ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ніна Виноградська
2022.06.30 21:32
А світ мовчить, заляканий від зла,
Яке створило із добра руїну.
Не хочу, щоб сказали, що «була»,
Про дорогу стражденну Україну.

Щодня за нас вмирають вояки,
А над полями позлітались круки.
В червневий день гарячий і гіркий

Ніна Виноградська
2022.06.30 21:30
Замість остуди сонячне тепло
Зайшло до серця і зігріло душу.
Ураз все усміхнулось, ожило,
І я невільно порадіти мушу.

У синяву вдяглися небеса,
Вітри заснули на гілках і травах.
Панує щовесни така краса,

Ніна Виноградська
2022.06.30 21:28
Червневий день, ранкова прохолода,
Черешень грона між густим гіллям.
У ланцюгах між вибухів свобода
Згорьована, як наша вся земля.

Троянди усміхаються до світу,
Немовби кличуть серце до краси.
А я не відчуваю того цвіту,

Ярослав Чорногуз
2022.06.30 21:16
Буде в мене красуня-жона,
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.

ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…

Євген Федчук
2022.06.30 20:40
В задумі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У гостях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.

Тетяна Левицька
2022.06.30 13:31
Гриміло у небесній високості,
Здригалася від жаху хмура вись.
Борвій, так шаленів у спраглій брості,
Що явір перелякано хрестивсь.

Струм блискавки розсік твердь небосхилу,
І забасив розгніваний Перун.
Ушкварив дощ, як із відра, щосили,

Ігор Шоха
2022.06.30 13:09
                І
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,

Віктор Кучерук
2022.06.30 04:58
Треба вірші складати
Про безмежно сумні
Незліченні утрати
В найжахливіші дні.
Стану більш говорити
Не про звідані сни,
А про кров’ю политі
Українські лани.

Дума Козак
2022.06.30 04:43
Ти вимолив свою любов,
коли гойдав орелю часу,
страхи одвічні поборов,
а з ними… і надії разом.

Та мішанина сподівань
чогось блаженно-неземного
і завела тебе за грань,

Шон Маклех
2022.06.29 23:21
Вічність – там, за дверима,
За порогом, що встелений шовком
Осені.
На заплавах ріки імен
Плавають черепахи:
На панцирах знаки:
Письмена народу забутого:
Читай.

Дума Козак
2022.06.29 15:25
Хто гроші заробляє, хто карбує,
у інших є до збору інтерес…
Той моніторить, що твориться всує,
та контролює хтось увесь процес!

Іван Потьомкін
2022.06.29 11:49
Ізраїле, чому тебе, кому самим Всевишнім дано Скрижалі, Щоб якомога далі відійти од печерного минулого, Зневажають ті, кому несеш даровану Ним мудрість? Невже тільки за те, що сам ти сходиш з Господньої путі? Чи, може, настанови Божі просто н

Тетяна Левицька
2022.06.29 10:06
Тиша у місті гнітюча,
Привидами — ліхтарі,
Плаче розтерзана Буча
На українській землі.

Збитки рахує Гостомель,
Гоїть стигмати Ірпінь.
Київ тікає із дому,

Микола Соболь
2022.06.29 07:30
Твоє зруйноване дитинство
не зацікавить сюзеренів.
Війна життю научить стисло.
Лунають обстріли щоденні.
І з кожним часом ближче, ближче…
Уже під вікнами розриви.
Здається скоро смерть покличе.
Бинти, як білих коней гриви.

Віктор Кучерук
2022.06.29 05:30
В’ється стежка польова
Від села до ставу, –
Дружно родяться слова
Тьмяні та яскраві.
Сохнуть крапельки роси
На похилих стеблах, –
Жайворонків голоси
Деренчать у небі.

Микола Дудар
2022.06.29 00:18
Знесилені. Чого вже там… ціна.
Знервовані. Зловісна партитура…
Без іграшок урощища… Війна -
Традиція. Шануймося, скульптура…

Чому ти, Боже… Ти не запобіг.
Чим зайняті твої славетні слуги?
Чому дозволив виповзти з барліг
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Емі Троян
2022.05.10

Анастасія Коноваленко
2022.04.25

Ліс Броварський Ліс Броварський
2022.03.20

Євген Федчук
2020.02.03

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Поеми

 Миколка - джура козацький
Усілись діти коло печі,
Коло старого дідуся
І напосілася малеча
На нього галаслива вся:
- Повідай казочку, дідусю,
Таку, яку ніхто не чув!
А дід підкручує все вуса.
Біля печі оце б заснув
Та не дають ці охламони,
Вчепились – казку розкажи.
Але чомусь дітей не гоне.
На світі довго вже прожив
І до тепла вже тягнуть кості
Побіля теплої печі,
Уже нелегко йти у гості,
Зовсім не спиться уночі.
А хочеться ж погомоніти.
Та з ким? Старі всі по хатах,
А молодим усе б робити.
Одна розрада – в дітлахах.
Ті будуть слухати й питати
І знову слухати його,
Роти забувши закривати.
А скільки знає він всього?!
Дивись, уже і веселіше
І він без діла не сидить,
І з дітворою легше дише,
І забуває де болить.
Тож він, помовчавши, пом’явшись
Аби солідніш виглядать,
Найменшого на руки взявши,
Кахикнув й став розповідать:
- Я розкажу сьогодні, дітки,
Не казочку, а справжній хвакт,
Старих історій приповідки,
Що стались не віки назад
І не за морем-океаном,
І не в горах, і не в лісах,
В степу, в часи не дуже давні.
На річки вільних берегах
Стояла хатка дерев’яна
Чи мазанка. Я вже й забув.
Жила в ній жіночка Оксана
Й синок у неї гарний був.
Миколка – хлопчик синьоокий
Удався в батька – козака.
Пройшло відтоді вже три роки,
Як звістка надійшла гірка,
Що батько у похід подався
Десь до турецьких берегів
Та там навіки і зостався,
Свого синка осиротив.
Миколка то й не пам’ятає,
Малий іще занадто був.
Бува, що в матері спитає:
- А тато де? Чи нас забув?
Матуся чуб йому пригладить
І головою похита:
- Зажди –но трохи, синку,- радить.-
Він уже скоро завіта.
Сама ж утре скупу сльозину,
Поправить сину комірець
І на друге збива дитину:
- Піди-но погляди овець!
А син лозину вхопить в руки
І осідлає, як коня.
Козак нівроку. Через луки
Мчить до отари навмання.
Жилося їм удвох нелегко
Без чоловіка і вітця,
А села у степу далеко
Від тої хати-хутірця.
Та чоловік це місце вибрав,
Гадав: зимівник заснує.
Вернувся б – там би було видно.
А так, що є, то уже є.
В село вертатись не схотіла
Так і жили із сином вдвох.
Сама роботу всю робила,
Здоров’ям не зобидив Бог.
Підріс синок – якаясь поміч:
Овець догляне, попасе.
Як сил немає вже від втоми,
Води у кухлі піднесе.
Жили не бідно й не багато,
Наскільки вистачало сил,
Гостей було чим привітати,
Як прийде хто з сусідніх сіл.
Якось зібралася Оксана
В село чогось там прикупить:
Чи ніж, чи посуд полив’яний.
Миколці ж зачекать велить.
Пішла. Вже й вечір наступає,
Чогось матуся не верта.
Миколка вийде, виглядає
Та стежка від села пуста.
Вже й ніч надворі, зорі сяють.
Миколці страшно одному,
Якісь страховиська літають,
Здається бідному йому.
Та він козак. Лозину візьме
І каже: «Тільки підійдіть!»
А сам малий заліз на призьбу
У ніч вдивляється стоїть.
Не дочекався, змерз надворі,
Сховався в хату, сів, заснув,
А в ранню світанкову пору
Хтось двері відчиня – почув.
Схопився з криком: «Мамо!Мамо!»
Та то дядьки якісь чужі
Із оселедцями, шаблями.
- Ви маму бачили? Скажіть!-
Питається у них хлопчина
І їм у очі загляда.
А ті помовчали хвилину
І кажуть: - Хлопчику, біда.
Напали на село ординці,
Кого побили, а кому
Зв’язали руки у сирицю
Аби продати у Криму.
Забрали і матусю твою.
Тепер ти, синку, сирота.
І що робити нам з тобою?
- А ви – козаки?- той пита.
- Козаки! – То візьміть з собою.
У мене тато теж козак.
Я виросту і в Крим із боєм
Піду, поб’ю тих зарізяк.
Знайду в Криму свою матусю
І приведу її назад.
Всміхаються козаки в вуса:
«Ти ба, справжнісінький козак!»
Що ж з ним робити? Залишити?
Куди? Мале ж іще воно?!
На Січі джурою зробити?
Там так заведено давно:
Козаки сиріт пригрівали
І ті в них джурами були.
Із джур козаки виростали.
Тож не лишили, узяли.
Отак став джурою Миколка,
На Січі досить швидко звик.
Його до Корсунського полку
Вписав отаман. Чоловік
Він добрий був, хоча сердито
Бувало, вуса наставляв
І хлопця обіцяв побити,
Коли, бува, той не встигав.
Чи щось робив не так, як треба.
Хоча ні разу не побив.
Тримав завжди побіля себе,
Козацьким хитрощам учив.
Доп’яв десь шаблю невелику.
Куди великої йому?
Зробив малу козацьку піку
І потихеньку вчив всьому,
Як вміло шаблею махати
Аби ніхто не вибив з рук,
Як піку правильно тримати.
Та й інших не минав наук.
І саламаху як варити,
І мити добре казана,
І рибу у Дніпрі ловити,
Пришити латку на штанах,
Сліди усі в степу читати,
Сідлати баского коня,
Ховатись, дичину шукати…
І то усе, вважай, щодня.
Нелегка то була наука,
Синці не сходили, бува,
Від шаблі аж німіли руки,
Боліли ноги, голова.
Та він упертий, в батька вдався.
Передрімає ніч і все,
Дивись, за шаблю знову взявся,
Чи рибу від Дніпра несе.
До того хлопець був моторний,
Що дивувались козаки.
Казан до річки тягне чорний,
А вже й блискучий від ріки.
Натягне дров, багаття палить,
Чіпляє казана умить,
Наллє води, уріже сала,
Крупи сипне, як закипить
І уже запахи навколо,
Що все кидають козаки
До казана сідають в коло,
Із чобіт дістають ложки,
Їдять, малого вихваляють.
А він і радий аж пашить,
Усім добавки добавляє
І гордо навкруги глядить.
Обжився на Січі малеча.
Ще не козак, але, проте,
І аж поширшав, наче, в плечах.
От іще трохи підросте
І буде справжній козарлюга
Іще такого пошукать.
І буде на Великім Лугу
По-господарськи походжать.
Якось весною, ледь травичка
В степах безкраїх проросла
І піднялася риба в річках,
Шукаючи собі тепла,
Узявши сотню запорожців,
У степ поїхав отаман
Поглянуть: чи не їдуть гості
Набити дармовим гаман.
Завжди, як на весну звертало,
В степу з’являлася орда
Татар, за зиму геть охлялих,
Для себе здобич виглядать.
Великі і малі чамбули
То потай, то відкрито йшли
І, щоб бекети не поснули
Та вчасно звістку подали,
Отаман вирішив об’їхать
І перевірить, що та як.
Чи заздалегідь про те лихо
Вони подати зможуть знак.
Впросився і Миколка з ними.
Отаман взяв. То ж не похід.
Татари ще не зжили зиму,
Тож їх боятися не слід.
Та й звикне хлопець до походу,
Повчиться, кулешу поїсть,
Дізнається про річки, броди,
Все знадобиться то колись.
Козаку степ був рідним домом,
Стелив траву, щоб м’якше спать,
Під голову горбочок йому
Вкладав. Козаку спочивать
В степу – то кращого й не треба.
Повітря чисте та п’янке,
Над головою в зорях небо,
Неначе полотно тонке…
Об’їхавши усі яруги
Аж до татарської межі,
Вертала сотня понад Бугом
До запорозьких рубежів.
Козаки службу несли справно,
Такі ординців не просплять.
І на «фігуру» лізли вправно,
Щоб степ далеко оглядать,
І дьоготь в бочках був готовий,
Лиш підпали і спалахне.
Усе в порядку, одне слово.
Хай лиш татарин заверне.
До Січі вже рукой подати,
Бекет останній вдалині.
Велить отаман хутко мчати
Миколці на своїм коні
На Січ, сказати кошовому,
Що все в порядку у степах.
А кінь, мов знає, що додому,
Помчав. Летить,неначе птах.
Дорученням Миколка гордий,
Йому до гриви припада,
Хоч і стомився від походу
Та войовниче вигляда.
Встигає степом озиратись,
Як вчили старі козаки
Та із вуздечкою вправлятись
Зусиллям однії руки.
Летить і раптом бачить – сакма –
Широко стоптана трава.
Хто ж залишив тут цього знаку?
Чи то бува не татарва?
Спинив коня. Тихцем поїхав
Туди, куди сліди вели.
Якщо татари, буде лихо.
Як же вони сюди пройшли?
Як їх бекети пропустили?
По всьому – чималий загін.
В слідах, що коні залишили,
Не мав підкови ні один.
Таки татари. Недалеко
Байрак великий причаївсь.
З коня Миколка скочив легко,
Підкрався ближче, глянув вниз.
Поміж дерев загін таївся
Татарський. День пережидав.
Хто на веснянім сонці грівся,
Хто своїх коней оглядав.
Спокійно дуже почувався
Отой загін у байраку.
Миколка також не злякався.
Чого боятись козаку?
Задумавсь: що ж його робити?
На Січ летіти чи вертать?
А як татари підуть звідти,
Де потім їх в степу шукать?
До Січі далеченько, наче,
Козацька сотня ближче все ж.
Ну, що ж, надумався, козаче?
Кого на поміч приведеш?
І раптом думка промайнула:
А що, як навести татар
Туди, де сотня його була,
Під її шабельний удар?
Він на коня мерщій сідає,
На край байраку виліта.
«Пугу!Пугу!»- із уст злітає,
Так по-козацьки їх віта.
Татари козача уздріли,
Мерщій метнулись до коней
І вслід за хлопцем полетіли
Аж вітер засвистав…Агей!
Хлопчина б’є коня під боки
Та все до гриви припада.
Позаду за три сотні кроків
Несеться лавою орда.
Від тупоту степ глухо стогне
І стогін цей далеко чуть.
А це і треба для малого.
Козаки згинуть не дадуть.
Почують. Як то не почути?
І разом вдарять на орду.
От тільки б йому дотягнути.
А татарва йде по сліду
На добре відпочилих конях.
Все ближче-ближче їхній сап.
Миколка відчува погоню
Та все вдивляється – хоча б
Козаки вчасно похопились
Інакше станеться біда.
Ніхто не сподівайсь на милість,
Як насідається орда.
Он і могила височіє
Де мають бути козаки.
Рука з вуздечкою німіє
Та що там йому до руки.
Кінь трохи гін свій уповільнив.
Чи не дарма орду він гнав?
І тут зненацька птахом вільним
Загін на татарву упав.
Із двох боків із-за могили,
Живу зминаючи траву,
Козацька сотня налетіла
На сторопілу татарву.
Орда полишила погоню,
Тепер уже не до того,
Почала повертати коней
Та козаки уже кругом.
Козацькі шаблі замигтіли,
Злилося «Слава» і «Алла»,
Під ноги коням полетіли
Татар скривавлені тіла.
Миколка не встрявав у бійку,
Малим нема там що робить.
Дивився, що татарське військо
Не здатне опору вчинить.
Мабуть, якась розбійна зграя
Ішла на легкії хліба.
Ну, то тепер вона їх має,
Який врятується хіба.
Вже скоро збили їх козаки
В одну волаючу юрбу
І устелили небораки
Всю землю трупом. Аж губу
Хлопчина закусив до крові
З того видовиська всього.
Таке побачить і здоровий
Не кожен витрима того.
Та досить скоро все скінчилось,
Хтось вирвавсь і у степ помчав,
Хтось здався козакам на милість,
Хтось трупом на траву упав.
Без вершників блукали коні,
Скубучи недалік траву.
З козаків хто подавсь в погоню
Аби добити татарву,
Другі татар уже в’язали,
Зганяли у табун коней,
Докупи зброю підбирали,
Згодиться на Січі, ачей.
Отаман витер шаблю з крові,
У піхви вкинув – відпочинь!
Сказав, оглянувшись: «Чудово!»
Орда лежить куди не кинь,
Своїх же впало не багато.
Уздрів Миколку, усміхнувсь
І став до хлопця під’їжджати,
Миколка аж завмер чомусь.
А той пригладив йому чуба
Та й каже: «Молодець, козак!
Ти нас порятував від згуби!»
Миколка зашарівсь, як рак,
Почав було щось бурмотіти.
Та отаман уже подавсь,
Лишивши хлопчика радіти
З того, що козакам придавсь.
На Січ вернулись, як герої,
Коней пригнали і полон,
Привезли також купу зброї
І кошовий, такий закон,
Зібрав в Січі козацьку раду
Спитати: що його робить.
Чи то не буде на заваді
На Крим у відповідь сходить?
Січовикам чого ще треба?
Хіба сидіти на печі
Та вигрівати свої ребра,
Суху тараню гризучи?
Козаку вдома не сидиться:
Хто обносився, хто програвсь,
Кому кортить уже побиться,
Десь би в поході розім’явсь,
Комусь вже шаблю нову треба,
Хтось корчмарю заборгував.
Тож полетіли шапки в небо,
Як кошовий в похід спитав.
Недовго думали-рядили,
Зібрались миттю і у путь.
Що в козака – душа та тіло.
Мушкет і шаблю не забудь!
Миколка і собі впросився,
Туливсь отаману до ніг,
Благально в очі так дивився,
Що той відмовити не зміг.
А хлопчик радий. Маму, може,
Свою десь у Криму знайде.
Хіба ж то Бог не допоможе?
Хіба його не наведе?
Він бо не зна, що Крим великий,
А ще Туреччина за ним
І міст, аулів в ньому стільки,
Що й роком не пройти одним.
Знайти в бедламі тім людину,
Неначе голку у скирті.
Та хлопчик вірить у єдине –
Що їхні стрінуться путі.
Вони не можуть не зустрітись,
Бо має так зробити Бог,
Як йому добре помолитись,
Щоб вони стрілися удвох.
Пройшло степи козаче військо
І до Сивашу підійшло.
Десь Ор-Капу проклятий близько,
Найбільше України зло.
Його рішило не чіпати
Козацьке військо на цей раз
Аби тривогу не підняти
Аж доки не настане час.
Через Сиваш іти рішили,
Щоб потім вдарить на Козлов.
Січовики, що вже ходили
Через Сиваш, взялися знов
Повести військо через воду.
На ранок вже і перейшли,
А там вперед стрімким походом
На захід напрям узяли.
Всіх, хто стрічався на дорозі,
Сторожа прибирала вмить.
І ось вони вже на порозі
У міста, що спокійно спить.
Разом з ранковою зорею
Червоні зайнялись півні.
Всією силою своєю
Ввалились в вулиці тісні
Горлаючи козацькі сотні
І помста місто залила.
Тих, хто хотів чинити спротив,
Смерть майже миттю узяла.
І ґвалт, і полум’я над містом
З’єдналися у щось страшне:
Козаки нищили все чисто.
Козак нічого не мине,
Згадавши всі татарські кривди,
Які були і не були.
І смерть ішла за ними слідом,
Щоб кривд чинити не могли.
У тій смертельній круговерті,
Де невідомо хто і де,
Де все відомо лише смерті,
Яка завжди усіх знайде,
Миколка кинувся шукати
По місту матінку бігом,
Хоча й не знав, кого питати
І де шукати. Та його
Це у той час не хвилювало.
Він вірив – саме тут вона.
І серце так йому казало-
Десь виглядає із вікна.
Він на коні промчався містом,
У кожне заглянув вікно,
Шукав у нім жадану звістку
Та нервував: «Ну, де ж воно?»
У метушні ніхто уваги
На хлопця навіть не звертав.
Хтось ладивсь з міста дати «тягу»,
Хтось вікна-двері зачиняв,
Мабуть, готуючись до бою.
А бій десь в стороні кипів,
Де над татарською юрбою
Бунчук мурзи замайорів.
Туди стікалися охочі
Чинити опір козакам,
Ще не розбуджені із ночі,
Що така видалась гірка.
Миколка вулицею їде,
Ось-ось уже її кінець,
Але немає навіть сліду
Від матінки. Уже й терпець
Почав у нього уриватись.
Дитина ж, як їй пояснить:
Бажанням не завжди збуватись
Дано на світі. Та в ту мить,
Коли зневірений, вертатись
Уже надумав він було,
Потрібно ж було тому статись
(А вже світати почало),
Він чує крик в вікні одному.
Туди поглянув. Боже мій!
Забув про безнадію, втому,
На місці зупинивсь, як стій.
Обличчя промайнуло рідне
На другім поверсі в вікні,
Вона із кимсь боролась, видно
Із сильним. Та у метушні
Все ж встигла крикнути. Матуся!
Миколка із коня мерщій.
Ну, почекай! Я доберуся!
Чіпати матінку не смій!
Крізь незачинені ворота
У двір, а далі прямо в дім.
Нагору сходами. – Гей, хто ти?
Пусти матусю! Перед ним
Татарин матінку тримає.
Від здивування аж присів.
Хто це погрозами кидає?
Хто в дім ввірватися посмів?
Цей недомірок? – Геть з дороги!
В Миколки шабля у руках.
Молися вже свойому богу,
Доки ще не на небесах!
Татарин раптом розсміявся,
В куток матусю відштовхнув,
За шаблю за свою узявся
І до Миколки враз стрибнув.
Ударив, аж рука затерпла
І шабля відлетіла в кут.
Татарину здалось дотепним,
Він знову засміявсь. І тут
Миколка кинувся йому в ноги,
Щоб збити. Та куди йому?
Татарин відштовхнув з дороги
Малого. Та і по всьому.
Миколка м’ячиком скотився
І, хоча боляче було,
На ноги тут же підхопився.
Аж за живе його взяло,
Що грається із ним татарин.
А той знов матінку хапа.
Я ще знайду на тебе кару!
Миколка в бійку знов ступа.
Татарин знає своє діло:
Ударив так, що хлопченя
Умить від нього відлетіло
В куток, немов якесь щеня
І головою в стіл дубовий.
Розкраяв лоба до кісток,
Зачервонілися від крові
Лице, сорочка, весь куток.
Завмер хлопчина на підлозі,
Розкинув руки, неживий,
Ні ворухнутися не в змозі,
Ні голос він подати свій.
Татарин радісно скривився
На справу своїх підлих рук.
На якусь хвильку задивився,
Почув позаду якийсь звук,
Оглянувся і лиш помітив,
Як зблиснуло лезо в очах.
За мить пішов із цього світу,
Не встиг відчути навіть страх.
Доки він з хлопчиком возився,
Матуся шаблю підняла.
Козацький досвід знадобився,
Жона ж козацькая була!
Ударила і не здригнулась.
Татарин враз і поваливсь.
Вона ж до хлопчика метнулась:
- Синочку, любий, підведись!
Відкрий маленькі оченята!
Це я – матуся! Боже мій!
За що мені така розплата?
Та чує – дихає, живий.
Мерщій протерла його рану,
Перев’язала полотном.
Взяла на руки, наче п’яна
І з ним на вулицю бігом.
Сідає на коня. Дитину
Із рук своїх не випуска
Та все шепоче: - Сину! Сину!
І котиться сльоза гірка.
Десь там у місті бій лунає,
Татари б’ються й козаки.
Туди вона і поспішає
В надії встигнути-таки.
Кінь мчить, неначе відчуває,
Не треба підганять його.
Синочка матінка тримає,
Синочка рідного свого.
Сльозами її очі повні,
Втира та котять все рівно
І з його змішуються кров’ю,
Що проступа крізь полотно.
Шепочуть губи: - Боже милий!
Аби живий!? Аби живий!?
Дай йому, Боже, вдосталь сили!
Візьми його під захист свій!
Хіба ж для того ми зустрілись,
Щоб розлучитись назавжди?
Яви, мій Боже, свою милість,
Врятуй синочка із біди!..
Дідусів голос став тихіший,
Немов задумався про щось
І враз замовк. Ні слова більше.
Чи не помер бува? Та ось
Почулося його сопіння.
Заснув з-півслова дід старий.
А дітвора у нетерпінні:
- Чи ж хлопчик лишився живий?
Дідусю! Діду! Дід Миколо!
Не спіть! Як далі там було?
Тупцюються усі навколо,
А діда зовсім розвезло.
Ну, хоч берись кричати «Пробі!».
Старий схилився на стілець,
З волосся сивого на лобі
Червоний проступив рубець.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-02-06 20:17:47
Переглядів сторінки твору 258
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.852 / 5.42)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.815 / 5.45)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.755
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2022.06.30 20:42
Автор у цю хвилину відсутній