Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.06
14:38
Працює, піднімаючись все вище.
У резиденції його весь світ.
Світило дня, дароване Всевишнім
Живе і житиме мільярди літ.
Несе і світло, і тепло завзято,
Гігантське і всесильне для землі
І для людей. Небес правічне свято,
У резиденції його весь світ.
Світило дня, дароване Всевишнім
Живе і житиме мільярди літ.
Несе і світло, і тепло завзято,
Гігантське і всесильне для землі
І для людей. Небес правічне свято,
2026.05.06
12:22
ТАНКА галицько-пуерто-риканська.
Я - ніби кролик,
З котрого чупакабра
Кров відсмоктала.
Крівці мого кохання
Достатньо тобі на ланч?
Я - ніби кролик,
З котрого чупакабра
Кров відсмоктала.
Крівці мого кохання
Достатньо тобі на ланч?
2026.05.06
12:01
Постійні калюжі, постійна сльота.
Похмурий пейзаж, як сама німота.
У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.
Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.
Похмурий пейзаж, як сама німота.
У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.
Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.
2026.05.06
11:27
Ти не промовляй, так нестерпно живеться,
як матері тій, що утратила сина.
Носила крилату надію під серцем,
але віддала горю в люту годину.
Сорочка своя завше ближче до тіла —
чужої скорботи нам не перейняти,
Не пестила лялю, а просто хотіла,
щоб па
як матері тій, що утратила сина.
Носила крилату надію під серцем,
але віддала горю в люту годину.
Сорочка своя завше ближче до тіла —
чужої скорботи нам не перейняти,
Не пестила лялю, а просто хотіла,
щоб па
2026.05.06
08:49
Шопен меланхолійний ,Рільке серед дня
І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?
В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший сві
І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?
В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший сві
2026.05.06
06:55
Наум Лисиця (1932-2013, Україна)
Сонця не буде, не чекай,
вже третій тиждень – дощ, і край,
мокрий ущент маршрут у нас,
неба забута синь.
Ніби з незримих сит мілких,
сіється мжичка, як на гріх...
Сонця не буде, не чекай,
вже третій тиждень – дощ, і край,
мокрий ущент маршрут у нас,
неба забута синь.
Ніби з незримих сит мілких,
сіється мжичка, як на гріх...
2026.05.06
06:10
Удосвіта шибки задеренчали
І злякано розсіялася мла, -
І всі побігли швидко якнайдалі
З охопленого полум'ям села.
Хати горіли шумно і багрово
На склі тремтіли відблиски вогнів,
А я, руками бурими від крові,
Хотів сусіду дати стусанів.
І злякано розсіялася мла, -
І всі побігли швидко якнайдалі
З охопленого полум'ям села.
Хати горіли шумно і багрово
На склі тремтіли відблиски вогнів,
А я, руками бурими від крові,
Хотів сусіду дати стусанів.
2026.05.06
02:41
О Боже, о Боже, о Боже!
Нарешті настало плюс двадцять!
Повилітали хрущі,
Дівки почали роздягаться!
Повиймали із шафів
Свої коротенькі спідниці!
Як гляну – відразу, о Боже!-
Нарешті настало плюс двадцять!
Повилітали хрущі,
Дівки почали роздягаться!
Повиймали із шафів
Свої коротенькі спідниці!
Як гляну – відразу, о Боже!-
2026.05.05
22:17
Коло покинутої хати старий колодязь,
з якого більше не п'ють ні люди, ні звірі.
Інколи птаха сідає на тряхлий рипучий обід,
гойдаючись у вишнім небеснім ефірі.
Вітер крутить зотліле колесо.
Линуть між хмари веселі пташині співи.
Хтось гукає знемо
з якого більше не п'ють ні люди, ні звірі.
Інколи птаха сідає на тряхлий рипучий обід,
гойдаючись у вишнім небеснім ефірі.
Вітер крутить зотліле колесо.
Линуть між хмари веселі пташині співи.
Хтось гукає знемо
2026.05.05
22:03
життя картини поллока
але усе мине
розвидніє за мороком
земне таке земне
і хліба житнє золото
і молоко і мед
з-під ніг злітають голуби
дідок травицю жне
але усе мине
розвидніє за мороком
земне таке земне
і хліба житнє золото
і молоко і мед
з-під ніг злітають голуби
дідок травицю жне
2026.05.05
14:08
Питання – що робити з цим
Я і він, чи я і ти?
Ви стоїте, волосся вітер звіює
Очі сяють і душі замріяні
Говорячи
«Тебе ми любимо, як же нам бути?»
І я обох люблю
Я і він, чи я і ти?
Ви стоїте, волосся вітер звіює
Очі сяють і душі замріяні
Говорячи
«Тебе ми любимо, як же нам бути?»
І я обох люблю
2026.05.05
13:44
Розлився туман велемудрий, тужавий,
Розлився, як ціла аморфна держава.
Які таємниці, які парадокси
Чаїть у собі, ніби сховані оси!
Туман розчиняє депресію люту,
У вічні слова й заповіти закуту.
Розлився, як ціла аморфна держава.
Які таємниці, які парадокси
Чаїть у собі, ніби сховані оси!
Туман розчиняє депресію люту,
У вічні слова й заповіти закуту.
2026.05.05
12:08
Літа лебедіють, мов кужіль прядуть,
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.
Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.
Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
2026.05.05
10:16
Можливо десь за вісім днів до свят
Тут Фіміам кадив задорого у ямі -
На шиї каганець, на вигляд як архат*
На грудях золото, в долонях оригамі.
В китайських косах бігали дівки
І…, ніби у записаному стрімі
Лимонний сік, бамбук і огірки
Тут Фіміам кадив задорого у ямі -
На шиї каганець, на вигляд як архат*
На грудях золото, в долонях оригамі.
В китайських косах бігали дівки
І…, ніби у записаному стрімі
Лимонний сік, бамбук і огірки
2026.05.05
08:36
Цвіла магнолія, бузок
схиляв додолу віти.
В кишені загубивсь квиток
на потяг «Інтерсіті».
Не встигла сісти у вагон —
спіткнулась, то й не варто.
Давно згорів пустий перон
схиляв додолу віти.
В кишені загубивсь квиток
на потяг «Інтерсіті».
Не встигла сісти у вагон —
спіткнулась, то й не варто.
Давно згорів пустий перон
2026.05.05
05:47
Передпокій літа - травень духовитий
І мрійливий дуже, і ледь-ледь хмільний, -
Сонечком південним лагідно зігрітий,
За собою двері щільно зачинив.
Потепліло різко, заквітчало всюди,
Вигляду ясного світу надало, -
Ніби відбулося дивовижне чудо,
Ніби
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І мрійливий дуже, і ледь-ледь хмільний, -
Сонечком південним лагідно зігрітий,
За собою двері щільно зачинив.
Потепліло різко, заквітчало всюди,
Вигляду ясного світу надало, -
Ніби відбулося дивовижне чудо,
Ніби
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Втеча
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Втеча
Літній день видався світлим і прекрасним. Людей було дуже багато, як у свято. Ми з Андрієм у гарному настрої проходимо вулицею до тролейбусної зупинки. Розповсюджувачі анкет пропонують моєму товаришу заповнити одну з них. Я кажу: «Та не варто. Навіщо тобі це треба?» Він погоджується: «Ні до чого мені ця дурниця». І ми проштовхуємося далі через натовп людей.
Коли ми пройшли якихось десять метрів, ці ж знову агенти з'являються перед нами, але вже з достатньо серйозними намірами.
«Підпишіться ось тут!» Я кажу: «Та нізащо!», а Андрій: «У чому справа?!» Тоді вони діляться на дві групи (їхні обличчя, як тільки зараз це стало помітно, нагадують обличчя вбивць або м’ясників). Я розгублено помічаю, що Андрій віддаляється від мене, і відчуваю, що ніколи не побачу товариша.
Хлопці були з пістолетами. Один швидко обшукав мене, і я подумав: «Напевно, щось підкинули». Вони якось разом ще раз подивилися на мене, відвернулися й, не кваплячись, розсипалися серед людей. Я не встиг навіть отямитися й подивитися, що ж у мене в кишенях, як за плече мене стала торсати людина у формі. З ним був один з тих, хто мене «смикав». «Ось він», – сказав той. «Добре», – відповів хлопець у спецформі і почав мене обшукувати. «Він з ними заодно», – подумав я. Нічого особливого не сталося, але я відчував, як мене біля серця б'є електрострумом. «Вони все-таки щось підкинули мені. Затримайте їх! Сволоти!». Ті з'явилися відразу ж, націливши пістолети на юрбу людей. Я зрозумів, що стріляти будуть в усіх, але спочатку в мене.
Інстинкт самозбереження спрацював: я кинувся в натовп і присів біля кіоску для продажу проїзних талончиків в оточенні перехожих. Люди ще не розуміли, що відбувається, але паніка і жах опанували їх. Я думав: «Де Андрій? Усе якось швидко й нерозумно відбувається. Боже, залиши його живим!» Відчуваю, що зараз буде той один, але точний, як тисяча замість одного, постріл. Інтуїція підказує, що потрібно різко кинутися через дорогу до будинків. Так і роблю. Юрба майже відразу розсипається в паніці. Розумію, що мій червоний шарф надто яскравий і помітний для вбивці. Скидаю його. Хтось із жахом кричить: «Зніміть усе червоне! Воно привертає увагу». Починається стрілянина. Одна з жінок скидає шалик і теж стрімко біжить кудись.
Я кидаюся до неширокої вулички, повертаю праворуч і розумію, що за мною женуться. Скидаю піджак, оминаю кілька будинків і відчуваю, що повертати за наступний ріг не варто, різко збігаю сходами у відкриті двері якогось старого будинку. Ледь забігши, у вікна, які були скрізь, бачу, що за рогом іде бригада в спецформі. Входжу в наступні двері, у простору веранду чи кімнату, схожу на великий експозиційний зал, із безліччю керамічних виробів (ваз, статуеток, усіляких виробів), дзеркал, вікон, екзотичних рослин і наповнену повітрям.
«Хто тут живе?» – думаю. Беру на столі керамічний глиняний пістолет безглуздого світло-коричневого кольору з думкою: «Злякаю на випадок чого!» Але нікого немає, і я навшпиньках проходжу далі кімнатою. Пробираюся за велику зелену пальму і тут чую, що ті хлопці в спецформі, які щойно йшли вулицею, заходять сюди, у цей будинок. Розумію, що панікувати не варто, швидко ховаю пістолет у кишеню штанів, розстібаю верхній ґудзик сорочки, впевнено й спокійно йду їм назустріч.
«Ні, він тут не з'являвся», – говорить один із хлопців іншому. «Хто?», – запитую я, ніби нічого не розуміючи. «Та біг отут один хлопчина. Він нам дуже потрібний. У нас завдання – знайти його». «Я думаю, ви його швидко знайдете, а зараз присядьте, випийте зі мною». На столі дуже доречно стояла почата кимось пляшка «Гетьмана» й кілька чарок на тонких ніжках. Я наливаю їм і собі. Мене опановує відчуття, нібито я тут колись був, і тому мені легко грати роль господаря. «А ми тут висікаємо, вирізьблюємо, – кажу я хлопцям, – ліпимо. Подобається?». «Непогані речі», – відповідає один із них.
Я бачу, які вони молоді, майже діти, а женуться за мною з таким ентузіазмом. «Як нерозумно! Навіщо? – думаю я. – І де це Андрій? Що з ним сталося? Невже я його ніколи не побачу?».
«Ви вже хлопці немаленькі, – кажу я, жартуючи. – Напевно, з дівчатами женихаєтесь. Якась за тобою, приміром, тужить нестримно?» Хлопці якось розгублено, сором’язливо посміхнулися – саме як діти. А потім на їхніх обличчях з’явилась чи то безвихідність, чи то страх, чи то дурість.
Я прокинувся.
Коли ми пройшли якихось десять метрів, ці ж знову агенти з'являються перед нами, але вже з достатньо серйозними намірами.
«Підпишіться ось тут!» Я кажу: «Та нізащо!», а Андрій: «У чому справа?!» Тоді вони діляться на дві групи (їхні обличчя, як тільки зараз це стало помітно, нагадують обличчя вбивць або м’ясників). Я розгублено помічаю, що Андрій віддаляється від мене, і відчуваю, що ніколи не побачу товариша.
Хлопці були з пістолетами. Один швидко обшукав мене, і я подумав: «Напевно, щось підкинули». Вони якось разом ще раз подивилися на мене, відвернулися й, не кваплячись, розсипалися серед людей. Я не встиг навіть отямитися й подивитися, що ж у мене в кишенях, як за плече мене стала торсати людина у формі. З ним був один з тих, хто мене «смикав». «Ось він», – сказав той. «Добре», – відповів хлопець у спецформі і почав мене обшукувати. «Він з ними заодно», – подумав я. Нічого особливого не сталося, але я відчував, як мене біля серця б'є електрострумом. «Вони все-таки щось підкинули мені. Затримайте їх! Сволоти!». Ті з'явилися відразу ж, націливши пістолети на юрбу людей. Я зрозумів, що стріляти будуть в усіх, але спочатку в мене.
Інстинкт самозбереження спрацював: я кинувся в натовп і присів біля кіоску для продажу проїзних талончиків в оточенні перехожих. Люди ще не розуміли, що відбувається, але паніка і жах опанували їх. Я думав: «Де Андрій? Усе якось швидко й нерозумно відбувається. Боже, залиши його живим!» Відчуваю, що зараз буде той один, але точний, як тисяча замість одного, постріл. Інтуїція підказує, що потрібно різко кинутися через дорогу до будинків. Так і роблю. Юрба майже відразу розсипається в паніці. Розумію, що мій червоний шарф надто яскравий і помітний для вбивці. Скидаю його. Хтось із жахом кричить: «Зніміть усе червоне! Воно привертає увагу». Починається стрілянина. Одна з жінок скидає шалик і теж стрімко біжить кудись.
Я кидаюся до неширокої вулички, повертаю праворуч і розумію, що за мною женуться. Скидаю піджак, оминаю кілька будинків і відчуваю, що повертати за наступний ріг не варто, різко збігаю сходами у відкриті двері якогось старого будинку. Ледь забігши, у вікна, які були скрізь, бачу, що за рогом іде бригада в спецформі. Входжу в наступні двері, у простору веранду чи кімнату, схожу на великий експозиційний зал, із безліччю керамічних виробів (ваз, статуеток, усіляких виробів), дзеркал, вікон, екзотичних рослин і наповнену повітрям.
«Хто тут живе?» – думаю. Беру на столі керамічний глиняний пістолет безглуздого світло-коричневого кольору з думкою: «Злякаю на випадок чого!» Але нікого немає, і я навшпиньках проходжу далі кімнатою. Пробираюся за велику зелену пальму і тут чую, що ті хлопці в спецформі, які щойно йшли вулицею, заходять сюди, у цей будинок. Розумію, що панікувати не варто, швидко ховаю пістолет у кишеню штанів, розстібаю верхній ґудзик сорочки, впевнено й спокійно йду їм назустріч.
«Ні, він тут не з'являвся», – говорить один із хлопців іншому. «Хто?», – запитую я, ніби нічого не розуміючи. «Та біг отут один хлопчина. Він нам дуже потрібний. У нас завдання – знайти його». «Я думаю, ви його швидко знайдете, а зараз присядьте, випийте зі мною». На столі дуже доречно стояла почата кимось пляшка «Гетьмана» й кілька чарок на тонких ніжках. Я наливаю їм і собі. Мене опановує відчуття, нібито я тут колись був, і тому мені легко грати роль господаря. «А ми тут висікаємо, вирізьблюємо, – кажу я хлопцям, – ліпимо. Подобається?». «Непогані речі», – відповідає один із них.
Я бачу, які вони молоді, майже діти, а женуться за мною з таким ентузіазмом. «Як нерозумно! Навіщо? – думаю я. – І де це Андрій? Що з ним сталося? Невже я його ніколи не побачу?».
«Ви вже хлопці немаленькі, – кажу я, жартуючи. – Напевно, з дівчатами женихаєтесь. Якась за тобою, приміром, тужить нестримно?» Хлопці якось розгублено, сором’язливо посміхнулися – саме як діти. А потім на їхніх обличчях з’явилась чи то безвихідність, чи то страх, чи то дурість.
Я прокинувся.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
