ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Роксолана Вірлан
2022.05.18 17:18
Війна не вміщається в рими, вірші у слова -
як біль не вміщається в набряк важкого мовчання,
як дика енергія хаосу - сива й жива -
в тверду шкаралущу вселенську, не терплячи брану.

Війна не сповита ні в який укоськаний мир -
вона не вкладається в

Володимир Невесенко
2022.05.18 16:00
День стих і заснув дитинно, укрившись пітьмини хусткою,
похнюпився звід розлогий і світоч небесний згас.
Загуслий спустився морок і світ закапканив пусткою,
і ствердла безодня, ніби, й спинився, немовби, час…

На темному лоні неба гойдається човник м

Олена Побийголод
2022.05.18 10:32
Із Петра Вяземського

Степ широкий, неозорий
вдовж і впоперек лежить,
наче полум’яне море
жаром сонячним пашить.

Не відчути у повітрі

Микола Соболь
2022.05.18 07:54
Півонії розквітнуть днями –
найкращі квіти на землі.
І забукетяться від мами
у день народження мені.
Ще ранок роси п’є червневі
та сонце вишні червонить…
А вже букетиком від нені
пробуджує ранкова мить…

Віктор Кучерук
2022.05.18 05:23
Визначаючи дорогу,
По якій бажаєш йти, –
Нові клопоти й тривоги
Обираєш також ти.
Нові радощі та смутки
Ринуть швидко звідусіль,
А набутки і прибутки –
Даленітимуть, як ціль.

Ярослав Чорногуз
2022.05.18 00:20
Жонглер словами жонглював,
І дав собі по лобі.
Тепер ця хвора голова
Слугує тільки злобі.

Язик отрутою сичить,
Ненависть пре із нього --
І вдень, і вранці, і вночі --

Володимир Бойко
2022.05.17 23:34
Якщо прибрати «скрєпи», то російська нація геть розлізеться на клапті. З України орки вилетять, мов корки. Найгірші диктатори виходять із хирлявих демократів. Великі проблеми починаються із невеликих відхилень. Претензії на лідерство зі схильн

Микола Дудар
2022.05.17 21:30
…вгамую біль придешній з двору
Хильну і хлопців пом’яну
Що б’ють на всіх фронтах потвору
(Й себе також не омину…)
Важлива річ - хильнути тричі
Важлива річ - слова які
Чи так собі, чи руївничі
Чи в унісон, чи ледь м’які…

Микола Дудар
2022.05.17 15:50
В думках незримий час Єрусалима…
Травневим днем не радує блакить
Чомусь у снах цілує Магдалина…
Життя перевертається за мить

І я бреду собі і за собою
Словами заміновую свій шлях
То птахою, то вітром, то рікою

Ігор Шоха
2022.05.17 14:07
ІЛюбити Україну – нині фах
усіх поетів... на печі... у хаті,
о... як воюють генії крилаті
за душі, розіп'яті на хрестах...
..................................................
Але «любов лікує»... їде дах
у пацієнтів шостої палати...
і поки край п

Іван Потьомкін
2022.05.17 11:39
Юдейська мудрість каже: «Той, хто не навчив сина ремеслу, не годен називатися батьком». 2 Я народився без батька. Мати казали, що його забрали вночі горезвісного тридцять сьомого року. В дитбудинку, куди привезли мене після голодомору сорок шостого, був

Тетяна Левицька
2022.05.17 11:24
Дорога, шановна редакціє Поетичних Майстерень, зокрема головний редакторе ПМ — пане Володимире (Ляшкевич)! Звертаюся до Вас з проханням про підвищення статусу таким поетам, як — Микола Соболь, Нінель Новікова, Володимир Невесенко. Їх творчість — майстерна

Сергій Губерначук
2022.05.17 11:14
Ой, хамелеонся, скільки влізе.
Я тебе відчую, я радар.
У твоїй невмощеній валізі,
у твоїй захопленій валізі,
у твоїй придуреній валізі –
дар!

Не сховаєш ти його нікуди,

Віктор Кучерук
2022.05.17 07:19
Допоки можна обійняти
Твоє піддатливе плече, –
Я не утратив ще багато
І не омріяв щось іще.
Я зможу щастя зустрічати
І радим бути повсякчас,
Допоки янголи крилаті
Пісні співатимуть для нас.

Микола Соболь
2022.05.17 05:11
П’ята колона церкви
посіє російський «мир».
Скоро паростки смерті
кремлівський пожне упир.
Любить він плоть дитячу,
висотує геть життя.
Чом ти стоїш не плачеш?
Бо це не твоє дитя?

Ярослав Чорногуз
2022.05.16 18:21
Тетяна Левицька (М.К./М.К.) [ 2022-05-15 08:05:46 ] - відповісти Неймовірна поема, дорогий Ярославе! Сильно написав! Шедеврально, зворушливо, емоційно, молодець! Отправить Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2022-05-15 18:14:21 ] - відповісти Серде
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Емі Троян
2022.05.10

Анастасія Коноваленко
2022.04.25

Ліс Броварський Ліс Броварський
2022.03.20

Євген Федчук
2020.02.03

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Поеми

 Олег
Вступ

Каган Дір мовчки їхав на коні
Попереду цілої кавалькади.
Гучні розмови чулися позаду,
Всі здобич обговорювали радо.
А в нього очі все одно сумні,
Не дивлячись на полювання вдале.
Везли позаду турів, кабанів,
Оленів…а ще купою дрібні –
Звірина й птахи. Голоси гучні
Каганові забутись не давали.
Жону кохану тільки схоронив,
Хотів відволіктись на полюванні,
Щоб злікувати всі душевні рани.
Та перед очі все одно кохана,
З якою разом скільки літ прожив.
Спинились на околиці села
Спочити та напитися водиці
Холодної цеберком із криниці.
А тут якраз по воду й молодиця
До них через дорогу підійшла.
Дір лиш угледів і про все забув.
Краси такої ще не бачив зроду.
Він з молодого був падкий на вроду.
Отож забув, що думав пити воду,
Знайомий потяг у душі відчув.
- Як тебе звати, жіночко? – спитав.
- Предслава я… - і очі опустила,
Така невинна і така несміла…
А Дір не мав вже відірватись сили.
До себе воєводу підізвав,
Прошепотів: - Узнай про неї, Турд.
Мені ця пташка дуже до вподоби.
Той лиш кивнув – усе, як треба, зробить.
Та і від’їхав, розпитати щоби
Про жіночку оту місцевий люд.
Тим часом всі води вже напили́сь,
Вже можна б далі їхати. Одначе
Каган того, здається і не бачить.
У молодицю втупився, аж лячно
Зробилось їй. Він, врешті «розродивсь»
На нове слово: - Хто твій чоловік?
- Я – удова, - знов очі опустила, -
Не повернувся із походу милий.
Уже три роки з того пролетіли…
Син он лишився,- глянула у бік.
- А хто я – знаєш? – гордо запитав.
- Ну, хто ж не знає, - раптом зашарілась,-
Ти – каган Дір. – очима з ним зустрілась.
І його серце швидко знов забилось,
Бо він в очах тих миттю потопав.
- Підеш зі мною, - вимовив усе ж,-
Зроблю жоною, буду тя любити…
Вона в отвіт змогла прошепотіти:
- Ні, бо не можу сина залишити…
- Так із собою сина забереш!
Великий терем, місця стачить всім.
А як же сина того твого звати?
- Олегом, - тихо одізвалась мати…
Отак Олег потрапив у палати
Кагана, полишив свій рідний дім.

Змінилося Олегове життя.
Здавалося б, потрапив до столиці,
У теремі живе, в своїй світлиці
Але сумні від того відчуття.
Удома він робив, чого хотів.
Із друзями околицями бігав.
А тут навколо нього, наче крига.
Мовляв, не стій ні в кого на путі.
Ні, мати, звісно, що його любила,
Але каган час в неї забирав,
Отож Олег на самотині грав,
Бо дітвора з ним грати не хотіла.
Дір за свого його не визнавав,
Тому і інші холодно дивились.
А йому ж просто теплоти хотілось,
Якої він в селі своєму мав.
Тож він або в світлиці сам-один,
Або в дворі тихенько попід тином,
Щоб хтось бува не штурхонув у спину,
Як то колись зробив кагана син
Аскольд. Він старший значно був.
Олег лиш другий день, як перебрався
В каганів терем. На подвір’ї грався.
Нічого і не бачив, і не чув.
Меч дерев’яний в теремі знайшов,
Став попід тином бур‘яни збивати,
Чекаючи, поки покличе мати.
Не бачив, як той клятий підійшов.
Та ж він нікого, наче не чіпав,
Лише тихенько сам з собою грався,
На підлість на таку не сподівався…
Відчув удар і у бур’ян упав,
Від болю потемніло у очах.
Схопивсь на ноги аби дати здачі
Й Аскольда - «брата» перед себе бачить.
- Чого длубаєш у моїх речах?
Навіщо меч мій дерев’яний взяв?
- Та я ж…та я лише хотів пограти…
- Ти тут нічого не повинен брати.
Чи думаєш, як братом мені став,
То все у цьому теремі твоє?
Ти тут ніхто – на носі зарубай.
Без дозволу нічого не чіпай,
Бо знов пізнаєш, як кулак мій б’є.
Всміхнувся хижо, меч із рук забрав,
Переламав його через коліно,
Закинув у бур’ян побіля тину
Та і кудись із двору почвалав.
Олег поплакав в бур’янах тоді,
А далі мамі став жалітись вдома.
Вона ж лиш гірко усміхалась тому,
Не ладна-бо зарадити біді.
- Послухай, синку, що скажу тобі:
Учися швидко жити в світі цьому,
В якім не можна вірити нікому,
Свій кусень здобувати в боротьбі,
Коли усі навколо хижаки.
Й багато хто сильніший значно тебе.
Тут, синку, перти напролом не треба.
Ти його вивчи добре – хто такий.
Хто його друзі, а хто вороги.
У чім він сильний і слабкий у чому
Й відносини свої будуй на тому,
Тоді й здолати буде до снаги.
Знайди його заклятих ворогів,
Зійдися з ними, приверни до себе,
Використовуй на свої потреби,
Нехай за тебе роблять все другі.
Ти друзів проти нього наструнчи,
Кинь поміж ними яблуко розбрату
І ти, в кінці кінців, помстишся брату.
Але про плани про свої мовчи,
Нехай ніхто – ні ворог, а ні друг
Не знають, що ти сам собі намітив.
Лише тоді візьмеш своє від світу…
Сидів Олег, напружуючи слух
Аби ні слова в тім не пропустить,
Чого його матуся рідна вчила.
Вона ж його любила і хотіла
Від злого світу сина захистить.

Матуся рано із життя пішла,
Лиш донечку Єфанду народила
Й полишили її життєві сили.
Уже із ліжка встати не змогла.
Олегу й так не солодко жилось,
Тепер же гірше набагато стало.
Усі на нього вовком позирали,
Мов кинуться і роздеруть ось-ось.
Аскольд його постійно задирав
І нікому було на те жалітись.
Доводилось якось із тим миритись,
Бо ж він слова матусі пам’ятав
Й відкрито на рожен ні з ким не пер,
З Аскольдом особливо. Мов скорився
І лиш холодним поглядом дивився
У сподіванні – змириться тепер,
А завтра зможе, врешті, гору взять
Аби за все всім недругам помститись.
Не мав ще сили проти сили битись.
Єдине залишалося – чекать.
Один промінчик сонця у вікні –
Його сестричка. Це маленьке диво.
Він біля неї почувавсь щасливим,
Отож проводив з нею цілі дні.
Возився, грався, на руках носив,
Розповідав тихцем про наболіле,
Хоча вона ще й слів не розуміла.
Хто зна – чи то по-справжньому любив,
Чи, може, підсвідомо відчував,
Що лише з нею зможе він піднятись
І долею держав розпоряджатись.
Не випадково Віщим потім став.
Так поміж себе прозивали люди
Його за здатність наперед все знать.
Але поки він міг лише чекать,
Не знаючи, що з ним надалі буде.

1
По смерті Діра правити почав
Аскольд , бо ж батьків стіл йому дістався.
Й Олег, хоча відкрито і мовчав,
Тихцем тому нашкодить намагався,
Пускаючи по Києву плітки,
Підтримуючи тих, хто впав в немилість.
А з часом усе більш було таких,
Які за віщось на Аскольда злились.

З походу поверталась руська рать.
Хоч не здолала стіни Цареграду
Та здобичі змогла достатньо взять
І вже тому була безмовно рада.
А ще ж ромеї змушені були
І договір із Руссю підписати,
На себе зобов’язання взяли
Купців з Русі у себе не чіпати.
Тож весело шуміли круг багать,
Пригадували, як ромеїв били,
Як стіни намагались штурмувать
І як услід околиці громили.
Хвалилися і тим, чого було,
І тим, що навигадували згодом.
Бо ж військо, як не як – перемогло,
Тож з вигадки тії не буде шкоди.
Кагана вихваляли – молодий,
А, бач, зумів ромеям раду дати.
І вміло своїх воїв вів у бій,
Про що і свідчать невеликі втрати.
І так ромеїв залякати зміг,
Що мусили прийти просити миру.
Олег всього наслухатися встиг –
Брехню відверту як і правду щиру.
Сидів сумний при вогнищі, хоча
Зі здобиччю з походу повертався.
Але про те уголос не кричав,
Перед всіма нічим не вихвалявся.
А більше невдоволених шукав,
Хто б на Аскольда мав за щось образу.
З таким би, звісно,він попліткував
Тихцем. Зробив своїм, хай не одразу.
Та поки невдоволених не чуть,
Занадто щедра здобич всім дісталась.
Всі, мабуть, срібло, золото везуть.
Цікаво, чи в ромеїв що зосталось?
Собі Олег теж вдало прихопив
З багатств ромейських золота чимало.
Тепер здобуток щедрий душу грів,
А мрії злет високий малювали.
Крім злата, срібла віз з собою він
Ще челядина. Більшість їх не мала.
Хоча й взяли багато поза стін
Та родичам за гарний куш прода́ли,
Коли вже до замирення дійшло.
Чого на Русь тягти полон той мали?
Та у човнах і місця не було.
Але Олег свого не продавав,
Хоча за нього родичі й просили
І викуп би за нього гарний мав.
Та щось йому, неначе, шепотіло:
«Не продавай! Згодиться! Почекай!»
І він забрав челядина з собою,
Хоча Аскольд, побачивши, лякав,
Що викине. Але того не скоїв,
Забув, напевно. Бо ж багато справ.
Та й плив Олег не на човні кагана…
Минулось, наче… Місяць вже сіяв
І зорі небом миготіли гарно.
Від річки прохолодою несло.
Шуміли вої, хто не вклався спати.
Але Олегу не до сну було,
Йому ж потрібно спільників шукати
Та ще плітки пускати поміж всіх.
Дивись, колись і користь з того буде…
Перечекав, як трохи вщухне сміх
Від жарту та і кинув поміж люду:
- А що Аскольд чужої віри взяв?
Чи Хорс на нас від того не озлиться?
Запала тиша. Лиш вогонь тріщав,
Задумливі освічуючи лиця.
- Та то дурня! – озвався врешті хтось,-
То ж не насправді зроблено каганом!
Йому ромеїв одурить вдалось.
Хіба від того Хорсові погано?
Якби озлився – вже би й покарав.
А ми вже, бачиш, майже вдома нині.
З собою стільки веземо добра…
Та ми Аскольду дякувать повинні.
Усі навколо схвально загули.
Олег, як всі, також заусміхався.
І знов розмови звичні потекли,
Та він до них уже не дослухався.

2
У Києві гуляли кілька днів,
Зустрівши рать із вдалого походу.
Пили вино ромейське, наче воду.
Лиш вдови залишалися сумні.
Та їх було не так вже і багато,
Тож їхній сум на свято не впливав.
Каган дружину в теремі приймав,
Аби, як слід, також відсвяткувати.
Лилось вино ромейське і меди,
Кричали славу ратники кагану,
Хитались тіні смолоскипів п’яно
На стінах, наче віщуни біди.
Ніхто на те уваги не звертав,
Всі від вина і спогадів хмеліли,
Один перед одного говорили.
Лише Олег запер свої вуста.
Він мовчки за усім спостерігав,
Шмат вепра пережовуючи мляво.
Аскольд сьогодні у пошані й славі,
Але Олег свій бій ще не програв.
Вдивлявся пильно у обличчя тих,
Хто за столом сумнішим видавався,
Зі славослов’ям зі своїм не пхався,
Щоб спільників шукати серед них.

На ранок, вже на вранішній зорі,
Коли не надто ще багато люду
Блукає містом вулицями всюди
Та вже доволі видно надворі,
Зібравсь Олег до Хорсуня. Узяв
З собою челядина лиш одного
Того, що із Царграда всю дорогу
Оберігати від Аскольда мав.
Не із багатих. Тому і лишив -
В майбутньому корисним може стати.
Ще кілька воїв мусив також взяти,
Щоб на дорозі хто не зупинив.
Бо руси – надто гарячковий люд.
Щось запримітять – причепитись можуть.
За себе постояти мусить кожен
Інакше, не задумуючись, вб’ють.
Та шлях спокійно, врешті, подолав,
До Хорсового требища дістався,
Де серед вогнищ ідол піднімався,
Що перед себе гострий меч тримав.
Камінний ідол і камінний меч.
Страшний на вигляд, особливо очі -
Упірились, немов проткнути хочуть
Чи знести твою голову із плеч.
Олег не часто в требищі бував,
Хоча, як кожен рус, йому молився.
Тепер із зацікавленням дивився
Як жрець в огонь полінця підкладав,
Аби не згас той. Палі навкруги,
На них півні розсілись дерев’яні.
То ж птахи Хорса, його слуги ранні,
Їм пробудити Хорса до снаги.
Їх перших в жертву богові несуть,
Аби йому на небесах служили.
Олег навкруг оглянувся несміло,
Спросив жерця хай Ровада позвуть.
То жрець верховний бога на Русі,
Що правив треби в капищі відтоді,
Коли Олег малим ще колобродив.
Здавалося, навіки там осів
І іншого жерця ніхто й не знав.
Той вийшов до Олега зовсім сивий,
Хоч і старий та сильний ще, красивий,
Великий посох у руках тримав,
Де, як навершя – сонцеликий Хорс.
- Чого тобі? – спитався, зупинившись.
Олег на нього подивився ли́ше
І очі опустив додолу: - Ось,
Прийшов пожертви Хорсу принести
За те, що вдало на Царград сходили.
- Тебе каган прислав? То добре діло!-
Підняв він посох й різко опустив.-
Бо думав я, що вже каган забув,
Що з волі Хорса той похід удався!
Олег тихцем про себе усміхався,
Коли таке він від Ровада чув.
Та усміх той у глибині тримав,
А до жерця смиренно одізвався:
- Не знаю, чи каган на те збирався,
Бо я його, зізнатись, не спитав.
Я сам від себе. Із під брів густих,
Ровад зненацька зиркнув: - Зрозуміло!
Каганові, видать, немає діла
До віри прабатьків?! Великий гріх…
Тут знов Олег сумирно одізвавсь:
- Таж він прийняв нову ромейську віру.
У Києві десь прославля допіру
Нового бога. – А я сподівавсь,
Що послух то, пускають люди лжу.-
Уже не так бадьоро той промовив.-
Хорс вже давно не пив людської крові.
Я його гнів, мабуть, не встережу.
Впаде він скоро на дітей усіх
За те, що зріксь каган його в чужині…
Часи непевні наступають нині…
Русь постраждає за каганів гріх!
І тут же: - Ти з пожертвою прийшов?
Півнів приніс? Чи, може, срібла-злата?
- Того й того у мене не багато.-
Олег уже непевність поборов,-
Тож челядина я тобі привів.
Чужинця, щоб приємно Хорсу було.
Говориш, що ви досі вже й забули,
Як Хорс купався у людській крові?!
- То добрий знак! – він посохом махнув
І служки миттю бранця підхопили.
А той не мав і опиратись сили
Чи то ще запах смерті не відчув…
Олег відстояв дійство до кінця.
Дививсь, як кров по каменю стікає.
Як Ровад в небі о́знаки шукає,
Що Хорсові прийшлася жертва ця.
Тут вітер хмари хижі розігнав
І Хорса лик між сірості всміхнувся.
Тоді жрець до Олега повернувся:
- Твою пожертву, бачиш, Хорс прийняв!
- Я щиро, боже, дякую за все!
Й тобі, Роваде за цю вістку гарну.
То, значить, я прийшов сюди не марно,
Хорс допоможе й від біди спасе.

3
Ішли роки. Аскольд набрався сил.
Іноді став вестись зарозуміло.
У теремі навшпиньки всі ходили
Тоді та озиралися навкіл.
Хто під гарячу руку потрапляв,
Тому уже добряче діставалось.
Отож не випадково озирались…
Олег тим неодмінно користав,
Знаходячи із поміж люду тих,
Хто кинуть слово супроти боявся,
Перед каганом злякано схилявся,
А гнів в душі свій глибоко беріг.
Олег таких підтримував, «жалів»,
Підігрівав гнів тихим шепотінням.
Поміж таких людей метався тінню
І тихо павутину свою плів.
Були між них бояри і купці,
Прості кияни і відомі люди.
Він розкидав свої тенета всюди
Й тримав ті нитки твердо у руці.

Якось він плач з-за терема почув.
Дитячий плач, хтось скімлив потихеньку.
Олег навколо озирнувсь хутенько,
Чи на подвір’ї сам лише він був.
Вже взяв за звичку. Підійшов без слів.
Малий хлопчисько до стіни тулився
І злякано на нього подивився,
Як чиїсь кроки поряд уловив.
Натягши жалісливу машкару,
Олег всміхнувся хлопцеві: - Що сталось?
Яка така біда тобі спікалась?
Давай-но сльози на лиці зітру.
Хлопчина щось таке забурмотів,
Що ледве розібрати удалося,
Що Дір каганів смикав за волосся
Ще й надавав добрячих стусанів.
- А ти би здачі йому добре дав!
- Так він же син кагана?! Чи ж посмію?
- Ну, тут і я нічого не удію.
Вже й плакати хлопчина перестав.
- Як тебе звати? – Стиром усі звуть.
У мене мама – ключниця в кагана.
Тут і живем із нею. – Непогано.
Із Діром часто граєшся, мабуть?!
- Та кожен день. Буває – дістає,
А, взагалі, він хлопець не поганий. –
Хлопчина сльози витира останні, -
Іноді волю гнівові дає…
- Пішли, я медом пригощу тебе,
Солодким, свіжим, тільки з борті взятий. -
А сам почав вже плани будувати,
Як хлопець зможе повести себе
Йому на користь. Ще поки не знав,
Як саме буде, але мав надію,
Що через сина шкоду заподіє
Й Аскольду, може… Так він відчував.

4
Стир до Олега збуджений прибіг.
Уже з порогу кинув: - Виступаєм!
Нас рать в степу з болгарами чекає!
Я ледве хвильку викроїти зміг,
Аби прибігти та розповісти.
- Хто поведе дружину? – Дір, сказали.
- Куди йдете? - На Переяслав мали.
Туди каган велів дружині йти.
- На Переяслав, кажеш?! Зачекай.
Ти маєш ось що, перш за все, зробити.
Старайся Діра з пантелику збити
Та на гордині на його пограй.
Зроби усе, щоб в поле завести…
Не в Переяслав…До орди у поле.
Гарячий, не відмовиться ніколи
Свої завдатки ратні довести́…
«Можливо й там залишиться навік» ,-
Таємна думка хутко промайнула.
Огледівся, щоб раптом не почули,
Вже за роки остерігатись звик.
- Як зможеш Діра в поле завести,
Знайди якусь причину не ходити.
Бо, хто зна, чи повернуть вони звідти?!
Придумай щось, аби Дір відпустив.
Бо ти мені уже, неначе син.
Тож так не хочу я тебе втрачати…
- І ви мені також, неначе тато…
«В оту брехню добряче вірить він, -
Олег про себе.- Та нехай вважа.
Він ще мені в майбутньому згодиться».
На думки усміхнувся свої ниці
Та Стирові удачі побажав.

Стир повернувся через кілька днів.
У сутінках постукав тихо в двері.
Якраз Олег ладнався до вечері.
Він Стира насторожено зустрів.
Огледівся, чи то не бачить хто,
Впустивши гостя. Двері на защіпку.
Завісив вікна, запалив ще скіпку,
Неначе каганець жалів на то.
Тоді на лаві гостя усадив
Та й став його настійливо питати.
- Ну, мовив той, - що можу я сказати?
Здається все я так, як слід зробив.
Як тільки ми за Київ відійшли,
Я став весь час під’южувати Діра,
Мовляв, він лише поводир допіру –
Не воєвода. Дір від того злий.
А я його чіпляю знов і знов,
Нарешті, він не витримав, завівся,
Аж плямами червоними укрився,
Заграла в ньому гонориста кров.
Велів нам не на Заруб повертать,
Аби до Переяслава дістатись,
А вздовж Дніпра на Родень добиратись,
Щоб отим бродом нам Дніпро здолать.
Руар, щоправда, зразу прилетів.
Аскольд його для пригляду поставив.
Ледь не порушив, клятий, нашу справу,
Бо Діра він відмовити хотів.
Звернути знов на шлях в Переяслав.
Та Дір вже був заведений. У гніві
Лише всміхався до Руара криво,
А потім взагалі його прогнав.
Коли уже до Родні ми дійшли
І Дір назад вертати не збирався,
Випадок «нещасливий» раптом стався –
Я «оступився» - очі «підвели»
І ногу собі дуже «підвернув»
Та так, що, навіть, крок не «міг ступити».
Тож Дір велів мене там залишити,
Щоб раті я обузою не був.
Та, ледь дружина подолала брід,
Я чимскоріш до Києва подався,
Хоч на шляху таїтись намагався,
Давати ж привід для підозр не слід?!
- Ти, Стире, дуже добре все зробив.
Тепер тихенько відсидись у хаті.
А, коли буде хто тебе питати …
Мовляв, де був ти і що там робив,
Чому від раті власної відстав.
Кажи отак, як це мені повідав…
І шкандибай перед всіма, для виду
Аби питань ніхто не задавав.

Минуло у чеканні кілька днів.
Олег тривоживсь, місця не знаходив.
Хоча по ньому то сказати годі,
На людях він спокійно себе вів.
Але на шлях постійно поглядав,
Чи «чорний» вісник не летить у Київ.
Тоді вже він, нарешті, порадіє.
Інакше увесь план його пропав.
Поки іще живий Аскольдів син,
Єдиний його спадкоємець столу,
Олегові не князювать ніколи.
То добре розумів не лише він.
Отож вістей з тривогою чекав…
І дочекався, коли вісник з поля
Повідав про трагічну Діра долю.
Аскольд від тої вістки сивим став.
Олег же, хоч і сумно виглядав
Та у душі радів неімовірно.
Бо, значить, він розрахував все вірно
І стіл кагана ближче йому став.
Проте, щоби Аскольда ще «добить»,
На ранок він до Хорсуня подався,
Де знову із Ровадом зустрічався,
Щоб про Аскольда з ним поговорить.
Найстарший жрець насуплений прийшов,
Стискаючи свій посох, подивився.
Олег йому у пояс поклонився,
Гординю до пори свою зборов.
- Ви чули вістку: Дір в бою поліг?
- Аскольда син? – Так, саме син кагана.
- Погана вістка! Ой, яка погана.
Як же Аскольд та й сина не вберіг?
Він же єдиний в батька! Що ж тепер?
Кому він стіл свій зможе передати?
Почнуться смути. Брат піде на брата…
- Ну, та ж Аскольд ще поки не помер.
І винен в тому, безперечно він,
Бо ж зрадив Хорса – тож синів не має.
То Хорс його за зрадництво карає…
- То зрозуміло, звісно…але ж…син.
- Той син дружину батькову згубив,
Завів її аж під орду у поле.
Хіба достойний батькового столу?
А батько сина чому не навчив?
Лягла дружина…хлопці молоді,
Які б Русі ще славно послужили.
А вони в полі голови зложили.
Та ж Русь з таким правителем в біді!
Провчити треба, щоб наука всім –
Аби не сміли віри відступати!..
- Чого ти хочеш, можна запитати?
Біда і так прийшла в Аскольдів дім.
- Чи ж смерть одного варта смерті тих,
Що через нього полягли у полі?
Я хочу, щоб здригнувся він від болю,
Відчувши біль усіх батьків отих,
Чиї сини загинули, бо Дір
Завів їх із собою до могили.
За гріх кагана вони заплатили.
Так люд говорить в Києві, повір.
Не дай Аскольду Діра поховать
Там, де ховали завжди славних русів.
Він, як ізгой ховати сина мусить.
Не слід йому між славними лежать…
Задумавсь Ровад, голову схилив.
Олег замовк, щоб думи не порушить.
Якби ж старому зазирнути в душу,
Щоб не чекати довго його слів!

5
Коли, нарешті, Діра поховали
Не там, де знатних русів зазвичай,
Олег в душі радів тому, хоча
Відкрито співчував. Однак помалу
І сам сумнішим день у день ставав,
Не знаючи, як поступити далі.
Удар, хоч був нанесений без жалю,
Аскольда, тим не менше, не зламав.
Так, він посивів, зовсім помарнів
Та меч в руках тримав ще досить міцно.
Такого легко не зламати, звісно.
Звідтіль в Олега й роздуми сумні.
Тихцем вже з деким переговорив,
Із тих, хто невдоволений каганом.
Але відкрито ні один не встане,
Чекатимуть більш слушної пори.
Мутити тишком будуть далі воду,
Плітки пускати, а відкрито – ні.
«Потрібно щось придумати мені,
Щоби Аскольду іще більше шкоди.
А далі що? Збунтується народ
І прожене кагана. Та для кого
Відкриється на стіл його дорога?
Олегу – ні. Сестра хіба? Та от,
Проблема - не було ще на Русі,
Щоби жінки каганами ставали.
Тож шансів у Олега зовсім мало.
Його обійдуть у тім праві всі
Каганові далекі і близькі.
А от коли б Єфанда сина мала?!.
Ця думка йому спати не давала.
Та й тут його можливості вузькі.
Каган Єфанду заміж не віддасть,
Хіба що якось змусити до того.
Та тут іще питання – а за кого?
Нема кого обрати. От напасть!
Когось із русів знатних? Але ж він
Олегу не поступиться ні в чому.
Не зробить тої послуги нікому.
Болгарський хан? Такий є не один.
Але сестру віддати у орду?
На те він сам не згодиться ніколи.
Не бачить йому київського столу,
Хіба що вихід, все-таки, знайду».

6
Якось у Київ лодії прийшли,
Спустилися Дніпром з країв північних.
Із жахом, упадаючи у відчай,
Багато горя ж бо пережили,
Розповідали в Києві усім,
Як Рюрик вбив Хороброго Вадима,
Пустив усе його обійстя димом.
І як добряче перепало їм.
Олег вже чув про Рюрика. Колись,
Коли варяги з моря припливали
І данину платити вимагали,
То племена північні піднялись
Й прогнали геть находників отих.
А далі посварились між собою,
Що іноді доходило й до бою,
Одні мечі підняли на других.
А все, казали, через те було,
Яке з племен за головного буде.
Знайшлись розумні голови між люду
І віче врешті рішення знайшло.
Послали аж за море посланців
І запросили правити варягів,
Що мали й войовничість, і відвагу,
Могли би захистити землі ці.
Був Рюрик в тих варягів на чолі.
Землі своєї він не мав, говорять.
А на чужині укріпився скоро.
Напевно, гарну павутину сплів?
От би якось порозумітись з ним.
Можливо, разом зможуть щось удіять?
Так в ньому знов зродилася надія,
Що може добре скористатись тим.

Увечері, вернувшись в терем свій,
За рукоділлям він застав Єфанду.
Вона, як завше, підхопилась радо,
Бо ж сумно цілий день сидіти їй.
- Як справи, брате? Де ти нині був?
З ким зустрічався? Що почув нового?
Хотілось їй одразу і усього.
Олег всміхнувся, коли те почув:
- Все, як було. З новин хіба одна:
Втікають люди з Новгорода-града.
Там Рюрик прибира все більше влади…
А ти, я бачу, цілий день сумна.
- А що мені? Сиджу одна, як пень.
Аскольд між люди йти забороняє.
Чи стереже, чи то охороняє.
І так воно постійно день у день.
Вже б заміж вийшла – та ж він не дає…
- Я розумію, тож спитати хочу:
А ти готова, навіть, світ за очі
Аби змінить становище своє?
Задумалась: – В який далекий світ?
Що саме, брате, на увазі маєш?
- Поки, сестричко, ще не зовсім знаю.
Поговорити ще із деким слід.
Скажімо, ти б за Рюрика пішла?
За того, що князює в Новім граді?
- Та я за будь-кого вже заміж рада.
- Він вже старий! – То я б пережила.
Та й Новий град – не глухомань якась…
А він мене узяти заміж хоче?
- Поки не знаю, - подивився в очі,-
У біглих розпитаю – що за князь.
Як він живе? Чи вартий він того,
Щоби таку красуню заміж брати?
- Дізнайся найскоріше, любий брате!
Я буду ждати рішення твого.

Серед отих, хто з Новгорода втік,
Був і Твердило, близький друг Вадима.
Дебелий і гарячий чоловік.
Він на Подолі поселився з тими,
Хто по Дніпру на лодіях приплив,
Рятуючись від Рюрикова гніву.
Олег, мов випадково його стрів,
Помітивши волосся майже сиве
І бороду. У Києві таких
І не було. Між русів хто голився,
Хто завивав і правив хною їх.
Отож Олег на вулиці зустрівся
З Твердилом, низько голову схилив,
Вітаючись. Той відповів тим самим.
Олег тоді вже з ним заговорив,
Вивідуючи вісті, хай не прямо,
Про Новгород, про Рюрика: - Я чув,
Що змушені ви Новгород лишити.
- Я ледь живий до Києва прибув,
Хоч не прийшлося голову зложити,
Як то Вадиму…- Як усе то сталось?
Чом ви спинить насильство не змогли?
- Та ж на таке ми і не сподівались,
Занадто самовпевнені були.
Гадали, що він ряд тримати буде.
Та ж і спочатку в Ладозі сидів.
Але ж завзятий – устигав усюди:
І рать проти находників водив,
І з Ладоги зробив міцну твердиню.
Але, тим часом сили гуртував,
Набрав ще більшу в Ладозі дружину,
У Новгороді спільників шукав.
Казав Вадим Хоробрий: «Буть біді,
Коли до влади Рюрик добереться!»
Але ніхто і слухать не хотів.
Не думаючи, добре всім живеться.
І дочекались. Спільники його
Із Новгорода стали закликати
У наше місто запросить його,
Аби він міг з дружиною стояти.
Мовляв, так швидше зможе раду дать
Находникам, що спробують напасти.
Їм удалось на тому настоять
І звідти наші почались нещастя.
Коли до міста Рюрик підійшов,
Вадим і люди шлях перепинили,
Не думали, що там проллється кров,
А просто не пустить його хотіли.
Вадим вороже Рюрика зустрів
Словами: «Чи ж то нам рабами стати
У Рюрика? Чого, бач, захотів?!
Від його зла не хочемо страждати!
Вертайся знову в Ладогу, отам
Ти, згідно ряду маєш і сидіти!»
Та Рюрик довго слухати не став,
І воям повелів Вадима вбити.
Упав Вадим, пронизаний мечем.
Хтось, кров уздрівши, кинувся тікати.
Тих, хто не встиг, рубали ще і ще,
Що, навіть, не встигала кров стікати.
В той день багато люду полягло.
Врятованим (як і мені вдалося)
Тікати треба у страху було,
Аби лягти в могилу не прийшлося.
- То Рюрик владу в краї захопив
І самовладно правити ним хоче?
- Поки що так. Поки що він зумів.
Та день завжди приходить після ночі.
Багато є у Новгороді тих,
Хто під варяга ладитись не стане.
Чи зможе Рюрик покорити їх?
Про самовладдя говорити рано.
Але загроза, справді, така є…
Завзятий Рюрик! Ой, який завзятий! –
Задумавсь чоловік про щось своє
На мить… чи то не мав що більш сказати.
- Ну, що ж, бажаю перемоги вам –
Хребет варягу отому зламати!
- Та я за це усе, що є, віддам…
На тім і розійшлись. Втікач шукати,
Де б тимчасовий прихисток знайти,
Поки життя налагодить зуміє.
Олег же далі сіть свою плести,
Знести Аскольда маючи надію.

7
Вертаючись на Гору в терем свій,
Зайшов Олег в садибу до Путяти –
Боярина. Тому міг довіряти,
Бо на Аскольда зуб той мав такий,
Що прагнув помсти. Свого часу він
Просив Аскольда данину зібрати
З земель підвладних, щоб товару мати
І спорядити чималий загін
В набіг на землі в Таврії далекій.
Але Аскольд відмовив йому в тім.
Тоді Путята вдовольнився тим,
Хоча стерпіти то було нелегко.
Та зло в душі, звичайно, затаїв,
Плекав надію відомстить кагану,
Коли часи йому важкі настануть.
Його Олег у павутину вплів.
І через нього інших підбирав,
Хто був незадоволений каганом.
І перш за все місцева знать – поляни,
Які не мали тих, що руси, прав.
А Київ же полянським градом був,
Тож тут поляни саме й проживали
І вплив на них бояри їхні мали.
Олег то невдоволення відчув
Й на тому грав. Як із жерцями теж
І Хорса, і Перуна, бо ж кагану
Виною ставив віру ту погану,
Яку прийняв він між ромейських веж.

Путята напівсонним його стрів.
Мабуть, учора перебрав багато,
Хоча, здається, вчора і не свято?
Ну, та нехай. Путята в дім провів,
Спитав, яка до нього завела нужда.
Олег на усі боки роздивився,
Чи послух де який не причаївся,
Бо донесуть – то буде всім біда.
- Поговорити треба. Справа в тім,
Що мені треба в Новгород попасти.
Купці полянські там бувають часто.
Тож ти підкажеш, може, мені – з ким
Найліпше б було ізійтись, аби
У Новгороді тому побувати
І розголосу зайвого не мати.
Хто би з купців найліпше то зробив?
Задумався Путята лиш на мить:
- Я думаю, найліпше Кари взяти.
Він з наших… Тож не буде теліпати.
А що ти там збираєшся робить?
- Поки ще й сам не знаю до пуття.
Та спробую із Рюриком зустрітись.
У справі може якось нам згодитись.
Таке чомусь у мене відчуття…
На те Путята лиш здвигнув плечима,
Бо ж знав, який в Олега віщий дар.
- А що між русів? Не дійшло до чвар?
Аскольд же чого хоче, то і чинить.
- Поки в фаворі він - поки вони
З тим миряться. Та досить оступитись…
Почнуть поміж собою колотитись,
Шукаючи його у тім вини.
Так що шукаєм спільників собі
Та розпускаємо плі́тки між люду.
Колись воно усе в нагоді буде,
Як зійдемось в відкритій боротьбі.

8
Вже Хорса лик до заходу спускавсь
І вітер мляво надимав вітрила.
Понад водою чайки голосили.
Олег стояв, у далечінь вдивлявсь.
Ільмень безмежний навкруги лежав,
Котили хвилі, наче в синім морі.
- Ну, де ж той берег, врешті? – Уже скоро,-
То Кари голос з-за спини подав,-
Он вже Перинь видніє вдалині!
Дуби он бачиш, крони виглядають.
Там волхви за Перуном доглядають.
- Ми там спинятись будемо? – Та ні.
Ми ж Волосу дари свої даєм.
А Волосове капище під містом.
Ми мимо пропливатимемо, звісно,
Тому, якщо бажання є твоє…
- Ні. Не потрібно. В Новгород ідем.
Я уже Хорсу треби усі справив.
Тепер потрібно порішати справи,
А там уже як Доля покладе.

Штовхаючись юрбою кілька днів
На велелюднім новгородськім торгу,
Олег, нарешті, випитав дорогу
До Рюрика. Знайшов, хто би провів.
Не те, що він шляху туди не знав.
Відомо всім, що Рюрик жив за містом.
Те городище Рюриковим, звісно
І називалось. Та ж не кожен мав
Можливість туди втрапити. Варяги
Не всіх пускали, навіть, на поріг.
Олег же одного умовить зміг,
Грошима, звісно, привернув увагу.
І той його до Рюрика провів
Таємно, щоб ніхто того не бачив.
Бо ж дійде до Аскольда – не пробачить.
Варязький князь у теремі сидів.
Могутня стать, хоча і сивий весь,
Вдивлявся довго у Олега очі,
Аж потім запитав: - Чого ти хочеш?
Який тобі до мене інтерес?
- Мій інтерес збігається з твоїм.
Тобі ж, напевно, тісно тут сидіти.
Ти Києвом хотів би володіти,
Аніж сидіти у болоті цім?
Всміхнувся Рюрик: - Ну, ти й жартівник!
Ти звідки взявся? Хто такий від роду?
Мені свого часу втрачати шкода,
Дурниці вислуховувать не звик.
- Чому дурниці? План у мене є.
І я, повір, людина не остання
У Києві. Як докладеш старання,
То буде все у Києві твоє.
Аскольд не так вже й міцно там сидить.
Проблем у нього досі вистачає,
Як хтось мені надійно підіграє,
То зможу легко його стіл звільнить.
Як будеш ти – то стане стіл твоїм,
А ні – повір – бажаючих удосталь.
Щоб потім не давитися від злості.
- А сам чому ж?.. - Але ж вся справа в тім:
Нема на стіл законних в мене прав.
- Але ж і в мене їх не більше твого?!
- Це поки що… Та, згідно плану мого,
Ти б спадкоємцем досить легко став.
- Це ж як? – Все просто. В мене є сестра.
Вона по крові рідна для кагана.
І той, хто чоловіком її стане,
Вважай, ключі у Київ підбира.
А коли син народиться, тоді
І взагалі проблема відпадає.
Бо ж у Аскольда сина вже немає,
Хто би столом по ньому володів?!
Коли ж все дуже добре розіграть,
То можна його смерті й не чекати,
Зі столу його запросто зігнати,
А люд дурний в тім буде помагать.
- Ну, чоловіче, ти й наговорив!
Хіба можливо все так розіграти?
Та й чи Аскольду схочеться віддати
Сестру мені. Він ще ж і не здурів?!
- Чого й кажу: як візьмемось гуртом…
Ти слово дай, що звіришся на мене
І ми з тобою все, як слід, прове́рнем,
Не зможе зупинити нас ніхто…

Перед Перуном Рюрик клятву дав,
Олег, як рос, мечем своїм поклявся…
І знову князь сидів і дослухався,
Як план Олег таємний викладав.
План був підступний. Щоб каган віддав
Свою сестру за Рюрика,той мусив,
Значиме відібрати щось у русів.
А потім то на викуп обміняв.
Єфанда й має викупом тим буть.
- Вона хоч гарна? – Щоб не сумнівався,
Їй вид від її матері дістався.
Побачиш раз, не зможеш вже забуть.
- Ну, добре. Що ж я маю відібрать
У русів, щоб каган на викуп згодивсь?
До Києва мені дістатись годі.
- Тобі на Київ рано зазіхать.
Он Полоцьк – град чудовий на Двіні.
Там вже відколи руська є залога.
Ти спробуй – Полоцьк відбери у нього.
Тобі ж від того вигоди одні.
Бо ж там гостей з усіх країв бува,
То ж одним митом можна збагатіти.
- А як захочу в Полоцьку сидіти,
Чого його Аскольду віддавать?
- Не забувай, що Київ на кону.
Тоді і Полоцьк знов у тебе буде.
Там русів, мабуть, і не люблять люди,
З тобою разом стануть на війну
Супроти них. Як втримається град,
Тоді і став каганові умови.
А він за Полоцьк, вір мені на слово,
Віддати й більше буде, навіть, рад.
Обдумавши всі «проти» і всі «за»,
Нарешті Рюрик згодився на спробу.
- Я в Києві в той час подбаю, щоби
Аскольд лиш «так» у відповідь сказав.

9
Пройшло не так багато і часу
Відтоді, як вернувсь Олег у Київ,
Аж вістку чорну з півночі несуть
Аскольду в терем люди верховії:
Варяг підступний Полоцьк відібрав,
Прогнав залогу руську, що там бу́ла.
Тепер варязький там загін стояв,
Русі на північ всі шляхи замкнули.
Страшенно лютий в теремі метавсь
Аскольд, слав Рюрику прокльони.
Усяк від того гніву озиравсь
Та шепотів: «Нехай Перун бороне!»
Отож, хто міг, той Гору оминав,
А хто не міг, той попід стін тулився,
Бо ж не прийди, коли каган позвав,
То на тобі той гнів би й окошився.
Нарешті, наче, втишивсь трохи гнів.
Аскольд вже міг спокійно говорити.
Спитав у тих, хто попід стін сидів:
- Із Полоцьком що будемо робити?
- На порох стерти! – перші почали,
Хто вислужитись хтів перед каганом,-
Зібрати рать велику повели
І ми на Полоцьк рушимо негайно!
- Домовитись. – обачніші услід,-
Нехай залогу Рюрик забирає.
Заплатимо варягу стільки слід…
- Та він же мита і без того має?!
Затіявсь спір, кричати почали.
Один Олег сидів собі в куточку,
Радів: який Аскольд страшенно злий,
Й старавсь йому не потраплять на очі.
Коли вже накричались всі гуртом
І гамір став поволі затихати,
Підвівсь Аскольд: - Ніколи і ніхто
Не смів отак із Руссю поступати!
Я покажу і Рюрику тому,
І полочанам, що із ним злигались!
Рать доведеться вести самому
І швидко, бо часу вже не зосталось.
Управитися треба до снігів,
Тож через тиждень маєм виступати! –
Хоч клекотів іще у ньому гнів,
Зумів Аскольд себе у руки взяти.

10
Йдучи Подолом через торг гучний,
Де можна все купити і продати,
Олег рішив уваги не звертати
На торгашів. Товар продати свій
Вони готові будь-кому, аби
Лиш гроші із прибутком повернути.
А вже чого не знайдеш, може бути,
Пообіцяють привезти тобі.
Олег же не товар собі шукав,
Хотів знайти знайомого Твердила.
Та на торгу якраз народу сила,
Отож задача зовсім нелегка.
Долаючи ту гамірну юрму,
Штовхаючись, навколо роззирався,
Побачити Твердила сподівався,
Бо де ж іще, крім торгу, буть йому?
Пройшовши весь, над Ручаєм спинився,
Де Велесове требище було.
Позаду людське юрмище гуло,
А тут один лиш сивий волхв схилився
Над вогнищем, полінця підклада,
Щоб швидше Велес треби ті отримав.
Здіймався вгору стовп густого диму…
Олег, на нього дивлячись, згадав
Один свій сон, який наснивсь йому
Уже давненько і постійно муляв.
Забувся би, залишив у минулім,
Не знаючи пояснення тому.
Але не міг, пригадував весь час
І голову ламав – що би він значив.
Тепер, коли волхва того побачив,
Рішив спитати. Може той якраз
Пояснить сон. Волхви ж – вони такі:
Багато вміють і багато знають,
Не дарма ж із богами розмовляють.
Тож, роздуми здолавши нелегкі,
Ступив Олег на требище. Старий
Враз повернувся, мов чекав на нього:
- Таки прийшов? - спитав Олега строго,-
Я вже давно прихід чекаю твій.
- Ти мене знаєш? – Я багато знаю,
Адже спілкуюсь з Велесом щодня.
Отож від нього ті мої знання,
Які тобі я сповістити маю.
- А я про сон хотів лише спитать,
Який мені колись було наснився.
- Можливо, Велес і тобі відкрився?
Що ж, розкажи. Я маю про то знать.
- Мені наснилось, наче я стою
Зовсім маленький на горі високій.
Вітри шалені смичуть з усіх бо́ків,
Дихнути вільно, навіть, не дають.
А наді мною хижий птах літа,
Готовий, мабуть, будь-якої миті
У мене гострі пазурі встромити.
Мене ляка й безодня, й висота…
Аж тут з’явився звідкись інший птах.
Так само хижий, але я без страху
Всідаюся бігом на того птаха.
І ось ми вже високо в небесах.
Якиїсь сокіл меч мені приніс
І я того, що мірився на мене,
Мечем ударив і убив, напевне,
Бо каменем він полетів униз.
І бачу, що я вже не на птаху́,
А сам літаю, наче маю крила.
І у мені така велика сила –
Всі врозтіч розлітаються в страху.
А тут зненацька вітер налетів
І підхопив мене, немов пушинку,
Помчав кудись аж попід хмари гінко,
А потім вниз на землю опустив.
Тут сокіл поряд мене опустивсь
Став походжати, клекотіти кволо,
А потім тричі обернувсь довкола
І раптом на коня перетворивсь.
І от уже я їду на коні
А світ навколо стелеться під ноги.
На пагорби веде мене дорога.
А навкруги зміюки лиш одні,
Що голови підводять і сичать,
Отрута з них аж капає додолу.
Та меч стинає голови навколо.
Мене і найспритнішій не дістать.
Аж і вершина. Змій навкруг нема
Усі лежать побиті при дорозі.
На землю опустився я в знемозі
І втомлений, здається, задрімав.
Та стрепенувся, очі лиш відкрив,
А кінь мій враз у змія обернувся.
Я миттю до меча свого метнувся
Та й замість нього змій мене зустрів.
Я від страху прокинувся умить,
Отож не знаю, як там далі склалось…
Аж до самого ранку вже не спалось.
А сон не в силах й досі зрозуміть.
- Що ж, - мовив волхв, - те ж саме і мені
Повідав Велес. То ж не маю права
Все пояснити. То вже ваші справи
Із Велесом. – То не поясниш? – Ні.
Сказати можу лиш таке тобі.
В майбутньому тебе чекає слава,
Ти станеш, навіть, на чолі держави,
Здолаєш ворогів у боротьбі.
Та стережися перш за все того,
Хто до вершин отих тебе підніме.
Ти будеш воювати із чужими,
А пропадеш, урешті, від свого…

11
Аскольд вернувся із походу злий.
Як не старався – Полоцьк взять не в силах.
Варяги захищалися уміло.
Даремно рать свою кидав у бій.
І полочани ще з високих стін
Йому усякі підлості кричали.
А руси лиш за тим спостерігали
Та лиш безсилий аж бісився він.
Околиці, щоправда, розорив,
Кого зловив за містом з тих проклятих,
То змусив довго в муках помирати
І то все на очах у ворогів.
Потратив стільки сил і все дарма.
Узяти місто так і не вдалося.
Уже і нагодилась пізня осінь,
Навідувалась уночі й зима.
А тут посли від Рюрика прийшли,
Немов навмисне час оцей чекали.
Йому умови викладати стали…
Такі вже самовпевнені були.
Якби не воєводи, то, мабуть,
Висіли б на гіллі…Вони спинили,
Бо, може, краще нього розуміли,
Що цим проблем собі лиш додадуть.
Ну, викуп він ще може зрозуміть,
Але Єфанду у жінки? Занадто!
Її він і не думав віддавати,
Нащо собі суперників плодить?!
Тим більше, сина в нього вже нема.
Хто після нього на столі посяде?
Хоч Рюрик і не буде на заваді,
Варягів Русь у себе не сприйма.
А син його? Та чи ще буде син?
А, може, донька? Чи то й будуть діти?
Бо ж Рюрик ходить вже давно по світу,
То ж чи спроможний мати сина він?
Оці думки спокою не дають.
Хоч він із ними й примиривсь, неначе.
Але комусь він того не пробачить.
Хто викликав у ньому таку лють?
Хто Рюрикові те все підказав?
Невже Олег? Говорять, їздив, клятий,
У Новгород товаром торгувати.
Та з Рюриком мав стрічу чи не мав?
Скарати просто не посміє він,
Але ж тягар з душі хтось має зняти?!
А що, як того також відіслати
У Новгород з Єфандою? Один
Здале́ка шкодить вже не зможе.
Хай там собі у глушині й сидить…
І на душі полегшало за мить,
Немов прийшло благословіння боже.

12
Їх Рюрик біля пристані зустрів.
На лодію зійшов по хистких сходнях.
Був гарно налаштований сьогодні,
Але ще більше, навіть, подобрів,
Коли Єфанду врешті-решт побачив,
Замилувався на красу її.
Забув умить всі сумніви свої,
Не сподівався на таке, одначе.
Вважав, що перебільшує Олег
Аби йому у родичі набитись.
Як хороше отак от помилитись.
Все думав, що назад її пошле,
Коли вона потворна. Але, бач…
Він ніжно підхопив її на руки,
Мов після багатьох років розлуки
Й зійшов на берег легко – ще силач.
Ще зможе жінці гарній раду дать.
Олег за ним із лодії спустився,
На Рюрика поблажливо дивився –
Зумів-таки у сіті упіймать.

13

Дарма Аскольд у Києві втішався,
Що здихався Олега. І здаля
Олег йому турботи добавляв,
Неначе кіт із мишенятком грався.
Аскольд устиг нажити ворогів
Й вони нікуди з Києва не ділись.
Поки таємно в теремах сиділи
Та плели сіті. Як не в ті – в другі
Аскольд обов’язково попаде.
А тут іще з Царгорода прислали
Священика. Ну, звісно, право мали,
Бо ж договір – не дінешся ніде.
Священик той усе навкруг крутивсь
І також плів свої міцнії сіті,
Аби у них Аскольда захопити.
А Хорс, звичайно, на таке дививсь
Жерців очима й злився на кагана.
Ну, хай вони у Хорсуні були,
Аскольда зачепити не могли.
Але чутки звідтіль текли погані.
А тут Перун під боком та й другі
Боги, яким всі поклонялись люди.
Чи довго ще вони терпіти будуть?
Отож плодилось в нього ворогів.
Прогнати б, може, того шпигуна,
Бо ж, звісно, все у Царгород доносить.
Але ж купці лишаться голі й босі
А то іще й завариться війна.
Куди товари, скажете везти?
Та і купців в Царграді підставляти,
Їх же одразу похапають й стратять.
Народ йому такого не простить.
Отож терпів, до шепоту звикав,
З яким той вічно круг його крутився.
Молився аби той лиш відчепився
Та ще якоїсь певності чекав:
Чи то вертатись до богів старих,
Чи до нової віри приставати.
Тож сумнівів у голові багато
І спробуй якось хоч позбутись їх.

14
Стир, як і перш, каганові служив.
Ніхто смерть Діра у вину не ставив.
Отож тривогу й сумніви зоставив
Та й собі далі спокійненько жив.
Олег – єдиний, хто про гріх той знав,
Відбув на північ разом із сестрою.
Тож можна покінчити з тою грою,
Яку не він, звичайно і почав.
Але на спокій сподівавсь дарма.
Якоїсь ночі стукають у двері.
Стир уже вклався спати по вечері
Та потихеньку, навіть, задрімав.
Почувши стук, зненацька затремтів,
Немов відчув, що спокій закінчився.
І, таки справді, посланець з’явився,
З Олеговою вістю прилетів.
В світлиці тихо, щоб ніхто не чув,
Став посланець на вухо шепотіти:
- Велів Олег тобі ось що зробити,-
Стир, наче холод по спині відчув,-
Ти маєш вкрасти грецького попа
І в Хорсунь до жерців його відвести.
Достатньо сіті вже йому тут плести,
Пора його провчити наступа.
- Але ж… - Олег відмови не прийма.
Бо буде все каган про тебе знати.
Отож, на яку відповідь чекати?
- Зроблю… У мене ж вибору нема.
Як посланець у темряві пропав,
Сидів Стир довго, сну уже не було,
Аж поки й зірка вранішня майнула.
Усе сидів тихцем та планував…

На ранок ледве сонечко зійшло,
Подався Стир по місту прогулятись,
Став до всього навколо придивлятись,
Що би йому у помочі було.
І вдало вийшов, бо жерців зустрів
Самого Хорса, що ходили містом.
Він на таке й не сподівався, звісно,
Але вклонився та й заговорив
Про Хорса та про види на врожай,
Про те, як зараз Хорсунь поживає,
Чи Хорс усе, що йому треба, має,
Розмову вивів, ніби невзначай
На їхні плани: думають коли
Із Києва у Хорсунь повертати…
Як попрощався, то пішов шукати
Помічників. Такі завжди були
Десь напохваті. За різани й куни,
Готові батька рідного продать.
І, коли добре знаєш, де шукать,
То віднайдуться за ціну розумну.
Тож біля торгу і знайшов таких,
Які голодні вилупили очі,
За всяку справу взятися охочі.
Стир непомітно підійшов до них
Й розмову лише з натяків завів.
Та їм не треба було й натякати:
- Скажи, кого потрібно убивати.
Не треба нам оцих цвітастих слів.
- Та що ви, хлопці, на́що убивать?
Лише схопити і доправить в Хорсунь.
Та не хвилюйтесь, плати буде досить.
Завдаток можу, навіть зараз дать.
А інше дам, як вернетесь уже.
Але пройти все має дуже тихо,
Аби від того не нажити лиха.
Що – по руках ударимо? – Авжеж!

На диво легко якось все було.
Попа надвечір хлопці перестріли,
До хворого, неначе, запросили,
Мовляв, йому уже до смерті йшло.
А він з нової віри, тож хотів
Свої гріхи спокутувать. Одначе,
Вмираючого той і не побачив –
Дали по голові без зайвих слів.
Хутенько загорнули в що знайшли
І на коней, що вже на них чекали.
На другий день до Хорсуня примчали,
До Хорсового требища прийшли.
Старий Ровад на вході їх зустрів
З німим питанням: що ви тут шукали?
Ті свого полоняника віддали,
Також не надто витрачали слів:
- То з Києва дарунок аби Хорс
І далі помагав у справі вірним.
Відкланятися маємо допіру, -
Та й подалися раді, що вдалось.

У Києві Стир радо їх зустрів,
У місці, де домовились зарані.
Став задавати різні запитання
Та старший йому різко відповів:
- Жени різани з кунами, давай!
Ми все зробили, то де наша плата?
- Але ж мені напевно треба знати –
Довіри варті ваші ці слова?!
- Клянусь Перуном!Все, як слід, пройшло!
-Та добре, вірю. Он де ваша плата,
Лежить на лавці. Можете забрати…
Ну, і мовчок…Нічого не було!
Та ледь спиною повернулись ті,
Він вихопив з-за пояса кинджали
І кожного у саме серце вжалив.
- Навіщо свідки…- лиш прошепотів.

15
Як, врешті, вісті з Києва прийшли,
Олег від них міг лише порадіти.
Ромеїв удалось розворушити.
Ті дуже невдоволені були
Загибеллю священика свого,
Тож договір із Руссю розірвали,
Купців же із Русі усіх скарали,
Щоб якось відомстити смерть його.
Аскольд від того гнівом клекотів,
Велів збиратись раті до походу,
Хоч вже чекати гарної погоди
Дарма було на неблизькім путі.
Олег на те якраз і сподівавсь.
В поході може трапиться невдача
І Київ рать стрічатиме із плачем.
А добре, щоб Аскольд навік зоставсь
На дні морському. Хоч іще зарано,
Поки в Єфанди сина ще нема,
На стіл їм сподіватися дарма.
І це ятрить йому душевні рани.
Але Олег без діла не сидить,
Поки Аскольд десь аж за море ходить,
Йому потрібно якнайбільше шкодить.
Що би такого можна ще зробить?
Забрати Полоцьк? Але Рогволд там.
Його тепер не викурити звідти,
Мов, вічно там збирається сидіти.
Ні, Полоцьку навряд чи раду дам.
А от Смоленськ ще кращий варіант.
Як кривичів проти Русі підняти,
Шлях «із варяг у греки» обірвати,
Поки Аскольд ще вернеться назад.
Без Рюрика у тім не обійтись.
Але, навряд чи Рюрик проти буде.
З Смоленськом сили Рюрика прибуде,
Щоб у двобої з Києвом зійтись.
Пораду той без захвату зустрів.
Мовляв, варяги не дають спокою,
Потрібно буть готовими до бою,
Щоб якийсь конунг часом не забрів.
Але, у разі чого, обіцяв
Підтримати, коли Олегу вдасться
Смоленськ підняти. Тож Олег старався,
В Смоленськ надійних послухів послав.
Все вивідав. Між кривицьких князів
Знайшов таких, що вже давно хотіли
Порвати з Руссю і збирали сили.
Олег їх разом поступово звів,
Прибувши потаємно, та й почав
Під’южувати голови підняти,
Державу незалежну збудувати,
Від Новгорода поміч обіцяв.
Повіривши у ті слова його,
В Смоленськім граді кривичі повстали,
Залогу руську втришия прогнали.
Здавалось, врешті досягли свого.
Олег із ними також порадів,
Хоч мав у тому інтереси власні.
У Новгороді сам сидів тим часом
І далі павутину свою плів
Та вісті все із Києва збирав.
Вони ж були для нього дуже втішні.
Аскольд в похід подався зовсім спішно
Та й там навік, здавалося, пропав.
Чутки ішли, що згинув увесь флот,
Який по морю буря розметала.
Із раті залишилось зовсім мало.
Чекали, що повернеться от-от.
А про Аскольда взагалі вістей
Ніяких не було. Мов провалився.
Можливо, в морі із човном втопився.
Олег найбільше сподівавсь на те.
Але, поки не повернулась рать
І ті чутки усі не спростувала,
Русь все іще з надією чекала.
Олегу довелося теж чекать.

16
Як скресли ріки і зима пішла
Собі на північ у свої палати,
Відправився Олег купців стрічати
На Волхов. Кажуть, валка прибула
Із Києва. Хотів гостей спитать,
Що там нового в Києві твориться.
Чи руська рать вернулась до столиці,
Чи, може, вже її і не чекать.
Новини ті нерадісні були
Для Києва, не для Олега, звісно.
Аскольд вернувся, уважай, без війська.
Човни заледь не всі на дно пішли.
Сам він якимось дивом врятувавсь,
В Болгарії всю зиму пересидів.
З сумним у Київ повернувся видом,
З ним кілька сот із тих, хто врятувавсь.
Стояв над містом неймовірний плач,
Всі потайки Аскольда проклинали,
Все карою богів своїх вважали,
Бо зрадив їх Аскольд ще більше, бач.
Попи ромейські, поки там сидів,
Його у сіті затягли надійно.
Загибель сина та невдалі війни…
Мабуть, знайти вспокоєння хотів?
От і піддавсь. У Київ повернувсь
У супроводі чорних отих круків.
Взяли його тепер у свої руки…
Не вирветься…Олег аж усміхнувсь,
Почувши те. Тепер простіше буде.
Народ йому такого не простить,
Зі столу скоро той Аскольд злетить,
Як іще більше розізляться люди.
Ще більш того. У розпалі весна,
А от дощів ще жодного не впало,
На нивах все посохло і пропало.
Вже голоду примара вирина.
І знов то кличуть карою богів,
Аскольда за ту зраду проклинають.
Ще й хорсові жерці підігрівають.
Нажив Аскольд для себе ворогів.
Тож все, здається, до того іде,
Що скоро проженуть вони кагана.
Це, наче й добре та, скоріш, погано.
Єфанда поки ще дитину жде.
Хоч повитухи й кажуть – буде син,
Але до того іще стільки часу.
Та і чи син то буде – теж не ясно.
Отож радів і сумнівався він…

А вісті з півдня все тривожніш йдуть.
Лютує голод в Києві, вмирає
Багато люду. Вже поживу має
Морена . Люди всі на сполох б’ють.
А тут ще й печеніги узялись
Торгові валки у степу стрічати
І весь товар до крихти відбирати.
Хозари пантрували їх колись,
А нині, коли голод у степу,
Їм не до того. Тож й взялися, кляті…
Купці уже бояться в степ рушати,
Бо там хіба зустрінеш смерть лиху.
І це також Аскольду у вину
Народ поставить – думалось Олегу.
Вже помста – його мрія – недалеко.
Уже він виграв, уважай, війну.
Та нові вісті смуток принесли.
Аскольд не здався. Віднайшовши сили,
Тих печенігів руси геть розбили
І здобич гарну у бою взяли.
Від того й голод трохи відступив,
Надія стала – до весни дожити.
Аскольд не став у Києві сидіти
І рать свою на кривичів повів.
Олег про то дізнався, як у двір
До Рюрика посольство прилетіло.
Просити поміч кривичі хотіли,
Бо десь Аскольд із раттю до цих пір
Аж до Смоленська самого дійшли.
Самі з Аскольдом справитись не в силах,
Вони дружину в поміч попросили.
Настільки всі стривожені були,
Що й Рюрик їм було поспівчував,
Пообіцяв негайно рать зібрати
І до Смоленська в поміч вирушати.
І, як сказав, так і робить почав.
Забрав дружину, лишив лиш загін,
Яким Олег мав в місті керувати.
Варягів в ньому було не багато
Та, коли що, то справиться і він.

17
Вже кілька днів, як Рюрика нема,
Подавсь на поміч кривичам, одначе,
Гонець примчав, драккари в морі бачив.
Якиїсь ярл у Нево шлях тримав.
У Рюрика вже часу не було,
Щоб в Новгород з дружиною вертати
Й ополчення для відсічі збирати.
Воно б зібратись швидко й не змогло.
Тож він лише свою дружину взяв
Та навперейми урманам помчався.
Олег про те від посланця дізнався
Та тільки лікті в розпачі кусав.
Бо ж кривичам тепер перепаде,
Русь перемогу врешті-решт здобуде,
Смоленськ ізнову під Аскольдом буде,
Тож його слава переможця жде.
І спробуй-но тоді його звали!
А так все гарно, начебто, складалось
Та вийшло геть не те, що сподівались.
Мабуть, боги не надто злі були.
Але нічого, верне Рюрик й знов
Він спробує Аскольду щось утнути
Аби зі столу, врешті-решт зіпхнути.
Як доведеться – то й пролити кров.

І знов не так все склалось, як хотів.
Не знати й звідки новина примчала,
Що Рюрика в бою мечем дістали,
Він від тієї рани кров’ю сплив.
Ту новину із міста принесли,
Вона там цілий день уже гуляла.
Людей по місту купками збирала
І всі розмови вголос вже вели.
Не так, як то бувало і раніш,
Впівголоса, варяги щоб не чули.
А вголос… Войовничі надто були.
Хтось мав сокиру, хтось вже витяг ніж.
Й вороже позирали у той бік,
Де Рюрикове було городище.
Олег на башту піднімавсь повище,
Вдивлявся та вслухався. Хоч і звик
На силу на варязьку сподіватись.
Та що лишилось із варяг отих.
Забрав з собою Рюрик майже всіх,
Тож дуже важко буде відбиватись.
Велів варягам насторожі буть,
Зміцнив ворота, зготував запаси,
Бо потім на усе не буде часу.
Аж раптом чує оклик з башти: - Йдуть!
Піднявся хутко, придивився – так:
Юрба із міста суне галаслива,
Не крадькома, відкрито йдуть, сміливо.
З такою не розправишся, однак.
Підняв варягів, хутко по місцях.
Мечі, сокири, луки зготували.
До бою звичні, слів не розкидали,
Хіба що зблідли трохи із лиця.
Аж ось юрма під стінами уже.
На стіни лізуть, тиснуть на ворота.
І у варягів почалась робота –
Життя мечами відбирать чуже.
На землю полилася перша кров.
Від натиску ворота затріщали.
Проте навалу поки ще тримали,
Хоч ті і налягали знов і знов.
Олег і сам вхопився за меча.
Тут кожна пара рук у поміч буде.
Та намагався устигати всюди
І вів себе спокійно, не кричав,
Що всім варягам додавало сил.
Хоч мало їх та не панікували
Та оборону зусібіч тримали,
Бо ж обступила стіни чернь довкіл.
В якуюсь мить, піднявшись на стіну,
Олег юрму окинув галасливу,
Що напирала разом справа, зліва,
Неначе, справді, вийшла на війну.
А вдалині, між декількох беріз
Бояр помітив, купкою стояли.
Юрбі лише накази посилали.
Ніхто у бій попереду не ліз.
Здалеку важко було упізнать
Хто саме звідти черню верховодить.
Хоча…Ото, здається, Мутор ходить.
Так, точно він! До нього всі біжать!
Ех, коб раніше знати про таке?!
А, бач, як гарно весь час прикидався
І Рюрикові в відданості клявся!
Прозріння було б в Рюрика гірке.
Проте, живі ще, може, прорвемо́сь?!
Та і чутки про Рюрика…Чи правда?
Протриматися нині…Дати раду
Та й, може б, уночі втекти вдалось…
Він сумніви подалі відігнав
І знову в бій…Утримати ворота.
Бо тягнуть он вже дуба від болота…
- Тягніть вози скоріше! – закричав,-
Зміцніть ворота! Кидайте важке
Аби їх найміцніше укріпити,
Вони пороком будуть зараз бити!
Зіб’ють – тоді становище гірке!

Юрба під стіни дуба притягла,
Розгойдувати й бити разом стала.
Не укріпили – вже б ворота впали,
А так юрба їх збити не змогла
Одразу. Та від кожного удару
Залізо гнеться і тріски летять.
До вечора, мабуть, не устоять…
Хоча…вже сонце опалило хмари
На заході, червоним узялись.
Можливо, все ж протриматися вдасться.
А уночі спастися від напасті.
Ворота б до часу́ не піддались?!
І раптом щось змінилося. Ураз
Затихли крики, змовкли і удари,
Немов на землю опустились чари.
Неначе хтось спинив зненацька час.
А потім крики ще гучніш знялись,
Тривожні крики, розпачу і страху.
Олег на стіну скочив одним махом
І в сутінки вечірні подививсь.
Юрба за мить відхлинула від стін
І в паніці до міста подалася.
За нею лише курява знялася.
Від Волхова варязький мчав загін…

У гніві Рюрик милості не знав,
Рубав усіх, хто потрапляв під руку,
Щоб на майбутнє іншому наука.
Коня під стіни Новгорода гнав.
Його варяги вслід за ним неслись
І всіх зустрічних також не жаліли –
Топтали кіньми та мечами били.
Звідкіль лише, як привиди, взялись?
Чернь розбігалась, наче пацюки.
Бояри зникли, мов їх і не було,
У новгородські вулиці пірнули.
Хай чернь збирає урожай гіркий.
Здолавши опір, Рюрик повернув
У свій дитинець. Далі розбереться.
Комусь ще відповісти доведеться,
Коли причетний якимсь боком був.
Олег велів ворота відчинять
Щоб князя з його воями впустити.
Вози вдалося швидко відкотити
Та довго всякий мотлох прибирать.
Та все ж зі скрипом скоро відчинили.
- Як ви тут? Що з Єфандою? – спитав
Найперше Рюрик, як у двір попав.
- Все добре, княже. Ми їх не пустили.
Єфанда в себе в теремі сидить.
Хіба що потривожилася трохи.
Бо ж їх тут накотило, як гороху.
- Нічого, їм ще прийдеться жаліть.
От відпочину трохи й розберусь:
Хто колобродив, ну, а хто під’южив.
Холопові дістанеться і мужу,
Хіба що знову подадуться в Русь.
Ти хоч когось примітив із мужів,
Щоб було з кого першого спитати?
- Не знаю… Черні тут було багато…
Зі знатними я, правда, не дружив,
Тож особливо і не знаю їх.
Хоча, мужів під стінами не бачив.
Чернь, за якою шибениця плаче.
Та й та он драла дала з усіх ніг.
Тепер-но, спробуй, всіх перелови.
Розбіглися, як пацюки по норах.
- Нічого, ми їх витягнемо скоро.
Не зносити проклятим голови. –
Вже одізвався Рюрик від дверей,
Спішив скоріш побачити Єфанду.
Олег тому був надзвичайно радий,
Бо ж сумнів душу кігтями дере.
І хочеться про Мутора сказать,
Якого він між заправил помітив.
І щось шепоче, начебто: «Мовчи, ти…
Згодиться ще». Тож вирішив мовчать.

18
Поки уся та колотнеча йшла,
Із Новгородом Рюрик розбирався
І корчував усе «коріння зла»,
Призвідців відшукати намагався,
Аскольд, тим часом, кривичів здолав.
Негарні вісті з півдня прилетіли:
Союз розбитий і Смоленськ упав
І знов Аскольд у Києві у силі.
Докупи склавши всі ті «два» і «два»,
Олег дійшов до висновку такого,
Що то Аскольд все організував,
Ніяк цей бунт не обійшовсь без нього.
Й не дивно, бо ж вже скільки втікачів
Із Новгорода в Києві сиділо,
Де не дістануть Рюрика мечі.
Але ж вони вернутися хотіли.
А скільки ще їх залишилось тут
Тих, хто хотів би Рюрика звалити.
Тож скорчувати все коріння смут
У Рюрика не вийде. Слід зуміти
Якось знайомства з ними завести.
Колись згодиться. З кого би почати?
Навести, так би мовити, мости,
Щоби людей своїх між ними мати?

Коли, нарешті, Рюрик вгомонивсь,
Бо усі винні скарані належно,
А Новгород ще вівся обережно,
Щоб знову гнів у князя не зродивсь,
Олег узявся нову плести сіть,
Тепер уже на Рюрика. Хто знає,
Що Новгород попереду чекає?
То лиш богам дано все зрозуміть.
Але боги богами та йому
Теж про майбутнє слід своє подбати,
Щоб потім лікті дарма не кусати,
Що упустив щось, не зумів… Тому
Таємно, щоб про те ніхто не знав,
Олег узявся виходи шукати
На тих, хто зможе у пригоді стати,
Коли би необхідний час настав.
Найперше – Мутор. Рюриковий гнів
Його минув. Як викрутився, клятий,
То лиш богам одним, напевно, знати.
Але зумів, бач, викрутивсь, вцілів.
Отож в якиїсь із звичайних днів
Подавсь Олег, сказав, на торг, неначе.
А сам тихцем, аби ніхто не бачив,
До двору того Мутора прибрів.
Постукав у ворота, розбудив
Собак, які на сонці вигрівались.
Вони шалено валувати взялись,
Поки їх воротар не зупинив.
На того крикнув та ціпком того
Примусив хутко в буді заховатись.
Тоді вже з-за воріт і став питатись:
- Чого тобі? – Господаря твого!
- А хто такий? Бо вештаються всі,
Господаря від справ відволікають…
- Скажи, що я нагальну справу маю.
Скажи, що гість важливий із Русі.
Поки той до господаря ходив,
Олег на усі боки роззирався.
Що хтось побачить тут його - боявся.
Нарешті, хтось ворота відчинив:
- Ходи зі мною, - та й повів у дім.
Сидів боярин в темряві кімнати,
Дивився пильно, пробував вгадати,
Напевно, шостим відчуттям своїм,
Що то за гість і з чим він завітав.
Олег не став час да́рма витрачати:
- Нам би без свідків слід порозмовляти.
Махнув боярин і слуга пропав.
- Ну, то кажи, Олеже, що хотів?!
- Ти мене знаєш? – Хто ж тебе не знає.
Ми свої очі й вуха всюди маєм.
Знання завжди поможе у житті.
То що ти хочеш? – Рюрика звалить!
- Ти не жартуй! – Які у біса жарти.
- Тебе, мабуть, віддати князю варто!
- А ти не поспішай того робить.
Я ж знаю – хто цим бунтом керував.
Та і тебе серед голоти бачив.
- Ну, коли так, то просто вбити, значить…
Ніхто ж не бачив, як ти завітав.
- Дарма ти так. Я ж не дурний зовсім.
Коли зі мною трапиться нещастя,
То й голові твоїй слідом упасти…
Я, звісно, що потурбувався тим.
Задумавсь Мутор. Видно, так і так,
Не зможе він уникнути розмови.
Та, врешті решт спромігся все ж на слово:
- Ти, бачу, передбачливий, однак?!
- Тим і живу…То будем говорить?
- Ну, звісно ж, будем. Де подітись маю?
Але нічого ще не обіцяю.
То, як ти кажеш? Рюрика звалить?

19
У Рюрика щасливий нині день,
Єфанда йому сина народила.
У нього, наче, появились крила,
Душа співала радісних пісень.
Після двох доньок син у нього є,
Його надія і його відрада,
Є кому владу передати в спадок.
Тож недарма прожив життя своє.
Він шаленів від думки, що є син
Ще й через те,що син йому відкриє
Можливість звоювати врешті й Київ.
Отож і був удвічі радий він.
Єфанді, як до того й обіцяв,
Віддав в віно Іжору і округу.
І шепотів Олегові, як другу,
Щоб той вже шлях на Київ торував.
Олег із тим не надто поспішав,
Чекав, звичайно, слушної години.
Він саме вчасно вдарити повинен,
Бо шанс для того лиш один і мав.
Тож треба було гарно зготуватись,
Щоб той удар єдиний нанести.
Когось же мав з собою повести,
Щоб на ту силу в Києві спиратись.
Тому дружив із Рюриком. Годив
Йому у всьому, «розумів з півслова»,
Доручення був виконать готовий,
Що б йому Рюрик був не доручив.
Й настільки став він князеві «своїм»,
Що Рюрик вже без нього й не обходивсь.
Уже й поміж варягів верховодивсь,
Як треба – у похід дружину вів.
Із Мутором зв’язків не поривав,
Велів таємно сили гуртувати,
А, головне - із Києвом тримати
Зв’язок постійний, щоб усе він знав,
Що робиться у стольному тім граді.
Бо ж біглих новгоро́дців там було
Від Рюрика велике вже число.
Вони своїм допомагали радо.
Окремо через київських купців,
Які з товаром часто прибували,
Вони зв’язок з Путятою тримали.
Тож знав Олег звідтіль новини всі.
Аскольд все більше з часом підпадав
Під вплив чужої для народу віри.
Вже храм задумав ставити допіру,
До Хорса шлях травою заростав.
Вже і бояри слідом потяглись,
Найвідданіші, правда, лизоблюди,
Яких не надто й поважали люди.
Порядніші ще поки стереглись,
Тримались віри прабатьків, ходили
На треби до старих своїх богів.
Діла Аскольда викликали гнів
В жерців, які ті требища хранили.
Тож, звісно, виливався гнів отой
В висловлюваннях супроти кагана.
Колись той гнів: чи пізно, а чи рано
В щось більше може вилитись. Ніхто
Не сміє зневажати так богів,
Які народ від зла оберігають.
Адже боги за зрадництво карають
Й не лише на кагана пада гнів,
А весь народ страждатиме з того.
Отак жерці з народом говорили
І до Аскольда ненависть творили,
Щоб врешті-решт і скинути його.
Отож Олег на півночі чекав,
Коли в народу врешті гнів прорветься
І для Аскольда смертю обернеться.
А то вже скоро буде – відчував.

20
Не все так, як задумано іде,
Бо доля норовливою буває
І часто найдорожче відбирає,
Коли того ніхто зовсім не жде.
Не встиг Олег племіннику зрадіть,
Не встиг Єфанду з сином поздоровить,
Омріяти щасливі плани нові
І чашу спільну з Рюриком розпить,
Як повитуха вістку принесла,
Що почалась в Єфанди кровотеча.
Хоча спинити кров у неї є чим
Та втрата надто сильною була.
Тож невідомо – виживе чи ні.
Олег бігом із Рюриком помчали.
Єфанда зовсім білою лежала
Лиш очі ще світилися одні
Життям. Легеньку руку підняла,
Як чоловіка і Олега вздріла,
Устами усміхнулася несміло:
- Пробач…Я все зробила, що змогла…
І змовкла. Очі вкрила пелена
І дихання назавжди зупинилось.
Олег і Рюрик з відчаєм дивились,
Як їх навіки кидає вона.

По смерті найріднішої з людей,
Які були у нього на цім світі,
Не міг Олег нічого їсти й пити,
Не міг від горя дітися ніде.
Весь помарнів і на обличчі зблід,
Ходив, нікого навкруги не бачив.
Часом не міг утриматись від плачу
І проклинав від того білий світ.
Та проминуло врешті кілька днів
І він зумів себе узяти в руки,
Зборов свої важкі душевні муки,
Вспокоїв серце і таки ожив.
Сестру не вернеш, а життя іде.
Є ще племінник – то його надія.
Коли він мрії втілить не зуміє,
То вже в житті нічого не знайде.

Найперше, що надумав він зробить –
Собі з дороги Рюрика прибрати.
Все, що від нього можна було взяти -
Олег узяв. Тож далі поряд жить
Немає сенсу. Тільки заважа.
Питання лише – як його прибрати,
Щоб для варягів винним в тім не стати.
Сваритися із ними не бажав,
Бо ще надії певні мав на них.
Отож ізнову з Мутором зустрівся
І планами своїми поділився.
Хоч Мутор був, звичайно, не із тих,
Хто всьому, що говорять, довіря.
- А що я за ту поміч буду мати?
- Посадником допоможу я стати,
Як стану князем. Закінчиться пря,
Яку затіяв Новгород із князем.
А з часом і варягів приберу.
- Я щось не розумію твою гру?!
Ти не сприймай, будь ласка, за образу.
Як ти варягів звідси прибереш,
То як же будеш в місті князювати?
Хто буде край, урешті захищати?
- Я бачу, що тебе не проведеш.
Я не збираюсь в місті князювати.
У мене плани взагалі на Русь.
З варягами туди й переберусь.
Сюди ж залогу можу надіслати,
Яка і буде місто захищать
По ряду, який ми з тобою разом
Заключимо, повір мені, одразу,
Як зможе Ігор – мій племінник стать
В Русі каганом. От і всі діла.
То допоможеш Рюрика прибрати?
- В таких умовах гріх не помагати.
Тож викладай – який у тебе план.

21
Гінець стрімкий до князя прилетів
Із вістю, що прийшли варяги з моря.
Їх лодії з’явились на Іжорі.
А нині вже, напевно, на путі
До Ладоги. А в Рюрика якраз
Живіт схопило, що немає моці,
Важкою біллю віддавало в боці.
Який із нього для походу князь?
Тож викликав Олега і велів
Дружину взяти та із нею мчати,
Щоб Ладогу надійно захищати.
До Ладоги, як верхи, кілька днів.
Та ще й Олег не надто поспішав,
Немов боявся в засідку влетіти.
Бо можна й зовсім не вернутись звідти,
Ніхто ж бо планів ворога не знав.
Та сторожились увесь час дарма.
У Ладозі усе спокійно бу́ло,
А про варягів прийшлих і не чули.
Олег, хоч до тих слів довіру мав,
З дружиною проїхався туди,
Де, начебто, варягів тих стрічали.
Та і слідів ніде не помічали.
Повинні ж бути хоч якісь сліди?!

Розлючені верталися назад
І в Ладозі ще новину узнали,
Що Рюрика на світі вже не стало.
Помер від чогось. У печалі град.
Коли Олег у Новгород прибув,
То Рюрика уже і поховали:
Велика спека – довго не тримали.
І Новгород увесь в печалі був.
Хто в справжній, хто прикинувся. Однак,
Олега, наче князя свого стріли.
Варяги, може, того й не хотіли.
Та ж Рюрика не вернеш вже ніяк.
А той Олегу більше довіряв.
А син його – іще мала дитина.
Хтось має верховодити в дружині?
Отож ніхто перечити не став.

22
Минала третя врешті-решт зима
Відтоді, коли Рюрика не стало.
Олег надійно Новгород тримав,
Варяги собі волі не давали,
Як то колись при Рюрику було.
Олег не надто панькався із ними,
Хоча багато часу й сил пішло,
Щоб їх приборкать. Справами отими
Він і займався. Слід, проте, сказать,
Що злі варяги не були на нього.
Він вмів узяти, але вмів і дать,
Дарма ніколи не карав нікого
Та по заслугах завжди воздавав.
Прибрав, звичайно, кілька непокірних,
На кого зуб з минулого ще мав.
Лишились ті, хто був для нього вірним.
А ще в військовій справі мав талан,
Чого найперше і потрібно воям.
Чим більша здобич і чим менше ран –
Тим більше піде воїв за тобою.
Він і водив. Як тільки ворог взнав,
Що вже немає Рюрика на світі,
Уже в те літо перший і примчав
Варязький конунг аби поживитись.
Він сподівався на легкий похід.
Але сторожа, лиш вітрила вздріла,
Послала вістку і пустилась вслід,
Щоб знати, куди йде ворожа сила.
А ті велись, мов на своїй землі –
Ліси одні та болота навколо.
А в них же конунг славний на чолі,
Що не вертав без здобичі ніколи.
Було таке…Але ж то лиш було.
Не слід зарані здобичі радіти.
Бо уже військо з Новгорода йшло
Аби прогнати їх з чужого світу.
І уночі, як стан варязький спав,
На них зненацька вої й налетіли.
Хто встиг – той меч у відчаї хапав…
А тут драккари запалахкотіли.
Металися находники весь час
Поміж вогнями тими і мечами.
Нікого майже їхній бог не спас,
Хоча про поміч увесь час кричали.
Дісталась здобич воям чимала,
Мабуть, когось іще пограбували,
Поки сюди дорога привела.
Своїх же зовсім вбитими не мали.
Так – кілька ран не надто і важких.
Такого князя як не шанувати?!
Олег же гордо позирав на них,
Відчув, що став, нарешті князювати.

23
І поповзли по Києву чутки:
Аскольд узагалі із глузду з’їхав,
Мабуть, попам ромейським на потіху
Урешті-решт надумався-таки
Загнати всіх в свою чужинську віру,
Порушити прадавніх всіх богів
Та викликати їх страшенний гнів.
Вже, наче й день він визначив допіру.
Немов мурашник, Київ зворушивсь.
Народ почав на вулицях збиратись,
З ненавистю на Гору озиратись,
І крики гнівні навкруги неслись.
Дзвін вічовий ударив на Подолі,
Скликаючи на раду весь народ.
На мить затихли гнівні крики й от
Весь люд на гору потягнувсь поволі,
Де при Перуні поле вічове.
Збиралися під стінами дитинця
Всі гнівом переповнені по вінця.
Дзвін і кагана на те віче зве.
Відкрилися ворота і ось він
З кагановою лише булавою
(Ніхто на віче не приносить зброї)
Ступає без дружинників один.
Затихли крики, мов утишивсь гнів.
Усе ж каган, вже стільки літ над ними.
Хоча очами проводжали злими
Ненависті вогонь в них пломенів.
Пройшовши крізь розгнівану юрму,
Каган перед старійшин зупинився,
Їм мовчки, як належить, уклонився.
Вони в отвіт вклонилися йому.
Ступив тоді найстарший перед ним
І голосом суворим запитався:
- Чи то, кагане, правда – ти зібрався,
Тим богом налаштований своїм,
Весь люд полянський скоро охрестити?
Каган помовчав трохи: - Саме так.
Пора вже зрозуміти всім, однак –
Настав кінець тепер старого світу,
Кінець старих, прадавніх ще богів.
Вони безсилі перед новим Богом
І всі ми, врешті, прийдемо до Нього!
Стріпнувся разом натовп від тих слів.
Знов крики гнівні навкруги знялись.
Старійшина лиш посох зняв угору
І крики ті утишилися скоро:
- Народ того не хоче. Подививсь!
- Народ поки не може зрозуміть
Того, що розуміють мудрі люди –
Христова віра запанує всюди
Й того уже нікому не змінить!
- То ти не тільки зрадив всіх богів,
Яким ще предки наші поклонялись,
Ви разом з тими «круками» зібрались
Зманити люд аби небесний гнів
Упав на світ наш, винищив дотла,
Щоб не було старого і малого?!
Зречись, кагане, того свого бога,
Аби біда у край наш не прийшла!
-Ні, не зречуся! Й не проси того!
Я порятую темні ваші душі!
У гніві натовп на кагана рушив,
На порох ладен стерти був його.
Старійшина знов посох свій підняв
І натовп мимоволі зупинився.
Старий кагану в очі подивився:
- Ти остаточне рішення прийняв?
- Так! – голосно той видавив із себе.
- Ну, що ж, кагане, коли так воно,
То нам усім лишається одно –
Забрати княжу булаву у тебе.
Або до віри нашої вертай,
Старим богам прадавнім уклонися
І перед ними чесно повинися,
Або тепер же булаву віддай!
Каган завмер, задумавшись на мить,
Неначе в ньому сумніви боролись
Й над натовпом піднісся його голос:
- Ну, що ж, от ваша булава – беріть!

24
Із півдня вісті різними були,
Але вселяли чималі надії.
Народ все більше на кагана злий,
Бо той повсюди нову віру сіє.
Богів прадавніх вже не визнає,
І сам не ходить й інших не пускає.
Будує нове капище своє,
Що храмом, як ромеї називає.
От-от ввірветься на Русі терпець
І вибухне вона народним гнівом,
Покінчить із Аскольдом, накінець…
Олег чекає мить оту щасливу.
І дочекався. Якось навесні
До Новгорода лодія пристала
Із Києва. Із міста на коні
Бояри зразу вісника прислали,
Що прибули, нарешті, сли з Русі,
Щоб Ігоря до Києва прохати.
Олег, почувши аж на лаву сів,
Неначе зовсім сил не мав стояти.
Він тої вісті стільки літ чекав,
Що і тепер повірити не в силах.
Але прийшов до тями, хутко встав,
Велів, аби тих посланців пустили.
Сам Ігоря принести повелів,
У одяг найдорожчий одягнути.
Щоб, навіть, думки не було у слів,
Що недостойний той за князя бути.

Коли в світлицю слів тих увели,
Олег уже чекав з суворим видом.
Вони йому вклонятись почали,
У відповідь і він вклонився слідом.
Спитав, що їх до міста привело,
Де випало для нього князювати.
Їм ніяково, начебто було,
Бо по світлиці стали розглядати.
Олег усе прекрасно зрозумів
Та їх хотів розгубленість побачить.
Один, нарешті, наперед ступив:
- Ми з Києва прибу́ли слами, значить…
Прислало віче київське до вас,
Просила також і боярська рада,
Оскільки князь Аскольд покинув нас,
Нехай на стіл князівський Ігор сяде.
Отож вклонитись хочемо йому
І особисто в Київ запросити.
Та щось його не бачимо. Чому?
Олег не став нічого говорити,
Лиш непомітно голову схилив
В ту ж мить в світлицю двері відчинились
І князь майбутній сторожко ступив,
За ним варяги миттю вихопились,
Тривожно озираючись навкруг,
Чи часом хто бува не зазіхає,
Мечі не випускаючи із рук.
Побачили, що небезпек немає
Й над Ігорем завмерли. А Олег
Малого миттю підхопив на руки.
- Він піде в Київ княжити, але…-
Завмер на мить. А серце в грудях стука,-
Перуном покляне́теся, що ви
І справді його маєте за князя!
А ні – то не зносити голови!
Я сольство ваше вигублю одразу!
- Та що ти, княже?! Як то може буть?
Дамо ми клятву і не сумнівайся!
У Києві на князя дуже ждуть
Так, що ти вже від нас не відмовляйся.
Бо як без князя? – Де ж Аскольд подівсь?
- Прогнали, княже. Так боги веліли.
До віри, до чужинської вчепивсь,
Боги скарати весь народ хотіли.
Хіба ж терпіти можемо отак.
Отож зібралось віче і прогнало.
- То він живий? – Покараний і так!
В Угорському засів…Хіба то мало?
- А як ізнов повернеться? – Та ні!
Його вже Київ не прийме, одначе…
- Ну, що ж, в Перинь поїдемо при дні,
Перуну покляне́теся й … побачим.

25
Посольство раде в Київ відбуло,
Олег же із посадником зустрівся,
Багато треба вирішить було,
А час для того майже не лишився.
- Як бачиш, Мутор, полишаю град,
Як обіцяв. На Київ відбуваю.
Давай гарненько обговорим ряд,
Яким посадник керуватись має.
Ви князем звати можете його –
То ваша справа. То вже не важливо.
Ми будем присилати вам свого
І,навіть, з роду княжого, можливо.
Поки залишу сотню із варяг,
Нехай порядок стережуть у краї.
Вони служити будуть не за страх –
За совість, бо за то із них спитаю.
З Русі дві сотні потім ще пришлю
В залогу із посадником, звичайно.
Тримати ряд підписаний велю.
А, коли що, повідомляй негайно
І я управу віднайду на них.
Три сотні гривен будете збирати
На ту залогу кожен рік. На всіх.
Можливо, щось ти хочеш запитати?
- Князь має роту перше принести
Перед Перуном, що служити буде
Свободі краю. То покон святий…
- То ваше право. Так і скажеш людям.
На Київ же давати будете
І ви, і меря й кривичі щоліта
Дві тищі гривен данини за те,
Що, в разі чого, зможем захистити.
І що залогу виділяєм ту.
Назавтра скличеш в Новгороді віче,
Бо ж ніколи мені товктися тут…
- Звичайно, княже, під обід і скличу.

Дзвін забасив над містом вічовий,
Скликаючи весь вільний люд на раду.
Ніщо не могло стати на заваді.
Бо ж, може доведеться стать на бій
З находниками чи то мор якийсь
Завезли раптом із чужого краю.
На вічі кожен все про те узнає,
Отож кидай усе і не лінись,
Бо будеш аж під стінами стояти.
Той, хто шустріший, всі займе місця,
Не будеш, навіть, бачити лиця,
Хто перед людом буде виступати.
Тож хутко всі покинули діла,
На вулицях з’явились юрми люду.
Питалися: що ж там на вічі буде?
Іще й цікавість всіх скоріш вела.
На площі ніде зайвого ступить,
Настільки там багато збилось люду,
Шепочуться,кричать, горлають всюди –
То віче новгородськеє шумить.
Аж ось і бирич вибравсь на поміст,
Навкруг якого віче і стояло.
- Давай хутчій! – зусюди закричали,-
Скоріше викладай, що там за вість!
А бирич озирнувся на юрму
І басом, наче з діжки, одізвався:
- Люд новгородський, ти увесь зібрався?
- Увесь, увесь! – відкликнулись йому.
- То слово я посаднику даю.
Він вже розкаже, чому вас позвали.
Посадника у місті добре знали,
Тож гомін стих. Посадник, наче в’юн,
Худий, як тріска, вибрався нагору.
Розправив свою бороду густу:
- Люд новгородський! Ми зібрались тут,
Хоча роботи вдосталь у цю пору.
Але нагальна справа. Скоро князь
Із княжичем на Київ відбуває.
Він слово особисте до вас має.
Послухаємо? –й тихо, - Піднімайсь.
Олег піднявся слідом на поміст,
Вклонився низько, озирнувсь юрбою:
- Люд новгородський, говорю з тобою,
Аби важливу передати вість!
Ви чули вже, що Київ зажадав,
Щоб Ігор-княжич був у них за князя.
Я, зрозуміло, їду із ним разом,
Щоб хтось малому шкоди не завдав.
Беру своїх варягів, хоч не всіх.
Але того, здається, що замало.
Просив би вас, аби у поміч дали
Мені охочих з тисячу своїх.
Найперше, усіх кривичів зову,
Що від Аскольда мусили втікати,
Коли йому Смоленськ вдалося взяти.
Я ж, все одно, повз місто попливу.
Як раптом там не схочуть визнавать
Нового князя – місто станем брати.
Місцеві будуть нам допомагати,
Коли свої почнуть про те прохать.
Але прошу не кривичів одних.
Словени, меря, чудь і весь – хто хоче,
Я до дружини вас візьму охоче.
Достатньо буде здобичі для всіх.
Я обіцяю, що ніхто із вас
В майбутньому про те не пожалкує!..
- А хто ж за князя буде? – раптом чує, -
Хто ж від варягів оборонить нас?
- Не переймайтесь! Трохи потерпіть!
Я вам пришлю і князя, і дружину!
Вони по ряду будуть вам служити!
Лише тепер мені допоможіть!
- Поможем! Згода! – по юрбі знялось,-
Збирайся, княже, буде тобі поміч!
Тож віче і закінчилось на тому,
Все, що хотів, Олегові вдалось.

26
Кілька десятків лодій відпливли
Від пристані. А вже на середині
Ріки свої вітрила підняли.
Мов зграя птахів розібрались чинно
І подалися вслід за головним
По Волхову, шлях у Ільмень тримали.
Вже скоро і сховалися вони
З очей. А місто все ще проводжало.
Ще купками стояли де-не-де,
Вдивлялися у далеч, гомоніли,
Коли ж Олег до Києва дійде?
Чи вигорить його велике діло?
А він, тим часом, у човні стояв,
Тримав малого Ігоря і думав:
Чи правильно, насправді, учиняв,
Чи то його покликано для глуму?
Можливо, він занадто поспіша,
Не знаючи, як в Києві насправді.
І билася сполохано душа,
Немов величним мріям на заваді.
Здолали Волхов і Ільмень пройшли,
По Ловаті угору піднялися,
Там волоком човни перетягли,
Притоками-протоками пройшлися.
Ще один волок, скоро і Дніпро.
Тут до Смоленська вже подать рукою.
Перш, ніж іти, дізнатись треба про
Те, що у місті робиться. Рікою
Човном спустились кривичі його
Із тих, що своє місто добре знали.
Роздивляться хай: що там і чого,
Чи часом на них пастка не чекала.
Переговорять із людьми тихцем.
Як доведеться місто боєм брати,
Щоби місцеві знали вже про це
І русам не взялись допомагати.
Сам же Олег у лодіях пристав
До берега дніпрового, спинився,
Поставив стан у лісі і чекав,
Поки б, нарешті, вісник появився.
Велів в огні палити лиш сушняк,
Аби здалеку не помітно диму.
А сам не міг вспокоїтись ніяк,
Не знаючи, як далі воно йтиме.
Виходив аж до лодій і стояв,
Вдивлявся в нешироку гладь дніпрову.
Він же Дніпро зовсім інакшим знав.
Таким широким!.. Супив свої брови
У роздумах про власне майбуття,
І про Дніпро, Смоленськ та інші гради.
Мінялося усе його життя,
А він не знає – радий чи не радий.
Нарешті, човен. Слідом ще один.
Велів сторожі воїв піднімати
Та шикувати берегом заслін,
Як раптом ворог здума нападати.
Та ще здалеку крики донеслись:
- Все добре, княже! Слів вели стрічати!
В човні другому люди піднялись,
Як видно, що одягнуті багато.
Олег махнув рукою: - Підгрібай!
Човни, нарешті берега приткнулись.
Переступили люди через край,
Обличчям до Олега обернулись,
Вклонились низько: - Ти Олег, мабуть,-
Найстарший мовив,- А де князь наш Ігор?
Олег всміхнувся: - Зараз приведуть!
І враз, неначе розтопило кригу,
Як вийшов Ігор, зовсім дитинча,
Та притуливсь мерщій до дядька свого.
Олег до нього: - Княже, зустрічай!
Смоленськ тобі схиляється у ноги.
А далі строго запитав у слів:
- Як там залога руська? Чи готова
Прийняти князя? Знати би волів.
Чи то дитинець брати мусим знову?
- Залога та за стінами сидить.
Чутки гуляють, що намісник княжий,
Посажений Аскольдом , не велить
Стрічати князя – не законний каже.
Поки дружина слухає його
Та, думаю, як князь у місто ввійде,
На його бік перебіжить бігом,
Відчинить браму. Їй діватись ніде.
- Що ж, коли так, рушаємо тоді.
Агов, дружино, в лодії сідаєм!
Та в місті без бешкету щоб, глядіть!
Бо я за то суворо покараю.

27
І ось поперед ними вже Смоленськ,
Високі стіни і могутня брама.
Народ на берег висипав увесь
Хто просто подивитися, хто з крамом.
Шумить народ та князя вигляда,
Бо ж хто іще коли його побачить.
В очах нема від страху і сліда,
Не як заброд яких стрічають, значить.
На стінах теж набилося усіх,
Та з висоти на князя споглядають.
Олег глядить, щоправда, не на них.
За стінами дитинець бути має
І там залога руська. Слід її
На сторону свою переманити.
Чого із ними битись – то ж свої.
Їм доведеться й далі тут сидіти,
Але вже князя Ігоря ім’ям.
«З моєї волі, правда! - усміхнувся, -
Піду, напевно, розмовляти я».
- Я до залоги! Скоро повернуся!

Юрма мов розчахнулась перед ним
І пропустила у ворота міста.
Спинив дружину порухом одним:
- Я розберуся сам! А ви не лізьте!
Неспішно вгору вулицею йшов
Аж доки під дитинцем не спинився.
Страх, що сидів, поволі відійшов,
Упевнено нагору подивився,
Де сто́впилися вої. Мовчки всі
За ним з високих стін спостерігали.
Ніхто нічого вимовить не смів.
На його слово, певно, всі чекали.
- Я – князь Олег,- відкашлявшись почав, -
На Київ їду, князя супроводжу.
Від вас другої зустрічі чекав.
Чому ви налаштовані вороже?
Чи князя свого не визнаєте?
Піти готові проти його волі?
Тут зі стіни озвався хтось на те:
- Чого нам його слухати?! Доволі!
- Чекай! Чекай! – озвався хтось другий,-
Ти ж князем тут посаджений рядити,
Та ж в Києві вже буде князь новий.
Старому ти збираєшся служити?
А ми служити поклялись Русі.
Ти підбиваєш нас усіх на зраду?
І загуділи, зашуміли всі.
Другий озвавсь: - То князь у місті? Правда?
- Так, князь зі мною, - одізвавсь Олег.
- А як нам знати, що то без обману?
Ми, звісно, тобі віримо… але
Чим доведеш? Олег навколо глянув,
Дістав меча, у землю устромив.
Поклавши руку на руків’я, мовив:
- Клянуся Хорсом, - вгору очі звів,-
Що, коли мовлю неправдиве слово,
Хай оцей меч скара на смерть мене!
Хай Хорс із неба спопелить промінням!
Хай сто нещасть мене не омине!
Хай Хорс не подарує мені сина!
Не мати сина – то для роса все,
Кому меча у спадок передати?
Хто ім’я роду далі понесе?
Ні, рос таким не буде жартувати.
І брама, заскрипівши, подалась.
Зайшов Олег. Там вої вже чекали.
Стояв посадник, мовчки озиравсь,
Не знаючи, що буде з ним надалі.

28
Прийнявши місто, перше, що вчинив
Олег - свого посадника поставив,
Щоб той залогою і містом правив.
Старого, ще аскольдова – звільнив
Та не скарав. Плодити ворогів
Поза спиною зовсім не збирався…
Тепер, як шлях на Київ відчинявся,
Потрібні зовсім засоби другі.
До себе привертати слід людей,
Робити їх опорою для влади.
І лише тих, хто стане на заваді,
Його покара врешті-решт знайде.
Облаштувавши у Смоленську все,
Що було треба, подалися далі
Дніпром униз, бо ж в Києві чекали.
І от стрімка їх течія несе
Униз крізь землі кривичів, які
В лісах своїх непрохідних таяться.
Вони супроти виступить бояться,
Лиш поглядають з берегів ріки,
Із-за кущів, щоб не помітно було.
Бо ж в лодіях – то зовсім не купці,
Які пливуть частенько по ріці.
Аскольдову науку не забули.
Лишаються позаду береги,
Міста і села, що понад рікою.
Дорога зовсім не була легкою,
Бо ж по лісах навколо – вороги,
Ще Руссю не покорені поки.
Усе то ще попереду чекає.
Стрімка вода до моря утікає
Так само, як минає час стрімкий.
І на собі ці лодії несли,
До смерті чи до слави – невідомо.
Стрибожі внуки дули без утоми
Навстіч та зупинити не могли.
Позаду уже кривицька земля.
Радимичі з кущів вже визирають,
Вони над Сожем свої села мають.
Дніпро їх течією розділя
З дреговичами, що з боліт своїх
Теж хижим оком мандрівців пантрують,
Лиш тільки весел тихий скрип почують.
Але Олегу нині не до них.
Там попереду Любеч, де сидить
Посадником (Олег то добре знає)
Його вже давній недруг Фост. Чекає
Аби ножа у спину устромить.
Як зі Смоленськом, тут вже не пройде́.
Фост не відчинить Любеча ворота.
Тут доведеться силою збороти.
Тож як саме ударити і де?
Над цим Олег все голову ламав,
Бо ж знав, що Любеч той не просто взяти.
Там і залоги руської багато
Та й град отой на пагорбі стояв
Високому, прикритий болотами.
Олег у ньому кілька раз бував,
Отож багато що про нього знав.
Хто ж у тилу таке лишати стане?
Вони ж шляхи торгові перетнуть
І треба буде стільки сил докласти…
Ні, Любеч неодмінно має впасти.
Подумать треба, як його здобуть.
Там, де в Дніпро впадає річка Сож,
На березі, нарешті, станом стали.
На раді воєводи всі рішали,
Як брати будуть Любеча. Отож
В жарких розмовах довго сперечались.
Олег, тим часом, мовчки слухав їх,
Коли ж, нарешті, вислухав усіх
І вже якіїсь плани намічались,
Взяв слово: - Друзі, зробимо отак.
Назавтра вранці більшість вирушає
На Любеч лісом. Стерегтися має,
Три дні на теє маючи, однак.
Сюди погляньте, - взявся на піску
Околиці і місто малювати.-
Отут гора, яку Лисиця звати.
Частина заховається в ліску
Поза горою та ні ачичирк.
Ніхто про те не має здогадатись.
Другим же тихо от сюди податись,
Минувши місто. Тут від кручі вбік
Яр тягнеться глибокий і у нім,
Ви маєте сховатись і чекати.
На третій день я маю теж пристати,
Аби на очі показатись їм.
У озеро на пристань не піду.
Там від Дніпра до місті є дорога
Між болотами. Звідти, коли змога,
Я перемовини і поведу.

29
І от на третій день з високих стін
Дві лодії міська сторожа вздріла.
Вони неспішно берега підплили.
Побіг будить посадника один,
А інший з лодій не спускав очей.
Так Фост велів, бо ж вість уже була,
Що десь із князем лодія пливла.
І Любеч не мине вона, ачей.
Поки посадник піднімавсь на стіну,
Із лодій вийшли вої. Перед всіх
Йшов воєвода й на руках своїх
Ніс, як багатство чимале – дитину.
Тут вже і Фост захеканий прибіг,
Лише поглянув, кинув: - Він, проклятий!
Іде, щоб в мене місто відібрати.
Та я не поклонюсь йому до ніг!
Олег під самі стіни не пішов,
Спинився там, де з лука не дострілять
Та й крикнув гучним голосом щосили:
- Відкрийте браму міста! Я прийшов
Із князем вашим Ігорем. Тепер
У Києві він буде князювати.
Я думаю, ви маєте це знати?!
- А що, каган Аскольд уже помер?-
Озвався Фост, - Я щось таке й не чув!
А я Аскольду в вірності поклявся.
А, щоби рос від клятви відмовлявся?
Хіба такий коли випадок був?
І ти дарма, Олег, сюди прийшов!
Бо ти ж ніхто! Не корч кагана з себе!
Хіба що свинар гарний вийде з тебе,
Бо у тобі тече лиш смердів кров!
- Ти все сказав?! - Олег йому на те,-
Та що чекати ще від боягуза!
Боїшся, що прохро́млю тобі пузо!
За стінами, як за́йці сидите!
Що, страшно стати вам на чесний бій?!
Ще ногавиці там не треба прати?
Бо я не довго буду тут чекати,
Ще повернуся в силі чималій
І викурю вас, наче пацюків
З нори. Щоб потім не пошкодували,
Що ви оце таку можливість мали,
Але моїх злякались вояків!
А Фост то блід, а то весь червонів
Та, врешті, не утримався: - До бою!
Я зараз хутко розберусь з тобою
І в лодії твої пущу півнів!
Ворота відчинилися і з них
Дорогою гурт воїнів скотився.
Настільки Фост, напевно, розізлився,
Що попереду своїх воїв біг
Та щось горлав, розмахував мечем.
Не став із себе корчити героя
Олег, тож відійшов за спини воїв.
Бо ж в нього Ігор на руках іще.
Варягам же до бою не звикать.
Щитами миттю шлях загородили,
Мечі дістали. Хоч і в меншій силі,
Та будь-кому готові відсіч дать.
Не встигли ще зіткнутися дві сили,
Іще не встигли задзвеніть мечі,
Як чує Фост, хтось зі стіни кричить:
- Спиніться! Всі назад! Нас одурили!
Спинились роси – що на них чига:
Від міста відрізаючи залогу,
Загін із яру вийшов на дорогу,
А інший вже до брами добіга.
Але сторожа встигла не взівать,
Перед їх носом браму зачинила.
Хоча у місті й невелика сила
Та спробуй-но такий дитинець взять.
Ще й, як проб’ються роси, то тоді
Повік варягам Любеча не взяти.
Велів своїм Фост клина шикувати –
Старі - вперед, позаду – молоді,
Щоб спини зарізякам прикривати.
Сам Фост у перших вгору клин повів.
Загін ворожий проломить хотів,
Щоб далі шлях до міста пробивати.
На стінах вої скупчилися всі,
Дивились з жахом на те поле бою,
Де, зусібіч оточені юрбою,
Йшли побратими. Тільки пил висів
Над отим полем. Все з очей ховав.
Та пил – дрібниця. Той Олег, мабуть,
З богами знався. Поки видивлялись
На поле вої, ззаду вже підкрались
Варяги. Їх же тут не мало буть?
Поки боги сліпили очі всім,
Варяги вийшли з-за гори Лисиці,
За стіни встигли крюками вчепиться
І ось вже роси падають зі стін.
Варязький переможний крик луна
І брама відчиняється поволі.
Тут знов Олег з’явився: - Все! Доволі!
Нащо нам, браття, між своїх війна?
Чи будем марно лити кров отут,
Свої мечі на брата піднімати?
Іще війни попереду багато,
Ще справжніх ворогів мечі знайдуть!
Хто поклянеться Ігорю служить,
Того я не збираюся карати.
Ви можете іще в пригоді стати
І для Русі, а не для Фоста жить!
Фост промовчав. Не по його пішло,
Обвів Олег його навколо пальця.
Тепер йому хоча б живим зостаться.
І від безсилля брало його зло.
Бо його вої, за одним другий
Свої мечі донизу опускали,
Уже бажання битися не мали.
За них Олег у Фоста виграв бій.

30
Узявши град, аби проблем не мати,
Олег свого посадника лишив,
Залогу зі своїх у Любеч ввів,
З собою росів вирішив забрати.
Із Фостом милосердно поступив,
Не став його вбивати чи карати,
Лишив у місті віку доживати
І виїздити в Русь заборонив.
Управившись у всіх ділах отих,
Діждавшись, доки лодії спустились
Дніпром від Сожу, де вони таїлись,
Велів він воям знов сідати в них,
Бо ж Київ ще попереду чекав.
І невідомо, як там його стрінуть?
Які за час цей відбулися зміни?
Хоч наперед вивідників послав
Та досі не вернулися вони,
Тож поки іще все незрозуміло.
Але й чекати вже йому не сила.
Тепер вже і назад не поверни,
Бо там його нічого не чека.
А в Києві?.. Все добре має бути.
Отож велів вітрила розгорнути
І понесла на південь їх ріка.

31
Вже скоро і в Почайну увійшли,
Де пристань була київська відома.
Олег ураз відчув полегкість – вдома!
Хоча іще тривоги не пройшли.
На березі зібралася юрма.
І на обличчях теж тривожність, наче.
Схотіли князя но́вого побачить.
Хоча старійшин поміж них нема.
Мабуть, його чекають на Горі.
Чому його? На Ігоря чекають.
Вони ж бо планів ще його не знають.
Оглянув Гору й зразу подобрів,
Побачивши, що, справді, ті стоять
Біля Перуна. Що ж, підем стрічатись.
Велів малого Ігоря позвати
Аби його собі на руки взять.
Малий ще аби в далеч таку йти.
Тим більше, треба в гору підніматись
По Боричевім, щоб Гори дістатись,
А Боричів усе ж таки крутий.
Узяв варягів кілька та й пішов.
Юрба поперед ними розступалась,
Запитливо з тривогою вдивлялась,
Чи то боялась, що проллється кров?
Олег і сам тривожився про те,
Але ішов упевнено, сміливо.
Бо знав, як перше враження важливо.
А князь малий вертівся, як на те,
З цікавістю навколо озирався,
Бо ж він ніколи в Києві не був,
Але багато про це місто чув,
Отож цікаве пропустить боявся.
Тим часом, вже пройшовши крізь юрму,
Узвозом стали вгору підніматись.
Вже на Горі, варягам залишатись
Велів позаду. Далі вже йому
Із Ігорем слід до Перуна йти,
Не лише аби страх не показати,
Але й покони давні не зламати,
Перун гріха такого не простить.
Хоча Олег лиш в Хорса вірив, та
Тут всі поляни і Перун є богом.
Чужі не допускаються до нього.
Олег дійшов до капища і став.
Стояли перед капищем діди –
Волхви Перуна і старіші люди,
Чекали, як Олег вестися буде –
Не принесе до Києва біди?
Олег вклонився низько тим дідам,
Вклонивсь Перуну тричі, як годиться,
Немов уклавши у свій голос крицю,
Сказав: - День добрий, люди добрі, вам!
Я – князь Олег, а це – племінник мій,
Син Рюрика й жони його Єфанди.
Ви кликали його на князя? Правда?
От він – ваш князь. Поки іще малий
Та виросте, як приймете його
І буде, як належить, князювати.
Чи ви готові Ігоря прийняти,
Щоб мати князя вірного свого?
Один, найстарший видно, одізвався,
Із гурту вийшов, палиця в руках,
Немов огонь палахкотить в очах:
- Ми раді, що, нарешті, ти дістався.
Нам отой Рюрик зовсім ні к чому.
То – син Єфанди і цього достатньо
Аби йому у нас за князя стати.
Отож, як князю, вклонимось йому.
Усі схилились у низькім поклоні.
- Вклонись і ти. – князь Ігорю велів.
На землю його легко опустив,
Аби було так, як велять покони.
А далі знов старий заговорив:
- Малий наш князь, Олег, тобі ж, як брату
Єфанди треба біля нього стати,
Поки він до княжіння не дозрів.
Отож тобі і роту скласти треба
Від імені його, аби боги
Його за князя визнати могли.
Готовий роту скласти перед небом
І перед людом київським? – Авжеж.
Готовий я поклястися богами,
Що буду непохитний з ворогами,
Стоятиму на стражі руських меж,
І віддано служитиму Русі,
Її народу, доки й стачить сили.
З малого князя виховаю смілим,
Щоб він на стіл на отній врешті сів.
А далі вже поклявся він Перуном
І Хорсом – своїм богом на мечі.
Старий князівську булаву вручив,
Як символ влади, а не як дарунок.

Коли, нарешті, закінчивсь обряд,
Спитав Олег: - А де ж Аскольд подівся?
- В Угорському, говорять люди, всівся.
Там піп ромейський йому каже «брат».
- То є недобре! Доки він живий,
То буде смуту сіяти в державі.
Кричати буде , що в своєму праві,
Хотіти буде стіл вернути свій.
І, безумовно, знайдуться такі,
Які йому візьмуться помагати.
А у Русі проблем і так багато.
Щоб нам не мати наслідки гіркі.
- Дивися сам. Бо ж, поки князь малий,
Аскольд тим, звісно, може скористати.
- Чи ж маю право я його вбивати?
Тут волхв Перунів вигукнув: - Убий!
Убий його, бо зрадив він богів,
Чужому богу поклонятись взявся!
Тут над юрбою лемент теж піднявся:
- Убий, аби відвести божий гнів!
Убий його! Убий і не жалій!
Він скільки люду погубив у морі!
Від голоду он скільки було горя!
Убий його! Убий! Убий! Убий!
Почув Олег й задумався на мить:
Яка в народу пам’ять вибіркова.
Згадали, скільки пролилося крові,
А що Аскольд зміг доброго зробить,
Про те забули, наче й не було.
І перемоги, у боях здобуті,
Й багатства, ним звойовані, забуті.
Добро забулось, пам’ятають зло.
Невже те ж саме вчиниться і з ним?
Ніхто і добрим словом не згадає,
А лиш погудить слідом і полає?
Чи ж варто зачіпатися із тим?
Та він думки ті чимскоріш прогнав,
Бо ж, власне, все життя ішов до того.
Не варто повертати з півдороги,
А треба просто братися до справ.
А там вже видно буде – що і як.
Поки ще Ігор виросте, зміцніє,
У тому розібратись він зуміє.
А нині він поступить саме так,
Як вимагає люд та і душа
В самого також досі прагне крові.
- Я чую, люди, добре ваше слово,
Вам його долю, власне і рішать!

32
Знов в лодії розсілись й попливли.
І припливли, і під Угорським стали.
Та до Аскольда вісника послали,
Мовляв, купці із півночі прийшли.
Везуть товар свій з Новгорода в греки,
В Царгород. Зупинилися спочить.
Хотіли б із Аскольдом говорить.
Хай вийде князь, як тут він недалеко…
Аскольд під дубом на пеньку сидів,
Задумливо у далеч видивлявся.
Вже зовсім сивий, немічний здавався.
Мабуть, згадав, як були молоді,
Бо усмішка осяяла лице
І зморшки раптом згладились старечі.
З людиною бувають дивні речі
Й причин не дошукаєшся на це.
Отак його той вісник і уздрів.
Пізнав, бо князя і раніше бачив.
Став далі, покахикавши обачно.
Аскольд поглянув із-під сивих брів:
- Чого тобі? – спокійно запитав.
- Купці послали. Йдуть з товаром в греки.
При березі тут, зовсім недалеко
Купецький караван спочити став.
За старшого Олег поміж купців
Та Ігор-княжич із Олегом разом.
Отож вони удвох просили князя
Аби на берег вийшов їх зустрів.
Просили вийти до свойого роду,
Бо чи ж удасться звидітись коли?
- Чому ж самі у далеч ту пішли?
Чи Новгороду в тім не буде шкоди?
- То, княже, у самих і запитай.
Мене послали вістку передати.
То вийдеш ти? Що маю їм сказати?
- Подумаю хай трохи, зачекай.
Сказав для так, бо зразу зрозумів,
Що то останній шлях для нього буде,
Що там хтось меч устромить йому в груди.
Та він своє життя уже прожив,
Тож не страхався смерті. Лиш хотів
На якусь мить затриматись на світі.
Для чого – й сам не міг то зрозуміти.
Що в нього залишилося в житті?
Ні сина, ні держави, ні жони.
Усе, що мав, в кінці кінців позбувся.
Тепер лиш на минуле озирнувся –
Позаду пустка, мов після війни.
Ніщо його на світі не трима,
Чому ж тоді чіплятися за нього?
- Ну, що ж, - піднявся, - нумо у дорогу,
Бо ж у гостей часу, либонь, нема.

Олег якраз на березі стояв,
Як вісник раптом вигулькнув із-за глоду.
Слідо́м, Олег одразу й не впізнав,
Старий дідусь із палицею,гордо
Піднявши голову, неспішно виступа.
Невже Аскольд? Як сильно він змінився!
І гнів на нього в одну мить пропав.
Олег з Аскольдом поглядом зустрівся.
Не витримав і очі опустив.
- Здоров, Олеже. – хрипко одізвався
Аскольд , - Ти стрітись попросив?!
От я й прийшов. Напевно, зачекався.
- Здоров, Аскольде. Як життя-буття? –
Спитав, аби було чого сказати.
- Нічого, наче… От роки летять.
Ти роздобрів. Нелегко упізнати.
- Та й ти змінивсь. Не жа́ліє нас час.
Ось твій племінник Ігор… - Бачу-бачу.
Обличчям в діда. Уродився в нас.
То він тепер в Русі каганом, значить?!
- Так, він каган, а я тепер при нім
Кормильцем чи наставником, чи князем?
Що нам робити із життям твоїм?
Ти не сприймай слова ці за образу
Та люд тебе убити зажадав.
- Ну, то убий. Чого тоді питаєш?
Я вже ніхто. Нема у мене прав.
І у житті ніщо вже не тримає!
Олег на нього знічено зирнув,
Бо витримати погляду не в силах.
- Мій гнів на тебе вже давно минув.
То просто люди того захотіли…
- Ти ж не ганчірка слухати той люд!
Своя у тебе голова на пле́чах!
То суд людський, то ще не божий суд.
Навчися добре розрізняти речі,
Бо князем так не зробишся повік.
Хоча…який, Олеже, князь із тебе.
Ти був завжди нікчемний чоловік.
Тепер я розумію – було треба
Тебе прибити ще тоді – малим.
Напевно і проблем не мав би нині.
Почувши те, Олег зробився злим:
- Убийте злидня! – своїм воям кинув.
Варяг найближчий устромив меча
Під саме серце. Закотивши очі,
Аскольд в траву валитися почав.
Другий меча підняв, добити хоче.
І тут Олег, неначе враз прозрів:
- Спинись! – і над Аскольдом нахилився,-
Скажи, навіщо ти отак зробив?
Ти ж сам на смерть на власну напросився.
Аскольд всміхнувся: - Все ж…я переграв…-
Зібравши сили, що іще зостались, -
Ти б не… рішився… А мені…пора…
Там вже жона із сином зачекались.
Олег стояв і з відчаєм дививсь
На справу рук своїх. Кров цебеніла,
Від дихання лиш хрипіт залишивсь,
Мертвенна блідість вже лице укрила
Аскольдове . Чи ж він того хотів?
Таки хотів, хоча й не сподівався.
Прибравши перешкоду на путі,
Тепер уже у тому сумнівався.
Вспокоював себе – то Хорс – не він
Віддав наказ. Усе його велінням.
Його ж старанням той лишивсь один
На цілім світі – ні жони, ні сина.
Тепер іще забрав його життя.
Олегові ж з усім цим жити далі.
Ні, на душі не було каяття,
Але і радості з того́ не стало.
Здолавши усі сумніви в собі,
Велів нести убитого на гору.
- Там на горі його і погребіть
Із почестями. Я йому не ворог.

Епілог

Вже стільки літ минуло з тих часів,
Як став Олег при Ігорі за князя.
Юнацькі геть забулися образи,
Бо за роками зовсім посивів.
Вже й Ігор виріс, вже і оженився
На Ользі. Хоч дітей іще нема.
А він усе племінника трима
За юного – на ноги ще не звівся.
Все думав – от нехай ще підросте…
А сам тим часом уже звик до того,
Що на Русі не обійтись без нього.
Можливо і боявся через те
На Ігоря всі справи перекласти.
Бо ж скільки сил і скільки часу вклав,
Щоб Київ справді стольним градом став.
Чи ж зможе він утриматись, не впасти,
Коли візьме князівську булаву?
Хоч бачив, що вже Ігор позирає
На нього скоса. О, він добре знає –
Що недруги сплітають сіть нову.
Вже скільки він тих сітей розірвав,
А ті ніяк не каються. Таємно
На Ігоря взялись впливати, певно.
Інакше б він отак не позирав.
А, може, справді, час уже прийшов
З плечей цю ношу нелегку ізняти?
Не молодий вже – час і спочивати.
Не спав ночами та вертався знов
До цього. Усе відповідь шукав.
Не міг знайти. До Велеса звертався.
Вже вкотре день Олегу пригадався,
Як волхва він про майбуття спитав.
Той подивився – сивий та високий,
Здавалось, погляд в душу дістає:
- Життя у тебе відбере твоє
Той, ким ти правиш уже стільки років.
Олег тоді подумав про коня,
Яким у бій водив свою дружину.
На конюхів улюбленця покинув
І думав, що оте прокляття зняв.
А це згадав, спитав, що з тим конем.
Сказали, що давно уже немає,
На Щекавиці кості спочивають.
Тож вирішив одним весняним днем
Провідати коня на тій горі.
Взяв Ігоря одного із собою,
Щоб не топтатись на горі юрбою.
Там рідко хто бува о цій порі.
Спочатку Ігор, звісно, здивувавсь,
Таке почувши. Що їм там робити?
Частенько змії виповзають звідти.
Ще яка вкусить?...Але, врешті, здавсь.
І якийсь вогник загорівсь в очах,
Хоча Олег і не звернув уваги.
Списав усе на відчуття розваги
Та ще якиїсь потаємний страх…
Коли вони на гору піднялись,
Ледь видимою стежкою по схилу,
Олег захекавсь, витративши сили,
Роки прожиті все-таки дались.
Та не спинився. Он біліє щось.
Чи то не кості від коня лишились?
Пророкування, бачиш, не звершилось.
Кінь здох давно, а от йому вдалось
Те віщування давнє пережити.
Ногою череп кінський підчепив
І раптом вбік від страху відступив,
Відчув, як смерть здіймається сердита
Десь за спиною. Різко повернувсь…
Вже Ігор поряд і кинджал стискає,
В очах чи страх, чи ненависть палають.
Та на ногах не втримався, спіткнувсь.
Олег до нього, відібрать ножа.
Той з ляку, мабуть, широнув на нього
І розпанахав тим кинджалом ногу.
І не підвівся, зляканий лежав,
Дивився із цікавістю чи страхом.
- Навіщо так? – Олег його спитав.
Та Ігор зціпив до крові вуста
І ніж закинув у траву з розмаху.
- Хто напоумив? Ти ж не сам, либонь?-
Мовчить, лежить. – Напевно, Ольга клята!
Не треба було її тобі брати…
І тут відчув, як по нозі вогонь
Поповз угору. – Там отрута, так?
- Ромейська, - врешті Ігор слово мовив,-
Сказали: п’ять хвилин і все готово.
- Не думав, що все скінчиться отак!
Вогонь все вище й вище піднімавсь,
Уже стояти сили не зосталось,
Від болю тіло корчилось, звивалось.
Та вперто смерті він не піддававсь.
- Ох, вже та Ольга! – тихо шепотів,-
Змія і тільки… Таки тебе збила!
Усім розкажеш, що…змія вкусила…
А ти отруту випустить хотів…
Не треба людям того всього знать…
Богам же і без слів усе відомо…
Не думай, що закінчиться на тому.
Тобі розплати від богів чекать.
Я не вбивав, лише… наказа дав –
І як тепер доводиться вмирати?..
А ти убив… Тож кару будеш мати,
Ще гіршу, аніж та, яку я мав…
Бо ж я любив тебе, ти, наче син
Для мене був. Ні, я не проклинаю…
Я тобі щастя й довгих літ бажаю…-
Замовк, неначе сили втратив він.
Але за мить усе ж прошепотів:
- Не в силах божу волю я змінити.
Але благати буду й з того світу,
Щоб не упав на тебе божий гнів…
Смикнувсь востаннє, очі закотив
Й завмер навіки. Ігор іще довго
Стояв і гірко плакав біля нього.
Бо сам, можливо того й не хотів.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-12-26 19:39:16
Переглядів сторінки твору 275
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.837 / 5.41)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.807 / 5.45)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.744
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2022.05.07 14:17
Автор у цю хвилину відсутній