ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Невесенко
2022.12.02 14:30
Розвіявсь туман.
Проясняється світ.
Старенька – одна біля тину.
Всміхається сонце ласкаво з-за віт,
і гріє худу її спину.

Розкрилився віттям кошлатий дубок,
тріпоче листва, як ганчір’я.

Козак Дума
2022.12.02 13:51
Через пів року реабілітації стан лівої ноги Андрія значно поліпшився, але говорити про повне відновлення її функцій ще не доводилося. Хоча від тих драматичних подій на кукурудзяному полі та подальшої надскладної хірургічної операції минуло майже півтора р

Козак Дума
2022.12.02 13:51
Через пів року реабілітації стан лівої ноги Андрія значно поліпшився, але говорити про повне відновлення її функцій ще не доводилося. Хоча від тих драматичних подій на кукурудзяному полі та подальшої надскладної хірургічної операції минуло майже півтора р

Віктор Михайлович Насипаний
2022.12.02 12:37
Підбіга до бабці чемно
Внук малий Андрійко.
Каже тихо: - Я, напевно,
Проковтнув копійку.

Бабця бідна аж присіла.
Що тут мудрувати?
Треба якось швидко, вміло

Тетяна Левицька
2022.12.02 10:46
Повертайсь, чоловіче, у час лихоліть!
Це так само, як кинути згоряну матір,
що сама у біді відчайдушно стоїть
на руїнах розбитої ворогом хати.

На поталу не кидай, щоб там не було,
є до кого голівку свою прихилити.
Хоч зневірився в людях, утратив ж

Іван Потьомкін
2022.12.02 10:06
Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мере

Ярослав Чорногуз
2022.12.02 07:22
Дитсадок був — Івасик Телесик --
Цегли битої купа між паль.
Чий то скімлить загублений песик,
А в очах квітне квітка — Печаль?

Що за крила в траві розпростерті? -
Бачиш оком розгубленим ти.
Нашим діткам - “солодкі цукерки”

Микола Соболь
2022.12.02 04:52
Полилися відтінки зимові
у пастельно-холодних тонах.
Час не статися нашій розмові.
Не вертайся до мене у снах.
Нехай грудень штовхає у груди,
щоб не стрілися ми на землі.
Оминеться. І все у нас буде.
Хай малює морозом на склі

Віктор Кучерук
2022.12.02 00:34
Нечувано люта навала
Показує сутність свою, –
В онуки дитинство украла
І старість розтяла мою.
Нелегко звикати до втрати
Того, що учора було, –
Як світла немає в кімнаті,
Відразу зникає й тепло.

Євген Федчук
2022.12.01 17:49
Ти питаєш мене, брате, як то воно сталось,
Що Хмель мусив замиритись, коли вже, здавалось,
Страшний голод панів-ляхів в Жванці доконає?
Хтось орду за те татарську кляне-проклинає.
Та, скажу тобі, Хмельницький винен сам у тому.
Розкажу, як було діло –

Самослав Желіба
2022.12.01 16:41
Схопився за меча і вигукнув: «Смієшся?»,
Та усміх на лиці, у відповідь смішки,
Що тануть, як туман, із тілом за вітьми,
І самотина знов на болотах безмежних.

Хотіла залякать і кинути птахам,
Коли таки помре від спраги чи отрути,

Козак Дума
2022.12.01 09:30
Я у всесвіту десь на краю…
На задвірках мінливої долі
споглядаю планиду свою
і душа шаленіє… від болю,
од безсилля і чорної мли.
Поміж вічної ночі і криги
як, не ставши похмурим і злим,
написати життя всього книгу?.

Тетяна Левицька
2022.12.01 07:28
Темно, холодно, лячно у хаті.
Дотліває свіча край стола.
— Доки буде війна ця тривати? —
матір донька питає мала.

— Як світило підніметься вище,
вмиє личка ясних білозір,*
зацвітуть перламутрові вишні,

Микола Соболь
2022.12.01 05:45
Чим завинив перед тобою,
великий Боже, наш нарід?
Голодомором чи війною
не захід як іде, то схід...
Дніпрові кручі, мов Голгофа,
а мова, ніби плоть Христа...
Спивають діти кров потроху,
щоби народ цей перестав,

Віктор Кучерук
2022.12.01 04:26
Живу знедавна без надії
На краще завтрашнє моє, -
Ніхто мене не пожаліє,
Хоч буде знати, що я є.
Життя наблизилось до краю
І спорожнів одразу дім, -
Душі чутливої немає
Тепер в оточенні моїм.

Домінік Арфіст
2022.12.01 01:11
іде ідеальний сніг
ідол дитячих снів
білий пухнастий кіт
біло замуркотів
сивий столітній дід
бороду топить в лід
інистий велет снить
музикою весни
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Емі Троян
2022.05.10

Анастасія Коноваленко
2022.04.25

Ліс Броварський Ліс Броварський
2022.03.20

Євген Федчук
2020.02.03

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Поеми

 Рюрик
Сице бо тии звахуся Варязи Русь, яко се
друзии зовутся Свие, друзии же
Урмане, Анъгляне, друзии Гъте, тако и си.

Повість минулих літ

Варязьке море видавалося спокійним,
Легкий східняк ледь-ледь вітрило надимав.
Отож гребцям гребти доводилось постійно.
Десь там за мисом на них Хедебю чекав.
Гульф удивлявся у безмежний простір моря
І на душі у нього радісно було:
На диво вдало все складалося. Вже скоро
Товар в безпеці буде. Він утер чоло.
Що не кажи, а раз на раз не припадає.
Прокляті вагри не дрімають. Налетять.
Історій стільки різних між купців гуляє,
Що страшно, навіть порт з товаром залишать.
Гульф вже не вперше йде у Хедебю з товаром.
Але, хвала богам – сховали, зберегли.
Отож для нього кляті вагри, як примари.
Лиш чув про них. Ось уже і Старград пройшли.
Поривом вітру враз наповнилось вітрило,
Як обігнули вони лісом вкритий мис,
Аж корабель на правий борт перехилило.
Гульф усміхнувся. Вітер швидко б їх доніс.
Він витяг сулію вина, відчувши спрагу,
Але до рота піднести її не встиг,
Як раптом крик зірвавсь позаду: «Вагри! Вагри!»
Гульф озирнувся і збентежений застиг.
З-за мису вигулькнув їм навперейми стрімко
Чийсь корабель. Аж страшно думать – чий.
А на вітрилі розпластавсь чи то шуліка,
Чи сокіл, може бути, чи орел якийсь.
Їх корабель немов застиг на однім місці,
А «птах» летів, здавалось, ледь торкався хвиль.
За кілька митей подолав між ними відстань
І крики: «Рарог! Рарог!» донеслись звідтіль.
Корабель вагрів грізно цілив хижим дзьобом
І увесь зброєю ощерився з бортів.
Ні сил, ні часу не було у Гульфа, щоби
Втекти, сховатися. Він мов закам’янів.
Його гребці від страху весла покидали
І корабель на хвилях іграшкою став.
Усі дивилися, чекали, не тікали,
Бо чули, що бува тому, хто утікав.
Як не втікатимеш – хоч жити є надія,
Інакше смерть жорстока, коли доженуть.
А вже корабель вагрів хижо тягне шию
Над головами. Зараз на гаки візьмуть.

Набіг удалий. Стоячи на носі
Свойого бойового корабля,
На здобич Рюрик поглядав здаля.
Уже чека попереду земля,
Яку своєю він вважає досі.
Хоча не він тепер господар в ній.
Прокляті дани! В пам’яті спливали
Роки минулі. Стільки їх промчало.
Та в серці рана все не заживала
І звала, звала у кривавий бій.
Вони з братами ще були малі,
Коли загинув Годолюб, їх батько.
Їх врятував від смерті рідний дядько,
Із рук ворожих вирвав. Усі статки
Лишились данам. На своїй землі
Вони, як таті, змушені ховатись.
В густих лісах, скрадаючись, росли.
Гадали – ненадовго. Та пройшли
Роки. І дани кріпості звели
На їх землі. Збираючись зостатись,
Мабуть, навіки тут. Трьом сиротам
Батьківські землі годі відібрати.
Отож князь Рюрик та його два брата –
Синеус й Трувор стали заробляти
Піратством. Звісно, що купецький крам
Не міг потішить Рюрикові душу
Так, як князівство. Але з давніх літ
Займались вагри цим. Ще славний дід
Ходив не раз, не два в морський похід
І не один приморський град порушив.
А скільки брав із бою кораблів?!
Ще й досі вагри згадують про нього.
Але були прихильні тоді боги
До вагрів. Нині в них нема нічого.
Немає, навіть, власної землі.
Життя у сховках, напади, бої.
Не раз його зловити прагли дани.
Та не скували ще такі кайдани.
І не зажили ще на серці рани,
Щоб він скорився. Доки він стоїть
На своїм вірнім «Рарогу», нікому
Його не вдасться змусить відступить.
Він клятих данів завжди буде бить.
Вони не зможуть тут спокійно жить.
Він їм покаже хто господар дому.
Він в ріднім краї кожен кущик зна,
Його надійно гавані сховають
Такі – не всі і вагри про них знають.
А його хлопці меч в руці тримають
З дитячих літ. Їх матінка – війна.


Имяху дань Варязи из заморья на Чуди и на Словенех, на Мери, и на всех Кривичех.

Повість минулих літ

867 г. Въсташа Словене, рекше новгородци и Меря и Кривичи на варяги и изгнаша их за море и не даша им дани. Начаша сами себе владети и городы ставити. И не бе в них правды и возста род на род и рати и пленения и кровопролитиа безперстани. И по сем събравъшеся реша к себе : «Да кто бы в нас князь был и владел нами? Поищем и уставим такового или от нас или от Козар или от Полян или от Дунайчев или от Варяг». И бысть о сем молва велия – овеем сего, овеем другаго хотящем. Та же совещавшееся, послаша в Варяги.

Никонівський літопис

Прийшли лихі варяги із-за моря
У землі чуді, кривичів, словен
І принесли з собою стільки горя,
Якого тут не знали із давен.
Палали села і земля палала,
Криваве сонце у диму пливло.
В ліси і хащі люди утікали,
Але і там спасіння не було.
Заморські зайди мов були усюди.
Хапали все, до кораблів тягли.
Річки, яких завжди тримались люди
Тепер для них ворожими були,
Бо ними смерть приходила нещадна,
Лишала тільки згарища одні
Та вороння. Єдине було раде
Мабуть, в усій північній стороні.
І до небес здіймали люди руки,
В богів молили захисту. А ті
Дивилися байдужо на ці муки,
Не стали у варягів на путі.
Й, полишені без догляду, згасали
Вогні жертовних треби. Та боги́
Без того, мабуть, крові вдосталь мали,
Яку без міри лили вороги.

Збирались в Холмі-граді ліпші люди
З усіх земель північних, від племен:
Від весі, мері, кривичів і чуді.
З’їжджалися в столичний град словен.
Посадник Гостомисл вже зовсім сивий
Усіх гостей у теремі стрічав.
Від стрічі тої одної , можливо,
Життя і смерть залежали. Почав
Сам Гостомисл, як гості вже розсілись
На лавах у світлиці: - Радий я,
Що ви за моїм покликом з’явились.
Хоч ми і різні та одна земля
Годує нас. Тож маємо тут разом
Подумати, як захистить її.
Забудемо на час усі образи.
Забудем всі претензії свої.
Адже у нас одна напасть – єдина:
Варяги із-за моря. Троє літ
Вони щораз приходять по дани́ну
Й насилля чинять над людьми. Од бід,
Які несуть вони на нашу землю,
Народ страждає. Хто, коли не ми,
Повинен захистить його оселі?
Бо ж ми – вожді!..- а голос аж гримить
По всій світлиці. Слухають уважно
Прибулі гості, дослухають слів,
Бо ж кожне з них багато дуже важить,
А їм приймати рішення. Ні гнів,
Ні жалість тут порадити не сміють.
За кожним словом доля їх племен,
Які чекають, маючи надію,
Що привезуть вони з землі словен
Нарешті мир і спокій. Захиститься
Земля від зайд тих. Гостомисл скінчив
І стало тихо-тихо у світлиці,
Аж чутно: черв десь дерево точив.
Озвався кривич: - Що ж ти пропонуєш?
- З’єднати сили і зустріти тих
Находників! – Не надто ти мудруєш?
Де ж, по-твоєму, маєм стріти їх?
- Давайте під Ізборськом! – знов озвався
Кремезний кривич. – А як ми тоді? –
Аж голос у мерянина зірвався,-
Вас захистим, а наших у біді
Залишим? Ні, такого нам не треба!
- Давайте в Біло озері, у нас! –
Озвавсь посол від весі. – Ти про себе
Одного тільки й думаєш!.. Ураз
Здійнявся галас у тісній світлиці.
Кричали, ледь не брали за барки.
Всі розпашілі, всі червонолиці.
А Гостомисл із усміхом гірким
На то дивився мовчки. Накричались,
Утихли трохи гості. І тоді
Знов Гостомисла слово прозвучало:
- Я знаю, як зарадити біді!
Ми маєм стати військом понад морем,
Сторожу добру виставити так,
Щоб, як варяги прийдуть, знати скоро
Куди вони збираються і як.
Чи Наровою підуть, чи Невою,
Сторожа їх затрима, доки ми
Наскочим разом, станемо до бою,
Свої роди закриємо грудьми.

І вигнали варягів геть за море,
І не дали їм більше данини.
І стали самі правити вони
У себе. Але виявилось скоро
Те, що немає правди поміж них,
Бо кожен дуже прагнув першим бути,
А про другого не хоті і чути,
Нічого знати, крім заслуг своїх..
І кожен князя свого піднімав
Аби його поставити над всими
І почалася ворожба між ними,
І рід на рід тоді у краї встав.
І почались усобиці у них.
І воювати між собою стали.
Часи ще гірші, ніж були, настали.
Іще б варягів тільки на поріг.
Якби узнали, то примчали б миттю.
Та вістки довго у часи ті йшли.
Тим часом мудрі голови знайшли,
Як племена урешті помирити.
І знов у Холмі посланці зійшлись
Аби тримати поміж себе раду,
Бо ворожбі хіба варяги раді.
Знов узяв першим слово Гостомисл:
- Не вам казати – у єднанні сила!
Без нього б нам варягів не здолать.
Чому тепер взялися воювать?
Бо нас гординя клята розділила?
Ніяк не можем вирішити: з нас
Хто є достойним першим князем стати!
Я першим ладен право це віддати,
Бо вже старий. Уже мина мій час.
Було у мене четверо синів
Та всі в боях загинули. Немає…
І моє серце це найбільше крає!..
Тож я би радо право уступив
Тому із вас, хто більш достойний того.
Та хто із вас погодиться, скажіть,
Під собі рівним, як слуга ходить?
Я бачу, що не знайдеться такого!
Отож давайте, браття, пошлемо
Послів за море і знайдемо князя.
Аби нікому не було образи,
Чужому князю владу віддамо.
Щоб володів він нами і рядив
По ряду з нами і по нашім праву.
Чи згодні ви отак рішити справу?-
І глянув запитально на послів.
Ті довго щось про себе прикидали
Та мудрували: що воно і як.
Але, мабуть, по-іншому ніяк.
Отож усі нарешті згоду дали.
І відрядили морем посланців
У землі вагрів, аби запросити
Когось на князя. Починалось літо,
Як корабель Варязьким морем плив.

И идоша за море к Варягом, к Руси;

Реша Руси Чудь, и Словении, и Кривичи вси : «земля наша велика и обилна, а наряда в ней нет; да поидете княжит и володети нами». И изъбрашася три братья с роды своими, и пояша по собе всю Русь…

Повість минулих літ


Знов Рюрик в морі здобичі шука:
Чи часом не пливе купець безпечний,
Що на подібну зустріч не чека.
Вже сонечко хилилося на вечір
І варто було берега пристать,
Щоб ніч провести в затишку й спокої.
Чого по морю уночі блукать,
Як здобичі не стрінеш ніякої?

А тут вітрило раптом серед хвиль.
У Рюрика аж на душі заграло.
Незрозуміло поки що звідсіль,
Звідкіль воно по морю прямувало.
Та то і не важливо. Вже за мить
Широкі весла хвилі збурунили.
Корабель вагрів навперейми мчить.
Все ближче, ближче поміж хвиль вітрило.
Вдивлявся Рюрик в корабель чужий.
Такий іще стрічать не довелося.
То не купець, мабуть? А хто ж такий,
Що завітав непроханий у гості?
Зійшлись бортами врешті кораблі.
Не встигли вагри зброю в хід пустити,
Як той, хто був «гостей» на чолі,
Вклонився низько і закликав звідти:
- Чолом тобі, владико цих морів!
Прийшли сюди ми з миром з Холма-града!
Багатих, жаль, не маємо дарів,
А те, що маєм, віддаємо радо!
Прийми їх, князю, і послухай нас.
Потрібна поміч нам чи хоч порада.
У наші землі нам потрібен князь,
Який би згодивсь княжити по ряду.
Земля у нас багата та у ній
Нема кому тепер порядкувати.
Хто б міг усяким зайдам дати бій,
Що заповзялись данину збирати!..
Вслухався Рюрик у знайому річ,
Слова такі ж, як і у них говорять
І бойовий, зірватись ладний крик,
Потамував. Спитав лише: - По морю
Далеко звідси до земель твоїх?
- Далеко, княже. Морем і річками
Плисти потрібно, щоб дістатись їх.
- А звідки знаний з нашими речами?
- Так в нас говорять ще із прабатьків!..
То що – немає на прикметі в тебе
Такого князя, аби захотів
До нас піти? Бо маємо потребу
Велику в тому?! Може, часом, ти
До нас піти захочеш князювати?
Чи допоможеш іншого знайти?
Пробач, як тебе, княже, величати?
- Я – Рюрик, князя Годолюба син!
Князь вагрів! – гордо випнув груди
І голосно, аж навіть крикнув він,
Аби усі його почули люди.
- То в тебе ,княже, є де князювать?
Жаль! А то ми хотіли запросити!..
І так кортіло Рюрику сказать,
Що князь він того, що нема на світі.
Постало перед очі, як малим
Він бачив батька обважніле тіло,
Що безпорадне високо над ним
На дубі на священному висіло.
І данів регіт на весь Рарог. Дим,
Що піднімався понад їх оселі.
Все те ураз постало перед ним.
Ті спогади далекі, невеселі
Враз наштовхнули: чи не пастка це?
Хитрющі дани хочуть захопити.
Він подивився посланцю в лице:
- Чим доведете, що ви справді звідти?
- А ти би згодивсь? – Може бути й так!
Але я хочу, щоб перед богами
Дали ви клятву. Аби божий знак
Вказав, з якими ви прийшли думками.
- А де ж ?.. – В Арконі! Тут неподалік!
У вас Перуна визнають за бога?
- Так! – От і добре! Пливемо в той бік.
Уже на ранок будем мати змогу
Ступить на берег острова Руян.
І там в Арконі боги твого роду
Відкриють все: що правда, що обман.
І там, можливо, дам я свою згоду.

На північ лютицьких земель
Лежить на морі-океані
Великий острів, що Руяном
Зоветься. Між високих скель
Живе там ранів плем’я горде.
Найхоробріше поміж всіх
Племен слов’янських. І без них
На землях тих і на тих водах
Нічого не бува. Вони
Страшні навколишнім від того,
Що знані їм найліпше боги
Чи то, можливо, демони.
З людьми боротись ще можливо.
Хто ж піде проти темних сил?
Тож мали рани свій уділ
На острові. Жили крикливо.
Був острів повен волоцюг –
Варягів, що жили розбоєм.
Купці старались стороною
Той острів обійти. Злодюг
Аби не стріти. Бо ті рани
Були жорстокі і в полон
Людей не брали. Їх закон –
Вбивати всіх, хто повз Руяна
Надума часом пропливти.
Їм кров людська, немов водиця.
І смерть несла кривава криця
З Руяна берегів крутих.
Аркона – ранів стольний град
Гніздивсь на скелі на високій,
Дививсь донизу на затоку,
В яку зайти не кожен рад.
Міцний був град. Із трьох сторін
Високі стіни боронили.
З четвертої – пологі схили.
Та й тут захищений був він
Високим насипом. Тож ворог,
Якби надумав брати град,
Ні з чим би повернув назад,
Безжально скинутий у море.
У цій твердині острівній
На самій півночі Руяну
Бували й дани, і урма́ни,
І готи, й свої. І у ній
Почути можна було мов,
Як понад вежу Вавилону,
Адже заходили в Аркону
Варяги всі, хто мимо йшов.
І був там ще прекрасний храм
Найстаршого понад богами,
Що Світовитом звався. В храмі
Його кумир стояв. І сам
Дивився на чотири боки,
Чотири ж голови бо мав.
Очей зі світу не спускав
І знав про всі людськії кроки.
Був на Руяні й Прано-бог,
Що у других Перуном звався.
Всяк свому богу поклонявся,
А хтось задобрював й кількох.
Завівши в гавань кораблі,
Подався Рюрик із послами
Не в місто гамірне, а прямо
В дубовий гай, де на землі
В оточенні дубів старезних
Стояв Перун. Навкруг вогні
Горіли вічні. В тишині
Лиш тріск вогню. Кумир грубезний
Вдивлявсь прискіпливо в людей
Немов питав: «Чого хотіли?»
І люди миттю полотніли,
Вклонялись богу. А він жде
Чи треб належних, а чи слова.
Чи того й того. Аби міг
Пізнати він дітей своїх.
Отримавши, нарешті крові
Із рук вже сивого жерця,
Почув і слово. Старший вийшов
І оте слово в повній тиші
Із уст злетіло посланця.

- Перуне – боже, ми до тебе
Прийшли, щоб клятви принести.
Насамперед, ти нам прости,
Якщо малими були треби.
Як допоможеш, тоді ми
Удома треб не пожалієм.
На тебе в нас одна надія.
Тож поки що такі прийми!..
Вогонь в жертовнику зметнувся,
Здійняв сніп іскор догори.
Прийняв бог треби – говори,
Мовляв, давай, чого затнувся?!..
- Ми – посланці від всіх родів:
Слов’ян і кривичів, і чуді,
І весі, й мері… Всі ці люди
Послали нас до берегів
Далеких цих, аби знайшли ми
Для себе князя. Щоби він,
Узявши воїнів загін,
Прийшов до нас разом із ними.
Щоб в наших землях князював,
Рядив по ряду і по праву.
І мав би, мабуть, більше слави,
Аніж у землях своїх мав.
Перун, будь свідком, ми даєм
Від роду нашого тут клятви,
Що згодні князем визнавати
Того, хто слово дасть своє.
То чи ти, княже, згоден ряд
З родами нашими укласти
І захищати від напастей
І ворогів усіх підряд?-
Він глянув Рюрику в лице,
В примружені від сонця очі.
Здавалося, скоріше хоче
Пізнать, що скаже той на це.
А Рюрик мовив: - Ми богам
Ніколи ідолів не ставим.
Ми їх попід дубами славим.
Тож своє слово скажу вам
Он під отим могутнім дубом.
І сам направився туди,
Де біля самої води
Ріс велет той з корінням грубим,
Що, наче кігті, впились в грунт.
Спинився Рюрик, мовив: - Боже!
Ти, хто все знає і все може!
Стою перед тобою тут
Аби почути слово твоє:
Чи маю згодитись чи ні?
Що жде в далекій стороні?
Дуб заскрипів над головою,
Немов старий і сивий дід.
- Я чую! – далі Рюрик мовив,-
Я розумію твоє слово
І знаю, як чинити слід!
Він повернувсь до посланців
І мовив: - Бог благословляє!
Я вам ще клятву дати маю?-
Уже і меч трима в руці.
- Ні, княже, досить і того,
Що ти даєш нам слово згоди.
А клятви? То перед народом
Давати будеш, як його
Прийдеш нарешті захищати!
Я к укладеш з родами ряд.
А поки ж нам пора назад,
Щоб звістку радісну домчати.
Ми залишим провідника.
Микуло, з князем залишайся!
Дивися, добре придивляйся
Та стережись, бо ж нелегка
Дорога у наш рідний край…
Коли ми можем вас чекати?-
Це вже до Рюрика. – Зібрати
Дружину треба!.. Зачекай,
А можу я братів узяти?
- Братів? А скільки в тебе їх?
- Синеус й Трувор! - Той затих
На хвильку – рішення прийняти.
І мовив згодом: - Що ж, бери!
Брати домовляться скоріше,
А нам від того буде ліпше.
Бо ж нам залоги треба три,
Щоб три дороги перекрити,
Якими йде ворожа рать.
Коли ж, скажи, тебе чекать?
- Чекайте вже на кінець літа!
Я маю в Йом іще зайти,
Дружини трохи ще набрати.
Братів там зможу зачекати,
Тоді уже в ваш край пливти.
- Ну, коли так, то зачекаєм,-
Вклонились князю посланці.
Світилась радість на лиці,
Що не з пустими повертають
Руками до своїх родів.
А Рюрик чомусь хмурив лоба.
Хотів, мабуть, не того, щоби
Й ти на край світу й розумів,
Що тут він теж давно вже зайвий.
Ховатись на своїй землі!
Бо знавіснілі королі
Постійно заявляють право
На край, де мав би править він.
А він не мав тієї сили,
Щоб відповісти знавіснілим
Сусідам. Тож кінець один –
Загибель. Нині чи пізніше.
А з ним загине і весь рід.
Можливо, той, чужий ще світ,
Єдиний порятунок лише?!
Карталась в сумнівах душа.
Вже й посланці геть подалися,
А він стояв: чи то молився,
Чи подумки себе втішав.

Йом в гирлі Одри у той час
Був, як столиця для варягів.
Тут набиралися наснаги,
Коли вертали кожен раз
Після удалого походу.
Ділили здобич, що змогли
В боях здобути. Тут жили,
Спускали кораблі на воду
Одні лише чоловіки.
Ані жінкам, старим, ні дітям
Сюди не зволено ходити.
Кінець ослушникам гіркий.

На декілька напружених седмиць
Затримавсь Рюрик в Йомі. Приглядався
Хто б у поході дальньому придався,
А особливо до знайомих лиць.
Коли людину хоча б трохи знаєш,
І знаєш, що від неї можна ждать,
Тоді й проблемам легше раду дать.
Й дружину міцно у руці тримаєш.
Тож придивлявся добре, підбирав,
Чекав, доки брати сюди підійдуть.
І, хоч про ціль не подавав і виду,
Та дуже скоро уже весь Йом знав,
Що Рюрик нащось набира дружину.
Мабуть, кудись збирається в набіг.
Отож, відбою вже не мав від тих,
Хто, ледь зачувши про таку новину,
Мерщій спішив, себе пропонував,
Бо ліпшого, мовляв, шукати годі,
Що він придасться дуже у поході,
Адже багатий досвід з того мав.
Та Рюрик уже тертий був калач.
Він ті плітки й не думав спростувати.
Так йому легше було вибирати.
Комусь, можливо, говорив: - Пробач!
Але мені ти не підходиш, брате!
Комусь другому взяти обіцяв.
Хоча, чи візьме, ще і сам не знав.
А тим, кого уже надумав брати,
Давав свій знак із рарогом на нім.
(Був рарог- сокіл – символ його роду).
І всім, хто був придатний до походу,
Князь говорив, коли прийти у дім,
Аби укласти згоду остаточно.
Зібрав уже кількадесят таких,
Коли й брати нарешті на поріг
Ступили разом уже ближче ночі.
Ті, хто їм вістку брата передав,
Самі нічого до кінця не знали.
Отож брати у роздумах постали
Перед очей: чого, мовляв, позвав?
Що трапилось? Які такі напасті?
У чому мають брату помогти?
Чи від якого ворога спасти?
Побачили живого – уже щастя!
Братів князь Рюрик радісно зустрів,
Всадив за стіл, нагодував з дороги.
Розвіяв усі сумніви й тривоги
І про мету запросин розповів.
Синеус й Трувор слухали його,
Як менші браття старшого. Сиділи.
Хоч і не все, можливо, розуміли
Та, брата поважаючи свого,
Корилися, як старшому у роді:
Він старший брат, він князь, він ліпше зна.
За успіх справи випили вина,
Щоб вдало усе склалося в поході.

Брати сиділи за столом,
Як вже давно так не сідали.
З тих пір, як батька в них не стало,
Життя наперекіс пішло.
Жили, як при шляху бур’ян,
Від данів по лісах ховались
І вижити хоч намагались,
Бо підлий і нахабний дан
Спокою не давав ні миті.
Як вижили – богам лиш знать.
І от тепер утрьох сидять
У Йомі, у чужому світі.
Дивився Рюрик на братів.
Такі і схожі, і несхожі,
Хоч близнюки. Та з часом кожен
Змінився: витягся, змужнів.
Ось Трувор. Вже й немолодий,
Все старшинством своїм гордився,
На п’ять хвилин раніш родився.
Гарячий, вічно рветься в бій.
Шрам від меча через лице.
Колись рука дістала дана.
Спотворила обличчя рана.
Ще в юності було. Та це,
Здавалось, брата не змінило.
Озлився, може, більш на тих,
Хто з батьківщини вигнав їх.
Чутки між данами ходили,
Що з ним стрічатися не слід,
Бо слово «дан» на нього діє,
Як виклик. І прощай надія.
Душа у Трувора, як лід.
Синеус, «менший» із братів,
Був повна протилежність брату.
Хоч у бою також завзятий
Та вмів в собі тримати гнів.
У бійку згарячу не ліз,
Все зважував, як слід, спочатку.
Хоч кілька шрамів мав на згадку
Про данів. Але завжди й скрізь
Був справедливий і без жалю
Кров у бою не проливав.
Бувало, навіть, відпускав
Полонених. І постраждалі
Про нього говорили всім,
Що він розбійник справедливий.
А між варягів то вже диво,
Жорстокість більш підходить їм.


- То, браття, як, чи згодні ви
Іти зі мною в край далекий?
Життя там буде теж нелегке.
Згубити можна й голови.
Та хто зна, може це наш шанс,
Щоб не по світові блукати,
А таки справді князювати
В землі, яка достойна нас.
- Ми згодні, брате! – тут озвавсь
Синеус ,- Досить нам по світу
Варягами весь вік блудити!
Можливо й справді прийме нас
Той край далекий. І наш рід
На ноги стане, щоб почати,
А потім й дітям передати
Князівство. Хай на схилі літ.

Вже кілька день у гавані кипить
Робота. Рюрик у ділах, в турботах.
Вдень на ногах, вночі впівока спить
Аби все швидко і як слід зробить.
Його варяги аж блищать від поту.
Снують, немов мурахи, кораблі
В похід далекий, в край чужий готують.
Так і не скажеш, що то королі
Морських просторів, доки на землі.
Спішать, бо вітри півночі подують
І шлях нелегкий зробиться важким.
Варязьке море у негоду злюче.
Перун кидає списом вогняним,
Шалений вітер, безперервний грім
І хвилі наче височенні кручі.

Вже кілька день у гавані кипить
Робота. Рюрик у ділах, в турботах.
Вдень на ногах, вночі впівока спить
Аби все швидко і як слід зробить.
Його варяги аж блищать від поту.
Снують, немов мурахи, кораблі
В похід далекий, в край чужий готують.
Так і не скажеш, що то королі
Морських просторів, доки на землі.
Спішать, бо вітри півночі подують
І шлях нелегкий зробиться важким.
Варязьке море у негоду злюче.
Перун кидає списом вогняним,
Шалений вітер, безперервний грім
І хвилі наче височенні кручі.

У розпал зборів Рюрика позвав
Синеус: - Брате, там тебе чекають!
- А хто такі? – Та якби я їх знав!
Якиїсь урман. Він ім’я назвав
Та я чужих імен не пам’ятаю!
Поправив Рюрик меч. – А де вони?
Он там стоять, біля того драккара!
Візьми хоч воїв! - Боже борони!
- То я з тобою. Може зі спини
Прикрию від підступного удару.
Ті ж урмани сам відаєш які!
- Ти не хвилюйся, добре усе буде!-
Аж ось і гості на спомин легкі.
Стоять, сокири у руках важкі.
Носи угору, випинають груди.
- Я – Сігурд Грізний, Пальнатокі син.
Мене по всьому узбережжю знають,-
Став гордовито говорить один,
Неначе був чи ярл, чи конунг він.
Навкруг його супутники кивають.
Та Рюрика не вразили слова.
- Ти – Сігурд? Добре! А я Рюрик! Знаєш?
І на обличчі усмішка крива.
Розмова нервів поміж тим трива.-
- То що хотів ти? Говори! Чекаю!
- Я чув, що ти збираєшся в похід
У Гардарики. Здобичі шукати.
Я думаю – й мене узяти слід.
Я добре знаю той слов’янський світ,
Мені вже там доводилось бувати.
- Як добре знаєш, то чому б тобі
Туди самому знов не завітати?
Захопиш хутра, золота, рабів.
Чи ти боїшся втратити зубів?
Вже довелось там по зубах дістати?!
Промовчав Сігурд та гримаса враз
Лице скривила. За живе дістало.
- То що – береш чи ні з собою нас?!-
Подумавши, що завагався князь,
Натиснув Сігурд. Але Рюрик змала
Не міг терпіть норманських волоцюг.
Прийшлось їм трохи крові попускати.
Вони завжди горлають про свій дух,
Вдають із себе справжніх відчайдух
Та це поки їм місце не вказати.
Тож Рюрик сплюнув Сігурду до ніг
І мовив тихо, але щоб почули:
- Не потребую послуг я твоїх!
Я обійдуся якось і без них.
Вважай, розмови в нас ції не було.
- Ти відмовляєш Сігурду? Посмів!..
- Заткнися, ярле, доки я не в гніві!
Прибережи для когось грізних слів,
Бо можеш залишитись без зубів.-
І знов в обличчя усміхнувся криво.
- Ти смів мене образити! Чекай!..-
Та княжий меч в горлянку йому вперся.
- Ще одне слово вимовиш і край!
Іди-но звідси та ворон лякай!
І грізний Сігурд враз спітнів, утерся
Та на два кроки задки відступив.
Лиш відійшовши на безпечну віддаль,
Знов загорлав: - Дарма ти це зробив!
Вважай, тебе я нині пожалів,
Але ітиму про твоєму сліду!
І я тебе дістану! Одін чув!
Я ще нікому не прощав образи!-
І, хоча вид у нього грізний був,
Та Рюрик чомусь страху не відчув.
Дививсь і очі не відвів ні разу.

За кілька днів потому Рюрик йшов
Із Трувором по ринку між рядами,
Де було все: від цвяхів і підков
Аж до рядів із живністю й рабами..
Купуй, що хочеш, аби гроші мав.
Та Рюрик на дрібне не роззирався.
Він зброю для дружини підбирав:
Мечі, списи, сокири. Сторгувався
Зі зброярем одним із Димина,
Що вище вгору над рікою Пена.
Той обіцяв замовлене сповна
За кілька днів доставити напевно.
Тож Рюрик йшов назад поміж рабів,
Яких сюди навезли звідусюди
Та стиха щось із братом говорив.
Аж раптом хтось як кинеться на груди.
Схопився Рюрик миттю за меча,
Лівицею відштовхуючи того
Раба, який просився і кричав,
У вічі зазираючи до нього:
- Благаю, княже, рідний, порятуй!
Не дай своєму у неволі згинуть!
Звільни, благаю! Це ж бо я – Лічуй!-
Обняв він ноги, впавши на коліна.
Підскочив власник, відтягнуть раба.
А той вчепився і вола щосили:
- Не дай пропасти кревному. Хіба
З тобою ми в дитинстві не дружили?!
Звільни, врятуй! Я відслужу тобі!
Я тобі буду вірним, як собака!
І в серці князя відгуки слабі
Про час далекий зринули. По знаку
Руки, господар раба відпустив.
- То ти Лічуй?!. – О, так, так, так, мій пане!
- А як же опинився між рабів?
- Спочатку у полон забрали дани,
Та перестріли корабель варяги.
Вже й ми, і дани у полон пішли.
Розповідати все нема наснаги.
Звільни мене! А я уже колись
Про всі тобі повідаю пригоди!..-
І так благально в очі зазира,
Що Рюрик мусив дати свою згоду.
А власник, от вже бестія стара,
Загилив ціну, наче за десяток.
Та Рюрик з ним не надто торгувавсь.
Хіба в грошах вимірюється статок?
Тим більше, коли ти безрідний князь
І твоя сила в відданій дружині,
Яка за тебе в воду і в огонь.
І він отак людина по людині,
Збирав до себе відданих. Того
Відрахував з а звільнення без жалю
(Кайдани власник тої ж миті зняв)
Та і пішов поміж рядами далі,
Як личить князю. Йшов, не поспішав.
Ішов, думками зайнятий своїми.
І Трувор поряд нього теж мовчав.
Лічуй же слідом дріботів за ними:
- Я , княже, відслужу!- приповідав.

Останній день перед відходом.
Зібрались Рюрик і брати,
Як то заведено у роді,
Богам пожертви принести.
Направилися в гай дубовий,
Що на околицях стояв,
Щоб там богів почути слово
Про плавання. Їх шлях лежав
Якраз повз капище Велеса,
Якому без кінця купці
Свої пожертви несли й несли.
Кумир з оскалом на лиці
Давав їм захисток, говорять,
І вад варягів на шляху,
Якими аж кишіло море.
В торгівлі успіх. І лиху
Відводив долю. Тож до нього
Потік купецький не спадав.
Але у цей час біля бога
Ніхто, на диво, не впадав.
І жрець – старий і сивий дідо
Стояв самітньо у тіні.
Дрімав, здавалось з його виду.
Та виявилось – зовсім ні.
Як тільки Рюрик із братами
До нього близько підійшли,
Він глянув пильними очами,
Що аж мурашки почали
У Рюрика спиною бігать.
- Не поспішайте! – проскрипів,
Немов весною тонку кригу
Хтось ненароком проломив.
Спинився Рюрик: - Чого треба?
- Не поспішай! Спинись на мить!
Невже не хочеться про себе
Дізнатись? Долю я відкрить
Тобі готовий! - Що ти, діду?!
Не вірю я чужим жерцям.
- Не вір, як хочеш. Та для виду
Послухай. Хай розмова ця
Для тебе значити не буде.
Пізніше зрозумієш сам:
Буває, що говорять люди,
Але слова оті богам
Належать. Слухатимеш, князю?
- Ну добре, швидше говори!
- Даремно думаєш образить!
Я лише жрець. Але вітри
Мені донесли божу волю,
Мені відкрили весь твій шлях.
Важка тебе чекає доля
В чужих невідомих краях.
Ти станеш князем не одразу.
Я бачу руки у крові.
Кохання бачу добре, князю.
І смерть!.. – склав руки на живіт
І очі опустив додолу.
- Оце і все? – скривився князь,-
Я і без тебе таку долю
Для себе бачив і не раз.
А той помовчав і продовжив:
- Ти будеш князь, але твій син
Настільки возвеличить зможе
Твій рід. Що знаний буде ввін
Через віки. І буде править
Країною він довгий час.
Твоє ім’я люд буде славить!
- А що ти скажеш і про нас?-
Озвався Трувор. Жрець поглянув
Чомусь так сумно на братів:
- Ваш час короткий. Я не стану
Секрети розкривать богів.
Скажу, що смерть із вас одного
З другою зв’язана. І вам
В один кінець оця дорога,
Бо смерть на вас чекає там.
У тім краю чужім, далекім.
Це все, що можу я сказать!..
Він повернувсь й на диво легко
Пішов. Лишив братів стоять
Посеред шляху із думками,
Які роїлись в голові:
Чи справді сказане богами
Те, що почули, що повів
Їм жрець чужого для них бога.
Стріпнувся Рюрик, скинув мов
Собі те марево під ноги,
Ману в душі своїй зборов.
- То все дурня! Ходімо браття
До свого бога. Віддамо
Належні треби. Та й рушати
В дорогу треба ! – То йдемо!

и придоша к Словенам первое и срубиша город Ладогу и седе в Ладозе старей Рюрик, а другий Синеус – на Беле-озере, а третий Изборьсте Трувор

Повість минулих літ

За тиждень вийшли кораблі
До устя Нарови. Тут стали,
Бо так їм Рюрик повелів.
Розбили табір, мов чекали
На когось. Хоча князь і сам
Чогось занадто нервувався,
З’являвся раптом тут чи там,
До своїх воїв придирався.
Не дав спочити. Повелів
Рубати табір, тренуватись.
Потрапити ж під його гнів
Хто би хотів? Опівдні якось
Примчав гонець із криком: - Йдуть!
І справді скоро над рікою
З’явились люди. Довгий путь
Пройшли, напевно. Між юрмою
Варягів, що зійшлись зусюди
Дійшли до княжого намету.
Сам князь чекав на гостей тут.
- Хто ви такі? Звідкіль ідете?
Вклонились мовчки посланці.
Найстарший вийшов, ще вклонився.
Якийсь пергамен у руці
Своїй тримав. Князь подивився
То на пергамен, то в лице
Посланцю . – Ми із Холма – града!
Я від словен всіх посланцем
Прийшов для укладання ряду.
Других прислали меря, весь,
І чудь, і кривичі для того ж.
І гордий розпрямився весь,
Що така місія у нього.
- Як будем укладати ряд?
Отут чи, може в Холмі-граді?
- Так, Холм тебе б вітати рад,
Але не нині. Не завадить
Одразу ж стати на шляхах,
Находникам відкритих досі.
Десь у цих пізніх місяцях
Вони й приходили. Бо ж осінь!..
Є що зібрати у краю.
Є чим розжитися. Тож нині
Хай кожен вистроїть свою
На їх шляху міцну твердиню.
- Нам розділитись тут чи ні?
- Так. Хтось до кривичів рушає.
Хтось в бєлозерській стороні
Варягам шлях перекриває.
А тобі в Ладогу іти.
Над Волховом, понад пороги.
І службу там свою нести.
Там клятви й складете до бога
І остаточно кожен ряд
Складе належно перед вічем.
- То я не йтиму у Холм-град?
Не там служитиму? – аж відчай
У князя в голосі звучав.
- Ні, князь у Холмі не потрібен!
У Ладозі достатньо справ.
Посланець уклонивсь для виду.
Лукаву посмішку сховав
У бороді густій. Радіти
Міг, бо уже прекрасно знав –
Не зможе князь ніщо змінити.
Варягів не верне назад.
Нема їм там чого робити.
І укладе нелюбий ряд
Та й буде, хоч не хоч, служити.

- Що, князю, будемо рушати?-
Звернувся посланець. – Чекай!
Ми раду будемо тримати!
Ходімо, браття, у той гай.
Синеус й Трувор вслід за братом
Пішли, лишивши посланців
В юрбі варягів, що завзято
Навкруг снували. На лиці
У кожного було питання:
«Що саме далі нас чека?
Чи повертатись знов до данів?
Чи тут пристанища шукать?»
Тим часом Рюрик зупинився
Під дубом і одраз почав:
- Я, браття, дуже розізлився,
Ледь- ледь в руках себе втримав.
Так мене підло обдурили:
Я маю скніти в глушині.
Спочатку князем запросили
І обіцяли все мені,
А тепер: «В Холмі князь не треба!..»
Що ви порадите робить?
- Я думаю – вертать до себе
І далі із варяжства жить,-
Озвавсь Синеус,- Там ми знані
І нам відомі всі місця.
Боротись будем проти данів
Настільки сил, аж до кінця.
- А я гадаю,- Трувор слідом,-
Нам їх потрібно проучить,
Тих, хто зманив нас на ці біди.
Чи ж маємо таке простить?
Пройдем мечем по всьому краю,
Все рівно візьмемо своє.
Вони ж своїми нас вважають,
Тож перевага у нас є.
Хоч не з порожніми руками
Вертати будемо назад.
Щоб пам’ятали, як із нами
Так підло укладати ряд.
А князь мовчав. Своє щось мислив.
Аж змовкли, дивлячись, брати.
- Я з вами, браття, згоден, звісно.
І ти, Синеус, прав, і ти.
Та знаєте самі – вертати
Нам просто нікуди. Чи ми
Щось візьмем в краї цім багатім,
Чи ні. Та все одно самим
Пропасти в Вагрії прийдеться.
А тут?.. Нас хитрістю взяли.
Але, чомусь мені здається,
Радіти рано почали
У Холмі – граді. Ми ще, браття,
Своє тут візьмемо. Хай нас
Як слід забули привітати,
Але надійде ще наш час.
Тож думаю: лишатись маєм,
Осісти, роздивитись тут.
Коли усе як слід пізнаєм:
Який тут край, який тут люд.
Себе покажемо. І скоро
Я буду в Холмі-граді князь.
Повірте, разом ми поборем
Усе. Аби лиш кожен з нас
Тримався разом. Згода, браття?!
- Ти, Рюрик, міг би не питать!
Ми згодні! - Тож ходім рушати
І шлях подальший обирать.

Найстарший Рюрик в Ладозі осів,
Синеус в Біло озеро подався
І лише Трувор, третій із братів
В Ізборську, серед кривичів зостався.
Стояло місто Ладога якраз
Над Волховом, від устя недалеко.
Щоправда, місто як помітив князь,
Занадто сильно сказано. Бо легко
За півгодини можна обійти
Навколо. Струхлі дерев’яні стіни.
Зумів хтось місце вдале віднайти
Та не найкраща в Ладоги година.
Господар треба, щоб навести лад,
Доми зрубати, град обгородити.
І Рюрика скоріше і не ряд,
Характер це примушував зробити.
Для нього це опора має буть,
Звідкіль він зможе новий шлях почати.
Тож про спочинок не хотів і чуть,
Велів одразу воям ліс рубати,
Адже чека попереду зима,
Потрібно буде встигнути до того.
Він надто войовничі плани мав,
Але замало часу мав для цього.
І, доки вої парились в лісах,
Тягли колоди, вали підсипали,
Він днями по околицях гасав,
Бо знати мав місцевість досконало.
Місцевість була справжня глушина
І Волхов, мабуть, шляхом був єдиним,
Що Ладогу із людністю єднав.
Навколо ліс дрімучий, де людини
Не стрінеш днями. Волховом іти
Униз, то ввійдеш в озеро, що Нево
Тут називали. Шлях ним нелегкий:
Постійні бурі, що й міцні дерева
Ламали понад озером. Та ним,
Та ще Невою шлях лежав на захід,
В Варязьке море – вагрів рідний дім.
Тож бурі в них не викликали страху.
А от на південь Волхов був такий,
Що кораблям по ньому не проплисти:
Каміння раз, другий серед ріки
Якиїсь бог накидав вище міста.
І Волхов крізь каміння продиравсь
Стрімким потоком з гуркотом і громом.
І той, хто вгору попливти збиравсь,
Мав кораблі із річки по одному
На береги високії тягти
І далі берег волоком долати,
Причому не одну, не дві версти.
І саме ця твердиня має стати
Опорою для Рюрикович дій.
Ночами, коли вої міцно спали,
Він план великий і підступний свій
У голові прокручував. Не знали
Про нього, навіть, близькі зі своїх.
Лиш він єдиний. І тому щоденно
Він піднімав удосвіта всіх тих,
Хто місто відбудовував. Дотемна
Кипіла праця. Наче із води
Міцні зростали стіни над рікою.
Надійно місто Рюрик городив
І всіх тримав надійною рукою.
Як князь, отримав Рюрик в данину
Не лише місто Ладогу й округу.
Платити мала чудь, що в давнину
Осіла тут, іжора. Та наруги
Над ними князь ніколи не чинив.
Нащо йому ворожість навколишніх,
Тим більше, без затримки люд платив
І все із однії надії лише,
Що Рюрик їхні землі захистить,
Як раптом з моря знов варяг насуне.
Вже краще вчасно свойому платить,
Аніж життям оплачувати куни.
Тож до зими над Волховом устав
Міцним горішком град, неначе новий.
Запасів вдосталь Рюрик уже мав
І був до всяких напастей готовий.
Гінці, що посилав він до братів,
Теж гарні вісті принесли. Здавалось
Усе, як того Рюрик і хотів
У своїх планах, навкруги складалось.

По двою же лету Синеус умре и брат его Трувор; и прия всю власть Рюрик один, и пришед ко Илмерю и сруби городок над Волховом, и прозва и Новъгород, и седее ту княжа раздая волости и городы рубити, овому Полотеск, овому Ростов, другому Беле-озеро. И по тем городом суть находници Варязи, а первии насельници в Новегороде Словене, в Полотьсте Кривичи, в Ростове Меря, в Беле-озере Весь, в Муроме Мурома; и теми всеми обладаша Рюрик.

Повість минулих літ

За двоє літ отримав Рюрик вість
З Ізборська: Трувор у бою загинув.
Прийшов з-за моря урман – підлий гість,
Гарячий Трувор навперейми кинувсь.
В жорстокій січі урманський набіг
Він зупинив. Лишаючи убитих,
Ярл у свого драккара сісти встиг
Та й дременув. Але мечем прошитий
Лишився Трувор. Хтось його дістав
Ударом в спину. Брата поховали,
Як того звичай вагрів вимагав.
Тепер в Ізборську з Ладоги чекали
Від Рюрика наказів: що ж робить?
Хто буде далі в краї керувати?
Та Рюрик, хоч душа його щемить
І плаче, побивається за братом,
Сам не поїхав. Місто не лишив.
Послав Інгельда, рідного по крові,
Аби в Ізборську брата замінив
Та був накази Рюрика готовий
Одразу ж всі виконувати там…
Аж нова звістка… Горе, кажуть люди,
Одне не ходить. Навіть не пита.
Туди приходить, де й без нього буде
Нелегко. З Білоозера приніс
Гонець для князя ще чорніш нови́ну:
Помер Синеус. З воями у ліс
Пішов підстрелити якусь дичи́ну.
І все, здавалось, так як слід ішло.
Та вепра в лісі здибали. Такого
В житті не раз Синеуса було.
Забити вепра – іграшки для нього.
Але в ту мить, як сулицю заніс
Він для удару…ухопивсь за груди.
І вепр зі всього маху його зніс,
Продер іклом живіт. Ніхто із люду
Не встиг на поміч… - То коли було?
- Якраз седмиці дві минуло нині.
Десь пообіді вепрові ікло
Привело в лісі князя до загину.
- Вже дві седмиці?! У той день якраз
Загинув Трувор . Збіг чи диво, може.
Він чув таке уже не один раз,
Що близнюки і долі мають схожі.
Почув Синеус у останню мить
Смерть свого брата. Може, це й згубило
Його? Ще міг би, може, жить та жить.
Таке нещастя винести не в силах,
Всю ніч просидів Рюрик при воді.
Ніхто не зна: чи плакав, чи тримався.
Сам наодинці з відчаєм сидів
На чиюсь поміч і не сподівався.
Але на ранок знову князем був.
Прийшов спокійний, лиш поблідлий з виду.
Ніхто ні слова жалості не чув.
Від сліз, як були, не лишилось сліду.
Позвав Алдана, кревного свого,
Велів у Білоозеро збиратись.
Повчив, як треба діяти, його
І разом ваграм в чужині триматись.

По смерті Гостомисла Холм весь час
Жив неспокійно. Бо серед еліти
Його не було кому замінити.
Збиралися старійшини й щораз
Зчинялась буча. Кожен гнув своєї
І кожен прагнув «гостомислом» буть,
Чужої думки не хотів і чуть.
І не було від колотнечі теї
Життя у місті. Врешті серед всіх
Було лиш двоє, хто, щоб владу взяти,
Готові були, навіть, убивати
Тих, хто стояли на шляху у них.
Один був Мутор – тисяцький. За ним
Стояли ті, хто ліпшими мужами
Себе вважали. Кожен, хай не прямо,
Теж ліз у перші. Але, разом з тим,
Знав, що лиш Мутор – хитрий і підступний,
Спроможний буде місту раду дать,
Бо черні треба вміти рот заткать.
А задля цього слід триматись купи.
Другий же, черні любий, був Вадим,
Якого всі Хоробрим прозивали.
Він справді був хоробрим, що давало
Йому себе вважати саме тим,
Хто має право містом правувати.
А, раз за ним вся чернь місцева йшла,
То й сила в нього чимала була,
Яку нелегко було подолати.
Він з часом гору взяв у боротьбі,
Ходив по місту з «радниками». Тії
Були немов дружинники. Лихії
Часи настали. Мутор і собі
Найняв охочих. Інші не відстали.
Без бійок важко було розійтись
При стрічі. Мов у прірву Холм котивсь.
Всі на криваву сутичку чекали.

Ще тільки-но у Ладозі він став,
Лічуя Рюрик у Холм-град відправив,
Щоб той йому про всі тамтешні справи
Щоразу при нагоді звітував.
І той купцями, що з товаром йшли
Чи то людьми, яких зманив за куни,
Слав Рюрику свої таємні руни,
Де всі новини про Холм-град були.
Тож Рюрик завше був у курсі справ,
Дививсь, як розвиваються події
І, тішачи якісь свої надії,
Свого часу завітного чекав.
Коли уже далеко все зайшло
І рід на рід готовий був устати,
Свою гру Рюрик розпочав. Було
Лічую ним надіслано наказ:
Почати! І якось в годину пізню
Лічуй постукав молотом залізним
В ворота дому Мутора. Якраз
В будинку всі уже збирались спати.
Слуга півсонний довго щось питав
Та забиратись геть йому казав,
Бо не хотів нікого в двір пускати.
Але Лічуй настійливо просив
Господаря йому скоріш позвати,
Бо має щось нагально передати.
Урешті Мутор вийшов і велів
Пустити. У світлиці віч-на-віч
Вони довгенько вдвох проговорили.
Вже і зоря уранішня світила,
Схилялася до ранку темна ніч,
Коли Лічуй господаря лишив
І його темна вулиця сховала.
Та вже у домі Мутора не спали,
Бо було видно зовсім не до снів.
На другу ніч ворота раз по раз
Перед гостями тихо відкривались
І ті, як тіні, в темний дім скрадались,
Де їх збирав господар у цей час.
Коли зійшлися кликані усі,
Ворота слуги наглухо заперли
І у господі все, здавалось, вмерло,
Лиш місяць колом в небесах висів.
В світлиці при маленьких каганцях
І вікнах завішених розсілась
Вся холмська знать. І кожному хотілось
У Мутора дізнатись: нащо ця
Така таємність? Мутор же сидів,
Закривши очі, наче слухав тишу
І чулося важке дихання лише.
Але нарешті він заговорив:
- Панове! Я усіх вас тут зібрав,
Бо всім відомо, що часи непевні
Настали в Холмі. Скоро наші кревні,
Можливо, стануть черні для забав.
Вадим Хоробрий зовсім знахабнів.
У князі пхнеться. Чернь йому підмога.
Чекати всього можемо від нього.
Тому, панове, і здалось мені:
Нам треба разом щось цьому робити!
- А що конкретно пропонуєш ти? –
Хтось одізвався. – Я? Аби спасти
Себе й добро своє, щоб далі жити,
Як і жили ми, пропоную так:
Варягів треба в місто запросити.
Лише вони нас зможуть захистити.
- Варяги, звісно, захистять, однак,
Не ми, а віче може це рішати?!
А воно зробить, як велить Вадим.
- Тож розібратись треба перше з ним!-
Хтось подав голос з темряви: - Прибрати,
Цього Вадима. – Так, я згоден з тим,-
Знов Мутор слово взяв,- Але не вбити.
Нам вбивство віче може не простити
Тож треба шляхом діяти другим.
- Яким? –Я от що, браття, пропоную:
Ви чули звістку – в Києві помер
Князь Дір? Аскольд за князя там тепер,
Один землею Руською керує.
Ми з князем Діром заключили ряд
На те, щоб наші лодії з товаром
Крізь Русь ішли безперешкодно старим
Шляхом з варяг у греки і назад.
Тепер, коли Аскольд за князя сам,
Із ним потрібно новий ряд вкладати.
Посольство, значить, треба в Київ слати.
Вадима і відправимо. Хай там
Державні справи спробує рішити.
А ми, тим часом, скличем віче тут.
Нам без Вадима зовсім легко буде
Його умовить. Щось намелем люду.
Він же наївний, цей горластий люд.
Доки Вадим повернеться назад,
Уже й варяги тут у місті будуть.
Нехай тоді горлає скрізь і всюди.
Він вже не зможе поламати ряд.
Чи згода, браття? – Тиша залягла.
Щось кожен розмірковував про себе,
Адже усе тут врахувати треба.
Ціна ж за все великою була.
Урешті всі, один по одному
Про свою згоду Мутору сказали
Й сиділи аж до ранку мізкували,
Що саме їм робити і чому.

Невдалим для посольства видавсь час.
У Києві на нього не чекали.
Напевно, доля карти так розклала,
Аби Вадим затримавсь був. Якраз
Ховали там Аскольдового сина,
Який загинув від руки болгар.
Для князя то великий був удар.
Бо ж син у нього був один-єдиний.
Коли Вадим до берега пристав,
Під Києвом могилу насипали
Там, де й раніше княжий рід ховали.
Аскольд поблідлий, мовчазний стояв.
Молив, напевно, до свойого бога
Аби той йому сина повернув.
Та бог його прохань, мабуть, не чув,
Бо не було і відгуку від нього.
Спинивсь Вадим в заїжджому дворі
Аж на Подолі. Став на те чекати,
Коли із князем зможе розмовляти.
А князь заперся на своїй Горі
І не хотів ні бачити нікого,
Ні чути. Горе медом заливав.
За дві седмиці лише слуг позвав
Аби спитати, хто чека на нього.
А справ зібралось вище голови:
І суд князівський, і посли зусюди.
А в нього мов урвалося у грудях,
Він чув слова та суті не ловив.
Мов у тумані рішення приймав.
Вадима також вислухав терпляче,
Сказав: - Як треба, то вкладемо, значить
Ряд новий!.. – Й більш Вадима не тримав.
Виходячи вже з княжих теремів,
Вадим у сінях з дівчиною стрівся.
Така красуня. Він аж зашарівся
І не знайшов для привітання слів.
Вона й очей на нього не звела,
Теж зашарілась і шмигнула в двері.
А він стояв, немов глуха тетеря,
Доки очуняв. – Хто така була?-
Спитав слугу. – Та це ж сестра Аскольда
Єфанда! – Гарна! – тільки й зміг сказать.
Але відтоді ночі не міг спать,
Бо дівчину забути було годі.

У Холм свою дружину Рюрик вів,
Лишивши, правда, в Ладозі залогу.
Того і віче вимагало з нього,
А більше він і сам того хотів.
Що там на вічі Мутор говорив,
Старійшини як саме закликали,
Та віче вони все ж переконали,
Заплутавши в тенета своїх слів.
Гонець, який від Мутора примчав,
Велів негайно Рюрику зніматись,
В дорозі не баритись, готуватись
До сутичок можливих. Рюрик знав
Без того, що ускладнення можливі,
Але дружина вірна, сам збирав.
Та все ж не для годиться поспішав,
Тут може бути кожен день важливим.
І радісно було в душі його,
Хоча одне спокою не давало:
Їм в місті віче буть забороняло,
Тож слід шукать пристанища свого
І то скоріш, доки Вадим відсутній.
Та цю проблему якось він рішить.
Важливо добре табір укріпить,
А далі вже щось будувати путнє.
Він вже на місці місце обере
Так, щоб його не викурили звідти.
Він буде ще по-справжньому радіти,
Як Холм його надії не зжере.

Холм вже на нього зранку виглядав.
Чи то роботи у людей не було?
Та ледве тупіт здалеку зачули,
Як кожен всю роботу покидав
Та й на дорогу аби військо стріти.
Старійшини попереду усіх.
Смішки ховають в бородах своїх:
Вдалося чернь горласту обдурити.
Здолавши на шляху мілкий ручай,
Варяги підійшли впритул до люду,
Який, здавалось, купчився усюди.
Тут будь готовий – всякого чекай.
Спинився Рюрик. Мутор підійшов,
Вклонився князю. Той собі вклонився.
- Швидкий ти, княже! Чи не утомився?
Сюди так швидко з Ладоги прийшов.
- Ні, не втомився. Звичні ми до того.
Скажи, де маєм стати на постій?
- Та тут уже усе на вибір твій.
Поки он там спочиньте із дороги!-
Вказав він на розставлені столи
Посеред поля. – Холм вітає радо!-
А вже тихенько: - Маю я пораду:
Насторожі триматися вели
Своїй дружині! – То само собою! –
Він своє військо навпіл розділив.
Як половина встала з-за столів,
То друга сіла. А народ юрбою
На те все, як на видиво глядів.
Не кожен день чужих побачиш воїв.
А Рюрик, взявши декількох з собою,
За себе Гріма старшим залишив
І рушив на околиці поглянуть.
У Мутора коней собі доп’яв.
Спочатку Холм об’їхав, що стояв
Над Волховом, одесну. Непогано:
Тут Волхов, там ручай Тарасовець,
Вали високі, дерев’яні стіни.
Така твердиня ворога зустріне,
Всі плани може звести нанівець.
Проїхав Рюрик річку Жилотуг.
Там місце теж знайшлося непогане.
Рішив: проїде трохи ще, огляне
Й зведе дитинець, може, саме тут.
Іздалеку поглянув на Перинь.
Не став тривожить поки іще бога,
Назад поїхав. Подолав дорогу.
- Ну, що? – зустрів їх Мутор,- Відпочинь!
Знайшов що треба? – Може бути й так!
Але за Волхов мимохідь поглянув.
- А те он місце зовсім непогане!
Поглянь-но, Гріме. Той он пагорб як?
- Та добрий, княже! Певно, саме те.
І ворог, коли з півночі надійде,
Ніяк твердиню нашу не обійде,
Між двох вогнів опиниться зате.
- Ну що ж, отак і зробимо, мабуть!
- А як же називати його будем.
- Хай Новим градом називають люди!-
Промовив Рюрик, щоб далеко чуть.
І вже на ранок вої почали
На тому боці місто будувати,
А вони вміли швидко працювати.
За кілька день насипали вали.
На них сторчма поставили колоди.
Вкопали добре, загостривши верх.
По всій окрузі чутно: «Гех!» та «Гех!»
Над Волховом, що котить свої води
Кудись туди, на північ поспіша,
Звідкіль з’явився новий князь у Холмі.
Тоді іще нікому не відомий,
Але який завзяттям утішав
Люд в місті Холмі і по всій окрузі.
Бо ж новий град на їх очах вставав.
Тоді іще ніхто того не знав,
Що стане далі. Навіть близькі друзі
Не бачили, що це не просто князь,
Не просто град – початок дня нового.
Що зникне Холм, забудуть всі про нього.
А місто те, що зводиться якраз,
Стояти буде ще віки й віки.
І буде знаний по усьому світу.
Тоді було це лиш богам відкрите
І для людей невідоме поки.

872 г. Убиен бысть от Болгар Осколдов сын.
Того же лета оскорбишася новгородци, глаголющее: «Яко бытии нам рабом и многа зла всячески пострадати от Рюрика и от рода его».
Того же лета уби Рюрик Вадима Храброго и иных многих изби новгородцев съветников его.

Никонівський літопис

Вадим вертався з Києва сумний.
Хоч новий ряд укласти удалося
Та його серце сумувало досі
По дівчині, сестрі Аскольда. Тій,
Яку йому хотілося обняти,
Але яка далека так була.
Вже лодія його Ільмень пройшла.
Вже й видно сосни на Перині. Стати,
Аби Перуну треби принести?
Мабуть, пізніше. Ось і Холма стіни.
Чека на нього? Але, що це? Дивно?
Коли це встиг тут новий град зрости?
Одесную прадавній Холм сірів.
Ошуюю, попереду здіймався
І стінами новими хизувався
Град невідомий. Хто це його звів?
Ледь лодія до пристані дійшла,
Вадим на берег скочив і до люду,
Який снував по пристані усюди:
- Що сталось, люди? – піт утер з чола,-
Що це за град стоїть на боці тім?
Коли я йшов, його іще не було.
- То Новий град! – озвались ті, що чули,
-То Рюрик звів. Варяги там у нім.
- Варяги там? Та як вони посміли
Сюди без згоди нашої прийти?
- Так віче порішило, доки ти
Ходив у Київ! – Віче запросило?-
То для Вадима був удар страшний.
Йому все миттю зрозуміло стало:
Чому його до Києва послали.
Він весь кипів і гнів пекельний свій
Не знав, на чиї голови послати.
На тих, за кого він горлянку рвав,
Які так легко відреклись від нього?
Чи хто послав його у цю дорогу?
Чи то на себе? Мав би знати! Мав,
Що затіва щось Мутор! Що робить?
Сумний, розбитий він подавсь додому.
Не став сьогодні звітувать нікому.
Хай, ранок скаже, як їм далі жить.

У Новім граді з ранньої зорі
І аж до ночі цюкають сокири.
Не лиш варяги, навіть люди з миру
Почали в місті зводити двори.
Найперший Мутор. Він бо розумів:
Мечі варязькі – захисток надійний.
У Новім граді буде він спокійний.
Тож першим двір і терем в ньому звів.
Старійшини теж слідом подались,
Купці багаті. Місто оживало.
Посадські люди тільки-но зітхали
Та заздрили. Коли Вадим з’явивсь
І взявся знову чернь провокувати,
Мовляв, спалити той проклятий град,
Багатіїв всіх вигнати назад,
Варягів знову в Ладогу прогнати.
Холм зашумів. Люд купчився, кругом.
Слова Вадима переповідали.
Знов «чорні» люди войовничі стали.
Знов круг Вадима «радники» його
Не просто так - з сокирами, з мечами,
Готові миттю кинутися в бій.
А Холм гудів, немов бджолиний рій,
Розбурханий гнівливими речами.
Та серед тих Вадимових речей
Тихцем між люду поголос пустився:
Вадим, мовляв, не просто розлютився,
Йому кохання на душі пече.
Плітки пускали, може, вороги,
А, може і свої. Та обростали
Плітки ті словом, наче свині салом
І вже Вадим чи той, чи вже другий.
Казали, наче він руки просив
Княжни та в неї одкоша отримав,
Тому й дививсь на все очима злими
І виливав на всіх навколо гнів.
Казали, що красуня та княжна,
Якої світ ніколи ще не бачив
І, що Вадим тоді поклявся, наче,
Що, все рівно, його буде вона.
Хто вірив, хто сміявся з слів отих
Та тиха вода, навіть камінь точить.
І, сказане тихенько, поза очі
Страшніш іноді криків голосних.

Зустрілись Рюрик з Мутором якраз
Під вечір, щоб питання обсудити:
Що із Вадимом далі їм робити.
Рішили, що прийшов для віча час.
І биричі по місту подались
Аби на віче весь народ скликати.
На вічовому полі ніде стати,
Здається, всі чоловіки зійшлись.
Стоять, старійшин на поміст чекають,
Про щось розмови купками ведуть.
І гамір той навкруг далеко чуть.
В руках ціпки і палиці стискають
Та позирають скоса за поміст,
Де в повному озброєнні варяги
Застигли. Лиш полоще вітер стяги
Із соколом: розправив крила й хвіст
І стрімко мчить, не зупинить польоту.
Хоч знає кожен, що чужинцям зась
На віче, але ж Рюрик князь
І, хоча більшість, звісно, буде проти
Та доки віче того не рішить,
Ніхто на себе не візьме – почати.
Вадим он прийде та почне кричати,
Тоді юрбою кожен підтвердить
Своє бажання. Так от і стояли.
Нарешті віче зашуміло: «Йдуть!»
Із Новограда вже долали путь
Старійшини. Вже Волхов подолали
І йшли тепер юрою. Перед всіх
Йшов Мутор. А ті купчились позаду,
Мов невелике зляканеє стадо,
Яке не знає, нащо гонять їх.
Із Холма майже у той самий час
Вадим з’явився. З «радниками» слідом.
Ішли юрмою, розвеселі з виду.
Вадим ступав, неначе справжній князь.
Із двох боків до віча підійшли
І на поміст ступили майже разом
Вадим і Мутор. У очах образи,
Які грозою вилитись могли.
Спочатку Мутор: - Браття, ми зійшлись
На віче наше, як віки бувало,
Щоб своє слово воно тут сказало.
І рід словенський, сильний, як колись
Міг панувати далі в оцім краї.
Але для цього нам потрібен князь,
Який би нами керувати взявсь.
Що сам, як треба, рішення приймає.
Нам треба нині сильная рука,
Яка б могла і землю захистити
Від ворогів, і племена скорити.
Щоб данина, немов стрімка ріка,
Текла до нас! Щоб місто багатіло!..
Тут вже Вадим не стримався: - Мужі
Холмградські , подивіться і скажіть:
Чи треба князь нам? – й, доки думка тліла
У головах юрби, сам відповів:
- Так, князь потрібен! Що тут говорити?!
Але кого нам хочуть посадити
За князя? – головою він повів
У бік варягів,- Що нам тепер – бути
Рабом варягам ? Маємо страждать
Від Рюрика? Від його роду мать
Багато зла? Та схаменіться, люди!
Нащо чужинці нам, як ми самі
Спроможні своїм родом керувати.
Варягів треба в Ладогу прогнати,
А град той новий хай би геть здимів!
Собі між себе князя оберем!..-
А, доки він словами розкидався,
По сходах Рюрик на поміст піднявся
І його слово обірвав мечем.
Застигло віче: що то коїть князь?
Такого ще на вічі не бувало,
Щоби людей так просто убивали.
І, доки тиша тая затяглась,
Варяги раптом кинулись з мечами
На «радників» Вадима. Склалось так
Чи хтось продумав добре та, однак
Вони біля варягів стали прямо.
Не встигло віче з того відійти,
Що Рюрик вбив Вадима, як за хвилю
Варяги усіх «радників» скосили,
Ніхто життя своє не встиг спасти.
А Рюрик, ледве дзвін мечів затих,
Звернувсь до віча: - Не лякайтесь, люди!
Ніхто нікого більш вбивать не буде.
Мій меч готовий впасти лиш на тих,
Хто є загроза містові і люду!
Бо я ж ваш князь! І вам тепер служу!
Послухайте, що я вам ще скажу:
Я обіцяю, доки князем буду,
То не порушу поміж нами ряд.
Зроблю наш край ще більш багатим!
Ніяких бідне будете ви знати!
Для вас усіх відкритий Новий град
Стояло віче тихе від речей,
Які до них з уст Рюрика лунали.
Чи люди що робити ще не знали?
Дивились, як повільно кров тече
Вадимова і капає з помосту.
Хто б його долю повторить хотів?
Що з того люди матимуть прості?
Хіба біліти полем будуть кості?!
Тож скоро люди мовчки розійшлись
Та все на вбитих скоса позирали.
І їх ті вбиті більш всього лякали:
Мовчи, щоб сам між них не опинивсь!

873 г. Того же лета воеваша Асколд и Дир Полочан и много зла сотвориша.

Никонівський літопис

З тих пір пройшло і часу небагато.
Зібралась якось рада всіх старшин
Послухать князя. Й перед ними він
Почав про плани про свої казати.
- Залоги наші нині вже стоять
В Ізборську, Білоозері, Ростові
І Ладозі. Ми можемо торгові
Шляхи зі сходу і назад тримать.
Нам мурома вже платить данину.
Тепер ми маєм Полоцьк собі взяти,
Аби торгівлю й цю контролювати.
- Ти пропонуєш з Києвом війну?
Поглянув князь на того, хто кричав,
Всміхнуся хитро: - Про війну ні слова,
Бо воювати Київ не готовий.
- Чом не готовий? Звідки ти це взяв?
- На те я й князь, щоб знати про таке.
По смерті Діра уличі й древляни
В містах закрились і не дали дані
Аскольду. Тож становище хистке
У Києві. Не здатен зараз він
Свої війська на Полоцьк посилати.
Йому б повсталих тих погамувати.
- Але ж стоїть у Полоцьку загін –
Залога руська. Що із ним робить?
- Що з ним робити я вже нині знаю.
І це не важко буде, обіцяю
У русів місто Полоцьк захопить.
- Але ж Аскольд підкорить знов древлян
І уличів і прийде сюди з раттю.
- Ну, що ж, як прийде – будем воювати.
Але у мене і на це є план.
Ми скоро русам Полоцьк віддамо.
- То нащо ж брати? – Як лежить погано,
Чому б не взяти? Пізно або рано
Ми місто назавжди заберемо.
А поки візьмем з міста данину,
З торгівлі також будемо щось мати
Та і дарма не будем повертати
Аскольду Полоцьк. Виставим ціну.
Хай платить князь, як хоче повернуть.
Так, що резони, бачите чималі.
То що – воюєм чи то скнієм далі?
- Воюєм, княже, так тому і буть!

Понад Двіну по річці Полота
Жили від річки звані полочани.
Колись скорили руси їх мечами.
Не всіх, чого їм лізти в болота,
А тих, хто жив якраз понад Двіною,
Де йшов торговий до варягів шлях.
Тримали руси міцно у руках
Це місто, на яке тепер війною
Зібрався Рюрик. У похід він взяв
Своїх варягів, і словен, і мерю,
І весь, і чудь, і кривичів. На двері
Нікому, хто просився, не вказав.
Не військо, навіть, воїв кількасот.
Та Рюрик був досвідчений і бачив,
Що люди всі умілі, хоч гарячі,
З такими він не матиме турбот.
На лодіях по Ловаті пішли,
А далі волок і уже Двіною.
Спинилися, готуючись до бою,
День, мабуть, як до міста не дійшли.
Тут князь одну із лодій спорядив
В купецьку, навалив товару всього,
Що тяг із Новагорода самого.
Купцями також воїв нарядив.
Велів у Полоцьк чимскоріш пливти
І там себе купцями видавати,
На Рюрика із іншими чекати.
І у момент рішучий нанести
Удар ізсередини, щоб відкрити
Ворота міста й Рюрика впустить.
Тоді вже місто легко захопить
Й багато крові не прийдеться лити.

На диво план у Рюрика удавсь,
Бо руси, мабуть того не чекали.
Вони скоріш варягів виглядали
Із заходу. Тож лодіями князь
Дійшов безперешкодно аж до міста.
Воно тоді було не по Двіні,
Над Полотою, трохи в стороні.
Залога русів – чоловік із триста,
Розслабилася, видно, бо давно
Набігів не було. Поки схопилась,
Поки ворота міста зачинились,
Уже і Рюрик попід стін. Воно,
Здалося, й війська, може, небагато,
Щоб триста русів стримать не могли.
Та, коли більшість стіни зайняли
І стали врешті нападу чекати,
«Купці», що вранці лише припливли
І в місті разом з усіма сховались,
Тепер з мечами (де вони і взялись)
Тіснить ворітню варту почали.
Та втримати удару не змогла
(Знав Рюрик добре кого посилати –
Для них мечем заввиграшки махати)
Тож незабаром варта полягла,
Ще мить й ворота навстіж і туди
Стрімким потоком ринули варяги.
І русів вже ні сила, ні відвага
Порятувати не змогли з біди.
Хто зброю склав, ті залишились жити,
Хто ні – того ніхто не пожалів.
І Полоцьк впав. Вже вечір наступив,
Деінде ще продовжувало тліти,
А рарог вже над містом майорів,
Князівський знак – мовляв: це місто моє!
І Рюрик походжав на місці бою,
Насуплено дивився із-під брів,
Сердито воям роздавав накази,
Але в душі, як хлопченя радів:
Іще один з слов’янських городів
Його став. Ненадовго хай. Одразу,
Проте, всього не можна ухопить.
Ще прийде час! Ще прийде час!Ще прийде
І він у Київ переможцем ввійде.
Настане та, така жадана мить.
А поки вбитих знести повелів,
Як звичаї прадавні вимагали.
Їх по своїх обрядах поховали.
Порядок Рюрик в Полоцьку навів,
Велів місцевий люд не зачіпать.
Взяв данину, зготовлену на Київ.
Хай новгородцям душу відігріє,
Як про похід він буде звітувать.
Лишив залогу в місті, повелів
Не розслаблятись, бути насторожі
Та відбивати наступи ворожі.
А сам назад у Новий град поплив.

Аскольд… Дир … беста княжаща в Киеве, и владеюща полями, и беша ратнии с Древляны и с Улици.
Начальная часть младшего извода Новгородской первой летописи.


Скоривши врешті уличів й древлян,
Але уже на слідуюче літо,
Повів Аскольд полки на полочан
Аби варягів витурити звідти.
Та взяти місто з ходу не вдалось.
Варяги свою справу добре знали.
Затриматись Аскольду довелось,
Що вже і білі мухи майже впали.
Не змігши взяти місто, руська рать
На полочанах зло своє зганяла,
Ходила на прокорм з місцевих брать,
Ледь села не до нитки обдирала..
Урешті, добре витримавши час,
Посли із Новгорода прибули.
Прийняв їх дуже хмурий руський князь.
- Чого хотіли? – тільки і почули.
Їм Рюрик добрі настанови дав,
Отож на те уваги не звертали.
Вклонивсь найстарший низько і сказав:
- Нас, князь, на перемовини прислали.
Князь Рюрик тобі Полоцьк віддає,
Якщо потрібен. Але за умови.
По-перше, викуп – скільки в рік дає
Данини місто за діла торгові.
По-друге, вільне плавання крізь Русь,
Для наших у Русі торгівля вільна.
В душі Аскольда: «Я ще доберусь!»,
Але мовчить, бо не його година.
По-третє, - мовить далі посланець,-
Руки сестри твоєї Рюрик просить,
Єфанди. Й піде з нею під вінець.
Аскольд, що мовчки слухав все те досі,
Аж кинувся: - Ні, не бувать тому!
Я не віддам сестру свою за нього!
А Полоцьк усе рівно я візьму!
Такий отвіт несіть до князя свого.
Та ненадовго стачило його.
Торгівля стала, в Києві неспокій,
Степовики вовтузяться кругом,
А ще древляни й уличі під боком.
Тож, коли листя впало із дерев,
Прибув гонець Аскольда передати:
Хай Рюрик все, що запросив бере
Аби пустим у Київ не вертати.

Ледь крига скресла і сніги зійшли
І став «із грек в варяги» шлях можливим,
Три лодії з Почайни відійшли
І подались угору неквапливо.
Везли за Полоцьк щедру данину,
Бо скоро вже купці підуть Двіною.
А першою ще везли і княжну.
Сідала бідна в лодію сумною.
Хіба сестрі жадана доля буть
Монетою розмінною для брата,
Який її благань не хоче й чуть
І нею за якесь містечко платить,
Десь в чужині за тридесять земель?
За зиму сльози висохли у неї.
Йшла горда поміж київських осель,
До долі призвичаїлась своєї.
А поряд брат. Не підлий той Аскольд,
Князь київський, а брат її по мамі
Олег. Він і заступник, і герольд.
Для неї нині найрідніший самий.
Дір ще ізмалку не любив його.
Жону любив, красуню на весь Київ,
Що чоловіка втратила свого.
Втопився молодим у чорториї,
Яких весною вдосталь на Дніпрі.
А була жінка не простого роду,
Таку не сором мати на Горі.
Князь Дір удало скориставсь з нагоди.
Він взяв її із сином ще малим,
Але ніколи не прийняв, як свого.
Ріс хлопець в княжім теремі чужим,
Рідня вся відверталася від нього.
Аскольд, що братом старшим його став,
Теж незлюбив Олега, відвертався,
Все байстрюком з дитинства називав,
Ніколи з братом названим не грався.
Тож ріс він хоч в князівських теремах,
Але самотньо. Та не піддавався,
Учився меч тримати у руках,
Тямущим ріс, до всього придивлявся.
Одна сестра і тішила його
Носився він із нею ще малою.
Від всіх напастей захищав кругом,
Стояв за неї проти всіх горою.
І от тепер, коли Аскольд рішив
Сестру віддати заміж за чужинця,
Олег із нею Новгород поплив.
Був гнівом переповнений по вінця
І ладен був Аскольда покарать,
За меч хапався, бачачи Єфанду,
Що сліз не устигає утирать.
Вона ж, таке все бачачи, й не рада,
Що братові неспокій завдає.
Хоч і боліло, у собі тримала.
Що вже поробиш: доля – яка є,
Хоча другої, кращої чекала.

Ільмень похмуро лодії зустрів.
Хоча і часу вже пройшло чимало,
Поки мандрівці довгий шлях долали.
І Київ досить тепло їх провів.
Та тут було ще зовсім прохолодно.
Холодний вітер зимовий гуляв.
Сніг вже зійшов, хоч де-не-де лежав
І крига ще не вся зійшла на воду.
Нарешті в Волхов лодії ввійшли.
Пливли водою темною поволі.
Вдивлялись, де закинула їх доля
Й не дуже з того радісні були.
Навкруг низькі безлісі береги
І тільки пагорб із сосновим гаєм
Доволі живописно виглядає
По правий бік, де требище. Боги
Такі місця, напевно, полюбляють.
Тут, кажуть, як і в Києві, Перун.
Там, правда, його зне́сли на Гору́,
А тут, бач, треби в сосняку справляють.
Перинь минули. От і Новий град.
Два міста понад Волховом постали:
З одного боку стіни міста старі,
З другого нові. І лодійний ряд
Тулився ближче до нових помостів.
Напевно там чекає її князь?
А тут і вітер з озера узявсь,
Напнув вітрила: зустрічайте гостей!

Князь зустрічав на пристані її.
Навкруг суворі при мечах варяги.
Вона ступила, сповнена зневаги,
На нього очі підняла свої.
Князь був давно уже не молодий,
Проте стрункий, підтягнутий, красивий.
На голові волосся зовсім сиве
І сивина у бороді густій.
Дивився зацікавлено на неї
І їй було приємно, що в очах
Його читалось: «Ах, красуня! Ах!»
Хоч він ні слова не сказав. Своєю
Уже вважав, напевно. Крок ступив,
Мабуть, аби за руку її взяти.
Та поміж ними стала постать брата,
Який її від князя заступив.
- Ти хто? – спитав у нього різко князь.
- Хто я? Олег! Я брат її! Ніколи
Я не дозволю їй завдати болю.
- Я й не збиравсь. Ви ж прибули до нас
Аби вона жоною мені стала?
- Бо так Аскольд у Києві велів!
- Я у словах твоїх вчуваю гнів?!
- А ви на інше тут, мабуть, чекали?
- Та ні. Хоча?.. Ні, ти таки правий,
Твій гнів цілком для мене зрозумілий.
Але її примушувати силой
Я не збираюсь. Все рішати їй.
Хай поживе у теремі моїм.
І ти у мене будь жаданим гостем.
Коли мине час відчаю і злості,
Можливо, рідним стане вам мій дім.
Я удівець, уже мав три жони,
Від них двох дочок ще маленьких маю.
Собі жону, їм матері шукаю,
Бо без матусі хиріють вони.
Та і мені часом не вистача
Жіночих рук у теремі моєму.
Чого ж ми стали тут на вітрі? Йдемо!
Я ж не морозить вийшов, а стрічать.
Він пропустив Олега наперед.
Княжну не ризикнув за руку взяти.
Пішов ізбоку, скоса щоб вивчати,
Яка вона. Вуста – солодкий мед,
Зелені очі, погляд, хоч суворий,
Але такий, що в душу зазира.
У ньому кров заграла – не стара
Іще, він був звернути ладен гори.

Час йшов. У домі Рюрика жили
Єфанда і Олег. Вона ховалась,
На очі князю втрапити боялась,
Хоча стрічатись не було й коли
Із нею князю Рюрику. Турботи
Щоденні: зранку, ледь зійшла зоря,
Він вже й подався. Бо не довіряв
Нікому тої княжої роботи.
Бувало, що й на тижні десь зникав,
То в Ладогу чи то в Ізборськ подався.
За всім дивився, всього дослухався
І сам усе як слід перевіряв.
Олег спочатку якось сторонивсь,
Але не міг на місці усидіти,
Тож став іноді Рюрика просити
З собою взяти. Згодом вже водивсь
Із Рюриком по всьому Новім граду.
Хапав науку майже на льоту
І бачив князь цікавість не просту,
Але тому був тільки дуже радий,
Бо думав через брата до сестри,
До її серця простелить доріжку.
Та й про майбутнє своє думав трішки.
Минає час. Ще наче й не старий,
Але ж не вічний. Кому він залишить
Те, що життям усім своїм надбав?
Адже братів, на жаль, уже не мав
І з найрідніших – двоє дочок лише.
Серед варягів кревні ще були,
Але не близькі. Сина б йому мати!
Не дали боги. Тож Олег за брата
Для нього став. Поволі почали
Між них обох теплішати стосунки.
Вже Рюрик владу йому довіряв,
Як Новий град надовго залишав
І цим немов поїв Олега трунком
Подяки. Той, з довіри той рад,
Сестрі весь чаш нашіптував на вухо,
Що Рюрик дуже добрий. Та послуха
І теж інакше дивиться. На лад
Поволі йшли й відносини між ними.
Вона уже й не відверта очей,
І не тікає від його речей.
І за дітьми доглядує чужими.
Хоч у душі зневіра ще жила,
Що князь її все ж хоче обдурити.
А що: багатство, влада, гарно, сито?
Схотілось князю ще і зі стола
Чужого чогось смачного вхопити?!
Та з часом стала прозрівать вона
І зрозуміла, що йому жона
Потрібна, бо хотілося любити
Та щоб тебе любили, не за те,
Що в тебе гроші, слава чи то влада.
А щоб завжди стрічали вдома радо.
В розлуці ждали з трепетом вістей.
Бо влада, гроші втомлюють-таки
І хочеться простого щастя дому.
Хоч Рюрик те не говорив нікому
Та цим він жив останнії роки.
Його душа самотньою була
Так само, як душа Єфанди, тому
Вона почала відчувати в ньому
Те, чим сама вже скільки літ жила.
І вже не князя бачила у нім,
А душу ніжну, трепетну, самотню,
Яка шука розради у роботі,
А мріє лише про щасливий дім.

Дієвий князь, що множив їхні статки,
Все більше й більше черні любий був.
Він не чіпав заведені порядки
(Вадима смерть народ вже й призабув).
Зростали Нова града володіння,
Все більш земель платили данину.
Чужі варяги із-за моря нині
Не заглядали і їхню сторону.
Проте старшині князь більмом на оці.
Чим більш народ підтримував його,
Тим менш були на князевому боці
Вельможні новгородці. До всього
Почали проти нього пліткувати,
Бо плітки черні – забавка завжди.
Хотіли князя плітками дістати
Та готували ще підліш ходи.
Князь тим не надто, правда, переймався,
Бо ж розумів: як заважа й кому.
Та не для черні й старшини старався,
Робив-бо те, що треба самому.

874 г. Иде Асколд и Дир на Греки…

875 г. Възвратишася Асколд и Дир от Царяграда в мале дружине и бысть в Киеве плачь велий.
Того же лета бысть в Киеве глад велий.
Того же лета избиша множество Печенег Осколд и Дир.
Того же лета избежаша от Рюрика из Новагорода в Киев много новогородцких мужей.
Ходи же [Осколд] и на Кривичи и тех победи.

Никонівський літопис

Тим часом Київ жив життям своїм,
Яке було нерадісне. В Царьграді
Про Діра смерть дізналися і раді.
Відмовились від вкладеного ряду.
Він від початку тягарем був їм.
Купці з Русі вертали звідти злі
І йшли мерщій жалітися до князя,
Несли йому усі свої образи,
Просили в нього захисту. Не зразу,
Але Аскольд збиратися велів
В похід на це ромейське місто кляте.
Узяв дружину, хоч не всю. Лишив
В Русі частину. Добре ж розумів:
Древлян-бо тільки й уличів скорив,
Вони щомиті ладні знов повстати,
Як тільки взнають: Русь уся пішла
В похід далекий. Тільки те й чекають,
На Київ войовниче позирають,
Мечі й сокири напохваті мають
Та мають ще в душі багато зла.
Тож не всю Русь князь у похід узяв,
Лишив у стольнім граді половину.
Натомість клич по землях руських кинув:
Хто хоче йти з Царьграда брать данину,
Щоби негайно в стольний Київ мчав.
Зійшлись під стяги княжі хто хотів.
Хоча охочих було й небагато.
З походом Діра годі й порівняти.
Тоді вдалося тисячі зібрати,
А нині сотні. Тож Аскольд повів
Окрім русі, ще сіверян, охочих
Дреговичів. Раніше Дніпр цвів,
Як княжий флот на Царгород поплив,
Бо сотні лодій йшли. А нині вів
Аскольд десятки. Був темніший ночі,
Мов відчував щось. Хоч і треби склав,
І Хорс добро дав на похід далекий
Аби за підлість заплатили греки.
Та знав Аскольд, що буде то нелегко,
Мабуть, тому так сумно виглядав.
Кияни свого князя провели
Й чекати стали. Та минуло літо,
А там і осінь. Навіть звісток звідти,
Де князь подався. Що його й робити?
Жінки вже голосити почали.
А там зима. Надії, що були,
І тих не стало. Чутки долетіли,
Що греки князя в пастку заманили
І усе військо до ноги згубили,
Самого князя у полон взяли.
Чи так, чи ні? Хто знати про те міг?
Вже б повернулись, коли б були живі.
А, раз нема, мабуть, чутки правдиві,
Буває всяко на кривавій ниві.
Десь на чужині князь Аскольд поліг.
Проте з весною повернувся князь
Та повернувся у малій дружині.
Лишив все військо майже на чужині
І плач великий Києвом полинув
Тих, хто своїх назад не дочекавсь.
Князь повернувсь не сам, але при нім
В сутані чорній волхв чужого бога,
Що ні на крок не відступав від нього,
Щось бубонів під вухо всю дорогу.
І князь про все забув, здавалось, крім
Волхва отого. В теремі заперся.
Чи то щоб плачу отого не чуть?
Чи то хотів похід гіркий забуть?
А поміж люду вже чутки ідуть,
Що їхній князь богів своїх відперся.
Аси настали в Києві лихії.
Біда, говорять, ходить не одна.
Занадто пізня, затяжна весна,
Спекотне літо, потім сарана,
Великий голод завітав у Київ.
У кожен дім, двір кожен зазирнув.
Опухлий Київ жадібно дивився
На княжий двір, де їхній князь закрився
З чужим волхвом чужим богам молився,
Про свій народ, здавалося, забув.
І люд потроху ремствувати став.
Мовляв, при Діру їм так добре жилось,
А тепер боги геть на Русь озлились.
«Прогнати князя!» - навіть, говорилось.
Але випадок князя врятував.
Примчали із-за Росі сторожі:
Ідуть ордою з поля печеніги.
Їх так багато, як зимою снігу.
Давно не знала Русь таких набігів.
Здолають скоро руські рубежі.
Не тільки Руссю голод лютував,
Пройшлася спека разом з сараною
Тоді всією тою стороною.
Тож печеніги і прийшли війною,
Щоб хан орду свою нагодував
З посівів руських, з руських городів.
А де іще їм на прокорм шукати?
Вони ж не звикли землю обробляти,
Не звикли ніяких запасів мати,
Жили із того, що їм степ дарив.
Мабуть, не знали про біду в Русі,
Тому і йшли голодною ордою,
Збивали пил нестримною ходою,
Щоб стрілась Русь із новою бідою.
Почувши вістку, висипали всі
Під княжий двір: виходь, Аскольд, до нас!
Прийшла біда, якої ще не знали.
Вже печеніги коней напували
Із Росі. Стрінем, як батьки стрічали,
Степовиків залітних. Вийди, князь!
І вийшов князь, послухав. Мов прозрів.
Велів усім, хто здатен меч тримати
Під княжі стяги чимскоріш ставати.
Князь поведе орду їх зустрічати.
І весь народ ураз повеселів.
Уже надвечір вистроїлась рать.
Прийшли кияни та з околиць люди,
А ще весь час підходили зусюди.
Чекали сіверян, сказали: «Будуть!»
Та князь велів нікого не чекать,
А виступати. Доженуть в путі.
І подалася руська рать ходою
На зустріч з печенізькою ордою,
Аби її здолати смертним боєм.
Принаймі, кожен з воїв так хотів.
Минули Либідь, коли їм навстріч
Хтось на коні на змиленому скаче.
Утишив хід, як руську рать побачив.
- Де князь? – питає. «Дивно, що це значить?-
Подумав князь, зачувши його річ,-
Чого від нього оцей улич хоче?»
А той з коня на землю не ступив:
- Благаю, княже, аби поспішив.
Наш князь уже своїх у бій повів.
Там смерть за Россю уже косу точить.
Забудем, княже, про образи всі.
Не час сьогодні згадувати старе.
Давай на печенігів разом вдарим,
Бо нас здолають і на вас, як кара
Впадуть. Не буде спокою в Русі!
Таке мені веліли передать.
- Ми і без того, бачиш, поспішаєм.
Де саме бій? Куди іти ми маєм?
- Я покажу вам! – Ну, тоді рушаєм!
І додала ходи вся руська рать.

Не так страшна, як видалась, орда:
Голодні коні ледь тягали ноги
І вої, надто стомлені з дороги
Ні сил на бій не мали, а ні змоги
Втекти у степ по власних же слідах.
Ще поки бій із уличами йшов,
Не знати було, хто здобуде гору.
Та руська рать наспіла дуже скоро.
Хоч печеніги були, наче море,
Все ж руський меч їх силу поборов.
Як під косою тисячі лягли
Вони за Россю, поле устелили.
Надвечір руси вже й не мали сили
Меча здійняти. По крові ходили,
Але орду зі світу ізвели.
Із печенігів мало хто й утік.
Три дні звитяжці «на кістках» стояли,
Своїх загиблих в почестях ховали.
І уличі, і руси святкували,
Забувши те, що вже не один рік
Між ними стало. Цей єдиний бій
Їх поєднав. Хай, може й не надовго.
Але, здавалось, раді навіть боги
Зі спільної отої перемоги
І святкували в вишині своїй.

Як довго вісті з Києва ідуть.
Здається, тільки –но дізнавсь новину,
А в тій новині менше половини
Того що є. Тож можеш вже забуть
Про неї. Ледве кривичі узнали,
Що в Києві такі тяжкі часи,
Позадирали враз свої носи
І данину платити перестали.
Залогу руську весь Смоленськ гуртом
Прогнав із града. Хай ідуть додому:
«Скорятись будем князеві свойому
А руський князь тепер для нас ніхто!»
Заледве тільки страсті уляглись,
Тут нова вістка, наче влітку снігом:
Аскольд розбив у полі печенігів
Ізнов тепер могутній, як колись.
Зібралось віче кривицьке та й ну
Гадати, що ж тепер з усім робити:
Чи знов у Київ данину платити?
Чи то чекати на близьку війну?
І не так чернь, як старшина страшилась.
Кому-кому, а їй перепаде
Коли Аскольд із військом надійде.
А усі знали, яка в русів сила.
Рішили врешті в Новгород іти
До Рюрика, до ніг йому впадати,
Просити поміч аби відсіч дати,
Аскольдів гнів від міста відвести.
І спорядили посланців ураз,
Дари великі князеві послали.
Та посланцям суворо наказали
Прохати так, щоб не відмовив князь.

Знов Мутор в домі знать міську збира.
Знов каганці в затемненій світлиці.
Знов пробираються приховуючи лиця
І затівається таємна, хитра гра
Супроти князя Рюрика. Бо знаті
Він вже не треба. Все, що мав – зробив:
Чернь заспокоїв і Вадима вбив.
Тепер самого треба лиш прибрати
І буде Мутор більше, аніж князь.
Так, зрозуміло, сам собі намислив,
Бо честолюбство, наче камінь тисло
І не давало спокою. Зібравсь
Нарешті в домі кликаний весь люд.
Розсілись тихо, чинно попід стіни,
Ховаючи обличчя свої в тіні,
Мов не хотіли пізнаними буть.
- Ну що ж,- знов Мутор раду розпочав,-
Усі ви згодні, що нам на заваді
Сьогодні Рюрик. Всі були би раді,
Якби він десь подався і пропав.
Але, на жаль, не сталося цього.
Хоч ми богам складали гідні треби
Та не почули, видно, нас на небі
І не прибрали зі шляху його.
- Що пропонуєш? - голос із пітьми.
- На власні сили лише покладатись
І з Рюриком нарешті розквитатись.
Хто ж це зробити має, як не ми?
- Це зрозуміло, звісно. Але ж як?
Оглянув Мутор хитро всю світлицю,
Мов намагався розпізнати лиця.
- Як, ти питаєш? Зробим, браття, так:
Як тільки Рюрик з міста десь піде
І забере варягів хоч частину,
Ми нападем на другу половину
І геть зі світу білого зведем!
- Це наче легко? Знаєш сам, вони
До себе й близько нас не підпускають.
Завжди при зброї, нападу чекають.
- А ти, Вузлове, брате, не стогни!
Слабкого місця можна скрізь знайти,
Потрібно лише знати, де шукати:
Платити добре й гарно обіцяти
І досягнеш тоді завжди мети.
Є між варягів вірний чоловік,
Який знайде до кого підступитись
Із старших. Нам важливо не скупитись,
То й перетягнем когось на наш бік.
Він і поможе нам підхід знайти
До тих варягів, що лишаться вірні
Своєму князю, навіть до загину.
- Ну, Муторе і розумака ти?!
- То що, із грошей, певно почнемо?
Зачувши «гроші», всі заціпеніли,
Бо розлучатись з ними не хотіли.
- Ну, що примовкли, браття? Що ждемо?
Я пропоную скластися усім,
По сорок гривень з кожного зібрати.
Коли удасться Рюрика здолати,
То все воно окупиться. – Та їм
Ще довелося довго мізкувати
Аби для себе вигадати щось.
Але нічого з того не вдалось.
Вмів Мутор добре гроші діставати.

Якось Лічуй до Гріма підійшов.
- Розмова є. Убік відійдем, може?
Той тихий шепіт Гріма насторожив,
Але, пом’явшись, все-таки пішов.
Вони сховались від людських очей
Поза стіною теремного двору.
Лічуй навіщось подивився вгору,
Немов боявся мовлених речей.
- Чи не здається, Гріме, що тебе
Князь Рюрик незаслужено обходить.
Ти ж його кревний, наче, того ж роду?
Хіба тобі на серці не шкребе,
Що Рюрик русу більше довіряє
Аніж тобі? Згадай, раніше він
Тобі лишав варязький весь загін.
Тепер Олега старшим залишає…
Грім в роздумах не надто був швидкий,
Ніяк не міг допетрати, що саме
Від нього хочуть. От якби мечами!..
Він добре вміє, хоч сьогодні в бій.
Та певно щось в душі таки пекло,
Бо не спинив Лічуя, мовчки слухав,
Як той вливав підлоту йому в вуха.
І тільки морщив в роздумах чоло.
- А хочеш, Гріме, князем врешті стать?
Щоб ти не був на побігеньках в князя,
А сам варягам віддавав накази!
Повір, я тому можу посприять.
- Чому не хочу? Хочу! – врешті Грім
На якесь слово виявився здатний,-
А що для цього?.. – Аби князем стати,
Ти маєш стать помічником моїм.
Знайди кількох надійних між варяг,
Які тебе послухатися можуть.
Наобіцяй всього, що хоче кожен
І ждіть сигналу. Все в твоїх руках!
- Я маю вбити Рюрика? – Що ти?
Про його вбивство мови буть не може!
Ти просто місто взяти допоможеш
І Рюрика до нього не впустить.
Нехай іде світ за очі! - Отак?
На це я згоден. Бо не хочу крові
Своїх пролити. – Що ти? Чесне слово,
Я б не дозволив вбивства. Жди на знак!
Дивись, аби ніхто не здогадавсь
Дочасно. Бо усі зламаєш плани.
А тоді князем точно вже не станеш…
А як звучало б: Грім – варязький князь!..

А незабаром в місто прибули
Посланці кривичів просити допомоги.
Упали князю Рюрику у ноги,
Про свої біди мову повели.
Князь їх послухав і пообіцяв
Надати поміч, але перше згоди
На вічі запитає у народу.
Зібрали віче, слухали послів,
А потім князя. Потім прокричали:
«Добро!» І посланці помчали
В Смоленськ. А князь негайно повелів
Збиратись війську. І варягів взяв,
І всіх охочих. Визначили дату,
Коли в похід повинні виступати.
Князь лиш Олега в місті залишав
І два десятки з ним варягів, щоби
Вони без князя місто стерегли.
Старшини раді від того були:
Нарешті буде у них час для спроби.
Вже князь готовий виступить в похід
Та тут у справу втрутилася доля,
Яка свого не упуска ніколи…
Примчав гонець з Ізборська. Один вид
Його вже міг багато розповісти.
Сповз із коня, ледь на ногах стоїть
І щось незрозуміле бубонить:
«Інгельд…Урмани…обложили місто!»
Урешті Рюрик зрозумів-таки:
Урмани знову з моря завітали.
Давненько вже у краї не бували.
Князь не вагався. Як завжди стрімкий:
- Нема часу для кривичів. Тепер
Я свою землю маю боронити.
Як переможем, подамося звідти
Вже на Смоленськ… І піт з чола утер.

Летіла стрімко новгородська рать.
За кілька день вже під Ізборськом була.
Урмани ж і не бачили, й не чули,
Продовжували місто облягать.
І тут із-за Великої-ріки
На них полки словенські налетіли.
Хто стримав би удар такої сили,
На світі ще не народивсь поки?!
Сікли словени урманів упень.
Ті до своїх драккарів відступали.
Та їх варяги там уже чекали.
На чорну ніч перетворився день.
В жорстокій січі урмани лягли,
Як під косою полягають трави.
Побачив ярл, що кепські його справи.
Драккари вже палати почали.
Аж тут уздрів він князя і туди
Мечем важенним прорубав дорогу,
Кількох варягів вклав собі під ноги,
Горлав усім страшенно: «Відійди!»
І от вони один на одного.
Бій стих поволі. Урмани й словени
Дивилися, неначе на арену,
Гадаючи, напевно: хто ж кого?
Ярл зняв шолом і Рюрик упізнав:
- Ти Сігурд Грізний? Добре пам’ятаю !
-А я про твою пам'ять не питаю!
Урешті, княже, я тебе дістав!
І раптом кинувсь і удар страшний
Наніс мечем. Та Рюрик відступився,
Ярл на ногах не втримавсь, заточився
І ледве-ледве меч не втратив свій.
Князь міг би вже ударити його
І ярла без макітри залишити,
Проте чомусь не став цього робити,
А швидко ярла обійшов кругом.
Той іще більше, видно, розізливсь.
А злість поганий у бою порадник,
Вона постійно перемоги краде.
Так і тепер. Ярл швидко утомивсь.
Червоні очі лізли аж на лоба,
А Рюрик мов нічого й не робив,
Ударів кілька тільки і відбив.
Погрався з ярлом таки вдосталь, щоби
Із нього збити урманську пиху.
А потім меч із рук у нього вибив.
Махнув мечем, збиравсь ударить ніби.
Ярл аж заплющив очі у страху.
А Рюрик дав мечем по голові,
Але не руба, приглушив та й годі.
Покаже ярла людям в Новгороді.
Велів складати зброю хто живі
Іще із урман у бою лишилось.
Зо два десятки ще таких знайшлись.
Всі по наказу Рюрика здались.
На тому, власне, битва й завершилась.

Аскольд із раттю на Смоленськ пішов.
А кривичі у городах заперлись,
Щоб руси з усім військом в них не вдерлись.
На Рюрика чекали, доки велись
Бої між ними й русами. І кров
Лилася не так щедро, як бувало,
Коли скоряли вперше руси їх.
Аскольд в Смоленську кривичів обліг
І дуже скоро місто взяти зміг.
Перехитрив. Привів з собою мало.
Почав ломитись в місто з усіх сил.
А кривичі подумали, що в нього
Немає більше війська, крім оцього
І що його здолати мають змогу,
Ворота відчинили й вийшли всі.
Багато їх було супроти русів.
І ті, немов злякавшись, відійшли,
А кривичі їх гнати почали.
Та войовничі ж, радісні були,
Що князь Аскольд від них тікати мусив.
Та, як вони од міста одійшли,
Їх русі із засідки в кліщі взяли
І вже рубали, голови стинали,
Доки й останні мертвими не впали.
Тоді в Смоленськ беззахисний ввійшли.

Як Рюрик з військом на Ізборськ пішов,
Старшини кілька днів перечекали
Для вірності. І Мутор дав сигнала,
Що час уже варязьку лити кров.
Поки старшини зброїли своїх
Холопів і накази віддавали,
Лічуй із Грімом двох варягів взяли,
Що згодились підтримувати їх
І в княжий терем разом подались.
- Олега вбити, а Єфанду взяти,
Щоб було чим із князем торгувати,
Як він поверне в Новгород колись,-
Лічуй своїх варягів наставляв,-
Тут головне, аби не здогадались
Завчасно. – В терем сходами піднялись,
Де вартовий їх тихо запитав:
- Куди? - Пусти, нам до Олега треба! -
Озвався Грім. – Олег відпочива!
Лічуя аж зігріли ті слова.
Він швидко озирнувся навкруг себе
Чи часом хто не дивиться на них.
Але навколо не було нікого.
Він підійшов впритул до вартового:
- Відпочива? Ну що ж, будити – гріх!
Пішли назад! - Та ледве вартовий
Відвів від нього очі, гострий ніж
Майнув в руці. Кивнув Грім мовчки: «Ріж!»
І різанула миттю сталь по шиї.
Варяг упав, але в останню мить
Встиг прохрипіть: «Триво!..» і захлинувся
Своєю кров’ю. Терем враз проснувся.
І змовники спинились: що ж робить?
Вони на це ніяк не сподівались.
Але Лічуй сказав: «Вперед скоріш!
Доки вони оговтатись не встигли!»
І у світлицю змовники забігли.
Та до дверей княжни ступили лиш,
Як їх Олег заскочив із мечем.
Йому одразу стало зрозуміло,
Що саме від княжни вони хотіли.
Підскочив, двері підіпер плечем,
Сердито глянув: - Хто? Підходь! Давай!
Я перевірю – кров у вас червона!
Поки ще не надбігла охорона,
Грім повелів супутникам: - Рубай!
Олег був русом. Він з мечем і ріс,
Якого батько заповів малому.
І стільки було спритності у ньому,
Що він й з п’ятьма би в сутичку поліз.
В низькій світлиці перевагу мав.
Ну, що ж з того, що троє на одного?
Сестра, тим паче, за спиною в нього.
Цей факт йому лиш сили додавав.
Поки Олег з варягами змагавсь,
Лічуй у сінях, в темряві сховався,
Бо зрозумів, що план у них не вдався
І тому помсти Рюрика злякавсь.
Спостерігав, чим скінчиться цей бій.
А він складався для варяг невдало:
Один за одним двоє із них впали,
Мов захлинулись у крові своїй.
Лишився Грім, що бився, наче лев,
Хоча Олег спритнішим був від нього,
Але хто зна кому поможуть боги.
Здавалося, Олегу зовсім зле,
Так напосівся Грім. І у ту мить,
Як Грім меча Олегові відкинув
І мав би вдарить, ніж йому у спину
Лічуй устиг, підбігши, усадить.
Грім повернувсь здивовано до нього,
Скривились губи в посмішці гіркій,
Прошепотів ледь чутно: «Ти?..» Як стій
Упав Олегу прямо попід ноги.
А тут й варяги вскочили якраз.
Олег удячно на Лічуя глянув
І, геть забувши про криваві рани,
Побіг у двір, де саме у цей час
Варяги зачинили вже ворота,
В які ломилась з вулиці юрма.
Оглянув «військо» - й двадцяти нема.
Та це ж варяги! Ну, а хто там проти?
З-за стін до нього галас долітав.
Кричали люди: «Виб’ємо ворота!
Поб’єм варягів» - але без охоти.
Ніхто чомусь воріт не вибивав.

Холоп, він завжди де б не був, холоп.
Якщо побити слабшого юрбою,
То залюбки. Але іти до бою?!
Під чиюсь зброю підставляти лоб?
То не холопська справа. Час минув,
Став галас утихати за стіною.
А скоро й стих. Холопи всі юрмою,
Хто відступив, хто просто дременув.
Лишилось кілька та і ті пропали,
Коли варяги вийшли із воріт.
Від крикунів враз прохолов і слід
І дивна тиша навкруги запала.

Металась знать по місту, як щурі,
Що кари за удіяне чекають.
Сховатись ладні в будь-якій норі,
Бо ж Рюрика натуру добре знають.
Він їм такого вчинку не простить.
Але від нього в місті не сховатись,
Він їх дістане у ту саму мить,
Як повернеться. І тоді зостатись
Їм доведеться без дурних голів,
Які вони бездумно так упхали
У змову. Кожен нині пожалів
Про те. І всі на Мутора кивали.
А він і сам не знав чого робить.
Кому –кому, йому найбільше буде.
Йому князь Рюрик того не простить.
А все ж на нього звалять ниці люди.
Аж тут гонець від кривичів примчав
І вістка чорна містом загуляла:
Аскольд Смоленськ у них із бою взяв
І у свій Київ з військом повертає.
«У Київ! - Мутор аж підскочив враз,-
Ну, звісно, Київ! Ось воно, спасіння!
Поки іще не повернувся князь,
Мерщій у Київ!» Мутор з нетерпіння
Своїх холопів підганяти став
Аби скоріше скрині укладали.
Та і до других з вісткою послав:
Як хочуть з ним, то хай би поспішали.
Уже надвечір лодії знялись
І підняли вітрила, наче крила.
Старшини геть на Київ подались,
Від помсти князя утекти хотіли.

Гнав Рюрик стрімко свойого коня.
За ним варяги ледве устигали.
Всі інші по дорозі десь відстали.
А він летів, летів і не спиняв.
Ледь принесли із Новгорода вістку,
Що там бунтує проти нього знать,
Не став він миті однії чекать
Аби лиш швидше досягнути міста.
Ось і воно! В ворота залетів,
Стрибнув з коня, загримотів по сходах
І зупинити його було годі,
Якби-то, навіть, хто і захотів.
А у світлиці вже стоїть вона
Жива-здорова, ще гарніш, ніж була.
Здивовано на нього позирнула
І враз поблідла, стала як стіна,
А потім зашарілася. І він
Ступив до неї, обійняв за плечі.
Вона ж стоїть, ні словом не перечить.
Для них немов спинився часу плин.
Кохання врешті поєднало їх.
Два серця бились, як одне, неначе.
І він навкруг нічого вже не бачив,
І говорить, здавалося, не міг.

Имел Рюрик несколько жён, но паче всех любяше Ефанду, дочерь князя урманского, и егда та роди Игоря, даде ей обесчаный при море град с Ижорою в вено.
Иоакимовская летопись

Із того часу минули роки.
Багато що за ці роки змінилось.
Із Рюриком Єфанда одружилась
Й жили щасливо до тих пір, поки
Єфанда йому сина не родила.
Він їй в віно Іжору з краєм дав,
Як вже давно за сина обіцяв.
Та клята доля все нараз змінила.
Забрала в князя милої життя,
Його із горем сам на сам лишила.
І він, те горе пережить не в силах,
Утратив раптом світу відчуття.

Лічуй у князя у пошані був.
Ніхто не знав про його участь в змові.
Ті, хто про це могли замовить слово,
Уже дано, хто вічним сном заснув,
А хто в далекім Києві сховався.
Отож Лічуй спокійно собі жив.
І з князем за столом і їв, і пив
І викриття від когось не боявся.
Аж поки раптом якось уночі
Йому у дім посланець не постукав
І передав послання з рук у руки.
Читав Лічуй при полум’ї свічі
І його тіло від страху трусило.
Звертався Мутор: « Якщо хочеш жить,
То маєш князя Рюрика убить,
Бо він узнає…» Ледь достало сили
Листа того страшного дочитать.
На лавку сів: ну, що його робити?
Сказати легко: «Рюрика убити!».
Але ж нема із чого обирать.
Він посланцеві, що освіт чекав,
Пообіцяв все сповнити. Відтоді
Що б не робив, все думав, як без шкоди
Убити князя. Ніж завжди тримав
В кишені потайній, про всяк випадок.
І той випадок трапився – таки.
Стояли вдвох на березі ріки
Вони якось. Князь говорив про спадок,
Який залишить синові, коли
Прийде його година помирати.
Велів варягам в місто прямувати.
Вони уже далеко відійшли,
Сховалися за пагорбом. Тоді
Лічуй дістав ножа, навкруг поглянув,
Чи свідком хто небажаним не стане?
Нікого посуху чи на воді.
Тоді до князя зі спини зайшов
І вгородив ножа у княже тіло.
Та чи рука у нього затремтіла,
Не втрапив в серце. Похопився, знов
Хотів ударить. Князь же повернувся.
«За що?» - очима лише запитав.
Але нічого говорить не став,
А заточивсь, всім тілом похитнувся.
Не встиг Лічуй відскочити убік,
Як княжі пальці йому шию стисли,
І княже тіло на йому повисло.
А був князь не маленький чоловік.
Звалив Лічуя. Той щосили рвавсь,
Хотів був княжі руки розчепити,
Але не міг. Хотів кричати, вити,
Та все сильніш стискав горлянку князь.

879 г. Умершю Рюрикови предасть княженье своё Олгови, от рода ему суща, въдав ему сын свой на руце, бе бо детеск вельми.


882 г. Поиде Олег, поим воя многи, Варяги, Чюдь, Словении, Мерю и все Кривичи, и приде к Смоленьску с Кривичи, и прия град, и посади мужи свои. И придоста к горам к Киевьским, и уведа Олег, яко Осколд и Дир княжита, и похорони вои в лодьях, а другия назади остави, а сам приде, нося Игоря детьска. И приплу под Угорьское, похоронив вои своя, и посла ко Асколду и Дирови, глаголя: «яко гость есмь, и идем в Греки от Олга и от Игоря княжича; да придета к намк родом своим». Асколд же и Дир придоста, и выскакавша вси прочии из лодья, и рече Олег Асколду и Дирови: «вы неста князя, ни рода княжа, но аз есмь роду княжа» , и вынесоша Игоря: «а се есть сын Рюриков». И убиша Асколда и Дира…

Повість минулих літ

Вирує віче київське гучне,
Підбурюване хитрими волхва́ми.
Кричить: - Хай князь постане перед нами!
Покається нехай перед богами,
Бо їхня кара його не мине!
З тих пір, як зрадив він своїх богів,
Прийняв ромейську віру і обряди,
Не стало миру й спокою у граді
І у державі вже немає ладу.
Мабуть, упав на неї божий гнів!
Аскольд сидів у теремі у княжім
І чув, як люд на вічі вирував.
Молив до Бога, хоч прекрасно знав,
Що, мабуть, час випробувань настав,
Важкий тягар йому на плечі ляже.
Знав, що ніякі стіни не спасуть,
Якщо кияни в запалі язичнім,
До бойовища з літ дитячих звичні,
Підуть на приступ. Перепони знищать,
Впаде на нього їх шалена лють.
А хто його від того захистить?
Розбіглись слуги, «вірная»дружина
І чуть, як муха б’ється в павутині,
Як і душа його, напевно, нині,
Яка не знає, що його чинить.
Нема надій на Бога на нового,
Не поспіша до неофіта він.
Один лишився поміж гулких стін,
Попід ікону не встає з колін,
Поклони б’є. Та що йому із того?
А там, на вічі, лемент все сильніш,
Зовуть Перуна на свойого князя,
Лунають то прокльони, то образи,
Ніхто на захист не сказав ні разу.
А то усе, як в серце гострий ніж.
Згадали все. Невдалий той похід
На Цареград, коли згубив дружину,
І від болгар загибель його сина
Та голод, що пів-Києва поглинув.
І то усе всього за кілька літ.
І все по тому, як він перейняв
Оту ромейську ненависну віру.
Вже чувся крик: хапай, мовляв, сокиру,
Ламай ворота теремні допіру,
Які ніхто і не обороняв.
Князь слухав й, наче, згоджувався з ними:
Якась бісівська злая круговерть:
Кругом невдачі, гірка сина смерть.
Не дивно – переповнені ущерть
Всі люди злістю. Як не бути злими?
Він сам на себе, навіть, нині злий,
Аскольд-язичник, у Христі – Микола.
І крає серце від гіркого болю
Та вже назад не вернеться ніколи
Ні син, ні спокій у душі живій.
Який у нього вибір є поки?
Зректися віри і лишитись князем?
Ні, він не буде корчитися плазом!
А що здобуде? Ненависть, відразу?
Постійний шепіт в спину на роки…
Ні, ліпше влади княжої зректися
І віру в себе й Бога зберегти,
Від смерті усе рівно не втекти,
Як спокою душі не віднайти.
Що ж, княже,ще лишилося? Молися!
І встав Аскольд-Микола, і пішов.
Глухії кроки в теремі пустому,
Ні звіритись, ні слів сказать нікому.
Один як перст у храмі у чужому,
Який шпаринку в темряві знайшов.
Роздався натовп і завмер умить,
Як вийшов князь на теремні пороги,
Поглянув в натовп, не собі під ноги,
Перехрестився до свойого Бога
Із викликом: мовляв – ось я – беріть!

Пливуть човни униз Дніпром-рікою,
Вітрила вітер стиха полоска.
До Києва подати вже рукою.
Він там, мабуть, де поверта ріка.
Стоїть Олег, вдивляється у воду,
Похмурий погляд і думки такі ж.
Десь там кінець початого походу,
А що чека: корона, а чи ніж?
Він ризикує втрапити у пастку,
Яку йому там можуть влаштувать.
Про такі речі чув він досить часто.
А від Аскольда можна все чекать.
Та ще ж не сам, а з Рюриковим сином,
Чиє життя довірене йому.
Що, як Аскольд влаштує різанину?
То відомо Перуну одному.
Три роки вже, як Рюрика не стало.
Олег усе, як нині, пам’ята.
Хоч надворі уже весна стояла,
Але мороз щоночі повертав.
Лежав князь Рюрик в теремі півтемнім,
Його підкликав порухом очей
І голос кволий попід стіни древні
В примарнім світлі воскових свічей:
- Олегу мій, одна моя надія,
Вже кличуть предки у далекий край.
Тобі лишаю все, чим володію.
Бери корону княжу, управляй.
Одне прошу: про сина попіклуйся.
Я, бач, не в змозі, смерть моя прийшла.
Я до Єфанди скоро заберуся,
Нас, видно, доля навіки звела.
Скупа сльоза у князя покотилась,
Він змовк на хвилю, бо, мабуть, згадав,
Як вони з нею перший раз зустрілись
І як її він палко покохав.
І дочка князя київського Діра
Відповіла тим самим почуттям.
Де те усе поділося допіру?
Боги забрали милої життя.
Устигла сина йому народити
І через місяць згасла навіки.
А він не знав вже, як без неї жити,
Ходив, просив до Волхова-ріки
В Перинь, до бога грізного Перуна
Аби поміг. Вернув її життя,
Писав в надії предковічні руни,
Хоча й не знав їх, навіть, до пуття.
Та все ж вмолив, хоча й не те, що прагнув -
Перун покликав і його слідом,
Задовольнив його кохання спрагу
Таким п’янким безмовним вічним сном.
Знов голос князя хрипко обізвався:
- Подбай про сина Ігоря, мого,
Бо ж ще маленький сам один зостався.
Подбай, як слід, неначе про свого…
Стріпнулось тіло, дихання зірвалось,
Закрились очі, що дивились в світ.
Що мало статись, безумовно, сталось,
Тому назад всього лиш троє літ.
Олег три роки Новгородом правив,
Судив, рядив і землі захищав,
Зумів з’єднати у міцну державу
Все те, що йому Рюрик передав.
А поряд ріс маленький княжич Ігор,
Який колись повинен князем стать.
І час летів – не зупинити бігу…
Та от якось у місто, наче тать,
Прийшов із півдня,з Києва посланець,
Приніс пергамен схований. А в нім
Крізь черт і різ неугамовний танець,
Олег дізнався,що у граді тім,
Народ не хоче бути під Аскольдом,
Бо душу той продав богам чужим.
І от Перун через волхвів дав згоду
Покінчити з запроданцем отим.
Отож бояри у таку годину
Прохають,щоб Олег їм поміч дав
І княжич Ігор – Діра внук єдиний
Замість Аскольда князем їхнім став.
Олег не раз вже від заїжджих гостей
Чув,що не все у Києві гаразд.
І що кияни вже киплять від злості,
Не до душі їм християнин-князь.
Про голод чув і про похід невдалий
На Цареград, що був Аскольд вчинив.
Та й інші звістки,було,долітали.
І люд у тому християн винив.
Так що Олегу то не за новину,
Але ж де Київ, а де Новий град.
Тож він як слід все зважити повинен,
Бо вже навряд чи буде шлях назад.
Зібрав він віче новгородське згодом
Аби у нього помочі просить.
На диво швидко мав від нього згоду
Йому охочих в військо відрядить.
Узяв варязьку віддану дружину,
Словен і чудь. Прийшли і меря, й весь,
Ізборськ своїх ще кривичів підкинув,
Заполонили Новгород увесь.
Човни зладнали, жертви на Перині
Перуну-богу разом принесли
І подались по річковій стрімнині.
Із Волхова-ріки в Ільмень ввійшли,
А далі Ловать, волоки тяжкії.
Дійшли Смоленська, що їх вже чекав
І стрів привітно, бо народ на Київ
І на Аскольда зло в душі тримав,
За ту війну, ще коли Рюрик правив,
А сам Аскольд походом тут пройшов
І зла чимало учинив, зоставив
Немало вдів і сиріт. Час прийшов
І це йому згадалося сьогодні.
Смоленськ Олега радісно вітав,
Сказав: Аскольду вже коритись годі,
Його людей із соромом прогнав.
А далі вниз Дніпром. І город Любеч
Теж був узятий легко, без крові.
Мабуть, Перун Олега –таки любить,
Коли іще всі воїни живі.
Та попереду все найважче – Київ.
Як він їх стріне? Що їх там чека?
Чи не поглинуть кляті чорториї,
Якими так багата тут ріка?
Тому Олег дивився в даль похмуро,
Тривожні думи морщили чоло.
А що, коли Аскольд їх просто дурить
І ним усе сплановане було?
Аби прибрати того, хто єдиний
Його позбавить князювання міг?
Маленький Ігор, зовсім ще дитина,
Якого він, як рідного, беріг.
За поворотом річкова стрімнина
Їх у Почайну тиху занесла.
Он на горі дитинця грізні стіни,
Дорогу видно, що туди вела.
Махнув Олег рукою приставати
І враз спінилась веслами ріка,
Човни у берег стали підпливати,
Вітрила впали, наче тінь легка.
Сховавши воїв у човнах глибоко,
Олег на руки Ігоря узяв.
Варяги вірні йшли з мечами збоку,
Бо він щомиті нападу чекав.
Та все здавалось тихо і спокійно.
Напевно, звістка в Київ вже дійшла,
Бо до воріт помчав спочатку кінний,
А звідти вже юрба назустріч йшла.
Вони спинились посеред Подолу –
Волхви, бояри і народ простий,
Який юрмився усе більш навколо,
Здіймаючи угору гул гучний.
Навпроти – князь Олег,
міцний, здоровий,
Маленький княжич на його руках.
Навкруг варяги, що умить готові
Кого завгодно зняти на мечах.
З юрби ступили троє, поклонились:
- Скажи нам, княже, при усіх богах,
Чи зволиш ти аби ми подивились,
Чи то не князь наш в тебе на руках?!
- Так, це ваш князь, внук Діра,
син Єфанди.
Клянусь Перуном і мечем оцим!
Прибув сюди, щоб перебрати владу
Над Києвом і краєм цим усім.
- Це справді він! – всі троє зголосили.
- Це він! Це він! – і натовп підхопив.
- А де ж Аскольд? Чи він такий несмілий?
Чому і він нас, також, не зустрів?
- Немає князя, ми його прогнали,
Живе в Угорськім з вірними людьми.
Проходь же, княже, бо давно чекали
І терем вже приготували ми.
- Ні! - князь Олег промовив досить різко,-
Спочатку слід Аскольда навістить.
Хто приведе мене до того місця,
Щоб міг я з ним, як слід, поговорить?
Охочих зразу віднайшлось чимало.
Взяли одного, сіли у човни
І течія їх знову вниз помчала.
Аж під Угорське припливли вони.
Човни ізнов до берега пристали,
Олег всіх воїв у човнах сховав
Аби вони Аскольда не злякали,
А сам посла до вигнанця послав
Аби сказав, мовляв, купці багаті
Пливуть із Новагорода Дніпром.
Чи б не хотів Аскольд їх привітати?
Вони одарять і його добром.
Пішов посол, але ні з чим вернувся –
Аскольд не хоче бачити купців.
- А що ж він робить? – У ікону вткнувся,
Якісь молитви, наче, шепотів.
- Піди, скажи: прийшли Олег і Ігор,
Його племінник. І прийшли одні
З країв далеких, де багато снігу.
Нехай прийде на зустріч до рідні.
Почув Аскольд,
прийшов до них на берег,
Хоч знав, напевно, що його чека,
Під плюскіт хвиль і очерету шерех,
Як дід старий, опершись на ціпка.
Лиш підійшов, як вискочили вої
І оточили із усіх сторін.
- Здоров, Аскольде! Я – Олег. Зі мною
Ось Ігор – князя Рюрика це син.
- Вітаю, - стиха їм Аскольд промовив.
Що ви хотіли? Я уже не князь.
- Так, ти не князь. А ми князі по крові
І на княжіння запросили нас.
- Ну, то і княжіть. Я то тут при чому?
- Зречися віри, що в ромеїв взяв!
- Я зрікся влади і уже нікому,
Здається, на заваді не стояв.
- Ні, ти зречешся, бо ми твого роду
І нам не треба зрадлива рідня,
Аби ходили чутки між народу
І бог Перун свій гнів не зупиняв.
Як не зречешся – смерть тебе чекає.
Отут на місці посічуть мечі.
- Ну, що ж, від смерті я і не тікаю.
На те Господь хреста мені й вручив.
Та знайте ті, хто меч свій закривавить,
Пізнають, що то кара Божа є.
Бог бачить все, бо він над світом править
І всяке зло отримає своє.
Спостигне кара вас і ваші діти,
В крові знайдете ви свого кінця.
Та ще й онукам кров свою пролити.
Аж поки рід не визнає Творця…
Мечі злетіли і слова замовкли,
В траву червону впав опальний князь.
Його сорочка вмить в крові намокла,
Що потекла, виписуючи в’язь.
Олег спинив криваву ту розправу,
Бо за хвилину гнів його пройшов.
Він об траву обтер свій меч кривавий,
Хоч на руках вже запеклася кров.
Взяли Аскольда, віднесли на гору.
Як би не було, а він князь –таки.
Його могила є і по сю пору
На берегах великої ріки.

І сів Олег, став в Києві за князя,
Бо ж Ігор на той час малий ще був.
Зібрав князів і видав їм одразу,
Аби засвоїв кожен те, що чув:
- Віднині Київ – мати руським градам,
Я буду тут у Києві сидіть.
Ніщо мені не стане на заваді
Єдино руським родом володіть.
Тепер ні Корсунь, а ні Переяслав –
Не гради стольні. І князі у них
Мені підвладні. Як кому не ясно –
Той буде серед ворогів моїх.
Я хочу знов підняти руську силу,
Якої так бояться вороги.
Щоб племена й народи ми скорили –
То в єдності лише нам до снаги.
Не задля себе, не для свого роду,
А для всієї Руської землі
Ми можемо дійти у всьому згоди
Лише з єдиним князем на чолі.
І князь Олег в Русі став князювати,
При нім держава іще більш зросла.
Та я, усе ж, хотів би нагадати,
Якою саме смерть його була,
Як Ігор-князь життя своє закінчив
І Святослав, Олег і Ярополк.
Мені здається, що їх смерті свідчать,
Що був Аскольд хоч трішечки пророк.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-11-07 19:52:09
Переглядів сторінки твору 265
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.863 / 5.42)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.827 / 5.45)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.737
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2022.12.01 17:52
Автор у цю хвилину відсутній