Літній день видався світлим і прекрасним. Людей було дуже багато, як у свято. Ми з Андрієм у гарному настрої проходимо вулицею до тролейбусної зупинки. Розповсюджувачі анкет пропонують моєму товаришу заповнити одну з них. Я кажу: «Та не варто. Навіщо тобі це треба?» Він погоджується: «Ні до чого мені ця дурниця». І ми проштовхуємося далі через натовп людей.

Коли ми пройшли якихось десять метрів, ці ж знову агенти з'являються перед нами, але вже з достатньо серйозними намірами.

«Підпишіться ось тут!» Я кажу: «Та нізащо!», а Андрій: «У чому справа?!» Тоді вони діляться на дві групи (їхні обличчя, як тільки зараз це стало помітно, нагадують обличчя вбивць або м’ясників). Я розгублено помічаю, що Андрій віддаляється від мене, і відчуваю, що ніколи не побачу товариша.

Хлопці були з пістолетами. Один швидко обшукав мене, і я подумав: «Напевно, щось підкинули». Вони якось разом ще раз подивилися на мене, відвернулися й, не кваплячись, розсипалися серед людей. Я не встиг навіть отямитися й подивитися, що ж у мене в кишенях, як за плече мене стала торсати людина у формі. З ним був один з тих, хто мене «смикав». «Ось він», – сказав той. «Добре», – відповів хлопець у спецформі і почав мене обшукувати. «Він з ними заодно», – подумав я. Нічого особливого не сталося, але я відчував, як мене біля серця б'є електрострумом. «Вони все-таки щось підкинули мені. Затримайте їх! Сволоти!». Ті з'явилися відразу ж, націливши пістолети на юрбу людей. Я зрозумів, що стріляти будуть в усіх, але спочатку в мене.

Інстинкт самозбереження спрацював: я кинувся в натовп і присів біля кіоску для продажу проїзних талончиків в оточенні перехожих. Люди ще не розуміли, що відбувається, але паніка і жах опанували їх. Я думав: «Де Андрій? Усе якось швидко й нерозумно відбувається. Боже, залиши його живим!» Відчуваю, що зараз буде той один, але точний, як тисяча замість одного, постріл. Інтуїція підказує, що потрібно різко кинутися через дорогу до будинків. Так і роблю. Юрба майже відразу розсипається в паніці. Розумію, що мій червоний шарф надто яскравий і помітний для вбивці. Скидаю його. Хтось із жахом кричить: «Зніміть усе червоне! Воно привертає увагу». Починається стрілянина. Одна з жінок скидає шалик і теж стрімко біжить кудись.

Я кидаюся до неширокої вулички, повертаю праворуч і розумію, що за мною женуться. Скидаю піджак, оминаю кілька будинків і відчуваю, що повертати за наступний ріг не варто, різко збігаю сходами у відкриті двері якогось старого будинку. Ледь забігши, у вікна, які були скрізь, бачу, що за рогом іде бригада в спецформі. Входжу в наступні двері, у простору веранду чи кімнату, схожу на великий експозиційний зал, із безліччю керамічних виробів (ваз, статуеток, усіляких виробів), дзеркал, вікон, екзотичних рослин і наповнену повітрям.

«Хто тут живе?» – думаю. Беру на столі керамічний глиняний пістолет безглуздого світло-коричневого кольору з думкою: «Злякаю на випадок чого!» Але нікого немає, і я навшпиньках проходжу далі кімнатою. Пробираюся за велику зелену пальму і тут чую, що ті хлопці в спецформі, які щойно йшли вулицею, заходять сюди, у цей будинок. Розумію, що панікувати не варто, швидко ховаю пістолет у кишеню штанів, розстібаю верхній ґудзик сорочки, впевнено й спокійно йду їм назустріч.

«Ні, він тут не з'являвся», – говорить один із хлопців іншому. «Хто?», – запитую я, ніби нічого не розуміючи. «Та біг отут один хлопчина. Він нам дуже потрібний. У нас завдання – знайти його». «Я думаю, ви його швидко знайдете, а зараз присядьте, випийте зі мною». На столі дуже доречно стояла почата кимось пляшка «Гетьмана» й кілька чарок на тонких ніжках. Я наливаю їм і собі. Мене опановує відчуття, нібито я тут колись був, і тому мені легко грати роль господаря. «А ми тут висікаємо, вирізьблюємо, – кажу я хлопцям, – ліпимо. Подобається?». «Непогані речі», – відповідає один із них.

Я бачу, які вони молоді, майже діти, а женуться за мною з таким ентузіазмом. «Як нерозумно! Навіщо? – думаю я. – І де це Андрій? Що з ним сталося? Невже я його ніколи не побачу?».

«Ви вже хлопці немаленькі, – кажу я, жартуючи. – Напевно, з дівчатами женихаєтесь. Якась за тобою, приміром, тужить нестримно?» Хлопці якось розгублено, сором’язливо посміхнулися – саме як діти. А потім на їхніх обличчях з’явилась чи то безвихідність, чи то страх, чи то дурість.

Я прокинувся.