Він був козак, вона – вельможна пані
Та ще різниця чимала в літах,
Але коли народиться кохання,
Хіба воно про те кого пита?
Так уже сталось в ту тривожну осінь,
Як Хмель з полками під Замостя став
І самій Польщі бачить довелося
Стихію бунту в полум’ї заграв.
Козацьке лихо краєм розбрелося,
Згадало ляхам кривди геть усі.
Переказати – здибиться волосся
Від того,що творилось тих часів.
Аж ген під Люблін вольниця дісталась,
Червоним ночі темні розцвіли.
Вельможна шляхта по містах ховалась
Аби козаки часом не знайшли.
Хто замок мав – відсиджувався в ньому,
Хоч часто й стіни не могли спасти,
Як допадалась стін його сірома,
Могла й високі геть усі знести.
Жила у замку і вельможна панна
Марися, на той час уже вдова.
Була гордячка мстива, добре знана
По всій окрузі. І душа жива
Той замок оминала стороною.
Не дай Бог пані втрапить до очей,
Коли вона була на когось злою,
То може й голова злетіть з плечей.
А гонориста! То не передати.
Вже шляхта вся в окрузі утекла,
Одна вона й не думала втікати,
Немов не знала про війну, жила.
Щодень конем із замку виїздила
Аби проїхати лісок-другий,
А про козаків й чути не хотіла.
Для голодранців мала батогів.
Одного разу, виїхавши з дому,
Загін маленький шляхом тупотів.
Вельможна пані на коні баскому
І кілька слуг позаду. День зітлів
І потихеньку мороком вкривався
Та вітерець холодний повівав.
Зі слуг назад вже дехто озирався:
Чи не пора вертати? Та мовчав,
Бо знав круту господаркину вдачу.
Вже краще під козацькії шаблі,
Так хоч надія сонце ще побачить,
Аніж під руку пані своїй злій.
Вона ж повільно їхала в задумі,
Не помічала сутінок, немов,
Дорогу зрідка озирала з сумом,
Мов щось ловила в цокоті підков.
І раптом кінь стривожено спинився,
Немов загрозу десь близьку відчув
- Агов, хто-небудь, їдь-но подивися,
Що там таке? Та швидше!Чи заснув?
Один зі слуг вмить кинувся на голос,
Проїхав далі і коня спинив.
- Тут хтось лежить. Все у крові навколо.
Не з наших. Мабуть, що із козаків?!
Усім цікаво. З’їхались довкола
І, навіть, пані із коня зійшла.
Лежить і справді тіло напівголе
І кров уже чорніти почала.
Слуга схилився до грудей,послухав:
- Ще диха, пані! Що його – добить?-
І посмішка від вуха і до вуха.
- Ні, не чіпайте, трішечки заждіть!
Переверніте-но його на спину,
Я глянуть хочу, що то за один,
Який в моїй маєтності загинув.
А що, як може, з моїх близьких він?
Перевернули тіло молодеє.
Лежить, ледь диха, закотив.
Не знає пані, що вчинилось з нею
Та десь подівся її вічний гнів.
Вдивлялась в нього різаного всього,
В крові. І щось переверталось в ній,
Щось відкривалось у душі такого,
Що берегла у самій глибині.
- Перев’яжіть!- веліла слугам стиха.
Ті здивувались, мов не чули слів,-
Та обережно, а то буде лихо.
І швидше-швидше!- прокидався гнів.
Загрозу вчувши, слуги заходились
В’язати рани вже напівмерцю.
А пані лиш стояла та дивилась,
Немов не знала, як пригоду цю
Їй і самій для себе пояснити?
Що з нею сталось? Чому це вона
Не побажала ворога убити?
Та перед очі, мов якась стіна.
Її наказом козака легенько
Відвезли в замок на м’яку постіль
Промили рани від крові хутенько,
Приклали мазі, щоб полегшить біль.
А пані знов стояла й поглядала,
Очей своїх відвести не могла,
Нездалих слуг постійно підганяла,
Але при тім зовсім не зла була.
Якесь смирення з неї проглядало,
Чого раніш ніколи не було.
І слуг це, навіть, іще більш лякало,
Аніж коли в ній клекотіло зло.
Всю ніч козак в гарячці колотився,
Стогнав, кричав, хрипів. Та був живий.
І увесь замок коло нього бився,
Забувши сон і відпочинок свій.
На ранок хтось загупав у ворота,
Якихсь панів озброєний загін,
Що обіцяли слуг перепороти,
Як не відчинять миттю. Із-за стін
Дивились слуги в страхові на теє.
І пані тої ж миті донесли.
Тут знову гнів прокинувся у неї:
- Мені грозить?! Та як вони могли?
У гніві пані піднялась на стіну:
- Чого хотіли в замку у моїм?
А ті внизу горлають без упину,
Немов не чутно те питання їм.
Тоді вона взяла до рук мушкета
І постріл раптом галас припинив:
- Чого, питаю, попід стін ревете?
Я не почула ще розумних слів!
- Вельможна пані,- тут один озвався,-
Схизмати мій маєток рознесли.
Ніхто, вважай, живий і не зостався,
Бо ми занадто пізно прибули.
Але те бидло рознесли до цурки,
Лиш отаман поранений утік.
Схотів, мабуть, погратися у жмурки,
Хоча від ран добряче кров’ю стік.
Вночі сліди його ми загубили,
А ось по дню, здається, віднайшли.
Говорять, ви його перехопили.
Тож ми за бранцем вашим і прийшли.
Його вже кіл затесаний чекає
За ту наругу, що він учинив!
Віддайте бранця, Богом закликаю,
Нехай впаде скоріш на нього гнів.
І вся юрба одразу підхопила:
- Схизмату кара! Видай його нам!
Та пані злегка голову схилила
Й відповіла: - Я вам його не дам!
- Як не даси? Сама скарати хочеш?
Ні, видай,пані. Ми йому за зло,
Що учинив, спочатку виймем очі
Й на кіл посадим! – Їй, немов найшло,
Затялась: - Йдіте нумо геть відсюди!
Юрба у гніві знову загула:
- Добром віддай нам!А то гірше буде!
Бо, як ввірвемось до твого кубла –
І бранця візьмем, і тебе дістанем!-
Внизу вже й шаблі почали дзвеніть –
- На твою знатність, пані і не глянем!
Вели ворота миттю відчинить!
Вона лише презирливо скривилась:
- Ну, що ж, як жить набридло – ризикніть!
А із-за стін мушкети вже дивились,
В юрбу готові вистрілить за мить.
Юрба притихла, лиш один затявся:
- Та я Пшекруйський! Хто би то посмів
Мене спинити?! Де б такий узявся?
Та я зітру на порох тотий хлів!
Та я дійду до короля, як треба
(Забув, мабуть, що короля нема)
Та я доб’юся дуже швидко, же би
Скарали винних! І вона сама
(Це вже про пані) буде жалкувати,
Що так зі мною сміла говорить!
Ну, що ж, Пшекруйський здатен почекати,
Доки настане та жадана мить!
Він розвернув коня свого квапливо
І вся юрба теж слідом подалась.
Вдова ж скривилась їм услід гидливо
І знов зі стін в покої подалась.
Козак ще тиждень був в лабетах смерті,
Вогнем горів, кидався і стогнав.
Та все ще жив. Хоч лікар був відвертий
І зразу пані: «Не жилець!»,- сказав.
І помилився. Десь на восьму днину
Козак притих, став дихати рівніш.
Не бурмотів в гарячці без упину
Про ляхів, про Україну, про кіш.
Лежав спокійно і дививсь на стелю,
Мов там про щось дізнатися хотів.
Призвали пані до його постелі.
Вона дивилась мовчки. Мабуть, слів
Їй не хотілось зразу говорити.
Вдивлялась в очі у його сумні,
Які не знали: жити чи не жити.
Тривога просто плескалась на дні.
Він, наче, тільки-но її помітив
І повернув блакить своїх очей.
- Де я? – ледь чутно зміг прошепотіти.
- Не бійся, поміж добрих ти людей.
Він усміхнувся майже непомітно
І у знемозі очі знов закрив.
Але у пані привід був радіти:
Напевно, ангел смерті відступив.
Пішло, відтоді, на поправку діло,
Козак все веселіший день від дня,
Все більше сили в молодому тілі
І усе більше у очах вогня.
До нього пані кожен день ходила,
Дивилась, як він безтурботно спить,
А, як не спав, то довго говорила,
Питала: Як він? Що його болить?
Та про життя його хотіла чути.
А він їй в міру сил розповідав,
Що він Іван, козки звали Бутом,
Сам із Лубен, де батько працював
На Вишневецьких. Він же втік із дому,
На Січ подався, щоб козакувать,
Бо не хотілось хлопцю молодому
Перед панами голову схилять.
Ходив за море, втрапив туркам в руки
Та за два роки, все-таки, утік.
Пройшов добрячу за цей час науку,
Не дивлячись на зовсім юний вік.
Оповідач із нього був чудовий:
Усе так складно, все так до ладу,
І жартівливе часом вставить слово,
І посміється про свою біду.
А пані в голос у його вслухалась
І бачила усе, як наяву, немов,
Як від удару батога здригалась
І відчувала, як стікає кров.
А він сміявся, що вона лякалась
Та говорив, що то дрібниці все.
Живий – нічого страшного не сталось,
Дасть Бог – смерть доля мимо пронесе.
Та,чим ставало в нього більше сили,
Тим більше він у вікна поглядав.
А, бува, сяде, голову похилить
І з кожним днем сумнішим все ставав.
Вже пані й так, і так побіля нього,
І найсмачніші підклада шматки.
А він, все рівно, огляда дорогу
Та все пита – які там де чутки?
А, як почує слово про козаків,
Аж затрясеться. Все пита й пита.
І засумує з того неборака.
Вже й осінь пролетіла золота,
Уже й зима по світові гуляє.
Хмельницький десь до Києва подавсь.
А він усе ще чогось виглядає,
Мабуть, на якесь диво сподівавсь.
Питає пані – що він так сумує,
А він усе про степ далекий свій,
Про вітер вільний, що в обличчя дує,
Про Січ козацьку та гарячий бій,
Про те, як важко йому в тісних стінах
І, якби міг, одразу б полетів.
Вона ж йому про те, що він загине,
Бо сам один посеред ворогів.
Все умовляла, аби залишився,
Хоч ні словечка й пів про почуття.
Нехай би вже хоча б весни діждався,
Коли навкруг пробудиться життя.
Сама ж лиш час відтягувала далі
Аби у замку втримати його,
Нагадувала все йому про палю
Та шляхту злу, що не мине свого,
Що пан Пшекруйський колами блукає
Навколо замку.Часу свого жде,
Буває, часом слуг її хапає
Та про козака мову все веде.
Але й козак затявся – хоч що хочеш,
Без степу, каже, так і так помру,
Тож краще смерті подивлюся в очі.
М’яка постіль мені не по нутру.
Проте, весни у замку дочекався,
Зміцнів, оклигав, рани затяглись.
Він знов за шаблю залюбки хапався
Аби згадати, як умів колись.
Та, чим міцніше він ставав на ноги,
Тим пані все сумнішою була,
Усе частіш зверталася до Бога,
Якісь розмови з ним весь час вела.
Про щось просила, чи чогось шукала,
Про то відомо було лише їй,
А на козака з сумом поглядала,
Зовсім не рада порі весняній.
Урешті-решт, як зелено все стало,
Козак про свій від’їзд заговорив.
Вона давно з тривогою чекала,
Від нього цих страшних для неї слів.
І, коли він, подякувавши пані
За те, що він і досі ще живий,
Сказав, що вже прийшла пора прощання
І він готовий хоч сьогодні в бій.
Вона йому у відповідь: - Залишся!
Хіба тобі чогось не вистача?
Яка краса навколо, подивися.
А у самої на душі печаль.
- Лишись, Іване, будеш усе мати.
Я все, що маю, все віддам тобі.
Хіба не королівськії палати?
Хіба у замку стіни заслабі?
А скільки злата, скільки срібла маю.
Воно твоє – усе, що є моїм.
Не полишай мене одну, благаю,
Без тебе я загину в світі цім!
Але козак і слухати не хоче,
Для нього воля ліпше над усе.
І він відверто каже це їй в очі.
Її від слів болючих тих трясе.
Урешті-решт, взяла себе у руки.
- Як хочеш – їдь! Тримать не буду! Ні!
Нехай душа, полишена на муки,
Ні дня, ні ночі не дає мені.
Та щоб назад уже не повертався,
Бо я воріт тобі не відчиню!
Козак зітхнув, іще раз попрощався,
А їй запало: «Все одно спиню!»
Він за ворота, а вона на стіну,
Дивилась, як конем він правував
І відчувала, що душею гине,
Бо він її кохання не прийняв.
І щось слизьке наповнювало душу,
Родився в ній якиїсь намір злий,
Все шепотіла: «Я спинити мушу
Його! Він має бути мій!»
Із рук жовніра вирвала мушкета,
В приціл впіймала спину козака.
Душа її волала: «Боже, де ти?
Зроби, щоб не здригнулася рука!»
Свинцева куля точно в ціль попала,
Козак огледівсь, мов цього чекав.
Рука знялася вгору і упала,
А потім він і сам з коня упав.
Мушкет у неї з рук упав додолу,
Вона всміхнулась змучено собі.
Душа, що в страху все жила відколи,
Затихла. У жорстокій боротьбі
Вона змогла всі сумніви здолати,
Зробила крок єдиний зі стіни,
Аби душа могла його догнати
І вічно разом би були вони.