ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2022.01.27 07:28
Дивись – це щастя! (Просто вигляд ззаду).
Нічого не кажи мені про такт.
Фортуна повернулась до громади
й стоятиме віднині саме так.
Анфас хотіли? Ви наївні дурні!
Стояти так є тисячі причин.
Давай дістанем голос твій із урни!
Тепер сиди та думай, я

Віктор Кучерук
2022.01.27 05:19
Під хмаркою ластівок щебет,
А луками – запах п’янкий, –
І дотики квітів та стебел
Приємно лоскочуть боки.
Обдмухує жваво обличчя
Мінливий завжди вітерець
І шепче щомить таємничо
У вуха повзучий чебрець.

Микола Дудар
2022.01.27 00:03
А ось і хліб пшеничний Божий хліб
Болить молюсь цілую плачу
Мале дитя як свірка наче німб
І як снопи на полі наче…

Мій крик мій біль і стогін долі шлях -
Не міф, не міт… о-о треба вміти
Коса і серп чи неба вільний птах

Іван Потьомкін
2022.01.26 19:56
Світлій пам’яті
Якова СУСЛЕНСЬКОГО

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.

Микола Дудар
2022.01.26 16:51
Зима… весни майбутньої перерва
Хай сотні справ застрягли у снігах…
І чути сміх з одкритої консерви…
І чим, вже я, здогадуюсь, пропах…
У зав’язі невидиме й дотичне -
Не спіймане у просторі ніким…
Без паніки! Сьогодні не критично
На те й перерва… Люд

Ігор Шоха
2022.01.26 13:36
В поезії не вистачає манни
небесної і варива води,
якої вистачає графоману...
і лицарі без сумніву й догани
пакують у бульки свої труди.

***
Як жаль, що і поети не мольфари,

Володимир Невесенко
2022.01.26 13:16
Мліє місто в прохолоді.
В смерку – сяєва парча.
А в підземнім переході
чепурне співа хлопча.
Бринить музика в огромі,
розлітаються слова
і витають – невагомі,
ніби хмараа дощова.

Віктор Кучерук
2022.01.26 06:41
Немов крізь відновлену оптику
Старанно протертого скла, –
Принадно побачились котики
На гойдалках пружних гілля.
Милуючись днями чудесними,
Як поля дарами ховрах, –
Постійно сумую за веснами
В зимою утворених снах.

Микола Соболь
2022.01.26 05:33
Тихо, тихо, тихо
ніч іде і сніг.
О, яка це втіха,
навіть краще снів.
Десь посеред лісу
дерево рипить…
Снігова завіса
йому каже: «Цить!»

Микола Дудар
2022.01.26 00:35
Ось і море стабільних бажань…
А ще скорше бажанок стабільність -
Голосів не розладана рань
І дитяча омріяна вільність,
Котра нас зустрічає у снах
Поміж сіл, поміж міст, під мостами…
Там де біль, де і плач, де і страх,
Де навчались мовчанню роками.

Микола Дудар
2022.01.25 21:30
Похмілля вдерлось у думки.
Мене, красивого, зім’яло.
І що не день - нові валки -
Із часничком і свіжим салом...
Ну чим тобі не ґут у брід?
А що, як трішки алкоголю?
Народе, спробуйте, нарід…
Себе пізнаєте без болю!

Олександр Сушко
2022.01.25 13:19
Товкти у ступі воду я люблю,
І з раком на горі свистіти в квінту.
А потім в чарку простокваші "хлюп!"" ,
Щоб муза не одкинула копита.

Вона - панянка ніжна, о-го-го!
Щось не до шмиги - падає без пульсу.
- Вставай бігом! Агов! Лежиш чого?

Юлія Івченко
2022.01.25 12:19
От чому, саме, він, говорить і ти все слухаєш?
Про гібридну війну, що, напевне, усіх достала,
про те, що, навіть, дерева мають рідну мову рухів
і коли є потреба, то корінням її віддано захищають,
про те, що наші закони кроять під московські лекала
в

Віктор Кучерук
2022.01.25 06:55
Коли тону в стовпотворінні
Німому вуличних роззяв, –
Душа тремтить, як лист осінній
На килимку пожовклих трав.
І плачу в лютості безсилій,
Украй ображений на світ, –
Неначе сам утратив крила
І обірвав умить політ…

Микола Соболь
2022.01.25 06:22
Своїх Героїв тобі мало?
Чи ти не знаєш про таких?
Ідеш на поступки шакалам
породжуючи смертний гріх.
Але і там за тінню часу
не буде прощення тобі,
немає зрадникові спасу
через погиблих в боротьбі.

Юлія Радченко
2022.01.24 20:49
Коли якось зранку прокинуся й не пам’ятатиму більше про головне:
Кому до нестями молився й програв свою першу важливу битву,
Кого ти любив й навіщо в своїй молитві одного разу згадав мене,
Тоді, напевно, уперше в житті й сама згадаю якусь молитву
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Євген Федчук
2020.02.03

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12

Сергій Губерначук
2019.07.07

Зоя Войтович
2019.04.04

Костянтин Головко
2018.09.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Поеми

 Рогволд
Старий князь Рогволд в теремі сидів.
Вже сутінки вечірні наступали
Та він свічки палити не велів,
Думки у голові його снували
Та спогади про все життя його,
Що, як для руса, виявилось довгим.
Однолітків нема ні одного,
Мабуть, уже на світі окрім нього.
Він ще кагана Діра пам’ята,
Коли той в Київ править перебрався.
Тоді уже каган був у літах,
Вже син Аскольд до влади придивлявся.
Було в кагана Діра два сини.
Аскольд був старшим – спадкоємцем влади.
Роальд родився кілька літ за ним.
З малого ще він із Аскольдом ладив
І першість його завжди визнавав
В дитячих іграх, потім у походах.
Коли ж Аскольд каганом врешті став,
То радився з Роальдом при нагоді.
Коли Роальд, нарешті одруживсь,
Узяв дружину з роду русів знатних,
Рогволд у нього скоро народивсь.
Уперше став Роальд щасливим татом.
Уперше…та й єдино, взагалі.
Було життя у Роальда коротке.
Якось каган Аскольд йому велів
Дружину взяти й виступити проти
Орди, що аж до Росі підійшла.
Чи вперше русам битися з ордою?
Сторожа вістку з поля принесла,
Що йде до Росі стрімкою ходою,
Хоч невелика. Тож каган не став
Велике військо у похід скликати.
Доручення Роальду лише дав
Іти, орду у полі зустрічати.
Якби ж то знав, то, може б, не пустив.
Воно і раті не було у полі.
Роальд орду «стіною» перестрів,
Аби не дати погуляти вволю.
Побачивши численну руську рать,
Що шлях до річки їй перепинила,
Орда взялася коней повертать,
Щоправда, стріли хмарою пустила.
І треба ж долі так було вчинить –
Одна стріла Роальда і попала.
Він встиг ще за оперення вхопить…
А далі все у темряві пропало.
Малий Рогволд не міг ще зрозуміть,
Що саме відбувається навколо.
Чому так довго тато його спить?
Та ту картину не забув ніколи.
Стояв біля кагана, споглядав,
Як тата вої в яму опускають.
Дитячим своїм розумом гадав,
Чом плач і крик жіночі не вгавають.
Чому туди всі горщики несуть,
Вкладають зброю різну і прикраси.
Що там таке у тата може буть?
А тут іще матуся піднялася,
Поцілувала ніжно його так
Й пішла повільно до тієї ями.
І досі не забудеться ніяк
Отой Рогволду поцілунок мамин…
Тоді вже яму вкрили й почали
Усі гуртом землею засипати,
Поки й курган високий возвели.
А далі сіли їсти-випивати.
Ото й усе, що він запам’ятав.
Уже й обличчя стерлися від часу
У пам’яті. Літа пройшли, літа.
Від них немає ніякого спасу.
У свій дім Рогволд уже не повернув,
Його в сім’ю Аскольдову забрали.
У нього син Рогволда віку був,
Отож вони разом і виростали.
Дір був завзятий, верховодив ним,
Та хлопець тим ніяк не переймався.
Гордився, навіть, братиком своїм,
У всьому помогти йому старався.
Вони й на річку бігали удвох,
Разом мечем учились володіти.
Аскольд приймав однаково обох,
Неначе то обоє рідні діти.
А виросли - то Діра батько став,
Як батько і його колись, привчати,
Щоб згодом владу в Києві прийняв
І міг надійно булаву тримати.
І Рогволд з ним, хоча і в стороні,
Але все слухав і мотав на вуса.
«Колись згодяться ті знання мені! -
Казав собі, – Всього навчитись мусить».
Похід свій перший добре пам’ята.
Тоді з Аскольдом на Царград ходили.
Що воєводство – справа не проста,
Вони із Діром добре зрозуміли.
Дивилися, як управля каган
Тією раттю, що привів на місто.
Як користає стрімкість і обман
Та і велику ратну силу, звісно.
Були на побігеньках, а, між тим,
Багато чому встигли научитись.
Усе обом цікаво було їм.
Хоч Дір гарячий, все би йому битись
Там, де без бійки можна обійтись,
Де можна скористатися обманом.
Рогволд на те спокійніше дививсь.
Хоча йому не світить буть каганом,
До воєводи доросте, мабуть.
Все ж кров кагана Діра теж у ньому.
Потрібно лиш Аскольду вірним буть.
І він служив надійно і невтомно.
Ходив в набіги супроти слов’ян,
Спочатку під досвідченим началом,
Кого над ними наставляв каган.
Походи й багатили, і навчали.
За кілька літ і сам уже водив
Дружину меншу у такі походи.
Зі здобиччю вертатися зумів,
Але чекав ще кращої нагоди.
Настала, врешті і його пора.
Аскольд покликав якось на розмову:
- Ти вже доріс і до серйозних справ,
Довірить хочу тобі дещо нове.
Ти на Подолі на Торгу ходив?!
Гостей там бачив скільки чужоземних.
І кожен мито за товар сплатив.
Та й ми товар у їх краї везе́мо.
Зі сходу їдуть, заходу до нас,
Шляхи не устигають заростати…
Хоча і ризикують повсякчас,
Бо ж, кажуть, татей розвелось багато.
Отож тобі я хочу доручить
Безпечнішими ті шляхи зробити.
Тих татей розігнати і побить
Аби гостям спокійніше ходити.
Мене хвилюють західні шляхи.
Там є місця де зовсім мало люду
Але чимало різних зграй лихих.
Візьми три сотні із охочих. Будеш
Гостей від небезпеки стерегти.
Постав міцні застави над шляхами.
Прийдеться аж до Горини дійти.
Там, кажуть, татей аж кишить лісами.
Не ризикуй і гридів бережи,
Бо більше в поміч я не дам нікого.
Але дороги добре стережи.
Для нас важливі ті шляхи –дороги.
Та і до того ж, хочеться мені
Розширить межі для свойого люду.
Волостелин же я землі чи ні?
Нехай то волость наша руська буде.
Зібрав охочих Рогволд, а таких
Знайшлось чимало. Що дарма сидіти?
Пішли шукати татей тих лихих
Десь аж на край відомого їм світу.
Пройшли межею повз древлянський край,
Під Чорним лісом, хащами густими.
Тут від древлян теж підлості чекай,
Давно поляни гиркаються з ними.
Але минулось. Мабуть, Чорний ліс
Самих древлян добряче теж лякає.
Тож жоден звідти битися не ліз,
А Рогволд теж бажань таких не має.
Хоча, він ще із Києва велів
Частині воїв у возах сидіти.
Таку обманну павутину сплів,
Щоб татей на наживку заманити.
Одні в возах заховані сидять,
Другі ідуть, немов звичайні гості.
Купецький караван – ні дать, ні взять.
Пограбувати, наче, зовсім просто.
І клюнули, піймалися-таки,
Не всі, звичайно, але, все ж, чимало.
Поки дійшли до Горини-ріки,
Багато татей на шляху поклали.
Бо ж ті побачать – караван іде
Та й миттю мчать, аби перехопити.
А тут їх зустріч зовсім інша жде.
Що вправним воям ту юрбу побити?
А вже на місці Рогволд роздививсь,
Пройшовся уздовж Горини, прикинув.
На пагорбі над бродом зупинивсь,
З якого добре видно всю долину.
Зацюкали сокири, вал піднявсь,
На нім стіну засічну збудували.
Луною ліс навколишній озвавсь,
Чого в краях оцих ще не бувало.
Дивився ліс, як новий град росте,
Найперший руський не в Русі, як досі.
Хай невеличкий зовсім,а, проте,
Усе колись з малого почалося.
Дружину Рогволд у руках тримав,
Хоч молодий та вмів вестися з людом.
Тож із порядком клопоту не мав.
Воно й не дивно, бо ж встигав усюди.
Й сторожа пильно пантрувала шлях,
І град міцний на пагорбі здіймався.
Купці поволі подолали страх,
Знайшовся – хто безпекою займався.
За пару літ пропав від татей слід,
Пішли легкої здобичі шукати…
Аж тут гонець із Києва привіт:
Велів Аскольд у стольний град вертати.
Рогволд свою дружину залишив,
Призначив ,хто всім керувати має.
І сам назад у Київ поспішив,
Не знаючи іще, що там чекає.

День Рогволд той ще досі пам’ята.
Вони ішли на Київ битим шляхом,
Аж раптом крик чи болю, чи то страху
Із лісу. Рогволд дослухатись став.
Махнув своїм й тихенько в ліс зайшли.
Десь попереду долітають звуки.
Мечі готові вмить дістати руки,
Якби лиш в лісі ворога знайшли.
От уже ближче чути голоси.
Древлянський говір. Що їм тут робити?
Гостей пантрують понад шляхом битим?
Бо ж це все не древлянські вже ліси.
Підкрались. На галявині сидять
З десяток, може парубків. Древляни.
Та і говірка їхня добре знана.
Вогонь розвели, дичину їдять.
А поза спини – декілька дівчат
Сидять в траві, пов’язані в мотузки.
Коли судити з одягу – то руски.
Схилили сумно голови, мовчать.
Рогволд на мигах воїв одіслав
Аби вони галяву оточили.
Тоді із криком раптом налетіли,
Ніхто часу й схопитися не мав.
Дали древлянам добрих стусанів,
З дівчат зняли мотузки. Ті вже раді!
Аж воям руки цілувати ладні.
Рогволд спинив свій погляд на одній
І вже очей не може відвести.
Таких красунь іще в житті не бачив.
Вона ж стоїть, як біла лебідь, наче.
І одяг на ній, наче і простий
Та вся постава – ну, тобі княжна…
Отак стояв би вічно і дивився.
Але прийшов до тями, похопився.
А тут до нього підійшла й вона.
- Я щиро вдячна за рятунок твій.
- Як ви до рук попали лиходіїв?-
Спитав, а сам відчув, що червоніє.
- Та ж у древлян є звичай отакий:
Вони дівчат біля річок крадуть,
Аби жінками потім їх зробити.
Або своїх, або, як ці бандити,
З чужого роду-племені ведуть.
Нас понад Россю злапали вони,
Підкрались, ми і крикнути не встигли,
Як вони раптом з-за кущів надбігли.
Та ти їх, воєводо, не вини.
Такий в них звичай. Відпусти живих.
А нас, як можеш, проведи у Хорсунь.
Там десь, напевно, нас шукають досі.
- Цих відпущу. Навіщо мені їх.
А от у Хорсунь вас не проведу,
Бо до кагана в Київ поспішаю.
Ходіте з нами. Там, я обіцяю,
Для вас якусь оказію знайду.

До Києва надвечір прибули.
Життя, як завше, в місті вирувало,
Усі кудись постійно поспішали,
Усі чимсь заклопотані були.
Рогволд не став затримуватись та
Повів своїх по Боричевім вгору.
А тут і Дір спускався на ту пору.
Побачив, ще здалеку привітав,
А, коли стрілись – міцно обнялись,
Бо ж стільки часу бачитись не в змозі.
А всі стояли мовчки на дорозі.
Аж поки Дір навколо роздививсь
І вигукнув: - Рогнідо, звідки ти?
- Ти її знаєш? – Рогволд здивувався.
- Ну, поки ти там по лісах шалався,
Я наречену встиг собі знайти.
Ти не знайомий досі? Це ж донька
Ролава , що у Хорсуні каганом.
Ми з нею заручились нещодавно…
Так звідки ти, Рогнідонько, така?
Вона ж розчервонілася, як мак.
Чогось від тих питань зніяковіла,
На своє слово спромоглась насилу:
- Мене порятував оцей юнак.
Нас викрали древлянські парубки,
У свої нетрі затягти хотіли…
У Рогволда не стало раптом сили,
Стоїть поблідлий, зовсім ніякий.
І серце в грудях глухо стугонить,
Немов на волю вирватись бажає.
Хоч вітерець вечірній освіжає,
Але його не в змозі освіжить.
То мить було чи, може, довгий час.
Мабуть, не довго. Бо ж Рогніда досі
Розповідає…а на нього косить.
- Там же каган, мабуть, чекає нас,-
Стріпнувся раптом Рогволд, - Я піду,
Поки воно ще зовсім не стемніло.
Хоч серце залишитися хотіло
Та розумом відчув – то на біду.
Він же не ворог Дірові. Нехай.
Вже якось доля там розпорядиться.
Зустріне ще і зможе ожениться,
Якщо не буде, звісно, та лиха.

Аскольд його у теремі зустрів.
Зустрів привітно, наче, справді сина.
На лавці біля себе усадив,
Хотів почути перше про новини,
Що Рогволд їх з Погориння приніс.
Рогволд неспішно став усім ділитись,
Та не згадав чомусь древлян і ліс,
Неначе зайвим не хотів хвалитись.
Та все чекав, коли Аскольд почне
Казати – чом до Києва покликав.
А в голові крутилося одне
Рогнідине сумне й прекрасне лико.
Дір їх розмову тиху перервав,
Заскочив раптом в двері розпашілий:
- Ти татові іще не розказав?
Я такий вдячний! – руку стис щосили.
- Я ще чогось не відаю? – каган
На своїх хлопців пильно подивився.
- Рогволд Рогніду вирвав у древлян.
Він, бачу, ще тобі не похвалився!
Я поки в Хорсунь вісника послав,
Аби вони не надто хвилювались…
Він все щось торохтів, не замовкав,
Поки терпіння врешті увірвалось
В Аскольда: - Синку, то все добре є.
Простеж, аби все у порядку бу́ло.
Дір ще хотів додати щось своє
Та очі батька так з-під брів зирнули,
Що той усе одразу зрозумів.
Як двері зачинились за ним слідом,
То батьків погляд миттю подобрів.
Він і дививсь сердито лиш для виду.
- Що ж, синку, ще раз дякую тобі
За послугу. Вона багато варта.
Ми – руси вічно чубимся собі,
А нам би свої сили об’єднати.
Для того й хочу сина оженить,
Щоб Хорсунь більше з Києвом зв’язати…-
Замовк. В світлиці тиша аж дзвенить.
Рогволд чека, що буде той казати.
Аскольд же, наче з думками збиравсь,
Поки порушив застоялу тишу:
- Для русів я - каган, слов‘янам – князь.
У Києві сиджу та хочу більше.
Пора уже нам піднімати Русь.
Що ці набіги на слов’ян – дрібниці.
А я тоді лиш сили наберусь,
Як вся торгівля буде в цій десниці.-
Він стис кулак. – Торгівля йде Дніпром
Та ще Двіною. Ми Дніпро тримаєм
І мито беремо за все добро,
Яке повз нас на південь пропливає.
Ти про Телюцу – Полоцьк, звісно, чув?!
От коли б нам те місто захопити,
Шлях по Двіні в руках би наших був.
І вже б тоді!.. Та, що там говорити?!
Загін послати хочу – Полоцьк той
Якось узяти. Аби там залога
Стояла наша і не смів ніхто
Пройти безмитно мимо міста того.
Тобі цю справу хочу доручить.
У тебе досвід є вже у походах.
Послав би Діра…Маєш зрозуміть –
Гарячий надто, зупинитись годі.
А тут гарячка саме ні к чому.
Тут все зробити треба тихо-чинно.
Та і не слід світитися йому.
Ми бути, наче, в стороні повинні,
Коли у справі піде щось не так.
Хто ви – звичайні вільні руські вої,
Що захотіли збагатіть отак.
Тебе зв’язати можуть і зо мною,
На Київ із образами кивать.
Та ж ти мені не спадкоємець, звісно.
Тобі отут нема чого чекать,
То ж ти й надумав захопити місто,
В якому зможеш владувати сам,
Щоб все життя під кимось не ходити…
Три сотні я охочих тобі дам.
Вже думай сам, як ним заволодіти.
Піди, подумай до рання – тоді
Своє вже слово остаточне мовиш.
А Рогволд слухав і в душі зрадів,
Бо ж то для нього вихід був чудовий.
Піти подалі з Києва, хай час
І справи почуття його злікують.
Можливо, все й перегорить якраз…
А…може…Краще боги хай не чують,
Свою десь буйну голову складе
У тім поході й вирішиться доля…
Але ж Аскольд його отвіту жде!
- Твою, кагане, виконаю волю.
Чого до ранку думати-гадать.
Нам – русам, битва лише рідна мати.
Охочих зранку вже візьмусь скликать,
Хоча про ціль не буду їм казати.
У мене вже з’явилися думки,
За ніч я обмізкую їх гарненько,
Бо ж, навіть, шлях у Полоцьк нелегкий
Та й спробуй-но пробратися тихенько.
Мені б з гостя́ми ще поговорить,
Які в тім місті Полоцьку бували.
Спитатися про шлях, який лежить
Туди. Його б ми легше подолали.
Та й місто треба вивчити, пізнать,
Щоб ми навкруг даремно не ходили.
Але госте́й надійних, щоб і знать
Ніхто не міг, про що ми говорили.
Аскольд всміхнувся: - Бачу руську кров!
Гарячий, але розум не втрачаєш.
Знайду гостей на завтра, будь здоров,
Надійних. Все у них і розпитаєш.
Іди, спочинь з дороги, відіспись.
Мудріший ранок вечора – говорять.
До мене по обіді десь з’явись.
Я і госте́й покличу на ту пору.

Коли Рогволд до терема зайшов,
На нього вже запрошені чекали.
Вони на лавці чинно посідали,
Сиділи собі тихо, без розмов.
Каган Рогволда щиро привітав:
- Зібрались всі…Знайомитися будем.
Це – гості: Грім, Єтон, Турбід і Буди.-
Вклонився кожен, щоб Рогволд пізнав.
Як знов розсілись, він почав питать.
Найперше, звісно, треба знать дорогу
До Полоцька далекого отого.
Тож Буди перший взявсь розповідать,
Бо вже ходив тим шляхом і не раз:
- Дніпром човнами слід піднятись вгору.
Вже течія не сильна на цю пору,
Тож менший буде витрачено час.
Дійдете до Смоленська, а за ним
За кілька днів притока права буде.
Не сплутаєте. Там вказівки всюди,
Що йдуть човни постійно шляхом цим.
Дійдете до верхів’їв – волок там.
Якщо котки лежать – то скористайте,
А ні - то собі нових нарубайте.
Там лісу вдосталь. Знаю добре сам.
Тим волоком човни перетягніть
На захід. В річку. Зовсім не далеко.
Там, знову ж, помилитися нелегко,
Шлях втоптаний. А далі вже пливіть
По течії. Як зайдете в Двіну,
То там уже і Полоцьк не минете.
Тут до розмови приєднався Єтон,
Що мовчки слухав з усіма: - Одну
Запам’ятайте річ – не на Двіні
Лежить той Полоцьк –на її притоці,
Яка тече в Двіну по правім боці
І зветься Полота. Не проминіть.
Тут до розмови Турбід доєднавсь:
- Я досить часто в місті тім буваю,
Розташування добре його знаю.-
Він змовк, з думками, начебто, збиравсь,-
Над Полотою справа пагорб є,
На ньому саме й зведено Дитинець.
Високий пагорб та високі стіни –
То вже надійний прихисток дає.
Та ще з одного боку Полота
І озеро з другого прикриває,
Від нього річка в Полоту впадає,
А навкруги все луки й болота.
Посад на лівій стороні ріки
Й на схід від граду, де іде дорога,
Щоб посуху ввійти до граду того.
- А от правитель в місті – хто такий?
- Князь полоцький? – озвався врешті й Грім,-
Розумний, наче та проблему має –
Аж надто медовуху полюбляє.
Тож, як тверезий – заправляє всім,
А п’яний…- Грім рукою лиш махнув.
- А скільки в нього у дружині воїв?
- Дві сотні, наче, має під собою.
Принаймі, як востаннє я там був…
До вечора у теремі вони
Про Полоцьк про далекий говорили.
І так, і так гадали та мудрили,
Як стати їм на берегах Двіни.

За кілька днів «купецький» караван
З шести човнів в Дніпро з Почайни вийшов.
Він тиху гавань київську залишив,
Щоб втілити в життя каганів план.
В човни товар усякий нанесли,
Але усе, насправді, лиш для виду.
Щоб думали – купці і справді їдуть.
А вої весла в руки узяли.
Хоч зброя біля кожного була.
Тоді купці беззбройно не ходили,
Бо ж на шляхах усякого б зустріли.
Якась татьба присікатись могла.
Тож зброя у купців – не дивина.
Її побачить тать – подума добре
Хай, навіть і при силі, і хоробрий,
Але таку от валку обмина.
Самі купці із ними не пішли,
Ризикувати, бачте не схотіли.
А раптом крахом закінчиться діло?
Вони б вже торгувати не змогли.
Негарна слава би пішла про них,
Їх би у жодне місто не пустили.
Отож купцем одного гридя вділи,
Що «пузом» виділявся серед всіх.
Сам Рогволд в каравані тому грав
Звичайну роль начальника сторожі.
На воєводу ж зовсім-бо не схожий,
Занадто вигляд молоденький мав…
Пливуть човни, змагають течію
Туди – на північ шлях їх пролягає.
Рогволд думками в Київ повертає,
Вони йому спокою не дають.
І про Рогніду ( хоч він відганя),
І про Олега…Стрілись на порозі.
Той кинув на Рогволда погляд косий
І став, неначе шлях перепиняв.
Олег – отой прийомний Діра син,
Був старший нього, може, літ на двадцять.
Очима хутко юнака обмацав,
Упевнившись, що той лише один.
Спитався глухо: - Значить, у похід?
Рогволд в отвіт лише здвигнув плечима.
Не відповів – бо ж мав на те причини -
Ту таємницю зберігати слід.
З Олегом він ніколи не дружив.
І віком різні та й Олег той вівся
Самотньо. За сестрою лиш дивився,
Здавалось, нею лиш одною жив.
Він «батькові» байдужий був зовсі́м,
З Аскольдом в нього також не складалось.
Вони обоє холодно тримались,
Рогволд й не розмовляв ніколи з ним.
Бо знав, що той у себе на умі.
А тут Олег розмови сам шукає.
Напевно, щось підленьке затіває,
Бо що ж іще він затівати міг?
- То, у похід? – Олег знов почина.
- Хай у похід. А що тобі до того?
- Питаюся. Чом ти зі мною строго?
Хіба яка у мене є вина?
- Вини не знаю!.. Та мені вже час.
Вже на Почайні он човни чекають…
І, хоч Олег стоїть, не відступає,
Пройшов між ним і стінкою якраз.
Тепер от дума: що ж це той хотів?
Можливо, треба було розпитати
Аби тепер не думати-гадати?
…А човен вгору по Дніпру летів.

Вони надвечір в Полоту ввійшли,
До полоцької пристані пристали.
До міста в ніч нікого не пускали,
Ворота вже зачинені були.
Тож спати уляглися на човнах
Й на пристані. Поставили сторожу,
Бо ж мало чого трапитися може.
Татьба вночі – ніде не новина.
На ранок, поки ладився «купець»
Із митниками якось розбиратись,
Щоби на торг з товаром потикатись,
Рогволд попав у місто, накінець.
Пройшовся містом, гарно роздививсь,
Хіба лише на стіни не збирався.
Міцним цей град здалеку лиш здавався.
Узяти можна – тільки заберись
Якось на стіни, варту не збуди.
А тут вже можна хутко розібратись.
Поменше крові лише постаратись…
Отак весь день у роздумах ходив.
«Купець», тим часом, мито заплатив,
Товар на торг збирався виставляти
Та князеві просився передати,
Щоб той його до себе допустив,
Бо він дарунки, начебто, привіз,
Які від себе, а які від князя.
Почувши про дарунки, князь одразу
Велів, щоб завтра ж той дарунки ніс.

Всю ніч Рогволд із сотниками разом
Простий, надійний розробляли план,
Де мали бути й швидкість, і обман.
Отримавши від Рогволда накази,
Ті воїв готувати розійшлись.
Рогволд же із «купцем» узяв трьох воїв,
«Дарунки» прихопили із собою.
Та ще корчаги із вином знайшлись
Із самого Царграду. Теж несли.
Це ж не якась звичайна медовуха –
П’яницю не відтягнеш і за вуха.
Зустріті князем радісно були.
Дарунки він із вдячністю прийняв,
Хоча косив очима на корчаги,
Мовби його замучила вже спрага.
Рогволд тому тягти з вином не став.
Князь повелів гостину накривати,
Щоби свою гостинність довести.
На стіл наїдки узялись нести,
Мов кілька день збиралися гуляти.
Насправді, вже надвечір князь набравсь
Та і заснув. А гості теж уда́ли,
Що у застіллі тому перебрали
І кожен тут же за столом уклавсь.
Коли ж князівський терем весь заснув,
Запала тиша. Лиш нічна сторожа
Кричала зрідка голосом тривожним:
«Пильнуй!» та голос той все рідший був.
Тоді «проснулись» гості і бігом
Тихенько князя міцно пов’язали,
Заткали рота і під стіл поклали.
Зовсім не скоро там знайдуть його.
Самі ж тихцем на стіни піднялись,
Півсонну варту разом пов’язали.
Взяли мотузки (на собі тримали)
І, прив’язавши, скинули униз.
По тих мотузках за одним другий
Полізли вої, що уже чекали.
Піднявшись, хутко вулиці займали,
Готуючись за мить прийняти бій.
Коли ж зібралось їх кількадесят,
Рогволд повів ворота відчиняти.
І тут сторожа вже уклалась спати,
Тож пов’язали і поклали в ряд.
Ворота з тихим скрипом піддались
І вся дружина увійшла до міста.
До гридниці навідалися, звісно,
Поки за зброю гриді не взялись.

Отож на ранок місто було у руках
В Рогволда. Він сторожу скрізь розставив,
Беззбройних гридів у посад відправив
І вже на князя в теремі чекав.
Того запухлого, нарешті привели,
І він ніяк не міг ще й досі зрозуміти,
Хто він і з ким це має говорити
І вже від того був червоний, злий.
Рогволд не дав йому відкрити, навіть, рот:
- Тепер ти будеш, княже, данину платити
У Київ…Звісно, як захочеш ще сидіти
Тут князем. А, як ні - зберем народ
Та й проженем тебе звідсіль утришия.
Знайдем другого, хто тут буде князювати.
Тут заходився князь догідливо кивати:
- Та я нічого…Звісно…Звісно…Згоден я!
- Ще перед богом своїм клятву нам даси.
А, щоб порушити її не закортіло,
Свою дружину ми в Дитинці розмістили.
Собі окремо гридів, навіть не проси…
Отак став Полоцьк тоді данником Русі.
А місто було невелике та багате,
Бо ж тут гостей завжди проходило багато
І мито, звісно, місту сплачували всі.
Тепер частина того всього в Київ йшла.
Цим саме Рогволд в першу чергу і займався.
А ще уважно до усього придивлявся.
У нього думка вже народжена була,
Що сам Дитинець звідси слід перенести,
Поміж Двіною й Полотою збудувати.
Так і Двіну простіше їм контролювати,
Щоби находників яких не пропустить.
Народ спочатку був стривожений усім.
Проте, побачивши, що шкоди їм немає,
Взялись до справ. Рогволд усе то помічає
І з задоволенням спостеріга за тим.
В самого нього також купа справ,
Бо ж треба й місто, й пристань оглядіти,
Добудувати або перекрити,
Гостей зустріти… Хоча князь то мав.
Та тому якось не до справ було.
Сидів собі у теремі , пиячив,
Навкруг не чув нічого і не бачив.
Тож все на плечі Рогволда лягло.
А він і радий, бо у справах тих
Став забувати з часом про Рогніду.
Можливо, скоро не лишиться й сліду
Від того, що у глибині беріг.

Рогволд Дитинця стіни оглядав,
Коли слуга примчав весь розпашілий.
- Там човен, кажуть, з Києва пристав.
- Ну, так вели, аби належно стріли.
Поки ворота їм не відчинять.
Бо мало хто по світові блукає.
На пристані вели мене чекать.
Я стрічу гідну зготувати маю…
Коли він, врешті, вийшов із воріт,
Від пристані доносилися крики.
Хтось грубо проклинав весь білий світ,
Усі міста, усі ліси і ріки,
Усіх князів, що їх порозвелось.
По голосу пізнав Рогволд Фрелава.
Тому пройти до міста не вдалось,
Тож він і влаштував оцю виставу.
Рогволд із ним ніколи не водивсь,
Та чув, проте, усякого багато.
Він надто злий, нахабний уродивсь
І був, до того ж, грубий і завзятий.
Хапавсь за меч, коли не по його.
Хоча для русів то і не в новину,
Бо ж рус, як хоче досягти свого,
Ніколи шлях не пройде в половину.
А тут Фрелав. Чого сюди припер?
Не встиг Рогволд перед очей ступити
Й Фрелав одразу, наче бик, попер
На нього: - Хто посмів мене спинити?!
Рогволд спокійно в очі подививсь:
- Чому кричиш? Ми не глухі ! – Одразу
Той, мов наткнувсь на стіну, зупинивсь.
- Я… з Києва…З Аскольдовим наказом.
- Ну, що ж. Дружину тут поки лиши,
А сам ходімо в місто, поговорим.
Та й до воріт одразу поспішив…
А за спиною вчув сопіння скоро.
Фрелав ішов, насупившись, метав
Йому у спину блискавки і громи.
Уваги на те Рогволд не звертав.
Звик, бо в Русі картина то знайома.
У теремі вже гостя запитав:
- Що Київ? Як там у Аскольда справи?
- Погані справи. – той казати став,-
Син мертвим повернувся із виправи…
- Дір? – Рогволд миттю підхопивсь. –
Як то було? – З болгарами зчепились,
А він занадто, мабуть, захопивсь …
Тож спадкоємців в князя не лишилось.
Тому, мабуть тебе і виклика
До Києва. Велів не зволікати,
Бо він тебе з надією чека.
А мені Полоцьк маєш передати.
Рогволд і слухав, наче і не чув.
Не вірилось, що Діра вже немає.
Він же таким… найкращим другом був.
Чом смерть завжди найкращих забирає?
Десь там Рогніди випливло лице
У спогадах, але на мить й пропало.
Не можна йому думати про це
Тепер…Хоч Діра поміж них не стало.
Та чи вона за Діром не пішла,
Як зазвичай жінки у русів чинять?
Тоді навік їх розділила мла
І він її лиш в ірії зустріне.

За час, відколи бачились вони,
Аскольд змінився, навіть, не впізнати,
З’явилось зморщок на лиці багато,
На голові додалось сивини.
Весь згорбився, неначе дід старий.
І у очах аж хлюпається туга.
- Недобра у житті поча́лась смуга,-
Вердикт Рогволду висловив сумний. –
Можливо, справді, Хорс мене кара
За те поспішне рішення хреститись?
То добре, що ти швидко встиг з’явитись.
Тепер у мене, наче, з плеч гора.
Недобре відбувається навкруг.
Чи то плететься павутина змови?
Хоч ти мене підтримати готовий,
Бо вже нема надії і на слуг?!
- Лише скажи, хто павутінь плете…
- Коби ж то знати? Просто відчуваю.
Хоча б жерці он вовком позирають…
- А ти уваги не звертай на те!
- А як же Дір? Можливо, то вони
Супроти мене Хорса ополчили?
Супроти нього я не маю сили,
Хоч перед ним не знаю і вини.
Мій бідний Дір! Ще ж молодий зовсім.
Не встиг пожити, навіть, оженитись.
Мені вже час з онуками возитись,
А їх нема. Звідкіль же радість в дім?..
Рогволд одразу і не зрозумів
Того, що з вуст Аскольдових зірвалось.
- Дір нежонатий? – Так вже воно склалось.
Хотів, але, на жаль, бач не зумів.
- То з ним Рогніда разом не пішла?
- Ні, з ним рабиню поряд положили
Аби той шлях вона з ним розділила.
Рогніда ж, звісно, там де і була –
У Хорсуні. При батькові своїм.
Ти в неї, часом,сам не закохався?..
Зніти́вся хлопець, але постарався,
Не показати, що щасливий тим.

В турботах кілька місяців пройшло,
Рогволд то днями Києвом метався,
У справах наболілих розбирався,
А їх із кожним днем все більш було,
То мчав у Хорсунь, то в Переяслав,
З каганами місцевими стрічався,
Залагодити справи намагався,
Які Аскольд на нього переклав.
Поговорив з Ролавом кілька раз,
Що в Хорсуні до цього часу правив.
Коли розмову скінчили про справи,
Знайшовся і для справ душевних час.
Ролав, звичайно, дуже добре знав,
Хто його доньку вирвав із полону.
Тож гостя зустрічав і по поконам,
І за душі велінням. Обіймав,
Як, наче сина. У всьому годив.
Тож, як почув Рогволдове прохання
Й побачив у очах його кохання,
Ніяких заборол не городив.
Лише доньку про те ж саме спитав,
Без її згоди не було б нічого.
Й вона відкрила батьку серця свого,
Тож він коханню на путі не став.
Весілля скоро гучне відбуло,
В якому Хорсунь з Києвом змагались,
Вся руська і полянська знать зібралась,
Аж поле Перепетове гуло
Між Хорсунем і Києвом. Бо ним
Туди-сюди метались гості, слуги.
Гриміло від Дніпра і аж до Бугу,
Багато ж званих на весіллі тім.
Рогволд всього того не помічав,
Йому Рогніда очі засліпила.
І за спиною виростали крила.
Аскольд також на час забув печаль.
Весіллям тим, як батько переймавсь.
Здавалось, знову до життя вертає
І злої долі вітер не хитає.
Народ знов шепотів при стрічі: «Князь!»
Лиш тільки-но весілля відгуло,
Як важкі вісті Києва дістались.
Поки тут всі весіллям утішались,
У Полоцьку погано все пішло.
Дружина руська звідти прибула,
Фрелав, як пес побитий, відвертався.
Та виправдатись лише намагався,
Хоч лиш його вина у тім була.
Забувся геть за гонором своїм,
Що він у місті – керівник залоги.
І вої розпустилися у нього,
Багато надто дозволяв він їм.
І вівся сам, неначе князь який,
Свої порядки в місті став заводить.
А хто супроти – то собі на шкоду
І добре, коли лишиться живий.
Тож в місті невдоволення росло,
Чим Рюрик новгородський скористався.
З містянами до перемовин вдався
Таємних. Й шкереберть усе пішло.
«Купці» якось до міста прибули.
Та й не купці – та хто би здогадався.
Хоч Фрелав захищатись намагався
Та що вони супроти всіх могли?
То добре, що хоч лишились живі.
Не став-бо Рюрик проливати крові.
Йому і так вдалося все чудово,
Вважай, безкровно план в життя провів.
Аскольд же з того був страшенно злий.
Усі його старання пішли прахом.
Фрелав під його поглядом від страху
Дрижав – хоча би лишився живий.
Проте Аскольд прогнав його з очей,
Велів Русі негайно рать збирати,
Щоб полочан за «зраду» покарати,
Вернути місто Києву та ще й
Провчити того Рюрика-заброду,
Який у нього Полоцьк перейняв.
Сам особисто булаву підняв,
Став на чолі карального походу.
А Рогволда у Києві лишив,
Аби той за порядком подивлявся.
З жоною молодою забавлявся.
Сам встигнути до холодів спішив…

Якось Рогволд обходив княжий град,
Дивився, чи надійні його стіни.
Чи десь, можливо,треба дати лад…
І знов Олега на дорозі стрінув.
Той підійшов, з Рогволдом привітавсь,
Окинув оком, чи нема нікого:
- Ну, що, вітаю із почином, князь!
Звикаєш бути першим після бога?
Рогволд Олегу в очі подививсь,
Чи той серйозно, чи жартує, може.
А той в напівпоклоні нахиливсь –
Не зрозуміти – на що воно схоже.
Тож відповів, як сам і відчував:
- Я – лише виконавець волі князя.
Олег же очі з подивом підняв:
- Невже? – та похопився: - Не в образу…
Хіба б каганом бути не хотів?
Щоб усю Русь в своїй руці тримати?!
У тебе ж шанс – єдиний у житті.
Невже ти ним не схочеш скористати?
- Я супроти Аскольда не піду! –
Відрізав Рогволд: - І не дам нікому
Привести в Київ смуту і біду.
Батьківський меч – моя порука в тому!
Олег одразу хитро усміхнувсь:
- Та я жартую. То був жарт, юначе.
- Я жартів, коли мова йде про Русь,
Не розумію. Сміху в тім не бачу.
Тож так зі мною більше не жартуй!-
Сказав сердито та й подався далі.
Озлився сильно на розмову ту,
Бо не любив, коли так жартували.
Хоча, мелькала думка і така,
Що то не жарти – то проти Аскольда
Олег, можливо, спільників шукав.
Сказати треба буде при нагоді
Каганові, про всі підозри ті.
Хай тільки-но повернеться з походу.
Сам в тому колупатись не хотів
І часу та і нервів було шкода.

Аскольд з походу повернувся злий.
Узяти Полоцьк йому не вдалося.
Три тижні військо попід стін товклося
Та викликало ворога на бій.
Але дарма. Залога із варяг
Лише зі стін образи посилала.
А в русів сили брати штурмом – мало.
Отож Аскольд під Полоцьком застряг.
Сидів би й далі, може би і взяв
Та Рюрик слів прислав для перемовин.
Сказав: поверне Полоцьк русам знову,
Але…при тім одну умову мав.
Аби Аскольд віддав свою сестру
За нього заміж. От нахабна пика!
Чи ж їй такого мати чоловіка?
Та я на порох клятого зітру!
Хоча, тим часом добре розумів,
Що Полоцьк вартий тої оборудки.
Аби лиш знову взяти його в руки,
Тоді б уже він Рюрику помстив.
Тож в сумнівах і роздумах про те,
Аскольд, нарешті в Київ повернувся,
До Рогволда порадитись звернувся.
- Що ж, рішення і справді не просте!-
Почав Рогволд. – Багато хоче він –
Той варвар Рюрик. А з другого боку,
Він теж зміцнився у князях нівроку
І править там на півночі один.
Зріднитись з ним не сором, далебі.
А тут іще хотілось би згадати,
Що мав розмову якось з її братом
Олегом - він є ворогом тобі.
Якщо я, звісно, вірно зрозумів.
- Так пропонуєш все ж сестру віддати,
А заодно ще й здихатися брата,
Щоб тут інтриг усяких не чинив?!
- Можливо й так. Чи то на краще все –
Того не знаю. Час усе прояснить.
А з Полоцьком ти як поступиш, власне?
- Нехай ключі лиш Рюрик піднесе,
Я покараю полочан!.. – Дарма.
Вони б супроти Києва не стали,
Якби проблем з залогою не мали,
То все Фрелав той дрів там наламав.
- Жалієш, бачу? – Просто, знаю їх.
Ми можем мати користі багато,
Як полочан не будем дратувати.
Навіщо зайвих нам проблем отих?
- Ну, коли так – то їдь у Полоцьк ти,
Там будеш моїм іменем за князя.
Та хочу попередити одразу –
Не втихомириш – доведеться йти
Мені знов раттю на той підлий град!..
- Я все зроблю, кагане. Все владнаю.
- На тебе, синку, сподівання маю,
Хоч відпускати з Києва не рад.
Єфанду, мабуть, все-таки віддам
За Рюрика. Пошлю Олега з нею.
Нехай з сестрою возиться своєю
І буде менше з того шкоди нам.
На тому й порішили. Згодом сли
Відправилися в Новгород з отвітом.
Коли ж нарешті повернулись звідти,
То Рюрикову згоду принесли.

Рогволд під стіни Полоцька прибув,
Привів з собою кілька сотень гридів
Та ще при ньому і його Рогніда
І він від того вже щасливий був.
Варяги, що залогою були
До того в місті, після перемовин,
Відкрили браму й подалися знову
До Новгорода, звідки і прийшли.
Вступила в тихе місто руська рать.
Здавалось, місто вимерло, нікого.
Всі з страхом позирали на дорогу,
Не знали, що від Рогволда чекать.
А він зайняв дитинець й повелів
На віче всім зійтися на майдані.
Зійшов помостом, на юрбу поглянув –
У всіх сум’яття й острах на чолі.
Бояться кари, бо ж Аскольд-таки
Багато зла вчинив навколо міста.
Від Рогволда того ж чекали, звісно.
Вслухалися в страшні свої ж чутки.
- Шановні полочани! – розпочав.
Промчався шепіт хвилею між люди:
«Шановні?! Може, кари і не буде?»
Рогволд діждався тиші, помовчав
І знов звернувсь: - Шановні полочани!
Я скликав вас щоб помочі просить.
Ви ж бачите, які тепер часи?!
Усяк до міста руки свої тягне.
Дитинець хочу наш перенести,
Між Полотою і Двіною звести,
Щоби гостей стрічати честь по честі
І зайд усяких повз не пропустить.
Вони ж Двіною перш за все ідуть,
Їх із дитинця і не видно, навіть.
Коли ж дитинець над Двіну поставить,
То ми надійно «осідлаєм» путь.
Вдоволене тим віче загуло –
Бо люди згодні і на більше були
Аби не кари за діла минулі,
Тож з радістю умови прийняло.
І почалась робота… На Двіні,
Там, де у неї Полота впадає,
Високий пагорб схили піднімає,
Отам, на її правій стороні
Узявся зводить Рогволд новий град.
Вали високі дружно насипали,
По них дубові стіни будували.
Багато, звісно, на все те витрат,
Тож все ішло без поспіху, поки
Старий дитинець ще не полишали.
Тут данину для Києва тримали.
У час цей, для Рогволда нелегкий,
Він всюди був, усюди устигав.
Та ще й з гостями довгі мав розмови,
Що в світі за цей час з’явилось нове,
Бо ж берегтись від лих усяких мав.
Варягів же, он кажуть, розвелось
На півночі, немає людям спасу.
Приходять, вигрібають всі запаси,
Людей вбивають. Щоб не довелось
Самим пізнати силу їх сокир.
Вони ж не тільки в Новгороді-граді.
Із тими вже домовилися, правда,
Вони не лізуть в Полоцьк із тих пір.
А от другі на драккарах своїх
Варязьким морем без кінця кружляють.
Норманів, свеїв, готів називають
Між зайд – морських розбійників отих.
Що їм було піднятись по Двіні,
На Полоцьк несподівано напасти.
Тож Рогволд посилав сторожу часто,
Щоб знати – чи пливуть вони, чи ні.
Та заодно про Новгород, про Русь
Розпитував гостей, хто там буває.
Хоч посланці Аскольда й прибувають
Та думав: «Краще в тому розберусь,
Як буду знати з багатьох джерел».
А гості, звісно, добре усе знають,
Вони у петлю голови не пхають.
Гість спершу вісті звідусіль збере,
Щоб знати – що там попереду жде,
Тоді уже з товаром і рушає…
Тож від гостей Рогволд чимало знає,
Від того і діла свої веде.

З Русі недобрі вісті надійшли,
Аскольд ходив невдало до Царграду.
Узяти місто, звісно не змогли,
Бо страшна буря стала на заваді.
Тож в Київ повернулися не всі
Із тих, хто здобич сподівався взяти.
І плач стояв великий на Русі,
Бо ж згинуло в поході тім багато.
А тут ще й голод…В Полоцьку самім
Був неврожай. І жито не вродило,
Й городина. Тож голод в кожен дім
Теж зазирав, підточуючи сили.
Щоб землю врятувати від біди,
Мав данину всю київську узяти.
Відправить потім більше він туди,
Як буде все ж Аскольд наполягати.
В той час прибули кривичів посли.
Вони залогу київську прогнали
З Смоленська. Самовпевнені були,
Союзу з полочанами шукали,
Бо ж кривичі були і ті, і ті.
Як стати разом – хто їх подолає?
Та Рогволд балачки урвав пусті –
Він сторону Аскольдову тримає.
І Полоцьк проти Києва не йде,
Хай марні не леліють сподівання.
А кривичів за зраду кара жде,
Додав ще слам смоленським на прощання.
А скоро гість і гарну новину
Привіз з Русі – побили печенігів.
Орду здолали чималу одну,
Скарали за розбійницькі набіги.
Із Новгорода люди прибули,
Від Рюрика в страху вони втікали.
Одні на Київ по Дніпру пішли,
Другі спасіння в Полоцьку шукали.
Поговоривши з ними, Рогволд взнав,
Що в Новгороді Рюрик сил набрався
І полювать на недругів почав,
На тих, хто його владі опирався.
Як він Вадима Храброго убив
І багатьох, хто був навколо нього,
То Новгород в страху відтоді жив,
Бо не було сміливого нікого,
Хто б проти князя голос свій підняв.
Так по кутках тихенько шепотіли.
Та Рюрик врешті і про те узнав
І нерозважні голови злетіли.
Шукаючи спасіння й почали
Мужі від злого Рюрика втікати.
Чинити йому опір не могли,
А що сидіти – тільки смерть чекати?!
Узнав ще Рогволд, що Олег тепер
При Рюрикові високо піднявся,
Від князя усіх радників відтер
І бути незамінним намагався.
Можливо, за убивствами тими
Він і стояв, втирався у довір’я.
Що йому було жертвувать людьми?
А Рюрик, видно, дуже йому вірив.
Бо ж, як не як – жони його рідня.
Олег же, видно, плів своєї сіті,
Хоч Рюрик його високо підняв
Та знав Рогволд – той іще вище мітив.
Лиш, може, часу слушного чекав…
Тим часом знову кривичі примчали.
Аскольд на їх ополчення напав
І знов залога у Смоленську стала.
Тож да́рма опиралися вони.
Сиділи б тихо, Києву корились,
То не було б жорстокої війни
Й тепер би по чужині не тулились.
Від них дізнався Рогволд новину,
Що був гонець таємний з Новаграда.
То він міську підбурив старшину́,
Бо так їм Рюрик, бачите, порадив.
Ще й поміч в разі чого обіцяв.
Із поміччю, щоправда, не вдалося.
Якраз варяг із півночі напав,
Тож Рюрику з ним битись довелося.
Аскольд, тим часом, рать свою й привів,
Здолав у полі кривичів невмілих.
Призвідців всіх скарати повелів,
Щоб іншим більш такого не кортіло.

Тим часом ріс дитинець на Двіні,
Дубові стіни пагорб оточили,
Високі башти по кутках стриміли.
Вже і посад розрісся в стороні,
Який до стін із півночі тулився.
У разі чого – стіни захистять,
Загрозу можна там перечекать.
Вже й князь у новім теремі усівся,
Приймав там уже слів та і гостей,
Які з весною часто прибували.
Земля врожаї, врешті+
, обіцяла,
Були надії у людей на те.
Для того Криве треби піднесли,
Щоб він поміг з врожаєм цього літа.
Хотілося пожити людям сито.
Кого ж іще просити в тім могли?
Аскольд минулу данину простив,
Бо ж розумів – не слід будити звіра.
Був Полоцьк вірним Києву допіру,
Чужих варягів вглиб не пропустив.
Ще й кривичам у зраді не поміг.
Навіщо нових ворогів плодити?
Отрима данину наступним літом.
Важливо, що залогу там зберіг.

Минуло кілька непримітних літ.
Вже Полоцьк звівся і набрався сили.
Дитинець гордо позирав на світ
І гості звідусюди зачастили.
Хоча новин важливих не було
Та щось в слов’янськім світі відбувалось.
У Києві все по-старому йшло,
Знов недруги кагана піднімались.
Жерці знов стару пісню затягли,
Що зрадив Хорса їх каган, спізнався
З чужинським богом. В Києві гули
Про те повсюди. Хоч і сподівався
Аскольд на новий здобичний похід,
Та думка все настирніша лякає:
Завоювати можна цілий світ,
Але позбутись влади в ріднім краї.
Отож Аскольд у Києві сидів,
А люд все більш в безділлі колотився,
Копичив проти свого князя гнів
І за жерцями й недругами вівся.
У Новгороді Рюрик теж засів,
З коханою дружиною втішався.
Із владою його змирились всі,
Ніхто відкрито вже не намагався
Підняти бунт. А в Рюрика ще й син
Родився, буде батькові наслідник.
Хоч був іще зовсім маленьким він,
Але ж і Рюрик ще міцний із виду.
Та і Олег за сином пригляда,
Не дасть малому зникнути, пропасти…
А там прийшла до Рюрика біда –
Пішла з життя Єфанда – його щастя.
А потім все лавиною пішло.
Зненацька Рюрик вмер. Хоч говорили,
Що там усе по-іншому було
І що, насправді, Рюрика убили.
І що Олег в тім руку теж приклав.
Що було правда в тому, що – неправда,
То достовірно ще ніхто не знав.
Та Рогволд вірив у Олега зраду,
Бо ж знав його, хоча і сподівавсь,
Що в Новгороді буде той сидіти,
Бо ж він тепер там у варягів князь,
Йому лишив тим Рюрик володіти,
Поки аж його Ігор не зросте…
І знов літа спокійно проминали.
З тривогою дививсь Рогволд на те,
Душа його недобре відчувала.

Прибув якось з країв далеких гість.
Гість знаний. Коли з Рогволдом зустрівся,
Доніс йому оту тривожну вість,
Що він в Смоленську перше зупинився.
А там все місто тільки і гуде,
Що йде Олег із Новгорода-града,
Що він дружину і словен веде
На Київ. Клявся гість – то чиста правда.
На роздуми часу вже не було.
Зібрав Рогволд свою дружину вірну.
В залогу залишив мале число,
Бо ж мав до полочан уже довіру.
А сам подавсь Двіною на Смоленськ,
Аби Олега там перепинити.
Спішив, горів від нетерпіння весь,
Бо став якось одразу розуміти,
Що не сидів Олег той склавши рук.
Таємні вів з киянами розмови,
Мовляв, є Ігор – Діра то онук,
Законний спадкоємець він по крові.
Чому б Аскольда не прогнати їм,
А Ігоря не визнати каганом.
І родовим богам прислужать тим,
Й одразу спокій на Русі настане.
Отож Рогволд в Смоленськ і поспішав…
Та запізнився. Під ворота стали.
Рогволд пустити в місто зажадав,
Та зі стіни у відповідь кричали:
Іди, мовляв туди – звідкіль прийшов.
Тут вже немає у Аскольда влади.
А скоро вже проллється його кров…
Отак глибоко угніздилась зрада.
Рогволд вернувся до своїх човнів,
Велів сильніш на весла налягати,
Олега наздогнати захотів
Аби звершити отой «суд» не дати.
Неслися стрімко, бо і течія
Їм помагала…та не наздогнали.
Варяг уже у Любечі стояв
І знов туди Рогволда не пускали.
На ранок до Почайни прибули
В надії ще живим Аскольда стріти.
Та ледве-но на берег і зійшли,
Як довелося відпливати звідти,
Бо вже чутки гуляли між людей,
Мовляв, кияни Ігоря признали.
Тепер він князь. Олег із ним іде
В Угорське. Бо ж Аскольда вже прогнали
Із Києва. В Угорському сидів.
Туди Олег із воями й подався.
Рогволд за весла братися велів,
Устигнути усе ще сподівався.
Але не встиг. На березі юрма
З варягів тихо круг чогось стояла.
Олег дитину на руках тримав.
Човни умить до берега пристали.
З мечами вої вискочили враз.
Варяги за мечі свої вхопились.
Рогволд усім спинитись дав наказ
І тут варяги раптом розступились,
А там Аскольд червоний від крові.
- Ти поспішав його порятувати?
Його душа пішла вже в інший світ
І вже назад нема чого вертати.
Ось князь! – Олег на Ігоря вказав,-
Тепер йому кияни поклонились.
Ти, Рогволде, даремно поспішав.
Чи полочани також покорились
Новому князю?! – Навіть, не чекай!
Мій Полоцьк вам вклонятися не буде.
Аскольда лише поховати дай,
Аби у очі не кололи люди.
І я піду.
Можливо б і хотів
Олег Рогволда тут же також вбити.
Але ж мечі дружини на путі,
Тому не вдасться легко кров пролити.
Аскольда вбив, бо виманив його
Та й не було того, хто б заступився.
Він з часом досягне іще свого.
Не нині. Тож від тіла відступився:
- Бери. Ховай. Даю тобі три дні.
А потім щоб і сліду не зосталось.
Не смій ставати на шляху мені!
Варяги хутко у човни забрались
І до Почайни, мабуть, подались.
Рогволд зостався з воями над тілом…
Коли було то все воно? Колись.
Хоч в пам’яті, немов гвіздок, засіло.
Старий князь Рогволд в теремі сидить.
Вже сутінки вечірні наступали
Та він свічки палити не велить,
Думки у голові його снували.
Рогніди поряд його вже нема,
Давно лежить за містом під курганом.
Вві сні, хіба являється сама
Така ж, як перше: молода і гарна.
Хоча он Рогворд бігає – онук.
Поки малий – поки його і воля.
Колись це місто брать йому до рук.
Яка, цікаво, буде його доля?





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-11-21 19:55:52
Переглядів сторінки твору 108
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.824 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.802 / 5.45)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.729
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2022.01.23 19:55
Автор у цю хвилину відсутній