить через хвіртку і відмикає її. Заходить Василь із косою, проходить заклопотаний глибше в двір і бачить на веранді Марину з дитиною та батька, голос якого співає: «…під косу кину… Не кидай, Марино». Василь, не знаючи, що вдіяти, береться клепати та гострити косу. Голос співає, а Василь бачить перед собою весілля, музик, вільце (молода сосна пишно увібрана вплетеними різнокольоровими паперовими стрічками, зеленими вівсом, калиною та безсмертником, з великою паперовою квіткою вгорі з колосками жита, пшениці та вищезгаданим; від вільця зрізує дружок по гільці й разом із короваєм роздає гостям). Потім подумки Василь виводить у весільному вбранні Марину з-за посаду, де вони як молоді сидять (і їм першим вже вручили весільну чільну квітку з вільця та чільну шишку з короваю перед його поділом), проводить крізь гостей до хати у веранду. Марина, у думках Василя, бере дитину на руки, валізку. Батько все так і стоїть спиною до неї, дивиться в шибу, за якою гримить весілля під розіп’ятим «шалашем», і співає: «Бог тобі допоможе».
Широко розплющені очі Марини. Страшенно б’є грім одночасно з блискавкою. Круговерть синього неба в оці. Колом іде земля. Марина у весільному одязі котиться з пагорба в осінню долину. Довгі пасма скуйовдженого закривавленого русявого волосся. Світ підіймається над трагедією все вище й вище, захоплюючи в екран спочатку розвалену валізку з речами, потім немовля, що кричить, повзаючи по мокрому жовтому листю, і всю навколишню осінь, на яку вже падає сніг.
Контекст : Сергій Губерначук. Начерки сценаріїв
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
