Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.12
01:36
Вимкну світло і звуки, хай зникне поволі усе навкруги,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі та забуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.
Мені б тиші ковток,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі та забуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.
Мені б тиші ковток,
2026.03.11
22:40
Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
2026.03.11
17:44
Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
2026.03.11
15:49
Вони настільки маленькі,
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…
2026.03.11
14:04
У моїм сні бабусині груші, сливи і вишні,
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
2026.03.11
12:15
був одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
2026.03.11
10:47
Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
2026.03.10
20:45
І
Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.
Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.
2026.03.10
18:53
А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
2026.03.10
13:03
Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
2026.03.10
11:25
Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
2026.03.10
10:51
Не буде яблук споважнілих,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
2026.03.10
06:15
Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
2026.03.09
22:56
Закоханими у себе бувають не лише політики.
Люби себе і хай тебе ревнують.
Якщо любов нерозділена, розділи її із собою.
Люби себе та не залюблюй.
У любові до себе, коханого, він позбувся усіх конкурентів.
Багато любові в одному тілі виявило
2026.03.09
22:03
Садки вишневі рідної Вкраїни
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
2026.03.09
19:49
Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Втеча
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Втеча
Літній день видався світлим і прекрасним. Людей було дуже багато, як у свято. Ми з Андрієм у гарному настрої проходимо вулицею до тролейбусної зупинки. Розповсюджувачі анкет пропонують моєму товаришу заповнити одну з них. Я кажу: «Та не варто. Навіщо тобі це треба?» Він погоджується: «Ні до чого мені ця дурниця». І ми проштовхуємося далі через натовп людей.
Коли ми пройшли якихось десять метрів, ці ж знову агенти з'являються перед нами, але вже з достатньо серйозними намірами.
«Підпишіться ось тут!» Я кажу: «Та нізащо!», а Андрій: «У чому справа?!» Тоді вони діляться на дві групи (їхні обличчя, як тільки зараз це стало помітно, нагадують обличчя вбивць або м’ясників). Я розгублено помічаю, що Андрій віддаляється від мене, і відчуваю, що ніколи не побачу товариша.
Хлопці були з пістолетами. Один швидко обшукав мене, і я подумав: «Напевно, щось підкинули». Вони якось разом ще раз подивилися на мене, відвернулися й, не кваплячись, розсипалися серед людей. Я не встиг навіть отямитися й подивитися, що ж у мене в кишенях, як за плече мене стала торсати людина у формі. З ним був один з тих, хто мене «смикав». «Ось він», – сказав той. «Добре», – відповів хлопець у спецформі і почав мене обшукувати. «Він з ними заодно», – подумав я. Нічого особливого не сталося, але я відчував, як мене біля серця б'є електрострумом. «Вони все-таки щось підкинули мені. Затримайте їх! Сволоти!». Ті з'явилися відразу ж, націливши пістолети на юрбу людей. Я зрозумів, що стріляти будуть в усіх, але спочатку в мене.
Інстинкт самозбереження спрацював: я кинувся в натовп і присів біля кіоску для продажу проїзних талончиків в оточенні перехожих. Люди ще не розуміли, що відбувається, але паніка і жах опанували їх. Я думав: «Де Андрій? Усе якось швидко й нерозумно відбувається. Боже, залиши його живим!» Відчуваю, що зараз буде той один, але точний, як тисяча замість одного, постріл. Інтуїція підказує, що потрібно різко кинутися через дорогу до будинків. Так і роблю. Юрба майже відразу розсипається в паніці. Розумію, що мій червоний шарф надто яскравий і помітний для вбивці. Скидаю його. Хтось із жахом кричить: «Зніміть усе червоне! Воно привертає увагу». Починається стрілянина. Одна з жінок скидає шалик і теж стрімко біжить кудись.
Я кидаюся до неширокої вулички, повертаю праворуч і розумію, що за мною женуться. Скидаю піджак, оминаю кілька будинків і відчуваю, що повертати за наступний ріг не варто, різко збігаю сходами у відкриті двері якогось старого будинку. Ледь забігши, у вікна, які були скрізь, бачу, що за рогом іде бригада в спецформі. Входжу в наступні двері, у простору веранду чи кімнату, схожу на великий експозиційний зал, із безліччю керамічних виробів (ваз, статуеток, усіляких виробів), дзеркал, вікон, екзотичних рослин і наповнену повітрям.
«Хто тут живе?» – думаю. Беру на столі керамічний глиняний пістолет безглуздого світло-коричневого кольору з думкою: «Злякаю на випадок чого!» Але нікого немає, і я навшпиньках проходжу далі кімнатою. Пробираюся за велику зелену пальму і тут чую, що ті хлопці в спецформі, які щойно йшли вулицею, заходять сюди, у цей будинок. Розумію, що панікувати не варто, швидко ховаю пістолет у кишеню штанів, розстібаю верхній ґудзик сорочки, впевнено й спокійно йду їм назустріч.
«Ні, він тут не з'являвся», – говорить один із хлопців іншому. «Хто?», – запитую я, ніби нічого не розуміючи. «Та біг отут один хлопчина. Він нам дуже потрібний. У нас завдання – знайти його». «Я думаю, ви його швидко знайдете, а зараз присядьте, випийте зі мною». На столі дуже доречно стояла почата кимось пляшка «Гетьмана» й кілька чарок на тонких ніжках. Я наливаю їм і собі. Мене опановує відчуття, нібито я тут колись був, і тому мені легко грати роль господаря. «А ми тут висікаємо, вирізьблюємо, – кажу я хлопцям, – ліпимо. Подобається?». «Непогані речі», – відповідає один із них.
Я бачу, які вони молоді, майже діти, а женуться за мною з таким ентузіазмом. «Як нерозумно! Навіщо? – думаю я. – І де це Андрій? Що з ним сталося? Невже я його ніколи не побачу?».
«Ви вже хлопці немаленькі, – кажу я, жартуючи. – Напевно, з дівчатами женихаєтесь. Якась за тобою, приміром, тужить нестримно?» Хлопці якось розгублено, сором’язливо посміхнулися – саме як діти. А потім на їхніх обличчях з’явилась чи то безвихідність, чи то страх, чи то дурість.
Я прокинувся.
Коли ми пройшли якихось десять метрів, ці ж знову агенти з'являються перед нами, але вже з достатньо серйозними намірами.
«Підпишіться ось тут!» Я кажу: «Та нізащо!», а Андрій: «У чому справа?!» Тоді вони діляться на дві групи (їхні обличчя, як тільки зараз це стало помітно, нагадують обличчя вбивць або м’ясників). Я розгублено помічаю, що Андрій віддаляється від мене, і відчуваю, що ніколи не побачу товариша.
Хлопці були з пістолетами. Один швидко обшукав мене, і я подумав: «Напевно, щось підкинули». Вони якось разом ще раз подивилися на мене, відвернулися й, не кваплячись, розсипалися серед людей. Я не встиг навіть отямитися й подивитися, що ж у мене в кишенях, як за плече мене стала торсати людина у формі. З ним був один з тих, хто мене «смикав». «Ось він», – сказав той. «Добре», – відповів хлопець у спецформі і почав мене обшукувати. «Він з ними заодно», – подумав я. Нічого особливого не сталося, але я відчував, як мене біля серця б'є електрострумом. «Вони все-таки щось підкинули мені. Затримайте їх! Сволоти!». Ті з'явилися відразу ж, націливши пістолети на юрбу людей. Я зрозумів, що стріляти будуть в усіх, але спочатку в мене.
Інстинкт самозбереження спрацював: я кинувся в натовп і присів біля кіоску для продажу проїзних талончиків в оточенні перехожих. Люди ще не розуміли, що відбувається, але паніка і жах опанували їх. Я думав: «Де Андрій? Усе якось швидко й нерозумно відбувається. Боже, залиши його живим!» Відчуваю, що зараз буде той один, але точний, як тисяча замість одного, постріл. Інтуїція підказує, що потрібно різко кинутися через дорогу до будинків. Так і роблю. Юрба майже відразу розсипається в паніці. Розумію, що мій червоний шарф надто яскравий і помітний для вбивці. Скидаю його. Хтось із жахом кричить: «Зніміть усе червоне! Воно привертає увагу». Починається стрілянина. Одна з жінок скидає шалик і теж стрімко біжить кудись.
Я кидаюся до неширокої вулички, повертаю праворуч і розумію, що за мною женуться. Скидаю піджак, оминаю кілька будинків і відчуваю, що повертати за наступний ріг не варто, різко збігаю сходами у відкриті двері якогось старого будинку. Ледь забігши, у вікна, які були скрізь, бачу, що за рогом іде бригада в спецформі. Входжу в наступні двері, у простору веранду чи кімнату, схожу на великий експозиційний зал, із безліччю керамічних виробів (ваз, статуеток, усіляких виробів), дзеркал, вікон, екзотичних рослин і наповнену повітрям.
«Хто тут живе?» – думаю. Беру на столі керамічний глиняний пістолет безглуздого світло-коричневого кольору з думкою: «Злякаю на випадок чого!» Але нікого немає, і я навшпиньках проходжу далі кімнатою. Пробираюся за велику зелену пальму і тут чую, що ті хлопці в спецформі, які щойно йшли вулицею, заходять сюди, у цей будинок. Розумію, що панікувати не варто, швидко ховаю пістолет у кишеню штанів, розстібаю верхній ґудзик сорочки, впевнено й спокійно йду їм назустріч.
«Ні, він тут не з'являвся», – говорить один із хлопців іншому. «Хто?», – запитую я, ніби нічого не розуміючи. «Та біг отут один хлопчина. Він нам дуже потрібний. У нас завдання – знайти його». «Я думаю, ви його швидко знайдете, а зараз присядьте, випийте зі мною». На столі дуже доречно стояла почата кимось пляшка «Гетьмана» й кілька чарок на тонких ніжках. Я наливаю їм і собі. Мене опановує відчуття, нібито я тут колись був, і тому мені легко грати роль господаря. «А ми тут висікаємо, вирізьблюємо, – кажу я хлопцям, – ліпимо. Подобається?». «Непогані речі», – відповідає один із них.
Я бачу, які вони молоді, майже діти, а женуться за мною з таким ентузіазмом. «Як нерозумно! Навіщо? – думаю я. – І де це Андрій? Що з ним сталося? Невже я його ніколи не побачу?».
«Ви вже хлопці немаленькі, – кажу я, жартуючи. – Напевно, з дівчатами женихаєтесь. Якась за тобою, приміром, тужить нестримно?» Хлопці якось розгублено, сором’язливо посміхнулися – саме як діти. А потім на їхніх обличчях з’явилась чи то безвихідність, чи то страх, чи то дурість.
Я прокинувся.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
