Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Євген Федчук (1960)



Поеми ⁄ Переглянути все відразу

  •   Гуня (хроніка козацької війни)
    Скільки раз нас закликали: «Повстань, Україно!»,
    Скільки раз ми піднімались і на смерть і
  •   Кохання?
    Він був козак, вона – вельможна пані
    Та ще різниця чимала в літах,
  •   Миколка - джура козацький
    Усілись діти коло печі,
    Коло старого дідуся
  •   Олег
    Вступ
  •   Ромейський орел
    Весна вступала у свої права.
    Хоча вітри ще прохолодні дули
  •   Гостомисл
    (не зовсім історична поема, навіяна першим Майданом)
  •   Рід
    Як денний гамір, врешті, у теремі стихав,
    То Святослав маленький, набігавшися вволю,
  •   Рогволд
    Старий князь Рогволд в теремі сидів.
    Вже сутінки вечірні наступали
  •   Рюрик
    Сице бо тии звахуся Варязи Русь, яко се
    друзии зовутся Свие, друзии же
  •   Третій центр Русі
    Задумавшись сидів полянський князь
    В своїй світлиці за столом дубовим,
  •   Русь
    Якби піднятись в небеса орлом
    Та ще й над часом аби мати владу,
  •   Зрада
    1. СВЕНЕЛЬД

  • Поеми

    1. Гуня (хроніка козацької війни)
      Скільки раз нас закликали: «Повстань, Україно!»,
      Скільки раз ми піднімались і на смерть ішли
      І мільйонами під ноги недругам лягли
      Аби лише не стояла вона на колінах.
      Скільки раз ми піднімались – стільки й помирали,
      Щоб до рук комусь віддати кляту булаву,
      А вони, її вхопивши,тут же у нову
      У неволю чужоземну нас же продавали.
      Може, це комусь у світі підлим видається:
      Нас у бій герої кличуть, а ми сидимо,
      За Вітчизну і свободу битись не йдемо.
      Полохливе, мабуть, серце в наших грудях б’ється!?
      То неправда.Скільки раз ми на бій вставали,
      З першим покликом ішли – не жаліли сил
      Та комусь встеляли шлях купой своїх тіл,
      А для себе з того всього нічого не мали.
      Не для того Бог у світ сотворив людину,
      Щоби за чужий резон мала помирать.
      Ну, хіба що, коли слід було б захищать
      Волю, щастя й майбуття власної дитини.
      Закликали скільки раз нас уже до бою
      Та кінчалося усе завжди лиш одним:
      Діставались муки нам смертнії,а їм
      Діставались гроші й слава разом з булавою.
      Певно, досвід цей гіркий нас і зупиняє.
      Ми зневірились уже в людях за віки
      І не підемо у бій до тих пір,поки
      Наші власні інтереси це не зачіпає.


      І
      Ген на колоді біля тину
      Кобзар із кобзою сидить,
      А біля ніг його хлопчина,
      Що за обох на світ глядить.
      З дороги сіли відпочити,
      Бо, певно, нелегка була.
      Вечірнє сонце ледве світить,
      Вертають люди до села
      Із панщини.Ходу спиняють
      Побіля того кобзаря,
      На небо з сумом поглядають:
      Чи не з’явилась ще зоря,
      Бо ж дома добрий шмат роботи,
      Хоч би до ночі поробить.
      Але ж послухати в охоту.
      Кобзар усе-таки.За мить
      Зібралась купка чималенька
      Навколо кобзаря того,
      Хлопчина смика чорнявенький
      За свитку дідуся свого.
      Мовляв, пора би і співати.
      Кобзар неспішно кобзу взяв,
      Став струнами перебирати,
      А далі стиха заспівав:

      «Хвилю вітер гонить, синє море грає
      Отаман Сулима у похід рушає.
      У похід рушає, чайки споряджає,
      До турка у гості усіх припрошає.
      А козаки й раді – що його сидіти
      На Січі журитись та горілку пити?
      Краще з товариством у похід податись
      І розвеселитись, і Січі придатись.
      Одяг ізносився, пора б замінити,
      Козак із походу тільки й може жити.
      Там пошарпа турка, там татарів кілько
      Дивись, у кишені задзвенить копійка,
      А при тім невірним голови рубати
      І братів з неволі своїх визволяти.
      Правда, і самому голову зложити,
      Може. Та не вічно ж козакові жити?
      Він на те і взявся був козакувати,
      Щоб життям постійно та й ризикувати.
      Тож, як кинув клич свій отаман Сулима
      Аби йти походом до самого Криму,
      Не було одбою в Січі від охочих,
      Кинули горілку і вже шаблі точать.
      Місяць на високих очаківських вежах,
      А козацькі чайки понад узбережжям
      Пропливли лиманом, веслом не скрипіли,
      Турецьку сторожу та й не розбудили.
      Турецькі галери на хвилях гойдали,
      Паші яничарські спокійненько спали,
      Та й проспали чайки всім туркам на горе,
      Бо уранці чайки вже були у морі.
      Підняли вітрила мов пташина зграя.
      Та чомусь Сулима в Крим не повертає?
      В Крим не повертає, та все морем, морем
      Козакам говорить: «Почекайте, скоро!»
      Обійшли козаки той Крим стороною,
      Летять чайки морем одна за одною.
      Отаман на чайці стоїть позирає
      Та якуюсь думу думає – гадає.
      То наморщить лоба, то кулак стискає,
      То зубами креше, то тихцем зітхає.
      Згадує, напевно, свою тяжку долю
      І козакування, й турецьку неволю.
      Якось молоденьким іще козаченьком
      У похід подався в море далеченько.
      У похід подався та й не повернувся
      У морі скупався, ледь не захлинувся,
      Коли їхню чайку гармата зустріла,
      Майже всіх козаків на той світ пустила.
      Він же якимсь дивом та й урятувався,
      Хоч до рук турецьких отоді й попався.
      На козацькі руки кайдани наділи,
      До весла важкого навік посадили.
      Плавала галера по всім Чорнім морі,
      Побував Сулима в Варні й на Босфорі,
      У Криму й Синопі, навіть в Трапезонді.
      Ті часи, напевно згадував сьогодні.
      Плавала галера, по морю носилась
      Козацькою кров’ю і потом живилась.
      Налягали хлопці на важкії весла
      Аби морська хвиля її легше несла.
      А по їхніх спинах канчуки гуляли
      І на віки – вічні розписи лишали.
      Так п’ятнадцять років мимо пронеслося,
      В Сулими по пояс відросло волосся,
      Заріс і завшивів, страшно і згадати,
      Як тоді прийшлося козаку страждати.
      По тих страшних роках, що й згадати гірко
      Зійшла знов на небі Сулимова зірка.
      Султан тоді з папой римським ізчепився
      Тож корабель їхній скоро опинився
      В Середземнім морі. Знов бої, походи
      Й канчуки нещадні замість нагороди.
      Хто зна, як би доля далі повернулась,
      Але ж таки щастя козаку всміхнулось.
      Біля Італійських берегів далеких
      В довгу нічку темну, коли спала спека
      Й розімлілі турки спокійненько спали,
      Невільники - браття кайдани ізняли.
      Кайдани ізняли, шуму не робили,
      А усю сторожу мотуззям душили.
      Подушили клятих, за яничар взялись,
      А ті міцно спали та й не відбивались.
      Пов’язали руки, ноги пов’язали
      І господарями на галері стали.
      Кілька день потому по морю блукали,
      Накінець у Римі берега пристали.
      Вийшли всі на берег, а їх аж хитає,
      Вже й ходить відвикли, ноги не тримають.
      А такі зарощі, а в такім лахмітті.
      Чи то і людина йде по білім світі?
      Та що козакові – аби кості були,
      Наросте і м’ясо. Коли в Рим прибули,
      До самого папи в гості завітали,
      Триста турок – бранців йому дарували.
      Із того дарунка папа дуже радий,
      Козакам у нього залишатись радить,
      Бо йому вояки на війні потрібні.
      Але ж на козаків десь чекають рідні?!
      Та й чого їм було в чужині робити?
      Краще в Україні голови зложити.
      То ж гуртом зібрались в свою Україну.
      Папа перешкоди у тому не чинить,
      Ще і своїм коштом поїть, одягає,
      На дорогу дальню гроші виділяє.
      А вже козакові Івану Сулимі,
      Що за отамана був тоді над ними,
      Він свого портрета в золоті дарує,
      Козака за мужність велику цінує.
      Отак повернулась козацькая доля,
      Отак посміхнулась знов до нього воля.
      Повернувсь Сулима знов на Україну,
      Стріли його радо січовії стіни,
      Стріло його радо товариство славне.
      Та й обрало скоро уже й в отамани.
      Згадує Сулима ті часи нелегкі,
      А навколо море далеко – далеко.
      А навколо хвилі високі гуляють.
      Пливуть чайки морем, в Крим не повертають.
      Не іде Сулима на татарство враже,
      Має щось на мислі, але що- не каже.
      А на мислі в нього не Козлов чи Кафа.
      На Азов націлив, як би Бог потрафив.
      Довелось бувати йому в місті тому
      Коли ще кайдани дзвеніли на ньому,
      Коли ще на веслах довелось сидіти,
      На галері клятій по морю ходити.
      Місто було видне і було багате,
      А для православних дуже ж уже кляте,
      Скільки того люду гинуло в неволі.
      Скільки проклинало свою гірку долю?
      Наче і під боком, не за морем синім
      Православні люди у неволі гинуть,
      Та степи безводні, та орда у полі
      Не дають нещасним вирватись з неволі.
      Та й козакам степом дійти не під силу.
      Он за Скалозуба були захотіли
      Та в степу пропали разом з отаманом,
      Десь уже й могили поросли бур’яном.
      Все то в отамана в голові клекоче,
      Дуже він Азова захопити хоче.
      Покарати врешті клятих бусурманів,
      Братів православних звільнити з кайданів.
      Оті чайки морем Крим той облетіли
      Аби раніш часу татари не вздріли.
      Татари не вздріли та й ґвалт не підняли,
      Туркам до Азова сигнал не подали.
      Пройшли чайки морем, далі у протоку,
      Крим вночі лишили із лівого боку,
      Ну а далі морем до Дону самого,
      Наче сніг у липні упали на нього.
      Скільки бусурманських голів порубали,
      Здобич величезну у Азові взяли,
      Залили за шкуру туркам добре сала
      Аби ту гостину довго пам ‘ятали.
      Щоб не забували козацького бою,
      Визволили бранців, узяли з собою,
      По собі лишили попіл та руїну
      Та і подалися назад на Вкраїну.
      Пливуть морем чайки, додому вертають
      Козаченьки славні все пісні співають
      Про козацьку долю та про вільну волю
      Та про те, як славно жити в чистім полі.
      Раді, що живі ще, вбитих поминають
      Зустрічі із Січчю – матір’ю чекають.
      Та до тої Січі ще плисти та плисти,
      На шляху до неї ще Очаків – місто.
      А там флот турецький, галери здорові,
      Ще проллють чимало козацької крові.
      Знають то козаки, хоч й веселі, наче,
      Але неспокійно на душі козачій.
      Та про той Очаків і отаман знає,
      Та, видать, на мислі ще щось таки має.
      Бо не поспішає, та чекає ночі.
      Чи то серед ночі прориватись хоче?
      Не схотів Сулима як розбійник крастись,
      Вирішив до турка добре привітатись.
      Ой, Іван Сулима, голово гаряча,
      Не одна дівчина за тобою плаче.
      А ще більше плаче бусурман по світу
      Від твойого того славного привіту.
      Нічка була темна сон у турок кріпкий,
      Зачепились чайки за галери чіпко
      І на сонних турок козаченьки впали
      Та і заходились, славно гостювали.
      Кого порубали, кого потопили
      Половину флоту туркам попалили,
      А вже коли сонце зійшло над лиманом,
      Подались козаки разом з отаманом
      По Дніпру до Січі, до свого порогу
      Славлячи Сулиму, дякуючи Богу.
      Але Січ козацька щось не надто рада
      І смутні козаки, і немає ладу.
      Й раді б привітати козаків з походу,
      Але кляті ляхи не дають проходу.
      Доки козаченьки у похід ходили,
      Ляхи на порогах Кодак спорудили.
      Кодак спорудили, військо посадили,
      Як овід уп’ялись в козацькеє тіло.
      Ні на Січ, ні з Січі не дають проходу,
      А човни козацькі пускають під воду.
      Ні куліш зварити, ні риби зловити,
      Зживають козаків з білого зі світу.
      Як почув Сулима протаку недолю:
      -Не дамо ми ляхам, - каже, - нашу волю.
      Доки ляхи з шведом десь собі воюють,
      А оті в Кодаці навіть в ус не дують,
      Візьмемося, братці – те гніздо осине
      Та і поруйнуєм. Нехай воно згине!
      - Добре, отамане! Любе твоє слово,
      Ми вогонь і в воду з тобою готові!
      Але ж, кажуть стіни в Кодака високі,
      А рови навколо глибокі – глибокі.
      І стіни високі, й на стінах гармати.
      Як же таку силу зможем ми здолати?
      - Чи ж ми не козаки? – отаман питає, -
      Чи ж козацька сила лядську не здолає?
      Чи є в світі стіни аби нас спинили,
      Від яких без бою ми би відступили?
      - Ні, - кричать козаки, - Веди отамане!
      Ніщо на заваді нам тепер не стане!
      Взяв Сулима військо – тисячу охочих,
      Дочекавсь, як стали найтемніші ночі
      І, коли в фортеці ляхи мирно спали,
      Козаки тихенько їх сторожу зняли.
      Лиш один устиг ще крикнути: «Тривога!»
      Що все військо лядське підняло на ноги.
      Та поки то ляхи очі продирали,
      Та штани вдягали, та шаблі хапали,
      Козаки рови всі хмизом закидали,
      По драбинах швидко на стіни помчали.
      Ляхи лиш на стіни вилізли спросоння,
      А тут вже козаки звідтіля їх гонять.
      Голови рубають та униз скидають,
      На поляків сонних гуртом насідають.
      Хвалилися ляхи, що стіни високі,
      Що Кодак не взяти ні з якого боку.
      Та козаки того і не чули наче.
      Хвальків, мабуть, слухать, діло не козаче.
      В ніч одну козаки Кодак захопили,
      Усе лядське військо у ньому побили.
      А саму фортецю ущент зруйнували,
      Кодацькі гармати на Січ відіслали.
      Полякались ляхи, як про те почули,
      Вони ще Трясила досі не забули.
      Невже знов козацтво за зброю візьметься,
      Знову кров шляхетська рікою поллється?
      Йшло велике військо з шведського походу,
      Степи толочило і дніпрову воду.
      Гетьман Конєцпольський йшов проти козаків
      Аби їх побити, у кайдани взяти.
      Але ж то Сулима, спробуй його взяти,
      В нього і козаки, в нього і гармати.
      І не підступитись, і не захопити,
      Хоч і до морозів у степу сидіти.
      Тож він реєстровців собі викликає,
      Хитрістю Сулиму взяти намовляє,
      Сипле обіцянки та кида погрози,
      Бо не за горами уже і морози.
      Знайшлись реєстровці на зраду готові,
      Прийшли до Сулими: - Ми ж одної крові!
      Візьми нас до себе, поміч тобі буде,
      Бо женуть за нами гетьманськії люди.
      Знав би ти, Сулимо, кого ти приймаєш,
      Кого коло серця свого пригріваєш.
      Наказав би зразу голови зітнути
      І прохань їх слізних навіть і не чути.
      Та піддався слову брехливому тому,
      Пустив підлих зміїв до свойого дому.
      Думав братів кревних, певно, врятувати
      Та й сів було з ними тоді чаркувати,
      А вони, негідні, споїли, приспали,
      А тоді Сулиму у кайдани взяли.
      І Сулиму взяли, і усю старшину.
      Зрадили козацтво і усю Україну.
      Вивезли тихенько, як козаки спали,
      Щоб ті не почули та й не врятували.
      Кинулись козаки – нема отамана.
      Куди подівався з козацького стану?
      Доки зрозуміли, за шаблі вхопились,
      Бачать, що вже надто вони запізнились.
      Зрадників хотіли було покарати,
      Та вони сховались за лядські гармати.
      Голови схилили козаки від горя,
      Краще б потопитись їм у Чорнім морі,
      Краще було б згинуть від чужого бога,
      Ніж віддати ляхам отамана свого.
      Але що робити? Отаман далеко
      І порятувати його, ой, нелегко.
      Хто ж візьме козаків? Хто ж скерує ними?
      Де іще узяти такого Сулиму?
      Тож сумні вертались на Січ козаченьки.
      Як же їм без батька до своєї неньки?
      А Сулиму ляхи везуть до Варшави,
      Хочуть покарати козацькую славу.
      Ні дарунок папи, ні його звитяга,
      Мабуть, не врятують – таки, бідолагу.
      Бо і ляхи тиснуть й турки насідають,
      Покарать суворо його вимагають
      Відвернулось, видно, щастя від козака,
      Не простили його турки та поляки.
      У самій Варшаві голову відтяли,
      А стражденне тіло ще й четвертували.
      Та козак, говорять їм в лице сміявся,
      Видно тої смерті зовсім не боявся.
      Не страшн, бо в очі скільки раз дивилась,
      Що й сама, напевно, із рахунку збилась.
      Стратили поляки, та зраділи марно,
      Бо та смерть для Польщі не пройшла безкарно.
      І не встигли звестись знов Кодацькі стіни,
      Як взялась за зброю ненька – Україна.
      Знову кров лилася і пани втікали
      «Це вам за Сулиму!» - козаки казали.-
      «Це вам за Сулиму, щоб не забували,
      Якого козака ви замордували!»
      Та ще і сьогодні пам’ята Вкраїна
      Славного козака та вірного сина».

      ІІ

      Юрба селян, озброєних хто чим
      Ввірвалася нарешті на подвір’я.
      Скидалося: не люди – дикі звірі
      І запах жертви вже смакує їм.
      Списи, сокири, тупіт, гнівні крики,
      Прокльони, лайки – все в одне злилось
      І над маєтком полум’я знялось.
      Те, що, здавалось, зводилось навіки
      Руками цими, ними ж руйнувалось,
      Топтали слуг, дзвеніло бите скло
      І чорний дим стелився на село,
      Яке в диму у тому задихалось.
      З комор збивались засуви міцні,
      Тягли мішки додому похитріші,
      З хлівів худобу виганяли інші
      Аби вона не згинула в огні.
      Та більшість гнівом сповнена була
      І тільки помсти виходу шукала.
      Тож все навкруг палила і ламала,
      Трощила люто все, що лиш могла.
      Десь із-під ліжка вихопили пана
      І з гиком, свистом випхали надвір.
      Те, що в душі копичилось допір,
      Пролилось гнівом крізь душевні рани.
      Не йшов – його немов лантух тягли,
      А він, лиш дико вирячивши очі,
      Щось бурмотів. Та слухати не хоче
      Його ніхто. Надворі ж узяли
      Широким колом пана обступили
      І вже добряче душу одвели,
      Бо, як хотіли вже і, як могли,
      Усі його жорстоко й люто били.
      А особливо тішились жінки:
      За патли пана по землі тягали,
      Товкли ногами, пазурами рвали.
      Здавалось, запах крові їм п’янкий
      Зумів так людські почуття забити,
      Що, навіть, дехто із чоловіків,
      Погамувавши свій нелюдський гнів,
      Рішив нарешті пана пожаліти.
      Кричати стали: «На гілля його!»
      Тут пані ще і паненят зловили,
      До дерева також поволочили.
      Хтось по мотузку кинівся бігом.
      Знайшли та швидко петлі зав’язали,
      Потовщі зразу ж вибрали гілки.
      Кричали з жаху пані й малюки,
      А пан мовчав. Його уже тримали,
      Бо він стоять скривавлений не міг.
      Йому, здавалось, вже все рівно було.
      Та шепотіння в гаморі тонуло,
      Молився він, щоб Бог йому поміг,
      Порятував як не його, так діток.
      Стуляв слова розпухлим язиком.
      А ті схопили вже його гуртом.
      Не терпиться – як буде він висіти.
      За гамором, за тріскотом вогнів,
      Юрба невзчулась, коли крізь ворота
      Загін уїхав. Не якась голота,
      А козаки. Отаман на коні
      Попереду, вусатий, молодецький.
      Піднявши руку, весь загін спинив,
      В очах блакитних пломеніє гнів,
      Немов з душі юрбі назустріч рветься.
      - Гей, люди добрі, що таке у вас?-
      Звернувсь отаман голосно до люду.
      І гамір раптом припинивсь повсюди,
      Юрба затихла злякана ураз.
      Але уздріла, що то козаки,
      Не знаючи іще, чи реєстрові,
      Немов злякалась пролитої крові.
      Один озвався: - А ти хто такий?
      - Полковник Гуня. Може чув коли?
      - Та чули, чули.- обізвались люди,
      Зітхнули, що розправи їм не буде
      І, навіть, осміхатись почали.
      - Так що у вас?- знов Гуня їх питає.
      - Та пан попався! Хочемо його
      Ми на гілляку почепить бігом,
      Нехай на вітрі він потеліпає!
      - А клятий пан? – Та, дідько б його взяв!
      Таке прокляте, що не мали спасу.
      Як ще не виїв нас до цього часу,
      Усе село до нитки обібрав.
      Юрба у гніві спалахнула миттю
      І кожен кривди вилить поспішав,
      Мов виправдання для душі шукав,
      Чому мав право цю людину вбити!
      А Гуня слухав, в очі удивлявсь
      І бачив стільки у очах недолі,
      Гіркого стільки нелюдського болю,
      Що ледве сам за шаблю не хапавсь.
      Аж тут маленьких діточок уздрів
      І пані, що до себе їх тулила.
      Вона на нього жалібно гляділа,
      Немов молила аби захистив.
      - А з ними що?- питає він людей.
      - Теж на гілляку! Кодло все однеє.
      - Що, теж зазнали шкоди і від неї?
      - Та, наче, й ні,- знітились. – А дітей?
      Дітей за що? – Пани ж повиростають
      І теж з людей знущатися почнуть.
      Повісить їх! Нехай до пекла йдуть!
      Жорстокі руки зляканих хапають.
      Та Гуня гнівно крикнув на юрбу:
      - Ми не воюєм з дітьми і жінками!
      Хтось із юрби: - Ми справимося самі!
      Тягни скоріше пані на вербу!
      - Не сміть! – рознісся голос отамана.
      - Ти що, вступитись хочеш за панів?-
      Народ навколо грізно загудів.
      - Як вам кортить – повісьте свого пана,
      А жінку й діток в спокої лишіть.
      Я не дозволю їм чинити кару!
      Ми- козаки, а не якісь татари.
      А у юрбі все більше гнів кипить,
      Немов у них забавку забирають.
      Сокири, коси у руках мелькають,
      Здавалось, що і кинуться за мить.
      Стіною свої жертви заступили,
      Мов то вони їх хочуть захистить
      Від козаків, що прагнуть тих убить.
      Та отамана те не зупинило.
      Рішуче крикнув козакам своїм
      І миттю ті мушкети ухопили
      І півкільцем юрбу ту охопили.
      Завмерли люди. І невтямки їм,
      Чому козаки так панів жаліють,
      Що кров своїх же ладні проливать?
      А отаман не думає чекать,
      Він своїх слів дотриматись воліє.
      Іще наказ…і двоє козаків
      Рвонули коней і юрбу зім’яли,
      Грудьми коней у боки розштовхали.
      Юрбою клекіт грізний пролетів,
      Та силу люди завжди поважали.
      І тут, хоч жменя козаків була,
      Все ж плоть холопська гору узяла.
      Селяни опір учинять не стали,
      Дивились далі мовчки, як у них
      Із рук жадану помсту відбирали
      І, хоча очі гнівом аж палали,
      Та не посміли не віддати їх.
      Як козаки подвір’я полишили,
      З собою взявши жінку і дітей,
      Юрба у шалі купою смертей
      За свої страхи тут же відомстила.
      Убили все, що ще живе було,
      А пана на гілляку почепили,
      А далі все побили, потрощили
      Й надвечір повернулися в село.

      ІІІ
      Загін повільно степом їхав,
      Село сховалось за горбом.
      Високий чорний дим стовпом
      Лише нагадував про лихо.
      Дітей на коней козаки
      Поперед себе посадили.
      Ті все ще злякано гляділи –
      Два хлопчики, два малюки.
      А жінка їхала одна,
      Хоча, напевно, їй боліло
      І неупевнено сиділа,
      Але трималася вона
      Доволі мужньо. Не стогнала,
      Не проливала сліз гірких.
      Лиш у очах їй біль застиг
      І губу до крові скусала.
      Велів отаман козаку
      Очей із неї не спускати,
      Як треба – поміч їй надати.
      А переїхали ріку
      Вузеньку бродом неглибоким,
      Не став ризикувати він,
      У балці зупинив загін,
      Послав сторожу в різні боки.
      У невеличкому гайку
      Козаки швидко стан розбили,
      Багаття миттю розпалили,
      Коней загнали у ріку
      Щоб напоїти. А тим часом
      Скипіла в казані вода,
      Козак щось в неї накидав
      І вже рознісся запах м’яса.
      Дивився сумно отаман
      На річку, скованую льодом
      І мучивсь долею народу,
      Якого клятий польський пан
      Скував, здавалось би, надійно.
      Ступили ж коні у ріку,
      Зламали кригу ще тонку
      І вже ріка ізнову вільна.
      Та якщо лід той не ламать,
      Він з часом усе товщам буде.
      Дивись-но, річка і забуде
      Чому рікою її звать.
      Те ж і з народом його стало…
      Щоб збутися думок сумних,
      Згадав, нарешті, і про тих,
      Кого із петлі врятували.
      - Як зацну пані величать?-
      Спитав. Вона ж на нього очі
      Звела, немов дізнатись хоче,
      Що саме слід йому сказать.
      Нарешті мовила в отвіт:
      - Я є Ельжбета Поляновська,
      А хлопчики – Анджей і Костка.
      - Так, знаю-знаю, славний рід.
      А що з людьми не поділили?
      Тут пані струмом пройняло:
      - Те бидло з розуму зійшло,
      На пана руку знять посміло.
      - Те бидло, пані, мій народ!
      Вона одразу й замовчала.
      Злякалась – зайвого сказала
      І, мов води набрала в рот.
      По виду – не стара-таки,
      Волосся чорне, чорні брови
      І очі чорні і здорові
      Та прикус на губах гіркий.
      Тримається, як справжня пані,
      Хоч і з синцями, а, дивись –
      Очима тільки блись та блись
      Волосся поправля старанно
      І гордо голову трима.
      Друга би вже і голосила,
      А ця нічого не просила,
      Лиш губи кривить, як німа.
      Але запитує, проте:
      - Що з нами будете робити?
      Мене ви можете убити,
      Та прошу пожаліть дітей.
      Вони іще малі й невинні.
      Гріха на душу не беріть,
      Бо в пеклі будете горіть.
      А хочте – стану на коліна?!
      І вже схопилася, та він
      Спинив, не дав того зробити.
      - Ніхто не хоче вас убити
      Тож не збивайте і колін.
      - То що ж ви хочете, скажіть?
      Як викупу ви захотіли,
      То чоловіка мого вбили
      І нікому вам заплатить!
      На жінку Гуня гнівно глянув:
      - Ми не розбійники, тому
      Нам ваші гроші ні к чому.
      Запам’ятайте, зацна пані,
      Що я козак, а козаки
      З жінками й дітьми не воюють
      І Божу заповідь шанують.
      Отож і ви, і малюки
      В безпеці будете із нами.
      А ледве стрінем хоч один
      Коронних жовнірів загін,
      То й розпрощаємося з вами.
      Що їй лишалося робить,
      Як не повірити на слово?
      В маєток повертатись знову?
      Чи ж там змогло що уціліть?
      Та й чи відпустять козаки,
      Коли вже в руки їм попали?
      Вона б, мабуть, не відпускала?!
      Тим більше – хто він їй такий?
      Надвечір вже другого дня
      Козак сторожовий примчався.
      Загін спинитися збирався
      На ніч. Спинив свого коня
      І – Ляхи! - видихнув неначе,-
      Навстріч. Дві сотні шабель десь!
      Загін вмить підібрався весь.
      Прислухались – і справді скачуть.
      - До бою! Шабель не виймать!
      Чекати на мого сигнала!
      Напруга усе більш зростала.
      Ці ляхи! Що від них чекать?
      А тупіт чути все сильніш,
      Ось перші вершники з’явились,
      Уздрівши козаків, спинились.
      Команди донеслись гучні.
      Настала тиша.А невдовзі
      У ляхів офіцер з’явивсь,
      Усе уважно роздививсь,
      Весь розпашілий на морозі.

      IV

      Самійло Лащ – коронний польський стражник,
      Ледь донесли йому про козаків,
      Рішив, що то велике військо враже
      Й до до бою готуватися велів.
      Але загін уздрівши невеликий,
      Засумнівався – чи не пастка то.
      Він добре знав оцих холопів диких,
      Знав, як, мабуть, з поляків більш ніхто.
      Устиг сторожу степом розіслати
      Ще і себе легенько покартать.
      Хоча й не вірив в те, що чернь проклята
      Посміла би на нього нападать..
      Тут від козаків вершник відділився
      І до поляків наближатись став.
      І так неспішно – Лащ аж розізлився:
      - От, песя кров,- про себе проказав
      Козак за двадцять кроків зупинився:
      - З ким маю справу?- голосно спитав.
      - А ти, лайдаку, ще не роздивився?
      Я – офіцер коронний, щоб ти знав!
      - Я бачу, - той спокійно далі мовить,-
      Мене полковник Гуня надіслав
      І хоче знати, під чиє би слово
      Шляхетне він шляхтянку передав?!
      - Яку шляхтянку? – Пані Поляновську.
      Ми врятували із дітьми її.
      І, щоб не везти в землі запорозькі
      Віддати хочем в руки у твої.
      Але полковник, все ж, хотів би знати
      Кому він саме їх передає.
      То як вас, пане офіцере, звати?
      - Я – Лащ Самійло, польський стражник є.
      Він ще тримався зверхньо і бундючно,
      Хоч трохи гнів свій і погамував.
      Козак до своїх повернувся й гучно
      - Пугу!Пугу! – на степ весь закричав.
      І тої ж миті декілька верхівців
      Із Гунею, напевно, на чолі,
      До польського загону подалися
      І з ними, видно, жінка і малі.
      Під’їхали. Попереду полковник
      Гарцює хвацько на коні баскім.
      Всі інші вслід за ним прямують коней.
      Спинилися урешті перед ним.
      Козак устиг полковнику на вухо
      Прошепотіти стиха кілька слів
      І той кивнув по тому, як послухав
      І лиш тоді уже заговорив:
      - Прийміть мої вітання, пане стражник!
      Лащ промовчав і лиш кивнув в отвіт.
      Та Гуня на цю холодність не зважив,
      Бо польський гонор знаний на весь світ.
      А вже про гонор стражника у Речі
      Легенди цілі можна було чуть.
      Тож власний гонор здався недоречним,
      Попереду ще надто довга путь.
      Отож продовжив сухо і спокійно,
      Не звищив, навіть, голосу свого:
      - Пан Поляновський, нині вже покійний,
      А це жона і два сини його.
      Чи можу я життя їх і свободу
      Довірить пану? – Лащ скипів зо зла.
      Він і хотів би не давати згоду
      Та кров шляхетська гору узяла.
      - Як Бога кохам! – вигукнув запально.
      І волосина не впаде із них.
      Огледівсь гордо, чи солдати схвально
      Слова ці стріли. – Між солдат моїх
      Вони в безпеці будуть почуватись.
      Почувши гонорові ці слова,
      Шляхетна пані узялась прощатись,
      В устах заграла посмішка крива:
      - Дзенькую бардзо, панове полковник
      І за моє життя, і за дітей.
      Я не забуду послуги ніколи.
      Хоч не шляхтич ви, наче, а проте,
      Ви по-шляхетськи нині поступили
      І моє слово є порука в тім.
      Тож, що би там про вас не говорили,
      Дім Поляновських завжди і ваш дім.
      Самійло Лащ аж мінився від того:
      Шляхетність хлопська – цо то воно є?
      Шляхетна пані не боїться Бога,
      Коли подібну дурість визнає.
      А Гуня лише злегка поклонився
      І з козаками до своїх подавсь.
      А Лащ стояв зі злістю вслід дивився
      Та ще зустрітись з цим лайдаком клявсь.

      V

      Попавсь Микита ляхам по-дурному.
      Із Василькова повертавсь на Січ
      Та й попросився у селі одному
      Аби пустили перебути ніч.
      Та уночі прокинувся від того,
      Що якийсь дідько за плече трясе,
      А далі навалилися на нього,
      Гуртом скрутили руки та і все.
      Не зрозумів одразу, що і сталось,
      Тому і опір майже не чинив.
      Отож синців лиш декілька дісталось
      Та гнів, що у душі аж клекотів.
      Господарі з куточка виглядали
      І билась туга у очах гірка.
      Чи то вину якуюсь відчували?
      Чи просто жаль їм було козака?
      Микита тільки скрушно осміхнувся
      Й знизав плечима. Що він міг сказать?
      У тім, що по дурному так спіткнувся
      Сам винен. Що ж там крайнього шукать?
      Його за двері виштовхали в плечі.
      Надворі темінь, хоч у око стріль.
      Іще не ранок, хоч давно не вечір,
      Сніжок і вітер, як на заметіль.
      Ще й морозець прихоплює добряче,
      А він в одній сорочці, в якій спав.
      Мабуть, недобрі справоньки козачі.
      Не роздягався б краще, якби знав.
      Селом провели, затягли у хату.
      Якісь пани навкруг стола сидять:
      - Ну що, пся крев, набігався, схизмате?
      Розкажеш все чи будемо мовчать?
      Микита тільки усміхнувся криво.
      Що говорити? Що би не сказав,
      Коли б то пан козакові повірив?
      А не повіривши – не катував?
      Та тут якиїсь молодик озвався,
      Що вже і келих ледве міг піднять:
      - Панове, нащо драб нам зараз здався?
      Чому б до ранку з цим не почекать?
      - А й справді, хай посидить у холодній
      То мо язик розв’яжеться скоріш?
      - Так, так, й без нього досить на сьогодні.
      Та ще й ці драби: хоч січи, хоч ріж
      Із них і слова витягнути годі.
      Все панство розкричалось за столом,
      Засперечалось, хоч, неначе й згодні
      Усі із тим, що добре би було,
      Якби всіх хлопів та і на гілляку.
      Бо де є хлоп, там завжди буде бунт.
      Взялися ще раз промочить горлянки.
      Тут жовнір: - Пане, як з козаком буть?
      Найстарший, спершу гикнувши добряче,
      Велів: - До хліва драба відведіть.
      Хай уже завтра він у нас поскаче.
      Але ж дивіться – добре стережіть,
      Бо я і голови вам постинаю,
      Як, не дай Боже, він втече від вас.
      Я його сам узавтра допитаю,
      Коли надійде відповідний час.
      І козака в холодний хлів замкнули.
      Як звикли очі – обійшов увесь.
      Добрячі стіни – навіть і не дуло
      Крізь них морозом.Може лише десь.
      Знайшов в однім кутку копицю сіна,
      Заліз, укрився, все-таки тепліш.
      Стулив повіки й думками полинув
      Своїм життям. Згадав козацький кіш.
      Козакував він ледве не з малого.
      Як від татар загинули батьки
      І не лишилось із рідні нікого,
      Його до себе взяли козаки.
      Де тільки доля його не кидала:
      І у Криму. Й в Туреччину ходив,
      І проти ляхів виступав, бувало,
      І москалів доводилося – бив.
      А то з Сулимой на Кодак ходили.
      Шкода його – добрячий був козак.
      Прокляті ляхи ізвели в могилу
      І виліз боком йому той Кодак.
      Микита сам розправи ледь уникнув,
      Заледве встиг пробратися на Січ.
      А тут Павлюк знов проти ляхів кликнув.
      Микита й зголосився, певна річ.
      Павлюк оце вернувся із Варшави.
      Єдиний з тих, хто за Сулимой вслід
      Повинні були за козацьку славу
      Прийнять жахливу смертну кару від
      Проклятих ляхів. Гнів його осилив
      Й на ляхів, й на козацьку старшину,
      Яка Сулиму підло захопила.
      Тому-то ляхи й виграли війну.
      Павлюк, здавалось, аж кипів від гніву
      Та й козаки на панство злі були,
      Тож він зібрав ватагу галасливу
      І на Черкаси повесні пішли.
      Микита теж за Павлюком подався.
      Ніхто в Черкасах їх і не чекав,
      Отож, вважай, ніхто й не опирався.
      Павлюк гармати в місті всі забрав
      Та й повернувся знов на Запорожжя
      У славі і з гарматами в руках.
      Ну, як таке не оцінити можна?
      Січ загуділа. Вмить про Павлюка
      Пішли розмови гетьманом обрати.
      Недовга справа. Тут же всі зійшлись,
      Щоб на майдані проголосувати.
      Шапки злетіли вгору, як колись
      І новий гетьман у Січі з’явився.
      Універсали зразу ж написав,
      Щоби народ цим ляхам не корився
      І на постій їх жовнірів не брав,
      Щоби ішов із зброєю в козаки,
      А тим, хто буде цьому заважать,
      Не допоможе захисток ніякий.
      Павлюк всіх обіцяє покарать.
      Слідом за Січчю волость загуділа,
      Червоних півнів розвелось ураз.
      У Бар тривожні звістки полетіли.
      Та Конєцпольський явно не збиравсь
      Кидати проти Січі свої сили.
      Сидів у Барі та накази слав.
      Та й жовніри у нього не хотіли,
      Щоб він проти козаків воював.
      Сміливі над беззбройною юрбою,
      Пригадували Жмайла і часи,
      Під Куруковим як зійшлись до бою
      Із козаками. Господи, спаси!
      Уже і літо майже пролетіло,
      Як новий гетьман у похід зібравсь.
      Козацтво в першу голову хотіло
      Аби він Переяслава діставсь,
      Де вся старшина зрадлива сиділа,
      Що і Сулиму ляхам продала,
      І досі вірой-правдою служила,
      Інтриги проти Павлюка плела.
      Павлюк, проте, мав думку трохи іншу
      І рушив по шляху на Чигирин,
      Бо він йому здавався важливішим.
      Але в Крилові зупинив загін
      І, відібравши тисяч дві-три хлопців,
      Послав Скидана й Биховця, аби
      Вони пройшлись Дніпром на тому боці
      Й дістали тих, хто козаків зганьбив.
      Микита теж був у тому загоні.
      Дніпро козаки бродом перейшли
      І понеслися їх швидкії коні
      По Задніпров’ю прямо до Сули.
      А за Сулою в переліску стали
      Аби іуд завчасно не злякать.
      У Переяслав козака послали
      Ну, а самі зібралися чекать.
      Уже надвечір прибули, нарешті,
      Із козаком місцеві козаки.
      Аби завдання Биховцю полегшить.
      Вони ж бо знали де живе який
      І як його найлегше захопити.
      Та і могли у місто провести.
      Стемніло пізно. Що то значить літо!
      І врешті даний був сигнал іти.
      Пішли не всі – дві сотні найспритніших,
      Що голови не втратять у бою.
      Та в такій справі і не треба більше.
      Узяв отаман гвардію свою.
      Знялися тихо й подались у місто,
      Там їх чекали вже біля воріт
      Добірні хлопці, ладні в пекло лізти
      Аби від ляхів стерся навіть слід.
      Місцеві мали виманить старшину,
      Яка спокійно спала по хатах.
      Та, тільки-но ворота їм відчинять,
      Козаки увірвуться – трах-тарах
      І в одну мить тих зрадників пов’яжуть.
      Тож розділились швидко і пішли
      Туди, куди місцеві їм покажуть,
      Де саме ті запроданці жили.
      Микиті із козаками дістався
      Ілляш Караїмович – хитрий лис.
      Він чи то просто, може, догадався.
      Чи хтось йому з посвячених доніс.
      Уже до місця майже доїжджали,
      Аж тут навстрічу верхівців загін.
      Рішили, що свої то заблукали,
      Підїхали впритул і раптом він
      Ударив в груди градом куль смертельним,
      Здибились коні, впали козаки.
      Так, стріча, справді, видалась не вельми.
      У грудях замість радості дірки.
      Микита теж отримав кулю свою.
      Відчув удар і попливло усе,
      Здавалось, час спинився сам собою
      І десь його в невідоме несе.
      Йому одразу, навіть, не боліло,
      А, наче, пуху в груди хто набив.
      Він не відчув, як впало його тіло,
      А кінь стрілою в темінь полетів.
      Уже опісля, як прийшов до тями
      У чиїсь хаті з біллю у грудях,
      Лежав на лавці попід образами,
      Що поглядали скоса по кутках,
      Дізнався від господаря старого,
      Що то Караїмович пригостив
      Таким гостинцем прямо в груди його
      І, навіть дивно, як він уцілів.
      А сам Ілляш таки утік, прорвався,
      Хоч Кононович, інша старшина
      До рук козацьких все-таки попався.
      І всі вони отримали сповна.
      У Чигирині на козацькій раді
      На смерть за зраду засудили їх.
      Микиті ж куля стала на заваді
      Побачить страту зрадників отих.
      Поки відлежавсь, поки став на ноги,
      Уже і грудень надворі блука.
      Подякував господарям й в дорогу.
      Дорога ж, правда, була нелегка.
      Почув, що козаки під Васильковом.
      Подавсь туди, але вже не застав.
      Отож на Чигирин подався знову
      Та, бач,в халепу у яку попав.
      З думками тими і заснув у сіні
      Міцним на диво і спокійним сном.
      І йому снилось небо синє-синє
      Й безкрайнє поле з золотим зерном.

      VI
      Караїмовичу не спалось в теплій хаті,
      Весь час крутився, воду пив вставав.
      Думки невтішні не давали спати
      Хоч він постійно їх від себе гнав.
      Але вони вертались знову й знову,
      Душа уся напружена була.
      Здавалось, все складається чудово
      Та все непевність з голови не йшла.
      Тієї ночі, як людина вірна
      Про задум черні йому донесла,
      Не став чекати злодіїв покірно,
      Хоч весь кипів від ненависті й зла.
      Лише найближчих швидко попередив,
      Не пожалів – вважав: зручніш гуртом.
      Та, навіть, разом врятувались ледве,
      Прийшлося, навіть, перти напролом.
      Як врятувались, дивом видається,
      Він вже і смерть прийняти готувавсь,
      А, бачиш, серце іще й досі б’ється.
      Йому випадок давній пригадавсь,
      Коли йому – козаку молодому,
      Якась циганка долю узялась
      З руки читати. Й нагадала йому,
      Що він поважний буде, наче князь,
      Що буде мати і багатство, й славу,
      Але загине від козацьких рук.
      Тож думав він тоді в Переяславі,
      Що час прийшов йому для смертних мук.
      Знать не судилось! Чи збрехала клята?
      Йому й хотілось, і лякало те.
      І славу, й грошей мріялося мати.
      Та в смерть таку не вірилось, проте.
      І, наче доказ, порятунок дивний.
      Який він був презлючий, як тікав.
      Молився Богу за життя єдине
      Та грім на кляте кодло закликав.
      Загнав коня, доки у Бар дістався,
      У ноги Конєцпольському упав,
      У своїй вічній відданості клявся
      І зо страху такого наказав:
      Що збунтувалась чернь у всьому краї,
      На поміч звуть татар і дончаків,
      Що під царя піддатися бажають,
      Що зготували п’ятдесят човнів
      Аби набіг в Туреччину зробити
      І у султана викликати гнів,
      Що поклялись всіх ляхів перебити…
      Аж нині дивно, що він там наплів.
      Та дивно ще, що гетьман йому вірив,
      За службу вірну навіть похвалив.
      Бач, як те все згодилося допіру,
      Якої честі в гетьмана зажив.
      А коли взнав про те, що в Чигирині
      Скарали реєстрову старшину,
      І він з усіх лише єдиний нині
      Достойний. Булава ж бо на кону.
      Тож стиха склав гунцвотам тим подяку,
      Що шлях йому розчистити змогли.
      Тепер найстарший він серед козаків
      І не такий уже на них і злий.
      Ні, проміж ляхів проклинав голоту,
      Яка не хоче Речі слугувать.
      Кричав, що треба винищить сволоту
      І всіх причетних гідно покарать.
      Не суперечив гетьманському слову,
      Що наказав карати всіх підряд,
      Втопити ту ребелію у крові
      Аби навести у державі лад.
      Дружин, дітей, оселі не жаліти,
      Хай уже ліпше кропива росте,
      Ніж здрайці будуть множитись по світу.
      Та свої мрії вигрівав, проте.
      У Барі, звісно, затишно й безпечно
      Та ж його місце в бунтівнім краю,
      Там не така вже й сильна влада Речі
      І треба гнути лінію свою.
      Знаходити з козацтвом спільну мову,
      Бо там від них залежить геть усе.
      Та й, як не як, він теж козак по крові
      І він у край порядок принесе.
      Здавалося, він зможе, він зуміє,
      Замирить бунтівливих козаків,
      А без козацтва хлопи не посміють
      Чинити бунт супроти їх панів.
      Яке йому було розчарування,
      Коли у Білу Церкву він примчав
      Зібрать козаків. Дарма всі старання –
      Заледве, може, сотні дві зібрав.
      А інші всі до Павлюка подались.
      Проклятий бунт. Всі плани поламав.
      А вже й Потоцький з військом посувались.
      Ілляш під Білой Церквою чекав.
      І сором пік. Та що було робити?
      Не піде ж він у бунтівне кубло?
      Але козаків треба приручити.
      Не знав ще як. Та з голови не йшло
      Бажання, як би вислужитись йому
      І поміж ляхів, й поміж козаків.
      Оце, можливо, і не спалось тому.
      Всю ніч крутився та все воду пив.

      Під ранок ледве трохи задрімав,
      Як пахолок від гетьмана примчався.
      Нащо, цікаво, він так рано здався?-
      Доки збирався, сам себе питав.
      У хаті, де Потоцький розмістився
      Уже юрмилась шляхта і тому
      Не по собі зробилося йому.
      Він мов у зграї хижій опинився.
      Зайшов в кімнату, гетьману вклонивсь
      З присутніми словами привітався.
      На всяких церемоніях він знався.
      Тоді уже навколо роздививсь.
      Побачив, що в кімнаті є козак,
      Уздрів мотузку й тіло майже голе.
      Козак спокійно розглядавсь навколо,
      Мов це його не зачіпа ніяк.
      Його сорочка була у крові
      І жовніри захекані стояли,
      Вони, мабуть, нічого ще не взнали,
      Отож тортури ладили нові.
      Потоцький знову розпочав розмову:
      - Кажи, лайдаче, звідки куди йшов.
      Не скажеш – зцідим по краплині кров.
      А скажеш – моє гетьманськеє слово:
      Підеш на всі чотири сторони.
      Де сам Павлюк і скільки в нього сили?
      Що ті гультяї нині захопили
      І де іти збираються вони?
      У голові Ілляша промайнула
      Непевна думка. До козака він
      Звернувся раптом: - Ах ти ж, песій син,
      Чому так довго вісточки не було?
      Пробачте, ваша милість, цей козак
      З моїм завданням до Ірпеня їздив.
      Чому, гунцвоте, повернувся пізно?
      Чи не стрічав в дорозі зарізяк?
      Микита вже до смерті готувався,
      Тож був не в змозу просто зрозуміть,
      Що саме лейстровик йому кричить.
      І з відповіддю, звісна річ, зам’явся.
      Потоцький теж не надто зрозумів,
      Чому Ілляш козака цього лає,
      Скидається, що добре його знає.
      - Так цей лайдак із твоїх козаків?
      - Так, ваша милість, сталася помилка,
      Не бунтівник це, але мій козак.
      Дозвольте, я спитаю що і як?
      Ну, признавайся, де валандав стільки?!
      Микита врешті, наче, зрозумів,
      Що той прохає йому підіграти,
      Для чогось хоче його врятувати.
      - Пробачте, пане, я і не хотів
      Та стрів в Ірпені гарну молодицю
      І відірватись сили не було.
      Але туди ще хлопство не дійшло,
      Отож новин не маю поділиться.
      Потоцький чи повірив, а чи ні.
      Чи не хотів даремно час втрачати,
      Велів Ілляшу козака забрати
      Лиш пригрозив комусь: «Дивись мені!»
      Ілляш привів Микиту в свою хату,
      За його скарбом пахолка послав
      І сам розмову здалеку почав,
      Мовляв, своїх не хоче воювати.
      Ми ж козаки, чого нам воювать?
      Тож він Микиту зараз відпускає,
      Хай той негайно Павлюка шукає
      Аби йому те саме розказать.
      Та, якщо ляхи зловлять його знову
      То хай тоді на себе лиш кива
      Й забуде всі почуті тут слова.
      Чи може він козацьке дати слово?
      Не знав Микита, навіть, що сказать
      Адже Ілляш його-таки рятує,
      Життям чи булавою ризикує.
      Ну, як тут слово козаку не дать?
      А уночі, ледь сонечко сховалось,
      Подавсь Микита на коні за Рось.
      Ілляш зостався, в сумнівах боровсь
      І знов йому усеньку ніч не спалось.

      VII
      Лащ з своїм полком мчався на Мошни
      Там хлоп Скидан зі здрайцями стояли,
      Та й козаки упіймані сказали
      І, як йому здається, не збрехали
      Під страшними тортурами вони.
      І що Павлюк ще й досі ні Січі,
      А у Скидана ще гармат бракує,
      А без гармат він дідька навоює.
      Тож хай до смерті юрмисько готує.
      Так думав Лащ, від Корсуня йдучи.
      У нього гнів в душі аж нуртував.
      Хоча спитай – коли би він не злився?
      Він злим таким, мабуть і народився
      І кожен день і бився, й колотився,
      Для свого гніву виходу шукав.
      Був злий на хлопство, що весь час бунтує
      І неспокою Речі завдає.
      На тих, хто хлопам зброю продає,
      На гетьмана, що йому не дає
      Тут розвернутись. Він і досі чує,
      Як ті лайдаки жовніри, пся крев,
      Потоцькому коритись не бажали.
      Аби не йти все приводу шукали,
      Що воювати нема з ким, казали.
      А польний гетьман? Шолудивий лев!
      Хіба такому військом керувати?
      Ех, коб йому та в руки булаву,
      Він би лишив Вкраїну ледь живу,
      Червоним би залив усю траву,
      Щоб знало хлопство, як то бунтувати.
      Відколи вже схизматик той Павлюк
      По Україні ребелію сіє,
      А гетьман лиш погрожувати вміє.
      І сам тепер нічого вже не вдіє,
      Бо все гунцвоту сходило із рук.
      Надумався, як надворі зима
      Іти аби холопство замиряти.
      Ех, коб йому ще війська та гармати,
      Він вмить те здрайство зміг би розігнати.
      Та ось гармат у нього і нема.
      Добро, хоч гетьман все-таки зібравсь
      Розбити здрайців, доки не з’єднались.
      З отих, що під Мошнами окопались,
      Рішив почати. Доки ті збирались.
      Тож Лащ із полком на Мошни і мчавсь.
      Сам польний гетьман понад Россю рушив
      До Кумейок. Щоб вдарить з двох сторін.
      Чи не багато надто честі він
      Дає тим хлопам? Та один загін
      Лаща тих хлопів у момент роздушить.
      І він не буде гетьмана чекать.
      Йому одному залишиться слава.
      Він, Лащ, врятує спокій у державі,
      Заради цього шаблю закривавить
      І зможе тоте бидло покарать.
      Ось і Мошни. Лащ полк свій розгорнув.
      - До бою шаблі! Бий, рубай схизматів!
      Усіх підряд! Полонених не брати!
      Хай відчувають, як то умирати!
      Крик у шаленім гоні потонув.
      Полку в обличчя вдарили мушкети,
      Чернь попереду наче ожила,
      Вози тягти докупи почала,
      Сокири, коси в руки узяла.-
      Ех, Матка Боска, помагай нам! Де ти?
      Ще мить, здавалось, і вони зімнуть
      Гультяйство те, що за вози засіло.
      Та смертю смерть безжалісна зустріла,
      На землю вбиті перші полетіли,
      Мелькають шаблі, коси, списи б’ють.
      У шалі битви вже Лащу й забулось,
      Що перед ним голота. Бій кипів
      І кожен бився чим і як умів
      Та не тікав й на крок не відступив.
      Лиш стогін, крики, дзенькіт зброї чулись.
      Лащ бачив: хлопство гору все ж бере
      Та відступити – честь свою зронити.
      Валились ляхи, хлопи під копита,
      А ні утертись, а ні відпочити.
      А Молох клятий все жере й жере.
      І тут рознісся серед хлопів крик:
      - Павлюк іде! Громи проклятих ляхів!
      Тут не до честі. Голову на плаху
      Він завжди встигне. Мир полеглих праху.
      Відступить він, хоч відступать не звик.
      Павлюк шляхетський гонор врятував,
      З’явився привід – можна відступити,
      Щоб потім можна було пояснити,
      Що вже здолали та устиг наспіти
      Проклятий здрайця й вибору не дав.

      VIII

      Запалала Україна, полум’ям взялася,
      Кров червона з обох боків в Дніпро полилася.
      Ой, не довго у спокої ляхи панували
      Після того, як Сулиму у кайдани взяли.
      Не пробачили їм того панове-козаки,
      А про змучене селянство нічого й казати.
      Узяла вся Україна, що могла у руки,
      Опановувала швидко козацьку науку.

      ІХ

      -Дядьку Якиме, розкажіть,-
      Два джури козака питали,-
      Ви ж під Кумейками бували?
      Чому так сталось, поясніть,
      Що ляхи нас тоді побили?
      Чи сили менше в нас було?
      Чи ляхам щось допомогло?
      Вони на пагорку сиділи.
      Весна вступала у права.
      Весняне сонечко пригріло,
      Трава навруг зазеленіла,
      Степ потихеньку оживав.
      Та й козаки, тепло відчувши,
      Лишили темні курені
      І вийшли порадіть весні,
      Погріть на сонці кості й душі.
      Яким – широкая душа,
      Йому лиш дай погомоніти.
      Таж ціну слід собі набити,
      Тож говорить не поспіша.
      Дістав з кишені люльку свою,
      Неквапом тютюном набив,
      Добряче нею зачадив,
      Мов таїнство якеєсь коїв.
      І мову лиш тоді повів
      Таку ж розважливо-неспішну.
      Хоча ті спогади невтішні
      Пробуджували в ньому гнів:
      - Ми з Павлюком прибули до Мошнів,
      Де нас Скидан чекав із козаками
      І простолюдом.Табір аж кипів.
      З рогатинами, косами, киями
      Навкруг мелькало воїнство, яке
      Навряд чи мало про війну уяву.
      В бою зовсім невміле, нестійке,
      Спроможне лиш на сутичку криваву,
      Щоб устелити трупом своїм діл.
      Козацтва було кілька тисяч всього.
      Щоправда, край увесь палав навкіл
      І сподівався гетьман, що до нього
      Ще Остряниця підійде, Кизим,
      Що Задніпров’я підняли до бою.
      Хоч ті не поспішали. Справа в тім,
      Що перебратись кригою тонкою
      Через Дніпро не можна ще було.
      Отож чекали на міцні морози.
      Та військо лядське Рось вже перейшло
      І ждати далі гетьман був не в змозі.
      Тож на світанку(день грудневий був)
      Став шикувати військо до походу.
      Обоз навколо табору стягнув,
      У шість рядів поставили підводи,
      На них гармати зручно влаштував:
      Вперед чотири, дві з боків і ззаду,
      А між возів полки пошикував,
      Привівши військо трохи лиш до ладу.
      Павлюк рішив почати першим бій,
      Не давши ляхам часу зготуватись.
      Упевнений у силі у своїй,
      Рішив на долю власну покладатись.
      Ішли довгенько табором отим,
      Аж до Кумейок підійшли і вздріли
      Нарешті табір ляхів.Чорний дим
      Землею слався. Кумейки горіли.
      Чи ляхи підпалили, чи самі
      Кумейківці, щоб ляхам не дісталось.
      Куди ж самі подались по зимі?
      Де від морозів й ляхів поховались?
      Ворожий табір на горбі стояв,
      Вози навколо, як і в нас, рядами.
      Потоцький в бій не надто поспішав,
      Непевності, мабуть, його лякали.
      А нам лякатись ні к чому було,
      Ми йшли у бій, серця до помсти звали.
      А ще й оце підпалене село
      Нам іще більше гніву додавало.
      Над полем лемент, ґвалт страшний стояв
      І прапори над військом майоріли.
      А ворог все ще в таборі чекав,
      Мабуть, беріг для бою свої сили.
      Та хирий лис Потоцький одурив.
      Ледь підійшли, одраз багнище вздріли,
      Мороз йому нічого не зробив,
      Тож з цього боку вдарить не зуміли.
      І повернути змушені були,
      Щоб обійти багнище стороною,
      Та табору утримать не змогли,
      Дорога була надто вже трудною.
      Ще й дим проклятий в очі уїдавсь,
      Іти прийшлось, не бачачи дороги.
      В кількох місцях наш табір розірвавсь.
      Потоцький вміло скористався з цього
      І кинув в бій кіннотників своїх.
      Ті табір наш мерщій атакували.
      Ми за возами відбивали їх,
      Хто шаблями, хто дишлами махали.
      Три рази ми їх змусили тікать,
      Вони чотири рази повертались,
      Щоб знов і знов на табір нападать.
      В четвертий раз, нарешті, увірвались,
      Відтисли купу з косами селян,
      Що крім завзяття досвіду не мали
      І вскочили гуртом в козацький стан
      Та з середини нас сікти почали.
      Павлюк за боєм, навіть, не уздрів.
      Добро, Скидан був, що не віда втоми
      Мерщій козаків сотню взяв й повів
      Аби закрити клятого пролома.
      Ударили на ляхів ми гуртом
      І добре, що прохід ще був вузеньким,
      Та ляхів відтіснили за пролом,
      Вози докупи підтягли хутенько.
      А ляхів тих, що встигли увійти,
      Кільцем списів й мушкетів оточили.
      Здолати їх – завдання не з простих,
      Вони шалений опір учинили.
      А ляхи, як сказилися, немов,
      З усіх сторін на табір наш полізли,
      Іще густіше полилася кров.
      Гарматний грім і крики, дзвін заліза,
      Прокльони, дим і пил з під тисяч ніг.
      Усе змішалось в лютім бойовищі,
      Павлюк хотів би, може, та не міг
      Вже відступити.Усе вище й вище
      Здіймались в небо з димом сотні душ,
      Які тіла полишили навіки.
      Ніхто не думав в юрмищі: кому ж
      Потрібні ці пролиті крові ріки.
      Якби не ляхи, що з усіль повзли,
      Ми б той загін, що в табір увірвався
      За півгодини б, може, рознесли,
      А так він й далі люто опирався
      Селянським вилам, косам і киям.
      І офіцерик молодий, горлатий
      Очолював шалений опір нам.
      Якби ж то нам тоді було би знати,
      Що гетьмана Потоцького то син,
      Ми б, може, силой більшою насіли,
      А вже б, коли до рук потрапив він,
      То цим би скористатися зуміли.
      А так…Гармати ляхи підтягли,
      Ще більший гуркіт навкруги здійнявся,
      Вози у нас горіти почали
      Де весь запас із сіном зберігався.
      Від іскри порох вибухнув умить.
      Страшенний гуркіт.Табір розметало
      І купа війська мертвою лежить.
      Було погано – іще гірше стало.
      Та відступати не збирались ми,
      Нас гнів в серцях лише до бою кликав
      І ми на ляхів кинулись грудьми
      Хоча і сила в них була велика.
      Ми голіруч кидались на списи,
      Мушкети вже були нам ні до чого.
      Без пороху їм ради не даси
      Та і гармати – що вони без нього?
      Отож Павлюк надвечір взяв загін
      І з ним Скидан, увагу відвернути,
      Прорватися рішив на Чигирин,
      Щоб пороху для війська роздобути.
      А отаманом Гуню залишив.
      А Гуня – то досвідчений вояка,
      Порядок швидко в таборі навів,
      Відтисли ляхів за вози козаки.
      Петро Потоцький – гетьманівський син
      Із залишками жовнірів прорвався.
      Та Гуні був лиш на заваді він.
      Отож ніхто за ними і не гнався.
      Вози стягнули, відновили стрій,
      Хоч наші втрати величезні надто,
      Та ми готові були вести бій
      Не дивлячися ні на які втрати.
      Аж пізня ніч нас й ляхів розвела,
      Бій поступово врешті припинився.
      Вся лядська сила в табір відійшла,
      На поле бою спокій опустився.

      Х
      В дорозі Гуню наздогнала звістка:
      Потоцький рушив проти козаків,
      Десь під Мошни збирає своє військо
      Павлюк. Туди загін і поспішив,
      Але не встиг. Застав лиш сліди бою,
      Поранених і вбитих. А живі
      Вже подались за кровію новою.
      Чи є у Павлюка що в голові?
      Летів Дмитро в надії наздогнати,
      Спинити безрозсудний той похід.
      «Ну, я ж просив Павла не поспішати,
      А перше все обдумати як слід.
      Гарячий надто. Як Лаща пошарпав
      То й думає, що виграв вже війну.
      Але ж Потоцький – то йому не жарти,
      Це те ж, що лобом битись у стіну.
      У нього ж і кіннота, і гармати
      Та й стільки добре навчених полків.
      А чим Павлюк зібрався воювати?
      З селянами та купкой козаків?
      Грім бою ще здалеку вони вчули,
      Тягнуло димом, порохом звідтіль.
      Пекельним вітром у лице війнуло,
      В якому смерть вчувалася і біль.
      У таборі козацькому застали
      Жорстоку січу і розгардіяш,
      Зусюди кляті ляхи насідали,
      Показуючи силу і кураж.
      Селяни відбивались, як уміли,
      Хто що вхопив, той тим і воював.
      Та опір самовіддано чинили,
      Хоч вбитий на убитому лежав.
      Вози палали, чорний дим стелився,
      І кров, здавалось, хлюпала з-під ніг.
      Павлюк безстрашно табором носився
      І бився, й керував усім, як міг.
      Вже сонечко до обрію хилилось
      Червоне, мов напилося крові,
      А страшна січа все іще точилась,
      Шукали смерті ті, що ще живі .
      Павлюк, уздрівши Гуню,з упинився
      Захеканий, на змиленім коні:
      - Ой, добре, Дмитре, що ти нагодився!
      Ти зараз найпотрібніший мені.
      Хотів полаять Гуня отамана,
      Але поглянув – краще промовчать:
      Сорочка закривавлена, подрана,
      Потомлений та очі аж горять.
      - Прокляті ляхи порох підірвали,
      А голими руками повоюй!
      Під Чигирином може би дістали.
      Я мчу туди, а ти тут покеруй!
      І, свиснувши добірній своїй сотні,
      А хлопці в ній один до одного,
      Утер криваві з лоба краплі поту
      Й погнав у степ чимдуж коня свого.
      «Ну, як йому такому заперечиш?
      Завзятий, чорт, хоч з вітром в голові!»
      Отож звалив тягар тяжкий на плечі,
      Щоб врятувати тих, що ще живі.
      Велів весь табір навпіл городити
      І всім живим відходити сюди,
      Оточених же ляхів пропустити,
      Щоб зайвої позбутися біди.
      У бій не ліз. Та все навколо бачив.
      Знав, що великих не минути втрат.
      Та що ті втрати проти того значать,
      Як не навести серед війська лад.
      І ворог крізь порядки увірветься?
      Козаки звичні всяко воювать,
      А поміж хлопів паніка почнеться,
      Тоді уже ніщо не врятувать.
      Тут би до ночі табора утримать
      Бо ляхи уночі не вояки.
      Тож він рішив пожертвувать одними,
      Щоб врятувати більшість. День важкий
      Все більше й більше в сутінки спускався
      І ляхи, видно, утрачали шал.
      Ще, правда,дехто на вози кидався,
      Як в берег бився невгамовний вал,
      Та козаки з селянами стояли,
      Мов скеля неприступна. І тоді
      Відбій уже поночі ляхи дали
      І відступили від крові руді.
      Як все затихло, Гуня звів докупи
      Все, що лишилось від його полків,
      Велів одним мерщій ховати трупи,
      Поранених всіх везти до Мошнів.
      До ранку табір не склепив повіки,
      А на світанку Гуня відступив.
      В Мошнах лишились тільки-но каліки.
      Та перед ляхом хто не завинив?

      ХІ
      Побачивши, що здрайці відступають,
      Лащ тут же до Потоцького помчав:
      Хай гетьман швидко військо піднімає
      Аби ні оден з драбів не пропав.
      Проте Потоцький завагався знову,
      Лаща, тим самим, іще більш збісив.
      Завів, що військо в бій ще не готове,
      Що крові й так багато він пролив.
      І остаточним винищенням хлопів
      Тих втрат у війську не компенсувать.
      Та й з кулями у нього, також,клопіт
      І жовніри їх мають виливать.
      Він промовчав, що військо неспокійне,
      Бо і старі бувалі вояки
      В такім бою тривалому і сильнім
      Ще не були. Серед крові ріки
      І моря трупів дещо розгубились,
      Тож треба час до тями привести.
      Лащ у думках полаяв його милість,
      Але ні з чим був змушений піти.
      Він весь кипів, немов казан з окропом
      І гетьмана був ладен записать
      В ребеліянти, що сприяє хлопам.
      Та вголос того не посмів сказать.
      Не дочекавшись гетьмана наказу,
      Підняв свій полк і рушив на Мошни,
      Щоб власноручно винищить заразу
      Всю без розбору, навіть, без вини.
      Хай Бог на небу винних визначає,
      А їм тут часу на таке нема.
      Він всіх рукою власною скарає
      На шибениці й палі поздійма!
      Мошни зустріли пусткою та, певно,
      Те бидло десь ховалось по хатах.
      Дарма! Він службу свою справить ревно,
      Посіє поміж того бидла жах.
      Велів солдатам обійти всі хати,
      Всіх, кого знайдуть, на майдан тягти.
      А іншим палі чимскоріш стругати
      Та шибениці по шляху звести.
      І місто враз прокинулося, наче,
      Зусюди стогін, крики донеслись,
      Того несуть, бо йти не може, плаче,
      А той кульга. Відразу узялись
      Жовніри добре за свою роботу:
      Хто йти не в змозі – добивали вмить,
      Чіпляли з сміхом голови на плота,
      Нехай, мовляв, схизматик поглядить,
      Як ті гунцвоти будуть помирати.
      Чинили швидко свій неправий суд,
      Не оминули ні одної хати,
      Не пожаліли і невинний люд.
      У цім краю невинних не буває,
      Схизматик, значить, то і є вина,
      Тому й прощення нікому немає
      І кара, також,для усіх одна,
      Єдина – смерть. І жалості не буде.
      І корчились на палях ще живі,
      І у мотузках сіпалися люди,
      А ті кати, вже п’яні від крові,
      Усе тягли з юрби чергові жертви,
      Вигадували кари все страшніш,
      Так, що живі благали швидше вмерти
      Ніж таке бачить і чекати, ніж
      Знати, що наступна черга твоя
      І твої муки будуть гірші тих.
      Душа іще здавалася живою,
      Та вже вмирала в почуттях своїх.
      Невинні було милості просили
      Та їх ніхто і слухать не хотів.
      І корчилось у смертних муках тіло
      Невинне-винне. У очах катів
      Всі були винні. Всі були вже мертві.
      Вмирало місто в муках у страшних,
      Велика перша неймовірна жертва
      За чиїсь, може, справедливий гріх.

      ХІІ
      Козацький стрій повільно шляхом сунув
      Вози скрипіли пісню ту сумну,
      Що тут лунала в сиву давнину,
      Немов, якісь прадавні грали струни.
      Козаки мовчки йшли поміж возів
      І оглядались – чи не гонять ляхи
      Та оглядались зовсім не від страху,
      У їхніх душах гнів ще клекотів
      І вони ладні були битись далі,
      Їх не лякали вже ні біль, ні кров,
      Їх ворог в лютій січі не зборов,
      Вони від того ще сильніші стали.
      Ішли, як військо, сотнями вони,
      Бо сильну владну руку відчували
      І це надії й сили додавало
      Для тої безнадійної війни.
      Сам Гуня їхав війська на чолі
      Навкруг роз’їзди сильні розіславши,
      Щоб ворога, як слід, зустріти завше
      Не дивлячись, що сили мав малі.
      Його Потоцький сильно хвилював:
      Чому за ним услід не поспішає?
      Не напада, навколо не кружляє?
      Чи то якуюсь пастку зготував?
      Огледівся на своїх козаків
      Підкликав якнайближчого – Микиту,
      Велів козаків взяти і летіти
      У розвідку у напрямку Мошнів.
      Те, що вони побачили в Мошнах,
      Могло б й камінне серце розбудити.
      Стояла тиша цвинтарна. Ні діти,
      А ні старі. Нікого по хатах.
      Одні убиті. Кров і кров кругом,
      Ще червоніша стала на морозі.
      Такого не чинили й голомозі.
      І тільки дзвін на церкві «бам» та « бам»,
      Бо там попа повісили прокляті
      І він останній передзвін дзвонив
      Та ще собака уцілілий вив,
      Господаря стараючись підняти.
      І всюди палі, шибениці. Хто
      Таке з людьми надумав учинити?
      Від болю серце стислося в Микити
      І загорілось помстою. Ніхто,
      Здавалося, спинить його не зможе.
      Змутнілим оком глянув навкруги:
      Де поховались кляті вороги?
      За це йому іще заплатить кожен!
      Козак під’їхав, каже: «Ляхи йдуть!»
      Микита аж за шаблю ухопився,
      Проте одразу ж, майже, похопився:
      - Бери двох хлопців і гайда у путь,
      Аби іще сьогодні Гуня знав,
      Що із Мошнами ляхи поробили,
      А я лишуся тут. Бо це не діло
      Не відомстити,- голос аж дрижав.
      До ночі ляхи увійшли в Мошни
      І по хатах безлюдних поховались.
      Ввійшли спокійно, крові не жахались,
      Немов, не вперше бачили вони.
      Микита ночі темної діждав
      І з хлопцями зненацька налетіли,
      Під стріхи смолоскипи полетіли,
      Огонь той швидко вітер роздмухав.
      Мошни огнем жертовним запалали,
      Метались ляхи з криками в огні.
      Їх було видно добре, як при дні
      Козакам, що на пагорбі стояли
      У відблисках пекельного вогню.
      З невинно убієнними прощались.
      Вже,як уміли, так вони й помщались.
      І я їх в тому зовсім не виню.


      ХІІІ
      Вість про усе, що трапилось в Мошнах
      Черкас добігла навіть швидше того,
      Як Гуня міста табором досяг.
      Що почалося. Не було нікого,
      Хто би спокійно вістку цю сприйняв.
      Усі рятунку кинулись шукати,
      Над містом ґвалт весь день страшний стояв,
      Хапали все, що можна було взяти
      З собою, доки поряд козаки
      І є надія, що вони врятують.
      Чоловіки, із клунками жінки
      Та діти бігають, валують.
      Ніхто не слухав. Слізьми поливав
      Те, що роками й потом наживалось,
      Лише життя єдино рятував.
      Усе, що найціннішого зосталось.
      Навмисно хтось чи випадково, може,
      В цій товкотнечі хату запалив
      І запалала вмить оселя гожа,
      А вітер сильний іскри підхопив,
      Розкидав на сусіднії оселі.
      Просохлі стріхи спалахнули вмить
      З снопами іскор повалились стелі
      Аби вогонь ще більше запалить.
      Хтось було кинувсь хати рятувати
      Та інший хтось охочих зупинив:
      - Нехай горять! Що ж, ляхам залишати?
      Ну, а вогонь, тим часом, гоготів
      І пожирав все нові й нові хати.
      А чорний дим півнеба закривав.
      Вже й не від ляхів довелось втікати,
      А щоб в огні отому не пропав.
      Дивився Гуня на страшну картину
      Й не знав, як саме правильно вчинить,
      Тепер уже ніщо людей не спинить,
      А що він може? Як їх захистить?
      Сказав: -Вертайтесь! А куди вертати?
      З собою взяти може? А куди?
      Чи ляхам на поталу залишити?
      Що може він серед ції біди?
      Велів усіх до табору приймати,
      Якнайскоріш до Боровиці йти,
      Де мав Павлюк з козаками чекати
      І, може, разом вихода знайти.


      XIV
      Козацький табір біля Боровиці
      Скидавсь скоріш на ярмарок якийсь:
      Жінки з дітьми, козаки, молодиці,
      Худоба, клунки з різним скарбом скрізь.
      І ґвалт страшенний, як на торговищі
      З прокляттям, правда, стогоном й плачем.
      Шукали винних, звісно, тих, хто ближче,
      Ледь Павлюка не звали палачем.
      Мовляв, він винен, що людей підбурив
      І їм куди податися тепер?
      Либонь, сам буде рятувати шкуру,
      А їхні й хати вже вогонь пожер.
      Якби то не озброєні козаки,
      Уже б, мабуть, вчинили самосуд.
      А так лишалось купками бурчати.
      Такий уже ото невдячний люд.
      Павлюк, тим часом, на нараду скликав
      Усю старшину, щоб разом рішить,
      Як обманути лихо те велике.
      Яке уже у очі їм глядить.
      Послухав Гуню, Биховця , Скидана,
      Та вісті їх невтішнії були,
      Бо шляхта йшла уже від крові п’яна,
      Вони ж її спинити не могли.
      Козаків обмаль. Кляті ж реєстрові,
      Які іще вагалися поки,
      Уже до ляхів перейти готові
      Білоцерківський й Корсунський полки.
      Гармат бракує, пороху немає,
      Із зброї – вила, коси та списи.
      - Отож,- Павлюк говорить,- я вважаю
      У ці вкрай несприятливі часи
      Ми маємо козацтво врятувати,
      Щоб було кому відомстить за нас.
      Навіщо нам усім отут вмирати,
      Якщо не за горами, може, час,
      Коли ми ляхів проженемо з краю?
      І без козаків тут не обійтись.
      Отож надію вам я доручаю,
      Ведіть, рятуйте нині їх на Низ.
      А я лишуся, ваш відхід прикрию,
      Щоб нашу силу лях іще пізнав
      Та і вину, можливо, кров’ю змию,
      Що так завчасно на війну підняв.
      Не сперечайтесь! Так рішив і буде.
      Якщо врятуюсь – тільки з усіма.
      Тут Гуня мовив: -Павле, як же люди?
      Що зроблять з ними ляхи і зима?
      - А що ти, Дмитре, пропонуєш нині,
      Як Наливайко, за собой вести,
      Щоб полягли і винні, і невинні?
      Та ще й козацтво навіки звести?
      Ні, краще вже хай тут вони лишаться.
      Там буде видно: що воно і як.
      А ви козаків порятуйте, братці,
      Бо їх не можна загубить ніяк!
      На тому всі разом і порішили:
      Скидан і Гуня візьмуть козаків,
      На Січ підуть. А ті, що залишились,
      Помруть, а спинять польських вояків.
      Прощання було суто чоловічим:
      Без сліз, істерик – хто вмирать, хто жить.
      Дивились один одному у вічі,
      Стискали руку на якуюсь мить.
      Прощались, ще не відаючи поки
      Чи зможуть ще зустрітися колись.
      Кому лиш день, кому лишались роки
      Та кожен гордо свою долю ніс.
      Надвечір табір козаки лишили,
      Сказавши людям, що на ляхів йдуть.
      На правду не достало просто сили,
      Хай ще в надії трохи поживуть.
      Лишилась тільки купка відчайдухів
      І ті, кому не було куди йти.
      А скоро й дріб коней ударив глухо,
      То ляхів вал із півночі котив.

      XV
      І знову Лащ, як вовк, пантрує здобич,
      Летить, аби те бидло наздогнать.
      Його душа аж розпира від злоби,
      Він ладен без розбору всіх карать.
      За ним Потоцький суне із полками,
      Посмаленими трохи у Мошнах,
      Він ледь встигає за Лаща «вовками»
      Іде сторожко по його слідах.
      А ті сліди пекельні і криваві,
      Дороговкази з шибениць і паль.
      До чого вже жовніри його браві,
      Але, мабуть і в них зринає жаль.
      Черкаси їх вогнем суцільним стріли,
      Так, що до них не можна й підійти.
      Тут від Лаща і звістки долетіли,
      Що здрайців тих вдалось йому знайти.
      І вже назавтра усе польське військо
      Козацький табір в кліщі узяло.
      Розпочалось шалене бойовище,
      Усе містечко у огні було.
      Лащ, як скажений, навкруги носився,
      Готовий бидло рвати на шматки.
      І рвав би…Та Потоцький відступився.
      Чи був, можливо, не такий меткий?
      Чи був хитріший? Бачив, що солдати
      Не поспішають в смертну круговерть.
      Найбільш завзято гримали гармати
      І сіяли у Боровиці смерть.
      А кляте бидло, хто би міг подумать,
      Відрізане від хліба і води
      Здаватися, напевно, і не дума
      Та рветься в бій. Іще, того гляди,
      Саме в горлянку вчепиться. Ще більше
      Його лякали ті січовики,
      Що десь поділись. Щоб не втрапить в гірше,
      Кінчати треба якось з цим-таки.
      Надій на військо покладав він мало.
      Бо він не Лащ. Та й скільки в нього тих,
      Кого би кров ніяка не спиняла
      І не спиняв невинной смерті гріх?
      Отож Потоцький на лукавство ставив:
      Де сили мало, треба обійти.
      Яка різниця переможцю в славі?
      Тут головне аби перемогти.
      І, хоча Лащ весь мінився від злоби,
      Потоцький перемови розпочав.
      Кисіль поїхав до козаків, щоби
      Павлюк урешті опір припиняв.
      За те йому життя дарують й волю
      І всіх, хто був у таборі, простять.
      Яку то оберуть ті зграйці долю:
      Чи швидко, чи повільно помирать?

      XVI
      Микита був поміж отих козаків,
      Що залишились табір захищать.
      Душа палала.Чим її заллять?
      Хіба що кров’ю скараних поляків!
      Примчали ляхи й колотнеча стала,
      А далі все, як у чаду було,
      Ракетами запалене село,
      Немов великий смолоскип палало.
      Метались люди в ревищі гармат,
      А ляхи табір шанцями обсіли,
      Шлях до води обложеним закрили
      І не було уже шляху назад.
      На перемогу вже й не сподівались,
      Хоча би Бог життя порятував
      І ляхам на наругу не віддав.
      А що іще їм думати зосталось
      У цім Содомі на землі новім,
      Коли Кумейки всі надії вкрали,
      А ляхи все настирніш насідали
      І навкруги лиш смерть і кров, і дим?
      І Бог, неначе, молитви почув
      Чи душам в небі надто тісно стало
      Та враз палить гармати перестали
      І вершник з білим прапором прибув.
      Потоцький замиритись закликав,
      Йому, напевно, теж нелегко було.
      У таборі з надією зітхнули.
      А незабаром і Кисіль примчав,
      Щоб перемови з Павлюком почати.
      Павлюк із ним про щось погомонів
      І козакам збиратися велів,
      Щоб раду із козаками тримати.
      Та рада велелюдна не була,
      Бо козаків було і зовсім мало,
      Тож на майдані місця вистачало,
      Але навколо людність аж гула.
      Павлюк на коло вийшов, шапку зняв,
      Низенько товариству уклонився.
      Як він за час короткий цей змінився?
      Весь постарів і зовсім сивий став.
      Сказав: -Простіть, шановне товариство,
      Що так невдало вами керував
      І скільки люду вірного поклав,
      Встелив, як осінь землю красним листом.
      То усе тільки но моя вина
      І час прийшов за скоєне платити.
      Чи нам усім тут голови зложити,
      Чи ляже голова моя одна?
      Не хочу вами більш ризикувати,
      Отож простіть і не кляніть бува,
      Нехай моя дурна лиш голова
      На палі буде не дарма стирчати!
      Та товариство загуділо враз:
      - Де ти і нам там голови зложити,
      Ти гетьман – батько, а ми твої діти,
      Помремо всі, якщо настав наш час!
      Кисіль то слухав й голову ламав,
      До чого вже упертюхи прокляті
      Їм хоч до смерті – аби воювати,
      А він цю бійню припинити мав.
      Отож вклонився і сказав таке:
      - Чого взялись ви гетьмана ховати?
      Ніхто не буде так його карати,
      Хоч покарання й буде нелегке.
      Ти винен сам, що волость зворохобив
      І скільки люду марно погубив.
      Та моє слово – королівський гнів
      Не буде сильним аж до того, щоби
      На смерть такого лицаря скарать.
      Вже досить крові! Ми ж одного роду!
      Нам один з одним воювати годі.
      Тож перемови треба починать.
      - Ну, коли так,- зітхнуло товариство,
      Як своїм словом поручився ти,
      То гетьману-таки потрібно йти,
      Бо справді тут погинемо всі чисто.
      Зі скрипом відпустили Павлюка,
      Хоч відчували, що на смерть пускають.
      Коли то ляхи слів своїх тримають,
      Тим більш, як буде він у їх руках?
      Прощалися старі січовики
      Із своїм славним батьком-отаманом,
      Поцілували його наостанок.
      Хтось і сльозу гірку пустив-таки.
      Вклонився ще раз гетьман товариству
      І з чотирма старшинами пішов,
      Як на спокуту за пролиту кров.
      А в таборі чекати стали звісток.
      Потоцький, справді, надто не карав.
      Хоч Павлюка в Варшаву відрядили,
      Кайданами його нагородили,
      А козаків під варту всіх узяв.
      Тримаючи їх під гарматним оком,
      Умови всі примусив підписать,
      Що вже вони не будуть бунтувать
      І сповнять всі призначені уроки,
      А саме:всю голоту проженуть
      Із Січі, чайки к бісу всі попалять,
      Залогу польську на Січі поставлять,
      Щоб могла хлопів звідти повернуть.
      Караїмович – «справжній патріот»,
      Поставлений був старшим над реєстром.
      І він, весь гордий від такої честі,
      Проїхавсь поміж козаків, І от
      Уздрів лице небажаного свідка,
      Кому довіривсь у непевну мить.
      Став пахолку на вухо шепотіть
      Та на Микиту позирати зрідка.
      Микита все то добре зрозумів
      І, хоч учора ще збиравсь вмирати,
      Сьогодні вже надумався втікати,
      Бо просто так вмирати не хотів.
      Хай вже в бою, та не від підлих рук
      Брудних цього запроданця Ілляша.
      Ні, брешеш, брешеш лизоблюде ляший,
      Тобі не бачить моїх смертних мук!
      Тож не чекав, допоки гетьман польний
      Надума всіх козаків відпустить.
      Втікати треба, якщо хочеш жить!
      Хай упіймають у степу привольнім!
      І, ледве темінь землю сповила,
      З десятком вірних друзів тихо знявся
      І поміж ляських сторожів пробрався.
      Сторожа ж геть не сторожка була
      І козаків не пильно сторожила.
      Тож вийшли в степ, знайшли табун коней,
      Зловили тихо, посідали. Гей!
      Помчали аж у вухах засвистіло.
      Спинились, як за Тясмином були,
      Щоб коні трохи хоч перепочили,
      Бо втратили багато надто сили
      І вже було перепочить лягли,
      Коли ж сторожкі козацькії вуха
      Зловили кінський тупіт віддалік.
      Хтось дуже швидко мчався в їхній бік
      Та й не один – багато. От, псяюхи!
      Мабуть, сторожа, щоб коней відбить.
      Мерщій у сідла та гайда у поле.
      Там у степу якраз козацька доля,
      Козак в степу, немов орел летить.
      Під ранок заховались в байраку,
      Щоб збити переслідників зі сліду
      Та й хоч побачить, хто за ними їде,
      Продовжує гонитву нелегку.
      І дочекались. Пронеслись повз них
      На гарних конях ще і з запасними
      Рейстровики, що гналися за ними.
      Мабуть, Ілляш послав догнати їх?

      XVII
      Лащ все не міг собі простити
      Того, як по дурному вліз.
      Хотів козаків захопити,
      А ті сховалися у ліс
      Неподалік від Чигирина.
      Напасти б зразу. Але ніч
      Його спинила. Та, устигне-
      Тоді подумав. Звична річ
      Схопити здрайців і скарати.
      А ті сокирами взялись
      Дерева навкруги рубати.
      Самійло тільки но дививсь,
      Як там багаття запалили.
      І в ньому аж кипіло все.
      Йому побачити кортіло
      Пошвидше, як він піднесе
      Угору голову відтяту
      Івана Злого. Саме він
      Від нього здумав утікати
      І вів на Січ оцей загін.
      Десь засіку собі лаштують –
      Тоді подумалось йому.
      Нехай лаштують. Ще відчують
      Його десницю. Нікому
      Втекти від нього не удасться.
      На палі бидло сяде все
      І смерть легка буде за щастя,
      Яке їм ранок піднесе.
      В уяві паль ряди постали,
      Конаючих солодкий крик,
      Що, врешті, гнів його спізнали.
      Він вже давно утратив лік
      Смертям, що слав на бидло кляте.
      Що рахувати? Хам є хам.
      Він або має працювати,
      Або іти «ко всім чортам».
      Його би воля, він би зразу
      Весь край цей кровію залив,
      Втопив би в ній усю заразу,
      Потишив свій нещадний гнів.
      Так катував би, щоб повіки
      Убить ребелію в серцях.
      Щоб довго повзали каліки
      І викликали в бидла жах.
      В думках таких і вклався спати
      Іще не пізньої пори.
      А серед ночі бидло кляте
      Нахабно вилізло з нори.
      Він кинувся зі сну від крику.
      Метались жовніри навкруг,
      Їх переляканії пики,
      Галайкання обозних слуг
      Миттєво з нього сон прогнали.
      Що сталося – не зрозуміть.
      Ну, звісно ж, вороги напали.
      А хто напав? І що робить?
      У цьому юрмиську й бедламі
      Навести неможливо лад.
      Якіїсь тіні між возами
      Металися туди – назад.
      Не варт випробувати долю.
      Схопився й миттю на коня,
      Мчав стрімголов у чистім полі,
      Здавалось, вітер доганяв.
      Спинився аж у Чигирині…
      Згадає – сором аж пече.
      Нічого, він віддячить винним,
      Ніхто від нього не втече.
      Збирав свій полк три дні потому
      Та свої втрати рахував.
      І знов все закипало в ньому –
      Скількох людей вночі поклав,
      Три сотні коней здрайці взяли,
      Про зброю взагалі мовчить.
      Ні, краще би вони напали
      На здрайців перші уночі.
      А так ті вже на своїй Січі
      Десь насміхаються, мабуть.
      Червоним застилало вічі
      І закипала в ньому лють.
      Ні, він помститься! Він помститься!
      Він все згадає їм усім!
      Вже було б краще не родиться
      Ніж йому в руки втрапить їм.
      І Лащ заскреготів зубами
      В безсилій люті у своїй.
      Пронісся скрегіт над степами
      Передчуттям лихих подій.


      XVIII

      Павлюк в Варшаві смерть свою приймав,
      Його страшні тортури не зломили,
      На шлях останній вистачило сили
      І, хоч стояв вже на краю могили,
      Та клятим ляхам в очі все сказав:
      - Не сподівайтесь – доки я живий,
      Із мене вам худоби не зробити.
      Закатувати можете, убити,
      Кров по краплині можете зцідити –
      Не діждетеся, щоби голос мій
      По вашу ласку милісну звернувся,
      Бо ласка ця мені не по нутру.
      Я інший шлях для себе оберу
      І краще в муках у страшних помру,
      Ніж перед силой вашою скорюся.
      Я знаю, звісно, що на мене жде,
      Але я сам обрав свою дорогу,
      Служитиму лише народу й Богу,
      До того, поки буду мати змогу
      Й помру із честю, коли смерть прийде.
      Я знаю, що помру хоч так, хоч так,
      Тож зготував до смерті душу й тіло.
      І знайте: як би мені не боліло,
      Помру, щоб вам у носі засвербіло,
      Як помирати вміє лиш козак.
      Нехай чека на мене смертний час,
      Я ваших мук і смерті не боюся,
      Я вам в обличчя з нею посміюся,
      Хай навіть кров’ю власною заллюся
      Та знайте: смерть чекатиме і вас!

      ХІХ

      Залилася Україна кров’ю та сльозами,
      Потоптали її ляхи своїми ногами,
      Потоптали її бідну, палями укрили,
      Міста, села попалили, а людей побили.
      Сам Потоцький Задніпров’ям ходить-походжає,
      Кого палить, кого ріже, на палі саджає.
      Походжає, примовляє: «Бийте – не жалійте,
      Кров холопську бунтівливу попід ноги лийте!»
      Ніжин палями обставив, як парканом, наче,
      Щоби кожен, хто проїде, тоту кару бачив.
      Бачив кару і онукам заказав ходити
      І ребелію чинити в Речі Посполитій.
      Опустіло Задніпров’я – хто кона на палях,
      Хто в Московщину подався, а хто іще далі.
      А Потоцький, мов не бачить та наругу чинить
      Та карає не питає: винний чи невинний.
      Находився, утомився «замирять»Вкраїну,
      Наостанок на Подолі Кизиму із сином
      Посадив обох на палі й подавсь на Поділля.
      Та гадав, що споїв добре Україну зіллям.
      Марно, пане, сподівався спочить на Подоллі,
      Ще не вмерла України ні слава, ні воля.

      ХХ

      Козак на змиленім коні
      На Січ в Томаківку примчався.
      Кінь вже, здавалось, аж хитався
      Аж пінилося по спині,
      По важко дихаючих боках.
      Козак же, видно, не зважав,
      До кошового поспішав.
      Повіддя кинув за два кроки
      Від канцелярії. Стрибнув
      І кинувся до кошового.
      Той за столом сидів. У нього
      Якраз совіт старшинський був.
      Отож старшина січова
      На лавах попід стін сиділа,
      Козака гамором зустріла
      Та стихла, ледве він слова
      Найперші мовив: - Отамане,
      Біда на Січ велика йде:
      Мелецький на Крилов веде
      Загін із жовнірів кварцяних.
      - Мелецький? Скільки в нього воїв?
      - Десь із півтищі, донесли.
      Та Лащ із полком за спиною.
      І реєстровці теж прийшли.
      Караїмович, зрадник підлий
      Стоїть з полками чотирма.
      - Таки чималу силу збили.
      А на Січі людей катма.
      Ті з Дону ще не повернулись,
      Ті по лугах та по степах
      Пригрілися та призабулись.
      Скидане, нумо наче птах
      Пошли людей скликати військо,
      Бо маєм раду провести
      Чи залишатися на місці?
      Чи то на волость всім іти?
      Досвідчений в подібних справах
      Не метушився кошовий.
      Старшина совалась на лавах
      Зачувши ледве слово «бій».
      Та поки ще до того бою
      Ще скільки слід рішити справ.
      А над майданом за стіною
      Скидана голос вже лунав,
      Вже чувся швидкий тупіт кінський,
      Уже помчали козаки,
      Понесли Запоріжжям звістки,
      Що годі злежувать боки,
      А слід негайно в Січ збиратись,
      Скликає раду кошовий
      Аби у козаків спитатись:
      Миритись чи давати бій.

      ХХІ
      Запилений, в перев’язі брудній,
      Кров крізь яку ще й досі проступала,
      Заточуючись – сил не вистачало,
      Але, щоб гонор не зронити свій,
      Мелецький сам до гетьмана зайшов:
      - Ваш мосць,- плаксивим голосом промовив,-
      Ті кляті драби збунтувались знову
      І не бажають виконать умов,
      Які самі ж з Потоцьким підписали.
      - То справді бунт!- коронний підхопивсь,
      Почервонів відразу – розізливсь,-
      Я сподіваюсь – ви їх покарали?
      Зам’явсь Мелецький, мовчки засопів,
      Немов школяр, що не зробив роботи.
      Покрився весь липким холодним потом
      І знов плаксивим голосом повів:
      - Так!.. Ні!.. Не зовсім…Хлопи кляті
      Зовсім не вміють чесно воювать.
      І ми…І нам прийшлося відступать.
      Дозвольте все докладно розказати.
      Ми хлопів мали виманить з Січі,
      Ну, для реєстру, начебто…- Я знаю!
      - Пробачте, рана трохи заважає.
      Тож я відправив двоє шляхтичів
      І сотника козацького до драбів
      Аби ті їм вимоги донесли.
      А драби їх під варту узяли.
      Я, навіть, і реєстром їх не звабив.
      Мені ж прислали свойого листа
      Та від страху на березі лишили,
      Щоб ми бува їх не переловили.
      Тоті гунцвоти, матінко свята,
      В листі тому такеє написали,
      Що говорити з нами не хотять,
      А будуть, якщо треба, воювать.
      Щоб ми з землі із їхньої тікали,
      Бо буде добре в хвіст і в гриву нам.
      Чи мав гультяйству я таке прощати?
      Як міг за ці слова не покарати?
      Та я себе не поважав би й сам.
      Рішив у битві спробувати щастя,
      Узяв усе, що коло себе мав,
      Рейстровиків для кількості позвав.
      Та, бач, не звик я перемоги красти
      Отож відкрито проти них пішов.
      Вони ж, як здрайці, звідусіль напали
      І проти них нас було зовсім мало.
      Та ми, як леви, проливали кров.
      Хоч кожен з нас був вартий сотні хлопів,
      Та їх по двісті, триста. Що могли?
      Рейстровики ж втікати почали
      До тотих драбів поодинці й скопом.
      Та ми, все рівно, не спиняли бій
      І кожен з нас, як лев, і далі бився.
      Я сам, ви бачте, ледь живий лишився
      Та не зронив ні честь, ні гонор свій.
      Якби ж не тоті здрайці-козаки,
      Що нас на полі бою полишили
      І повтікали. Ми б їх погромили
      І те кубло рознесли б на віки.
      Щоб наше військо якось врятувати,
      Ми й так уже зробили, що змогли,
      Бо сотні хлопів навкруги лягли,
      Я дав наказ негайно відступати
      І, ваша милість, зрозумів одне:
      Вже ліпше вовком поле поорати,
      Ніж козаками з хлопом воювати.
      Козак чи хлоп – все рівно обмане.
      Наслухавшись такої маячні,
      Сам Конєцпольський кинувся одразу
      Своїм служакам віддавать накази,
      Щоб в Чигирині скупчились одні,
      А інші в Кременчук залогой стали,
      Потоцький ближче Низу підійшов
      І не пустив, як рік минулий, знов
      На Україну драбів тих навалу.

      ХХІІ
      Вирує Січ. Юрмляться козаки,
      Вернулися із вдалого походу.
      Із отамана легкої руки,
      Завдали ляхам чималої шкоди.
      Мелецького прогнали втришия,
      Що й геть подавсь, зализуючи рани.
      Десь понесла до моря течія
      Дніпрова ляхів, що уже не встануть.
      Ще лихоманка бою в козаках,
      Із язика удачу не спускають,
      А хтось згадав Сулиму й Павлюка,
      Уже й до помсти ляхам закликають,
      Уже й десятки голосів кричать:
      «Веди на ляхів, батьку-отамане!»
      Вже й тулумбаси на всю Січ гурчать,
      Скликаючи на раду до майдану.
      І вийшов Гуня – славний кошовий,
      Сказав їм: - Хлопці, ви не гарячкуйте.
      Ми не готові стати ще на бій
      Супроти Речі. Добре поміркуйте.
      Мелецький – то краплина усього
      Із тої сили, що ще є у Речі.
      Чи ви готові, братці, до того,
      Щоб цей тягар звалить собі на плечі?
      Згадайте тих, що згинули торік.
      Того згадайте, що вас в бій покликав.
      Павлюк, звичайно, мужній чоловік
      Та у Варшаві вже й замовк навіки.
      А скільки хлопців гарних положив,
      Яким з землі ніколи вже не встати?
      А скільки люду ляхи порубали?
      Так,звісно, він добра усім хотів,
      Але ж війну потрібно готувати!
      А Січ гуде: - На ляхів! Гайда! Бий!
      І отамана слухати не хоче:
      - Веди нас, Гуня ! Хочемо на бій!
      Бо скоро шаблі до тонкого сточим!
      Вклонився Гуня і сказав тоді:
      - Не поведу. Як хочете – знімайте.
      Не хочу бачить свій народ в біді,
      Ще гіршій, ніж була донині, знайте!
      Замовкла Січ – бо ж славний отаман.
      Не він – усі в Кумейках би зостались.
      І раптом голос: -Хай веде гетьман!
      Гетьмани в нас давно не обирались!
      А, справді – кошовий то кошовий,
      Хай Гуня ним лишається і далі.
      А гетьман хай веде козацтво в бій,
      Чи то до перемоги, чи на палі.
      Кого ж обрати ? Знов загув майдан:
      - Скидана, братці! Ліпше Остряницю!
      Так, Остряницю, що там твій Скидан!
      - А Остряниця твій чим ліпша птиця?
      Так покричали та і узялись,
      Як велить звичай – шапки підкидати.
      Отак Яцько в гетьманах опинивсь,
      Що Острянином стали нині звати.
      Він булаву гетьманську в руки взяв
      І за довіру Січі поклонився
      Та й зразу ж готуватися почав.
      Усе на Січі добре обдивився,
      Щоб знати: з чим на волость міг іти.
      Універсала заходивсь писати,
      Послав його на волость рознести,
      По усіх селах і містах читати:
      Про муки, що народ їх зазнавав,
      Спустошення, наругу і образи.
      І, щоб народ до бою готував
      Всі свої сили, зброю. І одразу,
      Як запорожці виступлять в похід,
      Хай б’ють панів, підримують козаків.
      Та реєстрових стерегтися слід,
      Бо серед них є зрадники усякі.
      Пішли по селах старці, хлопчаки
      І бандуристи, навіть, і черниці
      Та понесли таємні ті листки,
      Щоб помогти Вкраїні пробудиться.
      І, наче іскри, ті листи були,
      Що мали скоро полум’ям зайнятись.
      А вже й козаки із Січі ішли,
      Щоб за свободу з ляхами змагатись.

      ХХІІІ
      Зметнулось полум’я війни
      Ще більше, ніж було до цього.
      Знов люди кинулись до Бога,
      Але він їх не боронив.
      Знов кров лилася ручаями,
      І польська, й українська кров,
      Забулись віра і любов,
      Лиш помста вилась поміж нами..
      Ми мстили їм, а вони - нам,
      Хто перший вбив уже забулось.
      І ті, і ті за правду пнулись.
      Та де вона? Чи тут, чи там?
      У смерті щербилась коса
      І душі важить не встигали:
      Одні жили, другі конали
      І кров кругом, немов роса.
      У лементі із різних мов,
      Губився голос одинокий,
      Який молив спинитись, поки
      Не вся ще пролилася кров.

      XXIV


      Нарешті в квітні Січ таки знялась,
      Сам Острянин на Кременчук подався,
      А Гуня в чайках вверх Дніпром піднявся,
      Скидан же брати Чигирин узявсь.
      Хоч і таїлись добре козаки
      Аби завчасно ляхів не злякати
      Та не змогли нічого приховати.
      Дізнавсь Потоцький про усе таки.
      І кинувся козаків переймать
      Доки вони не вбилися у силу,
      Доки ще бунти край не охопили
      Й малою кров’ю можна все заллять.
      Микита цього всього ще не знав,
      Його загін йшов степом на Полтаву,
      Щоб розпочати справу там криваву
      У лиховісних відблисках заграв.


      ХХV
      Сам Остряниця булаву узяв
      І загорівся військом керувати,
      Але ж кебету треба було мати,
      А він кебети справжньої й не мав.
      Понад Сулою все собі ходив,
      До нього люд з усіх сторін стікався,
      А він все м’явся та усе вагався
      Аж доки й час дорогоцінний сплив.
      Дав ляхам час із силою зібратись,
      А мав же сил, як ще ніхто допір.
      Міг би всіх ляхів вигнати із нір,
      Але не знав, з якого боку братись.
      Отак з дурного розуму бува
      І обере громада отамана
      Чи то хвалька, чи, може, горлопана,
      Але за ним лише одні слова.
      А як до діла – тями, бач, нема
      І через нього уся справа гине.
      Багато що залежить від людини,
      Що булаву в своїх руках трима.

      XXVI
      Вступили у село. Із-за тинів
      Дивились в спину зляканії очі,
      Немов питали: що ці люди хочуть,
      І що чекати: ласку, а чи гнів?
      По вигляду, здається, козаки
      Та зовнішність оманлива буває.
      Буває, свій ще більше зазіхає
      На свого. Особливо в час такий
      Непевний. Коли брат іде на брата,
      А син на батька руку підніма.
      Упевненості ні в чому нема.
      Тож невідомо, що від них чекати.
      Чутки ходили, що за Павлюка
      Пани на палю селами садили,
      Здирали шкуру і живцем варили.
      А що, як їх подібне щось чека?
      А раптом це страшний Самійло Лащ,
      Ота потвора у людській подобі,
      Що смолоскипа із людини зробить,
      Не пошкодує, хоч просись, хоч плач.
      Коней спинили на майдані
      Й Микита закликати став:
      - Виходьте, братці, час настав,
      Щоб дати ляхам бій останній!
      Піднімемось за віру знов.
      За нашу неньку – Україну
      І переможем чи загинем,
      Проллєм за неї нашу кров!
      За кривди вчинені, біду
      Помстимся ляхам-супостатам!..
      Та двері не скриплять у хатах
      І люди на майдан не йдуть.
      Замовк Микита. Та якраз
      Козак новенький підкотився,
      Недавно до Січі прибився
      І був на прізвисько Тарас.
      - Дозволь, Микито, я покличу.
      Гей, братці, нумо пана бить,
      Покої панськії палить!
      Чи ж нам його терпіти личить?!
      Він скільки крові з нас попив,
      Пора всі кривди пригадати.
      Мерщій на пана-супостата!
      І враз народ як повалив,
      Хто з чим: хто з косами, киями,
      Сокирами, а хто і так,
      Якщо вже зовсім неборак.
      Чоловіки ідуть з жінками,
      Жінки вхопили рогачі,
      Ціпи, що втрапило під руки.
      Мерщій поб’ємо пана-дуку!
      Діди позлазили з печі.
      І дітвора попід ногами
      Теж злого пана бити йде.
      Ні, не сховається ніде
      За стінами чи під замками!

      XXVII
      Маєток полум’ям зійшов,
      Здійнявся в небо чорним димом.
      Лиш сад вцілів якимось дивом
      І цвіту не залила кров,
      Що щедро нині пролилася.
      Люд все побив і потрощив,
      Усі папери попалив,
      Мов вся нужда на них зійшлася.
      І, доки ще усі були
      Сп’янілі тим кривавим дійством,
      Микита на стременах звівся:
      - Гей,братці, нуте всі пішли
      Сусідам вашим допоможем,
      Щоб пана й їхнього побить!
      Та люд лиш дивиться, мовчить.
      Озвавсь один:- Та ні, не можем.
      У полі треба працювать,
      Земля ж тепер своя – не пана,
      Хто ж її зоре, хто догляне?
      Як не посієм – що збирать?
      Чим сім’ї будем годувати?
      Сусіди хай самі ідуть,
      Як ми, і пана свого б’ють,
      А ми вертаємось до хати.
      Та майже всі і розійшлись.
      Лишилось кілька. Та Микиті
      З села хоч кілька посполитих,
      То, може, скоро і, дивись,
      Що від села і до села,
      Отак від пана і до пана,
      Уже в Микити-отамана
      Буде і сила немала.

      XXVIII
      Тоді Потоцький в Ніжині сидів,
      Та незабаром на Лубни подався.
      Караїмович взяв рейстровиків
      І у Лубнах до нього приєднався.
      Вони спішили, бо земля у них
      Вже почала горіти під ногами.
      Дим від пожеж уже піднятись встиг,
      Як чорна хмара ген під небесами.
      А той проклятий здрайця Острянин
      Гасав туди-сюди понад Сулою,
      Порозсилав свої загони він
      По всім краю татарською ордою.
      І, доки ще у силу не убравсь,
      Його потрібно було зупинити.
      Отож Потоцький не чекав, подавсь
      Аби те хлопство все переловити.
      Та підлий здрайця схитрував-таки:
      В Говтву сховався за високі стіни
      На берегах Говтви і Псла-ріки.
      Мовляв, візьми но мене, песій сину!
      «Загнали, наче лиса у нору
      І вже йому не дітися нікуди,-
      Потоцький думав,- Іще військ зберу,
      Гармати. І гаплик усім їм буде!»
      Отож поляки місто облягли
      І почали нещадно штурмувати,
      Щоб кляті здрайці часом не втекли
      І усій шляхті щоб спокійно спати.

      ХХІХ
      Удосталь набігавшись в пошуках долі
      Та так і не змігши її обдурить,
      Дізнавсь Остряниця, що вийшов у поле
      Потоцький із військом, до нього спішить.
      А він ще не встиг усі сили зібрати,
      Чекав на прихід отаманів, донців.
      І треба було йому десь переждати.
      Тож він на Говтву козаків і повів,
      Найближче містечко у місці зручному,
      Із замком, який на горі височів.
      Відбитися легко, здавалось, у ньому
      На протязі місяців, що вже там днів.

      З трьох боків Псел і Говтва омивали,
      Четвертий в степ виходив та його
      Загородити можна було валом,
      Гармат наставить – тільки і всього.
      За Пслом тяглися нетрі і болота,
      Крізь них місток від замка того йшов.
      Як вже кому відсидітись охота,
      То кращого би місця не знайшов.
      І Остряниця лисом провернувся,
      Усе ж козацька в ньому кров текла,
      Під носом ляхів у Говтві замкнувся,
      Чекаючи, щоб поміч підійшла.
      А ляхи степом ту Говтву обсіли,
      Мовляв, за річку драби не втечуть,
      Ще одним валом степ загородили,
      Гармат наперли. Хай тепер прорвуть!
      Та брати в лоба – то людей покласти,
      Отож Потоцький трохи схитрував,
      Щоб не звідсіль, а через міст напасти,
      В обхід Караїмовича послав.

      ХХХ
      З собою взявши два полки піхоти
      І кілька тисяч реєстровиків,
      Караїмович вів їх на болото,
      Щоб вдарить з тилу на бунтівників.
      Йому завдання легким видавалось
      Та й за спиною сила чимала.
      І, якби зараз здрайці ті попались,
      Не пожалів би, бо кипів зо зла.
      То через них він спину вигинає
      Поперед ляхом, аби довести,
      Що він нічого спільного не має
      З цим підлим хлопством. Господи, прости!
      І, замість битись у степу з ордою,
      Щоб там і слави, і добра нажить,
      Він б’ється тут і зовсім не героєм
      Його народ стрічає. Підла мить.
      Так довго йшов він до цієї влади
      І що тепер доводиться робить?
      В бою такому не здобудеш правди,
      А от неправди легко так зажить.
      Одне лиш тішить – з бунтом як покінчать,
      Він ще себе зуміє обілить.
      Бо бунти ці не можуть бути вічно,
      А він ще дума довго-довго жить.
      Ось і місток. Навкруг, здається, тихо.
      «Ну, то із Богом, братці, через міст!»
      Ех, коби знати, що чекає лихо,
      Не ліз би, може?! Йшли на повен зріст.
      Та й на мосту де можна заховатись?
      А тут від замку як забахкотить,
      Жовніри стали на мосту топтатись,
      Дивись, один-другий в ріку летить.
      А далі стали падати десятки.
      Козацькі кулі, як бджолиний рій.
      Мерщій назад потрібно відступати,
      Та усі збились на мосту, як стій.
      І в цій тисняві кулі не шукали,
      А самі люди підставлялись їм.
      І крик, і лемент на мосту стояли
      Та ще й рушничний безперервний грім.
      Караїмович кулю теж отримав.
      У руку, правда. Але кров уздрів,
      Мерщій на свого пахолка нагримав
      Аби негайно кров йому спинив.
      То добре, що він першим не подався,
      Десь, мабуть, вже би у ріці конав,
      А так подалі за кущі сховався,
      Поки слуга його перев’язав.
      Він потім довго дякував козаку,
      Який у нього кулю ту послав,
      Бо врятувала, клята, неборака,
      Хоча тоді він цього ще не знав.
      Юрба від болю й страху очманілих
      Солдат промчала й подалась назад,
      Своїх топтала, у багні топила,
      Між них навести й годі було лад.
      Та кляті драби все, неначе, знали,
      Що буде мчати очманілий люд,
      Отож дерев на стежку накидали
      Й самі засіли поза ними. Тут
      Юрба на тоту пастку й налетіла.
      І знову залп рушничний пролунав,
      І знову кулі не шукали тіла,
      А кожен кулю сам собі шукав.
      Юрба метнулась, було, вліво, вправо –
      Сховатись ніде. Тільки у багно.
      Встелила трупом геть усю галяву
      Та не змогла спастися все одно,
      Бо скільки ще в болоті потонуло
      Того уже ніхто й не рахував.
      Якщо з десяток уцілілих було
      З тих тисяч, що Потоцький був послав.
      Караїмович з пахолком сховався
      В кущах. Молився та увесь тремтів,
      А вже поночі до своїх подався
      Й козацькій кулі дяку шепотів.
      Й за те, що та життя порятувала,
      Й біду ще більшу, може, відвела.
      Адже колись циганка нагадала,
      Що від козаків смерть його була.

      ХХХІ
      Назавтра ляхи узялись до штурму.
      Потоцький, від невдачі дуже злий,
      Уже про втрати навіть і не думав
      І кинув військо у жорстокий бій.
      Гармати палять, пухкають мушкети
      І ляхи лізуть та усе дарма.
      Кричать, волають: «Матка боска де ти!?
      Прийди на поміч!» Та її нема.
      І вже затялись і одні, і другі,
      Вже їх і кров ніяка не спиня.
      І як земля ще терпить ту наругу,
      Вся у крові, розтерзана. Одняв
      У неї спокій поєдинок грізний,
      Не задихнутись у диму би їй,
      Спинити б все, доки іще не пізно,
      Але ніхто не зупиняє бій.
      То ляхи тиснуть, то козаки гонять,
      Козак із ляхом впереміш лежить
      І не знаходять де ступати коні
      Аби на когось та не наступить.
      Нема кінця і краю ще не видно
      Тій колотнечі, що людей звела.
      Вже б кожен радий відступити гідно,
      Аж тут, нарешті, поміч підійшла…

      ХХХІІ
      Пройшовся понад Ворсклою Микита
      Іще Полтави поки не дістав,
      Загін, проте, вже чималий зібрав,
      Хоча селяни, ніде правди діти,
      У цім краю не надто рвались в бій.
      Чи ляхи тут не дуже діставали?
      Чи то кидати землю не бажали?
      Якраз пора: чи то воюй – чи сій.
      А тут до них і звістка досягла,
      Що ляхи в Говтві гетьмана обсіли.
      Отож йому на поміч поспішили,
      Летіли від села і до села.
      Здалеку ще зачули бою грім,
      А, незабаром, вздріли клуби диму.
      На пагорб піднялися – перед ними
      Лежало поле битви, а на нім
      Козаки й ляхи між валами бились,
      Тіснили ляхи вже козацький стан
      І, вихопивши шаблю, отаман
      Помчав туди. Козаки вслід пустились.
      І розгорнувся лавою загін,
      Як то кіннота січова робила.
      Орлиним летом в бій вони летіли,
      Туди, до міста їх шалений гін.
      Потоцький надто пізно їх уздрів,
      Свою кінноту навперейми кинув,
      Вона й не встигла розгорнутись, видно,
      Як вал шалений із дороги змів.
      Зім’яв і кинув собі попід ноги,
      Скресались шаблі, полилася кров,
      Багато хто тут смерть свою знайшов.
      А козаки, розчистивши дорогу
      І розігнавши кінних ляхів вмить,
      Піхоті ляхів вдарили у спину.
      Тут Остряниця теж у наступ кинув
      Своє все військо. Клятий лях біжить.
      Затисли враже військо, як в лещата
      Із двох сторін і ну його рубать
      І трупом вражим землю устелять
      Та гнати, бити ляха-супостата.

      ХХХІІІ
      Потоцький з військом швидко відступав
      І бачив: сталось те, чого боявся –
      Весь край одразу полум’ям зайнявся,
      Вогнем пожеж і бунтів запалав.
      Скидан ганяє біля Чигирина
      І Сокирявий з хлопами іде,
      Солома із-під Києва веде
      Свої ватаги вдарити у спину.
      Десь Бардаченко шляхті кров пуска,
      Поза Лубнами хлопи піднялися.
      З усіх боків дивись та стережися,
      Щоб не дістала бунтівна рука.
      Він до Лубен все, що лишилось, вів,
      Щоб відсидітись, помочі діждатись.
      Хотів було із хлопом домовлятись,
      Щоб виграть час та той не захотів.
      Гінці помчали у далекий Бар,
      Щоб помочі в коронного просити,
      Хай шле війська, щоб здрайці і бандити
      Зазнали врешті гідних того кар.

      XXXIV
      І знов у Речі тільки і розмови
      Про Остряницю та про його бунт.
      Не встиг іще забутись Павло Бут,
      Як Україна запалала знову.
      Потоцький брата в поміч заклика,
      Свою маєтність в краї рятувати.
      Микола-брат почав полки збирати,
      Кварцяне ж військо має у руках.
      І Вишневецький до Лубен своїх
      В свою маєтність також поспішає,
      Щоб придушити ребелію в краю,
      Залити кров’ю підлих хлопів тих.
      І шляхта теж від них не відстає,
      Взялась свої загони купкувати,
      Усіх охочих в поміч закликати
      Іти майно порятувать своє .
      Та й Поляновський Анджей теж збирався.
      Як офіцер Потоцького, він мав
      Іти туди, де гетьман посилав.
      І, хоч на славу він не сподівався,
      (Що тої слави з хлопом воювать?)
      Та милість також гетьманська не зайва,
      Звання, маєтність, навіть, краще слави,
      За вірну службу може гетьман дать.
      Приїхав в Бар з сестрою попрощатись.
      Бар аж гудів. Збиралися війська
      І всі губились в звітах і плітках.
      Ельжбета стріла дуже радо брата.
      Погомоніли. Анджей не спішив,
      Йому лиш завтра бути у частині,
      Тож він до ночі буде вільний нині.
      Сидів, про все із нею гомонів.
      І, видно, щось їй хочеться сказать
      Та все ніяк наважитись не може.
      На неї це так, навіть, і не схоже.
      Тож Анджей сам намірився спитать:
      - Ти щось мене хотіла попрохати?
      - Так, справді, брате,- каже та йому,-
      - Ти мене любиш? – Звісно! А чому
      Питаєш? – Міг би слово дати,
      Що, як зустрінеш того козака,
      Який мене порятував од смерті,
      То не дозволиш ти йому померти,
      Хай, навіть, буде в ката у руках!
      І порятуєш, і даси йому
      Можливість й далі у степу гуляти!?-
      І так благально глянула на брата,
      Що він не зміг відмовити. Тому
      Сказав: -Так, так, сестричко, обіцяю.
      До того ж – це честь нашої сім’ї.
      І, якщо буде в силах це моїх,
      Я все зроблю. Ти моє слово знаєш!

      XXXV
      Нарешті Остряниця поспішав
      І так часу утративши багато.
      Він вирішив Потоцького дістати,
      Допоки він підмоги не дістав.
      А чутки різні звідусіль текли,
      Що Україна, врешті, піднялася,
      Що панська кров вже ріками лилася
      І що донці на поміч йому йшли.
      Їх вів до нього Мурка. Та окрім
      Того, казали, що із Бару поспішало
      Кварцяне військо. На Дніпрі вже стало.
      І Вишневецький йшов на поміч їм.
      Щоб якскоріш Потоцького здолати,
      Рішив напасти гетьман на Лубни.
      Доки підійдуть з поміччю вони,
      А вже й не буде кому помагати.
      В поході спішнім військо потомив
      І в такім виді під Лубни з’явився.
      Потоцький вже відсидівся, від’ївся,
      Поповнив військо за ті кілька днів,
      Які від Остряниці він отримав.
      Тож вирішив напасти, доки ті
      Ще не спочили з тяжкого путі,
      Не укріпились. І у клубах диму,
      Що піднялись від пострілів гармат
      Над полем бою майже під Лубнами,
      Зіткнулись знову козаки з панами,
      Як то було вже кілька день назад.
      Козаки ледь обставились возами,
      Як налетіли піші і кінні,
      Козацький табір геть увесь в огні.
      Рейстровики за «гуляй-городами»
      Своїх стріляють, ляхам в поміч йдуть.
      В козацькім війську ранені, убиті,
      Всі трави щедро кровію политі
      І ляхи табір то в однім прорвуть,
      То в іншім місці. Сил уже немає.
      Час вже давно за полудень зайшов,
      Вже й за вечірню. Та все ллється кров,
      Жорстока битва все ще не вщухає.
      Уже надвечір козаки взялись,
      З останніх сил на ляхів напосіли
      І відігнали, й слідом полетіли.
      Як хочеш жити, ляше, не барись!
      Хотіли ляхи в таборі сховатись
      Своєму. Але слідом козаки.
      Тоді вони помчали до ріки
      Аби у місто чимскоріше впхатись
      Й за стінами відбитися від них.
      Та міст старезний раптом обвалився,
      Хто був на нім – у річці потопився,
      Урятувавсь лиш той, хто перебіг
      Та ті, що вплав за річку подалися.
      Щоб місто брати – сили не було,
      Отож козацьке військо одійшло.
      Всі рахувати втрати узялися.
      Ой, було-було рахувать чого.
      Хоча і ляхів полягло чимало,
      Але й своїх багато поховали.
      І Остряниця відступив бігом,
      До Миргорода чимскоріш подався,
      Де був і порох, і харчі були.
      Якби його козаки узяли,
      То весь запас би, може, їм дістався.

      XXXVI
      Станіслав Потоцький сховався в Лубнах,
      Зализувать рани свої заходився.
      Куди там ганятися по козаках,
      Вже добре, що сам хоч живий залишився.
      Щоправда, услід Остряниці послав
      Кінноту та ще кілька сот реєстрових
      І ротмістр Гижицький наказ його мав
      У бій не вступати з козаками знову,
      А якнайскоріше на Миргород гнать
      Аби до козаків вступити у нього
      І там на Потоцького з військом чекать,
      Разом Остряницю узяти в облогу.
      Гижицький був гордий довіри тії,
      У мріях вже вправився сам з козаками,
      Маєтністю тішив надії свої.
      Та раптом за декілька миль за Лубнами
      Натрапив на досить великий загін,
      Що Мурка і Ріпка вели Острянину.
      Забачивши військо ворожеє, він
      Забув, що на Миргород мчати повинен.
      І з гонором кинувся миттю у бій,
      Щоб слави собі й перемоги дістати.
      Козаки ж сховались у табір у свій,
      Що встигли з возів навкруги збудувати.
      Гижицький вже й так і інак навкруги
      Та тільки наскочить, то мусить тікати.
      Засіли за свої вози вороги,
      Де тільки навчились так влучно стріляти?
      Так в спробах у марних й Потоцький наспів
      І ротмістру слави зовсім не зоставив.
      Бій цілих два дні під Лубнами кипів,
      Гижицький, усе ще у пошуках слави
      І злий на козаків та і на весь світ,
      На шанса свого таки ще сподівався,
      Втирав із обличчя скривавлений піт
      І по бойовищу скажено метався.
      Потоцький на Миргород не поспішав,
      Бо кожна змарнована досі хвилина,
      (І він це на досвіді власнім пізнав)
      На користь іде одному Острянину.
      Тож переговори рішив розпочать
      Аби собі руки скоріш розв’язати.
      Гижицькому ж скоро вдалося узнать,
      Що тих, хто спроможний ще шаблю тримати,
      Лишилося мало поміж козаків.
      Тож в самому розпалі переговорів,
      У табір козацький, як кібець, влетів,
      Дорвався нарешті. Здорові і хворі,
      Усі полягли під шаблями ураз.
      За всі свої кривди поляки помстили,
      Але повернути загаяний час
      І підлістю тою так і не зуміли.

      XXXVII
      Сам Остряниця, заваривши кашу,
      По Задніпров’ю, наче звір, метався,
      На перемогу вже й не сподівався
      Та й досі досить грізно ошкірявся.
      Нарешті, все поставивши на чашу
      Аби не втрапить поміж трьох огнів
      (Ярема був вже десь аж під Лубнами,
      А польний гетьман в Києві з полками,
      Де Лащ уже змагався з козаками,
      Виміщуючи свій безмежний гнів),
      Повів свої полки на Сліпорід,
      Щоб звідти знову на Лубни напасти.
      Надіявсь лише на козацьке щастя,
      Що випадало їм зовсім не часто
      За весь кривавий і тяжкий похід.
      Можливо, то не слід було робити
      Ще й невелике військо розділять,
      А, навпаки, докупи все зібрать
      І на Лубни всім разом нападать,
      Якщо уже наважився на битву.
      Він же пустив загони навсібіч
      Аби вони округу піднімали.
      При ньому ж війська залишалось мало.
      Тут саме ляхи його і напали
      І напосілись добре, ясна річ
      Ярема з однієї сторони,
      Потоцький тисне із другого краю,
      До Сліпороду його притискають,
      Козацьке тіло шаблі їхні крають,
      Хотять побити військо все вони.
      А Остряниця на коні літає
      Не може силі вражій раду дать.
      Його гінці за поміччю спішать,
      А козаки продовжують вмирать,
      Хоч ляхів із собою забирають.
      Весь день точився бій кривавий той,
      Лиш ніч ворожі сили роз’єднала.
      Тоді козаки табір свій зібрали
      І в напрямку до Жовнина погнали,
      Прямуючи униз понад Сулой.

      XXXVIII
      Ой ти, пане-отамане Сокирявий,
      Січовий товариш вірний, козак бравий.
      Скільки раз ходив походом морем синім,
      Не минув повстання жодне в Україні.
      Тож, заледве Остряниця обізвався,
      Як ти тут же з козаками одізвався
      І залляв панам за шкуру добре сала,
      Щоб тебе і твоїх хлопців пам’ятали.
      К Сліпороду Остряниця поспішає,
      А тебе на шлях в Пирятин посилає,
      Щоб обсісти Лубни добре з обох боків,
      Щоб завдати ляхам доброї мороки.
      Ой, пішов же Сокирявий тотим шляхом,
      Щоб в спокої не сиділи кляті ляхи.
      А ті ляхи таки справді не сиділи,
      А чимдуж на Остряницю напосіли,
      Напосіли на ріці на Сліпороді,
      Що й одбитися од них козакам годі.
      Бачить-бачить Остряниця – нема діла,
      Коби ж поміч та козацькая поспіла.
      Все по полю поміж ляхів поїжджає,
      Сокирявого на поміч виглядає.
      Виглядає-виглядає та не бачить.
      Ой, не скаче він на поміч, ой, не скаче.
      Та не той козак - отаман Сокирявий,
      Щоб не кинутись на поміч в бій кривавий.
      Ледь зачув, що Остряниця знемагає,
      З козаками на коней своїх сідає.
      На коней сідає, мчить у чисте поле,
      Щоб козацьку захистити честь і волю.
      Ой, недобре Остряниця учиняє,
      Коли з поля бою уночі втікає.
      Як покликав вже на поміч, дочекайся,
      До кінця ж на полі бою залишайся.
      А ти кликнув та й подався собі далі.
      Хто примчить – залишив ляхам на поталу.
      Ой, примчався Сокирявий к Сліпороду,
      Кругом тиша, ніхто полем тим не бродить.
      Зупинився та задумавсь козак лише,
      Підозріла видається йому тиша.
      Підозріла, щоб не влізти в пащу звіра,
      Він на дуба лізе аби перевірить.
      Дуб високий, як далеко видно з нього
      Та й на ньому враз помітили чужого.
      Ой, побачили чужого реєстрові,
      Що за злотого продатися готові.
      Ухопили отамана, руки в’яжуть.
      «Ах, попався, песій сину!»- йому кажуть.
      Пов’язали йому руки, радість мали,
      Що самого Сокирявого піймали.
      Та й віддали Вишневецькому у руки
      На наругу, на тортури і на муки.
      Козаки ж без отамана поховались,
      А потому теж до Жовнина подались.
      А що стало з отаманом – де їм знати,
      То, хіба що,Вишневецького спитати.

      ХХХІХ
      Довідавшись, що гетьман Острянин
      До себе всіх козаків закликає,
      Микита ляхів сіпати кидає,
      Веде до Сліпороду свій загін.
      Вже у дорозі чутки донесли,
      Що Острянина там уже немає,
      Що він уже на Жовнин відступає,
      Тож повернути змушені були.
      В дорозі стріли Гуню з козаками,
      Який на заклик також поспішав.
      Отож загін удвоє більшим став.
      Ішли пустими селами й шляхами,
      Бо із селян хто в козаки подавсь,
      А хто сховавсь від страху перед ляхом.
      А де-не-де і палі понад шляхом
      Для тих, хто ляхам в руки попадавсь.
      Чим ближче Жовнин, тим непевніш їм,
      В усі кінці розіслана сторожа,
      Бо звідки хочеш лях з’явитись може.
      А чи то гетьман в Жонтині ще тім?
      Ось вже й Сула і табір із возів,
      Навколо ляхи густо кіньми скачуть,
      То, певно, тут ще Остряниця, значить.
      Спинились, Гуня поле оглядів.
      - Бач, Яків так нічому й не навчився.
      Поглянь, як дурно табір збудував,
      А місце ж, Боже, нащо це обрав?
      Хіба тут битись? – Гуня розізлився,-
      Казав йому: не вмієш – не берись.
      От тобі й гетьман! Тільки люд погубить!
      Лиш булавою помахати любить.
      Та ні, Микито, ну ти подивись!
      Микита згоден з отаманом був.
      Та що вже можна було виправляти?
      Потрібно швидше в табір поспішати,
      Доки Потоцький шлях не перетнув.

      XL
      Станіслав Потоцький урешті зітхнув
      Полегшено. Драби у пастку попали.
      Кіннота, що слідом за ними помчала
      Й хвилини в спокої їх не залишала.
      Під Жовнин загнала. Там табір їх був.
      Тож він із Яремою рушили слідом,
      Щоб драбів тих повністю врешті розбить,
      Призвідця Яцька Остряницю зловить,
      А хлопство на палі усе посадить
      За всі ними вчинені шкоди і біди.
      Йому вже набридло туди та сюди
      Гасати: втікати чи гнатися слідом
      За драбами.Чув він вже труби побіди,
      Бали переможців, святкові обіди
      І він – переможець над хлопством один.
      Не став чекати, доки прийде брат
      І кинув в бій усі наявні сили.
      І знову чорні хмари небо вкрили
      І кулі пісню смертную запіли,
      І все кроїли шаблі на свій лад.
      І ті, і ті волали поміч Бога.
      Хотіли жити – хто їх там питав!
      Лилася кров та хто її спиняв!
      Лежали вбиті – хто їх рахував,
      Як на кону можлива перемога.
      І цілий день навколо лише смерть.
      І ті, і ті достойні перемоги.
      І ті, і ті не жаліли нікого.
      І ті, і ті бажали лиш одного:
      Наповнить пекло вражим трупом вщерть.
      Надвечір, врешті, гору стало брать
      Шляхетське військо. За вози прорвалось
      В кількох місцях. Вже в таборі змагались
      І Остряницю жовнірам удалось
      З кіннотою від табору відтять.
      Той з козаками за Сулу подався.
      Потоцький перемогу святкував,
      Хоч дехто іще опір учиняв
      І насмерть бився. Та Потоцький знав,
      Що переміг. І радо засміявся.

      XLI
      Козаки бились ще та поміж них
      Вже пролунало кляте слово «зрада».
      Непевний час уже чутки громадив
      І в себелюбства вводив тяжкий гріх.
      Микита чув про втечу Остряниці
      Та ще не вірив. Лише бачив, як
      В жорстокій січі відступав козак,
      Даючи ляху в табір доступиться.
      Як вже смеркало, ляхи подались,
      В надії, що на ранок все закінчать,
      Бо вже козакам битись було нічим.
      До ранку, може би, й самі здались?!
      Як стихло все, зібрались козаки
      Аби військову раду учинити,
      Разом рішити, що його робити:
      Чи то здаватись ляхові, поки
      Іще не весь козацький рід загинув,
      Чи битись далі? Гетьмана нема.
      Таки утік. Покинув. Та дарма,
      Як рада скаже, кожен так і вчине.
      Спочатку треба гетьмана обрать,
      Хтось має далі військом керувати.
      Та тут нема що думати-гадати,
      Адже є Гуня. Йому й керувать.
      І новий гетьман козаків пита:
      - Що будем далі: битись чи миритись?
      Кричить козацтво дружно: - Битись! Битись!
      І крик той аж до ляхів доліта.
      Злякались ляхи: що то там таке
      Поміж козаків робиться? Схопились.
      Усе спокійно – ті ніде не ділись
      Та відчуття, усе ж, якесь гірке.
      - Ну, коли так,- то Гуня козакам,-
      Полічим втрати, табір відбудуєм
      І таку вранці зустріч улаштуєм,
      Що, навіть, і не снилося панам.
      Робота закипіла на всю ніч
      Та ледь на сході небо посвітліло,
      Козаки зготуватися успіли,
      Щоб з ляхами зустрітись віч-на-віч.
      Щоправда, війська зменшилось тепер,
      Гармат удвоє, навіть, менше стало,
      Багато ляхи й пороху забрали
      Та дух козацький поки ще не вмер.
      І знов тривала битва цілий день,
      Ще більш кривава, ніж була учора.
      То ті, бува, то другі брали гору,
      Загони цілі вирізались впень.
      Кров ручаями у Сулу текла,
      За трупами, як валом, боронились
      І, аж надвечір, ляхи відступились.
      Їх перемога так і не прийшла.

      XLII

      На кілька день спинились вороги.
      Козаки тихо в таборі сиділи,
      А ляхи їх з усіх боків обсіли,
      Якщо здолати вже не до снаги.
      Ті і другі на поміч сподівались.
      На третій день Скидан-таки прийшов
      Та ледь Дніпро загоном перейшов,
      Як ляхи з реєстровими напались.
      І стрілянина навкруги знялась,
      І кулі роєм навкруги літали,
      І у Скидана одна з них попала.
      Впав отаман поранений ураз.
      Козаки миттю його підхопили
      І в Чигирин відправили назад.
      Самі ж ввірвались в той свинцевий град
      І все-таки до табору пробились.

      XLIII
      Невеселі думки в козаків:
      Ляхи табір звідусіль обсіли.
      Польний гетьман з військом ген спішив,
      Вже й до Переяслава вступили.
      Два-три дні і будуть уже тут,
      Бо у нього більшість – то кіннота,
      Що козакам виставити проти?
      Як курчат їх ляхи переб’ють.
      Гуня думу думає сидить:
      Як себе і військо врятувати
      Треба в інше місце відступить
      Аби табір там побудувати.

      XLIV
      Доки польний гетьман не прийшов,
      За ніч міст козаки збудували,
      За Сулу пішли й попростували
      До Дніпра.Там Гуня віднайшов
      В гирлі Старця місце дуже вдале
      На високім березі ріки.
      Ляхи ще не кинулись поки,
      Новий табір зводити почали.
      Поспішали, бо у кожну мить
      Гетьман польний міг сюди приспіти.
      Треба було добре його стріти,
      Щоб йому не так спокійно жить.
      Скоро поміж Старцем і Дніпром
      З двох сторін, а з третьої – болотом,
      Виріс табір з мозолів і поту,
      Що у нього козаки гуртом
      Вклали. Ще й политий щедро кров’ю,
      Бо роботи ледве почали,
      Як полки коронні підійшли
      І кінноту кинув гетьман свою
      На іще не зведені вали.
      Тож одні козаки відбивались,
      А другими вали насипались,
      Що возами зміцнені були.
      В колотнечі день і промайнув.
      Уночі з-під Жовнина прибули
      Ті полки, що при облозі були.
      Гуня все то дуже добре чув.
      Літо саме в розпалі стояло,
      Тиша аж дзвеніла навкруги.
      Чути все, що роблять вороги,
      Як у них там свято вирувало,
      Бо докупи їх зійшовся путь
      І у пастку козаків загнали.
      Та вони ще рано святкували,
      Хай ще табір спробують візьмуть.

      XLV
      Ще кілька днів проминуло спокійних,
      Притихли ляхи, мовби чогось ждуть.
      А в козаків не просихали спини:
      Вони ладнали табірнії стіни,
      Бо знали: ляхи знову в бій підуть.
      А Гуня на валу стояв, вдивлявся
      У польський табір. Він бо добре знав:
      Потоцький просто так не відступався,
      До каверзи якоїсь готувався,
      А от якої – хто би підказав.
      Та незабаром все відомо стало,
      Коли загони з табору пішли
      І раптом небо наче запалало
      І дими чорні, як примари, встали,
      І пісню смерті вітри завели.
      А незабаром стали приганяти
      До табору козацького усіх:
      Від матері й маленького дитяти,
      Аж до старців, що ледь могли чвалати.
      А як зігнали, то взялися їх
      Всіх на очах козацьких мордувати,
      Садить на палі, на вогні палить,
      З живих ще шкуру пасмами здирати,
      Рубати руки, очі вивертати,
      Ще й жартували: «Голосніш кричіть!»
      Чи є козаку гірше на землі,
      Ніж бачити, коли невинний гине.
      Відразу похапались за шаблі
      І кинулися дружно до валів,
      Здавалось, вже ніщо їх не зупинить.
      Палають очі, гнів в грудях горить…
      І раптом Гуня, як з землі зродився:
      - Назад, голото! – враз як закричить.
      Вам що: на світі цім набридло жить?-
      І вал козацький тут же зупинився.
      А Гуня далі каже:- Клятий лях
      Вас на ці муки виманити хоче.
      Дивіться, братці, хай пече в грудях,
      Дивіться, братці, не відводьте очі!
      Дивіться, братці добре, це за нас,
      Це наші муки люди ці приймають,
      Щоб ви помстились, коли прийде час,
      Щоб не здригнулася рука у вас,
      Дивіться, братці, як вони вмирають!
      Щоб так і ви могли їх покарать!
      Дивіться, братці, всіх запам’ятайте,
      Щоби могли сторицею віддать,
      Щоби їм довго в муках помирать,
      Дивіться і очей не закривайте!
      І козаки завмерли на валах,
      Дивилися, очей не опускали.
      До болю шаблі стиснуті в руках
      Та пломеніє ненависть в очах,
      І кожну мить у серці карбували.
      Все, що жило, померло в душах їх.
      Їм вже всього для щастя було мало,
      Лише дістатись врешті-решт до них
      І в їх крові втопити їхній гріх.
      І «смерть за смерть» у душах їх палало.
      І гетьман Гуня поряд них стояв
      Поблідлий, в гніві аж тремтіли руки
      І подумки тих виродків карав,
      На них найгірші кари накликав,
      Щоб відомстить ці нелюдськії муки.

      XLVI
      Пройшло відтоді іще кілька днів.
      Серця козацькі гнівом аж палали,
      Вони усе на Гуню поглядали,
      Немов питали: «Що це ми панів
      Так до цих пір, як слід, не покарали?
      Невинна кров все стукає в серця.
      Хіба ж таке козакам до лиця?
      Хіба ж ми зовсім немічнії стали?»
      А Гуня все дивився і мовчав.
      Він сам горів помститися. Та бачив,
      Що ляхи все іще чекають, наче,
      Щоб Гуня не утримався й напав.
      Та скоро ляхи, бачачи, що він
      На них не дума зовсім нападати,
      Вже перестали, навіть, і чекати,
      Розслабилися. Із усіх сторін
      До них постійно військо прибувало.
      То що ж боятись купки козаків?
      Тоді аж Гуня вихлюпнув свій гнів.
      Зібрав усе козацтво перед валом
      І сам на табір ляхів їх повів.
      Спочатку ляхи, навіть, розгубились.
      Вони якраз обідати розсілись,
      А тут козаки сунуть до валів.
      Поки зібрались, кинулись до зброї,
      Поки збігались до своїх полків,
      Вже й перед валом бачать козаків,
      Що мчать і ніг не чують під собою.
      Ударили з мушкетів і гармат
      У саму гущу війська січового.
      Та не спинились козаки від того,
      Бо гнів побільшив сили їх стократ.
      Їм кулі, ядра били у лице,
      Їх шаблі, списи на валах зустріли,
      Але вони так помстою горіли,
      Що, навіть, не дивилися на це.
      І в самий розпал штурму січового,
      Ядро убило того козака,
      Що ніс над отаманом бунчука.
      Бунчук – то сила. Як в бою без нього?
      Там, де бунчук, там отаман завжди,
      Козак завжди на нього позирає
      І, як не бачить, то на думці має:
      Чи там, бува, не сталося біди?
      Упав бунчук і весь козацький вал
      На мить завмер, спинилася атака.
      Що з отаманом? Може бути всяке!
      І, доки ще горить в серцях запал,
      Сам Гуня бунчука хапа того
      І з ним біжить вперед на вражу силу.
      Козацьке військо в одну мить ожило
      І вже нікому не спинить його.
      Ввірвалися, як смерч, в найближчі шанці,
      Там, де піхота найманців була
      І вся німота у крові лягла,
      Бо не жаліли і не брали бранців.
      Рубали, били, мчали, мов сліпі,
      Перед очами лиш невинних муки,
      Без втоми працювали їхні руки
      І гнів, як перше, у грудях кипів.
      Злякались ляхи, кинулися всі
      Аби спинити ту невтомну силу
      І лиш тоді козаки відступили,
      Червоні від кривавої роси.

      XLVII
      Потоцький з того дня, як ошалів
      І кілька день у війську лад наводив.
      За голову хапався: скільки шкоди
      Той клятий здрайця війську наробив.
      Німецька вся піхота полягла,
      Порізали, як свині, кляті драби.
      «Так їм і треба,-злився,- Тоті шваби
      Не вміють битись». Піт утер з чола.
      Дивився, як живі ховають вбитих
      І хлопів замордованих згадав.
      Ні, він від того зовсім не страждав:
      Самі ж і винні – хлопи посполиті.
      Він вже не перший бунт переживав,
      Маєтків поруйнованих набачивсь
      І шляхту перевішану. Й не плаче.
      Хтось, може, з тих ту шляхту мордував.
      І ґвалтував жінок, і різав діти.
      Шукати винних – справа то дурна
      І в нього кара для усіх одна.
      Потрібно всіх покірності навчити.
      Що розуміють хлопи? Лише страх.
      Бунт лише страхом можна зупинити
      І кров’ю здрайців полум’я залити,
      Тримать, хай в закривавлених руках,
      Але в покорі. Іншого не знає.
      От козаки – то зовсім інша річ,
      Він ладен з ними битись віч-на-віч.
      Козак завжди порядно поступає.
      Жаль тільки, що доводиться отак
      Поміж собою битися за згоду.
      Якби ж то їм та спільного походу
      Проти отих татарських зарізяк,
      Чи москалів. Ото була би сила!
      А так,покласти військо задарма.
      Та для держави гіршого нема,
      Як її діти щось не поділили.
      Та бунт є бунт і, щоб його спинить,
      Потрібно всіх жорстоко покарати.
      І він це зробить.Свідок – Божа мати.
      Хай доведеться кров’ю все залить.
      І, перш за все,це бунтівне кубло,
      Де козаки із хлопами засіли.
      Нехай погинуть, раз самі схотіли
      Аби від них і духу не було.
      Він кинув в бій усі наявні сили,
      Кінні і піші без упину йшли,
      Роїлись кулі, без кінці ревли
      Гармати. Ядра рвали землі тіло.
      З усіх сторін насіли на кубло,
      З усіх боків тих здрайців мордували,
      Але вони й на крок не відступали.
      Потоцький вже намірився, було,
      Резерв останній кинути в атаку,
      Але спинився. Вечір наступав,
      Він ні одного рубежу не взяв,
      Тож користь буде із того ніяка.
      І він війська до ночі відізвав.
      Прихильник тої тактики старої –
      «Батіг і пряник». Як не зміг одною,
      То він другою зразу починав.
      «Батіг» сьогодні користі не дав,
      Назавтра шле посланців до козаків
      (Хай не військова, але теж атака)
      Із постановами, що сейм прийняв.
      Там про реєстр про козацький мова.
      А раптом клюнуть? Вибухне розбрат.
      Тоді він швидко наведе тут лад.
      Та здрайці ті не прийняли умови.
      Його посланців чемно прийняли
      І на в’язанки сіна посадили,
      І хліб дали, і рибою вгостили
      Ще й до воріт люб’язно провели.
      Пообіцяли все то прочитать
      І на козацькій раді обсудити.
      Ну, обсудили, кажуть, песі діти,
      Та не бажають на таке пристать..
      Не за реєстр, бач, вони взялись
      Супроти війська Речі воювати,
      Вони Вкраїну хочуть захищати,
      Щоб вона вільна була, як колись.
      Прокляті драби! Ну, коли вже так,
      То знову ми «батіг» візьмемо в руки.
      Ви ще волати будете з розпуки
      Та вже назад не вернете ніяк.
      Тут і гармати саме підвезли
      Облогові. Тож можна починати,
      Щоб, а ні їсти драбам, а ні спати,
      Щоби очей склепити не могли.
      І день, і ніч із ними бій вести,
      На них по черзі війська посилати.
      Хай не дають спокою їм гармати
      І день, і ніч – аби вкінець звести!

      XLVIII
      Нема спокою в таборі козацькім.
      І день, і ніч лях клятий насіда.
      Вже сил немає. І козаки зляться,
      Бо з їжі лиш конина та вода.
      Як тут не злитись? Ще й редут проклятий,
      Що ляхи перед табором звели,
      Хоч би на хвильку припинив стріляти.
      Як на долоні козаки були
      Для ляхів з нього. Ледь поворушився,
      А вже потвора ядрами плює.
      А вже як Гуня на редут той злився,
      Він йому спати зовсім не дає.
      Вже б чи зірвати ту потвору кляту,
      Щоб козакам не муляла вона?
      Та хто ж візьметься так ризикувати,
      Там же навкруг сторожі, як стіна?
      Аж тут Микита: - Батьку-отамане,
      Чом нам ту штуку к чорту не зірвать?
      - А хто ж із вас ризикувати стане?
      - Та хоч би й я. Двох-трьох ще хлопців взять,
      Що пометкіші. Та й піти у гості
      І влаштувати свято їм гучне,
      Аби збирали потім довго кості
      Ті, кого смерть усе-таки мине.
      - Ну, що ж, Микито. Дай вам,хлопці, Боже!
      Це б товариству послуга була,
      Що усі битви замінити може.
      Дай, Боже, хлопці.- Витер піт з чола,-
      -Бо я уже не знаю, що й робити
      Із клятим лядським витвором отим.
      Та обережніш.- Батьку, ми ж не діти,
      Підем, оглянем. Далі поглядим.
      Як добре смеркло, то й подавсь Микита,
      Узяв собі трьох добрих козаків,
      Аби зблизька ту штуку розглядіти.
      Редут громадой темной височів.
      Зблизька, здається, закрива півнеба,
      Навколо шанці, бродять вартові.
      Якось їм ближче підібратись треба,
      Пароль дізнатись. Лежачи в траві,
      Микита придивлявся й прислухався.
      У ляхів тихо. Чутно перегук
      Між вартовими.Він то віддалявся,
      То наближався. Та ще зрідка звук,
      Бува, у тишу раптом увірветься,
      На мить зависне та і пропада.
      Лежать козаки, ждуть, поки зіб’ється
      У вартового сонного хода.
      А він вже вголос смачно позіхає.
      Підкрались тихо. Кинулися вмить,
      Притисли, рот рукою затискають,
      А біля горла гострий ніж тремтить.
      -Ні звуку, чуєш! Як пароль? Швиденько!
      Той з переляку прохрипів: - Лубни!
      Не убивайте, братчики, рідненькі,
      Я ж теж козак! У мене два сини…
      - Мовчи й не диш, як хочеш іще жити!
      Степан, на варту стань замість цього.
      Його ж, як писне, то одразу вбийте!
      Чекайте тут на мене. Я бігом!
      А сам мерщій до табору метнувся,
      Взяв три десятки своїх козаків
      І до редуту з ними повернувся.
      Ще між своїх Микита пояснив,
      Що саме й як їм слідує робити.
      Пішли по шанцях.Знаючи пароль,
      Їм вартових вдалося перебити
      Зовсім без шуму. Шлях відкритий – зволь!
      Подерлись вгору, де стоять гармати.
      У них завдання його зруйнувать,
      Гармати кляті добре заклепати
      І вниз к чортам собачим поскидать.
      Все, наче, добре. Ніч ще попереду
      І ляхи сплять, бо саме сонний час.
      Та раптом ложка дьогтю в бочку меду.
      На сполох ляхи вдарили ураз.
      Чи щось таке їх раптом налякало?
      Чи щось таке узнали? Ожили
      І до редуту звідусіль помчали.
      Козаки тільки справу почали.
      Та що робити: ляхам в руки датись?
      Микита крикнув голосно: «Тікай!»
      Прийдеться із невдачею вертатись.
      Ну, що ж, потворо клятая, бувай.
      Та ми іще повернемось до тебе.
      Спустились хутко вниз і подались
      Бігом до свого табору, до себе.
      Коли редут позаду залишивсь,
      Спитав Микита одного з козаків:
      - Де той козак, що нам пароль сказав?
      Я ж наказав надійно вартувати,
      Щоб драла чого доброго не дав.
      - Пробач, Микито. Та він так просився,
      Що я його узяв і відпустив.
      Здивований Микита аж спинився:
      - Та ж ти всю справу нашу загубив!
      Це ж він, потвора, сполошив всіх ляхів!
      І ти повірив зраднику? Ех ти! –
      Махнув рукою та й подавсь по шляху…
      Хоч не вдалася справа, а між тим
      До ранку ляхи не могли заснути,
      Так їх набіг козацький налякав.
      І шум, і гам до ранку було чути,
      Мабуть, Потоцький нападу чекав.

      XLIX
      Знов ляхи землю день і ніч мордують,
      Ногами топчуть, ядрами довбуть
      І лізуть, лізуть, стогнуть, галасують,
      І кров невинну ручаями ллють.
      Боплан до ляхів, кажуть, з військом суне,
      До козаків Філоненко іде.
      В надії в далеч поглядають люди.
      Ну, де ж він? Скоро поміч приведе?
      На Старці другий місяць колотнеча:
      Товчуться люди, б’ються і кричать.
      Тягар звалили заважкий на плечі,
      Але ніхто не хоче уступать.
      Усе ж надія – поміч скоро буде
      І можна трохи поки потерпіть.
      Як шаблю лях не стромить тобі в груди,
      Настане скоро довгожданна мить.
      А смерть і далі урожай збирає
      І не жаліє а ні тих, ні тих.
      Сліпая куля жертв своїх шукає
      Аби у грудях поселитись їх.
      Вже в кінці липня викликав Микиту
      До себе Гуня: - Звістка надійшла,
      Що із Січі простує шляхом битим
      Полковник Филоненко.Чимала
      У нього валка із припасом різним
      Та ще й загін з двох тисяч козаків.
      Хоч би устигли! Не прийшли запізно,
      Та щоб Потоцький не перепинив.
      Отож зроби, Микито, справу гарну:
      Піди, зустрінь полковника в степах
      Та проведи, щоб не блукали марно,
      Поквап їх швидше. У твоїх руках
      Сьогодні доля усієї справи.
      Устигнуть хлопці – будемо ще жить,
      А ні – то всі погинемо безславно,
      Не буде кому і хреста стромить.
      Вночі Микита за Дніпро подався,
      Там у селі коня собі добув,
      Понад Дніпром в південний бік помчався,
      Вслухався добре, щоб не проминув,
      Бува, того, кого зустріти має.
      Був обережним: й ляхи навкруги,
      Та небезпека і друга чигає
      У час непевний. Всюди вороги.
      Тим більше, коли вершник одинокий,
      І сіроманці, й зграя розбишак,
      Що обдеруть не згірше того вовка.
      В таку годину їм привільно так.
      І їм все рівно: чи чужі, чи свої.
      Для них своїх нема – усі чужі.
      Кого прихоплять на шляху юрбою,
      Того і візьмуть зразу на ножі.
      Микита був не боязкого роду,
      За себе міг, як треба, постоять.
      І міг завдати підлим таку шкоду,
      Що краще б було його не чіпать.
      Та зараз в нього хлопці за спиною,
      Яким він конче має помогти.
      Не час із себе корчити героя,
      Вже краще підозрілих обійти.
      Тож він то мчав, то потайки скрадався,
      Щоб ворогам не втрапити до рук.
      Навколо степ безмежний розстелявся,
      Пташиний чувсь веселий перегук.
      Стояла друга половина літа,
      Трава суха стелилася до ніг,
      Давно посохли польовії квіти,
      Дивись, вже й осінь скоро на поріг.
      Тут, у степу й не вірилось Микиті,
      Що десь там людям треба помирать,
      Лежать десь поряд і живі, і вбиті,
      А смерть косою не встига махать.
      Зі сторони здавалось – він дрімає,
      Весь у своїх віддалених думках.
      Та то лише здається. Він встигає
      Розгледіти сторожко древній шлях,
      Окинути чіпким миттєво оком
      Усі навкруг простори степові,
      Розгледіти між хмарами високо
      Орла – свойого брата по крові.
      Аж попереду, наче, закуріло.
      Завмер Микита, миттю підібравсь.
      Уже на ту годину вечоріло,
      Червоний диск за пагорби ховавсь.
      Хто ж там такий? Свої чи вража сила?
      Примітив збоку кілька верхівців.
      Мабуть, сторожа? Чи ж його уздріла?
      Відвів коня, у балочці засів.
      Верхівці стороною подалися
      І тупіт коней стих удалині.
      Микита добре в балочці вмостився,
      Мурашки нетерпіння по спині.
      Все ближче, ближче скрип возів важенних,
      Усе чутніше тупіт тисяч ніг.
      «Невже свої? Невже кінець скажених
      Поневірянь для братчиків моїх?»
      І раптом пісня голосна козацька
      Про Луг Великий та про матір-Січ.
      «Нарешті стрілись, любі мої братці!»
      На землю тихо опускалась ніч.

      L
      Потоцькому донесено було,
      Що із Січі іде обоз чималий,
      Везе усе, що так не вистачало
      І що дістати військо не могло,
      Бо вже обдерло геть усю округу.
      Обоз, щоправда, йшов до драбів тих.
      Та чи потрапить він іще до них,
      То буде видно? Йде облога туго,
      Поки ті здрайці тішаться з надій.
      А забери у них оту надію,
      Вони одразу вовками завиють.
      Тоді бери й полову із них вій.
      Тож його військо пантрувало степ,
      Щоб запримітить здалеку обоза
      І до останнього забрати воза.
      А він не їде та не їде. Вже б
      Мав і з’явитись! Врешті, звістка вдала:
      Іде по правім березі Дніпра.
      Вже і по драбах видно, що пора,
      Бо також готуватися почали.
      Тож гетьман зразу викликав Лаща,
      Велів драгунів і гусар узяти
      Та прихопити також і гармати,
      Засісти на тім боці у кущах
      І добре стріти вражого обоза,
      Всіх драбів знищить, а добро забрать.
      І, не дай Боже, в табір не пускать
      Ні жодну душу, а не те, що воза.

      LI
      Вже й Тясмин залишивсь позаду,
      Козацька валка шляхом йшла.
      Микита розглядався радо,
      Бо добра доля їх вела.
      Не стріли жодного загону –
      Ні ляхів, ні рейстровиків.
      Уже й спиняти скоро коней.
      Здається, без проблем довів.
      Уже з полковником детально
      Обговорили що і як.
      Тепер – як карта ляже далі,
      Вони й чинити будуть так.
      Щоб всім їм не ризикувати,
      Надвоє військо розвели:
      Одні в човнах пливли, гармати,
      Припаси по Дніпру везли.
      Другі і далі йшли з обозом.
      Як раптом…Всяке може буть…
      Не все загине у дорозі,
      Хоч половину привезуть.
      Чим ближче Старець, тим тривога
      Все більше в душу заліза.
      Микита молиться до Бога
      Аби минула їх гроза.
      Не умолив. Мабуть, не доля,
      Бо крик рознісся: «Ляхи йдуть!»
      І справді, тупіт з боку поля,
      Кіннота закрива їм путь.
      А за Дніпром вже й табір видно,
      Де їх чекають козаки.
      Та треба ляхів стріти гідно
      На берегах Дніпра-ріки.
      Що воно сказано – козаки,
      Докупи вмить вози звели.
      А ляхів в полі, наче маку,
      Гусари лавою ішли.
      В козаків зброї із запасом,
      Тож є чим ворога стрічать.
      Та не стріляють, щоб завчасно
      Те лядське військо не злякать.
      «Ну, хоч не все везем обозом».-
      Не встигла думка промайнуть,
      Гармати вдарили у лозах
      І чутно, що по річці б’ють.
      І вал гусарський уже поряд
      І тут навстріч свинцевий вал.
      Упали коні, люди. Скоро
      Змішав усе кривавий шал.
      Мушкети били без упину.
      Гусар їх гонор гнав у бій –
      «Щоб хлопам показати спину!?»
      Йшли, як худоба на убій.
      Слідом драгуни і піхота.
      Усе в чаду пороховім,
      Не розбереш: хто за, хто проти.
      У вухах крик, гарматний грім.
      Останнє, що Микита бачив –
      Драгун…Удар по голові…
      Почув, як хтось десь стогне, наче,
      Впав на розтерзаній траві.

      LII
      Усе вдивлявся Гуня за Дніпро
      В години бою чи в хвилини тиші
      І хвилювала одна думка лише,
      Одна лише єдина думка про
      Те, чи встигне надійти підмога.
      Бо козаки надією живуть.
      Та, якщо поміч скоро не діждуть,
      Лишиться сподіватися на Бога.
      Аж ось, нарешті, довгожданна вість:
      Обоз вже близько, тож готуйте стрічу.
      Куди й поділись недовіра, відчай
      Та і на ляхів, наче, втихла злість.
      А зразу всі на той бік поглядали.
      У ляхів тиша, навіть, дивно чуть.
      І раптом окрик: «Он вони,ідуть!
      Човни пливуть та і возів чимало!»
      Полегшено зітхнули. Та за мить
      Все як у сні поганому змінилось:
      «Гусари, гляньте!»- табором котилось,
      А тут гармати зачали палить.
      Дніпрові води враз завирували,
      Одні човни на дно одразу йшли,
      Їх ядра лядські в якусь мить знайшли,
      Другі в заплавах ще маневрували.
      А на тім боці січа люта йде
      І козаки, засівши за возами,
      Стрічають ляхів кулями й списами.
      Бач, Филоненко вміло бій веде
      І ляхів близько себе не пускає.
      А що Потоцький? Чи не затіва
      Якої-небудь каверзи, бува?
      Чи поміч ляхам тим не посилає?
      Тож Гуня крикнув: - Браття-козаки,
      Ударим в поміч січовому брату,
      Щоб і маленьку поміч надіслати
      Тим клятим ляхам було не з руки.
      І козаки із шанців піднялись,
      І через поле всі гуртом помчали.
      А ляхи того, мабуть, не чекали,
      Бо за мушкети доки узялись,
      А козаки вже в них перед валами.
      Отож одразу врукопаш зійшлись
      І темні сили в душах їх звелись
      Про кров, про помсту і про смерть волали.
      Натисли в дикім шалі козаки,
      Хоч і було їх значно менше ляхів,
      Та не від сили, радше, а від страху
      Вони урешті подались-таки.
      Уже за північ, а все бій кипить.
      Потоцький все, що мав, супроти кинув
      І врешті десь за другої години
      Велів козакам Гуня відступить.

      LIII
      Карпо Скидан між бранцями лежав,
      Туга пов’язка спеленала груди,
      Перев’язали, мабуть, добрі люди,
      Яких він зовсім навіть і не знав.
      Проклята куля не давала жить –
      Таке мале, а вже ж таке болюче,
      Ужалила на тій дніпровій кручі
      І він тепер, як немовля, лежить.
      Що було далі – і не пам’ята.
      Якісь уривки…То він на підводі…
      То уже в хаті й ворухнутись годі…
      То незнайомець щось його пита.
      Позаду збройні люди виглядали.
      А далі біль…І от він уже тут,
      Оця туга пов’язка замість пут,
      Хоч інших в пута і кайдани взяли.
      Кількадесят їх ляхи тут звели,
      Одних він знає: Сокирявий, Мурка,
      Не раз ходили разом проти турка,
      А інші незнайомими були.
      Чому їх ляхи до цих пір не вбили?
      Чи хочуть страту показну зробить,
      Щоб всім охоту повставать відбить,
      Як з Павлюком, Сулимою зробили?
      Так це навряд чи порятує їх.
      Бажання волі все одно сильніше,
      Отож даремно вони душу тішать,
      Ті їхні кари й упадуть на них.
      А хочуть бачить, як вмира козак
      І на колінах перед ними плаче?
      Ну, що ж, нехай. Вони-таки побачать.
      Він ладен вмерти. Та зовсім не так,
      Як їм хотілось. І перед народом
      Їх прокляне і плюне у лице.
      Побачить хочуть – то побачать це,
      А на щось інше й сподіватись годі.
      Карпо вслухався в недалекий бій,
      Що безперервно день і ніч точився
      Та дивувався – бач, козак вчепився,
      Покаже клятим ляхам норов свій!
      Та у душі ще теплилась надія,
      Що, може, звільнять браття-козаки.
      Він проганяв від себе ці думки,
      Щоб у душі непевність не посіять.
      Та якось бій мов наближатись став:
      І брязкіт зброї, і гучніші крики,
      Здавалось, вал нестримний і великий
      Котив і все собою накривав.
      Всі полонені враз занервували.
      В той бік почали дружно поглядать.
      Та і сторожа теж затупцювала,
      Немов, не знала – битись чи тікать.
      В Карпа в душі надія відродилась.
      Невже? Нарешті! Господи, скоріш!
      Ех, коби шаблю чи, хоча би, ніж,
      Ми б іще трохи з ляхами побились.
      Та ледь надія в серці ожила,
      Маленька зовсім, квола, ледве тліє,
      Як вітер зла зненацька як повіє.
      І від надії лиш одна зола.
      Бо тут якиїсь офіцер надбіг,
      Щось прокричав.Забігала сторожа.
      Що вони роблять? Буть того не може?!
      Та ж хіба Бог таке дозволить міг!
      Неначе зграя злючених вовків,
      Сторожа разом кинулась на бранців
      І перша кров нещасних полилася,
      Не викликавши, чомусь, Божий гнів.
      Беззбройні і безсилі проти тих,
      В чиїх руках були і зброя, й сила,
      Вони все ж опір, як могли, чинили
      І, хоч зубами, діставали їх,
      Убивць проклятих. Стогони, прокляття
      Враз заглушили недалекий бій.
      Лежав Карпо – вже мертвий, ще живий.
      Як не хотілось так йому вмирати,
      Не як козак, а як кабан якийсь,
      Який нездатний опору вчинити.
      Та бачив, що не годен щось змінити,
      Лежав, чекав та Богові моливсь.

      LIV
      Вернулись в табір козаки
      В надії: вдоста хоч поїсти
      Й розчарування смак гіркий –
      Забрали ляхи усе чисто.
      Пристало декілька човнів,
      Козаків кілька сот прибилось,
      А усе інше чи на дні,
      Чи клятим ляхам залишилось,
      Як не загинуло в огні.
      І козаки, що стільки часу
      І сил віддали цій борні,
      Накинулися на припаси,
      Боялись, що не стачить їм,
      Що хтось візьметься відбирати.
      І невдоволення, як грім,
      Між ними стало проривати.
      Зусюди крики понеслись:
      - Терпіли скільки, може, досить?
      Була ж можливість – вже б здались
      І на Січі сиділи б досі!
      Нащо вмираєм? Може лях
      Нас навіть і не покарає?
      Згадайте, у отих листах
      Потоцький милість обіцяє!
      Здаватись! Досить воювать!
      Послів до гетьмана послати!
      Давайте зразу ж обирать!
      Ні, слід до завтра почекати!
      Дививсь на теє Гуня все
      І бачив – війська вже немає,
      А що лишилось – не спасе
      Ні гнів, ні сила ніякая.
      Що ж – доведеться розділить
      Тяжкую Павлюкову долю.
      Відчув ураз – душа болить,
      Як не боліла ще ніколи.
      Він відвернувся від юрби,
      Що військом була ще сьогодні.
      Усе, що міг, він вже зробив,
      Повоював – то, може, й годі!?
      І гірко на душі було
      За долю свойого народу.
      Згадав, як Павлюка «здало»
      В бою козацтво. За угоду,
      За власну шкуру. Що ж тоді
      Про Батьківщину говорити?
      Вона завжди буде в біді,
      Як той, що має захистити,
      Лиш дума про своє життя
      Та вигоди свої убогі.
      Дарма чекати співчуття
      Та помочі тоді од Бога.

      LV
      Микита зв’язаний сидів,
      Страшенно голова боліла,
      Судомило від болю тіло.
      Він розібратися хотів:
      Де він тепер і що з ним стало.
      Вже опустилась темна ніч,
      Навколо чулась лядська річ.
      Де ж це вони його тримали?
      Розгледівся.Та що він міг
      У темряві у цій побачить?
      Десь хвиля б’ється – берег значить.
      Та тут почувся тупіт ніг
      І поряд офіцер спинився.
      Поглянув: - Можеш встать?- спитав.
      Микита ледь не застогнав,
      Не без зусиль та все ж підвівся.
      Той мовчки витягнув ножа,
      Мотузки на руках розрізав.
      - Не здумай бігти!- мовив грізно,
      Хоч видно – інше щось бажав
      Йому сказати. Змовк на хвилю.
      - Як звати?- знову запитав.
      - Микита,- сам чого не знав
      Козак промовив. Біль у тілі,
      Здається, трохи відійшла
      І руки вже не так судомить.
      А лях, мов щось шука у ньому,
      Все поглядає, хоч без зла.
      Але сердито: - Можеш дати
      Козацьке слово, що про то,
      Не взна від тебе більш ніхто,
      Що маю я тобі сказати?
      - Так, можу! – Слухай же тоді.
      Поки ти з раною валявся,
      Козацький табір збунтувався
      І Гуня зараз у біді.
      В Микити очі аж угору
      Полізли від почутих слів.
      Не те, що лях цей говорив,
      А те, що саме лях говорить,
      А не козак подібних слів.
      А лях продовжує казати:
      - Уже направили козаки
      До пана гетьмана послів
      І завтра вже й здадуться, мабуть.
      Тож у запасі лише ніч.
      Чудна козаку лядська річ,
      Чи він його не хоче звабить?
      Та слуха далі: - В табір ти
      Повинен зараз же податись
      І з Гунею назад вертатись,
      Я тут вас буду стерегти,
      Щоб крізь порядки провести.
      Сторожу відведу подалі
      Аби вони не заважали.
      Ну що, козаче, згоден ти?
      - А чи не пастка це бува?
      Чому я вірить тобі маю?
      І хто ти є – того не знаю.
      Чим ствердиш ти свої слова?
      Лях розізлився та стерпів:
      - Я – Поляновський,- тільки мовив.
      Порука – то шляхетне слово.
      Ти би, козаче, поспішив!
      До ранку часу небагато.
      - А Гуня, схоче він втікати?
      - Спитай у нього! – видно, гнів
      Аж пробивається із ляха.
      - Ну, добре, добре, я піду.
      Сам дума: може обійду
      Та обману прокляту плаху.






      LVI
      Гуня ще раз огледівся туди,
      Де залишились табір і козаки.
      Хоча душа і квилила: не йди,
      На смерть лишаєш, може, небораків.
      Та пригадав, як злилися вони,
      Що він давно вже ляхам не піддався.
      А він не бачив на собі вини
      І з ляхом до останнього змагався.
      Вже готувався і на плаху йти,
      Аж тут Микита. Вірив і не вірив.
      Чи справді лях намірився спасти?
      Ішов оце та й сумнівавсь допіру.
      Та ще й не сам. Филоненко із ним
      Та козаків з десяток найвірніших,
      Таких, що може довірятись їм.
      Напевно, досить. Нащо брати більше.
      Якщо то пастка – десять то не сто,
      Вже якось зможе гріх на душу взяти.
      Хоча, як згинуть, то уже ніхто
      Йому, мабуть, не буде дорікати.
      Аж ось і балка. Видно, хтось стоїть,
      Поки один над балкою темніє.
      Ще все, напевно, можна зупинить.
      Та що позаду? Спереду ж – надія.
      І Гуня тихо порухом руки
      Спинив загін. І сам пішов на стрічу.
      Нагору шлях й без того нелегкий,
      А ще й думки.Зійшов. Поглянув в вічі
      І той на нього також подививсь
      І не відвів очей, промовив строго:
      - Там попереду коні десь паслись,
      Туди до річки.Візьмете і з Богом.
      - Спасибі! – Ні, я борг лиш віддаю
      Та раджу більш зі мною не стрічатись
      Ні на дорозі, ні, тим більш, в бою.
      Я не бажаю з драбами і знатись.
      Та й відвернувсь. А Гуня спалахнув
      Та гнів спинив:- Спасибі і на тому!
      Загону свому, щоб рушав, махнув.
      Вони вертались, врешті-решт, додому.

      LVII
      Заледве хлопи розійшлись,
      Пани поглянути помчали,
      Що ж там козаки збудували,
      Що вони взяти не могли.
      Й спинились вражені пани,
      А гонору ж на всю Європу,
      Мовляв, не здатні підлі хлопи,
      Упевнені у тім вони,
      Фортифікацію звести
      Таку, як бачать їхні очі.
      Чи страх свій заспокоїть хочуть,
      Чи гнів князівський відвести?
      І справді, рови і вали
      Поміж Старицею й Сулою,
      Пани своєю головою
      За те закластися могли,
      Збудовано, як по науці,
      Не підступитися ніяк.
      Ні, збудував то не козак,
      У нього розум надто куций.
      Невже поміж тих зарізяк
      Десь іноземець затесався?
      Звідкіль, цікаво, він тут взявся?
      Мабуть, француз чи австріяк.
      Все дивувалися пани,
      Як то козаки все зладнали.
      Їх ці укріплення лякали,
      Хоч і пундичились вони.

      LVIII
      Потоцький слово стримав. Козаки,
      Урешті бунтувати переставши
      І всі його умови підписавши,
      Всі розбрелися з берегів ріки.
      Кому на Січ, хто по містах і селах.
      А слідом шляхта страх свій виливать
      І винних, і невинних убивать.
      Іде і трупом за собою стеле.
      Оселі палить. Зойк і плач стоїть.
      Благають люди – нікому вступитись,
      Козакам би самим тепер відбитись,
      А ляхам усе рівно кого бить.
      Вони ж козакам слово не давали.
      Як гетьман дав, то хай і береже,
      Хай тотих драбів підлих стереже.
      А ляхи й хлопів, й козаків вбивали.
      Криваве сонце який раз вставало
      Й сідало у змордованім краю,
      Де ляхи тризну правили свою,
      Та їм, проклятим, було мало й мало.
      Збезлюднів край. Хто трупом он лежить.
      Хто, як Яцько, в Московщину подався,
      Хто на Великім Лузі заховався.
      А що ж оті, хто помагав топить
      В крові народу власного повстання?
      Які за це були їм ласки дані?
      Які зуміли пільги заслужить?
      А ніякі! Забрали, що й було.
      Як пес, що за чужим хвостом подався,
      А, врешті-решт і без свого зостався.
      Таку подяку панство їм дало.

      LIX
      Химерна доля. Вчора ще холоп.
      А нині, бачте, отаман відомий,
      Метавсь Копито, як не відав втоми
      Аж від Лубен під самий Конотоп.
      І правив суд, не знаючи жалю
      Скрізь, де до рук йому втрапляли ляхи.
      Найлегше, що на них чекало – плаха.
      Він сліз не бачив, слів не чув: «Молю!»
      «Благаю!»Тільки помста зла й кривава.
      За віщо мстив жорстоко? Смерть чию
      Так відомщав? Нещадний у бою,
      Творив іще нещаднішу розправу.
      Бува, схопивши жертву чергову,
      Велів то шкуру пасмами здирати,
      На кіл садити, чи окропом лляти,
      А то якусь придумає нову
      Собі забавку. Й доки хлопці чинять
      Оту наругу, баблячись в крові,
      Він втупить в жертву очі неживі,
      Немов дає душі своїй спочинок.
      У злій усмішці губи викривля,
      Як зойки жертви робляться нестерпні,
      Що і в байдужих, навіть, серце терпне.
      Його ж, здається, це лиш звеселя.
      Коли шляхтич аж корчиться на палі,
      А груди пані полосує ніж,
      А паненят зварили в казані,
      Він вже шукає, що б вчинити далі.
      Його жорстокість межі перейшла,
      А його слава перед нього бігла.
      І ті, кого ще кара не спостигла,
      Тікали геть від того згустку зла.
      Якось вночі, стомившись від розправ,
      Копито й хлопці спокійненько спали,
      Немов у гру улюблену пограли.
      Тут Лащ якраз їх сонних і напав.
      На ранок всіх зігнали на майдан.
      Жовніри люд із хат повиганяли,
      Щоб всі науку на майбутнє мали,
      Хто залишиться. Хлопці й отаман
      Стояли, цупко зв’язані, понурі.
      Лащ на коні метався повз юрбу
      Та видивлявся, наче щось забув.
      А люд завмер в очікуванні бурі.
      А Лащ все думав, що б таке вчинить,
      Щоб кляті драби внуків тим лякали
      Й через століття добре пам’ятали.
      Перед юрбою зупинивсь на мить,
      А далі чвалом до ребеліянтів,
      Утупив очі, блискавки мета:
      - О, підлі здрайці!? – каже чи пита,-
      Ви в мене зараз будете вмирати
      Й просити Бога, щоб він смерть послав.
      Але вона до вас не скоро прийде.
      Сам аж стрибає, на коні не всиде,-
      - Ніхто так страшно ще не помирав!
      Всі помрете! Усі, окрім одного,
      Того, хто схоче гріх на душу взять
      І власноручно всіх вас покарать,
      Щоб була смерть не схожою ні в кого.
      Ну, є сміливець? Слово я даю,
      Як його кари будуть того варті,
      Життя дарую. А життя – не жарти.
      Як ні – я сам всіх власноручно вб’ю!
      І тут Копито наперед ступив:
      - Дозволь мені порадувати, пане?!
      Я тебе втішу. – Що ж, давай, погляну!-
      А у самого аж вирує гнів.
      Від того, що побачив Лащ тоді,
      Його душа жорстока аж здригнулась,
      У ній, неначе, щось перевернулось.
      І тоті драби – сильні, молоді,
      Неначе діти плакали, кричали
      І корчилися у руках лихих
      Того, хто ввів їх у страшний той гріх.
      І неймовірно довго помирали.
      А Лащ, що бачив тисячі смертей,
      В кінці відвів від того свої очі.
      Душа його вже й бачити не хоче.
      Урешті все. Живий лиш драб оцей.
      І вже стоїть перед Лащем сміливо.
      А той мовчить – не знає, як вчинить:
      Чи справді того драба відпустить?
      Чи то на палю посадити живо?
      Рішився врешті. Жовнірів позвав:
      - На палю пса!- А як же слово, пане?-
      Благальний зойк.Та стражник і не глянув,
      Лише на палю мовчки показав.
      На світі він повинен лише буть
      Такий один, щоб аж жахались люди.
      А їм удвох на світі тісно буде.
      Й поїхав геть, щоб зойків тих не чуть.

      LX
      Ой, заплакала Вкраїна кривавими слізьми,
      Хто ж тепер її, нещасну, під захисток візьме?
      Лежать покотом козаки, довіку не встануть
      І за її ворогами уже не приглянуть.
      Одні лежать, другі в землі чужі подалися,
      Там чужую батьківщину захищать взялися.
      А Січ-мати для козаків мачухою стала,
      Там панове-реєстровці свого коша мали.
      Стали кошем та сірому на Січ не пускають,
      Хай деінде козаченьки пристанище мають.
      А вже ляхи тому раді, що й не передати,
      Що захочуть в Україні, зможуть витворяти.
      І ніхто їм навіть слова поперек не скаже.
      І, нарешті, Україна попід ляха ляже.



      LXІ
      Одної матері сини,
      Вважай, в Христа одної віри,
      Уже забулися допіру,
      Що мають вчитися вони
      В одній країні разом жити.
      Не чубитися, як чужі,
      Хапатись зразу за ножі,
      А рідну землю боронити.
      Відколи вже існує світ,
      Не встояла держава жодна,
      Де ситі гнобили голодних,
      Чекаючи від них в отвіт,
      Аби покірливо мовчали,
      Немов худоба в бій ішли,
      Їх ситий спокій берегли
      І далі з голоду вмирали.

      LXII
      В колотнечі жорстокій хто поліг, хто пропав.
      Те, що множилось роки, вир шалений забрав.
      Рано ляхи раділи перемозі своїй.
      Пошматоване тіло, час спокуси гіркий.
      Наче круки, татари, зусібіч налягли,
      Що знайшли, все товаром у свій Крим потягли.
      І того не питали: українець чи лях.
      Всіх, що бачили, брали. По безмежних степах
      Плач і стогін стояли, лились сльози і кров,
      Люди поміч гукали та ніхто не прийшов.
      Січ порожня стояла: хто поліг, хто пропав,
      Для татарського шалу час найкращий настав.



      LXIII
      В височині скривавлених небес
      Орла напала вороняча зграя.
      Він б’ється-б’ється – сил уже немає,
      Братів-орлів на поміч закликає
      Побитий, закривавлений увесь.
      Та нездоланний. А брати-орли
      Йому на поміч щось не поспішають,
      Могутні, горді в небесах літають.
      Чи більш достойних ворогів шукають?
      Чи важливішим зайняті були?
      І, бачачи, що зграю не здолати,
      Орел у саму височінь піднявсь,
      Куди воронам підніматись зась
      І полетів, в чужі краї подавсь
      Свободи, правди чи братів шукати
      По крові, справжніх, що в годину зла
      Не кинуть. А внизу поволі
      Пливла земля – поля безживні, голі.
      Лиш шибениці з палями по полю
      Та купи згарищ, де життя текла
      Ріка невпинна і стрімка. Здавалось,
      Що то уже, напевно, на віки.
      Але поглянь, - нема уже ріки,
      Лиш де-не-де слабесенькі струмки
      Із-під землі тихенько пробивались.
      І зграї, зграї, зграї вороння,
      Якому в час лихий саме роздолля,
      Бо є чим поживитися уволю.
      Не по зернинці бігати по полю.
      Бери, хапай – ніхто не проганя.
      І чорні зграї в чорному диму
      Понад землею чорною літали
      І час непевний і лихий вітали,
      А все дрібніше птаство утікало,
      Бо страшно стало жити тут йому.
      Орел летів і краплі його крові
      Одна по одній капали униз
      Аби разом із морем крові й сліз,
      Що на цю землю щедро пролились,
      Новим життям таки зродитись знову.

      ЕПІЛОГ.
      На гладіні морській, немов птахи,
      Що білі свої крила розпустили,
      Козацькі струги зграєю летіли,
      Долаючи невидимі шляхи.
      Вітрила вітер добре надимав,
      Тож козакам ніякої роботи.
      Хто так сидить, хто спить, якщо охота,
      А отаман попереду стояв,
      Вперед дивився і очей не зводив.
      Чи то вдивлявся в далечінь морську?
      Чи, може,думу думав він яку,
      Вертаючись з невдалого походу?
      Хоча – невдалий? Може, навіть, ні!?
      Ішли поскубать турка в його краї,
      А тут в протоці цілий флот чекає.
      Та й то, вважай, галери лиш одні.
      Козаки, може, битися й готові,
      Та в отамана двадцять три човна,
      А в турків – сорок і в одну одна.
      Тож повернули знову до Азова.
      Та турки здобич вздріли і гайда.
      То добре, що на морі тихо стало.
      Давно козаки так не веслували,
      А то могла би статися біда.
      Летіли стрімко доки й сонце сіло,
      А далі струги отаман спинив,
      Вмить розвернувся і назад поплив,
      Бо з турком поквитатися кортіло.
      Вернулись тихо-тихо до галер,
      А далі з криком козаки подрались
      На дві найближчі. Доки розібрались
      Вже хто й втопився, хто від шаблі вмер.
      А козаки гасають, галасують.
      У темряві хай турок розбере
      Чи сто, чи десять сотень їх дере
      Свої горлянки. Тож нехай малює
      Картини одна одної страшніш.
      А турки і собі заголосили,
      Своїм ще більше страху напустили.
      А страх для війська, наче в серце ніж.
      І турки в страху кинулись втікать,
      Козакам дві галери залишили.
      Отож тепер козаки не спішили,
      Могли спокійно у Азов вертать.
      Лиш отаман у далеч поглядав,
      Хоча зовсім не в сторону Азова.
      Він у думках вертався знову й знову
      У край, в якім два роки не бував.
      Який він мусив спішно залишити,
      Не тільки гнаний помстою панів.
      Його ще гнав і гнів на козаків,
      Які пішли в панів життя просити.
      Тоді й подався він на Тихий Дон,
      Де козаки також козакували,
      Але своїх панам не видавали,
      Такий тут був неписаний закон.
      А вітер бився у вітрила лунко,
      Немов з Січі привіт передавав.
      Тут на Дону його вже кожен знав,
      Звав по-москальськи – Черкашенин Гунка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Кохання?
      Він був козак, вона – вельможна пані
      Та ще різниця чимала в літах,
      Але коли народиться кохання,
      Хіба воно про те кого пита?
      Так уже сталось в ту тривожну осінь,
      Як Хмель з полками під Замостя став
      І самій Польщі бачить довелося
      Стихію бунту в полум’ї заграв.
      Козацьке лихо краєм розбрелося,
      Згадало ляхам кривди геть усі.
      Переказати – здибиться волосся
      Від того,що творилось тих часів.
      Аж ген під Люблін вольниця дісталась,
      Червоним ночі темні розцвіли.
      Вельможна шляхта по містах ховалась
      Аби козаки часом не знайшли.
      Хто замок мав – відсиджувався в ньому,
      Хоч часто й стіни не могли спасти,
      Як допадалась стін його сірома,
      Могла й високі геть усі знести.
      Жила у замку і вельможна панна
      Марися, на той час уже вдова.
      Була гордячка мстива, добре знана
      По всій окрузі. І душа жива
      Той замок оминала стороною.
      Не дай Бог пані втрапить до очей,
      Коли вона була на когось злою,
      То може й голова злетіть з плечей.
      А гонориста! То не передати.
      Вже шляхта вся в окрузі утекла,
      Одна вона й не думала втікати,
      Немов не знала про війну, жила.
      Щодень конем із замку виїздила
      Аби проїхати лісок-другий,
      А про козаків й чути не хотіла.
      Для голодранців мала батогів.
      Одного разу, виїхавши з дому,
      Загін маленький шляхом тупотів.
      Вельможна пані на коні баскому
      І кілька слуг позаду. День зітлів
      І потихеньку мороком вкривався
      Та вітерець холодний повівав.
      Зі слуг назад вже дехто озирався:
      Чи не пора вертати? Та мовчав,
      Бо знав круту господаркину вдачу.
      Вже краще під козацькії шаблі,
      Так хоч надія сонце ще побачить,
      Аніж під руку пані своїй злій.
      Вона ж повільно їхала в задумі,
      Не помічала сутінок, немов,
      Дорогу зрідка озирала з сумом,
      Мов щось ловила в цокоті підков.
      І раптом кінь стривожено спинився,
      Немов загрозу десь близьку відчув
      - Агов, хто-небудь, їдь-но подивися,
      Що там таке? Та швидше!Чи заснув?
      Один зі слуг вмить кинувся на голос,
      Проїхав далі і коня спинив.
      - Тут хтось лежить. Все у крові навколо.
      Не з наших. Мабуть, що із козаків?!
      Усім цікаво. З’їхались довкола
      І, навіть, пані із коня зійшла.
      Лежить і справді тіло напівголе
      І кров уже чорніти почала.
      Слуга схилився до грудей,послухав:
      - Ще диха, пані! Що його – добить?-
      І посмішка від вуха і до вуха.
      - Ні, не чіпайте, трішечки заждіть!
      Переверніте-но його на спину,
      Я глянуть хочу, що то за один,
      Який в моїй маєтності загинув.
      А що, як може, з моїх близьких він?
      Перевернули тіло молодеє.
      Лежить, ледь диха, закотив.
      Не знає пані, що вчинилось з нею
      Та десь подівся її вічний гнів.
      Вдивлялась в нього різаного всього,
      В крові. І щось переверталось в ній,
      Щось відкривалось у душі такого,
      Що берегла у самій глибині.
      - Перев’яжіть!- веліла слугам стиха.
      Ті здивувались, мов не чули слів,-
      Та обережно, а то буде лихо.
      І швидше-швидше!- прокидався гнів.
      Загрозу вчувши, слуги заходились
      В’язати рани вже напівмерцю.
      А пані лиш стояла та дивилась,
      Немов не знала, як пригоду цю
      Їй і самій для себе пояснити?
      Що з нею сталось? Чому це вона
      Не побажала ворога убити?
      Та перед очі, мов якась стіна.
      Її наказом козака легенько
      Відвезли в замок на м’яку постіль
      Промили рани від крові хутенько,
      Приклали мазі, щоб полегшить біль.
      А пані знов стояла й поглядала,
      Очей своїх відвести не могла,
      Нездалих слуг постійно підганяла,
      Але при тім зовсім не зла була.
      Якесь смирення з неї проглядало,
      Чого раніш ніколи не було.
      І слуг це, навіть, іще більш лякало,
      Аніж коли в ній клекотіло зло.
      Всю ніч козак в гарячці колотився,
      Стогнав, кричав, хрипів. Та був живий.
      І увесь замок коло нього бився,
      Забувши сон і відпочинок свій.
      На ранок хтось загупав у ворота,
      Якихсь панів озброєний загін,
      Що обіцяли слуг перепороти,
      Як не відчинять миттю. Із-за стін
      Дивились слуги в страхові на теє.
      І пані тої ж миті донесли.
      Тут знову гнів прокинувся у неї:
      - Мені грозить?! Та як вони могли?
      У гніві пані піднялась на стіну:
      - Чого хотіли в замку у моїм?
      А ті внизу горлають без упину,
      Немов не чутно те питання їм.
      Тоді вона взяла до рук мушкета
      І постріл раптом галас припинив:
      - Чого, питаю, попід стін ревете?
      Я не почула ще розумних слів!
      - Вельможна пані,- тут один озвався,-
      Схизмати мій маєток рознесли.
      Ніхто, вважай, живий і не зостався,
      Бо ми занадто пізно прибули.
      Але те бидло рознесли до цурки,
      Лиш отаман поранений утік.
      Схотів, мабуть, погратися у жмурки,
      Хоча від ран добряче кров’ю стік.
      Вночі сліди його ми загубили,
      А ось по дню, здається, віднайшли.
      Говорять, ви його перехопили.
      Тож ми за бранцем вашим і прийшли.
      Його вже кіл затесаний чекає
      За ту наругу, що він учинив!
      Віддайте бранця, Богом закликаю,
      Нехай впаде скоріш на нього гнів.
      І вся юрба одразу підхопила:
      - Схизмату кара! Видай його нам!
      Та пані злегка голову схилила
      Й відповіла: - Я вам його не дам!
      - Як не даси? Сама скарати хочеш?
      Ні, видай,пані. Ми йому за зло,
      Що учинив, спочатку виймем очі
      Й на кіл посадим! – Їй, немов найшло,
      Затялась: - Йдіте нумо геть відсюди!
      Юрба у гніві знову загула:
      - Добром віддай нам!А то гірше буде!
      Бо, як ввірвемось до твого кубла –
      І бранця візьмем, і тебе дістанем!-
      Внизу вже й шаблі почали дзвеніть –
      - На твою знатність, пані і не глянем!
      Вели ворота миттю відчинить!
      Вона лише презирливо скривилась:
      - Ну, що ж, як жить набридло – ризикніть!
      А із-за стін мушкети вже дивились,
      В юрбу готові вистрілить за мить.
      Юрба притихла, лиш один затявся:
      - Та я Пшекруйський! Хто би то посмів
      Мене спинити?! Де б такий узявся?
      Та я зітру на порох тотий хлів!
      Та я дійду до короля, як треба
      (Забув, мабуть, що короля нема)
      Та я доб’юся дуже швидко, же би
      Скарали винних! І вона сама
      (Це вже про пані) буде жалкувати,
      Що так зі мною сміла говорить!
      Ну, що ж, Пшекруйський здатен почекати,
      Доки настане та жадана мить!
      Він розвернув коня свого квапливо
      І вся юрба теж слідом подалась.
      Вдова ж скривилась їм услід гидливо
      І знов зі стін в покої подалась.
      Козак ще тиждень був в лабетах смерті,
      Вогнем горів, кидався і стогнав.
      Та все ще жив. Хоч лікар був відвертий
      І зразу пані: «Не жилець!»,- сказав.
      І помилився. Десь на восьму днину
      Козак притих, став дихати рівніш.
      Не бурмотів в гарячці без упину
      Про ляхів, про Україну, про кіш.
      Лежав спокійно і дививсь на стелю,
      Мов там про щось дізнатися хотів.
      Призвали пані до його постелі.
      Вона дивилась мовчки. Мабуть, слів
      Їй не хотілось зразу говорити.
      Вдивлялась в очі у його сумні,
      Які не знали: жити чи не жити.
      Тривога просто плескалась на дні.
      Він, наче, тільки-но її помітив
      І повернув блакить своїх очей.
      - Де я? – ледь чутно зміг прошепотіти.
      - Не бійся, поміж добрих ти людей.
      Він усміхнувся майже непомітно
      І у знемозі очі знов закрив.
      Але у пані привід був радіти:
      Напевно, ангел смерті відступив.
      Пішло, відтоді, на поправку діло,
      Козак все веселіший день від дня,
      Все більше сили в молодому тілі
      І усе більше у очах вогня.
      До нього пані кожен день ходила,
      Дивилась, як він безтурботно спить,
      А, як не спав, то довго говорила,
      Питала: Як він? Що його болить?
      Та про життя його хотіла чути.
      А він їй в міру сил розповідав,
      Що він Іван, козки звали Бутом,
      Сам із Лубен, де батько працював
      На Вишневецьких. Він же втік із дому,
      На Січ подався, щоб козакувать,
      Бо не хотілось хлопцю молодому
      Перед панами голову схилять.
      Ходив за море, втрапив туркам в руки
      Та за два роки, все-таки, утік.
      Пройшов добрячу за цей час науку,
      Не дивлячись на зовсім юний вік.
      Оповідач із нього був чудовий:
      Усе так складно, все так до ладу,
      І жартівливе часом вставить слово,
      І посміється про свою біду.
      А пані в голос у його вслухалась
      І бачила усе, як наяву, немов,
      Як від удару батога здригалась
      І відчувала, як стікає кров.
      А він сміявся, що вона лякалась
      Та говорив, що то дрібниці все.
      Живий – нічого страшного не сталось,
      Дасть Бог – смерть доля мимо пронесе.
      Та,чим ставало в нього більше сили,
      Тим більше він у вікна поглядав.
      А, бува, сяде, голову похилить
      І з кожним днем сумнішим все ставав.
      Вже пані й так, і так побіля нього,
      І найсмачніші підклада шматки.
      А він, все рівно, огляда дорогу
      Та все пита – які там де чутки?
      А, як почує слово про козаків,
      Аж затрясеться. Все пита й пита.
      І засумує з того неборака.
      Вже й осінь пролетіла золота,
      Уже й зима по світові гуляє.
      Хмельницький десь до Києва подавсь.
      А він усе ще чогось виглядає,
      Мабуть, на якесь диво сподівавсь.
      Питає пані – що він так сумує,
      А він усе про степ далекий свій,
      Про вітер вільний, що в обличчя дує,
      Про Січ козацьку та гарячий бій,
      Про те, як важко йому в тісних стінах
      І, якби міг, одразу б полетів.
      Вона ж йому про те, що він загине,
      Бо сам один посеред ворогів.
      Все умовляла, аби залишився,
      Хоч ні словечка й пів про почуття.
      Нехай би вже хоча б весни діждався,
      Коли навкруг пробудиться життя.
      Сама ж лиш час відтягувала далі
      Аби у замку втримати його,
      Нагадувала все йому про палю
      Та шляхту злу, що не мине свого,
      Що пан Пшекруйський колами блукає
      Навколо замку.Часу свого жде,
      Буває, часом слуг її хапає
      Та про козака мову все веде.
      Але й козак затявся – хоч що хочеш,
      Без степу, каже, так і так помру,
      Тож краще смерті подивлюся в очі.
      М’яка постіль мені не по нутру.
      Проте, весни у замку дочекався,
      Зміцнів, оклигав, рани затяглись.
      Він знов за шаблю залюбки хапався
      Аби згадати, як умів колись.
      Та, чим міцніше він ставав на ноги,
      Тим пані все сумнішою була,
      Усе частіш зверталася до Бога,
      Якісь розмови з ним весь час вела.
      Про щось просила, чи чогось шукала,
      Про то відомо було лише їй,
      А на козака з сумом поглядала,
      Зовсім не рада порі весняній.
      Урешті-решт, як зелено все стало,
      Козак про свій від’їзд заговорив.
      Вона давно з тривогою чекала,
      Від нього цих страшних для неї слів.
      І, коли він, подякувавши пані
      За те, що він і досі ще живий,
      Сказав, що вже прийшла пора прощання
      І він готовий хоч сьогодні в бій.
      Вона йому у відповідь: - Залишся!
      Хіба тобі чогось не вистача?
      Яка краса навколо, подивися.
      А у самої на душі печаль.
      - Лишись, Іване, будеш усе мати.
      Я все, що маю, все віддам тобі.
      Хіба не королівськії палати?
      Хіба у замку стіни заслабі?
      А скільки злата, скільки срібла маю.
      Воно твоє – усе, що є моїм.
      Не полишай мене одну, благаю,
      Без тебе я загину в світі цім!
      Але козак і слухати не хоче,
      Для нього воля ліпше над усе.
      І він відверто каже це їй в очі.
      Її від слів болючих тих трясе.
      Урешті-решт, взяла себе у руки.
      - Як хочеш – їдь! Тримать не буду! Ні!
      Нехай душа, полишена на муки,
      Ні дня, ні ночі не дає мені.
      Та щоб назад уже не повертався,
      Бо я воріт тобі не відчиню!
      Козак зітхнув, іще раз попрощався,
      А їй запало: «Все одно спиню!»
      Він за ворота, а вона на стіну,
      Дивилась, як конем він правував
      І відчувала, що душею гине,
      Бо він її кохання не прийняв.
      І щось слизьке наповнювало душу,
      Родився в ній якиїсь намір злий,
      Все шепотіла: «Я спинити мушу
      Його! Він має бути мій!»
      Із рук жовніра вирвала мушкета,
      В приціл впіймала спину козака.
      Душа її волала: «Боже, де ти?
      Зроби, щоб не здригнулася рука!»
      Свинцева куля точно в ціль попала,
      Козак огледівсь, мов цього чекав.
      Рука знялася вгору і упала,
      А потім він і сам з коня упав.
      Мушкет у неї з рук упав додолу,
      Вона всміхнулась змучено собі.
      Душа, що в страху все жила відколи,
      Затихла. У жорстокій боротьбі
      Вона змогла всі сумніви здолати,
      Зробила крок єдиний зі стіни,
      Аби душа могла його догнати
      І вічно разом би були вони.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Миколка - джура козацький
      Усілись діти коло печі,
      Коло старого дідуся
      І напосілася малеча
      На нього галаслива вся:
      - Повідай казочку, дідусю,
      Таку, яку ніхто не чув!
      А дід підкручує все вуса.
      Біля печі оце б заснув
      Та не дають ці охламони,
      Вчепились – казку розкажи.
      Але чомусь дітей не гоне.
      На світі довго вже прожив
      І до тепла вже тягнуть кості
      Побіля теплої печі,
      Уже нелегко йти у гості,
      Зовсім не спиться уночі.
      А хочеться ж погомоніти.
      Та з ким? Старі всі по хатах,
      А молодим усе б робити.
      Одна розрада – в дітлахах.
      Ті будуть слухати й питати
      І знову слухати його,
      Роти забувши закривати.
      А скільки знає він всього?!
      Дивись, уже і веселіше
      І він без діла не сидить,
      І з дітворою легше дише,
      І забуває де болить.
      Тож він, помовчавши, пом’явшись
      Аби солідніш виглядать,
      Найменшого на руки взявши,
      Кахикнув й став розповідать:
      - Я розкажу сьогодні, дітки,
      Не казочку, а справжній хвакт,
      Старих історій приповідки,
      Що стались не віки назад
      І не за морем-океаном,
      І не в горах, і не в лісах,
      В степу, в часи не дуже давні.
      На річки вільних берегах
      Стояла хатка дерев’яна
      Чи мазанка. Я вже й забув.
      Жила в ній жіночка Оксана
      Й синок у неї гарний був.
      Миколка – хлопчик синьоокий
      Удався в батька – козака.
      Пройшло відтоді вже три роки,
      Як звістка надійшла гірка,
      Що батько у похід подався
      Десь до турецьких берегів
      Та там навіки і зостався,
      Свого синка осиротив.
      Миколка то й не пам’ятає,
      Малий іще занадто був.
      Бува, що в матері спитає:
      - А тато де? Чи нас забув?
      Матуся чуб йому пригладить
      І головою похита:
      - Зажди –но трохи, синку,- радить.-
      Він уже скоро завіта.
      Сама ж утре скупу сльозину,
      Поправить сину комірець
      І на друге збива дитину:
      - Піди-но погляди овець!
      А син лозину вхопить в руки
      І осідлає, як коня.
      Козак нівроку. Через луки
      Мчить до отари навмання.
      Жилося їм удвох нелегко
      Без чоловіка і вітця,
      А села у степу далеко
      Від тої хати-хутірця.
      Та чоловік це місце вибрав,
      Гадав: зимівник заснує.
      Вернувся б – там би було видно.
      А так, що є, то уже є.
      В село вертатись не схотіла
      Так і жили із сином вдвох.
      Сама роботу всю робила,
      Здоров’ям не зобидив Бог.
      Підріс синок – якаясь поміч:
      Овець догляне, попасе.
      Як сил немає вже від втоми,
      Води у кухлі піднесе.
      Жили не бідно й не багато,
      Наскільки вистачало сил,
      Гостей було чим привітати,
      Як прийде хто з сусідніх сіл.
      Якось зібралася Оксана
      В село чогось там прикупить:
      Чи ніж, чи посуд полив’яний.
      Миколці ж зачекать велить.
      Пішла. Вже й вечір наступає,
      Чогось матуся не верта.
      Миколка вийде, виглядає
      Та стежка від села пуста.
      Вже й ніч надворі, зорі сяють.
      Миколці страшно одному,
      Якісь страховиська літають,
      Здається бідному йому.
      Та він козак. Лозину візьме
      І каже: «Тільки підійдіть!»
      А сам малий заліз на призьбу
      У ніч вдивляється стоїть.
      Не дочекався, змерз надворі,
      Сховався в хату, сів, заснув,
      А в ранню світанкову пору
      Хтось двері відчиня – почув.
      Схопився з криком: «Мамо!Мамо!»
      Та то дядьки якісь чужі
      Із оселедцями, шаблями.
      - Ви маму бачили? Скажіть!-
      Питається у них хлопчина
      І їм у очі загляда.
      А ті помовчали хвилину
      І кажуть: - Хлопчику, біда.
      Напали на село ординці,
      Кого побили, а кому
      Зв’язали руки у сирицю
      Аби продати у Криму.
      Забрали і матусю твою.
      Тепер ти, синку, сирота.
      І що робити нам з тобою?
      - А ви – козаки?- той пита.
      - Козаки! – То візьміть з собою.
      У мене тато теж козак.
      Я виросту і в Крим із боєм
      Піду, поб’ю тих зарізяк.
      Знайду в Криму свою матусю
      І приведу її назад.
      Всміхаються козаки в вуса:
      «Ти ба, справжнісінький козак!»
      Що ж з ним робити? Залишити?
      Куди? Мале ж іще воно?!
      На Січі джурою зробити?
      Там так заведено давно:
      Козаки сиріт пригрівали
      І ті в них джурами були.
      Із джур козаки виростали.
      Тож не лишили, узяли.
      Отак став джурою Миколка,
      На Січі досить швидко звик.
      Його до Корсунського полку
      Вписав отаман. Чоловік
      Він добрий був, хоча сердито
      Бувало, вуса наставляв
      І хлопця обіцяв побити,
      Коли, бува, той не встигав.
      Чи щось робив не так, як треба.
      Хоча ні разу не побив.
      Тримав завжди побіля себе,
      Козацьким хитрощам учив.
      Доп’яв десь шаблю невелику.
      Куди великої йому?
      Зробив малу козацьку піку
      І потихеньку вчив всьому,
      Як вміло шаблею махати
      Аби ніхто не вибив з рук,
      Як піку правильно тримати.
      Та й інших не минав наук.
      І саламаху як варити,
      І мити добре казана,
      І рибу у Дніпрі ловити,
      Пришити латку на штанах,
      Сліди усі в степу читати,
      Сідлати баского коня,
      Ховатись, дичину шукати…
      І то усе, вважай, щодня.
      Нелегка то була наука,
      Синці не сходили, бува,
      Від шаблі аж німіли руки,
      Боліли ноги, голова.
      Та він упертий, в батька вдався.
      Передрімає ніч і все,
      Дивись, за шаблю знову взявся,
      Чи рибу від Дніпра несе.
      До того хлопець був моторний,
      Що дивувались козаки.
      Казан до річки тягне чорний,
      А вже й блискучий від ріки.
      Натягне дров, багаття палить,
      Чіпляє казана умить,
      Наллє води, уріже сала,
      Крупи сипне, як закипить
      І уже запахи навколо,
      Що все кидають козаки
      До казана сідають в коло,
      Із чобіт дістають ложки,
      Їдять, малого вихваляють.
      А він і радий аж пашить,
      Усім добавки добавляє
      І гордо навкруги глядить.
      Обжився на Січі малеча.
      Ще не козак, але, проте,
      І аж поширшав, наче, в плечах.
      От іще трохи підросте
      І буде справжній козарлюга
      Іще такого пошукать.
      І буде на Великім Лугу
      По-господарськи походжать.
      Якось весною, ледь травичка
      В степах безкраїх проросла
      І піднялася риба в річках,
      Шукаючи собі тепла,
      Узявши сотню запорожців,
      У степ поїхав отаман
      Поглянуть: чи не їдуть гості
      Набити дармовим гаман.
      Завжди, як на весну звертало,
      В степу з’являлася орда
      Татар, за зиму геть охлялих,
      Для себе здобич виглядать.
      Великі і малі чамбули
      То потай, то відкрито йшли
      І, щоб бекети не поснули
      Та вчасно звістку подали,
      Отаман вирішив об’їхать
      І перевірить, що та як.
      Чи заздалегідь про те лихо
      Вони подати зможуть знак.
      Впросився і Миколка з ними.
      Отаман взяв. То ж не похід.
      Татари ще не зжили зиму,
      Тож їх боятися не слід.
      Та й звикне хлопець до походу,
      Повчиться, кулешу поїсть,
      Дізнається про річки, броди,
      Все знадобиться то колись.
      Козаку степ був рідним домом,
      Стелив траву, щоб м’якше спать,
      Під голову горбочок йому
      Вкладав. Козаку спочивать
      В степу – то кращого й не треба.
      Повітря чисте та п’янке,
      Над головою в зорях небо,
      Неначе полотно тонке…
      Об’їхавши усі яруги
      Аж до татарської межі,
      Вертала сотня понад Бугом
      До запорозьких рубежів.
      Козаки службу несли справно,
      Такі ординців не просплять.
      І на «фігуру» лізли вправно,
      Щоб степ далеко оглядать,
      І дьоготь в бочках був готовий,
      Лиш підпали і спалахне.
      Усе в порядку, одне слово.
      Хай лиш татарин заверне.
      До Січі вже рукой подати,
      Бекет останній вдалині.
      Велить отаман хутко мчати
      Миколці на своїм коні
      На Січ, сказати кошовому,
      Що все в порядку у степах.
      А кінь, мов знає, що додому,
      Помчав. Летить,неначе птах.
      Дорученням Миколка гордий,
      Йому до гриви припада,
      Хоч і стомився від походу
      Та войовниче вигляда.
      Встигає степом озиратись,
      Як вчили старі козаки
      Та із вуздечкою вправлятись
      Зусиллям однії руки.
      Летить і раптом бачить – сакма –
      Широко стоптана трава.
      Хто ж залишив тут цього знаку?
      Чи то бува не татарва?
      Спинив коня. Тихцем поїхав
      Туди, куди сліди вели.
      Якщо татари, буде лихо.
      Як же вони сюди пройшли?
      Як їх бекети пропустили?
      По всьому – чималий загін.
      В слідах, що коні залишили,
      Не мав підкови ні один.
      Таки татари. Недалеко
      Байрак великий причаївсь.
      З коня Миколка скочив легко,
      Підкрався ближче, глянув вниз.
      Поміж дерев загін таївся
      Татарський. День пережидав.
      Хто на веснянім сонці грівся,
      Хто своїх коней оглядав.
      Спокійно дуже почувався
      Отой загін у байраку.
      Миколка також не злякався.
      Чого боятись козаку?
      Задумавсь: що ж його робити?
      На Січ летіти чи вертать?
      А як татари підуть звідти,
      Де потім їх в степу шукать?
      До Січі далеченько, наче,
      Козацька сотня ближче все ж.
      Ну, що ж, надумався, козаче?
      Кого на поміч приведеш?
      І раптом думка промайнула:
      А що, як навести татар
      Туди, де сотня його була,
      Під її шабельний удар?
      Він на коня мерщій сідає,
      На край байраку виліта.
      «Пугу!Пугу!»- із уст злітає,
      Так по-козацьки їх віта.
      Татари козача уздріли,
      Мерщій метнулись до коней
      І вслід за хлопцем полетіли
      Аж вітер засвистав…Агей!
      Хлопчина б’є коня під боки
      Та все до гриви припада.
      Позаду за три сотні кроків
      Несеться лавою орда.
      Від тупоту степ глухо стогне
      І стогін цей далеко чуть.
      А це і треба для малого.
      Козаки згинуть не дадуть.
      Почують. Як то не почути?
      І разом вдарять на орду.
      От тільки б йому дотягнути.
      А татарва йде по сліду
      На добре відпочилих конях.
      Все ближче-ближче їхній сап.
      Миколка відчува погоню
      Та все вдивляється – хоча б
      Козаки вчасно похопились
      Інакше станеться біда.
      Ніхто не сподівайсь на милість,
      Як насідається орда.
      Он і могила височіє
      Де мають бути козаки.
      Рука з вуздечкою німіє
      Та що там йому до руки.
      Кінь трохи гін свій уповільнив.
      Чи не дарма орду він гнав?
      І тут зненацька птахом вільним
      Загін на татарву упав.
      Із двох боків із-за могили,
      Живу зминаючи траву,
      Козацька сотня налетіла
      На сторопілу татарву.
      Орда полишила погоню,
      Тепер уже не до того,
      Почала повертати коней
      Та козаки уже кругом.
      Козацькі шаблі замигтіли,
      Злилося «Слава» і «Алла»,
      Під ноги коням полетіли
      Татар скривавлені тіла.
      Миколка не встрявав у бійку,
      Малим нема там що робить.
      Дивився, що татарське військо
      Не здатне опору вчинить.
      Мабуть, якась розбійна зграя
      Ішла на легкії хліба.
      Ну, то тепер вона їх має,
      Який врятується хіба.
      Вже скоро збили їх козаки
      В одну волаючу юрбу
      І устелили небораки
      Всю землю трупом. Аж губу
      Хлопчина закусив до крові
      З того видовиська всього.
      Таке побачить і здоровий
      Не кожен витрима того.
      Та досить скоро все скінчилось,
      Хтось вирвавсь і у степ помчав,
      Хтось здався козакам на милість,
      Хтось трупом на траву упав.
      Без вершників блукали коні,
      Скубучи недалік траву.
      З козаків хто подавсь в погоню
      Аби добити татарву,
      Другі татар уже в’язали,
      Зганяли у табун коней,
      Докупи зброю підбирали,
      Згодиться на Січі, ачей.
      Отаман витер шаблю з крові,
      У піхви вкинув – відпочинь!
      Сказав, оглянувшись: «Чудово!»
      Орда лежить куди не кинь,
      Своїх же впало не багато.
      Уздрів Миколку, усміхнувсь
      І став до хлопця під’їжджати,
      Миколка аж завмер чомусь.
      А той пригладив йому чуба
      Та й каже: «Молодець, козак!
      Ти нас порятував від згуби!»
      Миколка зашарівсь, як рак,
      Почав було щось бурмотіти.
      Та отаман уже подавсь,
      Лишивши хлопчика радіти
      З того, що козакам придавсь.
      На Січ вернулись, як герої,
      Коней пригнали і полон,
      Привезли також купу зброї
      І кошовий, такий закон,
      Зібрав в Січі козацьку раду
      Спитати: що його робить.
      Чи то не буде на заваді
      На Крим у відповідь сходить?
      Січовикам чого ще треба?
      Хіба сидіти на печі
      Та вигрівати свої ребра,
      Суху тараню гризучи?
      Козаку вдома не сидиться:
      Хто обносився, хто програвсь,
      Кому кортить уже побиться,
      Десь би в поході розім’явсь,
      Комусь вже шаблю нову треба,
      Хтось корчмарю заборгував.
      Тож полетіли шапки в небо,
      Як кошовий в похід спитав.
      Недовго думали-рядили,
      Зібрались миттю і у путь.
      Що в козака – душа та тіло.
      Мушкет і шаблю не забудь!
      Миколка і собі впросився,
      Туливсь отаману до ніг,
      Благально в очі так дивився,
      Що той відмовити не зміг.
      А хлопчик радий. Маму, може,
      Свою десь у Криму знайде.
      Хіба ж то Бог не допоможе?
      Хіба його не наведе?
      Він бо не зна, що Крим великий,
      А ще Туреччина за ним
      І міст, аулів в ньому стільки,
      Що й роком не пройти одним.
      Знайти в бедламі тім людину,
      Неначе голку у скирті.
      Та хлопчик вірить у єдине –
      Що їхні стрінуться путі.
      Вони не можуть не зустрітись,
      Бо має так зробити Бог,
      Як йому добре помолитись,
      Щоб вони стрілися удвох.
      Пройшло степи козаче військо
      І до Сивашу підійшло.
      Десь Ор-Капу проклятий близько,
      Найбільше України зло.
      Його рішило не чіпати
      Козацьке військо на цей раз
      Аби тривогу не підняти
      Аж доки не настане час.
      Через Сиваш іти рішили,
      Щоб потім вдарить на Козлов.
      Січовики, що вже ходили
      Через Сиваш, взялися знов
      Повести військо через воду.
      На ранок вже і перейшли,
      А там вперед стрімким походом
      На захід напрям узяли.
      Всіх, хто стрічався на дорозі,
      Сторожа прибирала вмить.
      І ось вони вже на порозі
      У міста, що спокійно спить.
      Разом з ранковою зорею
      Червоні зайнялись півні.
      Всією силою своєю
      Ввалились в вулиці тісні
      Горлаючи козацькі сотні
      І помста місто залила.
      Тих, хто хотів чинити спротив,
      Смерть майже миттю узяла.
      І ґвалт, і полум’я над містом
      З’єдналися у щось страшне:
      Козаки нищили все чисто.
      Козак нічого не мине,
      Згадавши всі татарські кривди,
      Які були і не були.
      І смерть ішла за ними слідом,
      Щоб кривд чинити не могли.
      У тій смертельній круговерті,
      Де невідомо хто і де,
      Де все відомо лише смерті,
      Яка завжди усіх знайде,
      Миколка кинувся шукати
      По місту матінку бігом,
      Хоча й не знав, кого питати
      І де шукати. Та його
      Це у той час не хвилювало.
      Він вірив – саме тут вона.
      І серце так йому казало-
      Десь виглядає із вікна.
      Він на коні промчався містом,
      У кожне заглянув вікно,
      Шукав у нім жадану звістку
      Та нервував: «Ну, де ж воно?»
      У метушні ніхто уваги
      На хлопця навіть не звертав.
      Хтось ладивсь з міста дати «тягу»,
      Хтось вікна-двері зачиняв,
      Мабуть, готуючись до бою.
      А бій десь в стороні кипів,
      Де над татарською юрбою
      Бунчук мурзи замайорів.
      Туди стікалися охочі
      Чинити опір козакам,
      Ще не розбуджені із ночі,
      Що така видалась гірка.
      Миколка вулицею їде,
      Ось-ось уже її кінець,
      Але немає навіть сліду
      Від матінки. Уже й терпець
      Почав у нього уриватись.
      Дитина ж, як їй пояснить:
      Бажанням не завжди збуватись
      Дано на світі. Та в ту мить,
      Коли зневірений, вертатись
      Уже надумав він було,
      Потрібно ж було тому статись
      (А вже світати почало),
      Він чує крик в вікні одному.
      Туди поглянув. Боже мій!
      Забув про безнадію, втому,
      На місці зупинивсь, як стій.
      Обличчя промайнуло рідне
      На другім поверсі в вікні,
      Вона із кимсь боролась, видно
      Із сильним. Та у метушні
      Все ж встигла крикнути. Матуся!
      Миколка із коня мерщій.
      Ну, почекай! Я доберуся!
      Чіпати матінку не смій!
      Крізь незачинені ворота
      У двір, а далі прямо в дім.
      Нагору сходами. – Гей, хто ти?
      Пусти матусю! Перед ним
      Татарин матінку тримає.
      Від здивування аж присів.
      Хто це погрозами кидає?
      Хто в дім ввірватися посмів?
      Цей недомірок? – Геть з дороги!
      В Миколки шабля у руках.
      Молися вже свойому богу,
      Доки ще не на небесах!
      Татарин раптом розсміявся,
      В куток матусю відштовхнув,
      За шаблю за свою узявся
      І до Миколки враз стрибнув.
      Ударив, аж рука затерпла
      І шабля відлетіла в кут.
      Татарину здалось дотепним,
      Він знову засміявсь. І тут
      Миколка кинувся йому в ноги,
      Щоб збити. Та куди йому?
      Татарин відштовхнув з дороги
      Малого. Та і по всьому.
      Миколка м’ячиком скотився
      І, хоча боляче було,
      На ноги тут же підхопився.
      Аж за живе його взяло,
      Що грається із ним татарин.
      А той знов матінку хапа.
      Я ще знайду на тебе кару!
      Миколка в бійку знов ступа.
      Татарин знає своє діло:
      Ударив так, що хлопченя
      Умить від нього відлетіло
      В куток, немов якесь щеня
      І головою в стіл дубовий.
      Розкраяв лоба до кісток,
      Зачервонілися від крові
      Лице, сорочка, весь куток.
      Завмер хлопчина на підлозі,
      Розкинув руки, неживий,
      Ні ворухнутися не в змозі,
      Ні голос він подати свій.
      Татарин радісно скривився
      На справу своїх підлих рук.
      На якусь хвильку задивився,
      Почув позаду якийсь звук,
      Оглянувся і лиш помітив,
      Як зблиснуло лезо в очах.
      За мить пішов із цього світу,
      Не встиг відчути навіть страх.
      Доки він з хлопчиком возився,
      Матуся шаблю підняла.
      Козацький досвід знадобився,
      Жона ж козацькая була!
      Ударила і не здригнулась.
      Татарин враз і поваливсь.
      Вона ж до хлопчика метнулась:
      - Синочку, любий, підведись!
      Відкрий маленькі оченята!
      Це я – матуся! Боже мій!
      За що мені така розплата?
      Та чує – дихає, живий.
      Мерщій протерла його рану,
      Перев’язала полотном.
      Взяла на руки, наче п’яна
      І з ним на вулицю бігом.
      Сідає на коня. Дитину
      Із рук своїх не випуска
      Та все шепоче: - Сину! Сину!
      І котиться сльоза гірка.
      Десь там у місті бій лунає,
      Татари б’ються й козаки.
      Туди вона і поспішає
      В надії встигнути-таки.
      Кінь мчить, неначе відчуває,
      Не треба підганять його.
      Синочка матінка тримає,
      Синочка рідного свого.
      Сльозами її очі повні,
      Втира та котять все рівно
      І з його змішуються кров’ю,
      Що проступа крізь полотно.
      Шепочуть губи: - Боже милий!
      Аби живий!? Аби живий!?
      Дай йому, Боже, вдосталь сили!
      Візьми його під захист свій!
      Хіба ж для того ми зустрілись,
      Щоб розлучитись назавжди?
      Яви, мій Боже, свою милість,
      Врятуй синочка із біди!..
      Дідусів голос став тихіший,
      Немов задумався про щось
      І враз замовк. Ні слова більше.
      Чи не помер бува? Та ось
      Почулося його сопіння.
      Заснув з-півслова дід старий.
      А дітвора у нетерпінні:
      - Чи ж хлопчик лишився живий?
      Дідусю! Діду! Дід Миколо!
      Не спіть! Як далі там було?
      Тупцюються усі навколо,
      А діда зовсім розвезло.
      Ну, хоч берись кричати «Пробі!».
      Старий схилився на стілець,
      З волосся сивого на лобі
      Червоний проступив рубець.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Олег
      Вступ

      Каган Дір мовчки їхав на коні
      Попереду цілої кавалькади.
      Гучні розмови чулися позаду,
      Всі здобич обговорювали радо.
      А в нього очі все одно сумні,
      Не дивлячись на полювання вдале.
      Везли позаду турів, кабанів,
      Оленів…а ще купою дрібні –
      Звірина й птахи. Голоси гучні
      Каганові забутись не давали.
      Жону кохану тільки схоронив,
      Хотів відволіктись на полюванні,
      Щоб злікувати всі душевні рани.
      Та перед очі все одно кохана,
      З якою разом скільки літ прожив.
      Спинились на околиці села
      Спочити та напитися водиці
      Холодної цеберком із криниці.
      А тут якраз по воду й молодиця
      До них через дорогу підійшла.
      Дір лиш угледів і про все забув.
      Краси такої ще не бачив зроду.
      Він з молодого був падкий на вроду.
      Отож забув, що думав пити воду,
      Знайомий потяг у душі відчув.
      - Як тебе звати, жіночко? – спитав.
      - Предслава я… - і очі опустила,
      Така невинна і така несміла…
      А Дір не мав вже відірватись сили.
      До себе воєводу підізвав,
      Прошепотів: - Узнай про неї, Турд.
      Мені ця пташка дуже до вподоби.
      Той лиш кивнув – усе, як треба, зробить.
      Та і від’їхав, розпитати щоби
      Про жіночку оту місцевий люд.
      Тим часом всі води вже напили́сь,
      Вже можна б далі їхати. Одначе
      Каган того, здається і не бачить.
      У молодицю втупився, аж лячно
      Зробилось їй. Він, врешті «розродивсь»
      На нове слово: - Хто твій чоловік?
      - Я – удова, - знов очі опустила, -
      Не повернувся із походу милий.
      Уже три роки з того пролетіли…
      Син он лишився,- глянула у бік.
      - А хто я – знаєш? – гордо запитав.
      - Ну, хто ж не знає, - раптом зашарілась,-
      Ти – каган Дір. – очима з ним зустрілась.
      І його серце швидко знов забилось,
      Бо він в очах тих миттю потопав.
      - Підеш зі мною, - вимовив усе ж,-
      Зроблю жоною, буду тя любити…
      Вона в отвіт змогла прошепотіти:
      - Ні, бо не можу сина залишити…
      - Так із собою сина забереш!
      Великий терем, місця стачить всім.
      А як же сина того твого звати?
      - Олегом, - тихо одізвалась мати…
      Отак Олег потрапив у палати
      Кагана, полишив свій рідний дім.

      Змінилося Олегове життя.
      Здавалося б, потрапив до столиці,
      У теремі живе, в своїй світлиці
      Але сумні від того відчуття.
      Удома він робив, чого хотів.
      Із друзями околицями бігав.
      А тут навколо нього, наче крига.
      Мовляв, не стій ні в кого на путі.
      Ні, мати, звісно, що його любила,
      Але каган час в неї забирав,
      Отож Олег на самотині грав,
      Бо дітвора з ним грати не хотіла.
      Дір за свого його не визнавав,
      Тому і інші холодно дивились.
      А йому ж просто теплоти хотілось,
      Якої він в селі своєму мав.
      Тож він або в світлиці сам-один,
      Або в дворі тихенько попід тином,
      Щоб хтось бува не штурхонув у спину,
      Як то колись зробив кагана син
      Аскольд. Він старший значно був.
      Олег лиш другий день, як перебрався
      В каганів терем. На подвір’ї грався.
      Нічого і не бачив, і не чув.
      Меч дерев’яний в теремі знайшов,
      Став попід тином бур‘яни збивати,
      Чекаючи, поки покличе мати.
      Не бачив, як той клятий підійшов.
      Та ж він нікого, наче не чіпав,
      Лише тихенько сам з собою грався,
      На підлість на таку не сподівався…
      Відчув удар і у бур’ян упав,
      Від болю потемніло у очах.
      Схопивсь на ноги аби дати здачі
      Й Аскольда - «брата» перед себе бачить.
      - Чого длубаєш у моїх речах?
      Навіщо меч мій дерев’яний взяв?
      - Та я ж…та я лише хотів пограти…
      - Ти тут нічого не повинен брати.
      Чи думаєш, як братом мені став,
      То все у цьому теремі твоє?
      Ти тут ніхто – на носі зарубай.
      Без дозволу нічого не чіпай,
      Бо знов пізнаєш, як кулак мій б’є.
      Всміхнувся хижо, меч із рук забрав,
      Переламав його через коліно,
      Закинув у бур’ян побіля тину
      Та і кудись із двору почвалав.
      Олег поплакав в бур’янах тоді,
      А далі мамі став жалітись вдома.
      Вона ж лиш гірко усміхалась тому,
      Не ладна-бо зарадити біді.
      - Послухай, синку, що скажу тобі:
      Учися швидко жити в світі цьому,
      В якім не можна вірити нікому,
      Свій кусень здобувати в боротьбі,
      Коли усі навколо хижаки.
      Й багато хто сильніший значно тебе.
      Тут, синку, перти напролом не треба.
      Ти його вивчи добре – хто такий.
      Хто його друзі, а хто вороги.
      У чім він сильний і слабкий у чому
      Й відносини свої будуй на тому,
      Тоді й здолати буде до снаги.
      Знайди його заклятих ворогів,
      Зійдися з ними, приверни до себе,
      Використовуй на свої потреби,
      Нехай за тебе роблять все другі.
      Ти друзів проти нього наструнчи,
      Кинь поміж ними яблуко розбрату
      І ти, в кінці кінців, помстишся брату.
      Але про плани про свої мовчи,
      Нехай ніхто – ні ворог, а ні друг
      Не знають, що ти сам собі намітив.
      Лише тоді візьмеш своє від світу…
      Сидів Олег, напружуючи слух
      Аби ні слова в тім не пропустить,
      Чого його матуся рідна вчила.
      Вона ж його любила і хотіла
      Від злого світу сина захистить.

      Матуся рано із життя пішла,
      Лиш донечку Єфанду народила
      Й полишили її життєві сили.
      Уже із ліжка встати не змогла.
      Олегу й так не солодко жилось,
      Тепер же гірше набагато стало.
      Усі на нього вовком позирали,
      Мов кинуться і роздеруть ось-ось.
      Аскольд його постійно задирав
      І нікому було на те жалітись.
      Доводилось якось із тим миритись,
      Бо ж він слова матусі пам’ятав
      Й відкрито на рожен ні з ким не пер,
      З Аскольдом особливо. Мов скорився
      І лиш холодним поглядом дивився
      У сподіванні – змириться тепер,
      А завтра зможе, врешті, гору взять
      Аби за все всім недругам помститись.
      Не мав ще сили проти сили битись.
      Єдине залишалося – чекать.
      Один промінчик сонця у вікні –
      Його сестричка. Це маленьке диво.
      Він біля неї почувавсь щасливим,
      Отож проводив з нею цілі дні.
      Возився, грався, на руках носив,
      Розповідав тихцем про наболіле,
      Хоча вона ще й слів не розуміла.
      Хто зна – чи то по-справжньому любив,
      Чи, може, підсвідомо відчував,
      Що лише з нею зможе він піднятись
      І долею держав розпоряджатись.
      Не випадково Віщим потім став.
      Так поміж себе прозивали люди
      Його за здатність наперед все знать.
      Але поки він міг лише чекать,
      Не знаючи, що з ним надалі буде.

      1
      По смерті Діра правити почав
      Аскольд , бо ж батьків стіл йому дістався.
      Й Олег, хоча відкрито і мовчав,
      Тихцем тому нашкодить намагався,
      Пускаючи по Києву плітки,
      Підтримуючи тих, хто впав в немилість.
      А з часом усе більш було таких,
      Які за віщось на Аскольда злились.

      З походу поверталась руська рать.
      Хоч не здолала стіни Цареграду
      Та здобичі змогла достатньо взять
      І вже тому була безмовно рада.
      А ще ж ромеї змушені були
      І договір із Руссю підписати,
      На себе зобов’язання взяли
      Купців з Русі у себе не чіпати.
      Тож весело шуміли круг багать,
      Пригадували, як ромеїв били,
      Як стіни намагались штурмувать
      І як услід околиці громили.
      Хвалилися і тим, чого було,
      І тим, що навигадували згодом.
      Бо ж військо, як не як – перемогло,
      Тож з вигадки тії не буде шкоди.
      Кагана вихваляли – молодий,
      А, бач, зумів ромеям раду дати.
      І вміло своїх воїв вів у бій,
      Про що і свідчать невеликі втрати.
      І так ромеїв залякати зміг,
      Що мусили прийти просити миру.
      Олег всього наслухатися встиг –
      Брехню відверту як і правду щиру.
      Сидів сумний при вогнищі, хоча
      Зі здобиччю з походу повертався.
      Але про те уголос не кричав,
      Перед всіма нічим не вихвалявся.
      А більше невдоволених шукав,
      Хто б на Аскольда мав за щось образу.
      З таким би, звісно,він попліткував
      Тихцем. Зробив своїм, хай не одразу.
      Та поки невдоволених не чуть,
      Занадто щедра здобич всім дісталась.
      Всі, мабуть, срібло, золото везуть.
      Цікаво, чи в ромеїв що зосталось?
      Собі Олег теж вдало прихопив
      З багатств ромейських золота чимало.
      Тепер здобуток щедрий душу грів,
      А мрії злет високий малювали.
      Крім злата, срібла віз з собою він
      Ще челядина. Більшість їх не мала.
      Хоча й взяли багато поза стін
      Та родичам за гарний куш прода́ли,
      Коли вже до замирення дійшло.
      Чого на Русь тягти полон той мали?
      Та у човнах і місця не було.
      Але Олег свого не продавав,
      Хоча за нього родичі й просили
      І викуп би за нього гарний мав.
      Та щось йому, неначе, шепотіло:
      «Не продавай! Згодиться! Почекай!»
      І він забрав челядина з собою,
      Хоча Аскольд, побачивши, лякав,
      Що викине. Але того не скоїв,
      Забув, напевно. Бо ж багато справ.
      Та й плив Олег не на човні кагана…
      Минулось, наче… Місяць вже сіяв
      І зорі небом миготіли гарно.
      Від річки прохолодою несло.
      Шуміли вої, хто не вклався спати.
      Але Олегу не до сну було,
      Йому ж потрібно спільників шукати
      Та ще плітки пускати поміж всіх.
      Дивись, колись і користь з того буде…
      Перечекав, як трохи вщухне сміх
      Від жарту та і кинув поміж люду:
      - А що Аскольд чужої віри взяв?
      Чи Хорс на нас від того не озлиться?
      Запала тиша. Лиш вогонь тріщав,
      Задумливі освічуючи лиця.
      - Та то дурня! – озвався врешті хтось,-
      То ж не насправді зроблено каганом!
      Йому ромеїв одурить вдалось.
      Хіба від того Хорсові погано?
      Якби озлився – вже би й покарав.
      А ми вже, бачиш, майже вдома нині.
      З собою стільки веземо добра…
      Та ми Аскольду дякувать повинні.
      Усі навколо схвально загули.
      Олег, як всі, також заусміхався.
      І знов розмови звичні потекли,
      Та він до них уже не дослухався.

      2
      У Києві гуляли кілька днів,
      Зустрівши рать із вдалого походу.
      Пили вино ромейське, наче воду.
      Лиш вдови залишалися сумні.
      Та їх було не так вже і багато,
      Тож їхній сум на свято не впливав.
      Каган дружину в теремі приймав,
      Аби, як слід, також відсвяткувати.
      Лилось вино ромейське і меди,
      Кричали славу ратники кагану,
      Хитались тіні смолоскипів п’яно
      На стінах, наче віщуни біди.
      Ніхто на те уваги не звертав,
      Всі від вина і спогадів хмеліли,
      Один перед одного говорили.
      Лише Олег запер свої вуста.
      Він мовчки за усім спостерігав,
      Шмат вепра пережовуючи мляво.
      Аскольд сьогодні у пошані й славі,
      Але Олег свій бій ще не програв.
      Вдивлявся пильно у обличчя тих,
      Хто за столом сумнішим видавався,
      Зі славослов’ям зі своїм не пхався,
      Щоб спільників шукати серед них.

      На ранок, вже на вранішній зорі,
      Коли не надто ще багато люду
      Блукає містом вулицями всюди
      Та вже доволі видно надворі,
      Зібравсь Олег до Хорсуня. Узяв
      З собою челядина лиш одного
      Того, що із Царграда всю дорогу
      Оберігати від Аскольда мав.
      Не із багатих. Тому і лишив -
      В майбутньому корисним може стати.
      Ще кілька воїв мусив також взяти,
      Щоб на дорозі хто не зупинив.
      Бо руси – надто гарячковий люд.
      Щось запримітять – причепитись можуть.
      За себе постояти мусить кожен
      Інакше, не задумуючись, вб’ють.
      Та шлях спокійно, врешті, подолав,
      До Хорсового требища дістався,
      Де серед вогнищ ідол піднімався,
      Що перед себе гострий меч тримав.
      Камінний ідол і камінний меч.
      Страшний на вигляд, особливо очі -
      Упірились, немов проткнути хочуть
      Чи знести твою голову із плеч.
      Олег не часто в требищі бував,
      Хоча, як кожен рус, йому молився.
      Тепер із зацікавленням дивився
      Як жрець в огонь полінця підкладав,
      Аби не згас той. Палі навкруги,
      На них півні розсілись дерев’яні.
      То ж птахи Хорса, його слуги ранні,
      Їм пробудити Хорса до снаги.
      Їх перших в жертву богові несуть,
      Аби йому на небесах служили.
      Олег навкруг оглянувся несміло,
      Спросив жерця хай Ровада позвуть.
      То жрець верховний бога на Русі,
      Що правив треби в капищі відтоді,
      Коли Олег малим ще колобродив.
      Здавалося, навіки там осів
      І іншого жерця ніхто й не знав.
      Той вийшов до Олега зовсім сивий,
      Хоч і старий та сильний ще, красивий,
      Великий посох у руках тримав,
      Де, як навершя – сонцеликий Хорс.
      - Чого тобі? – спитався, зупинившись.
      Олег на нього подивився ли́ше
      І очі опустив додолу: - Ось,
      Прийшов пожертви Хорсу принести
      За те, що вдало на Царград сходили.
      - Тебе каган прислав? То добре діло!-
      Підняв він посох й різко опустив.-
      Бо думав я, що вже каган забув,
      Що з волі Хорса той похід удався!
      Олег тихцем про себе усміхався,
      Коли таке він від Ровада чув.
      Та усміх той у глибині тримав,
      А до жерця смиренно одізвався:
      - Не знаю, чи каган на те збирався,
      Бо я його, зізнатись, не спитав.
      Я сам від себе. Із під брів густих,
      Ровад зненацька зиркнув: - Зрозуміло!
      Каганові, видать, немає діла
      До віри прабатьків?! Великий гріх…
      Тут знов Олег сумирно одізвавсь:
      - Таж він прийняв нову ромейську віру.
      У Києві десь прославля допіру
      Нового бога. – А я сподівавсь,
      Що послух то, пускають люди лжу.-
      Уже не так бадьоро той промовив.-
      Хорс вже давно не пив людської крові.
      Я його гнів, мабуть, не встережу.
      Впаде він скоро на дітей усіх
      За те, що зріксь каган його в чужині…
      Часи непевні наступають нині…
      Русь постраждає за каганів гріх!
      І тут же: - Ти з пожертвою прийшов?
      Півнів приніс? Чи, може, срібла-злата?
      - Того й того у мене не багато.-
      Олег уже непевність поборов,-
      Тож челядина я тобі привів.
      Чужинця, щоб приємно Хорсу було.
      Говориш, що ви досі вже й забули,
      Як Хорс купався у людській крові?!
      - То добрий знак! – він посохом махнув
      І служки миттю бранця підхопили.
      А той не мав і опиратись сили
      Чи то ще запах смерті не відчув…
      Олег відстояв дійство до кінця.
      Дививсь, як кров по каменю стікає.
      Як Ровад в небі о́знаки шукає,
      Що Хорсові прийшлася жертва ця.
      Тут вітер хмари хижі розігнав
      І Хорса лик між сірості всміхнувся.
      Тоді жрець до Олега повернувся:
      - Твою пожертву, бачиш, Хорс прийняв!
      - Я щиро, боже, дякую за все!
      Й тобі, Роваде за цю вістку гарну.
      То, значить, я прийшов сюди не марно,
      Хорс допоможе й від біди спасе.

      3
      Ішли роки. Аскольд набрався сил.
      Іноді став вестись зарозуміло.
      У теремі навшпиньки всі ходили
      Тоді та озиралися навкіл.
      Хто під гарячу руку потрапляв,
      Тому уже добряче діставалось.
      Отож не випадково озирались…
      Олег тим неодмінно користав,
      Знаходячи із поміж люду тих,
      Хто кинуть слово супроти боявся,
      Перед каганом злякано схилявся,
      А гнів в душі свій глибоко беріг.
      Олег таких підтримував, «жалів»,
      Підігрівав гнів тихим шепотінням.
      Поміж таких людей метався тінню
      І тихо павутину свою плів.
      Були між них бояри і купці,
      Прості кияни і відомі люди.
      Він розкидав свої тенета всюди
      Й тримав ті нитки твердо у руці.

      Якось він плач з-за терема почув.
      Дитячий плач, хтось скімлив потихеньку.
      Олег навколо озирнувсь хутенько,
      Чи на подвір’ї сам лише він був.
      Вже взяв за звичку. Підійшов без слів.
      Малий хлопчисько до стіни тулився
      І злякано на нього подивився,
      Як чиїсь кроки поряд уловив.
      Натягши жалісливу машкару,
      Олег всміхнувся хлопцеві: - Що сталось?
      Яка така біда тобі спікалась?
      Давай-но сльози на лиці зітру.
      Хлопчина щось таке забурмотів,
      Що ледве розібрати удалося,
      Що Дір каганів смикав за волосся
      Ще й надавав добрячих стусанів.
      - А ти би здачі йому добре дав!
      - Так він же син кагана?! Чи ж посмію?
      - Ну, тут і я нічого не удію.
      Вже й плакати хлопчина перестав.
      - Як тебе звати? – Стиром усі звуть.
      У мене мама – ключниця в кагана.
      Тут і живем із нею. – Непогано.
      Із Діром часто граєшся, мабуть?!
      - Та кожен день. Буває – дістає,
      А, взагалі, він хлопець не поганий. –
      Хлопчина сльози витира останні, -
      Іноді волю гнівові дає…
      - Пішли, я медом пригощу тебе,
      Солодким, свіжим, тільки з борті взятий. -
      А сам почав вже плани будувати,
      Як хлопець зможе повести себе
      Йому на користь. Ще поки не знав,
      Як саме буде, але мав надію,
      Що через сина шкоду заподіє
      Й Аскольду, може… Так він відчував.

      4
      Стир до Олега збуджений прибіг.
      Уже з порогу кинув: - Виступаєм!
      Нас рать в степу з болгарами чекає!
      Я ледве хвильку викроїти зміг,
      Аби прибігти та розповісти.
      - Хто поведе дружину? – Дір, сказали.
      - Куди йдете? - На Переяслав мали.
      Туди каган велів дружині йти.
      - На Переяслав, кажеш?! Зачекай.
      Ти маєш ось що, перш за все, зробити.
      Старайся Діра з пантелику збити
      Та на гордині на його пограй.
      Зроби усе, щоб в поле завести…
      Не в Переяслав…До орди у поле.
      Гарячий, не відмовиться ніколи
      Свої завдатки ратні довести́…
      «Можливо й там залишиться навік» ,-
      Таємна думка хутко промайнула.
      Огледівся, щоб раптом не почули,
      Вже за роки остерігатись звик.
      - Як зможеш Діра в поле завести,
      Знайди якусь причину не ходити.
      Бо, хто зна, чи повернуть вони звідти?!
      Придумай щось, аби Дір відпустив.
      Бо ти мені уже, неначе син.
      Тож так не хочу я тебе втрачати…
      - І ви мені також, неначе тато…
      «В оту брехню добряче вірить він, -
      Олег про себе.- Та нехай вважа.
      Він ще мені в майбутньому згодиться».
      На думки усміхнувся свої ниці
      Та Стирові удачі побажав.

      Стир повернувся через кілька днів.
      У сутінках постукав тихо в двері.
      Якраз Олег ладнався до вечері.
      Він Стира насторожено зустрів.
      Огледівся, чи то не бачить хто,
      Впустивши гостя. Двері на защіпку.
      Завісив вікна, запалив ще скіпку,
      Неначе каганець жалів на то.
      Тоді на лаві гостя усадив
      Та й став його настійливо питати.
      - Ну, мовив той, - що можу я сказати?
      Здається все я так, як слід зробив.
      Як тільки ми за Київ відійшли,
      Я став весь час під’южувати Діра,
      Мовляв, він лише поводир допіру –
      Не воєвода. Дір від того злий.
      А я його чіпляю знов і знов,
      Нарешті, він не витримав, завівся,
      Аж плямами червоними укрився,
      Заграла в ньому гонориста кров.
      Велів нам не на Заруб повертать,
      Аби до Переяслава дістатись,
      А вздовж Дніпра на Родень добиратись,
      Щоб отим бродом нам Дніпро здолать.
      Руар, щоправда, зразу прилетів.
      Аскольд його для пригляду поставив.
      Ледь не порушив, клятий, нашу справу,
      Бо Діра він відмовити хотів.
      Звернути знов на шлях в Переяслав.
      Та Дір вже був заведений. У гніві
      Лише всміхався до Руара криво,
      А потім взагалі його прогнав.
      Коли уже до Родні ми дійшли
      І Дір назад вертати не збирався,
      Випадок «нещасливий» раптом стався –
      Я «оступився» - очі «підвели»
      І ногу собі дуже «підвернув»
      Та так, що, навіть, крок не «міг ступити».
      Тож Дір велів мене там залишити,
      Щоб раті я обузою не був.
      Та, ледь дружина подолала брід,
      Я чимскоріш до Києва подався,
      Хоч на шляху таїтись намагався,
      Давати ж привід для підозр не слід?!
      - Ти, Стире, дуже добре все зробив.
      Тепер тихенько відсидись у хаті.
      А, коли буде хто тебе питати …
      Мовляв, де був ти і що там робив,
      Чому від раті власної відстав.
      Кажи отак, як це мені повідав…
      І шкандибай перед всіма, для виду
      Аби питань ніхто не задавав.

      Минуло у чеканні кілька днів.
      Олег тривоживсь, місця не знаходив.
      Хоча по ньому то сказати годі,
      На людях він спокійно себе вів.
      Але на шлях постійно поглядав,
      Чи «чорний» вісник не летить у Київ.
      Тоді вже він, нарешті, порадіє.
      Інакше увесь план його пропав.
      Поки іще живий Аскольдів син,
      Єдиний його спадкоємець столу,
      Олегові не князювать ніколи.
      То добре розумів не лише він.
      Отож вістей з тривогою чекав…
      І дочекався, коли вісник з поля
      Повідав про трагічну Діра долю.
      Аскольд від тої вістки сивим став.
      Олег же, хоч і сумно виглядав
      Та у душі радів неімовірно.
      Бо, значить, він розрахував все вірно
      І стіл кагана ближче йому став.
      Проте, щоби Аскольда ще «добить»,
      На ранок він до Хорсуня подався,
      Де знову із Ровадом зустрічався,
      Щоб про Аскольда з ним поговорить.
      Найстарший жрець насуплений прийшов,
      Стискаючи свій посох, подивився.
      Олег йому у пояс поклонився,
      Гординю до пори свою зборов.
      - Ви чули вістку: Дір в бою поліг?
      - Аскольда син? – Так, саме син кагана.
      - Погана вістка! Ой, яка погана.
      Як же Аскольд та й сина не вберіг?
      Він же єдиний в батька! Що ж тепер?
      Кому він стіл свій зможе передати?
      Почнуться смути. Брат піде на брата…
      - Ну, та ж Аскольд ще поки не помер.
      І винен в тому, безперечно він,
      Бо ж зрадив Хорса – тож синів не має.
      То Хорс його за зрадництво карає…
      - То зрозуміло, звісно…але ж…син.
      - Той син дружину батькову згубив,
      Завів її аж під орду у поле.
      Хіба достойний батькового столу?
      А батько сина чому не навчив?
      Лягла дружина…хлопці молоді,
      Які б Русі ще славно послужили.
      А вони в полі голови зложили.
      Та ж Русь з таким правителем в біді!
      Провчити треба, щоб наука всім –
      Аби не сміли віри відступати!..
      - Чого ти хочеш, можна запитати?
      Біда і так прийшла в Аскольдів дім.
      - Чи ж смерть одного варта смерті тих,
      Що через нього полягли у полі?
      Я хочу, щоб здригнувся він від болю,
      Відчувши біль усіх батьків отих,
      Чиї сини загинули, бо Дір
      Завів їх із собою до могили.
      За гріх кагана вони заплатили.
      Так люд говорить в Києві, повір.
      Не дай Аскольду Діра поховать
      Там, де ховали завжди славних русів.
      Він, як ізгой ховати сина мусить.
      Не слід йому між славними лежать…
      Задумавсь Ровад, голову схилив.
      Олег замовк, щоб думи не порушить.
      Якби ж старому зазирнути в душу,
      Щоб не чекати довго його слів!

      5
      Коли, нарешті, Діра поховали
      Не там, де знатних русів зазвичай,
      Олег в душі радів тому, хоча
      Відкрито співчував. Однак помалу
      І сам сумнішим день у день ставав,
      Не знаючи, як поступити далі.
      Удар, хоч був нанесений без жалю,
      Аскольда, тим не менше, не зламав.
      Так, він посивів, зовсім помарнів
      Та меч в руках тримав ще досить міцно.
      Такого легко не зламати, звісно.
      Звідтіль в Олега й роздуми сумні.
      Тихцем вже з деким переговорив,
      Із тих, хто невдоволений каганом.
      Але відкрито ні один не встане,
      Чекатимуть більш слушної пори.
      Мутити тишком будуть далі воду,
      Плітки пускати, а відкрито – ні.
      «Потрібно щось придумати мені,
      Щоби Аскольду іще більше шкоди.
      А далі що? Збунтується народ
      І прожене кагана. Та для кого
      Відкриється на стіл його дорога?
      Олегу – ні. Сестра хіба? Та от,
      Проблема - не було ще на Русі,
      Щоби жінки каганами ставали.
      Тож шансів у Олега зовсім мало.
      Його обійдуть у тім праві всі
      Каганові далекі і близькі.
      А от коли б Єфанда сина мала?!.
      Ця думка йому спати не давала.
      Та й тут його можливості вузькі.
      Каган Єфанду заміж не віддасть,
      Хіба що якось змусити до того.
      Та тут іще питання – а за кого?
      Нема кого обрати. От напасть!
      Когось із русів знатних? Але ж він
      Олегу не поступиться ні в чому.
      Не зробить тої послуги нікому.
      Болгарський хан? Такий є не один.
      Але сестру віддати у орду?
      На те він сам не згодиться ніколи.
      Не бачить йому київського столу,
      Хіба що вихід, все-таки, знайду».

      6
      Якось у Київ лодії прийшли,
      Спустилися Дніпром з країв північних.
      Із жахом, упадаючи у відчай,
      Багато горя ж бо пережили,
      Розповідали в Києві усім,
      Як Рюрик вбив Хороброго Вадима,
      Пустив усе його обійстя димом.
      І як добряче перепало їм.
      Олег вже чув про Рюрика. Колись,
      Коли варяги з моря припливали
      І данину платити вимагали,
      То племена північні піднялись
      Й прогнали геть находників отих.
      А далі посварились між собою,
      Що іноді доходило й до бою,
      Одні мечі підняли на других.
      А все, казали, через те було,
      Яке з племен за головного буде.
      Знайшлись розумні голови між люду
      І віче врешті рішення знайшло.
      Послали аж за море посланців
      І запросили правити варягів,
      Що мали й войовничість, і відвагу,
      Могли би захистити землі ці.
      Був Рюрик в тих варягів на чолі.
      Землі своєї він не мав, говорять.
      А на чужині укріпився скоро.
      Напевно, гарну павутину сплів?
      От би якось порозумітись з ним.
      Можливо, разом зможуть щось удіять?
      Так в ньому знов зродилася надія,
      Що може добре скористатись тим.

      Увечері, вернувшись в терем свій,
      За рукоділлям він застав Єфанду.
      Вона, як завше, підхопилась радо,
      Бо ж сумно цілий день сидіти їй.
      - Як справи, брате? Де ти нині був?
      З ким зустрічався? Що почув нового?
      Хотілось їй одразу і усього.
      Олег всміхнувся, коли те почув:
      - Все, як було. З новин хіба одна:
      Втікають люди з Новгорода-града.
      Там Рюрик прибира все більше влади…
      А ти, я бачу, цілий день сумна.
      - А що мені? Сиджу одна, як пень.
      Аскольд між люди йти забороняє.
      Чи стереже, чи то охороняє.
      І так воно постійно день у день.
      Вже б заміж вийшла – та ж він не дає…
      - Я розумію, тож спитати хочу:
      А ти готова, навіть, світ за очі
      Аби змінить становище своє?
      Задумалась: – В який далекий світ?
      Що саме, брате, на увазі маєш?
      - Поки, сестричко, ще не зовсім знаю.
      Поговорити ще із деким слід.
      Скажімо, ти б за Рюрика пішла?
      За того, що князює в Новім граді?
      - Та я за будь-кого вже заміж рада.
      - Він вже старий! – То я б пережила.
      Та й Новий град – не глухомань якась…
      А він мене узяти заміж хоче?
      - Поки не знаю, - подивився в очі,-
      У біглих розпитаю – що за князь.
      Як він живе? Чи вартий він того,
      Щоби таку красуню заміж брати?
      - Дізнайся найскоріше, любий брате!
      Я буду ждати рішення твого.

      Серед отих, хто з Новгорода втік,
      Був і Твердило, близький друг Вадима.
      Дебелий і гарячий чоловік.
      Він на Подолі поселився з тими,
      Хто по Дніпру на лодіях приплив,
      Рятуючись від Рюрикова гніву.
      Олег, мов випадково його стрів,
      Помітивши волосся майже сиве
      І бороду. У Києві таких
      І не було. Між русів хто голився,
      Хто завивав і правив хною їх.
      Отож Олег на вулиці зустрівся
      З Твердилом, низько голову схилив,
      Вітаючись. Той відповів тим самим.
      Олег тоді вже з ним заговорив,
      Вивідуючи вісті, хай не прямо,
      Про Новгород, про Рюрика: - Я чув,
      Що змушені ви Новгород лишити.
      - Я ледь живий до Києва прибув,
      Хоч не прийшлося голову зложити,
      Як то Вадиму…- Як усе то сталось?
      Чом ви спинить насильство не змогли?
      - Та ж на таке ми і не сподівались,
      Занадто самовпевнені були.
      Гадали, що він ряд тримати буде.
      Та ж і спочатку в Ладозі сидів.
      Але ж завзятий – устигав усюди:
      І рать проти находників водив,
      І з Ладоги зробив міцну твердиню.
      Але, тим часом сили гуртував,
      Набрав ще більшу в Ладозі дружину,
      У Новгороді спільників шукав.
      Казав Вадим Хоробрий: «Буть біді,
      Коли до влади Рюрик добереться!»
      Але ніхто і слухать не хотів.
      Не думаючи, добре всім живеться.
      І дочекались. Спільники його
      Із Новгорода стали закликати
      У наше місто запросить його,
      Аби він міг з дружиною стояти.
      Мовляв, так швидше зможе раду дать
      Находникам, що спробують напасти.
      Їм удалось на тому настоять
      І звідти наші почались нещастя.
      Коли до міста Рюрик підійшов,
      Вадим і люди шлях перепинили,
      Не думали, що там проллється кров,
      А просто не пустить його хотіли.
      Вадим вороже Рюрика зустрів
      Словами: «Чи ж то нам рабами стати
      У Рюрика? Чого, бач, захотів?!
      Від його зла не хочемо страждати!
      Вертайся знову в Ладогу, отам
      Ти, згідно ряду маєш і сидіти!»
      Та Рюрик довго слухати не став,
      І воям повелів Вадима вбити.
      Упав Вадим, пронизаний мечем.
      Хтось, кров уздрівши, кинувся тікати.
      Тих, хто не встиг, рубали ще і ще,
      Що, навіть, не встигала кров стікати.
      В той день багато люду полягло.
      Врятованим (як і мені вдалося)
      Тікати треба у страху було,
      Аби лягти в могилу не прийшлося.
      - То Рюрик владу в краї захопив
      І самовладно правити ним хоче?
      - Поки що так. Поки що він зумів.
      Та день завжди приходить після ночі.
      Багато є у Новгороді тих,
      Хто під варяга ладитись не стане.
      Чи зможе Рюрик покорити їх?
      Про самовладдя говорити рано.
      Але загроза, справді, така є…
      Завзятий Рюрик! Ой, який завзятий! –
      Задумавсь чоловік про щось своє
      На мить… чи то не мав що більш сказати.
      - Ну, що ж, бажаю перемоги вам –
      Хребет варягу отому зламати!
      - Та я за це усе, що є, віддам…
      На тім і розійшлись. Втікач шукати,
      Де б тимчасовий прихисток знайти,
      Поки життя налагодить зуміє.
      Олег же далі сіть свою плести,
      Знести Аскольда маючи надію.

      7
      Вертаючись на Гору в терем свій,
      Зайшов Олег в садибу до Путяти –
      Боярина. Тому міг довіряти,
      Бо на Аскольда зуб той мав такий,
      Що прагнув помсти. Свого часу він
      Просив Аскольда данину зібрати
      З земель підвладних, щоб товару мати
      І спорядити чималий загін
      В набіг на землі в Таврії далекій.
      Але Аскольд відмовив йому в тім.
      Тоді Путята вдовольнився тим,
      Хоча стерпіти то було нелегко.
      Та зло в душі, звичайно, затаїв,
      Плекав надію відомстить кагану,
      Коли часи йому важкі настануть.
      Його Олег у павутину вплів.
      І через нього інших підбирав,
      Хто був незадоволений каганом.
      І перш за все місцева знать – поляни,
      Які не мали тих, що руси, прав.
      А Київ же полянським градом був,
      Тож тут поляни саме й проживали
      І вплив на них бояри їхні мали.
      Олег то невдоволення відчув
      Й на тому грав. Як із жерцями теж
      І Хорса, і Перуна, бо ж кагану
      Виною ставив віру ту погану,
      Яку прийняв він між ромейських веж.

      Путята напівсонним його стрів.
      Мабуть, учора перебрав багато,
      Хоча, здається, вчора і не свято?
      Ну, та нехай. Путята в дім провів,
      Спитав, яка до нього завела нужда.
      Олег на усі боки роздивився,
      Чи послух де який не причаївся,
      Бо донесуть – то буде всім біда.
      - Поговорити треба. Справа в тім,
      Що мені треба в Новгород попасти.
      Купці полянські там бувають часто.
      Тож ти підкажеш, може, мені – з ким
      Найліпше б було ізійтись, аби
      У Новгороді тому побувати
      І розголосу зайвого не мати.
      Хто би з купців найліпше то зробив?
      Задумався Путята лиш на мить:
      - Я думаю, найліпше Кари взяти.
      Він з наших… Тож не буде теліпати.
      А що ти там збираєшся робить?
      - Поки ще й сам не знаю до пуття.
      Та спробую із Рюриком зустрітись.
      У справі може якось нам згодитись.
      Таке чомусь у мене відчуття…
      На те Путята лиш здвигнув плечима,
      Бо ж знав, який в Олега віщий дар.
      - А що між русів? Не дійшло до чвар?
      Аскольд же чого хоче, то і чинить.
      - Поки в фаворі він - поки вони
      З тим миряться. Та досить оступитись…
      Почнуть поміж собою колотитись,
      Шукаючи його у тім вини.
      Так що шукаєм спільників собі
      Та розпускаємо плі́тки між люду.
      Колись воно усе в нагоді буде,
      Як зійдемось в відкритій боротьбі.

      8
      Вже Хорса лик до заходу спускавсь
      І вітер мляво надимав вітрила.
      Понад водою чайки голосили.
      Олег стояв, у далечінь вдивлявсь.
      Ільмень безмежний навкруги лежав,
      Котили хвилі, наче в синім морі.
      - Ну, де ж той берег, врешті? – Уже скоро,-
      То Кари голос з-за спини подав,-
      Он вже Перинь видніє вдалині!
      Дуби он бачиш, крони виглядають.
      Там волхви за Перуном доглядають.
      - Ми там спинятись будемо? – Та ні.
      Ми ж Волосу дари свої даєм.
      А Волосове капище під містом.
      Ми мимо пропливатимемо, звісно,
      Тому, якщо бажання є твоє…
      - Ні. Не потрібно. В Новгород ідем.
      Я уже Хорсу треби усі справив.
      Тепер потрібно порішати справи,
      А там уже як Доля покладе.

      Штовхаючись юрбою кілька днів
      На велелюднім новгородськім торгу,
      Олег, нарешті, випитав дорогу
      До Рюрика. Знайшов, хто би провів.
      Не те, що він шляху туди не знав.
      Відомо всім, що Рюрик жив за містом.
      Те городище Рюриковим, звісно
      І називалось. Та ж не кожен мав
      Можливість туди втрапити. Варяги
      Не всіх пускали, навіть, на поріг.
      Олег же одного умовить зміг,
      Грошима, звісно, привернув увагу.
      І той його до Рюрика провів
      Таємно, щоб ніхто того не бачив.
      Бо ж дійде до Аскольда – не пробачить.
      Варязький князь у теремі сидів.
      Могутня стать, хоча і сивий весь,
      Вдивлявся довго у Олега очі,
      Аж потім запитав: - Чого ти хочеш?
      Який тобі до мене інтерес?
      - Мій інтерес збігається з твоїм.
      Тобі ж, напевно, тісно тут сидіти.
      Ти Києвом хотів би володіти,
      Аніж сидіти у болоті цім?
      Всміхнувся Рюрик: - Ну, ти й жартівник!
      Ти звідки взявся? Хто такий від роду?
      Мені свого часу втрачати шкода,
      Дурниці вислуховувать не звик.
      - Чому дурниці? План у мене є.
      І я, повір, людина не остання
      У Києві. Як докладеш старання,
      То буде все у Києві твоє.
      Аскольд не так вже й міцно там сидить.
      Проблем у нього досі вистачає,
      Як хтось мені надійно підіграє,
      То зможу легко його стіл звільнить.
      Як будеш ти – то стане стіл твоїм,
      А ні – повір – бажаючих удосталь.
      Щоб потім не давитися від злості.
      - А сам чому ж?.. - Але ж вся справа в тім:
      Нема на стіл законних в мене прав.
      - Але ж і в мене їх не більше твого?!
      - Це поки що… Та, згідно плану мого,
      Ти б спадкоємцем досить легко став.
      - Це ж як? – Все просто. В мене є сестра.
      Вона по крові рідна для кагана.
      І той, хто чоловіком її стане,
      Вважай, ключі у Київ підбира.
      А коли син народиться, тоді
      І взагалі проблема відпадає.
      Бо ж у Аскольда сина вже немає,
      Хто би столом по ньому володів?!
      Коли ж все дуже добре розіграть,
      То можна його смерті й не чекати,
      Зі столу його запросто зігнати,
      А люд дурний в тім буде помагать.
      - Ну, чоловіче, ти й наговорив!
      Хіба можливо все так розіграти?
      Та й чи Аскольду схочеться віддати
      Сестру мені. Він ще ж і не здурів?!
      - Чого й кажу: як візьмемось гуртом…
      Ти слово дай, що звіришся на мене
      І ми з тобою все, як слід, прове́рнем,
      Не зможе зупинити нас ніхто…

      Перед Перуном Рюрик клятву дав,
      Олег, як рос, мечем своїм поклявся…
      І знову князь сидів і дослухався,
      Як план Олег таємний викладав.
      План був підступний. Щоб каган віддав
      Свою сестру за Рюрика,той мусив,
      Значиме відібрати щось у русів.
      А потім то на викуп обміняв.
      Єфанда й має викупом тим буть.
      - Вона хоч гарна? – Щоб не сумнівався,
      Їй вид від її матері дістався.
      Побачиш раз, не зможеш вже забуть.
      - Ну, добре. Що ж я маю відібрать
      У русів, щоб каган на викуп згодивсь?
      До Києва мені дістатись годі.
      - Тобі на Київ рано зазіхать.
      Он Полоцьк – град чудовий на Двіні.
      Там вже відколи руська є залога.
      Ти спробуй – Полоцьк відбери у нього.
      Тобі ж від того вигоди одні.
      Бо ж там гостей з усіх країв бува,
      То ж одним митом можна збагатіти.
      - А як захочу в Полоцьку сидіти,
      Чого його Аскольду віддавать?
      - Не забувай, що Київ на кону.
      Тоді і Полоцьк знов у тебе буде.
      Там русів, мабуть, і не люблять люди,
      З тобою разом стануть на війну
      Супроти них. Як втримається град,
      Тоді і став каганові умови.
      А він за Полоцьк, вір мені на слово,
      Віддати й більше буде, навіть, рад.
      Обдумавши всі «проти» і всі «за»,
      Нарешті Рюрик згодився на спробу.
      - Я в Києві в той час подбаю, щоби
      Аскольд лиш «так» у відповідь сказав.

      9
      Пройшло не так багато і часу
      Відтоді, як вернувсь Олег у Київ,
      Аж вістку чорну з півночі несуть
      Аскольду в терем люди верховії:
      Варяг підступний Полоцьк відібрав,
      Прогнав залогу руську, що там бу́ла.
      Тепер варязький там загін стояв,
      Русі на північ всі шляхи замкнули.
      Страшенно лютий в теремі метавсь
      Аскольд, слав Рюрику прокльони.
      Усяк від того гніву озиравсь
      Та шепотів: «Нехай Перун бороне!»
      Отож, хто міг, той Гору оминав,
      А хто не міг, той попід стін тулився,
      Бо ж не прийди, коли каган позвав,
      То на тобі той гнів би й окошився.
      Нарешті, наче, втишивсь трохи гнів.
      Аскольд вже міг спокійно говорити.
      Спитав у тих, хто попід стін сидів:
      - Із Полоцьком що будемо робити?
      - На порох стерти! – перші почали,
      Хто вислужитись хтів перед каганом,-
      Зібрати рать велику повели
      І ми на Полоцьк рушимо негайно!
      - Домовитись. – обачніші услід,-
      Нехай залогу Рюрик забирає.
      Заплатимо варягу стільки слід…
      - Та він же мита і без того має?!
      Затіявсь спір, кричати почали.
      Один Олег сидів собі в куточку,
      Радів: який Аскольд страшенно злий,
      Й старавсь йому не потраплять на очі.
      Коли вже накричались всі гуртом
      І гамір став поволі затихати,
      Підвівсь Аскольд: - Ніколи і ніхто
      Не смів отак із Руссю поступати!
      Я покажу і Рюрику тому,
      І полочанам, що із ним злигались!
      Рать доведеться вести самому
      І швидко, бо часу вже не зосталось.
      Управитися треба до снігів,
      Тож через тиждень маєм виступати! –
      Хоч клекотів іще у ньому гнів,
      Зумів Аскольд себе у руки взяти.

      10
      Йдучи Подолом через торг гучний,
      Де можна все купити і продати,
      Олег рішив уваги не звертати
      На торгашів. Товар продати свій
      Вони готові будь-кому, аби
      Лиш гроші із прибутком повернути.
      А вже чого не знайдеш, може бути,
      Пообіцяють привезти тобі.
      Олег же не товар собі шукав,
      Хотів знайти знайомого Твердила.
      Та на торгу якраз народу сила,
      Отож задача зовсім нелегка.
      Долаючи ту гамірну юрму,
      Штовхаючись, навколо роззирався,
      Побачити Твердила сподівався,
      Бо де ж іще, крім торгу, буть йому?
      Пройшовши весь, над Ручаєм спинився,
      Де Велесове требище було.
      Позаду людське юрмище гуло,
      А тут один лиш сивий волхв схилився
      Над вогнищем, полінця підклада,
      Щоб швидше Велес треби ті отримав.
      Здіймався вгору стовп густого диму…
      Олег, на нього дивлячись, згадав
      Один свій сон, який наснивсь йому
      Уже давненько і постійно муляв.
      Забувся би, залишив у минулім,
      Не знаючи пояснення тому.
      Але не міг, пригадував весь час
      І голову ламав – що би він значив.
      Тепер, коли волхва того побачив,
      Рішив спитати. Може той якраз
      Пояснить сон. Волхви ж – вони такі:
      Багато вміють і багато знають,
      Не дарма ж із богами розмовляють.
      Тож, роздуми здолавши нелегкі,
      Ступив Олег на требище. Старий
      Враз повернувся, мов чекав на нього:
      - Таки прийшов? - спитав Олега строго,-
      Я вже давно прихід чекаю твій.
      - Ти мене знаєш? – Я багато знаю,
      Адже спілкуюсь з Велесом щодня.
      Отож від нього ті мої знання,
      Які тобі я сповістити маю.
      - А я про сон хотів лише спитать,
      Який мені колись було наснився.
      - Можливо, Велес і тобі відкрився?
      Що ж, розкажи. Я маю про то знать.
      - Мені наснилось, наче я стою
      Зовсім маленький на горі високій.
      Вітри шалені смичуть з усіх бо́ків,
      Дихнути вільно, навіть, не дають.
      А наді мною хижий птах літа,
      Готовий, мабуть, будь-якої миті
      У мене гострі пазурі встромити.
      Мене ляка й безодня, й висота…
      Аж тут з’явився звідкись інший птах.
      Так само хижий, але я без страху
      Всідаюся бігом на того птаха.
      І ось ми вже високо в небесах.
      Якиїсь сокіл меч мені приніс
      І я того, що мірився на мене,
      Мечем ударив і убив, напевне,
      Бо каменем він полетів униз.
      І бачу, що я вже не на птаху́,
      А сам літаю, наче маю крила.
      І у мені така велика сила –
      Всі врозтіч розлітаються в страху.
      А тут зненацька вітер налетів
      І підхопив мене, немов пушинку,
      Помчав кудись аж попід хмари гінко,
      А потім вниз на землю опустив.
      Тут сокіл поряд мене опустивсь
      Став походжати, клекотіти кволо,
      А потім тричі обернувсь довкола
      І раптом на коня перетворивсь.
      І от уже я їду на коні
      А світ навколо стелеться під ноги.
      На пагорби веде мене дорога.
      А навкруги зміюки лиш одні,
      Що голови підводять і сичать,
      Отрута з них аж капає додолу.
      Та меч стинає голови навколо.
      Мене і найспритнішій не дістать.
      Аж і вершина. Змій навкруг нема
      Усі лежать побиті при дорозі.
      На землю опустився я в знемозі
      І втомлений, здається, задрімав.
      Та стрепенувся, очі лиш відкрив,
      А кінь мій враз у змія обернувся.
      Я миттю до меча свого метнувся
      Та й замість нього змій мене зустрів.
      Я від страху прокинувся умить,
      Отож не знаю, як там далі склалось…
      Аж до самого ранку вже не спалось.
      А сон не в силах й досі зрозуміть.
      - Що ж, - мовив волхв, - те ж саме і мені
      Повідав Велес. То ж не маю права
      Все пояснити. То вже ваші справи
      Із Велесом. – То не поясниш? – Ні.
      Сказати можу лиш таке тобі.
      В майбутньому тебе чекає слава,
      Ти станеш, навіть, на чолі держави,
      Здолаєш ворогів у боротьбі.
      Та стережися перш за все того,
      Хто до вершин отих тебе підніме.
      Ти будеш воювати із чужими,
      А пропадеш, урешті, від свого…

      11
      Аскольд вернувся із походу злий.
      Як не старався – Полоцьк взять не в силах.
      Варяги захищалися уміло.
      Даремно рать свою кидав у бій.
      І полочани ще з високих стін
      Йому усякі підлості кричали.
      А руси лиш за тим спостерігали
      Та лиш безсилий аж бісився він.
      Околиці, щоправда, розорив,
      Кого зловив за містом з тих проклятих,
      То змусив довго в муках помирати
      І то все на очах у ворогів.
      Потратив стільки сил і все дарма.
      Узяти місто так і не вдалося.
      Уже і нагодилась пізня осінь,
      Навідувалась уночі й зима.
      А тут посли від Рюрика прийшли,
      Немов навмисне час оцей чекали.
      Йому умови викладати стали…
      Такі вже самовпевнені були.
      Якби не воєводи, то, мабуть,
      Висіли б на гіллі…Вони спинили,
      Бо, може, краще нього розуміли,
      Що цим проблем собі лиш додадуть.
      Ну, викуп він ще може зрозуміть,
      Але Єфанду у жінки? Занадто!
      Її він і не думав віддавати,
      Нащо собі суперників плодить?!
      Тим більше, сина в нього вже нема.
      Хто після нього на столі посяде?
      Хоч Рюрик і не буде на заваді,
      Варягів Русь у себе не сприйма.
      А син його? Та чи ще буде син?
      А, може, донька? Чи то й будуть діти?
      Бо ж Рюрик ходить вже давно по світу,
      То ж чи спроможний мати сина він?
      Оці думки спокою не дають.
      Хоч він із ними й примиривсь, неначе.
      Але комусь він того не пробачить.
      Хто викликав у ньому таку лють?
      Хто Рюрикові те все підказав?
      Невже Олег? Говорять, їздив, клятий,
      У Новгород товаром торгувати.
      Та з Рюриком мав стрічу чи не мав?
      Скарати просто не посміє він,
      Але ж тягар з душі хтось має зняти?!
      А що, як того також відіслати
      У Новгород з Єфандою? Один
      Здале́ка шкодить вже не зможе.
      Хай там собі у глушині й сидить…
      І на душі полегшало за мить,
      Немов прийшло благословіння боже.

      12
      Їх Рюрик біля пристані зустрів.
      На лодію зійшов по хистких сходнях.
      Був гарно налаштований сьогодні,
      Але ще більше, навіть, подобрів,
      Коли Єфанду врешті-решт побачив,
      Замилувався на красу її.
      Забув умить всі сумніви свої,
      Не сподівався на таке, одначе.
      Вважав, що перебільшує Олег
      Аби йому у родичі набитись.
      Як хороше отак от помилитись.
      Все думав, що назад її пошле,
      Коли вона потворна. Але, бач…
      Він ніжно підхопив її на руки,
      Мов після багатьох років розлуки
      Й зійшов на берег легко – ще силач.
      Ще зможе жінці гарній раду дать.
      Олег за ним із лодії спустився,
      На Рюрика поблажливо дивився –
      Зумів-таки у сіті упіймать.

      13

      Дарма Аскольд у Києві втішався,
      Що здихався Олега. І здаля
      Олег йому турботи добавляв,
      Неначе кіт із мишенятком грався.
      Аскольд устиг нажити ворогів
      Й вони нікуди з Києва не ділись.
      Поки таємно в теремах сиділи
      Та плели сіті. Як не в ті – в другі
      Аскольд обов’язково попаде.
      А тут іще з Царгорода прислали
      Священика. Ну, звісно, право мали,
      Бо ж договір – не дінешся ніде.
      Священик той усе навкруг крутивсь
      І також плів свої міцнії сіті,
      Аби у них Аскольда захопити.
      А Хорс, звичайно, на таке дививсь
      Жерців очима й злився на кагана.
      Ну, хай вони у Хорсуні були,
      Аскольда зачепити не могли.
      Але чутки звідтіль текли погані.
      А тут Перун під боком та й другі
      Боги, яким всі поклонялись люди.
      Чи довго ще вони терпіти будуть?
      Отож плодилось в нього ворогів.
      Прогнати б, може, того шпигуна,
      Бо ж, звісно, все у Царгород доносить.
      Але ж купці лишаться голі й босі
      А то іще й завариться війна.
      Куди товари, скажете везти?
      Та і купців в Царграді підставляти,
      Їх же одразу похапають й стратять.
      Народ йому такого не простить.
      Отож терпів, до шепоту звикав,
      З яким той вічно круг його крутився.
      Молився аби той лиш відчепився
      Та ще якоїсь певності чекав:
      Чи то вертатись до богів старих,
      Чи до нової віри приставати.
      Тож сумнівів у голові багато
      І спробуй якось хоч позбутись їх.

      14
      Стир, як і перш, каганові служив.
      Ніхто смерть Діра у вину не ставив.
      Отож тривогу й сумніви зоставив
      Та й собі далі спокійненько жив.
      Олег – єдиний, хто про гріх той знав,
      Відбув на північ разом із сестрою.
      Тож можна покінчити з тою грою,
      Яку не він, звичайно і почав.
      Але на спокій сподівавсь дарма.
      Якоїсь ночі стукають у двері.
      Стир уже вклався спати по вечері
      Та потихеньку, навіть, задрімав.
      Почувши стук, зненацька затремтів,
      Немов відчув, що спокій закінчився.
      І, таки справді, посланець з’явився,
      З Олеговою вістю прилетів.
      В світлиці тихо, щоб ніхто не чув,
      Став посланець на вухо шепотіти:
      - Велів Олег тобі ось що зробити,-
      Стир, наче холод по спині відчув,-
      Ти маєш вкрасти грецького попа
      І в Хорсунь до жерців його відвести.
      Достатньо сіті вже йому тут плести,
      Пора його провчити наступа.
      - Але ж… - Олег відмови не прийма.
      Бо буде все каган про тебе знати.
      Отож, на яку відповідь чекати?
      - Зроблю… У мене ж вибору нема.
      Як посланець у темряві пропав,
      Сидів Стир довго, сну уже не було,
      Аж поки й зірка вранішня майнула.
      Усе сидів тихцем та планував…

      На ранок ледве сонечко зійшло,
      Подався Стир по місту прогулятись,
      Став до всього навколо придивлятись,
      Що би йому у помочі було.
      І вдало вийшов, бо жерців зустрів
      Самого Хорса, що ходили містом.
      Він на таке й не сподівався, звісно,
      Але вклонився та й заговорив
      Про Хорса та про види на врожай,
      Про те, як зараз Хорсунь поживає,
      Чи Хорс усе, що йому треба, має,
      Розмову вивів, ніби невзначай
      На їхні плани: думають коли
      Із Києва у Хорсунь повертати…
      Як попрощався, то пішов шукати
      Помічників. Такі завжди були
      Десь напохваті. За різани й куни,
      Готові батька рідного продать.
      І, коли добре знаєш, де шукать,
      То віднайдуться за ціну розумну.
      Тож біля торгу і знайшов таких,
      Які голодні вилупили очі,
      За всяку справу взятися охочі.
      Стир непомітно підійшов до них
      Й розмову лише з натяків завів.
      Та їм не треба було й натякати:
      - Скажи, кого потрібно убивати.
      Не треба нам оцих цвітастих слів.
      - Та що ви, хлопці, на́що убивать?
      Лише схопити і доправить в Хорсунь.
      Та не хвилюйтесь, плати буде досить.
      Завдаток можу, навіть зараз дать.
      А інше дам, як вернетесь уже.
      Але пройти все має дуже тихо,
      Аби від того не нажити лиха.
      Що – по руках ударимо? – Авжеж!

      На диво легко якось все було.
      Попа надвечір хлопці перестріли,
      До хворого, неначе, запросили,
      Мовляв, йому уже до смерті йшло.
      А він з нової віри, тож хотів
      Свої гріхи спокутувать. Одначе,
      Вмираючого той і не побачив –
      Дали по голові без зайвих слів.
      Хутенько загорнули в що знайшли
      І на коней, що вже на них чекали.
      На другий день до Хорсуня примчали,
      До Хорсового требища прийшли.
      Старий Ровад на вході їх зустрів
      З німим питанням: що ви тут шукали?
      Ті свого полоняника віддали,
      Також не надто витрачали слів:
      - То з Києва дарунок аби Хорс
      І далі помагав у справі вірним.
      Відкланятися маємо допіру, -
      Та й подалися раді, що вдалось.

      У Києві Стир радо їх зустрів,
      У місці, де домовились зарані.
      Став задавати різні запитання
      Та старший йому різко відповів:
      - Жени різани з кунами, давай!
      Ми все зробили, то де наша плата?
      - Але ж мені напевно треба знати –
      Довіри варті ваші ці слова?!
      - Клянусь Перуном!Все, як слід, пройшло!
      -Та добре, вірю. Он де ваша плата,
      Лежить на лавці. Можете забрати…
      Ну, і мовчок…Нічого не було!
      Та ледь спиною повернулись ті,
      Він вихопив з-за пояса кинджали
      І кожного у саме серце вжалив.
      - Навіщо свідки…- лиш прошепотів.

      15
      Як, врешті, вісті з Києва прийшли,
      Олег від них міг лише порадіти.
      Ромеїв удалось розворушити.
      Ті дуже невдоволені були
      Загибеллю священика свого,
      Тож договір із Руссю розірвали,
      Купців же із Русі усіх скарали,
      Щоб якось відомстити смерть його.
      Аскольд від того гнівом клекотів,
      Велів збиратись раті до походу,
      Хоч вже чекати гарної погоди
      Дарма було на неблизькім путі.
      Олег на те якраз і сподівавсь.
      В поході може трапиться невдача
      І Київ рать стрічатиме із плачем.
      А добре, щоб Аскольд навік зоставсь
      На дні морському. Хоч іще зарано,
      Поки в Єфанди сина ще нема,
      На стіл їм сподіватися дарма.
      І це ятрить йому душевні рани.
      Але Олег без діла не сидить,
      Поки Аскольд десь аж за море ходить,
      Йому потрібно якнайбільше шкодить.
      Що би такого можна ще зробить?
      Забрати Полоцьк? Але Рогволд там.
      Його тепер не викурити звідти,
      Мов, вічно там збирається сидіти.
      Ні, Полоцьку навряд чи раду дам.
      А от Смоленськ ще кращий варіант.
      Як кривичів проти Русі підняти,
      Шлях «із варяг у греки» обірвати,
      Поки Аскольд ще вернеться назад.
      Без Рюрика у тім не обійтись.
      Але, навряд чи Рюрик проти буде.
      З Смоленськом сили Рюрика прибуде,
      Щоб у двобої з Києвом зійтись.
      Пораду той без захвату зустрів.
      Мовляв, варяги не дають спокою,
      Потрібно буть готовими до бою,
      Щоб якийсь конунг часом не забрів.
      Але, у разі чого, обіцяв
      Підтримати, коли Олегу вдасться
      Смоленськ підняти. Тож Олег старався,
      В Смоленськ надійних послухів послав.
      Все вивідав. Між кривицьких князів
      Знайшов таких, що вже давно хотіли
      Порвати з Руссю і збирали сили.
      Олег їх разом поступово звів,
      Прибувши потаємно, та й почав
      Під’южувати голови підняти,
      Державу незалежну збудувати,
      Від Новгорода поміч обіцяв.
      Повіривши у ті слова його,
      В Смоленськім граді кривичі повстали,
      Залогу руську втришия прогнали.
      Здавалось, врешті досягли свого.
      Олег із ними також порадів,
      Хоч мав у тому інтереси власні.
      У Новгороді сам сидів тим часом
      І далі павутину свою плів
      Та вісті все із Києва збирав.
      Вони ж були для нього дуже втішні.
      Аскольд в похід подався зовсім спішно
      Та й там навік, здавалося, пропав.
      Чутки ішли, що згинув увесь флот,
      Який по морю буря розметала.
      Із раті залишилось зовсім мало.
      Чекали, що повернеться от-от.
      А про Аскольда взагалі вістей
      Ніяких не було. Мов провалився.
      Можливо, в морі із човном втопився.
      Олег найбільше сподівавсь на те.
      Але, поки не повернулась рать
      І ті чутки усі не спростувала,
      Русь все іще з надією чекала.
      Олегу довелося теж чекать.

      16
      Як скресли ріки і зима пішла
      Собі на північ у свої палати,
      Відправився Олег купців стрічати
      На Волхов. Кажуть, валка прибула
      Із Києва. Хотів гостей спитать,
      Що там нового в Києві твориться.
      Чи руська рать вернулась до столиці,
      Чи, може, вже її і не чекать.
      Новини ті нерадісні були
      Для Києва, не для Олега, звісно.
      Аскольд вернувся, уважай, без війська.
      Човни заледь не всі на дно пішли.
      Сам він якимось дивом врятувавсь,
      В Болгарії всю зиму пересидів.
      З сумним у Київ повернувся видом,
      З ним кілька сот із тих, хто врятувавсь.
      Стояв над містом неймовірний плач,
      Всі потайки Аскольда проклинали,
      Все карою богів своїх вважали,
      Бо зрадив їх Аскольд ще більше, бач.
      Попи ромейські, поки там сидів,
      Його у сіті затягли надійно.
      Загибель сина та невдалі війни…
      Мабуть, знайти вспокоєння хотів?
      От і піддавсь. У Київ повернувсь
      У супроводі чорних отих круків.
      Взяли його тепер у свої руки…
      Не вирветься…Олег аж усміхнувсь,
      Почувши те. Тепер простіше буде.
      Народ йому такого не простить,
      Зі столу скоро той Аскольд злетить,
      Як іще більше розізляться люди.
      Ще більш того. У розпалі весна,
      А от дощів ще жодного не впало,
      На нивах все посохло і пропало.
      Вже голоду примара вирина.
      І знов то кличуть карою богів,
      Аскольда за ту зраду проклинають.
      Ще й хорсові жерці підігрівають.
      Нажив Аскольд для себе ворогів.
      Тож все, здається, до того іде,
      Що скоро проженуть вони кагана.
      Це, наче й добре та, скоріш, погано.
      Єфанда поки ще дитину жде.
      Хоч повитухи й кажуть – буде син,
      Але до того іще стільки часу.
      Та і чи син то буде – теж не ясно.
      Отож радів і сумнівався він…

      А вісті з півдня все тривожніш йдуть.
      Лютує голод в Києві, вмирає
      Багато люду. Вже поживу має
      Морена . Люди всі на сполох б’ють.
      А тут ще й печеніги узялись
      Торгові валки у степу стрічати
      І весь товар до крихти відбирати.
      Хозари пантрували їх колись,
      А нині, коли голод у степу,
      Їм не до того. Тож й взялися, кляті…
      Купці уже бояться в степ рушати,
      Бо там хіба зустрінеш смерть лиху.
      І це також Аскольду у вину
      Народ поставить – думалось Олегу.
      Вже помста – його мрія – недалеко.
      Уже він виграв, уважай, війну.
      Та нові вісті смуток принесли.
      Аскольд не здався. Віднайшовши сили,
      Тих печенігів руси геть розбили
      І здобич гарну у бою взяли.
      Від того й голод трохи відступив,
      Надія стала – до весни дожити.
      Аскольд не став у Києві сидіти
      І рать свою на кривичів повів.
      Олег про то дізнався, як у двір
      До Рюрика посольство прилетіло.
      Просити поміч кривичі хотіли,
      Бо десь Аскольд із раттю до цих пір
      Аж до Смоленська самого дійшли.
      Самі з Аскольдом справитись не в силах,
      Вони дружину в поміч попросили.
      Настільки всі стривожені були,
      Що й Рюрик їм було поспівчував,
      Пообіцяв негайно рать зібрати
      І до Смоленська в поміч вирушати.
      І, як сказав, так і робить почав.
      Забрав дружину, лишив лиш загін,
      Яким Олег мав в місті керувати.
      Варягів в ньому було не багато
      Та, коли що, то справиться і він.

      17
      Вже кілька днів, як Рюрика нема,
      Подавсь на поміч кривичам, одначе,
      Гонець примчав, драккари в морі бачив.
      Якиїсь ярл у Нево шлях тримав.
      У Рюрика вже часу не було,
      Щоб в Новгород з дружиною вертати
      Й ополчення для відсічі збирати.
      Воно б зібратись швидко й не змогло.
      Тож він лише свою дружину взяв
      Та навперейми урманам помчався.
      Олег про те від посланця дізнався
      Та тільки лікті в розпачі кусав.
      Бо ж кривичам тепер перепаде,
      Русь перемогу врешті-решт здобуде,
      Смоленськ ізнову під Аскольдом буде,
      Тож його слава переможця жде.
      І спробуй-но тоді його звали!
      А так все гарно, начебто, складалось
      Та вийшло геть не те, що сподівались.
      Мабуть, боги не надто злі були.
      Але нічого, верне Рюрик й знов
      Він спробує Аскольду щось утнути
      Аби зі столу, врешті-решт зіпхнути.
      Як доведеться – то й пролити кров.

      І знов не так все склалось, як хотів.
      Не знати й звідки новина примчала,
      Що Рюрика в бою мечем дістали,
      Він від тієї рани кров’ю сплив.
      Ту новину із міста принесли,
      Вона там цілий день уже гуляла.
      Людей по місту купками збирала
      І всі розмови вголос вже вели.
      Не так, як то бувало і раніш,
      Впівголоса, варяги щоб не чули.
      А вголос… Войовничі надто були.
      Хтось мав сокиру, хтось вже витяг ніж.
      Й вороже позирали у той бік,
      Де Рюрикове було городище.
      Олег на башту піднімавсь повище,
      Вдивлявся та вслухався. Хоч і звик
      На силу на варязьку сподіватись.
      Та що лишилось із варяг отих.
      Забрав з собою Рюрик майже всіх,
      Тож дуже важко буде відбиватись.
      Велів варягам насторожі буть,
      Зміцнив ворота, зготував запаси,
      Бо потім на усе не буде часу.
      Аж раптом чує оклик з башти: - Йдуть!
      Піднявся хутко, придивився – так:
      Юрба із міста суне галаслива,
      Не крадькома, відкрито йдуть, сміливо.
      З такою не розправишся, однак.
      Підняв варягів, хутко по місцях.
      Мечі, сокири, луки зготували.
      До бою звичні, слів не розкидали,
      Хіба що зблідли трохи із лиця.
      Аж ось юрма під стінами уже.
      На стіни лізуть, тиснуть на ворота.
      І у варягів почалась робота –
      Життя мечами відбирать чуже.
      На землю полилася перша кров.
      Від натиску ворота затріщали.
      Проте навалу поки ще тримали,
      Хоч ті і налягали знов і знов.
      Олег і сам вхопився за меча.
      Тут кожна пара рук у поміч буде.
      Та намагався устигати всюди
      І вів себе спокійно, не кричав,
      Що всім варягам додавало сил.
      Хоч мало їх та не панікували
      Та оборону зусібіч тримали,
      Бо ж обступила стіни чернь довкіл.
      В якуюсь мить, піднявшись на стіну,
      Олег юрму окинув галасливу,
      Що напирала разом справа, зліва,
      Неначе, справді, вийшла на війну.
      А вдалині, між декількох беріз
      Бояр помітив, купкою стояли.
      Юрбі лише накази посилали.
      Ніхто у бій попереду не ліз.
      Здалеку важко було упізнать
      Хто саме звідти черню верховодить.
      Хоча…Ото, здається, Мутор ходить.
      Так, точно він! До нього всі біжать!
      Ех, коб раніше знати про таке?!
      А, бач, як гарно весь час прикидався
      І Рюрикові в відданості клявся!
      Прозріння було б в Рюрика гірке.
      Проте, живі ще, може, прорвемо́сь?!
      Та і чутки про Рюрика…Чи правда?
      Протриматися нині…Дати раду
      Та й, може б, уночі втекти вдалось…
      Він сумніви подалі відігнав
      І знову в бій…Утримати ворота.
      Бо тягнуть он вже дуба від болота…
      - Тягніть вози скоріше! – закричав,-
      Зміцніть ворота! Кидайте важке
      Аби їх найміцніше укріпити,
      Вони пороком будуть зараз бити!
      Зіб’ють – тоді становище гірке!

      Юрба під стіни дуба притягла,
      Розгойдувати й бити разом стала.
      Не укріпили – вже б ворота впали,
      А так юрба їх збити не змогла
      Одразу. Та від кожного удару
      Залізо гнеться і тріски летять.
      До вечора, мабуть, не устоять…
      Хоча…вже сонце опалило хмари
      На заході, червоним узялись.
      Можливо, все ж протриматися вдасться.
      А уночі спастися від напасті.
      Ворота б до часу́ не піддались?!
      І раптом щось змінилося. Ураз
      Затихли крики, змовкли і удари,
      Немов на землю опустились чари.
      Неначе хтось спинив зненацька час.
      А потім крики ще гучніш знялись,
      Тривожні крики, розпачу і страху.
      Олег на стіну скочив одним махом
      І в сутінки вечірні подививсь.
      Юрба за мить відхлинула від стін
      І в паніці до міста подалася.
      За нею лише курява знялася.
      Від Волхова варязький мчав загін…

      У гніві Рюрик милості не знав,
      Рубав усіх, хто потрапляв під руку,
      Щоб на майбутнє іншому наука.
      Коня під стіни Новгорода гнав.
      Його варяги вслід за ним неслись
      І всіх зустрічних також не жаліли –
      Топтали кіньми та мечами били.
      Звідкіль лише, як привиди, взялись?
      Чернь розбігалась, наче пацюки.
      Бояри зникли, мов їх і не було,
      У новгородські вулиці пірнули.
      Хай чернь збирає урожай гіркий.
      Здолавши опір, Рюрик повернув
      У свій дитинець. Далі розбереться.
      Комусь ще відповісти доведеться,
      Коли причетний якимсь боком був.
      Олег велів ворота відчинять
      Щоб князя з його воями впустити.
      Вози вдалося швидко відкотити
      Та довго всякий мотлох прибирать.
      Та все ж зі скрипом скоро відчинили.
      - Як ви тут? Що з Єфандою? – спитав
      Найперше Рюрик, як у двір попав.
      - Все добре, княже. Ми їх не пустили.
      Єфанда в себе в теремі сидить.
      Хіба що потривожилася трохи.
      Бо ж їх тут накотило, як гороху.
      - Нічого, їм ще прийдеться жаліть.
      От відпочину трохи й розберусь:
      Хто колобродив, ну, а хто під’южив.
      Холопові дістанеться і мужу,
      Хіба що знову подадуться в Русь.
      Ти хоч когось примітив із мужів,
      Щоб було з кого першого спитати?
      - Не знаю… Черні тут було багато…
      Зі знатними я, правда, не дружив,
      Тож особливо і не знаю їх.
      Хоча, мужів під стінами не бачив.
      Чернь, за якою шибениця плаче.
      Та й та он драла дала з усіх ніг.
      Тепер-но, спробуй, всіх перелови.
      Розбіглися, як пацюки по норах.
      - Нічого, ми їх витягнемо скоро.
      Не зносити проклятим голови. –
      Вже одізвався Рюрик від дверей,
      Спішив скоріш побачити Єфанду.
      Олег тому був надзвичайно радий,
      Бо ж сумнів душу кігтями дере.
      І хочеться про Мутора сказать,
      Якого він між заправил помітив.
      І щось шепоче, начебто: «Мовчи, ти…
      Згодиться ще». Тож вирішив мовчать.

      18
      Поки уся та колотнеча йшла,
      Із Новгородом Рюрик розбирався
      І корчував усе «коріння зла»,
      Призвідців відшукати намагався,
      Аскольд, тим часом, кривичів здолав.
      Негарні вісті з півдня прилетіли:
      Союз розбитий і Смоленськ упав
      І знов Аскольд у Києві у силі.
      Докупи склавши всі ті «два» і «два»,
      Олег дійшов до висновку такого,
      Що то Аскольд все організував,
      Ніяк цей бунт не обійшовсь без нього.
      Й не дивно, бо ж вже скільки втікачів
      Із Новгорода в Києві сиділо,
      Де не дістануть Рюрика мечі.
      Але ж вони вернутися хотіли.
      А скільки ще їх залишилось тут
      Тих, хто хотів би Рюрика звалити.
      Тож скорчувати все коріння смут
      У Рюрика не вийде. Слід зуміти
      Якось знайомства з ними завести.
      Колись згодиться. З кого би почати?
      Навести, так би мовити, мости,
      Щоби людей своїх між ними мати?

      Коли, нарешті, Рюрик вгомонивсь,
      Бо усі винні скарані належно,
      А Новгород ще вівся обережно,
      Щоб знову гнів у князя не зродивсь,
      Олег узявся нову плести сіть,
      Тепер уже на Рюрика. Хто знає,
      Що Новгород попереду чекає?
      То лиш богам дано все зрозуміть.
      Але боги богами та йому
      Теж про майбутнє слід своє подбати,
      Щоб потім лікті дарма не кусати,
      Що упустив щось, не зумів… Тому
      Таємно, щоб про те ніхто не знав,
      Олег узявся виходи шукати
      На тих, хто зможе у пригоді стати,
      Коли би необхідний час настав.
      Найперше – Мутор. Рюриковий гнів
      Його минув. Як викрутився, клятий,
      То лиш богам одним, напевно, знати.
      Але зумів, бач, викрутивсь, вцілів.
      Отож в якиїсь із звичайних днів
      Подавсь Олег, сказав, на торг, неначе.
      А сам тихцем, аби ніхто не бачив,
      До двору того Мутора прибрів.
      Постукав у ворота, розбудив
      Собак, які на сонці вигрівались.
      Вони шалено валувати взялись,
      Поки їх воротар не зупинив.
      На того крикнув та ціпком того
      Примусив хутко в буді заховатись.
      Тоді вже з-за воріт і став питатись:
      - Чого тобі? – Господаря твого!
      - А хто такий? Бо вештаються всі,
      Господаря від справ відволікають…
      - Скажи, що я нагальну справу маю.
      Скажи, що гість важливий із Русі.
      Поки той до господаря ходив,
      Олег на усі боки роззирався.
      Що хтось побачить тут його - боявся.
      Нарешті, хтось ворота відчинив:
      - Ходи зі мною, - та й повів у дім.
      Сидів боярин в темряві кімнати,
      Дивився пильно, пробував вгадати,
      Напевно, шостим відчуттям своїм,
      Що то за гість і з чим він завітав.
      Олег не став час да́рма витрачати:
      - Нам би без свідків слід порозмовляти.
      Махнув боярин і слуга пропав.
      - Ну, то кажи, Олеже, що хотів?!
      - Ти мене знаєш? – Хто ж тебе не знає.
      Ми свої очі й вуха всюди маєм.
      Знання завжди поможе у житті.
      То що ти хочеш? – Рюрика звалить!
      - Ти не жартуй! – Які у біса жарти.
      - Тебе, мабуть, віддати князю варто!
      - А ти не поспішай того робить.
      Я ж знаю – хто цим бунтом керував.
      Та і тебе серед голоти бачив.
      - Ну, коли так, то просто вбити, значить…
      Ніхто ж не бачив, як ти завітав.
      - Дарма ти так. Я ж не дурний зовсім.
      Коли зі мною трапиться нещастя,
      То й голові твоїй слідом упасти…
      Я, звісно, що потурбувався тим.
      Задумавсь Мутор. Видно, так і так,
      Не зможе він уникнути розмови.
      Та, врешті решт спромігся все ж на слово:
      - Ти, бачу, передбачливий, однак?!
      - Тим і живу…То будем говорить?
      - Ну, звісно ж, будем. Де подітись маю?
      Але нічого ще не обіцяю.
      То, як ти кажеш? Рюрика звалить?

      19
      У Рюрика щасливий нині день,
      Єфанда йому сина народила.
      У нього, наче, появились крила,
      Душа співала радісних пісень.
      Після двох доньок син у нього є,
      Його надія і його відрада,
      Є кому владу передати в спадок.
      Тож недарма прожив життя своє.
      Він шаленів від думки, що є син
      Ще й через те,що син йому відкриє
      Можливість звоювати врешті й Київ.
      Отож і був удвічі радий він.
      Єфанді, як до того й обіцяв,
      Віддав в віно Іжору і округу.
      І шепотів Олегові, як другу,
      Щоб той вже шлях на Київ торував.
      Олег із тим не надто поспішав,
      Чекав, звичайно, слушної години.
      Він саме вчасно вдарити повинен,
      Бо шанс для того лиш один і мав.
      Тож треба було гарно зготуватись,
      Щоб той удар єдиний нанести.
      Когось же мав з собою повести,
      Щоб на ту силу в Києві спиратись.
      Тому дружив із Рюриком. Годив
      Йому у всьому, «розумів з півслова»,
      Доручення був виконать готовий,
      Що б йому Рюрик був не доручив.
      Й настільки став він князеві «своїм»,
      Що Рюрик вже без нього й не обходивсь.
      Уже й поміж варягів верховодивсь,
      Як треба – у похід дружину вів.
      Із Мутором зв’язків не поривав,
      Велів таємно сили гуртувати,
      А, головне - із Києвом тримати
      Зв’язок постійний, щоб усе він знав,
      Що робиться у стольному тім граді.
      Бо ж біглих новгоро́дців там було
      Від Рюрика велике вже число.
      Вони своїм допомагали радо.
      Окремо через київських купців,
      Які з товаром часто прибували,
      Вони зв’язок з Путятою тримали.
      Тож знав Олег звідтіль новини всі.
      Аскольд все більше з часом підпадав
      Під вплив чужої для народу віри.
      Вже храм задумав ставити допіру,
      До Хорса шлях травою заростав.
      Вже і бояри слідом потяглись,
      Найвідданіші, правда, лизоблюди,
      Яких не надто й поважали люди.
      Порядніші ще поки стереглись,
      Тримались віри прабатьків, ходили
      На треби до старих своїх богів.
      Діла Аскольда викликали гнів
      В жерців, які ті требища хранили.
      Тож, звісно, виливався гнів отой
      В висловлюваннях супроти кагана.
      Колись той гнів: чи пізно, а чи рано
      В щось більше може вилитись. Ніхто
      Не сміє зневажати так богів,
      Які народ від зла оберігають.
      Адже боги за зрадництво карають
      Й не лише на кагана пада гнів,
      А весь народ страждатиме з того.
      Отак жерці з народом говорили
      І до Аскольда ненависть творили,
      Щоб врешті-решт і скинути його.
      Отож Олег на півночі чекав,
      Коли в народу врешті гнів прорветься
      І для Аскольда смертю обернеться.
      А то вже скоро буде – відчував.

      20
      Не все так, як задумано іде,
      Бо доля норовливою буває
      І часто найдорожче відбирає,
      Коли того ніхто зовсім не жде.
      Не встиг Олег племіннику зрадіть,
      Не встиг Єфанду з сином поздоровить,
      Омріяти щасливі плани нові
      І чашу спільну з Рюриком розпить,
      Як повитуха вістку принесла,
      Що почалась в Єфанди кровотеча.
      Хоча спинити кров у неї є чим
      Та втрата надто сильною була.
      Тож невідомо – виживе чи ні.
      Олег бігом із Рюриком помчали.
      Єфанда зовсім білою лежала
      Лиш очі ще світилися одні
      Життям. Легеньку руку підняла,
      Як чоловіка і Олега вздріла,
      Устами усміхнулася несміло:
      - Пробач…Я все зробила, що змогла…
      І змовкла. Очі вкрила пелена
      І дихання назавжди зупинилось.
      Олег і Рюрик з відчаєм дивились,
      Як їх навіки кидає вона.

      По смерті найріднішої з людей,
      Які були у нього на цім світі,
      Не міг Олег нічого їсти й пити,
      Не міг від горя дітися ніде.
      Весь помарнів і на обличчі зблід,
      Ходив, нікого навкруги не бачив.
      Часом не міг утриматись від плачу
      І проклинав від того білий світ.
      Та проминуло врешті кілька днів
      І він зумів себе узяти в руки,
      Зборов свої важкі душевні муки,
      Вспокоїв серце і таки ожив.
      Сестру не вернеш, а життя іде.
      Є ще племінник – то його надія.
      Коли він мрії втілить не зуміє,
      То вже в житті нічого не знайде.

      Найперше, що надумав він зробить –
      Собі з дороги Рюрика прибрати.
      Все, що від нього можна було взяти -
      Олег узяв. Тож далі поряд жить
      Немає сенсу. Тільки заважа.
      Питання лише – як його прибрати,
      Щоб для варягів винним в тім не стати.
      Сваритися із ними не бажав,
      Бо ще надії певні мав на них.
      Отож ізнову з Мутором зустрівся
      І планами своїми поділився.
      Хоч Мутор був, звичайно, не із тих,
      Хто всьому, що говорять, довіря.
      - А що я за ту поміч буду мати?
      - Посадником допоможу я стати,
      Як стану князем. Закінчиться пря,
      Яку затіяв Новгород із князем.
      А з часом і варягів приберу.
      - Я щось не розумію твою гру?!
      Ти не сприймай, будь ласка, за образу.
      Як ти варягів звідси прибереш,
      То як же будеш в місті князювати?
      Хто буде край, урешті захищати?
      - Я бачу, що тебе не проведеш.
      Я не збираюсь в місті князювати.
      У мене плани взагалі на Русь.
      З варягами туди й переберусь.
      Сюди ж залогу можу надіслати,
      Яка і буде місто захищать
      По ряду, який ми з тобою разом
      Заключимо, повір мені, одразу,
      Як зможе Ігор – мій племінник стать
      В Русі каганом. От і всі діла.
      То допоможеш Рюрика прибрати?
      - В таких умовах гріх не помагати.
      Тож викладай – який у тебе план.

      21
      Гінець стрімкий до князя прилетів
      Із вістю, що прийшли варяги з моря.
      Їх лодії з’явились на Іжорі.
      А нині вже, напевно, на путі
      До Ладоги. А в Рюрика якраз
      Живіт схопило, що немає моці,
      Важкою біллю віддавало в боці.
      Який із нього для походу князь?
      Тож викликав Олега і велів
      Дружину взяти та із нею мчати,
      Щоб Ладогу надійно захищати.
      До Ладоги, як верхи, кілька днів.
      Та ще й Олег не надто поспішав,
      Немов боявся в засідку влетіти.
      Бо можна й зовсім не вернутись звідти,
      Ніхто ж бо планів ворога не знав.
      Та сторожились увесь час дарма.
      У Ладозі усе спокійно бу́ло,
      А про варягів прийшлих і не чули.
      Олег, хоч до тих слів довіру мав,
      З дружиною проїхався туди,
      Де, начебто, варягів тих стрічали.
      Та і слідів ніде не помічали.
      Повинні ж бути хоч якісь сліди?!

      Розлючені верталися назад
      І в Ладозі ще новину узнали,
      Що Рюрика на світі вже не стало.
      Помер від чогось. У печалі град.
      Коли Олег у Новгород прибув,
      То Рюрика уже і поховали:
      Велика спека – довго не тримали.
      І Новгород увесь в печалі був.
      Хто в справжній, хто прикинувся. Однак,
      Олега, наче князя свого стріли.
      Варяги, може, того й не хотіли.
      Та ж Рюрика не вернеш вже ніяк.
      А той Олегу більше довіряв.
      А син його – іще мала дитина.
      Хтось має верховодити в дружині?
      Отож ніхто перечити не став.

      22
      Минала третя врешті-решт зима
      Відтоді, коли Рюрика не стало.
      Олег надійно Новгород тримав,
      Варяги собі волі не давали,
      Як то колись при Рюрику було.
      Олег не надто панькався із ними,
      Хоча багато часу й сил пішло,
      Щоб їх приборкать. Справами отими
      Він і займався. Слід, проте, сказать,
      Що злі варяги не були на нього.
      Він вмів узяти, але вмів і дать,
      Дарма ніколи не карав нікого
      Та по заслугах завжди воздавав.
      Прибрав, звичайно, кілька непокірних,
      На кого зуб з минулого ще мав.
      Лишились ті, хто був для нього вірним.
      А ще в військовій справі мав талан,
      Чого найперше і потрібно воям.
      Чим більша здобич і чим менше ран –
      Тим більше піде воїв за тобою.
      Він і водив. Як тільки ворог взнав,
      Що вже немає Рюрика на світі,
      Уже в те літо перший і примчав
      Варязький конунг аби поживитись.
      Він сподівався на легкий похід.
      Але сторожа, лиш вітрила вздріла,
      Послала вістку і пустилась вслід,
      Щоб знати, куди йде ворожа сила.
      А ті велись, мов на своїй землі –
      Ліси одні та болота навколо.
      А в них же конунг славний на чолі,
      Що не вертав без здобичі ніколи.
      Було таке…Але ж то лиш було.
      Не слід зарані здобичі радіти.
      Бо уже військо з Новгорода йшло
      Аби прогнати їх з чужого світу.
      І уночі, як стан варязький спав,
      На них зненацька вої й налетіли.
      Хто встиг – той меч у відчаї хапав…
      А тут драккари запалахкотіли.
      Металися находники весь час
      Поміж вогнями тими і мечами.
      Нікого майже їхній бог не спас,
      Хоча про поміч увесь час кричали.
      Дісталась здобич воям чимала,
      Мабуть, когось іще пограбували,
      Поки сюди дорога привела.
      Своїх же зовсім вбитими не мали.
      Так – кілька ран не надто і важких.
      Такого князя як не шанувати?!
      Олег же гордо позирав на них,
      Відчув, що став, нарешті князювати.

      23
      І поповзли по Києву чутки:
      Аскольд узагалі із глузду з’їхав,
      Мабуть, попам ромейським на потіху
      Урешті-решт надумався-таки
      Загнати всіх в свою чужинську віру,
      Порушити прадавніх всіх богів
      Та викликати їх страшенний гнів.
      Вже, наче й день він визначив допіру.
      Немов мурашник, Київ зворушивсь.
      Народ почав на вулицях збиратись,
      З ненавистю на Гору озиратись,
      І крики гнівні навкруги неслись.
      Дзвін вічовий ударив на Подолі,
      Скликаючи на раду весь народ.
      На мить затихли гнівні крики й от
      Весь люд на гору потягнувсь поволі,
      Де при Перуні поле вічове.
      Збиралися під стінами дитинця
      Всі гнівом переповнені по вінця.
      Дзвін і кагана на те віче зве.
      Відкрилися ворота і ось він
      З кагановою лише булавою
      (Ніхто на віче не приносить зброї)
      Ступає без дружинників один.
      Затихли крики, мов утишивсь гнів.
      Усе ж каган, вже стільки літ над ними.
      Хоча очами проводжали злими
      Ненависті вогонь в них пломенів.
      Пройшовши крізь розгнівану юрму,
      Каган перед старійшин зупинився,
      Їм мовчки, як належить, уклонився.
      Вони в отвіт вклонилися йому.
      Ступив тоді найстарший перед ним
      І голосом суворим запитався:
      - Чи то, кагане, правда – ти зібрався,
      Тим богом налаштований своїм,
      Весь люд полянський скоро охрестити?
      Каган помовчав трохи: - Саме так.
      Пора вже зрозуміти всім, однак –
      Настав кінець тепер старого світу,
      Кінець старих, прадавніх ще богів.
      Вони безсилі перед новим Богом
      І всі ми, врешті, прийдемо до Нього!
      Стріпнувся разом натовп від тих слів.
      Знов крики гнівні навкруги знялись.
      Старійшина лиш посох зняв угору
      І крики ті утишилися скоро:
      - Народ того не хоче. Подививсь!
      - Народ поки не може зрозуміть
      Того, що розуміють мудрі люди –
      Христова віра запанує всюди
      Й того уже нікому не змінить!
      - То ти не тільки зрадив всіх богів,
      Яким ще предки наші поклонялись,
      Ви разом з тими «круками» зібрались
      Зманити люд аби небесний гнів
      Упав на світ наш, винищив дотла,
      Щоб не було старого і малого?!
      Зречись, кагане, того свого бога,
      Аби біда у край наш не прийшла!
      -Ні, не зречуся! Й не проси того!
      Я порятую темні ваші душі!
      У гніві натовп на кагана рушив,
      На порох ладен стерти був його.
      Старійшина знов посох свій підняв
      І натовп мимоволі зупинився.
      Старий кагану в очі подивився:
      - Ти остаточне рішення прийняв?
      - Так! – голосно той видавив із себе.
      - Ну, що ж, кагане, коли так воно,
      То нам усім лишається одно –
      Забрати княжу булаву у тебе.
      Або до віри нашої вертай,
      Старим богам прадавнім уклонися
      І перед ними чесно повинися,
      Або тепер же булаву віддай!
      Каган завмер, задумавшись на мить,
      Неначе в ньому сумніви боролись
      Й над натовпом піднісся його голос:
      - Ну, що ж, от ваша булава – беріть!

      24
      Із півдня вісті різними були,
      Але вселяли чималі надії.
      Народ все більше на кагана злий,
      Бо той повсюди нову віру сіє.
      Богів прадавніх вже не визнає,
      І сам не ходить й інших не пускає.
      Будує нове капище своє,
      Що храмом, як ромеї називає.
      От-от ввірветься на Русі терпець
      І вибухне вона народним гнівом,
      Покінчить із Аскольдом, накінець…
      Олег чекає мить оту щасливу.
      І дочекався. Якось навесні
      До Новгорода лодія пристала
      Із Києва. Із міста на коні
      Бояри зразу вісника прислали,
      Що прибули, нарешті, сли з Русі,
      Щоб Ігоря до Києва прохати.
      Олег, почувши аж на лаву сів,
      Неначе зовсім сил не мав стояти.
      Він тої вісті стільки літ чекав,
      Що і тепер повірити не в силах.
      Але прийшов до тями, хутко встав,
      Велів, аби тих посланців пустили.
      Сам Ігоря принести повелів,
      У одяг найдорожчий одягнути.
      Щоб, навіть, думки не було у слів,
      Що недостойний той за князя бути.

      Коли в світлицю слів тих увели,
      Олег уже чекав з суворим видом.
      Вони йому вклонятись почали,
      У відповідь і він вклонився слідом.
      Спитав, що їх до міста привело,
      Де випало для нього князювати.
      Їм ніяково, начебто було,
      Бо по світлиці стали розглядати.
      Олег усе прекрасно зрозумів
      Та їх хотів розгубленість побачить.
      Один, нарешті, наперед ступив:
      - Ми з Києва прибу́ли слами, значить…
      Прислало віче київське до вас,
      Просила також і боярська рада,
      Оскільки князь Аскольд покинув нас,
      Нехай на стіл князівський Ігор сяде.
      Отож вклонитись хочемо йому
      І особисто в Київ запросити.
      Та щось його не бачимо. Чому?
      Олег не став нічого говорити,
      Лиш непомітно голову схилив
      В ту ж мить в світлицю двері відчинились
      І князь майбутній сторожко ступив,
      За ним варяги миттю вихопились,
      Тривожно озираючись навкруг,
      Чи часом хто бува не зазіхає,
      Мечі не випускаючи із рук.
      Побачили, що небезпек немає
      Й над Ігорем завмерли. А Олег
      Малого миттю підхопив на руки.
      - Він піде в Київ княжити, але…-
      Завмер на мить. А серце в грудях стука,-
      Перуном покляне́теся, що ви
      І справді його маєте за князя!
      А ні – то не зносити голови!
      Я сольство ваше вигублю одразу!
      - Та що ти, княже?! Як то може буть?
      Дамо ми клятву і не сумнівайся!
      У Києві на князя дуже ждуть
      Так, що ти вже від нас не відмовляйся.
      Бо як без князя? – Де ж Аскольд подівсь?
      - Прогнали, княже. Так боги веліли.
      До віри, до чужинської вчепивсь,
      Боги скарати весь народ хотіли.
      Хіба ж терпіти можемо отак.
      Отож зібралось віче і прогнало.
      - То він живий? – Покараний і так!
      В Угорському засів…Хіба то мало?
      - А як ізнов повернеться? – Та ні!
      Його вже Київ не прийме, одначе…
      - Ну, що ж, в Перинь поїдемо при дні,
      Перуну покляне́теся й … побачим.

      25
      Посольство раде в Київ відбуло,
      Олег же із посадником зустрівся,
      Багато треба вирішить було,
      А час для того майже не лишився.
      - Як бачиш, Мутор, полишаю град,
      Як обіцяв. На Київ відбуваю.
      Давай гарненько обговорим ряд,
      Яким посадник керуватись має.
      Ви князем звати можете його –
      То ваша справа. То вже не важливо.
      Ми будем присилати вам свого
      І,навіть, з роду княжого, можливо.
      Поки залишу сотню із варяг,
      Нехай порядок стережуть у краї.
      Вони служити будуть не за страх –
      За совість, бо за то із них спитаю.
      З Русі дві сотні потім ще пришлю
      В залогу із посадником, звичайно.
      Тримати ряд підписаний велю.
      А, коли що, повідомляй негайно
      І я управу віднайду на них.
      Три сотні гривен будете збирати
      На ту залогу кожен рік. На всіх.
      Можливо, щось ти хочеш запитати?
      - Князь має роту перше принести
      Перед Перуном, що служити буде
      Свободі краю. То покон святий…
      - То ваше право. Так і скажеш людям.
      На Київ же давати будете
      І ви, і меря й кривичі щоліта
      Дві тищі гривен данини за те,
      Що, в разі чого, зможем захистити.
      І що залогу виділяєм ту.
      Назавтра скличеш в Новгороді віче,
      Бо ж ніколи мені товктися тут…
      - Звичайно, княже, під обід і скличу.

      Дзвін забасив над містом вічовий,
      Скликаючи весь вільний люд на раду.
      Ніщо не могло стати на заваді.
      Бо ж, може доведеться стать на бій
      З находниками чи то мор якийсь
      Завезли раптом із чужого краю.
      На вічі кожен все про те узнає,
      Отож кидай усе і не лінись,
      Бо будеш аж під стінами стояти.
      Той, хто шустріший, всі займе місця,
      Не будеш, навіть, бачити лиця,
      Хто перед людом буде виступати.
      Тож хутко всі покинули діла,
      На вулицях з’явились юрми люду.
      Питалися: що ж там на вічі буде?
      Іще й цікавість всіх скоріш вела.
      На площі ніде зайвого ступить,
      Настільки там багато збилось люду,
      Шепочуться,кричать, горлають всюди –
      То віче новгородськеє шумить.
      Аж ось і бирич вибравсь на поміст,
      Навкруг якого віче і стояло.
      - Давай хутчій! – зусюди закричали,-
      Скоріше викладай, що там за вість!
      А бирич озирнувся на юрму
      І басом, наче з діжки, одізвався:
      - Люд новгородський, ти увесь зібрався?
      - Увесь, увесь! – відкликнулись йому.
      - То слово я посаднику даю.
      Він вже розкаже, чому вас позвали.
      Посадника у місті добре знали,
      Тож гомін стих. Посадник, наче в’юн,
      Худий, як тріска, вибрався нагору.
      Розправив свою бороду густу:
      - Люд новгородський! Ми зібрались тут,
      Хоча роботи вдосталь у цю пору.
      Але нагальна справа. Скоро князь
      Із княжичем на Київ відбуває.
      Він слово особисте до вас має.
      Послухаємо? –й тихо, - Піднімайсь.
      Олег піднявся слідом на поміст,
      Вклонився низько, озирнувсь юрбою:
      - Люд новгородський, говорю з тобою,
      Аби важливу передати вість!
      Ви чули вже, що Київ зажадав,
      Щоб Ігор-княжич був у них за князя.
      Я, зрозуміло, їду із ним разом,
      Щоб хтось малому шкоди не завдав.
      Беру своїх варягів, хоч не всіх.
      Але того, здається, що замало.
      Просив би вас, аби у поміч дали
      Мені охочих з тисячу своїх.
      Найперше, усіх кривичів зову,
      Що від Аскольда мусили втікати,
      Коли йому Смоленськ вдалося взяти.
      Я ж, все одно, повз місто попливу.
      Як раптом там не схочуть визнавать
      Нового князя – місто станем брати.
      Місцеві будуть нам допомагати,
      Коли свої почнуть про те прохать.
      Але прошу не кривичів одних.
      Словени, меря, чудь і весь – хто хоче,
      Я до дружини вас візьму охоче.
      Достатньо буде здобичі для всіх.
      Я обіцяю, що ніхто із вас
      В майбутньому про те не пожалкує!..
      - А хто ж за князя буде? – раптом чує, -
      Хто ж від варягів оборонить нас?
      - Не переймайтесь! Трохи потерпіть!
      Я вам пришлю і князя, і дружину!
      Вони по ряду будуть вам служити!
      Лише тепер мені допоможіть!
      - Поможем! Згода! – по юрбі знялось,-
      Збирайся, княже, буде тобі поміч!
      Тож віче і закінчилось на тому,
      Все, що хотів, Олегові вдалось.

      26
      Кілька десятків лодій відпливли
      Від пристані. А вже на середині
      Ріки свої вітрила підняли.
      Мов зграя птахів розібрались чинно
      І подалися вслід за головним
      По Волхову, шлях у Ільмень тримали.
      Вже скоро і сховалися вони
      З очей. А місто все ще проводжало.
      Ще купками стояли де-не-де,
      Вдивлялися у далеч, гомоніли,
      Коли ж Олег до Києва дійде?
      Чи вигорить його велике діло?
      А він, тим часом, у човні стояв,
      Тримав малого Ігоря і думав:
      Чи правильно, насправді, учиняв,
      Чи то його покликано для глуму?
      Можливо, він занадто поспіша,
      Не знаючи, як в Києві насправді.
      І билася сполохано душа,
      Немов величним мріям на заваді.
      Здолали Волхов і Ільмень пройшли,
      По Ловаті угору піднялися,
      Там волоком човни перетягли,
      Притоками-протоками пройшлися.
      Ще один волок, скоро і Дніпро.
      Тут до Смоленська вже подать рукою.
      Перш, ніж іти, дізнатись треба про
      Те, що у місті робиться. Рікою
      Човном спустились кривичі його
      Із тих, що своє місто добре знали.
      Роздивляться хай: що там і чого,
      Чи часом на них пастка не чекала.
      Переговорять із людьми тихцем.
      Як доведеться місто боєм брати,
      Щоби місцеві знали вже про це
      І русам не взялись допомагати.
      Сам же Олег у лодіях пристав
      До берега дніпрового, спинився,
      Поставив стан у лісі і чекав,
      Поки б, нарешті, вісник появився.
      Велів в огні палити лиш сушняк,
      Аби здалеку не помітно диму.
      А сам не міг вспокоїтись ніяк,
      Не знаючи, як далі воно йтиме.
      Виходив аж до лодій і стояв,
      Вдивлявся в нешироку гладь дніпрову.
      Він же Дніпро зовсім інакшим знав.
      Таким широким!.. Супив свої брови
      У роздумах про власне майбуття,
      І про Дніпро, Смоленськ та інші гради.
      Мінялося усе його життя,
      А він не знає – радий чи не радий.
      Нарешті, човен. Слідом ще один.
      Велів сторожі воїв піднімати
      Та шикувати берегом заслін,
      Як раптом ворог здума нападати.
      Та ще здалеку крики донеслись:
      - Все добре, княже! Слів вели стрічати!
      В човні другому люди піднялись,
      Як видно, що одягнуті багато.
      Олег махнув рукою: - Підгрібай!
      Човни, нарешті берега приткнулись.
      Переступили люди через край,
      Обличчям до Олега обернулись,
      Вклонились низько: - Ти Олег, мабуть,-
      Найстарший мовив,- А де князь наш Ігор?
      Олег всміхнувся: - Зараз приведуть!
      І враз, неначе розтопило кригу,
      Як вийшов Ігор, зовсім дитинча,
      Та притуливсь мерщій до дядька свого.
      Олег до нього: - Княже, зустрічай!
      Смоленськ тобі схиляється у ноги.
      А далі строго запитав у слів:
      - Як там залога руська? Чи готова
      Прийняти князя? Знати би волів.
      Чи то дитинець брати мусим знову?
      - Залога та за стінами сидить.
      Чутки гуляють, що намісник княжий,
      Посажений Аскольдом , не велить
      Стрічати князя – не законний каже.
      Поки дружина слухає його
      Та, думаю, як князь у місто ввійде,
      На його бік перебіжить бігом,
      Відчинить браму. Їй діватись ніде.
      - Що ж, коли так, рушаємо тоді.
      Агов, дружино, в лодії сідаєм!
      Та в місті без бешкету щоб, глядіть!
      Бо я за то суворо покараю.

      27
      І ось поперед ними вже Смоленськ,
      Високі стіни і могутня брама.
      Народ на берег висипав увесь
      Хто просто подивитися, хто з крамом.
      Шумить народ та князя вигляда,
      Бо ж хто іще коли його побачить.
      В очах нема від страху і сліда,
      Не як заброд яких стрічають, значить.
      На стінах теж набилося усіх,
      Та з висоти на князя споглядають.
      Олег глядить, щоправда, не на них.
      За стінами дитинець бути має
      І там залога руська. Слід її
      На сторону свою переманити.
      Чого із ними битись – то ж свої.
      Їм доведеться й далі тут сидіти,
      Але вже князя Ігоря ім’ям.
      «З моєї волі, правда! - усміхнувся, -
      Піду, напевно, розмовляти я».
      - Я до залоги! Скоро повернуся!

      Юрма мов розчахнулась перед ним
      І пропустила у ворота міста.
      Спинив дружину порухом одним:
      - Я розберуся сам! А ви не лізьте!
      Неспішно вгору вулицею йшов
      Аж доки під дитинцем не спинився.
      Страх, що сидів, поволі відійшов,
      Упевнено нагору подивився,
      Де сто́впилися вої. Мовчки всі
      За ним з високих стін спостерігали.
      Ніхто нічого вимовить не смів.
      На його слово, певно, всі чекали.
      - Я – князь Олег,- відкашлявшись почав, -
      На Київ їду, князя супроводжу.
      Від вас другої зустрічі чекав.
      Чому ви налаштовані вороже?
      Чи князя свого не визнаєте?
      Піти готові проти його волі?
      Тут зі стіни озвався хтось на те:
      - Чого нам його слухати?! Доволі!
      - Чекай! Чекай! – озвався хтось другий,-
      Ти ж князем тут посаджений рядити,
      Та ж в Києві вже буде князь новий.
      Старому ти збираєшся служити?
      А ми служити поклялись Русі.
      Ти підбиваєш нас усіх на зраду?
      І загуділи, зашуміли всі.
      Другий озвавсь: - То князь у місті? Правда?
      - Так, князь зі мною, - одізвавсь Олег.
      - А як нам знати, що то без обману?
      Ми, звісно, тобі віримо… але
      Чим доведеш? Олег навколо глянув,
      Дістав меча, у землю устромив.
      Поклавши руку на руків’я, мовив:
      - Клянуся Хорсом, - вгору очі звів,-
      Що, коли мовлю неправдиве слово,
      Хай оцей меч скара на смерть мене!
      Хай Хорс із неба спопелить промінням!
      Хай сто нещасть мене не омине!
      Хай Хорс не подарує мені сина!
      Не мати сина – то для роса все,
      Кому меча у спадок передати?
      Хто ім’я роду далі понесе?
      Ні, рос таким не буде жартувати.
      І брама, заскрипівши, подалась.
      Зайшов Олег. Там вої вже чекали.
      Стояв посадник, мовчки озиравсь,
      Не знаючи, що буде з ним надалі.

      28
      Прийнявши місто, перше, що вчинив
      Олег - свого посадника поставив,
      Щоб той залогою і містом правив.
      Старого, ще аскольдова – звільнив
      Та не скарав. Плодити ворогів
      Поза спиною зовсім не збирався…
      Тепер, як шлях на Київ відчинявся,
      Потрібні зовсім засоби другі.
      До себе привертати слід людей,
      Робити їх опорою для влади.
      І лише тих, хто стане на заваді,
      Його покара врешті-решт знайде.
      Облаштувавши у Смоленську все,
      Що було треба, подалися далі
      Дніпром униз, бо ж в Києві чекали.
      І от стрімка їх течія несе
      Униз крізь землі кривичів, які
      В лісах своїх непрохідних таяться.
      Вони супроти виступить бояться,
      Лиш поглядають з берегів ріки,
      Із-за кущів, щоб не помітно було.
      Бо ж в лодіях – то зовсім не купці,
      Які пливуть частенько по ріці.
      Аскольдову науку не забули.
      Лишаються позаду береги,
      Міста і села, що понад рікою.
      Дорога зовсім не була легкою,
      Бо ж по лісах навколо – вороги,
      Ще Руссю не покорені поки.
      Усе то ще попереду чекає.
      Стрімка вода до моря утікає
      Так само, як минає час стрімкий.
      І на собі ці лодії несли,
      До смерті чи до слави – невідомо.
      Стрибожі внуки дули без утоми
      Навстіч та зупинити не могли.
      Позаду уже кривицька земля.
      Радимичі з кущів вже визирають,
      Вони над Сожем свої села мають.
      Дніпро їх течією розділя
      З дреговичами, що з боліт своїх
      Теж хижим оком мандрівців пантрують,
      Лиш тільки весел тихий скрип почують.
      Але Олегу нині не до них.
      Там попереду Любеч, де сидить
      Посадником (Олег то добре знає)
      Його вже давній недруг Фост. Чекає
      Аби ножа у спину устромить.
      Як зі Смоленськом, тут вже не пройде́.
      Фост не відчинить Любеча ворота.
      Тут доведеться силою збороти.
      Тож як саме ударити і де?
      Над цим Олег все голову ламав,
      Бо ж знав, що Любеч той не просто взяти.
      Там і залоги руської багато
      Та й град отой на пагорбі стояв
      Високому, прикритий болотами.
      Олег у ньому кілька раз бував,
      Отож багато що про нього знав.
      Хто ж у тилу таке лишати стане?
      Вони ж шляхи торгові перетнуть
      І треба буде стільки сил докласти…
      Ні, Любеч неодмінно має впасти.
      Подумать треба, як його здобуть.
      Там, де в Дніпро впадає річка Сож,
      На березі, нарешті, станом стали.
      На раді воєводи всі рішали,
      Як брати будуть Любеча. Отож
      В жарких розмовах довго сперечались.
      Олег, тим часом, мовчки слухав їх,
      Коли ж, нарешті, вислухав усіх
      І вже якіїсь плани намічались,
      Взяв слово: - Друзі, зробимо отак.
      Назавтра вранці більшість вирушає
      На Любеч лісом. Стерегтися має,
      Три дні на теє маючи, однак.
      Сюди погляньте, - взявся на піску
      Околиці і місто малювати.-
      Отут гора, яку Лисиця звати.
      Частина заховається в ліску
      Поза горою та ні ачичирк.
      Ніхто про те не має здогадатись.
      Другим же тихо от сюди податись,
      Минувши місто. Тут від кручі вбік
      Яр тягнеться глибокий і у нім,
      Ви маєте сховатись і чекати.
      На третій день я маю теж пристати,
      Аби на очі показатись їм.
      У озеро на пристань не піду.
      Там від Дніпра до місті є дорога
      Між болотами. Звідти, коли змога,
      Я перемовини і поведу.

      29
      І от на третій день з високих стін
      Дві лодії міська сторожа вздріла.
      Вони неспішно берега підплили.
      Побіг будить посадника один,
      А інший з лодій не спускав очей.
      Так Фост велів, бо ж вість уже була,
      Що десь із князем лодія пливла.
      І Любеч не мине вона, ачей.
      Поки посадник піднімавсь на стіну,
      Із лодій вийшли вої. Перед всіх
      Йшов воєвода й на руках своїх
      Ніс, як багатство чимале – дитину.
      Тут вже і Фост захеканий прибіг,
      Лише поглянув, кинув: - Він, проклятий!
      Іде, щоб в мене місто відібрати.
      Та я не поклонюсь йому до ніг!
      Олег під самі стіни не пішов,
      Спинився там, де з лука не дострілять
      Та й крикнув гучним голосом щосили:
      - Відкрийте браму міста! Я прийшов
      Із князем вашим Ігорем. Тепер
      У Києві він буде князювати.
      Я думаю, ви маєте це знати?!
      - А що, каган Аскольд уже помер?-
      Озвався Фост, - Я щось таке й не чув!
      А я Аскольду в вірності поклявся.
      А, щоби рос від клятви відмовлявся?
      Хіба такий коли випадок був?
      І ти дарма, Олег, сюди прийшов!
      Бо ти ж ніхто! Не корч кагана з себе!
      Хіба що свинар гарний вийде з тебе,
      Бо у тобі тече лиш смердів кров!
      - Ти все сказав?! - Олег йому на те,-
      Та що чекати ще від боягуза!
      Боїшся, що прохро́млю тобі пузо!
      За стінами, як за́йці сидите!
      Що, страшно стати вам на чесний бій?!
      Ще ногавиці там не треба прати?
      Бо я не довго буду тут чекати,
      Ще повернуся в силі чималій
      І викурю вас, наче пацюків
      З нори. Щоб потім не пошкодували,
      Що ви оце таку можливість мали,
      Але моїх злякались вояків!
      А Фост то блід, а то весь червонів
      Та, врешті, не утримався: - До бою!
      Я зараз хутко розберусь з тобою
      І в лодії твої пущу півнів!
      Ворота відчинилися і з них
      Дорогою гурт воїнів скотився.
      Настільки Фост, напевно, розізлився,
      Що попереду своїх воїв біг
      Та щось горлав, розмахував мечем.
      Не став із себе корчити героя
      Олег, тож відійшов за спини воїв.
      Бо ж в нього Ігор на руках іще.
      Варягам же до бою не звикать.
      Щитами миттю шлях загородили,
      Мечі дістали. Хоч і в меншій силі,
      Та будь-кому готові відсіч дать.
      Не встигли ще зіткнутися дві сили,
      Іще не встигли задзвеніть мечі,
      Як чує Фост, хтось зі стіни кричить:
      - Спиніться! Всі назад! Нас одурили!
      Спинились роси – що на них чига:
      Від міста відрізаючи залогу,
      Загін із яру вийшов на дорогу,
      А інший вже до брами добіга.
      Але сторожа встигла не взівать,
      Перед їх носом браму зачинила.
      Хоча у місті й невелика сила
      Та спробуй-но такий дитинець взять.
      Ще й, як проб’ються роси, то тоді
      Повік варягам Любеча не взяти.
      Велів своїм Фост клина шикувати –
      Старі - вперед, позаду – молоді,
      Щоб спини зарізякам прикривати.
      Сам Фост у перших вгору клин повів.
      Загін ворожий проломить хотів,
      Щоб далі шлях до міста пробивати.
      На стінах вої скупчилися всі,
      Дивились з жахом на те поле бою,
      Де, зусібіч оточені юрбою,
      Йшли побратими. Тільки пил висів
      Над отим полем. Все з очей ховав.
      Та пил – дрібниця. Той Олег, мабуть,
      З богами знався. Поки видивлялись
      На поле вої, ззаду вже підкрались
      Варяги. Їх же тут не мало буть?
      Поки боги сліпили очі всім,
      Варяги вийшли з-за гори Лисиці,
      За стіни встигли крюками вчепиться
      І ось вже роси падають зі стін.
      Варязький переможний крик луна
      І брама відчиняється поволі.
      Тут знов Олег з’явився: - Все! Доволі!
      Нащо нам, браття, між своїх війна?
      Чи будем марно лити кров отут,
      Свої мечі на брата піднімати?
      Іще війни попереду багато,
      Ще справжніх ворогів мечі знайдуть!
      Хто поклянеться Ігорю служить,
      Того я не збираюся карати.
      Ви можете іще в пригоді стати
      І для Русі, а не для Фоста жить!
      Фост промовчав. Не по його пішло,
      Обвів Олег його навколо пальця.
      Тепер йому хоча б живим зостаться.
      І від безсилля брало його зло.
      Бо його вої, за одним другий
      Свої мечі донизу опускали,
      Уже бажання битися не мали.
      За них Олег у Фоста виграв бій.

      30
      Узявши град, аби проблем не мати,
      Олег свого посадника лишив,
      Залогу зі своїх у Любеч ввів,
      З собою росів вирішив забрати.
      Із Фостом милосердно поступив,
      Не став його вбивати чи карати,
      Лишив у місті віку доживати
      І виїздити в Русь заборонив.
      Управившись у всіх ділах отих,
      Діждавшись, доки лодії спустились
      Дніпром від Сожу, де вони таїлись,
      Велів він воям знов сідати в них,
      Бо ж Київ ще попереду чекав.
      І невідомо, як там його стрінуть?
      Які за час цей відбулися зміни?
      Хоч наперед вивідників послав
      Та досі не вернулися вони,
      Тож поки іще все незрозуміло.
      Але й чекати вже йому не сила.
      Тепер вже і назад не поверни,
      Бо там його нічого не чека.
      А в Києві?.. Все добре має бути.
      Отож велів вітрила розгорнути
      І понесла на південь їх ріка.

      31
      Вже скоро і в Почайну увійшли,
      Де пристань була київська відома.
      Олег ураз відчув полегкість – вдома!
      Хоча іще тривоги не пройшли.
      На березі зібралася юрма.
      І на обличчях теж тривожність, наче.
      Схотіли князя но́вого побачить.
      Хоча старійшин поміж них нема.
      Мабуть, його чекають на Горі.
      Чому його? На Ігоря чекають.
      Вони ж бо планів ще його не знають.
      Оглянув Гору й зразу подобрів,
      Побачивши, що, справді, ті стоять
      Біля Перуна. Що ж, підем стрічатись.
      Велів малого Ігоря позвати
      Аби його собі на руки взять.
      Малий ще аби в далеч таку йти.
      Тим більше, треба в гору підніматись
      По Боричевім, щоб Гори дістатись,
      А Боричів усе ж таки крутий.
      Узяв варягів кілька та й пішов.
      Юрба поперед ними розступалась,
      Запитливо з тривогою вдивлялась,
      Чи то боялась, що проллється кров?
      Олег і сам тривожився про те,
      Але ішов упевнено, сміливо.
      Бо знав, як перше враження важливо.
      А князь малий вертівся, як на те,
      З цікавістю навколо озирався,
      Бо ж він ніколи в Києві не був,
      Але багато про це місто чув,
      Отож цікаве пропустить боявся.
      Тим часом, вже пройшовши крізь юрму,
      Узвозом стали вгору підніматись.
      Вже на Горі, варягам залишатись
      Велів позаду. Далі вже йому
      Із Ігорем слід до Перуна йти,
      Не лише аби страх не показати,
      Але й покони давні не зламати,
      Перун гріха такого не простить.
      Хоча Олег лиш в Хорса вірив, та
      Тут всі поляни і Перун є богом.
      Чужі не допускаються до нього.
      Олег дійшов до капища і став.
      Стояли перед капищем діди –
      Волхви Перуна і старіші люди,
      Чекали, як Олег вестися буде –
      Не принесе до Києва біди?
      Олег вклонився низько тим дідам,
      Вклонивсь Перуну тричі, як годиться,
      Немов уклавши у свій голос крицю,
      Сказав: - День добрий, люди добрі, вам!
      Я – князь Олег, а це – племінник мій,
      Син Рюрика й жони його Єфанди.
      Ви кликали його на князя? Правда?
      От він – ваш князь. Поки іще малий
      Та виросте, як приймете його
      І буде, як належить, князювати.
      Чи ви готові Ігоря прийняти,
      Щоб мати князя вірного свого?
      Один, найстарший видно, одізвався,
      Із гурту вийшов, палиця в руках,
      Немов огонь палахкотить в очах:
      - Ми раді, що, нарешті, ти дістався.
      Нам отой Рюрик зовсім ні к чому.
      То – син Єфанди і цього достатньо
      Аби йому у нас за князя стати.
      Отож, як князю, вклонимось йому.
      Усі схилились у низькім поклоні.
      - Вклонись і ти. – князь Ігорю велів.
      На землю його легко опустив,
      Аби було так, як велять покони.
      А далі знов старий заговорив:
      - Малий наш князь, Олег, тобі ж, як брату
      Єфанди треба біля нього стати,
      Поки він до княжіння не дозрів.
      Отож тобі і роту скласти треба
      Від імені його, аби боги
      Його за князя визнати могли.
      Готовий роту скласти перед небом
      І перед людом київським? – Авжеж.
      Готовий я поклястися богами,
      Що буду непохитний з ворогами,
      Стоятиму на стражі руських меж,
      І віддано служитиму Русі,
      Її народу, доки й стачить сили.
      З малого князя виховаю смілим,
      Щоб він на стіл на отній врешті сів.
      А далі вже поклявся він Перуном
      І Хорсом – своїм богом на мечі.
      Старий князівську булаву вручив,
      Як символ влади, а не як дарунок.

      Коли, нарешті, закінчивсь обряд,
      Спитав Олег: - А де ж Аскольд подівся?
      - В Угорському, говорять люди, всівся.
      Там піп ромейський йому каже «брат».
      - То є недобре! Доки він живий,
      То буде смуту сіяти в державі.
      Кричати буде , що в своєму праві,
      Хотіти буде стіл вернути свій.
      І, безумовно, знайдуться такі,
      Які йому візьмуться помагати.
      А у Русі проблем і так багато.
      Щоб нам не мати наслідки гіркі.
      - Дивися сам. Бо ж, поки князь малий,
      Аскольд тим, звісно, може скористати.
      - Чи ж маю право я його вбивати?
      Тут волхв Перунів вигукнув: - Убий!
      Убий його, бо зрадив він богів,
      Чужому богу поклонятись взявся!
      Тут над юрбою лемент теж піднявся:
      - Убий, аби відвести божий гнів!
      Убий його! Убий і не жалій!
      Він скільки люду погубив у морі!
      Від голоду он скільки було горя!
      Убий його! Убий! Убий! Убий!
      Почув Олег й задумався на мить:
      Яка в народу пам’ять вибіркова.
      Згадали, скільки пролилося крові,
      А що Аскольд зміг доброго зробить,
      Про те забули, наче й не було.
      І перемоги, у боях здобуті,
      Й багатства, ним звойовані, забуті.
      Добро забулось, пам’ятають зло.
      Невже те ж саме вчиниться і з ним?
      Ніхто і добрим словом не згадає,
      А лиш погудить слідом і полає?
      Чи ж варто зачіпатися із тим?
      Та він думки ті чимскоріш прогнав,
      Бо ж, власне, все життя ішов до того.
      Не варто повертати з півдороги,
      А треба просто братися до справ.
      А там вже видно буде – що і як.
      Поки ще Ігор виросте, зміцніє,
      У тому розібратись він зуміє.
      А нині він поступить саме так,
      Як вимагає люд та і душа
      В самого також досі прагне крові.
      - Я чую, люди, добре ваше слово,
      Вам його долю, власне і рішать!

      32
      Знов в лодії розсілись й попливли.
      І припливли, і під Угорським стали.
      Та до Аскольда вісника послали,
      Мовляв, купці із півночі прийшли.
      Везуть товар свій з Новгорода в греки,
      В Царгород. Зупинилися спочить.
      Хотіли б із Аскольдом говорить.
      Хай вийде князь, як тут він недалеко…
      Аскольд під дубом на пеньку сидів,
      Задумливо у далеч видивлявся.
      Вже зовсім сивий, немічний здавався.
      Мабуть, згадав, як були молоді,
      Бо усмішка осяяла лице
      І зморшки раптом згладились старечі.
      З людиною бувають дивні речі
      Й причин не дошукаєшся на це.
      Отак його той вісник і уздрів.
      Пізнав, бо князя і раніше бачив.
      Став далі, покахикавши обачно.
      Аскольд поглянув із-під сивих брів:
      - Чого тобі? – спокійно запитав.
      - Купці послали. Йдуть з товаром в греки.
      При березі тут, зовсім недалеко
      Купецький караван спочити став.
      За старшого Олег поміж купців
      Та Ігор-княжич із Олегом разом.
      Отож вони удвох просили князя
      Аби на берег вийшов їх зустрів.
      Просили вийти до свойого роду,
      Бо чи ж удасться звидітись коли?
      - Чому ж самі у далеч ту пішли?
      Чи Новгороду в тім не буде шкоди?
      - То, княже, у самих і запитай.
      Мене послали вістку передати.
      То вийдеш ти? Що маю їм сказати?
      - Подумаю хай трохи, зачекай.
      Сказав для так, бо зразу зрозумів,
      Що то останній шлях для нього буде,
      Що там хтось меч устромить йому в груди.
      Та він своє життя уже прожив,
      Тож не страхався смерті. Лиш хотів
      На якусь мить затриматись на світі.
      Для чого – й сам не міг то зрозуміти.
      Що в нього залишилося в житті?
      Ні сина, ні держави, ні жони.
      Усе, що мав, в кінці кінців позбувся.
      Тепер лиш на минуле озирнувся –
      Позаду пустка, мов після війни.
      Ніщо його на світі не трима,
      Чому ж тоді чіплятися за нього?
      - Ну, що ж, - піднявся, - нумо у дорогу,
      Бо ж у гостей часу, либонь, нема.

      Олег якраз на березі стояв,
      Як вісник раптом вигулькнув із-за глоду.
      Слідо́м, Олег одразу й не впізнав,
      Старий дідусь із палицею,гордо
      Піднявши голову, неспішно виступа.
      Невже Аскольд? Як сильно він змінився!
      І гнів на нього в одну мить пропав.
      Олег з Аскольдом поглядом зустрівся.
      Не витримав і очі опустив.
      - Здоров, Олеже. – хрипко одізвався
      Аскольд , - Ти стрітись попросив?!
      От я й прийшов. Напевно, зачекався.
      - Здоров, Аскольде. Як життя-буття? –
      Спитав, аби було чого сказати.
      - Нічого, наче… От роки летять.
      Ти роздобрів. Нелегко упізнати.
      - Та й ти змінивсь. Не жа́ліє нас час.
      Ось твій племінник Ігор… - Бачу-бачу.
      Обличчям в діда. Уродився в нас.
      То він тепер в Русі каганом, значить?!
      - Так, він каган, а я тепер при нім
      Кормильцем чи наставником, чи князем?
      Що нам робити із життям твоїм?
      Ти не сприймай слова ці за образу
      Та люд тебе убити зажадав.
      - Ну, то убий. Чого тоді питаєш?
      Я вже ніхто. Нема у мене прав.
      І у житті ніщо вже не тримає!
      Олег на нього знічено зирнув,
      Бо витримати погляду не в силах.
      - Мій гнів на тебе вже давно минув.
      То просто люди того захотіли…
      - Ти ж не ганчірка слухати той люд!
      Своя у тебе голова на пле́чах!
      То суд людський, то ще не божий суд.
      Навчися добре розрізняти речі,
      Бо князем так не зробишся повік.
      Хоча…який, Олеже, князь із тебе.
      Ти був завжди нікчемний чоловік.
      Тепер я розумію – було треба
      Тебе прибити ще тоді – малим.
      Напевно і проблем не мав би нині.
      Почувши те, Олег зробився злим:
      - Убийте злидня! – своїм воям кинув.
      Варяг найближчий устромив меча
      Під саме серце. Закотивши очі,
      Аскольд в траву валитися почав.
      Другий меча підняв, добити хоче.
      І тут Олег, неначе враз прозрів:
      - Спинись! – і над Аскольдом нахилився,-
      Скажи, навіщо ти отак зробив?
      Ти ж сам на смерть на власну напросився.
      Аскольд всміхнувся: - Все ж…я переграв…-
      Зібравши сили, що іще зостались, -
      Ти б не… рішився… А мені…пора…
      Там вже жона із сином зачекались.
      Олег стояв і з відчаєм дививсь
      На справу рук своїх. Кров цебеніла,
      Від дихання лиш хрипіт залишивсь,
      Мертвенна блідість вже лице укрила
      Аскольдове . Чи ж він того хотів?
      Таки хотів, хоча й не сподівався.
      Прибравши перешкоду на путі,
      Тепер уже у тому сумнівався.
      Вспокоював себе – то Хорс – не він
      Віддав наказ. Усе його велінням.
      Його ж старанням той лишивсь один
      На цілім світі – ні жони, ні сина.
      Тепер іще забрав його життя.
      Олегові ж з усім цим жити далі.
      Ні, на душі не було каяття,
      Але і радості з того́ не стало.
      Здолавши усі сумніви в собі,
      Велів нести убитого на гору.
      - Там на горі його і погребіть
      Із почестями. Я йому не ворог.

      Епілог

      Вже стільки літ минуло з тих часів,
      Як став Олег при Ігорі за князя.
      Юнацькі геть забулися образи,
      Бо за роками зовсім посивів.
      Вже й Ігор виріс, вже і оженився
      На Ользі. Хоч дітей іще нема.
      А він усе племінника трима
      За юного – на ноги ще не звівся.
      Все думав – от нехай ще підросте…
      А сам тим часом уже звик до того,
      Що на Русі не обійтись без нього.
      Можливо і боявся через те
      На Ігоря всі справи перекласти.
      Бо ж скільки сил і скільки часу вклав,
      Щоб Київ справді стольним градом став.
      Чи ж зможе він утриматись, не впасти,
      Коли візьме князівську булаву?
      Хоч бачив, що вже Ігор позирає
      На нього скоса. О, він добре знає –
      Що недруги сплітають сіть нову.
      Вже скільки він тих сітей розірвав,
      А ті ніяк не каються. Таємно
      На Ігоря взялись впливати, певно.
      Інакше б він отак не позирав.
      А, може, справді, час уже прийшов
      З плечей цю ношу нелегку ізняти?
      Не молодий вже – час і спочивати.
      Не спав ночами та вертався знов
      До цього. Усе відповідь шукав.
      Не міг знайти. До Велеса звертався.
      Вже вкотре день Олегу пригадався,
      Як волхва він про майбуття спитав.
      Той подивився – сивий та високий,
      Здавалось, погляд в душу дістає:
      - Життя у тебе відбере твоє
      Той, ким ти правиш уже стільки років.
      Олег тоді подумав про коня,
      Яким у бій водив свою дружину.
      На конюхів улюбленця покинув
      І думав, що оте прокляття зняв.
      А це згадав, спитав, що з тим конем.
      Сказали, що давно уже немає,
      На Щекавиці кості спочивають.
      Тож вирішив одним весняним днем
      Провідати коня на тій горі.
      Взяв Ігоря одного із собою,
      Щоб не топтатись на горі юрбою.
      Там рідко хто бува о цій порі.
      Спочатку Ігор, звісно, здивувавсь,
      Таке почувши. Що їм там робити?
      Частенько змії виповзають звідти.
      Ще яка вкусить?...Але, врешті, здавсь.
      І якийсь вогник загорівсь в очах,
      Хоча Олег і не звернув уваги.
      Списав усе на відчуття розваги
      Та ще якиїсь потаємний страх…
      Коли вони на гору піднялись,
      Ледь видимою стежкою по схилу,
      Олег захекавсь, витративши сили,
      Роки прожиті все-таки дались.
      Та не спинився. Он біліє щось.
      Чи то не кості від коня лишились?
      Пророкування, бачиш, не звершилось.
      Кінь здох давно, а от йому вдалось
      Те віщування давнє пережити.
      Ногою череп кінський підчепив
      І раптом вбік від страху відступив,
      Відчув, як смерть здіймається сердита
      Десь за спиною. Різко повернувсь…
      Вже Ігор поряд і кинджал стискає,
      В очах чи страх, чи ненависть палають.
      Та на ногах не втримався, спіткнувсь.
      Олег до нього, відібрать ножа.
      Той з ляку, мабуть, широнув на нього
      І розпанахав тим кинджалом ногу.
      І не підвівся, зляканий лежав,
      Дивився із цікавістю чи страхом.
      - Навіщо так? – Олег його спитав.
      Та Ігор зціпив до крові вуста
      І ніж закинув у траву з розмаху.
      - Хто напоумив? Ти ж не сам, либонь?-
      Мовчить, лежить. – Напевно, Ольга клята!
      Не треба було її тобі брати…
      І тут відчув, як по нозі вогонь
      Поповз угору. – Там отрута, так?
      - Ромейська, - врешті Ігор слово мовив,-
      Сказали: п’ять хвилин і все готово.
      - Не думав, що все скінчиться отак!
      Вогонь все вище й вище піднімавсь,
      Уже стояти сили не зосталось,
      Від болю тіло корчилось, звивалось.
      Та вперто смерті він не піддававсь.
      - Ох, вже та Ольга! – тихо шепотів,-
      Змія і тільки… Таки тебе збила!
      Усім розкажеш, що…змія вкусила…
      А ти отруту випустить хотів…
      Не треба людям того всього знать…
      Богам же і без слів усе відомо…
      Не думай, що закінчиться на тому.
      Тобі розплати від богів чекать.
      Я не вбивав, лише… наказа дав –
      І як тепер доводиться вмирати?..
      А ти убив… Тож кару будеш мати,
      Ще гіршу, аніж та, яку я мав…
      Бо ж я любив тебе, ти, наче син
      Для мене був. Ні, я не проклинаю…
      Я тобі щастя й довгих літ бажаю…-
      Замовк, неначе сили втратив він.
      Але за мить усе ж прошепотів:
      - Не в силах божу волю я змінити.
      Але благати буду й з того світу,
      Щоб не упав на тебе божий гнів…
      Смикнувсь востаннє, очі закотив
      Й завмер навіки. Ігор іще довго
      Стояв і гірко плакав біля нього.
      Бо сам, можливо того й не хотів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Ромейський орел
      Весна вступала у свої права.
      Хоча вітри ще прохолодні дули
      Та вже зеленим килимом трава
      Укрила степ, уже тепло відчула.
      На сонці вигріваючи боки,
      Широкі балки розляглися степом,
      Спускаючись неквапно до ріки.
      Кому-кому, а їм, напевно, тепло.
      Не те, що он могилам навкруги,
      Що всім вітрам повиставляли спини.
      Дніпро гойдав гранітні береги
      На своїх сірих хвилях без упину.
      Дорога, не роз’їжджена з зими
      Із того боку до ріки спускалась,
      Пірнала в хвилі, а уже за мить,
      Здавалося, на цей бік піднімалась.
      Пологим схилом дерлась між горбів,
      Щоб загубитись ген за видноколом.
      Не скоро ще почує скрип возів,
      Що вирушать неквапно Диким полем.
      Та вже сьогодні улицький загін
      Прибув Крарійським бродом з того боку.
      Аж до зими тут, майже, буде він
      Сторожею. До того часу, поки
      Ітимуть шляхом валки мандрівні
      До цього броду. Далі за рікою
      Вже їхні землі. І вони одні
      Тут на сторожі їхнього спокою.
      Понад шляхом, між схилами горбів,
      Звідкіль Дніпро і брід, як на долоні,
      Між невисоких земляних валів
      Снували люди і паслися коні.
      Поки одні ладнали курені,
      Тягаючи від річки очерети,
      Другі обід варили на вогні,
      Вали землею підсипали треті.
      А, як із ділом впоралися всі,
      Поїли добре кулешу смачного,
      То хто приліг, хто на травичку сів
      Аби спочить з роботи і з дороги.
      На каменя, що недалік стирчав,
      Зіперся, певно, старший у загоні.
      Прискіпливо він степ навкруг вивчав,
      Приклавши до очей міцну долоню.
      Міцна статура, рівна сивина
      І шрам великий через ліву щоку.
      Таким він був. Безвусий же юнак
      Вмостився поряд із другого боку.
      Доки старий у далечінь вдивлявсь,
      Юнак до сонця підставляв обличчя,
      Немов дитина з променями гравсь,
      Не думав – чи то воїнові личить.
      Старий на нього скоса позирав
      Та не сердито,лагідно скоріше,
      Але під носа все ж собі бурчав,
      Щось на зразок: оглянув зброю б ліпше.
      Юнак на те уваги не звертав.
      В полоні мрій чи спогадів щасливих,
      Він десь думками в далині літав,
      То й що йому до слів тих буркотливих.
      Старий, усе оглянувши довкіл,
      Напевно, задоволений зостався:
      Орда по степу не підняла пил
      І дим ніде угору не здіймався.
      Тож можна трохи сісти, відпочить.
      Він міг би не вдивлятися. Й без того
      Сторожа зірко навкруги глядить,
      Роз’їхавшись за кілька верст. Та в нього
      Така вже звичка. Має перше сам
      Прослідкувати, щоб готовим бути.
      В степу, відкритий чотирьом вітрам,
      Повинен кожен бачити все й чути.
      Лиш впевнившись, що все іде як слід,
      Вождь опустився на траву під камінь,
      Утер з чола липкий, гарячий піт,
      Який котився по йому струмками.
      Така весна:вночі мороз гуля,
      А вдень від сонця парко,наче літом.
      Хоча й не прогрівається земля
      Та все ж за день встига зазеленіти.
      Отож не знаєш,що його вдягти
      Аби не змерзнуть в ночі прохолодні,
      А вдень від спеки потом не зійти.
      А день спекотний видався сьогодні.
      Юнак на бік неспішно повернувсь,
      Підперши собі голову рукою
      І до вождя півголосом звернувсь
      Усе ще в напівсонному спокої:
      - Скажи-но, тату. Хочу все спитать.
      Невже і справді ми такі погані,
      Що ви усе нас прагнете повчать:
      То ми ліниві, а то ми не вправні?
      Невже в свій час ви іншими були?
      Невже старі услід вам не бурчали?
      Невже лише обов’язком жили?
      Чи, може, ви такими з часом стали?
      Старий щось заперечити хотів,
      Аж підхопився. Та знітився раптом
      Від тих юначих незлобливих слів,
      Які його примусили згадати
      Роки далекі, молодість свою
      І, замість того, аби бити в груди,
      Поглянув пильно в річки течію,
      Яка прорвала зимові запруди
      І мчала десь до моря, в далину,
      Зітхнув непевно та і стиха мовив:
      - Не знаю, синку! Навіть не збагну,
      Які були ми?! Вічний поклик крові,
      Мабуть і в нас непослух роздував.
      Батьки, як ми вас, шпетили так само.
      Здавалось, кожен зачіпку шукав
      І пробирав сердитими словами.
      Та все за приклад ставили дідів.
      Воно і справді того були варті.
      І ми тоді гарячі, молоді
      Теж мріяли колись такими стати.
      Щоправда, час тоді був не такий.
      Тепер того давним-давно немає.
      Навкруг безмежний спокій степовий
      Із ворогів – заброда заблукає.
      Ми вже й забули ті бурхливі дні,
      Вірніше, ми про дні ті лише чули.
      Вони згубились в сивій давнині
      І нашу долю, певно,оминули.
      Он, пам’ятаєш срібного орла,
      Який зі мною в кожному поході?-
      Старий стер краплі поту із чола,-
      Це – наша слава. З прадіда у роді
      Передававсь він від батьків синам,
      Як згадка наша про дідів великих.
      Чи ми достойні слави отії?
      Чи ми спроможні гідними їх бути?
      Походи славні, видатні бої…
      Доводилось тобі про них почути?
      Я розповім, як батько мій мені
      Теж свого часу розповів від діда,
      Як предок наш в далекій давнині
      Здобув орла, отримавши побіду.
      В часи ті ми єдиними були
      І антами нас всі народи знали.
      Ми від Дніпра аж до Дністра жили,
      На цих просторах вільних панували.
      Не було рівних нам у цих степах
      І на усіх околицях не було.
      Тримали міцно ми мечі в руках
      І гостроту їх вороги відчули.
      Так от – було то стільки літ тому,
      Що не можливо і порахувати.
      Насправді, лиш Перуну одному
      Відомі всі події і всі дати.
      Тому й кажу, що то давно було,
      Як рід наш жив на берегах Дністрових.
      Стояли густо від села село,
      Роди тоді були у нас здорові.
      Ніхто не смів порушить спокій наш,
      Про обрів клятих ще тоді не знали.
      Перун і меч – наш найвірніший страж,
      Нас захищали і обороняли.
      Та мир не всім був до душі тоді.
      У молодих же кров гаряча грала.
      Ну, що й казати, звісно ж, молоді
      У всі часи пригод собі шукали.
      А тут ще звістки, що роди другі
      Зібрались йти походом на ромеїв,
      Добути слави милістю богів.
      Бо як же, справді, воїну без неї.
      Та злата-срібла взяти в чужині.
      Ромейські землі знані і багаті.
      Багата здобич жде їх на війні:
      Оружжя, гроші і хутро, і плаття,
      Худоби можна череди пригнать,
      Полон великий, добрих грошей вартий.
      В ромейських землях можна все дістать
      І рід багатим може зразу стати.
      Отож зібрались всі, хто мав меча.
      А це, вважай, із роду половина,
      Давай на вічі голосно кричать,
      Що вождь вести їх у похід повинен.
      Вождем у роді прадід тоді був,
      Якого Ардагастом люди звали.
      Про нього ти багато чого чув,
      Бо він для роду встиг зробить чимало.
      Його на щит на вічі підняли,
      Щоб він очолив у поході військо
      Та зразу й готуватись почали –
      Дорога жде нелегка і неблизька.
      За кілька день зібралися й пішли.
      Жінки і діти військо проводжали.
      Щити усі за спинами несли,
      По два, по три списа в руках тримали
      Та на плечі у кожного був лук
      І сагайдак зі стрілами із боку.
      В ранковій тиші чувся зброї стук
      Та сотень ніг важкі широкі кроки.
      В степу, ти знаєш сам, шляхи які:
      Куди ступив – вважай уже дорога.
      Вони в степу важкі або легкі,
      То вже, звичайно, як захочуть боги.
      Немов стрімкі весняні ручаї,
      Роди стікались на одну дорогу
      І прокладали крізь степи її
      Аж до Дунаю сивого самого.
      Зібралось люду кілька тисяч душ,
      Готових до ромеїв йти у гості.
      І кожен воїн, кожен вправний муж,
      Ромеям ладен потрощити кості.
      Через Дунай сторожко перейшли,
      Гадали, що ромеї десь чекають.
      Але нікого й близько не знайшли,
      Немов і війська поблизу немає.
      Тож розділили надвоє загін,
      Щоб більше міст ромейських захопити.
      Один із них повів наш прадід. Він
      Вже досвід мав, як військо враже бити.
      Як повінь стрімко весняна іде,
      Так наші сили Фракією мчали.
      Не міг ніхто сховатися ніде –
      Міста і села ми на списи брали.
      Прадід велів полон поки не брать,
      Доки з ворожим військом не зустрілись,
      Бо він в поході буде заважать.
      Тож за спиною пустка залишилась:
      Руїни й попіл, чорне вороння
      І трупи – сотні, тисячі позаду.
      Аж ось і звістка прадіда спиня –
      Ромейське військо йде, мов на параді.
      Удвічі більше, аніж прадід мав.
      Добірне військо вів у бій намісник.
      Та Ардагаст на нього вже чекав,
      Зарані вибрав він для бою місце:
      Широке поле в балках і ярах,
      Усе густими всіяне кущами.
      Частина війська стала на горбах,
      Частина заховалася ярами.
      І, коли ворог стрімко налетів,
      В ярах і балках стрій зламав одразу.
      А далі Ардагаст його зустрів
      І сотні стріл отруйних впали разом
      На те, що військом досі ще було,
      Але уже збентежилося, звісно:
      Не так у бій упевнено ішло,
      Бо ждало на юрбу, а бачить військо.
      Проте зійшлися в ближньому бою,
      Ромеї на роди наші натисли.
      Вже й перемогу бачили свою,
      Бо кількісно над нашими нависли.
      А наші бились, наче леви ті,
      Під натиском відходили поволі.
      Так Ардагаст велів, бо він хотів
      Усіх ромеїв знищити у полі.
      І вже, коли, здавалося, настав
      Для наших славних предків час останній,
      Коли ромейський лев у кліщі взяв,
      Ромеї стали від крові, мов п’яні,
      З ярів на спину впали наші їм
      Ті, що до часу, до пори ховались.
      То для ромеїв був, неначе грім.
      Порядки їхні в одну мить зламались
      І заметалась злякана юрма
      Між двох вогнів, шукаючи спасіння.
      Але спасіння їм уже нема.
      І сотні душ злітали,наче тіні
      В безхмарне небо до богів своїх.
      Ромеї, наче трави під косою,
      Лягли на полі антам біля ніг,
      Залили трави кров’ю, як росою.
      Багато мали анти в тім бою.
      Багата здобич їм дісталась дуже.
      Ромейським левом збагатив сім’ю
      Наш славний предок. А іще оружжя
      Ромейське, злато, срібло кожен мав,
      Не знаючи – куди усе подіти.
      А попереду знов похід чекав,
      Надії ще на переможні битви.
      Не змусив ворог довго їх чекать.
      На кілька поприщ відійшли від поля,
      А вже чимдуж сторожові летять
      Зі звісткою, що знову їхня доля
      Готує їм випробування всім:
      Кінний загін ромейський
      мчить навстрічу.
      Зо кілька сотень воїнів у нім.
      Та антам духом падати не личить.
      Зібралось військо у один кулак,
      Списами наїжачилось навколо.
      Чекає кожен Ардагаста знак.
      Аж ось і ворог вилетів на поле.
      Кіннота в лаву розгорнулась вмить.
      Здалеку видно – військо регулярне,
      Загін рядами рівними летить,
      Не зіб’ється ні один, не відстане.
      Орел ромейський майорить вгорі,
      Хижак, що ладен в жертву учепитись.
      Та молодих вспокоюють старі,
      Яким уже прийшлось з ромеєм битись:
      Стіна списів утримає удар,
      Тож молодим нема чого боятись.
      Стояти треба. Войовничий жар
      Почав вже їхнім тілом розливатись.
      А ворог ближче-ближче. Хрип коней,
      Шалений тупіт, войовничі крики,
      Удар, тріск, стогін…Гей, слов’яни, гей!
      Не піддамося силі оцій дикій!
      І анти-таки встояли, змогли.
      Ромейський натиск слабшає поволі,
      Уже у діло і мечі пішли,
      І ручаями кров омила поле.
      Доки ромеї тисли на стіну
      Списів, що їх утримувала силу,
      Над Ардагастом прапор промайнув.
      Ті, що стояли ззаду, підступили
      І в одну мить ромеїв обійшли,
      Затисли силу вражу між списами.
      А ті вже й відступити не могли,
      Лягали коням й антам під ногами.
      Орел ромейський здобич ухопив,
      Але на здобич сам перетворився.
      Тепер, напевно, й кинути хотів
      Та вже не міг. Метався, колотився,
      Але пробитись крізь списи не міг.
      Хоча знайшлись між ними відчайдухи,
      Зібрались купно, збили антів з ніг
      Та і майнули утікать щодуху.
      Між втікачів і той, що ніс орла,
      Що виглядав тепер не войовниче.
      Вже битва і не битвою була,
      А різанина. Може і не личить
      Так поступати. Але прадід був
      Страшенно злий. Орла трофеєм бачив,
      А той із рук у далечінь пурхнув.
      Тож і лютила прадіда невдача.
      Велів не брати ніякий полон,
      Рубати всіх, хто потрапля під руку.
      А його слово на війні закон,
      Тож на ромеїв впали смертні муки.
      Із командира, що не встиг втекти
      І в руки антам у бою потрапив,
      Велів він шкуру зі спини тягти.
      Дививсь понуро на криваві краплі,
      Що густо-густо падали в траву,
      Чекав на крик. Та воїн зціпив зуби,
      Мов не його терзали плоть живу
      І душу з тіла витрясали грубо.
      Не дочекавшись, Ардагаст велів
      В багаття того кинути живого
      І цим хоча би трохи втишить гнів,
      Що тоді в серці клекотів у нього.
      А далі анти краєм розбрелись,
      Міста і села силою скоряли.
      І ворогів тоді не стереглись –
      Ромеї війська близько вже не мали.
      Тож кожен воїн брав, що лиш хотів.
      Вже й срібло викидали,брали злато.
      І табуни коней, стада корів
      Поперед себе не встигали гнати.
      А що полону взятого було,
      Який на викуп можна обміняти.
      Не знали анти, навіть, їх число,
      Бо не встигали всіх порахувати.
      Дійшли й до міста, званого Топер,
      Що понад морем мури підіймало.
      Не знаю – є те місто і тепер
      Чи, може, з тих часів його не стало.
      Міцний горішок, просто не візьмеш.
      Ромеї добрі стіни збудували.
      Тож Ардагаст подумав врешті-решт,
      Щоб анти його просто не чіпали
      І вже збирався далі був іти.
      Ромейський край і без того багатий
      І легше можна здобичі знайти
      Аніж високі стіни штурмувати.
      Аж раптом вздрів там на стіні орла
      Того самого, що утік від нього.
      І сам одразу закипів від зла,
      Уже і чути не бажа нічого.
      Орла давай! Без нього не піду!
      І вже збира вождів собі на раду,
      Щоб все обговорити до ладу.
      Йому порада добра не завадить.
      А вранці анти вийшли до воріт.
      Не всі, звичайно, кілька сотень лише.
      Якраз благословлялося на світ,
      Місцевий люд увесь на мури вийшов,
      Тривожно удивляючись униз.
      Між них багато воїнів стояло.
      Усі у місті дуже стереглись,
      Бо про набіг і битви добре знали.
      Чекали, правда, тисячі навкруг,
      А бачать невеликого загона.
      Це, звісно, підняло у місті дух
      Й не думають уже про оборону,
      Кричать із мурів: «Бий їх! Бий! Ату!»
      Зі скрипом відчинилися ворота
      І звідти на дорогу на пусту
      Полізло військо. Що тих антів проти?
      Злякалися та й кинулись тікать,
      Ромеї вслід за ними доганяти
      Аби всіх на капусту порубать,
      Живим ні одного не залишати.
      Одні – тікають, інші – їх женуть.
      Уже від міста відійшли чимало.
      Пече ромеїв неймовірна лють,
      Не бачать того, що позаду стало.
      А у цей час зі схованок своїх
      З’явились анти, що таїлись досі.
      В момент від міста відрізають їх.
      Здійнявся крик над містом стоголосий.
      Ромеї з ляку зупинились враз,
      А анти з двох боків на них насіли.
      Настав Перуна благодійний час.
      Ромеї опір майже не чинили
      І під мечами антськими лягли,
      Немов трава під гострою косою.
      І Ардагасту анти піднесли
      Орла. Та гнів вождя він не вспокоїв.
      Тож він мечем на місто показав.
      Без війська мури не багато варті.
      І, доки шал від битви ще не спав,
      Помчали анти місто Топер брати.
      Ті, хто на мурах, злякані були,
      Проте, чинили опір, як уміли:
      Жбурляли камінь і смолу лили,
      Чим Ардагаста більше розлютили.
      Короткий оклик й зразу хмари стріл
      На голови захисників упали.
      Звалились з мурів вниз десятки тіл,
      Поранені від болю закричали.
      Живі ж із ляку кинулись зі стін
      Аби у місті під дахи сховатись.
      А анти з допомогою драбин
      На пусті стіни стали підніматись.
      А вже у місті відомстили всіх,
      Зробились стіни від крові червоні:
      З чоловіків дорослих кожен ліг,
      Жінки і діти були у полоні.
      Вертались анти із чужих країв,
      Багату здобич із походу мали.
      І кожен воїн на коні сидів
      Ще й табуни коней додому гнали.
      Полону безліч, тисячні стада,
      Про злато-срібло – то немає й мови.
      Орел ромейський грізно виглядав,
      Тепер вже антам був служить готовий.
      Від Ардагаста – прадіда мого,
      Орел той досі – слава в нашім роді.
      Як смерть прийде – віддам тобі його,
      Щоб воїв дух він піднімав в поході.
      Такими, синку, предки в нас були
      І їхня слава й досі поміж нами,
      Хоча часи вже чималі пройшли,
      Як води поміж цими берегами.
      Чи варто нам рівнятися до них?
      Чи ми колись досягнем тої слави?-
      Сказав старий неспішно та й затих,
      Поринувши чи в спогади, чи в справи.
      Юнак також задумливо мовчав,
      Мабуть, й собі обдумував почуте.
      І раптом тупіт тишу обірвав.
      Стріпнулись разом – що то має бути?
      Зі сходу вершник, як стріла, летів,
      Напевно, ніс якусь тривожну звістку.
      Старий схопився і меча вхопив.
      Юнак з мечем теж поряд нього звівся.
      Вони стояли поряд – батько й син,
      Готові рід до смерті захищати.
      А разом з ними звівся весь загін,
      До бою ладний з ким завгодно стати.
      Орел ромейський грізно позирав,
      Здавалось, навіть, клекіт грізний чути,
      Неначе славу предків закликав
      Із літ давно минулих і забутих.
      А душі предків з висоти віків
      Дивилися на землю і раділи
      За своїх мужніх, відданих синів.
      Бо рід в руках надійних залишили.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Гостомисл
      (не зовсім історична поема, навіяна першим Майданом)

      Історія повторюється двічі.
      А, може, й не історія, а так.
      Когось я, може, надто возвеличив,
      Когось принизив надто та, однак,
      Я й не збиравсь історію писати,
      Дотримуватись давніх тих подій,
      Отож, не треба помилки шукати
      В безхитрісній історії моїй.

      І
      Усяк буває та не все минає,
      Не все зникає у часу ріці.
      Буває, знову й знову повертає
      Лиш трохи помінявшись у лиці.
      Другі імена та слова новіші,
      Але то все нічого не міня:
      Той новий вигляд – новий зовні лише,
      Від нього тим же старим відганя.
      І я дивлюся на усе навколо
      Та постає у пам’яті моїй
      Вся безсумнівна безпристрасність гола
      Далеких нині фактів і подій.
      ІІ
      У темряві народжується зло.
      Завжди так було і завжди так буде.
      І темряву не люблять чесні люди,
      Її підступні люблять. Щоб було
      Свої злочинні помисли ховати
      В її безмежній глупій чорноті
      І обирать злочиннії путі
      Та в спину ніж скривавлений стромляти.
      У темряві народжується зло.
      Отак воно народжувалось нині
      Не у старенькій лісовій хатині,
      У теремі високім то було.
      Серед самого Новгорода-града.
      Зібрались троє – люди чи людці,
      Лукавий погляд в кожному лиці
      І кожен має кожному пораду,
      Як саме кожен поступати має
      Руками жар чужими загребти
      Аби мети своєї досягти,
      Яку він завше при собі тримає.
      Один – посадник Гостомисл. Із ним
      Великий волхв і ще старий посадник,
      Як він вважав: обом їм кращий радник,
      Оскільки знає,що в житті по чім.
      - Ну, що ж,- промовив Гостомисл,- отут
      Нам треба добре втрьох помізкувати
      Кому найкраще владу передати,
      Щоби самим не втрапити у кут.
      Прийде якиїсь горлодер, тоді
      Почнуть питати: звідки наші гроші
      Та розпускати думки нехороші
      Про наші статки. То вже буть біді.
      Я пропоную: коли час прийде ,
      Зібрати віче і сказати людям,
      Що, хай я й далі на посаді буду.
      Тоді біда вже точно не прийде.
      - Ти певен, що тобі повірить люд?
      Чи він не бачить, як ти множиш статки,
      Рідня твоя все цупить без оглядки
      Не боячись людський і божий суд?
      - Народ мене ізнову обере.
      Він мене любить і мені він вірить…
      Тут волхв озвався, що мовчав допіру:
      - Якщо до того шкуру не здере?
      Та надто прямо, Гостомисле, правиш.
      Народ потрібно так уміть дурить,
      Щоб він не в змозі був і зрозуміть,
      Що його дурять. Керівник держави
      Не той, хто вміє шаблею махать,
      А той, хто вміє добре управляти,
      Усіх в покорі й вірності тримати.
      Отож, нам слід як слід поміркувать.
      - Що пропонуєш?- обізвавсь з кутка
      Старий посадник, хитрая лисиця,
      Який устиг в посадниках нажиться
      І мав чимало статків у руках.
      - Я мислю так,- промовив волхв тоді,-
      Не слід народ нам надто нервувати
      І, перш за все, суперників прибрати
      Так, щоби наших не було слідів.
      Одних купити славою й грошима.
      Є і такі – ми знаєм ціну їм.
      Плітками шлях устелимо другим,
      Щоб слід брудний тягнувся вслід за ними.
      Кого у поруб – знайдемо за що,
      Кого ославим, щоб народ повірив,
      Країну їм нізащо не довірив.
      Їх перетворим зовсім на ніщо.
      Чим більше бруду, тим довіра краща.
      Народ наш любить бруд перебирать,
      Навряд чи схоче потім обирать
      Таке брудне, затягане ледащо!
      - Тоді народ і обере мене?!-
      Знов Гостомисл на лаві підхопився.
      - Послухай, що ти в посох учепився?-
      Старий посадник ледь не ковирне,-
      Я от пішов та й досі не жалію.
      Ти он керуєш та не спиш ночей,
      Як той Сірко – де би сховать очей,
      А я спокійний. Не ховаю шию,
      Бо ти керуєш, але ж правим ми,
      Тихенько владу із тобою ділим
      І маєм добрі гроші поміж ділом
      Та ще і добру славу між людьми.
      Не той керує, в кого посох є,
      А той, хто ним зуміє керувати.
      Ми кого хоч посадимо в палати,
      Але, все рівно, матимем своє.
      - І хто ж той хтось?- посадника скривило.
      - Та хоч би й Рюрик – ладозький варяг.
      Він не тутешній, а це добрий знак.
      У нього є також варягів сила.
      - Та хто ж його на вічі обере?
      - То наша справа і не скоре діло.
      Як провернути все, як слід, уміло,
      Ніхто супроти цього не попре.
      Розхвалим, зробим ідола із нього.
      Хай обіцяє, грошей роздамо,
      Сторицею, все рівно, вернемо.
      Тут головне аби обрати свого.
      Він буде свій, бо тут же він чужий.
      Рідні немає – тож нема опори.
      І, хоча віче буде ще не скоро,
      Потрібно вже розпочинати бій.
      Зберем найперше відданих людей,
      У плани всі посвячувати не будем.
      Надійніш справа, коли менше люду
      Посвячуються в суть твоїх ідей.
      Деталі вже розробим опісля.
      Чи згода ваша? – Згода! – Добре, згода!..
      Тривожний місяць заглядав у воду,
      Немов боявся чогось, звіддаля.
      А місто спало,бо того не знало,
      Що у хоромах влада замишля.
      І дихала ще спокоєм земля,
      В яку насіння зла уже упало.

      ІІІ
      Тривожна ніч у Новгороді-граді,
      Холодний вітер вітами хита,
      З країв північних хмари заверта,
      Радіє, що вони у його владі.
      Далекий свист доноситься знадвору,
      Неначе Див поверх дерев гука
      І мимоволі затремтить рука
      Та очі з ляку повертають вгору.
      В світлиці морок, блима каганець,
      Легенький протяг полум’я колише.
      Гарячий шепіт обриває тишу,
      Коли комусь вривається терпець.
      Та Гостомисл лиш цикне і умить
      Нетерпеливий свого рота стулить,
      А сам господар тихо та, щоб чули,
      Свою промову далі гомонить:
      - Старий я, браття, час уже сплива.
      Ці вісім літ, немов один, промчали.
      Я сподіваюсь: зроблено немало,
      Хоча хвалебні і не жду слова.
      Спливає строк. Отож зібрав вас нині
      Я не для того, щоб хвалу почуть.
      Рішити треба, як нам далі буть,
      Щоби порядок зберегти в країні.
      Два роки сплинуть за якуюсь мить,
      Що ми не встигнем, навіть, обернутись.
      Скажіть: чи хочем усього позбутись,
      Що за ці роки спромоглись нажить?
      А це можливо, як прийде у нас
      Байстрюк до влади, як її полишу.
      І все майно нажите в нас опише.
      І піде прахом все життя ураз.
      То може бути той самий Вадим
      Хоробрий, бидла нашого заступник.
      Через два роки прийде, як наступник.
      Чи ви готові примиритись з цим?
      Чи ви готові кревним поділитись
      Із голодранством, що навкруг кишить?
      Порадьте, як ми маєм поступить
      Аби на долю потім не жалітись?
      Настала тиша. Вітер завивав
      Десь понадворі, у шпарини пхався.
      А тут в світлиці кожен намагався
      Пораду дати, яку сам шукав.
      Загомоніли кожен за своє,
      Гнів і тривога у словах звучали.
      А злії духи по кутках мовчали,
      Свого чекали. Час до ранку є.
      Та Гостомисл до ранку не чекав,
      Скривив обличчя, в полум’ї пожовкле
      І цикнув люто аби всі замовкли,
      А далі слово скарбнику надав.
      Зам’явся той, посмикав за борідку,
      Кахикнув тихо коротко в рукав,
      Увесь одразу смикатись почав,
      Немов пацюк, який потрапив в клітку.
      - Я теє…Тобто…Я скажу одне:
      Давити треба голодранців клятих
      Аби не сміли й голови підняти,
      А то біда і справді не мине!
      - Давити? Як? Їх бачиш, яка сила?
      Нас, благородних, купка усього,-
      Хтось у світлиці перебив його.
      - Ну, я не знаю,- скарбника скривило.
      - А, може, трохи поділитись нам,
      З добра частину виділить голоті?
      Дивись - притихнуть та не будуть проти.
      - Та я свого нікому не віддам!
      Іще чого! – затіпалось в світлиці.
      - Не буде того! Дзуськи їм усім!
      Та краще ми добро своє згноїм,
      Аніж з голотой будемо ділитись.
      Шум наростав, гнів нуртував і бивсь,
      Здавалось, зараз вихлюпне назовні.
      Усі схопились зі своїх ослонів,
      Немов збирались кинутись кудись.
      Та гнів зітлів, затих і шум слідом.
      Всі знов розсілись пітні, розпашілі,
      Задихані, неначе на весіллі
      Після танку запального гуртом.
      І в тиші з напівтемного кутка
      Озвався голос тихий, хриплуватий,
      Але такий – аж зашпори у п’яти:
      - Не кип’ятіться. Справа нелегка,
      Але можлива. Як розумно взятись,
      То можна владу й гроші зберегти
      Та ще й добра в господи натягти
      І ніяку голоту не боятись.
      Той голос був верховного волхва,
      Який на люди рідко потикався
      Та без якого й хліб не піднімався,
      В чиї завжди вслухалися слова.
      От і тепер, затихли всі умить,
      Чекали поки слово своє скаже.
      А він замовк, немовби його важив
      І думав: говорить – не говорить.
      - Я дам пораду,- мовив врешті він,-
      Перун говорить, я то добре чую,
      Що нас варяги лише порятують
      Від тих зовсім не бажаних нам змін.
      - Варяги?- наче видихнули всі.
      - Чому варяги? Як то розуміти?
      Як врятувати можуть нас бандити
      Від тих недобрих і лихих часів?
      Волхв зачекав, аж доки гомін стих
      І мовив далі, голос не піднявши:
      - Рятівники, оті бандити, наші,
      Нема надії лише як на них.
      І наш посадник мудрий Гостомисл
      Все передбачив, про усе подумав,
      Як нам зробити тихо і без шуму,
      Щоб змін ніяких вітер не заніс
      Варяги – так, бандити. Через них
      Товари наші спокою не мають,
      Але ж варяги різними бувають?!
      Чому б не мати нам варяг своїх?
      Згадайте, саме вісім літ тому,
      Як Гостомисл порадив поступити,
      Щоб від варягів землі захистити?
      Честь і хвала тепер за це йому.
      Прислухалися ми тоді, отож
      Собі варяг з-за моря запросили
      Аби вони у Ладозі осіли,
      В Ізборську й Білоозері також.
      Бандити?Хай!Але ж саме вони
      Нас від варягів других захищають.
      Хай і самі частенько промишляють.
      Та краще мир найліпшої війни.
      Тож є порада нам варяг отих
      Сюди поближче в місто запросити,
      Наобіцяти і грошей, і сите
      Життя та всякі радощі для них.
      Варяги в місті – нам спокійніш буде.
      Їм голодранці ці усі чужі,
      Як треба – швидко здіймуть на ножі,
      Бо їм звідсіль діватися нікуди.
      Тож вірно будуть лише нам служить,
      А ми за ними житимем спокійно.
      Це ж груба сила. Їх стихія – війни,-
      Холодний голос зупинивсь на мить,-
      Нам думається: Рюрика нам слід,
      Не дивлячись, що він розбійник лише,
      Узяти князем! – У тривожній тиші
      Слова звучали дзвінко, наче лід,
      Що тріскається на швидкім морозі:
      - І не важливо хто і звідки він.
      Поставим князем, хай бере загін
      І стане тут на нашому порозі.
      Як дуже вміло ним покерувать,
      То й горлопанам швидко дамо раду.
      Нехай по світові шукають правду,
      Як не захочуть вдома помирать.
      Він хоч тупий, той Рюрик, та одна
      У нього є над нами перевага:
      Він буде перти напролом. Ватага
      Такого не зупинить і стіна.
      А нам потрібно, повторюсь ще раз,
      Уміло цим варягом керувати,
      Багато влади надто не давати.
      І він, я вірю, зробить все для нас.
      Як щось не так – то ми тут ні при чому.
      Варяги винні – хай народ й пита
      Із них. А наша істина проста:
      Збирать докупи гривні та й по всьому.
      Ну, як ви – згодні? – стихло все на мить,
      А потім у світлиці як прорвало:
      - Так, згода!Згода! Істину сказали.
      Ми саме так і будемо робить!
      Ще схід не встиг й ледь-ледь порожевіть,
      Як чорні тіні містом розбігались.
      Часи жорстокі слідом насувались,
      Яких нелегко буде зупинить.

      ІV
      Широка лава і великий стіл
      Серед кімнати. За столом в задумі
      Схилився Рюрик. Очі повні суму,
      В душі неспокій. І вона навпіл,
      Немовби, в тій тривозі розділилась.
      Що далі буде?Що йому чекать?
      Чи то додому ліпше повертать,
      Туди, де все минуле залишилось?
      Він не жалів. А лише пригадав
      Діла минулі, Вагрію далеку,
      Де до батьків приніс його лелека
      І де життя своє він починав.
      Життя нелегке. Сирота ізмалу
      Пізнав багато лиха і нужди
      Та не зігнувся від тої біди,
      Хоч як вона його і не ламала.
      Своє зубами вчився видирать,
      Якщо потрібно – ліз із кулаками
      Та й в люди вибивсь. Власними руками
      Своє майбутнє вчився будувать.
      В той час варяги в морі панували,
      Їх кораблі озброєні, лихі
      Були грозою всіх морських шляхів
      І з того всього свій здобуток мали.
      Хто вдаліш був – багато здобував,
      Мав кораблів не одного, а кілька.
      Уже й на морі не бував, а тільки
      Свій флот куди потрібно направляв.
      Під його парус вільні вагри йшли,
      Там могли славу і грошей здобути,
      Хоча, могли загинути, втонути,
      Це вже чи вдалі, чи то ні були.
      Сам Рюрик із дрібного починав.
      Хотів, щоб сам – нікому не служити.
      Та в порубі прийшлося посидіти,
      Коли до рук дружинників попав.
      Заледве вибравсь. Добрий чоловік
      Тоді за нього бідного вступився,
      Тож він на нього ледве не молився.
      Пропав би, звісно. Навіть, юний вік
      Не врятував би його від розплати.
      Із тих часів він добре зрозумів:
      Триматись треба сильних ватажків
      Аби тебе не смів ніхто чіпати.
      І він пристав до однії з ватаг,
      Служив ватагу вірно, не ховався
      Та вибитися в люди сподівався,
      Щоб кораблі водити по морях.
      І таки вибивсь. Без роду і плем’я
      Не загубивсь в морях. На кораблі
      На власнім врешт відчалив від землі.
      Та то уже історія окрема.
      Хто зна, як доля б склалася його:
      Десь би наткнувся на ворожу силу,
      Яка б усі надії підкосила.
      Адже в варяга недруги кругом.
      Та тут з-за моря посланці прибули,
      Які збирали вільнії мечі
      Тих, хто в краях у їхніх живучи,
      Їх захищали б. В ті часи відчули
      Варяги, що кінчається їх час.
      Не так вже вільно плавалось на морі,
      Князі порядки вводили суворі,
      Давалась здобич важче кожен раз.
      А тут можливість досить вільно жити
      І заробляти на життя мечем.
      Коли нагода трапиться іще
      Так оборудку вдало учинити?
      Тож Рюрик швидко на усе пристав
      І з своїм військом чи то ба – загоном,
      Відкинувши страхи і забобони
      У край далекий кораблем помчав.
      І от він тут. Пройшло вже вісім літ,
      Як він в далеку Ладогу примчався.
      Чи мав він те, до чого сподівався?
      Чи сам собі закрив дорогу в світ?
      Життя привільне та нудьга до болю –
      Пороги, річка, місто, глухомань…
      Хіба усе це варте сподівань?
      Хіба така судилась йому доля?
      Він уві сні під парусом стояв
      І корабель ловив високі хвилі…
      А тут усе, немовби, у могилі.
      Як для варягів – ніяких забав.
      Ну, мед поп’ють, посмикають купців.
      Але куди їм здобич ту дівати?
      А ворогів і зовсім небагато.
      Який би дурень аж сюди заплив?
      Тож він не знав куди себе подіть.
      Назад вертати?А куди?Бувало,
      Купці заїжджі їм розповідали,
      Що там на морі не солодко жить.
      Притисли їхню вольницю-таки,
      Взялись добряче, крові не жаліли.
      Кого ловили, а кого топили,
      Аби покінчить з нею навіки.
      Туди вертатись – то на вірну смерть,
      А тут сидіти – можна здичавіти.
      Хотілося крові комусь пустити
      Аби наповнить нею душу вщерть.

      V
      Ледь темна ніч спустилася на град,
      Як чорні тіні знову замелькали.
      Скрипіли двері, коли їх пускали,
      Немов лякались підлості й неправд.
      Знов Гостомисла дім приймав гостей,
      Знов в ньому чорні задуми творились.
      Коли, нарешті, гості всі розсілись
      У сподіванні втішливих вістей,
      Встав Гостомисл і мову розпочав:
      - Сьогодні, браття, беремось до справи.
      Не ради грошей і не ради слави,
      А, щоби кожен в Новгороді знав,
      Що ми – навіки і що нашу владу
      Нікому ми нізащо не здамо.
      Заради цього тут і сидимо,
      Щоб панувала лише наша правда.
      Тож план у нас складається такий:
      Ми маєм гроші, треба мати й силу
      Аби старання наші захистила.
      Я – про потребу сильної руки.
      Між нас такої сили, бач, нема,
      Бо вої наші – ненадійна сила.
      А що, як віче їх до себе схилить?
      Адже у них порода та ж сама,
      Що і у цих місцевих горлодерів,
      Які покони ревно стережуть
      І нам зміцнити владу не дадуть.
      Та ще й, дивись, покажуть нам на двері.
      Тож треба нам за будь-яку ціну
      Варягів в місто наше залучити.
      Вони, крім того, що-таки бандити,
      Ще і чужинці. Їм давай війну
      І вони будуть голови рубати
      Кому завгодно. Тільки пальцем ткни.
      І ніякого почуття вини
      Ніхто, при тому, неспроможний мати.
      Завдання наше – впевнити народ,
      Що ці варяги – то не зло, а благо,
      Майбутнє наше, впевненість – варяги.
      А горлодерам всім заткнути рот.
      Тож я пошлю до Ладоги гінця,
      Щоб Рюрик швидко в Новгород збирався,
      Але при тім не надто вихвалявся,
      Поки усе не здійсним до кінця.
      А ви народ повинні готувать:
      Плітки пускайте та хваліть варягів
      І не жалійте ні медів, ні браги,
      Простіше п’яних розуму навчать.
      А горлодерів треба пристрахать
      Аби не надто голос подавали
      І своє місце в нашім місті знали.
      Нам головне – варягів дочекать,
      А з ними лад ми наведемо швидко.
      Як треба буде, то і пустим кров.
      Ми їм покажем, що таке любов,
      Аж і самій Морені стане гидко.
      Тут двері стиха скрипнули, слуга
      Ввійшов тихенько, крадучись під стіну,
      Зігнув в поклоні неслухняну спину,
      Шепнув на вухо. Наче вість блага
      Зненацька Гостомисла осіяла.
      Розправив плечі, кинув: - Хай чека.
      До столу потягнулася рука,
      Хвилинна тиша в теремі настала.
      Посадник швидко в руки себе взяв,
      Слугу відправив і продовжив знову:
      - Все зрозуміли?Будемо готові,
      Щоб владу в нас ніхто не перейняв.
      Ну, а тепер хутенько по домах,
      Велику справу маємо почати,
      Отож, часу не будемо втрачати,
      Поки ще все у наших у руках.
      Ледь гість останній вийшов за поріг
      Аби розтануть у пітьмі півночі,
      Посадник плеснув у долоні:- Хлопче!
      Слуга в світлицю тую ж мить забіг.
      - Давай гінця! – А слідом і гонець,
      З дороги, видно, ще не відпочилий,
      Щоб не упасти, докладає сили.
      - Ну, що мовчиш?Кажи вже, накінець!-
      Від нетерпіння Гостомисл озлився,
      Хоча гонець лиш мить назад зайшов,
      Ще в його грудях стугоніла кров
      Доріг далеких. Він лише схилився
      В легкім поклоні, на слугу кивнув,
      Мовляв, казати буду не при ньому.
      І, ледь той зник, гонець, забувши втому,
      Почав. І ось що Гостомисл почув:
      - Я від Якуна, твойого слуги,
      Його слуга і віддана людина.
      Ось подивися – та сама хустина,
      Яку ти дав йому. На береги
      Нарови-річки він привів варягів,
      Як, пане, ти йому тоді велів.
      Вони тут будуть через кілька днів,
      Прийдуть з Ільменя їхнії ватаги,
      Звідкіль ніхто їх, звісно, не чека.
      Якун з Черехи пройде до Шелоні
      Та вдарить, як все місто буде сонне
      І кров’ю вся заповниться ріка.
      Схиливсь гонець, закінчив свою мову,
      Чекав, що скаже Гостомисл йому.
      Та в цю хвилину – довгу і німу
      Лиш крики півнів чулись знову й знову.
      А Гостомисл задумливо мовчав,
      Якіїсь думи купчилися в ньому,
      Але про те невідомо нікому.
      Гонець терпляче відповідь чекав.
      Не дочекався. Гостомисл його
      Відправив мовчки: йди, мовляв, не муляй.
      І знову двері скрипнули заснулі,
      Глибока тиша вкрила все кругом.
      За півгодини ще один гонець
      Погнав коня до Ладоги, мов птаха.
      Спав Новий город в спокої, без страху,
      Не знаючи, що мирові кінець.

      VI
      Похмурий ранок віщував негоду,
      Свинцеві хмари вкрили небосхил.
      Пориви вітру піднімали пил
      І зморшками чіплялися за воду.
      Вдивлявся Рюрик в річки течію,
      Яка повільно в Ладогу котила,
      Пінястим слідом билася у схили
      І думав думу тяжкую свою.
      Вже вісім літ він у оцій дірі
      Без моря,де він звик ризикувати,
      Позбавлений можливості ступати
      По палубі. Тепер о цій порі
      Він може лише згадувать минуле –
      Тривожні ночі та щасливі дні
      В своїй далекій рідній стороні,
      Де вже його, напевно і забули.
      Тоді, коли він рішення приймав,
      Не думав зовсім, що його чекає.
      Тоді здавалось – він на час втікає,
      Щоб повернутись. Котрий рік промчав,
      А він ще тут. І годі повернутись.
      Вже й кораблі поточені згнили,
      Вони, хоча б, до Ладоги дійшли.
      Де нові взяти?Як надалі бути?
      Його дружина розділила хліб
      З своїм ватагом, теж в дірі цій скніє.
      Хтось, може б, вже подався в гречкосії,
      Хоч і не вміє. Хтось годує риб,
      Бо проти волі Рюрика попхався.
      А він не любить тих, хто супроти.
      Йому б мету, але нема мети
      І час, і простір проти нього склався.
      З фортеці чути голосні пісні,
      Дружина тугу медом заливає,
      А потім кожен винного шукає
      В цій домовині – затхлій і тісній.
      Чи кинуть все і в море знов податись?
      Хай під мечі князівські, а, проте,
      Дружина скоро мохом поросте,
      Бо в цім болоті нічим і зайнятись…
      Тривожні думи тупіт перервав.
      Хтось над рікою гнав коня. І боги
      Самі гінця направили до нього.
      І Рюрик із надією чекав,
      Що добру вість несе до нього доля,
      Що врешті він поверне до життя,
      Згадає знов далекі відчуття,
      Коли ще був на морі і на волі.
      Гонець коня спинив аж біля ніг,
      Не зліз, а сповз по змиленому боку,
      Зробив землею два непевні кроки,
      Немовби сили для чогось беріг
      І прохрипів: - Від Гостомисла, пане,
      Два сонця стрітив, доки мчав сюди.
      Збирай дружину, в Новогород веди.
      Такий наказ посадника. Нежданно
      Якиїсь ворог з Ілмеря прийшов.
      Що і до чого – хоч убий, не знаю.
      Та Гостомисл велів: «Хай поспішає!»
      Ураз заграла у варяга кров,
      Де і поділись туга і нудьга.
      Гінця полишив і подавсь у місто,
      Велів негайно кинуть пити-їсти
      Своїм варягам. Тятива туга
      Враз розпрямилась. Хміль кудись подівся,
      Заметушились в Ладозі усі,
      Чого не було ще із тих часів,
      Як Рюрик тут з ватагою з’явився.
      Кінець сидінню, справа до мечів.
      Нарешті справжня почалась робота.
      А це сидіння у глухім болоті
      Давно в варягів викликало гнів.
      Тож збір недовго у похід тривав,
      А що там, власне, воїну збирати,
      Що звик в порядку зброю всю тримати?
      Сорочку чисту, сухарів поклав
      В тугу торбину та і вже готовий.
      За півгодини ладен в довгу путь.
      А вже куди дороги приведуть:
      До слави, смерті чи легкої крові?
      То знають боги. Їхній то уділ,
      А воїн має лише воювати,
      На полі слави власної шукати
      І не жаліти ні крові, ні сил.

      VII
      У полі чистім йшов кривавий бій.
      Списи летіли і кресала криця.
      В бою мелькали розпашілі лиця
      У вирі цих безжалісних подій.
      Лилася кров і падали під ноги
      Ті, хто ще жити міг би все життя.
      А ще живі ішли без каяття,
      Торуючи тілами шлях-дорогу.
      Точився бій над Волховом самим,
      До Новгорода лиш рукой подати.
      Прийшли варяги, звідки не чекати,
      Заледве не ввірвалися у дім.
      Добро, сторожа вгледіла завчасно,
      Зняла тривогу і усі, хто міг,
      Схопили зброю й миттю за поріг,
      Щоб рятувати місто. Сонце красне
      Заледве землю встигло осіять,
      Як почалась заутреня кривава,
      Кому до смерті, а кому до слави,
      Кому ще жити, кому – помирать.
      Вадим Хоробрий – тисяцький тоді,
      Якраз збирався у Перинь до бога,
      Але не встиг переступить порога,
      Як дзвін ударив гучно по біді.
      Не став чекати, зброю ухопив,
      Зібрав охочих, що в дорозі стрілись
      І навперейми ворогу. Зчепились
      В бою кривавім без ніяких слів.
      Тим часом з міста поміч надійшла,
      Спинили, наче, люте військо враже,
      Де кожен сильний, раз махне, то ляже
      Словен по кілька. Тож Вадим з чола
      Не устигав кривавий піт втирати
      І бився сам, і військом керував.
      Здавалось, наче скрізь він устигав
      Аби варягам міста не віддати.
      Варягів менше, ніж словен було,
      Але ж варяги, то велика сила,
      Війна їх добре битися навчила.
      Від їх мечів вже стільки полягло.
      Словени брали у бою числом,
      Раптовий напад не давав зібратись,
      Тож вже в бою прийшлося шикуватись
      І на ходу натягувать шолом.
      А ворог пер, тіснив ряди словенів,
      Немов їжак, ощерився навкруг,
      Стоптав увесь понад рікою луг,
      Перетворивши берег на арену.
      На заборолі Гостомисл стояв
      І споглядав згори на бій кривавий,
      Де сам Перун свої обжинки правив.
      І виглядав, немов чогось чекав.
      Та все на північ скоса озиравсь,
      Неначе, ждучи поміч чи сигналу
      І руки посох, як змію стискали,
      Коли здавалось – Новгород піддавсь.
      Та шлях північний пусто виглядав,
      Ніхто не їхав, не топтав пилюку.
      А душу гризли неймовірні муки,
      Бо не спромігся, бачте, прогадав.
      Вже пополудні бій спинивсь, немов.
      Спинив Вадим шалений натиск вражий,
      Перун, здавалось долю бою важив,
      На терези зливав пролиту кров.
      І кров словенська гору узяла,
      Варяги, врешті, раптом подалися,
      Ще кожен з них, як і до того, бився
      Та кількість силу вже перемогла.
      І в той момент ожила і дорога,
      Що із лісів північних пролягла.
      Варязька сила на підмогу йшла,
      Ще, навіть, і не знаючи нічого.
      У Гостомисла з серця відлягло,
      Погнав слугу до Рюрика навстрічу,
      Нехай варяги вдарять. Своїм кличем
      Звитягу збудять. Все, як слід, ішло.
      Другий слуга до Волхова помчав
      Аби знайти Хороброго Вадима,
      Щоб взяв негайно воїв і із ними
      До Гостомисл миттю поспішав.
      У шалі бою ледве зрозумів
      Вадим, що саме той від нього хоче.
      Спитав: - Навіщо?Що там сталось, хлопче?
      Але слуга йому не відповів.
      Вадим не довго думав і гадав:
      Щось небезпечне, раз посадник кличе.
      Зібрав до себе тих, хто був поближче,
      Микулі воєводство передав,
      Повів загін під новгородські стіни,
      Вдивлявсь тривожно: що воно і як.
      Хоч попереду ніяких ознак
      Від небезпеки. Бій позаду лише.
      А попереду новгородський люд,
      Що обліпив всі стіни й забороли
      Аби побачить те криваве поле,
      Де боги творять справедливий суд.
      Люд щось кричав, Вадим не розумів,
      Гадав, що люди так його вітають.
      Не знав, що вже варяги поспішають,
      Яких на поміч Рюрик був привів.
      Вони, мов кібці, вдарили у герць,
      Варяг з варягом у бою зчепились
      І ті, що ще живими залишились,
      Враз зрозуміли, що настав кінець.
      «Свої»варяги зайшлих не жаліли,
      В них грала кров, застояна давно.
      Ворожу кров ковтали, як вино,
      До ніг жбурляли непотрібне тіло.
      Вадим того не бачив усього.
      Він крики чув, гадав, що ворог в місті,
      Весь час шукав очима Гостомисла,
      Ніде, проте, не бачачи його.
      Аж ні, побачив врешті на стіні.
      Спинив дружину, на стіну піднявся,
      А той на крик шалений раптом знявся:
      -Чого ти тут?Не там, у тій борні?
      Як ти посмів залишить поле бою?
      Утік?Злякався?Онде, подивись,
      Якби не Рюрик вчасно нагодивсь,
      Програли б битву!Ти ж забрав з собою
      Ще й стільки сильних, відданих людей,
      Які отам на полі мають бути!
      Ти – підлий зрадник!Гей, сюди, Могуте!
      Візьми булаву!Геть з моїх очей!
      - Ти ж кликав сам?- Вадим уставив слово.
      - Хто кликав? Я?Та ти іще й брехун?!
      Продавсь варягам за десяток кун,
      Тож з поля втік зовсім не випадково.
      А люди, що стояли навкруги,
      Дивились так, мов вірили насправді
      У те, що чули, у можливу зраду
      І вже були, неначе вороги.
      Вадим побачив – марно опиратись,
      Ніхто не буде й слухати його.
      Від баченого, чутого всього,
      Всі стали лише злістю наливатись.
      - Не зрадник я,- все ж голову підняв,-
      Втім, свідки боги. Але я скорюся.
      Тримай булаву. Але я вернуся.
      Мене твій підлий вчинок не зламав.
      Я повернуся аби дати бій
      Цій підлій змові і проклятій владі.
      Я зможу всьому цьому дати раду,
      Тож, Гостомисле, рано не радій!
      Він повернувся і спустивсь з стіни,
      Дивився гордо людям просто в вічі.
      А ті свої відводили при встрічі
      І замовкали. Лише бій волав
      Там за стіною. Але на відміну,
      Там зло добру вже показало спину,
      А тут між ними бій лише почав.

      VIII
      Від тих подій проминув ледве рік.
      У Новгороді нові дні настали,
      На князя в місті Рюрика обрали,
      Казали, що Вадим кудись утік
      Від страху, що за зраду має стати
      Перед судом. Хоч поміж себе люд
      Жалів Вадима, бачачи, як тут
      Уміє влада плітки розпускати.
      Купці заїжджі вістку занесли,
      Що він, мабуть, до Києва подався,
      Там до дружини руської найнявся.
      Дружинники там в почестях були.
      І князь тамтешній радиться із ним,
      Ні кун, ні гривень срібних не жаліє.
      Вадим Хоробрий воювати вміє,
      А ще ж відомий розумом своїм.
      А тут у місті усе важче жить,
      Взялася влада затикати рота.
      Так і шукає, хто що скаже проти
      Аби одраз варягів напустить.
      Варягам що?Вони ж бо тут чужі,
      Що влада скаже, то вони і чинять.
      Нема Вадима, хто їх ще зупинить?
      Хто проти них полізе на ножі?
      Дивились люди, як свобода мре
      Під спів хвалебний прихвостнів-холопів.
      Чекали мовчки, доки Рюрик втопить
      Її у крові чи як вовк зжере.
      Звикали з часом кланятися в ноги,
      Учились мовчки ляпаси приймать,
      Останні крихти з столу віддавать,
      Не вірячи ні в кого і ні в чого.
      А Рюрик паном Новгородом йшов,
      В чужій оселі вівся, як удома
      І скільки пихи виявилось в ньому,
      Немов текла князівська й справді кров.
      Та рік пройшов і повернувсь Вадим
      Не біглим татем – сильним і багатим,
      За правду ладний знов до бою стати.
      І молода дружина поряд з ним,
      Єфанда, дочка київського князя.
      Красуня, що очей не відвести.
      З Вадимом ладна хрест тяжкий нести
      Аби лиш бути з милим своїм разом.
      Вадим вернувся, не ховав очей,
      Ходив по місту, спілкувався з людом,
      Який за ним ходив охоче всюди,
      Послухати забутих тут речей.
      Про те, як добре в Києві живеться
      Бо там свій князь і люди всі свої.
      Та про Царьград, походи і бої.
      Із уст Вадима мова добре ллється
      І надихає змучений народ
      Розправить плечі, не схилятись в ноги.
      За ними правда, тож за ними боги
      І право жить без страху і турбот.
      Це, звісно, і до змовників дійшло,
      А скоро ж віче – владу обирати.
      Так можна, чого доброго, й програти.
      В них аж морозом по спині пішло.
      Зібрались знову в темну-темну ніч
      Утрьох в садибі того ж Гостомисла,
      Бо небезпека чимала нависла,
      Не про одну лише посаду річ,
      А доведеться ж їм відповісти
      За ту неправду, що вони чинили,
      За все, що вкрали і кого убили.
      Усі гріхи на суд людський нести.
      - Як будем,браття?- Гостомисл почав,-
      Що з горлодером учинити маєм?
      Бо так ми владу справді не втримаєм.
      Звідкіль цей клопіт та й на нас упав?
      Давайте знов розпустимо плітки,
      Що у Вадима жіночка-чужинка
      І про усякі нехороші вчинки,
      Вадим такий, мовляв, Вадим сякий.
      Можливо, це народ і відверне?..
      - А я вважаю – треба його вбити!
      Хіба у нас варяги не бандити,
      Дивись, меча чийогось не мине.
      А ні, то трунок царгородський є,
      Волхв, як завжди, до підлості вдавався,
      Бо на відкритий бій не сподівався.
      В бою відкритім підлість програє.
      Старий посадник і собі устряв:
      - Ми можем всього спробувати нині.
      Якимсь макаром, та усе ж повинні
      Перемогти його. Не до забав
      І не до жиру, а живим би бути.
      Холопів треба добре потрясти,
      Тенета треба міцнії сплести
      І в них Вадима того затягнути.
      Холопи хай плітки у світ несуть,
      Варяги хай мечами помагають
      І то скоріше, часу хай не гають.
      Тяжкі часи нас попереду ждуть.


      Вадим по місту рідному ішов,
      Ледь повернувшись з Києва додому,
      Ще відчував в собі дорожню втому,
      Ще небезпеки дух не поборов.
      Навколо міста вулиці шуміли,
      Неначе день – не цілий рік минув,
      Вадим ті ж самі звуки міста чув,
      Які з дитинства в голові засіли.
      Душа раділа рідному всьому,
      Чого не вистачало на чужині.
      Яскраве сонце в ріднім небі синім
      Другими видавалися йому.
      Порипували дошки під ногами,
      Що вулиця устелена була,
      Якою вже людська ріка пливла
      Поміж парканів, як між берегами.
      Замріяно вдихав солодкий дим,
      Що з кузень над дорогою стелився.
      Ішов, під ноги,навіть,не дивився.
      Не поспішав, не квапився Вадим.
      І не помітив, як варягів стрів,
      Їх четверо назустріч простувало
      І всі дорогу зразу уступали
      Заморським зайдам без ніяких слів.
      Вони ж усю дорогу зайняли,
      Готові тут же за мечі вхопитись,
      Як не захоче хто їм поступитись.
      А перехожі змушені були
      Тулитись до парканів край дороги
      Та поглядати з острахом на тих,
      Хто мав би, може, захищати їх.
      Та щось, мабуть, не так творили боги.
      Задумавшись, Вадим не бачив їх
      Аж доки серед вулиці зіткнувся
      Плече в плече. Спинився, озирнувся.
      Але одразу зрозуміть не зміг,
      Чому варяги за мечі вхопились,
      А люд навкруг тривожно погляда.
      І тиша понад вулицю сіда,
      Там, де життя ще хвилю тому билось.
      «Я вибачаюсь!»- вимовив Вадим,
      Гадав, що цього має досить бути,
      Але поглянув на обличчя люті,
      Що віщували скорої біди
      І теж поклав на меч свою правицю,
      Готовий миттю вихопить його,
      Товариша надійного свого.
      І, якщо треба, з цілим світом биться.
      Не з військом, правда, але з чотирма
      Йому до бою довелося стати.
      І ще не встигли ті мечі дістати,
      Як він в руці уже тримав свого.
      Мечі зіткнулись, іскри полетіли
      І закружляла люта круговерть.
      А недалеко вже стояла смерть,
      Щоб чиюсь душу розлучити з тілом.
      Вадим одразу добре зрозумів,
      Що має справу з справжніми бійцями,
      Тому не став ходити манівцями,
      Спиною до паркану відступив.
      Хвилину – день тривав нерівний бій,
      Того Вадим в запалі не помітив,
      Своїм мечем варягів трьох помітив,
      Один утік, був радий, що живий.
      А троє інших корчились в крові,
      Настил дубовий нею заливали.
      І, мов такого зовсім не чекали,
      Стояли люди, наче неживі.
      Уперше хтось варягам не піддавсь.
      Народ побачив, що їх можна бити,
      Якщо вони ведуться, як бандити.
      І ґвалт страшенний вулицею знявсь.
      Усі кричали князеві хвалу
      І кожен руку був потиснуть радий
      Тому, хто перший заступивсь за правду.
      Піт у Вадима лився по чолу,
      Тремтіли руки від тяжкого бою,
      Здіймались груди, як ковальський міх.
      Він іще й слова вимовить не встиг,
      Як був умить оточений юрбою.
      Вона його вхопила й понесла,
      Вона сміялась, гойкала, свистіла,
      Свого страху звільнитися хотіла,
      В якому стільки часу прожила.

      Х
      - Чолом тобі, Вадиме, славний княже!-
      Спинився на порозі гурт людей.
      Один, притисши руки до грудей,
      Звертаючись до князя, басом каже.
      Слова з густої плинуть бороди,
      Не видно, чи і рота розкриває.
      Та голос гучно в теремі лунає.
      - Проходьте, люди, раз прийшли, сюди.
      Розказуйте: що саме ви хотіли.
      Чим зможу, тим допоможу. А ні,
      То вже, шановні, вибачте мені,
      Не все, на жаль, в цім світі нам по силах.
      Всі закивали дружно у отвіт.
      Кахикнув старший та й промовив знову:
      - Нас люд послав до тебе на розмову,
      Бо треба місто рятувать від бід.
      Доки тебе у ньому не було,
      Багато що в житті у нас змінилось,
      Верхівці наші зовсім розходились,
      Навколо себе так і сіють зло.
      Ніхто не сміє рота розкривать,
      Варяги так і шастають повсюди.
      В постійнім страху стали жити люди,
      Не знаючи, що завтра їм чекать.
      Нема кому вступитися за нас.
      Нема, кому могли б ми довіряти
      Аби його посадником обрати
      У цей нелегкий для держави час.
      Старійшини нам сватають варяга,
      Возносять його ледь не до небес.
      Хай би він, чесно кажучи, пощез.
      Та, бач, як він над нами править прагне.
      Тож просить люд: і ковалі, й купці,
      Усі, кого вже влада ця дістала
      Аби тебе в посадники обрали,
      Ти зможеш їх тримати у руці.
      А ми тебе підтримати готові
      Аби лише ти згоду свою дав!-
      І кожен просто в вічі заглядав
      Аби почути те жадане слово.
      Вадим задумавсь. Чесно кажучи,
      Він і вернувся аби бій їм дати,
      Хто його місто змусив полишати.
      І, кожен день в чужині живучи,
      Чекати саме на оцю хвилину,
      Коли народ закликає його,
      Захисника, спасителя свого.
      І він вже знав, що говорить повинен,
      Але мовчав, мов підбирав слова.
      І ходоки у відповідь мовчали,
      Усі, неначе, знак якийсь чекали,
      Після якого слово ожива.
      Вадим порушив першим тишу ту,
      Сказав:- Спасибі, браття, за довіру.
      Я буду радий послужити миру,
      Як оберете на оцім посту.
      Я знаю, скільки ви зазнали кривд
      І від варягів, і від ції влади.
      Я знаю, що нема в державі ладу,
      А влада й зовсім втратила вже стид.
      Лише брехнею свій народ годує
      Та набиває власні капшуки,
      А берегами Волхова-ріки
      Народ обдертий, зляканий бідує.
      Я знаю скільки подалося в світ,
      Щоб на чужині щастя пошукати,
      Бо влада тут не хоче цінувати,
      А на чужині славиться наш рід.
      Я, як і ви, країні щастя хочу,
      Щоб ми жили не згірш чужих країв,
      Аби в нас кожен вдосталь пив і їв
      У кого тільки руки є робочі.
      Я хочу, щоб покинув страх людей,
      Щоб кожен вільно говорив без страху.
      І щоб за це не кидали на плаху.
      Я вірю: скоро день такий прийде!
      Клянусь богами: нині я ваш весь!
      Ми переможем, коли будем разом.
      Та хочу вам зізнатися одразу:
      У мене є і власний інтерес.
      - Це твоє право,- з гурту хтось озвавсь.
      - Так, звісно, право, та всі мають знати:
      Я не збираюсь підлості прощати,
      Хто по моєму імені топтавсь.-
      І грізно очі зблиснули його,
      Так, що відразу зрозуміли люди,
      Що він і справді то прощать не буде.
      Такий дістане з-під землі того,
      Хто так його насмілився образить.
      Про честь і совість в боротьбі забув.
      І схвально гурт у відповідь загув,
      Готовий мстити із Вадимом разом.

      ХІ
      Похмуре небо дихало дощем,
      Який щомиті ладен був полити.
      І,хоч стояла середина літа,
      Це викликало безнадію й щем
      За справжнім літом і теплом жаданим,
      Якого надто мало в цих краях.
      І думка ця чіплялась, як реп’ях.
      Та, що не дано, то уже не дано.
      Не дивлячись на непогожий день,
      Перинь була і гамірна, і людна,
      Народ сюди стікався звідусюди
      Аби хвалебних заспівать пісень
      Перуну-богу із волхвами спільно,
      Принести жертви, милості просить,
      Спитати бога, як їм далі жить.
      І, хоч юрба збиралася повільно,
      Вже сотні душ стояли навкруги
      Вогнів священих із гілок дубових,
      Які волхви кидали знову й знову,
      Щоб було більше у вогню снаги.
      Палало вісім вогнищів по колу,
      А в центрі ідол Перуна стояв
      І сріблом-златом з пагорба сіяв,
      Мов сонце, світло сіючи навколо.
      Дим вогнищ стрімко вився в небеса,
      Щоб там увагу бога привернути,
      Крізь тріск вогню молитву було чути
      Аби вогонь священий не згасав.
      Великий волхв жертовник готував,
      Де кров бика пролитися повинна.
      Він вже стояв – великий і невинний,
      Смиренно смерті власної чекав.
      Чи то не знав того, що має статись,
      Адже не рвав міцнії мотузки,
      Хоч міг би, певно, порухом легким
      Волхвів розкидать і у ліс податись.
      Під стоголосий монотонний спів
      Великий волхв у бубна свого вдарив,
      Теж заспівав. Здавалося, він марив,
      Не розумів про що і говорив.
      Спів наростав, волхв шаленів щомиті,
      Носивсь навколо ідола, тремтів,
      В’їдався в душу люду його спів,
      Мов намагався до кінця скорити.
      І люд поволі тому піддававсь,
      Відкриті очі широко дивились,
      Кричали люди: бились чи молились,
      Весь натовп співу тому в такт хитавсь.
      Здіймались руки дружно догори,
      Як тільки волхв наказував здіймати.
      Хоча почав вже дощик накрапати,
      Не бачив натовп і кричав: «Гори!
      Палай вогонь!» І тішився від того,
      Що жер вогонь ще свіжі полінці.
      І ніж, що волхв тримав в своїй руці,
      Уже чекав подати жертву богу..
      Вже підвели до ідола бика.
      Він, мов відчувши щось, захвилювався,
      Напнув мотузки, заревів, подався
      Та не здригнулась у волхва рука.
      Ніж в саме серце устромивсь бикові
      І на жертовник полилася кров.
      Волхв щось кричав про віру, про любов.
      Та хто його тепер ловив на слові?
      Кривавий ніж у полум’ї блищав,
      Краплини крові по волхву стікали,
      А от бика вже й ноги не тримали
      І він на мокрі камені упав.
      З останніх сил ще намагавсь устати,
      Волхви і смерть же тисли до землі.
      Якби він знав хоч трохи людських слів,
      То, може, не прийшлося б помирати.
      А волхв і груди вже йому розтяв,
      Підняв угору серце ще тремтяче.
      Тут грім ударив – бог по небу скаче,
      Почув, що люд до нього закликав.
      - Скажи, Перуне!- волхв заголосив,-
      Що наш народ попереду чекає?
      Кого обрати на посаду маєм,
      Щоб відвернути твій нестримний гнів?
      Хто той достойник і обранець твій,
      Вкажи народу, аби він побачив.
      А ми уже, як зможемо, віддячим,-
      Волхв руки зняв угору всі в крові.
      І люд весь, також зняв угору руки
      І впірив очі в сірі небеса,
      Де вітер вільний поміж хмар гасав
      І зграями кружляли чорні круки.
      Варяги теж стояли в стороні
      Із своїм князем Рюриком, дивились
      Як волхвування у слов’ян творилось.
      Їм звичаї здавалися чудні.
      Але прийшли, дивилися стояли,
      Бо волхв великий Рюрику сказав,
      Аби той був. Напевно, щось він знав
      Таке, що люди інші ще не знали.
      Враз грім ударив поряд і вогонь
      Там, де варяги купчились в ту пору,
      Зметнувся раптом стрімко-стрімко вгору,
      Немов Перун здмухнув його з долонь.
      І тої ж миті волхв заголосив:
      - Це знак Перуна!Хоче він сказати,
      Що ми повинні Рюрика обрати
      Аби на нас не впав великий гнів!
      І натовп, щиро вірячи в слова,
      Услід йому теж кинувся волати:
      - Так, ми повинні Рюрика обрати!
      І лише хижа посмішка волхва
      Юрбою не помічена лишилась.
      А Рюрик гордий над вогнем стояв
      І руку міцно на мечі тримав
      Та сподівався: врешті все звершилось!
      Юрба горлала, дощик накрапав.
      І раптом небо зблиснуло над ними
      І грім страшенний зовсім поряд гримнув
      Та змій вогненний із небес упав.
      Вхопився міцно у сосну високу
      І навпіл в одну мить переламав,
      Її вершок на землю теж упав
      З того ж таки варягового боку.
      Варяги ледь відскочили убік,
      Гіллям самого Рюрика дістало.
      Сосна верхів’ям у вогонь упала
      Та іскри вгору здійняла. Потік,
      Мов із відра на землю враз полився,
      Юрба завмерла і вогонь притих,
      Ніхто нічого зрозуміть не міг.
      Ба, навіть волхв і той на мить спинився.
      Щось таємниче сталось і страшне,
      Чого ніхто не знав,як пояснити.
      А дощ із неба не спинявся лити,
      Вогонь, здавалось, скоро захлине.
      І раптом волхв прокинувся немов:
      - Це знак Перуна!Подивіться, люди,
      Страшна покара нам із вами буде!
      А дощ змивав на нім ще свіжу кров
      І він звивався в струменях колючих,
      Кричав: - Ми маєм Рюрика обрать!
      Але народ продовжував стоять,
      Юрбу уже непевний сумнів мучив,
      Хоча волхва ще вірили словам
      Та вже не так, як перед тим кричали.
      Ті шепотіли, інші лиш мовчали
      І тліли душі, як в огні дрова.

      ХІІ
      Щось в Новгороді, начебто, змінилось.
      Неначе, все, як і раніш було,
      І торговище без кінця гуло,
      Життя нестримне вулицями билось,
      Зрання дзвеніли в кузнях молотки
      І кожум’яки свої шкіри м’яли,
      Шевці докупи полотно зшивали,
      Встигаючи обговорить плітки.
      День, як раніше, починавсь зрання
      І гамір аж до ночі не спинявся
      Та непомітно Новгород мінявся,
      Щось відбувалось мало не щодня.
      Кудись зникав безжурний сміх людський,
      Усе тривожніш поглядали очі,
      Бувало, хтось уголос крикнуть хоче
      Та перейде на шепіт боязкий.
      Ще й озирнеться – чи нема нікого,
      Щоб не дійшло часом до вух чужих
      Те, що раніше кожен просто міг
      Сказати, геть не боячись нічого.
      Уголос тільки похвала луна
      Із уст холопів на адресу влади,
      Хоч кожен знає, що то все неправда
      Та правду, все ж, старанно обмина.
      Без грошей в суд по правду не ходи,
      Бо в кого гроші, того й правда буде.
      За гроші суд і правого засудить,
      Піди-но свою правду доведи.
      Плати за те, аби знайти роботу,
      Плати, аби варяг не зачепив,
      Плати із того, що продав-купив,
      За кожну краплю свого ж таки поту.
      Жили привільно тільки-но свої,
      Хто Гостомислу родичем доводивсь,
      Чи то прибутком поділитись згодивсь
      Та ще варягів годував-поїв.
      Куди не кинься – гроші, гроші, гроші
      За честь, за совість, навіть, за життя.
      А в можновладців й краплі каяття
      За те, що склали непосильну ношу
      На плечі тих, хто їх же і обрав
      Аби вони по совісті судили,
      Аби народу правдою служили.
      І сам тепер від них же потерпав.
      По місту так і шнирять шептуни,
      Які беруть на списки правдолюбів.
      Отож, мовчи, сховай язик за зуби,
      Сумнівні думки з голови жени.
      Поволі містом осідає страх,
      Як пил вкриває душі несвідомі.
      У місті вже незатишно і в домі:
      Що, як шептун там треться по кутках?
      Юрба також збиралась неохоче.
      Кричать варягам славу хто ж бажа,
      За слово ж правди матимеш ножа
      Чи то гостей небажаних з півночі.
      Отож на шепіт місто перейшло
      І то лиш з тим, до кого є довіра.
      Боявся кожен розбудити звіра,
      Правдивим словом викликати зло.
      І це у місті, що страху не знало.
      Непевність, бачте, небезпек страшніш.
      Зло менш страшне, як перед ним стоїш,
      А як не знаєш звідки воно впало,
      То будеш озиратися навкруг,
      Шукати, де б прикрити свою спину.
      І тут уже не порятують стіни,
      Якщо те зло зламало тобі дух.
      Ні-ні, ніхто нікого не вбивав,
      Лише плітки розходилися людом:
      Все рівно Рюрик на посаді буде,
      Хто б там чого другого не чекав.
      А він усім і про усе згадає,
      А потім всім і кожному воздасть.
      Тож, хто на долю не бажа нещасть,
      Хай, як належне, це усе сприймає.

      XIII
      Над Новим градом хмари все щільніш,
      Погода, як сказилася, неначе,
      Шодня гримить, постійно небо плаче,
      На вулиці не надто постоїш.
      Лиш зрідка пробігають перехожі,
      Напевно, справи невідкладні в них,
      Бо хто б інакше вийшов за поріг,
      Коли така от днина непогожа.
      Сиділи люди більше по хатах
      Та у вузенькі вікна виглядали.
      Чи то на днину сонячну чекали,
      Чи вдома їх тримав якиїсь страх
      Від того, що у місті відбувалось
      І з чим вони змиритись не могли,
      Але не в змозі зупинить були,
      Хоча,по правді, і не намагались?
      Хто ж вийшов, ті тулилися до стін,
      Хутчій під стріхи від дощу спішили,
      Зустрівшись там, тихенько гомоніли,
      Поринувши у світ пліток й новин.
      Такий от невеликий гурт туливсь
      Під стріхою, що капала постійно.
      Чи п’ять, чи шість їх підпирало стіну,
      Чекаючи, щоб трохи припинивсь
      Цей клятий дощ(це так вони бурчали).
      А він весь час як із відра пускавсь,
      До самих ніг струмками підбиравсь,
      Які в ріку стікати не встигали.
      І, вимушені справи відложить
      Допоки угамується негода,
      (Бо ж витрачати час даремно шкода)
      Взялись життя-буття обговорить,
      Та зачепили зразу наболіле:
      - Я – за Вадима!- зголосивсь один,-
      Порятувати здатен лише він
      Нас від варягів, що навкруг обсіли.
      А Гостомисл злодюга і брехун,
      Це він варягів запросив у місто
      Аби йому спокійно пити-їсти
      Та напихати в скрині гривень,кун.
      А нам нема ні грошей, ні роботи,
      Немає чим сім’ю нагодувать.
      А спробуй но відкрито це сказать,
      Ураз варяги стулять тобі рота.
      Вадим порядний, він нас захистить
      І прожене варягів геть за море.
      Як оберем його, повірте, скоро
      Нам в місті буде щасливіше жить!
      - Вадим твій, - голос іншого озвавсь,-
      Брехун і зрадник. Світом волочився
      Тоді, як Рюрик за свободу бився,
      Як ворог ледве в місто не ввірвавсь.
      - Та ж то Вадим спинив варязьку силу,
      А Рюрик тільки справу закінчив!
      - Та хто тобі таке наговорив?
      Вадим твій тільки із жінками смілий.
      Та ще, я чув, він з Києва вернувсь
      Не просто так – з таємною метою,
      Щоб здати місто Києву без бою.
      Від Гостомисл я це чув, клянусь!
      - Я ж і кажу, що Гостомисл – брехун!..
      - То твій Вадим безсовісно продався!..
      - Вгамуйтесь, хлопці,- третій обізвався,-
      Бо ще почує й покара Перун.
      Чого ви, наче ті півні звелись?
      Я вам скажу, що брехуни обоє
      І нам не варто битись між собою,
      Невже ви на брехню їх повелись?
      От я стараюсь взяти від життя.
      Хто більше платить, той мені і ближче.
      А там хоч дощ, нехай чи вітер свище.
      Хіба ми розберемось до пуття
      У справах тих, хто нагорі керує.
      У них своє життя, у нас – своє,
      Отож, хапай удачу, доки є,
      Вона зігріє нас і нагодує.
      Мені, що Рюрик, братці, що Вадим.
      Кричу за того, завтра – за другого.
      На хліб отримав і вже слава богу.
      Потрібно жити розумом своїм.
      - І добре платять?-ще один озвавсь.
      - Брехати не буду. Рюрик щедрий дуже.
      Бува, й по куні виділить на мужа.
      Ну, звісно, нині він же таки князь!
      - А що Вадим? – Не знаю, не платив.
      Та чув, казали люди, наче чули,
      Що уже гроші з Києва прибули
      Аби Вадим все місто підкупив.
      - Брехня то все! – Ні, не брехня, я знаю!
      Багатії однакові усі,
      Вони тримають люд простий за псів,
      Кістки зі столу свойого кидають…
      Уже і дощ над містом припинивсь,
      Уже, неначе, просвітліло небо,
      А ті усе кричали поміж себе,
      Один все більше на другого зливсь.
      А віче ще попереду було
      І, як там буде, ще ніхто не знає.
      Надію кожен при собі тримає,
      Вважа, що інший – то суцільне зло.
      А містом далі ходять шептуни,
      Плітки пускають та народ тривожать.
      І Новий город вже на вулик схожий
      Напередодні справжньої війни.
      Уже часом хапають за грудки
      Тих, кому інший вибір до вподоби.
      Лиш дехто відав, що то влада робить,
      Розбити хоче місто на кутки,
      Щоб рід на рід і свій, немов чужий.
      Тоді народом легше управляти,
      Коли його умієш розділяти,
      Одного з другим зводити на бій.

      XIV
      Змінився Рюрик дуже,знахабнів
      За двоє літ, що в Новгороді княжив.
      Місцеву знать і ту уже зневажив,
      Вважаючи усе навкруг своїм.
      Сподобалося – брав і не питався.
      Забув із чого, власне, починав.
      Тепер він князем в Новгороді став,
      Посадником теж скоро сподівався.
      Дрібний злодюжка і простий бандит
      Вважав, що врешті вибився у люди,
      Князівську гривню почепив на груди
      І вже учив, як жити білий світ.
      Хоча, таким же він і залишивсь:
      Простий дрібний злодюжка у короні.
      І сивина посріблила вже скроні,
      А він нічому так і не навчивсь.
      Останнім часом сон йому не йшов.
      Здавалось, все – варяги, гроші, влада
      Та неспроможний подолати правду,
      Яка йому псує постійно кров.
      А все Вадим Хоробрий. Лише він
      Люд новгородський наставляє проти.
      Не може Рюрик того побороти,
      А тут життя поставлено на кін.
      Чи він Вадима, чи Вадим його –
      Від того буде важити багато.
      Якби Вадима клятого зламати
      І досягти урешті-решт свого?
      Не він один. Також і Гостомисла
      Такі самі тривожили думки.
      В бурхливий вир зливалися струмки,
      Неспокій несли і на серце тисли.
      Хоча вони і владою були,
      Народ чи задурили, чи злякали,
      Але, проте, що думали-гадали,
      Не говорили вголос. Берегли
      До часу, коли зміцнять свою владу
      І вічем Рюрик обраний зійде
      На пост високий. Аж тоді прийде
      Година та, яку чекають радо.
      Отож уголос мовили одне
      Про свій народ, про відданість, свободу,
      Пускали слово човником на воду,
      Нехай пливе, дивись – не омине
      Ні одного довірливого вуха.
      Самі ж ховали справжнії думки,
      Всі двері закривали на замки,
      Аби ніхто їх часом не підслухав.
      У Гостомисла по ночах збирались,
      Як тільки темінь місто огорта
      І всяка нечисть з сховок виліта,
      Вони, як нечисть, в темряві ховались
      І ледве не до ранку говорили
      Та павутину підлості плели,
      Над цим гадали, лише цим жили,
      Без цього і не їли, і не пили.
      Тож, бачачи, як заважа Вадим,
      Сиділи ніч і не одну, гадали,
      Як би їм боги із путі прибрали
      Те сім’я кляте. Гостомисла дім
      Плодив в собі і підлість, і тривогу,
      Які вкривали місто і людей,
      Здавалось, не сховаєшся ніде
      І не врятують вже нікого боги.
      У гніві не жаліли ні проклять,
      Ні просто злого, нищівного слова,
      Роздерти вже були когось готові,
      Якби за це їм не відповідать.
      Та час ішов, чекати було годі,
      Тож хтось промовив врешті слово «смерть»
      І душі,переповнені ущерть,
      Зійшлися злом на клятій перешкоді.
      І підхопили слово те усі,
      І понесли. Те слово обростало,
      Ножем, мечем, мотузкою ставало,
      Як то бувало за усіх часів.
      І, врешті-решт, отрутою зійшло –
      Усе ж боялись убивать відкрито,
      Бо треба буде людям пояснити,
      Як то насправді, все-таки, було.
      А так у них царьградський трунок є,
      Він через тиждень не раніш подіє
      І хто їх звинувачувать посміє?
      Помер та й годі!І нагода є
      У Гостомисла запросить Вадима
      До себе в дім на тризну по жоні.
      Зібралися старійшини одні
      Та ще Вадим і Рюрик разом з ними.
      Столи ломились і меди текли.
      Усі, хто в змові, спокій видавали,
      Але очей з Вадима не спускали.
      Ось слуги й чашу з медом піднесли,
      В якій був трунок. Ось Вадим пригубив.
      Усі одразу затаїли дух,
      Ловили кожен подих, кожен рух.
      Від хвилювання цокотіли зуби
      Об чаші. Чи пили, чи не пили
      Та біля уст своїх також тримали.
      «Коли ж доп’є? Коли ж доп’є?»- гадали.
      Якби могли – уже б і залили.
      Він, як назло, не поспішав неначе,
      Пригубив раз і чашу опустив,
      Неначе посміятися хотів.
      Сам Гостомисл ледь з розпачу не плаче
      Та примовля: - До дна п’ємо!До дна!
      Негоже господаря ображати,
      До дна потрібно чашу випивати.
      Образиться покійниця-жона.
      Вадим ізнову з чашею підвівся,
      Пригубив ще. Аж той таки слуга,
      (Буває, підвернулася нога)
      Спіткнувся, за Вадима ухопився
      Та чаша раптом випорснула з рук
      І пійло кляте вилилося долі.
      Чи то випадок був, чи божа воля?
      В раптовій тиші чутно було звук,
      Як срібло покотилось по підлозі.
      Усі завмерли, зупинився час.
      А Рюрик думав: «Чи вдалося в нас?»
      І серце колотилося в тривозі.

      XV
      Вадим вертавсь нелегко до життя.
      Усередині, як вогнем палило,
      Біль, наче кігті, роздирав все тіло,
      Вбиваючи всі інші відчуття.
      Він марив, а, приходячи до тями,
      Кричав від болю, корчився, стогнав,
      Втрачав свідомість та не помирав,
      Мабуть таки, рятований богами.
      Над ним схилялись кращі відуни,
      Відпоювали травами своїми.
      Тривожно люд топтався за дверима,
      Чекаючи, що вимовлять вони.
      А ті мовчали. Що їм говорить?
      Самі не знали: чи піде до богів,
      Чи врешті-решт підніметься на ноги.
      І ось настала довгождана мить,
      Старий відун з’явився на порозі.
      Юрба завмерла: «Ну ж бо, говори!»
      Погладив сиву бороду старий
      Та, радості утримати не в змозі,
      Промовив: -Слава богу, буде жить!
      Смерть відступила. Йому легше стало.
      І люди, що з надією чекали
      Й тривогою на цю жадану мить,
      Заплакали і засміялись разом,
      Мов скинули тягар важкий з плечей.
      Зайшлась юрба від радісних речей,
      Хоч дехто аж заходився од сказу,
      Бо зовсім іншу новину чекав.
      І рвав тепер на голові волосся,
      Адже Вадима вбити не вдалося,
      А він на смерть цю сподівання мав.

      XVI
      Неначе дзвін тривожний вічовий
      Гуділо місто. Кожної години
      З’являлись нові і нові новини.
      У них Вадим то мертвий, то живий.
      На Гостомисла й Рюрика кивали,
      А ті кричали: - То свята брехня!
      Вадим на нас усіх собак зганя,
      А ми йому отрути не давали.
      Та й звідки знати, що отрута то,
      Напевно, з’їв чогось та й отруївся.
      Та ж він хворів, відколи народився,
      Хвороб у нього – знав би лише хто?
      До чого ж ми?Он відуни говорять,
      Які лікують від хвороб і нас:
      З його здоров’ям трунок навіть квас,
      Тим більше літо спекотне надворі.
      А дехто із холопів далі йшов,
      Плітки пускав: Вадим, мовляв, озлився,
      Узяв і сам собою отруївся
      Аби народу звоювать любов.
      Все більше й більше місто розділяла
      Ріка розбрату. Гостомисл її
      Щодня брудними плітками поїв
      Аби вона все ширшою ставала.
      Верховний волхв гніздився, як павук
      В своїй Перині, плів тонкі тенета
      Тієї змови. І дзвінку монету –
      Дирхеми східні роздавав із рук
      Аби за кого слід могли кричати
      І не шукали правди. Бо тоді
      Прийдеться владі бути у біді,
      Як ще і чернь візьметься мізкувати.

      XVII
      Все ближче віче – все тривожніш час
      І, хоч, здавалось, звикло уже місто
      До того, що у владі не все чисто
      І що вона обдурить і цей раз,
      Але в душі ще чогось сподівались:
      Чи дива, чи прозріння саме тих,
      Хто все до правди повернути міг.
      Самі з собою в тій душі змагались,
      Вслухались до солодких й злих речей,
      Які кругом по вулицях звучали
      Про те, що всі вже Рюрика обрали,
      Бо він надійний, патріот та ще й
      Зробив для міста більше всіх до нього.
      І кожен нині має геть усе.
      Та він ще більше щастя принесе,
      Коли йому розчистити дорогу.
      Народ не бачив, правда, тільки чув
      Про те, наскільки краще стало жити.
      Багато хто подався геть по світу,
      Бо тут про хліба смак уже й забув.
      Махав мечем у Києві, Царьграді,
      Там заробляв, щоб було з чого жить.
      Він не попався б, звісно, у ту сіть,
      Що закидали тут холопи, раді,
      Як тріпотить довірлива душа,
      Що їх речам повірила брехливим.
      І їй вбивали в голову хапливо
      Хай за варяга кликать поспіша.
      Самі ж ночами гроші рахували
      За кожну душу, пійману у сіть.
      Так сподівались капітал нажить,
      Доки іще те віче не настало.
      А заодно складали ще плітки
      Аби на ранок містом розпустити,
      Вадима-князя брудом тим облити,
      Мовляв, і отакий він, і сякий.
      І аж стрибали, коли хтось їм вірив,
      Бо ж знали добре, що брехня то все,
      Але ж вона їм гроші принесе,
      Тому в брехні не відчували міри.
      Бурлило місто, наче в казані,
      Щодень все нові і нові новини,
      Уже від бруду почорніли стіни,
      А вже до віча залишались дні.
      Вадим піднявся, хоч змінився дуже,
      Отрута так спотворила лице,
      Що і не взнати. Але він на це
      Уваги майже не звертав. Одужав
      Теж не зовсім. Та часу не було
      Долікуватись та на ноги стати.
      Вони хотіли геть його прибрати,
      А не вдалося. І, смертям на зло,
      Він встав, піднявся аби словом й ділом
      Свому народу правду донести
      І владу так добряче потрясти,
      Щоб з міста більш знущатися не сміла.
      Чинила влада сотні перепон,
      Варяги люд від нього відганяли,
      Сказати й слова правди не давали,
      Кричали, що порушує закон.
      Йому грозились кинути за грати,
      За його друзів, спільників взялись,
      Самі, неначе жаби надулись
      Аби іще страшніше виглядати.
      А заодно на дзвони вічові
      Мотуз в’язали, щоб не надто бамкав,
      Щоб менше було тих, хто ще не втямкав,
      Кому взірцем залишився Вадим.
      Холопів вчили, як на вічі бути,
      Як слід кричать, щоб голосніш було,
      Чужих навели чимале число,
      Зняли із татей мотузяні пута,
      Дізнались хто за кого, де живе
      Аби того на віче не пустити,
      Хто за Вадима. Поглядали сито,
      Не сподівались розпрямить криве.
      А ще, крім того, биричів повчали –
      Їм визначати – хто все ж переміг,
      Кому усі поклоняться до ніг.
      Отож важливо, як порахували.
      Кричати можна як завгодно та
      Важливо, хто останнє скаже слово.
      От бирич скаже: «Рюрик!» - і готово.
      І вже ніхто нічого не спита.
      Такого бруду Новгород не знав,
      В якім він через владу опинився
      І він у ньому борсався і бився,
      Але все більше й більше загрузав.
      День віча був похмурий і сумний,
      Неначе і природа відчувала,
      Яка неправда і біда чекали
      Місцевий люд на площі вічовій.
      Зійшлось багато люду, а, проте,
      Варяги миттю деяких прогнали,
      Мовляв, тут бути права ті не мали,
      Хоч натякали:голос віддасте
      За кого слід – проходьте, як на свято,
      Ще й медовухи кухлика прийміть
      Та голосніш за Рюрика кричіть,
      А ми за вами будем наглядати.
      Юрба росла і гомоніла, чуть
      Було її по всіх кінцях далеких.
      І влада відчувала небезпеку.
      Що, як народ не схоче черню буть?
      Сам Гостомисл, як пардус, бігав двором,
      На власні поли ледь не наступав,
      Холопів то гукав, то проганяв
      Та шепотів: «Ну, скоро вже там, скоро?»
      Верховний волхв за мотузок смикнув
      І враз на площу биричі помчали.
      Юрба, нарешті, дружно закричала
      І дзвін, немов у відповідь, загув.
      Настала тиша. Бирич із помосту
      Закликав: - Слухай, славний Новий град!
      Зібрались ми сюди усі підряд
      Не задля того, щоб зустрітись просто.
      Ми маєм нині владу обирать.
      За кого крикне більше – той і буде
      У нас посадник. Чи готові, люди,
      Ім’я свого обранця прокричать?
      Якщо готові, знайте, що робить:
      По черзі будем імена кричати.
      Хто з вас Вадима побажав обрати,
      Махну рукою – зразу ж і кричіть.
      Рука злетіла і піднявся крик,
      Аж вороння в Перині здійнялося.
      «Ва-а-адим!Ва-а-адим!»- неслося і неслося.
      Сам Гостомисл вхопивсь за лівий бік
      Від того крику. Він іще здіймався,
      А бирич знов рукою замахав
      І натовп «Рюрик!Рюрик!» закричав.
      Ще більший крик над площею піднявся,
      «Вадим» і «Рюрик» у одне злились,
      Юрба кричала і не замовкала,
      Одні стихали, інші починали,
      Здавалось, «Рюрик» без кінця неслось.
      Хоч перший крик був голосніш другого
      Та вміло бирич скористався з того,
      Що і варяги товпились кругом
      І люди все ще вірили у нього.
      Махнув рукою, щоб спинити крик
      І мовив гучно аби всі почули:
      - Вважаю, «Рюрик» голосніше було.
      І тої ж миті із помосту зник.
      Обдурена, зневажена юрба
      На мить завмерла, щоби зрозуміти,
      Хто смів її так підло обдурити.
      А потім тишу гнівний крик зламав:
      - Бий Гостомисла!Бий варягів клятих!
      Мерщій червоних пустим їм півнів!
      І весь майдан одразу загудів:
      - Бий Гостомисла! Нічого чекати!.
      Варяги миттю з міста подались,
      Одразу, тільки гнів людський відчули,
      Адже вони не самовбивці були,
      Вони лише за гроші найнялись.
      Волхв у Перині, змовники хто де,
      Один лишився Гостомисл у граді,
      Уже не здатний зупинити правду.
      Чекав на кару. Знав, що вона йде.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Рід
      Як денний гамір, врешті, у теремі стихав,
      То Святослав маленький, набігавшися вволю,
      Награвшись, до кормильця до Асмуда сідав
      Чи поряд на колоду, чи то травою долі
      Та й слухав, слухав, доки аж зорями зряснить
      Небесний звід над ними, цікаві оповідки.
      Міг Асмуд дуже довго й гарно говорить
      Про все, вважай, на світі. Ото цікаво – звідки
      Він все те може знати: про богів і людей,
      Чужі краї, народи, події… Стільки знає!
      На будь-які питання він відповідь знайде.
      І слуха княжич, слуха аж серце завмирає.
      От нині, ледве тільки усівся Святослав,
      Запиханий, щасливий від денної гонитви,
      Кормилець усміхнувся і оповідь почав
      Про світ, людей і богів у ньому говорити:
      - Колись давно, коли ще і світу не було,
      Один лише був морок. В мороці отому
      Яйце кудись незнано- невідомо пливло.
      Одне, таке велике і золоте. У ньому
      Прабатько, Святославе, знаходився тоді.
      Прабатько – Рід. Як брунька, як зерня непроросле
      Він там отак до часу, та до пори сидів,
      Аж поки диво-дивне у світі відбулося:
      Якось одного разу він народив Любов –
      Велику Матір Ладу. І тою то Любов’ю
      Яєчну шкаралупу міцну він розколов,
      І сам на волю вийшов і увесь світ наповнив
      Любов’ю. Саме з неї із дивної зросли
      Разом небесне царство і царство піднебесне,
      Що тотим богом Родом теж народжені були.
      І, як у нашім небі буває кожну весну,
      Веселий серп веселки в руці його заграв.
      Адже він саме нею обрізав пуповину.
      Веселкою ж потому і Океан узяв
      Від вод усіх небесних Рід відділив. І кинув
      Твердь кам’яну навіки розгородити їх.
      А в небесах потому він спорудив три зводи,
      Немов би три ступені поклав собі до ніг.
      І потекли по зводах усі небесні води.
      Тоді Пітьму і Світло бог легко розділив.
      А також Правду й Кривду, аби були собою.
      А далі…далі Землю він Матінку родив.
      Вона ж була, напевно, лякливою такою,
      Тому сховалась зразу в безмежний Океан,
      В безодню його темну, аж десь на дні глибоко,
      Немов боялась дуже, що увесь світ – обман
      І хтось її покривдить. Та бог Рід іще поки
      Її на дні на тому в безодні не шукав,
      А світ творив. З обличчя створив він Сонце ясне.
      Із грудей його Місяць у небесах постав,
      З очей зробились зірки, а ще – небес окраси –
      Усі Яснії Зорі він з брів своїх створив.
      Із дум його постали тоді ще темні ночі,
      А з подиху стрімкого родилися Вітри.
      Зі сліз, що наверталися Родові на очі,
      Пішли дощі і роси, сніги… А голос – Грім…
      Так і творився світ наш тоді Прабатьком – Родом
      І все, що стало в світі – то було лише ним.
      Без нього цьому світу і стати було б годі.
      Він є все те, що було, він і все те, що є,
      І те, що іще буде. Усе живе, і мертве.
      Він перед нами нині всім світом постає,
      Адже себе для цього бог Рід приніс у жертву.
      Він світу і Прабатько, і він його Творець.
      Тоді він, навіть долю устиг на світ пустити,
      Бо ж саме Рід – богині був Макоші отець,
      А їй одній відоме усе майбуття світу.
      - Скажи-но мені, Асмуд, який- такий він – світ?
      - О, княжич, світ безмежний. І за життя людині
      Не обійти усього, що сотворив бог Рід.
      Тим більше, що відкрита всього лише частина
      Його для нас, для смертних, яка зоветься Яв.
      Тут живуть люди, звірі, і все, усе живеє.
      Послухай мене добре же, княжич Святослав,
      Бо хто тобі крім мене ще розповість про теє.
      Бог світ створив одразу із різних трьох частин.
      Нам – людям, а ще також і усьому живому
      Належить Яв. Далеко за тридесять країн
      В горах стрімких рипейських, там де пройти нікому
      Із нас, із простих смертних не удалось поки,
      Стоїть гора висока, як Березань відома.
      У тій горі високій лежить віки й віки
      Горючий камінь знаний, як Алатир. На ньому
      Сварог колись закони всі вибив для людей,
      А потім їх із неба на землю нашу скинув.
      Там на горі високій людей той камінь жде.
      А понад ним горючим, аж на самій вершині
      Росте одна береза. Там на її гілках
      Сидять два птахи дивних: то Алконост і Сирин.
      Про них багато всього вже мовлено в віках,
      Але усе ж сказати я, княжичу, повинен,
      Що Сирин – то є Велес, насправді, а не птах
      А Алконост, насправді – то Хорс в подобі птаха.
      Той Хорс собі на східних був примостивсь гілках,
      А Велес присусідивсь по інший бік - на захід.
      Стрічає ясне сонце ізранку Алконост,
      А Сирин кожен вечір на захід проводжає.
      І так воно віками. Вже скільки їх пройшлось
      З початку світу цього? Того ніхто не знає.
      А в коренях берези могутній Юша-змій
      Кільцем собі скрутився і Землю підпирає
      І всякого живого, що є лише на ній,
      Він на собі з далеких, прадавніх літ тримає.
      А круг тії берези кружляє Святогор,
      Могутній його поступ чуть ледь не за півсвіту.
      І не здолає його ніякий сон чи мор,
      Адже він має вічно те дерево глядіти..
      А ще біля берези два олені живуть.
      Яке із неї листя буває облітає,
      Вони його негайно збирають і жують,
      Тож ні одне одвіку із них не пропадає.
      А вже навкруг тієї високої гори
      Далекий дивний Ірій. Там, де немає суму,
      Немає смерті, болю. Там лагідні вітри
      Відносять геть від тебе усі тривожні думи.
      І спочивають гарно лиш праведники там,
      Ті, хто перед богами в житті не мав провини,
      Хто заступав дорогу в край підлим ворогам
      Та із мечем, звичайно, в руці в бою загинув.
      А понад нашим Явом є світ небесний Прав.
      І там гора небесна стоїть з могутнім дубом.
      Той дуб корінням вгору віки й віки зростав.
      І те його коріння, покручене і грубе
      Хова від нас початки молочної ріки.
      Отої, що між люду Молочним Шляхом зветься.
      Он бачиш, розлилася, пливе поміж зірки!
      А знаєш, Святославе, звідкіль вона береться?
      Із вимені Корови небесної Земун,
      Що була в час далекий породжена Сварогом.
      То молоко по небу зміїться, наче в’юн,
      Собі небесним світом прокладує дорогу.
      А там он попід нами є ще і нижній світ –
      Нав – тобто царство темне, угіддя Велес-бога.
      Туди людині смертній і заглядать не слід,
      Бо вже назад немає їй звідтіля дороги.
      Адже із Наві тої ніхто ще не вертав.
      Росте там древо суму. Чи то струнка ялина,
      Чи кипарис, можливо, то вже як хто казав
      На Велесову дивну у Наві деревину,
      Повз неї він людськії померлі душі вів
      В загробний світ, в полон на віки вічні…
      - І весь той світ Прабатько, насправді, Рід наш звів?
      За це його ми, люди і маєм возвеличить?
      - Ні, світ створив не Рід, а син його Сварог,
      Хоч він його творив за батьковим велінням.
      - Сварог – це ж головний, скажи, на небі бог?!
      - Так, справді, головний та слухай, май терпіння..
      Коли Сварога Рід родив і дух у нього
      Могутній свій вдихнув. То дав іще йому
      Чотири голови аби Сварог мав змогу
      Весь оглядати світ і знати що й чому.
      Оглянув світ Сварог, зірки побачив, місяць
      І сонце, й океан. Лише землі нема.
      Тоді він із небес до океану звісивсь
      І качечку уздрів, що плавала сама,
      Породжена тоді-бо піною морською.
      Й повідала вона Сварогу, що земля
      Лежить на самім дні у темряві й спокої.
      І качечці велів дістати звідтіля
      Сварог тої землі ім’ям самого Рода.
      Пірнула вона раз, пірнула і другий
      Та лиш як третій раз пірнула вона в воду,
      Узяти в дзьоб землі вдалося врешті їй.
      І принесла вона землі тії Сварогу.
      Бог довго її м’яв. А Лада й Рід йому
      У тому помогли. І удалось Сварогу
      Зліпити, як йому хотілось самому.
      Зліпив та і поклав ще свіжу на долоню.
      Та подихом вітри у море здули вмить.
      І там на хвилях тих її зовсім холодну
      Лиш Сонечку вдалось до жару розігріть,
      Аж узялась Земля скоринкою твердою.
      А Місяць вслід її гарячу остудив.
      З тих пір вона весь час пливе кудись водою
      По морю, що нема кінця і берегів.
      Аби не потонуть їй у морських глибинах,
      Бог Юшу-змія взяв під неї помістив.
      Три склепи сотворив в Землі Сирій для винних,
      Невинним же в горах він Ірій дивний звів.
      А далі населив життям пустельну Землю:
      І звірів, і птахів дерева і траву.
      Бо що вона була до цього – одні скелі.
      Тепер же тьмою-тьма усяк на рій живуть.
      Тоді уже взялись Сварог та жінка Лада,
      Створили і людей, пустили їх на світ.
      Щоб ми їх як богів усі вітали радо,
      Що й робимо ми, бач аж від початку літ.
      - А ще які боги крім Рода і Сварога?
      - Сварог мав двох жінок. Про Ладу чув вже ти?
      Ще Матінка Земля Сира була у нього.
      Вони Сварогові і народили тих,
      Що світлими зовем ясенями-богами.
      Сварожичами ще. Бо ж є й дасуні, ті
      Злі, темні демони збиткуються над нами,
      Між нами сіють зло, збивають нас з путі.
      Родила Лада та Сварогові Перуна
      І Леля, й Живу ще Марену й Хорса та
      Корову, що живе на небесах – Земуну.
      - А Матінка Земля? – тут княжич запитав,
      Згораючи, мабуть, в душі від нетерпіння.
      - Її сини Симаргл і бог вітрів Стрибог.
      Хоча, ледь не забув. Сказати я повинен,
      Був в неї іще син. Але, від отих двох -
      Він не Сварожич був, а син самого Рода.
      І звали його всі Ярилом-Орачем…
      Здіймався місяць ген, віщуючи негоду,
      Вдивлявся у ручай, що під Гору тече,
      Вслухався в тиху річ, що линула Горою
      Де і його ім’я згадалося не раз.
      А княжич Святослав підпер щоку рукою
      І слухав, геть забув, що пізній уже час.
      - Ярило – Сонце? Так?- знов одізвався княжич.
      - Так, Справді, саме він, що в небесах сія.
      - Ти, Асмуде, мені про нього теж розкажеш?!
      - Ну, звісно розкажу. Іще коли Земля
      У мороці була, у холоднечі лютій,
      Ні світла не було, ні звуків, ні тепла,
      Надумав юний Яр на неї позирнути
      Чи гарною вона, пригожою була.
      І пломенем своїм пронизав морок вічний,
      До самої Земля теплом своїм сягнув.
      І там, де крізь пітьму дивились його вічі,
      Засяяв Сонця лик. Прокинулась зі сну
      Одвічного тоді Земля Сирая Мати
      І жадібно пила тепло промінь його.
      Та від того тепла почала розквітати.
      Розкинулись ліси, поля, річки кругом.
      Замлоїлося їй від жарких поцілунків,
      Пила їх і пливла в обіймах Ярових.
      І повнили її живого світу звуки,
      Злітали птахи ввись із надр її тісних,
      З вертепів подались по світу всякі звірі
      І риба попливла у ріках і морях.
      Земля, яка була мов мертвою допіру,
      Розквітла, ожила буквально на очах.
      І все на ній жило, і все на ній любило,
      І все співало їй і Ярові хвалу.
      І вже тоді вона людину породила.
      Як вийшла та, то Яр ударив по чолу
      Їй віжками тоді своїми золотими.
      Від блискавки тії в ній розум зародивсь.
      А бог її вітав потоками густими,
      Лунав небесний грім і блискавки неслись.
      Від блискавиць, громів усе живе сховалось
      У мороці печер, у глушині дібров.
      Людина лиш одна нічого не злякалась
      І очі підняла у небеса… І знов
      Ударила громи Ярила-батька слова.
      Людина словом теж відповіла йому.
      Почувши слово те, схилилися діброви
      І квіти – все живе цареві свойому.
      Та слабшать почала Ярила-бога сила.
      Злякалася Землі, що змерзне все живе
      І затужила… Та втішав її Ярило,
      Що вернеться назад, по небу пропливе.
      А поки дав Вогонь аби Землі зігрітись,
      Щоб все живе могло діждатися його.
      От чому є зима, яку зміняє літо.
      Ярило слова, бач, дотримує свого.
      А пращури колись померлих всіх палили.
      Заснулий мертвим Снов Ярила-бога син
      З живучим у огні стрічався там з Ярилом,
      Ставав через вогонь до батька ближчим він.
      Та ми уже тепер не спалюєм померлих,
      А віддаємо всіх їх Матері Землі.
      Вона родила нас, усе життя нас вела,
      Тож краще у Землі спочити ніж в золі.
      Але Ярила ми також не забуваєм.
      У довгі літні дні, як він сповільнить біг
      І розлучатися з Землею починає,
      Криловим вогнем ми восхваляєм їх.
      - А що ж Сварожичі – наслідники Сварога?
      - В небесного царя було багато їх.
      Симаргл найперший – то є бог вогню земного.
      Сварог же був коваль, небесний правив міх.
      Якось ударив він (могутній молот в нього)
      По каменю, що ми звемо Алатирем
      І іскорка мала – дитя самого бога
      На Землю впала та не згасла під дощем,
      А силою Землі у полум’я знялася.
      І встав на повен зріст у полум’ї у тім
      Вогненний воїн, що Симарглом-богом звався.
      Вогненний ураган – хто би зрівнявся з ним?!
      А вслід за ним Земля родила і Стрибога,
      Володаря усіх, що на Землі вітрів.
      Нічого на Землі не промине повз нього.
      Жахливо, як на кого впаде весь його гнів.
      В той час, як народились Симаргл зі Стрибогом,
      Володар сил підземних і темних – Чорний Змій
      Надумав гору взяти у світі над Сварогом
      І батько із синами вступили з ним у бій.
      Це була перша битва Добра зі Злом триклятим
      І Правди проти Кривди. Не день, не два ішла.
      Де сила, а де хитрість – та стали гору брати
      Вони над Чорним Змієм – цим охоронцем Зла.
      Здолавши-таки Змія, впрягли у плуг залізний,
      Важкий, Сварогом скутий й орати почали.
      Та й проорали Землю – три борозни порізно.
      По них Дніпро з Дунаєм і Доном потекли.
      А потім розділили всю Землю борозною
      На світле царство й темне. Навпіл Добру і Злу.
      А, щоб на Землю врешті прийшли часи спокою,
      Розверзли Землі груди і в пропасть чималу,
      В безодню підземелля жбурнули того Змія,
      Страшного того Змія – Володаря Пітьми,
      А вслід за ним і сина його – страшного Вія,
      Що був підземним князем. А слідом за тими
      І Вієвих синочків: спочатку Святогора,
      А потім і Гориню (то батько велетнів),
      А ще також Грифона, що сіяв світом горе
      Та й усю силу чорну. Хай згине там на дні.
      Вже після тої битви створив Сварог нам Ірій.
      Від Лади Хорса-Сонце для світу народив,
      А ще Земун – Корову небесну. Щоб допіру
      Один богам яскраво у небесах світив.
      Друга ж богів славетних тих молоком поїла.
      З тії Земун – Корови і потекла ріка
      Молочна в самий Ірій, невпинно позміїла,
      Отим Молочним Шляхом, що небом протіка.
      Небавом якось Ладі незвичний сон приснився,
      Що з’їла вона щуку із золотим плавцем
      Й з того завагітніла. Сварог враз похопився,
      Коли дізнавсь, бо віщим сон йому здався цей.
      І виловив у морі він Златоперу Щуку,
      Зварив. Щоб Лада з’їла ту Щуку наполіг.
      Та Щуку з’їла, звісно. А залишки у руку
      Та й кинула на Землю. Земун злизала їх.
      Кістки ж Земля ковтнула. Всі три завагітніли.
      Коли прийшла година народжувати їм,
      Земун родила Влеса, Земля Сира – Ярила,
      А Лада зразу трійню привела в божий дім.
      Три доньки: юна Леля – Любов та друга Жива –
      Життя й Весни богиня й Марена, що була
      Зими богиня й Смерті ще страхітлива діва.
      Але крім дочок й сина вона в собі несла.
      По довгих тяжких муках, родила сестрам брата
      Могутнього Перуна – небес громовика!..
      - Ти часом, Святославе, іще не хочеш спати?
      - Ні, Асмуде, розказуй, сон хай ще почека.
      - Отож, родила Лада тоді Перуна –бога,
      Небесної дружини всії провідника,
      Заступника дружини військової. До нього
      Звертаються всі вої, до свого зверхника.
      Говорять, як родився Перун, громи гриміли,
      Мигтіли блискавиці, здригалася земля.
      Немовби всьому світу й півсвіту говорило,
      Що в небі народилося не просте маля.
      Як сповнилось Перуну всього лише три роки,
      Сварог й Симаргл малого скупали у вогні.
      Так тіло згартували, щоб з будь-якого боку
      Перун був невразливим. І став він на коні
      (Дарунок батька й брата) з сокирою міцною
      По небу роз’їжджати, неначе справжній бог.
      Щомиті ладен стати із ворогом до бою.
      А той не забарився. Перун сестер мав трьох.
      І от страшний посланець хаосу Скіпер-зві́рин
      Украв сестер Перуна до підземель своїх.
      І юний бог негайно узяв свою сокиру
      Й вступив в нещадну битву, щоб визволити їх.
      Кипів той бій жорстокий, нерівний не годину.
      Але забракло сили малому і тоді
      Схопив його той Скіпер, у підземелля вкинув,
      Замкнув в глибоку яму. Та рано він радів.
      Хорс, Велес зі Стрибогом за брата заступились
      І хитрістю звільнили Перуна з-під землі.
      Земля Сирая Мати додала йому сили
      Тож він зійтись зі звіром в двобої знов волів.
      Ще більш нещадна битва між ними розгорілась
      І билися три ночі вони та і три дні.
      І світла божа сила здолала темну силу.
      Схопив Перун потвору, піднявся на коні.
      Той став його благати пустити, пощадити.
      Перун же невблаганний і звіра задушив.
      А потім тіло скинув до нижнього аж світу,
      Звільнив сестер й порядок у світі відновив.
      Могутній воїн виріс Перун. Не було в світі
      Того, хто проти нього міг битим нарівні.
      І подвигів багато устиг він учинити,
      Поки став справжнім богом в небесній вишині.
      Коли у Хорса Місяць украв Зорю – дружину,
      Перун знайшов злодюгу, дружину повернув
      І розрубав той Місяць якраз наполовину
      Аби не брав чужого. А, щоб він не забув,
      То робить це постійно. Ти й сам, напевно, бачив?!
      - Так, справді, бачив! – Отже, ти знаєш чом воно:
      Зроста на небі місяць, але Перун прискаче
      І розрубає навпіл… А ще колись давно
      Перун здолав у битві також царя Морського,
      Що Чорноморським змієм був званий в ті часи,
      Бо наречену вкрасти хотів той змій у нього,
      Дочку Симаргла – Диву – Додолу. Та краси
      Її не довелося поганому пізнати:
      Перун конем могутнім на нього налетів
      І блискавкою вдарив. Той кинувся тікати,
      Сховався в своїм морі й більш Диви не хотів.
      А Дива ж та красуня! Тож через неї саме
      Побивсь Перун із другом із Велесом своїм.
      Буває, що кохання встає й поміж богами
      Й нічого поробити ніхто не може з цим.
      - Той Велес – бог худоби і мудрості, й багатства?
      - Так, саме він, той Велес – Земун Корови син.
      Ще він померлі душі веде в загробне царство.
      - А що ж не поділив був з Перуном-богом він?
      - Було то на весілля в громовика Перуна
      Із Дивою – дочкою Симаргла. Велес був
      За свата в свого друга і наречену юну
      Мав привезти до нього від батька. Та забув
      Геть про усе на світі, лише її побачив.
      Одразу закохався. Став зваблювать її.
      Розказував, як любить. В тумані був неначе.
      Хотів її відвезти до володінь своїх.
      Та всі ті залицяння богиня відхилила
      Й покликала на поміч Перуна. Той примчав
      Конем своїм неспинним туди, де його мила
      На поміч його звала. Дорогу перетяв
      Велесовому возу. Зчепились бувші друзі
      І у бою жорстокім Перун-таки здолав
      І скинув з неба Влеса на землю . По окрузі
      Від того бою гуркіт багато день стояв.
      Знеславлений, побитий і знехтуваний Велес
      Блукав землею довго й прийшов за кілька літ
      До темної печери, де річка поряд вилась
      Смородина. Там в царство підземне був прохід.
      А вхід охороняли сини страшного Вія:
      Гориня і Дубиня, й Усиня. З кожним з них
      По черзі бився Велес, бої були були страшнії
      Та врешті-таки Велес скорив їх, переміг.
      Все далі й далі Велес униз спускався вперто,
      Аж з Бабою- Ягою зустрівся на шляху.
      То була дочка Вія, хазяйка світу мертвих.
      І знову бій смертельний. Та він здолав лиху,
      Позвавши собі в поміч трьох скорених ним стражів.
      А потім за дружину узяв собі її.
      Як бог небесний Велес, онук Сварога зваживсь,
      Щоб у загробнім світі прожити дні свої?
      - А що Перун і Дива Додола одружились?
      - Так, одружились. Згодом Перун собі блукав
      Понад Дніпром і дочка Дніпра йому зустрілась,
      Що Россю звали. Вгледів Перун і покохав,
      Бо дуже вже вродлива була вона. Перуна
      Вона теж полюбила. Хоч батько й проти був.
      І всяко опирався тому. Та скоро юна
      Богиня народила синочка. Ти ж бо чув
      Ім’я Дажбога Тарха? Бог сонячного світла,
      Тепла, подавець благ всіх і самого життя.
      Хоч був дитям Перуна та мав усього вміти,
      Тож вчився із дитинства аби все до пуття
      Пізнати: і мистецтво, і справи бойової.
      А як навчився добре меча в руці тримать,
      Подався в чисте поле змагатися в двобої
      З богатирями й собі помічника шукать.
      Не було йому рівних у битвах і двобоях
      І слава його швидко у Ірій досягла.
      Перун, боєць завзятий, боровся із нудьгою
      Якраз. Почув, схопився, нудьга де і була.
      Не знаючи, що в полі він битиметься з сином,
      Помчав мерщій шукати суперника свого.
      Зустрілися у герці й билися три днини,
      Але Дажбог в двобої таки здолав його.
      Здолав, звалив на землю, але повівся гідно:
      Схилився над побитим, спитав його ім’я.
      І лиш тоді дізнався, що бився з батьком рідним
      Й подав Перуну руку, зійшовши із коня.
      Син з батьком помирились й Перун свойого сина
      В рипейські гори в Ірій до себе запросив.
      Дажбог спитався матір. Та, звісно, відпустила.
      Отак і опинився Дажбог серед богів.
      Якось Дажбог змужнілий стрів в полі поляницю.
      Самотні жінка-воїн шукала з ким би стать
      До бою. І зіткнулась в жаркім двобої криця.
      Дажбог відчув одразу: йому не подолать.
      Він докладав всі сили та їй удари тії
      Укуси комарині. Був надто запальним
      Й не знав – то Златогорка – дочка страшного Вія.
      Вона й не билась, навіть, а гралася із ним.
      Награвшись, полонила Дажбога й посадила
      Разом з конем до скриньки своєї з кришталя.
      Тримала коло себе і лиш тоді звільнила,
      Коли він дав їй згоду й поклявся звідтіля
      Її за жінку взяти. А згодом і побрались.
      Але недовгим щастя подружнє було це.
      Небавом Златогорка померла. Як то сталось,
      Ніхто не знав. Лишився Дажбог тоді вдівцем.
      Та був вдівцем недовго. Бо ж доля – хитра штука.
      Стрів в Ірію Марену й одразу полюбив…
      - Богиню смерті, доньку Сварога і чаклунку?
      - Так, справді, дивно наче. Та всяк бува в богів.
      Обоє закохались, неначе… Одружились.
      Пішли уже в них дітки. Але Марена раз
      Пропала, зникла з дому, не знати де й поділась.
      Дажбог почав шукати і врешті-решт дізнавсь:
      Украв Кощій Безсмертний дружину його любу.
      (Не знав Дажбог – Марена сама із ним втекла).
      Кощій був сином Вія й Землі. Собі на згубу
      Дажбог знайшов дружину, вернув. Та почала
      Вона його зі світу ізводити постійно.
      Три рази намагалась згубити і таки
      До скелі прикувала Кавказької надійно.
      Дажбог ледь не загинув від підлої руки.
      Сестра Марени – Жива Дажбога врятувала.
      Одужував він довго. Одужавши, впіймав
      Марену і на неї його покара впала:
      Він голову зрадливій богині відрубав.
      Та ще ж Кощій лишився, Дажбога ворог лютий.
      Шукав Дажбог, як з світу його також звести.
      А від богині долі Макоші зміг почути,
      Де можна смерть Кощея Безсмертного знайти.
      В яйці та смерть дрімала на острові Буяні.
      Але хіба Дажбога могло щось зупинить.
      Поклявся, що яйце те він золоте дістане.
      Богів позвав на поміч…і ось воно лежить!
      Було яйце не просте не тим, що золотеє.
      Воно на світ з’явилось коли з’явився й світ.
      І був у ньому хаос захований. Як теє
      Яйце розбить, то згине Кощій і світ, і рід
      Увесь людський і божий. Але Дажбог був лютий
      Так сильно на Кощія, що все ж яйце розбив.
      Почався кінець світу. В огні він став тонути.
      І першим світ підземний у полум’ї згорів,
      А всі, хто жив у ньому, пішли війною в Ірій.
      І билась Прав із Нав’ю. Бог світлий з темним бивсь.
      Ніхто страшніш не бачив видовища допіру.
      В вогненне пекло Ірій тоді перетворивсь.
      Як стали гору брати ясуні, Велес в гніві
      Наказ дав Святогору звалити стовп, який
      Тримав на собі небо. І той узявся живо,
      Натис з усії сили і стовп упав, як стій.
      Змішались Земля й Небо. І води затопили
      Весь світ, найвищі гори. Все згинуло в воді.
      А боги темні раптом усі закам’яніли.
      Одні лиш світлі боги лишилися тоді.
      А вже через три роки підняли землю боги
      З води. Дажбог і Жива світ оживили знов
      І все живе створили (бо ж не було нічого)
      В надії: править світом новим буде любов.
      Дажбог і Прав затвердив (закон), і Нав від Яві
      Він відокремив. Сам же над Правом богом став,
      На Живі оженився. Та й зажили у славі.
      Той шлюб життя слов’янським князям найпершим дав
      Кісеку і Орею. Ще ж в нього від Марени
      Були ( у другім шлюбі) сини Скіф і Славен.
      Ці четверо й зачали слов’янськії племе́на.
      Було це ще за давніх допам’ятних давен.
      - Тепер боги на небі? Спускаються на землю?
      - Бува, та більш за нами слідкують звіддаля.
      Та, крім богів великих, є духи і в оселях,
      І у лісах, і в річках, в озерах і в полях.
      Є добрі поміж ними, а є і злі, шкідливі.
      Хоча залежить часто це і від нас самих.
      Якщо ведешся добре і з духами дбайливий,
      То будеш поміч мати завжди і скрізь від них:
      Приносить вчасно жертви, молитись, заклинання
      Казати, не ламати поконів, звичаїв
      І дух тебе підтрима чи шкодити не стане.
      - А як тих духів звати? – І Асмуд відповів:
      - Є дворовик і клунник, є лазник, домовик,
      Русалка є і мавка, є доля й польовик,
      Дрімота, берегиня, дід, чур і лісовик,
      Є щезник і є спіха, озерник, водяник.
      Це добрі духи. Злії ж: то злидні, волкодлак,
      Недоля і шишига, кікімора, упир,
      Є лихо, огневиця, морозко, вовкулак,
      Чорт, перевертень, отеть, є див – незнаний звір.
      А є ще лихоманка і трясовиця є!..
      Поглянув Асмуд: княжич уже сопе під ніс.
      Всміхнувсь старий: - Дрімота таки взяла своє!
      Малого взяв на руки й до терема поніс.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Рогволд
      Старий князь Рогволд в теремі сидів.
      Вже сутінки вечірні наступали
      Та він свічки палити не велів,
      Думки у голові його снували
      Та спогади про все життя його,
      Що, як для руса, виявилось довгим.
      Однолітків нема ні одного,
      Мабуть, уже на світі окрім нього.
      Він ще кагана Діра пам’ята,
      Коли той в Київ править перебрався.
      Тоді уже каган був у літах,
      Вже син Аскольд до влади придивлявся.
      Було в кагана Діра два сини.
      Аскольд був старшим – спадкоємцем влади.
      Роальд родився кілька літ за ним.
      З малого ще він із Аскольдом ладив
      І першість його завжди визнавав
      В дитячих іграх, потім у походах.
      Коли ж Аскольд каганом врешті став,
      То радився з Роальдом при нагоді.
      Коли Роальд, нарешті одруживсь,
      Узяв дружину з роду русів знатних,
      Рогволд у нього скоро народивсь.
      Уперше став Роальд щасливим татом.
      Уперше…та й єдино, взагалі.
      Було життя у Роальда коротке.
      Якось каган Аскольд йому велів
      Дружину взяти й виступити проти
      Орди, що аж до Росі підійшла.
      Чи вперше русам битися з ордою?
      Сторожа вістку з поля принесла,
      Що йде до Росі стрімкою ходою,
      Хоч невелика. Тож каган не став
      Велике військо у похід скликати.
      Доручення Роальду лише дав
      Іти, орду у полі зустрічати.
      Якби ж то знав, то, може б, не пустив.
      Воно і раті не було у полі.
      Роальд орду «стіною» перестрів,
      Аби не дати погуляти вволю.
      Побачивши численну руську рать,
      Що шлях до річки їй перепинила,
      Орда взялася коней повертать,
      Щоправда, стріли хмарою пустила.
      І треба ж долі так було вчинить –
      Одна стріла Роальда і попала.
      Він встиг ще за оперення вхопить…
      А далі все у темряві пропало.
      Малий Рогволд не міг ще зрозуміть,
      Що саме відбувається навколо.
      Чому так довго тато його спить?
      Та ту картину не забув ніколи.
      Стояв біля кагана, споглядав,
      Як тата вої в яму опускають.
      Дитячим своїм розумом гадав,
      Чом плач і крик жіночі не вгавають.
      Чому туди всі горщики несуть,
      Вкладають зброю різну і прикраси.
      Що там таке у тата може буть?
      А тут іще матуся піднялася,
      Поцілувала ніжно його так
      Й пішла повільно до тієї ями.
      І досі не забудеться ніяк
      Отой Рогволду поцілунок мамин…
      Тоді вже яму вкрили й почали
      Усі гуртом землею засипати,
      Поки й курган високий возвели.
      А далі сіли їсти-випивати.
      Ото й усе, що він запам’ятав.
      Уже й обличчя стерлися від часу
      У пам’яті. Літа пройшли, літа.
      Від них немає ніякого спасу.
      У свій дім Рогволд уже не повернув,
      Його в сім’ю Аскольдову забрали.
      У нього син Рогволда віку був,
      Отож вони разом і виростали.
      Дір був завзятий, верховодив ним,
      Та хлопець тим ніяк не переймався.
      Гордився, навіть, братиком своїм,
      У всьому помогти йому старався.
      Вони й на річку бігали удвох,
      Разом мечем учились володіти.
      Аскольд приймав однаково обох,
      Неначе то обоє рідні діти.
      А виросли - то Діра батько став,
      Як батько і його колись, привчати,
      Щоб згодом владу в Києві прийняв
      І міг надійно булаву тримати.
      І Рогволд з ним, хоча і в стороні,
      Але все слухав і мотав на вуса.
      «Колись згодяться ті знання мені! -
      Казав собі, – Всього навчитись мусить».
      Похід свій перший добре пам’ята.
      Тоді з Аскольдом на Царград ходили.
      Що воєводство – справа не проста,
      Вони із Діром добре зрозуміли.
      Дивилися, як управля каган
      Тією раттю, що привів на місто.
      Як користає стрімкість і обман
      Та і велику ратну силу, звісно.
      Були на побігеньках, а, між тим,
      Багато чому встигли научитись.
      Усе обом цікаво було їм.
      Хоч Дір гарячий, все би йому битись
      Там, де без бійки можна обійтись,
      Де можна скористатися обманом.
      Рогволд на те спокійніше дививсь.
      Хоча йому не світить буть каганом,
      До воєводи доросте, мабуть.
      Все ж кров кагана Діра теж у ньому.
      Потрібно лиш Аскольду вірним буть.
      І він служив надійно і невтомно.
      Ходив в набіги супроти слов’ян,
      Спочатку під досвідченим началом,
      Кого над ними наставляв каган.
      Походи й багатили, і навчали.
      За кілька літ і сам уже водив
      Дружину меншу у такі походи.
      Зі здобиччю вертатися зумів,
      Але чекав ще кращої нагоди.
      Настала, врешті і його пора.
      Аскольд покликав якось на розмову:
      - Ти вже доріс і до серйозних справ,
      Довірить хочу тобі дещо нове.
      Ти на Подолі на Торгу ходив?!
      Гостей там бачив скільки чужоземних.
      І кожен мито за товар сплатив.
      Та й ми товар у їх краї везе́мо.
      Зі сходу їдуть, заходу до нас,
      Шляхи не устигають заростати…
      Хоча і ризикують повсякчас,
      Бо ж, кажуть, татей розвелось багато.
      Отож тобі я хочу доручить
      Безпечнішими ті шляхи зробити.
      Тих татей розігнати і побить
      Аби гостям спокійніше ходити.
      Мене хвилюють західні шляхи.
      Там є місця де зовсім мало люду
      Але чимало різних зграй лихих.
      Візьми три сотні із охочих. Будеш
      Гостей від небезпеки стерегти.
      Постав міцні застави над шляхами.
      Прийдеться аж до Горини дійти.
      Там, кажуть, татей аж кишить лісами.
      Не ризикуй і гридів бережи,
      Бо більше в поміч я не дам нікого.
      Але дороги добре стережи.
      Для нас важливі ті шляхи –дороги.
      Та і до того ж, хочеться мені
      Розширить межі для свойого люду.
      Волостелин же я землі чи ні?
      Нехай то волость наша руська буде.
      Зібрав охочих Рогволд, а таких
      Знайшлось чимало. Що дарма сидіти?
      Пішли шукати татей тих лихих
      Десь аж на край відомого їм світу.
      Пройшли межею повз древлянський край,
      Під Чорним лісом, хащами густими.
      Тут від древлян теж підлості чекай,
      Давно поляни гиркаються з ними.
      Але минулось. Мабуть, Чорний ліс
      Самих древлян добряче теж лякає.
      Тож жоден звідти битися не ліз,
      А Рогволд теж бажань таких не має.
      Хоча, він ще із Києва велів
      Частині воїв у возах сидіти.
      Таку обманну павутину сплів,
      Щоб татей на наживку заманити.
      Одні в возах заховані сидять,
      Другі ідуть, немов звичайні гості.
      Купецький караван – ні дать, ні взять.
      Пограбувати, наче, зовсім просто.
      І клюнули, піймалися-таки,
      Не всі, звичайно, але, все ж, чимало.
      Поки дійшли до Горини-ріки,
      Багато татей на шляху поклали.
      Бо ж ті побачать – караван іде
      Та й миттю мчать, аби перехопити.
      А тут їх зустріч зовсім інша жде.
      Що вправним воям ту юрбу побити?
      А вже на місці Рогволд роздививсь,
      Пройшовся уздовж Горини, прикинув.
      На пагорбі над бродом зупинивсь,
      З якого добре видно всю долину.
      Зацюкали сокири, вал піднявсь,
      На нім стіну засічну збудували.
      Луною ліс навколишній озвавсь,
      Чого в краях оцих ще не бувало.
      Дивився ліс, як новий град росте,
      Найперший руський не в Русі, як досі.
      Хай невеличкий зовсім,а, проте,
      Усе колись з малого почалося.
      Дружину Рогволд у руках тримав,
      Хоч молодий та вмів вестися з людом.
      Тож із порядком клопоту не мав.
      Воно й не дивно, бо ж встигав усюди.
      Й сторожа пильно пантрувала шлях,
      І град міцний на пагорбі здіймався.
      Купці поволі подолали страх,
      Знайшовся – хто безпекою займався.
      За пару літ пропав від татей слід,
      Пішли легкої здобичі шукати…
      Аж тут гонець із Києва привіт:
      Велів Аскольд у стольний град вертати.
      Рогволд свою дружину залишив,
      Призначив ,хто всім керувати має.
      І сам назад у Київ поспішив,
      Не знаючи іще, що там чекає.

      День Рогволд той ще досі пам’ята.
      Вони ішли на Київ битим шляхом,
      Аж раптом крик чи болю, чи то страху
      Із лісу. Рогволд дослухатись став.
      Махнув своїм й тихенько в ліс зайшли.
      Десь попереду долітають звуки.
      Мечі готові вмить дістати руки,
      Якби лиш в лісі ворога знайшли.
      От уже ближче чути голоси.
      Древлянський говір. Що їм тут робити?
      Гостей пантрують понад шляхом битим?
      Бо ж це все не древлянські вже ліси.
      Підкрались. На галявині сидять
      З десяток, може парубків. Древляни.
      Та і говірка їхня добре знана.
      Вогонь розвели, дичину їдять.
      А поза спини – декілька дівчат
      Сидять в траві, пов’язані в мотузки.
      Коли судити з одягу – то руски.
      Схилили сумно голови, мовчать.
      Рогволд на мигах воїв одіслав
      Аби вони галяву оточили.
      Тоді із криком раптом налетіли,
      Ніхто часу й схопитися не мав.
      Дали древлянам добрих стусанів,
      З дівчат зняли мотузки. Ті вже раді!
      Аж воям руки цілувати ладні.
      Рогволд спинив свій погляд на одній
      І вже очей не може відвести.
      Таких красунь іще в житті не бачив.
      Вона ж стоїть, як біла лебідь, наче.
      І одяг на ній, наче і простий
      Та вся постава – ну, тобі княжна…
      Отак стояв би вічно і дивився.
      Але прийшов до тями, похопився.
      А тут до нього підійшла й вона.
      - Я щиро вдячна за рятунок твій.
      - Як ви до рук попали лиходіїв?-
      Спитав, а сам відчув, що червоніє.
      - Та ж у древлян є звичай отакий:
      Вони дівчат біля річок крадуть,
      Аби жінками потім їх зробити.
      Або своїх, або, як ці бандити,
      З чужого роду-племені ведуть.
      Нас понад Россю злапали вони,
      Підкрались, ми і крикнути не встигли,
      Як вони раптом з-за кущів надбігли.
      Та ти їх, воєводо, не вини.
      Такий в них звичай. Відпусти живих.
      А нас, як можеш, проведи у Хорсунь.
      Там десь, напевно, нас шукають досі.
      - Цих відпущу. Навіщо мені їх.
      А от у Хорсунь вас не проведу,
      Бо до кагана в Київ поспішаю.
      Ходіте з нами. Там, я обіцяю,
      Для вас якусь оказію знайду.

      До Києва надвечір прибули.
      Життя, як завше, в місті вирувало,
      Усі кудись постійно поспішали,
      Усі чимсь заклопотані були.
      Рогволд не став затримуватись та
      Повів своїх по Боричевім вгору.
      А тут і Дір спускався на ту пору.
      Побачив, ще здалеку привітав,
      А, коли стрілись – міцно обнялись,
      Бо ж стільки часу бачитись не в змозі.
      А всі стояли мовчки на дорозі.
      Аж поки Дір навколо роздививсь
      І вигукнув: - Рогнідо, звідки ти?
      - Ти її знаєш? – Рогволд здивувався.
      - Ну, поки ти там по лісах шалався,
      Я наречену встиг собі знайти.
      Ти не знайомий досі? Це ж донька
      Ролава , що у Хорсуні каганом.
      Ми з нею заручились нещодавно…
      Так звідки ти, Рогнідонько, така?
      Вона ж розчервонілася, як мак.
      Чогось від тих питань зніяковіла,
      На своє слово спромоглась насилу:
      - Мене порятував оцей юнак.
      Нас викрали древлянські парубки,
      У свої нетрі затягти хотіли…
      У Рогволда не стало раптом сили,
      Стоїть поблідлий, зовсім ніякий.
      І серце в грудях глухо стугонить,
      Немов на волю вирватись бажає.
      Хоч вітерець вечірній освіжає,
      Але його не в змозі освіжить.
      То мить було чи, може, довгий час.
      Мабуть, не довго. Бо ж Рогніда досі
      Розповідає…а на нього косить.
      - Там же каган, мабуть, чекає нас,-
      Стріпнувся раптом Рогволд, - Я піду,
      Поки воно ще зовсім не стемніло.
      Хоч серце залишитися хотіло
      Та розумом відчув – то на біду.
      Він же не ворог Дірові. Нехай.
      Вже якось доля там розпорядиться.
      Зустріне ще і зможе ожениться,
      Якщо не буде, звісно, та лиха.

      Аскольд його у теремі зустрів.
      Зустрів привітно, наче, справді сина.
      На лавці біля себе усадив,
      Хотів почути перше про новини,
      Що Рогволд їх з Погориння приніс.
      Рогволд неспішно став усім ділитись,
      Та не згадав чомусь древлян і ліс,
      Неначе зайвим не хотів хвалитись.
      Та все чекав, коли Аскольд почне
      Казати – чом до Києва покликав.
      А в голові крутилося одне
      Рогнідине сумне й прекрасне лико.
      Дір їх розмову тиху перервав,
      Заскочив раптом в двері розпашілий:
      - Ти татові іще не розказав?
      Я такий вдячний! – руку стис щосили.
      - Я ще чогось не відаю? – каган
      На своїх хлопців пильно подивився.
      - Рогволд Рогніду вирвав у древлян.
      Він, бачу, ще тобі не похвалився!
      Я поки в Хорсунь вісника послав,
      Аби вони не надто хвилювались…
      Він все щось торохтів, не замовкав,
      Поки терпіння врешті увірвалось
      В Аскольда: - Синку, то все добре є.
      Простеж, аби все у порядку бу́ло.
      Дір ще хотів додати щось своє
      Та очі батька так з-під брів зирнули,
      Що той усе одразу зрозумів.
      Як двері зачинились за ним слідом,
      То батьків погляд миттю подобрів.
      Він і дививсь сердито лиш для виду.
      - Що ж, синку, ще раз дякую тобі
      За послугу. Вона багато варта.
      Ми – руси вічно чубимся собі,
      А нам би свої сили об’єднати.
      Для того й хочу сина оженить,
      Щоб Хорсунь більше з Києвом зв’язати…-
      Замовк. В світлиці тиша аж дзвенить.
      Рогволд чека, що буде той казати.
      Аскольд же, наче з думками збиравсь,
      Поки порушив застоялу тишу:
      - Для русів я - каган, слов‘янам – князь.
      У Києві сиджу та хочу більше.
      Пора уже нам піднімати Русь.
      Що ці набіги на слов’ян – дрібниці.
      А я тоді лиш сили наберусь,
      Як вся торгівля буде в цій десниці.-
      Він стис кулак. – Торгівля йде Дніпром
      Та ще Двіною. Ми Дніпро тримаєм
      І мито беремо за все добро,
      Яке повз нас на південь пропливає.
      Ти про Телюцу – Полоцьк, звісно, чув?!
      От коли б нам те місто захопити,
      Шлях по Двіні в руках би наших був.
      І вже б тоді!.. Та, що там говорити?!
      Загін послати хочу – Полоцьк той
      Якось узяти. Аби там залога
      Стояла наша і не смів ніхто
      Пройти безмитно мимо міста того.
      Тобі цю справу хочу доручить.
      У тебе досвід є вже у походах.
      Послав би Діра…Маєш зрозуміть –
      Гарячий надто, зупинитись годі.
      А тут гарячка саме ні к чому.
      Тут все зробити треба тихо-чинно.
      Та і не слід світитися йому.
      Ми бути, наче, в стороні повинні,
      Коли у справі піде щось не так.
      Хто ви – звичайні вільні руські вої,
      Що захотіли збагатіть отак.
      Тебе зв’язати можуть і зо мною,
      На Київ із образами кивать.
      Та ж ти мені не спадкоємець, звісно.
      Тобі отут нема чого чекать,
      То ж ти й надумав захопити місто,
      В якому зможеш владувати сам,
      Щоб все життя під кимось не ходити…
      Три сотні я охочих тобі дам.
      Вже думай сам, як ним заволодіти.
      Піди, подумай до рання – тоді
      Своє вже слово остаточне мовиш.
      А Рогволд слухав і в душі зрадів,
      Бо ж то для нього вихід був чудовий.
      Піти подалі з Києва, хай час
      І справи почуття його злікують.
      Можливо, все й перегорить якраз…
      А…може…Краще боги хай не чують,
      Свою десь буйну голову складе
      У тім поході й вирішиться доля…
      Але ж Аскольд його отвіту жде!
      - Твою, кагане, виконаю волю.
      Чого до ранку думати-гадать.
      Нам – русам, битва лише рідна мати.
      Охочих зранку вже візьмусь скликать,
      Хоча про ціль не буду їм казати.
      У мене вже з’явилися думки,
      За ніч я обмізкую їх гарненько,
      Бо ж, навіть, шлях у Полоцьк нелегкий
      Та й спробуй-но пробратися тихенько.
      Мені б з гостя́ми ще поговорить,
      Які в тім місті Полоцьку бували.
      Спитатися про шлях, який лежить
      Туди. Його б ми легше подолали.
      Та й місто треба вивчити, пізнать,
      Щоб ми навкруг даремно не ходили.
      Але госте́й надійних, щоб і знать
      Ніхто не міг, про що ми говорили.
      Аскольд всміхнувся: - Бачу руську кров!
      Гарячий, але розум не втрачаєш.
      Знайду гостей на завтра, будь здоров,
      Надійних. Все у них і розпитаєш.
      Іди, спочинь з дороги, відіспись.
      Мудріший ранок вечора – говорять.
      До мене по обіді десь з’явись.
      Я і госте́й покличу на ту пору.

      Коли Рогволд до терема зайшов,
      На нього вже запрошені чекали.
      Вони на лавці чинно посідали,
      Сиділи собі тихо, без розмов.
      Каган Рогволда щиро привітав:
      - Зібрались всі…Знайомитися будем.
      Це – гості: Грім, Єтон, Турбід і Буди.-
      Вклонився кожен, щоб Рогволд пізнав.
      Як знов розсілись, він почав питать.
      Найперше, звісно, треба знать дорогу
      До Полоцька далекого отого.
      Тож Буди перший взявсь розповідать,
      Бо вже ходив тим шляхом і не раз:
      - Дніпром човнами слід піднятись вгору.
      Вже течія не сильна на цю пору,
      Тож менший буде витрачено час.
      Дійдете до Смоленська, а за ним
      За кілька днів притока права буде.
      Не сплутаєте. Там вказівки всюди,
      Що йдуть човни постійно шляхом цим.
      Дійдете до верхів’їв – волок там.
      Якщо котки лежать – то скористайте,
      А ні - то собі нових нарубайте.
      Там лісу вдосталь. Знаю добре сам.
      Тим волоком човни перетягніть
      На захід. В річку. Зовсім не далеко.
      Там, знову ж, помилитися нелегко,
      Шлях втоптаний. А далі вже пливіть
      По течії. Як зайдете в Двіну,
      То там уже і Полоцьк не минете.
      Тут до розмови приєднався Єтон,
      Що мовчки слухав з усіма: - Одну
      Запам’ятайте річ – не на Двіні
      Лежить той Полоцьк –на її притоці,
      Яка тече в Двіну по правім боці
      І зветься Полота. Не проминіть.
      Тут до розмови Турбід доєднавсь:
      - Я досить часто в місті тім буваю,
      Розташування добре його знаю.-
      Він змовк, з думками, начебто, збиравсь,-
      Над Полотою справа пагорб є,
      На ньому саме й зведено Дитинець.
      Високий пагорб та високі стіни –
      То вже надійний прихисток дає.
      Та ще з одного боку Полота
      І озеро з другого прикриває,
      Від нього річка в Полоту впадає,
      А навкруги все луки й болота.
      Посад на лівій стороні ріки
      Й на схід від граду, де іде дорога,
      Щоб посуху ввійти до граду того.
      - А от правитель в місті – хто такий?
      - Князь полоцький? – озвався врешті й Грім,-
      Розумний, наче та проблему має –
      Аж надто медовуху полюбляє.
      Тож, як тверезий – заправляє всім,
      А п’яний…- Грім рукою лиш махнув.
      - А скільки в нього у дружині воїв?
      - Дві сотні, наче, має під собою.
      Принаймі, як востаннє я там був…
      До вечора у теремі вони
      Про Полоцьк про далекий говорили.
      І так, і так гадали та мудрили,
      Як стати їм на берегах Двіни.

      За кілька днів «купецький» караван
      З шести човнів в Дніпро з Почайни вийшов.
      Він тиху гавань київську залишив,
      Щоб втілити в життя каганів план.
      В човни товар усякий нанесли,
      Але усе, насправді, лиш для виду.
      Щоб думали – купці і справді їдуть.
      А вої весла в руки узяли.
      Хоч зброя біля кожного була.
      Тоді купці беззбройно не ходили,
      Бо ж на шляхах усякого б зустріли.
      Якась татьба присікатись могла.
      Тож зброя у купців – не дивина.
      Її побачить тать – подума добре
      Хай, навіть і при силі, і хоробрий,
      Але таку от валку обмина.
      Самі купці із ними не пішли,
      Ризикувати, бачте не схотіли.
      А раптом крахом закінчиться діло?
      Вони б вже торгувати не змогли.
      Негарна слава би пішла про них,
      Їх би у жодне місто не пустили.
      Отож купцем одного гридя вділи,
      Що «пузом» виділявся серед всіх.
      Сам Рогволд в каравані тому грав
      Звичайну роль начальника сторожі.
      На воєводу ж зовсім-бо не схожий,
      Занадто вигляд молоденький мав…
      Пливуть човни, змагають течію
      Туди – на північ шлях їх пролягає.
      Рогволд думками в Київ повертає,
      Вони йому спокою не дають.
      І про Рогніду ( хоч він відганя),
      І про Олега…Стрілись на порозі.
      Той кинув на Рогволда погляд косий
      І став, неначе шлях перепиняв.
      Олег – отой прийомний Діра син,
      Був старший нього, може, літ на двадцять.
      Очима хутко юнака обмацав,
      Упевнившись, що той лише один.
      Спитався глухо: - Значить, у похід?
      Рогволд в отвіт лише здвигнув плечима.
      Не відповів – бо ж мав на те причини -
      Ту таємницю зберігати слід.
      З Олегом він ніколи не дружив.
      І віком різні та й Олег той вівся
      Самотньо. За сестрою лиш дивився,
      Здавалось, нею лиш одною жив.
      Він «батькові» байдужий був зовсі́м,
      З Аскольдом в нього також не складалось.
      Вони обоє холодно тримались,
      Рогволд й не розмовляв ніколи з ним.
      Бо знав, що той у себе на умі.
      А тут Олег розмови сам шукає.
      Напевно, щось підленьке затіває,
      Бо що ж іще він затівати міг?
      - То, у похід? – Олег знов почина.
      - Хай у похід. А що тобі до того?
      - Питаюся. Чом ти зі мною строго?
      Хіба яка у мене є вина?
      - Вини не знаю!.. Та мені вже час.
      Вже на Почайні он човни чекають…
      І, хоч Олег стоїть, не відступає,
      Пройшов між ним і стінкою якраз.
      Тепер от дума: що ж це той хотів?
      Можливо, треба було розпитати
      Аби тепер не думати-гадати?
      …А човен вгору по Дніпру летів.

      Вони надвечір в Полоту ввійшли,
      До полоцької пристані пристали.
      До міста в ніч нікого не пускали,
      Ворота вже зачинені були.
      Тож спати уляглися на човнах
      Й на пристані. Поставили сторожу,
      Бо ж мало чого трапитися може.
      Татьба вночі – ніде не новина.
      На ранок, поки ладився «купець»
      Із митниками якось розбиратись,
      Щоби на торг з товаром потикатись,
      Рогволд попав у місто, накінець.
      Пройшовся містом, гарно роздививсь,
      Хіба лише на стіни не збирався.
      Міцним цей град здалеку лиш здавався.
      Узяти можна – тільки заберись
      Якось на стіни, варту не збуди.
      А тут вже можна хутко розібратись.
      Поменше крові лише постаратись…
      Отак весь день у роздумах ходив.
      «Купець», тим часом, мито заплатив,
      Товар на торг збирався виставляти
      Та князеві просився передати,
      Щоб той його до себе допустив,
      Бо він дарунки, начебто, привіз,
      Які від себе, а які від князя.
      Почувши про дарунки, князь одразу
      Велів, щоб завтра ж той дарунки ніс.

      Всю ніч Рогволд із сотниками разом
      Простий, надійний розробляли план,
      Де мали бути й швидкість, і обман.
      Отримавши від Рогволда накази,
      Ті воїв готувати розійшлись.
      Рогволд же із «купцем» узяв трьох воїв,
      «Дарунки» прихопили із собою.
      Та ще корчаги із вином знайшлись
      Із самого Царграду. Теж несли.
      Це ж не якась звичайна медовуха –
      П’яницю не відтягнеш і за вуха.
      Зустріті князем радісно були.
      Дарунки він із вдячністю прийняв,
      Хоча косив очима на корчаги,
      Мовби його замучила вже спрага.
      Рогволд тому тягти з вином не став.
      Князь повелів гостину накривати,
      Щоби свою гостинність довести.
      На стіл наїдки узялись нести,
      Мов кілька день збиралися гуляти.
      Насправді, вже надвечір князь набравсь
      Та і заснув. А гості теж уда́ли,
      Що у застіллі тому перебрали
      І кожен тут же за столом уклавсь.
      Коли ж князівський терем весь заснув,
      Запала тиша. Лиш нічна сторожа
      Кричала зрідка голосом тривожним:
      «Пильнуй!» та голос той все рідший був.
      Тоді «проснулись» гості і бігом
      Тихенько князя міцно пов’язали,
      Заткали рота і під стіл поклали.
      Зовсім не скоро там знайдуть його.
      Самі ж тихцем на стіни піднялись,
      Півсонну варту разом пов’язали.
      Взяли мотузки (на собі тримали)
      І, прив’язавши, скинули униз.
      По тих мотузках за одним другий
      Полізли вої, що уже чекали.
      Піднявшись, хутко вулиці займали,
      Готуючись за мить прийняти бій.
      Коли ж зібралось їх кількадесят,
      Рогволд повів ворота відчиняти.
      І тут сторожа вже уклалась спати,
      Тож пов’язали і поклали в ряд.
      Ворота з тихим скрипом піддались
      І вся дружина увійшла до міста.
      До гридниці навідалися, звісно,
      Поки за зброю гриді не взялись.

      Отож на ранок місто було у руках
      В Рогволда. Він сторожу скрізь розставив,
      Беззбройних гридів у посад відправив
      І вже на князя в теремі чекав.
      Того запухлого, нарешті привели,
      І він ніяк не міг ще й досі зрозуміти,
      Хто він і з ким це має говорити
      І вже від того був червоний, злий.
      Рогволд не дав йому відкрити, навіть, рот:
      - Тепер ти будеш, княже, данину платити
      У Київ…Звісно, як захочеш ще сидіти
      Тут князем. А, як ні - зберем народ
      Та й проженем тебе звідсіль утришия.
      Знайдем другого, хто тут буде князювати.
      Тут заходився князь догідливо кивати:
      - Та я нічого…Звісно…Звісно…Згоден я!
      - Ще перед богом своїм клятву нам даси.
      А, щоб порушити її не закортіло,
      Свою дружину ми в Дитинці розмістили.
      Собі окремо гридів, навіть не проси…
      Отак став Полоцьк тоді данником Русі.
      А місто було невелике та багате,
      Бо ж тут гостей завжди проходило багато
      І мито, звісно, місту сплачували всі.
      Тепер частина того всього в Київ йшла.
      Цим саме Рогволд в першу чергу і займався.
      А ще уважно до усього придивлявся.
      У нього думка вже народжена була,
      Що сам Дитинець звідси слід перенести,
      Поміж Двіною й Полотою збудувати.
      Так і Двіну простіше їм контролювати,
      Щоби находників яких не пропустить.
      Народ спочатку був стривожений усім.
      Проте, побачивши, що шкоди їм немає,
      Взялись до справ. Рогволд усе то помічає
      І з задоволенням спостеріга за тим.
      В самого нього також купа справ,
      Бо ж треба й місто, й пристань оглядіти,
      Добудувати або перекрити,
      Гостей зустріти… Хоча князь то мав.
      Та тому якось не до справ було.
      Сидів собі у теремі , пиячив,
      Навкруг не чув нічого і не бачив.
      Тож все на плечі Рогволда лягло.
      А він і радий, бо у справах тих
      Став забувати з часом про Рогніду.
      Можливо, скоро не лишиться й сліду
      Від того, що у глибині беріг.

      Рогволд Дитинця стіни оглядав,
      Коли слуга примчав весь розпашілий.
      - Там човен, кажуть, з Києва пристав.
      - Ну, так вели, аби належно стріли.
      Поки ворота їм не відчинять.
      Бо мало хто по світові блукає.
      На пристані вели мене чекать.
      Я стрічу гідну зготувати маю…
      Коли він, врешті, вийшов із воріт,
      Від пристані доносилися крики.
      Хтось грубо проклинав весь білий світ,
      Усі міста, усі ліси і ріки,
      Усіх князів, що їх порозвелось.
      По голосу пізнав Рогволд Фрелава.
      Тому пройти до міста не вдалось,
      Тож він і влаштував оцю виставу.
      Рогволд із ним ніколи не водивсь,
      Та чув, проте, усякого багато.
      Він надто злий, нахабний уродивсь
      І був, до того ж, грубий і завзятий.
      Хапавсь за меч, коли не по його.
      Хоча для русів то і не в новину,
      Бо ж рус, як хоче досягти свого,
      Ніколи шлях не пройде в половину.
      А тут Фрелав. Чого сюди припер?
      Не встиг Рогволд перед очей ступити
      Й Фрелав одразу, наче бик, попер
      На нього: - Хто посмів мене спинити?!
      Рогволд спокійно в очі подививсь:
      - Чому кричиш? Ми не глухі ! – Одразу
      Той, мов наткнувсь на стіну, зупинивсь.
      - Я… з Києва…З Аскольдовим наказом.
      - Ну, що ж. Дружину тут поки лиши,
      А сам ходімо в місто, поговорим.
      Та й до воріт одразу поспішив…
      А за спиною вчув сопіння скоро.
      Фрелав ішов, насупившись, метав
      Йому у спину блискавки і громи.
      Уваги на те Рогволд не звертав.
      Звик, бо в Русі картина то знайома.
      У теремі вже гостя запитав:
      - Що Київ? Як там у Аскольда справи?
      - Погані справи. – той казати став,-
      Син мертвим повернувся із виправи…
      - Дір? – Рогволд миттю підхопивсь. –
      Як то було? – З болгарами зчепились,
      А він занадто, мабуть, захопивсь …
      Тож спадкоємців в князя не лишилось.
      Тому, мабуть тебе і виклика
      До Києва. Велів не зволікати,
      Бо він тебе з надією чека.
      А мені Полоцьк маєш передати.
      Рогволд і слухав, наче і не чув.
      Не вірилось, що Діра вже немає.
      Він же таким… найкращим другом був.
      Чом смерть завжди найкращих забирає?
      Десь там Рогніди випливло лице
      У спогадах, але на мить й пропало.
      Не можна йому думати про це
      Тепер…Хоч Діра поміж них не стало.
      Та чи вона за Діром не пішла,
      Як зазвичай жінки у русів чинять?
      Тоді навік їх розділила мла
      І він її лиш в ірії зустріне.

      За час, відколи бачились вони,
      Аскольд змінився, навіть, не впізнати,
      З’явилось зморщок на лиці багато,
      На голові додалось сивини.
      Весь згорбився, неначе дід старий.
      І у очах аж хлюпається туга.
      - Недобра у житті поча́лась смуга,-
      Вердикт Рогволду висловив сумний. –
      Можливо, справді, Хорс мене кара
      За те поспішне рішення хреститись?
      То добре, що ти швидко встиг з’явитись.
      Тепер у мене, наче, з плеч гора.
      Недобре відбувається навкруг.
      Чи то плететься павутина змови?
      Хоч ти мене підтримати готовий,
      Бо вже нема надії і на слуг?!
      - Лише скажи, хто павутінь плете…
      - Коби ж то знати? Просто відчуваю.
      Хоча б жерці он вовком позирають…
      - А ти уваги не звертай на те!
      - А як же Дір? Можливо, то вони
      Супроти мене Хорса ополчили?
      Супроти нього я не маю сили,
      Хоч перед ним не знаю і вини.
      Мій бідний Дір! Ще ж молодий зовсім.
      Не встиг пожити, навіть, оженитись.
      Мені вже час з онуками возитись,
      А їх нема. Звідкіль же радість в дім?..
      Рогволд одразу і не зрозумів
      Того, що з вуст Аскольдових зірвалось.
      - Дір нежонатий? – Так вже воно склалось.
      Хотів, але, на жаль, бач не зумів.
      - То з ним Рогніда разом не пішла?
      - Ні, з ним рабиню поряд положили
      Аби той шлях вона з ним розділила.
      Рогніда ж, звісно, там де і була –
      У Хорсуні. При батькові своїм.
      Ти в неї, часом,сам не закохався?..
      Зніти́вся хлопець, але постарався,
      Не показати, що щасливий тим.

      В турботах кілька місяців пройшло,
      Рогволд то днями Києвом метався,
      У справах наболілих розбирався,
      А їх із кожним днем все більш було,
      То мчав у Хорсунь, то в Переяслав,
      З каганами місцевими стрічався,
      Залагодити справи намагався,
      Які Аскольд на нього переклав.
      Поговорив з Ролавом кілька раз,
      Що в Хорсуні до цього часу правив.
      Коли розмову скінчили про справи,
      Знайшовся і для справ душевних час.
      Ролав, звичайно, дуже добре знав,
      Хто його доньку вирвав із полону.
      Тож гостя зустрічав і по поконам,
      І за душі велінням. Обіймав,
      Як, наче сина. У всьому годив.
      Тож, як почув Рогволдове прохання
      Й побачив у очах його кохання,
      Ніяких заборол не городив.
      Лише доньку про те ж саме спитав,
      Без її згоди не було б нічого.
      Й вона відкрила батьку серця свого,
      Тож він коханню на путі не став.
      Весілля скоро гучне відбуло,
      В якому Хорсунь з Києвом змагались,
      Вся руська і полянська знать зібралась,
      Аж поле Перепетове гуло
      Між Хорсунем і Києвом. Бо ним
      Туди-сюди метались гості, слуги.
      Гриміло від Дніпра і аж до Бугу,
      Багато ж званих на весіллі тім.
      Рогволд всього того не помічав,
      Йому Рогніда очі засліпила.
      І за спиною виростали крила.
      Аскольд також на час забув печаль.
      Весіллям тим, як батько переймавсь.
      Здавалось, знову до життя вертає
      І злої долі вітер не хитає.
      Народ знов шепотів при стрічі: «Князь!»
      Лиш тільки-но весілля відгуло,
      Як важкі вісті Києва дістались.
      Поки тут всі весіллям утішались,
      У Полоцьку погано все пішло.
      Дружина руська звідти прибула,
      Фрелав, як пес побитий, відвертався.
      Та виправдатись лише намагався,
      Хоч лиш його вина у тім була.
      Забувся геть за гонором своїм,
      Що він у місті – керівник залоги.
      І вої розпустилися у нього,
      Багато надто дозволяв він їм.
      І вівся сам, неначе князь який,
      Свої порядки в місті став заводить.
      А хто супроти – то собі на шкоду
      І добре, коли лишиться живий.
      Тож в місті невдоволення росло,
      Чим Рюрик новгородський скористався.
      З містянами до перемовин вдався
      Таємних. Й шкереберть усе пішло.
      «Купці» якось до міста прибули.
      Та й не купці – та хто би здогадався.
      Хоч Фрелав захищатись намагався
      Та що вони супроти всіх могли?
      То добре, що хоч лишились живі.
      Не став-бо Рюрик проливати крові.
      Йому і так вдалося все чудово,
      Вважай, безкровно план в життя провів.
      Аскольд же з того був страшенно злий.
      Усі його старання пішли прахом.
      Фрелав під його поглядом від страху
      Дрижав – хоча би лишився живий.
      Проте Аскольд прогнав його з очей,
      Велів Русі негайно рать збирати,
      Щоб полочан за «зраду» покарати,
      Вернути місто Києву та ще й
      Провчити того Рюрика-заброду,
      Який у нього Полоцьк перейняв.
      Сам особисто булаву підняв,
      Став на чолі карального походу.
      А Рогволда у Києві лишив,
      Аби той за порядком подивлявся.
      З жоною молодою забавлявся.
      Сам встигнути до холодів спішив…

      Якось Рогволд обходив княжий град,
      Дивився, чи надійні його стіни.
      Чи десь, можливо,треба дати лад…
      І знов Олега на дорозі стрінув.
      Той підійшов, з Рогволдом привітавсь,
      Окинув оком, чи нема нікого:
      - Ну, що, вітаю із почином, князь!
      Звикаєш бути першим після бога?
      Рогволд Олегу в очі подививсь,
      Чи той серйозно, чи жартує, може.
      А той в напівпоклоні нахиливсь –
      Не зрозуміти – на що воно схоже.
      Тож відповів, як сам і відчував:
      - Я – лише виконавець волі князя.
      Олег же очі з подивом підняв:
      - Невже? – та похопився: - Не в образу…
      Хіба б каганом бути не хотів?
      Щоб усю Русь в своїй руці тримати?!
      У тебе ж шанс – єдиний у житті.
      Невже ти ним не схочеш скористати?
      - Я супроти Аскольда не піду! –
      Відрізав Рогволд: - І не дам нікому
      Привести в Київ смуту і біду.
      Батьківський меч – моя порука в тому!
      Олег одразу хитро усміхнувсь:
      - Та я жартую. То був жарт, юначе.
      - Я жартів, коли мова йде про Русь,
      Не розумію. Сміху в тім не бачу.
      Тож так зі мною більше не жартуй!-
      Сказав сердито та й подався далі.
      Озлився сильно на розмову ту,
      Бо не любив, коли так жартували.
      Хоча, мелькала думка і така,
      Що то не жарти – то проти Аскольда
      Олег, можливо, спільників шукав.
      Сказати треба буде при нагоді
      Каганові, про всі підозри ті.
      Хай тільки-но повернеться з походу.
      Сам в тому колупатись не хотів
      І часу та і нервів було шкода.

      Аскольд з походу повернувся злий.
      Узяти Полоцьк йому не вдалося.
      Три тижні військо попід стін товклося
      Та викликало ворога на бій.
      Але дарма. Залога із варяг
      Лише зі стін образи посилала.
      А в русів сили брати штурмом – мало.
      Отож Аскольд під Полоцьком застряг.
      Сидів би й далі, може би і взяв
      Та Рюрик слів прислав для перемовин.
      Сказав: поверне Полоцьк русам знову,
      Але…при тім одну умову мав.
      Аби Аскольд віддав свою сестру
      За нього заміж. От нахабна пика!
      Чи ж їй такого мати чоловіка?
      Та я на порох клятого зітру!
      Хоча, тим часом добре розумів,
      Що Полоцьк вартий тої оборудки.
      Аби лиш знову взяти його в руки,
      Тоді б уже він Рюрику помстив.
      Тож в сумнівах і роздумах про те,
      Аскольд, нарешті в Київ повернувся,
      До Рогволда порадитись звернувся.
      - Що ж, рішення і справді не просте!-
      Почав Рогволд. – Багато хоче він –
      Той варвар Рюрик. А з другого боку,
      Він теж зміцнився у князях нівроку
      І править там на півночі один.
      Зріднитись з ним не сором, далебі.
      А тут іще хотілось би згадати,
      Що мав розмову якось з її братом
      Олегом - він є ворогом тобі.
      Якщо я, звісно, вірно зрозумів.
      - Так пропонуєш все ж сестру віддати,
      А заодно ще й здихатися брата,
      Щоб тут інтриг усяких не чинив?!
      - Можливо й так. Чи то на краще все –
      Того не знаю. Час усе прояснить.
      А з Полоцьком ти як поступиш, власне?
      - Нехай ключі лиш Рюрик піднесе,
      Я покараю полочан!.. – Дарма.
      Вони б супроти Києва не стали,
      Якби проблем з залогою не мали,
      То все Фрелав той дрів там наламав.
      - Жалієш, бачу? – Просто, знаю їх.
      Ми можем мати користі багато,
      Як полочан не будем дратувати.
      Навіщо зайвих нам проблем отих?
      - Ну, коли так – то їдь у Полоцьк ти,
      Там будеш моїм іменем за князя.
      Та хочу попередити одразу –
      Не втихомириш – доведеться йти
      Мені знов раттю на той підлий град!..
      - Я все зроблю, кагане. Все владнаю.
      - На тебе, синку, сподівання маю,
      Хоч відпускати з Києва не рад.
      Єфанду, мабуть, все-таки віддам
      За Рюрика. Пошлю Олега з нею.
      Нехай з сестрою возиться своєю
      І буде менше з того шкоди нам.
      На тому й порішили. Згодом сли
      Відправилися в Новгород з отвітом.
      Коли ж нарешті повернулись звідти,
      То Рюрикову згоду принесли.

      Рогволд під стіни Полоцька прибув,
      Привів з собою кілька сотень гридів
      Та ще при ньому і його Рогніда
      І він від того вже щасливий був.
      Варяги, що залогою були
      До того в місті, після перемовин,
      Відкрили браму й подалися знову
      До Новгорода, звідки і прийшли.
      Вступила в тихе місто руська рать.
      Здавалось, місто вимерло, нікого.
      Всі з страхом позирали на дорогу,
      Не знали, що від Рогволда чекать.
      А він зайняв дитинець й повелів
      На віче всім зійтися на майдані.
      Зійшов помостом, на юрбу поглянув –
      У всіх сум’яття й острах на чолі.
      Бояться кари, бо ж Аскольд-таки
      Багато зла вчинив навколо міста.
      Від Рогволда того ж чекали, звісно.
      Вслухалися в страшні свої ж чутки.
      - Шановні полочани! – розпочав.
      Промчався шепіт хвилею між люди:
      «Шановні?! Може, кари і не буде?»
      Рогволд діждався тиші, помовчав
      І знов звернувсь: - Шановні полочани!
      Я скликав вас щоб помочі просить.
      Ви ж бачите, які тепер часи?!
      Усяк до міста руки свої тягне.
      Дитинець хочу наш перенести,
      Між Полотою і Двіною звести,
      Щоби гостей стрічати честь по честі
      І зайд усяких повз не пропустить.
      Вони ж Двіною перш за все ідуть,
      Їх із дитинця і не видно, навіть.
      Коли ж дитинець над Двіну поставить,
      То ми надійно «осідлаєм» путь.
      Вдоволене тим віче загуло –
      Бо люди згодні і на більше були
      Аби не кари за діла минулі,
      Тож з радістю умови прийняло.
      І почалась робота… На Двіні,
      Там, де у неї Полота впадає,
      Високий пагорб схили піднімає,
      Отам, на її правій стороні
      Узявся зводить Рогволд новий град.
      Вали високі дружно насипали,
      По них дубові стіни будували.
      Багато, звісно, на все те витрат,
      Тож все ішло без поспіху, поки
      Старий дитинець ще не полишали.
      Тут данину для Києва тримали.
      У час цей, для Рогволда нелегкий,
      Він всюди був, усюди устигав.
      Та ще й з гостями довгі мав розмови,
      Що в світі за цей час з’явилось нове,
      Бо ж берегтись від лих усяких мав.
      Варягів же, он кажуть, розвелось
      На півночі, немає людям спасу.
      Приходять, вигрібають всі запаси,
      Людей вбивають. Щоб не довелось
      Самим пізнати силу їх сокир.
      Вони ж не тільки в Новгороді-граді.
      Із тими вже домовилися, правда,
      Вони не лізуть в Полоцьк із тих пір.
      А от другі на драккарах своїх
      Варязьким морем без кінця кружляють.
      Норманів, свеїв, готів називають
      Між зайд – морських розбійників отих.
      Що їм було піднятись по Двіні,
      На Полоцьк несподівано напасти.
      Тож Рогволд посилав сторожу часто,
      Щоб знати – чи пливуть вони, чи ні.
      Та заодно про Новгород, про Русь
      Розпитував гостей, хто там буває.
      Хоч посланці Аскольда й прибувають
      Та думав: «Краще в тому розберусь,
      Як буду знати з багатьох джерел».
      А гості, звісно, добре усе знають,
      Вони у петлю голови не пхають.
      Гість спершу вісті звідусіль збере,
      Щоб знати – що там попереду жде,
      Тоді уже з товаром і рушає…
      Тож від гостей Рогволд чимало знає,
      Від того і діла свої веде.

      З Русі недобрі вісті надійшли,
      Аскольд ходив невдало до Царграду.
      Узяти місто, звісно не змогли,
      Бо страшна буря стала на заваді.
      Тож в Київ повернулися не всі
      Із тих, хто здобич сподівався взяти.
      І плач стояв великий на Русі,
      Бо ж згинуло в поході тім багато.
      А тут ще й голод…В Полоцьку самім
      Був неврожай. І жито не вродило,
      Й городина. Тож голод в кожен дім
      Теж зазирав, підточуючи сили.
      Щоб землю врятувати від біди,
      Мав данину всю київську узяти.
      Відправить потім більше він туди,
      Як буде все ж Аскольд наполягати.
      В той час прибули кривичів посли.
      Вони залогу київську прогнали
      З Смоленська. Самовпевнені були,
      Союзу з полочанами шукали,
      Бо ж кривичі були і ті, і ті.
      Як стати разом – хто їх подолає?
      Та Рогволд балачки урвав пусті –
      Він сторону Аскольдову тримає.
      І Полоцьк проти Києва не йде,
      Хай марні не леліють сподівання.
      А кривичів за зраду кара жде,
      Додав ще слам смоленським на прощання.
      А скоро гість і гарну новину
      Привіз з Русі – побили печенігів.
      Орду здолали чималу одну,
      Скарали за розбійницькі набіги.
      Із Новгорода люди прибули,
      Від Рюрика в страху вони втікали.
      Одні на Київ по Дніпру пішли,
      Другі спасіння в Полоцьку шукали.
      Поговоривши з ними, Рогволд взнав,
      Що в Новгороді Рюрик сил набрався
      І полювать на недругів почав,
      На тих, хто його владі опирався.
      Як він Вадима Храброго убив
      І багатьох, хто був навколо нього,
      То Новгород в страху відтоді жив,
      Бо не було сміливого нікого,
      Хто б проти князя голос свій підняв.
      Так по кутках тихенько шепотіли.
      Та Рюрик врешті і про те узнав
      І нерозважні голови злетіли.
      Шукаючи спасіння й почали
      Мужі від злого Рюрика втікати.
      Чинити йому опір не могли,
      А що сидіти – тільки смерть чекати?!
      Узнав ще Рогволд, що Олег тепер
      При Рюрикові високо піднявся,
      Від князя усіх радників відтер
      І бути незамінним намагався.
      Можливо, за убивствами тими
      Він і стояв, втирався у довір’я.
      Що йому було жертвувать людьми?
      А Рюрик, видно, дуже йому вірив.
      Бо ж, як не як – жони його рідня.
      Олег же, видно, плів своєї сіті,
      Хоч Рюрик його високо підняв
      Та знав Рогволд – той іще вище мітив.
      Лиш, може, часу слушного чекав…
      Тим часом знову кривичі примчали.
      Аскольд на їх ополчення напав
      І знов залога у Смоленську стала.
      Тож да́рма опиралися вони.
      Сиділи б тихо, Києву корились,
      То не було б жорстокої війни
      Й тепер би по чужині не тулились.
      Від них дізнався Рогволд новину,
      Що був гонець таємний з Новаграда.
      То він міську підбурив старшину́,
      Бо так їм Рюрик, бачите, порадив.
      Ще й поміч в разі чого обіцяв.
      Із поміччю, щоправда, не вдалося.
      Якраз варяг із півночі напав,
      Тож Рюрику з ним битись довелося.
      Аскольд, тим часом, рать свою й привів,
      Здолав у полі кривичів невмілих.
      Призвідців всіх скарати повелів,
      Щоб іншим більш такого не кортіло.

      Тим часом ріс дитинець на Двіні,
      Дубові стіни пагорб оточили,
      Високі башти по кутках стриміли.
      Вже і посад розрісся в стороні,
      Який до стін із півночі тулився.
      У разі чого – стіни захистять,
      Загрозу можна там перечекать.
      Вже й князь у новім теремі усівся,
      Приймав там уже слів та і гостей,
      Які з весною часто прибували.
      Земля врожаї, врешті+
      , обіцяла,
      Були надії у людей на те.
      Для того Криве треби піднесли,
      Щоб він поміг з врожаєм цього літа.
      Хотілося пожити людям сито.
      Кого ж іще просити в тім могли?
      Аскольд минулу данину простив,
      Бо ж розумів – не слід будити звіра.
      Був Полоцьк вірним Києву допіру,
      Чужих варягів вглиб не пропустив.
      Ще й кривичам у зраді не поміг.
      Навіщо нових ворогів плодити?
      Отрима данину наступним літом.
      Важливо, що залогу там зберіг.

      Минуло кілька непримітних літ.
      Вже Полоцьк звівся і набрався сили.
      Дитинець гордо позирав на світ
      І гості звідусюди зачастили.
      Хоча новин важливих не було
      Та щось в слов’янськім світі відбувалось.
      У Києві все по-старому йшло,
      Знов недруги кагана піднімались.
      Жерці знов стару пісню затягли,
      Що зрадив Хорса їх каган, спізнався
      З чужинським богом. В Києві гули
      Про те повсюди. Хоч і сподівався
      Аскольд на новий здобичний похід,
      Та думка все настирніша лякає:
      Завоювати можна цілий світ,
      Але позбутись влади в ріднім краї.
      Отож Аскольд у Києві сидів,
      А люд все більш в безділлі колотився,
      Копичив проти свого князя гнів
      І за жерцями й недругами вівся.
      У Новгороді Рюрик теж засів,
      З коханою дружиною втішався.
      Із владою його змирились всі,
      Ніхто відкрито вже не намагався
      Підняти бунт. А в Рюрика ще й син
      Родився, буде батькові наслідник.
      Хоч був іще зовсім маленьким він,
      Але ж і Рюрик ще міцний із виду.
      Та і Олег за сином пригляда,
      Не дасть малому зникнути, пропасти…
      А там прийшла до Рюрика біда –
      Пішла з життя Єфанда – його щастя.
      А потім все лавиною пішло.
      Зненацька Рюрик вмер. Хоч говорили,
      Що там усе по-іншому було
      І що, насправді, Рюрика убили.
      І що Олег в тім руку теж приклав.
      Що було правда в тому, що – неправда,
      То достовірно ще ніхто не знав.
      Та Рогволд вірив у Олега зраду,
      Бо ж знав його, хоча і сподівавсь,
      Що в Новгороді буде той сидіти,
      Бо ж він тепер там у варягів князь,
      Йому лишив тим Рюрик володіти,
      Поки аж його Ігор не зросте…
      І знов літа спокійно проминали.
      З тривогою дививсь Рогволд на те,
      Душа його недобре відчувала.

      Прибув якось з країв далеких гість.
      Гість знаний. Коли з Рогволдом зустрівся,
      Доніс йому оту тривожну вість,
      Що він в Смоленську перше зупинився.
      А там все місто тільки і гуде,
      Що йде Олег із Новгорода-града,
      Що він дружину і словен веде
      На Київ. Клявся гість – то чиста правда.
      На роздуми часу вже не було.
      Зібрав Рогволд свою дружину вірну.
      В залогу залишив мале число,
      Бо ж мав до полочан уже довіру.
      А сам подавсь Двіною на Смоленськ,
      Аби Олега там перепинити.
      Спішив, горів від нетерпіння весь,
      Бо став якось одразу розуміти,
      Що не сидів Олег той склавши рук.
      Таємні вів з киянами розмови,
      Мовляв, є Ігор – Діра то онук,
      Законний спадкоємець він по крові.
      Чому б Аскольда не прогнати їм,
      А Ігоря не визнати каганом.
      І родовим богам прислужать тим,
      Й одразу спокій на Русі настане.
      Отож Рогволд в Смоленськ і поспішав…
      Та запізнився. Під ворота стали.
      Рогволд пустити в місто зажадав,
      Та зі стіни у відповідь кричали:
      Іди, мовляв туди – звідкіль прийшов.
      Тут вже немає у Аскольда влади.
      А скоро вже проллється його кров…
      Отак глибоко угніздилась зрада.
      Рогволд вернувся до своїх човнів,
      Велів сильніш на весла налягати,
      Олега наздогнати захотів
      Аби звершити отой «суд» не дати.
      Неслися стрімко, бо і течія
      Їм помагала…та не наздогнали.
      Варяг уже у Любечі стояв
      І знов туди Рогволда не пускали.
      На ранок до Почайни прибули
      В надії ще живим Аскольда стріти.
      Та ледве-но на берег і зійшли,
      Як довелося відпливати звідти,
      Бо вже чутки гуляли між людей,
      Мовляв, кияни Ігоря признали.
      Тепер він князь. Олег із ним іде
      В Угорське. Бо ж Аскольда вже прогнали
      Із Києва. В Угорському сидів.
      Туди Олег із воями й подався.
      Рогволд за весла братися велів,
      Устигнути усе ще сподівався.
      Але не встиг. На березі юрма
      З варягів тихо круг чогось стояла.
      Олег дитину на руках тримав.
      Човни умить до берега пристали.
      З мечами вої вискочили враз.
      Варяги за мечі свої вхопились.
      Рогволд усім спинитись дав наказ
      І тут варяги раптом розступились,
      А там Аскольд червоний від крові.
      - Ти поспішав його порятувати?
      Його душа пішла вже в інший світ
      І вже назад нема чого вертати.
      Ось князь! – Олег на Ігоря вказав,-
      Тепер йому кияни поклонились.
      Ти, Рогволде, даремно поспішав.
      Чи полочани також покорились
      Новому князю?! – Навіть, не чекай!
      Мій Полоцьк вам вклонятися не буде.
      Аскольда лише поховати дай,
      Аби у очі не кололи люди.
      І я піду.
      Можливо б і хотів
      Олег Рогволда тут же також вбити.
      Але ж мечі дружини на путі,
      Тому не вдасться легко кров пролити.
      Аскольда вбив, бо виманив його
      Та й не було того, хто б заступився.
      Він з часом досягне іще свого.
      Не нині. Тож від тіла відступився:
      - Бери. Ховай. Даю тобі три дні.
      А потім щоб і сліду не зосталось.
      Не смій ставати на шляху мені!
      Варяги хутко у човни забрались
      І до Почайни, мабуть, подались.
      Рогволд зостався з воями над тілом…
      Коли було то все воно? Колись.
      Хоч в пам’яті, немов гвіздок, засіло.
      Старий князь Рогволд в теремі сидить.
      Вже сутінки вечірні наступали
      Та він свічки палити не велить,
      Думки у голові його снували.
      Рогніди поряд його вже нема,
      Давно лежить за містом під курганом.
      Вві сні, хіба являється сама
      Така ж, як перше: молода і гарна.
      Хоча он Рогворд бігає – онук.
      Поки малий – поки його і воля.
      Колись це місто брать йому до рук.
      Яка, цікаво, буде його доля?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Рюрик
      Сице бо тии звахуся Варязи Русь, яко се
      друзии зовутся Свие, друзии же
      Урмане, Анъгляне, друзии Гъте, тако и си.

      Повість минулих літ

      Варязьке море видавалося спокійним,
      Легкий східняк ледь-ледь вітрило надимав.
      Отож гребцям гребти доводилось постійно.
      Десь там за мисом на них Хедебю чекав.
      Гульф удивлявся у безмежний простір моря
      І на душі у нього радісно було:
      На диво вдало все складалося. Вже скоро
      Товар в безпеці буде. Він утер чоло.
      Що не кажи, а раз на раз не припадає.
      Прокляті вагри не дрімають. Налетять.
      Історій стільки різних між купців гуляє,
      Що страшно, навіть порт з товаром залишать.
      Гульф вже не вперше йде у Хедебю з товаром.
      Але, хвала богам – сховали, зберегли.
      Отож для нього кляті вагри, як примари.
      Лиш чув про них. Ось уже і Старград пройшли.
      Поривом вітру враз наповнилось вітрило,
      Як обігнули вони лісом вкритий мис,
      Аж корабель на правий борт перехилило.
      Гульф усміхнувся. Вітер швидко б їх доніс.
      Він витяг сулію вина, відчувши спрагу,
      Але до рота піднести її не встиг,
      Як раптом крик зірвавсь позаду: «Вагри! Вагри!»
      Гульф озирнувся і збентежений застиг.
      З-за мису вигулькнув їм навперейми стрімко
      Чийсь корабель. Аж страшно думать – чий.
      А на вітрилі розпластавсь чи то шуліка,
      Чи сокіл, може бути, чи орел якийсь.
      Їх корабель немов застиг на однім місці,
      А «птах» летів, здавалось, ледь торкався хвиль.
      За кілька митей подолав між ними відстань
      І крики: «Рарог! Рарог!» донеслись звідтіль.
      Корабель вагрів грізно цілив хижим дзьобом
      І увесь зброєю ощерився з бортів.
      Ні сил, ні часу не було у Гульфа, щоби
      Втекти, сховатися. Він мов закам’янів.
      Його гребці від страху весла покидали
      І корабель на хвилях іграшкою став.
      Усі дивилися, чекали, не тікали,
      Бо чули, що бува тому, хто утікав.
      Як не втікатимеш – хоч жити є надія,
      Інакше смерть жорстока, коли доженуть.
      А вже корабель вагрів хижо тягне шию
      Над головами. Зараз на гаки візьмуть.

      Набіг удалий. Стоячи на носі
      Свойого бойового корабля,
      На здобич Рюрик поглядав здаля.
      Уже чека попереду земля,
      Яку своєю він вважає досі.
      Хоча не він тепер господар в ній.
      Прокляті дани! В пам’яті спливали
      Роки минулі. Стільки їх промчало.
      Та в серці рана все не заживала
      І звала, звала у кривавий бій.
      Вони з братами ще були малі,
      Коли загинув Годолюб, їх батько.
      Їх врятував від смерті рідний дядько,
      Із рук ворожих вирвав. Усі статки
      Лишились данам. На своїй землі
      Вони, як таті, змушені ховатись.
      В густих лісах, скрадаючись, росли.
      Гадали – ненадовго. Та пройшли
      Роки. І дани кріпості звели
      На їх землі. Збираючись зостатись,
      Мабуть, навіки тут. Трьом сиротам
      Батьківські землі годі відібрати.
      Отож князь Рюрик та його два брата –
      Синеус й Трувор стали заробляти
      Піратством. Звісно, що купецький крам
      Не міг потішить Рюрикові душу
      Так, як князівство. Але з давніх літ
      Займались вагри цим. Ще славний дід
      Ходив не раз, не два в морський похід
      І не один приморський град порушив.
      А скільки брав із бою кораблів?!
      Ще й досі вагри згадують про нього.
      Але були прихильні тоді боги
      До вагрів. Нині в них нема нічого.
      Немає, навіть, власної землі.
      Життя у сховках, напади, бої.
      Не раз його зловити прагли дани.
      Та не скували ще такі кайдани.
      І не зажили ще на серці рани,
      Щоб він скорився. Доки він стоїть
      На своїм вірнім «Рарогу», нікому
      Його не вдасться змусить відступить.
      Він клятих данів завжди буде бить.
      Вони не зможуть тут спокійно жить.
      Він їм покаже хто господар дому.
      Він в ріднім краї кожен кущик зна,
      Його надійно гавані сховають
      Такі – не всі і вагри про них знають.
      А його хлопці меч в руці тримають
      З дитячих літ. Їх матінка – війна.


      Имяху дань Варязи из заморья на Чуди и на Словенех, на Мери, и на всех Кривичех.

      Повість минулих літ

      867 г. Въсташа Словене, рекше новгородци и Меря и Кривичи на варяги и изгнаша их за море и не даша им дани. Начаша сами себе владети и городы ставити. И не бе в них правды и возста род на род и рати и пленения и кровопролитиа безперстани. И по сем събравъшеся реша к себе : «Да кто бы в нас князь был и владел нами? Поищем и уставим такового или от нас или от Козар или от Полян или от Дунайчев или от Варяг». И бысть о сем молва велия – овеем сего, овеем другаго хотящем. Та же совещавшееся, послаша в Варяги.

      Никонівський літопис

      Прийшли лихі варяги із-за моря
      У землі чуді, кривичів, словен
      І принесли з собою стільки горя,
      Якого тут не знали із давен.
      Палали села і земля палала,
      Криваве сонце у диму пливло.
      В ліси і хащі люди утікали,
      Але і там спасіння не було.
      Заморські зайди мов були усюди.
      Хапали все, до кораблів тягли.
      Річки, яких завжди тримались люди
      Тепер для них ворожими були,
      Бо ними смерть приходила нещадна,
      Лишала тільки згарища одні
      Та вороння. Єдине було раде
      Мабуть, в усій північній стороні.
      І до небес здіймали люди руки,
      В богів молили захисту. А ті
      Дивилися байдужо на ці муки,
      Не стали у варягів на путі.
      Й, полишені без догляду, згасали
      Вогні жертовних треби. Та боги́
      Без того, мабуть, крові вдосталь мали,
      Яку без міри лили вороги.

      Збирались в Холмі-граді ліпші люди
      З усіх земель північних, від племен:
      Від весі, мері, кривичів і чуді.
      З’їжджалися в столичний град словен.
      Посадник Гостомисл вже зовсім сивий
      Усіх гостей у теремі стрічав.
      Від стрічі тої одної , можливо,
      Життя і смерть залежали. Почав
      Сам Гостомисл, як гості вже розсілись
      На лавах у світлиці: - Радий я,
      Що ви за моїм покликом з’явились.
      Хоч ми і різні та одна земля
      Годує нас. Тож маємо тут разом
      Подумати, як захистить її.
      Забудемо на час усі образи.
      Забудем всі претензії свої.
      Адже у нас одна напасть – єдина:
      Варяги із-за моря. Троє літ
      Вони щораз приходять по дани́ну
      Й насилля чинять над людьми. Од бід,
      Які несуть вони на нашу землю,
      Народ страждає. Хто, коли не ми,
      Повинен захистить його оселі?
      Бо ж ми – вожді!..- а голос аж гримить
      По всій світлиці. Слухають уважно
      Прибулі гості, дослухають слів,
      Бо ж кожне з них багато дуже важить,
      А їм приймати рішення. Ні гнів,
      Ні жалість тут порадити не сміють.
      За кожним словом доля їх племен,
      Які чекають, маючи надію,
      Що привезуть вони з землі словен
      Нарешті мир і спокій. Захиститься
      Земля від зайд тих. Гостомисл скінчив
      І стало тихо-тихо у світлиці,
      Аж чутно: черв десь дерево точив.
      Озвався кривич: - Що ж ти пропонуєш?
      - З’єднати сили і зустріти тих
      Находників! – Не надто ти мудруєш?
      Де ж, по-твоєму, маєм стріти їх?
      - Давайте під Ізборськом! – знов озвався
      Кремезний кривич. – А як ми тоді? –
      Аж голос у мерянина зірвався,-
      Вас захистим, а наших у біді
      Залишим? Ні, такого нам не треба!
      - Давайте в Біло озері, у нас! –
      Озвавсь посол від весі. – Ти про себе
      Одного тільки й думаєш!.. Ураз
      Здійнявся галас у тісній світлиці.
      Кричали, ледь не брали за барки.
      Всі розпашілі, всі червонолиці.
      А Гостомисл із усміхом гірким
      На то дивився мовчки. Накричались,
      Утихли трохи гості. І тоді
      Знов Гостомисла слово прозвучало:
      - Я знаю, як зарадити біді!
      Ми маєм стати військом понад морем,
      Сторожу добру виставити так,
      Щоб, як варяги прийдуть, знати скоро
      Куди вони збираються і як.
      Чи Наровою підуть, чи Невою,
      Сторожа їх затрима, доки ми
      Наскочим разом, станемо до бою,
      Свої роди закриємо грудьми.

      І вигнали варягів геть за море,
      І не дали їм більше данини.
      І стали самі правити вони
      У себе. Але виявилось скоро
      Те, що немає правди поміж них,
      Бо кожен дуже прагнув першим бути,
      А про другого не хоті і чути,
      Нічого знати, крім заслуг своїх..
      І кожен князя свого піднімав
      Аби його поставити над всими
      І почалася ворожба між ними,
      І рід на рід тоді у краї встав.
      І почались усобиці у них.
      І воювати між собою стали.
      Часи ще гірші, ніж були, настали.
      Іще б варягів тільки на поріг.
      Якби узнали, то примчали б миттю.
      Та вістки довго у часи ті йшли.
      Тим часом мудрі голови знайшли,
      Як племена урешті помирити.
      І знов у Холмі посланці зійшлись
      Аби тримати поміж себе раду,
      Бо ворожбі хіба варяги раді.
      Знов узяв першим слово Гостомисл:
      - Не вам казати – у єднанні сила!
      Без нього б нам варягів не здолать.
      Чому тепер взялися воювать?
      Бо нас гординя клята розділила?
      Ніяк не можем вирішити: з нас
      Хто є достойним першим князем стати!
      Я першим ладен право це віддати,
      Бо вже старий. Уже мина мій час.
      Було у мене четверо синів
      Та всі в боях загинули. Немає…
      І моє серце це найбільше крає!..
      Тож я би радо право уступив
      Тому із вас, хто більш достойний того.
      Та хто із вас погодиться, скажіть,
      Під собі рівним, як слуга ходить?
      Я бачу, що не знайдеться такого!
      Отож давайте, браття, пошлемо
      Послів за море і знайдемо князя.
      Аби нікому не було образи,
      Чужому князю владу віддамо.
      Щоб володів він нами і рядив
      По ряду з нами і по нашім праву.
      Чи згодні ви отак рішити справу?-
      І глянув запитально на послів.
      Ті довго щось про себе прикидали
      Та мудрували: що воно і як.
      Але, мабуть, по-іншому ніяк.
      Отож усі нарешті згоду дали.
      І відрядили морем посланців
      У землі вагрів, аби запросити
      Когось на князя. Починалось літо,
      Як корабель Варязьким морем плив.

      И идоша за море к Варягом, к Руси;

      Реша Руси Чудь, и Словении, и Кривичи вси : «земля наша велика и обилна, а наряда в ней нет; да поидете княжит и володети нами». И изъбрашася три братья с роды своими, и пояша по собе всю Русь…

      Повість минулих літ


      Знов Рюрик в морі здобичі шука:
      Чи часом не пливе купець безпечний,
      Що на подібну зустріч не чека.
      Вже сонечко хилилося на вечір
      І варто було берега пристать,
      Щоб ніч провести в затишку й спокої.
      Чого по морю уночі блукать,
      Як здобичі не стрінеш ніякої?

      А тут вітрило раптом серед хвиль.
      У Рюрика аж на душі заграло.
      Незрозуміло поки що звідсіль,
      Звідкіль воно по морю прямувало.
      Та то і не важливо. Вже за мить
      Широкі весла хвилі збурунили.
      Корабель вагрів навперейми мчить.
      Все ближче, ближче поміж хвиль вітрило.
      Вдивлявся Рюрик в корабель чужий.
      Такий іще стрічать не довелося.
      То не купець, мабуть? А хто ж такий,
      Що завітав непроханий у гості?
      Зійшлись бортами врешті кораблі.
      Не встигли вагри зброю в хід пустити,
      Як той, хто був «гостей» на чолі,
      Вклонився низько і закликав звідти:
      - Чолом тобі, владико цих морів!
      Прийшли сюди ми з миром з Холма-града!
      Багатих, жаль, не маємо дарів,
      А те, що маєм, віддаємо радо!
      Прийми їх, князю, і послухай нас.
      Потрібна поміч нам чи хоч порада.
      У наші землі нам потрібен князь,
      Який би згодивсь княжити по ряду.
      Земля у нас багата та у ній
      Нема кому тепер порядкувати.
      Хто б міг усяким зайдам дати бій,
      Що заповзялись данину збирати!..
      Вслухався Рюрик у знайому річ,
      Слова такі ж, як і у них говорять
      І бойовий, зірватись ладний крик,
      Потамував. Спитав лише: - По морю
      Далеко звідси до земель твоїх?
      - Далеко, княже. Морем і річками
      Плисти потрібно, щоб дістатись їх.
      - А звідки знаний з нашими речами?
      - Так в нас говорять ще із прабатьків!..
      То що – немає на прикметі в тебе
      Такого князя, аби захотів
      До нас піти? Бо маємо потребу
      Велику в тому?! Може, часом, ти
      До нас піти захочеш князювати?
      Чи допоможеш іншого знайти?
      Пробач, як тебе, княже, величати?
      - Я – Рюрик, князя Годолюба син!
      Князь вагрів! – гордо випнув груди
      І голосно, аж навіть крикнув він,
      Аби усі його почули люди.
      - То в тебе ,княже, є де князювать?
      Жаль! А то ми хотіли запросити!..
      І так кортіло Рюрику сказать,
      Що князь він того, що нема на світі.
      Постало перед очі, як малим
      Він бачив батька обважніле тіло,
      Що безпорадне високо над ним
      На дубі на священному висіло.
      І данів регіт на весь Рарог. Дим,
      Що піднімався понад їх оселі.
      Все те ураз постало перед ним.
      Ті спогади далекі, невеселі
      Враз наштовхнули: чи не пастка це?
      Хитрющі дани хочуть захопити.
      Він подивився посланцю в лице:
      - Чим доведете, що ви справді звідти?
      - А ти би згодивсь? – Може бути й так!
      Але я хочу, щоб перед богами
      Дали ви клятву. Аби божий знак
      Вказав, з якими ви прийшли думками.
      - А де ж ?.. – В Арконі! Тут неподалік!
      У вас Перуна визнають за бога?
      - Так! – От і добре! Пливемо в той бік.
      Уже на ранок будем мати змогу
      Ступить на берег острова Руян.
      І там в Арконі боги твого роду
      Відкриють все: що правда, що обман.
      І там, можливо, дам я свою згоду.

      На північ лютицьких земель
      Лежить на морі-океані
      Великий острів, що Руяном
      Зоветься. Між високих скель
      Живе там ранів плем’я горде.
      Найхоробріше поміж всіх
      Племен слов’янських. І без них
      На землях тих і на тих водах
      Нічого не бува. Вони
      Страшні навколишнім від того,
      Що знані їм найліпше боги
      Чи то, можливо, демони.
      З людьми боротись ще можливо.
      Хто ж піде проти темних сил?
      Тож мали рани свій уділ
      На острові. Жили крикливо.
      Був острів повен волоцюг –
      Варягів, що жили розбоєм.
      Купці старались стороною
      Той острів обійти. Злодюг
      Аби не стріти. Бо ті рани
      Були жорстокі і в полон
      Людей не брали. Їх закон –
      Вбивати всіх, хто повз Руяна
      Надума часом пропливти.
      Їм кров людська, немов водиця.
      І смерть несла кривава криця
      З Руяна берегів крутих.
      Аркона – ранів стольний град
      Гніздивсь на скелі на високій,
      Дививсь донизу на затоку,
      В яку зайти не кожен рад.
      Міцний був град. Із трьох сторін
      Високі стіни боронили.
      З четвертої – пологі схили.
      Та й тут захищений був він
      Високим насипом. Тож ворог,
      Якби надумав брати град,
      Ні з чим би повернув назад,
      Безжально скинутий у море.
      У цій твердині острівній
      На самій півночі Руяну
      Бували й дани, і урма́ни,
      І готи, й свої. І у ній
      Почути можна було мов,
      Як понад вежу Вавилону,
      Адже заходили в Аркону
      Варяги всі, хто мимо йшов.
      І був там ще прекрасний храм
      Найстаршого понад богами,
      Що Світовитом звався. В храмі
      Його кумир стояв. І сам
      Дивився на чотири боки,
      Чотири ж голови бо мав.
      Очей зі світу не спускав
      І знав про всі людськії кроки.
      Був на Руяні й Прано-бог,
      Що у других Перуном звався.
      Всяк свому богу поклонявся,
      А хтось задобрював й кількох.
      Завівши в гавань кораблі,
      Подався Рюрик із послами
      Не в місто гамірне, а прямо
      В дубовий гай, де на землі
      В оточенні дубів старезних
      Стояв Перун. Навкруг вогні
      Горіли вічні. В тишині
      Лиш тріск вогню. Кумир грубезний
      Вдивлявсь прискіпливо в людей
      Немов питав: «Чого хотіли?»
      І люди миттю полотніли,
      Вклонялись богу. А він жде
      Чи треб належних, а чи слова.
      Чи того й того. Аби міг
      Пізнати він дітей своїх.
      Отримавши, нарешті крові
      Із рук вже сивого жерця,
      Почув і слово. Старший вийшов
      І оте слово в повній тиші
      Із уст злетіло посланця.

      - Перуне – боже, ми до тебе
      Прийшли, щоб клятви принести.
      Насамперед, ти нам прости,
      Якщо малими були треби.
      Як допоможеш, тоді ми
      Удома треб не пожалієм.
      На тебе в нас одна надія.
      Тож поки що такі прийми!..
      Вогонь в жертовнику зметнувся,
      Здійняв сніп іскор догори.
      Прийняв бог треби – говори,
      Мовляв, давай, чого затнувся?!..
      - Ми – посланці від всіх родів:
      Слов’ян і кривичів, і чуді,
      І весі, й мері… Всі ці люди
      Послали нас до берегів
      Далеких цих, аби знайшли ми
      Для себе князя. Щоби він,
      Узявши воїнів загін,
      Прийшов до нас разом із ними.
      Щоб в наших землях князював,
      Рядив по ряду і по праву.
      І мав би, мабуть, більше слави,
      Аніж у землях своїх мав.
      Перун, будь свідком, ми даєм
      Від роду нашого тут клятви,
      Що згодні князем визнавати
      Того, хто слово дасть своє.
      То чи ти, княже, згоден ряд
      З родами нашими укласти
      І захищати від напастей
      І ворогів усіх підряд?-
      Він глянув Рюрику в лице,
      В примружені від сонця очі.
      Здавалося, скоріше хоче
      Пізнать, що скаже той на це.
      А Рюрик мовив: - Ми богам
      Ніколи ідолів не ставим.
      Ми їх попід дубами славим.
      Тож своє слово скажу вам
      Он під отим могутнім дубом.
      І сам направився туди,
      Де біля самої води
      Ріс велет той з корінням грубим,
      Що, наче кігті, впились в грунт.
      Спинився Рюрик, мовив: - Боже!
      Ти, хто все знає і все може!
      Стою перед тобою тут
      Аби почути слово твоє:
      Чи маю згодитись чи ні?
      Що жде в далекій стороні?
      Дуб заскрипів над головою,
      Немов старий і сивий дід.
      - Я чую! – далі Рюрик мовив,-
      Я розумію твоє слово
      І знаю, як чинити слід!
      Він повернувсь до посланців
      І мовив: - Бог благословляє!
      Я вам ще клятву дати маю?-
      Уже і меч трима в руці.
      - Ні, княже, досить і того,
      Що ти даєш нам слово згоди.
      А клятви? То перед народом
      Давати будеш, як його
      Прийдеш нарешті захищати!
      Я к укладеш з родами ряд.
      А поки ж нам пора назад,
      Щоб звістку радісну домчати.
      Ми залишим провідника.
      Микуло, з князем залишайся!
      Дивися, добре придивляйся
      Та стережись, бо ж нелегка
      Дорога у наш рідний край…
      Коли ми можем вас чекати?-
      Це вже до Рюрика. – Зібрати
      Дружину треба!.. Зачекай,
      А можу я братів узяти?
      - Братів? А скільки в тебе їх?
      - Синеус й Трувор! - Той затих
      На хвильку – рішення прийняти.
      І мовив згодом: - Що ж, бери!
      Брати домовляться скоріше,
      А нам від того буде ліпше.
      Бо ж нам залоги треба три,
      Щоб три дороги перекрити,
      Якими йде ворожа рать.
      Коли ж, скажи, тебе чекать?
      - Чекайте вже на кінець літа!
      Я маю в Йом іще зайти,
      Дружини трохи ще набрати.
      Братів там зможу зачекати,
      Тоді уже в ваш край пливти.
      - Ну, коли так, то зачекаєм,-
      Вклонились князю посланці.
      Світилась радість на лиці,
      Що не з пустими повертають
      Руками до своїх родів.
      А Рюрик чомусь хмурив лоба.
      Хотів, мабуть, не того, щоби
      Й ти на край світу й розумів,
      Що тут він теж давно вже зайвий.
      Ховатись на своїй землі!
      Бо знавіснілі королі
      Постійно заявляють право
      На край, де мав би править він.
      А він не мав тієї сили,
      Щоб відповісти знавіснілим
      Сусідам. Тож кінець один –
      Загибель. Нині чи пізніше.
      А з ним загине і весь рід.
      Можливо, той, чужий ще світ,
      Єдиний порятунок лише?!
      Карталась в сумнівах душа.
      Вже й посланці геть подалися,
      А він стояв: чи то молився,
      Чи подумки себе втішав.

      Йом в гирлі Одри у той час
      Був, як столиця для варягів.
      Тут набиралися наснаги,
      Коли вертали кожен раз
      Після удалого походу.
      Ділили здобич, що змогли
      В боях здобути. Тут жили,
      Спускали кораблі на воду
      Одні лише чоловіки.
      Ані жінкам, старим, ні дітям
      Сюди не зволено ходити.
      Кінець ослушникам гіркий.

      На декілька напружених седмиць
      Затримавсь Рюрик в Йомі. Приглядався
      Хто б у поході дальньому придався,
      А особливо до знайомих лиць.
      Коли людину хоча б трохи знаєш,
      І знаєш, що від неї можна ждать,
      Тоді й проблемам легше раду дать.
      Й дружину міцно у руці тримаєш.
      Тож придивлявся добре, підбирав,
      Чекав, доки брати сюди підійдуть.
      І, хоч про ціль не подавав і виду,
      Та дуже скоро уже весь Йом знав,
      Що Рюрик нащось набира дружину.
      Мабуть, кудись збирається в набіг.
      Отож, відбою вже не мав від тих,
      Хто, ледь зачувши про таку новину,
      Мерщій спішив, себе пропонував,
      Бо ліпшого, мовляв, шукати годі,
      Що він придасться дуже у поході,
      Адже багатий досвід з того мав.
      Та Рюрик уже тертий був калач.
      Він ті плітки й не думав спростувати.
      Так йому легше було вибирати.
      Комусь, можливо, говорив: - Пробач!
      Але мені ти не підходиш, брате!
      Комусь другому взяти обіцяв.
      Хоча, чи візьме, ще і сам не знав.
      А тим, кого уже надумав брати,
      Давав свій знак із рарогом на нім.
      (Був рарог- сокіл – символ його роду).
      І всім, хто був придатний до походу,
      Князь говорив, коли прийти у дім,
      Аби укласти згоду остаточно.
      Зібрав уже кількадесят таких,
      Коли й брати нарешті на поріг
      Ступили разом уже ближче ночі.
      Ті, хто їм вістку брата передав,
      Самі нічого до кінця не знали.
      Отож брати у роздумах постали
      Перед очей: чого, мовляв, позвав?
      Що трапилось? Які такі напасті?
      У чому мають брату помогти?
      Чи від якого ворога спасти?
      Побачили живого – уже щастя!
      Братів князь Рюрик радісно зустрів,
      Всадив за стіл, нагодував з дороги.
      Розвіяв усі сумніви й тривоги
      І про мету запросин розповів.
      Синеус й Трувор слухали його,
      Як менші браття старшого. Сиділи.
      Хоч і не все, можливо, розуміли
      Та, брата поважаючи свого,
      Корилися, як старшому у роді:
      Він старший брат, він князь, він ліпше зна.
      За успіх справи випили вина,
      Щоб вдало усе склалося в поході.

      Брати сиділи за столом,
      Як вже давно так не сідали.
      З тих пір, як батька в них не стало,
      Життя наперекіс пішло.
      Жили, як при шляху бур’ян,
      Від данів по лісах ховались
      І вижити хоч намагались,
      Бо підлий і нахабний дан
      Спокою не давав ні миті.
      Як вижили – богам лиш знать.
      І от тепер утрьох сидять
      У Йомі, у чужому світі.
      Дивився Рюрик на братів.
      Такі і схожі, і несхожі,
      Хоч близнюки. Та з часом кожен
      Змінився: витягся, змужнів.
      Ось Трувор. Вже й немолодий,
      Все старшинством своїм гордився,
      На п’ять хвилин раніш родився.
      Гарячий, вічно рветься в бій.
      Шрам від меча через лице.
      Колись рука дістала дана.
      Спотворила обличчя рана.
      Ще в юності було. Та це,
      Здавалось, брата не змінило.
      Озлився, може, більш на тих,
      Хто з батьківщини вигнав їх.
      Чутки між данами ходили,
      Що з ним стрічатися не слід,
      Бо слово «дан» на нього діє,
      Як виклик. І прощай надія.
      Душа у Трувора, як лід.
      Синеус, «менший» із братів,
      Був повна протилежність брату.
      Хоч у бою також завзятий
      Та вмів в собі тримати гнів.
      У бійку згарячу не ліз,
      Все зважував, як слід, спочатку.
      Хоч кілька шрамів мав на згадку
      Про данів. Але завжди й скрізь
      Був справедливий і без жалю
      Кров у бою не проливав.
      Бувало, навіть, відпускав
      Полонених. І постраждалі
      Про нього говорили всім,
      Що він розбійник справедливий.
      А між варягів то вже диво,
      Жорстокість більш підходить їм.


      - То, браття, як, чи згодні ви
      Іти зі мною в край далекий?
      Життя там буде теж нелегке.
      Згубити можна й голови.
      Та хто зна, може це наш шанс,
      Щоб не по світові блукати,
      А таки справді князювати
      В землі, яка достойна нас.
      - Ми згодні, брате! – тут озвавсь
      Синеус ,- Досить нам по світу
      Варягами весь вік блудити!
      Можливо й справді прийме нас
      Той край далекий. І наш рід
      На ноги стане, щоб почати,
      А потім й дітям передати
      Князівство. Хай на схилі літ.

      Вже кілька день у гавані кипить
      Робота. Рюрик у ділах, в турботах.
      Вдень на ногах, вночі впівока спить
      Аби все швидко і як слід зробить.
      Його варяги аж блищать від поту.
      Снують, немов мурахи, кораблі
      В похід далекий, в край чужий готують.
      Так і не скажеш, що то королі
      Морських просторів, доки на землі.
      Спішать, бо вітри півночі подують
      І шлях нелегкий зробиться важким.
      Варязьке море у негоду злюче.
      Перун кидає списом вогняним,
      Шалений вітер, безперервний грім
      І хвилі наче височенні кручі.

      Вже кілька день у гавані кипить
      Робота. Рюрик у ділах, в турботах.
      Вдень на ногах, вночі впівока спить
      Аби все швидко і як слід зробить.
      Його варяги аж блищать від поту.
      Снують, немов мурахи, кораблі
      В похід далекий, в край чужий готують.
      Так і не скажеш, що то королі
      Морських просторів, доки на землі.
      Спішать, бо вітри півночі подують
      І шлях нелегкий зробиться важким.
      Варязьке море у негоду злюче.
      Перун кидає списом вогняним,
      Шалений вітер, безперервний грім
      І хвилі наче височенні кручі.

      У розпал зборів Рюрика позвав
      Синеус: - Брате, там тебе чекають!
      - А хто такі? – Та якби я їх знав!
      Якиїсь урман. Він ім’я назвав
      Та я чужих імен не пам’ятаю!
      Поправив Рюрик меч. – А де вони?
      Он там стоять, біля того драккара!
      Візьми хоч воїв! - Боже борони!
      - То я з тобою. Може зі спини
      Прикрию від підступного удару.
      Ті ж урмани сам відаєш які!
      - Ти не хвилюйся, добре усе буде!-
      Аж ось і гості на спомин легкі.
      Стоять, сокири у руках важкі.
      Носи угору, випинають груди.
      - Я – Сігурд Грізний, Пальнатокі син.
      Мене по всьому узбережжю знають,-
      Став гордовито говорить один,
      Неначе був чи ярл, чи конунг він.
      Навкруг його супутники кивають.
      Та Рюрика не вразили слова.
      - Ти – Сігурд? Добре! А я Рюрик! Знаєш?
      І на обличчі усмішка крива.
      Розмова нервів поміж тим трива.-
      - То що хотів ти? Говори! Чекаю!
      - Я чув, що ти збираєшся в похід
      У Гардарики. Здобичі шукати.
      Я думаю – й мене узяти слід.
      Я добре знаю той слов’янський світ,
      Мені вже там доводилось бувати.
      - Як добре знаєш, то чому б тобі
      Туди самому знов не завітати?
      Захопиш хутра, золота, рабів.
      Чи ти боїшся втратити зубів?
      Вже довелось там по зубах дістати?!
      Промовчав Сігурд та гримаса враз
      Лице скривила. За живе дістало.
      - То що – береш чи ні з собою нас?!-
      Подумавши, що завагався князь,
      Натиснув Сігурд. Але Рюрик змала
      Не міг терпіть норманських волоцюг.
      Прийшлось їм трохи крові попускати.
      Вони завжди горлають про свій дух,
      Вдають із себе справжніх відчайдух
      Та це поки їм місце не вказати.
      Тож Рюрик сплюнув Сігурду до ніг
      І мовив тихо, але щоб почули:
      - Не потребую послуг я твоїх!
      Я обійдуся якось і без них.
      Вважай, розмови в нас ції не було.
      - Ти відмовляєш Сігурду? Посмів!..
      - Заткнися, ярле, доки я не в гніві!
      Прибережи для когось грізних слів,
      Бо можеш залишитись без зубів.-
      І знов в обличчя усміхнувся криво.
      - Ти смів мене образити! Чекай!..-
      Та княжий меч в горлянку йому вперся.
      - Ще одне слово вимовиш і край!
      Іди-но звідси та ворон лякай!
      І грізний Сігурд враз спітнів, утерся
      Та на два кроки задки відступив.
      Лиш відійшовши на безпечну віддаль,
      Знов загорлав: - Дарма ти це зробив!
      Вважай, тебе я нині пожалів,
      Але ітиму про твоєму сліду!
      І я тебе дістану! Одін чув!
      Я ще нікому не прощав образи!-
      І, хоча вид у нього грізний був,
      Та Рюрик чомусь страху не відчув.
      Дививсь і очі не відвів ні разу.

      За кілька днів потому Рюрик йшов
      Із Трувором по ринку між рядами,
      Де було все: від цвяхів і підков
      Аж до рядів із живністю й рабами..
      Купуй, що хочеш, аби гроші мав.
      Та Рюрик на дрібне не роззирався.
      Він зброю для дружини підбирав:
      Мечі, списи, сокири. Сторгувався
      Зі зброярем одним із Димина,
      Що вище вгору над рікою Пена.
      Той обіцяв замовлене сповна
      За кілька днів доставити напевно.
      Тож Рюрик йшов назад поміж рабів,
      Яких сюди навезли звідусюди
      Та стиха щось із братом говорив.
      Аж раптом хтось як кинеться на груди.
      Схопився Рюрик миттю за меча,
      Лівицею відштовхуючи того
      Раба, який просився і кричав,
      У вічі зазираючи до нього:
      - Благаю, княже, рідний, порятуй!
      Не дай своєму у неволі згинуть!
      Звільни, благаю! Це ж бо я – Лічуй!-
      Обняв він ноги, впавши на коліна.
      Підскочив власник, відтягнуть раба.
      А той вчепився і вола щосили:
      - Не дай пропасти кревному. Хіба
      З тобою ми в дитинстві не дружили?!
      Звільни, врятуй! Я відслужу тобі!
      Я тобі буду вірним, як собака!
      І в серці князя відгуки слабі
      Про час далекий зринули. По знаку
      Руки, господар раба відпустив.
      - То ти Лічуй?!. – О, так, так, так, мій пане!
      - А як же опинився між рабів?
      - Спочатку у полон забрали дани,
      Та перестріли корабель варяги.
      Вже й ми, і дани у полон пішли.
      Розповідати все нема наснаги.
      Звільни мене! А я уже колись
      Про всі тобі повідаю пригоди!..-
      І так благально в очі зазира,
      Що Рюрик мусив дати свою згоду.
      А власник, от вже бестія стара,
      Загилив ціну, наче за десяток.
      Та Рюрик з ним не надто торгувавсь.
      Хіба в грошах вимірюється статок?
      Тим більше, коли ти безрідний князь
      І твоя сила в відданій дружині,
      Яка за тебе в воду і в огонь.
      І він отак людина по людині,
      Збирав до себе відданих. Того
      Відрахував з а звільнення без жалю
      (Кайдани власник тої ж миті зняв)
      Та і пішов поміж рядами далі,
      Як личить князю. Йшов, не поспішав.
      Ішов, думками зайнятий своїми.
      І Трувор поряд нього теж мовчав.
      Лічуй же слідом дріботів за ними:
      - Я , княже, відслужу!- приповідав.

      Останній день перед відходом.
      Зібрались Рюрик і брати,
      Як то заведено у роді,
      Богам пожертви принести.
      Направилися в гай дубовий,
      Що на околицях стояв,
      Щоб там богів почути слово
      Про плавання. Їх шлях лежав
      Якраз повз капище Велеса,
      Якому без кінця купці
      Свої пожертви несли й несли.
      Кумир з оскалом на лиці
      Давав їм захисток, говорять,
      І вад варягів на шляху,
      Якими аж кишіло море.
      В торгівлі успіх. І лиху
      Відводив долю. Тож до нього
      Потік купецький не спадав.
      Але у цей час біля бога
      Ніхто, на диво, не впадав.
      І жрець – старий і сивий дідо
      Стояв самітньо у тіні.
      Дрімав, здавалось з його виду.
      Та виявилось – зовсім ні.
      Як тільки Рюрик із братами
      До нього близько підійшли,
      Він глянув пильними очами,
      Що аж мурашки почали
      У Рюрика спиною бігать.
      - Не поспішайте! – проскрипів,
      Немов весною тонку кригу
      Хтось ненароком проломив.
      Спинився Рюрик: - Чого треба?
      - Не поспішай! Спинись на мить!
      Невже не хочеться про себе
      Дізнатись? Долю я відкрить
      Тобі готовий! - Що ти, діду?!
      Не вірю я чужим жерцям.
      - Не вір, як хочеш. Та для виду
      Послухай. Хай розмова ця
      Для тебе значити не буде.
      Пізніше зрозумієш сам:
      Буває, що говорять люди,
      Але слова оті богам
      Належать. Слухатимеш, князю?
      - Ну добре, швидше говори!
      - Даремно думаєш образить!
      Я лише жрець. Але вітри
      Мені донесли божу волю,
      Мені відкрили весь твій шлях.
      Важка тебе чекає доля
      В чужих невідомих краях.
      Ти станеш князем не одразу.
      Я бачу руки у крові.
      Кохання бачу добре, князю.
      І смерть!.. – склав руки на живіт
      І очі опустив додолу.
      - Оце і все? – скривився князь,-
      Я і без тебе таку долю
      Для себе бачив і не раз.
      А той помовчав і продовжив:
      - Ти будеш князь, але твій син
      Настільки возвеличить зможе
      Твій рід. Що знаний буде ввін
      Через віки. І буде править
      Країною він довгий час.
      Твоє ім’я люд буде славить!
      - А що ти скажеш і про нас?-
      Озвався Трувор. Жрець поглянув
      Чомусь так сумно на братів:
      - Ваш час короткий. Я не стану
      Секрети розкривать богів.
      Скажу, що смерть із вас одного
      З другою зв’язана. І вам
      В один кінець оця дорога,
      Бо смерть на вас чекає там.
      У тім краю чужім, далекім.
      Це все, що можу я сказать!..
      Він повернувсь й на диво легко
      Пішов. Лишив братів стоять
      Посеред шляху із думками,
      Які роїлись в голові:
      Чи справді сказане богами
      Те, що почули, що повів
      Їм жрець чужого для них бога.
      Стріпнувся Рюрик, скинув мов
      Собі те марево під ноги,
      Ману в душі своїй зборов.
      - То все дурня! Ходімо браття
      До свого бога. Віддамо
      Належні треби. Та й рушати
      В дорогу треба ! – То йдемо!

      и придоша к Словенам первое и срубиша город Ладогу и седе в Ладозе старей Рюрик, а другий Синеус – на Беле-озере, а третий Изборьсте Трувор

      Повість минулих літ

      За тиждень вийшли кораблі
      До устя Нарови. Тут стали,
      Бо так їм Рюрик повелів.
      Розбили табір, мов чекали
      На когось. Хоча князь і сам
      Чогось занадто нервувався,
      З’являвся раптом тут чи там,
      До своїх воїв придирався.
      Не дав спочити. Повелів
      Рубати табір, тренуватись.
      Потрапити ж під його гнів
      Хто би хотів? Опівдні якось
      Примчав гонець із криком: - Йдуть!
      І справді скоро над рікою
      З’явились люди. Довгий путь
      Пройшли, напевно. Між юрмою
      Варягів, що зійшлись зусюди
      Дійшли до княжого намету.
      Сам князь чекав на гостей тут.
      - Хто ви такі? Звідкіль ідете?
      Вклонились мовчки посланці.
      Найстарший вийшов, ще вклонився.
      Якийсь пергамен у руці
      Своїй тримав. Князь подивився
      То на пергамен, то в лице
      Посланцю . – Ми із Холма – града!
      Я від словен всіх посланцем
      Прийшов для укладання ряду.
      Других прислали меря, весь,
      І чудь, і кривичі для того ж.
      І гордий розпрямився весь,
      Що така місія у нього.
      - Як будем укладати ряд?
      Отут чи, може в Холмі-граді?
      - Так, Холм тебе б вітати рад,
      Але не нині. Не завадить
      Одразу ж стати на шляхах,
      Находникам відкритих досі.
      Десь у цих пізніх місяцях
      Вони й приходили. Бо ж осінь!..
      Є що зібрати у краю.
      Є чим розжитися. Тож нині
      Хай кожен вистроїть свою
      На їх шляху міцну твердиню.
      - Нам розділитись тут чи ні?
      - Так. Хтось до кривичів рушає.
      Хтось в бєлозерській стороні
      Варягам шлях перекриває.
      А тобі в Ладогу іти.
      Над Волховом, понад пороги.
      І службу там свою нести.
      Там клятви й складете до бога
      І остаточно кожен ряд
      Складе належно перед вічем.
      - То я не йтиму у Холм-град?
      Не там служитиму? – аж відчай
      У князя в голосі звучав.
      - Ні, князь у Холмі не потрібен!
      У Ладозі достатньо справ.
      Посланець уклонивсь для виду.
      Лукаву посмішку сховав
      У бороді густій. Радіти
      Міг, бо уже прекрасно знав –
      Не зможе князь ніщо змінити.
      Варягів не верне назад.
      Нема їм там чого робити.
      І укладе нелюбий ряд
      Та й буде, хоч не хоч, служити.

      - Що, князю, будемо рушати?-
      Звернувся посланець. – Чекай!
      Ми раду будемо тримати!
      Ходімо, браття, у той гай.
      Синеус й Трувор вслід за братом
      Пішли, лишивши посланців
      В юрбі варягів, що завзято
      Навкруг снували. На лиці
      У кожного було питання:
      «Що саме далі нас чека?
      Чи повертатись знов до данів?
      Чи тут пристанища шукать?»
      Тим часом Рюрик зупинився
      Під дубом і одраз почав:
      - Я, браття, дуже розізлився,
      Ледь- ледь в руках себе втримав.
      Так мене підло обдурили:
      Я маю скніти в глушині.
      Спочатку князем запросили
      І обіцяли все мені,
      А тепер: «В Холмі князь не треба!..»
      Що ви порадите робить?
      - Я думаю – вертать до себе
      І далі із варяжства жить,-
      Озвавсь Синеус,- Там ми знані
      І нам відомі всі місця.
      Боротись будем проти данів
      Настільки сил, аж до кінця.
      - А я гадаю,- Трувор слідом,-
      Нам їх потрібно проучить,
      Тих, хто зманив нас на ці біди.
      Чи ж маємо таке простить?
      Пройдем мечем по всьому краю,
      Все рівно візьмемо своє.
      Вони ж своїми нас вважають,
      Тож перевага у нас є.
      Хоч не з порожніми руками
      Вертати будемо назад.
      Щоб пам’ятали, як із нами
      Так підло укладати ряд.
      А князь мовчав. Своє щось мислив.
      Аж змовкли, дивлячись, брати.
      - Я з вами, браття, згоден, звісно.
      І ти, Синеус, прав, і ти.
      Та знаєте самі – вертати
      Нам просто нікуди. Чи ми
      Щось візьмем в краї цім багатім,
      Чи ні. Та все одно самим
      Пропасти в Вагрії прийдеться.
      А тут?.. Нас хитрістю взяли.
      Але, чомусь мені здається,
      Радіти рано почали
      У Холмі – граді. Ми ще, браття,
      Своє тут візьмемо. Хай нас
      Як слід забули привітати,
      Але надійде ще наш час.
      Тож думаю: лишатись маєм,
      Осісти, роздивитись тут.
      Коли усе як слід пізнаєм:
      Який тут край, який тут люд.
      Себе покажемо. І скоро
      Я буду в Холмі-граді князь.
      Повірте, разом ми поборем
      Усе. Аби лиш кожен з нас
      Тримався разом. Згода, браття?!
      - Ти, Рюрик, міг би не питать!
      Ми згодні! - Тож ходім рушати
      І шлях подальший обирать.

      Найстарший Рюрик в Ладозі осів,
      Синеус в Біло озеро подався
      І лише Трувор, третій із братів
      В Ізборську, серед кривичів зостався.
      Стояло місто Ладога якраз
      Над Волховом, від устя недалеко.
      Щоправда, місто як помітив князь,
      Занадто сильно сказано. Бо легко
      За півгодини можна обійти
      Навколо. Струхлі дерев’яні стіни.
      Зумів хтось місце вдале віднайти
      Та не найкраща в Ладоги година.
      Господар треба, щоб навести лад,
      Доми зрубати, град обгородити.
      І Рюрика скоріше і не ряд,
      Характер це примушував зробити.
      Для нього це опора має буть,
      Звідкіль він зможе новий шлях почати.
      Тож про спочинок не хотів і чуть,
      Велів одразу воям ліс рубати,
      Адже чека попереду зима,
      Потрібно буде встигнути до того.
      Він надто войовничі плани мав,
      Але замало часу мав для цього.
      І, доки вої парились в лісах,
      Тягли колоди, вали підсипали,
      Він днями по околицях гасав,
      Бо знати мав місцевість досконало.
      Місцевість була справжня глушина
      І Волхов, мабуть, шляхом був єдиним,
      Що Ладогу із людністю єднав.
      Навколо ліс дрімучий, де людини
      Не стрінеш днями. Волховом іти
      Униз, то ввійдеш в озеро, що Нево
      Тут називали. Шлях ним нелегкий:
      Постійні бурі, що й міцні дерева
      Ламали понад озером. Та ним,
      Та ще Невою шлях лежав на захід,
      В Варязьке море – вагрів рідний дім.
      Тож бурі в них не викликали страху.
      А от на південь Волхов був такий,
      Що кораблям по ньому не проплисти:
      Каміння раз, другий серед ріки
      Якиїсь бог накидав вище міста.
      І Волхов крізь каміння продиравсь
      Стрімким потоком з гуркотом і громом.
      І той, хто вгору попливти збиравсь,
      Мав кораблі із річки по одному
      На береги високії тягти
      І далі берег волоком долати,
      Причому не одну, не дві версти.
      І саме ця твердиня має стати
      Опорою для Рюрикович дій.
      Ночами, коли вої міцно спали,
      Він план великий і підступний свій
      У голові прокручував. Не знали
      Про нього, навіть, близькі зі своїх.
      Лиш він єдиний. І тому щоденно
      Він піднімав удосвіта всіх тих,
      Хто місто відбудовував. Дотемна
      Кипіла праця. Наче із води
      Міцні зростали стіни над рікою.
      Надійно місто Рюрик городив
      І всіх тримав надійною рукою.
      Як князь, отримав Рюрик в данину
      Не лише місто Ладогу й округу.
      Платити мала чудь, що в давнину
      Осіла тут, іжора. Та наруги
      Над ними князь ніколи не чинив.
      Нащо йому ворожість навколишніх,
      Тим більше, без затримки люд платив
      І все із однії надії лише,
      Що Рюрик їхні землі захистить,
      Як раптом з моря знов варяг насуне.
      Вже краще вчасно свойому платить,
      Аніж життям оплачувати куни.
      Тож до зими над Волховом устав
      Міцним горішком град, неначе новий.
      Запасів вдосталь Рюрик уже мав
      І був до всяких напастей готовий.
      Гінці, що посилав він до братів,
      Теж гарні вісті принесли. Здавалось
      Усе, як того Рюрик і хотів
      У своїх планах, навкруги складалось.

      По двою же лету Синеус умре и брат его Трувор; и прия всю власть Рюрик один, и пришед ко Илмерю и сруби городок над Волховом, и прозва и Новъгород, и седее ту княжа раздая волости и городы рубити, овому Полотеск, овому Ростов, другому Беле-озеро. И по тем городом суть находници Варязи, а первии насельници в Новегороде Словене, в Полотьсте Кривичи, в Ростове Меря, в Беле-озере Весь, в Муроме Мурома; и теми всеми обладаша Рюрик.

      Повість минулих літ

      За двоє літ отримав Рюрик вість
      З Ізборська: Трувор у бою загинув.
      Прийшов з-за моря урман – підлий гість,
      Гарячий Трувор навперейми кинувсь.
      В жорстокій січі урманський набіг
      Він зупинив. Лишаючи убитих,
      Ярл у свого драккара сісти встиг
      Та й дременув. Але мечем прошитий
      Лишився Трувор. Хтось його дістав
      Ударом в спину. Брата поховали,
      Як того звичай вагрів вимагав.
      Тепер в Ізборську з Ладоги чекали
      Від Рюрика наказів: що ж робить?
      Хто буде далі в краї керувати?
      Та Рюрик, хоч душа його щемить
      І плаче, побивається за братом,
      Сам не поїхав. Місто не лишив.
      Послав Інгельда, рідного по крові,
      Аби в Ізборську брата замінив
      Та був накази Рюрика готовий
      Одразу ж всі виконувати там…
      Аж нова звістка… Горе, кажуть люди,
      Одне не ходить. Навіть не пита.
      Туди приходить, де й без нього буде
      Нелегко. З Білоозера приніс
      Гонець для князя ще чорніш нови́ну:
      Помер Синеус. З воями у ліс
      Пішов підстрелити якусь дичи́ну.
      І все, здавалось, так як слід ішло.
      Та вепра в лісі здибали. Такого
      В житті не раз Синеуса було.
      Забити вепра – іграшки для нього.
      Але в ту мить, як сулицю заніс
      Він для удару…ухопивсь за груди.
      І вепр зі всього маху його зніс,
      Продер іклом живіт. Ніхто із люду
      Не встиг на поміч… - То коли було?
      - Якраз седмиці дві минуло нині.
      Десь пообіді вепрові ікло
      Привело в лісі князя до загину.
      - Вже дві седмиці?! У той день якраз
      Загинув Трувор . Збіг чи диво, може.
      Він чув таке уже не один раз,
      Що близнюки і долі мають схожі.
      Почув Синеус у останню мить
      Смерть свого брата. Може, це й згубило
      Його? Ще міг би, може, жить та жить.
      Таке нещастя винести не в силах,
      Всю ніч просидів Рюрик при воді.
      Ніхто не зна: чи плакав, чи тримався.
      Сам наодинці з відчаєм сидів
      На чиюсь поміч і не сподівався.
      Але на ранок знову князем був.
      Прийшов спокійний, лиш поблідлий з виду.
      Ніхто ні слова жалості не чув.
      Від сліз, як були, не лишилось сліду.
      Позвав Алдана, кревного свого,
      Велів у Білоозеро збиратись.
      Повчив, як треба діяти, його
      І разом ваграм в чужині триматись.

      По смерті Гостомисла Холм весь час
      Жив неспокійно. Бо серед еліти
      Його не було кому замінити.
      Збиралися старійшини й щораз
      Зчинялась буча. Кожен гнув своєї
      І кожен прагнув «гостомислом» буть,
      Чужої думки не хотів і чуть.
      І не було від колотнечі теї
      Життя у місті. Врешті серед всіх
      Було лиш двоє, хто, щоб владу взяти,
      Готові були, навіть, убивати
      Тих, хто стояли на шляху у них.
      Один був Мутор – тисяцький. За ним
      Стояли ті, хто ліпшими мужами
      Себе вважали. Кожен, хай не прямо,
      Теж ліз у перші. Але, разом з тим,
      Знав, що лиш Мутор – хитрий і підступний,
      Спроможний буде місту раду дать,
      Бо черні треба вміти рот заткать.
      А задля цього слід триматись купи.
      Другий же, черні любий, був Вадим,
      Якого всі Хоробрим прозивали.
      Він справді був хоробрим, що давало
      Йому себе вважати саме тим,
      Хто має право містом правувати.
      А, раз за ним вся чернь місцева йшла,
      То й сила в нього чимала була,
      Яку нелегко було подолати.
      Він з часом гору взяв у боротьбі,
      Ходив по місту з «радниками». Тії
      Були немов дружинники. Лихії
      Часи настали. Мутор і собі
      Найняв охочих. Інші не відстали.
      Без бійок важко було розійтись
      При стрічі. Мов у прірву Холм котивсь.
      Всі на криваву сутичку чекали.

      Ще тільки-но у Ладозі він став,
      Лічуя Рюрик у Холм-град відправив,
      Щоб той йому про всі тамтешні справи
      Щоразу при нагоді звітував.
      І той купцями, що з товаром йшли
      Чи то людьми, яких зманив за куни,
      Слав Рюрику свої таємні руни,
      Де всі новини про Холм-град були.
      Тож Рюрик завше був у курсі справ,
      Дививсь, як розвиваються події
      І, тішачи якісь свої надії,
      Свого часу завітного чекав.
      Коли уже далеко все зайшло
      І рід на рід готовий був устати,
      Свою гру Рюрик розпочав. Було
      Лічую ним надіслано наказ:
      Почати! І якось в годину пізню
      Лічуй постукав молотом залізним
      В ворота дому Мутора. Якраз
      В будинку всі уже збирались спати.
      Слуга півсонний довго щось питав
      Та забиратись геть йому казав,
      Бо не хотів нікого в двір пускати.
      Але Лічуй настійливо просив
      Господаря йому скоріш позвати,
      Бо має щось нагально передати.
      Урешті Мутор вийшов і велів
      Пустити. У світлиці віч-на-віч
      Вони довгенько вдвох проговорили.
      Вже і зоря уранішня світила,
      Схилялася до ранку темна ніч,
      Коли Лічуй господаря лишив
      І його темна вулиця сховала.
      Та вже у домі Мутора не спали,
      Бо було видно зовсім не до снів.
      На другу ніч ворота раз по раз
      Перед гостями тихо відкривались
      І ті, як тіні, в темний дім скрадались,
      Де їх збирав господар у цей час.
      Коли зійшлися кликані усі,
      Ворота слуги наглухо заперли
      І у господі все, здавалось, вмерло,
      Лиш місяць колом в небесах висів.
      В світлиці при маленьких каганцях
      І вікнах завішених розсілась
      Вся холмська знать. І кожному хотілось
      У Мутора дізнатись: нащо ця
      Така таємність? Мутор же сидів,
      Закривши очі, наче слухав тишу
      І чулося важке дихання лише.
      Але нарешті він заговорив:
      - Панове! Я усіх вас тут зібрав,
      Бо всім відомо, що часи непевні
      Настали в Холмі. Скоро наші кревні,
      Можливо, стануть черні для забав.
      Вадим Хоробрий зовсім знахабнів.
      У князі пхнеться. Чернь йому підмога.
      Чекати всього можемо від нього.
      Тому, панове, і здалось мені:
      Нам треба разом щось цьому робити!
      - А що конкретно пропонуєш ти? –
      Хтось одізвався. – Я? Аби спасти
      Себе й добро своє, щоб далі жити,
      Як і жили ми, пропоную так:
      Варягів треба в місто запросити.
      Лише вони нас зможуть захистити.
      - Варяги, звісно, захистять, однак,
      Не ми, а віче може це рішати?!
      А воно зробить, як велить Вадим.
      - Тож розібратись треба перше з ним!-
      Хтось подав голос з темряви: - Прибрати,
      Цього Вадима. – Так, я згоден з тим,-
      Знов Мутор слово взяв,- Але не вбити.
      Нам вбивство віче може не простити
      Тож треба шляхом діяти другим.
      - Яким? –Я от що, браття, пропоную:
      Ви чули звістку – в Києві помер
      Князь Дір? Аскольд за князя там тепер,
      Один землею Руською керує.
      Ми з князем Діром заключили ряд
      На те, щоб наші лодії з товаром
      Крізь Русь ішли безперешкодно старим
      Шляхом з варяг у греки і назад.
      Тепер, коли Аскольд за князя сам,
      Із ним потрібно новий ряд вкладати.
      Посольство, значить, треба в Київ слати.
      Вадима і відправимо. Хай там
      Державні справи спробує рішити.
      А ми, тим часом, скличем віче тут.
      Нам без Вадима зовсім легко буде
      Його умовить. Щось намелем люду.
      Він же наївний, цей горластий люд.
      Доки Вадим повернеться назад,
      Уже й варяги тут у місті будуть.
      Нехай тоді горлає скрізь і всюди.
      Він вже не зможе поламати ряд.
      Чи згода, браття? – Тиша залягла.
      Щось кожен розмірковував про себе,
      Адже усе тут врахувати треба.
      Ціна ж за все великою була.
      Урешті всі, один по одному
      Про свою згоду Мутору сказали
      Й сиділи аж до ранку мізкували,
      Що саме їм робити і чому.

      Невдалим для посольства видавсь час.
      У Києві на нього не чекали.
      Напевно, доля карти так розклала,
      Аби Вадим затримавсь був. Якраз
      Ховали там Аскольдового сина,
      Який загинув від руки болгар.
      Для князя то великий був удар.
      Бо ж син у нього був один-єдиний.
      Коли Вадим до берега пристав,
      Під Києвом могилу насипали
      Там, де й раніше княжий рід ховали.
      Аскольд поблідлий, мовчазний стояв.
      Молив, напевно, до свойого бога
      Аби той йому сина повернув.
      Та бог його прохань, мабуть, не чув,
      Бо не було і відгуку від нього.
      Спинивсь Вадим в заїжджому дворі
      Аж на Подолі. Став на те чекати,
      Коли із князем зможе розмовляти.
      А князь заперся на своїй Горі
      І не хотів ні бачити нікого,
      Ні чути. Горе медом заливав.
      За дві седмиці лише слуг позвав
      Аби спитати, хто чека на нього.
      А справ зібралось вище голови:
      І суд князівський, і посли зусюди.
      А в нього мов урвалося у грудях,
      Він чув слова та суті не ловив.
      Мов у тумані рішення приймав.
      Вадима також вислухав терпляче,
      Сказав: - Як треба, то вкладемо, значить
      Ряд новий!.. – Й більш Вадима не тримав.
      Виходячи вже з княжих теремів,
      Вадим у сінях з дівчиною стрівся.
      Така красуня. Він аж зашарівся
      І не знайшов для привітання слів.
      Вона й очей на нього не звела,
      Теж зашарілась і шмигнула в двері.
      А він стояв, немов глуха тетеря,
      Доки очуняв. – Хто така була?-
      Спитав слугу. – Та це ж сестра Аскольда
      Єфанда! – Гарна! – тільки й зміг сказать.
      Але відтоді ночі не міг спать,
      Бо дівчину забути було годі.

      У Холм свою дружину Рюрик вів,
      Лишивши, правда, в Ладозі залогу.
      Того і віче вимагало з нього,
      А більше він і сам того хотів.
      Що там на вічі Мутор говорив,
      Старійшини як саме закликали,
      Та віче вони все ж переконали,
      Заплутавши в тенета своїх слів.
      Гонець, який від Мутора примчав,
      Велів негайно Рюрику зніматись,
      В дорозі не баритись, готуватись
      До сутичок можливих. Рюрик знав
      Без того, що ускладнення можливі,
      Але дружина вірна, сам збирав.
      Та все ж не для годиться поспішав,
      Тут може бути кожен день важливим.
      І радісно було в душі його,
      Хоча одне спокою не давало:
      Їм в місті віче буть забороняло,
      Тож слід шукать пристанища свого
      І то скоріш, доки Вадим відсутній.
      Та цю проблему якось він рішить.
      Важливо добре табір укріпить,
      А далі вже щось будувати путнє.
      Він вже на місці місце обере
      Так, щоб його не викурили звідти.
      Він буде ще по-справжньому радіти,
      Як Холм його надії не зжере.

      Холм вже на нього зранку виглядав.
      Чи то роботи у людей не було?
      Та ледве тупіт здалеку зачули,
      Як кожен всю роботу покидав
      Та й на дорогу аби військо стріти.
      Старійшини попереду усіх.
      Смішки ховають в бородах своїх:
      Вдалося чернь горласту обдурити.
      Здолавши на шляху мілкий ручай,
      Варяги підійшли впритул до люду,
      Який, здавалось, купчився усюди.
      Тут будь готовий – всякого чекай.
      Спинився Рюрик. Мутор підійшов,
      Вклонився князю. Той собі вклонився.
      - Швидкий ти, княже! Чи не утомився?
      Сюди так швидко з Ладоги прийшов.
      - Ні, не втомився. Звичні ми до того.
      Скажи, де маєм стати на постій?
      - Та тут уже усе на вибір твій.
      Поки он там спочиньте із дороги!-
      Вказав він на розставлені столи
      Посеред поля. – Холм вітає радо!-
      А вже тихенько: - Маю я пораду:
      Насторожі триматися вели
      Своїй дружині! – То само собою! –
      Він своє військо навпіл розділив.
      Як половина встала з-за столів,
      То друга сіла. А народ юрбою
      На те все, як на видиво глядів.
      Не кожен день чужих побачиш воїв.
      А Рюрик, взявши декількох з собою,
      За себе Гріма старшим залишив
      І рушив на околиці поглянуть.
      У Мутора коней собі доп’яв.
      Спочатку Холм об’їхав, що стояв
      Над Волховом, одесну. Непогано:
      Тут Волхов, там ручай Тарасовець,
      Вали високі, дерев’яні стіни.
      Така твердиня ворога зустріне,
      Всі плани може звести нанівець.
      Проїхав Рюрик річку Жилотуг.
      Там місце теж знайшлося непогане.
      Рішив: проїде трохи ще, огляне
      Й зведе дитинець, може, саме тут.
      Іздалеку поглянув на Перинь.
      Не став тривожить поки іще бога,
      Назад поїхав. Подолав дорогу.
      - Ну, що? – зустрів їх Мутор,- Відпочинь!
      Знайшов що треба? – Може бути й так!
      Але за Волхов мимохідь поглянув.
      - А те он місце зовсім непогане!
      Поглянь-но, Гріме. Той он пагорб як?
      - Та добрий, княже! Певно, саме те.
      І ворог, коли з півночі надійде,
      Ніяк твердиню нашу не обійде,
      Між двох вогнів опиниться зате.
      - Ну що ж, отак і зробимо, мабуть!
      - А як же називати його будем.
      - Хай Новим градом називають люди!-
      Промовив Рюрик, щоб далеко чуть.
      І вже на ранок вої почали
      На тому боці місто будувати,
      А вони вміли швидко працювати.
      За кілька день насипали вали.
      На них сторчма поставили колоди.
      Вкопали добре, загостривши верх.
      По всій окрузі чутно: «Гех!» та «Гех!»
      Над Волховом, що котить свої води
      Кудись туди, на північ поспіша,
      Звідкіль з’явився новий князь у Холмі.
      Тоді іще нікому не відомий,
      Але який завзяттям утішав
      Люд в місті Холмі і по всій окрузі.
      Бо ж новий град на їх очах вставав.
      Тоді іще ніхто того не знав,
      Що стане далі. Навіть близькі друзі
      Не бачили, що це не просто князь,
      Не просто град – початок дня нового.
      Що зникне Холм, забудуть всі про нього.
      А місто те, що зводиться якраз,
      Стояти буде ще віки й віки.
      І буде знаний по усьому світу.
      Тоді було це лиш богам відкрите
      І для людей невідоме поки.

      872 г. Убиен бысть от Болгар Осколдов сын.
      Того же лета оскорбишася новгородци, глаголющее: «Яко бытии нам рабом и многа зла всячески пострадати от Рюрика и от рода его».
      Того же лета уби Рюрик Вадима Храброго и иных многих изби новгородцев съветников его.

      Никонівський літопис

      Вадим вертався з Києва сумний.
      Хоч новий ряд укласти удалося
      Та його серце сумувало досі
      По дівчині, сестрі Аскольда. Тій,
      Яку йому хотілося обняти,
      Але яка далека так була.
      Вже лодія його Ільмень пройшла.
      Вже й видно сосни на Перині. Стати,
      Аби Перуну треби принести?
      Мабуть, пізніше. Ось і Холма стіни.
      Чека на нього? Але, що це? Дивно?
      Коли це встиг тут новий град зрости?
      Одесную прадавній Холм сірів.
      Ошуюю, попереду здіймався
      І стінами новими хизувався
      Град невідомий. Хто це його звів?
      Ледь лодія до пристані дійшла,
      Вадим на берег скочив і до люду,
      Який снував по пристані усюди:
      - Що сталось, люди? – піт утер з чола,-
      Що це за град стоїть на боці тім?
      Коли я йшов, його іще не було.
      - То Новий град! – озвались ті, що чули,
      -То Рюрик звів. Варяги там у нім.
      - Варяги там? Та як вони посміли
      Сюди без згоди нашої прийти?
      - Так віче порішило, доки ти
      Ходив у Київ! – Віче запросило?-
      То для Вадима був удар страшний.
      Йому все миттю зрозуміло стало:
      Чому його до Києва послали.
      Він весь кипів і гнів пекельний свій
      Не знав, на чиї голови послати.
      На тих, за кого він горлянку рвав,
      Які так легко відреклись від нього?
      Чи хто послав його у цю дорогу?
      Чи то на себе? Мав би знати! Мав,
      Що затіва щось Мутор! Що робить?
      Сумний, розбитий він подавсь додому.
      Не став сьогодні звітувать нікому.
      Хай, ранок скаже, як їм далі жить.

      У Новім граді з ранньої зорі
      І аж до ночі цюкають сокири.
      Не лиш варяги, навіть люди з миру
      Почали в місті зводити двори.
      Найперший Мутор. Він бо розумів:
      Мечі варязькі – захисток надійний.
      У Новім граді буде він спокійний.
      Тож першим двір і терем в ньому звів.
      Старійшини теж слідом подались,
      Купці багаті. Місто оживало.
      Посадські люди тільки-но зітхали
      Та заздрили. Коли Вадим з’явивсь
      І взявся знову чернь провокувати,
      Мовляв, спалити той проклятий град,
      Багатіїв всіх вигнати назад,
      Варягів знову в Ладогу прогнати.
      Холм зашумів. Люд купчився, кругом.
      Слова Вадима переповідали.
      Знов «чорні» люди войовничі стали.
      Знов круг Вадима «радники» його
      Не просто так - з сокирами, з мечами,
      Готові миттю кинутися в бій.
      А Холм гудів, немов бджолиний рій,
      Розбурханий гнівливими речами.
      Та серед тих Вадимових речей
      Тихцем між люду поголос пустився:
      Вадим, мовляв, не просто розлютився,
      Йому кохання на душі пече.
      Плітки пускали, може, вороги,
      А, може і свої. Та обростали
      Плітки ті словом, наче свині салом
      І вже Вадим чи той, чи вже другий.
      Казали, наче він руки просив
      Княжни та в неї одкоша отримав,
      Тому й дививсь на все очима злими
      І виливав на всіх навколо гнів.
      Казали, що красуня та княжна,
      Якої світ ніколи ще не бачив
      І, що Вадим тоді поклявся, наче,
      Що, все рівно, його буде вона.
      Хто вірив, хто сміявся з слів отих
      Та тиха вода, навіть камінь точить.
      І, сказане тихенько, поза очі
      Страшніш іноді криків голосних.

      Зустрілись Рюрик з Мутором якраз
      Під вечір, щоб питання обсудити:
      Що із Вадимом далі їм робити.
      Рішили, що прийшов для віча час.
      І биричі по місту подались
      Аби на віче весь народ скликати.
      На вічовому полі ніде стати,
      Здається, всі чоловіки зійшлись.
      Стоять, старійшин на поміст чекають,
      Про щось розмови купками ведуть.
      І гамір той навкруг далеко чуть.
      В руках ціпки і палиці стискають
      Та позирають скоса за поміст,
      Де в повному озброєнні варяги
      Застигли. Лиш полоще вітер стяги
      Із соколом: розправив крила й хвіст
      І стрімко мчить, не зупинить польоту.
      Хоч знає кожен, що чужинцям зась
      На віче, але ж Рюрик князь
      І, хоча більшість, звісно, буде проти
      Та доки віче того не рішить,
      Ніхто на себе не візьме – почати.
      Вадим он прийде та почне кричати,
      Тоді юрбою кожен підтвердить
      Своє бажання. Так от і стояли.
      Нарешті віче зашуміло: «Йдуть!»
      Із Новограда вже долали путь
      Старійшини. Вже Волхов подолали
      І йшли тепер юрою. Перед всіх
      Йшов Мутор. А ті купчились позаду,
      Мов невелике зляканеє стадо,
      Яке не знає, нащо гонять їх.
      Із Холма майже у той самий час
      Вадим з’явився. З «радниками» слідом.
      Ішли юрмою, розвеселі з виду.
      Вадим ступав, неначе справжній князь.
      Із двох боків до віча підійшли
      І на поміст ступили майже разом
      Вадим і Мутор. У очах образи,
      Які грозою вилитись могли.
      Спочатку Мутор: - Браття, ми зійшлись
      На віче наше, як віки бувало,
      Щоб своє слово воно тут сказало.
      І рід словенський, сильний, як колись
      Міг панувати далі в оцім краї.
      Але для цього нам потрібен князь,
      Який би нами керувати взявсь.
      Що сам, як треба, рішення приймає.
      Нам треба нині сильная рука,
      Яка б могла і землю захистити
      Від ворогів, і племена скорити.
      Щоб данина, немов стрімка ріка,
      Текла до нас! Щоб місто багатіло!..
      Тут вже Вадим не стримався: - Мужі
      Холмградські , подивіться і скажіть:
      Чи треба князь нам? – й, доки думка тліла
      У головах юрби, сам відповів:
      - Так, князь потрібен! Що тут говорити?!
      Але кого нам хочуть посадити
      За князя? – головою він повів
      У бік варягів,- Що нам тепер – бути
      Рабом варягам ? Маємо страждать
      Від Рюрика? Від його роду мать
      Багато зла? Та схаменіться, люди!
      Нащо чужинці нам, як ми самі
      Спроможні своїм родом керувати.
      Варягів треба в Ладогу прогнати,
      А град той новий хай би геть здимів!
      Собі між себе князя оберем!..-
      А, доки він словами розкидався,
      По сходах Рюрик на поміст піднявся
      І його слово обірвав мечем.
      Застигло віче: що то коїть князь?
      Такого ще на вічі не бувало,
      Щоби людей так просто убивали.
      І, доки тиша тая затяглась,
      Варяги раптом кинулись з мечами
      На «радників» Вадима. Склалось так
      Чи хтось продумав добре та, однак
      Вони біля варягів стали прямо.
      Не встигло віче з того відійти,
      Що Рюрик вбив Вадима, як за хвилю
      Варяги усіх «радників» скосили,
      Ніхто життя своє не встиг спасти.
      А Рюрик, ледве дзвін мечів затих,
      Звернувсь до віча: - Не лякайтесь, люди!
      Ніхто нікого більш вбивать не буде.
      Мій меч готовий впасти лиш на тих,
      Хто є загроза містові і люду!
      Бо я ж ваш князь! І вам тепер служу!
      Послухайте, що я вам ще скажу:
      Я обіцяю, доки князем буду,
      То не порушу поміж нами ряд.
      Зроблю наш край ще більш багатим!
      Ніяких бідне будете ви знати!
      Для вас усіх відкритий Новий град
      Стояло віче тихе від речей,
      Які до них з уст Рюрика лунали.
      Чи люди що робити ще не знали?
      Дивились, як повільно кров тече
      Вадимова і капає з помосту.
      Хто б його долю повторить хотів?
      Що з того люди матимуть прості?
      Хіба біліти полем будуть кості?!
      Тож скоро люди мовчки розійшлись
      Та все на вбитих скоса позирали.
      І їх ті вбиті більш всього лякали:
      Мовчи, щоб сам між них не опинивсь!

      873 г. Того же лета воеваша Асколд и Дир Полочан и много зла сотвориша.

      Никонівський літопис

      З тих пір пройшло і часу небагато.
      Зібралась якось рада всіх старшин
      Послухать князя. Й перед ними він
      Почав про плани про свої казати.
      - Залоги наші нині вже стоять
      В Ізборську, Білоозері, Ростові
      І Ладозі. Ми можемо торгові
      Шляхи зі сходу і назад тримать.
      Нам мурома вже платить данину.
      Тепер ми маєм Полоцьк собі взяти,
      Аби торгівлю й цю контролювати.
      - Ти пропонуєш з Києвом війну?
      Поглянув князь на того, хто кричав,
      Всміхнуся хитро: - Про війну ні слова,
      Бо воювати Київ не готовий.
      - Чом не готовий? Звідки ти це взяв?
      - На те я й князь, щоб знати про таке.
      По смерті Діра уличі й древляни
      В містах закрились і не дали дані
      Аскольду. Тож становище хистке
      У Києві. Не здатен зараз він
      Свої війська на Полоцьк посилати.
      Йому б повсталих тих погамувати.
      - Але ж стоїть у Полоцьку загін –
      Залога руська. Що із ним робить?
      - Що з ним робити я вже нині знаю.
      І це не важко буде, обіцяю
      У русів місто Полоцьк захопить.
      - Але ж Аскольд підкорить знов древлян
      І уличів і прийде сюди з раттю.
      - Ну, що ж, як прийде – будем воювати.
      Але у мене і на це є план.
      Ми скоро русам Полоцьк віддамо.
      - То нащо ж брати? – Як лежить погано,
      Чому б не взяти? Пізно або рано
      Ми місто назавжди заберемо.
      А поки візьмем з міста данину,
      З торгівлі також будемо щось мати
      Та і дарма не будем повертати
      Аскольду Полоцьк. Виставим ціну.
      Хай платить князь, як хоче повернуть.
      Так, що резони, бачите чималі.
      То що – воюєм чи то скнієм далі?
      - Воюєм, княже, так тому і буть!

      Понад Двіну по річці Полота
      Жили від річки звані полочани.
      Колись скорили руси їх мечами.
      Не всіх, чого їм лізти в болота,
      А тих, хто жив якраз понад Двіною,
      Де йшов торговий до варягів шлях.
      Тримали руси міцно у руках
      Це місто, на яке тепер війною
      Зібрався Рюрик. У похід він взяв
      Своїх варягів, і словен, і мерю,
      І весь, і чудь, і кривичів. На двері
      Нікому, хто просився, не вказав.
      Не військо, навіть, воїв кількасот.
      Та Рюрик був досвідчений і бачив,
      Що люди всі умілі, хоч гарячі,
      З такими він не матиме турбот.
      На лодіях по Ловаті пішли,
      А далі волок і уже Двіною.
      Спинилися, готуючись до бою,
      День, мабуть, як до міста не дійшли.
      Тут князь одну із лодій спорядив
      В купецьку, навалив товару всього,
      Що тяг із Новагорода самого.
      Купцями також воїв нарядив.
      Велів у Полоцьк чимскоріш пливти
      І там себе купцями видавати,
      На Рюрика із іншими чекати.
      І у момент рішучий нанести
      Удар ізсередини, щоб відкрити
      Ворота міста й Рюрика впустить.
      Тоді вже місто легко захопить
      Й багато крові не прийдеться лити.

      На диво план у Рюрика удавсь,
      Бо руси, мабуть того не чекали.
      Вони скоріш варягів виглядали
      Із заходу. Тож лодіями князь
      Дійшов безперешкодно аж до міста.
      Воно тоді було не по Двіні,
      Над Полотою, трохи в стороні.
      Залога русів – чоловік із триста,
      Розслабилася, видно, бо давно
      Набігів не було. Поки схопилась,
      Поки ворота міста зачинились,
      Уже і Рюрик попід стін. Воно,
      Здалося, й війська, може, небагато,
      Щоб триста русів стримать не могли.
      Та, коли більшість стіни зайняли
      І стали врешті нападу чекати,
      «Купці», що вранці лише припливли
      І в місті разом з усіма сховались,
      Тепер з мечами (де вони і взялись)
      Тіснить ворітню варту почали.
      Та втримати удару не змогла
      (Знав Рюрик добре кого посилати –
      Для них мечем заввиграшки махати)
      Тож незабаром варта полягла,
      Ще мить й ворота навстіж і туди
      Стрімким потоком ринули варяги.
      І русів вже ні сила, ні відвага
      Порятувати не змогли з біди.
      Хто зброю склав, ті залишились жити,
      Хто ні – того ніхто не пожалів.
      І Полоцьк впав. Вже вечір наступив,
      Деінде ще продовжувало тліти,
      А рарог вже над містом майорів,
      Князівський знак – мовляв: це місто моє!
      І Рюрик походжав на місці бою,
      Насуплено дивився із-під брів,
      Сердито воям роздавав накази,
      Але в душі, як хлопченя радів:
      Іще один з слов’янських городів
      Його став. Ненадовго хай. Одразу,
      Проте, всього не можна ухопить.
      Ще прийде час! Ще прийде час!Ще прийде
      І він у Київ переможцем ввійде.
      Настане та, така жадана мить.
      А поки вбитих знести повелів,
      Як звичаї прадавні вимагали.
      Їх по своїх обрядах поховали.
      Порядок Рюрик в Полоцьку навів,
      Велів місцевий люд не зачіпать.
      Взяв данину, зготовлену на Київ.
      Хай новгородцям душу відігріє,
      Як про похід він буде звітувать.
      Лишив залогу в місті, повелів
      Не розслаблятись, бути насторожі
      Та відбивати наступи ворожі.
      А сам назад у Новий град поплив.

      Аскольд… Дир … беста княжаща в Киеве, и владеюща полями, и беша ратнии с Древляны и с Улици.
      Начальная часть младшего извода Новгородской первой летописи.


      Скоривши врешті уличів й древлян,
      Але уже на слідуюче літо,
      Повів Аскольд полки на полочан
      Аби варягів витурити звідти.
      Та взяти місто з ходу не вдалось.
      Варяги свою справу добре знали.
      Затриматись Аскольду довелось,
      Що вже і білі мухи майже впали.
      Не змігши взяти місто, руська рать
      На полочанах зло своє зганяла,
      Ходила на прокорм з місцевих брать,
      Ледь села не до нитки обдирала..
      Урешті, добре витримавши час,
      Посли із Новгорода прибули.
      Прийняв їх дуже хмурий руський князь.
      - Чого хотіли? – тільки і почули.
      Їм Рюрик добрі настанови дав,
      Отож на те уваги не звертали.
      Вклонивсь найстарший низько і сказав:
      - Нас, князь, на перемовини прислали.
      Князь Рюрик тобі Полоцьк віддає,
      Якщо потрібен. Але за умови.
      По-перше, викуп – скільки в рік дає
      Данини місто за діла торгові.
      По-друге, вільне плавання крізь Русь,
      Для наших у Русі торгівля вільна.
      В душі Аскольда: «Я ще доберусь!»,
      Але мовчить, бо не його година.
      По-третє, - мовить далі посланець,-
      Руки сестри твоєї Рюрик просить,
      Єфанди. Й піде з нею під вінець.
      Аскольд, що мовчки слухав все те досі,
      Аж кинувся: - Ні, не бувать тому!
      Я не віддам сестру свою за нього!
      А Полоцьк усе рівно я візьму!
      Такий отвіт несіть до князя свого.
      Та ненадовго стачило його.
      Торгівля стала, в Києві неспокій,
      Степовики вовтузяться кругом,
      А ще древляни й уличі під боком.
      Тож, коли листя впало із дерев,
      Прибув гонець Аскольда передати:
      Хай Рюрик все, що запросив бере
      Аби пустим у Київ не вертати.

      Ледь крига скресла і сніги зійшли
      І став «із грек в варяги» шлях можливим,
      Три лодії з Почайни відійшли
      І подались угору неквапливо.
      Везли за Полоцьк щедру данину,
      Бо скоро вже купці підуть Двіною.
      А першою ще везли і княжну.
      Сідала бідна в лодію сумною.
      Хіба сестрі жадана доля буть
      Монетою розмінною для брата,
      Який її благань не хоче й чуть
      І нею за якесь містечко платить,
      Десь в чужині за тридесять земель?
      За зиму сльози висохли у неї.
      Йшла горда поміж київських осель,
      До долі призвичаїлась своєї.
      А поряд брат. Не підлий той Аскольд,
      Князь київський, а брат її по мамі
      Олег. Він і заступник, і герольд.
      Для неї нині найрідніший самий.
      Дір ще ізмалку не любив його.
      Жону любив, красуню на весь Київ,
      Що чоловіка втратила свого.
      Втопився молодим у чорториї,
      Яких весною вдосталь на Дніпрі.
      А була жінка не простого роду,
      Таку не сором мати на Горі.
      Князь Дір удало скориставсь з нагоди.
      Він взяв її із сином ще малим,
      Але ніколи не прийняв, як свого.
      Ріс хлопець в княжім теремі чужим,
      Рідня вся відверталася від нього.
      Аскольд, що братом старшим його став,
      Теж незлюбив Олега, відвертався,
      Все байстрюком з дитинства називав,
      Ніколи з братом названим не грався.
      Тож ріс він хоч в князівських теремах,
      Але самотньо. Та не піддавався,
      Учився меч тримати у руках,
      Тямущим ріс, до всього придивлявся.
      Одна сестра і тішила його
      Носився він із нею ще малою.
      Від всіх напастей захищав кругом,
      Стояв за неї проти всіх горою.
      І от тепер, коли Аскольд рішив
      Сестру віддати заміж за чужинця,
      Олег із нею Новгород поплив.
      Був гнівом переповнений по вінця
      І ладен був Аскольда покарать,
      За меч хапався, бачачи Єфанду,
      Що сліз не устигає утирать.
      Вона ж, таке все бачачи, й не рада,
      Що братові неспокій завдає.
      Хоч і боліло, у собі тримала.
      Що вже поробиш: доля – яка є,
      Хоча другої, кращої чекала.

      Ільмень похмуро лодії зустрів.
      Хоча і часу вже пройшло чимало,
      Поки мандрівці довгий шлях долали.
      І Київ досить тепло їх провів.
      Та тут було ще зовсім прохолодно.
      Холодний вітер зимовий гуляв.
      Сніг вже зійшов, хоч де-не-де лежав
      І крига ще не вся зійшла на воду.
      Нарешті в Волхов лодії ввійшли.
      Пливли водою темною поволі.
      Вдивлялись, де закинула їх доля
      Й не дуже з того радісні були.
      Навкруг низькі безлісі береги
      І тільки пагорб із сосновим гаєм
      Доволі живописно виглядає
      По правий бік, де требище. Боги
      Такі місця, напевно, полюбляють.
      Тут, кажуть, як і в Києві, Перун.
      Там, правда, його зне́сли на Гору́,
      А тут, бач, треби в сосняку справляють.
      Перинь минули. От і Новий град.
      Два міста понад Волховом постали:
      З одного боку стіни міста старі,
      З другого нові. І лодійний ряд
      Тулився ближче до нових помостів.
      Напевно там чекає її князь?
      А тут і вітер з озера узявсь,
      Напнув вітрила: зустрічайте гостей!

      Князь зустрічав на пристані її.
      Навкруг суворі при мечах варяги.
      Вона ступила, сповнена зневаги,
      На нього очі підняла свої.
      Князь був давно уже не молодий,
      Проте стрункий, підтягнутий, красивий.
      На голові волосся зовсім сиве
      І сивина у бороді густій.
      Дивився зацікавлено на неї
      І їй було приємно, що в очах
      Його читалось: «Ах, красуня! Ах!»
      Хоч він ні слова не сказав. Своєю
      Уже вважав, напевно. Крок ступив,
      Мабуть, аби за руку її взяти.
      Та поміж ними стала постать брата,
      Який її від князя заступив.
      - Ти хто? – спитав у нього різко князь.
      - Хто я? Олег! Я брат її! Ніколи
      Я не дозволю їй завдати болю.
      - Я й не збиравсь. Ви ж прибули до нас
      Аби вона жоною мені стала?
      - Бо так Аскольд у Києві велів!
      - Я у словах твоїх вчуваю гнів?!
      - А ви на інше тут, мабуть, чекали?
      - Та ні. Хоча?.. Ні, ти таки правий,
      Твій гнів цілком для мене зрозумілий.
      Але її примушувати силой
      Я не збираюсь. Все рішати їй.
      Хай поживе у теремі моїм.
      І ти у мене будь жаданим гостем.
      Коли мине час відчаю і злості,
      Можливо, рідним стане вам мій дім.
      Я удівець, уже мав три жони,
      Від них двох дочок ще маленьких маю.
      Собі жону, їм матері шукаю,
      Бо без матусі хиріють вони.
      Та і мені часом не вистача
      Жіночих рук у теремі моєму.
      Чого ж ми стали тут на вітрі? Йдемо!
      Я ж не морозить вийшов, а стрічать.
      Він пропустив Олега наперед.
      Княжну не ризикнув за руку взяти.
      Пішов ізбоку, скоса щоб вивчати,
      Яка вона. Вуста – солодкий мед,
      Зелені очі, погляд, хоч суворий,
      Але такий, що в душу зазира.
      У ньому кров заграла – не стара
      Іще, він був звернути ладен гори.

      Час йшов. У домі Рюрика жили
      Єфанда і Олег. Вона ховалась,
      На очі князю втрапити боялась,
      Хоча стрічатись не було й коли
      Із нею князю Рюрику. Турботи
      Щоденні: зранку, ледь зійшла зоря,
      Він вже й подався. Бо не довіряв
      Нікому тої княжої роботи.
      Бувало, що й на тижні десь зникав,
      То в Ладогу чи то в Ізборськ подався.
      За всім дивився, всього дослухався
      І сам усе як слід перевіряв.
      Олег спочатку якось сторонивсь,
      Але не міг на місці усидіти,
      Тож став іноді Рюрика просити
      З собою взяти. Згодом вже водивсь
      Із Рюриком по всьому Новім граду.
      Хапав науку майже на льоту
      І бачив князь цікавість не просту,
      Але тому був тільки дуже радий,
      Бо думав через брата до сестри,
      До її серця простелить доріжку.
      Та й про майбутнє своє думав трішки.
      Минає час. Ще наче й не старий,
      Але ж не вічний. Кому він залишить
      Те, що життям усім своїм надбав?
      Адже братів, на жаль, уже не мав
      І з найрідніших – двоє дочок лише.
      Серед варягів кревні ще були,
      Але не близькі. Сина б йому мати!
      Не дали боги. Тож Олег за брата
      Для нього став. Поволі почали
      Між них обох теплішати стосунки.
      Вже Рюрик владу йому довіряв,
      Як Новий град надовго залишав
      І цим немов поїв Олега трунком
      Подяки. Той, з довіри той рад,
      Сестрі весь чаш нашіптував на вухо,
      Що Рюрик дуже добрий. Та послуха
      І теж інакше дивиться. На лад
      Поволі йшли й відносини між ними.
      Вона уже й не відверта очей,
      І не тікає від його речей.
      І за дітьми доглядує чужими.
      Хоч у душі зневіра ще жила,
      Що князь її все ж хоче обдурити.
      А що: багатство, влада, гарно, сито?
      Схотілось князю ще і зі стола
      Чужого чогось смачного вхопити?!
      Та з часом стала прозрівать вона
      І зрозуміла, що йому жона
      Потрібна, бо хотілося любити
      Та щоб тебе любили, не за те,
      Що в тебе гроші, слава чи то влада.
      А щоб завжди стрічали вдома радо.
      В розлуці ждали з трепетом вістей.
      Бо влада, гроші втомлюють-таки
      І хочеться простого щастя дому.
      Хоч Рюрик те не говорив нікому
      Та цим він жив останнії роки.
      Його душа самотньою була
      Так само, як душа Єфанди, тому
      Вона почала відчувати в ньому
      Те, чим сама вже скільки літ жила.
      І вже не князя бачила у нім,
      А душу ніжну, трепетну, самотню,
      Яка шука розради у роботі,
      А мріє лише про щасливий дім.

      Дієвий князь, що множив їхні статки,
      Все більше й більше черні любий був.
      Він не чіпав заведені порядки
      (Вадима смерть народ вже й призабув).
      Зростали Нова града володіння,
      Все більш земель платили данину.
      Чужі варяги із-за моря нині
      Не заглядали і їхню сторону.
      Проте старшині князь більмом на оці.
      Чим більш народ підтримував його,
      Тим менш були на князевому боці
      Вельможні новгородці. До всього
      Почали проти нього пліткувати,
      Бо плітки черні – забавка завжди.
      Хотіли князя плітками дістати
      Та готували ще підліш ходи.
      Князь тим не надто, правда, переймався,
      Бо ж розумів: як заважа й кому.
      Та не для черні й старшини старався,
      Робив-бо те, що треба самому.

      874 г. Иде Асколд и Дир на Греки…

      875 г. Възвратишася Асколд и Дир от Царяграда в мале дружине и бысть в Киеве плачь велий.
      Того же лета бысть в Киеве глад велий.
      Того же лета избиша множество Печенег Осколд и Дир.
      Того же лета избежаша от Рюрика из Новагорода в Киев много новогородцких мужей.
      Ходи же [Осколд] и на Кривичи и тех победи.

      Никонівський літопис

      Тим часом Київ жив життям своїм,
      Яке було нерадісне. В Царьграді
      Про Діра смерть дізналися і раді.
      Відмовились від вкладеного ряду.
      Він від початку тягарем був їм.
      Купці з Русі вертали звідти злі
      І йшли мерщій жалітися до князя,
      Несли йому усі свої образи,
      Просили в нього захисту. Не зразу,
      Але Аскольд збиратися велів
      В похід на це ромейське місто кляте.
      Узяв дружину, хоч не всю. Лишив
      В Русі частину. Добре ж розумів:
      Древлян-бо тільки й уличів скорив,
      Вони щомиті ладні знов повстати,
      Як тільки взнають: Русь уся пішла
      В похід далекий. Тільки те й чекають,
      На Київ войовниче позирають,
      Мечі й сокири напохваті мають
      Та мають ще в душі багато зла.
      Тож не всю Русь князь у похід узяв,
      Лишив у стольнім граді половину.
      Натомість клич по землях руських кинув:
      Хто хоче йти з Царьграда брать данину,
      Щоби негайно в стольний Київ мчав.
      Зійшлись під стяги княжі хто хотів.
      Хоча охочих було й небагато.
      З походом Діра годі й порівняти.
      Тоді вдалося тисячі зібрати,
      А нині сотні. Тож Аскольд повів
      Окрім русі, ще сіверян, охочих
      Дреговичів. Раніше Дніпр цвів,
      Як княжий флот на Царгород поплив,
      Бо сотні лодій йшли. А нині вів
      Аскольд десятки. Був темніший ночі,
      Мов відчував щось. Хоч і треби склав,
      І Хорс добро дав на похід далекий
      Аби за підлість заплатили греки.
      Та знав Аскольд, що буде то нелегко,
      Мабуть, тому так сумно виглядав.
      Кияни свого князя провели
      Й чекати стали. Та минуло літо,
      А там і осінь. Навіть звісток звідти,
      Де князь подався. Що його й робити?
      Жінки вже голосити почали.
      А там зима. Надії, що були,
      І тих не стало. Чутки долетіли,
      Що греки князя в пастку заманили
      І усе військо до ноги згубили,
      Самого князя у полон взяли.
      Чи так, чи ні? Хто знати про те міг?
      Вже б повернулись, коли б були живі.
      А, раз нема, мабуть, чутки правдиві,
      Буває всяко на кривавій ниві.
      Десь на чужині князь Аскольд поліг.
      Проте з весною повернувся князь
      Та повернувся у малій дружині.
      Лишив все військо майже на чужині
      І плач великий Києвом полинув
      Тих, хто своїх назад не дочекавсь.
      Князь повернувсь не сам, але при нім
      В сутані чорній волхв чужого бога,
      Що ні на крок не відступав від нього,
      Щось бубонів під вухо всю дорогу.
      І князь про все забув, здавалось, крім
      Волхва отого. В теремі заперся.
      Чи то щоб плачу отого не чуть?
      Чи то хотів похід гіркий забуть?
      А поміж люду вже чутки ідуть,
      Що їхній князь богів своїх відперся.
      Аси настали в Києві лихії.
      Біда, говорять, ходить не одна.
      Занадто пізня, затяжна весна,
      Спекотне літо, потім сарана,
      Великий голод завітав у Київ.
      У кожен дім, двір кожен зазирнув.
      Опухлий Київ жадібно дивився
      На княжий двір, де їхній князь закрився
      З чужим волхвом чужим богам молився,
      Про свій народ, здавалося, забув.
      І люд потроху ремствувати став.
      Мовляв, при Діру їм так добре жилось,
      А тепер боги геть на Русь озлились.
      «Прогнати князя!» - навіть, говорилось.
      Але випадок князя врятував.
      Примчали із-за Росі сторожі:
      Ідуть ордою з поля печеніги.
      Їх так багато, як зимою снігу.
      Давно не знала Русь таких набігів.
      Здолають скоро руські рубежі.
      Не тільки Руссю голод лютував,
      Пройшлася спека разом з сараною
      Тоді всією тою стороною.
      Тож печеніги і прийшли війною,
      Щоб хан орду свою нагодував
      З посівів руських, з руських городів.
      А де іще їм на прокорм шукати?
      Вони ж не звикли землю обробляти,
      Не звикли ніяких запасів мати,
      Жили із того, що їм степ дарив.
      Мабуть, не знали про біду в Русі,
      Тому і йшли голодною ордою,
      Збивали пил нестримною ходою,
      Щоб стрілась Русь із новою бідою.
      Почувши вістку, висипали всі
      Під княжий двір: виходь, Аскольд, до нас!
      Прийшла біда, якої ще не знали.
      Вже печеніги коней напували
      Із Росі. Стрінем, як батьки стрічали,
      Степовиків залітних. Вийди, князь!
      І вийшов князь, послухав. Мов прозрів.
      Велів усім, хто здатен меч тримати
      Під княжі стяги чимскоріш ставати.
      Князь поведе орду їх зустрічати.
      І весь народ ураз повеселів.
      Уже надвечір вистроїлась рать.
      Прийшли кияни та з околиць люди,
      А ще весь час підходили зусюди.
      Чекали сіверян, сказали: «Будуть!»
      Та князь велів нікого не чекать,
      А виступати. Доженуть в путі.
      І подалася руська рать ходою
      На зустріч з печенізькою ордою,
      Аби її здолати смертним боєм.
      Принаймі, кожен з воїв так хотів.
      Минули Либідь, коли їм навстріч
      Хтось на коні на змиленому скаче.
      Утишив хід, як руську рать побачив.
      - Де князь? – питає. «Дивно, що це значить?-
      Подумав князь, зачувши його річ,-
      Чого від нього оцей улич хоче?»
      А той з коня на землю не ступив:
      - Благаю, княже, аби поспішив.
      Наш князь уже своїх у бій повів.
      Там смерть за Россю уже косу точить.
      Забудем, княже, про образи всі.
      Не час сьогодні згадувати старе.
      Давай на печенігів разом вдарим,
      Бо нас здолають і на вас, як кара
      Впадуть. Не буде спокою в Русі!
      Таке мені веліли передать.
      - Ми і без того, бачиш, поспішаєм.
      Де саме бій? Куди іти ми маєм?
      - Я покажу вам! – Ну, тоді рушаєм!
      І додала ходи вся руська рать.

      Не так страшна, як видалась, орда:
      Голодні коні ледь тягали ноги
      І вої, надто стомлені з дороги
      Ні сил на бій не мали, а ні змоги
      Втекти у степ по власних же слідах.
      Ще поки бій із уличами йшов,
      Не знати було, хто здобуде гору.
      Та руська рать наспіла дуже скоро.
      Хоч печеніги були, наче море,
      Все ж руський меч їх силу поборов.
      Як під косою тисячі лягли
      Вони за Россю, поле устелили.
      Надвечір руси вже й не мали сили
      Меча здійняти. По крові ходили,
      Але орду зі світу ізвели.
      Із печенігів мало хто й утік.
      Три дні звитяжці «на кістках» стояли,
      Своїх загиблих в почестях ховали.
      І уличі, і руси святкували,
      Забувши те, що вже не один рік
      Між ними стало. Цей єдиний бій
      Їх поєднав. Хай, може й не надовго.
      Але, здавалось, раді навіть боги
      Зі спільної отої перемоги
      І святкували в вишині своїй.

      Як довго вісті з Києва ідуть.
      Здається, тільки –но дізнавсь новину,
      А в тій новині менше половини
      Того що є. Тож можеш вже забуть
      Про неї. Ледве кривичі узнали,
      Що в Києві такі тяжкі часи,
      Позадирали враз свої носи
      І данину платити перестали.
      Залогу руську весь Смоленськ гуртом
      Прогнав із града. Хай ідуть додому:
      «Скорятись будем князеві свойому
      А руський князь тепер для нас ніхто!»
      Заледве тільки страсті уляглись,
      Тут нова вістка, наче влітку снігом:
      Аскольд розбив у полі печенігів
      Ізнов тепер могутній, як колись.
      Зібралось віче кривицьке та й ну
      Гадати, що ж тепер з усім робити:
      Чи знов у Київ данину платити?
      Чи то чекати на близьку війну?
      І не так чернь, як старшина страшилась.
      Кому-кому, а їй перепаде
      Коли Аскольд із військом надійде.
      А усі знали, яка в русів сила.
      Рішили врешті в Новгород іти
      До Рюрика, до ніг йому впадати,
      Просити поміч аби відсіч дати,
      Аскольдів гнів від міста відвести.
      І спорядили посланців ураз,
      Дари великі князеві послали.
      Та посланцям суворо наказали
      Прохати так, щоб не відмовив князь.

      Знов Мутор в домі знать міську збира.
      Знов каганці в затемненій світлиці.
      Знов пробираються приховуючи лиця
      І затівається таємна, хитра гра
      Супроти князя Рюрика. Бо знаті
      Він вже не треба. Все, що мав – зробив:
      Чернь заспокоїв і Вадима вбив.
      Тепер самого треба лиш прибрати
      І буде Мутор більше, аніж князь.
      Так, зрозуміло, сам собі намислив,
      Бо честолюбство, наче камінь тисло
      І не давало спокою. Зібравсь
      Нарешті в домі кликаний весь люд.
      Розсілись тихо, чинно попід стіни,
      Ховаючи обличчя свої в тіні,
      Мов не хотіли пізнаними буть.
      - Ну що ж,- знов Мутор раду розпочав,-
      Усі ви згодні, що нам на заваді
      Сьогодні Рюрик. Всі були би раді,
      Якби він десь подався і пропав.
      Але, на жаль, не сталося цього.
      Хоч ми богам складали гідні треби
      Та не почули, видно, нас на небі
      І не прибрали зі шляху його.
      - Що пропонуєш? - голос із пітьми.
      - На власні сили лише покладатись
      І з Рюриком нарешті розквитатись.
      Хто ж це зробити має, як не ми?
      - Це зрозуміло, звісно. Але ж як?
      Оглянув Мутор хитро всю світлицю,
      Мов намагався розпізнати лиця.
      - Як, ти питаєш? Зробим, браття, так:
      Як тільки Рюрик з міста десь піде
      І забере варягів хоч частину,
      Ми нападем на другу половину
      І геть зі світу білого зведем!
      - Це наче легко? Знаєш сам, вони
      До себе й близько нас не підпускають.
      Завжди при зброї, нападу чекають.
      - А ти, Вузлове, брате, не стогни!
      Слабкого місця можна скрізь знайти,
      Потрібно лише знати, де шукати:
      Платити добре й гарно обіцяти
      І досягнеш тоді завжди мети.
      Є між варягів вірний чоловік,
      Який знайде до кого підступитись
      Із старших. Нам важливо не скупитись,
      То й перетягнем когось на наш бік.
      Він і поможе нам підхід знайти
      До тих варягів, що лишаться вірні
      Своєму князю, навіть до загину.
      - Ну, Муторе і розумака ти?!
      - То що, із грошей, певно почнемо?
      Зачувши «гроші», всі заціпеніли,
      Бо розлучатись з ними не хотіли.
      - Ну, що примовкли, браття? Що ждемо?
      Я пропоную скластися усім,
      По сорок гривень з кожного зібрати.
      Коли удасться Рюрика здолати,
      То все воно окупиться. – Та їм
      Ще довелося довго мізкувати
      Аби для себе вигадати щось.
      Але нічого з того не вдалось.
      Вмів Мутор добре гроші діставати.

      Якось Лічуй до Гріма підійшов.
      - Розмова є. Убік відійдем, може?
      Той тихий шепіт Гріма насторожив,
      Але, пом’явшись, все-таки пішов.
      Вони сховались від людських очей
      Поза стіною теремного двору.
      Лічуй навіщось подивився вгору,
      Немов боявся мовлених речей.
      - Чи не здається, Гріме, що тебе
      Князь Рюрик незаслужено обходить.
      Ти ж його кревний, наче, того ж роду?
      Хіба тобі на серці не шкребе,
      Що Рюрик русу більше довіряє
      Аніж тобі? Згадай, раніше він
      Тобі лишав варязький весь загін.
      Тепер Олега старшим залишає…
      Грім в роздумах не надто був швидкий,
      Ніяк не міг допетрати, що саме
      Від нього хочуть. От якби мечами!..
      Він добре вміє, хоч сьогодні в бій.
      Та певно щось в душі таки пекло,
      Бо не спинив Лічуя, мовчки слухав,
      Як той вливав підлоту йому в вуха.
      І тільки морщив в роздумах чоло.
      - А хочеш, Гріме, князем врешті стать?
      Щоб ти не був на побігеньках в князя,
      А сам варягам віддавав накази!
      Повір, я тому можу посприять.
      - Чому не хочу? Хочу! – врешті Грім
      На якесь слово виявився здатний,-
      А що для цього?.. – Аби князем стати,
      Ти маєш стать помічником моїм.
      Знайди кількох надійних між варяг,
      Які тебе послухатися можуть.
      Наобіцяй всього, що хоче кожен
      І ждіть сигналу. Все в твоїх руках!
      - Я маю вбити Рюрика? – Що ти?
      Про його вбивство мови буть не може!
      Ти просто місто взяти допоможеш
      І Рюрика до нього не впустить.
      Нехай іде світ за очі! - Отак?
      На це я згоден. Бо не хочу крові
      Своїх пролити. – Що ти? Чесне слово,
      Я б не дозволив вбивства. Жди на знак!
      Дивись, аби ніхто не здогадавсь
      Дочасно. Бо усі зламаєш плани.
      А тоді князем точно вже не станеш…
      А як звучало б: Грім – варязький князь!..

      А незабаром в місто прибули
      Посланці кривичів просити допомоги.
      Упали князю Рюрику у ноги,
      Про свої біди мову повели.
      Князь їх послухав і пообіцяв
      Надати поміч, але перше згоди
      На вічі запитає у народу.
      Зібрали віче, слухали послів,
      А потім князя. Потім прокричали:
      «Добро!» І посланці помчали
      В Смоленськ. А князь негайно повелів
      Збиратись війську. І варягів взяв,
      І всіх охочих. Визначили дату,
      Коли в похід повинні виступати.
      Князь лиш Олега в місті залишав
      І два десятки з ним варягів, щоби
      Вони без князя місто стерегли.
      Старшини раді від того були:
      Нарешті буде у них час для спроби.
      Вже князь готовий виступить в похід
      Та тут у справу втрутилася доля,
      Яка свого не упуска ніколи…
      Примчав гонець з Ізборська. Один вид
      Його вже міг багато розповісти.
      Сповз із коня, ледь на ногах стоїть
      І щось незрозуміле бубонить:
      «Інгельд…Урмани…обложили місто!»
      Урешті Рюрик зрозумів-таки:
      Урмани знову з моря завітали.
      Давненько вже у краї не бували.
      Князь не вагався. Як завжди стрімкий:
      - Нема часу для кривичів. Тепер
      Я свою землю маю боронити.
      Як переможем, подамося звідти
      Вже на Смоленськ… І піт з чола утер.

      Летіла стрімко новгородська рать.
      За кілька день вже під Ізборськом була.
      Урмани ж і не бачили, й не чули,
      Продовжували місто облягать.
      І тут із-за Великої-ріки
      На них полки словенські налетіли.
      Хто стримав би удар такої сили,
      На світі ще не народивсь поки?!
      Сікли словени урманів упень.
      Ті до своїх драккарів відступали.
      Та їх варяги там уже чекали.
      На чорну ніч перетворився день.
      В жорстокій січі урмани лягли,
      Як під косою полягають трави.
      Побачив ярл, що кепські його справи.
      Драккари вже палати почали.
      Аж тут уздрів він князя і туди
      Мечем важенним прорубав дорогу,
      Кількох варягів вклав собі під ноги,
      Горлав усім страшенно: «Відійди!»
      І от вони один на одного.
      Бій стих поволі. Урмани й словени
      Дивилися, неначе на арену,
      Гадаючи, напевно: хто ж кого?
      Ярл зняв шолом і Рюрик упізнав:
      - Ти Сігурд Грізний? Добре пам’ятаю !
      -А я про твою пам'ять не питаю!
      Урешті, княже, я тебе дістав!
      І раптом кинувсь і удар страшний
      Наніс мечем. Та Рюрик відступився,
      Ярл на ногах не втримавсь, заточився
      І ледве-ледве меч не втратив свій.
      Князь міг би вже ударити його
      І ярла без макітри залишити,
      Проте чомусь не став цього робити,
      А швидко ярла обійшов кругом.
      Той іще більше, видно, розізливсь.
      А злість поганий у бою порадник,
      Вона постійно перемоги краде.
      Так і тепер. Ярл швидко утомивсь.
      Червоні очі лізли аж на лоба,
      А Рюрик мов нічого й не робив,
      Ударів кілька тільки і відбив.
      Погрався з ярлом таки вдосталь, щоби
      Із нього збити урманську пиху.
      А потім меч із рук у нього вибив.
      Махнув мечем, збиравсь ударить ніби.
      Ярл аж заплющив очі у страху.
      А Рюрик дав мечем по голові,
      Але не руба, приглушив та й годі.
      Покаже ярла людям в Новгороді.
      Велів складати зброю хто живі
      Іще із урман у бою лишилось.
      Зо два десятки ще таких знайшлись.
      Всі по наказу Рюрика здались.
      На тому, власне, битва й завершилась.

      Аскольд із раттю на Смоленськ пішов.
      А кривичі у городах заперлись,
      Щоб руси з усім військом в них не вдерлись.
      На Рюрика чекали, доки велись
      Бої між ними й русами. І кров
      Лилася не так щедро, як бувало,
      Коли скоряли вперше руси їх.
      Аскольд в Смоленську кривичів обліг
      І дуже скоро місто взяти зміг.
      Перехитрив. Привів з собою мало.
      Почав ломитись в місто з усіх сил.
      А кривичі подумали, що в нього
      Немає більше війська, крім оцього
      І що його здолати мають змогу,
      Ворота відчинили й вийшли всі.
      Багато їх було супроти русів.
      І ті, немов злякавшись, відійшли,
      А кривичі їх гнати почали.
      Та войовничі ж, радісні були,
      Що князь Аскольд від них тікати мусив.
      Та, як вони од міста одійшли,
      Їх русі із засідки в кліщі взяли
      І вже рубали, голови стинали,
      Доки й останні мертвими не впали.
      Тоді в Смоленськ беззахисний ввійшли.

      Як Рюрик з військом на Ізборськ пішов,
      Старшини кілька днів перечекали
      Для вірності. І Мутор дав сигнала,
      Що час уже варязьку лити кров.
      Поки старшини зброїли своїх
      Холопів і накази віддавали,
      Лічуй із Грімом двох варягів взяли,
      Що згодились підтримувати їх
      І в княжий терем разом подались.
      - Олега вбити, а Єфанду взяти,
      Щоб було чим із князем торгувати,
      Як він поверне в Новгород колись,-
      Лічуй своїх варягів наставляв,-
      Тут головне, аби не здогадались
      Завчасно. – В терем сходами піднялись,
      Де вартовий їх тихо запитав:
      - Куди? - Пусти, нам до Олега треба! -
      Озвався Грім. – Олег відпочива!
      Лічуя аж зігріли ті слова.
      Він швидко озирнувся навкруг себе
      Чи часом хто не дивиться на них.
      Але навколо не було нікого.
      Він підійшов впритул до вартового:
      - Відпочива? Ну що ж, будити – гріх!
      Пішли назад! - Та ледве вартовий
      Відвів від нього очі, гострий ніж
      Майнув в руці. Кивнув Грім мовчки: «Ріж!»
      І різанула миттю сталь по шиї.
      Варяг упав, але в останню мить
      Встиг прохрипіть: «Триво!..» і захлинувся
      Своєю кров’ю. Терем враз проснувся.
      І змовники спинились: що ж робить?
      Вони на це ніяк не сподівались.
      Але Лічуй сказав: «Вперед скоріш!
      Доки вони оговтатись не встигли!»
      І у світлицю змовники забігли.
      Та до дверей княжни ступили лиш,
      Як їх Олег заскочив із мечем.
      Йому одразу стало зрозуміло,
      Що саме від княжни вони хотіли.
      Підскочив, двері підіпер плечем,
      Сердито глянув: - Хто? Підходь! Давай!
      Я перевірю – кров у вас червона!
      Поки ще не надбігла охорона,
      Грім повелів супутникам: - Рубай!
      Олег був русом. Він з мечем і ріс,
      Якого батько заповів малому.
      І стільки було спритності у ньому,
      Що він й з п’ятьма би в сутичку поліз.
      В низькій світлиці перевагу мав.
      Ну, що ж з того, що троє на одного?
      Сестра, тим паче, за спиною в нього.
      Цей факт йому лиш сили додавав.
      Поки Олег з варягами змагавсь,
      Лічуй у сінях, в темряві сховався,
      Бо зрозумів, що план у них не вдався
      І тому помсти Рюрика злякавсь.
      Спостерігав, чим скінчиться цей бій.
      А він складався для варяг невдало:
      Один за одним двоє із них впали,
      Мов захлинулись у крові своїй.
      Лишився Грім, що бився, наче лев,
      Хоча Олег спритнішим був від нього,
      Але хто зна кому поможуть боги.
      Здавалося, Олегу зовсім зле,
      Так напосівся Грім. І у ту мить,
      Як Грім меча Олегові відкинув
      І мав би вдарить, ніж йому у спину
      Лічуй устиг, підбігши, усадить.
      Грім повернувсь здивовано до нього,
      Скривились губи в посмішці гіркій,
      Прошепотів ледь чутно: «Ти?..» Як стій
      Упав Олегу прямо попід ноги.
      А тут й варяги вскочили якраз.
      Олег удячно на Лічуя глянув
      І, геть забувши про криваві рани,
      Побіг у двір, де саме у цей час
      Варяги зачинили вже ворота,
      В які ломилась з вулиці юрма.
      Оглянув «військо» - й двадцяти нема.
      Та це ж варяги! Ну, а хто там проти?
      З-за стін до нього галас долітав.
      Кричали люди: «Виб’ємо ворота!
      Поб’єм варягів» - але без охоти.
      Ніхто чомусь воріт не вибивав.

      Холоп, він завжди де б не був, холоп.
      Якщо побити слабшого юрбою,
      То залюбки. Але іти до бою?!
      Під чиюсь зброю підставляти лоб?
      То не холопська справа. Час минув,
      Став галас утихати за стіною.
      А скоро й стих. Холопи всі юрмою,
      Хто відступив, хто просто дременув.
      Лишилось кілька та і ті пропали,
      Коли варяги вийшли із воріт.
      Від крикунів враз прохолов і слід
      І дивна тиша навкруги запала.

      Металась знать по місту, як щурі,
      Що кари за удіяне чекають.
      Сховатись ладні в будь-якій норі,
      Бо ж Рюрика натуру добре знають.
      Він їм такого вчинку не простить.
      Але від нього в місті не сховатись,
      Він їх дістане у ту саму мить,
      Як повернеться. І тоді зостатись
      Їм доведеться без дурних голів,
      Які вони бездумно так упхали
      У змову. Кожен нині пожалів
      Про те. І всі на Мутора кивали.
      А він і сам не знав чого робить.
      Кому –кому, йому найбільше буде.
      Йому князь Рюрик того не простить.
      А все ж на нього звалять ниці люди.
      Аж тут гонець від кривичів примчав
      І вістка чорна містом загуляла:
      Аскольд Смоленськ у них із бою взяв
      І у свій Київ з військом повертає.
      «У Київ! - Мутор аж підскочив враз,-
      Ну, звісно, Київ! Ось воно, спасіння!
      Поки іще не повернувся князь,
      Мерщій у Київ!» Мутор з нетерпіння
      Своїх холопів підганяти став
      Аби скоріше скрині укладали.
      Та і до других з вісткою послав:
      Як хочуть з ним, то хай би поспішали.
      Уже надвечір лодії знялись
      І підняли вітрила, наче крила.
      Старшини геть на Київ подались,
      Від помсти князя утекти хотіли.

      Гнав Рюрик стрімко свойого коня.
      За ним варяги ледве устигали.
      Всі інші по дорозі десь відстали.
      А він летів, летів і не спиняв.
      Ледь принесли із Новгорода вістку,
      Що там бунтує проти нього знать,
      Не став він миті однії чекать
      Аби лиш швидше досягнути міста.
      Ось і воно! В ворота залетів,
      Стрибнув з коня, загримотів по сходах
      І зупинити його було годі,
      Якби-то, навіть, хто і захотів.
      А у світлиці вже стоїть вона
      Жива-здорова, ще гарніш, ніж була.
      Здивовано на нього позирнула
      І враз поблідла, стала як стіна,
      А потім зашарілася. І він
      Ступив до неї, обійняв за плечі.
      Вона ж стоїть, ні словом не перечить.
      Для них немов спинився часу плин.
      Кохання врешті поєднало їх.
      Два серця бились, як одне, неначе.
      І він навкруг нічого вже не бачив,
      І говорить, здавалося, не міг.

      Имел Рюрик несколько жён, но паче всех любяше Ефанду, дочерь князя урманского, и егда та роди Игоря, даде ей обесчаный при море град с Ижорою в вено.
      Иоакимовская летопись

      Із того часу минули роки.
      Багато що за ці роки змінилось.
      Із Рюриком Єфанда одружилась
      Й жили щасливо до тих пір, поки
      Єфанда йому сина не родила.
      Він їй в віно Іжору з краєм дав,
      Як вже давно за сина обіцяв.
      Та клята доля все нараз змінила.
      Забрала в князя милої життя,
      Його із горем сам на сам лишила.
      І він, те горе пережить не в силах,
      Утратив раптом світу відчуття.

      Лічуй у князя у пошані був.
      Ніхто не знав про його участь в змові.
      Ті, хто про це могли замовить слово,
      Уже дано, хто вічним сном заснув,
      А хто в далекім Києві сховався.
      Отож Лічуй спокійно собі жив.
      І з князем за столом і їв, і пив
      І викриття від когось не боявся.
      Аж поки раптом якось уночі
      Йому у дім посланець не постукав
      І передав послання з рук у руки.
      Читав Лічуй при полум’ї свічі
      І його тіло від страху трусило.
      Звертався Мутор: « Якщо хочеш жить,
      То маєш князя Рюрика убить,
      Бо він узнає…» Ледь достало сили
      Листа того страшного дочитать.
      На лавку сів: ну, що його робити?
      Сказати легко: «Рюрика убити!».
      Але ж нема із чого обирать.
      Він посланцеві, що освіт чекав,
      Пообіцяв все сповнити. Відтоді
      Що б не робив, все думав, як без шкоди
      Убити князя. Ніж завжди тримав
      В кишені потайній, про всяк випадок.
      І той випадок трапився – таки.
      Стояли вдвох на березі ріки
      Вони якось. Князь говорив про спадок,
      Який залишить синові, коли
      Прийде його година помирати.
      Велів варягам в місто прямувати.
      Вони уже далеко відійшли,
      Сховалися за пагорбом. Тоді
      Лічуй дістав ножа, навкруг поглянув,
      Чи свідком хто небажаним не стане?
      Нікого посуху чи на воді.
      Тоді до князя зі спини зайшов
      І вгородив ножа у княже тіло.
      Та чи рука у нього затремтіла,
      Не втрапив в серце. Похопився, знов
      Хотів ударить. Князь же повернувся.
      «За що?» - очима лише запитав.
      Але нічого говорить не став,
      А заточивсь, всім тілом похитнувся.
      Не встиг Лічуй відскочити убік,
      Як княжі пальці йому шию стисли,
      І княже тіло на йому повисло.
      А був князь не маленький чоловік.
      Звалив Лічуя. Той щосили рвавсь,
      Хотів був княжі руки розчепити,
      Але не міг. Хотів кричати, вити,
      Та все сильніш стискав горлянку князь.

      879 г. Умершю Рюрикови предасть княженье своё Олгови, от рода ему суща, въдав ему сын свой на руце, бе бо детеск вельми.


      882 г. Поиде Олег, поим воя многи, Варяги, Чюдь, Словении, Мерю и все Кривичи, и приде к Смоленьску с Кривичи, и прия град, и посади мужи свои. И придоста к горам к Киевьским, и уведа Олег, яко Осколд и Дир княжита, и похорони вои в лодьях, а другия назади остави, а сам приде, нося Игоря детьска. И приплу под Угорьское, похоронив вои своя, и посла ко Асколду и Дирови, глаголя: «яко гость есмь, и идем в Греки от Олга и от Игоря княжича; да придета к намк родом своим». Асколд же и Дир придоста, и выскакавша вси прочии из лодья, и рече Олег Асколду и Дирови: «вы неста князя, ни рода княжа, но аз есмь роду княжа» , и вынесоша Игоря: «а се есть сын Рюриков». И убиша Асколда и Дира…

      Повість минулих літ

      Вирує віче київське гучне,
      Підбурюване хитрими волхва́ми.
      Кричить: - Хай князь постане перед нами!
      Покається нехай перед богами,
      Бо їхня кара його не мине!
      З тих пір, як зрадив він своїх богів,
      Прийняв ромейську віру і обряди,
      Не стало миру й спокою у граді
      І у державі вже немає ладу.
      Мабуть, упав на неї божий гнів!
      Аскольд сидів у теремі у княжім
      І чув, як люд на вічі вирував.
      Молив до Бога, хоч прекрасно знав,
      Що, мабуть, час випробувань настав,
      Важкий тягар йому на плечі ляже.
      Знав, що ніякі стіни не спасуть,
      Якщо кияни в запалі язичнім,
      До бойовища з літ дитячих звичні,
      Підуть на приступ. Перепони знищать,
      Впаде на нього їх шалена лють.
      А хто його від того захистить?
      Розбіглись слуги, «вірная»дружина
      І чуть, як муха б’ється в павутині,
      Як і душа його, напевно, нині,
      Яка не знає, що його чинить.
      Нема надій на Бога на нового,
      Не поспіша до неофіта він.
      Один лишився поміж гулких стін,
      Попід ікону не встає з колін,
      Поклони б’є. Та що йому із того?
      А там, на вічі, лемент все сильніш,
      Зовуть Перуна на свойого князя,
      Лунають то прокльони, то образи,
      Ніхто на захист не сказав ні разу.
      А то усе, як в серце гострий ніж.
      Згадали все. Невдалий той похід
      На Цареград, коли згубив дружину,
      І від болгар загибель його сина
      Та голод, що пів-Києва поглинув.
      І то усе всього за кілька літ.
      І все по тому, як він перейняв
      Оту ромейську ненависну віру.
      Вже чувся крик: хапай, мовляв, сокиру,
      Ламай ворота теремні допіру,
      Які ніхто і не обороняв.
      Князь слухав й, наче, згоджувався з ними:
      Якась бісівська злая круговерть:
      Кругом невдачі, гірка сина смерть.
      Не дивно – переповнені ущерть
      Всі люди злістю. Як не бути злими?
      Він сам на себе, навіть, нині злий,
      Аскольд-язичник, у Христі – Микола.
      І крає серце від гіркого болю
      Та вже назад не вернеться ніколи
      Ні син, ні спокій у душі живій.
      Який у нього вибір є поки?
      Зректися віри і лишитись князем?
      Ні, він не буде корчитися плазом!
      А що здобуде? Ненависть, відразу?
      Постійний шепіт в спину на роки…
      Ні, ліпше влади княжої зректися
      І віру в себе й Бога зберегти,
      Від смерті усе рівно не втекти,
      Як спокою душі не віднайти.
      Що ж, княже,ще лишилося? Молися!
      І встав Аскольд-Микола, і пішов.
      Глухії кроки в теремі пустому,
      Ні звіритись, ні слів сказать нікому.
      Один як перст у храмі у чужому,
      Який шпаринку в темряві знайшов.
      Роздався натовп і завмер умить,
      Як вийшов князь на теремні пороги,
      Поглянув в натовп, не собі під ноги,
      Перехрестився до свойого Бога
      Із викликом: мовляв – ось я – беріть!

      Пливуть човни униз Дніпром-рікою,
      Вітрила вітер стиха полоска.
      До Києва подати вже рукою.
      Він там, мабуть, де поверта ріка.
      Стоїть Олег, вдивляється у воду,
      Похмурий погляд і думки такі ж.
      Десь там кінець початого походу,
      А що чека: корона, а чи ніж?
      Він ризикує втрапити у пастку,
      Яку йому там можуть влаштувать.
      Про такі речі чув він досить часто.
      А від Аскольда можна все чекать.
      Та ще ж не сам, а з Рюриковим сином,
      Чиє життя довірене йому.
      Що, як Аскольд влаштує різанину?
      То відомо Перуну одному.
      Три роки вже, як Рюрика не стало.
      Олег усе, як нині, пам’ята.
      Хоч надворі уже весна стояла,
      Але мороз щоночі повертав.
      Лежав князь Рюрик в теремі півтемнім,
      Його підкликав порухом очей
      І голос кволий попід стіни древні
      В примарнім світлі воскових свічей:
      - Олегу мій, одна моя надія,
      Вже кличуть предки у далекий край.
      Тобі лишаю все, чим володію.
      Бери корону княжу, управляй.
      Одне прошу: про сина попіклуйся.
      Я, бач, не в змозі, смерть моя прийшла.
      Я до Єфанди скоро заберуся,
      Нас, видно, доля навіки звела.
      Скупа сльоза у князя покотилась,
      Він змовк на хвилю, бо, мабуть, згадав,
      Як вони з нею перший раз зустрілись
      І як її він палко покохав.
      І дочка князя київського Діра
      Відповіла тим самим почуттям.
      Де те усе поділося допіру?
      Боги забрали милої життя.
      Устигла сина йому народити
      І через місяць згасла навіки.
      А він не знав вже, як без неї жити,
      Ходив, просив до Волхова-ріки
      В Перинь, до бога грізного Перуна
      Аби поміг. Вернув її життя,
      Писав в надії предковічні руни,
      Хоча й не знав їх, навіть, до пуття.
      Та все ж вмолив, хоча й не те, що прагнув -
      Перун покликав і його слідом,
      Задовольнив його кохання спрагу
      Таким п’янким безмовним вічним сном.
      Знов голос князя хрипко обізвався:
      - Подбай про сина Ігоря, мого,
      Бо ж ще маленький сам один зостався.
      Подбай, як слід, неначе про свого…
      Стріпнулось тіло, дихання зірвалось,
      Закрились очі, що дивились в світ.
      Що мало статись, безумовно, сталось,
      Тому назад всього лиш троє літ.
      Олег три роки Новгородом правив,
      Судив, рядив і землі захищав,
      Зумів з’єднати у міцну державу
      Все те, що йому Рюрик передав.
      А поряд ріс маленький княжич Ігор,
      Який колись повинен князем стать.
      І час летів – не зупинити бігу…
      Та от якось у місто, наче тать,
      Прийшов із півдня,з Києва посланець,
      Приніс пергамен схований. А в нім
      Крізь черт і різ неугамовний танець,
      Олег дізнався,що у граді тім,
      Народ не хоче бути під Аскольдом,
      Бо душу той продав богам чужим.
      І от Перун через волхвів дав згоду
      Покінчити з запроданцем отим.
      Отож бояри у таку годину
      Прохають,щоб Олег їм поміч дав
      І княжич Ігор – Діра внук єдиний
      Замість Аскольда князем їхнім став.
      Олег не раз вже від заїжджих гостей
      Чув,що не все у Києві гаразд.
      І що кияни вже киплять від злості,
      Не до душі їм християнин-князь.
      Про голод чув і про похід невдалий
      На Цареград, що був Аскольд вчинив.
      Та й інші звістки,було,долітали.
      І люд у тому християн винив.
      Так що Олегу то не за новину,
      Але ж де Київ, а де Новий град.
      Тож він як слід все зважити повинен,
      Бо вже навряд чи буде шлях назад.
      Зібрав він віче новгородське згодом
      Аби у нього помочі просить.
      На диво швидко мав від нього згоду
      Йому охочих в військо відрядить.
      Узяв варязьку віддану дружину,
      Словен і чудь. Прийшли і меря, й весь,
      Ізборськ своїх ще кривичів підкинув,
      Заполонили Новгород увесь.
      Човни зладнали, жертви на Перині
      Перуну-богу разом принесли
      І подались по річковій стрімнині.
      Із Волхова-ріки в Ільмень ввійшли,
      А далі Ловать, волоки тяжкії.
      Дійшли Смоленська, що їх вже чекав
      І стрів привітно, бо народ на Київ
      І на Аскольда зло в душі тримав,
      За ту війну, ще коли Рюрик правив,
      А сам Аскольд походом тут пройшов
      І зла чимало учинив, зоставив
      Немало вдів і сиріт. Час прийшов
      І це йому згадалося сьогодні.
      Смоленськ Олега радісно вітав,
      Сказав: Аскольду вже коритись годі,
      Його людей із соромом прогнав.
      А далі вниз Дніпром. І город Любеч
      Теж був узятий легко, без крові.
      Мабуть, Перун Олега –таки любить,
      Коли іще всі воїни живі.
      Та попереду все найважче – Київ.
      Як він їх стріне? Що їх там чека?
      Чи не поглинуть кляті чорториї,
      Якими так багата тут ріка?
      Тому Олег дивився в даль похмуро,
      Тривожні думи морщили чоло.
      А що, коли Аскольд їх просто дурить
      І ним усе сплановане було?
      Аби прибрати того, хто єдиний
      Його позбавить князювання міг?
      Маленький Ігор, зовсім ще дитина,
      Якого він, як рідного, беріг.
      За поворотом річкова стрімнина
      Їх у Почайну тиху занесла.
      Он на горі дитинця грізні стіни,
      Дорогу видно, що туди вела.
      Махнув Олег рукою приставати
      І враз спінилась веслами ріка,
      Човни у берег стали підпливати,
      Вітрила впали, наче тінь легка.
      Сховавши воїв у човнах глибоко,
      Олег на руки Ігоря узяв.
      Варяги вірні йшли з мечами збоку,
      Бо він щомиті нападу чекав.
      Та все здавалось тихо і спокійно.
      Напевно, звістка в Київ вже дійшла,
      Бо до воріт помчав спочатку кінний,
      А звідти вже юрба назустріч йшла.
      Вони спинились посеред Подолу –
      Волхви, бояри і народ простий,
      Який юрмився усе більш навколо,
      Здіймаючи угору гул гучний.
      Навпроти – князь Олег,
      міцний, здоровий,
      Маленький княжич на його руках.
      Навкруг варяги, що умить готові
      Кого завгодно зняти на мечах.
      З юрби ступили троє, поклонились:
      - Скажи нам, княже, при усіх богах,
      Чи зволиш ти аби ми подивились,
      Чи то не князь наш в тебе на руках?!
      - Так, це ваш князь, внук Діра,
      син Єфанди.
      Клянусь Перуном і мечем оцим!
      Прибув сюди, щоб перебрати владу
      Над Києвом і краєм цим усім.
      - Це справді він! – всі троє зголосили.
      - Це він! Це він! – і натовп підхопив.
      - А де ж Аскольд? Чи він такий несмілий?
      Чому і він нас, також, не зустрів?
      - Немає князя, ми його прогнали,
      Живе в Угорськім з вірними людьми.
      Проходь же, княже, бо давно чекали
      І терем вже приготували ми.
      - Ні! - князь Олег промовив досить різко,-
      Спочатку слід Аскольда навістить.
      Хто приведе мене до того місця,
      Щоб міг я з ним, як слід, поговорить?
      Охочих зразу віднайшлось чимало.
      Взяли одного, сіли у човни
      І течія їх знову вниз помчала.
      Аж під Угорське припливли вони.
      Човни ізнов до берега пристали,
      Олег всіх воїв у човнах сховав
      Аби вони Аскольда не злякали,
      А сам посла до вигнанця послав
      Аби сказав, мовляв, купці багаті
      Пливуть із Новагорода Дніпром.
      Чи б не хотів Аскольд їх привітати?
      Вони одарять і його добром.
      Пішов посол, але ні з чим вернувся –
      Аскольд не хоче бачити купців.
      - А що ж він робить? – У ікону вткнувся,
      Якісь молитви, наче, шепотів.
      - Піди, скажи: прийшли Олег і Ігор,
      Його племінник. І прийшли одні
      З країв далеких, де багато снігу.
      Нехай прийде на зустріч до рідні.
      Почув Аскольд,
      прийшов до них на берег,
      Хоч знав, напевно, що його чека,
      Під плюскіт хвиль і очерету шерех,
      Як дід старий, опершись на ціпка.
      Лиш підійшов, як вискочили вої
      І оточили із усіх сторін.
      - Здоров, Аскольде! Я – Олег. Зі мною
      Ось Ігор – князя Рюрика це син.
      - Вітаю, - стиха їм Аскольд промовив.
      Що ви хотіли? Я уже не князь.
      - Так, ти не князь. А ми князі по крові
      І на княжіння запросили нас.
      - Ну, то і княжіть. Я то тут при чому?
      - Зречися віри, що в ромеїв взяв!
      - Я зрікся влади і уже нікому,
      Здається, на заваді не стояв.
      - Ні, ти зречешся, бо ми твого роду
      І нам не треба зрадлива рідня,
      Аби ходили чутки між народу
      І бог Перун свій гнів не зупиняв.
      Як не зречешся – смерть тебе чекає.
      Отут на місці посічуть мечі.
      - Ну, що ж, від смерті я і не тікаю.
      На те Господь хреста мені й вручив.
      Та знайте ті, хто меч свій закривавить,
      Пізнають, що то кара Божа є.
      Бог бачить все, бо він над світом править
      І всяке зло отримає своє.
      Спостигне кара вас і ваші діти,
      В крові знайдете ви свого кінця.
      Та ще й онукам кров свою пролити.
      Аж поки рід не визнає Творця…
      Мечі злетіли і слова замовкли,
      В траву червону впав опальний князь.
      Його сорочка вмить в крові намокла,
      Що потекла, виписуючи в’язь.
      Олег спинив криваву ту розправу,
      Бо за хвилину гнів його пройшов.
      Він об траву обтер свій меч кривавий,
      Хоч на руках вже запеклася кров.
      Взяли Аскольда, віднесли на гору.
      Як би не було, а він князь –таки.
      Його могила є і по сю пору
      На берегах великої ріки.

      І сів Олег, став в Києві за князя,
      Бо ж Ігор на той час малий ще був.
      Зібрав князів і видав їм одразу,
      Аби засвоїв кожен те, що чув:
      - Віднині Київ – мати руським градам,
      Я буду тут у Києві сидіть.
      Ніщо мені не стане на заваді
      Єдино руським родом володіть.
      Тепер ні Корсунь, а ні Переяслав –
      Не гради стольні. І князі у них
      Мені підвладні. Як кому не ясно –
      Той буде серед ворогів моїх.
      Я хочу знов підняти руську силу,
      Якої так бояться вороги.
      Щоб племена й народи ми скорили –
      То в єдності лише нам до снаги.
      Не задля себе, не для свого роду,
      А для всієї Руської землі
      Ми можемо дійти у всьому згоди
      Лише з єдиним князем на чолі.
      І князь Олег в Русі став князювати,
      При нім держава іще більш зросла.
      Та я, усе ж, хотів би нагадати,
      Якою саме смерть його була,
      Як Ігор-князь життя своє закінчив
      І Святослав, Олег і Ярополк.
      Мені здається, що їх смерті свідчать,
      Що був Аскольд хоч трішечки пророк.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Третій центр Русі
      Задумавшись сидів полянський князь
      В своїй світлиці за столом дубовим,
      На двері поглядаючи щораз,
      Вслухаючись до кроків знову й знову.
      Від роздумів вже й си́віти почав,
      Шукаючи, як би біді зарадить.
      Вже і старійшин скільки раз збирав
      Отут в світлиці на велику раду.
      І до Перуна скільки раз ходив,
      Биків зі стада віддаючи в жертву.
      Питав, як саме вибратись з біди,
      Як родові полянському не вмерти.
      Одна біда, кругом одна біда.
      Що їх – полян тих на горах дніпрових?
      А тут древлянське плем’я насіда,
      Полянської бажа напитись крові.
      Бо, бач, усілися на їх землі,
      Їх пагорби без згоди їх зайня́ли.
      Так то ж все бу́ло ще бог зна коли.
      Чому тоді вони про те мовчали?
      Але древляни – то ще півбіди.
      От з русами, із тими важче буде,
      Вони уже намірились сюди.
      А руси дуже войовничі люди.
      Їх там, над Россю стільки, аж кишить
      І кожен – воїн, пошукай такого.
      Вони як прийдуть, то розчавлять вмить,
      Не пожаліють в Києві нікого.
      Як врятувати весь полянський рід?
      Як змусити з собою рахуватись?
      З надією дивився він на схід.
      Там десь хозари. З ними б згуртуватись?
      Він чув від проїжджаючих госте́й,
      Що вже й слов’яни данину́ їм платять.
      І він уже би згодився й на те,
      Щоб захисток якийсь надійний мати.
      Тим більше, що там тої данини́:
      Лише по білі й вевериці з диму.
      А, в разі чого, захистять вони,
      Не будуть руси зв’язуватись з ними.
      Та і древлян то зможе остудить.
      Не ризикнуть проти хозарів битись.
      Він вже послав гінців хозар просить
      І ті от-от уже могли з’явитись.
      Та ледь ця думка промайнула, тут
      І стукіт в двері, гридень на порозі.
      - Даруйте, князю, вже хозари йдуть,
      По Боричевім рухають узвозі.
      - Як тільки будуть на Горі, проси,
      Госте́й не треба змушувать чекати.
      І знов на лавку за столом присів,
      Не знаючи: сидіти чи вставати,
      Коли зайде кагана посланець?
      Аж ось і кроки. Двері відчинились
      І той вступив в світлицю, накінець.
      Один другому в очі подивились.
      Побачив князь в хозарина в очах
      Пиху і зверхність…Але, що робити?
      Майнув за рід свій знов миттєвий страх.
      Загнав подалі й взявся говорити:
      - Послу кагана шану віддаю
      І дякую, що швидко він з’явився.
      Прошу, аби під руку він свою
      Узяв мій рід. – Хозарин подивився
      Кудись назад. Тут виріс толковин ,
      Щось по-хозарськи взявся джеркотіти.
      Скидається, по виду слов’яни́н.
      Де тільки зміг чужинську мову вчити?
      Посол все мовчки вислухав, кивнув,
      Щось мовив зверхньо, покрививши губи.
      І князь із толковина уст почув
      Немов наказ, та й то доволі грубий.
      - Каган великий згодний взяти вас
      За підданих з умовами такими:
      По-перше, данина щороку раз,
      Як з інших - біла й вевериця з диму.
      По-друге, тут стоятиме загін
      Озброєний хозарської залоги.
      Від нападів вас оборонить він,
      Тож не боятись можете нікого.
      По-третє, зброю маєте звести,
      Сюди під догляд нашої залоги.
      - Як ми без зброї землю захистим?
      - Боятися не треба вам нікого.
      Залога вас надійно захистить,
      Хозарська шабля нині в світі важить.
      Хай тільки хто надумає посміть
      Піти супроти, то одразу й ляже.
      Та й зброю здати можете не всю,
      А лише шаблі… - Шабель в нас немає.
      - Ну, схоже щось. Адже не в тому суть.
      А покажи-но, що ти саме маєш.
      Князь головою гридеві махнув
      І той меча свого подав послові.
      Посол меча того вертів і гнув,
      Напевно, справді то для нього нове.
      А далі щось собі пробурмотів
      І гридеві меча віддав у руки.
      Здавалося, додати щось хотів,
      Якісь думки народжувались в муках.
      Та промовчав. А далі мовив: «Все!
      Як згоден, князь, то підемо на роту.
      Хай клятву богу кожен принесе…
      Якщо ти, княже, все іще не проти?!»
      На капищі Перуна князь поклявсь
      І його гриді також поклялися.
      Посол вже до від’їзду готувавсь
      І біля нього толковин крутився.
      Його до себе князь тихцем позвав:
      « Хотів у тебе, друже, запитати:
      Які слова хозарин той сказав,
      Коли меча узявся він вивчати?»
      Всміхнувся хитро толковин на те:
      «Сказав про меч, що то не добра зброя.
      Хозарська сила шаблею росте,
      Що гостра лиш одною стороною.
      А у меча дві гострі сторони.
      Й не нам прийдеться данину збирати.
      До нас за нею являться вони
      І будем ми біду із того мати!»
      Вже посланець із почтом подались
      Спустилися ген на Поділ узвозом.
      Уже і тупіт, й курява вляглись
      За їх останнім із припасом возом,
      А князь стояв ще довго на Горі,
      Дивився на пусту уже дорогу,
      Не знаючи: чи врятував він рід
      Чи смертний вирок підписав для нього.


      А каган Ікмор у Хорсуні зустрів
      Також кагана Івора. Обоє
      З них володіли кожен родом сво́їм.
      Сам Ікмор тут у Хорсуні сидів
      І правив родом росіїв, другий
      У родіїв у Переславі правив.
      А тут зібрали їх важливі справи,
      Тривожний плин навколишніх подій.
      - Я радий, - Ікмор мову розпочав,-
      Що ти прибув за першим моїм словом.
      Але ж з тобою ми брати по крові –
      Ти рос, як я. Це, звісно, означа,
      Що маєм один одного триматись
      Аби народ наш роський уцілів.
      Навкруг слов’яни і хозари злі
      І лиш мечем ми можем врятуватись.
      Тобі на тому березі Дніпра
      Хозарам протистояти вдається,
      Поки ще. Та, чомусь мені здається,
      Що дещо поміняти нам пора.
      З слов’янами ми давні вороги.
      Та битись з тими й тими не по силах.
      Якби слов’ян ми на свій бік зманили,
      То втримали б обидва береги.
      Бач, яким хитрим був полянський князь:
      Завів хозарську в Києві залогу.
      На північ перекрита нам дорога.
      Крім того, озирайся кожен раз,
      Чи та залога нам не вдарить в спину?
      - Що пропонуєш? – Пропоную взять,
      З полянами всі сили об’єднать
      І змусити залогу Київ кинуть.
      - А чи поляни підуть на таке?
      - А ми їх приймем до свого народу.
      Хай стануть нашим третім роським родом…
      Та й знаю їх становище гірке.
      Залога та наругу вічно чинить,
      Мужів калічить, силує жінок.
      Та ще й данину вимагає в строк
      І, навіть більшу, аніж рід повинен.
      Тож хочу з Турдом стрітись на межі,
      Про справи спільні з ним погомоніти.
      Я думаю, він має розуміти,
      Що час настав сховати нам ножі.
      - А як же зброя? В них її ж нема?
      - Зі зброєю ми трохи допоможем.
      А Київ швидко визволити зможем,
      Там її вдосталь. Лише не дрімай.
      - А як?... – Хозарин лізе так і так.
      Поки я буду Київ воювати,
      Ти мені будеш спину прикривати...
      - Ти все продумав, брате мій, однак.
      - То згода, брате? – Згода, звісна річ.
      Можливість є хозарам насолити,
      То чому маєм шанс ми упустити
      І не зустрітись з ними віч на віч?


      - Там гості прибули із-за Дніпра,
      Вони з тобою стрітися бажають!..-
      Думок нестримних обірвалась гра.
      Турд обізвавсь: - Хай трохи зачекають.
      Я скоро вийду. Звідкіля вони?
      - Не знаю точно. З-за Дніпра прибу́ли.
      А вже з якої саме сторони,
      Про то спитати і часу не бу́ло.-
      І гридень вийшов. Князь ще посидів.
      Купці частенько в Київ завертали.
      Сюди ж з земель слов’янських по воді
      Товару чималенько прибувало.
      Тож для госте́й тут бу́ло що знайти,
      Та і було кому своє продати.
      Але сидіти годі. Треба йти
      Аби тих гостей з-за Дніпра стрічати.
      Та ледь ступив із терема надвір,
      Як слідом і хозарська «охорона».
      «Весь час під пильним оком, наче звір.
      Невже так буде до самого скону?
      Самому кроку не дають ступить,
      Бояться, певно? Правильно бояться.
      Але, поки ще не настала мить,
      Нехай ідуть. Не буду озираться».
      А ж ось і гості купкою стоять,
      Схилилися у легкому поклоні.
      - Я радий на землі своїй стрічать
      Гостей шановних. Притомили коней?
      Здалеку йшли? Чи шлях був не важким?
      Як на землі полянській вас зустріли?
      - Все добре, князю, хоч і нелегким
      Був шлях та часом й важчими ходили.-
      Озвавсь один, найстарший серед них.
      До нього князь уважно придивився.
      Високий, статний, у руках міцних
      Боброва шапка. Гість на мить спинився
      І мовив далі: - Хочемо тобі
      Ми свій товар заморський показати.
      Можливо, з того візьмеш щось собі,
      Аби про нас хорошу пам’ять мати.
      - Ну, що ж, ходімо, глянемо, чому ж?-
      І першим рушив до Подолу взвозом.
      Всі гості подалися вслід йому.
      Потюпали й хозари по дорозі.
      Найстарший гість із князем порівнявсь.
      - Я не купець, а рус. – озвався тихо.
      Турд усміхнувся: - Я вже здогадавсь,-
      У голосі його відчулась втіха.
      - А звідки? – глянув запитально рус.
      - Все дуже просто. Он татуювання.
      Я, звісно, все читати не берусь.
      Та бачу, що людина не остання
      Ти серед русів. Чи не князь, бува?
      Волосся, бачу, не своє у тебе.
      Не оселедця там воно хова?
      Та і сережку б приховати треба,
      Що он у вусі у твоїм висить.
      Тож не проста сережка, мабуть, княжа?
      Від здивування гість завмер на мить,
      Чекаючи, що князь полянський скаже.
      - Та не хвилюйся. Я давно чекав,
      Коли вам вдасться все прорахувати.
      Бо цей «полон» хозарський вже дістав.
      Вже час, напевно, рішення приймати.
      Ти ж задля цього, власне і прибув?
      - Так, ми вражду рішили припинити
      І хочемо, щоб рід полянський був
      Нам третім братом. Будем спільно жити…
      - І зможете поклястись на мечах?
      - Звичайно, можеш і не сумніватись.-
      Й така рішучість у його очах,
      Що іншого і годі сподіватись.
      - Ну, що ж, чекайте, я пришлю до вас
      У Корсунь смілу, віддану людину.
      І хочу, щоб при нім ваш рід поклявсь,
      Що станемо ми за сім’ю єдину.
      Що рід мій рівні матиме права
      І утисків ні в чім не буде мати!..
      Уважно слухав Ікмор ці слова,
      Не міг настирну думку відігнати,
      Що дуже хитрий цей полянський князь,
      Отак усе уміло передбачив
      І так уміло сплів поступків в’язь,
      Мов наперед усі події бачив.
      Мабуть, полян він недооцінив.
      Мужі полянські мудрі і тямущі.
      Якби ж він це раніше зрозумів…
      Та думки обірвалися, тому що
      Вони уже спустились на Торг,
      Там князь швиденько їх товар оглянув,
      Узяв парчі та ще дрібниць кількох,
      Сховавши задоволення старанно,
      Подався знов узвозом до Гори.
      В душі тривога з радістю змагались:
      Чи ж справді дочекався він пори,
      Щоб знов поляни над всіма підня́лись?


      - Чого ти такий збуджений, Рюаре?
      Що ти такого в Хорсуні уздрів?
      - Там, тату, слов’янина хтось зловив.
      Тепер до Хорса тягнуть на покару.
      Тож я також глядіти побіжу…
      - Чекай, чекай, а де його зловили?-
      Тривога раптом серце прихопила.
      - Не знаю того, тату, не скажу.
      Схопився Ікмор: - Де ти його стрів?
      - Та хлопці вже до капища потя́гли,
      Щоб Хорсові змочити губи спраглі,
      Так, кажуть, старий Фру́тан повелів.
      - Ходімо, синку, швидше, поглядим!
      А він з якого племені чи роду?
      Чи не впізнав? - Того впізнати годі,
      Бо ж хлопці так побавилися з ним,
      Що, може, й мати рідна не впізнає.
      Аж ось уже і капище. Юрма
      Уже зібралась та когось трима.
      Дорогу Ікмор швидко прокладає
      Крізь неї. Розступаються усі,
      Бо ж то каган, як стати на дорозі.
      Стихає гул і завмира в тривозі
      Народ: мабуть, щось сталось у Русі,
      Бо щось каган знервований, неначе.
      І от, пройшов він, врешті крізь юрму,
      Картина враз відкрилася йому,
      Якої б, може, краще він не бачив.
      Юнак, увесь побитий ледь стояв,
      А старий Фру́тан вже одяг мотузку
      Йому на шию й тяг, неначе гуску
      Туди, де треби він криваві клав.
      Знав каган Ікмор добре, що уже
      Юнак цілком в руках жерця і, навіть,
      Він, як каган немає того права,
      Щоб зупинити руку із ножем.
      Але насміливсь й мовить: - Зупинись,
      Фру́тан, дай хлопця щось мені спитати.
      - Питай, але… - Як, хлопче, тебе звати?
      - Я – Воїст… - хлопець сумно подививсь.
      - Ти полянин? – Так, Турд мене послав…
      Каган у відчаї аж скреготнув зубами.
      Щось слід робити, а ідей ні грама.
      Як з пащі смерті врятувать посла?
      Жерцеві аж нетерпиться уже,
      Зі злістю на кагана позирає
      І на його обличчі жовна грають,
      Тремтить рука із бронзовим ножем.
      - Фру́тан, послухай, дай мені його…
      - Не можу, він вже Хорсові належить!
      - Від цього доля русів всіх залежить!
      - Ні, Хорс нізащо не віддасть свого!
      І так він скільки вже крові не пив,
      Озлиться скоро, гнів впаде на русів!
      - Я жертв десяток приведу, клянуся,
      Аби лиш юнака ти відпустив.
      - Ти обіцяєш, а він нині хоче!
      Фрутан сильніше за мотуз потяг.
      У хлопця потемніло у очах
      І він услід подався неохоче.
      Юрба також посунула за ним.
      У відчаї каган звернувся: - Боже,
      Невже ти своїм дітям не поможеш?!
      Невже тепер наситишся оцим,
      А сотні кинеш смерті на поталу.
      І не чужинців, а дітей своїх!
      І тільки він те вигукнути встиг,
      Як чорна хмара сонце заховала.
      Холодний вітер раптом налетів,
      Такий, що з ніг спроможний, навіть, збити.
      І затремтіли в стра́ху Хорса діти.
      Бог тої жертви, мабуть, не схотів.
      Фру́тан стояв подалі від юрми,
      В старого сили виявилось мало,
      Чи то від стра́ху ноги не втрима́ли
      І його вітер, як патик зломив.
      Всі руси враз упали на коліна,
      Благально руки тягши до небес.
      Зненацька грім важкий ударив десь
      І блискавкою світ розполовинив.
      Один юнак безпомічно стояв,
      Не знаючи, чого йому робити.
      У роздумах: чи жити, чи не жити.
      Але того він поки сам не знав.


      Вже перевдягнутий, хоча і у синцях
      Та ранах, Воїк став перед каганом.
      - Пробач… Не думав я, що посланця
      Турд надішле до мене надто рано.
      - Змінились плани. Чутки надійшли,
      Що йде залозі від хозар підмога.
      Тож ми вже підготовку почали
      У Києві і всім краю до того,
      Щоб встигнути позбавитись хозар
      До часу, як підмога та надійде.
      Турд все готовий скласти на олтар,
      Та чи каган тепер на згоду піде?-
      І Воїк в очі русу зазирнув.
      - Я свого слова не зміню! Як треба,
      То я готовий в тую ж мить війну
      Почати. Нині ж я від себе
      І від всіх росів клятву Хорсу дам.
      Ти, Воїк, будеш відоком при тому.
      Та треба ще багато встигнуть нам,
      Обговорити, що кому відомо.
      Доки мужі збирались на майдан
      Посеред міста, Ікмор час не гаяв,
      Наказ мечі скупити всі віддав,
      Якими торгували в їхнім краю.
      Мечів кувалось вдосталь на Русі,
      Бо ж роси ними, навіть торгували.
      Іще із давніх славились часів
      І гарну ціну за такі давали.
      Коли ж мужі зібралися усі,
      Каган і Воїк вийшли зі світлиці.
      Гул голосний над Хорсунем висів,
      Багато люду з’їхалось в столицю.
      Цікаво їм: чого каган зібрав
      Сьогодні їх, яку чека пораду.
      Бо ж кожен воїн серед росів мав
      На вічі в вічі говорити правду.
      Як гул потроху стих, каган почав:
      - Часи непевні навкруги настали.
      У Києві загін хозарський став,
      Хоч ми і так достатній клопіт мали
      З хозарами. Але настала мить
      Звільнити Київ від тії залоги.
      Хозарський натиск з півночі відбить…
      От що зробити маємо для того:
      Це – київського князя посланець.
      Він пропонує нам союз укласти,
      Щоб об’єднати сили, накінець
      І разом на находників напасти.
      За це він просить рівності між нас,
      Аби полян братами ми вважали.
      Подумайте, у цей непевний час
      Те, що він просить – надзвичайно мало.
      Якщо хозарин укріпиться там,
      Тоді сутужно дуже доведеться,
      Бо ж він у спину може вдарить нам
      І руський рід навряд чи відіб’ється.
      Я розумію: поляни́н - не рус,
      Але заради виживання роду,
      Я перший клятву Хорсові берусь
      Сьогодні дати. А всі інші? Згода?
      На мить запала тиша у юрбі,
      Адже питання не просте постало,
      Бо ж роси здавна са́мі по собі
      І рід сколо́тський в чистоті тримали.
      Можливо, тому й вижили вони,
      Що не злились з народами другими.
      Жили уже віками із війни,
      Що й для сусідів стали вже страшними.
      Та, як затиснуть їх хозари тут
      І перекриють всі шляхи-дороги,
      Чи довго в цій біді протягне люд?
      Чи вижити він буде мати змогу?
      Тут або гордість, або майбуття.
      Других, мабуть, немає варіантів.
      До того їх підштовхує життя…
      Тут голос: - Може просто Київ взяти
      Та й не морочить голови собі?
      Хіба не руси ми? Хіба не сила?
      - А скільки люду ляже в боротьбі?
      Чи ві́зьмем, доки поміч не наспіла?
      Якщо нам буде поміч від полян,
      То мало люду, думаю, загине.
      А, якщо ні? Ворожа та земля
      З хозарами нас у союзі стріне.
      І що ми мати будемо з того?
      Все вирішити маємо сьогодні.
      До слова всі прислухайтесь мого!..
      І раптом крик один за одним: - Згода!!!


      Прийнявши клятву на мечах, усі
      У своїх справах скоро розійшлися.
      А каган Ікмор у світлиці сів
      І з Воїком удвох тепер взялися
      Майбутні плани бою розроблять,
      Як саме їм хозарів тих здолати.
      Куди їм сотні роські посилать
      І як мечі полянам передати.
      У Турда, виявляється, вже був
      Детальний план і Воїк його виклав,
      Все пояснив, нічого не забув
      І, навіть, Ікмор, до стратегій звиклий,
      Здивований був мудрістю його.
      Бо ж все було враховано до миті.
      Найперше Воїк розпочав з того,
      Що треба за Дніпро шлях перекрити.
      - У Витечів поставить сотні дві,
      Аби хозар до броду не пустити,
      Тих, що проб’ються з Києва живі.
      Та й брід надійно треба перекрити,
      Якщо зі степу поміч надійде́.
      Тут уже хай і родії поможуть.
      Ще сотні дві на північ хай іде.
      Поставить в Дорогожичах сторожу,
      Аби на північ шлях весь перекрить.
      Там болота́ і пагорби високі.
      Тож мимо,навіть, птах не пролетить.
      Ліси дрімучі з західного боку.
      Туди хозарин, певно, не піде́.
      Про всяк випадок, наші його стрінуть.
      Там всяк чужинець смерть свою знайде,
      Бо ж муж полянський білку в око стрілить.
      Загін на північ наші проведуть
      Так, що хозарин і не буде знати.
      Човни на перевозі приберуть.
      Їх можна в очеретах поховати.
      Мечі човнами ж можна привезти
      Вночі. Хозари на Горі щоночі.
      Тож можна вільно по Дніпру іти
      І витягти на берег де захочеш.
      А гриді зброю швидко розберуть
      І до пори, до часу приховають.
      Найважче буде Гору нам здобуть.
      Тут уже наші з росіями мають
      Вночі тихенько вибратись на схил,
      Через стіну в дитинець перебратись,
      Сторожу зняти. Там частина сил
      Повинна буде ворітьми зайнятись,
      А другі нехай гридницю запруть,
      Бо там хозари саме і ночують.
      Як зможемо все тихо провернуть,
      Хозари нас до часу не почують,
      То зможемо ударити тоді
      І жодного чужинця не пустити. -
      Закінчив Воїк й радісний сидів,
      Неначе удалось вже план здійснити.


      Вночі загони роські почали
      Потроху висуватися на Київ.
      Провідники вели загони тії.
      Вони таємно з Києва прийшли
      І, знаючи усі стежки-дороги
      В лісах полянських, повели їх так,
      Аби хозарські вивідці ніяк
      Провідати про це не мали змоги.
      Найпершим рушив той загін, який
      На півночі шляхи мав перекрити.
      Йому найдовше по лісах ходити,
      Отож і рушив в темряві густій.
      А, одночасно, рушили човни,
      Якими в Київ зброю відправляли.
      Їх довезти до Вітечіва мали,
      А далі рушать вже Дніпром вони.
      Вночі відкрито, вдень таїтись будуть.
      За пару днів до Києва дійдуть.
      А там вже, сподівалися, їх ждуть
      Полянським князем посланії люди.
      Із ними вирушав також загін,
      Що мав завдання брід охороняти.
      Під Треполь мали родії послати,
      Хоча хозарам менш відомий він,
      На той, хозарський бік ще один брід.
      Так що всі бро́ди були перекриті
      Й удару можна не чекати звідти.
      На другу ніч, ледь вгомонився світ,
      Найбільші сили рушили на Київ,
      Щоб поле Перепетівське здолать,
      Поки іще не розпочне світать
      Й сюди хозарин сунутись не сміє.
      Вів той загін сам Ікмор, поряд з ним
      Йшов син Рюар, ще молодий та воїн,
      Довести мав, що батька він достоїн
      Й каганом стане врешті черговим.
      З другого боку Воїк простував,
      Бо ж він в землі полянській краще знає,
      І проведе тихенько, і сховає
      Загін до часу. Йшов, не відставав.
      Хоч роси йшли стрімким, широким кроком.
      Їх рідко хто побачить на коні.
      Вони «стіною» б’ються на війні,
      «Ошкірившись» списами на всі боки.
      Тож вони звикли до стрімких ривків,
      Ішли настільки швидко, наче бігли
      І за ніч поле подолати встигли,
      А вдень сховались в глибині гайків,
      Яких отут уже було чимало.
      День відпочили й знов стрімкий ривок,
      Здолали Стугну…. Іще швидший крок
      Й під ранок їх бори густі сховали.


      Поки загін у лісі спочивав
      Та до нічного бою готувався,
      Каган з Рюаром й Воїком зібрався
      Поглянути на Київ. День стояв
      Доволі сірий, мов на дощ збиралось.
      Вони услід за Воїком пішли,
      Самі б, мабуть, дороги не знайшли,
      У хащах цих надовго би зостались.
      Та скоро бір потроху порідів
      І вони вийшли врешті на узлісся.
      Тут Воїк поза дубом зачаївся
      Й місцевість всю уважно оглядів.
      А далі двом супутникам махнув,
      Мовляв, підходьте, але обережно.
      І роси все зробили, як належно.
      І кожен врешті Київ озирнув.
      Хоч, власне, Київ їм не видно бу́ло,
      Лише один дитинець на Горі.
      На башті стяг хозарський майорів
      І, мабуть, дуже Воїкові муляв.
      - Там попереду Либідь протіка,-
      Став полянин пояснювати росам,-
      Але вона тут не широка зовсім,
      Тож переправа буде нам легка.
      Я зі своїми подерусь на схил,
      Мені з десяток можеш росів дати.
      Там воїв треба зовсім не багато,
      Але таких, аби достало сил
      Ще і на стіни видертись високі.
      А ти, кагане, воїв поведеш
      Туди, лівіше, гору обійдеш
      Із того, бачиш, дальнього нам боку.
      То Щекавиця, так її ми звем.
      А там Ручай здолаєте й під Гору.
      Ми у дитинці будем на ту пору,
      Якщо сторожу знімем без проблем.
      Ви ж Боричевим вгору піднімайтесь,
      Не поспішайте, на сигнала ждіть.
      Як ми ворота зможем відчинить,
      Тоді вже йдіть відкрито, не ховайтесь.
      Каган усе уважно озирнув:
      Високу Гору ледь кущами вкриту.
      Так, вилізти на неї треба вміти.
      Не кожен би на теє ризикнув.
      - То – Щекавиця, а гора ота,
      Що ще лівіш видніється за нею?
      - Та Юрховиця зветься. За тією
      Горою Дорогожичі, отам.
      А там, правіше Києва – то Клов,
      Урочище усі так називаєм.
      - А де ж усі кияни проживають?-
      Тут Рюар слово вставити знайшов.
      - Там за горами цими є Поділ,
      Поміж горами і Дніпром-рікою,-
      І Воїк десь на схід махнув рукою,
      Отам усе й заселено навкіл.
      До тебе там і гриді підійдуть,-
      Звернувся Воїк знову до кагана,-
      У тебе воїв майже вдвічі стане.
      Вони, напевно, на Подолі ждуть.
      - А Турд же де? Коли підійде він?
      - Він на Горі. Адже хозари з нього
      Очей не спустять. Але то нічого.
      Адже є я – єдиний Турда син.

      Ніч була темна, хоч би стріль у око.
      По небу хмари вітер швидко гнав.
      Нічого не побачиш за два кроки.
      Ніхто таку удачу й не чекав.
      Ще в сутінках всі вийшли на узлісся,
      Здолали Либідь й далі розійшлись.
      Одні до Щекавиці подалися,
      А Воїк, Рюар з воями взялись
      Долати шлях від Либеді під Гору.
      Там зупинились. Воїк закричав
      Совою. Із пітьми вже скоро
      Такий же самий відгук прозвучав.
      А незабаром із пітьми з’явились
      З десяток ледве видимих фігур.
      Побачивши своїх, усі спинились.
      - У вас уже усе готове, Тур?-
      Звернувся Воїк тихо до одного.
      - Так, все готово. Можемо іти.
      І він пішов, показував дорогу,
      Яку самим би росам не знайти.
      - Отут. - Тур зупинився попід схилом,-
      Там, нагорі сторожа не чека.
      Тож можемо угору дертись сміло.-
      Взялась мотузка звідкись у руках.
      Мотузку Воїк на плече повісив
      І першим схил долати розпочав.
      І всі за ним неспішно подалися.
      А вітер небом хмари швидко гнав,
      Ховаючи їх в темряві суцільній
      І звуки зайві шелестом глушив.
      Аж ось уже попереду і стіни.
      Метнувся Воїк, попід стіну сів.
      Поволі всі із темряви з’явились,
      Під стінами тихенько залягли.
      Вслухались: нагорі не похопились?
      А раптом їх помітити могли?!
      Але все тихо, ніч їх приховала.
      І вже мотуз угору полетів,
      Петля десь там на гостру палю впала.
      Посмикав Воїк – те, що він хотів.
      І першим став здиратися нагору,
      Чого-чого, а це він добре вмів.
      Отож на частокіл забрався скоро,
      Й за мить на заборолі вже сидів.
      Прислухався: чи не лунають кроки.
      Дістав ножа(мечу іще не час),
      Уважно озирнувся на всі боки.
      Тут й Рюар до нього приєднавсь.
      Хозари, видно, зовсім розлінились,
      Чи думали: тут стіну не здолать.
      Тож скоро нагорі всі опинились
      І розділились, щоб сторожу знять,
      Якщо вона десь топчеться на стінах.
      До часу треба тихо все зробить.
      Дізнатися хозари не повинні,
      Поки воріт не вдасться відчинить.
      Півсонну знявши на стіні сторожу,
      Спустилися тихенько до воріт.
      - Ти тут і сам вже справитися можеш,
      Рюаре, а мені спішити слід
      До гридниці. Як вдасться зачинити
      Усю залогу, легше буде нам.
      Бери полян, а з росами я швидко…
      Не відчиняй, поки сигнал не дам.
      Вони побігли тихо під стіною
      До гридниці між купою возів.
      Спинився Воїк: - Віз тягніть за мною,
      Та так, щоб і ледь-ледь не заскрипів.
      Здорові хлопці воза ухопили,
      Не покотили, просто понесли
      І на бік під дверима положили,
      Аби хозари вийти не змогли.
      Тоді уже взялися сміливіше
      Тягти вози і вихід блокувать.
      І скоро крик сови порушив тишу,
      Сигнал, що час ворота відкривать.
      Лишивши росів помочі чекати,
      У терем князя Воїк поспішив.
      Рішив з собою лиш одного взяти,
      Бо ж знав: один хозарин сторожив
      Лише у сі́нях, щоб ніхто не вийшов.
      Отож удвох з ним справляться вони.
      Прислухались: легке хропіння лише.
      Спить, неборака, бачить гарні сни.
      Тож, у цілому, досі все йшло гарно.
      Поляни й роси Гору зайняли.
      Хозарську кров не проливали марно
      Та і свою, поки що, зберегли.


      Звільнившись від постійної сторожі,
      З’явився Турд із терема свого.
      - Ну, що, тепер хозар будити можна?
      Ану-те, воза відтягніть бігом,
      Отого, що під гридницею!.. – Але ж?..
      - Та не баріться доки іще сплять.
      Вони у мене вчора у підвалах
      Знайшли, здається, може діжок з п’ять
      Хмільної, навіть, дуже медовухи.
      Так що беріть їх теплими, в’яжіть.
      Заїдьте, якщо треба, комусь в вухо,
      Але живими краще збережіть.
      Нам поки що не варто із каганом
      Відносин розривати на крові.
      Нехай він сам карає своїх п’яних,
      Важливо, щоб лише були живі.
      Тим часом вої відтягли вже воза
      Й хозар взялися з гридниці тягти.
      А ті і зрозуміть були не в змозі:
      Чого їх тягнуть і куди іти?
      А роси взяли й самого Булана,
      Що верховодив у залозі всій.
      Він був, як і його залога, п’яний,
      Дивився, мов питав: коли ж був бій,
      Який він вже програв і не почавши…
      Веселий гамір на Горі лунав,
      Хмільної перемоги спивши чашу,
      Новий союз понад Дніпром вставав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Русь
      Якби піднятись в небеса орлом
      Та ще й над часом аби мати владу,
      Віки й віки лишаючи позаду.
      Аби роки, як листя листопаду
      Опали й оголили, що було
      Колись давно. Давно уже настільки,
      Що хто й повірить, що було воно.
      Щоб вітер часу, як п’янке вино
      Звільнив уяву. Наче у кіно
      Зняв покривало з давнини на хвильку.
      І давній світ очам моїм відкривсь.
      Той світ, в якому предки мої жили,
      В якому помирали і любили,
      Моє майбутнє і твоє творили
      Й великий Хорс з небес на них дививсь.
      Там унизу під поглядом його
      Життя буяло. Там над Руським морем
      В дніпровій луці улицький уділ.
      Безмежні ниви круг багатих сіл.
      Нема сильніших, ніж вони навкіл,
      Так їм тоді здавалося в ту пору..
      А там, де Київ, то уділ полян.
      Маленьке плем’я у чужому краї.
      Чогось чекає чи чогось шукає,
      Але чого – саме іще не знає.
      А поряд землі злючених древлян,
      Які в своїх лісах давно засіли
      Й на Київ звідти жадібно глядять.
      І хочуть землі у полян забрать,
      А їх самих у тришия прогнать,
      Розбагатіть з полянського уділу.
      По інший бік – уділи сіверян,
      Понад Сулою, Ворсклою, Десною.
      Живуть зі степом вічною війною,
      Оплачують високою ціною,
      Як степ наскочить, наче ураган.
      А поміж тих слов’янських берегів,
      Як острів між розбурханого моря
      В постійній боротьбі і непокорі
      На степовому вільному просторі
      Прадавній русів рід великий жив.
      Колись давно занесений бідою,
      Вчепивсь землі, як кущик корінцем.
      Звикав, що смерть постійна у лице
      І кров’ю щедро сплачував за це.
      Та жив і вижив. Над Дніпром- рікою
      По Росі і по Тесменю селивсь,
      По Трубежу також з другого боку.
      В боях і війнах вправним став нівроку.
      Як треба – огризався на всі боки
      І слави войовничого добивсь.
      В краях далеких, в Румі і в Балкарі,
      В Ітилі грізна слава їх росла.
      Страхались всі, як руська рать ішла.
      Важка, як меч, стрімка, немов стріла.
      І русами жінки дітей лякали..
      За щастя мали владарі країн
      Дружину руську при собі тримати.
      Тоді спокійно можна було спати.
      Хто краще них уміє воювати?
      Хто руський спинить у бою загін?
      Життя – війна. Народжувались діти
      І їх батьки привчали до війни,
      З дитинства у боях росли вони.
      І в тім не було їхньої вини.
      Інакше просто родові б не жити.
      В постійних битвах щербились мечі
      Та руси знову й знову їх гострили
      І у тих битвах набирались сили.
      І з кожним роком, з кожним днем міцніли
      Аби не просто в цьому світі жить,
      А стати серцем Руської держави.
      Яка колись постане перед світ
      Аби в віках прославить руський рід.
      Отож діла давно минулих літ
      Згадати хочу. Мабуть, маю право.

      В сім’ї Рандара народився син
      І був від того дуже радий він.
      Заледь зачув, помчав мерщій до хати,
      Де повитуха саме прийняла
      Із лона жінки сина, почала
      У полотно малого пеленати.
      Воно кричало голосом тонким
      І озивався перегуком дім.
      Такого досі тут іще не знали.
      Бо ж це в Рандара первісток поки,
      Тому господар радісний такий.
      Та іще й син, якого так чекали.
      Ступивши в дім, Рандар спинивсь на мить,
      Не личить чоловікові спішить,
      Нестриманість показувати свою.
      Спочатку кинув погляд на жону,
      До повитухи очі повернув,
      Яка стояла мовчки під стіною,
      Тримала його сина на руках
      І посмішка блукала на вустах.
      Мовляв, приймай синочка свого, тато!
      Але поклала на постіль його,
      Не батьку в руки, бо робить того
      Було не можна. Й вийшла мовчки з хати.
      Рандар закони предків почитав,
      Тож брати сина в руки теж не став,
      А зняв меча, який на стінці ви́сів.
      Батьківський меч, в походах і боях
      На ворогів той меч наводив страх,
      Міг позмагатися з мечем і списом.
      З мечем в руках зробив рішучий крок
      І харалужний витягнув клинок,
      Поклав його на постіль поряд сина
      І мовив так, як батько говорив,
      Як це із уст лунало прабатьків,
      Як говорити справжній рус повинен.
      І чулась гордість у його речах:
      - Не залишаю крім цього меча
      Тобі, мій сину, із майна нічого.
      Я все, що маю, цим мечем добув
      І ти добудеш!..- голос не здригнув,
      Слова лунали голосно і строго,-
      І будеш мати, сину мій, усе,
      Що тобі меч цей вірний принесе!
      Хай буде свідок тому Хорс Великий!
      Сказавши те, Рандар меча узяв,
      Зусиллям легким в піхви його вклав
      І повитуху голосно покликав.
      Бо мав тепер на треби ще іти,
      Щоб Хорсові пожертви принести,
      Подякувати богові за сина.
      По селищу вже вістка рознеслась,
      Тож кожен стрічний радо посміхавсь,
      Вітав його з народженням дитини.
      Рандар же гордо голову задер.
      Він же не просто – батько він тепер.
      А перший син – для гордості причина.
      Отож Рандар у відповідь кивав
      Та не спинявся, поспіша, мовляв,
      Але ловив їх погляди у спину.

      Грайлива стежка видерлась на схил,
      Де, дуже добре видимий навкіл
      Стояв кумир камінний Хорса. Збоку
      Громадився у купі сухий хмиз.
      Волхв, певно, зранку ще його наніс.
      Рандар наблизився на кілька кроків,
      Дістав свій меч, у хмиз його стромив
      Тоді до бога вже заговорив,
      Схиливши свою голову в поклоні:
      - Великий Хорсе, сонцеликий, ти
      Своїм онукам сяєш з висоти,
      Ти батько всіх законів і поконів.
      Прийшов до тебе твій онук Рандар.
      Прийми від мене, боже, скромний дар
      За те, що сина жінка народила.
      З словами тими півня він дістав,
      Якого, ще йдучи із дому, взяв.
      Той все мовчав, а тут почав щосили
      Із рук Рандара рватися, однак,
      Рандар скрутив йому одразу карк.
      Той безголовий сіпався і далі.
      Та міцно рус в руках його тримав
      І купу хмизу кров’ю поливав,
      Аж доки птаха битись перестала.
      Безживне тіло він на хмиз поклав,
      А меч свій, кров’ю скроплений, дістав,
      З кишені витяг сховане кресало.
      Затлівся трут, димок легенький звівсь,
      Тоненький хмиз із тріском загорівсь,
      А скоро уже й вогнище палало.
      Від вогнища ішов нестерпний жар,
      Аж кілька кроків відступив Рандар.
      Стояв, дивився в Хорсове обличчя.
      Чекав, як Хорс пожертву прийме ту.
      Просив для сина божу доброту
      І обіцяв, як воїнові личить,
      Який шанує предків і богів,
      Меч окропити кров’ю ворогів,
      Достойну жертву Хорсові принести.
      Тим часом хмиз поволі догорав
      І стало ясно – жертву Хорс прийняв,
      Почав на небі долю сина плести.
      Яка та доля буде? Чи легка,
      Немов ріка широка і стрімка?
      Чи то гірка, покручена? То знає
      Поки лиш Хорс один на небесах
      І доля сина у його руках.
      Отож нехай він сину помагає.

      Розімлілий степ, здавалось, аж пашів
      Під поглядом прискіпливого ока,
      Яким з небес Великий Хорс глядів.
      І вже зробити годі було й кроку.
      Від втоми усе тіло аж гуде
      І до нестями захотілось пити
      Та в холодку присісти, відпочити,
      Діждатись, доки спека ця спаде.
      Аж попереду вибалок зручний,
      А в ньому дуб розложистий, високий
      Розкинув віти на чотири боки,
      Сховав півсвіту у тіні своїй.
      І джерельце під дубом дзюркотить.
      Вода холодна, що аж ломить зуби.
      Але ж до чого пити її любо.
      Над головою листя шелестить,
      Запрошує, неначе, відпочити.
      Вже й очі закриваються самі.
      Троян втомився й встояти не зміг,
      Щоб не присісти, сили відновити.
      І, ледь присів, одразу і заснув.
      І сниться сон йому якиїсь дивний,
      Неначе йде він степом-полем рівним.
      Навколо тихо. Вітерець війнув,
      Пробігся легко, покотивсь травою
      Та й десь пропав. Ні звуку навкруги
      Не чутно. Річка б’ється в береги,
      Мовчазний жайвір ген над головою.
      Знов вітерець нечутно налетів
      І, мов нізвідки, перед ним постала
      Прекрасна жінка. За собою звала,
      Щось говорила та не чутно слів.
      І він пішов. Спинився плин часу.
      Хорс незворушно сяяв у зеніті.
      Ішов вперед, забув про все на світі,
      Не бачачи навколишню красу.
      Немов сновида. Та в якуюсь мить
      Не стало жінки, що Трояна звала.
      Була, ішла і тут, нараз пропала.
      Лиш степ безкраїй навкруги лежить.
      Троян зробив вперед ще кілька кроків
      Й ледь об великий кошик не спіткнувсь.
      Звідкіль він взявся? Степом озирнувсь.
      Нема нікого ні з якого боку.
      Лиш кошик, щільно вкритий полотном
      Стоїть, немов зове його відкрити.
      Зняв полотно Троян із нього. Звідти
      Шмигнула миша. З нею заодно
      Ледь не в обличчя чайка шурхонула.
      Він відсахнутись ледве-ледве встиг.
      Заглянув: що там кошик ще беріг.
      А там ще жаба чималенька була.
      Аж дивно стало. Що то за мана?
      Та враз туманом поле огорнуло
      І все пропало, наче і не було.
      Троян прокинувсь: ну і дивина!
      Та очі знов заплющились його
      І новий сон його підняв на крила.
      Зробилось легким-легким його тіло,
      Бо він – то сокіл. Небеса кругом.
      Він проліта над степом неозорим,
      Із вітром легко грається стрімким.
      Летять пухнаті хмарки поряд з ним.
      Внизу, ген - річка, а там далі – море.
      Він зна, що море то, хоч у житті
      Ніколи моря справжнього не бачив.
      Аж крила в нього налилися, наче.
      Він вгору ще піднятися хотів
      Та якась сила вниз його тягнула.
      На крилах пір’я стало враз рости.
      Зібрав він сили, щоб життя спасти,
      Махнув і пір’я все униз майнуло
      І там, упавши, миттю проросло
      Великими й могутніми дубами.
      А він піднявся знов під небесами,
      У нього зразу сили прибуло.
      Він гострим зором оглядав простори,
      Щоб зрозуміти: що ж воно таке.
      Та знов туману марево стрімке
      Усе сховало: степ, ріку і море…
      Він знов прокинувсь. Та за мить заснув
      І третій сон тоді йому приснився.
      Із неба Хорс прискіпливо дивився,
      Аж його жар Троян вві сні відчув.
      Ось він на річки березі стоїть,
      Широке русло, береги високі
      В тієї річки по обидва боки,
      Не кожен птах її перелетить.
      Махнув Троян рукою і у вись
      Піднявся сокіл. Небо спохмурніло,
      Нізвідки чорні хмари налетіли,
      Могутній вітер слідом нагодивсь,
      Спороли далі небо блискавиці,
      Ударив грім, хоч він його й не чув,
      Але відчув. А потім дощ линув
      Густий – щось поряд годі роздивиться.
      І раптом стих, мов не було його.
      Останні краплі впали і пропали.
      Здалось Трояну – річка менша стала
      І, наче, все поменшало кругом.
      Змахнув рукою – новий сокіл знявсь
      Під самі хмари. Крилами ударив
      І з першим в небі закружляв на пару.
      Земля зазеленіла якось враз.
      Рослини так і тягнуться угору.
      Дерева, правда, надто вже малі,
      Ледь-ледь вершечки видно від землі.
      Троян спочатку здивувавсь. Та скоро
      Побачив, що і він, також росте.
      Тому і річка стала менш, ніж була.
      Душа якесь полегшення відчула
      Від розуміння того. Та, проте,
      Змахнув Троян рукою третій раз
      І третій сокіл в небеса піднявся,
      І крик його під хмарами промчався.
      І хмари розійшлися в той же час.
      Хорс засіяв яскраво і привітно,
      Уся земля навколо розцвіла.
      Ріка уже струмком внизу текла,
      Що можна без зусиль переступити.
      Троян на другий бік переступив
      І став ногами по обидва боки.
      Згори він бачив, як стрімкі потоки
      Вливались в річку із обох боків.
      А погляд Хорса біг вперед і біг,
      І хмари в усі боки розступались
      Та нові й нові землі відкривались,
      Немов Трояну слалися до ніг…
      Сон враз пропав. Троян розплющив очі,
      Хоча ще був в полоні своїх снів,
      Та відірвавсь від свого ложа, сів.
      Спекотний день уже котивсь до ночі.
      Вечірня прохолода на траву,
      На спраглий степ поволі опускалась.
      За виднокрай ще промені чіплялись,
      Ось-ось, здавалось, тіні оживуть.
      Але Троян не міг забути снів
      І не звертав на сутінки уваги.
      Він розібратись до безтями прагнув
      В цім одкровенні дивному богів…

      - Дідусю, а що ж значили ті сни?-
      Маленький Руар аж схопивсь на ноги,-
      Про що хотіли повідомить боги,
      Якими одкровеннями вони
      Тоді з прабатьком нашим поділились?
      Дідусь, хоч сивий та іще міцний,
      Такий, що може хоч сьогодні в бій.
      Роки на ньому, схоже, не відбились,
      Немов навмисне, трохи помовчав,
      В кулак кахикнув, свого оселедця,
      Що сивим змієм аж за вухо в’ється,
      Пригладив п’ятірнею і почав:
      - Боги, що долі визначають всі:
      Людей, родів, племен – всього на світі.
      Кому, коли і де на світі жити,-
      У дідуся аж, наче, голос сів,
      Бо він зненацька перейшов на шепіт,
      Мабуть, щоб боги не почули слів.
      Не слід даремно згадувать богів,
      Бо ще якогось слово те зачепить
      І вже тоді не оберешся бід.
      І Руару аж страшно з того стало.
      Але цікавість хлопця все ж тримала,
      Хотів дізнатись – що ж повіда дід.
      - Лише жерцям відома божа мова,
      Лише вони спроможні пояснить,
      Що боги хочуть в ту чи іншу мить
      І здатні пояснити боже слово.
      Вони також тлумачать віщі сни.
      До них Троян найперше і звернувся,
      Коли в своє кочів’я повернувся.
      Ось що йому повідали вони:
      «Найпершим сном,- верховний жрець сказав,-
      Боги велять тобі у путь рушати,
      Землі нової для життя шукати.
      Дають пораду, щоб ти добре знав
      Чого шукати. Кошик не простий.
      Ті, що вві сні у кошику сиділи,
      То три стихії, три великі сили
      Землі, де знайдеш ти спочинок свій..
      Там, де зійшлися степ, ріка і море,
      Чека на тебе благодатний край.
      Тож не барися і у путь рушай,
      Бо шлях важкий і до кінця не скоро.
      А другим сном повідали боги:
      В отій землі ти станеш батьком роду,
      Що буде знаним між других народів –
      Заступник друзям, страх для ворогів.
      І діти твої будуть, як дуби –
      Могутні і в бою непереможні.
      Таке було до тебе слово боже.
      І ти не смій ним знехтувать, роби.
      А третій сон? Трьох матимеш синів,
      Які піднімуть славу твого роду
      І об’єднають навкруги народи.
      Тоді постане обіч берегів
      Ріки, яку обрали самі боги,
      Держава, що звеличить твій народ.
      Він подолає безліч перешкод
      Аби в майбутнє вимостить дорогу.
      Так жрець верховний пояснив ті сни…
      - І що, дідусю, всі вони збулися?
      Дідусь онуку в очі подивився:
      - Збулись, онучку, майже всі вони.
      Троян зібрався і подавсь в дорогу.
      Він дуже довго по степах ішов,
      Але ту землю, все-таки знайшов,
      Яку для нього визначили боги.
      Там, де впада у море Дон-ріка,
      В степах привільних є земля Трояна.
      Вона, як наша батьківщина знана.
      Туди дорога нині нелегка.
      У тій землі, у тих степах привільних
      І народився русів славний рід,
      Який сьогодні знаний на весь світ,
      Бо більш ніхто не має таких сильних,
      Таких могутніх воїнів, як ми!..-
      Дід на онука з гордістю поглянув,
      Мабуть, згадав бої і давні рани,
      Поля, що густо встелені кістьми
      Тих, хто у їхній силі сумнівався.
      Задумавсь дід аж внуку довелось
      Озватись: - Діду, то усе збулось.
      Ти ж говорив, що сон якийсь зостався
      Нездійсненим. Напевно, про синів?
      Адже в Трояна їх було лиш двоє?!
      - Так воно й є. Слова правдиві твої.
      Щось не зійшлося в віщуванні снів.
      Чи то жерці не так щось зрозуміли
      У тому, що сказали сном боги
      І зміст у нього вкладено другий,
      Який нам зрозуміти не під силу.
      Прабатько й справді мав лиш двох синів
      Богатирів Кетіма й Роданіма.
      І рід Трояна розділивсь між ними
      На два роди. Кетім прабатьком став
      Нам – розсіяв -, а Роданім, відомо,
      Став родіям тоді прабатьком. Тому
      Лиш два роди – не три народ наш мав.
      Ці два роди жили в землі Трояна
      Під Хорсовим промінням сотні літ
      Аж доки злим не став навколо світ.
      І ті часи для нас відкрита рана.
      - А, може, це пророцтво не про то,
      Що вже було, а то, що іще буде?
      - От вже розумник! Різне кажуть люди,
      Але того не зна, на жаль, ніхто
      Окрім богів. А нам чи й треба знати?
      Живем-живем собі, а прийде час,
      Коли боги покличуть в ірій нас,
      Де душі предків будуть нас стрічати,
      То, може, там і знатимемо теж.
      Бо ж душам там багато що відкрито.
      Вони літають по усьому світу.
      А то, онучку, може, підростеш
      І те пророцтво зможеш пояснити.
      Чи, може, навіть, втілити його.
      Адже в житті, повір, бува всього,
      Тому на світі і цікаво жити.
      А жити треба правдами простими.
      Завжди було і буде у житті:
      Нам боги лише вказують путі,
      А ми самі йдемо путями тими.
      Життя – шлях довгий і на нім нема
      Глухих кутів. Які в путі кути?
      Бува, не можем виходу знайти,
      Десь заблукавши. Б’ємся та дарма.
      А озирнися, подивись навколо –
      Аж ось він – вихід! Що його шукать?
      Потрібно слово боже дослухать –
      Не заблукаєш у житті ніколи.
      Щось я, онучку, не про те, мабуть,
      Ось що із нами клята старість чинить.
      Піди, побігай, трохи відпочину.
      Там уже друзі, певно, зранку ждуть.

      Якось чужий у селище забрів,
      Увесь такий обідраний, побитий.
      Він знав по-руськи може кілька слів
      Тож його важко було зрозуміти.
      Щось по-чудному швидко лопотів.
      Зійшлися люди і Руар між ними.
      Тоді малий ще. Що він розумів?
      Дививсь на все великими очима.
      Покликали урешті дідуся.
      Він світу бачив, жив на світі довго,
      Отож він може по-чужому всяк,
      Ніяк не обійтися тут без нього.
      Дідусь прийшов, чужинця розпитав.
      Цікаво, звідки він усе то знає?
      Руар на друзів зверхньо позирав:
      У них такого дідуся немає.
      Так от, дідусь нарешті розказав:
      - Напали на чужинця, обібрали.
      Ще й хтось із наших. Недалік напав.
      Чужі би тут навряд чи нападали!
      Негоже то! Як звичай наш велить?
      Чужинця ми повинні захистити!
      Потрібно того злодія зловить,
      А то боги не зможуть нам простити.
      Навіщо роду напасть отака?
      Негоже, люди! Маєм щось робити!
      Люд загудів: - Піймать злодіяка!
      Негоже рід перед богів ганьбити!
      Зібрались швидко в гурт чоловіки,
      Озброїлись та й подались шукати.
      Руар за ними тупав час якийсь
      Та старший повелів його прогнати.
      І він з-за тина довго визирав,
      Коли дядьки із пошуків повернуть.
      Розмлів від Хорса, ледве не заспав.
      Але чекав, на щастя, недаремно.
      Ведуть! Скрутили! Голосно кричать.
      Зібрали віче: що із ним робити.
      В Руара ж оченята аж блищать,
      Сидить за тином, позирає звідти.
      Хто ж той розбійник? Дядько з їх села.
      Он його хата із самого краю.
      Про нього слава нехороша йшла.
      Жмикрут був добрий. Всіх навколо лаяв.
      Боялись діти, навіть, підійти
      До його хати. Недарма ж боялись!
      Дідусь велів злодія відпустить.
      Навкруг старі чоловіки зібрались.
      Дідусь почав: - Як наш покон велить,
      Ми злодія повинні покарати.
      Майно його надвоє поділить
      Й частину постраждалому віддати.
      Самого ж злодіяку до стовпа
      Ганебного мотуззям прикрутити!
      А той почув і на коліна впав,
      Заголосив, благаючи простити.
      Та обіцяв так більше не чинить.
      Але ніхто не дослухавсь до нього.
      Взяли, скрутили, прив’язали вмить,
      Обличчям до стовпа. І голос строгий
      Дідусів далі про покон рече:
      - Дорослий кожен нехай візьме дрюка
      І злодія добряче упече
      Ним по спині аби була наука.
      А, хто жаліти буде, то й того
      Потрібно поряд злодія в'язати
      Та, як за злочин слід карать його.
      І почали всі злодія шмагати.
      Руар дивився з острахом на те,
      Як від ударів аж тріщали ребра.
      А черга вдарить все росте й росте,
      Бо кожен зна – покон дотримать треба.
      Руар не зміг дивитися, утік.
      Сидів до ночі ген у верболозах,
      Душив готовий вирватися крик
      І утирав свої дитячі сльози.
      Не міг ніяк жорстокість зрозуміть.
      Вже, коли виріс, зрозумів причину:
      Покони предків бережуть їх рід
      Від зла. Інакше він би вже загинув.

      Примчав хаканів бирич на коні,
      Стромив списа в дубовії ворота
      Аби всі знали – скоро буть війні.
      Хоча для руса звична це робота,
      Ходили у похід ледь не щорік
      В слов’янські землі, данину збирали,
      Та селищем ураз піднявся крик,
      Жінки одразу голосити стали.
      Чоловіки зацитькали на них,
      Чого, мовляв, пора б уже звикати.
      Тож плач жіночий потихеньку стих.
      Жінки взялись чоловіків збирати.
      Чоловіки ж взяли до рук мечі
      Та і на пагорб Хорсів подалися.
      Перемовлялись голосно, йдучи,
      Як воїнам належало, велися.
      Враз зашуміло требище, коли
      Зійшлися руси, скликані вождями.
      Мечі стромляти в землю почали
      Аби поклястися перед богами.
      Із кола вийшов Турбід, що вождем
      Був на той час у селищі Іклара.
      Він і тепер у бій рід поведе.
      Вождя уздрівши, стих поволі пагорб.
      І мовив Турбід: - Руси, час прийшов
      Меча свої для битви оголити,
      Пролити у бою ворожу кров
      Чи голови із честю положити.
      Клянемся бути мужніми в бою,
      Товаришів у скруті не лишати,
      Стояти у єдиному строю.
      А хто посміє клятву цю зламати,
      Той хай погине від меча свого.
      Хай буде Хорсом проклятий навіки!
      Клянемся, руси! – і усе кругом:
      - Ми клянемося! – одізвалось криком.

      Рікою вгору лодії пливуть.
      Як лебедині білосніжні крила,
      Розкинули вони свої вітрила.
      Але гребці ще й веслами гребуть.
      Ріки Дніпра невпинна течія
      Їх норовить понести вниз до моря,
      Але вони затялись в непокорі,
      Пливуть супроти. Іноді стоять,
      Як може здатись, на одному місці.
      Але Дніпро не здатен їх скорить.
      Вони пливуть, помітно вже за мить,
      Позаду тануть береги імлисті.
      На одній з них Руарів рід пливе.
      Руар, як всі на весла налягає
      У кожен помах силу укладає.
      Для нього в цім поході все нове.
      У ці краї ніколи не ходив,
      Отож про все питався у сусіда,
      Із довгим сивим оселедцем діда,
      Який удвічі більше літ прожив.
      - А що то за поселення отам,
      На тій горі? Чому ми не пристали?
      Чому із нього данини не взяли?
      Хіба вони не платять її нам?
      Кахикнув дід та й мудру річ повів:
      - То город Київ, що ми звем Самвата.
      Колись, говорять, там жило три брата.
      Найстарший Кий поселення те звів.
      Полянське плем’я в цих краях живе.
      Колись, можливо і було багате,
      А нині з нього нічого й узяти.
      Тож краще ми повз нього пропливем.
      Ми – руси не грабуєм бідаків.
      Слов’ян багато, є між них багаті.
      Он деревляни. Їх боброві гаті
      Серед боліт багаті на бобрів.
      У сіверян і соболі, і білки
      Та ще багато іншого хутра.
      Похід по здобич – не дитяча гра.
      Потрібно знати: де, чого і скільки.
      Та головне – багато там людей.
      А знаєш – у Балкарі й Хазерані
      Раб-слов'янин – товар не із останніх
      І за ціною доброю іде.
      Що із полян тих взяти – купка їх,
      Нехай живуть, плодяться. Час настане,
      Корабель наш до Києва пристане
      І ми візьмемо все, що слід із них.
      Поволі зник за схилами ріки
      Полянський Київ. Лодії невпинно
      Пливли на північ. Поки що спокійно
      Їх проводжали береги. Легким,
      Як не зважати на обридлі весла,
      Був цей похід. Але це ще поки…
      Хто зна, що там за вигином ріки
      На них чека? Куди їх доля несла?


      Понад водою кублився туман,
      Від чого було холодно і вогко.
      Здавалось, навіть берегів нема
      І тільки поряд очерет високий
      Та де-не-де верхівками дерев
      Прогляне берег, щоб сховатись знову.
      Не заблукали – сумнівом бере.
      Та не спитаєш – бо табу на слово.
      І тільки плюскіт весел по воді,
      Але легенький, майже непомітний,
      Бо ж попередив Турбід: «Ви ж глядіть!
      Щоб нам слов’ян завчасно не збудити!»
      Ще поки Хорс за обрієм дріма
      І слуги ночі – сни блукають світом,
      Часу для русів кращого нема,
      Аби слов’ян півсонних захопити.
      Десь поряд чути вранішніх півнів.
      Вони в тумані вказують дорогу
      І лодії пливуть на їх пісні.
      Аж ось і берег. Лодії до нього
      Пристали легко. Кинувши весло,
      Руар, як інші, вистрибнув у воду.
      Йому якось не по собі було.
      Та він не думав. Вистрибнув і ходу.
      Поміж других долав пологий схил,
      Стискав меча правицею до болю,
      Просив у Хорса дати вдосталь сил,
      Щоб соромно не було після бою

      Безшумні тіні досягли села
      Обнесеного легким частоколом.
      Але та перешкода не могла
      Спинити русів. З темряви півколом
      Вони з наскоку брали той рубіж,
      Поставлений скоріш від диких звірів.
      Озвавсь собака, другий…Голосніш…
      І лемент знявся, тиша, що допіру
      Стояла у ранковому селі,
      Ураз пропала в лементі отому.
      Собаки і великі, і малі
      З’являлися по двоє, по одному.
      Та руси швидко вгамували їх.
      Мечі одразу декількох зрубали
      І їхнє дике скавуління всіх
      Собак умить навколо розлякало.
      Почулись крики, з сонних іще хат
      Вискакували злякані слов’яни.
      Хто біг кудись, хто кинувся назад.
      Ніхто не знав, що діється. Старанно
      Вдивляючись в ранковий напівсвіт,
      Руар метнувся до одної хати.
      Не знаючи, чи робить так, як слід,
      Чи краще ще на когось почекати.
      Йому назустріч вискочив один
      Ще, мабуть, сонний та з мечем в правиці.
      Метнувсь, як пардус на Руара він.
      Із іскрами черкнула крицю криця.
      Цей звук немов Руара розбудив,
      Роки навчання марно не минули.
      Він геть відкинув нерішучість, гнів
      І тіло поклик розуму відчуло,
      Ураз зібралось у тугий клубок.
      Меч замелькав нестримно, блискавично
      І супротивник, загнаний в куток
      За мить упав. Не так уже й трагічно,
      Як це Руар у думках малював.
      Упав і все. У темряві і крові
      Руар не бачив. Та він і не став
      Щось роздивлятись, бо з’явились нові
      З-за рогу люди в білих сорочках.
      На мить заклякши, стали щось благати.
      У голосах тремтить звіриний жах.
      Ну, як було їх можна убивати?
      Руар велів їм стати до стіни,
      Радіючи, що здобич така легка.
      Вказав рукою і бігом вони
      До стінки стали. Зовсім недалеко
      Пробігли кілька русів і один,
      Уздрівши здобич, кинувся до хати.
      Хотів рабів перехопити він,
      Щоб потім дуже вигідно продати.
      Нещасні ті тулились до стіни,
      А він хапав їх, як йому належне.
      Руар не стримавсь: «Всі мої вони!
      Тож тобі раджу бути обережним!»
      Хорс десь за видноколом прокидавсь
      І сутінки світлішали поволі,
      Кривавим цвітом обрій сходу бравсь,
      Віщуючи недолю і неволю.
      Рус, що уже оцінював рабів,
      Завмер на мить, поволі повернувся,
      Очима блиснув гнівно із-під брів:
      «Це ти мені?- у голосі почувся
      Шалений виклик: - «То це ти мені?
      Та я Руальд із роду Амінода!»
      І з того аж мурашки по спині.
      «Тобі, шмаркач, життя свого не шкода!?»
      Оте «шмаркач» збудило раптом гнів
      Руара, що був ладен поступитись.
      «Ти не кидав би, краще таких слів,
      За це життям неважко поплатитись!
      Бо я Руар із роду Івора
      І ми образ нікому не прощали!»
      Між русів спір – смертельна дуже гра.
      У суперечці руси забували
      Про все на світі. Ворог був один,
      Той, хто посмів образити. Зникало
      Усе навкруг. Лишався тільки він.
      І нагла смерть на когось з них чекала.
      Руар меча правицею стискав,
      Гаряча кров у голову шугнула,
      Кров руса, що подібне не прощав,
      Бо ж то і предки ту образу чули.
      Помститися! Суперник же стояв,
      Нахабно посміхався у обличчя,
      Себе непереможним уявляв.
      Можливо, й так? Та відступать не личить.
      Руар метнувся, вдарив. Та удар
      У пустоту прийшовся. Ворог спритний,
      Чи то знавець якихось, може, чар,
      Устиг за мить до того відступити.
      Руар ледь сам не втратив голови,
      Ворожий меч мелькнув перед очима.
      Лиш відхилився, аж удар новий.
      В суперника, напевно, за плечима
      Багатий досвід сутичок таких.
      Дарма Руар цю бійку з ним затіяв.
      Та відступити вже назад не міг
      І мав лише на молодість надію.
      Хвилини бою в часі розтяглись
      І сили його тіло полишали
      Та усе важче було кожен раз
      Удар стрічати. Очі заливало
      Солоним потом. А суперник, мов,
      З ним грався. Наче і не утомився.
      І сипались удари знов і знов.
      Встигай відбити. Раптом оступився
      Руар, не втримавсь і навзнак упав,
      Меч відлетів убік на кілька кроків.
      В останній меч суперник меч підняв
      Перед очима промайнули роки,
      Так перед смертю, начебто, бува.
      Руар заплющивсь перед смерті ликом.
      Але щось надто довго мить трива?
      І раптом дзвін меча разом із криком:
      «Забули, руси, про закон війни:
      Меч на війні не підіймай на свого!?
      Нема для руса гіршої вини,
      Як кров свого пролити! Предки й боги
      Велять за це карати – смерть обом!
      Забули?! Як півні взялися биться!
      Доки не пролили ще кров, бігом
      Беріть мечі і справою займіться!
      Похід закінчим , я – хакан Осколд
      Покличу вас обох до свого суду,
      Зберу за давнім звичаєм народ
      І обіцяю – справедливим буду.

      Не встиг ще Хорс над обрієм зійти,
      Як в селищі побоїще скінчилось.
      І небагато хто зумів втекти:
      Кого убито, ті, що залишились,
      Тепер зганялись русами туди,
      Де лодії під берегом чекали.
      Добро усе тягнули до води:
      Хутро, начиння, зброю, що вважали
      За цінне руси. Що змогли – взяли.
      За півгодини всіх вождів хакан
      До себе скликав. Коли всі прийшли,
      Він пояснив їм свій подальший план.
      І, залишивши незначний загін
      Для охорони лодій і полону,
      На три частини військо усе він
      Розподілив. І подались загони
      На три дороги до найближчих сіл
      Аби і там добро й полон добути.
      Велів дивитись їм як слід навкіл
      Аби усе і бачити, і чути.
      Та не баритись. І через два дні
      Сюди ж до лодій спішно повертатись,
      Чи вдасться захопити щось, чи ні.
      В бій не встрявати, у міста не пхатись.
      Руар потрапив у його загін.
      Чи то хакан так вирішив, чи, може,
      То випадковість. Та не думав він
      Над тим. Все промислом є божим.
      Він вже душею трохи відійшов
      Від тої неприємної пригоди.
      У голову вже не шугала кров,
      Хоч сором пік. Найбільше було шкода,
      Що з ним, як із хлопчиськом повелись.
      Серед своїх він воїн не з останніх.
      А тут таке! Та злися чи не злись,
      Від того все інакше вже не стане.
      Отож Руар потроху охолов,
      Пообіцявши предкам поквитатись,
      Як тільки кривдник попадеться знов
      Йому під руку. Має ж таке статись.

      Ступаючи по стежках лісових,
      Утоптаних численними ногами,
      Хакан уже надвечір вивів їх
      До селища слов’янського і прямо,
      Не зупинившись, руси, наче вал,
      Ввірвалися в прочинені ворота.
      У всіх у грудях войовничий шал -
      Нарешті знову справжняя робота!
      У селищі ніхто їх не чекав,
      Тож більшість зустрічала їх без зброї.
      Чоловіки, хто міг – той те й хапав,
      Здаватись не бажаючи без бою.
      Та що той опір русам?! Бо ж вони
      З народження учились воювати,
      Були дітьми шаленими війни
      І цього в них нікому не забрати.
      Отож той опір дуже швидко стих
      І руси діловито заходились
      Зганять докупи полонених всіх
      Та по хатах, по закутках дивились.
      Хакан , тим часом, із юрби слов’ян
      Старого та міцного ще покликав.
      Той підійшов, скривавлений від ран,
      Але, на його щастя невеликих..
      Хакан велів мотузки з нього знять
      І по-слов’янськи з ним повів розмову.
      Хотів спочатку в нього розпитать,
      Де їхній князь. Але старий ні слова.
      Осколд всміхнуся впертості того,
      Але у гнів впадати не збирався.
      - Я не чекаю зрадництва твого.
      Ти для другої справи мені здався.
      Я відпущу тебе. Скоріш іди
      До свого князя й передай для нього,
      Нехай чека великої біди,
      Бо руси стали на війни дорогу!
      Хакан Осколд ,- отак і передай,-
      Поки чека, але седмицю лише,
      Щоб весь багатий навколишній край
      Сплатив данину. Русів гнів потишив.
      Чекаю, перше, кун і вевериць.
      З села – по куні, з диму – вевериця.
      Від князя, друге, - гарних молодиць,
      Але таких, щоб любо подивиться.
      Та злата – срібла не жаліє хай,
      Бо, як для мене видасться замало,
      То я сплюндрую вщент увесь цей край
      У заберу усе, що в око впало!
      Так слово в слово князю і скажи.
      Іди, та не забудь – я жду седмицю.
      Тож поспішай або, скоріш, біжи,
      Дивись, в дорозі щоб не забариться!

      Зібравши здобич і увесь полон,
      До своїх лодій руси повернулись.
      На кілька днів – немов тривожний сон,
      Чекання на розв’язку розтягнулось.
      Хакан сторожу навкруги послав,
      Щоб знати все, що робиться навколо.
      Але, все рівно, неспокійно спав,
      Хоч дуже добре уже знав: відколи
      Вдалися руси брати данину
      З земель слов’янських – не було такого,
      Аби слов’яни вибрали війну,
      А не сплатили до останку всього,
      Чого хакан з їх краю вимагав.
      І ось нарешті на четверту днину
      Один з сторожі дальньої примчав
      І дуже втішну їм привіз новину:
      Іде обоз і данину везе,
      При нім загін дружинників князівських.
      Уже десь до обіду надійде.
      Отож хакан велів збиратись війську:
      Хто приховався в лодіях, кому
      Хакан велів сховатися у лісі.
      Усі ураз скорялися йому,
      Бо підлості і пастки стереглися.
      Проте слов’яни, злякані, мабуть
      І не збирались підлості чинити.
      Наказа мали: як усе здадуть,
      Одраз негайно повертати звідти.
      Тож все зовсім без метушні пройшло.
      Хакан, для виду, покричав, що мало,
      Поморщив в невдоволенні чоло,
      Дівчат оглянув, що також пригнали
      Й махнув рукою: повертай, мовляв,
      Хакан прийняти данину цю згоден.
      А зник обоз, збиратись наказав
      Й вертатися додому із походу.

      Відтоді проминуло кілька днів,
      Як руси із походу повернули.
      Пожертви гарні скласти не забули
      Вони в подяку для своїх богів.
      Добро, в поході взяте, розділили,
      Рабів по своїх хатах розвели.
      Та й зразу ж готуватись почали
      До Хазерану. Лодії чинили.
      Заметушилися ураз купці,
      По селищам поїхали, скупляли
      Все, що в поході воїни надбали.
      Хто продавав. Далекі манівці
      Не привертали їхньої уваги.
      Достатньо того, що купці дають.
      Прогодувати вистачить сім’ю,
      Вдягти та взути – то уже і благо.
      Другим спокою не давало те,
      Що в Хазерані їм дадуть утричі,
      А то і більше. Воїну не личить
      Торгівлю править наче, а, проте,
      Вони збирались у похід далекий
      Аби самому свій товар везти.
      І шлях були готові весь пройти,
      Шлях небезпечний дуже і нелегкий.
      Багато днів в поході провести
      Та за товар свій справжню ціну мати.
      Таких було, щоправда, небагато
      Та й ті не серед воїнів простих.
      А треті винаймалися самі
      До тих купців, товар охороняти,
      Заброд в путі всіляких відганяти.
      Підзаробити мали на умі
      Та світ побачить. Прийдеться коли
      Іще отак поїздити по світу?
      Чого його у селищі сидіти?
      Між ними більшість молоді були,
      Які сім’єю ще не завелися.
      Такі приблизно віком, як Руар.
      Він теж збирався на Ітиль, Балкар,
      Який йому, бувало, навіть снився,
      Хоч він ніколи там ще не бував,
      Але, немов невідомая сила
      Його тягла туди, чіпляла крила,
      Бентежила юначу його кров.
      Всі готування в розпалі були.
      Дуби слов’яни з півночі пригнали
      Для лодій. Русам вигідно продали.
      А руси розшивати почали
      Ті лодії, що свій вік відходили
      Та оснащати нові узялись.
      Майстри одразу поміж них знайшись,
      Що будувати лодії уміли.
      Не перший раз же. Майже кожен рік
      Купці з товаром у Ітиль ходили
      Та й у Царград хутро з Русі возили.
      Вже дехто втратив тим походам лік.
      На березі Тисменя день і ніч
      Дзижчали пилки, цюкали сокири,
      Латались у старих вітрилах діри.
      Знайшлись охочі – киньте лише клич..
      Руар, як воїн там не працював.
      У воїна зовсім друга робота.
      Він меч гострив. До сьомого до поту
      У поєдинках з іншими кружляв.
      Бо воїн має бути кожну мить
      Готовим свою зброю в хід пустити
      Аби сім’ю і рід свій захистити.
      Отож повинен цю науку вчить.
      День, на який призначено відхід,
      Надходив ближче. Лодії готові
      Уже стояли і старі, і нові,
      Купці товар вантажили. І світ
      Готовий був Руара зустрічати.
      Він хвилювався, мабуть як усі
      Ще молоденькі воїни з Русі,
      Яким ніде ще не прийшлось бувати.
      Але за день до відплиття того,
      Прибув гонець із Хорсуня. Негайно
      Велів летіть Руару до хакана,
      Який до суду викликав його..
      Якби на день спізнився той наказ,
      Руар би вже в дорозі був далекій
      І повернуть його було б нелегко.
      Якби ще день! Та, мабуть на цей раз
      Похід-таки відкласти доведеться.
      Наказ хакана виконає рус,
      Тим більше, що Руар не боягуз,
      Як треба – в поєдинку знов зійдеться
      З Руальдом, що образити посмів
      Його і рід весь у його особі.
      Для цього він усе, що зможе, зробить.
      Тож взяв меча і в Хорсунь поспішив.

      На другий день, здолавши тиху Рось
      Човном, який знайшов на перевозі,
      Руар ступав неспішно по дорозі
      У місто, яке баштами знялось
      Поміж річками Хорсунню і Россю
      На пагорбі, на мисі. І здаля
      Хорс його стіни світлом звеселяв,
      Червоним цвітом, бо якраз підносив
      Над виднокраєм свій червоний лик.
      Руар бував у Хорсуні й раніше,
      Тож краєвид знайомий його тішив.
      Востаннє це було минулий рік,
      Коли із батьком Хорсової днини
      Вони сюди на требище прийшли.
      Тоді, здавалось, руси всі зійшлись
      Під Хорсуня святі високі стіни.
      Тепер дорога геть пуста була,
      Мабуть, у місті ще закрита брама.
      Він сподівавсь – її відкриють саме,
      Як він підійде. Піт стікав з чола.
      Хоча і ранок, а спекотно наче.
      Надворі літо. Так завжди бува.
      Росою з ночі вкрилася трава,
      Це також серце тішило юначе.
      Дорога видиралась на горбок
      І невисокий, наче. Поряд нього,
      Якраз, вважай від самої дороги
      Густенький починається гайок.
      Ледь порівнявся з тим гайком Руар,
      Як раптом з тіні вийшли якісь люди.
      - Ти глянь,- сказав один,- чи це не буде
      Отой шмаркач?!. Оце так Хорсів дар!
      Руар завмер… «Один, два, три, чотири…»
      А там іще он троє підійшли,
      Всі до одного при мечах були
      І кожен у посмішці зуби шкірив.
      - Ну, що, шмаркачу?! Ти на суд ідеш?!
      Так-так, хакан в нас справедливий справді!
      Та ти, я бачу, зустрічі не радий?!
      Всміхнись… Востаннє, може, бо знайдеш
      Ти суд свій тут. Хакан тебе не стріне!
      Знайде хіба що захололий труп.
      Ну, що мовчиш?.. Очима луп та луп.
      Схили довбешку! Ну ж бо на коліна!
      Проси прощення. Може, я й прощу,
      Уб’ю одразу, мучити не буду!
      Та ж він німий! Погляньте, добрі люди!
      Оце німе в обідранім плащу
      Кого? Мене образити посміло!
      А ну, скажіть чи хтось, хто так робив
      Опісля того довго іще жив?!
      А у Руара серце тріпотіло
      Та не від страху. Ні, Хоч розумів:
      Живим звідсіль йому уже не вийти,
      Але, хоча б одного з них убити,
      Щоб Хорс його, як воїна зустрів.
      А там нехай. Рус не боїться смерті.
      Смерть із мечем у почесті у них.
      Нехай собі сміються, їхній сміх
      Йому дасть сили, щоб зібрати жертву.
      А ті його у коло узяли
      З усіх сторін, як татя обступили.
      Напевно, познущатися хотіли.
      Отож, поки вони не почали,
      Руар позлити трохи їх рішив,
      Можливо, щось та й вигадає з цього.
      - Я щось не бачу тут Руальда того,
      Який мечем так вправно володів?!
      Бо тут переді мною боягуз,
      Що за чужими спинами сховався
      Чи сам на сам змагатися злякався?
      В штани наклав, що аж і сам загруз?
      Лице Руальда кров’ю налилось,
      А очі, наче вилізли на лоба.
      - Та ще ніколи не траплялось, щоби
      Живим – здоровим залишився хтось,
      Хто хоч півслова проти мене мовив!
      Ах ти, шмаркач!- Таке я уже чув!
      Ти з переляку вже про те забув?!
      Тоді зійдемось – поєдинок крові?!
      Руальд завівся, піна на вустах.
      Махнув рукою – відступіться зайві.
      Меч вихопив –знавець своєї справи –
      Літа в руках, аж блискавки мета.
      Руар неспішно витягнув свого.
      «Не поспішай! Тут виваженість треба!
      То клятий ворог хай виходить з себе!»
      Ніщо не має вивести його.
      Руальд з мечем, як коршун налетів
      Аж від ударів щит і меч дзвеніли .
      В Руара руки й ноги вже тремтіли
      Та він тримався. У його житті
      Цей бій умить останнім може стати.
      Отож Руар удари відбивав
      Та до ріки поволі відступав.
      Хоча на думці і не мав тікати.
      Рус не втече, поки не відомстить
      А ту образу, що йому завдали.
      Нехай його би, навіть убивали,
      Він сам бажанням буде жити – вбить!
      Мабуть, Руара Хорс-таки любив
      І не хотів, щоб той отак загинув.
      Бо ворог врешті помилку єдину,
      Але в житті останню допустив.
      Мечем махнув, щита відвів убік,
      Відкрив удару неприкриту шию.
      І враз Руар пустив меча у дію.
      Відчув, як хруснув під мечем кадик
      І ворог раптом захрипів, осів
      Та потягнув Руара за собою.
      І він, меча не втримавши рукою,
      Ледь устояв. Схопить його хотів
      Та поряд за два кроки вороги.
      Уже не встигне, задарма сконає.
      Тепер, коли вже кривдника немає,
      Життя рятуй, поки ще до снаги!
      І, повернувшись, кинувся Руар
      До річки. Добре, була за два кроки.
      Пірнай, юначе, не барися, доки
      Не наразився на меча удар!
      Ріка невпинна тіло прийняла.
      Руар з дитинства в Тисмені купався,
      Тож на пірнанні дуже добре знався,
      Вода для нього рідною була.

      В глибокій балці подих перевів
      Руар, хоч знав, що треба поспішати,
      Бо скоро вже його почнуть шукати
      Аби скарать за те, що учинив.
      Невинність йому годі довести,
      Бо ж свідки всі – поплічники Руальда.
      Вони ніколи не відкриють правди,
      А зроблять все, зі світу щоб звести.
      За вбивство ж руса смерть його чека.
      Смерть не страшна для нього. Та у полі,
      В бою кривавім за життя, за волю,
      Але зовсім не в катових руках.
      Сидів, до дуба прихиливсь спиною,
      Свої думки приводив до ладу.
      Знав добре, що потрапив у біду,
      Але не знав, дорогою якою
      Йому піти, щоб вибратись-таки.
      Додому повертатися не можна.
      Де він живе – собака знає кожна.
      В другім селі спитають: «Хто такий?»
      І дуже швидко втікача пізнають.
      Отож тікати треба десь туди,
      Де зможуть загубитися сліди,
      Нехай тоді хоч цілий вік шукають.
      І перша думка про купців прийшла.
      Вони ідуть в краї такі далекі,
      Де загубитися людині легко.
      Він чув: в Ітилі гвардія була
      З слов’ян і русів. Чом би не податись
      З купцями у Ітиль далекий той,
      Там не спитають: звідки ти і хто
      І зможе він до гвардії найнятись.
      Ця думка йому сили додала.
      Аби устигнуть. Треба поспішати,
      Адже купці збиралися рушати,
      Хвилина кожна дорога була.

      Що гірше, ніж чекать і доганять?
      Хоч як спішив Руар та запізнився
      Від лодій тільки слід і залишився.
      Руар не став нікого і питать,
      Коли купці в дорогу подалися.
      Забіг додому, батька не застав
      Тож у дорогу все, що міг, зібрав,
      Пожалкував, що меч там залишився,
      Бо як же русу бути без меча?
      Узяв ножа – яка не є, а зброя.
      Прикрив тихенько двері за собою
      І рушив геть з мішечком на плечах.

      Ледь-ледь прим’ята степова трава,
      Лиш де-не-де столочена до пилу,
      І вся дорога. Рівна чи крива –
      Не розбереш одразу. На могилу
      Зійшов Руар оглянути навкіл.
      Чи хтось іще цим шляхом не мандрує?
      Чи де мандрівець не здіймає пил?
      Чи де розбійник часом не пантрує?
      Та степ пустий. В безмежній вишині
      Співає жайвір пісню свою вічну,
      Гайок темніє ген удалині
      У своїй тіні відпочити кличе.
      Вже кілька день Руар блука один.
      Іде кудись- не знаючи – навіщо.
      Ішов спочатку над рікою він,
      Тримаючись до берега поближче.
      Чи сподівавсь – купців наздожене?
      Чи – все ж ріка не дасть йому блукати?
      Але набрів на селище одне,
      Чуже, не руське. Звідки йому знати,
      Як зустрічають русів в цім селі?
      Згадав похід на північ по данину.
      Можливо й тут на русів люди злі?
      Тож почекав, поки погасне днина
      І обійшов село те, а тоді
      Подався степом, де поменше люду,
      Бо знав, що людям краще при воді.
      А серед степу хто селитись буде?..
      Лише надвечір він дійшов гайка,
      Доїв останні крихти, взяті з дому.
      Дорога, наче була й неважка
      Та спека літня додавала втоми.
      Отож незчувся, навіть, як заснув,
      Мішок пустий під голову підклавши.
      Про небезпеку і про ту забув,
      Хоча про неї думать мав би завше.
      Прокинувся від відчуття того,
      Що хтось на нього пильно позирає.
      Розплющив очі, підхопивсь бігом
      Та озирнувся – начебто, немає
      Нікого. Із полегшенням зітхнув.
      Аж раптом голос з-за спини: «Злякався?!»
      В Руара мов хто каменя метнув,
      Він ніж вхопив, до бою зготувався.
      Та голос знову: «Кин! Не ворог я!
      Хотів би вбити, сонного б зарізав!»
      Хоч засторога, наче та змія
      «Не вір!»- сичала. Та Руар все ж визнав,
      Що незнайомець правий. «То виходь!
      Чого тоді ховаєшся від мене?»
      Бентежила тривога душу й плоть
      І серце колотилось, як скажене,
      Але Руар у руки себе взяв.
      Лице в лице з людиною простіше.
      Стояв, дивився в темінь і чекав,
      Аж доки незнайомець з тіні вийшов.
      Високий досить, видно, що міцний.
      Короткий меч на боці теліпає.
      Ступив два кроки до Руара. «Стій!»
      Спинився, мовив: «Що тебе лякає?»
      «Ніщо, але богами присягнись,
      Що в тебе підлих намірів немає!»
      «Клянусь Перуном! Ось де, подивись!
      Тепер від тебе того ж я чекаю!»
      «Клянуся Хорсом!» « О, ти, значить, рус?!»
      «Так, рус , Руар! Тебе як величати?»
      « З полян я, Уліб» - хлопець посміхнувсь.
      А вже потроху почало світати,
      Тож видно – щира посмішка була,
      Така, що зразу серце підкупає.
      Руар всміхнувся і останки зла
      Умить пропали. «Улібе, вітаю!
      Сідай! На жаль, нема чим пригостить!
      Останнє з’їв ще звечора учора!»
      « То в мене є!» З’явилась торба вмить
      «Тут паляниця…М'ясо…! І вже скоро
      Під деревом вогонь палахкотів
      І дух печені розпливавсь навколо.
      А Уліб без упину торохтів
      Про себе, степ та припрошав до столу.
      Руар не все із того розумів,
      Хоч по-слов’янськи знав і непогано,
      Адже народ його віддавна жив
      В місцевості, де навкруги – слов’яни.
      Та тут впіймати думку не встигав.
      Чи то слова якісь незрозумілі?
      - Чекай, чекай! Ти із полян, казав?!
      - Так, із полян! А що? – Руар по хвилі,
      Щоб часом не образити бува
      І не сказати мимохідь дурного,
      Доволі довго підбирав слова:
      - Та, взагалі – то, Улібе, нічого.
      Одне цікаво: ти ж з слов’ян. Чи ні?
      Слов’янську мову я прекрасно знаю,
      А тебе важко зрозуміть мені?!
      - Та тут нічого дивного немає.
      Ми, як і ви, чужинці в цих краях.
      Наш рід прийшов сюди, як кажуть кревні.
      В дрімучих давніх західних лісах
      Жило колись давно слов’янське плем’я.
      Понад рікою Віслою воно
      Поселеннями мирними стояло.
      Але усе то так було давно…
      А потім готів ця страшна навала.
      Ми боронили землю, як могли
      Та ворогів, неначе крапель в морі.
      Вони вогнем по всім краю пройшли
      І принесли суціль біду і горе.
      Наш рід лишив залитий кров’ю край
      Й на схід подався, за ліси, за ріки.
      Чи було важко ? Краще не питай!
      Шлях по крові. Бо гинуло без ліку
      На тім шляху моїх пра-прабатьків.
      А готи слідом, як вовки по крові.
      І нас ніхто приймати не хотів.
      «Ідіте геть, доки живі – здорові!»
      І мої предки далі й далі йшли,
      Уже втрачали сили і надію,
      Аж доки край древлянський не знайшли
      І попрохали прихистку. І тії
      Дали землі над річкою Дніпром
      Аж на краю своїх земель безмежних.
      І, навіть поділилися добром,
      Як то слов’янським звичаям належно.
      І оселився на горах мій рід,
      Потроху став цю землю обживати.
      І зрошував її кривавий піт
      Аби рід зміг на ноги знову стати.
      - То ви й древляни – дружні племена?
      Союзні? – Ні. Хоч важко це казати,
      Між нами нині, наче як війна.
      Вони нас прагнуть з Києва прогнати.
      До того часу, як живий був Кий,
      Вони терпіли нас, не зачіпали.
      А нині… - Кий? А хто такий той Кий? –
      Руару те ще більш цікаво стало.
      - Напевно це був вождь у вас такий?
      Ви місто його іменем назвали?
      - Чи князь, чи перевізником, можливо
      Він був. Тепер того ніхто не зна.
      Мав двох братів він – Щека і Хорива
      Й була у них у трьох сестра одна,
      Що Либідь звали. Кожен із братів
      Жив на своїй горі. А потім взяли
      Всі троє разом – Кий, Щек і Хорив
      Град заснували, Києвом назвали
      І честь свого брата старшого. – То він
      Був таки князем? – Хто то зна напевно?
      Говорять, якось він зібрав загін
      Завзятих, дужих серед своїх кревних
      Та і подався з ним на Цесарград.
      І цесар, кажуть, з честю його стрітив,
      І був полянам дуже-дуже рад,
      Побіля себе їх хотів лишити.
      Та Кий там залишатись не схотів,
      Прийняв дарунки цесареві радо
      Та і додому рід, назад повів.
      А на Дунаї зупинився, правда.
      Так йому місце до душі прийшлось,
      Що захотів із родом там осісти.
      Хто зна, можливо б це йому вдалось,
      Бо збудував він невеличке місто,
      Що Києвець назвав. Та не дали
      Йому там жити заздрісні сусіди:
      Робити шкоду різну почали,
      Чинити новоселам всяку кривду.
      А що є гірше ніж сусіда злий?
      Одно чекаєш підлості від нього.
      Пожив ще трохи на Дунаї Кий
      Та й повернув до Києва до свого.
      Тут і помер. А слідом і брати
      Та і сестра. Поки-то Кий ще правив,
      Він якось міг з древлянами знайти
      Порозуміння, відстояти право
      Полянам жити по горах своїх.
      Не стало Кия – стало лихо в краю.
      Взялись древляни виживати всіх,
      Мовляв, самим землі не вистачає.
      Та й ви спокою нам не даєте!
      Ні-ні та і наскочите… Сусіди ж…
      Хутро, оружжя, люд заберете.
      А ми і терпим… Дітися ж нам ніде.
      - Так не терпіть! У вас же зброя є ?!
      Свою свободу треба захищати!
      Хто ж вам за себе битись не дає?
      - Сміливих, мужніх в нас людей багато,
      А от вождів, на жаль, у нас нема,
      Таких, як Кий. «Терпіть,- говорять,- люди!
      Не може бути вічною зима,
      Ще трохи і весна нарешті буде!»
      А як терпіти. Сили на межі.
      Чого я тут, спитай мене, Руаре?!
      Бо вже не хочу слухатись вождів
      І підставляти щоки для удару.
      Один древлянин це вже точно зна,
      Дістав мечем, мабуть, уже не встане.
      А, щоб вождів не мучила вина,
      Я втік, мене ніхто тут не дістане.

      Руар вслухався в Уліба слова
      І відчував усю несправедливість,
      Коли відвага, чесність і сміливість
      Не здатні власні захистить права.
      Коли ти правду відстоять не здатен
      І мусиш рятувати хоч життя
      Та мучитись весь час від каяття
      І від безсилля, якось це зламати…
      Легкий сніданок швидко закінчивсь,
      Води напитись з річечки набрали,
      Добро, по балці поряд протікала.
      Руар іще й холодною умивсь
      Та і спитав, усівшись знов під дубом:
      - Ну, що ж тепер робити, друже, нам?
      Чи кожен далі хай рушає сам?
      Чи вже триматись якось разом будем?
      Всміхнувся Уліб: - Я б разом волів.
      Хоч буде кому спину прикривати,
      А то одному страшно в полі спати.
      А ти, Руаре, як? – Руар обвів
      Очима поле аж до виднокраю,
      Помовчав трохи й потім відказав,
      Неначе тільки рішення прийняв:
      - Давай удвох! Хоч я тебе і знаю
      Всього нічого, але в такий час,
      Коли своїм довіритись не можна
      І лиш на себе сподівайся кожен,
      Хто нам іще поможе, окрім нас?
      Та тут іще питання: далі як?
      Куди піти? Де берега пристати?
      Я був надумав у Ітиль тікати,
      Найнятись там у гвардію. Однак
      Купців уже догнати не зумію,
      А сам дорогу не знайду, мабуть.
      Отож, тепер не знаю, як і буть.
      Що ти порадиш? – і Руар в надії
      Поглянув на товариша. – Я чув,
      Що у степу десь бродники блукають,
      Свою удачу із мечем шукають.
      То я б, можливо, теж до них гайнув?!
      - До бродників? Я також чув про них.
      Сміливі хлопці, степу не бояться,
      Готові з ким завгодно позмагаться,
      За свою волю! Ми ж також з таких!
      Ну, то рушаймо! Досить тут сидіть!
      Бо ж степ великий – де нам їх шукати?
      Можливо, довго при́йдеться блукати,
      Доки сподоблять боги їх зустріть.
      Збирались швидко. Що було збирать?
      Усе, що мали, зранку і поїли,
      Пусті торби на плечі почепили
      Та й подалися бродників шукать.

      Їх степ росою ранньою стрічав
      І різнотрав’я їм стелив під ноги.
      Там, де ступив, була для них дорога,
      Бо ж тут ніхто одвіку не ступав.
      Промчав табун тарпанів вдалині.
      Їх тупіт розбудив ранкову тишу
      І хмару пилу по собі залишив.
      Що їх у тій злякало стороні?
      Хижак якийсь чи то, можливо, люди?
      Руар завмер, вдивляючись в той бік.
      Та степ мовчав. Табун небавом зник
      І знову тиша залягла повсюди.
      Гасав по степу легкий вітерець,
      Збивав росу, сушив притихлі трави,
      Шукав для себе навкруги забави
      Тому й носився із кінця в кінець.
      Руару шурхіт вітру заважав
      Вловити дальні звуки невловимі.
      Щось там було за пагорбами тими,
      Але що саме, ще Руар не знав.
      Для русів степ колись був рідний дім.
      Прадавні гени в ньому прокидались,
      Все, що віками предками збиралось,
      Тепер на волю проривалось в нім.
      Він удихав цей простір степовий,
      Яким його ще прадіди блукали
      І голоси їх у крові гукали:
      « Цей степ, Руаре, твій і тільки твій!
      Люби його, як ми його любили,
      Пізнай його, як знали його ми.
      Дивись, як легко стелеться – візьми
      Його собі. Він дасть свободу й силу!»
      Руару, наче очі хтось відкрив,
      Він бачив те, що було непомітним,
      Читав, як книгу, простір, трави, квіти.
      Степ з ним на давній мові говорив.

      - Ходім!- Руар до Уліба сказав,-
      Можливо там знайдем те, що шукаєм.
      Поглянь, он бачиш вороння кружляє.
      Цікаво, хто його так налякав?
      - А раптом то розбійники які?
      Звалають, скрутять й продадуть хозарам
      Чи в Цесарград?! – Не бійся! Ми ж не вдарим
      У грязь лицем! Ми ж пильні та меткі.
      Та і від долі ж важко утекти.
      Чи тут, чи там – все буде так, як буде.
      Ходімо, друже! Скрізь є добрі люди
      Та й боги мають нам допомогти.

      Десь за годину піднялись на схил
      Вони травою вкритого кургану.
      В траві ховались. З висоти поглянуть
      Хотіли на безмежний степ навкіл.
      Степ, як і перше, тихо шелестів
      Про щось із вітром. І, якби не гамір,
      Що вороння зняло ген за курганом,
      Здавався б мертвим. Голову підвів
      Руар з трави, щоб краще роздивитись,
      Що ж там таке накоїлось внизу?
      Пасуться коні, буйнотрав гризуть.
      А де ж могли господарі подітись?
      Та в небо не здіймається димок,
      Як це бува, як люди на привалі.
      Руар вдивлявся й під курган, і далі
      І в голові роїлось від думок.
      Пасуться коні? В упряжі чомусь?
      А вороння над балкою кружляє.
      Напевно, там розгадка бути має.
      - Послухай, друже. Зараз я спущусь,
      Зблизька погляну, що там за причина.
      Ти, раптом що, сигнал мені подай
      Та голову не надто виставляй.
      Навіщо нам обом одразу гинуть?
      Стискаючи ножа свого в руці,
      Руар став швидко з пагорба спускатись
      Та добре на всі боки озиратись,
      Що аж поблід від того на лиці.
      Згори здавалось: все гаразд навкруг,
      Але внизу Руар став помічати –
      Трава добряче навкруги прим’ята,
      Немов табун коней стоптав весь луг.
      А трохи далі у густій траві
      Помітно меч, стирчить руків’ям вгору.
      На нім нахабний умостився ворон
      І тупить очі, наче неживі.
      Руар в долоні плеснув і умить
      З трави знялася вгору ціла зграя –
      Над головою каркає, літає,
      Ніяк не хоче здобич упустить.
      Аж ось вони – один, а далі, ось
      Іще один! В густій траві ледь видні,
      Лежали вбиті. Вбиті, очевидно
      Іще сьогодні. Так йому здалось.
      Він бойовище швидко обійшов.
      Кров вже присохла, але зовсім свіжа.
      Години дві! А ті, мабуть, хто вижив,
      Десь подалися далі лити кров?
      Руар вдивлявся довго у мерців,
      Адже хотів як можна більше взнати
      І хто вони? І що від тих чекати,
      Хто у цій битві все-таки вцілів?
      Частина вбитих уличі були.
      Руар по зброї й одягу це бачив.
      Другі – слов’яни теж, але іначі.
      Які слов’яни ще в степу жили?
      Крім уличів ще тиверці. Одначе
      Й на тиверців не схожі. Хто ж вони?
      Тут шурхіт плин думок його спинив,
      Руар сіпнувсь та Уліба побачив.
      - Не дочекався, вибач. Ти, дивлюсь
      Знайшов побитих. Хто вони? – Не знаю!
      Одні із них – то уличі, гадаю.
      А от другі?! З другими, я боюсь
      Нелегко буде розібратись, друже…
      І раптом стогін й жалісне: «Води-и!»
      Перезирнулись…Кинулись туди…
      Ледь не зіткнулись, поспішали дуже.
      У виямку вони іще знайшли
      Одного, хоч поблідлого, живого.
      Кривава рана на грудях у нього,
      Звідкіль стримить оперення стріли.
      Лежав він, наче мертвий, на спині,
      Розкинув руки, очі звівши в небо.
      Качавсь від болю, бо навколо себе
      Траву стоптав. А трохи в стороні
      Лежало троє вже і захололі,
      Безжалісно порубані мечем.
      Уже і кров застигла, не тече.
      І мухи в’ються. Звідки вони в полі?
      А той, живий, ще зовсім не старий.
      Якого роду – визначити годі.
      Що з ним робити? Так лишити – шкода.
      Адже страждалець, хай він і чужий.
      Та й хто зна, може боги їм дають
      Якиїсь шанс, указують дорогу.
      Надати треба першу допомогу,
      А далі буде видно, як їм буть.
      Руар узявся рану оглядать.
      Велів, щоб Уліб спробував зловити
      Хоч двоє коней. Що їм тут бродити?
      На конях буде швидше шлях долать.
      Та хай ще зброю вбитих заодно
      Збере. Без зброї – то уже не воїн
      І воїном назватись не достоїш.
      Руар відчув вже добре, як воно
      Без зброї бути. Ходиш, наче голий…
      А сам тим часом зраненого взяв,
      Перевернув і вістря відламав
      Стріли. Той смикнувсь, але кволо.
      Мабуть, на більше сили не було.
      Руар же знов поклав його на спину
      І висмикнув стрілу із рани, кинув
      Її в траву. Кривавить почало
      Із рани. Та Руар не зупинився,
      А туго тому груди спеленав,
      Хоч зранений і зойкав, і стогнав
      І весь липким холодним потом вкрився.
      Поки Руар все чаклував над тим,
      Аби спинить нарешті кровотечу,
      Наблизивсь Уліб з зброєю на плечах
      І двоє коней тупали за ним.
      - Ну, що? Не буде з нього діла? Як?
      - Хто зна? Здається, не смертельна рана!
      Та говорити твердо ще зарано.
      А нам потрібно поспішать, однак,
      Бо переможці – ті або другі
      Сюди все рівно мають повернутись.
      І не хотілось з ними тут зіткнутись.
      Нащо нам зараз нових ворогів?
      Ти, бачу, коней швидко упіймав?
      - Та я з дитинства з кіньми справу маю.
      Я їх конячу вдачу добре знаю,
      Тож з цим ніколи клопоту не мав.
      Хвилин за десять ще з одним конем
      Він підійшов, усміхнений, як завше.
      - Ну, що – усі найкращі коні наші!
      Тепер куди ми, Руаре, гайнем?
      - Його давай посадим на коня,
      Прив’яжем міцно, аби не звалився.
      І сам скоріш над зраненим схилився,
      Безвільне тіло від землі підняв.
      Ще з півгодини мучились вони,
      Доки таки всадили, прив’язали.
      Тоді й самі на коней посідали.
      З пораненим коня за поводи
      Взяв Уліб. Бо Руар був рус таки,
      А руси з кіньми правитись не вміли,
      Вони й у бій на конях не ходили.
      А Улібу було то залюбки.
      Ледь Хорс дістався до вершини дня,
      Як троє кінних степом подалися.
      Шлях їм під ноги травами стелився,
      Ніяких перешкод не учиняв.
      Летіли коні степом, наче птах,
      Вперед, на південь, у степи безкраї.
      Де їхня доля їх давно чекає
      Аби вказати їм подальший шлях.

      Поранений тримався за життя.
      Напевно, боги йому сили дали.
      Хоч вони мчали, коней не спиняли
      І день і другий. Навіть, до пуття
      Вночі не мали часу відпочити.
      Та той, на диво, досі був живий.
      На третій день у балочці кривій
      Утікачі спинили коней. Змити
      В воді холодній чистого струмка,
      Що тихо собі вився в очеретах,
      Пилюку з себе. З коней піну стерти,
      Спочити та грозу перечекать,
      Яка вже чорним небо застелила.
      І гримотіла, блискала здаля,
      Що аж двигтіла все сильніш земля.
      Отож, вони ледь коней напоїли,
      Під деревом пристанище знайшли,
      З сухого хмизу розвели багаття,
      Як почало потроху накрапати,
      А далі враз потоки полили.
      Хоч затишно під деревом густим
      Та від дощу воно не врятувало
      І усі скоро зовсім мокрі стали.
      Шипів вогонь і слав їдучий дим.
      Від грому й зливи зляканії коні
      Тулилися поближче до людей.
      Чекали всі доки гроза пройде
      І своїх коней геть Перун погонить.
      Гроза улітку рідко затяжна.
      Як налетить, то швидко і минає.
      Заллє водою, громом полякає,
      Глядь, вже й веселка спину вигина.
      Поки Руар в Уліб в небокрай
      Вдивлялися, прийшов урешт до тями
      Поранений. Повів навкруг очами,
      Хотів схопитись. – Друже, зачекай!
      Не так завзято! Ти ж іще слабкий!
      - Де я? – спитав той хриплуватим басом,-
      Хто ви такі? Чи то не таті часом?
      - Та ми то ні! А ти от хто такий?
      Що з уличами ви не поділили?
      - Із уличами? Ах, і справді так!
      Нема на світі гірших зарізяк!
      Вони нас серед степу перестріли…
      Ти, бачу, рус?!. А другий хто такий?
      Не улич же?.. – Та ні, з полян я, Уліб!
      - З полян? Так-так, ми таке плем’я чули…
      Отож напали… Ми прийняли бій.
      Їх було більше, тож ми не змогли
      Шалений натиск улицький спинити.
      Не знаю, чи вдалось комусь вціліти…
      А ви?.. Де саме ви мене знайшли?
      - На місці бою. У траві лежав.
      - Один? - Та ні. Та інші мертві були.
      - А уличі? – Ті, мабуть, десь гайнули
      За тими, хто вцілів і утікав.
      Поранений замовк, стулив повіки,
      Напевно, забагато втратив сил.
      Руар устав, оглянутись навкіл.
      Гроза минула. Дощик невеликий
      Ще трохи сіяв. З пагорбів струмки
      Збігали вниз з веселим дзюркотінням.
      Над головою небо синє-синє
      Й по нім грозою згублені хмарки.
      Трава умита, в крапельках води
      Виблискувала в сонячнім промінні.
      Ковзались ноги по розмитій глині,
      Піди-но по слизькому походи.
      З зусиллям ледве видерся на схил,
      Але нічого так і не помітив.
      Степ зеленів напоєний, умитий
      Й душі живої жодної навкіл.

      За день спочину відновили сили.
      Руар тим часом дрохву вполював.
      Утрьох із задоволенням поїли.
      Поранений вже, навіть, сам сідав.
      Розмлівши після ситного обіду,
      Розговорились знову. – Дивина!-
      Промовив Уліб: - Скільки днів вже їдем,
      Твого ім’я ніхто із нас не зна!
      - Я – Буди! Так мене батьки назвали.
      А сам я родом буду із древлян.
      - Які причини тебе в степ погнали?
      - О, не чіпай моїх душевних ран!
      - Ну, ні то й ні! Прийде година – взнаєм –
      Руар вступився: - Ти скажи мені,
      Як нам з тобою бути. Ми ж блукаєм
      У цій нам незнайомій стороні.
      А ти ж, напевно вивчив ці простори?!
      - Так, справді, я в степу не перший рік.
      Ви не хвилюйтесь, знайдем наших скоро,
      Я поможу вам. – У який же бік
      Ми подамося, щоб твоїх дістатись?
      - Туди! – на захід Буди показав,-
      На уличів важливо не нарватись,
      Тут по степу чимало їх застав.

      Спустились тихі сутінки навкіл,
      Зоря вечірня в небесах з’явилась.
      Утікачі набрались врешті сил,
      Тепер сиділи круг багаття, грілись.
      Із сутінками холод потягнув
      Зі степу, хоч, здавалось, наче ж літо.
      При тому вітер навіть не війнув.
      Та круг багаття хороше сидіти.
      Потріскує ломаччя у огні
      І дим густий здіймається у небо.
      Стрибають тіні навкруги чудні,
      Мов духи предків, що чекають треби.
      Ліг Буди, очі впірив в небеса,
      Де вже зірки потроху загорялись.
      Та мимо нього вся ота краса.
      Душа в житті минулому копалась
      І їй від того боляче було.
      Боліло, навіть більше, ніж від рани.
      Вспокоєння з роками не прийшло,
      Хоч спогад він витравлював старанно.
      І ось розмова сколихнула знов,
      Здавалось, вже урешті-решт забуте.
      І на руках зачервоніла кров
      Чи відлиски вогню? Лежав, як скутий.
      Та згадував далекий Чортів ліс,
      Над Тетеревом селище. У ньому
      Колись давно він народився й зріс.
      Вже стільки літ він не бував удома.
      Перед очей Малуша, як жива.
      Його єдине у житті кохання.
      І постають у пам’яті слова
      Для нього лише сказані, останні.
      Як він кохав! Забув про все навкруг,
      Лише її хотілось йому бачить.
      І раптом взнав: його найкращий друг
      Її забрав. Не зміг того пробачить.
      Він їх знайшов на березі ріки,
      Вони одне до одного горнулись
      І веселились, наче малюки,
      Про увесь світ, здавалося, забулись.
      І гнів у Буди душу сколихнув.
      Він до цих пір у поголос не вірив.
      Але побачив і про все забув.
      Гнів розбудив в йому страшного звіра.
      І друг найкращий, друг колишній впав,
      Його мечем пронизаний у спину.
      А він стояв, дивився і чекав
      Слів виправдання. А його єдина
      Дивилась не на його – на того,
      Хто біля ніг лежав в калюжі крові
      Й німе питання: «Нащо ти його?»-
      Злітало з уст. А він чекав хоч слова
      Кохання. Та дарма. Не дочекавсь.
      Вона на нього глянула у гніві:
      «Ти так надумав розлучити нас?!»-
      І посмішка уста прекрасні кривить.
      «Моя кохана!..» «Так, та не твоя!
      Бо я тебе ніколи не кохала!»
      І Буди спантеличено стояв.
      Вона ж слова, мов цвяхи уганяла
      В юначу душу: «Не його ти вбив!
      Ти вбив мене! Без нього я не буду
      На світі жить!» У Буди, навіть гнів
      Кудись подівсь. Стояв. Вона ж у груди
      Собі його наставила меча
      І впала раптом, серце нанизала.
      І щось незнане у її очах
      Він прочитав. І сили враз не стало.
      Стояв він довго над тілами їх.
      Не знав, що має далі сам робити.
      Важенним камнем гріх на душу ліг,
      Який, мабуть, повік не відробити.
      Надвечір аж до тями він прийшов
      І зрозумів, що має утікати,
      Бо ж давній звичай предків «кров за кров»
      І має рід за смерть на смерть скарати.
      Він тать тепер, убивця і йому
      В землі древлянській прихистку не буде.
      І він подався в степ, щоб одному
      З своїм гріхом боротися. Так Буди
      Став бродником. І уже стільки літ
      Ізгоєм вічним по степу блукає.
      І його гріх, мов невгасимий гніт
      Пече в душі так, що ніхто не знає.

      Спочили добре, вранці подалися
      Вони на захід. Буди вже сидів
      Сам на коні. Хоч біль в грудях кублився
      Та Буди зціпив зуби і терпів.
      Не гнали коней, їхали сторожко,
      Вдивлялися в розімлілу далечінь.
      Хорс зранку жару додавав потрошку
      І до обіду стало як в печі.
      А степ навколо розпливавсь від спеки.
      Здавалось все якимось нетривким.
      Ні вітерця, десь загуляв далеко,
      А ні хмаринки в небі голубім.
      Спинились в балці з одиноким дубом,
      Розлогим, що півнеба закривав.
      В тіні його і затишно, і любо
      Та ще й потічок поряд протікав.
      Домовилися спеку переждати
      Отут під дубом. Тільки прилягли
      І почали утомлені дрімати.
      Аж тупіт… Мить – і на ногах були
      Руар і Уліб. – Улібе, на дуба!-
      Велів Руар,- Поглянь із висоти
      Що там: табун чи, може, нам на згубу
      То уличі гасають, як хорти!
      І, доки Уліб видиравсь нагору,
      Руар коней усіх зловити встиг.
      -Загін якиїсь! Тут вже буде скоро!-
      Озвався Уліб зверху. – Скільки їх?
      - Зо два десятки!.. – Уличі? – Не знаю!
      Та ні, не схожі! Мабуть, не вони!
      Ну, що – чекаєм чи мерщій тікати?
      - Злізай скоріше! Шию не зверни!
      Втекти не встигнем! Буде те, що буде!
      Як вороги – то у бою помрем!
      А, може то якраз хороші люди?!
      Заждем, над’їдуть то і розберем!
      А у самого серце аж колотить,
      Меча стискає воїна рука
      І помирати зовсім не охота,
      Бо стільки справ на нього ще чека.
      Загін влетів у балку, як на крилах,
      Людей уздрівши – здибили коней.
      Один, найперший закричав щосили:
      - Ви хто такі? Відповідай! Агей!
      - Мандрівники! – Руар відрізав сміло.
      - Мандрівники? Цей степ належить нам!
      Ви мандрувати дозволу просили?
      А хто ото лежить під дубом там?
      - То наш товариш зранений! – Побачим!
      А ну, Микуло, подивись мерщій!
      - Чи то не Чорний Ворон часом кряче?-
      Озвався Буди. – Боже, чи живий?
      Той, кого Буди Вороном окликав,
      З коня злетів на землю в одну мить.
      Поміж верхівців піднялися крики:
      - Знайшовся Буди! Он же він лежить!
      Усі спішили з Буди привітатись.
      На якийсь час забули про чужих.
      А ті не знали: чи мерщій вшиватись,
      Поки іще приїжджим не до них?
      Та ті на диво швидко вгамувались
      І Ворон, повернувшись, запитав:
      -А ці от двоє, Буди, звідки взялись?
      А той, під дубом лежачи, привстав
      І мовив: - Люди ці порятували
      Мене з біди. Тож я удячний їм
      І хочу аби ви їх не чіпали,
      А, навпаки, допомогли усім.
      - Про що розмова? – мовив зразу ж Ворон,-
      Всі твої друзі – друзі і для нас!
      А зараз, хлопці, п’ять хвилин на збори,
      Бо вже рушати у дорогу час.
      - Куди це ми, мій друже, поспішаєм?
      Чи хто женеться? – Може бути й так!
      Ми то напевне дуже скоро взнаєм.
      Та я не хочу ризику, однак.
      - Стривай! Стривай! – озвався знову Буди,-
      А як так швидко ви мене знайшли?
      І де, скажи, поділись інші люди,
      Які в загоні у моїм були?
      - Про то розмова може вийти довга.
      Тож по дорозі все і розповім.
      - Ну, що ж, в дорогу, значить у дорогу!
      Руаре, Уліб, з нами теж ходім!
      - Та ми збирались у Ітиль податись,
      Купців зустріти, з ними далі йти,
      А там хакану в гвардію найнятись.
      - То й добре! Ми вас зможем провести,-
      Озвався Ворон,- не в Ітиль, звичайно,
      Але під сам Крарійський перевіз.
      Та вирушати треба нам негайно,
      Бо маєм вчасно вибратись на Низ.

      - Коли упав ти, Буди, трьох поклавши,
      Від улича поганого стріли,
      Я зрозумів: погані справи наші.
      Нас уличі збивати почали
      Докупи, щоб всіх разом пов’язати.
      Тож я рішив порятувати тих,
      Хто ще у змозі був меча тримати,-
      Продовжив Ворон,- Свиснув я до них
      Й помчав із поля, звучи за собою.
      І всі, хто був, за мною подались
      Подалі від отого поля бою.
      А уличі догнати нас взялись.
      Вони в степу, звичайно, як удома,
      Але ж і ми у нім не перший рік.
      Летіли коні, геть забувши втому,
      Шляху і часу втративши вже лік.
      Ми провели їх балками грузькими,
      Ми їх промчали по ярах крутих,
      А далі розділились. Я із цими
      В байрак сховався, в заростях густих.
      Другі усі помчали степом далі,
      Погоню за собою повели.
      А, коли всі за пагорбом пропали
      І ті, і другі, ми назад пішли.
      Але тебе на полі вже не було.
      Ми обшукали все, та не знайшли.
      Свою увагу врешті-решт звернули
      На сліди коней…Трьох…Які вели
      На південь. Ми й пішли слідами тими.
      Два дні ішли. А тут гроза ота
      Сліди всі змила…Стали, мов сліпими.
      А степ пустий і нікого спитать.
      Тож ми звернулись до Перуна-бога:
      Куди нам далі? Де тебе шукать?
      І він сказав, як нам знайти дорогу…
      - А саме як, хотілося би знать?-
      Втрутився Уліб, що мовчав до того,
      Але ж цікавість хлопця розбира.
      - Та тут нема секрету ніякого.
      Така цікава, ще дитяча гра:
      Мені надійно очі зав’язали,
      Я покрутився й стрілив навмання.
      І у той бік, куди стріла упала,
      Ми й подалися. А через півдня
      Вже вас зустріли. Промисел то божий.
      Хто слуха бога, той не пропаде…
      А уже вечір опускавсь погожий
      І за ним слідом темна ніч іде.

      Під ранок вже почули шум ріки,
      Десь недалеко хвилі в берег били.
      Мандрівники коней своїх спинили.
      - Отам у балці спинимось поки.-
      Промовив Буди, що оклигав, наче.
      З сторожею одразу розібравсь,
      Не метушивсь і не відволікавсь.
      Помітно: все він знав і все він бачив.
      Потомлені попадали ураз,
      Адже весь день і усю ніч в дорозі.
      Без відпочинку й снідати не в змозі.
      Та, коли Хорс вже вибився якраз,
      Прибіг один зі сторожів, які
      Понад Дніпром їх спокій сторожили.
      - Прокинься, Буди! Щось незрозуміле
      На тому боці коїться ріки!
      - Що саме? – Неспокійно якось там!
      - Ну, що ж, ходімо! – Можна мені з вами?-
      Руар дививсь благальними очами.
      - Як хочеш – йди! Ти не завадиш нам.
      Утрьох вони по схилу піднялись
      На пагорб, що до берега виходив.
      Тут вже не йшли – скрадалися і згодом
      В траві високій поряд уляглись.
      Внизу Дніпро у берег тихо бивсь.
      Його людські тривоги не чіпали
      І десь морські простори вже чекали.
      Озвався Буди: - Руаре, дивись,
      Он там гранітні береги високі –
      То острів Хортич. Вище по воді,
      Он бачиш, там на березі слідів.
      Дорога тут і он з другого боку.
      Оце і є Крарійський перевіз.
      Тут люди через річку переходять.
      Я розкажу про нього при нагоді,
      Чому так зветься. А тепер дивись,
      На тому боці бачиш он стіну?
      - Так, добре бачу. – Углицька сторожа!
      Так-так, і справді щось на них не схоже,
      Збираються, неначе на війну.
      Бач, як мурахи, наче метушаться.
      Мені здається – це не на добро.
      Ох, відчуває зле моє нутро,
      Напевно, щось сьогодні має статись.
      - Так ми підемо нині на той бік?
      - Не поспішай. Удень нема резону.
      Враз улицьку стривожим охорону.
      А їх там, може й сотня чоловік.
      Коли вже йти, то тільки уночі,
      Якраз на небі місяця не буде.
      До того часу відпочинуть люди
      Та й коням теж потрібно відпочить.

      На тому боці знов щось відбулось
      І метушня посилилась, неначе.
      - Що ж там таке? Руаре, ти не бачиш?
      - Та он, щось, наче, хмаркою знялось?!
      Хтось мчить туди?! І не один! Загін!?
      Чи то орда?! – І справді з хмари пилу
      Верхівців силуети проступили.
      Здалеку видно їх шалений гін.
      - То уличі! Корогва майорить
      З Перуном. І по одягу я бачу!
      Їх зустрічають! Вони з їхніх, значить!
      - Ти скільки зміг, Руаре, налічить?
      - Сімдесят шість! – А он поглянь туди!
      Там на тих конях не живі, а вбиті.
      Так-так, в степу все цікавіше жити.
      Звідкіль діждали уличі біди?
      Лежали довго, табір споглядали,
      Який на тому боці вирував.
      Там незабаром дим завалував.
      Напевно, в ірій вбитих відправляли,
      Як то слов’янські звичаї велять.
      Спалили разом і тіла, і зброю,
      Коней убили, аби кожен воїн
      Перед богами зміг достойно стать.
      А, коли стало вогнище згасать,
      Усі знялися, що в дитинці були,
      До перевозу чимскоріш гайнули,
      Не стали часу марно витрачать.
      Із пагорба їх добре було видно
      Поранених є декілька, важких.
      Один, напевно головний у них,
      Весь зранений, але тримався гідно.
      - То Влад!- промовив Буди,- Зустрічавсь
      Я з ним якось на полі в лютій січі.
      Такий без страху гляне смерті в вічі.
      Отож, коли вже він із місця знявсь,
      То, мабуть, справді йде біда страшна.
      Інакше він би посту не залишив.
      - Ну, брате Буди, ти мене потішив.
      А як тепер для нас та сторона?
      Тут же два кроки. Раз і ми вже там!
      - Піти не довго. Але, як на мене,
      Поки не будем знати все напевне,
      Вже краще тут перечекати вам.

      Ніч обіцяла бути неспокійна.
      Тож, повернувшись до своїх людей,
      Велів Вовкові, хай той відведе
      Їх вниз вздовж річки та схова надійно.
      Велів ніяких вогнищ не палить
      І буть готовим будь-якої миті
      Коней сідлати і у степ летіти,
      Бо дорогою буде кожна мить.
      А сам з Руаром й Улібом пішли
      Знов на той пагорб, звідки добре видна
      Уся округа. Було ж очевидно,
      Що все, чому вже свідками були
      І все, що ще попереду чекає,
      Скоріше всього пройде саме тут.
      І це найкращий спостережний пункт.
      Вляглись в траві. У небі зорі сяють.
      Навколо тиша. Соловейко лиш
      Свої пісні вечірнії виводить.
      Шумить ріка. В пітьмі суцільній годі
      Побачить щось. А ти отак лежиш,
      Глядиш у небо на яскраві зорі
      І відчуваєш легкість. Навкруги
      Немає лиха, зникли вороги,
      Кудись пощезли із бідою горе.
      Є тільки ти і небо, і зірки.
      І з ними можна вічно говорити,
      Як поклик з того, із другого світу,
      Де обрели безсмертя прабатьки.
      Але цей світ спокою не дає,
      Весь час, весь час нагадує про себе.
      Як хмара чорна закриває небо,
      Так у душі тривога постає.
      Аби позбутись дум тривожних тих,
      Руар, поки ще навкруги спокійно,
      Спитав у Буди тихо: - Розкажи-но
      Про перевіз. Ти ж обіцяв! – Той ліг
      На спину, подививсь на небо,
      Сказав: - Ну, слухай, раз пообіцяв.
      Одне, щоправда, я вам не сказав,
      А це обов’язково знати треба,
      Що зветься цей Крарійський перевіз
      Іще Кічкасом. От саме про нього
      Я чув якось від діда вже старого,
      Тож і кажу те, що почув колись:

      Тече-тече Дніпро-Ріка
      І течія його стрімка,
      Не здатна сила ніяка
      Її спинити.
      А вище Хортиці колись
      Як за пороги трохи вниз
      Був здавна гарний перевіз.
      І ним ходити.
      Було заввиграшки усім.
      Будь то чи пішим чи кінни́м,
      Усі користувались ним.
      Бо неглибоко
      І береги ріки вузькі
      Пологі схили і низькі
      Дно та і берег не грузькі
      Яким хоч боком.
      І звався перевіз Кічкас.
      Донині назва збереглась
      Хоч вже пройшов чималий час.
      Живуча, видно.
      Із тоді давньої пори
      Донесли шептуни - вітри
      Переказ про Дніпро старий
      Щоб вам повідав.

      Тож слухайте. В час дуже давній
      Дніпро був зовсім не такий як нині.
      Він не петляв по ненці -Україні
      А як стріла ніс в море води плавно.
      Його не горбили пороги й острови
      Ніщо йому текти не заважало.
      А яка сила звірини ховалась
      Між зарослів високої трави.
      Дніпро всіх годував і всіх поїв.
      Як треба ніс човни униз неспішно
      А хто до моря йшов вздовж нього пішки
      То не блукав і зайвин не ходив.
      А жив тоді ще велетень Кічкас.
      Був злий як пес, та до усіх чіплявся
      І за рахунок інших намагався
      Собі урвати чогось кожен раз.
      Якось ішов та і Дніпро уздрів
      Який спокійно плинув ген до моря.
      Подумав велет (був на підлість скорий):
      Якби Дніпро лише йому служив.
      Такенна сила пропадає марно.
      А так би він над нею керував
      І воду б просто так не роздавав.
      І якби йому тоді було гарно!
      Тож сплів великий і міцний аркан
      А що Дніпро на те не сподівався,
      Мотуз той міцно в тіло його вп’явся
      І перетис його рівненький стан.
      Відчув Дніпро, що давить якась сила
      Почав звиватись, щоб себе звільнить,
      Немов змія що себе боронить,
      Звиває у нестямі своє тіло.
      Але дарма. Трима мотуз міцний
      Не вирватися й трохи не послабить.
      Кічкас рішив, що переміг він, мабуть,
      Але мотуз не послабляє свій.
      Дніпро ж побачив що звивання те
      Йому ніяку користь не приносить
      І вирішив що так боротись досить,
      Хоч і здаватись не бажа проте.
      Лише напружив тіло все своє,
      Щоб той мотуз триклятий розірвати
      Що аж каміння стало проступати
      Там де воно і нині іще є.
      Чим більш Дніпро напружував всі сили
      Тим більше виступало островів,
      Порогів між гранітних берегів,
      Що вкрили колись чисте його тіло.
      Останній натиск Хортицю підняв
      І вмить мотузка з тріском розірвалась.
      Кічкас не втримавсь, тож йому дісталось:
      Задком, задком та й в океан упав.
      З тих пір Дніпро петляє повсякчас.
      На нім пороги й острови з’явились
      А де мотузка в тіло річки в’їлась
      Став перевіз, що ми зовем Кічкас.

      І Буди голос вже давно затих,
      А хлопці все ще слухали, мовчали,
      Неначе знов і знов переживали
      Те, що тепер відкрилося для них.
      Вслухались в шепіт грізного Дніпра,
      Що кинув виклик велетню страшному…
      Аж раптом шум на березі другому
      Їх насторожив. Ще нічна пора
      Тримала міцно степ в своїх обіймах,
      Тому цей шум далеко чуть було.
      Здавалось, степом щось велике йшло.
      Та для людей, що зналися на війнах,
      Все було ясно – степом військо йде.
      Велике військо. Кінною ордою,
      Що видається велетня ходою,
      Який в один крок річку перейде.
      - Ну, дочекались врешті і біди!-
      Промовив Буди,- Що ж за військо суне?
      Колись ходили обри тут і гунни,
      Але давно вже стерлися й сліди.
      - А, може то болгари чи хозари?-
      Руар уставив,- чув, бува й вони
      Заскакують із тої сторони
      Злодюжками й тікають від удару.
      - Побачим скоро! – Буди відповів.
      І далі мовчки стали всі чекати.
      Десь там на сході стало вже світати
      І виднокрай злегенька посірів.
      На тому боці вигулькнуло щось,
      Як темна пляма до Дніпра скотилось
      І зашуміла враз, заколотилась
      Вода в ріці, забилася і ось
      Верхівці на цю сторону піднялись.
      Здавалось, мчать по сліду, як хорти,
      Що здобич хочуть втрачену знайти,
      Яка втекла від них чи заховалась.
      Не зупинились, подалися геть.
      Як подивитись, наче й небагато.
      Зблизька зовсім не схоже на орду.
      - Перечекаєм, доки відійдуть.
      Хто зна, якої напасті чекати?!
      Та ледве тупіт за горбами стих,
      Як знов зі сходу військо показалось,
      Воно змією до ріки спускалось
      І важко було полічити всіх.
      Ішли і йшли. Одні уже давно
      На цьому боці в пагорбах сховались,
      А там на тому все нові з’являлись
      І було дивно й страшно заодно.

      Орда пройшла. І чистою водою
      Дніпро наповнив течію свою.
      Запала повна тиша у краю.
      Змовк, навіть соловейко у гаю.
      Тривожна тиша, мов перед грозою.
      - Ну, що робити думаєте? Як
      Нам далі бути? – Буди подивився
      У очі хлопцям. Уліб підхопився,
      Аж в гніві чи в запалі колотився:
      - Не знаю! Та мені здається так:
      Це ж вони в наш слов’янський край ідуть
      Палити, грабувати, убивати.
      Чи маєм право ми отак стояти?
      Потрібно мчати, нашим помагати!
      Адже вони напасті і не ждуть.
      - І я за це! – спокійніший Руар
      Теж у запалі за меча вхопився.-
      Я б по ярах тепер не хоронився,
      А за ордою по сліду пустився,
      Аби нанести в спину їй удар!

      - Гарячі хлопці! – Буди остудив,-
      Рветеся в бій! Та я не згоден з вами.
      Бажання ризикнути головами
      Похвальне. Але, тільки поміж нами,
      Скажу вам кілька неприємних слів.
      Своїх людей я в бій не поведу.
      Я з Низу поки не піду нікуди.
      Отож дарма не бийте себе в груди,
      Шукаючи на голову біду.
      - Чому? Скажи? – знов Уліб похопився.
      - На те причина є і не одна.
      По-перше, мало нас. Не новина.
      Яка з ордою буде в нас війна?
      Не встиг зіп’ятись – вже і повалився.
      По-друге, хлопці, бродники ми все ж.
      Ми люди вільні. Живемо, як хочем.
      Живем, як здобич у степу заскочим
      І ладні смерті заглядати в очі
      Бо не боїмся ворога, але ж
      Нікому ми не винні в цьому світі,
      Хіба богам. Але ж не на богів
      На наших вся ця прорва ворогів.
      Нас оминули – й добре. Хай другі
      За себе б’ються, якщо хочуть жити.
      Ну, а по-третє, хлопці, ця орда
      Скоріше всього уличів нагряне.
      А в мене ниють улицькі ще рани.
      Отож, нехай я буду і поганий,
      Та хай впаде на їхній рід біда!
      Знітились хлопці: й справді, чого їм.
      Земля і русів, і полян далеко
      І їх дістатись ворогам нелегко.
      А чого ради лізти в небезпеку,
      Якщо вона не стукає в твій дім?
      - Я вам би радив, раз орда пройшла,
      Спокійно далі в свій Ітиль рушати.
      В степу людей лишилось небагато,
      Навряд чи хто надума вас чіпляти.
      Аби дорога рівною була.

      Степ без кінця, навколо степ один.
      Байраки, балки, річки тихоплинні,
      Над головою небо синє- синє
      Й безжальне літнє сонячне проміння
      Одне спиняє безупинний гін.
      Вже скільки днів, здолавши перевіз,
      Мандрівники степ міряти взялися,
      Шляхом, ордою стоптаним неслися,
      З галопу переходили на рисі
      І шлях їх далі в невідомість ніс.
      Було їх троє. Вже на другий день
      В степу догнав їх Буди, Порівнявся.
      Руар, здавалось і не здивувався,
      Немов на це давно вже сподівався.
      Та й Уліб посміхнувсь й анітелень.
      А той, мов виправдовуватись став:
      - Схотілось, хлопці, теж побачить світу.
      Чого його у цім степу сидіти?
      В хакана, кажуть, і привільно, й сито,
      Хоч я в Ітилі ще і не бував.
      А хлопцям камінь із душі немов.
      Вони ж в степу, як наче малі діти:
      Де можна йти, де краще не ходити?
      А Буди зможе їх всьому навчити,
      Він же пів степу, а то й весь пройшов.
      А Буди зразу ж взявся керувать:
      - Давайте, хлопці, коней повертаєм,
      Поїдем, мабуть, більш південним краєм.
      Там менше зайди по степу блукають.
      Нащо дарма у бійку нам встрявать?
      Дорога довга, щоб не нудьгувати.
      Розмова шлях скорочує-таки.
      А він стелився вздовж Дніпра-ріки,
      Тож попрохали Буди парубки
      Їм щось про степ цікаве розказати.
      А того довго, навіть не проси.
      Він знав історій більше, ніж багато.
      І звідки стільки всього можна знати?
      І всю дорогу міг розповідати
      Історії про степ у всі часи.
      - Ну, що ж – промовив,- хочете почуть
      Цікаве щось? Із чого ж розпочати?
      Про острів Хортич хочете узнати?
      Колись я чув іще від свого тата.
      Хоч вірте, а хоч ні – все може буть.
      З прадавніх літ лежить серед Дніпра
      Великий острів - Хортицею зветься.
      Немов природи надзвичайна гра,
      В яку ріка віками з шумом б’ється.
      Високії гранітні береги,
      Могутні скелі хвилі ті стрічають.
      Шумить Дніпро. Йому не до снаги
      Тих скель здолати. Тож і оминає,
      Струмує, невдоволено бурчить,
      Але не в змозі що-небудь зробити.
      Та і до моря надто вже спішить,
      Щоб свої води в нього швидше влити.
      Звідкіль він взявся – острів дивний цей,
      Який казковим дехто називає,
      Який важким напруженим кільцем
      Дніпро могутній скільки літ стискає?
      Говорять, в давні – давні вже часи,
      Як Бог ще тільки брався до роботи,
      Коли безмежні скрізь росли ліси
      І всяка нечисть повзала в болотах,
      Коли з-під рук Всевишнього зійшли
      На Землю страховиська величезні
      І боротьбу за зверхність повели,
      Шматрали здобич кігті, наче леза.
      Їх розвелось до біса на Землі,
      Що аж вона від їх ходи двигтіла,
      Водились і великі, і малі,
      Все пожирали, ще і ще хотіли.
      Господь злякавсь, що все вони пожруть
      І не лишиться на Землі нічого,
      Тож з залишків якихось, може буть,
      Він сотворив хорта на диво злого.
      Гасав той хорт по луках, по лісах,
      Рвав він страховиськ, як курчат, на шмаття
      І лиш кістки хрумтіли на зубах,
      Коли вдавалось щось уполювати.
      Вже й страховиська зникли назавжди,
      Їх хорт подер, немов свиня кожуха,
      Лишились їх кістки та десь сліди
      І ще дрібнота, що хорту, як мухи.
      Пора б з хортом покінчити, мабуть,
      Він все зробив, для чого Бог призначив.
      Та він забув. Чому б і не забуть,
      Як за ділами спокою не бачив?
      А хорт ганяв. Вже витоптав ліси,
      Широкий степ розкинувся навколо,
      Річки до моря води з гір несли,
      Здавалось, їм кінця нема ніколи.
      Голодний хорт дрібноту вже ловив,
      Набігається, доки щось впіймає
      Та й до ріки – все пив і пив, і пив,
      Бува, аж річка зовсім висихає.
      А з того й в морі меншає води.
      Побачив Бог: щось діється не теє,
      Поглянув по Землі туди – сюди,
      Уздрів хорта, що бігає землею.
      Згадав, навіщо він його створив
      І бачить, що потреба в нім віддала,
      А той якраз дніпрову воду пив,
      Коли на нього Божа воля впала.
      І хорт відразу весь закам’янів,
      Завмер навіки поміж берегами,
      Дніпро могутній навпіл розділив,
      Упершись міцно скелями – ногами.
      Так і стоїть донині острів тут,
      Подій минулих мовчазливих свідок.
      Не вирватись йому з гранітних пут,
      Нікому в світі всього не повідать.

      Надвечір зупинились над рікою,
      Багаття у ярочку розвели,
      Умилися холодною водою,
      Вечерю готувати почали.
      В степу було неляканого звіра,
      Кишіла річка рибою – лови.
      І хлопці дивувались тому щиро:
      Таке привілля – поселяйсь, живи.
      І, лежачи уже навкруг багаття,
      Що весело потріскувало хмиз:
      - Чи можна тебе, Буди, щось спитати?-
      Звернувся Уліб,- я от придививсь,
      Вода у річці якось дивно біла,
      Мов додали у неї молока.
      Ти, може, буди, знаєш, в чому діло
      І як ця називається ріка?

      Всміхнувся Буди з видом загадковим,
      Мовляв, чого б мені таке не знать.
      Але не надто поспішав зі словом.
      І хлопці теж, чекаючи, мовчать.
      Нарешті, умостившись на травичці
      І голову підперши кулаком,
      Промовив Буди: - Я на оцій річці
      Не був ніколи. Річка з молоком?!
      Цікава думка. Знаєте, давно вже
      Стрічався з чоловіком я одним.
      Уже й згадати імені не можу.
      Але розговорились ми із ним.
      Він був, здається, з уличів. Тож якось
      Сиділи ми над вогнищем із ним
      Та і знічев’я говорили всяке:
      Про степ, про світ. І він, поміж усім
      Повідав мені про ріку молочну,
      Яка, мовляв, тече десь у степах.
      Не думаю, що передам все точно.
      Можливо, десь заплутаюсь в словах.
      Та говорив він, як тепер гадаю
      Про саме цю от степову ріку.
      - Ну, не тягни, давай, бо ж ми чекаєм?!
      Й повів їм Буди дивну річ таку:
      - Із давніх часів зграї лютих лихих ворогів
      На землі оці, на багатства весь час позирали
      І тільки чекали, щоб вдалий момент наступив.
      Як тільки – но предки мечі на орала міняли,
      Вони тут як тут, тягнуть все, що погано лежить,
      Мордують людей і женуть їх, неначе худобу.
      А що не потягнуть, вогнем починають палить.
      І все набивають свою ненаситну утробу.
      Та предки також були люди не надто прості.
      І вміли орати, і вміли мечем володіти.
      У зграй у ворожих ставали завжди на путі
      І честили так, щоб надовго охоту відбити.
      У праці й борні жив постійно мій древній народ.
      Багатшали землі, по світу розносячи славу,
      Зростали міста і сади розквітали. Та от
      Про всі ті багатства дізнались в далекій державі.
      Їх цар був жорстокий, сусідів усіх звоював,
      Держави й народи він змусив на себе робити.
      То ж, тільки дізнався, збирати війська наказав,
      Війною іти, щоб усім цим йому володіти.
      Ідуть вороги, не злічити, як та сарана,
      Витоптують степ і усе по путі пожирають.
      Аж тут на шляху їх щитів червоніє стіна,
      То предки, як завше, непроханих гостей стрічають.
      На березі річки, що тихо петляла в степах,
      Зійшлися дві сили і бій розпочався смертельний.
      Від блиску мечів наче аж засліпило в очах,
      Під хмарою стріл поле бою зробилося темним.
      День битва іде. Ворог трупом встеляє траву.
      Невтомні мечі роблять звичну для себе роботу.
      Та орди нові, наче хвилі морськії пливуть,
      Вже білі сорочки аж бурі від крові і поту.
      День другий мина, потім третій. Все меншає сил,
      Все важчі мечі і піт очі бійцям заливає,
      А ворог все лізе, навкруг увесь степ затопив,
      І краю не видно й кінця йому, наче, немає.
      Де помочі брать, щоб здолати цю силу страшну?
      Упав воєвода на землю свою на коліна:
      «О, Матінко-Земле, на тебе надія одну!
      Дай сили синам, бо у битві жорстокій загинем!
      І будуть топтати копитами коней своїх
      Чужинці твої неозорі квітучі простори,
      А діти й жінки будуть в вічному рабстві у них
      О, Матінко-Земле, дай сили спинити це горе!»
      І враз побіліла вода степової ріки,
      То Мати-Земля молоко із грудей туди влила.
      І пили бійці, його смак відчували п’янкий,
      І удесятерились у кожного воїна сили.
      Як кинулись в бій, то рубали лихих ворогів,
      Як вітер нещадний змели їх з землі зі своєї.
      Підтримала Мати-Земля своїх вірних синів
      Водою цілющою з тихої річки тієї.
      Та річка і нині тече по просторах оцих
      І Мати-Земля молоко із водою мішає…
      Легенда легендой, та біла вода у ріці,
      За те і Молочною ми її всі називаєм.

      Під ранок тупіт розбудив мандрі́вців.
      Умить схопились, зброя у руках.
      Можливо, зараз доведеться биться?!
      Тривога аж палає у очах.
      Та мить – і вже полегшено зітхають:
      Табун коней іде на водопій,
      Околиці тривожно озирає
      Чи не засів де часом звір лихий.
      До табуна всього лиш сотня кроків
      І люди зацікавлено глядять,
      Як вони в воду входять якось боком
      І п’ють – не п’ють, чи просто так стоять.
      Увесь табун зайшов води напитись,
      Один вожак на пагорку стоїть.
      Здалеку видно, як очима світить,
      Чека терпляче, хоч і хоче пить.
      Напились коні, стали вибиратись
      З води на вкриту росами траву.
      В’юнка малеча заходилась гратись…
      І раптом… мов спустив хто тятиву.
      Вожак сигнал подав і коні стрімко
      Гайнули в степ, неначе й не було.
      - Хотів порахувати – збився з ліку,-
      Зітхнув Руар, втираючи чоло.
      - Це дикі коні? – Так, табун тарпанів.
      Тут їх іще блукають табуни.
      Та колись, може, виловлять останніх
      То ми й забудем геть, які вони .
      Вставав тривожно розпочатий ранок,
      Хорс піднімав з-за пагорбів лице,
      За ними заховалися тарпани,
      На схід помчали в небезпеці. Це
      Руар сприйняв, немовби Хорсів натяк,
      Що і йому туди тримати шлях,
      Щоб свою долю до кінця спізнати,
      Забувши втому і печаль, і страх.

      Вже й річка залишилася позаду
      І знову балки, пагорби, річки.
      То десь пасеться грізних турів стадо,
      То промайнуть стрілою сайгаки.
      І ковила по степу, наче море.
      Повіє вітер – хвилями пливе.
      Скрізь ховрахи порили свої нори,
      Стоять, чогось чатують. Степ живе.
      Йдуть коні легко, мандрівці розімлілі
      Не понукають. Хай ідуть, як йдуть.
      Вже втома відчувається у тілі
      І хочеться полежати, заснуть.
      Аби розвіять думки непотребні –
      Чого спинятись, шлях ще он який –
      Стріпнувся Буди, глянув навкруг себе,
      На чому б зупинити погляд свій?
      Аж он гора стоїть посеред степу.
      Гора в степу – ну, чим не дивина?
      Під ковили сухої тихий шепіт
      Здалась йому знайомою вона.
      Десь уже чув він розповідь про гору,
      Яка шолом нагадує здаля.
      Порився у своїх думках і скоро
      Дістав і справді спогад звідтіля.
      - Погляньте, хлопці! То – Корсак-могила!
      Про неї чув я у селі однім.
      Ми там сліпого лірника зустріли,
      Ходив з села в село, із дому в дім.
      Хто нагодує, хто вкладає спати,
      Хто у дорогу в торбу щось дає.
      А він єдине, що умів – співати.
      Із того жив. Від нього в мене є
      Історія про одну гору дивну.
      Він її складно в пісні оспівав.
      Я уже й слів забувся половину
      Та розкажу усе, що пригадав.

      Степи ці наче створені були
      Творцем для того, щоб на них робити.
      І перші люди, що отут жили
      Сохою вміли землю обробити.
      Жили осіло та ростили хліб,
      Хоча, також, розводили й худобу,
      Але богам несли найперший сніп,
      Як те робили справжні хлібороби
      По балках понад річками росли
      Оселі їхні, чисті й чепурненькі,
      Сади вишневі коло них цвіли
      І дітки грались коло свої неньки.
      Ніхто осель тоді не городив,
      Бо ворогів іще в степу не було.
      Тоді – бо степом велетень ходив,
      Що його кроки за сто верст всі чули.
      І звали того велетня Корсак.
      Його Творець послав в степи для того,
      Щоб він їх боронив від забіяк,
      Тих, що занадто ласі до чужого.
      Одягнутий, як справжній богатир,
      З мечем в руці він степ віками міряв
      І тому панував тут завжди мир.
      Коли ж комусь хотілось перевірить,
      Що буде, як вчинить сюди набіг
      І поживитись чимсь на дармівщинку,
      Вже звідси повернутися не міг,
      Лишався тут для вічного спочинку.
      Одним ударом тисячі голів
      Той велетень стинав у всіх злодіїв.
      І вже століття, як ніхто не смів
      Приходити сюди, як лиходії.
      Одна була у велетня біда:
      Земля ваги такої не тримала.
      Тож він не зупинявся, не сідав,
      Ходив весь час, щоб не застрять, бувало.
      Ледь спиниться – вже по коліна вгруз
      І спробуй тоді вирватися з пастки.
      І, хоча зовсім був не боягуз,
      Але боявся оступитись й впасти.
      І день, і ніч луна його хода
      На радість тим, хто на землі працює,
      На страх тому, хто ласо погляда
      На дармове і за чужим полює.
      Під неусипним наглядом степи
      Із кожним роком більше розквітали
      Та блиск багатства очі всім сліпив
      Сусідам злим, що заздро поглядали.
      Їм і трава здавалася густіш
      У цих степах, аніж у їхнім краї,
      Вода в річках за їхньої смачніш.
      Наскочили б, та велет заважає.
      Кругами ходять круг ції землі,
      Своїми кіньми витоптали трави.
      Від безнадії іще більше злі.
      Не знають, як би заладнати справу.
      Зібрались якось їхнії вожді,
      Сиділи довго – довго гомоніли
      І от рішили накінець тоді
      Аби боги їм їхні пособили.
      І вже надвечір вогнище пала,
      Шамани в бубни, як скажені, луплять.
      Зарізали найкращого козла,
      Можливо, цим чиюсь прихильність куплять.
      Товклися довго, поки знемогли,
      Пісні свої скажені завивали.
      І ось боги пораду їм дали
      Аби, лишень, вони позамовкали.
      З поради тої підлість віддає:
      Із сон – трави зварити сонне зілля
      І у ріку, з якої велет п’є
      Те вариво якнайскоріше виллять.
      Нап’ється велет сонної води
      Засне натрохи і в землі застрягне.
      А їм то й треба – забирай іди
      Усе, чого душа твоя запрагне.
      Уся орда блукає по степах
      І сон – траву посилено збирає,
      А вариво вже булька в казанах,
      Шамани в бурдюки його зливають.
      Коли набрали чималий запас,
      Повезли все у ці краї возами.
      Мовляв, купці, тож не лякайтесь нас,
      Везем товар, щоб торгувати з вами.
      А вся орда у засідці сидить.
      Як стихнуть кроки велета, негайно
      На землі багатющі налетить
      Усе хапати, що лежить погано.
      Дісталися злодії до ріки
      Де, кажуть, велет часто п’є водичку
      І узялись очікувать, поки
      Той богатир наблизиться до річки.
      Все ближче кроки. Ось, нарешті, він.
      Мерщій взялися зілля виливати.
      Струїли річку на багато гін.
      Схилиливсь Корсак, аби води набрати.
      Не зупинився. Випив раз, другий
      І раптом став. Подіяла отрута.
      Заснув миттєво і в землі оцій
      Почав нестримно усе більш тонути:
      Вгруз по коліна, під пахви, по ніс,
      Ось видно вже лише його шолома.
      Ото тоді він тільки і спинивсь.
      А злодії страшенно раді тому.
      Дали сигнала схованій орді
      І ті негайно коршуном знялися.
      Що у степах зчинилося тоді!
      До неба зойк і стогін піднялися.
      Орда топтала ниви і сади,
      Орда палила чепурненькі села.
      Лишилась лише згарища сліди.
      Картина, скажем прямо, невесела.
      Із землеробів хто в бою поліг,
      Кого з полону продали у рабство,
      А хтось в ліси податися устиг.
      Пішло вогнем усе їхнє багатство.
      На безкінечно довгії віки
      Степ став своїм для кочового люду.
      Земля вже не оралася ніким,
      Бо кочівник із того жить не буде.
      Степи, які давали людям хліб,
      Приносили достаток хліборобам
      Тепер зробились і підступні й злі.
      Загроза вічна, як страшна хвороба.
      І хлібороб меча не випускав
      В своїх лісах. І городив оселі.
      Тії загрози кожен день чекав.
      Як налетять, то трупом землю встелять.
      Та все зітхав: де богатир Корсак?
      Коли проснеться, прожене злодіїв?
      Та він не прокинеться ніяк
      І з – під землі лише шолом видніє.
      Пройшли віки, поки зібравсь народ
      І повернув собі степи із боєм,
      Та знов живе зі степових щедрот:
      І хліб росте, зерно тече рікою.
      Степ вже втомився від віків спання
      І радий знову людям догодити.
      І хліб, і сад, і скошена стерня –
      Він вчиться знову усьому радіти.
      А серед степу височить гора
      Корсак – могила зветься поміж люду.
      Чи то шолом, чи то природи гра,
      Не знаю я, отож брехать не буду.
      Та, як не мене, пам’ятник того,
      Щоб на чужих дядьків не сподівались.
      А брались разом всі до одного
      І всі надії би тоді збувались.
      Вже й за горбами зникла та гора
      Та хлопці ще іноді озирались,
      Бо їм, в полоні чутого, здавалось,
      Що саме зараз надійшла пора
      І богатир, що спочивав віки,
      Від Матінки-Землі набравшись сили,
      Напружиться і встане із могили…
      Та степ мовчав. Лиш вітерець легкий
      Куйовдив гриви коням і волосся
      Мандрівника. Немовби загравав.
      Йому не було у степу забав
      Тож він шукав розвіятися спосіб.

      Уже під вечір коні захропли
      Вчуваючи, напевно, небезпеку
      Збиватися із кроку почали.
      І справді з балки зовсім недалеко
      Майнула довга сіра тінь стрімка,
      За нею друга, третя, ціла зграя.
      І коні, вчувши запахи вовка
      Рвонули, наче кожен крила має.
      Руар летів на зляканім коні
      І думки одна одну обганяли:
      Невже загине він не на війні?
      Для воїна то лихо небувале.
      І звідки тільки ці взялись вовки?
      Адже вони, він добре пам’ятає –
      Мав досвід із дитинства ще гіркий-
      Зимою лиш збиваються у зграї.
      А влітку звідки? Мабуть, та орда
      Пройшлася степом, здобич розлякала.
      Чи то вовки ці по її слідах
      Полишену поживу підбирали?
      А коні, уже стомлені за день,
      Здається, ноги ледь переставляють.
      І серце в грудях тільки тень-тень-тень,
      Бо краєм ока бачить – доганяють.
      Ні, де це видно аби рус не зміг
      В степу відбитись від якоїсь зграї?
      Він не спиня коня нестримний біг,
      Із тула лук тугий свій витягає.
      На тятиву лягла легка стріла
      І пісню смерті дзвінко проспівала,
      Вовкові прямо між очей пройшла,
      Вже на льоту його, вважай, дістала.
      І він з виттям шаленим покотив,
      Скропивши кров’ю трави степовії.
      А вже Руар другу стрілу пустив
      Іще одному вовкові у шию.
      Та третій вже з конем рівняє біг
      Аби зубами у горлянку вп’ястись.
      Руар і повернутися не встиг,
      Коня порятувати від напасті.
      Той вже стрибнув та прямо на льоту
      Піймав стрілу – від Уліба послання.
      І зграя, розірвавши здобич ту,
      Відстала врешті. Коні з сил останніх
      Іще пробігли схилом від страху
      Та згодом біг утишили, пристали.
      Здається, долю обійшли лиху,
      Себе і верхівців порятували.
      На пагорбі, як на долоні все.
      Тут і спинили хлопці своїх коней.
      Нещасні в піні, їх іще трясе
      Від тої небезпечної погоні.
      Утерли піну, кроком повели
      Аби коней не запалити часом
      Та озирались, доки ще могли
      Чи не спішать де сіроманці ласі.

      Дісталися великої ріки.
      Така ж широка, як Дніпро-Славута.
      Шлях на той бік їм буде нелегкий
      Адже не знають броду. Як тут бути?
      Проїхалися берегом униз
      По течії. Якби ж когось зустріти,
      Спитати можна, де тут перевіз,
      Чи то човна дістати, переплити.
      Та все неначе вимерло навкруг,
      Ніде душі живої не зустріли.
      Облюбували невеликий луг.
      Коней у степ, багаття розпалили
      Та ледве було за ножі взялись
      Аби собі вечерю зготувати,
      Незнано звідки верхівці взялись.
      Знов довелося зброю в руки брати.
      А ті, теж троє, постояли мить,
      Неспішно стали до ріки спускатись.
      Якого роду – важко зрозуміть,
      З такими не доводилось стрічатись.
      Під’їхали. Один щось запитав.
      Та мова дивна, геть незрозуміла.
      Лиш Буди, щось подумавши, сказав.
      Ті поміж себе щось загомоніли.
      Один – сердито, інші – спокійніш,
      Немов його взялися умовляти.
      - Хто це такі? – спитав Руар. – Скоріш
      Всього – болгари! – Що їм треба знати?
      - Та я по-їхнім знаю кілька слів.
      Навчив один, що був у них в полоні.
      Тут, видно старший, знов заговорив,
      Очима то на хлопців, то на коней.
      - Руаре, швидко коней приведи!
      Бо ще чого надумають забрати?!
      Тоді піди, що-небудь доведи.
      А пішки шлях нелегко подолати.
      Руар подався берегом ріки,
      Де коні їхні паслись недалеко.
      Піймавши усіх трьох за повідки,
      Привів до хлопців. Все на диво легко.
      Ніхто із незнайомців не зробив
      Якоїсь спроби, щоб йому завадить.
      В очах одного аж світився гнів
      Та двоє інших позирали радо.
      Загомоніли з Буди. А тому
      Слова прийшлося довго підбирати.
      Урешті-решт відкрилося йому,
      Що цю велику річку Доном звати.
      А незнайомці із болгар – таки.
      Їх рід в степах неподалік кочує.
      Та, як дозволять хлопці, залюбки
      Цієї ночі з ними заночують.
      Гуртом, як кажуть, веселіше буть,
      Тож Буди мовчки показав – сідайте,
      За скромний стіл вже, братці, вибачайте.
      А ті одразу зрозуміли суть.
      Заусміхались, тягнуть торби з коней.
      Мовляв, це наче ви у нас в гостях.
      Усі розсілись скоро по місцях
      Навкруг вогню. Торби, і справді, повні:
      І м'ясо, й паляниці… В бурдюках
      Якісь напої…А таки ж хмільні…
      Кудись думки поділися сумні…
      Розмови на словах і на руках…
      Руар, як тільки вчув про Дон-ріку,
      Свого дідуся пригадав одразу
      І ту далеку незабуту фразу,
      Що врізалася в пам'ять малюку:
      «Там, де впада у море Дон-ріка
      В степах привільних є земля Трояня»…
      - Спитай-но, Буди, доки ще не п’яні -
      Далеко море звідси? – Почекай!-
      Щось Буди досить довго говорив,
      Слова слов’янські плутав із чужими
      Та ще й руками помагав своїми,
      Поки болгарин врешті зрозумів,
      Той, що сидів рядочком біля Буди.
      Прикинув щось і швидко відповів.
      - Ну, що? - На конях двоє-троє днів.
      Це як неспішно. А так швидше буде.
      Щось у душі Руара піднялось,
      Якесь чуття, небачене донині.
      Адже сидить він на землі країни,
      Де плем’я росів давнє почалось.
      Він раптом встав. – Руаре, ти куди? –
      Озвався Уліб. – Ви сидіть, я скоро!
      А ноги самі понесли нагору,
      На пагорб. Піднімаючись туди,
      Руар навколо себе озирався.
      Хто б міг подумать? Степ такий, як скрізь.
      Така ж трава. Не знав би – не спинивсь,
      Проїхав мимо, навіть не дізнався.
      Це, мабуть тут, на пагорбах оцих
      Стояли хати, предки тут блукали,
      В степах привільних здобичі шукали.
      Тут треби клали до богів своїх.
      Десь тут, можливо, перший раз Троян
      Ступив на землю, обрану богами
      І першу стежку протоптав ногами,
      І вперше річки тиха течія
      Із його тіла пил дорожній змила.
      Тут брав колись початки його рід.
      І він, на схилі стоячи, вклонився,
      Аж до землі самої нахилився.
      Хоча й не знав: чи так чинити слід,
      Чи то інакше землю привітати,
      Що згодувала його прабатьків.
      І він не знав, яких дібрати слів,
      Як повернутись, може чи як стати.
      А Хорс, що вже сховався за горби,
      Останній промінь кинув, як надію.
      Земля Трояня!.. Я усе зумію!
      Дай мені лише сил для боротьби!
      Він іще довго в роздумах стояв,
      Вдивляючись у річку мерехтливу
      І місячну доріжку незрадливу,
      Що вказувала – шлях туди лежав.
      Туди на схід, туди за Дон-ріку,
      Куди веде ще непізнання доля.
      Що там чека: приниження чи воля?
      Яку пізнає: радісну, гірку?
      Він то не знав. Та знав, проте, одне:
      Що має йти туди – так кажуть боги.
      Туди йому указують дорогу.
      І він піде. Пройде, не омине
      Нічого з того, що йому судилось.
      Хай що то буде. Він прийме усе.
      Час розуміння врешті принесе.
      Дай бог в кінці промовити: «Звершилось!»

      Коли Руар до вогнища вернувсь,
      Там вже було не гамірно. Сиділи,
      Хто чим займався. Хоч не все доїли.
      Хтось клював носом. Буди озирнувсь
      На кроки та махнув: сідай до мене
      І стиха став на вухо шепотіть:
      - Хто зна їх!? Чи не схочуть нас убить?
      Бог береже, як сам ти бережений.
      Давай по черзі спати! - Добре, я
      Вартую перший. Щось мені не спиться.
      - А я готовий. Де би примоститься?
      Штовхни, як черга надійде моя.
      Улігся Буди на траву. За ним
      Уклався й Уліб. І болгари слідом.
      Один, щоправда, із похмурим видом
      Сидів навпроти. Крізь білявий дим
      Сторожко придивлявся до Руара.
      Не довіряють! Врешті, як і ми.
      Нема тепер довіри між людьми.
      А все оті між племенами чвари.
      Сон не ішов. Тяглася довга ніч.
      Достатньо часу, щоб розміркувати.
      Те, що було в минулім, пригадати,
      Подумати ,що буде, звісна річ.
      Все якось дивно склалося в житті:
      Неначе з ніг на голову все стало,
      Його життєві погляди зламало
      І він, від пережитих відчуттів
      Геть збився. Хто б сказав, що він з рабами,
      А слов'янин для руса раб лишень
      Та для меча, для стріл його мішень,
      Як вірний друг блукатиме степами.
      І буде сторожити їхній сон,
      На їхню вірність буде сподіватись.
      Що ж у житті повинну було статись,
      Аби зламався пращурів закон?

      Зіп’явся Хорс з-за Дону. Подививсь
      На степ безмежний і на тихі води.
      Йому шукати не потрібно броду,
      Адже по небу шлях його стеливсь.
      Прокинувся і табір до життя.
      Ранкова прохолода бадьорила.
      Сну залишки водою з Дону змили,
      Вникаючи в денне світобуття.
      Вогонь, який до ранку був пригас,
      Знов загудів, отримавши поживу.
      Послав послання Хорсу димом сивим,
      Вітаючи його в ранковий час.
      Доїли те, що звечора лишилось,
      Потисли руки та і розійшлись.
      Болгари в степ на захід подались,
      А хлопці згодом теж на коней всілись,
      Поїхали вздовж берега ріки
      Туди, де їм болгари брід вказали.
      Не дуже довго його і шукали,
      Щоб шлях на схід продовжить нелегкий.

      Лети, мій коню, по степу широкім,
      Я маю звістку чорну донести
      До городищ і до поселень, поки
      Жорстокий ворог встигне надійти.
      Ми – уличі, потомки славних антів,
      Віддавна жили у степах оцих.
      Від них навчались землю обробляти
      І вигравати на конях баских.
      Вже скільки літ, як у степу не було
      Того, хто нас би викликав на бій.
      Хіба які ватаги завернули
      Аби на гостей учинить розбій.
      Але з такими довго ми не грались.
      В степу сторожа наша не дріма
      І тих,що не втекли чи не сховались,
      Уже давно на світі цім нема.
      Орач спокійно працював у полі,
      Спокійно гості везли свій товар.
      Ніхто й не помічав на видноколі
      Іще далеких чорних – чорних хмар.
      Хоч гості часом мимохідь казали,
      Що десь на берегах Ітиль – ріки
      З’явилися невідомі хозари –
      Жорстокі степові кочівники.
      Та де Ітиль, а де Дніпро – Славута?
      Ми були сильні – думалося так.
      Якби тоді увагу нам звернути
      На загадковий і зловіщий знак.
      Сторожа втікача перехопила,
      Чи то болгарин, чи якийсь буртас
      І в нього зі спини стріла стриміла,
      Якась іще невідома для нас.
      Він впав з коня на руки нашим воям,
      Щось шепотів на мові на чужій.
      З останніх сил махнув на схід рукою
      І захлинувся у крові своїй.
      Вожді тоді не надто схвилювались,
      Бо з русами за землі виник спір.
      То ж цим вони скоріше переймались.
      Лише один поважний Будимир
      Із Хвалибудом – меншим своїм братом
      Зібрав дві сотні воїв молодих
      І вирішив у полі побувати,
      Сторожу перевірити, сліди
      На бродах і по степу подивитись,
      Бо щось у нього на душі шкребло.
      Не встиг Ярило ще росою вмитись,
      А наше військо уже степом йшло.
      Попереду вожді на добрих конях,
      Орел ромейський весело блищить,
      З усіх боків від нас на кілька гонів
      Сторожа серед степу майорить.
      Один, другий і третій день проходить,
      Ніщо поки не провіща біди.
      Ні ворога не видно, ні негоди,
      Лиш степової звірині сліди,
      Вночі, щоправда, вовче завивання
      Коней лякало. Та іще одне
      У воїв викликало здивування:
      Раніш табун буває промайне
      Тарпанів. Чи сайга промчить, як вихор.
      А то і турів можна було стріть,
      А тут за день нічого, як на лихо,
      Лиш орел у висоті кружить.
      Та десь на схід вороння пролітає.
      Їх каркання тривогу виклика.
      Летять туди, куди напевно знають,
      Їх трапеза недобрая чека.
      Четвертий день уже перед обідом
      Уздріли чорні хмари вдалині
      І кінського в степу багато сліду,
      Як то буває часто на війні.
      Ті хмари чорні – воронячі зграї,
      Що вказують на бойовищ місця.
      В степу вони даремно не літають -
      Відома всім прикмета чорна ця,
      І справді – попереду бойовище,
      Хтось степ навколо трупами услав.
      І піднялися з карканням зловіщим
      Ворони, глянуть, хто їх налякав.
      Ми поле те об’їхали за вітром,
      Напружено стискаючи мечі.
      Яку загрозу може степ таїти
      Удень, а особлива уночі?
      Та ночі нам чекать не довелося.
      Проїхали ще степом кілька гін,
      Аж мчить сторожа в полуденнім боці.
      Миттєва насторожився загін.
      Примчали швидко: - Там загін ворожий.
      Три чи чотири сотні верхових,
      Ні на болгар, ні на алан не схожі.
      Ми можемо ударити на них!
      Заграла кров у молодецьких жилах,
      Мечі на сонці зблиснули ураз
      І коні, ледве стримані, присіли.
      Що скаже вождь у цей важливий час?
      І Будимир махнув орлом ромейським
      Туди, у степ, де ворог причаївсь.
      Зірвались коні. Посвист молодецький
      І блиск меча над степом, наче ліс.
      Як соколи у воронячу зграю
      В загін ворожий врізались вони.
      І крик, і стогін, дзвін мечів витає
      В просторах степової цілини.
      Хоч уличів було удвічі менше,
      Та натиск наш зім’яв ворожий стан.
      Хоч, видно, їм теж битися не вперше
      І помирати від смертельних ран.
      Та кожна мить їм дорого дається.
      Вже скільки їх скалічених лежать.
      Бо кожен улич наче тур той б’ється,
      Смерть не встигає урожай збирать.
      Ось – ось уже не витримає ворог.
      Іще удар слов’янського меча.
      І він легку ворожу шабля скорить.
      Та чому це так вороги кричать?
      Не у страху, а з радості, неначе?
      Нова орда по степу мчить до них,
      А уличі іще її не бачать.
      Під блиск мечів скривавлених своїх
      Побачили. І Будимир негайно
      Усім до кола стати наказав.
      Усіх, хто меч не втримає від рани,
      Всередину, під захисток послав.
      Ще гарячіша почалося січа,
      Від хмари стріл аж сутінки зійшлись.
      А смерть ще швидше свою здобич лічить.
      Дивись, кістлява, десь не помились!
      Кривавий піт аж очі застилає
      І руки вже німіють від мечів.
      Та ллеться кров і битва не вщухає.
      Рубаються напружено, без слів.
      Ось Будимир упав коню під ноги,
      Стріла у грудях пісню допіва.
      Хоч Хвалибуд живий ще, слава Богу.
      Орла підняв і далі бій трива.
      Лише надвечір він затих поволі.
      Чи то від втоми, чи з нестачі сил,
      Народ незнаний відступив у поле
      І уличів в спокої залишив.
      У променях червоного Ярила
      Ми узялися втрати рахувать.
      Услала трупом степ ворожа сила
      Своїх же вбито лише двадцять п’ять,
      Та восьмеро поранено смертельно,
      До ранку, мабуть, не дожити їм.
      Найгірше, що у смерті на постелі
      Вождь Будимир, два сотники із ним.
      У Хвалибуда рани дві у грудях,
      Та й іншим теж не солодка прийшлось.
      Отож, за повелінням Хвалибуда,
      Зібравши вбитих, військо здійнялось
      І рушило на захід, до Славути,
      Де острів Хортичь і Крарійськийц брід.
      Там в городищі щоб передихнути
      І поминальний справити обід.
      В степу лишилась незначна сторожа,
      Щоб ворог був зненацька не напав.
      Бо Хвалибуду тепер цінний кожен,
      Хто меч в руках упевнено тримав.
      Всю ніч за сонцем уличі спішили
      І ледь воно за спинами зійшло,
      Побачили, нарешті, що хотіли –
      То городище на Дніпрі було.
      Високий берег і балки навколо,
      Похилий схил до самої ріки
      І городище в вигляді підкови,
      Камінне. Будувалось на віки.
      Сторожа валку суму перестріла
      І всі за стіни кам’яні зійшли.
      А ледве від дороги відпочили,
      Багаття готувати почали.
      Аби легким був їхній шляху вирій,
      Загиблих треба на вогні спалить.
      Так вимага від нас священа віра
      І так покон прадавній нам велить.
      І Будимир, і сотники, і вої,
      Їх тридцять три жорстока смерть взяла,
      Лягли, як вимагається, при зброї,
      Поклали і ромейського орла.
      Того, що предки-анти звоювали
      Десь в глибині ромейської землі.
      І ось тепер його вождю поклали,
      Як пам’ять про проведені бої.
      Весь день палав вогонь на городищі
      І звуки тризни над Дніпром неслись,
      А душі вбитих піднімались вище,
      Аж поки в небеса не піднялись.
      Коли багаття згасло з сонцем разом,
      Сторожа з степу звістку принесла,
      Та, що вже кілька день з коней не злазить
      Орда хазарська по сліду ішла.
      Тож часу щоб дарма не витрачати,
      Вождь Хвалибуд збиратися велів,
      Хоч на коня не в змозі був сідати,
      Та було не до сліз і не до слів.
      Збирались швидко. Попіл в ями склали
      І в темряві спустились до ріки,
      Крарійським бродом на той бік помчали,
      Орди іще не бачачи поки.
      Вождь вирішив хозарів обдурити
      І від осель подалі відвести.
      Тож мчав загін куди Ярило світлий
      Своє червоне лико опустив
      Позаду ніч, а далі день в дорозі,
      Десь там позаду курява встає.
      Вождь Хвалибуд триматися не в змозі,
      Йому вже зовсім сили не стає.
      Потрісканими до крові губами,
      Біля ріки спинитися велів
      І між двома крутими берегами
      Два рови прокопати. Сам сидів
      Поблідлий. І мене позвав до себе,
      Сказав: - Немає більше сил моїх,
      Мабуть вже час збиратися на небо,
      А я іще не все зробив, що міг.
      Тож слухай добре. Мчи у наші землі,
      Бери мого коня і не жалій.
      Скажи: часи чекають невеселі
      І, навіть більше того, дуже злі.
      Нехай усі готуються до битви,
      Хто здатний лише меч в руках тримать.
      Для нас уже скінчилась гонитва
      І тут ми, мабуть, будем бій приймать,
      А ти лети, хай боги помагають
      Тобі цю чорну звістку донести.
      Зі степу чорні хмари насувають
      І тільки єдність може всіх спасти.
      Єднайтесь всі, згадайте славу антів.
      Їм серед степу рівних не було.
      Хозарам підлим гідну відсіч дайте,
      Щоб військо їх погибель тут знайшло.
      Аби не сміли носа свого сунуть,
      В оселях наших здобичі шукать,
      Збирати наші вевериці й куни
      І по степу по нашому блукать.
      Сказав він це й закрились його очі.
      Я ж миттю скочив на його коня
      І він помчав мене до полуночі,
      Де простягалась улицька земля.
      Лети ж, мій коню, по степу широкім,
      Я маю звістку чорну донести
      До городищ і до поселень, доки
      Жорстокий ворог встигне надійти.

      Летів гонець по степу легким птахом
      Аби біду велику перегнать,
      Не відаючи відчаю і страху,
      Готовий вмерти. Але помирать
      Не зараз, доки звістка ще при ньому.
      А вже тоді, як звістку донесе.
      Здається кінь вже пада від утоми,
      Здається, пробіжить ще трохи й все.
      Але гонець уваги не звертає.
      Ще трохи сили! За горбом отим
      Уже на нього рідний дім чекає,
      Полишений недавно рідний дім.
      Злетів на пагорб. Унизу в долині
      Розкинулося углицьке село,
      Яке іще не зна того, що нині
      Прийде, як хмара чорне з поля зло.
      Оглянувся. Чи справді, чи здалося:
      За пагорбами курява встає.
      І одізвалось серце стоголосо,
      Неначе дзвін у грудях лунко б’є.
      Пустив коня галопом у долину,
      Той захрипів вже біля перших хат,
      Але дійшов, дав донести новину:
      «Рятуйтесь, люди! Бийте у набат!»
      Йому здавалось, він кричить щосили,
      Насправді ледве чутно шепотів.
      Та вже за хвилю, наче пробудилось,
      Село від грому тих тривожних слів.
      Здійнявся гамір, метушня, безладдя,
      Жінки хапали речі і дітей,
      Кудись спішили. Доки те безвладдя
      Вождь не спинив. Він, дивлячись на те,
      Чоловікам звелів збиратись разом,
      Хапати зброю. Декількох послав
      В сусідні села з вісткою одразу.
      Коли ж до себе воїв всіх зібрав,
      То двом десяткам повелів з жінками,
      Дітьми і скарбом спішно відступить.
      А сам із усіма чоловіками
      Лишився, аби відступ той прикрить.
      Жінки не встигли відійти далеко,
      Як грізний гул почувся з-за горбів.
      Ішла орда обтяжена, нелегка
      І час – лише звернутись до богів.
      Усі звернули до Перуна очі,
      Але просили не життя собі.
      Хоч, звісно, кожен дуже жити хоче
      Та вмерти воїн має в боротьбі.
      Отож просили у Перуна сили
      З собою взяти кілька ворогів.
      І по щитах мечами лунко били
      У такт про себе вимовлених слів.
      Орда нарешті з-за горбів з’явилась,
      Як чорна хвиля залила село.
      І лиш слов’ян маленька купка билась
      У хвилі тій. Її ледь не змело
      Та вождь поставив ратників у коло,
      Списи хозар стрічали звідусіль
      І ті кружляли, як вовки, навколо
      Та не могли вхопити. Крики, біль
      Від стріл і щабель в гаморі тонули
      І біснувалась злючена орда,
      Немов її невинну обманули.
      Частина понеслася по слідах
      Тих, хто у втечі сподівавсь рятунок
      Собі знайти. Та від орди втечеш!
      Усім сьогодні пити смертний трунок,
      Слов’янська кров по степу потече.

      Як птах стрімкий летіла вістка чорна,
      Металась від села і до села.
      Орда іде! Орда непереборна!
      Несе з собою стільки болю й зла,
      Що ні спинити, ні порятуватись.
      Упали перші, хто зустрів орду.
      Другі устигли ледь підготуватись,
      Аби спинити ту страшну біду
      І слідом перших в ірій вирушали,
      Не було сили шлях закрити їй,
      Бо уличів було занадто мало
      Аби достойний дать хозарам бій.
      Вожді зібрались улицькі наскоро,
      Щоб спільно раду дати тій біді.
      Спіткало їх народ велике горе
      І він богам волає: «Відведіть
      Біду від краю!» Та мовчать їм боги.
      Отож надія лише на вождів.
      Вони, ще не спочилі від дороги,
      Вони ще не знайшли потрібних слів
      Та в кожного своє щось наболіле.
      І кожен дума – лише він правий.
      Один кричить: збирати треба сили
      І дати тим хозарам спільно бій.
      Другий вола на захід утікати,
      Там у степах хозари не знайдуть
      Та і чи будуть втікачів шукати.
      На землі русів хай собі ідуть.
      Аж тут підвівся Межамир поважний,
      Пригладив білу бороду свою.
      Усі в надії змовкли, що він скаже,
      Адже він перший вождь у всім краю.
      І мовив Межамир хрипливим басом:
      - Я щось потомків антів не взнаю?!
      Чи то вони не виродились часом?
      Хіба для антів вмерти у бою
      Не було честю? Згоден, їх багато,
      Немає сил у нас орду спинить.
      Ми маєм свій народ порятувати!
      - Що пропонуєш? – Якщо хочем жить,
      Потрібно в землі русів відступити.
      За Тесмень ми не пустимо орду.
      - А як же руси? – В мене вісті звідти:
      Якраз сьогодні руси вже ідуть
      З слов’ян, як завше, данину збирати.
      Тож в їхніх селах діти та жінки.
      І можемо ми сміло відступати,
      Сховатися за водами ріки.
      З вождів не всі підтримали ідею.
      Хто не схотів – на захід подались.
      Та більшість все ж погодилася з нею
      Й одразу ж її втілювать взялись.
      Кидаючи у бій малі загони
      Аби орду затримать хоч на мить
      І дать можливість людям відступить,
      Знав Межамир, що він уже до скону
      Забуть не зможе очі тих, кого
      На вірну смерть він мусив посилати.
      Але такою мала бути плата
      За порятунок роду усього.
      Передові загони уличів
      Сторожу русів на Тесмені збили
      І шлях за річку для своїх відкрили.
      А там хто вплав, бо де знайти човнів,
      Хто на колодах, Тесмень подолали.
      Не всі змогли, звичайно, допливти,
      Рятунок поза річкою знайти.
      Тіла їх знов до берега пристали.
      Та в час, як смерть на п’яти наступа,
      Нікого доля їх не хвилювала
      Усі себе найперше рятували.
      А люта смерть, набравши по степах
      Велику силу, перла без упину.
      І захлиналась углицька земля.
      Спливали кров’ю улицькі загони,
      З останніх сил тримали оборону
      І падали убиті на поля,
      На вже налите силою колосся,
      Яке чекало з дня на день коси.
      Та знов настали Бусові часи,
      Які із жахом згадували й досі.
      Поки одні вмирали на полях,
      Другі на північ русів відтісняли,
      А треті берег річки укріпляли,
      В надії встигнуть. Прямо на очах
      Росли вали, поглиблювались рови.
      Всі працювали: і старі, й малі,
      Щоб на краю чужої хай землі,
      Та коштом поту, а не коштом крові,
      Спинити ту орду, яка ішла
      І на шляху своєму все змітала.
      Мить вирішальна уличам настала.
      Чи зможе рід їх вижити? І зла
      Вони на русів зовсім не тримали.
      Не задля того в їхній край прийшли.
      Їм боги просто вибір не дали.
      І руські села у вогні палали.
      Втікали руси, хто ще міг, за Рось,
      Бо там знайти рятунок сподівались.
      Хоч уличі за ними і не гнались,
      Їм страх такий посіяти вдалось,
      Що ті самі кидали все й тікали.
      Життя дорожче втрачених речей.
      Здавалось, Рось спинилась, не тече,
      Як руси плавом течію долали.

      Рандар якраз із полювання йшов.
      На поясі скривавлена метлялась
      У нього здобич, що йому дісталась
      Доволі легко. Вдома змиє кров
      Та буде що увечері поїсти.
      Хоча не їжа в голові його.
      Душа болить за сина за свого.
      Вже скільки часу ніякої вісті.
      Казали люди, наче забігав
      Та й десь подався. Згодом і причина
      Відома стала. Бо до його сина
      Хакан за вбивство вістуна прислав.
      Кривавий частий поміж русів спір.
      Та що поробиш: молоді, гарячі,
      Така уже у руськім роді вдача,
      Лиш на війні між них панує мир.
      Від суперечки зразу до меча.
      Він головний суддя у руськім роді
      І зупинити тоді русів годі.
      Меч буде справедливість визначать.
      Та те, про що навколо говорили
      Про його сина було, як удар,
      Якого ледве витримав Рандар.
      Його Руар – убивця! Боже милий!
      Казали, на людину він напав,
      І свідків тому віднайшлось чимало,
      Ударив в спину. Чи ж таке бувало?
      Та рус ніколи б так чинить не став!
      Між русів хай постійна ворожба
      Та вдарить в спину рус хіба посміє?
      Рандар не вірив. Мав в душі надію,
      Яка, проте, була така слаба,
      Що то неправда. Що Руар прийде
      З мечем в руці ім’я своє відмиє.
      Та з кожним днем все слабшає надія.
      Нема Руара. Ні сліда ніде.
      Утік?! Напевно, винен раз утік.
      Хіба б невинний утікав? Від того
      Аж серце завмирало у старого.
      Та, більше всього, дивлячись на вік,
      Боявся він, що не побачить сина.
      Він вже і так зажився на землі.
      Мабуть, найстарший у своїм селі.
      Дивись, вже скоро й смертная година,
      А хто у роді лишиться тоді
      За старшого? Кому боги родинні
      Служити будуть? Та немає сина.
      І його доля – кола на воді.
      Рандар заледве вийшов на стежину,
      Що до села прямісінько вела,
      Як холодком повіяло у спину,
      Бо майже поряд цвьохнула стріла,
      У дерево уп’ялась й задрижала.
      Рандар на неї озирнувсь – чия?
      На улицьку скидається. Що ж сталось?
      Хто ж це у нього і чому стріля?
      За мить уже він у траві сховався.
      Стріла легка лягла на тятиву.
      Жаль, без меча із дому він подався.
      Лук – то не зброя руса. Крізь траву
      Він удивлявся сторожко навколо.
      З села донісся гамір, плач і крик.
      Промчали якісь вершники по полю,
      Зо два десятки, мабуть, чоловік.
      Рандар підвівся краще роздивитись.
      Аж знов стріла повз вухо пронеслась.
      Але помітив хоч, стріляли звідки.
      Пустив свою у відповідь. І враз
      Один із тих, хто цілився у нього,
      Схопив руками горло й захрипів.
      Поки ще силу не забрали боги.
      Рандар стріляти дуже добре вмів..
      Наклав нову стрілу, підвівся, але
      Стріла ворожа вп’ялася у бік.
      І болю не відчув. Полуда впала
      На очі, із грудей зірвався крик…
      І все… Обм’якле тіло опустилось
      В густу траву, на землю прабатьків,
      Які тривожно із небес дивились,
      Як ворог їхню землю полонив.

      Рандар прийшов у себе, бо відчув,
      Як щось шорстке обличчя його гладить.
      Якесь сопіння поруч десь почув.
      Розплющив очі. Небо в міріадах
      Яскравих зір. І темінь навкруги.
      Та поряд очі як вогнем палають.
      «Вовки?!- майнуло.- Ні, то хтось другий!
      Вовки б роздерли враз! А ці чекають
      Чогось!?» І раптом скавуління. «Ба,
      То ж Вард, собака! Бач, знайшов старого.
      Чекай, погладжу. Ні, рука слаба.
      Зажди, зажди, дай звестися на ноги!»
      Повільно, тяжко та на ноги став.
      В село іти – дарма ризикувати.
      Обмацав тіло. Бач, стрілу зламав,
      Як падав. Тепер можна витягати.
      До дерева найближчого дійшов,
      Спиною сперся, щоб не впасти. Миттю
      Рвонув стрілу. Зацебеніла кров.
      Притис сорочку, щоб її спинити.
      Як трохи просвітліло у очах,
      Наклав пов’язку туго на ту рану.
      Взяв лук і стріли й на важких ногах
      Подався в ліс. Він знав, як сили стане,
      То відомстить. А поки треба йти.
      Своїх дістатись. Де то вони ділись?
      Якраз і місяць землю освітив.
      Роса вечірня по траві світилась.
      Яскраві краплі по землі усій.
      Доріжка рівна, йди хоч і на небо.
      Але Радара ждав смертельний бій.
      Йому лиш сил набратись трохи треба.


      Вже другий рік у гвардії кагана.
      Руар і Буди з Улібом зайшли
      В харчевню. Іще було досить рано,
      Столи не всі ще зайняті були.
      Господар вмить наїдки і напої
      Гостям постійним виставив на стіл.
      Всміхався мило, кланявся у пояс.
      Гвардійці щедрі. Тож із усіх сил
      Він намагався гостям догодити.
      Та Буди відмахнувся: йди, мовляв,
      Не заважай спокійно їсти – пити,
      Чи то у тебе мало інших справ?
      Самі ж вино тихенько попивали,
      Пригадували, як їх день минув.
      Тим часом гості нові прибували.
      Заглянув незабаром і Редул.
      Служив також у гвардії кагана.
      З якого роду – племені, хто зна.
      Бо врешті й не питали. – О, ви рано!
      Господарю, неси й мені вина!
      - Сідай, Редуле! Як воно нічого?
      Ти в ніч сьогодні? – Ні! От новина!
      То що ж, не будемо трудити ноги,
      Аби до ранку стачило вина.
      За сміхом і за жартами незчулись,
      Коли стемніло добре надворі.
      Аж тут в харчевню двері розчахнулись,
      Ввалились троє. Не богатирі
      Та все ж міцненькі – царська охорона.
      Щось загорлали, всілися за стіл.
      Немов для них неписані закони
      І всі навколо – під ногами пил.
      - Гуляють готи! - Звідки знаєш, брате?
      - О, чи ж мені не знати готську річ ?!-
      Редул промовив,- Я ж прожив багато
      Поміж таврійських готів. Віч-на–віч
      Не раз із ними сходився в двобої.
      Так що я бачив їх червону кров.
      Гарячі хлопці! Вічно щось накоять.
      - То, може пустим трохи її знов?
      - Нехай поки. Ми ж випили замало.
      Давай, Руаре, наливай вина!
      Тим часом готи знову загорлали.
      Прийшли вже п’яні, тож не дивина.
      Додавши зверху ще добрячий кухоль,
      Один ударив вже пустим об стіл,
      Так, що в руках зосталось одне вухо,
      А кухоль розчепірився навпіл.
      І став горлати щось доволі дике,
      На пісню схоже. – Чи то він співа?
      - Співа, здається. Ач, червона пика.
      - Про що співа, які-такі слова? –
      Спитав Руар Редула з інтересу.
      - Про що? Чекай, чекай, перекладу!
      Про росомонів, про якусь принцесу.
      Про те, як готи втрапили в біду.
      - Про росомонів? Можеш мені, брате
      Ти перекласти отой готський спів?!
      Редул прокашлявсь і почав казати
      Легенду готську з давнини віків.

      «Хай покара Бог клятих росомонів
      Від них нещастя готські всі пішли
      Нехай потопчуть їх же власні коні
      Нехай помруть від власної стріли.
      Великий і могутній Германаріх
      Король всіх готів і усіх земель
      Був скорений на розправу чи на кару
      Не жалів ні людей, а ні осель.
      Проживши не один десяток років
      Державу міцно у руках тримав.
      Вона весь час росла на усі боки,
      Але й для нього смертний час настав.
      Було це в час коли незнані гунни
      Прийшли за сонцем у степи оці.
      Чув Германаріх що навала суне
      Тож стиснув меч міцніше у руці.
      Збираючись народ свій захисти
      Почав збирати військо у похід.
      Тим часом довелось йому судити
      Як робив завжди королівській рід.
      Упав до ніг йому вельможа готський
      За честь його вступитися просив.
      Він мав одну дружину росомонку
      Сунільду. І до цього кілька днів
      Вона втекла від ложа чоловіка
      Заледве встигла стати за жону.
      Він взяв законно боги тому свідки
      І рідним повну заплатив ціну.
      Яка невдячність і яка образа.
      Він прагне помсти. Смерті вимагає
      Аби ніхто більш не посмів ні разу
      Від чоловіків кидатись «в біга».
      Велів король втікачку ту привести.
      Сторожа миттю виконала це.
      І от стоїть ця «полонянка честі»
      Йому спокійно дивиться в лице.
      Вродлива надто хоч в подертім платті
      Синцям і ранам не сховать краси.
      - Ну, розкажи, чого взялась тікати?
      Що ти на це усе відповіси?
      Презирливо всміхнулася у вічі
      - Я не люблю його,- відповіла,-
      А забаганки його чоловічі
      Все рівно б я терпіти не змогла.
      Ми горде плем’я, плем’я росомонів
      І в нас жінки то не товар живий.
      Вельможа твій тобі брехав сьогодні.
      Він вкрав мене привіз у табір свій.
      Жоною я його не хочу бути
      Та і не буду - іншого люблю
      А як посміє ще хоч раз торкнути
      Богам клянуся: я його уб’ю!
      - Ти, жінко, забагато говорила,-
      Король озвався, - На землі моїй
      Мої закони. Ну а ти посміла
      Порушить давній звичай наш святий.
      У нас жінки у чоловічий владі
      І кара за непослух їхній жде.
      Скорися жінко, бо не будеш рада
      Як моя кара на тебе впаде!
      Сунільда знов презирливо всміхнулась:
      - Для мене воля над усе миліш.
      Я не боюся, якщо ви забулись
      Я - росомонка. То ж, король, облиш.
      Ти може смертю хочеш залякати
      Так і твоя слідом тоді прийде.
      У мене є ще два хоробрих брата
      Від них ти не сховаєшся ніде.
      Король від гніву побілів увесь:
      -Хотів, можливо, та не пожалію.
      Тому порука королівська честь!
      За втечу за образу чоловіка
      І за образу свого короля
      Ти маєш вмерти, згинути навіки
      Щоб не лишилось навіть і ім’я!
      А смерть твоя нехай уроком буде
      Всім тим хто схоче так же учинить.
      Сюди скликайте якнайбільше люду
      Коней четвірку диких приведіть!
      Страшною смертю дівчина вмирала
      Коней баских на площу привели
      До рук і ніг мотузки прив’язали
      Щоб коні в різні сторони тягли.
      Чекав король чи стогону чи плачу
      Даремно. Дочекатися не зміг.
      Сказала на останок: -От побачиш
      Ти смерть свою закликав на поріг.
      Гордячка була - вмерла, як гордячка.
      Король був вправі так її скарать.
      Бо він король і має право, значить,
      Від підданих покори вимагать.
      Не утаю не кожному під силу
      І чоловіку так себе вести.
      Та росомони підлії не смілі
      За смерть її законну відомстить.
      Пройшло часу із того небагато
      До короля прибули посланці.
      Король велів їх добре обшукати
      І привести. Два хлопці молоді
      Беззбройні підійшли до його трону
      Злегка вклонилися. І один сказав:
      - Ми посланці народу росомонів.
      Я Сар, він Аммій. Наш народ узнав
      Що у одного готського вельможі
      Є викрадена дівчина одна…
      Король подав сигнал своїй сторожі
      Аби була насторожі вона
      І мовить: - Так я все це добре знаю
      Вона непослух сміла проявить
      Тож десь душа її уже літає
      А все що залишилось не болить.
      Вмів Германаріх весело сказати
      Щоправда, зблідли посланці ураз.
      І мовив інший: -Хочемо віддати
      Тобі королю в цей ранковий час
      Послання росомонского народу.
      І грамоту, що у руці тримав,
      Вже навіть не схиляючись і гордо
      До короля підносити почав.
      Хто сподівавсь на підлість росомонську?
      Рукою поки грамоту дає
      Вже іншою рукою в охоронця
      Із піхов меч зненацька дістає.
      Ніхто не встиг нічого зрозуміти
      Як королю він бока проштрикнув
      А інший встиг двух охоронців вбити.
      Меткий, нівроку, парубійко був.
      А там як свисне. Збивши охорону,
      Влетли коні: білий і гідний.
      Чи то вже готські воїни як сонні?
      Чи то вже росомон був чародій?
      Та скочили вони оба на коней
      І крикнувши: - Це за сестру тобі!
      Помчали в степ. Слідом мерщій погоня .
      Та коні готські були заслабі
      І не догнали. Германаріх славний
      Від тої рани час якийсь прожив
      Й, мабуть, прокляття дівчина наслала
      Бо у човні до Одіна відплив.
      Данапростад і навколишні готи
      Зійшлись ховати свого короля.
      Рабів коней прийшлося заколоти
      І жінку - хай його там звеселя.
      Не стало Германаріха настали
      Часи нелегкі в готській стороні:
      То орди гуннів як гроза промчали
      То анти не скорилися в війні.
      І все що ми терпіти маєм нині
      Від ворогів і недругів своїх
      У тому тільки росомони винні.
      Хай наші боги покарають їх!»


      Урешті гот горлати перестав
      І за столом взялися знову пити.
      Аж і Редул останні переклав
      Слова. Прийшлось Руару пережити
      Життя народу свого, наче з ним
      То все було. І гнів кипів у грудях.
      Хотілось показати готам цим,
      Що їм прощення за таке не буде.
      Поклавши руку на свого меча,
      Він підійшов впритул до столу готів.
      - Гей ти, собако, що ти тут кричав?
      Чи мені слід заткнути твого рота ?!
      Спочатку готи витріщились втрьох,
      Не зрозумівши, що від них питають.
      Слова чужинські, наче той горох
      Від мізків, як від стінки відлітають.
      Та гнівний голос, на мечі рука,
      Чи тут багато розуміння треба,
      Що саме цей юнак від них чека?
      І готи, миттю вийшовши із себе,
      В шаленстві п’янім витягли мечі
      Аби цього зухвальця покарати,
      Задля науки для других провчить.
      Але, напевно, випили багато.
      Хміль затуманив голови, вони
      І на ногах-то ледь своїх тримались.
      А Руар – рус, а рус – дитя війни.
      Поки один перед другого пхались,
      Він кулаком у пику одного
      Аж той ногами у кутку накрився
      І випустив із рук меча свого.
      Другий ударив – Руар відступився
      І той не втримавсь сп’яну на ногах.
      Руар іще й додав ногою в спину.
      А третій протверезів на очах,
      Той, що співав, стола убік відкинув.
      Помітно, що не вперше на війні
      І поєдинки – то його розвага.
      Такий себе не втопить у вині.
      Руар також тепер одна увага.
      Мечі схрестились, танець розпочавсь
      Вітання смерті. Стихли всі навколо.
      Ніхто у поєдинок не втручавсь,
      Навкруг бійців створили тісне коло.
      Кресала іскри криця без кінця.
      Бійці сопіли, дихали надсадно.
      Обоє вже поблідли із лиця
      І піт із них обох котився градом.
      Та ні один, проте, не уступав.
      Зійшлись завзяті оба та гарячі.
      Меч двічі вже Руара зачіпав
      Та він того, здавалося, не бачив.
      І рвався в бій, меча не опускав
      І таки врешті вигадав хвилину.
      На відступі удаванім впіймав
      Страшного гота. Той підставив спину
      І меч Руара увійшов у плоть.
      Гаряча кров аж цвіркнула у очі.
      На якусь хвильку зупинився гот,
      Здавалося, щось запитати хоче.
      Але упав і більш не ворушивсь.
      Запала тиша, мовчки всі дивились.
      Господар тут кричати заходивсь,
      Мовляв, пішли б на вулицю і бились.
      Цей крик одразу тишу розігнав,
      Усі навкруг разом загомоніли.
      І лиш Руар ще мовчазний стояв,
      Вспокоюючи шал душі і тіла.

      Руар лежав самотньо на траві.
      Щось захотілось одному побути.
      Думки кружляли різні в голові,
      Спливало й що здавалося забутим.
      Той поєдинок учорашній став
      Перед очима і не відігнати.
      А те, про що той клятий гот співав,
      Це ж було правда. Руар зміг згадати,
      Як у дитинстві ще дідусь йому
      Розповідав історію про Буса.
      Отож побуть схотілось самому
      І пригадати гірку долю русів,
      Що у страху від готського меча,
      Втікали в землі войовничих антів,
      Так улицьких дід предків величав,
      Що його рід змогли порятувати.

      У Таврії спів готських дів луна
      Плекають вони помсти свої давні,
      Оспівують оті часи преславні
      Як вирувала Бусова війна.
      Тоді самого Буса із синами
      Розп’яли готи на своїх хрестах
      І в землях антських поселився жах
      Що готський меч їх звідусіль дістане.
      Хіба до того прагнув гордий князь,
      Коли прийшли посланці росомонів
      Аж почорніли від шалених гонів:
      - Благаєм, князю, помочі для нас!
      Дрібний осколок скіфського народу
      Чий гордий дух над степом ще витав
      Не захисту у відчаї питав
      А спільно битись з готом за свободу.
      У антів давній з готами був спір
      І степом кров не раз уже лилася
      Та не один іще не піддавався:
      Ні гот, ні ант другому до цих пір.
      А що тепер часи були непевні
      Зі сходу десь насунула орда
      Із нею ще небачена біда.
      Свої би землі захисти кревні.
      З другого боку – обезсилів гот.
      Тій темній силі, що зі сходу лине
      Один скорився. Друга половина
      Пішла на захід. І лихий народ,
      Що покорив навколишні простори
      Тепер не той, з ким билися колись.
      Якби- то анти дружно узялись
      Могли би готів скинути у море.
      Але потрібно об’єднатись всім
      Тоді це буде справжня антська сила
      Яка колись ромейский стан зломила
      Ходила вільно у ромейский дім.
      Що росомони? То краплина в морі
      Численних антських бойових племен.
      Сам Бус не знає навіть всіх імен
      Племен що населяють ці простори .
      Тож, зваживши всі «проти» і всі «за»
      Бус кинув клич між антського народу
      Що час настав і треба за свободу
      Меча підняти - з півдня йде гроза.
      Поки гінці по степу коней гнали
      Поки рішалось - йти чи не іти
      Бус вирішив дружину в степ вести
      Де готські зграї втікачів шукали.
      Шалений гін потомлених коней.
      Жінки і діти сил уже не мають
      Чоловіки мечів не випускають
      Забули лік невиспаних ночей
      Проте готові битись до останку
      Якщо загроза з степу налетить.
      То всім здається наче воїн спить
      Вві сні криваві бачачи світанки.
      Сльозавить очі вдаль з-попід руки:
      Що там чекає у чужих просторах?
      Уже давним - давно не видно моря
      Землі Трояні біля Дон - ріки.
      Могили предків там вони лишили
      Які ще дід і прадід захищав
      Де кожен камінь славу пам’ятав
      І кожен кущик наче троїв сили.
      Але зостатись – то на смерть піти
      У племені всього життя забрати.
      Єдиний шлях на північ утікати
      У антських землях свій народ спасти.
      Як чорні круки готи від ріки
      На втікачів зненацька налетіли
      Жінки і діти за вози засіли
      Доки вступили в бій чоловіки.
      Але у готів значно більше сили.
      Кривавим потом вкрилася трава
      І не одна скотилась голова
      І не одного смерть уже скосила.
      І вже, коли здавалося, кінець
      Лишилось вмерти від мечів ворожих
      З’ явися Бус. Під крик: «Перун поможе!»
      Іще сильніший розпочався герць.
      Не витримали готи – відступили
      Лишили степ для воронячих зграй
      Що вже як хмари вкрили небокрай
      А все іще летіли і летіли.
      А втікачі продовжили свій шлях.
      За пагорбами жде їх порятунок.
      І тих хто уже випив смерті трунок
      Везуть слідом з собою на возах.
      Але не всім судилося добратись
      До рятівної близької землі.
      Сторожа мчить ледь держиться в сідлі.
      На добрі вісті марно сподіватись.
      А слідом хмара чорна з-за горбів
      Стрімка, немов прибійна хвиля в морі.
      Не утекти- вже буде слідом скоро.
      Хтось має вмерти щоб другий вцілів.
      І Бус приймає рішення єдине:
      Він з антами шлях готам перетне
      А плем’я хай коней чимдуж жене
      Воно урятуватися повинне.
      І слухати нічого не бажа
      Щоб росомони поряд антів стали.
      - Вас і без того залишилось мало.
      Рятуйтесь від готського ножа!
      Ви – наші гості. Звичай наш велить
      Гостей від небезпеки захищати .
      Ніколи не допустять горді анти
      Аби хтось зло міг гостеві вчинить.
      Утікачі на північ подались
      А анти в груди ворога зустріли
      І серед степу січа закипіла
      Де ант один з десятком готів бивсь.
      Все оглядались горді росомони.
      Вже й за горбами бій давно затих.
      Чужий народ там помирав за них.
      Таке не забувається ніколи.
      Чужим життям врятовані вони
      А їхні смерті хтось узяв на себе
      Мабуть, такою була воля неба
      І Хорс великий свій народ хранив.
      Тоді й поклявсь кожен росомон
      Доки й один із них ще жити буде
      Той мужній вчинок антів не забуде.
      Віки й віки справлявся той покон.
      Хоч готські діви в Таврії співали
      Про славу перемогу тих часів.
      Та пам’ятає кожен на Русі
      Як то усе на справді відбувалось».

      Якось на варті випало стоять
      Руару з греком. Нікос його звали.
      Із Херсонесу доля його гнала
      І довелося втікачу пристать
      В Ітилі також в гвардію кагана.
      На диво, він слов’янську мову знав.
      Хоч, чом втікав, не говорив нічого.
      Руар і не допитувався в нього.
      А мова? Матір він слов’янку мав.
      Од неї й мову вивчив. Від нудьги
      Вони потроху та й розговорились,
      Своїм нажитим досвідом ділились.
      Хоча Руар мовчав більш. А другий
      Все торохтів, хотів наговоритись.
      Слов’янські плутав з грецькими слова.
      І світ далекий наче оживав
      Перед очима. От би подивитись?!
      - А сам ти хто? А то все я та я!-
      Спинився Нікос. – Рус я! - Рус? О, знаю!
      Наш Херсонес навідують, буває
      Із ваших люди. Сам я в тих краях
      Не був ніколи. Але чув немало.
      Два племені у вас, я знаю, є:
      Лудана й кузакана. Як твоє?
      - Я з козаків! Так ми себе назвали.
      Насправді рід наш росіями звуть.
      А козаки – то братство чоловіче.
      Хто має право голосу на вічі,
      Той має право в братстві тому буть.
      - Так кузакана – воїни? Тепер
      Я зрозумів, чому так у Тавриді
      Бояться, навіть, одного їх виду!
      З обличчя Нікос враз усмішку стер.
      - А от лудана не такі страшні?!
      Вони з товаром в Таврію приходять.
      - Так, родії не здатні до походів,
      Вони не такі вправні на війні.
      Товар скупити в росіїв, коли
      Ті з вдалого вертаються походу,
      Тут з родіями сперечатись годі.
      В торгівля вони б першими були.
      - Стій, стій! Ти кажеш – кузакана ти?!
      А я стрічав одного кузакана
      У Херсонесі. Воїн, видно, справний,
      В бою такого не перемогти.
      Так от, у нього зачіска чудна:
      Якиїсь хлястик з голови звисає.
      А в тебе, бач, такого і немає?!
      - Немає, звісно. Не моя вина.
      Той чуб – ознака знатності. У русів
      Хакана рід мав право на такий.
      А хто я? Воїн усього простий.
      Тож чуб такий заводить не беруся.
      - А що, не мрієш у хакани, ні?!-
      Сам запитав і сам розвеселився.
      - Не в тій сім’ї я, Нікосе, родився.
      Отож не світить булава мені.
      Вони удвох ще довго говорили
      Про те, про се, від нічого робить.
      В розмовах непомітно й час біжить.
      Незчулися, як їх уже й змінили.

      У квітні, що хозари звуть нісан,
      Каган з двором, як то бува щороку,
      Зібрався у кочів’я степом, доки
      Осінній не впаде на степ туман.
      Збирались довго. Свита і раби.
      Добро все для життя в дорозі брали
      Аби потреб ні в чім не відчували
      І у степу розвіялись аби.
      Допоки у палаці був бедлам
      І метушня, Руар рішив пройтися.
      Вмовляв і друзів - ті не піддалися,
      Отож подався по Ітилю сам.
      Ітиль – велике місто на ріці,
      Яку також Ітилем називали.
      Тут сто народів разом проживали,
      Які тримав каган в своїй руці.
      Складалось місто з різних трьох частин.
      В найбільшім, де цариця проживала,
      Жили хозари. Їх було чимало,
      Хати тулились між високих стін.
      В другій частині жили іудеї
      І християни, мусульмани. Там
      Знайшлося місце також і рабам,
      Які землі позбулися своєї.
      Каган у третім «місті» проживав.
      Тут був палац, тут і гвардійці жили,
      Палац кагана вірно сторожили…
      Руар зібрався, меч свій, звісно, взяв.
      Без зброї у Ітилі нікуди.
      Велике місто, злодіїв багато,
      Отож на все доводилось чекати.
      Самому недалеко й до біди.
      Пройшовши кілька вуличок кривих,
      Руар потрапив у базарний гамір.
      Там торгували усіляким крамом,
      Що у Ітиль везли з країв усіх.
      Свого в хозар нічого не було.
      Вони, немов павук, Ітиль обсіли,
      З усіх купців, що мимо проїздили,
      Податок брали. З того і жило
      Велике царство. А, раз гроші мали,
      То і купців тут прибувало тьма.
      Тож на базарі вже чого й нема,
      Товари різні й головне – навалом.
      Руар не надто в чімсь потребу мав.
      Так, йшов, навколо себе роздивлявся
      Та від купців нахабних відвертався
      Аж доки і у рабський ряд попав.
      Рабів в Ітилі було не злічить.
      Щорік хозари у похід ходили
      Та ще й сусіди, кого захопили,
      Везли сюди. Бажаєте купить?
      Багатий вибір на усякий смак.
      Раба Руару аж ніяк не треба,
      Він звик робити усе сам для себе
      Та придивлявся ідучи, однак.
      Багатий вибір нині на слов’ян.
      Орда якраз з походу повернула,
      В слов’янських землях у далеких була,
      Пройшла землею, наче ураган.
      Купці скупили задурно рабів,
      Тепер же свої гроші повертали,
      На весь базар товар пропонували
      І не жаліли красномовних слів.
      Один купець рабиню продавав.
      Вона напівоголена стояла,
      Від страху чи від холоду дрижала,
      Як покупець нещасну оглядав.
      Старий шкарбун ходив навкруг, як кіт
      І щось купцеві бубонів сердито.
      Хотів, напевно, дешево купити
      Собі забаву зовсім юних літ.
      Дівча мовчало, але коли він
      Почав руками мацати їй тіло,
      Вона йому у вухо заліпила,
      Аж на пів ринку покотився дзвін.
      Старий упав, давай репетувать,
      Підскочили тут слуги того діда,
      Такі здорові, ще й страшного виду,
      Що запросто могли б людей лякать.
      Дівча схопили. Дід нарешті встав,
      Дістав ножа з-за пояса кривого.
      Купець зібрався сіпатись до нього
      Та ніж побачив і ураз відстав.
      Руар стояв, з цікавістю дививсь,
      Як те дівча презирливо стрічало
      Вже близьку смерть. Пощади не прохало,
      А дід від того іще більше зливсь.
      Не клич біду, вона сама прийде.
      Не лізь у чужі справи. Та Руара
      Неначе в серце хтось ножем ударив.
      Незчувся – вже і меч в руці трима.
      Дід, як пір’їна, наче відлетів.
      Два здоровані кинули дівчину
      Та до Руара: ах ти ж, сучий сину.
      Вхопили шаблі і без зайвих слів
      Накинулись на руса. Гамір знявся.
      Здалеку, чутно, вже сторожа мчить
      Тож для Руара цінна кожна мить
      І він щось пояснить не намагався.
      Зі здорованів запал їхній збив,
      В ударів кілька випустив їм крові,
      Занадто вайлуваті і здорові.
      Дівча ж оте за руку ухопив
      Та і потяг в юрбу. Бо сподівався
      Сховатись в ній. За вчинок, добре знав,
      Подібний, цар без милості б скарав,
      Якби сторожі в руки він попався.
      У страху розступалася юрма,
      Як він з мечем крізь неї продирався.
      Ніхто спинити їх не намагався.
      А хто, можливо, намір такий мав,
      То, вздрівши меч, одразу відступав.
      Кому охота груди підставляти
      Аби, хай і злочинця упіймати.
      Отож Руар базаром швидко мчав
      І тяг дівча. Вона ж не розуміла,
      Куди він тягне? І хто він такий?
      Навіщо він допомагає їй?..
      Та бігла слідом скільки було сили.
      Сторожа валувала по сліду,
      Десь там позаду дерлася крізь натовп.
      Але народу так було багато,
      Що не пробитись… Ноги вже гудуть.
      Спинитись, може? Трохи відпочить?..
      Уже й базар позаду залишився.
      Але Руар й на мить не зупинився.
      Він біг і думав. Вже тепер робить
      Це міг. Раніше просто мчав,
      Аби від сторожів порятуватись.
      Куди тепер? Де втікачам сховатись?
      І тут, як спалах блискавки – згадав.
      Єврей!.. Іса!.. Старий боржник його!..
      Десь тут живе в єврейському кварталі.
      Здається, тою вулицею далі?..
      Промчав іще пів вулиці бігом.
      Загрюкав у ворота: - Відчиніть!
      Почулись кроки: - Хто? Чого горлаєш?
      - Відкрий-но хвіртку, то одразу взнаєш!
      Я до Іси! Руар! - Наступну мить
      Щось заскрипіло, хвіртка відчахнулась.
      Руар ускочив в двір. – А де Іса?
      Чому мене не зустрічає сам?
      - Це ти, Руаре? – від дверей почулось,-
      Заходь до хати, рятівниче мій!
      Яка до мене привела пригода?
      Ти ж уже стільки часу не заходив.
      Я вже й захвилювався: чи живий?!
      - Живий, живий! Як бачиш! Тут таке.
      Потрібно ось цю дівчину сховати!
      До речі, звідки ти? Як тебе звати?
      Воно ж стоїть налякане, тремке.
      Не зразу й зрозуміло, про що річ.
      Прийшлося іще раз перепитати:
      - Дівчино, звідки? Як же тебе звати?
      Метнула погляд, наче темна ніч,
      Прошепотіла тихо: - Я з полян.
      Батьки мене Предславою назвали.
      Скажіть, чому мене ви врятували?!
      Нехай убив би той старий шкарбан!
      Руар всміхнувся: - Нащо помирать!?
      Тим більш такій гарненькій, молоденькій.
      Іса, вдягни-но дівчину хутенько,
      Бо бачиш, в чому довелось втікать?!
      Поки служниці дівчину вдягали,
      Іса за стіл Руара запросив,
      Вином грузинським добрим пригостив.
      Погомоніли, доки чаркували.
      Руар згадав, що має поспішать,
      Йому на варту скоро заступати.
      Ще попросив дівча на час сховати,
      Поки її не будуть вже шукать.
      А він, тим часом, вигадає щось.
      Іса пообіцяв й Руар подався
      В палац кагана. Майже вже дістався,
      Аж раптом із кутка гукає хтось.
      Руар сторожко підійшов туди,
      Бо мало хто в півтемряві чатує.
      Та то був Уліб. – Швидше, я ж вартую!
      Мені ж на пост! - Руаре, не ходи!
      - Що трапилось? - Скажи, а де ти був?
      Чи часом нині ти не вліз нікуди?
      - Та що таке? - Подякуй краще Буди.
      Як добре, що він вчасно все почув.
      Ти на базарі бійку влаштував?
      - Ну, якщо й так, то що тобі до того?!
      - Ні, люди добрі, гляньте-но на нього!
      Ти хоча б знав на кого нападав?!
      - Та ні! – В палаці гамір ще й який!
      То ж був тудун Саркела. Вже з обіду
      Сюди примчали по твоєму сліду
      І описали добре вигляд твій.
      Це добре – я перехопити встиг
      Тебе отут, бо там уже чекають.
      Тудун той злющий. Без жалю скарають.
      Тікай-но, брате, звідси з усіх ніг!
      - Нехай тебе боги оборонять!
      Як буду треба, у Іси шукайте.
      Ну, що ж: бувайте та не забувайте.
      Бач, і не думав – прийдеться тікать.
      Вони обнялись і Руар бігом
      Помчав кривими вулицями міста.
      Не надто втішні виявились вісті,
      Біжи та озирайся все кругом.
      Іса його нічого не питав
      І так по виду зрозуміло було,
      Що не в той бік щось, видно, повернуло.
      Отак Руар ізгоєм знову став.

      Руар лишатись вже не міг в Ітилі,
      Але куди податися йому?
      Та ще тепер уже й не одному,
      Бо ж як Предслава? Добре, він при силі –
      Знайде заняття. А вона куди?
      Не можна у Іси її лишати.
      Отож удвох і прийдеться втікати
      Аби скоріше замести сліди.
      Бо чув Іса: по місту шум іде,
      Утікачів шукають без упину.
      Старий тудун всі свої сили кинув.
      Не спиниться, допоки не знайде.
      На третій день Іса прийшов у дім
      Не те, щоб радий, але веселіший,
      Руара добре звісткою потішив,
      А добра звістка полягала в тім,
      Що вирушав на північ караван,
      В слов’янські землі йшли купці з товаром.
      І, золота застосувавши чари,
      Іса домовивсь, щоб купець Булан
      Узяв Руара й дівчину з собою.
      Отож вже вранці їм рушати в путь.
      А там вже раду якось і дадуть,
      Тим більше, що Руар – хороший воїн.

      Вже третій день повільно караван
      Долає шлях далекий вздовж Ітилю.
      Верблюди, коні, люди – всі при ділі.
      Дорога увивається крива:
      То в балку вскочить, то на горб зіпнеться,
      То поверне поближче до ріки,
      То в степ подасться. Руар залюбки
      Зайнявся б чимось. На коні трясеться
      Та степ пустий навколо огляда.
      Булан узяв його задля сторожі,
      Тож хлопець має відробляти гроші.
      Але ж трава навколо та вода.
      Предслава також їде на коні.
      Така метка, як виявилось далі.
      На воза й усідатися не стала.
      «Коня ,- говорить,- подавай мені».
      І говірка. Вже з багатьма знайшла
      Про що у ці три дні погомоніти.
      Булан, що зразу поглядав сердито,
      Тепер всміхався, навіть. Ну, діла!
      Та до Руара лине більше всіх.
      Гайне по степу та і повертає,
      Про щось розкаже, щось там запитає
      Та й знов помчала, тільки чути сміх.
      Якось примчала? – Руаре, скажи,
      А що Іса тобі такого винен,
      Що допоміг у цю важку хвилину?
      Чим ти таку подяку заслужив?
      Руар всміхнувся: - От уже дівча!
      Ну, до усього є у тебе діло.
      Та уже добре – коли закортіло,
      То розкажу. – Руар дістав меча,
      Поглянув. – Ось у всьому меч цей винен.
      Я через нього вічно устряю
      В якісь пригоди. От, якось стою
      Собі на варті. Ніч. Навколо стіни
      І повна тиша. Вже під ранок час.
      Заснуло місто, втомлене з півночі,
      Хіба блукають деякі охочі.
      Та то не має турбувати нас.
      Аж чую: кроки вулицею десь
      Хтось, видно, йде і дуже поспішає.
      І раптом крик: «Рятуйте!» Я не знаю,
      Як поступити. Підібрався весь.
      Я ж маю бути на посту завжди
      І відійти ніяк не маю права.
      А тут, я ж чую, що недобра справа.
      Уб’ють людину. Чую голос: «Йди!»
      Я й кинув пост, в провулок залетів,
      А там юрма напала чоловіка.
      Їх так з десяток. Було не до ліку.
      Я меч вхопив та й добре пояснив
      Отим нахабам: так робить не можна.
      Вони, щоправда, сіпались були.
      Та я їх кров’ю вулицю полив.
      Вони для бою видались не гожі.
      Та й повтікали. А той чоловік
      І був Іса. – Злодії ж хто були?
      - Якісь злодюжки, жебраки. Почули,
      Що йде один. То добре, що він в крик.
      А то б притисли й крикнути не дали,
      До ранку вже б, напевно, захолов.
      - А ти хоча б одного заколов?
      - Та ні, не встиг ! Вони так утікали!
      - А де ж ти служиш? Чи то пак, служив?
      Дівча цікаве загляда у очі.
      Тут все розкажеш, хочеш чи не хочеш.
      - Та я палац кагана сторожив.
      - Палац кагана? А який каган?
      Ти його бачив? - Ні, хозари дикі.
      У них каган таке цабе велике,
      Що і не знаєш: є він чи обман.
      Ти знаєш, чув я байку поміж них,
      Що, як вони кагана обирають,
      Шнурок шовковий йому одягають
      На шию й душать. Коли вже й затих,
      І дух готовий вилетіти з нього,
      Питають: «Скільки будеш править літ?»
      І скільки буде мовлено в отвіт,
      То стільки і сидітиме! - Нічого
      Собі порядки! А я думала, каган,
      Як у нас князь?! – Ні, князь в них зветься шадом.
      Ото він й править у хозар насправді.
      - Але нащо хозарам той обман?
      - А хто їх зна?! Чужий народ зовсім.
      Чужі порядки. Нащо нам гадати?
      Ми ж вже до них не будемо вертати,
      Нехай живуть, як хочеться самим.

      День до обіду ближче придивлявсь,
      Високе сонце добре припікало.
      Ще й хмарки легким вітром розігнало,
      Який то в балках між кущів ховавсь,
      То смерчем пил закручував у коло
      І каравану шлях перебігав.
      Легкий, легкий, а бач, усе встигав.
      А окрім вітру, ні душі навколо.
      Все спочиває в полуденній млі,
      Собі шукає прилисток у тіні.
      Над головою небо синє-синє
      І тінь, супутник вічний по землі.
      Неспішно шлях долає караван.
      День у путі, ніч – легкий відпочинок,
      Ще один день дороги без зупинок
      І розбивають серед степу стан.
      Як є із ким – торгуються купці.
      Що продають, а що собі купляють.
      Хіба місцеві ціну справжню знають,
      Коли й тримали гроші у руці?
      Булан зупинку називав манзіль.
      Хто зна, що саме слово означало.
      Але Руара то й не хвилювало.
      Йому б скоріше рушити звідсіль.
      А взагалі пустинний досить шлях.
      Народу мало. Днями йдеш, бувало
      І ні душі живої. Мов пропали.
      Нудьга така в дорозі – просто жах…
      Аж раптом пил піднявся по шляху.
      Хтось караван поспішно доганяє.
      І не один. Руар коня спиняє
      І думку відганяє геть лиху.
      Примчав ураз начальник сторожів.
      - Ну, що там? Хто там? – Поки що не знаю!
      Ви їдьте далі. Зараз я злітаю
      Та подивлюся, хто б це так спішив?!
      Лишивши ген позаду караван,
      Руар у балку чимскоріш спустився,
      Піднявсь на пагорб і вже там спинився.
      Аж ось вони! Їх двоє! Чи обман?
      Та ні! І щось знайоме, наче в них.
      А коли ближче незнайомці стали,
      Руара очі їх ураз признали –
      Надійних друзів, супутників своїх.
      - Агей-но, хлопці, звідки оце ви? –
      Іще здалеку весело покликав,-
      Чи вже кагана вам набридла пика?
      Чи то пригод схотілося нових?
      Та друзі щось не піддались на жарт.
      - Здоров, друзяко! Раді бачить знову!
      Але немає часу на розмови.
      На печенігів сподіватись варт.
      - Яких ще печенігів, друже-брате?
      Звідкіль вони взялися в цих краях?
      - Із-за Ітилю. Там вони в степах
      Давно вже узялись порядкувати.
      Сюди бува ордою завернуть
      Аби купців пошарпати в дорозі.
      - Де ж ви їх стріли? - Там, у верболозі.
      Вони по сліду каравану йдуть.
      І зупинились на спочинок, видно.
      Чекають ночі, щоб напасти враз.
      - А їх багато? – Більше, аніж вас!
      Отож потрібно стрітити їх гідно!
      Помчали друзі каравану вслід.
      Руар знайшов начальника сторожі.
      Той, як почув, аж похопився: - Боже!
      Десь би за стіни заховатись слід!
      А де ж сховатись – степ навкруг один?!
      Найближче місто – то Булгар – далеко.
      А печенігів спекатись нелегко,-
      Все бурмотів і усе бідкавсь він.
      - То печеніги, точно? - Та ж вони!-
      І Буди знову брався пояснити:
      - Я ж у Ітилі ще минулим літом
      Їх зустрічав, як з тої сторони
      Із-за Ітилю приїздили в місто.
      Їх одіж добре я запам’ятав.
      Ти б, що робити, думав – не питав!
      - А що робить? Хіба що в петлю лізти!
      В степу ми не відіб’ємось від них.
      Хіба товар лишити та і ходу
      Чи на той бік за річку, через воду.
      Народ бо дикий, виріжуть усіх!
      Руар не стримавсь: - І чого розкис?
      Ти ж воїн, наче?! Треба, будем битись.
      Скажи Булану – треба зупинитись
      Он на тій гірці! - Караван униз
      Якраз спускався й попереду прямо
      Висока гірка над рікой знялась.
      - Ну, добре, станем, що то все нам дасть?
      Не порятуєм ні життя, ні краму!
      Тут і Булан під’їхав на коні.
      - Про що розмова? - Вислухав Руара,
      Сказав: - Мабуть, на нас то божа кара,
      Бо вже давно-давно в цій стороні
      Ніхто не промишляв отак розбоєм?!
      Та ми повинні тому раду дать.
      А ти, Руаре, будеш керувать.
      Бери сторожу та готуйсь до бою.

      До вечора трудились геть усі.
      На пагорбі вози у коло стали.
      Надійно їх цепами пов’язали,
      А потім іще й ровом обкопали.
      Все місяць в небі ясному висів,
      Коли затихла метушня навколо.
      Руар усе оглянув, обійшов
      Та огріхів, здається, не знайшов.
      Людей розставив, попередив знов
      Аби не спали. Степ безлюдний голо
      У місячному сяйві мерехтів.
      Здавалось, страхи вигадані. Тиша.
      Траву високу вітер не колише.
      Від річки жаби на негоду лише
      Затіялись на сотні голосів.
      Очей десятки удивлялись в ніч
      В надії, що мине лиха година.
      Ну, може помилилася людина.
      Здалося їй. І хто у тому винен?
      Людині помилитись – звична річ.
      Та раптом легкий шурхіт у траві.
      Цвіркун затих, що досі так виводив.
      Руар прислухавсь – щось почути годі.
      Та, видно, ворог близько вже підходив.
      Дух бойовий заграв в його крові.
      І тут з трави знялись десятки тіл,
      Юрмиськом чорним ринули зусюди.
      Незрозуміло – тіні, а чи люди.
      Та стріли їм ударили у груди
      І зойк, й крик змішалися навкіл.
      Ті у шаленств дерлись на вози,
      А їх мечі і сулиці стрічали,
      А їм в обличчя щось страшне кричали.
      Одні вже впали, інші іще мчали.
      Життя і смерть лягли на терези.
      Руар метався табором весь час.
      Кого підтрима, кому допоможе,
      Хто вже стомився й битися не може.
      І сіяв смерть, й сам до смерті схожий,
      В обличчя їй дивився кожен раз.
      Що не кажи – не вміє печеніг
      Ні табір взяти, а ні довго битись.
      Йому б у полі чистому зустрітись,
      Ордою усією навалитись.
      Він ворога тоді би переміг.
      А стрівши опір та іще такий,
      Орда спинилась й кинулася в поле.
      Лишила тих, хто стрітив свою долю.
      І табір стих у тому смертнім колі,
      Очікуючи на набіг новий.
      Та тупіт ніг розтанув вдалині.
      Ніч печенігів в темряві сховала.
      На диво, ні одна зоря не впала.
      Хоч стільки мертвих! Мала б впасти! Мала!
      Хоча б одна. Але не впала. Ні!
      До ранку табір стороживсь, не спав.
      Вслухались в ніч, у темряву вдивлялись,
      Чи нові тіні де не наближались.
      В душі ж тривожній, звісно, сподівались,
      Що в печенігів весь запал пропав.

      Червоний Хорс з ріки води напивсь,
      Над пагорбом скривавленим піднявся.
      При його світлі кожен роздивлявся,
      Вночі з якою силою змагався.
      Руар на воза скочив, обдививсь
      І степ навколо, і тіла убитих.
      Десятків кілька по степу лежать.
      Велів усіх убитих підібрати
      І поховати. Не в степу ж лишать.
      Тут же купцям не раз іще ходити.
      Своїх оглянув: вбитих не було.
      Зо кілька лише ранених, на диво
      Цієї ночі відбулись щасливо.
      Що ж печеніжин? Чи утік хапливо?
      Чи десь засів, готує нове зло?
      Узявши Буди й Уліба, Руар
      Подався в степ по печенізькім сліду.
      Сказав, що повернеться до обіду.
      А, якщо ні, хай не чекають – їдуть,
      Без нього в недалекий вже Булгар.
      Орда, лишивши сакму по степу –
      Траву, добряче стоптану ногами,
      Пробігла балку, піднялась горбами.
      Он там стояли коні із торбами
      Та долю стріли надто вже скупу.
      Півдня Руар за ними простував,
      Спускався в балки та долав підйоми,
      Забувши про безсонну ніч і втому.
      Відповідальність, що була на ньому,
      Давала сили. Гнав коня і гнав.
      І друзі мовчки мчалися за ним
      Та пильно степ навколо озирали:
      Чи засідку де їм не влаштували.
      Та печеніги просто утікали,
      Бо знали – буде на горіхи їм.
      Хозари взнають про такий розбій
      Та прийдуть в їх степах порядкувати.
      Тоді себе-но спробуй врятувати.
      Не удалось купців пограбувати,
      Потрібно в степ ховатися хутчій.

      На третій день догнали караван.
      Булан, уздрівши друзів, усміхнувся.
      Він радий був, що легко так відбувся.
      Один начальник сторожів ще дувся,
      Дивився косо, як на бусурман.
      Під’їхала й Предслава на коні,
      Така уся, аж світиться, неначе.
      - Що, не догнали печенігів, значить?
      Руар всміхнувся: - Отака невдача!
      Як бачиш, не завжди везе мені!
      Тут нагодився Уліб, що відстав.
      Коня до гурту поспіхом направив.
      Хотів сказати щось та вздрів Предславу
      І занімів. – Юначе, в чому справа?-
      Спитав Руар,- Чом як колода став?
      А той мовчить, на дівчину глядить.
      Вона й собі вдивлятися почала.
      Здалось, десь хлопця цього зустрічала.
      Лице знайоме в пам’яті спливало.
      Здається, пригадає вже за мить.
      Аж раптом він: - Предславо, звідки ти?
      - Ти мене знаєш? - Як тебе не знати?
      Я ж із полян. І в князевих палатах
      Мені не раз доводилось бувати,
      Хоч я родович всього лиш простий.
      Ти ж дочка князя Воїста? Не так?
      - Так, звісно! Справді, я тебе згадала.
      - Як же, Предславо, ти сюди попала?
      Усі навколо вражені стояли,
      Прийти у себе не могли ніяк.
      І дослухалися до слів отих.
      - Та я з Ітилю, бачиш, утікаю!
      - Та це я бачу! Навіть, більше знаю.
      Але ж про інше я тебе питаю .
      Як ти в Ітиль потрапила? - Набіг
      Орда хозарська на наш край вчинила.
      Прийшли під самий київ перевіз.
      А мене брат якраз тоді повіз
      На лівий берег поблукати в ліс,
      Грибів і ягід трохи позбирати.
      Воно ж і в нас навколо ліс і бір
      Великі та розбійники-древляни
      Бува зненацька у той ліс нагрянуть.
      Уб’ють, питати імені не стануть.
      Їм же полянин, наче дикий звір.
      Тож брат й повіз мене на лівий бік.
      І треба ж було – у лиху годину.
      Ми ледь із ним ступили на стежину,
      Як тут стріла хозарська йому в спину
      І він упав, я коло нього в крик.
      А ті прокляті з реготом стояли,
      Дивились, як нещасний помира.
      Для них смішною видалася гра.
      А я згадаю – серце завмира.
      Я ж тіло брата і не поховала.
      Мене зв’язали і в полон у свій,
      Якого вже у них було чимало.
      Ще кілька днів вони там простояли,
      Бо із полян данину вимагали.
      Не дочекались. Воєвода злий.
      Пообіцяв, що повернеться скоро
      І кулаком на Київ погрозив.
      Тоді орді збиратися велів
      І через степ у свій Ітиль повів.
      То не дорога – то суцільне горе.
      Не знаю до цих пір, як ми дійшли.
      Хозари ті нагайок не жаліли.
      Як усмуружить – обпікає тіло.
      Ми уже й смерті у богів просили,
      Але вони нічим не помогли.
      - Не помогли бо, видно, ще не час
      Було вмирати. Боги краще знають.
      Вони всі долі людські визначають
      Й на плечі більше того не вкладають,
      Ніж може кожен винести із нас.
      Та ж бачиш, повернулося все як?!
      Повір, що скоро в Києві ти будеш.
      Як сон страшний отой Ітиль забудеш.
      Боги недарма помагають людям.
      Твоє спасіння – то із неба знак.
      Ти ще потрібна на землі оцій.
      Можливо, боги так все влаштували,
      Щоб ти весь рід полянський врятувала.
      Часи для нього, ой, лихі настали!
      - Хто зна?! Піди богів тих зрозумій.

      Булгар мандрівців гамором зустрів.
      Поки кіпці товар свій розкладали
      Та покупців для себе приглядали,
      Руар в задумі табором бродив.
      Думки погані з голови не йшли:
      Це, як хозари Києва дістали,
      То й руським землям, певно, перепало.
      Вони ж бо ближче до хозар були.
      То він, виходить, кинув рідний край
      У найлихішу для його годину.
      Не повернувся захистити, кинув.
      Який він рус?! О, Хорсе, покарай!
      Йому хотілось кинути все тут
      І поспішити чимскоріш додому.
      Він геть забув про злочин і про втому.
      Він ладен все прийняти: міцність пут,
      Меч ката, мотузок на шиї,
      Який затягне волхв. Аби скоріш!
      Скоріш додому! Наче в серце ніж,
      Йому новини від полян страшнії.
      В сум’ятті до Булана підійшов:
      - Скажи, Булане, ти ж не перше літо
      З товаром ходиш? Вже побачив світу
      І шлях у Київ вже не раз пройшов.
      Який той шлях: далекий, а чи ні?
      Важкий, легкий? Чи небезпечний дуже?
      - Чому тебе це так цікавить, друже?
      - Повір, Булане, треба знать мені!
      - Шлях звідси в Київ довгий, вже повір.
      На небі місяць обійде два кола.
      Спочатку шлях долати треба полем
      По бездоріжжю і безлюддю. Звір
      І той в дорозі рідко тебе стріне.
      А далі ліс дрімучий, ручаї,
      Які долати треба. В течії
      Та болотах тих не один загинув.
      І так аж до слов’янської землі,
      До міста, що Вантіт ми називаєм.
      Чи так і в них зоветься, я не знаю
      Та то і не цікаво взагалі.
      Вантіт та й все. Бо люд, що живе там –
      Вантіти. Цар їх прожива у місті,
      Що звуть Хордабом. Півдороги звідси.
      Я там бував, возив з Ітилю крам.
      Країна їх і рівна, і лісиста.
      Отак і лісах вони всі і живуть.
      При тім зовсім не сіють і не жнуть,
      А все, що мають вони пити, їсти,
      В лісах беруть. Хоч мед від диких бджіл.
      А то свиней пасуть, як у нас вівці.
      Вони такі русяві, білолиці.
      І по лісах у них багато сіл.
      В Хордабі кожен місяць торг у них,
      Який три дні триває. Звідусюди
      З’їжджаються тоді до міста люди…
      - А шлях у Київ? – Вибач! Після тих
      Земель дорога йде через ліси.
      Та там міста частіше можуть стрітись.
      День-два і нове. Можна зупинитись,
      Торгівлю дуже вдалу провести.
      А доберемось до Армена, там
      Ми вже спокійно можем простувати,
      Бо до Дніпра тоді рукой подати –
      Два переходи. Розкладемо крам.
      Савіри, люди, що живуть в тім краї,
      Купляють добре, добре продають.
      Чудові хутра задурно дають.
      Ціни, напевно, справжньої не знають.
      Ну, Київ сам ти знаєш, за Дніпром.
      Край небагатий, але місце вдале.
      Там би міцну фортецю збудували
      І всяк, хто по ріці пливе з добром –
      Плати. Хороші гроші можна брати.
      Так, вдале місце!.. – А у Русь йдете?
      - Так і в Арсу, і в Славію. Проте
      І ваші землі не такі багаті.
      Лисиці хутра, соболі, раби.
      Ще олово, мечі. Та й більш нічого.
      Отож бо і торгуєм всю дорогу
      Аби хоч на дорогу заробить.
      Руар всміхнувся: - Ну, не прибідняйся.
      Не було б зиску – ти би не ходив.
      Вже, мабуть, статок добрий заробив?!
      І то на руських хутрах, зізнавайся?!
      Той буркнув щось: чи так, чи, може, ні.
      Але Руару було не до того.
      - Булане, слухай. Я відносно чого
      Поговорити хочу. Треба, бач, мені
      Скоріш на Русь, додому повертатись.
      Не можу я два місяці чекать.
      Без каравану швидше шлях долать.
      Прошу тебе на це не ображатись.
      Відпустиш? - Шлях найтяжчий вже пройшли.
      Дорога далі більш безпечна буде,
      Тож думаю – достатньо в мене люду,
      Щоб караван оберегти могли.
      Тобі ж, Руаре, дякую за поміч.
      Ось, на дирхемів, знадобляться десь.
      Дістав мішечок, грошей повен весь.
      - Тут за роботу. Повертайсь додому!
      За півгодини четверо коней
      Вже пил здіймали шляхом від Булгару.
      Лишивши караван з усім товаром,
      Який колись ще їх наздожене.
      Їх шлях лежав крізь степ і буреломи,
      Через річки і ручаї туди,
      Де вогнище великої біди
      Вже зазирало до вікна їх дому.

      Найперше місто в’ятицьке – Вантіт.
      Здається, так Булан казав на нього.
      Позаду залишилася дорога
      Крізь морок хащів, гнилизну боліт,
      Крізь ручаї і ріки, бездоріжжя,
      Крізь степ безлюдний. Ось нарешті град,
      Де можна відпочити, взяти свіжих
      Харчів в дорогу. В місті видно лад.
      Правитель, певно, в цьому місті строгий
      І за порядок із усіх пита.
      Тож тих, хто заверта сюди з дороги,
      Сторожа перша радісно віта.
      Дорогу вкаже у істбу найближчу,
      Де можна зупинитись, відпочить..
      Як треба, провожатого покличе,
      Щоб подорожнім містом не блудить.
      Руар і друзі містом не блукали.
      Істбу доволі швидко віднайшли.
      На відпочинок аж до ранку стали.
      Руар тим часом з Улібом пішли
      На торг місцевий дещо прикупити,
      Чому потреба у дорозі є.
      Та й просто чужим містом побродити,
      Поглянути, як світ чужий жиє.
      Містечко так, на вигляд невелике,
      Мур дерев’яний кріпкий навкруги.
      Та й зрозуміло – місце кругом дике,
      Того й дивись – заглянуть вороги.
      Будинки невисокі, дерев’яні
      І вулиці вузенькі, затісні.
      Але чистенькі. Не блукають п’яні,
      Хоч тут нема нестачі у вині.
      Це вже на торзі зрозуміли друзі.
      Торг невеликий. І товар весь свій.
      Торгують, певно, ті, що по окрузі
      Живуть. Руар і Уліб мов крізь стрій
      Пройшли крізь тих, хто зі своїм товаром
      Кричали, закликаючи купить.
      Там мед кругом в якій завгодно тарі.
      Такий, що їсти і такий, що пить.
      Сорочки з льону, чоботи і діжки,
      І жито, й просо, свині на твій смак.
      Бери, що хочеш. Поторгуйся трішки.
      Аби лиш гроші. Та Руар, однак
      Не поспішав. Ходив та придивлявся.
      Аж дядько молодицю продає.
      - Це що, рабиня? – підійшов, спитався.
      - Чужинець? Свій питань не задає
      Таких дурних. Ні, не рабиня, що ти!
      А наречена то моя … була.
      -В вас наречених продають? – Ти проти?
      - Таж наречена?! Отакі діла?!
      - У нас віддавна наречена тільки
      Приходить вперше в чоловіка дім
      І бачить він, що вже вона не дівка,
      То продає її та ще при тім
      Говорить: «Якби користь була з тебе,
      То ти б себе для мене зберегла!»
      - А що, як жінка погулять не греба ?
      - Як чоловік узна про ці діла,
      То може жінку запросто убити
      І вибачень ніяких не прийма.
      То що, мою не хочете купити?
      - Та ні, на неї в нас грошей нема.
      Та й подалися торгом. Прикупили
      Харчів в дорогу, стріл та і пішли
      Туди, де вони на ніч зупинились,
      Бо вже й вечірні сутінки були.

      Дорога йшла крізь в’ятицький уділ,
      Де часом такі хащі поставали,
      Що, як їх подорожні не минали
      І як не намагалися навкіл
      Об’їхати та вибору не було.
      Суцільні хащі, як не об’їзди.
      Тож хоч не хоч, доводилось туди
      Коней звертати. Хоча серце чуло
      Біду. Ступали коні по траві,
      Яка дорогу древню укривала.
      Дерева віковічні підступали
      Впритул. Та видавались неживі.
      Гілля могутнє, чорне, сучкувате,
      Немовби лапи нечисть простягла.
      Десь вітер у верхівках «га-га-га»,
      Але униз боїться зазирати.
      Хоч білий день та навкруги пітьма,
      Крізь хащі навіть промінь не проб’ється.
      Ні птах, ні звір ніякий не озветься.
      Здається, що й живого тут нема.
      Ступають коні сторожко, прядуть
      Вухами, мов чигають небезпеку.
      Десь трісне часом гілка недалеко,
      Вони уже й лякаються, не йдуть.
      Вже й далеченько в’їхали у ліс,
      Потроху до страхіть призвичаїлись.
      Уже й на дивні звуки не косились,
      Які їм світ незнаний досі ніс.
      Аж раптом десь над головами свист
      Такий, що наче й вуха закладає
      І чорні тіні із дерев злітають,
      Зриваються, як в листопаді лист.
      Руар миттєво вихопив меча,
      Інстинкт прадавній спрацював одразу.
      Не думаючи, тінь одну уразив
      Й, відчувши плоть звичайну, закричав:
      - Розбійники! І той шалений крик,
      Мов розбудив супутників Руара,
      Що їх приспали хащі. Від удару
      Розбійник відлетів кудись убік.
      А друзі миттю утворили коло
      І замелькали їх мечі і кров
      Траву зросила. Тих шибайголов,
      Що на шляху цім бавились відколи,
      Протверезили. Зрозуміли вмить,
      Що не на тих нарвались вони нині
      І зникли враз. Розтанули, як тіні.
      Мов не було їх. Листя шарудить.
      І тиша… І якби оце не вбиті,
      Якби не кров ще свіжа на мечах,
      Здалося б, що то марево в очах,
      Навіяне пітьмою цього світу.

      Подолали подорожні чималий вже шлях,
      Залишилися позаду в’ятицькі уділи,
      Де розбійники стрічались часом у лісах,
      Відібрати в подорожніх і життя хотіли.
      Завернули в сіверянську сторону вони.
      Звідси Києва, здається, рукою подати.
      Шлях наїжджений, розбитий, знай – вперед жени.
      Та не хочеться і коней в дорозі загнати.
      Біля селища спинились у якімсь ліску,
      Відпочити, коням трохи передиху дати.
      У місцевих взяли меду, хліба і кваску.
      Добре, мали із собою на що обміняти.
      Вполювали у дорозі дичину яку,
      А купці тут часто їздять, заберуть з руками.
      Тож місцеві не скупились на ціну таку,
      Взяли хутра, розплатились добрими харчами.
      Розвели в ліску багаття, всілися кругом,
      Повечеряли на славу та й вклалися спати.
      Вранці теж не поспішали. Й так весь час бігом.
      День надумали спочити, а тоді й рушати.
      Доки хлопці спочивали під ранковий спів,
      Переливи солов’їні впереміш з півнями,
      Руар риби наловити трохи захотів.
      І Предслава за ним слідом. За лісочком прямо
      Тече річка невеличка, вода, наче сльози.
      Видно все, що під водою діється, далеко.
      А навколо очерети густі, верболози.
      Є де сісти, заховатись, як настане спека.
      Чи з Руара то рибалка такий нікудишній,
      Чи то день такий прийшовся, що риби немає.
      Але з довгого сидіння наслідки невтішні.
      Мабуть, плава десь та риба, зо сміху вмирає.
      Руар, правда, зовсім з того і не засмутився.
      Вдвох на березі сиділи, весь час щебетали.
      Вже і Хорс десь до обіду ближче прихилився
      І на березі сидіти їм спекотно стало.
      Перебралися у лози, ближче до ярочка.
      А ярочок невеликий, тереном укритий.
      Пробивається із нього звивистий струмочок.
      І вода у нім холодна, тільки в спеку пити.
      Подививсь Руар на терен, дівчину питає:
      - Чи не чула ти про терен оповідку древню?
      - Ні, не чула. Розкажи-но! – в очі зазирає.
      Дуже чути оповідку хочеться їй, певно.
      А Руар усівсь під вербу, спиною оперся
      Та й почав оповідати від дідуся чуте.
      Спогад давній, але, бачиш, в пам’яті не стерся.
      Видно, вразило настільки – повік не забути.

      Степ пустий не був ніколи,
      Завжди хтось селився,
      То худобу пас, то в полі
      До зорі трудився.
      Степ завжди був людям радий:
      Прихистить, підтрима
      І поможе, і порадить,
      І зігріє в зиму.
      Хто в степу, як слід, трудився,
      Той і мав із того –
      Степ усім з людьми ділився,
      Що було у нього.
      Жив, говорять, рід у полі
      У широкій балці.
      Не жалівсь на свою долю
      Та на свою працю.
      Орав землю, пас худобу,
      Будував оселі.
      Мав достаток працьовитий
      Рід. Бо по окрузі
      І пшениця росла, й жито,
      І отава в лузі.
      А були вони й до праці
      І до бою вдатні.
      Як, бува, присунуть ласі,
      Щось пограбувати,
      То отримають такого
      Одкоша од роду,
      Що хапають в руки ноги
      Й чимскоріше ходу.
      Над усе любив рід волю.
      Хто в степу родився ,
      Хто зростав у чистім полі,
      Хто із степом зжився,
      Той рабом не зможе бути.
      У неволі згине
      Чи порве прокляті пута,
      Але на коліна
      Вже ні перед ким не стане,
      Голову не схилить,
      Сміло смерті в очі гляне
      І не буде квилить.
      Якось йшла орда по полю
      Та ясир шукала…
      Й навести ж їх сліпа доля
      На ту балку мала?
      Налетіли, як ті круки,
      Вже й сирицю тягнуть,
      Бо мершій в’язати руки
      Новим рабам прагнуть.
      Та зіткнувся степ із полем,
      Сила проти сили.
      Встали родичі у коло
      Та мечі вхопили.
      Жінки, діти всередині
      Теж мечі тримають,
      Як пробити оту стіну,
      Злодії не знають.
      Смертоносне теє коло
      Їх не підпускає.
      Вже і так, і так – нічого
      Вдіяти не можуть.
      Та прохають свого бога –
      Може він поможе?
      Тільки, мабуть, були в роду
      Сильнішії боги,
      Бо не зміг завдати шкоди
      Роду він. Нічого
      Не виходить у злодіїв,
      Не візьмуть живими.
      Бачить мурза, що не вдіє
      Нічого із ними.
      Та й рішив не тратить сили
      І часу даремно,
      Наказав дістати стріли
      Доки ще не темно
      Й непокірних постріляти
      Усіх до одного,
      Щоб хоча б поживу мати
      Із майна якого.
      Бачать люди – смерть настала
      І нема рятунку,
      Бо безжальная прислала
      Останнього трунку.
      І звернули свої очі
      До свойого бога
      І просити проти ночі
      Почали у нього.
      Щоб в степу їм вічно жити
      Своїм дружнім родом,
      Чи то листиком, чи цвітом,
      Чи якимось плодом,
      Але тут і усім родом
      Вільно в степ дивитись
      З ворогами і негодою
      Усім разом битись,
      Щоб ніякі лиходії
      Їх не зачіпали ,
      Бо на всі злодійські дії
      Одкоша достали.
      Бог зачув оті молитви
      Своїх діток ревних.
      Стріли почали летіти
      Та уже даремно,
      Бо на схилі, де стояли
      Люди із мечами,
      Враз кущі повиростали
      Та все з колючками.
      І сплелися густо віттям
      Цупким та здоровим,
      Та й покрились білим цвітом
      П’ятипелюстковим.
      Подались злодії далі.
      Що їм тут робити?
      Що змогли, в оселях взяли,
      Кинулись по світу
      Десь ясир шукати далі…
      А терен розрісся,
      А із часом він помалу
      По степу рознісся.
      Все по балках, по яругах,
      По схилах дереться,
      А то в полі та по лугу
      Бува розростеться.
      Сині ягоди терпкії
      Не усім до смаку,
      А всілякі лиходії
      Не мають ніяку
      З нього користь. Достигає,
      Як морози вдарять.
      Лиходії не гасають –
      Вдома кості парять.
      Їх не виженеш, напевно,
      Ні за які гроші.
      Та тоді якраз у терна
      Ягоди хороші.
      Добрі ж люди, що по полю
      Живуть – поживають,
      Можуть їсти його волю,
      Лиш мороку мають,
      Як ті ягоди дістати
      З колючок тернових …
      Собі руки не подрати
      До самої крові.

      Закінчилась оповідка і тиша запала.
      Десь під боком дзюрчить річка, вітер повіває.
      Мовчить дівчина, чекає, їй здається мало.
      І Руар мовчить, що далі говорить, не знає.
      Захотілось йому раптом щось таке зробити.
      Чимсь порадувати Предславу, щось подарувати.
      Пригадав, що по дорозі бачив, йдучи, квіти,
      Тож і вирішив швиденько побігти, нарвати.
      - Почекай-но мене трохи! Посиди у тіні!
      А я миттю повернуся! – Схопивсь і подався.
      І уже він далеченько відбіг по стежині,
      Як почувся крик короткий. Чи почувсь, чи здався?
      Зупинивсь, Не чути більше. Ну, певно, здалося?!
      Та тривога лізе в душу і не відпускає.
      Кинув квіти аби гірше чого не збулося.
      Повертає, а Предслави на місці немає.
      Видно місце, де сиділи – трава вся прим’ята.
      Видно ще сліди, як наче хто сюди скрадався.
      А ще видно: хтось швиденько кинувся тікати
      І під ношею важкою добряче згинався.
      І Руар помчав назирці свіжими слідами.
      Біг, ніде не зупинявся, скільки духу було.
      Вже із пагорба побачив під лісочком прямо
      Двоє з ношею на плечах у ліс завернули.
      У Руара наче крила виросли від того,
      Кинувся він навперейми з пагорба щодуху.
      Біг, летів, не озирався, не дививсь під ноги.
      Так спішив, що стрічний вітер аж свистів у вухах.
      Ледве- ледве не зіткнувся з ними на галяві.
      Двоє дужих чолов’ягів Руара уздріли,
      Зупинились, загорлали: - Маєм повне право.
      А що сам Руар був, стали іще більше смілі.
      - Ти чужинець, то й не сунься! У нас своя правда.
      Нам покони дозволяють дівок умикати!
      А, як спробуєш відняти, то не будеш радий,
      Бо ми можем тобі швидко і шию зламати.
      І стоять – у боки руки. У руках по дрюку.
      Посміхаються нахабно: підійди-но, спробуй.
      Та Руар усе ж недарма вчив війни науку.
      Не лякали його дрюки. Тож все рівно, хто би
      На його шляху не стрівся. За Предславу милу
      Він пішов би і на військо! А, коли побачив,
      Як та злякана, маленька у траві сиділа
      І здригались її плечі від гіркого плачу.
      Сам не знає, як схопився, куди бив – не знає.
      Прийшов в себе – злодіяк тих немає і сліду.
      Лиш побачив: вони лісом чимскоріш втікають
      І вже зовсім не такого нахабного виду.
      Ухопив Руар Предславу чимскоріш на руки
      І помчав назад. Дівчина обняла за шию,
      Пригорнулася до нього, мовби їх розлука
      Була довга. А Руар же, хоч в душі радіє
      Та тривожиться, бо ж чув він: в сіверян і справді,
      Як у в’ятичів та й в інших землях такий звичай,
      Що дівчат понад рікою хлопці собі крадуть.
      А, як вкрали, відмовлятись їй уже не личить.
      І у кожного по двоє та по троє жінок.
      І ніхто супроти цього не зробить нічого.
      Тож Руар тривоживсь дуже за цей свій учинок,
      Бо піднімуть злодіяки селище на ноги
      І піди-но, чужоземець, спробуй що довести.
      Та на щастя до багаття недалеко було.
      Друзі встигли відіспатись та хмизу нанести,
      Щоб обід приготувати. Та, коли почули,
      Миттю коней половили та речі зібрали
      І не стали роззиратись: чи що не забули.
      А на коней своїх вірних бігом посідали
      Та й на захід шляхом битим купецьким майнули.

      - Ой, братці, гляньте, це ж Дніпро уже!
      А он і Київ на горі видніє.
      Збувається нарешті моя мрія!
      Я буду вдома! Серце мов ножем
      Від того крає. Чи живий ще тато?
      Він і без того був старий, слабкий.
      А тут смерть сина… Боже, брате мій!
      Я ж не змогла тебе і поховати!
      Предслава приострожила коня,
      Аж до води під’їхала. А очі
      Слізьми стікали. Серденько дівоче
      Тривожно билось. Лиш ріка спиня,
      А то б вона вже кинулась туди,
      Де рідний дім полишений і тато…
      Але уплав ріку не подолати.
      - Руаре, перевізника знайди!

      Узвозом підіймаючись нагору,
      Щоб княжого дістатись врешті двору,
      Руар навкруг тим часом роззиравсь.
      Гора висока, добре укріпити
      І справді можна легко боронити.
      Ех, жаль, не він у Києві тут князь!
      Внизу Дніпро увесь як на долоні,
      Далеко видно аж до оболоні.
      Ніхто тихцем ніяк не пропливе.
      Постав міцну у Києві сторожу
      І всю ріку контролювати зможеш.
      Хоч для Руара все навкруг нове
      Та досвід предків не дрімав у ньому.
      Щоправда, він не говорив нікому,
      З Предславою узвозом прямував.
      Вона коня пришпорювала свого,
      Хотілось швидше подолать дорогу.
      Руарів кінь також не відставав.
      А Уліб з Буди трішечки відстали,
      Про щось тихцем між себе розмовляли,
      Не відчували радості того,
      Що повернулись врешті-решт додому.
      Хоч Уліб – так, а Буди? Він нікому
      Не розкривав походження свого.
      Бо ж добре знав, як тут древлян стрічають.
      Скарають і ім’я не запитають.
      Тож краще промовчати до часу.
      Чим ближчі були київські ворота,
      Тим все трудніш неспокій побороти
      Було Предславі. Що ж їй принесуть
      За вісті звідти? Батько чи живий?
      Побачити його хотілось їй,
      Порадувати, що жива лишилась.
      Тим часом в місті шарварок зчинивсь.
      Там хтось кричав, хтось плакав і не кривсь.
      Ворота раптом легко розчинились
      І вийшов на дорогу старий дід,
      Хто зна вже скільки було йому літ.
      За ним юрма народу повалила.
      Старий стояв розхристаний увесь
      І сивину куйовдив вітерець.
      Здавалось, більше крок ступить не сила.
      Предслава миттю скочила з коня:
      - Татусю, милий, здрастуй! Ось і я!
      Та зі сльозами кинулась у ноги.
      А той стояв, дивився і мовчав.
      Чи вірить, чи не вірити – не знав,
      Лиш плечі ледь здригалися у нього.

      Як перші сльози радості пройшли
      І почуття бурхливі почали
      Поволі утихати. Князь полянський
      Велів негайно накривати стіл
      І пригощатись, хто б лише хотів,
      А сам сидів, на доньку задивлявся.
      Ні чарку ні одну не пригубив,
      Ні кусника ні одного не з’їв.
      Сидів, рукою голову підперши,
      Дивився сумно й радісно одраз,
      І слухав, то всміхаючись щораз,
      А то сльозу непрохану утерши.
      Предслава добре вміла говорить.
      Перед очима оживало вмить
      Все те, що їй доводилось пізнати.
      Заслухувався тим не лише князь.
      І за столами кожен дослухавсь,
      Де їх княжні прийшлося побувати.
      Руар з дороги добре зголоднів,
      Тож не соромивсь, а хапливо їв.
      Товариші також не відставали.
      Далекий шлях багато сил забрав.
      А стіл такий коли хто накривав?
      Та й все то вони дуже добре знали.
      Аж ось добігла оповідь кінця.
      Змахнувши дві сльозини із лиця,
      Предслава батька-князя запитала:
      - Ви скоро тіло Воїка знайшли?
      - Та в той же день, як вороги пішли.
      Тебе по всьому березі шукали
      Та не знайшли. Тепер не дивина,
      Але ж тоді ніхто із нас не знав,
      Що ти в руках хозарських опинилась.
      - А де ж мій брат похований? - Отам,
      Де буду я похований і сам,
      За стінами, де й предки хоронились.
      Курган високий, адже княжий син.
      Відправився, як личить, в ірій він,
      Бо вогнище до ранку не згасало.
      І тризну добру справили тоді.
      Усі прийшли: старі і молоді.
      Я думаю: душа його радіє.
      А я нещасний залишився сам.
      Кому ж я владу княжу передам?
      На Воїка були усі надії.
      Єдиний син… А я ж уже старий…
      Хоч ти жива…А то я сам не свій.
      Бач, як посивів. Що мені робити?
      Розмова стихла. Руар губи втер:
      - Не скажеш, князю, що в Русі тепер?
      Можливо, маєш якісь вісті звідти?
      - Та різні вісті із Русі ідуть.
      Часи недобрі. Довелося чуть:
      Із уличами вийшла колотнеча.
      Хозари їхнім краєм розбрелись
      І уличі за Тесмень подались.
      Розбився мир, немов тоненький глечик.
      Хозари порозбійничали й геть,
      А поміж русів й уличів на смерть
      Затіялася давня суперечка.
      Тепер між ними, кажуть, лише Рось.
      Та й та кривава. Крові пролилось.
      Нескоро забувають такі речі.
      - А хто ж хакан? - Та ще Осколд старий.
      - Ще не помер? - Та, кажуть, що живий.
      Хоч він за мене старший віком, мабуть.
      - А що – хозари не напали Русь?
      - Я стверджувати, звісно, не берусь.
      Новини із Русі доходять слабо.
      Але, здається, русів оминув
      Набіг хозарський. Здалеку війнув
      Гарячим димом та й назад подався.
      А нам дісталось – краєчок орди
      Таки дістався і до нас сюди.
      І я без сина і доньки зостався.
      Спасибі богам. Богам і тобі,
      Що повернули доньку. Далебі
      Я все готовий з радістю віддати.
      Лишайся з нами. Що тобі у Русь?
      От я у ірій скоро заберусь,
      А тебе князем попрошу обрати.
      - За честь спасибі. Та я рус-таки,
      Я виріс біля Тесменя – ріки,
      Де тепер улич порядкує клятий.
      Там я із батьком із дитинства жив,
      Одного теж старого залишив.
      Тож маю йти аби його шукати.
      - То йди. Знайдеш і повертайсь назад.
      Тебе за сина буду мати рад.
      - Спасибі, княже. Буду сподіватись,
      Що батько не загинув. З’їжджу в Русь,
      Знайду його і, може, повернусь
      Аби в твоєму Києві зостатись.
      Поки вони розмову цю вели,
      Наповнилися гамором столи,
      Ударила нарешті медовуха.
      І кожен їв і пив, і веселивсь.
      Великий смуток врешті закінчивсь.
      Запрацювали язики і вуха.
      Одна Предслава сіла мовчазна,
      Не бралася ні їжі, ні вина
      І на Руара дивно так дивилась.
      Він погляд той іноді відчував
      Та озирався. Чарку подавав,
      А їй чомусь не їлось і не пилось.
      Коли почула: «від’їжджа Руар»,
      Немов у серце у саме удар.
      Вся її радість миттю десь пропала.
      Щось у душі дівочій запекло.
      Ніколи ще такого не було.
      Здається, вона хлопця покохала.
      Сама іще не впевнена була,
      Сама іще з собою спір вела
      І думала, що легко все забуде.
      Адже між них нічого не було.
      Та й бути, їй здавалось, не могло.
      Але ж пекло не знано що у грудях?

      До ранку гарували на Горі.
      Вже й розвиднятись стало надворі,
      Як узялись розходитися гості.
      Руара й друзів в терем відвели,
      Для сну кімнату цілу віддали,
      Бо від утоми вже боліли й кості.
      Міцний та довгий богатирський сон.
      Вже й місяць заглядає до вікон,
      А хлопці і не думають вставати.
      І тільки після ранньої зорі,
      Як знову посіріло надворі,
      Вони нарешті вийшли із кімнати.
      Умились добре, сіли за столи
      Та снідати заледве почали,
      Як чиїсь галас від воріт донісся .
      - Сидіть, я зараз! – одізвався князь,-
      Ей, що там саме сталося цей раз?
      І голос: - Княже, княже, лихі вісті!
      Хозари знов з тієї сторони.
      Послів до тебе вислали вони.
      Узвозом вже до Києва простують.
      - Хозари знов? Не мали ми біди!
      Сторожо, гей, прийдуть – ведіть сюди!
      Послухаємо, що вони вістують.
      Руаре, знаєш ти хозарську річ?
      - Звичайно. Я ж із ними віч на віч
      Два роки був. Тож як її не знати!?
      - Поможеш в перемовинах мені?
      - Допоможу, звичайно. Чом би й ні?
      Та й Буди, й Уліб будуть помагати.
      Аж ось і гості – троє посланців.
      В одного якась грамота в руці.
      Ступив вперед і став щось лопотіти.
      «Платіте нам, говорить, данину
      Інакше розпочнемо ми війну
      І вам на світі білому не жити!»-
      Так його річ Руар переповів.
      З цікавістю дивився на послів.
      Хоч Воїста стривожили ті вісті:
      Полян замало аби відсіч дать.
      В хозар, напевно, чималенька рать?!
      І що тепер він має відповісти?
      Руар тихенько запитав його:
      - А скільки війська маєш ти всього?
      - Тут зо кілька десятків. А зібрати
      З усіх полян, то кілька сот буде!
      Але ж збирати – час який пройде.
      Навряд хозари будуть нас чекати!
      - Тоді ти ось що, Воїсте, вел :
      Аби твої дружинники взяли
      У руки зброю і двором ходили.
      Чи є у тебе в терем чорний хід?
      От хай і ходять в терем, до воріт,
      Аби хозарам баки всі забили.
      Хай думають, що в теремі твоїм
      Немає ніякого ліку їм.
      Ми ж всі чужинцям на одне обличчя.
      Хай думають, що так багато нас.
      То , може, цим і виграємо час?
      - То добре. Воєводу зараз кличу.
      - Зажди. А ще –но меч неси мені!
      - Ти думаєш, що буть – таки війні?
      - Ні, спробую хозар ще полякати.
      Узявши меч, що скоро принесли,
      Нахмурив лик. Напружились посли,
      Не знаючи, що від його чекати.
      А він неспішним кроком підступив
      І головному меч отой вручив
      - Неси цей меч до тих, що за рікою.
      Це – меч наш. Якщо добре бачиш, він
      Загострений у нас з обох сторін,
      А ваші шаблі тільки із одної.
      Тож ми сильніші вдвічі, аніж ви.
      Прийдіть – і не зносити голови
      Вам тут. Тож краще Київ не чіпайте.
      В других краях шукайте данини.
      Бо, якщо справді схочете війни,
      Тоді на себе тільки нарікайте.
      Із острахом той меч хозарин взяв
      І за ворота чимскоріш помчав.
      Супутники заледве устигали.
      А вже надвечір звістка надійшла:
      Постояла орда та і пішла,
      Мабуть, данини легшої шукала.

      Добро, коли ти на швидкім коні.
      Руар прибув у Хорсунь за два дні.
      І Уліб, й Буди в Києві лишились.
      Та й він не надто брати їх хотів,
      Бо знав, що мав між русів ворогів,
      Що за Руальда смерть ще не помстились.
      Отож хотів проїхатись тихцем.
      Як зможе, то зустрітися з вітцем
      Та і потому в Київ повернутись.
      Та боги інше мали на умі
      І відали про те лише самі:
      Що має збутись, що не має збутись.
      Думки всілякі мучили його.
      Хотілось батька віднайти свого
      Та й щось тягло до Києва. Чим далі,
      Тим більш Предслава поперед очей.
      І в серці, як за втратою пече.
      Тож він і гнав коня, немов у шалі,
      Не знаючи, чого бажа сильніш.
      Немов панахав душу гострий ніж
      На дві великі рівні половини.
      Аж ось і Хорсунь врешті вдалині.
      Руар в’їжджа в ворота на коні
      І холодком повіяло у спину.
      В жалобі місто. Хтось помер, мабуть.
      Сумнії люди звідусіль бредуть.
      Юрма прямує за ворота в поле.
      Руар коня за ними повернув,
      Спитавши тих, хто ближче всього був:
      - А хто помер? Я в Хорсуні відколи
      Уже не був. От тільки повернувсь!
      Хтось із юрби до нього обернувсь:
      - Та ж Ікмор, син єдиний у хакана!
      - І з чого вмер? - Загинув у бою!
      На уличів наткнувся у гаю,
      Дістав мечем тяжку смертельну рану.
      Поки наспіли воїни туди,
      Вже не спроможні відвести біди.
      Заледве тіло вбитого відбили.
      Лишився наш хакан зовсім один.
      За кілька день зовсім посивів він,
      Утратив до життя останні сили.
      Аж он і він! Бач, зовсім старий дід!
      Не витримав найтяжчої із бід.
      Руар оглянувсь. Ношами по мосту
      Шість отроків убитого несли.
      За ним слідом хакан і люди йшли.
      Осколд , здавалось, став ще менший зростом.
      Ішов, зігнувшись, зовсім дід старий,
      В сорочці білій вишитій простій.
      Куйовдив довгий оселедець вітер.
      Ішов, під ноги зовсім не дививсь.
      Упірив очі в далечінь кудись,
      Відсторонився від усього світу.
      Покійного до ями донесли,
      Де стіни зрубом вкладені були,
      Під спів волхвів в могилу опустили.
      Поклали одяг, щоб було у чім
      Йому ходити там, на світі тім.
      Поклали поряд золоті браслети.
      Спустили їжі всякої туди,
      Напої різні – і вина, й води,
      Накидали карбовані монети.
      Волхви ще більше увійшли у раж.
      Їх голосіння було чутно аж
      Далеко по ту сторону за Россю.
      І раптом розступилася юрма
      І до могили підійшла сама
      Вдова – дівчина з золотим волоссям.
      Вклонилась на чотири сторони,
      Спросила у всіх прощення вини
      Й спустилася спокійно у могилу.
      Руар дивився, як вона лягла,
      Покійного за плечі обняла,
      Притислася до нього усім тілом.
      Руар побачив у її очах
      Рішучість й разом з тим панічний жах.
      Й подивувався вкотре такій силі.
      А отроки, тим часом, узяли
      Колоди укладати почали
      Поверх того укопаного зрубу.
      Й вона там залишилася одна.
      І вся її у тім була вина,
      Що за життя була дружина люба.
      Їй там вмирати в темряві самій,
      В страшній могилі, у землі сирій.
      Але такі вже звичаї у русів.
      Руар в душі якиїсь щем відчув.
      Думками раптом в Київ завернув,
      Згадав Предславу. Та не посміхнувся,
      Бо уявив, що саме так їй
      Із ним вмирати у землі сирій.
      Він геть прогнав усі думки лихії.
      Чого це він надумав помирать?
      Тим часом люд узявся насипать
      Курган високий. І старі, й малії
      Носили землю, сипали гуртом.
      Не зоставався в стороні ніхто.
      Руар й собі коня рішив припнути
      Аби також насипати землі,
      Як звичай предків кожному велів.
      Оглянувсь: де б? Та довелось відчути
      Якусь тривогу. Щось не так було.
      Юрмисько людське, як раніш, гуло,
      Всі метушились навколо кургану.
      Та чиїсь погляд наче спину пік.
      Руар в один поглянув, в інший бік.
      Хто б це міг бути? Ще раз все оглянув.
      І раптом стрів. Один, напевно, з тих,
      Хто з ним тоді розправитись не зміг.
      Забилось серце у грудях тривожно.
      Хотів тікати. Та нараз відчув:
      Мотуз давучий шию затягнув
      Та так, що навіть дихати не можна.
      Він петлю ту стягти із шиї міг
      Та обернувся і ураз застиг.
      Це ж волхв верховний, то по платтю видно.
      Поглянув в очі Руару і в крик:
      «Указ царя! Оцей от чоловік –
      Пожертва богу Хорсу буде гідна!»
      А в русів звичай: після таких слів
      Уже б ніхто нічого не змінив.
      Раз волхв сказав, то так тому і бути.
      Ніхто не смів перечити йому.
      І всі завмерли мовчазні тому.
      І сам Руар стояв, немовби скутий.
      Міг би тікати, поки шанса мав,
      Та звичай предків сили віднімав.
      Єдино що – послабилась удавка
      І він на повні груди удихнув.
      Та волхв мотузку знову натягнув.
      І тут же миттю, як по його знаку
      Їх обступили декілька волхвів.
      І той Руара, як бичка повів
      Туди, де були Хорсові ворота.
      Юрба дорогу їм звільняла вмить,
      Хоч кожен подивитись норовить,
      Отож усі покинули роботу.
      А волхв довів Руара до воріт:
      Колоди дві, які стирчать у світ
      І зверху ще покладена над ними.
      Мотузку перекинув через край,
      Кивнув одному із волхвів: «Тримай!»
      Той ухопив, натяг. Перед очима
      В Руара кола різні попливли
      І груди розриватись почали.
      Крізь біль волхва пробилося питання:
      «Хто ти, що будеш Ікмору служить
      На тому світі?» Руар прохрипіть
      Зумів, віддавши дихання останнє:
      «Я – Руар – рус, Рандара – руса син!»
      Іще чогось хотів додати він
      Та сил уже не вистачило в нього.
      Удавка тисла горло все сильніш.
      Майнула думка в голові: «Скоріш!
      Скоріш би вже закінчилась дорога!»
      Та раптом щось змінилося. Петля
      Ослабла. І затоптана земля
      Руара тіло прийняла на себе.
      Крізь гуркіт серця, що товкло в грудях,
      Слова якісь лунали у вухах:
      «Я не віддам! Він вже пішов на небо!»
      І інший голос: «Я хакан отут!
      Звільніть негайно парубка із пут!»
      «Хакан волхвам указувать не сміє!
      Віддавна волхв пожертву обирав.
      Ти хочеш, аби Хорс всіх покарав!?»
      «Накинь мотузку іншому на шию!
      Це царська кров! Не смій його чіпать!»
      Волхв вмить замовк. Усі навкруг мовчать.
      Руар відкрив повільно свої очі.
      Хакан Осколд стоїть, схиливсь над ним.
      «Живий, Руаре!? Відведіть у дім!
      Я скоро з ним поговорити хочу!»

      Руар на лавці в теремі сидів,
      Тер шию, на якій рубець синів,
      Аж тут якраз Осколд зайшов із сіней.
      Руар хотів піднятися. - Сиди!
      Я ледь тебе порятував з біди!
      Вже б десь, мабуть, блукав в країні тіней!?»
      - Скажи, Осколде, що ти говорив
      Про царську кров? Я щось не зрозумів.
      В мені-то звідки царська кров взялася?
      - Спокійно, синку. То все правда є.
      Ніхто не знає про життя твоє
      Все, що мені дізнатися вдалося.
      Ти – царська кров. Той, хто це розповів,
      На жаль, уже у ірій відлетів,
      А він беріг цю таємницю досі.
      - А хто ж це був такий, скажи?! - Рандар!
      Твій батько! - Для Руара як удар
      Були слова, що батька вже немає.
      - Як він помер? - Як воїн помира.
      Сідай, Руаре, надійшла пора,
      Ти врешті сам дізнатися все маєш.
      Осколд на лавку поряд нього сів,
      Замовк на хвильку, голову схиливши.
      Руар не поспішав порушить тишу,
      Хоч нетерпляче ждав, бо від тих слів
      Залежала подальша його доля.
      Не стримавсь врешті: - Як Рандар помер?
      Осколд стріпнувся, наче лиш тепер
      Руара вздрів: - Помер, як воїн, в полі.
      І враз ні з того: - Жадібність ота!
      Вона народу долю поламала!
      Якби ж то ми про щось подібне знали,
      Хіба б пішли по данину? Свята
      Наївність! Що тепер гадати?
      То Хорса воля! Жадібні були.
      Взяли данину та іще пішли.
      Схотіли ще до неї більше взяти!
      А тут орда зі степу від хозар,
      Як грім на землі улицькі упала.
      І уличі від зайд отих втікали
      Не здатні такий втримати удар.
      Ні, щоб померти на землі своїй
      Та не піддатись ворогові тому!
      До нашого вони удерлись дому,
      Пройшлись мечем. Хто залишивсь живий,
      За Рось подався. І на тому боці
      Відтоді улич вже запанував.
      Я ж у поході – і того не знав.
      А повернувся – смерть на кожнім кроці.
      Орда пішла, а улич залишивсь
      І спробуй його викурити звідти.
      Я з військом кинувсь, аби край відбити
      І, хоча кожен, наче лев той бивсь,
      Ми не змогли зарадити нічому.
      Забравши вбитих, стали відступать.
      А улич шлях не став нам заступать,
      Бо відігрались добре ми на ньому.
      Я їхав мовчки на своїм коні
      Та думав: що ж робити маю далі?
      Аж тут зі степу сторожі примчали,
      Щоб вістку повідомити мені,
      Що у гайку поранений лежить
      Із русів. Як почув він про хакана,
      Забув, що у грудях смертельна рана,
      Велів мене покликати. Я вмить
      Коня свого у той гайок направив
      І справді того воїна знайшов.
      По всій сорочці запеклася кров
      І краплі з рота капати криваві.
      По всьому видно – не жилець уже.
      Із сил останніх за життя чіплявся.
      Я поряд сів і перш за все назвався.
      Він лиш кивнув, мов сили береже,
      А далі мову про таке повів,
      Слова ледь чутні з уст його злітали:
      - Я рус Рандар! Смерть все-таки дістала
      Та не помру, поки не розповів.
      Я рус Рандар! Тобі ім’я моє,
      Мабуть, нічого зовсім не говорить.
      У нас з тобою нині спільне горе,
      Але у нас ще й інше спільне є.
      Я той Рандар, що двадцять літ тому
      Твою сестру Єфанду викрав з дому.
      Про то нікому не було відомо,
      Що ми любились. Одне одному
      Ми поклялися тільки разом бути.
      Ти б нас ніколи не благословив.
      Я лише уявляю весь твій гнів:
      Хто смів сестру хакана умикнути?
      Не говори нічого! Почекай!
      У мене сил лишилось небагато.
      Так, справді, ми посміли покохати
      Й були щасливі з нею, так і знай.
      Коротким, правда, щастя те було.
      За рік Єфанда сина народила,
      Але сама з того злягла в могилу.
      Забрали боги під своє крило.
      Лишився в мене лише син Руар.
      Він неті твій! Де нині він – не знаю,
      Але тебе знайти його благаю!
      Знайди, прошу тебе! Хоча ти й цар,
      Він кров твоя. А я іду на небо…
      Мене до себе Хорс вже заклика!..
      Я обіцяв. І усмішка легка
      Заграла на устах його. Для тебе
      Він все зробив. Всміхнувся і помер.
      Ми його там у полі поховали.
      Курган звели. І тризну ніч справляли.
      Тож ти, Руаре, сирота тепер…
      Осколд замовк, зануривсь у думки.
      Руар також обдумував почуте.
      Він і не знав тепер, як йому бути.
      У нього вибір буде нелегкий.
      Старий хакан ще трохи помовчав
      І мовив далі: - Сина вже немає.
      На небеса десь шлях свій прокладає.
      А я, ти бачиш, зовсім старий став,
      Уже не годен ношу цю нести,
      Не здатен військом правити в поході.
      Хтось інший має правувати в роді.
      І хочу я, щоб став хаканом ти!
      - Хаканом? Я ? Куди мені? Чому?
      Я ж молодий та й хто мене тут знає?
      Адже хакана віче обирає.
      - Ти неті мій, Руаре! І тому
      Поки між русів важить моє слово,
      Я скличу віче, все там розповім,
      Скажу, аби наступником моїм
      Тебе обрали. Буде все чудово!
      Тому, Руаре, тим не переймайсь.
      Мені потрібна лише твоя згода.
      Та знай, як станеш ти на чолі роду,
      Забудь про себе. Бо ж хакан – не князь
      Якийсь слов’янський. Ми, Руаре, руси.
      Ми маєм рід свій давній берегти
      І свою службу день і ніч нести.
      Ну, що, берешся за таке? - Беруся!

      Осколд скликати віче планував
      За дві седмиці. Але в долі були
      Свої резони. Й ночі не минуло.
      Заледве перший півень проспівав,
      Як в двір влетів гонець конем. З утоми
      Ледь на ногах тримався. Зачекав,
      Доки до нього спуститься хакан,
      Бо не хотів довіритись нікому.
      - Що сталось, друже? Звідки ти прибув?
      - Я від хакана родіїв, Осколде!
      Прийшла біда – прийшла орда зі сходу.
      Ти про хозар, хакане, певно чув.
      Ми з ними в полі б’ємось день другий
      Та їх багато, нам не подолати.
      Отож прислав хакан тебе прохати,
      Щоб разом з нами виступив у бій.
      Хай розділяє нас Дніпро-ріка,
      Але ж ми діти одного Трояна!
      Хіба за брата брат у бій не стане?
      То що ти скажеш? Помочі чекать?
      - Не я рішаю! Віче то рішить.
      Скликаю завтра. Хоч, мабуть, вже нині.
      Тож зачекай, спочинь з дороги, сину!
      Хоч розумію: треба поспішить.

      З обіду перед Хорсунем юрба,
      Неначе море полем колихалась.
      Всі на хакана слово сподівались.
      Але Осколда щось нема й нема.
      Аж ось і він іде та не один.
      З ним іще двоє парубків. На сходи
      Зійшли вони перед всього народу.
      І гамір стих, заледве тільки він
      Здійняв угору булаву хакана.
      Старечий голос над юрбою звівсь:
      -Я звістку вам нерадісну приніс.
      Біда іде. Я прикрашать не стану.
      Прибув гонець від родіїв – братів.
      Орда хозарська їхні ниви топче,
      Звести зі світу зовсім рід їх хоче,
      Усе змітає на своїм путі.
      Спливає кров’ю родіїв земля,
      Не має сили ту орду спинити.
      Згадайте, що прийшлося пережити
      І вам, як улич потоптав поля,
      Від тих хозар втікаючи. А нині
      В нас просять поміч родії – брати!
      Спитати хочу: маємо іти
      Аби не дати родіям загинуть,
      Чи відсидимось ? Може, за ріку
      Орда не піде? Нас лишить в спокої?
      Пронісся гнівний гомін над юрбою.
      Осколд же далі: - На моїм віку
      Не було, щоби руси відступали!
      Ідемо в поміч? - Так! Ідем! Ідем! –
      Лунало полем. Аж на серці щем
      В Руара й кров від радості заграла.
      Аж крикнув хтось: - А помогли вони,
      Коли нас улич виганяв із дому!?
      Їм про біду тоді було відомо,
      Але ніхто з тієї сторони
      На поміч нам не поспішив. Покинув
      Жінок у скруті наших і дітей!
      Так було, люди?! Чого мовчите?!
      Руара раптом наче хтось підкинув:
      - Хтось вже забувся, чому ми живі?
      Чому рід русів не пропав, не згинув?
      Бо жоден рус товариша не кинув
      В біді ніколи. Адже на крові
      Клялися ми: хай нас скарають боги!
      Хай порубають власні нас мечі!
      Тож підлий боягуз нехай мовчить!
      Чи маєм дослухатися до нього?
      Поки ми разом – поки сила ми!
      А поодинці ворог нас здолає.
      У нас другого вибору немає
      Аби не стати здобиччю пітьми.
      Не посоромим Руської землі!
      Згадаєм, браття, наших предків славу!
      Підемо, браття, сміло в бій кривавий.
      Врятуєм Русь, як нам Троян велів.
      Там – наші браття! Хай колись вони
      Нам, може, руку помочі не дали.
      Вони сьогодні в поміч нас позвали.
      Ми не повинні згадувать вини!
      В єднанні сила! Ми ж один народ!
      Юрба від слів тих знов загомоніла:
      - За Русь! За Русь! – з усіх сторін летіло
      І вирував, і хвилювався сход.
      Осколд угору булаву підняв
      І гомін стих: - Я хочу ще одне
      Рішити нині. Знаєте мене.
      Вже стільки літ, як я хаканом став.
      Я вас водив у битви і походи
      І вірно роду росіїв служив.
      Але, на жаль, своє я вже віджив.
      Отож прошу тепер у всього роду
      Мене звільнити. Я уже старий.
      Уже не здатен військом правувати.
      Хаканом треба іншого обрати,
      Щоб молодий хакан повів вас в бій.
      Хотів я, люди, щоб то був мій син.
      Та боги сина, знаєте, забрали.
      Отож я хочу аби ви обрали
      Руара – неті мойого. Ось він!
      Прошу, як віра ще до мене є,
      Йому віддайте булаву хакана!
      Повірте, люди, сили йому стане.
      А, як не зможе, слово вам моє:
      Я першим кину каменя у нього
      І булаву відняти попрошу!
      І першим царський суд над ним звершу.
      Але я вірю: того хочуть й боги!
      Чи ваша згода?! - Стихла враз юрма,
      Але за мить ізнову загуділа:
      - Хай буде так! Хакан говорить діло!
      Хай молодий ту булаву трима!
      Хтось було щось і проти загорлав,
      Але йому умить заткнули рота.
      - Ну, що ж, Руаре, якщо рід не проти,-
      Осколд обличчям до Руара став,-
      - Бери у руки булаву і владу,
      Збирай дружину і у бій веди!
      Але дивись – мене не підведи.
      Аби моєму слову ти не зрадив!
      Руар вклонивсь Осколду і юрбі,
      Взяв булаву, підняв її угору:
      - Народе русів! Завтра в ранню пору
      Я поведу вас у смертельний бій.
      Усі готуйтесь. Часу в нас нема.
      На збори ніч. Вже завтра маєм бути
      На тому боці. Там, де ворог лютий
      В облозі братів – родіїв трима.

      Поки спішили сотні до Дніпра,
      Руар сторожу навсібіч відправив.
      Сам попереду військом своїм правив.
      Коли обідня надійшла пора,
      Наспіли від сторожі перші вісті:
      Жорстокий бій на Трубежі іде,
      Нерівний бій проти орди веде
      Рід родіїв. Дорослі усі чисто
      Мечами захищають рідний дім.
      Та сили їхні потихеньку тануть.
      Якщо підмоги скоро не дістануть,
      Тоді спасіння вже не буде їм.
      Руар до себе сотників зібрав
      Аби провести раду: що робити –
      Яким шляхом Дніпро перебродити?
      Як кожен з них думки свої сказав
      Руар велів все військо розділити.
      - Ти, Турбід, візьмеш вісім сотень і
      Йдеш вздовж Дніпра супроти течії
      І через Заруб – брід ступай відкрито.
      Не зупиняйсь. Повинен встигнуть ти,
      Аби підтримать родіїв. Як хочеш,
      Але тримайся. Втримайся до ночі,
      Якраз тоді я маю надійти.
      А я піду на Канів через брід
      Аби хозарам вдарити у спину.
      Ми їх не просто вигнати повинні.
      Нам їх добряче так провчити слід,
      Щоб вони й шлях у Русь навік забули.
      Все зрозуміло? – Так! – Тоді іди!
      Та пам’ятай: до ночі бій веди.
      Ми вдарим так, щоб ті і не збагнули,
      Звідкіль на них звалилась та напасть.
      Затиснем, щоб і писнути не сміли.
      Попросим Хорса аби дав нам сили.
      Та і земля нам рідна сили дасть.
      Подався Турбід вгору вздовж Дніпра.
      Там, де Трубіж-ріка в Дніпро впадає
      Був давній брід. Із русів хто не знає,
      Що тут дорога проляга стара
      На другий бік? Здолавши течію,
      Вздовж Трубежа повів він сотні полем.
      Стояли ниви стоптані навколо
      Й безлюддя. Всі дорослі у бою.
      А скоро й брязкіт зброї долетів
      І крик, і стогін. На широкім полі
      Змагались руси аби свою долю
      Порятувати. Наче від хортів
      Ведмідь, так військо русів відбивалось.
      Ті ж насідали із усіх сторін.
      І було схоже: цей смертельний гін
      Кінця добіг. Вже сили не зосталось
      У родіїв. І раптом на хозар
      З-за пагорба натисли свіжі сили.
      То росії нарешті в бій вступили
      І вороги, не втримавши удар,
      Враз відкотились, бо того не знали,
      Які ще сили вийдуть з-за горбів
      І хто на поміч родіям приспів.
      Але, уздрівши, що прийшло так мало,
      Знов закружляли кінні навкруги,
      Знов полетіли сулиці і стріли.
      Та руси вже по-іншому їх стріли,
      Їм додалось надії і снаги.
      Стіна щитів ворожий натиск збила
      І стріли русів також смерть несуть.
      І скрізь хозар мечі невтомні ждуть.
      Супроти сили стала рівна сила.
      Як від вовків у полі дужий тур,
      Так руси відбивалися завзято.
      Хоча хозар і більше набагато,
      Але стіна щитів для них, як мур,
      Який вони не в змозі подолати.
      Вже степ навколо трупом устеливсь.
      Вже і Трубіж від крові червонівсь.
      Але затялись – годі розігнати.
      Хорс утомився й за Дніпро сховавсь
      На поле бою сутінки спустились.
      А ті завзяті іще бились й бились,
      Але ні той, ні той не піддававсь.
      І раптом темінь породила страх:
      З-за Трубежа і з півночі півколом
      Вогні з’явились ген по видноколу,
      Немов хозарам заступали шлях.
      Ті заметались. Кинулись на брід
      Аби Трубіж із ходу перескочить,
      Але зі смертю стрілись очі в очі.
      Назад майнули, стріли їм услід.
      Метнулись було вгору Трубежем,
      А й там їх теж щити стіною стріли.
      Хозари, хоч багато мали сили,
      Та страх в серця їм вгородивсь ножем.
      Вони метались по степу. Юрма –
      То вже не військо. Годі раду дати.
      Нікому не хотілось помирати,
      Але другого вибору нема.
      Хто уцілів у бійні і прорвавсь,
      Погнав коней подалі степом. Скоро
      Ітиль узнає про велике горе.
      Орди каган так і не дочекавсь.

      Зібрались переможці за столом.
      І родії, і росії всі разом.
      Зібрались, щоб забути всі образи,
      Все, що недобре поміж них було.
      Здіймались чари за весь руський рід
      І богу Хорсу шану віддавали.
      В бою усіх загиблих поминали.
      Наповнив чашу і піднявсь Шибрід,
      Що був хаканом родіїв і мовив:
      - Ви помогли нам, росії, в біді.
      Якби не ви, ніхто б з нас не сидів
      Отут. Вже б захлинулись в крові.
      Вже б наші ниви ворог толочив.
      Жінок, дітей би у Ітиль погнали
      І тільки б чорні ворони літали
      Й вовки би завивали уночі.
      То ж ми уклонитись маємо тобі,
      Хакан Руар, за поміч своєчасну.
      І війську всьому дякуємо красно,
      Що помогли в запеклій боротьбі!
      Він чашу одним махом осушив.
      Тоді й Руар узяв отвітне слово:
      - Приймаю дяку. Але, коли знову
      Прийде зі степу військо ворогів,
      Чи треба нам на поміч закликати?
      Чи краще зараз стати заодно.
      В єднання сила! Здавна так воно
      Було відомо. Руси ж ми із вами?!
      І Хорс над нами й наші прабатьки,
      Які наш рід вели через віки
      І не схилялись перед ворогами,
      Нас закликають бути як один.
      Тоді ми сила! Нас не подолати!
      Нам слід хакана спільного обрати
      Аби над Руссю усією він
      Єдино правив. І в лиху годину
      Міг усіх разом повести у бій.
      І тоді буде на землі оцій:
      Хто з мечем прийде – від меча загине.
      Чи згодні, люди? - І зірвався крик
      Навколо: - Згода! Згода! Згода! Згода!
      Одна в нас кров! Ми ж із одного роду!
      Забудем кривди ! Заодно навік!
      І серед того гамору зродивсь
      І другий крик: - Руаре, будь хаканом
      Над усім родом руським! Полем бранним
      Ти нам довів – воїтелем родивсь.
      - Руар – хакан! Руар – хакан! – лунало.
      Шибрід й собі вклонився: - Що ж, приймай
      Під свою руку мій стражденний край.
      Таки пора єднатися настала.

      З походу поверталась роська рать.
      Не просто – з перемогою верталась.
      Орду хозар вдалося подолать.
      І, хоч своїх на полі тім зосталось
      Та все ж надія - не прийде орда,
      Їм душі гріла. Вже й дніпрові броди.
      Тече, біжить невпинная вода
      І воїни долають її з ходу.
      А там, на боці тім, своя земля.
      Хоч, наче, вже своя й на цьому боці.
      І це ще більше душі звеселя.
      Тож чутно жарти, сміх на кожнім кроці.
      Руар спинивсь на березі аби
      Спостерігати війська переправу.
      Дніпрову воду вітерець рябив
      Та все шукав щось, шарудів у травах.
      А роські сотні по одній одна
      Долали стрімку течію по броду.
      Десь попереду бігла новина,
      І їх уже чекали із походу.
      Аж раптом із-за вигину ріки,
      Як лебеді розправивши вітрила,
      З’явились лодії. Їх біг стрімкий,
      Ураз, мов якась сила зупинила.
      Уздрівши військо, стали завертать
      Аби скоріш до берега пристати.
      Хоча, чим міг їх берег врятувать,
      Якби збиралось військо нападати?
      Руар узяв десятки два людей,
      Помчав до них. Цікавість розбирала:
      Звідкіль пливуть і побували де?
      Куди і з чим рікою прямували?
      Їх стріли насторожено купці.
      А що купці, то видно зразу стало.
      На лодіях у кожного в руці
      Мечі, списи. Нерадо зустрічали
      Вони гостей непроханих отих.
      Руар людей на березі залишив,
      Заїхав в воду стільки, скільки зміг.
      - Здорові будьте, люди! - Звідти тиша.
      - Я – хакан русів, звуть мене Руар.
      Не бійтесь, люди, ми вас не зачепим .
      Везіть спокійно далі свій товар.
      Ми тільки-но орду прогнали з степу.
      Тож шлях відкритий! - Після таких слів
      Напруга трохи спали. Опустилась
      Донизу зброя. Й вираз подобрів
      На лицях тих, що за борти тулились.
      Одна із лодій ближче підпливла.
      - Так ти хакан? – спитав, напевно, старший.
      - Так, я хакан! - Давно орда пішла?
      - Та вже не верне за товаром вашим.
      А звідки ви? – Із Холма. Чи не чув?
      На річці Волхов ажно за Ільменем.
      - Не чув! Не знаю! В тих краях не був!
      Але ж усе попереду у мене.
      А як там Київ? Ви ж, мабуть, пливли
      Та й завернули лодії в Почайну?!
      - Ні, в Києву ми, княже, не були,
      Хоча раніш заходили, звичайно.
      Та нині Київ небезпечний став,
      Його древляни облягли зусюди.
      Руар стріпнувся: - Як ? Ти що сказав?
      Враз щось важке здавило йому груди.
      - Древляни город облягли, кажу.
      Тож ми його скоріше оминули.
      Ти що, в словах моїх помітив лжу?
      Там саме в розпал колотнеча була.
      Древлян навколо, наче мурахів.
      Чи й довго Київ витрима, не знаю.
      В Руара серце від таких страхів
      Здавалось, наче в бубон калатає.
      - Ти, княже, зблід! Погана новина?
      - Недобра, але дякую. Хай боги
      Оберігають вас. Хай не одна
      Щаслива буде у Царград дорога..
      Сам розвернув до берега коня,
      Помчав до війська, що вже брід здолало.
      Велів негайно сотникам спинять.
      Зібрав до себе. Говорив він мало:
      - Ідем на Київ! Я вперед піду.
      Візьму з собою три десятки воїв.
      А ви за мною стрімко по сліду.
      Готові будьте стати вмить до бою.
      Ніхто питань йому не задавав.
      В Русі питань не задають хакану.
      Тож на коня стрибнув він і помчав
      І слідом три десятки кінних вправних.
      Летіли коні берегом Дніпра,
      Через річки, через поля, яруги.
      Розпочалась для них смертельна гра,
      Повітря аж дзвеніло від напруги.
      З-під ніг втікала врозтіч дичина,
      Ніхто на неї не звертав уваги.
      Летіли коні – їх чека війна
      Та це їм лише додає наснаги.
      І воїни не думають про страх,
      Про смерть, яка попереду чекає.
      Їм тільки б швидше подолати шлях
      І ворог силу їх мечів пізнає.
      Здолали Либідь й Київ на горі
      Здалеку видно. Подолали поле
      І дебрі. От і Київ їх зустрів
      У час, коли рішалась його доля.
      Навколо й справді метушився люд
      І на подолі тісно, і на схилах.
      Здалеку чутно: у ворота б’ють.
      Виходить, Гору ще не захопили.
      Руар стрілою крізь древлян промчав.
      Ті спершу і уваги не звернули.
      А, як узвозом підніматись став,
      Тоді найближчі сулиці метнули,
      Бо зрозуміли, видно, що чужі.
      Та русам шкоди із того не було.
      Помчали далі. Крики : «Стережіть!»-
      Кругом лунали. Руси, мов не чули,
      Злетіли птахом на гору і вмить
      В рубались сміло в тих, що у ворота
      Пороком били. Навіть зрозуміть
      Ніхто не встиг. Для русів – то ж робота.
      Хто встиг – побіг, а інші вже лежать.
      Криваве жниво часу не забрало.
      Згори кияни з подивом глядять:
      Звідкіль взялися? Наче з неба впали!
      І раптом крик знайомий: - То ж Руар!
      Агов, негайно відчиніть ворота!
      Впустіть! То ж руси! - Вправний воротар
      Озвався швидко. Кілька оборотів,
      Зі скрипом подались ворота і
      Руар і вої в’їхали до міста.
      Як їх стрічали! Із усіх країв
      Збігались люди, наче усі чисто
      Лишили стіни аби їх зустріть.
      Юрба весь час зростала і зростала.
      Аж ось і Уліб крізь юрбу летить.
      І Буди слідом нього. Та шукали
      Не їх Руара очі. Де ж вона?
      Де його мила? Де його Предслава?
      І невідомість, начебто вина
      Вповзала в серце під волання: «Слава!»
      І от, нарешті, друзі обнялись.
      Хоч і не довга була їх розлука,
      Але такі події відбулись,
      Як за роки. В очах Руара мука,
      Спитав: «Жива?» І ті разом: «Жива!»
      «А де?» і , мов у відповідь на теє
      Бажання, що не виразиш в словах,
      Хоч одним оком глянути на неї,
      Зненацька розступилася юрма
      І по живому тому коридору
      До нього наближалася сама.
      В Руара, мов із плеч звалились гори.
      З коня він скочив. Може і не мав?!
      Але чекати вже не було сили.
      І у міцні обійми упіймав
      Свою єдину в цілім світі милу.
      Чи мить пройшла, чи, може, цілий вік,
      Як зі стіни почулося: «Древляни!»
      Всі миттю обернулись на той крик
      І зрозуміли – розслаблятись рано.
      Руар у очі милі зазирнув
      І вибачливо дівчині всміхнувся.
      А вже за мить він знов воїтель був
      І його голос по юрбі метнувся:
      - На стіни миттю! Не давайте їм
      Можливості забратися нагору!
      Велів чекати людям тут своїм:
      - Я роззирнуся й повернуся скоро!
      Піднявсь на стіну. Унизу юрма
      Древлян на град з усіх боків летіла.
      Хто зброю, хто й драбини ще тримав
      І була їх велика дуже сила.
      Зі стін їм стріли понеслись стрімкі,
      Упали вбиті, ранені під ноги.
      Та не спинило то древлян, які
      В душі вже святкували перемогу.
      Руар же бачив, що багато їх
      Та то єдина їхня перевага.
      Нема, здається, досвіду у них,
      Як воювати. Кількість та відвага,
      То ще не все. «Поборемось поки!» -
      Всміхнувсь про себе й загукав: - Древляни!
      Де воєвода ваш? Хто він такий?
      Ті, мов не чують, пхнуться ровом прямо
      На вал під стіни. А Руар ізнов:
      - Де князь ваш, люди? Чи мене злякався?
      І раптом голос із юрми: - Агов!
      Я князь древлянський Мал! – таки озвався,-
      Чого хотів? - Навіщо лити кров?
      Давай, хай боги спір між нас розсудять?!
      Зійдемось в поєдинку – я і ти.
      І, хто у ньому переможцем буде,
      Тому й умови ставить: чи піти
      Вам звідси геть, чи то полянам Київ
      Вам залишити? Згоден на таке?!
      Стоять древляни, задирають шиї.
      Їм видається: рішення легке
      І справді кров не треба буде лити.
      А їхній князь – великий богатир,
      Йому оцього незнайомця вбити
      Заввиграшки. І врешті буде мир.
      І всі до князя очі повертають.
      Той чи хотів, чи, може й не хотів,
      Але ж не скаже: «Битись не бажаю!»
      Тож руки в боки та і відповів:
      - Ну, що ж, виходь, поміряємо сили.
      Та не чекай помилування! Ні!
      Древляни потихеньку відступили
      Від стін. І вже немов не на війні,
      Здійняли галас, весело їм стало.
      Руар й собі спустився зі стіни,
      Велів аби ворота відчиняли.
      І заскрипіли нехотя вони.
      З Руаром вийшли з міста лише руси.
      Поляни всі дивилися зі стін,
      Як він ішов. За мостом обернувся.
      Спинились руси. Далі один він
      Зайшов в людьми утворене півколо,
      Де вже чекав його древлянський князь.
      У їх руках тепер подальша доля
      Обох племен. Руар за меч узявсь
      Мал виглядав кремезнішим, міцнішим
      І м’язами своїми так і грав.
      Меч у руці здавався також більшим,
      Ніж той, що Руар у руці тримав.
      Але його це зовсім не лякало.
      Багатий досвід говорив, що бій,
      Як правило, не більші вигравали,
      А, хто був спокійніший і меткий.
      Тож Руар починав все неквапливо,
      Щоб розібратись – хто це перед ним,
      Чи має досвід. На ударів зливу
      Відповідав лише одним – другим.
      Та видивлявся слабкості у Мала.
      Той вже й захекавсь. Витримка не та.
      Рука вже меч невпевнено тримала
      І посмішка не грала на устах,
      Як то було ще на початку бою.
      Тоді Руар у напад перейшов
      І вибив меч умілою рукою
      У князя Мала. Полилася кров,
      Як меч Руара полоснув по тілу.
      Мал відсахнувся, оступивсь, упав.
      Завмер і чеканні, щоб його добили.
      Але Руар робить того не став.
      Відкинув лише меч убік ворожий
      І, нахилившись, запитав того:
      - Ну, що, ти згоден з тим, як сила божа
      Нас розсудила? - Мал схопивсь бігом
      І закричав: - Убийте його! Вбийте!
      Ніхто, щоправда, не поворухнув.
      Хто б клятву богу ризикнув зламати?
      І Мал по хвилі це також збагнув.
      Руар стояв спокійно і дивився,
      На меч обпершись. І, хоч ворогів
      Було неначе на деревах листя.
      Та не лякав його ворожий гнів.
      Древляни ж в нерішучості топтались,
      Не знали, що робити далі їм.
      Аж тут зі стін поляни одізвались:
      - Погляньте, військо! Он, за лісом тим!
      Усі ураз на південь повернулись
      І справді військо через Клов іде.
      - Це русь! Це русь! – над Києвом зметнулось.
      Це нам на поміч русь хакан веде!
      Древлян ураз неначе підмінили.
      Тривога й страх з’явилися в очах.
      Вони спочатку трохи відступили,
      А потім враз по схилах, по корчах
      Помчали вниз, лишаючи убитих.
      Та не до того, видно, їм було.
      Бо ж руси можуть шлях перепинити.
      Хто зна, чи військо тільки з півдня йшло?
      Але ніхто за ними не погнався.
      Ворота Київ навстіж розчинив
      І увесь люд на пагорбі зібрався,
      Де бог Перун дубовий бовванів.
      Прибігла дуже радісна Предслава,
      Прийшов і Воїст, іще більш старий.
      Весь люд кричав, аж захлинався: «Слава!»
      Був радий: врешті закінчився бій.
      Руар рішив моментом скористатись
      І до старого Воїста звернувсь:
      - За мене доньку я прошу віддати.
      Її кохати все життя клянусь!
      А на очах старого сльози, навіть:
      - Руаре, синку, я того чекав.
      За тебе радо я віддам Предславу.
      І, більше того, вже моя рука
      Не здатна княжу булаву тримати,
      Її тобі я, сину, віддаю.
      Прошу тебе полянським князем стати,
      Бо добре знаю я, що у бою
      Ти зможеш рід наш завжди захистити.
      Чи так кажу я, люди?! - Звісно! Так!
      Спокійно буде під Руаром жити!
      Він переміг древлян – то божий знак!
      Тим часом схилом руси піднялися.
      Усі міцні, один до одного.
      - Руаре, а звідкіль вони взялися?
      Ми ж не просили помочі? - Кругом
      Стояли люди – руси і поляни
      Та придивлялись пильно – що і як.
      А головний із русів рушив прямо
      Туди, де Руар з Воїстом стояв.
      - Ми тут, хакане! Далі що накажеш?!
      - Хакан? – навколо натовп аж зітхнув.
      - Ви чули, чули, люди, що він каже?!
      Наш князь – хакан! - Усе то Руар чув,
      Тож булаву свою підняв угору
      І натовп змовк. – Послухайте мене!
      Ми всі із вами пережили горе
      За час короткий. Навіть не одне.
      Тож хочу я тепер у вас спитати,-
      Дістав із тула жмут добрячий стріл,-
      Хто з вас спроможний стріли ці зламати?
      Протяг рукою. Озирнувсь навкіл.
      Ніхто не взявся. Знали-бо, даремно.
      Міцні ті стріли, не зламати їх.
      - А, якщо взяти і ламать окремо?
      Зламати легко?! - Над юрбою сміх.
      - Отож –бо, люди, ми всі разом – сила,
      А поодинці – здобич ворогам.
      І поодинці нас би вже скорили,
      Як не одна напасть, тоді друга.
      З’єднаєм сили – руси і поляни,
      Тоді нас не скорятимуть, а ми
      Усіх підкорим. І наш рід постане
      Над полем і над горами цими.
      На всіх просторах рід наш будуть знати.
      І не посміє ворог більш прийти.
      І не посміє меч на нас підняти!
      Тут Хорс з-за хмари пагорб освітив,
      Немов благословив своїм промінням
      Слова, що до людей Руар звернувсь.
      Адже сплітались у одне корінням
      Два племені в одну велику Русь.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Зрада
      1. СВЕНЕЛЬД

      В лЂто 6430 [922].Игорь же сЂдяше в Кие†княжа, и воюя на Древяны и на УгличЂ . И бЂ у него воевода, именемь СвЂнделдъ …

      В лЂто 6453. Ольга же бяше в Кие†съ сыномъ своимъ дЂтьскомъ Святославомъ, и кормилець бЂ его Асмудъ и воевода бЂ Свинделдъ, тоже отець Мьстишинъ.

      В лЂто 6479. Равно другаго свЂщания, бывшего при СвятославЂ, велицЂмъ князи РустЂмъ, и при СвЂнгельдЂ…

      В лЂто 6483. Ловы дЂющю СвЂньгельдичю, именемъ Лотъ, и [с] шедъ бо изъ Киева гна по звЂри в лЂсЂ; узрЂ и Олегъ и рече: «кто се есть»? И ркоша ему: «СвЂнгелдичь», и заЂхавь уби и, бЂ бо ловы дЂя Олегъ… и молвяше всегда Ярополку СвЂнгелдъ: «поиди на брата своего и приимеши власть единъ его»

      В лЂто 6485. И приди Ярополкъ надъ онь, и плакася, и рече Свеньгелду: «вижь, иже ты сего хотяше»


      Похмурий Свенельд в теремі сидить
      Та часом смика свої вуса довгі.
      Є час отак посидіти у нього
      Та власний шлях прожитий оцінить.
      Про що він мріяв і чого хотів.
      Чого досяг за свої довгі роки.
      Коли вже смерті десь лунають кроки,
      То можна розібратися в житті.
      Він – рус, тож мріяв, як і руси всі
      Найбільше лиш про владу і про славу:
      Скорити якесь плем’я чи державу,
      Щоб його щит на мурах їх висів.
      А що він мав? Із чого починав?
      Та, крім меча і знатності – нічого.
      Отримав лише меч від батька свого,
      Бо так прадавній звичай визначав.
      Усе добро дісталося сестрі,
      А він мечем мав все собі здобути.
      Як можна перші роки ті забути,
      Як войовничий дух у нім горів.
      Тож, взявши меч, полишив рідний дім
      І у дружину Ігоря подався.
      Тоді ще Ігор князем лиш вважався,
      Олег, насправді, заправляв усім.
      Та вже у віці був він на той час,
      З ним було важко слави заробити.
      Для неї треба і походи, й битви.
      От з Ігорем він матиме свій шанс.
      І, справді, князь Олег раптово зник.
      Про то казали в Києві багато.
      Та він не став у Ігоря питати.
      Свої думки в собі таїти звик.
      Та й особливо часу не було.
      Древляни, ледь ту новину узнали,
      Супроти влади Києва повстали.
      Не менше року в Ігоря пішло
      Аби древлянське плем’я замирити.
      Там себе вперше Свенельд проявив,
      Свою сміливість й відданість довів,
      Тож ближче князя право мав сидіти.
      Щоб непокірність вибити з древлян,
      Велів з них Ігор данину збирати
      Ще більшу, ніж Олег поклав давати.
      Нічого, не розориться земля.
      І Свенельд у поході тім дістав
      І трохи слави і найпершу здобич,
      Цілком достатню молодому, щоби
      Він у дружині рівним виглядав.
      Та ж того мало!Слава – то одне.
      А йому влади, перш за все хотілось.
      Заради неї серце в грудях билось.
      Він знав, що його доля не мине.
      І справді, ще і року не пройшло,
      Як печеніги у степах з’явились.
      Вони, напевно, крізь хозар пробились
      І, хоч і не багато їх було,
      Але малим поселенням біда.
      А тут древляни позирають скоса,
      З поразкою не примирились досі.
      Отож князь Ігор воєводі дав
      Наказ іти з дружиною в похід,
      Щоб тих заброд на Русь не допустити.
      А сам лишився в Києві сидіти,
      Бо ж від древлян теж стерегтися слід.
      А воєвода, хоч і посивів,
      Про теплий терем більше думку бавив.
      Ледь вийшов в степ, шатри свої поставив
      І розвідку, як треба не провів.
      А печеніги татями вночі
      У стан ввірвались, стали здобич брати,
      Півсонних воїв путами в’язати.
      Тут чи втікати чимскоріше, чи
      Становище якось порятувати.
      І Свенельд взявсь дружину гуртувать,
      Поки надій на воєводу мало.
      Дружинники хороший досвід мали,
      Щоби стіною серед поля стать.
      Об ту стіну й розбилася орда.
      Тим часом вої вже прийшли до тями,
      Метались печеніги, наче в ямі,
      З усіх боків чекала їх біда.
      Небагатьом вдалося утекти,
      А усіх інших міцно пов’язали.
      Поміж усіми і вождя піймали.
      Не встигли ще до Росі відійти,
      Як посланці догнали печенізькі.
      Просили полонених відпустить
      І обіцяли в мирі з Руссю жить,
      Схиляючись, ховали очі низько.
      Та ж він не воєвода і не князь
      Аби такі вирішувать питання.
      А воєвода був не в тому стані,
      Стрілою в груди вцілений якраз.
      Тож посланців до князя привели,
      Пригнали разом полонених купу.
      Князь Ігор грізно свої брови супить,
      Вести до себе посланців велить.
      Як толковин їх речі перевів,
      У теремі всі швидко зрозуміли,
      Що ханового сина захопили,
      Бо саме він орду на Русь привів.
      За згоду полонених відпустить,
      Хан обіцяв Русь більше не чіпати,
      З ордою на Дунай відкочувати
      Та спільно проти ворога ходить.
      Для Свенельда була щаслива мить,
      Старого воєводу князь відставив,
      Його ж в дружині сотником поставив,
      Хоч думав воєводою зробить,
      Але дружина старша не дала,
      Мовляв, нехай послужить трохи в гридях,
      Подивимось, чи муж із нього вийде…
      Дружина та із русів вся була.
      А він, хоч рус, та надто молодий.
      Є більш достойні бути в воєводах.
      Та Свенельда спинити було годі,
      Він був готовий кинутися в бій.
      П’ять літ пройшло і печеніги знов
      Надумали із Руссю воювати.
      Прийшлося військо князеві збирати,
      З яким він проти напасті пішов.
      Жорстокі були сутички, гай-гай,
      Бо ж печеніги, наче в себе вдома,
      Де кожна шпарка їм в степу відома.
      Лиш добре озиратися встигай.
      Та Свенельд себе знову проявив,
      Орду загнавши серед степу в пастку.
      Прийшлося хану перед князем впасти,
      Молити, щоб живими відпустив.
      У Київ воєводою уже
      Вернувся Свенельд. В славі і при владі.
      Вже князеві давати міг поради,
      Хоч між мужами мусив він вужем
      Звиватись аби місце зберегти.
      На цю посаду багатьом бажалось,
      Отож вони косились, озирались,
      Щоб помилки найменшу віднайти.
      Та Хорс йому, здавалось, помагав.
      Не встигли печенігів відігнати,
      Як знов древлянам треба раду дати.
      А тут хтось також уличів підняв,
      Які до того вздовж Дніпра сиділи,
      Униз від русів. Рушили вони
      З південної на русів сторони,
      Над Тясмином всі землі захопили.
      Поки сам князь з древлянами змагавсь
      Аби їх знову у ліси загнати,
      Він Свенельду велів дружину брати,
      Щоб з уличами якось розібравсь.
      А справа була зовсім не з легких,
      Бо ж уличів в степах було багато,
      Не просто. Ой, не просто раду дати!
      Бувало, вої падали із ніг
      Та Свенельд степом вихором носивсь
      Аби не дати уличам з’єднатись.
      Окремо прагнув з кожним розібратись.
      І рід, урешті, улицький скоривсь.
      Крім града Пересечен, де засів
      Хто колотнечу цю всю і затіяв.
      Іще підняти плем’я мав надію.
      Дізнавшись про таке, сам князь велів
      Урешті, град той улицький узяти.
      А Свенельду за все дани́ну мати
      Із улицької усії землі.
      Не надто і багато, бо ж війна
      І отроки в боях тих обносились.
      Та й слід було поповнить трохи сили.
      На те усе й потрібна данина.
      Три роки довелося просидіть
      Під градом отим улицьким проклятим.
      Але на третій удалося взяти…
      Хоч сил на те прийшлося положить!
      Поки під Пересеченом стояв,
      Всі уличі, що над Дніпром велися,
      Знялися та й на захід подалися.
      Там їх народ відтоді жити став
      В степах, десь поміж Бугом і Дністром.
      Тож данину немає з кого брати,
      Хіба іти туди та знов скоряти?
      Але чи ж то закінчиться добром.
      А вої ж обносились за війну.
      Велів їм Ігор до древлян ступати
      І данину з тих непокірних брати.
      Цим Свенельд скористатись не минув.
      І брав по чорній куні з диму він,
      Щоб отрокам жилося у достатку.
      Та й множити свої пора вже статки…
      Та і женитись. Що ж весь час один?
      Хоч і кривились Ігоря мужі,
      Мовляв, одному надто дав багато.
      Та Свенельд не збирався уступати,
      Нехай із деким, навіть до ножів.
      А ще за рік зібрався князь в похід,
      Схотів Царьград ромейський покорити,
      Щоб собі слави і добра нажити.
      Та і ромеїв настрахати слід,
      Бо уже надто задаватись стали
      І руських стали кривдити купців.
      Аби за кривди відомстити ці,
      Велике військо із племен зібрали.
      Хто ж не захоче у похід піти,
      Де можна вражим златом поживитись?
      Та довелося Свенельду лишитись
      І Київ від набігу берегти.
      Дивився він, як лодії пливуть,
      Увесь Дніпро вітрилами укрили.
      Зібралися в похід чима́лі сили,
      Такі з Царьградом справляться, мабуть.
      Хоч і зітхали отроки його,
      Бо ж їм також у той похід хотілось.
      В містах ромейських вже би поживились,
      Не упустили, звісно, би свого.
      Та час минув і звістка, наче грім:
      Ромеї військо князеве побили,
      А лодії всі в морі потопили.
      Сам князь заледве залишивсь живим.
      І, справді, скоро повернулись ті,
      Що переможно у похід рушали.
      Та виду переможного не мали,
      Мабуть, десь загубили по путі.
      Сам Ігор був на те страшенно злий
      І обіцяв помститися ромеям.
      Весь час носився з помстою тією,
      Готовий зразу ж кинутися в бій.
      І на дружину злився через те,
      Вважав, що винна і вона в невдачі.
      Тож данину древлянську знов призначив
      Він Свенельду. Хай злість в мужах росте,
      То, може, не відступляться тоді
      І змусять поступитися ромеїв.
      Захоплений ідеєю тією,
      Зібрав всі племена, що володів:
      Варяги,русь, поляни і словени,
      І кривичі…Ще печенігів взяв
      І кіньми, і у лодіях помчав,
      Бажаючи помститися шалено.
      Знов Свенельда у Києві лишив
      Аби той стольний град зберіг надійно…
      Не завжди боєм виграються війни.
      Ромеї , ледь похід відомий став,
      Злякалися і посланців послали,
      Ті данину сплатити обіцяли,
      Ще більшу, ніж Олег до того мав.
      Вже на Дунаї, взнавши новину,
      Зібрав дружину Ігор, став питати,
      Чи мають на Царьград вони рушати,
      Чи вернуться, узявши данину.
      Мужі рішили – досить данини,
      Чи виграють війну, чи ні – хто знає,
      А тут, не бившись, кожен злато має.
      Тож повернули знов на Русь вони.
      А в Києві, вже як прийшла зима,
      Зібралися мужі, казати стали,
      Що й одягнутися чого не мали,
      А Свенельд он з древлян багато мав.
      Підемо знову, княже, в данину,
      В древлян добра зібралося багато.
      І ти, і ми із того будем мати…
      А князь уже завівся так, що ну.
      По Свенельдових подались слідах
      І стали нову данину збирати.
      Древляни злі та мусили віддати,
      Мужі ж бо у кольчугах, при мечах.
      Зібрали та й додому подались,
      Радіючи, що славно поживились.
      Та Ігореві більше захотілось.
      На своє ж слово він не подививсь,
      Дружину всю до Києва послав,
      А сам з найбільш заядлими вернувся
      Та про ще більшу данину звернувся…
      За що і головою там наклав.
      Як новина до Києва прийшла,
      То Свенельд вже не знав, чого й робити –
      Чи плакати від того чи радіти.
      Лиш стер рукою піт дрібний з чола
      Й задумався. Усе на краще йде.
      Не лише князя в Києві не стало,
      А й тих мужів, що скоса позирали.
      Десь їхні душі Хорс на небі жде.
      Княгині залишився спадок весь,
      Але ж вона не має права княжить.
      А Святослав маленький. Що він скаже?
      Тим більше, він у Новгороді десь.
      Тож він, у кого сила є, один-
      Єдиний перший княжий воєвода.
      Ні, стати князем, звісно, він не годен
      Та при княгині й княжичеві він
      Цілком можливо, як Олег колись–
      Не князь, неначе, та в державі правив.
      Тут головне – зробити свою справу,
      Аби ніхто попереду не вліз.
      А в Києві він уже знатним став,
      І терем свій вже на Горі поставив,
      І поріднився з родом руським славним,
      Уже тоді і сина Мстишу мав.
      Чим не володар, не волостелин?
      Але не все, як мріялось складалось.
      Спочатку князя в Києві діждались,
      Поки прибув із Новгорода він.
      Княгиня тягла час, як лиш могла,
      Хоч радилася з Свенельдом, звичайно.
      З древлянами так обійшлася файно:
      Тих попалила, тих живцем звела
      Зі світу разом з лодією в рові.
      Коли ж прибув у Київ Святослав,
      Хоч і малим ще був, як князем став
      Та ж тепер можна братися й до крові.
      Є князь і можна військо піднімать,
      Яке збирається лиш княжим словом.
      Іде в древлянську землю Свенельд знову,
      А слідом руська велелюдна рать.
      Ось і древляни вийшли супротив.
      Велику силу, все-таки, зібрали.
      Одна проти одної раті стали
      На полі невеликім між борів.
      Князь на коні попереду, а з ним
      Кормилець Асмуд й Свенельд-воєвода.
      А князеві чотири літа зроду.
      Все ж битву він почав списом своїм.
      Хай спис той поміж вуха пролетів
      Та і упав коневі попід ноги.
      До війська повернувся Свенельд свого:
      «Князь вже почав, потягнемо ж по нім!»
      І почалася в полі січа зла.
      Древляни бились, мали що втрачати.
      Та руських воїв не змогли здолати.
      Древлянська рать втікати почала.
      Сховалися у Іскоростень всі,
      За стінами хотіли переждати.
      А раптом русь не зможе місто взяти,
      Не висидить отак серед лісів.
      Та Ольга кріпко помстою жила.
      Все літо попід стіни простояла,
      Вогнем і мором Іскоростень взя́ла
      І аж тоді до Києва пішла.
      Не думав Свенельд, що вона така -
      Настільки мудра, хитра і розважна.
      І здатна подолати силу вражу,
      Й тримати міцно владу у руках.
      Тож довелося дещо зачекать.
      Сам біля князя повсякчас крутився,
      Чекав, належний час щоб нагодився
      І він зумів би князем управлять.
      А Мстишу до княгині влаштував.
      Нехай повчиться,ближче її стане.
      Як син проб’ється – також непогано,
      Тоді б він батьку також в поміч став.
      В турботах, ратях ми́нули літа.
      Вже й другий син у нього народився,
      Хоч батько вже в діди йому годився,
      Але життя – то штука не проста.
      Назвали Лютом, аби лютий був
      І ворогів не жалував ніколи.
      Меч Свенельд вклав у рученята голі,
      Як сам його отримав – не забув.
      А Мстиша біля Ольги все крутивсь,
      І книжну мудрість вивчив біля неї.
      Ділився з батьком мудрістю тією
      Та той на те презирливо дививсь.
      А знав би, у що виллється воно,
      Зумів би, може, долю обдурити…
      Ех, діти-діти! Як же важко жити!
      Та що…уже не вернеш, все одно…
      В Царьград з дурного розуму пустив.
      Гадав: княгиня їде, хай і Мстиша.
      Нехай побачить чим Царьград той дише…
      А той і сина відібрать зумів.
      Бо ж Ольга християнство прийняла.
      І ті, хто з нею був, слідом за нею.
      Тож його Мстишу вірою тією
      Вона чужому богу віддала.
      Тим часом піднімався Святослав.
      Ріс поміж воїв, досвід набирався,
      Ходив, як пардус, просто убирався,
      В походах на землі, як вої, спав.
      Їв, що й вони, на знатність не зважав,
      Тому за нього вої всі горою.
      Війна для нього була, наче грою,
      І він у неї дуже гарно грав.
      При тому чесність аж занадто мав,
      Якщо збирався з кимось воювати,
      Не забував гінця вперед послати
      Аби той: «Йду на Ви!» переказав.
      Лиш дочекався повноліття та й
      До в’ятичів подався воювати.
      Велів на Київ данину давати,
      Хозари й так обійдуться нехай.
      Відчувши силу та зібравши рать,
      На другий рік подався до хозарів.
      І раз, і вдруге на кагана вдарив,
      Розбив у полі й став на списа брать
      Міста хозарські. Геть поруйнував,
      За усі кривди давнії помстився.
      При Білій Вежі трохи зупинився,
      Та скоро і її на списа взяв.
      Ще ясів і касогів покорив
      І лиш тоді до Києва вернувся.
      Стрімкий похід без Свенельда відбувся,
      Бо той тим часом Київ сторожив.
      Поки скоряв хозарів Святослав,
      То в’ятичі зібралися й сказали,
      Що данину платить не будуть далі.
      Та Святослав миритись з тим не став.
      Узяв дружину й крізь ліси помчав.
      Поки ще військо в’ятицьке збиралось
      Й на битву ще не скору сподівалось,
      Він, наче пардус, в’ятичів напав.
      Розбив й поклав ще більшу данину,
      Аби добряче неслухів провчити.
      А тут ромеї прибули просити
      Проти болгар дунайських на війну.
      Пообіцяли добре заплатить,
      Хоч Святослав був радий і без плати
      Піти. Йому аби повоювати,
      Аби якийсь іще народ скорить.
      Болгарське військо у боях розбили,
      Взяли десятки їхніх городів.
      В Переяславці Святослав сидів.
      Ромеї вже давно і пожаліли,
      Що запросили помочі його
      Та ще й чимало злата заплатили.
      Тепер уже б і виперти хотіли,
      Бо ж він, здолавши ворога свого,
      Зібрався цим і далі володіть.
      Не для ромеїв кров-бо проливали.
      І на ці землі повне право мали.
      А нам тепер говорять: «Геть ідіть!»
      Сам Свенельд тоді в Києві зоставсь,
      Мав, як раніше, Русь оберігати,
      Бо ж зазіхал на землі ці багато,
      А воєвода вже на тому знавсь.
      Та скоро в Київ посланець примчав
      З велінням князя: сили ще зібрати
      І на Дунай до нього вирушати,
      Бо ж від своєї розвідки узнав:
      Збирають сили проти них ромеї,
      Збираються з Болгарії прогнать,
      Русі не хочуть землі ці віддать,
      Вважаючи Болгарію своєю.
      Даремно часу Свенельд не втрачав,
      Привів підмогу чималеньку князю.
      Дістався швидко, сам з коня не злазив
      І війську також спуску не давав.
      Злий страшно на ромеїв Святослав,
      Зібрав вже сили на Царьград рушати…
      Аж посланця прислала його мати,
      Бо печеніг на стольний град напав.
      А захищати нікому його,
      Бо ж князь забрав з собою усі сили.
      Ромеї ж печенігів підкупили
      Аби хоч якось досягти свого.
      Не став ладнатись довго Святослав.
      Не став в похід багато війська брати.
      Узяв дружину аби степ здолати,
      А Свенельда із військом залишав.
      Велів у бій з ромеєм не вступати
      Та перевали міцно стерегти.
      А сам свого коня в галоп пустив,
      Помчав з облоги Київ визволяти.
      Нарешті Свенельд мав, чого хотів.
      Мав не дружину – військо під собою.
      Готовий стати з ворогом до бою.
      Та божі несповідані путі.
      Поки стояв над військом Святослав,
      Його наказам всі підряд корились.
      Тепер незадоволені з’явились
      Із тих мужів, хто знатність роду мав.
      Коритись вони мають? А кому?
      Бо ж Свенельда за вискочку вважали,
      Коритися йому не побажали.
      Найперші Сфенкел з Ікмором йому
      В обличчя то сказали та й пішли.
      Свої війська забрали із собою.
      Ромеї десь готуються до бою,
      А роси помиритись не змогли.
      Поки князь стольний Київ визволяв,
      Ромеї подолали перевали,
      Розбили русів і Преславу взяли,
      Сам Сфенкел, що той град обороняв,
      Заледве втік і в Доростол пробивсь.
      Ромеї ж вільно перейшли крізь гори.
      Ще й кораблі в Дунай пригнали морем.
      Вернувся князь, на все то подививсь
      І головою сумно похитав.
      Та пізно вже було чогось робити,
      Потрібно було місто боронити.
      Чим Святослав займатися і став.
      Хоч був сумний, бо ж матір поховав.
      Померла Ольга, лишила одного.
      Синів, щоправда троє було в нього.
      Тож він Олега до древлян послав,
      А Володимир в Новгород подавсь,
      Хоч і робочич, а взяли й такого.
      Нехай! Добриня зробить князя з нього!
      А Ярополк тепер в столиці князь.
      Але не все повідав Святослав
      У першій по поверненні розмові.
      Це потім Блуд повідав тихим словом,
      Що Святослав всіх християн скарав,
      Які тоді у Києві були.
      Не пожалів двоюрідного брата…
      І Мстишу також… наказав скарати.
      Бо ж був на християн страшенно злий.
      А ще всі храми їхні зруйнував.
      Та Свенельд вже не чув нічого того.
      Перед очима бачив сина свого,
      Що сам чужому богові віддав.
      І в серці помсти виросла жага.
      Ні, звісно, князя він свого не зрадить
      Та й ворогу не стане на заваді.
      Хай князя тепер Хорс оберіга.
      І та жага міцніла з кожним днем,
      Поки вони сиділи в Доростолі.
      Ромеї ж місто облягли навколо
      Так, що і миша їх не омине.
      Найбільше голод воїв діставав.
      А їм, коли від голоду вмирати,
      То краще вже у полі битву дати.
      Так само, мабуть, думав й Святослав.
      Бо вивів воїв з-за високих стін
      І війську став ромейському навпроти
      У сподіванні ворога збороти,
      Велів ворота зачинити він.
      З самого ранку люта січа йшла,
      Сам Святослав у лавах воїв бився,
      Із воєвод ніхто теж не дивився
      На знатність. І, здавалося, була
      Прихильність богів в цім бою до русів.
      Ромеїв потіснила руська рать.
      Деінде ворог кинувся тікать…
      Аж раптом вітер клятий повернувся,
      Став хмари пилу кидати в лице.
      Засліплені, стояли руські вої,
      Все рівно, перед ворогом стіною,
      Їх не змогло здолати, навіть, це.
      А тут ще й вістка по рядах пройшла:
      В бою загинув Сфенкел, потім Ікмор,
      Хоч рать і одізвалась криком диким
      Та тим лише розпалена була.
      Аж тут ромеї вдарили у тил,
      Від Доростола прагнучи відтяти,
      Щоб військо оточити й добивати.
      Князь вже побачив, що замало сил,
      Аби ромеїв врешті подолати,
      Велів за спини кинути щити
      Та прориватись в Доростол іти.
      Ромеї, не зважаючи на втрати,
      Все ще хотіли русів зупинить.
      Накинути на руське військо сіть
      І вузол її міцно зав’язати.
      Але дарма – утримати «стіну»,
      Зусібіч наїжачену списами,
      Не спромоглась. Пробилися до брами…
      Що ж, далі вести цю важку війну,
      Не бачачи, як скінчити її?
      Зійшлися рівні сила проти сили.
      Ромеї, врешті, миру попросили,
      Якісь резони маючи свої.
      Ромейський імператор Іоанн
      І Святослав домовилися скоро.
      І Свенельд теж сидів із князем поряд,
      Вдивляючись – де в мирі тім обман.
      Бо ж про ромейську підлість хто не зна.
      Але, здається, не знайшли нічого.
      Тож підписали договора того.
      На цьому і закінчилась війна.
      Та попереду довгий шлях на Русь.
      Надумав князь у лодіях вертати,
      Аби Дніпром до Києва пристати.
      «Я, - каже, тако швидше обернусь!»
      «Там печеніги,- Свенельд став казати,-
      Вони в порогах шлях нам перетнуть
      Й пройти на Русь спокійно не дадуть!»
      Та Святослав не став на те зважати.
      А Свенельд умовляти більш не став,
      Бо сина смерть пекла ще досі душу.
      Тож Святослав на Русь водою рушив,
      А Свенельд військо степом вести мав.
      То був важкий для русичів похід,
      Поранених було багато воїв,
      Полонених також вели з собою,
      Боялись, що ромеї йдуть услід.
      Мабуть, боги́ оберігали їх:
      Ні печеніги шлях не заступили,
      А ні ромеї не перехопили,
      Привів у Київ воєвода всіх,
      Де Ярополк за батька князював.
      А був, хоч зовсім юний та амбітний.
      Звик на столі вже отчому сидіти.
      І, якби міг, назад би не віддав.
      «Коли там батько вернеться назад,
      Чи ми його чекати маєм скоро?»
      «Не знаю, адже він подався морем,
      Можливо, ще заверне у Царград!»
      Нічого Ярополк більш не спитав,
      Його таке, напевно, влаштувало.
      А Свенельду немов з душі упало,
      Хоча він смерті князю не бажав,
      Але і рятувати не спішив.
      І знав, що не пропустять печеніги,
      Але скувала душу помсти крига.
      Нехай отрима те, що заслужив.
      Прийшла зима, а князя все нема.
      Та Ярополк нічого не питає.
      І Свенельд також у мовчанку грає.
      Уже воно й на весну поверта.
      А навесні зі степу донесли,
      Як печеніги лодії зустріли
      Серед порогів. Руси відступили,
      В Білобережжі зиму пробули.
      Мабуть, чекали помочі з Русі,
      Від голоду ледь-ледь не перемерли,
      Добро весною в лодії уперли
      Та й подалися вверх Дніпром усі.
      А хитрий Куря, печенізький хан,
      Всю зиму під порогами ховався.
      Чекав на князя. Та і дочекався.
      Напав зненацька він на руський стан.
      Та й вирізав дружину до ноги.
      Князь Святослав у тім бою загинув.
      Добро, хоч Київ доручив він сину,
      Аби ніхто не спокусивсь другий.
      Так став в Русі за князя Ярополк.
      Ще молодий, щоб добре розуміти,
      Що і як саме князеві робити.
      А Свенельд же у тому знає толк.
      Та й їхня ота змова мовчазна
      Супроти князя добре поєднала.
      Збуватись мрії Свенельдові стали.
      Бо ж прагнув влади – осьдечки вона.
      Він – перший біля князя. Кожен раз
      Дає розумні князеві поради.
      І вже ніхто у тому не завадить.
      Тож зоряний настав для нього час.
      Хоча волосся вкрила сивина
      Та він ще на багато чого здатен.
      А потім…владу сину передати
      Й життєві мрії збудуться сповна.
      Але…У чомусь не вгодив богам,
      Бо як інакше можна пояснити,
      Що не вдалося до кінця здійснити
      Свої надії. Винен, звісно, сам…
      Весь час крутився біля нього Блуд.
      Із Мстишею дружив, із старшим сином.
      Як той від Святослава був загинув,
      То його другом став молодший Лют.
      І Свенельду весь час допомагав,
      У вірності йому до смерті клявся.
      Та Свенельд розумів, що той старався,
      При владі собі місце лаштував.
      Та, поки вірний, що йому на те.
      Хай крутиться, хай досвід переймає,
      А потім сину хай допомагає,
      Бо ж воєводство - діло не просте.
      Той самий Блуд і чорну вість приніс,
      Примчав на Гору, бухнув на коліна
      І з плачем бурмотіти став про сина
      Та витирав постійно мокрий ніс.
      Тож Свенельд зразу і не зрозумів
      Про що йому той хоче розказати.
      А зрозумів – був ладен розірвати,
      Бо вісті тій повірити не смів.
      Коли ж до тями, врешті-решт, прийшов
      І серце в грудях тиснуть перестало,
      Велів казати чітко і помалу,
      А у самого стугоніла кров
      І, наче, душу різали слова,
      Які страшну картину малювали.
      Немає Люта!.. Сина вже не стало!..
      І сивіла знов сива голова.
      І схлипуючи, Блуд так розповідав:
      «Ми оце з Лютом подались на лови.
      Напали стало оленів здорове.
      І Лют за ним від Києва погнав.
      А ми усі встигали ледь за ним.
      Не знаю, скільки поприщ пролетіли,
      Вже втомлені спинятися хотіли.
      Аж тут заграли труби…Наче грім
      Із лісу раптом вихопивсь загін
      Олега, що в древлянах нині князем.
      Питається: «Хто в землях моїх лазить?»
      І так сердито позирає він.
      Та Лют, у нього ж гонору – ого.
      «Я – Свенельдич!» - йому відповідає
      І на меча десницю покладає,
      Щомиті ладен витягти його.
      Олег сприйняв то, як погрозу і
      Підняв угору руку. Тої ж миті
      Стріла устигла тіло простромити,
      А ще одна застрягла в голові.
      Лют бездиханно на траву упав,
      Олег лише на тіло гнівно глянув…
      І скоро в лісі весь загін розтанув…»
      І знов до ніг Блуд у плачу припав…
      Що було правда з того, а що ні?
      Тоді про те не думалося зовсім,
      Помститися шукав якиїсь спосіб
      І знов душа палала у огні.
      До Ярополка кожен день ходив
      Та увесь час науськував на брата,
      Мовляв, той хоче отчий стіл забрати…
      А Ярополк все прислухавсь до слів.
      Бо ж молодий. Звик слухати поради.
      Хоча війни із братом не хотів
      Та воям готуватися велів,
      Повіривши, що, може, то є правда.
      Зійшлися біля Вручого полки.
      Ударив Ярополк на військо брата,
      Не витримало те, взялось тікати
      До Вручого.А там місток вузький,
      Щоб через рів дістатись у ворота.
      Хтось уночі місток той підпиляв
      І він ураз не витримав, упав
      І всі, хто був – попадали в болото.
      А слідом інші рвуться до воріт,
      Не так то просто в страхові спинитись.
      Тож багатьом прийшлося опинитись
      У рові тім. Хто зверху, хто на спід.
      Як Ярополк у місто увійшов,
      Велів негайно брата розшукати,
      Аби про все у нього запитати.
      Ніхто Олега в місті не знайшов.
      Хтось бачив, що він в перших утікав,
      А, значить, в перших до воріт дістався.
      Рів бачив Ярополк і враз злякався,
      Бо ж смерті брата зовсім не чекав.
      З самого ранку й майже під обід
      Полонені тягли побитих з рову.
      Вдивлялися в обличчя знову й знову
      Аби Олега розпізнать як слід.
      Між сотень трупів кінських і людських,
      Аж унизу знайшли Олега тіло.
      Прине́сли, перед братом положили
      На килимі. Той стримать сліз не міг.
      Стояв і плакав, тихо шепотів.
      І всі стояли й плакали навколо.
      А потім повернувся він і з болем
      Спитав у Свенельда: «То ти цього хотів?»
      Усе, що зводив Свенельд за роки,
      У одну мить у прах перетворилось.
      Ні влади, ні синів не залишилось.
      От і сидить у роздумах гірких.
      Шукає винних, але ж винен сам.
      Тепер він це все добре розуміє,
      І тут, на жаль, нічого вже не вдієш.
      Живе… а помсту залишив бога́м.
      Чув, що у князя воєвода Блуд,
      Тепер почав хоч трохи розуміти,
      Хто міг йому усе то сотворити.
      Та з тим нічого не поробиш тут.
      То уже помста князеві, мабуть.
      Бо недарма ж говорять мудрі люди:
      Хто зрадив раз – то зраджувати буде.
      Тож Ярополка дні недобрі ждуть.
      А він? А він своє уже прожив,
      Перед богами може й нині стати.
      Та, все одно, якби ж зарані знати…
      Можливо б, все по іншому зробив?!



      2. БЛУД

      В лЂто 6488. И приде Володимиръ къ Киеву съ вои многыми, и не може Ярополкъ стати противу Володимиру, и затворися Ярополкъ въ Кие†съ людьми своими и с воеводою Блудомъю
      И рече Блудъ Ярополку: «поиди къ брату своему и рьци ему: что ми ни вдаси, то язъ прииму».
      Блудъ же затвори двЂри и не дасть, по немъ виити своимъ. И тако убьенъ бысть Ярополкъ.
      Въ лЂто 6522. Ярославу сущу въ НовЂгородЂ, и урокомъ дающю 2000 гривенъ отъ года до года Кыеву, а тысячю НовЂгородЂ гривенъ раздаваху: и тако даху вси посадницЂ Новыородстии, а Ярославъ поча сего не даяти Кыеву отцю своему. И рче Володимиръ: «теребите путь и мосты мостите», хотяще бо ити на Ярослава, на сына своего, но разболЂся.
      В лЂто 6524. Приде Ярославъ на Святополка, и сташа противу оба полъ ДнЂпра, и не смЂяху ни си на они наити, и ни тЂи на сихъ, и стояла за 3 мЂсяцЂ противу собЂ.
      В лЂто 6526. Поиде Болеславъ сь Святополкомъ на Ярослава с Ляхы; И бЂ у Ярослава корьмилець и воевода Блуд; и нача Блуд укаряти Болеслава, глаголя: «да что ти пропоремь трескою чрево твое толъстое».
      Повість минулих літ

      Блуд же, изменник Ярополков, принял от Владимира честь великую и возносился три дни, потом убиен бысть от Владимира, тако глаголя ему: «Я тебе по обесчанию моему честь воздал, яко приателю, а сужу, яко изменника и убийцу государя своего».
      Татищев. История государства Российского


      Сидить вже сивий воїн на дворі
      На княжім тюремному попід стіну.
      Вже сонце пригріва о цій порі,
      Тож вигріває то боки́, то спину.
      На тілі видко шрами бойові,
      Як пам’ять про бої і про походи.
      Із усмішкою дивиться у світ,
      На конюхів, що носять в стайню воду.
      Він то усе давно уже відбув,
      Ще отроком при князю Святославу…
      Пригрівся так, що ледве не заснув.
      Та тут вернулись гриді із виправи.
      Утомлені, напилися води.
      Одні одразу в гридницю пода́лись,
      А декілька ще зовсім молодих
      На лавці біля воя влаштувались.
      Вже бачили не вперше тут його,
      А він, мабуть, багато чого віда.
      Тож скільки взнати хочеться всього
      Від сивого уже оцього діда.
      Побачивши цікавість в їх очах,
      Старий всміхнувся: - Хочете спитати
      Чи був я у походах і боях?
      То вам і шрами можуть розказати.
      Та молодим цікаво все було:
      Бої, походи,угри і ромеї…
      Ще кілька гридів скоро підійшло,
      Теж зманені цікавістю своєю.
      Заговорили про бояр, князів,
      Про відданість згадали і про зраду.
      Дід оповіді плетиво все плів,
      А ті до нього прислухались радо.
      - От ви про зраду хочете почуть?
      То хочу вам про Блуда розказати.
      Бо ж ви про то не знаєте, мабуть.
      Він князеві поміг убити брата.
      Було то все давно, ще у часи,
      Як Святослав з походу не вернувся.
      Тож Ярополк на стіл на княжий сів.
      А згодом брата меншого позбувся,
      Підштрикуваний Свенельдом. Бо ж брат
      Убив на ловах сина його Люта.
      Був смерті брата Ярополк не рад,
      Про Свенельда не захотів і чути.
      Собі за воєводу Блуда взяв.
      Скажу я вам – то та іще падлюка.
      Казали, він тій смерті посприяв,
      Бо ж був на полюванні тім із Лютом.
      Та не було то довести кому,
      А Свенельдові стало не до того.
      Та й літ і літ уже було йому,
      Бо ж починав ще в Ігора Старого.
      Так от, став першим після князя Блуд,
      Тепер, як воєводства він добився,
      Презирливо згори дививсь на люд,
      Зате поперед князем аж стелився.
      Все йому лестив, шепотів на всіх,
      Хто міг би на дорозі йому стати.
      І віддалив від князя скоро їх.
      Лише йому князь мусив довіряти.
      Тим часом вісті з півночі прийшли,
      Що Володимир там війська збирає,
      Що новгородці Полоцьк узяли
      Й Рогніда - дочка князя, розуває
      Робочича – так Володимир звавсь
      Поміж братів, бо ж сином був рабині.
      Нарешті і на Київ він зібравсь.
      Став з військом в Дорогожичах. Там нині
      Ще рів помітний, викопаний ним,
      Аби свій стан надійно захистити.
      А Ярополк із воїнством своїм
      Стояв навпроти, готувавсь до битви.
      Та Володимир Блуда добре знав.
      Знав, як до нього краще підступити.
      Отож таємних посланців послав,
      А вони стали Блуду говорити:
      «Казав наш князь: «Допоможи мені
      Убити брата. Я тобі віддячу.
      За Ярополка матимеш вдвійні,
      Від мене шану і любов побачиш.
      Я тебе буду мати за отця.
      Не я ж бо перший став братів вбивати.
      Мене загроза налякала ця,
      То ж я й прийшов помститися за брата».
      Послухав Блуд та й мовив: « Згоден я.
      Допоможу тя Ярополка вбити».
      Та й став про те задумуватись – як
      Він міг би те у Києві зробити.
      Бо вмовив князя битви не давать,
      А за міськими стінами сховатись.
      Мовляв, ворожих військ не зрахувать,
      За стінами надійніш захищатись.
      Та в Києві теж змоги не було.
      Кияни Ярополка все ж любили.
      Коли б задумав хтось на князя зло,
      Вони б його на місці і убили.
      А зрадник він іще і боягуз.
      Відкрито щось не захотів робити.
      Все придивлявся та мотав на вус,
      Як йому краще Ярополка вбити.
      Та слав до Володимира людей,
      До штурму міста все його охотив.
      А сам, до Ярополка як зайде,
      То все лякає, що кияни проти
      Щось замишляють, ладні відчинить
      Уже ворота перед його братом
      «Тікати треба!»- Ярополка вчить.
      І той таки погодився тікати.
      Зібравши воїв відданих, хапцем
      Полишив Київ й в Родні зачинився.
      Злякався, мабуть дуже, бо ж на це
      Очима Блуда-зрадника дивився.
      А Володимир в Київ увійшов,
      Послав війська щоб Родню осадили
      Хотів-таки пролити братню кров.
      А ті голодні довго там сиділи,
      Адже запасів в місто не взяли,
      Бо ж уночі із Києва тікали.
      То ж вої з’їли все, що лиш могли.
      «Біда, як в Родні» приказку чували?
      То з того часу. Ярополк сидів,
      Не знаючи що далі вже робити.
      А Блуд усе на вухо шепотів:
      «Здаватись треба. З братом замиритись.
      Ти ж бачиш, скільки війська є його?!
      Куди тобі супроти тої сили.
      Шли посланців до брата до свого,
      Просися аби братньо помирились».
      Послухав Ярополк зміїну річ,
      Став посланців у Київ відправляти.
      А Блуд своїх уже відправив в ніч
      Аби підступне вбивство зготувати.
      Діставши вістку – «Володимир жде»,
      Зібрався Ярополк іти до брата.
      Слуга ж Варяжко говорив на те:
      «Не вір. Тебе збираються вбивати!»
      Та не послухав Ярополк, подавсь.
      Сів Володимир, грізно брови супить,
      А двом варягам передав наказ,
      Як тільки Ярополк у двері ступить,
      Мечами прохромити із боків…
      І так і сталось…Ледь ступив в палату,
      То Блуд нікого слідом не пустив,
      Став двері за спиною закривати.
      А тут варяги скочили з боків
      І Ярополка підняли мечами.
      Він кров’ю княжий терем окропив
      У брата у свого перед очами.
      Так через зраду Володимир став
      Великим князем. Так ото бувало.
      А Блуд від нього честь велику мав,
      Бо ж братня кров їх, мабуть, поєднала.
      Тут молодий із гридів був озвавсь:
      - Але ж та честь тривала і недовго .
      Через три дні, я чув, озлився князь,
      Позвав у терем і сказав до нього:
      «Я тобі честь воздав, як обіцяв,
      Як зрадника тепер судити буду.
      Ти свого князя зрадив, честь продав.
      Таким, як ти, не місце поміж люду!»
      Й скарати воям зрадника велів.
      Всміхнувсь старий: – То вигадки, юначе.
      Ти із чужих усе то знаєш слів,
      А я очима власними все бачив.
      І зраду ту, і інші, що були.
      Тож знаю, як було воно насправді.
      Ніхто скарати Блуда не велів.
      Той був при Володимиру порадник.
      А, як родився в нього Ярослав,
      То Блуд тоді кормильцем став при ньому.
      І в Новгороді з ним він князював.
      Нашіптуючи кожен раз при тому.
      Як Новгород відмовився платить
      Належне в Київ. Батько розізлився,
      Велів дороги в Новгород мостить,
      Але зненацька, чомусь, розболівся
      Та і помер. Хто ж все то нашептав?
      Хто Ярослава на таке підмовив?
      Не знаю, тим він батька доконав,
      Чи Блуда підлість проявилась знову?
      Але зробився князем Святополк,
      Який братів узявся убивати.
      Хоч я і нині не візьму у толк –
      Навіщо? Чи то він був в ролі ката?
      Чи, може Блуд то потай все зробив,
      Аби на Святополка все звернути.
      А потім Ярослава вговорив
      Піти на Київ, щоби князем бути.
      Зібравши військо новгородське, той
      Привів іще варягів із-за моря.
      Йому в тім не противився ніхто,
      Тож він на Київ і подався скоро.
      Два війська попід Любечем зійшлись
      Десь в кінці літа. Ярослав на лівім
      Дніпровім боці став, розположивсь.
      Він через річку не помчав сміливо,
      Бо ж на тім боці Святополк стояв,
      А з ним і печеніги ще ордою.
      Він правий берег з воями зайняв.
      Щоб князювання не спливло водою,
      Ніхто Дніпро долати не хотів,
      Чекав, поки суперник на те піде.
      Минали дні. Вже й жовтень пролетів,
      А вої лише лаються для виду.
      Бува ще воєвода Вовчий Хвіст
      (Отой, кого радимичі злякались,
      Коли прийшов скоряти їх у ліс
      І те ще й досі приказці зосталось,
      Мовляв, біжать від вовчого хвоста)
      На берег вийде (голос же, як з діжки)
      Та й новгоро́дців жартома пита:
      «Ви із кульгавим що - приперлись пішки?
      Ви ж теслі. Ну, які з вас вояки?
      Ми вас заставим нам хороми зводить!»
      А новгородці чують з-за ріки,
      Собі від злості місця не знаходять.
      Уже й Дніпро став покривати лід,
      А ті усе ще не стають до битви.
      Хоч в Ярослава все іде, як слід,
      Бо ж Блуд тихцем шукає, як зробити,
      Щоб Святополка їм перемогти.
      Знайшов між Святополкових одного,
      Що, як і він, точнісінько такий
      І зрадити міг просто князя свого.
      Тихцем він вістки Блуду присилав,
      Про те, що стані Святополка сталось.
      Тож Ярослав про все прекрасно знав.
      А ж ось, нарешті, вістки дочекались,
      Що в день святого Юрія і князь
      І вся дружина будуть святкувати .
      А, як зачнуть, то вже нап’ються «в грязь».
      Тож можна йти і теплими їх брати.
      І уночі підняв всіх Ярослав,
      Велів шоломи білим пов’язати
      Аби свого свій в темряві пізнав.
      І стали вої на човни сідати.
      Перепливли, покинули човни
      Й на стан ворожий вдарили щосили.
      До берега притиснуті, вони,
      Хоча запеклий опір і чинили
      Та мусили поволі відступать
      Аж поки і на лід тонкий не стали.
      А той не втримав та почав тріщать,
      Отож багато хто у воду впали
      Та й потонули. До поразки йшло.
      А печеніги лиш на те дивились,
      Бо ж поміж ними озеро було.
      Вони до бою і не підступились.
      Побачивши, що битву програє,
      Покинув військо Святополк й подався
      До ляхів. Там же тесть у нього є.
      Нехай би він за зятя заступався.
      А Ярослав до Києва вступив
      І на столі на отчому усівся.
      Хоч кров’ю брата стіл не окропив,
      Але й не за поконами повівся.
      Знов Блуд по князю другий чоловік
      На всю державу. Все-таки добився.
      Хоча і мав уже похилий вік,
      Але й на старість зовсім не змінився.
      Вважав, що для досягнення мети,
      Які завгодно способи придатні.
      І міг по трупах до свого іти
      І Ярослава також міг продати.
      Але не встиг. Чи не знайшлось того́,
      Хто міг би його зрадливість купити…
      Десь більше року минуло з того,
      Як стали вістки з заходу летіти,
      Що Болеслав, той Святополків тесть,
      Що князював у ляхів, йде на Київ.
      Тож його треба перестріти десь
      Та і добряче врізати по шиї.
      Зібрали військо Блуд і Ярослав
      Та й ворогу назустріч поспішили.
      Той десь над Бугом на Волині став,
      Коли вони його, нарешті, стріли.
      Стоять два війська та через ріку
      Один одного узивають всяко.
      Собі манеру узяли таку,
      Хтось загориться, кинеться в атаку.
      А ти його із берега назад,
      Як кошенят, у річці потопити.
      А Болеслав був товстелезний, гад,
      Що й на коні заледве міг сидіти.
      То ж Блуд на берег вийшов і кричить:
      «От ми пропорем черево товстенне!»
      Зумів так Болеслава розізлить,
      Що той ураз схопився, як скажений
      Та й каже воям: «Як не прикро вам
      За ті слова, то я один загину!»
      І кинувсь на коні за річку сам,
      А за ним військо все його як двине.
      Не встигли Ярославові і стать,
      Щоб ворога на березі зустріти,
      Як збила їх ураз ворожа рать
      І змусила поволі відступити,
      А потім розтоптала й почала
      По полю гнати й голови рубати.
      Ледь охорона князева змогла
      Від смерті чи полону врятувати.
      Він з чотирма лиш воями зумів
      У Новгороді врешті-решт сховатись.
      А Блуду лях образи не простив
      І там прийшлося із життям розстатись.
      Отак скінчилось зрадливе життя,
      Прийшла розплата, може і запізно.
      Та про то Бог лиш знає до пуття,
      А люди, звісно, думатимуть різне.
      Історія далеко не нова.
      Поправши Божі і людські закони,
      Не знаю я, чому воно сплива.
      Хоч розумію – чом воно не тоне.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --