Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.20
21:59
Скоро осінь...за вікнами серпень
Вже останні дарує ромашки.
Що диктує тобі твоє серце,
Прислухайся - не буде промашки.
А воно відчуває немало...
Десь кленовий листочок жовтіє.
Хоч ця осінь, мабуть, не примара,
Вже останні дарує ромашки.
Що диктує тобі твоє серце,
Прислухайся - не буде промашки.
А воно відчуває немало...
Десь кленовий листочок жовтіє.
Хоч ця осінь, мабуть, не примара,
2026.08.20
21:41
Жовкне лист на верхів”ї беріз,
І туман над Десною спроквола в'ється,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Ка
І туман над Десною спроквола в'ється,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Ка
2026.08.20
20:36
В річці пуголовок плаче,
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
2026.08.20
19:04
падати із тобою
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
2026.08.20
18:08
Той серпень, що ближче до осені,
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
2026.08.20
17:38
Копирсаються спомини в часі -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
2026.08.20
17:33
Дід Микола любить «молодь» розуму навчати,
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
2026.08.20
13:29
На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
2026.08.20
12:53
Радників багато —
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
2026.08.20
08:07
Залізна «черепаха»
«Коли фортуна зраджує царів,
золото їхніх обладунків стає їхньою труною».
Давньоримський афоризм часів Александрійської війни
Клинки легіонерів вириваються з піхов із пронизливим, холодним скреготом. Цей залізний звук я вже чу
2026.08.20
07:04
Пекуче сонце вище й вище
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
2026.08.19
21:33
Краватка в синю рисочку, сорочка біла,
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
2026.08.19
21:09
Вже навхрест шиє дощ думки- печалі.
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
2026.08.19
21:00
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
2026.08.19
20:54
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
2026.08.19
19:09
скажи мені скажи
чого нейметься вітру
за вікнами хлипкими
розсохлими дверми
що він прожити мав
що саме донести
і що із цим робити
на світі вітровім
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...чого нейметься вітру
за вікнами хлипкими
розсохлими дверми
що він прожити мав
що саме донести
і що із цим робити
на світі вітровім
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Втеча
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Втеча
Літній день видався світлим і прекрасним. Людей було дуже багато, як у свято. Ми з Андрієм у гарному настрої проходимо вулицею до тролейбусної зупинки. Розповсюджувачі анкет пропонують моєму товаришу заповнити одну з них. Я кажу: «Та не варто. Навіщо тобі це треба?» Він погоджується: «Ні до чого мені ця дурниця». І ми проштовхуємося далі через натовп людей.
Коли ми пройшли якихось десять метрів, ці ж знову агенти з'являються перед нами, але вже з достатньо серйозними намірами.
«Підпишіться ось тут!» Я кажу: «Та нізащо!», а Андрій: «У чому справа?!» Тоді вони діляться на дві групи (їхні обличчя, як тільки зараз це стало помітно, нагадують обличчя вбивць або м’ясників). Я розгублено помічаю, що Андрій віддаляється від мене, і відчуваю, що ніколи не побачу товариша.
Хлопці були з пістолетами. Один швидко обшукав мене, і я подумав: «Напевно, щось підкинули». Вони якось разом ще раз подивилися на мене, відвернулися й, не кваплячись, розсипалися серед людей. Я не встиг навіть отямитися й подивитися, що ж у мене в кишенях, як за плече мене стала торсати людина у формі. З ним був один з тих, хто мене «смикав». «Ось він», – сказав той. «Добре», – відповів хлопець у спецформі і почав мене обшукувати. «Він з ними заодно», – подумав я. Нічого особливого не сталося, але я відчував, як мене біля серця б'є електрострумом. «Вони все-таки щось підкинули мені. Затримайте їх! Сволоти!». Ті з'явилися відразу ж, націливши пістолети на юрбу людей. Я зрозумів, що стріляти будуть в усіх, але спочатку в мене.
Інстинкт самозбереження спрацював: я кинувся в натовп і присів біля кіоску для продажу проїзних талончиків в оточенні перехожих. Люди ще не розуміли, що відбувається, але паніка і жах опанували їх. Я думав: «Де Андрій? Усе якось швидко й нерозумно відбувається. Боже, залиши його живим!» Відчуваю, що зараз буде той один, але точний, як тисяча замість одного, постріл. Інтуїція підказує, що потрібно різко кинутися через дорогу до будинків. Так і роблю. Юрба майже відразу розсипається в паніці. Розумію, що мій червоний шарф надто яскравий і помітний для вбивці. Скидаю його. Хтось із жахом кричить: «Зніміть усе червоне! Воно привертає увагу». Починається стрілянина. Одна з жінок скидає шалик і теж стрімко біжить кудись.
Я кидаюся до неширокої вулички, повертаю праворуч і розумію, що за мною женуться. Скидаю піджак, оминаю кілька будинків і відчуваю, що повертати за наступний ріг не варто, різко збігаю сходами у відкриті двері якогось старого будинку. Ледь забігши, у вікна, які були скрізь, бачу, що за рогом іде бригада в спецформі. Входжу в наступні двері, у простору веранду чи кімнату, схожу на великий експозиційний зал, із безліччю керамічних виробів (ваз, статуеток, усіляких виробів), дзеркал, вікон, екзотичних рослин і наповнену повітрям.
«Хто тут живе?» – думаю. Беру на столі керамічний глиняний пістолет безглуздого світло-коричневого кольору з думкою: «Злякаю на випадок чого!» Але нікого немає, і я навшпиньках проходжу далі кімнатою. Пробираюся за велику зелену пальму і тут чую, що ті хлопці в спецформі, які щойно йшли вулицею, заходять сюди, у цей будинок. Розумію, що панікувати не варто, швидко ховаю пістолет у кишеню штанів, розстібаю верхній ґудзик сорочки, впевнено й спокійно йду їм назустріч.
«Ні, він тут не з'являвся», – говорить один із хлопців іншому. «Хто?», – запитую я, ніби нічого не розуміючи. «Та біг отут один хлопчина. Він нам дуже потрібний. У нас завдання – знайти його». «Я думаю, ви його швидко знайдете, а зараз присядьте, випийте зі мною». На столі дуже доречно стояла почата кимось пляшка «Гетьмана» й кілька чарок на тонких ніжках. Я наливаю їм і собі. Мене опановує відчуття, нібито я тут колись був, і тому мені легко грати роль господаря. «А ми тут висікаємо, вирізьблюємо, – кажу я хлопцям, – ліпимо. Подобається?». «Непогані речі», – відповідає один із них.
Я бачу, які вони молоді, майже діти, а женуться за мною з таким ентузіазмом. «Як нерозумно! Навіщо? – думаю я. – І де це Андрій? Що з ним сталося? Невже я його ніколи не побачу?».
«Ви вже хлопці немаленькі, – кажу я, жартуючи. – Напевно, з дівчатами женихаєтесь. Якась за тобою, приміром, тужить нестримно?» Хлопці якось розгублено, сором’язливо посміхнулися – саме як діти. А потім на їхніх обличчях з’явилась чи то безвихідність, чи то страх, чи то дурість.
Я прокинувся.
Коли ми пройшли якихось десять метрів, ці ж знову агенти з'являються перед нами, але вже з достатньо серйозними намірами.
«Підпишіться ось тут!» Я кажу: «Та нізащо!», а Андрій: «У чому справа?!» Тоді вони діляться на дві групи (їхні обличчя, як тільки зараз це стало помітно, нагадують обличчя вбивць або м’ясників). Я розгублено помічаю, що Андрій віддаляється від мене, і відчуваю, що ніколи не побачу товариша.
Хлопці були з пістолетами. Один швидко обшукав мене, і я подумав: «Напевно, щось підкинули». Вони якось разом ще раз подивилися на мене, відвернулися й, не кваплячись, розсипалися серед людей. Я не встиг навіть отямитися й подивитися, що ж у мене в кишенях, як за плече мене стала торсати людина у формі. З ним був один з тих, хто мене «смикав». «Ось він», – сказав той. «Добре», – відповів хлопець у спецформі і почав мене обшукувати. «Він з ними заодно», – подумав я. Нічого особливого не сталося, але я відчував, як мене біля серця б'є електрострумом. «Вони все-таки щось підкинули мені. Затримайте їх! Сволоти!». Ті з'явилися відразу ж, націливши пістолети на юрбу людей. Я зрозумів, що стріляти будуть в усіх, але спочатку в мене.
Інстинкт самозбереження спрацював: я кинувся в натовп і присів біля кіоску для продажу проїзних талончиків в оточенні перехожих. Люди ще не розуміли, що відбувається, але паніка і жах опанували їх. Я думав: «Де Андрій? Усе якось швидко й нерозумно відбувається. Боже, залиши його живим!» Відчуваю, що зараз буде той один, але точний, як тисяча замість одного, постріл. Інтуїція підказує, що потрібно різко кинутися через дорогу до будинків. Так і роблю. Юрба майже відразу розсипається в паніці. Розумію, що мій червоний шарф надто яскравий і помітний для вбивці. Скидаю його. Хтось із жахом кричить: «Зніміть усе червоне! Воно привертає увагу». Починається стрілянина. Одна з жінок скидає шалик і теж стрімко біжить кудись.
Я кидаюся до неширокої вулички, повертаю праворуч і розумію, що за мною женуться. Скидаю піджак, оминаю кілька будинків і відчуваю, що повертати за наступний ріг не варто, різко збігаю сходами у відкриті двері якогось старого будинку. Ледь забігши, у вікна, які були скрізь, бачу, що за рогом іде бригада в спецформі. Входжу в наступні двері, у простору веранду чи кімнату, схожу на великий експозиційний зал, із безліччю керамічних виробів (ваз, статуеток, усіляких виробів), дзеркал, вікон, екзотичних рослин і наповнену повітрям.
«Хто тут живе?» – думаю. Беру на столі керамічний глиняний пістолет безглуздого світло-коричневого кольору з думкою: «Злякаю на випадок чого!» Але нікого немає, і я навшпиньках проходжу далі кімнатою. Пробираюся за велику зелену пальму і тут чую, що ті хлопці в спецформі, які щойно йшли вулицею, заходять сюди, у цей будинок. Розумію, що панікувати не варто, швидко ховаю пістолет у кишеню штанів, розстібаю верхній ґудзик сорочки, впевнено й спокійно йду їм назустріч.
«Ні, він тут не з'являвся», – говорить один із хлопців іншому. «Хто?», – запитую я, ніби нічого не розуміючи. «Та біг отут один хлопчина. Він нам дуже потрібний. У нас завдання – знайти його». «Я думаю, ви його швидко знайдете, а зараз присядьте, випийте зі мною». На столі дуже доречно стояла почата кимось пляшка «Гетьмана» й кілька чарок на тонких ніжках. Я наливаю їм і собі. Мене опановує відчуття, нібито я тут колись був, і тому мені легко грати роль господаря. «А ми тут висікаємо, вирізьблюємо, – кажу я хлопцям, – ліпимо. Подобається?». «Непогані речі», – відповідає один із них.
Я бачу, які вони молоді, майже діти, а женуться за мною з таким ентузіазмом. «Як нерозумно! Навіщо? – думаю я. – І де це Андрій? Що з ним сталося? Невже я його ніколи не побачу?».
«Ви вже хлопці немаленькі, – кажу я, жартуючи. – Напевно, з дівчатами женихаєтесь. Якась за тобою, приміром, тужить нестримно?» Хлопці якось розгублено, сором’язливо посміхнулися – саме як діти. А потім на їхніх обличчях з’явилась чи то безвихідність, чи то страх, чи то дурість.
Я прокинувся.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
