1
- Вставай же, синку! Досить уже спати! –
Над вухом батьків голос прогудів,
Немов хто поряд вистрілив з гармати
І гарний сон миттєво відлетів.
Микола підхопився. «Де це я?» -
Майнула думка. Але вмить пропала.
Бо ж батько не один над ним стояв.
Два козаки зі сміхом позирали
На нього із-за батькових плечей.
Схопивсь на ноги. – Козарлюга, видно! –
Загув один. – У батечка, ачей! –
Другий додав, - Підмога батьку гідна!
Микола знітивсь. Батько одізвавсь:
- Оце і є найстарший мій – Микола. –
Й до сина, - Щось ти нині розіспавсь?!
Микола лише усміхнувся кволо,
Не знаючи, що має він сказать.
- Знайомся, синку – це Оліфер Голод,
Сорочку може запросто віддать
Останню…та не витягнеш з-за столу.
Козак і, справді той при тілі був,
Живіт, як діжка, випирав сорочку.
Коли по нім той ляснув – аж загув.
- А цього, сину, звуть Микита Квочка.
Той, на відміну від Оліфера,
Високий був, але худий, як тріска.
Стояв, неначе сволок підпирав
І на Миколу лагідно дивився.
- Давай, Миколо, хутко до ріки,
Умийся, бо зовсім закисли очі.
Та до сніданку, не остиг поки.
Та й отаман зібрати раду хоче.
Микола вибравсь, врешті з куреня.
З півтемряви його аж засліпило.
Ступив ще кілька кроків навмання,
Розплющився й одразу дух забило.
Вони ж на Січ прибули уночі.
А що він міг у темряві побачить?
Тепер огледів перше далечінь
Із пагорба, що вигинавсь, неначе
Великий змій з дніпрової води.
Усе навколо зеленню буяло.
Очерети, дерева розглядів,
Крізь них лиш де-не-де вода блищала.
Аж ген далеко проглядався степ,
Що, наче плив у мареві ранковім.
Огледівся тоді навколо – де б
Промити очі. Курені навколо.
Туди-сюди мотають козаки.
У кожного ж, напевно, свої справи.
Униз спускалась стежка до ріки.
Туди Микола кроки і направив.
Розгледів стіни із товстих колод,
Які навколо Січ огородили.
Отож і зрозумів одразу: «От
Чого то Січчю кріпость охрестили».
Колоди ті засічені вгорі,
Немов списи дивилися до неба.
Стежиною пройшов не до воріт.
Всі хвірткою ходили, коли треба
Було спуститись, часом до води.
Чого ворота й, справді відкривати?
Отож Микола теж спустивсь туди,
Не став лише одне лице вмивати,
А хутко з себе одіж ізтягнув
Та й в воду плюхнув. Бризки полетіли.
У прохолодь ріки ураз пірнув,
Аж холодом , немов ошпарив тіло.
Поплескався лиш декілька хвилин
Та і на берег. Витерся, вдягнувся.
Тепер готовий до сніданку він.
Вернувся в Січ й на стежечці зіткнувся
З якимось непривітним козаком.
Ледь зачепив, а той одразу битись.
Шаблюку вийняв, тика гостряком
У груди. Довелось із ним зчепитись.
Микола шаблю вихопив свою,
Зіткнулась сталь аж іскри полетіли.
Хоч він уперше в справжньому бою,
Але від батька перебрав уміло
Всі навички. Тож не гарячкував,
Суперника вивчав та відбивався.
І лише крок за кроком відступав.
Тут уже натовп навкруги зібрався.
Хтось закричав: - Наддай йому, Охрім!
Всі загули. Напевно, майстер знаний,
Між козаків боєць відомий всім.
Микола ж піддаватися не стане.
Десь, може й батько те спостеріга.
Як би його та і не осоромить?!
Тож витримку і спокій зберігав
Та відбивав удари без утоми.
А потім раптом крок вперед зробив,
Хотів, немов суперника пірнути.
Той вимушено крок назад ступив,
Замірився шаблюкою штрикнути.
Микола крок назад. Потягсь Охрім
Аби дістати. А Микола раптом
Попід руків’я гостряком своїм
По шаблі вдарив. Той не зміг втрима́ти
І шабля його випурхнула вмить
Та товариству впала попід ноги.
Охрім метнувся, щоб її вхопить
Та Голод раптом виріс перед нього:
- Ну, все, Охріме! Бійка до крові
Або до втрати зброї. Пам’ятаєш?
Той лише очі злі на нього звів,
Але скорився. Лиш промимрив: - Знаю…
А до Микола Квочка підлетів.
Зацокотів: - Тебе він не поранив?
Миколу з усіх боків оглядів,-
Ну, синку, ти і, справді козак вправний!
Охріма Скалозуба переміг!
Та ж він найперший на Січі рубака!
Коли то батько виучити встиг?
Тут якраз саме підійшов і батько.
За сина гордий, наче аж сіяв:
- Не осоромив, синку! Гарно! Гарно!
Козацький натовп рідшати почав.
Кінець виставі, що стояти марно.

2
На раді, що на майдані у той день зібралась,
Козаки рішали разом - чи в похід ходити.
Звісно, більшість засиділась та у похід рвалась,
Щоби драними штанами більше не світити.
Тож, заледве кошовий їм задав те питання,
Як угору полетіли всі шапки козачі.
Більше всього в похід рвалась сірома остання,
У похід іти збирались і самі ледачі.
Далі взялись обирати в похід отамана.
Стали козаки кричати, кого хочуть бачить.
Врешті, вибрали Байбузу – то вояка знаний,
Вже не раз водив у море він «чайки» козачі.
Далі кошовий дав слово уже отаману.
Тепер він за головного, тож хай і рішає.
- Куди браття-козаченьки, вирушати станем?
Скільки «чайок» для походу готувати маєм?
Хто кричав до Трапезунду, а хто до Стамбулу.
Кому в Кафу хотілося, а кому й до Варни.
Отаман махнув рукою і, щоб всі почули,
Сказав: - Підем на Кілію, погуляєм гарно!
На Кілію, то й Кілію. Теж місто багате.
Буде з чого розжитися, як вигорить діло.
- «Чайок», думаю з півсотні треба буде мати,
Тож три тисячі козацтва братиму від сили.
Сам візьмуся одбирати, хто в похід ітиме.
Мені ледарі й гультяї в морі не потрібні.
Як вертатимем, то, може, зазирнем до Криму.
Але то після Кілії уже буде видно.
Нині візьмусь підбирати в похід товариство.
Завтра починати треба «чайки» готувати.
Зі старих там ще зостались, може, з двадцять, звісно.
Треба буде обдивитись, трохи підлатати.
А ще тридцять треба нових чимскоріш зладнати.
Майстрів у нас вистачає та й лісу доволі.
Думаю, що десь у травні будемо рушати,
Якщо, звісно, на усе то буде Божа воля.


3
Вже на другий день козацтво взялося до діла.
Хто із ким, на якій «чайці» йтиме – усі знали.
Тож взялися до роботи. Ті «чайки» смолили,
Які у свої команди старі судна мали.
Обдивлялися, латали вітрила і снасті,
Весла всі передивлялись, як треба – міняли.
А ті, кому не дісталось отакого «щастя»,
Які судно для походу будувати мали,
Подалися островами або берегами,
Де тяглись бори великі до самих порогів.
Та рубали липи, верби, ситники з дубами,
Щоби собі нову «чайку» зладнати із того.
Для Миколи все цікавим одразу здалося.
Хоч сокиру вмів, звичайно у руках тримати,
Але судно будувати вперше довелося.
Так хотілося навчитись, майстром в тому стати.
Подались вони на острів, що в плавнях багато.
Дуб зрубали, щоби з нього основу зробити.
Обробили, обрубали та й взялись довбати.
Вже до нього взялись дошки з липи й верби шити.
Вигинали, пришивали, цвяхами збивали,
Лавами кріпили судно, аби міцне було.
Дірки ладили корою, смолу заливали.
І про весла, і про снасті також не забули.
Стерна спереду і ззаду міцні приладнали,
Щоб часу на повороти в морі не втрачати.
А, коли уже на воду їхня «чайка» стала,
То сухого очерету пішли добувати.
Ликом очерет той міцно у снопи в’язали,
А снопи вже під бортами до «чайки» кріпили.
То, щоб «чайка», коли в морі води набирала,
Все одно би не тонула, на воді сиділа.
Та і кулі, коли ворог візьметься стріляти,
В очереті застрягали б та й не долітали.
Цілий місяць довелось їм сили докладати,
Але, врешті-решт зітхнули, бо добудували.

4
Обладнали «чайку» й вийшли нею у протоку.
Треба ж було перевірить, як то вона ходить.
Пройшли острів із одного та з другого боку,
Подивилися, чи часом не набрала воду.
Чи то весла гребуть добре, як стерна працюють,
Чи то швидко повертає «чайка» куди треба.
Як вітрило ловить струмінь, коли вітер дує.
Наче, все зладнали добре. Склали дяку небу
Та й до Січі подалися, де мали збиратись.
Там вже кількадесят «чайок» готових стояли.
Причалили та й на берег далі готуватись,
Бо ж усе в похід далекий зготувати мали.
А, оскільки для Миколи то уперше діло,
Тож і взявся він у батька і друзів питати,
Бо ж вони вже з товариством кілька раз ходили,
Отож добре знали: чо́го й скільки треба брати.
- Козак, синку, - сказав батько, - бере із собою
Дві рушниці чи, як має, тоді два пістолі,
Пороху три кілограми, потрібних для бою,
Запакований гарненько, бо ж вода навколо.
Свинцю, кулі виплавляти, ну, і шаблю гідну.
А, крім того, змінний одяг, шапку і білизну.
Провіант сухий, бо ж в морі готувати ніде:
Сухарі товче́ні, риба сушена і, звісно,
Саламаха з пшоном дрібним й борошном гречаним
Та ще сушеного м’яса… - А не пропаде часом?
Там же вода… - Врахували усе те, звичайно.
Все складемо в довгі діжки: саламаху з м’ясом,
Сухарі і рибу… Діжки покладем під ноги.
А ще ж води, аби в морі було чого пити.
Та і пару фальконетів візьмемо до того
Із запасом, щоби ними по ворогу бити.
А до того ще дрібниці, що треба в дорозі:
Компас, запасне вітрило, теслярське знаряддя,
Линви,черпаки, ще кілька ліхтарів до того.
Повір, синку, що не буде ніщо на заваді
Нам у морі, бо ж, крім води,там нема нічого.
Та і та така солона, що не можна пити.
Отож, давай, долучайся усе готувати.
Уже скоро, бачу, треба буде в море вийти,
Отаман у нас гарячий, не буде чекати.

5
Випливали «чайки» дружно на дніпрове плесо,
Наче, зграя білих чайок розправила крила,
Ще й козаки налягали щосили на весла,
Бо ж дістатися до моря пошвидше хотіли.
Веслували у три зміни – одні гребуть, другі
За тим часом спочивають, набирають сили.
Скоро були і в лимані, де Дніпро із Бугом
Зливаються. Ту спинились, уже не спішили.
Зачекали, доки сонце за пагорби сяде,
Бо ж попереду Очаків, де турки засіли.
Як узнають про козаків, зустрінуть не радо.
В них гармат на мурах повно та і ядер сила.
Зачнуть бити, то потоплять кілька «чайок» скоро.
Не всі, звісно…Але ж інше важливіше того:
Рознесуть одразу вістку, що козаки в морі.
А тоді хоч і вертайся назад без нічого.
Турки із курми лягають, то козаки знають,
Отож, ночі зачекали та і подалися.
Пливуть тихо. Аж ген справа і вогні мигають.
То Очаків. Десь там турки спати уляглися,
Бо ні звуку, а ні крику звідтіля не знати.
А вже скоро й вогні зникли. Значить, вже у морі.
Тепер можна зупинитись та порахуватись:
Чи всі цілі, не відбились в морському просторі.

6
Ранок стріли вже далеко, берега не видно.
Сонце встало, наче хвилі золотом укрило.
Пливе «чайка» отамана, а за нею слідом,
Наче зграя білих птахів розправила крила.
Проте згодом із заходу натягло туману.
«Чайки» збилися до купи, щоб не заблукати.
- Всім вітрила опустити! – голос отамана.
Довелося хлопцям знову на весла сідати.
Не минуло й півгодини, як вітер повіяв,
Порвав той туман на клапті та й розкидав морем.
А в тумані перед ними вітрила біліють –
Флот турецький поспішає козакам на горе.
Доки турки оговтались, доки зрозуміли,
Що козаки перед ними, отаман як гаркне:
- Гей, на веслах, налягайте, хлопчики, щосили,
Йдем на турка! З фальконетів по клятим ударте!
Загриміли фальконети, мушкети впряглися.
Летять «чайки», стрімко відстань до турок долають.
Турки доки розібрались, до гармат взялися,
А вже «чайки» попід борти, вже гаки кидають
Козаки і вже деруться по линвах нагору.
А другі з мушкетів палять, турок відганяють.
І Микола теж подерся на галеру скоро.
В зубах шабля. Не звертає, що турки стріляють,
Намагаються рубати линви. Та козаки
Вже дісталися нагору і шаблі схрестили.
Тепер звідти вже не скине їх сила ніяка.
Поволеньки з того борту турок відтіснили,
Щоби легше товариству було вибиратись.
Тож, коли Микола виліз на палубу судна,
Там було достатньо місця, є де розвертатись,
Хоч у сутичці зійшлося чималенько люду.
Кинувся Микола в гущу, товариству в поміч,
Його шабля, як скажена раптом замигтіла.
Вибив шаблю, зрубав хутко голову одному,
А другому гострим лезом розпанахав тіло.
Раптом турки розступились і якийсь громило
Виріс поперед Миколи, маха ятаганом.
- Ахмед! Ахмед! - турки кругом всі заголосили.
Мабуть, був він поміж ними зарізяка знаний.
Турки бігом розступились, бо ж шабля гевала
Так мелькала, що і свого могла зарубати.
Чудовисько заревіло та зареготало:
Хто, мовляв, супроти нього на бій може стати?
Аж Миколі страшно стало та гордість здолала.
Чи ж то варто козакові ворога боятись?
Зіткнулися дві шаблюки, сталь заскреготала
Та, мабуть, була міцною, щоби розламатись.
У Миколи від удару, мов п’ястук віднявся.
Тож не став ризикувати, шаблю підставляти.
Усе більше ухилявся, пильно придивлявся,
Як би шаблею гарненько гевала дістати.
А той пре, немов тараном та тіснить Миколу.
Скоро вже, напевно впреться в дерево спиною.
Вдарив турка під коліно, той завив від болю,
Відволікся й попрощався за мить з головою.
Турки в страху закричали, стали відступати.
А козаки напосіли, тіснять та рубають.
Уже скоро й перемогу можна святкувати,
Адже турки сил чинити опір їм не мають.
І Микола, ледь відхекавсь, кинувсь помагати,
Та щось важке опустилось на голову прямо.
В очах йому потемніло, рівновагу втратив
І звались козак у темну корабельну яму…
Ніхто того не помітив, бо ж зайняті боєм.
Скалозуб один оскаливсь, навкруг озирнувся.
Наче ж ніхто не помітив оборудки тої?
Та й до бою проти турків знову повернувся.
Але тут якась галера підкралася збоку
І з усіх гармат картеччю впритул сипонула.
Своїх-чужих повалила. Козаків нівроку
Полягло, а другі миттю назад повернули.
Бо ще один такий постріл і усі поляжуть.
Козаки на свої «чайки» посипали звідти
Аби уже з «чайок» бити оту силу вражу.
Що Миколи нема з ними, ніхто й не помітив

7
Сидять каторжники в трюмі темному на лавах,
Приковані ланцюгами до весел навіки.
Закінчилась їхня воля, загубилась слава,
Греби веслом та надійся, щоб Господь покликав.
Чи на диво: що знайдуться на морі сміливці,
Що нападуть на каторгу та нещасних звільнять.
А до тих пір прикувала їх надійно криця.
Все, що можуть – ту галеру кудись женуть спільно.
Сидить Андрій попід стіну до лави прикутий
Із двома такими ж разом весло те тягають.
А над ними Селім ходить з гарапником лютий,
Як ліниться хто, жорстоко того відшмагає.
Хоч який Селім із нього – потурнак звичайний,
Москалем був, але зрадив віру православну.
Побрив голову і служить туркам дуже файно,
Навчивсь ребра рахувати каторжникам гарно.
Андрій уже кілька років на галері клятій.
Жив у селі понад Россю і горя не відав.
Вже збирався й оженитись, звести свою хату.
Та наскочили ординці й почалися біди.
Кого вбили, кого, звісно у ясир забрали.
Гнали степом аж до Криму, а вже там продали.
Прийшли турки, полонених довго оглядали,
Відібрали самих кріпких і у порт погнали.
Прикували всіх на весла у темному трюмі.
І зробилось життя важке та одноманітне:
Або гребеш, що є сили, або сидиш сумно
Та жалієш, бо ж нічого в житті вже не світить.
Ішли якось, важкі весла повільно тягали.
А під ранок зупинились – туман опустився.
Отож, прямо серед моря зачекати стали.
Андрій сумно на туман той крізь отвір дивився.
Молив Бога, щоби, врешті Доля посміхнулась,
Сподівався, що ще вільним в цьому світі стане.
Намагався пригадати те, що призабулось –
Мов в тумані проступала дівчина кохана.
Раптом вітерець повіяв,той туман розвіяв
І над морем, наче чайок зграя піднялася.
Звідкись вдарили гармати… Невже те, що мріяв?
Навкруг раптом стрілянина страшна піднялася.
Забігали на палубі сполохані турки,
Щось кричали по-своєму. І раптом, як пісня,
Донеслися і знайомі, мови рідні звуки.
Звідки тут посеред моря земляки взялися?
Ніхто веслами не руха, та й команд немає.
Селім з трюму визирає та дрижить від страху.
- Козаки! – хтось крикнув, - «чайки» на нас нападають!
Хто Христу молитись взявся, ну, а хто – Аллаху.
Бо ж невільників набрали із усього світу,
Не дивились: християнин чи то мусульманин.
А на палубі вже б’ються. Долинають звідти
Крики відчаю і страху, хтось просить «аману».
В розпал бою в люк відкритий чоловік звалився,
Східцями униз скотився Андрію під ноги.
Селім саме розкрив рота, в другий люк дивився,
Тож, звичайно, не помітив нічого такого.
А той впав, лежить без руху – поранений, вбитий?
По одежі, як судити, на козака схожий.
Андрій хутко нахилився, потяг його звідти
Попід лаву, попід стіну – заховає, може.
У півтемнім трюмі й зовсім нічого не знати,
Тож Селім і не помітить. А там, поміч Бога:
Козаки здолають турків, стануть визволяти
Невільників, то й козака порятують того.
Всі невільники в надії дослухались звуків,
Деякі уже готові і кайдани рвати.
Та ж залізо не здолають слабкі людські руки.
Отож, треба лиш молитись та поміч чекати.
Сподівались та даремно. Гримнули гармати.
Крики, стогони і зойки згори долетіли.
Бій зненацька на палубі почав затихати.
Лиш турецький чути говір. Невільники й сіли.
Селім, що дрижав від страху,в одну мить змінився.
Знов бундючним став і хижо на усіх поглянув.
А навколо бій жорстокий й зовсім припинився.
Відступили козаченьки – пораділи рано.

8
Селім знову з гарапником поміж лав пройшовся.
На когось лиш замахнувся, а кого й відзначив.
Андрій сидів та зі страхом зі своїм боровся,
Щоби козака отого Селім не побачив.
Минулося. Той пройшовся і один раз, й вдруге.
Тут команда пролунала налягти на весла.
Взялись каторжники, м’язи здулись від натуги
І кудись їх спільна сила каторгу понесла.
Козак лежав попід стіну і не ворушився.
Може й вбитий, але часу не було в Андрія
Про те взнати. Та й Селім ще без кінця носився
Та дививсь, хто веслувати лінитись посміє.
Вже надвечір припинилась, нарешті, гонитва.
Мабуть, дарма за «чайками» галери погнались.
Наступив, нарешті спокій по кривавій битві
І галерникам команда, щоб не надривались.
Повсідались всі на лавах, перевести духа.
Селім собі у комірку спочивать забрався.
Тоді лиш Андрій схилився, в темряві послухав
Чи той дише. А той раптом, аж Андрій злякався:
- Де я? – голосом тихеньким спитався Андрія.
- На каторзі. Але тихо, хтось почути може.
- Слава Богу, живий, - каже, - значить, є надія.
Козаку раніше строку помирать не гоже.
На каторзі? Розкажи-но, які тут умови.
Хто за вами наглядає? Чому ще не вбили?
- Самовпевнений ти, хлопче, дуже, чесне слово!
Коли б можна було – чи ми б досі тут сиділи?
Глянь, які на нас кайдани?! – На мені ж немає!
- Та, як зловлять, то й на тебе отакі ж повісять.
- Коли зловлять! Але ж поки руки вільні маю.
Розкажи мені, що знаєш поточніше, звісно.

9
Уночі, як всі поснули, й каторжники спали,
Лиш хрипіло в їхніх грудях від тяжкої праці.
Тихо вибрався Микола та й почав помалу
Пробиратись до комірки, де Селім уклався.
Звідти чулося хропіння і плямкання сонне.
В темряві Микола ледве дістався до нього.
Витяг ножа, заткнув рота і тримав до скону.
Аби клятий ненароком не підняв тривогу.
Знайшов ключі у комірці відмикать кайдани.
До Андрія повернувся, звільнив спершу того.
Далі по других пройшлися, відмикали вправно.
Та веліли вестись тихо – не піднять тривогу.
Ще галерників звільняли, Микола подався
На розвідку – де сторожа стоїть подивитись.
Саме місяць повноликий між хмари продрався.
Все на палубі від того почало світитись.
Було видно, де хто стоїть, чи спить, чи пантрує.
Розібравшись, що до чого, назад повернувся.
А у трюмі вже каторжники кайдани готують,
Щоби ними воювати – Микола всміхнувся:
- Та з такими вояками і зброї не треба!
Навіть, голими руками підуть воювати!
Почнем, братці, як у хмарах сховається небо.
Але цур – тихенько турка сонним будем брати.
Відібрав найбільш проворних, сказав, що робити.
Коли хмари вкрили небо, вибрались нагору.
Турки, навіть, на сторожі спали, як убиті.
Пішли рибу годувати всі у Чорнім морі.
Далі все пішло простіше – бо ж зброю дістали.
Перерізали горлянки, кого захопили.
І господарями, врешті на галері стали.
Уже вільними і зірку вранішню зустріли.

10
Червоне сонце з моря темного вставало.
Для багатьох уперше за багато літ,
Воно не в трюм півтемний в шпарку зазирало,
А то вже справжній був напівзабутий схід.
Усі стояли, як на диво позирали,
Ловили промені і мружились від них.
Цього роками безкінечними чекали.
Стояла тиша, мов сказати слово - гріх.
Купались в променях і справжня насолода
Була на лицях. Хтось не витерпів, гукнув:
- Неволю змиємо! Шугайте всі у воду!
І, дрантя скинувши, із каторги пірнув.
За ним багато хто, хоч деякі й боялись.
Дивились вслід. Не вміли плавати, мабуть.
А ті із гамором попід борти купались,
Щоб змити каторгу і все страшне забуть.
Микола ж пильно навкруг море обдивився.
Ніде не видно, навіть, ознаку вітрил.
Їх корабель вночі у темряві відбився
Від основних турецьких корабельних сил.
Одні стояли серед моря. Навіть, птахів
Не було видно в небесах. Де береги?
Куди приткнуться ці щасливі бідолахи?
Чи їм утримати свободу до снаги?

11
Як ейфорія на галері трохи спала
І всі на палубі зібрались, хтось спитав:
- А далі ж як? Свободу ми собі дістали
Та ж чуже море навкруги. Де б не пристав
Наш корабель – усе османські володіння.
Та і пливти куди? В полон до турка знов?
Враз на обличчя всім тривоги впали тіні.
Бач, не подумали, пустивши туркам кров.
Заговорили всі. Та ж кожен по-своєму.
Бо й українці тут, і ляхи й москалі,
Болгари, угри. Хто промовив, навіть «П’ємонт».
Як із далекої потрапив він землі?
У тому гаморі вже й паніка зродилась.
Аж тут Микола вже не витримав, піднявсь
На діжку, що одна під стінкою тулилась
І крикнув голосно, ледь голос не зірвавсь:
- Як вам не соромно? Ледь здобули свободу
І вже готові знов кайдани одягнуть!
Що ж, коли так, тоді стрибайте просто в воду!
Там, на дні моря, турки точно не знайдуть!
А хто готовий за свободу далі битись.
Хто ладен вмерти та, як воїн – у бою,
Я пропоную на галері цій лишитись.
Закласти можу, навіть, голову мою,
Що ми здолаєм разом всі ті перешкоди,
Які постануть ще на нашому шляху.
Захистимо свої життя, свою свободу.
Для того ж треба не піддатися страху!
- Та ж турки нас хутенько злапати зуміють
І вже не каторга чекає – смерть страшна! –
Хтось закричав і знову паніку посіяв.
- Життя одне у нас і смерть лише одна.
Колись усі помрем. Та кожен день вмирати
В страху – хіба так справжній воїн має жить!
Ми, навіть, смерті можем разом відсіч дати!
А, коли час прийде, то мужньо її стріть!
- Та ж турки скрізь! Немає місця для свободи!
- Є таке місце! Воно зветься гордо – Січ!
Туди дістатися і турку, навіть, годі.
Ми туди й підемо, як згодні, звісна річ!
Його упевненість надію в них зродила:
- Веди! Веди! – почулись голоси з юрби.
- Що ж, коли так, тоді берімося до діла!
На весла, браття, всі наляжемо, аби
Дістатись берега, а там Дніпром угору
І буде Січ!.. – Знов веслувати, як раби?!
Ми ж тільки скинули кайдани наші в море! –
Почувся знову гнівний голос із юрби.
- А в козаків рабів нема – самі на веслах
І не вважають то не гідним заняттям!
Чекати будемо, щоб море десь занесло?
Чи, може, взяти в свої руки долю нам?
Ніхто не став йому перечити. Спустились
У трюм усі й розсілись по місцях своїх.
Та вже по-іншому на весла ті дивились,
Адже вони порятувати мали їх.

12
Знайшлися між галерників знавці морської справи.
Старий козак Трохим не раз з козаками ходив
У море, тож тепер сидів біля керма і правив.
Хоч і старий та силою Господь не обділив.
Знайшлися й інші, що могли по сонцю визначати
Хоча би напрям, щоб дійти до берегів Дніпра.
Тож рушили на північ і прийшлося налягати
На весла їм, хоча за «лінь» ніхто вже не карав.
Йшли під османськм прапором, аби не привертати
Уваги, коли б морі хтось їх раптом перестрів.
За цілий день не довелось нікого їм стрічати.
Та ледве-ледве небокрай на схід зарожевів,
Побачили галеру, що неспішно йшла навстрічу.
З усього судячи, вона не бойова була.
Пройти повз здобич отаку – то козакам не личить.
Тож їх галера з судном тим зближатись почала.
Микола хлопців розділив – одні щоб веслували,
Другі за зброю узялись, готові вмить були
На судно перебратись те. А турки чи заспали,
Наближення до них чужих чомусь не встерегли.
Ледь судна зблизились, умить і «кішки» полетіли,
«Прип’яли» турка і туди стрибати почали
Озброєні, хто уже чим, колишні каторжани.
Микола перший серед них із шаблею в руках.
Півсонні турки просто так здаватись не бажали,
Зчепилися і потекла кругом крові ріка.
Хоч турки опирались та ненависть брала гору.
Та й в турок, мабуть, не було сил справжніх, бойових.
Тож перебили геть усіх, кого зустріли, скоро.
Найперше заходилися звільняти з весел тих,
Хто, як вони, прикований терпіти мусив муку.
Пройшлись по закапелках всіх, нагору притягли
Добра вони усякого, що втрапило у руки.
Де чиста була палуба, курган цілий звели.
Микола подививсь на те, велів лиш відібрати
Те, що згодитись може їм на дальшому путі:
Найперше, їжа та вода. Бо ж їх вже так багато.
Захочуть, звісно, їсти, пить вони, бо ж не святі.
Доки він купу оглядав: що брати, що не брати,
Почувся гамір з-за спини. Микола повернувсь.
Юрбою дівчину вели з каюти в гарних шатах.
Скарбезні жарти чулися. Він поглядом зіткнувсь
З очима дівчини. У них лиш клич про допомогу.
Красуня. Він в житті таких іще не зустрічав.
Якісь незнані почуття зродилися у нього.
- От, здобич нам попалася! – хтось із юрби почав.
- Тепер уже потішимось! – другий його підтримав, -
Туркеня ця поплатиться за муки наші всі!
Бліда вона дрижала, мов осика поміж ними.
Щось шепотіла – звук губивсь між інших голосів.
Хтось став вже й одіж смикати. Микола одізвався:
- Не руш! Найперше виясним, хто є вона така.
- Що виясняти? – крикнув той, що роздягати взявся.-
Я стільки літ без жінки був! А тут он бач яка!
- Не руш! – Микола повторив. - Хто хоче скуштувати
Моєї шаблі, то виходь! – і вихопив свою.
Всі відступились. Він тоді став дівчину питати:
- Ти хто? Як опинилася аж у оцім краю?
Та очі підняла і знов Миколу аж струснуло.
В її блакиті він ураз, весь потонув, пропав.
Вона ж, немов захисника свого у нім відчула
І голосок її дзвінкий зненацька залунав:
- Я – полька. Рід мій знаний там, поважний і маєтний.
Як вернете мене батькам, то матимете зиск.
Ви ж, я гадаю, козаки, раз кров турецьку ллєте?..
А серце тануло його у грудях, наче віск.
- Як ти потрапила сюди? – вже лагідно спитався.
- Татари… Налетіли враз, як їх ніхто не ждав.
Маєток, де тоді була, як здобич їм дістався.
Коли нас гнали, бачила, як рідний дім палав.
Мурза, мабуть, з розумних був, не став мене ганяти.
Коня дав, щоб у Кафі міг за мене ціну взять.
А там турецькому баші якомусь зміг продати.
Отож, пливла я у гарем пашу задовольнять.
Ви ж не образите мене? – знов очі на Миколу.
- Не бійся. Ми ж не злодії-грабіжники якісь.
З жінками воювати ми не будемо ніколи!
І пильно на людей своїх з-під лоба подививсь.
- А як же звуть тебе? – спитав у дівчини. – Марися.
- Андрію, ти її до нас на судно відведи.
І приглядай. Щоби ніхто не ображав, дивися.
А ви добро, що відібрав, мерщій тягніть туди!
Заметушилася юрба. Хоч дехто й розізлився.
Та хутко все перенесли, розклали, де змогли.
Хтось одяг, зброю між речей для себе надивився.
То розібрали, як трофей законний, одягли.
Галері ж продовбали дно, не стали залишати.
Ще й недалеко відпливли, як та на дно пішла.
Але за тим не став ніхто, звичайно, жалкувати.
Їх доля невідома десь до півночі вела.

13
- Ну, що, Трохиме, де ми є? – у козака старого
Спитав Микола, - Ти ж бував, напевно в цих краях?
На березі удалині вздовж берега дорога
Здиралася на пагорб. – Де вести цей може шлях?
Старий задумався на мить, потилицю почухав:
- Здається, Аккерман отам. За пагорбом – лиман,
Куди впада Дністер-ріка. Та йти ним справа тухла,
Бо на тім боці й височить турецький Аккерман.
Звідтіль прострілюється весь лиман до цього боку.
Та й по Дністру куди прийдем? Хіба до молдаван?
- А де ж Дніпро? – На схід пливти потрібно буде, поки
Не ввійдемо в дніпровський вже, потрібний нам лиман.
Та там Очаків… - Знаю я. Адже ішли повз нього.
Все ж спробуємо. Повертай. Попливемо на схід.
І знов галера подалась, шукаючи дорогу
В омріяний для багатьох козацький вільний світ.
Легенький віє вітерець, кигичуть чайки в небі.
Галера тихо йде собі по гладіні морській.
Микола пильно озира весь простір навкруг себе.
Чи не чигає ворог де, готовий дати бій.
Та все спокійно. Вдалині коса далеко в море.
- Кінбурн то, певно показавсь. – сказав старий Трохим.
Отам протока перед ним, в яку утрапим скоро.
А там лиман дніпровський вже. Якби пробитись ним…
Договорити він не встиг, бо із протоки раптом
З’явилось кілька кораблів під прапором осман.
Микола розгубивсь на мить: чи битись, чи втікати?
Але куди? Флот закривав йому шлях у лиман.
Піднявши очі до небес, уздрів османський прапор,
Що досі гордо майорів у нього на щоглі.
Та ні, напевно іще їм зарано помирати?!
У трюм спустився до гребців і голосно велів:
- Чи знайдеться між нами, хто турецькою говорить?
Озвався хтось: - Та ж ось сидить зі мною Ібрагім.
Він турок від народження. – Сюди обидва скоро!
Велів турецький одягти негайно одяг їм.
Сам теж турецьке натягнув, чалму якось приладив.
Тоді на палубу утрьох поспішно піднялись.
- Коли питатися почнуть, - Микола турку радив, -
Кажи, що ми відбилися і раді, що знайшлись.
Скажи, що я тут капудан і хочу запитати,
Де маю стати з кораблем? Куди будем іти?
Не вдасться, мабуть, вже тепер Дніпра-ріки дістати.
Тож хитрий доведеться нам із турком бій вести.

14
Угледівши Миколу тут в турецькому наряді,
Старий Трохим кермо із рук заледве не впустив.
- Ти справжній капудан-паша. Неначе на параді.
На вид, ну, чисто бусурман. Вже, Господи, прости.
Микола тільки усміхнувсь, не став відповідати,
Бо ж флот турецький мимо йде, узнають – хто такі,
То доведеться у бою жорстокому вмирати.
Отож , хвилини ті були доволі нелегкі.
Від флоту каторга одна неспішно відділилась
І попливла у їхній бік. – Ти ж добре роль зіграй –
Микола туркові сказав, - Так, щоби відчепились.
А ти, – другому у чалмі, - мені розповідай
Про що там мова. Тут якраз і каторга наспіла.
Щось турок звідти прокричав. - Хто ми такі, пита.
Щось Ібрагім їм відповів. А звідти повеліли
Аби негайно корабель до флоту повертав,
Бо, начебто, вони ідуть козаків перестріти.
Ті попалили Трапезонд, Синопу й десь, мабуть,
Уже вертаються назад. Отож треба спішити,
Зібрати сили, які є, не дать їм прошмигнуть.
Тож капудан-паша велить усіх, кого зустрінуть,
Негайно навертати в стрій. Нікого не пита.
Микола лиш в отвіт кивнув, тим радий, що не згинуть
Хоча б поки… Велів, нехай галера поверта.
Влилися у ворожий стрій, що рухався неспішно.
Тримались осторонь аби ніхто не здогадавсь.
Та тут на палубу якось Марися раптом вийшла.
Набридло в темряві сидіть. По палубі пройшлась.
Андрій не встиг її спинить. А на сусіднім судні
Якраз стовбичив яничар та й не простий – ага.
Було йому, мабуть, в цей час без діла зовсім нудно,
Давно вже крові не пускав невірним ворогам.
І тут красуню раптом вздрів й одразу загорівся.
Велів поближче підійти та хто така, спитать.
Микола турку повелів сказати: «Відчепися!»
Мовляв, йому красуню ту ніколи не видать.
Ага від того озвірів, не звик, щоб відмовляли.
Спустили човен, щоби він до каторги діставсь.
На тому судні щось услід азі тому кричали
Бадьорливе. А він дививсь і хижо усміхавсь.
Микола також розізливсь, найперше, на Андрія,
Що випустив, не вслідкував. Забрати повелів.
Вже ж було ясно: ледь ага на каторзі уздріє
Щось підозріле – то вже їм не зносити голів.
Велів тихцем сидіти всім, зовсім не висуватись.
З агою розібратись тим він спробує якось.
А човен притуливсь бортом, ага став підніматись,
Тож вже на палубі його стрічати довелось.
На палубу ступивши, він навколо роздивився,
Щось по-турецьки проказав. Микола промовчав.
Можливо, з «гостем дорогим» нечемно він повівся.
Ага від того аж поблід і ятаган дістав.
Тут хоч-не-хоч, Миколі теж прийшлося шаблю брати.
Схрестились шабля й ятаган аж іскри врізнобіч.
Ага завзятий був вояк, став хутко нападати.
Миколі відбиватись лиш прийшлося, звісна річ.
Зійшлись в смертельному бою два вояки завзяті.
Ніхто не поступавсь, тож бій вже трохи й затягнувсь.
То насідав ага весь час та брався наступати,
А то Микола напосів, що аж ага незчувсь,
Як шабля випурхнула з рук, на палубу упала.
Удар ногою повалив на палубу й його.
Так, що аж очі він закрив, мов смерті мить настала.
Чекав удар. Микола ж так і не зробив того.
Лише спокійно підійшов, дав яничару руку.
Та Ібрагімові махнув – подай-но ятаган.
Ага піднявся. Вже не злий. Утямив враз науку.
Стояв, похитуючись ледь на втомлених ногах.
Щось по-турецьки проказав. Микола знову мовчки
На рот свій показав, мовляв з народження німий.
Ага узяв свій ятаган. От, знати б, що він хоче?
Той покрутив його в руках, а, видно, дорогий.
Й Миколі раптом протягнув, як подарунок, наче.
Микола взяв, вклонивсь, мовляв, дарунок він прийма.
На мить задумався, в очах аги вогонь побачив,
Як той на шаблю поглядав, що він в руці тримав.
Ну, що ж, дарунок слід, звичайно, віддарити.
Хоч і жалів та простягнув її у дар азі.
Той аж засяяв весь. Зумів, напевно, оцінити.
Хоч виглядала шабля та дешевше в сто разів,
Ніж ятаган. Ага, проте, поважно уклонився.
Спустився в човен і подавсь на каторгу свою.
Микола тільки-но тепер відчув, як утомився,
Бо ж не себе лиш рятував, а всіх у тім бою.

15
Флот плив неспішно, взявши курс собі на захід.
- На Аккерман йдемо або ж на Кілію, -
Сказав Трохим. – Дрижать вони, мабуть, від страху
На морі стрітись з козаками у бою.
- Як би від них нам непомітно відчепитись.
Бо, раптом здумають прислати ще когось
І доведеться нам із флотом усім битись?
- Як в Аккерман зайдем – не відаю того.
А, от коли у Кілію – то там простіше.
Дунайські плавні такі ж самі, як і в нас.
Майнемо в темряві у русло якесь інше,
Там в очеретах переждемо якийсь час.
- Що ж, слушна думка. Тож не будем поспішати.
Тримайся осторонь та наготові будь
В момент потрібний кудись в сторону звертати.
Я сподіваюсь, вони слідом не підуть?..
Та, як наврочив. Як дісталися до гирла
Дунаю й в русло головне його зайшли.
А то був вечір. Вже навколо засіріло,
Вже зорі перші в небі видимі були,
Трохим від флоту став поволі відвертати
Аби у сутінках сховатися з очей.
Та одна каторга теж повернула, клята.
І швидко сунула за ними – не втечеш.
Трохим спитав тоді Миколу: - Що робити?
- Йдемо, як йшли. Другі аби не подались
Слідом за нами. Відійдем подалі звідти,
Аби до флоту звуки лиш не донеслись.
Так і пливли. Уже у темряві спинились
На відпочинок. Скоро й тиша залягла.
На судні туркам сни про гурій, певно снились.
А у Миколи підготовка в тиші йшла.
Уже під ранок, ще зоря не піднімалась,
Човни спустили. Ті, хто плавати умів,
Пливли водою, за борти човнів чіплялись.
Микола також з усіма Дунаєм плив.
На судні в турків, навіть, шереху не чути.
Чи вартовий під ранок також задрімав?
Тож непомітно під борти вдалось прибути.
Хтось по мотузках підніматися почав.
У повній тиші вартового придушили,
Який, до стінки прихилившись, тихо спав.
Тоді шукати уже турок поспішили.
У тиші різали, ніхто й не закричав.
Один сіпнувся було, вирвавсь, став кричати:
- Шайтан! Шайтан! - Когось із сонних розбудив.
Але таких зосталось зовсім не багато,
Хто би якийсь козакам опір учинив.
Як сонце встало, на галері все скінчилось.
Звільнили в’язнів, що приковані були
До клятих весел. Розглядатись заходились,
Хоча нічого з речей цінних не знайшли.
- Що із галерою збираєшся робити? –
Спитався хтось Миколи, - Пустимо на дно?
- Навіщо судно бойове отак топити?
Та ж може добре пригодитись нам воно!
І, під рукою дві вже маючи галери,
Микола вирішив: чого ховатись їм?
Чого псувати дарма лише собі нерви.
Тепер він зможе якось помогти й своїм.
Отож, зібравши всіх колодників на раду,
Спитав у них, чи будуть згодні з тим вони,
Щоб відомстити туркам. Підхопили радо.
Та й що чекатиме їх серед чужини?
Трохим же хитро на Миколу подивився:
- Тепер ти капудан-паша, як не крути!
Микола, хоч від того слова аж скривився
Та всяк те прізвисько відтоді підхватив.


16
Щоб щось робити, треба добре про все знати.
Микола вибрав кілька хлопців між своїх,
Велів по суші їм до Кілії рушати
Та все гарненько взнати там про турків тих.
Поки вивідники ті в Кілію ходили,
Узявсь до бою він галери готувать.
Знавці знайшлися, що гармати огляділи,
Чи ті спроможні будуть так, як слід, стрілять.
Знайшлися в трюмах порох, ядра необхідні.
Знайшлись знавці морської справи поміж всіх.
Тож тепер в бій вступити з турком можна гідно.
Тепер чекали лиш вивідників своїх.
А ті в розвідинах своїх на забарились.
Принесли вісті, що турецький флот поплив
Вже з Кілії. Тож і вони не засиділись,
На весла сіли. День у морі їх зустрів.
Ще й вийшли вчасно. Аж ген-ген на виднокраї
Виднілись клаптики від флагманських вітрил.
А десь галери вслід за ними поспішають,
На весла в’язні налягають, що є сил.
Велів Микола теж на весла налягати,
Щоб не згубити флот турецький із очей.
Тут раптом здалеку ударили гармати.
З козацьким флотом таки стрілися, ачей.
Піднявся дим, мушкети вслід заговорили.
Там бій іде, мабуть, нелегко козакам,
Адже зібрали турки чималенькі сили.
Проллється крові там козацької ріка.
Велить Микола рух прискорити. І весла
Ще швидше стали ударяти по воді.
І сила їх по морю кораблі понесла.
Стояв Микола та з тривогою глядів,
Як піднімаються вітрила усе вище.
Вже видно добре і ворожі кораблі,
І «чайки», що вогнем турецький флот їх нищить.
А ті метаються, неначе бджоли злі.
Турецький флагман височіє, як фортеця.
До біса в нього на борту стоїть гармат.
Від них сутужно козаченькам доведеться.
А вже ж зчепилися – не повернуть назад.
Галер багато в турків та простіше з ними.
Там і гармат по кілька й нижчі на воді.
Їх козаки здолали б «чайками» своїми.
А от шебек як не здолати – буть біді.
А він гарматами на всі боки оскаливсь.
Не підступитись. Лупить ядрами усіх.
Не одній «чайці» від вогню того дісталось.
Навкруг обломки лише плавають від них.
Година бою й не залишиться від «чайок»
Нічого вже. Чим же козакам помогти?
Стоїть Микола, поступити як – не знає.
Звернувсь до неба: «Святий Боже, просвіти!»
І тут зненацька, наче Божим повелінням,
З’явилась думка. Адже рішення просте.
Нехай своїм життям та ворога він спинить.
Тож на другу галеру прокричав про те.
Поки одні на весла в трюмах налягали.
Другі гармати на один бік притягли
І гармаші туди вже пороху напхали
І ядра вклали та понижче навели.
Здалека турки ще помітили галери,
Що йшли їм в поміч. Хоча сил достатньо в них
Та зайва сила козакам лише на нерви
Отож оточать й перетоплять геть усіх.
Летять галери весла тільки і мелькають.
Вітрила напнуті. Шебеку обійшли.
Одна по бік один те судно оминає,
Друга з другого пропливає. Та коли
Вже порівнялися бортами, то галери
Зненацька вдарили в шебеку із гармат.
Понижче цілили. Поки на нім доперли,
Що відбувається – камінний ядер град
Пробив їм днище. Вода в діри полилася.
Там на усі враз заволали голоси.
І справжня паніка між турок почалася.
Шебек набрав води поволі і осів.
У тім гармидері ніхто і не помітив,
З яких галер по них ударили з гармат.
Там перестали ядрами по «чайках» бити,
А між галер турецьких розпочавсь розбрат.
Одні помчали адмірала рятувати,
Другі, помітивши, що флагман потопа,
Взялися з поля того бою утікати
Кудись подалі, щоб ніхто не зачіпав.
Козацькі ж «чайки» теж зненацька осміліли,
Немов набралися із моря нових сил.
Хто ще вагався, з усіх боків оточили
І узяли на абордаж та на приціл.
Вступили в бій і дві Миколині галери.
Тепер ховатися вже сенсу не було.
На повній швидкості пройшли, борти обдерли
Турецьким каторгам, а далі вже пішло.
На абордаж. Криваві ріки під ногами.
І крики турків переляканих: «Аман!»
Та як у морі поступати з ворогами?
У морі ворогові милості нема!

17
Хоч більшість хлопців на галеру подалися
І влаштували різанину туркам там.
Та сам Микола все ж на місці залишився.
Чому не кинувся у бій – не знав і сам.
Та почуття якесь непевне зупинило.
Все поглядав, як розгортається там бій.
Марися вийшла із каюти раптом сміло,
Хоч говорилось не висовуватись їй.
- Вернись в каюту! – їй Микола, - небезпечно!
- Я не з лякливих! – та йому відповіда.
- Дивись, бо можу повестись зовсім не гречно.
Бо ж тут щомиті може трапитись біда.
А та сміється. Але вся поблідла раптом.
І очі впірила кудись. Він повернувсь.
Чужа галера підійшла, впритул щоб стати.
Микола вмить до ятагана потягнувсь.
А вже з галери сипонули яничари.
- Мерщій в каюту! - до дверей спиною став.
З усіх боків на нього сипались удари
Та, якимсь дивом, він усі їх відбивав.
Хоч яничар уже зібралося до біса
Та заважали один одному, тому
Микола з ними сам-один ще досі бився,
Тримать на відстані вдавалося йому.
Бо, наче віяло якесь перед очима
У яничар мелькав Миколин ятаган.
І він зовсім страху не відав перед ними.
Готовий битись до кінця…І тут нога
У струмку крові небезпечно послизнулась.
Він рівновагу втратив. І рука чиясь
Із ятаганом до грудей йому метнулась.
Відчув укол він і померкло світло враз.
Уже не бачив, як ага крізь стрій пробився,
Той, з яким битись за Марисю довелось.
Миколу взрівши у крові, враз розізлився
І ледве шаблею на розрубав того,
Хто хлопця ранив чи убив. Велів негайно
Всім забиратися назад. А сам схиливсь,
Дістав шматину, пов’язав Миколі рану.
Хоча на те і безнадійно подививсь.

18
Микола йшов повільно босий понад річку.
Навколо тиша, навіть річка не шумить.
Несе неспішно вдалину свою водичку.
Повітря чисте і прозоре аж дзвенить.
Стежина йде понад ріку до виднокраю,
А там, у скупченні яскраво-білих хмар,
Він точно знає, є ворота – вхід до раю
І там чека його, мов сивий паламар,
Святий Петро. Лишилось зовсім не багато
Йому пройти…І раптом дощик припустивсь.
Пекучі краплі стали очі заливати.
І він, щоб стерти оті краплі, зупинивсь.
Відчув у грудях біль, мов серце прихопило.
Зітхнув від болю…І до тями повернувсь.
Відкрити очі йому було понад силу,
Але прислухався. Здалось йому чомусь,
Що плаче поряд хтось і то не дощ, насправді -
Дівочі сльози йому зрошують чоло.
- Та він живий! – хтось поряд одізвався радо.
Відкрив він очі, хоч і тяжко то було.
Над ним уся в сльозах схилилася Марися.
Навкруг зібралися юрмою козаки.
Всяк співчутливо на Миколу так дивився,
А він лежав, не міг підняти і руки.
- Живий! Живий! – легенько по юрбі пройшлося.
- Хто тут у вас? – знайомий голос долетів.
Чи то Миколі те всього лише здалося.
- Наш Капуданпаша, - на те хтось відповів.
- Він у вас турок? – Ні, козак він, з України.
То між собою так прозвали ми його.
Хтось нахилився, ледь не ставши на коліна.
Лице знайоме. Десь вже бачив він того.
Згадав, шепоче: - Добрий день вам, отамане!
- Ти звідки знаєш мене? - здивувався він.
Тут крізь юрбу ще хтось пробивсь, лише поглянув
Як загукає: - То ж Микола! Бісів син!
Ми вже із батьком його майже поховали.
А він живий! Якиме, а біжи сюди!
- Микито, що там! – раптом поряд залунало.
- Та ж то Микола наш. Таки живий, гляди!
Обличчя батька вже за хвильку промайнуло.
- Живий, синочку! – навіть, голос задрижав.
І на Миколу таким спокоєм війнуло.
Він усміхнувся, наче й, справді, в рай попав.

Епілог
Проклятим туркам в тім бою дісталося добряче.
Заледве капудан-пашу вдалося врятувать.
Микола, правда, вже того усього не побачив,
Бо ще не знав: чи жить йому, чи, може, помирать.
Лежав в тісній каюті він під наглядом Марисі.
Прогнала всіх, сказала: « Я управлюся сама!»
Приходячи до тями, він із ніжністю дивився,
Як та утомлена й бліда сидить над ним, дріма.
Частенько батько зазирав, як веслами не править
Із друзями. Оліфер, той приносив щось смачне.
Микита ж норовив весь час Микола щось поправить.
Топталися, аж доки їх Марися й прожене.
З Січі Миколу відвезли одразу на Самару
У монастир. Монахи там до нього узялись.
І скоро тільки слід зоставсь на тілі від удару.
Став швидко сили набирать, щоб бути, як колись.
Марисю батько прилетів додому забирати
Заледве вістка , що жива до нього донеслась.
Хоч не хотілось дуже їй Миколу полишати
Та батько вмовив. Тож вона поплакала й здалась.
Микола дуже сумував, закоханий по вуха.
Виходив часто над ріку, на березі сідав.
Тужливу пісню течії годинами він слухав,
Побачити кохану ще хоча би раз жадав.
Хоч розумів: куди йому – простому козакові?!
Шляхтич доньку свою йому ніколи не віддасть.
Не схоче благородної він забруднити крові.
Та й що, окрім кохання, він такій панянці дасть?
Отак сумні минали дні. Вже й осінь наступила.
Пожовкло листя, почало потроху опадать.
Микола у монастирі набрався, врешті сили.
Прийшла пора обитель ту надійну покидать.
Ледь за ворота він ступив, як там уже чекали.
Стояли батько, Оліфер, Микита із кіньми.
А понад річку віддалік карета ще стояла
І кучер, певно, від нудьги коней з цеберка мив.
Тут дверці у кареті тій зненацька відчинились,
Марися випурхнула і помчала з усіх ніг.
Стояли мовчки козаки, всміхаючись дивились,
Як і Микола все забув, назустріч їй побіг.
З карети вийшов і шляхтич, стояв, переминався.
Насупився, неначе сич, мабуть, себе картав
За те, що відпустив її, утратити боявся.
Але любив доньку свою, тож заважать не став.

1

Над балкою легкий димок здіймавсь,
Можливо, від маленького багаття.
Та хто там, скільки – як то можна взнати?
Отож, Степан в траві тихцем скрадавсь.
А він чудово знався на цій справі –
Ніщо не трісне й не зашелестить.
Частенько завмира на якусь мить,
Розглянеться наліво та направо,
Чи небезпеки часом там нема
Та й далі посувається повільно.
От і кущі, що розрослися сильно
Над балкою. Природа, бач, сама
Подбала схил кущами укріпить,
А то б дощі давно би його змили.
Розсунув, щоб не заважало, гі̓лля
І став вдивлятись: хто ж то там сидить.
А їх навколо чоловік аж сім.
У казанку на вогнищі варили
Якусь дичину й сміло говорили,
Не боячись, що хтось завадить їм.
По вимові – то, наче ж і свої,
Хоча слова й татарські пролітали.
Та вигляд вони якийсь дикий мали.
Степан в кущах ще більше зачаївсь.
Розбійники? Чимало тут таких.
Їм все одно, кого пограбувати –
Татарин, українець, рідна мати
Аби лиш зиск із того був у них.
Таких чіпати – смикати біду
За бороду. Такі не пожаліють.
Хоча в душі іще жила надія,
Що якось спільну мову віднайдуть.
Бо ж котрий день із Криму утіка.
Душі живої ще не зміг зустріти,
По-людськи чисто хоч погомоніти
Та й хліб тримав востаннє у руках
Два дні тому. Про інше, навіть мови
Вже не було. Від запахів м’ясних
Ніяк він відкараскатись не міг.
Бо ж запахи оті такі чудові,
Аж слинки у голодного течуть.
Все ж взяв себе до рук - терпи, козаче.
Бо й сам собі ніколи не пробачить,
Як знов у Крим в неволю поженуть.
Мабуть, утратив пильність в якусь мить,
Здригнувся, як почув: «Ні руш, псяюко!
Тримайся так, щоб бачив твої руки,
Не то стріла враз наскрізь прохромить!»
Завмер, лиш головою повернув,
Щоб бачити, чи справді з лука цілить.
Не помилився. Серце в грудях било
Тривожним дзвоном. Роблено зітхнув
І мовив напівсонно: - Ти диви!
І серед степу не дадуть поспати!
Чи ж можна, чоловіче, так лякати?
Із балки раптом тупіт долетів,
Трава зашелестіла під ногами
І скоро поряд вигулькнули всі,
Чиїх він дослухався голосів.
- Та ти, здається, слідкував за нами?! –
Знов той же самий. - Я дивлюсь – лежить.
Дай, думаю, тихенько підкрадуся.
А він ні разу і не озирнувся. –
Той уже встиг і лука опустить.
Куди ж бо цей паскудник утече?
- Не чув, бо спав, - Степан все гне своєї. –
Отож і не почув ходи твоєї.
Хотів той, мабуть, щось сказати ще
Та старший, видно, з тих, що підійшли,
Сказав-відрізав: - Помовчи, Копито.
Копито лише позирнув сердито.
А старший далі голосом незлим:
- То хто ти, чоловіче? І куди
Свій шлях тримаєш? Як тут опинився?
Степан на той момент уже підвівся.
- Та ж утікав від панської біди
Та й заблукав. Знесилів та й заснув
Отут в кущах. Спав, певно, як убитий,
Бо й не почув, як підійшов Копито.
- Ну, це я уже раз від тебе чув?!
Тож, хто ти, чоловіче? - Я Степан,
Від пана-ляха втік у чисте поле.
Хотів знайти собі тут кращу долю…
Сам дума: добре, клята татарва
Козацький оселедець йому збрила.
Густе волосся голову укрило.
Ніхто би козаком і не назвав.
- А що умієш? – старший знов пита.
- Селянську справу, звісно, добре знаю…
- А шаблю вміло у руках тримаєш?
- Не мав ніколи справи з нею та,
Я думаю, то справа не важка.
Як треба буде – швидко научуся.
Я ж вчитися нового не боюся.
От ціп тримаю добре у руках.
Всі посміхнулись жарту отому
І відлягло від серця у Степана.
Можливо, ще ховати себе рано,
Ще доля усміхається йому.
Знов старший: - А шукаєш ти чого?
До нас не хочеш часом прилучитись?
- Аби не дарма, радий потрудитись.
- А, як убити прийдеться кого?
- Та задля справи, чому б не убить?!
- Що, товариство, візьмемо Степана?
Здається, підходящий, як погляну?
- Візьміть, візьміть! Не будете жаліть! –
Озвавсь Степан, - Я буду все робити.
А у думках у нього лиш одне –
Знайде можливість і мерщій гайне.
- Хай зостається, - стали всі гудіти.
- Що ж, - мовив старший, - коли всі за те,
Ходім до казана. Бо ж полишили
Без нагляду. Хоча б не підгоріло.
Сам поглядом окинув швидко степ
І став спускатись крутим схилом вниз.
Степана наперед всі пропустили,
Немов у чомусь впевнитись хотіли
Та і тоді вже слідом подались.

2
- Йдемо на справу. – отаман сказав.
Його, до речі, Вовком прозивали.
- Мурза Керим овечок забажав,
Отару захотів аби пригнали.
Звідкіль візьмуть – ніхто не запитав,
Мабуть, не вперше то було робити.
І скоро вже загін попростував
На південь. Та ішли не шляхом битим,
А більше по неходженій траві.
Вовк на коні, всі інші – пішим ходом.
Порядок строгий отаман завів,
Супроти й слова, навіть, мовить годі.
Тож ішли мовчки. Поміж них Степан
Ішов та все навколо роздивлявся
Аби запам’ятати шлях у стан
Й не заблукати, коли б сам вертався.
На другий день із пагорба вони
В степу уздріли чималу отару,
Що доглядалась чабаном одним.
Та ще собак було при ньому пару.
Тривожного нічого не знайшли,
Тож навпростець по степу подалися.
Собаки ґвалт страшенний підняли,
Бо так чужих усіх стрічали, звісно.
Вовк на коні подався вперед всіх
Та батогом огрів їх. Заскавчали.
Чабан, мабуть, назад відкликав їх,
Бо хутко розвернулися й помчали.
Вовк озирнувсь: - Отару завертай!
А ти,Степане, чабана прикінчи
Та нас якнайскоріше доганяй! –
І пильно подивився тому в вічі.
- Гаразд! – ножа з-за пояса дістав,
До чабана подався. Краєм ока
Він бачив - Вовк за ним спостерігав.
Не довіряв, напевно, йому поки.
Та й лити кров невинну не хотів.
Хоч і татарин, але, все ж, людина.
Доводилось вбивати у житті
Та ж на війні - на те вони і війни.
Чабан стояв, теж пильно придивлявсь,
Що далі буде. Люті пси при ньому.
Собак Степан тих, звісно не боявсь,
Хоча й не легковажив він при тому.
Наблизившись, щоб голос долетів,
Став по-татарськи тихо говорити:
- Я би тебе вбивати не хотів
Та найскоріше ушивайся звідти,
Бо здрайці не пожалують, повір.
Гирлигою ножа у мене вибий
Й біжи у степ. Бо Вовк – то лютий звір!
Та і ножем враз замахнувся, ніби
Збирався вдарить. Та чабан махнув
Гирлигою . Хоч не попав, одначе,
Степан упав. Коня Вовк розвернув,
Як тільки-но картину ту побачив.
Але чабан щодуху припустив,
Собаки слідом. Наче й не бувало.
Вовк злющий до Степана підлетів:
- Ти дурень! Дав чабан та, мабуть, мало!
З простим завданням справитись не зміг!
Ще така дурість – сам тебе пришию!
Вставай та до отари з усіх ніг!
Я, може, перейнять його зумію!..
Вернувся скоро зліший, аніж був,
Мабуть, не зміг утікача зловити.
Хоча Степан свій погляд відвернув,
Але помітив, який той сердитий.
Отару гнали степом всі гуртом,
До вечора найдалі бути мали.
Про відпочинок не згадав ніхто,
Хоч потом очі рясно заливало.
Вже коли стало сонечко сідать,
Отару в балку до ріки загнали.
Тут сподівались ніч перечекать.
Всю ніч аж до світанку спочивали,
А потім знов отару зайняли
Й погнали степом… Не далеко, правда,
Вони від тої балки відійшли.
Не встигли ще прочуматись до ладу,
Як звідкись налетів татарський кіш
Кого рубали, кого з луків били.
Степан устиг схопитися за ніж,
Але стріла враз груди прохромила
І він упав… Що далі там було,
То вже не знав… Очуняв в халабуді,
Коли вже вкотре сонечко зійшло
З пов’язкою тугенькою на грудях.

3
А скоро і господар зазирнув
В свою імпровізовану хатину:
- Що, чоловіче, помирати кинув? –
Татарською вдоволено гукнув.
Степан до нього пильно придививсь,
Крізь біль спитався: - Хто ти, чоловіче?
- Чабан. Мене Мехмедом люди кличуть.
- А як, скажи, отут я опинивсь?
- Мене вбивати ти не захотів.
А я борги звик завше віддавати.
Як ти велів, я кинувся втікати.
Тут, правда, той розбійник налетів.
Та я устиг із урвища пірнуть
Униз до яру. Далі він не гнався.
А я бігенько до мурзи подався –
Хай мчить мерщій отару завернуть.
Мурзу, на щастя по дорозі стрів,
Він вибрався якраз на полювання.
Не став чекати, кинувся негайно.
Ну, і на вас на ранок налетів.
- Усіх побили? - Клятий Вовк утік.
Бо ж на коні. А інших порубали.
Тебе також прикінчити бажали
Та я ж ходити в боржниках не звик.
Мурзу лишити жити упросив,
Сказав йому, що ти татарин, наче.
Він відмахнувся. Чи тому, що бачив,
Що не жилець ти. Тож утишив гнів.
Забрав своїх та і подався геть…
- А скільки днів відтоді проминуло.
- Та нині вже десята днина була.
Степан на все те посміхнувся ледь
Й заплющив очі. Постояв чабан,
Задумавшись, а потім розвернувся
Та й до отари, мабуть, повернувся,
Лишивши поряд із водою жбан.
З тих пір минуло іще кілька днів.
Став біль потроху в грудях затихати.
Відчувши сили, взявся уставати,
Лежати в халабуді не хотів.
Собаки, вмить обнюхали його
Та потім заспокоїлись, змирились
Та все частіше біля ніг крутились,
Бо прийняли, напевно за свого.
Він став Мехмеду трохи помагать.
Міг вогнище у полі розпалити
Та кулешу чи м’яса наварити,
Мехмедових собак нагодувать.
І так, аж поки й рана затяглась
І він відчув в собі достатньо сили,
Щоби у степ відправитися сміло.
З рятівником він тепло розпрощавсь.
Взяв торбу, що Мехмед наготував
Йому в дорогу та й у степ подався.
Дістатися до Січі сподівався,
Хоч впевненості у тому не мав.

4
Степан повільно степом простував.
Із неба сонце землю припікало,
Бо ж, як-не-як, вже серпень панував
У цих краях. Трава густа стояла
Пожовкла. Бо ж дощу давно нема.
Звірина й птах від спеки поховались.
Лиш жайвір гордо голову тримав,
Йому і в спеку радісно співалось.
Стрічалися розімлілі ховрахи,
Яких, зачувши ледве його кроки,
Умить зганяли в нори їх страхи.
Батьківські добре вивчили уроки.
Десь перепілка з виводком промчить,
Налякана та у траві і зникне.
Дрофа , буває шлях перебіжить.
Степан ще вслід для остраху щось крикне.
Вже по обіді добре й сам розмлів,
Схотілось десь присіти, відпочити.
Якби ж то річку чи стумочок стрів,
Там можна б було гарно посидіти.
Та голий степ. Все ж вибалок знайшов.
В надії там і воду відшукати,
Поміж кущів тернових вниз пішов.
А їх тут розрослось уже багато.
Чіпляються за одяг колючки,
Немов його донизу не пускають.
Усе ж, здолав, нарешті шлях важкий.
Унизу верби віти полоскають
У невеличкій річці степовій,
Яка кудись неспішно води котить.
Скупатися, нарешті, можна в ній
Та змити неприємний запах поту.
Багаття там у вербах розвести,
Перекусити тим, що в торбі має.
Але, не встиг торбину опустить,
Як раптом тупіт кінський долітає.
Та й не один кінь мчить, а кілька їх.
За мить вже і у видолинку будуть.
Хотів пірнути в верби та не встиг.
Йому важке щось вдарило у груди
І збило з ніг. Він ледве підхопивсь,
Як його вмить арканом спеленали,
Смикнули й знов на землю поваливсь.
- Вставай! – суворим голосом сказали.
Він встав і, врешті,роздививсь, як слід,
До кого, власне у лабети втрапив.
Турецькі спагі – вже знайомий вид,
Доводилося у Криму стрічати.
- Хто ти?- той самий голос запитав.
- Людина, - він на голос повернувся
Та турка того роздивлятись став.
Старий ага враз криво усміхнувся:
- Людина? Не людина! Раб ти є!
Гяур! Всі спагі враз загиготіли.
- Я не забрав іще життя твоє,
Бо знаю добре ціну цього тіла.
Такого на галери заберуть
І можна гарні гроші заробити.
Пополювали вдало, знову в путь!
В Іслам-Кермень потрібно ще успіти!

5
Так вляпатися по-дурному.
Степана, навіть, зло взяло.
Оце так повернувсь додому!
Картатись часу не було.
Потрібно було щось робити.
Загін на захід повернув.
Степану довелося бігти,
Бо турок за мотуз тягнув.
Козак потроху упирався,
А турок, мабуть, не бажав,
Щоб полоняник був дістався
До цілі ледь живий. Тож став
Конем потроху відставати.
Раба на продаж берегти.
Ага велів наздоганяти
Й загін скоріше припустив.
Та спагі жадібний, напевно,
Коня за ними не погнав.
На здобич озирався ревно,
Хоч вслід своїм теж поглядав.
Степан вловив момент і хутко
Догнав коня та й застрибнув,
Мотузкою за шию прудко
Він того турка затягнув.
Той очі вирячив, впирався,
Хотів звільнитися. Дарма.
Нарешті, стих. Моту̓зок вп’явся
І дихання зовсім нема.
Відчувши, що той вже не дише,
Степан коня убік звернув
І зупинився в балці лише
Та й там полегшено зітхнув.
Забрав у турка все, що цінне,
Сів на коня та й в степ погнав.
І цього разу не загинув,
Отож, Покрові дяку склав.

6
Козак з конем ще й з шаблею при боці –
Такого вже так просто не візьмеш.
А степ навколо стелиться без меж
І все навкруг тримати слід на оці.
Не кинулися турки ще поки,
Погнав коня в глиб степу, щоб подалі.
Трава висока скоро заховала.
А далі дном міленької ріки
І знову в степ. Турецький ятаган
При боці добре йому душу гріє.
За себе постояти вже зуміє
І дасть належну відсіч ворогам.
У балці степовій заночував.
Коня тримав на прив’язі – хай звикне,
А то зненацька серед ночі зникне.
А без коня в степу, вважай, пропав.
На ранок вмився біля джерела,
Попив водички та і у дорогу.
Десь мати-Січ давно чека на нього.
Роса уже на сонечку зійшла.
Степ прокидавсь до денного життя.
Орел розправив крила в високості,
Дивився, хто навідався у гості…
А на душі тривожне відчуття.
Якась непевність… І не помиливсь.
Широка сакма шлях перетинала,
Якась орда на південь шлях тримала.
Зліз із коня, до сліду придививсь.
Загін малий, з півсотні душ, мабуть.
Та не самі…Ясир з собою гнали.
Десь кілька сіл бігцем пограбували.
Задумався, як далі йому буть.
На Січ погнати, взяти козаків?
Так час утратить, вже дійдуть до Криму.
Самому треба розібратись з ними.
Поки ще насторожені такі,
Ітиме слідом. Вибере момент,
Як вони стануть менше пильнувати
І щось придума… Перше – наздогнати.
І сакмою погнав коня вперед.

7
На третій день він валку наздогнав
У балці понад Конкою стояла,
Собі перепочинок влаштувала.
Степан в траві на пагорбі лежав,
Згори за всім отим спостерігав.
І думав, що б такого учудити,
Аби усіх полонених звільнити.
А їх з півсотні він нарахував.
У більшості – дівчата молоді
Та хлопчаки, мабуть, у яничари.
Чоловіків дорослих лише пару
Серед тії півсотні углядів.
Татари кілька вогнищ розвели,
Взялися м’ясо в казанах варити.
І таким духом повівало звідти,
Що кишки марші грати почали,
Бо ж третій день вже їв він на ходу,
Не мав часу, як слід перекусити,
Боявся полонених упустити,
Йшов без перепочинку по сліду.
Прикинувши усе і так, і сяк,
В ярку неподалеку заховався,
Та вклався спати. Ночі дочекався
І втілювати взявся план козак.
Шум в таборі татарському затих.
Уклались спати. Де-не-де сторожа,
Уже куняла біля вогнищ, може.
Степан уваги не звертав на них.
Підкрався перше до коней, які
Понад рікою паслись, спочивали.
Сторожа їх також «охороняла»,
Похропування чулися легкі .
Десь соловейко у гаю не спить,
Стоїть звичайна тиша перед рання.
І тут почулось вовче завивання.
Табун весь схарапудився умить.
Сторожа ще прочумалась поки,
Як коні понад річкою помчали,
Татарський сонний табір потоптали,
Піднявся ґвалт поміж татар такий,
Що всю округу розбудили вмить.
Степан, тим часом, табором метнувся,
До полонених зв’язаних добувся,
Узявся від мотуззя їх звільнить.
Звільнив кількох, віддав комусь ножа,
Велів звільняти всіх і утікати,
Поки орда не кинулась шукати.
Сам же втрачати часу не бажав.
Щоби татарам більше «помогти»,
Татарською узявся він кричати:
- О, правовірні, час разом ставати,
Козак-шайтан погоню вслід пустив!
Хапайте зброю, помремо в бою!..
Той крик злякав орду ще більше того.
Коней хапали, хто ще мали змогу
І кожен шкуру рятував свою.
Не до ясиру вже було зовсім,
Усі метались в пошуках спасіння.
Почулося натужне голосіння
Татарське, бо здалося раптом тим,
Хто не зумів собі коня знайти,
Що ворогу залишив на поталу
Мурза їх. І від того страшно стало.
Як би себе від смерті вберегти?
Отож, не довго здумавши, услід
Кінним вони і пішими помчали.
А деякі кінних тих наздогнали.
Степан же, влаштувавши все, як слід,
Татарський табір пильно оглядів.
У поспіху ординці покидали
Багато з того, що награбували.
Ту здобич вже не бачити орді.
Коли на небі сонечко зійшло
І випило на травах щедрі роси,
Озвався степ вітанням стоголосим
До того, хто зумів здолати зло.
Хоча Степан уваги не звернув.
Для нього то звичайний літній ранок.
Він табором пройшовся наостанок,
Можливо, пропустив щось чи забув.
А далі взявся втікачів збирать,
Які по всій окрузі зачаїлись.
В яругах, балках, байраках укрились
Боялися – орда буде шукать.
Коли ж козацький той почули клич,
То перші, ще із острахом, з’явились.
А далі помагати заходились -
Своїм повірять швидше – звісна річ.

8
Зібралися усі чи майже всі.
Хто ж зможе всіх в юрмі тій пригадати?
Гул над байраком степовим висів,
Де зміг Степан утікачів зібрати.
І сміх, і сльози – радість і журба
В їх голосах зливались, бо ж хотіли
Подякувати – ще б одна доба
І вже б, мабуть, нікого не звільнили.
Степана обступили звідусіль,
Бажали хоч торкнутися до нього.
Йому ж докласти довелось зусиль,
Щоб змусити рушати у дорогу.
Хто зна, що у татар тих на умі.
Повернуться та й візьмуться шукати.
Тож люди зрозуміють хай самі –
Не можна довго їм отут стирчати.
Насправді, йому ніяково так
Усе то чути. Адже, як на нього,
Він отих слів не заслужив ніяк,
Бо ж не зробив нічого отакого.
Він же козак – чинив, як слід було
Чинити козакові. Тож «відбився».
І скоро людство звільнене ішло
Шляхом на північ. А Степан дивився,
Щоб знову не наскочила орда.
Ту зброю, що у таборі знайшлася,
Чоловікам і юнакам роздав.
Коли там щось – відбитись сподівався.
За кілька днів Самари досягли.
Як подолали річку, розпрощались.
На північ порятовані пішли,
Ординського набігу не боялись.
Степан же у бік Січі повернув,
Від хвилювання серце аж стискало,
Бо ж стільки років уже там не був,
Мабуть, вже товариство й поховало.

9
Хоч і чужий кінь та потроху звик
І визнав за господаря Степана.
Бо той і доглядав його старанно,
Поїв та чистив. Молодий мав вік,
Тож ще послужить гарно козаку.
Хоч і хотів Степан на Січ скоріше
Потрапити, майбутнім себе тішив,
Не гнав коня. Часом на рись легку
Лиш переходив. То все підтюпцем.
А сам, тим часом, згадував минуле,
Яке життя так різко повернуло.
Не знав – чи має дякувать за це
Примхливій долі, чи то навпаки…
Жив у селі, женитися надумав
На Ганні…Пригадав про те із сумом,
Як витяг тіло мертве із ріки.
Бо пан прознав про дівчини красу
І пахолкам велів тягти в маєток.
Звик, мабуть, до зговірливих кобєток.
Побачив очі карі і косу
У пояс і жага його взяла.
Та дівчина схопила ніж зі столу
Й себе у саме серце уколола,
Піддатись панським примхам не змогла.
Розлючений, той повелів її
Тихцем у річку викинути тіло.
Наругу ту сховати захотіли
Та змити злочин в річки течії.
Все ж не вдалося. Чутки розійшлись
Вмить по селу. Степан, коли дізнався,
Сокиру взяв, вночі тихцем пробрався
В маєток. Пана б, мабуть, зарубав.
Та панські пси помститись не дали,
Страшенний галас у дворі підняли.
Тут пахолки бігом поприбігали.
Степан кількох сокирою звалив.
Побачив пана в спідньому в вікні.
Метнув сокиру. Чи попав – не знати.
Бо ж мусив сам якнайскоріш втікати,
Поки ще зорі сяють в вишині.
Ховавсь по балках та в очеретах,
Тікав у степ та обіцяв незмінно –
Ніколи справу помсти не покине.
І серце в грудях билося, як птах.
Йому вдалося Січі досягти.
Хоч пан, напевно, як живий зостався,
Його в степу зловити намагався
І пахолків по сліду напустив.
Січ його в товариство прийняла,
Бо ж там ім’я і того не питали.
Звідкіль, чому тікав – також не стали.
Аби лиш віра в парубка була
Батьківська. Так от козаком і став.
Ходив в походи на татар і ляхів,
На москалів також ходив без страху.
В боях свою відвагу показав.
Так проминуло в Січі кілька літ.
Хто зна, як далі б склалась його доля.
Можливо, склав би голову у полі,
А, може й ні… Якби не той похід…

10
«Сірома» збунтувалась навесні,
Бо вже дірками одяг на ній світить.
Пора би вже і у похід сходити,
Де ж здобич брати, як не на війні?
Противитись старшина не змогла.
На раді собі гетьмана обрали
Та й в плавнях «чайки» готувати стали.
А в травні вже флотилія пішла
Униз Дніпром. Дісталися до моря
Всі без пригод. Зібралися на Крим.
Але, напевно, не судилось їм,
Адже турецький флот зустріли скоро.
Вогнем накрили турки козаків
Іще здалека – бо ж гармат багато.
Не захотіли близько підпускати,
Бо ж мали уже досвіди гіркі.
Та гетьман на вогонь той не зважав,
Велів на турок усім «чайкам» мчати
Й на абордаж галери кляті брати.
Він рацію у тому, звісно, мав,
Бо ж спробуй від галер тих утекти,
В них швидкість більша – доженуть у морі
Та і потоплять… Та ж дійти не скоро,
Хоч довелось на весла налягти.
А ядра так і сипляться кругом
І часом в «чайки» з висоти втрапляють.
Тоді вже шансу козаки не мають.
Ті, що встигають, то пливуть бігом,
Щоби сусідніх «чайок» досягти.
А, як далеко – то рятуйсь, як можеш.
Хапається за ті уламки кожен,
Можливо, врятуватись пощастить.
Дісталось «чайці», що Степан в ній плив.
Ядро з розгону її дно пробило.
Від вибуху, кого одразу вбило.
Степан з розгону в воду полетів.
Добро, що плавав в річці ще з малих.
Ще під водою одяг став скидати,
Щоб потягти на дно себе не дати.
Нарешті з моря випірнути зміг.
Одні уламки плавали кругом,
Живих нікого близько не побачив.
І тут уламок щогли – от удача!
Степан за неї учепивсь бігом.
Став видивлятись – як там бій іде.
Але, хіба здалека щось побачить?!
Хоч постріли іще лунають, значить,
Козацтво з турком поки бій веде.
Та незабаром стих гарматний грім
І він здалека каторги помітив.
Таки вдалося «чайки» потопити!
Хотів зробитись непомітним їм,
Бо ж вб’ють чи на галери загребуть.
І буде все життя веслом махати,
Хоча життя того і не багато.
Накинув шмаття зверху – не знайдуть?!
І не знайшли. Вже й вечір наступив,
А далі ніч… А він усе ще плава.
Відчув, нарешті – кепські його справи.
Знав би, де берег, то туди би плив.
А так довіривсь Богові лишень,
Молився, щоб до берега прибило.
Почуло небо. Вже зовсім безсилий,
Пристав до суші в якийсь білий день.
На берег виповз ледве та й заснув.
Отам його і злапали татари…
Він кілька літ про втечу свою марив,
Поки в аулі у татарськім був
Тім за раба. Й знущалися було,
І били, і погано годували.
Та вільний дух у ньому не зламали.
Татарське військо у похід пішло.
Багато хто з аулу теж подавсь
По здобич у Московщину із ханом.
Господар його теж подався зрана,
Отож Степан без нагляду зоставсь.
Та й дременув. Задовго готувавсь.
Недоїдав та сухарів настачив.
Вночі подавсь, поки ніхто не бачив.
До Перекопу, перш за все діставсь,
Татарський одяг вдягши, щоб йому
Питань усяких менше задавали.
Татарську вивчив добре – як питали,
То вільно міг відповісти. Тому
Вдалось пройти безперешкодно Крим.
А далі степом. Добре, що орда
Пішла в похід. Йшов по її слідах.
Ніхто не буде гнатися за ним,
Бо ж степ пустий. У балках якийсь час
Ховався, коли бачив небезпеку.
Гадав, що Січ вже зовсім недалеко…
Аж поки на розбійників нарвавсь.

11
Із неба уже сонце припікає.
Десь в піднебессі жайворон співа.
До ніг коневі стелиться трава.
Степан на Січ, на південь шлях тримає.
Задумливо він навсібіч глядить,
Бо ж скрізь чигати може небезпека.
Хоча, звичайно, розморила спека
І хочеться десь голову схилить,
Передрімати у тіні дерев.
Хоч осінь, літо бабине, одначе
В степу панує, сонечко добряче
Присмалює й утома теж бере.
Проте, якось тривожно на душі.
Чи часом де не шастають ординці?
Бо стрінешся із ними наодинці,
Хоч шаблею кількох міг покришить,
Але ж не всіх. А знову у раби
Йому не світить. Вибравсь на кургана,
Щоби степи навколишні оглянуть.
І дуже-дуже вчасно то зробив.
Помітив пилу стовп удалині.
А згодом і татари появились.
Орда неспішно по степу котилась
У бік Дніпра. Куди оце вони?
Невже на Січ?! Чи ж знають там про те?
Не став чекати, з висоти скотився
Й погнав коня, аж вітер в груди бився.
Стелився під ногами дикий степ.
Домчав Дніпра. Кічкасом на той бік.
Кінь вже втомився, трохи гін сповільнив.
Хоч від орди не відірвався сильно,
Але коней завжди жаліти звик.
Устигне. От же хитра татарва,
Рішила обійти з другого боку.
Хто ж би чекав від них такого кроку?
Схотіла посміятися Крива?!
Кінь відпочив і знов погнав його.
А скоро уже й плавні показались,
В яких річки і острівці ховались.
На берегах високих одного
Із них, який Томаківкою звавсь,
Козацька славна Січ тоді стояла.
З усіх боків її охороняли
Безмежні плавні. Хто би здогадавсь,
Що між тих плавнів купа островів.
Найбільший – Буцький з шапкою кургану.
Бува, вгорі на тім кургані станеш
І видно простір на багато днів
Від Хортиці до самої Тавані.
До острова нелегко підійти,
Бо на сім верст лиш плавні непрохідні,
Травою вкриті, а кругом солідні
Товстенні верби, осокори… Тим,
Хто шлях не зна, неважко й заблукати
У густих лозах. А іще ж річки,
Що острів омивають… Нелегкий
Потрібно шлях чужинцям подолати.
А Січ сама на острові стоїть,
На півдні, там, де береги високі.
Дубовий частокіл з другого боку
І рів, щоб воду із річок пустить.
Степан той шлях, як свої пальці зна.
Найперше до Томаківки дістався,
Вздовж течії між вербами подався,
А скоро й острів спину вигина.
Сторожу від Січі здалека стрів,
Тож, поки їхав, вже й сигнал пода́ли.
Коли прибув, то Січ аж вирувала
І кожен знати новину хотів.
Степан на воза, перш за все, забравсь,
Який юрба миттєво оточила.
- Татари йдуть. Велика суне сила…
А чому кіш сюди не весь зібравсь?!-
Бо ж бачить, що козаків кілька сот.
Хоч кілька тисяч, мабуть, бути мало.
Чи десь блукають в плавнях, чи заспали?-
А де Косинський? Десь подавсь? – Та от,-
Хтось ізблизька: - Вже Криштофа нема.
Вбив Вишневецький. Ти хіба не знаєш?
- Та ж я із Криму тільки-но вертаю.
Де ж товариство? – В волость шлях трима.
Пішло до воєводи, аби той
Підтвердив наші вольності з правами.
- Так Січ не відстояти нам із вами.
Занадто мало козаків на то.
- Як цю захоплять, то другу зведем.
Тут головне людей порятувати!-
Узявся кошовий порядкувати. –
Збираєм хутко цінне все та йдем!
Човни он попід берегом стоять.
Тягніть усе, що може нам придатись!
З татарами не будемо змагатись!
- А що із тим, чого не зможем взять?
- Залишим… - Ні, так справа не піде.
Як то татарам цінне залишити?
Я пропоную все тут запалити!
Для того трохи пороху знайдем?
- Та порох є. До біса є його.
Всього ми, звісно, вивезти не в змозі…
- Що ж, начувайтесь, кляті голомозі.
Мені човна залиште одного, -
Сказав Степан, - Я зустріч їм влаштую.
Гостини не забути їм повік.
- Давайте, хлопці, на години лік!-
Знов кошовий, - Хто носить! Хто вартує!
- Де вас шукати, як закінчу тут?
- Та, подамось, мабуть, на Лебедине.
Лиху там перебудемо годину,
Поки всі наші з волості прийдуть.
Заметушились миттю козаки.
Під кошового наглядом невпинним,
Хто кида міцні лантухи на спини,
Хто гаківниці тягне до ріки,
А хто Семенові допомага.
І скоро вже човни всі були повні,
І козаки всі вибрались назовні
З Січі, зібралися на берегах,
На Річищі, розсілися в човни
Та і униз, у плавні подалися.
Степан один у Січі залишився,
Вдивлявся в далеч тої сторони,
Звідкіль татари взятися могли.
А скоро вчувся і далекий гам.
Орда крізь плавні продиралась там.
Татари Січ поруйнувати йшли.

12
Степан неспішно смолоскип узяв,
Аби його вже потім не шукати
І під стіною у тіньочку став
На ту орду непрохану чекати.
Аж ось і перший с поспіхом влетів
В відчинені ворота. Оглядівся.
Не засідка – упевнитись хотів.
На стременах на зріст на повен звівся.
Та тихо все, пуста стрічає Січ.
Він засвистів і слідом увірвалась
Сюди орда із гиком, звісна річ
Та по будівлям розлітатись взялась,
Шукати собі здобичі бігом.
На те, що скрізь під стінами солома
І порох порозсипаний кругом,
Уваги не звернули зовсім. Тому
Степан спокійно вийшов із тіні
Зі смолоскипом. В діжку його кинув
Із порохом. Та й в дірку у стіні
Пірнув негайно. Гуркіт вслід долинув.
А він хутчій спустився в темний «льох» -
Підземний хід, який до річки тягся.
Стрибнув у човен. «Помагай-но, Бог!»
Наліг на весла й Річищем подався.
Позаду вгору піднімався дим –
Палала Січ, галайкання лунало.
Вогонь, напевно, шлях відрізав тим,
Які по Січі здобичі шукали.
«А нічого непроханими йти!»-
Степана й зло, і радість розпирали.
Радів, що вчасно півня їм пустив,
Жалів за Січчю, бо вже ж рідна стала.

13
На Лебединому зібралися усі.
На стовп диму з сумним видом поглядали,
Бо ж то не щось там, а Січ-мати їх палала.
Гул невдоволення над юрмиськом висів.
Та що могли зробити? Мало надто їх.
Померти в Січі? Кому користі від того?
Степан до вечора долав туди дорогу.
Нарешті, втомлений з човна устати зміг.
Ніхто його нічого, навіть не спитав.
Й так було видно, що не дарма зоставався.
А сонце сіло, кіш утомлений уклався .
Хоча не кожен тої ночі міцно спав.
На ранок вдарив вістовий у тулумбас.
Знать кошовий на раду козаків скликає.
Та й сам стоїть вже на підвищенні, чекає:
- Я оце,хлопці-товариство скликав вас,
Щоб, перше вісті вам важливі сповістить.
Січ вся згоріла і татар у ній чимало.
Ті, що зостались, все навкруг пограбували.
Вдалось їм, навіть, коней наших захопить.
Не всіх, на щастя. Та забрали кілька сот.
Частину в плавні наші козаки загнали,
Тому татари не знайшли й не перейняли.
Тож маєм втрати. Про погане,все. Та от,
Тепер рішити маєм – далі що робить.
Поки із волості поверне товариство,
Ми маєм щось побудувати уже, звісно.
Не будем же посеред степу зиму жить.
Тож і хотів спитатись ради – де би нам
Січ собі нову розпочати будувати?
Хтось із юрми: - А на Томаківку вертати
Хіба не будем? Нам же все знайоме там?!
- Татарам теж. Як шлях пронюхали туди,
То вже відвадить їх не просто зовсім буде.
- А, може, тут? – услід озвався хтось із люду.
- Та ні, тут низько. Забагато тут води.
Ні льоха вирити, ні погреба зробить.
Потрібно місце підходяще пошукати.
- А що, як нам на Базавлуці збудувати?! –
Озвась Степан. І недалеко нам ходить.
Він від Томаківки верстах у тридцяти.
І острів гарний, і сухий. Вода навколо.
І плавні, ліс густий. В тих заростях ніколи
Чужий не зможе шляху до Січі знайти.
- Що ж, слушна думка,- одізвався отаман.-
Назавтра, мабуть, подамося оглядіти.
- А нині цілий день без діла тут сидіти?
- Ти знов правий, чого час гаяти дарма!
Усім там, звісно, нам нема чого робить.
Подамся я, Степан та козаків з десяток.
З собою, думаю, не слід багато брати.
А ви тут юшки нам смачної наваріть.

14
Кружляли довго. Хоч Степан бував
Не раз, не два на Базавлуку тому,
Здавалося, дорогу добре знав.
Та ж в плавнях тих, у хаосі отому
З десятків рік і сотень ручаїв,
Між островів, порослих очеретом
Та вербами, знайди мети тії?!
Надійно плавні стережуть секрети.
Все ж досягли. Де річка Базавлук
Впадає в Скарбну,в Річищі Старому,
Між мішанини плавнів, лісу, лук,
Що й заблукати запросто у тому,
Лежав той острів. Вгору вигинав
Могутнє тіло – підступись до нього?!
Високий берег східний захищав
Від го́стей несподіваних. До того ж
Із півночі лиман Бейкуш розливсь,
Із заходу – високий кряж, що тягся
Вздовж річки Базавлук. І ось відкривсь
За черговим річковим поворотом,
Той острів перед ними. Наче звівсь
Могутній велет – хто піде супроти?
Але своїх побачив – козаків
Й відкрив затоку поміж очеретів.
Козацький човен у її заплив,
Мов вирвався з густих безмежних нетрів.
- Так-так! – піднявшись схилом, кошовий
На світ навколо острова поглянув,-
Тут можна дати непоганий бій,
Якби хто вдерся. Зовсім непогано.
В думках він вже і стіни будував,
І курені навкруг майдану ставив.
Над пристанню у плавнях мудрував.
Та бурмотів: - Що ж, славний острів, славний.
Тут дуже вдале місце для Січі.
Нічим не гірша від старої буде.
Так, що сідаєм до човна і мчим,
Щоб сюди швидше перебратись люду.

15
Поки із Києва вернулись козаки,
Які були у воєводи на «гостині»,
На Базавлуці вже здійматись стали стіни
З дубових паль. Тягли їх вгору від ріки
Підпільної, якою і сплавляли
З гаїв навколишніх. А тих гаїв було
Навколо тьма. Вже й курені звело
Козацтво. Щоб в степу не зимували.
А скоро вже й сторожа донесла,
Що військо повертає із походу.
Отож, спочити трохи випала нагода -
Січ готувати зустріч почала.
Ті подалися вполювати дичини,
Другі взялись в протоках риби наловити,
Аби було чим товариство пригостити.
Налаштували і старі, й нові човни,
Щоби на острів військо все перевезти.
Зрання, щоправда, почав дощик накрапати.
Та дід-характерник узявся розігнати.
А дід, відомо на Січі, був не простий.
Щось бурмотів собі під ніс та відганяв
Найбільш настирливих, аби не заважали.
І диво – хмари скоро в небі десь пропали.
Напевно, вітер підхопив їх та й погнав.
Але на діда кожен з острахом дививсь.
Раз він уміє в небі хмари розігнати,
То уже краще його зовсім не чіпати,
Щоби він часом і на тебе не озливсь.
Поки ішли приготування ті усі,
Уже і військо зупинилось з того боку.
Степан стояв, дививсь, на пагорбі високім
Та дослухався до далеких голосів.
Десь там, можливо є і ті, кого він зна,
З ким з казана одного разом кашу їли.
Бо серед тих, що досі на Січі сиділи,
Не знав нікого. Сьомий рік уже мина,
Як він пропав був отоді в морськім поході.
Хто з них живий? Кого із них нема уже?
Козак життя своє не надто береже,
Тому зустріти всіх живими було годі…
Але Бог дав і серед тих, хто повернувсь,
Були й Максим Кавун, й Петро, й Оверко Сила.
Мабуть, Покрова-мати добре їх хранила,
Як і його, до речі. З ними він зіткнувсь
На березі. Ледь вийшли із човнів,
Окликнув гучно. Очі ті повитріщали.
Бо ж скільки літ вже за загиблого вважали.
Але від тої стрічі кожен порадів.

16
Як стихли трохи перші радощі від стрічі,
Всі про життя-буття своє розповіли:
З ким воювали, де й коли вони були,
То знов до справи козаки взялись на Січі.
Бо ж уже скоро прийде у степи зима,
А ще багато треба встигнути до того.
Не лінувавсь ніхто, старшина була строга
І кошовий надійно Січ в руках тримав.
Хоч прийшли з Києва з грошима козаки,
Вдалося трохи воєводу «подоїти».
Та ж треба пороху та і свинцю купити.
Та й на обладнання багато йде таки.
Тож кошовий уже тривожно поглядав,
Як швидко гроші зі скарбниці упливають
Та й думав – де ж би ще узяти мають.
Тут Лобода Грицько якраз і завітав.
Козак відомий і не тільки на Січі.
Не раз ходив із козаками у походи
І сам водив їх, як була така нагода.
Король йому звання полковника вручив
Над реєстровими. Та й низових, однак,
Не забував полковник, на Низу охоче
Бував, дивився сміло козакам у очі.
Бо ж був достойний Лобода козак.
Хоч ляхи завше й поглядали звисока
На козаків, та про Грицька того казали:
Сміливий, спритний, сили мав чимало,
Тримав уміло свою шаблю у руках.
Відважний був він і дотепний, вольовий.
Вмів і сказати слово, і свого добитись.
З таким не страшно було з ворогом зустрітись,
З таким сміливо можна йти козацтву в бій.
Хоч і козак, село у власності тримав,
Із духовенством і міщанами водився.
Шляхтич також з ним мати справу не гордився.
А він із того всього зиск чималий мав.
Не грошовий, хоча і грошей не цуравсь.
Якраз із цим оце навідався до Січі.
Хоч кошовий не надто радувався стрічі
Та, все ж, неприязнь приховати намагавсь.
За стіл, як водиться він гостя запросив.
Та той кота за хвіст тягати не збирався,
Отож одразу кошовому і зізнався,
Що він у справі. А вже далі розповів:
- Ти чув, що папа всіх у Лігу заклика,
Аби навалу турків разом зупинили?
- Чутки ходили. Яке нам до того діло?
- Е, не скажи! Шукають поміч в козаках.
- Ми турку й так постійно спати не даєм...
- І по Європах все то добре розуміють.
Самі управитися з турком не зуміють.
Отож, надія на козацтво у них є.
Від папи, навіть, посланець до нас прибув…
- Звідкіль відомо? Я його іще не бачив.
- І не побачиш. В тому вийшла незадача.
Коли Острозький – воєвода наш почув
Про той приїзд, то шлях послові перекрив.
Ще досі злиться на козацтво за гостину.
- Хай менше служить ляхам. Сам у тому винен.
- Так от, я пана Язловецького зустрів,
Що старшим був у реєстрових кілька літ.
Він із послом тим самим віч-на-віч стрічався.
Від нього я про плани папи і дізнався.
Він закликає нас на турка у похід.
- Чого б то нами він командувати смів?
- Дванадцять тисяч золотих завдатку… – Справді?
Що ж, грошам тим ми на Січі сьогодні раді.
Ти б товариству про ті речі розповів.
Я сам не проти. Товариство хай ріша.
- То і скликай на завтра раду. Поговорим.
- А той похід плануєш ти вчинити скоро?
Бо до весни я би, мабуть, не поспішав…
- Чекай весни… А потім літа… Я к тому,
Щоб на Різдво прибуть до турок на гостину.
- Зимою? В море вийти? Геть усі ж загинем.
- Чому у море? Турка досить і в Криму,
І у Буджа́ку. Й по Молдові їх залоги.
Яка різниця, де нам турка потовкти?
Скрізь у достатку зможем здобичі знайти.
- Що ж, завтра скажеш товариству слова свого.

17
Умів Грицько з козацтвом говорити
Та річчю товариство запалить.
Не встиг ще про похід він закінчити,
Як вже: «Веди нас!» весь майдан кричить.
Злітають шапки вгору в знак підтримки.
Хоч із походу тільки-но прийшли,
Та ледве хтось з козацтва: «Згода!» крикнув,
Вдоволено всі разом загули.
- Хто ж поведе? – вже кошовий питає.
- Та ж хай Грицько і візьме булаву!
- Нехай веде! Грицька ми добре знаєм!
Той зачекав – чи ще когось назвуть.
Та, крім Грицька, нікого не кричали.
- Що ж, волить товариство, гетьмануй!
Схилив той голову в подяку, що обрали
В одну, а потім в іншу сторону.
Взяв булаву, натяг боброву шапку,
Бо ж вітер зимний з поля повівав.
- То ж до роботи! – мов поставив крапку,
Бо ж розумів, що часу мало мав.


18
І закипіла знову на Січі робота.
Сам Лобода в похід охочих відбирав.
А кошовому залишив місцевий клопіт,
Той далі Січчю, як раніше, керував.
Бо ж гетьман – той керує лише у поході.
А кошовий всією Січчю заправля.
Стояла зимна та безвітряна погода.
Промерзла добре снігом встелена земля.
Взялися кригою Дніпро та й інші ріки.
Тож можна було їх спокійно перейти.
В похід ватагу узяв гетьман не велику.
Десь зо три тисячі погодили іти.
Був серед них Степан і старі його друзі.
Ледь засіріло, став збиратися загін.
Мороз нічний скував життя по всі окрузі,
Під кожухи козацькі забирався він.
Пар піднімався понад Січчю в небо прямо.
Хто змерз, стояв, ногами лунко тупотів.
А гетьман йшов з суворим видом між рядами,
Немов востаннє перевірити хотів.
Минув останніх і тоді промовив строго:
- Вперед, соколики! Покажем туркам тим,
Що в Україну їм зачинена дорога
І тут нема чого робити клятим їм!

19
Промерзла земля стугоніла від тупоту ніг.
Йшло військо козацьке на південь у сторону моря.
На голови турок впаде несподіваним горем,
І скоро від крові навкруг червонітиме сніг.
Степ тупіт той чув, але тиша стояла навколо.
Живе поховалось у нори свої від зими.
Ще менше надії зустрітись було із людьми.
Хто ж піде у степ, як навколо все холодно й голо.
Татари до моря поближче зі степу пішли,
Отож і боятись не треба, що турок прознає,
Яка небезпека на нього вже скоро чекає.
Отак непомітно і до Аккерману дійшли.
Могутня фортеця, Литвою ще зведена тут.
Та турки у ній вже багато років порядкують.
Сплять турки спокійно, козацького руху не чують.
Хіба вартовий десь від вітру сховався у кут
Та в степ позира, хоча сонні злипаються очі.
Вже сон забира про далекі та теплі краї,
Де мріє провести на старості роки свої.
Від холоду цього ніяк замерзати не хоче.
Не бачить він тіні, що тихо крадуться крізь ніч
Під стіни фортеці, не чує він снігу скрипіння.
Прогавив, коли попід стіни мелькнули вже тіні.
Як гаки вчепились – не кинув тривожний він клич.
Лиш зойкнув тихцем, як вхопили його за горлянку
Козацькії руки, подригався та і завмер.
Степан вниз скотився і двері сторожі підпер,
Аби не збудили увесь гарнізон з переляку.
Із друзями разом вхопили важенний дрючок,
Яким запирали великі дубові ворота.
Вони заскрипіли й відкрилися, мов без охоти.
Козацтво миттєво, без зайвих усе балачок,
Розбіглось по вулицях. Й тут залунала тривога.
Чи турок якийсь щось помітив, чи то козаки
Взялись до роботи. Їх натиск нежданий, стрімкий
Все змів на шляху, не лишилося майже нікого,
Хто б опір чинив. Тільки гамір піднявсь метушня.
Металися турки, кому вже у чому вдалося.
Кривавили сніг і лежали півголі і босі.
А хтось вже пустив по фортеці гуляти вогня.
До ранку усе, що могло там горіти – палало.
Хто не заховався, не втік – на снігу захолов.
Козацтво ж стирало із шабель затуплених кров,
Зі здобиччю гарною той Аккерман полишало.
Позаду над містом у небо здіймавсь чорний дим.
Могутня фортеця впокорена й мертва стояла.
Сліпими бійницями вслід козакам позирала,
Неначе бажала жорстоко помститися їм.

20
Гадали – на Січ тепер гетьман направить їх кроки,
Але помилились. Угору Дністра подались.
Йшли берегом річки. Дністер ще не скований поки
Під кригою то́нкою швидко до моря котивсь.
Куди гетьман вів – того не казав він нікому.
Хоча козаки, що ходили в походи не раз,
Казали, що, наче, дорога їм добре відома.
- На Оргіїв гетьман в Молдову тепер веде нас.
- А що то за місто? - Та місто як місто. Фортеця
Теж знатна у ньому. Залогою турки сидять.
Їх там кілька сот, у тому́ гарнізоні, здається.
Як взнають про нас, буде зовсім нелегко їх взять.
- Тож гетьман і хоче до міста тихцем підібратись
І, як з Аккерманом – напасти зненацька вночі.
Бо визнає ворог – на здобич дарма сподіватись.
- Тепер зрозуміло, чому про мету він мовчить…
Тим часом, навкруг чатувала всі боки сторожа.
Далеко у степ виїздили, щоб перехопить,
Як стрінуться раптом, вивідників в полі ворожих.
Степанові також прийшлося у степ виїздить.
Дав гетьман десяток йому козаків на підмогу,
Направив на схід, роздивитися, що там і як.
Пройшли козаки, залишивши широку дорогу
Засніженим степом. Степан, вже заправський козак,
Повів свій загін швидким маршем засніженим полем,
Із пагорбів довго навколишній степ озирав.
Степ білий лежав перед ним, нелюдимий і голий.
Нікого й нічого. Вже було й назад повертав,
Як раптом помітив над балкою легкого диму.
Хтось вогнище палить. На те козакам указав.
Ті спішились миттю. Вже далі ногами своїми,
Щоб той, хто у балці, про них через тупіт не взнав.
У балці татарин сидів біля вогнища, грівся.
Не чув, як зненацька вхопили за барки його.
Степан підійшов до багаття, на камінь усівся,
Підкинув полінце й спитав по-татарськи того:
- Як звати тебе? - Та…Ахмедом батьки прозивали.
- Що робиш отут? - Десь вівця заблукала… Шукав.
- Твоя? – Звідки, пане? Ми зроду отари не мали.
Теміра-мурзи. Ще з малих чабаном мене взяв.
- Багатий мурза? – Звісно. Є й табуни, і отари.
- До моря погнали? - Та ні, тут по балках стоять.
Мороз в цьому році доволі запізно ударив,
Тож можна було з перегонами ще почекать.
- Де саме стоять? – Та ж кажу – понад річку у балках.
- Покажеш?! Зам’явся на хвильку недовгу Ахмед:
- Та вже ж…покажу. Злий мурза…Тож його і не жалко.
- Що ж, їдем до гетьмана, в нього спитаєм . Вперед.

21
Послухав гетьман розповідь Ахмеда,
Подумав трохи, покрутив свій вус:
- У нас складна дорога попереду.
Я Оргієвим поки що займусь.
А там додому будемо вертати.
Коней би не завадило. З Січі
Орда устигла табуни зігнати.
То, чом би, їх хоч трохи не провчить?!
Візьми півсотні козаків, Степане,
Пройдись з Ахмедом балками, збери
Усе, що лише око твоє гляне,
Переверни усе там догори.
Займай усі стада із табунами,
Жени на північ, аж під Ягорлик.
Чекай над річку зустрічі із нами,
Не переходячи на другий бік.

Півсотні взявши козаків охочих,
Степан подався знову над Дністром
Шукати здобич. З ранку і до ночі
Перевіряли балки всі гуртом.
Ахмед і справді не збрехав. У балках
Знайшли чимало коней і овець.
Тож скоро гнали степом цілу валку.
Аж тут примчав від гетьмана гонець,
Сказав, що швидко Оргіїв узяли –
І місто, і фортецю. Гарнізон
Численний з турок в місті подолали
Та й гарну здобич узяли разом.
Аби усе доставити до Січі,
Потрібно коней в Оргіїв пригнать.
Хоча загін в Степан невеличкий,
Але й того прийшлося розділять.
Коней погнати доручив Максиму,
Дав половину зі своїх людей.
Знав, що довірить можна побратиму,
Нізащо той його не підведе.
Сам же зостався стерегти отари,
Що йшли повільно берегом ріки,
Траву з-під снігу добували ста́ру.
Сніжок із неба сіявся легкий.
Хоч небо більше снігу обіцяло,
Бо ж таки добре в хмари затягло…
І тут сторожа з вісткою примчала –
Татарське військо по слідах ішло.
Не військо, може, спробуй розібрати
Крізь снігопад, але татари – факт.
Мурза, можливо, кинувся шукати
Свої отари, щоб забрать назад.
На роздуми часу зовсім не було.
Отари гнати за ріку дарма –
Поки б зігнали, поки розвернули…
Хоча б самих татарин не впіймав?!
Степан велів полишити отари.
Одних послав рубати очерет,
Другі довбати ополонки стали
По Ягорлику. А мороз бере,
Хоч сніг уже пускається лапатий.
Встелили очерети по воді.
Все стало швидко снігом засипати.
Степан свою роботу оглядів
Й зостався задоволений із того.
- Давайте, хлопці, хутко на той бік,
До пагорба та поглядим із нього,
Як воно буде. Тут почувся крик
Сторожі, що за степом поглядала:
- Ідуть! Ідуть! Всі хутко на коней,
До вказаного пагорба помчали.
Почувся тупіт – бо ж крізь сніг жене
Загін чималий. Зверху добре знати,
Як вискочили кінні до отар.
Взялись овець докупи завертати.
Почулося галайкання татар.
Помітили, мабуть, загін козацький.
Татарин, добре вдягнений, велів
І всі татари розвернулись хвацько,
На лід помчали. Страшно, мабуть, злі.
Помститися рішили за покражу,
Що довелось мотатись по снігах.
От, зараз доберуться і покажуть.
Із криками аби посіять страх.
Рівненький сніг усе навкруг засипав:
І землю, й лід, і ополонки в нім.
Орда ж летіла через річку сліпо,
Не дивлячись під ноги. Наче, грім
Зненацька вдарив – коні налетіли
На ополонки й провалились в них.
А задні, ще не знаючи, тіснили
Передніх та валилися на сніг.
Лід затріщав, провалюватись взявся.
Лунають зойки, коні дико ржуть.
Хто цілий – вибиратись намагався
Та в хаосі тому хіба дадуть.
Про козаків усі умить забули,
Тут би себе від смерті вберегти.
Останні уже й коней повернули.
Ніхто не кинувсь тонучих спасти.
Ті бовталися в річці з кіньми разом,
Кого під лід затя́гла течія,
Хтось ще тримався, хтось усе ж вилазив.
Тож гамір понад річкою стояв.
А козаки на те лиш поглядали.
Хтось і хотів татарам «помогти»,
Але для того їх було замало,
Отож Степан нікого не пустив.
Усе ж поволі на ріці затихло.
Хто врятувавсь, на берег подались,
Бо ще й мороз узявся, як на лихо.
А, хто не вибравсь, звісно, утопивсь.
Десь затягло під лід та й потаскало,
Мабуть, в Дністер. Живі ж собі мерщій
Багаття у степу порозкладали,
Сушити одяг узялися свій.
Степан не став за тим спостерігати.
На захід понад берегом подавсь.
Десь Лобода вже має повертати,
Із ним в степу й зустрінуться якраз.

22
Пройшлись над річку. Як вже за горбами
Сховалися татари, перейшли
По кризі на той бік й погнали прямо
На захід, де зустрітися могли
З козацьким військом. Щоб не розминутись,
Степан своїх навколо розсилав.
Хтось може в полі на своїх наткнутись.
Сніжок уже потроху перестав.
Все, наче білим простирадлом вкрите.
Лиш де-не-де стрічаються сліди.
Якійсь звірині довелось пробігти,
Ховаючись, напевно, від біди.
Крізь сірі хмари сонечко пробилось
І сніг у його променях заграв.
Степанові спинитися хотілось,
Подивуватись та часу не мав.
Хотів найшвидше Лободи дістатись,
В степу щоб дарма не ризикувать.
Бо мало що в дорозі може статись.
А раптом знов татари налетять?!
І, як наврочив. Прилетів Микола,
Із молодих, що степ спостерігав:
- Татари йдуть! Орда гарцює полем!
- Багато їх? - Я не порахував.
Та кілька тисяч, мабуть, набереться.
- На наших, певно, вийшли полювать?!
Так кажеш, їх зібралося до гре́ця?
- Як чорна хмара по степу летять.
Степан задумавсь, як його вчинити:
Чи то летіти Лободі навстріч,
Чи за ордою клятою слідити?
Урешті, кинув хлопцям своїм клич.
Лишив собі досвідчених десяток,
З якими, точно знав – не пропаде
А іншим повелів мерщій скакати,
Шукати, де козацьке військо йде
І Лободі, як стрінуть, передати,
Що небезпека у степу чига.
Сам залишився, щоб спостерігати.
Ховатись, звісно, важко у снігах.
Та козакові чи ж звикать до того.
Не вперше взимку степ спостерігать.
Він не пропустить навкруги нічого,
Сліди уміє запросто читать.
Тим більше, на снігу. З другого боку,
Татари теж у тому мастаки.
Тож, ще ординці не наспіли поки,
Повів своїх подалі від ріки.
Добро, татарські коні попід ними,
Нековані. Татари по слідах,
Їх легко можуть визнати своїми.
Коней сховали у очеретах.
Степан з двома на пагорб, на високий
Піднявся й хутко у снігу заліг.
Із нього добре видно на всі боки,
Пройти хтось непоміченим не міг.

23
Вже сонечко на заході сідало,
Як і орда, нарешті, прибула.
Моститися в долині почала,
І тут, і там багаття запалали.
Палили, як звичайно, кізяки,
Чи дерева собі понашукали,
Бо ж грітись чимось серед степу мали.
Степан дививсь на все те і думки
Йому весь час спокою не давали:
Багато назбиралося орди,
Щоби не було козакам біди?!
Як би вони у пастку не попали?!
Коли б орду ту трохи розділить?..
І раптом його думка осяйнула.
- Дивіться, хлопці, щоб все добре було.
Я хочу в гості до татар сходить.
Ніхто словам тим не подивувавсь,
Бо ж витівки Степана добре знали.
Щасливої дороги побажали
Тож він з горба спустився і подавсь.
У темряві спокійно підійшов
До ближнього багаття, привітався.
Один поглянув хижо: - Звідки взявся?
- Хвала Аллаху, що своїх знайшов!
Ахмед я. За отарами глядів
Темір-мурзи…Аллах, дай довгі роки!
Чабанував собі спокійно, доки,
Якийсь загін козацький налетів,
Мою отару миттю завернув…
Хвала Аллаху, що живим лишили.
Вони й другі отари захопили,
Я то із перемовин їх почув.
- Багато їх? – Та, мабуть, кілька сот.
Тут недалеко в балці спочивають,
Баранину, напевно, споживають.
В татарина аж слини повен рот,
Бо ж м’яса вже давно не смакував.
Другі татари теж загелкотіли,
Баранини поїсти захотіли.
- А ти би нам дорогу показав?
- Чому б і ні?! Отару поверну,
Темір-мурза удячний мені буде.
- Посидь, погрійся! – старший того люду,
Напевно, повелів. А сам майнув,
Мабуть, мурзі про те доповісти.
А скоро татарва заметушилась,
З навколишніх багать всі підхопились
І сам мурза велів чамбул вести.
Коня Степану також привели,
Щоби йому не пішки простувати.
Татар в похід зібралося багато,
Щоб з козаками справитись могли.
Не половина від орди, проте,
Значна частина, що Степана тішить:
Вдалось на вуха локшини́ навішать.
А далі глянем, як поверне те.
Дістались ще на вранішній зорі.
Із пагорба долину огляділи,
Де досі ще татари ті сиділи,
Що козаків напали. Десь горів
Вогонь в багатті – сторожі, мабуть.
А так багаття ледве-ледве тліли.
Отари у півтемряві бродили,
Їх шум було іще здалека чуть.
Мурза ошкіривсь, як таке уздрів:
І козаки…і здобичі чимало.
Лиш знак подав – орда униз помчала.
І грізний тупіт сонних розбудив.
У темряві ніхто не розбиравсь –
Чи козаки то, чи татари, може,
За ворога лишень сприймався кожен,
І кожен вбити ворога старавсь.
Степан хаміль-хаміль та і майнув
За річку, ще не кинулися поки.
Та й дременув на захід другим боком.
Вже скоро бойовища і не чув.

24

Кінь притомився, тож заледве брів,
Бо ж ніч скакав і вже пів дня в дорозі.
Хоч витривалі коні в голомозих
Таж треба, щоб хоч трохи відпочив.
Тому Степан його не підганяв.
Що зміг – зробив. А Лобода й без нього,
Як справитись з ордою, знайде змогу.
Та скоро й галас долітати став.
Десь бій ішов, степ з тупоту гудів.
Розпачливе татарське галалання
Давало знати в чергу не останню,
Що зовсім непереливки орді.
Отож, спішити сенсу не було.
Самі з ордою справляться козаки.
Тож проказав святій Покрові дяку
Та витер потом зрошене чоло.
Крізь хмари сонце вибилось якраз,
До нього з неба посміхнулось, наче.
І серце аж замлоїлось козаче,
Що вижив, не загинув й на цей раз.

1
Розпростерши білі крила, пливуть Чорним морем
«Чайки». Вже аж під Стамбулом опиняться скоро.
Поки турки під Кафою вовтузяться з ханом,
Козаки з Січі зібрались в гості до султана.
Отаман на першій «чайці» вперед поглядає,
Десь турецький берег скоро з’явитися має.
Чи справдиться розрахунок, що не ждуть у гості,
Щоб кусали турки лікті від безсилля й злості.
Вітер надима вітрила, «чайки» підганяє.
Козакам , мабуть, для справи сили зберігає.
Хто куня, хто під’їдає, а хто чистить зброю.
А два добрих побратима ведуть між собою
Тиху мову. Один каже: - Ти справді надумав?
- Та ж чи я брехати буду побратиму й куму?!
Я ж батькам дав чесне слово – відшукаю брата.
Хіба буде козак слово на вітер кидати?
- Як ти його відшукаєш? Пропав десь небога.
Може, у Криму? – Ні, куме, там немає йо̓го.
Я той Крим пройшов, проїхав. Де лиш не бували.
Кажуть, десь аж під Стамбулом його зустрічали.
Сподіваюся, зустріну, визволю з неволі.
- А, як ні? Як не дозволить відшукати доля?
Ми ж під тим Стамбулом будем коротку годину.
Хіба ти знайти зумієш брата? – Як не встигну,
То залишуся і буду блукати-шукати.
- Пропадеш! Рабом османським також можеш стати!
- Що ти, куме?! Я ж з Ахматом час провів не дарма.
Тепер вмію по-турецьки говорити гарно.
Прикинуся купцем яким та й ходити буду.
Купці в турок у повазі, бувають усюди.
- Добре, знайдеш. А що ж далі ти будеш робити?
Як ти думаєш із братом вибиратись звідти?
- То вже, куме, інша справа. Спершу знайду брата,
А вже потім буду якось дорогу шукати.
Пан Бог й матінка Покрова не дадуть пропасти.
А вже ризик, сам же знаєш – то козацьке щастя.

2
Нічка видалася темна – козацька удача.
Зайшли «чайки» у протоку, що ніхто й не бачив.
Поки там сторожа сонна очі продирала,
«Чайки» вже серед протоки сигналу чекали.
Розділилися надвоє – одні до Стамбула,
Другі по той бік протоки птахами шугнули.
Запалали одночасно береги протоки:
В Буюк-дере, Єнікою, а з другого боку
Також на азійських мурах, що захистить мали.
Самі ж здобиччю легкою для козацтва стали.
Стамбул раптом прокинувся від ґвалту страшного,
Бо давно уже не чули у місті такого.
Звикли чути, що османів увесь світ боїться.
Що ще трохи й кінь турецький зможе вже напиться
Води з Вісли. А тут раптом звідкись ворог взявся.
Тож по вулицях Стамбулу народ і метався,
Не знаючи, що робити і куди тікати.
Чи спроможні будуть стіни місто врятувати?
Козаки ж на те уваги зовсім не звертали,
Хоч на мури на стамбульські зрідка позирали.
В них турбот і так достатньо. Бо ж понад протоку
Зі стамбульського та й з того, із другого боку
Понаставили палаци османські вельможі.
Похвалялися багатством вони своїм кожен.
У Стамбулі працювали, а тут спочивали.
Тож для того відпочинку все, що треба мали.
А козакам та гостина дуже до вподоби.
Саме час і саме місце для козака, щоби
Грошенят собі здобути та одяг поправить,
Бо які в Січі доходи, як нема виправи?
Тож розбіглися миттєво по отих палацах,
Не жаліли лише того, хто смів опираться.
На те й шабля у козака. Які ж утікали,
До отаких козаченьки і діла не мали.
Рознесуть чиюсь господу, зберуть срібло-злато
Та і півня слідом пустять. Як зачне палати!
І палає по обидвох берегах Босфору,
Так, що, навіть, нічка темна відступила скоро.
Турки зі стамбульських мурів на те споглядають,
Та напасти на козаків бажання не мають.
А пожеж все більше-більше, у вогнях округа,
Розходились козаченьки, мстяться за наругу
Їх над людом православним та над рідним краєм.
Нехай знають кляті турки – козаки гуляють.
Як зустрінуть християнську душу, що в неволі
Проклинає татар , турок та нещасну долю,
Велять бідним не баритись, бігом відсилають
Всіх до «чайок», бо вже скоро й відпливати мають.

3
Не відстають від братчиків і Остап з Назаром.
Пробіглися по палацах і таки не дарма.
Не чекали багатії на такі гостини,
Тож багатства поховати з палаців не встигли.
А козаку не потрібно нічого багато,
Він бере лиш те, що може у пригоді стати:
Гроші, персні, самоцвіти, тканини та зброю.
Те бігом складають в торбу собі за спиною
Чи чіпляють до пояса. Одяг теж згодиться.
Буде у що козакові в Січі нарядиться.
Назар вхопив по дорозі турецького шмаття,
Бо уже не сподівався відшукати брата.
Коли ж стали закликати козаків вертати,
Взявся Назар все турецьке на себе вдягати.
До останнього не вірив Остап, що так буде,
Сподівався – слова свої побратим забуде.
Але ж ні! Отож змирився. Обнялись востаннє.
Побажав Остап Назару скорого вертання.
Віддав йому свою торбу. Собі ще здобуде,
А Назарові-купцеві то в пригоді буде.
В хистких відблисках пожежі розійшлись дороги.
Остап скоро повернувся до куреня свого.
По дорозі по вельможних пробігся палатах,
Не з пустими щоб руками до своїх вертати.
А воно вже й розвиднілось, сонечко устало,
Хоча у диму пожарищ смутно виглядало.
Та і турки, що із мурів все те споглядали,
Мабуть, з баченого й лікті в відчаї кусали.
Козаки ж не поспішали. Всіх своїх діждали.
Хто не встиг, на того, звісно уже й не чекали.
Як жадоба задавила й десь ще щось шукає,
То нехай на товариство надії не має.
А, коли загинув, може, то й таке бувало.
Що ж, така вже, видно доля. Скоро відпливали
Без поспіху. Не боялись, що турок наскочить.
Хто ж з козацтвом войовничим зіткнутися схоче?!

4
А,тим часом ,у Стамбулі галас не стихає.
Народ зляканий гасає, владу проклинає,
Що не здатна захистити і столиці, навіть.
Що тюхтій замість султана ними нині править.
Ґвалт, нарешті той дістався султанських покоїв,
Де султан Мурад Четвертий почивав в спокої.
Як почув той ґвалт, прокинувсь, слуг узявся звати,
Про причини того ґвалту в столиці питати.
Як довідавсь, що козаки набіг учинили,
Велів кинути супроти всі наявні сили.
Кораблі усі зібрати, яничар, сипахів.
Та султану пояснили,трясучись від страху,
Що весь флот аж біля Криму татар усмиряє,
А в самій столиці війська достатньо немає.
Та султана не спинити, велів він збирати
Все, що можна, всі галери, всі човни зігнати,
Посадити на них людей якомога більше,
Хай наведуть круг Стамбула порядок і тишу.
Адміралу Халіль-паші, коли хоче жити,
Велів брати оте військо й козаків розбити.
В того ж війська лише жменька, як всіх посадити
На галери, то й на них всіх можна умістити.
Велів тоді на вулицях роззяв наловити
Та на весла на галерах силою всадити.
Тих галер всього лиш кілька та човнів багато.
Кількістю рішив козаків Халіль налякати.
Вивів отой «флот» у море. Козаки уздріли,
Так сміялись – довго потім животи боліли.
Повелів отаман «чайкам» у півколо стати
І Босфорську всю протоку флотом перейняти.
Та чекати, поки турки розпочнуть атаку.
А ті мнуться та до купи туляться із ляку.
Халіль-паша підганяє, бо ж хочеться жити.
Не прожене – на кілкові прийдеться сидіти.
Але бачить, що не буде, мабуть з того діла,
Ніяк турки у атаку іти не хотіли.
Вирішив тоді в атаку козаків зманити,
Коли вони стрій зламають – легше буде бити.
Послав човни для маневру на «чайки» козачі,
Може, кинуться в погоню голови гарячі.
Дарма тільки потрудились, мозолі натерли,
«Чайки» стоять, як стояли, вперед не поперли.
А вже сонце і на захід свій шлях повернуло.
Битви в морі з козаками досі ще не було.
Отаман би, може й рушив, розігнав ту зграю,
Але супротивний вітер весь час заважає.
Не підходить для маневру отака погода.
Козаки не поспішають, бо вони не горді.
Здобичі і так добули в поході багато.
А з того, пробачте, «флоту» чого будуть мати?
А Халіль-паша боїться, як битву програти,
То не буде кому тоді й Стамбул захищати.
Та й «відмазка» гарна буде, мовляв, його сили
До Стамбула тих гяурів клятих не пустили.
Так і день минув поволі, сутінки спустились,
Турки раптом розвернулись і в гавань пустились.
Козаки ще постояли, поки й сонце сіло,
Тоді «чайки» розвернули, підняли вітрила
Та й додому подалися, напрямки крізь море.
Шлях до Січі позначали їм яскраві зорі.
А Остап все озирався: що там з побратимом?
Чи повернуться із братом від осман живими?

5
Повернулись на Січ «чайки» з вдалого походу,
Не завадила в дорозі назад їм погода.
Не прийшлося із турецьким флотом десь зустрітись.
Тож пішли козаки перше Покрові вклонитись.
Далі здобич розділили: що собі забрали,
Що у січову скарбницю, як завше, віддали.
Здобичі було багато, було чим хвалитись.
Збіглися усі козаки, аби подивитись.
Кожному також кортіло у похід сходити.
Стали про те кошового всі гуртом просити.
А кошовий Грицько Чорний всміхається лише.
Підняв руку, між козаків наступила тиша:
- Хочете в похід по новій? Питання немає.
Та давайте іще «чайок» добрячих зладнаєм.
Поки турок не оговтавсь та нас не чекає,
Сходим в гості до султана. Скоро й виступаєм.
Заходилися козаки знов «чайки» ладнати,
Щоб удвічі більше війська у поході мати.
Заходились отамани людей підбирати
Та припаси до походу того готувати.
Остап, з братчиками разом, трудиться й радіє,
Бо з’явилася у нього, нарешті надія,
Що для його побратима все гарно складеться:
Він і брата відшукає, й додому верне̓ться.

6
Вже останній місяць літа, треба поспішати,
Бо ще трохи й почне море Чорне бушувати,
Тоді важко ним ходити – як буря зустріне,
То й весь флот у тому морі скаженім загине.
Спускаються Дніпром «чайки» . Сам отаман Чорний
Їх веде униз рікою. Козаки проворно
То на весла налягають, то ставлять вітрила.
І знов, наче розпускають «чайки» білі крила.
Попереду найбистріші із них виступають,
Козаченьки усе бачать, за всім наглядають,
Щоб не втрапити у пастку. Тож знали зарані,
Що вже флот чека турецький козацтво в лимані.
Галер більше двох десятків, сандалів до біса.
Як дізналися, прокляті та звідки взялися?
Ой, не просто козаченькам вирватися в море.
Таку силу флот козацький навряд чи й поборе?!
Та козакам не звикати й сильнішого бити.
Вирішили отамани турка одурити.
Розділили флот натроє. Перші подалися,
Нападати на турецькі сандали взялися.
Тих, хоч більше, та від страху тулились докупи
Та на постріли козацькі отвічали скупо.
Врешті, підійшли галери турецькі до бою.
Де тягатись козаченькам з силою такою?
Стали вони відступати, галери погнались,
Потопити усі «чайки», мабуть, сподівались.
Та й сандали осміліли, услід подалися.
Тут з Дніпра ще одні «чайки» козацькі взялися
Та на ті сандали впали, назад відігнали,
Котрі зразу потопили, на другі напали.
А галери то не бачать, женуть по лиману,
Не підозрюють у діях козацьких обману.
Та й догналися… Зманили їх всі на мілини.
Сіли вони і ні з місця. І тої ж хвилини
«Чайки» назад повернули та стали кружляти,
Щоби зняти ті галери з мілини не дати.
Турки, хоч і в пастці, наче, гармат вдосталь мають
Та гарматами отими «чайки» відганяють.
За тим часом загін третій у лиман подався,
На турецькі на сандали полювати взявся.
А що їх було до біса, то два дні ганяли,
Поки жодного сандала навкруги не стало.
Кого вони потопили, а хто встиг податись
У Очаків, щоб під мури в гавані сховатись.
Тоді уже козаченьки разом подалися
До галер і вже серйозно за них узялися.
В турок вже й запас скінчився і ядер, і зілля,
Тож легкою поробились для козаків ціллю.
Третій день минав. В лимані галери горіли.
А козаки повз Очаків у море поплили.

7
Далі подались не морем, під берегом плили,
Від Дунаю до Стамбула гостювать ходили.
Буюк-дере запалало, Зеніке здиміло,
Здегну також козаченьки взяли й не жаліли.
Дісталися до Стамбула. Султан налякався.
З переляку адміралів лаяти узявся,
Як вони то допустили, чому не спинили.
Ті стоять, із вуст ні пари, очі опустили.
Велів султан ланцюг давній, ще греками скутий,
Через гавань під Стамбулом знову натягнути,
Щоб козаки не прорвались, на стіни не вдерлись.
Усі турки від козаків у місті заперлись.
Козаки ж спалили Фарос, знов селам дісталось,
Потім стали у Босфорі, немов насміхались
З безпорадності султана. До турок кричали
З своїх «чайок», щоб вже скоро у гості чекали.
Грозилися арсеналу їхнього здобути.
Тоді й ланцюг не поможе, що гавань замкнута.
Весь Стамбул від страху трясся, на мури збирався,
Та на милість їх Аллаха лише й сподівався.
Поки стояв флот козацький у водах протоки,
Розіслав отаман «чайки» свої на всі боки
Пантрувати, чи де часом галери не пхають.
З ними битися козаки у планах не мають.
Кілька «чайок» подалися спокійним Босфором,
Поглядіти – не йде турок Мармуровим морем.
На одній Остап на веслах з другими кермує.
Пливе «чайка» над берегом, на південь прямує.
На березі пусті села, турки поховались,
Бо на захист падишаха вже й не сподівались.
Підійшли уже й до моря, не стріли нікого,
Вже зібрались повертати назад у дорогу,
Раптом випливла галера з азійського боку.
Одна. Турки козаченьків не бачили поки,
Бо їм сонце в очі світить та світ забиває.
Отаман козацькі «чайки» бігом розвертає
І летять аби галеру разом охопити
І не дати їх сховатись чи то відступити.
Поки турки розгляділись, вздріли небезпеку,
Уже «чайки» опинились зовсім недалеко.
Оточили ту галеру хутко та й подрались
На борти. Хоч кляті турки люто опирались
Та вже скоро ту галеру від турок звільнили,
Кого вбили, кого в водах протоки втопили.
Кинулися по галері здобичі шукати
Та заодно невільників на веслах звільняти.
Остап в трюм півтемний вскочив, де раби сиділи,
Почав їм замки збивати – то найперше діло.
Загалділи невільники, зовсім не чекали,
Щоб їх в центрі Туреччини козаки звільняли.
Залунали мови різні, бо ж їх тут багато,
Туркам із усього світу удалось зібрати:
І угорці, й італійці, болгари та ляхи,
Ще іспанці, були й ті, що молились Аллаху.
Козаки усіх звільняли, віру не питали,
Бо свободу більше всього в світі поважали.
Вже кількох Остап закінчив з кайданів звільняти,
Коли звідкись долітає крик знайомий: - Брате?!
Озирнувся в півтемряві і Назара бачить.
Не вдалася козакові його мрія, значить.
Втрапив в пазурі до турок. Кинувся до нього.
Обнялися. Назар тихо мовив: - Слава Богу!
Думав, вже й не повернуся до рідного краю…
А Остап уже із нього кайдани збиває.
- Не вдалося знайти брата? – Чому ж, удалося.
Сидить ось побіля мене. Вже сиве волосся,
Хоч молодший. Але доля добре познущалась,
Тож йому за вік короткий чимало дісталось…
Як невільників звільнили, галеру спалили
І до флоту козацького чимскоріш поплили.

8
Остап веслом управляє, але одним вухом
Про пригоди побратима в Туреччині слуха.
- Все складалось, наче гарно. Грошей мав в достатку,
Тож зумів візок для себе й товару дістати.
З тим товаром і подався по містах і селах,
Скрізь торгівлю дуже жваво там торгівці вели.
Я між ними затесався зі своїм товаром.
Спродуюся так, щоб тільки не віддати дарма.
Покупці до мене линуть, а я поміж того
Намагаюся дізнатись щось про брата свого.
В турків раби на довірі скуплятися ходять.
А чому ж не довіряти? Утікати годі…
Тож в одного і дізнався дещицю про брата
Та й поїхав із неволі його виручати.
Саме вчасно нагодився. За якусь провину
Велів турок батогами просмуружить спину.
Я до нього й підкотився, мовляв, раба хочу
Відкупити. Довго йому голову морочив,
Доки на ціні зійшлися. Викупив я брата
Та й став думати тоді вже, як назад вертати.
Та ж всього не передбачиш… Так вже воно сталось,
Що над нами з братом доля лише посміялась.
Коли ще в турецький одяг я перевдягався,
Якийсь турок недалеко у кущах ховався.
Як відплили ви, одразу він взявся кричати,
Що надумали козаки шпигуна заслати.
Мені б було до Синопи піти чи Трабзона,
Я ж подався в бік Стамбула, де уже загони
Шпигуна-мене шукали. Отам і попався
Разом з братом. Ага довго з тим не розбирався –
Чи шпигун чи ні. Куруші очі засліпляли.
Тож нас з братом на галеру у раби й продали.
Я уже й не сподівався, що назад вернуся.
Буду на Січі, Покрові гарно уклонюся.

9
Три дні козаки стояли на виду Стамбула.
Турки, видно, що страшенно налякані були
І не знали, що чекати від козацтва далі.
Спорядили дві галери, з ними ще послали
Човнів з двадцять, за «чайками» аби слідкувати
Та зненацька налетіти на місто не дати.
Козаки ще постояли, турок подражнили,
На третій день розвернулись, підняли вітрила
Та й на північ подалися, до Січі, додому.
Вітрам ще допомагали, гребли без утоми.
Везли здобичі з походу отого багато.
Радий Назар повертався додому із братом.
І Остап радів за нього та й все товариство,
Коли чуло ту пригоду, то раділо, звісно…
На тім можна історію нашу й закінчити.
Кінчалася пора вдала, вже на сконі літо.
Восени ходити морем – то даремна справа.
Може лихом закінчитись отака виправа.
Все ж, козацтву закортіло чи, може, татари
Ублагали ще наддати султанові жару.
Бо ж Диван турецький дуже тоді налякався,
Повелів паші Реджебу аби повертався,
Кидав Крим та захищати плив мерщій султана.
Як не викона, то скоро безголовим стане.
А без турків хану легше з ворогами битись,
Отож, просять із походом новим не баритись.
Козаки тримають слово. Знову флот зібрали.
Незабаром під Очаків на лимані стали.
А вже ж осінь. Чорне море хвилі піднімає.
Шансу жодного пробитись у «чайок» немає.
Стали вони під Очаків, погоди чекають.
Колись же вітри скажені утомитись мають.
Цілий місяць простояли, харчі вже кінчались.
Отож вони розвернулись та й назад подались.
Так у тому році більше в море й не ходили.
Але галасу добряче в турок наробили.

1
Полуденна спека поволі на спад вже пішла,
Камінна дорога не так припіка босі ноги.
Затихли Афіни, сховалися в кокона сво́го
І тиша поволі над гамірним містом лягла.
У темному небі яскраво засяяли зорі,
Знайомі сузір’я, хоч трохи, немов не такі.
Як бачити звик він…І спогади раптом гіркі
Стрясли йому душу, мов хвилі скажені у морі.
Колись він був вільний в далеких безмежних степах,
А нині – лиш раб, що господарю має коритись.
І з того становища нікуди зовсім і дітись.
Від того у нього іноді аж кров закипа.
Хоч гірко було, але він оцю пору любив.
Бо ж вдень у Афінах і гамірно, й дуже спекотно.
А в нього із ранку й до вечора повно роботи,
Щоб він свій окраєць і кухоль води заробив.
В задусі і гаморі так день за днем і минає.
Тісними провулками люди постійно снують.,
Лишитись з собою самому й на мить не дають…
І, лише коли темна ніч, врешті решт наступає
І тиша спадає на місто, і небо в зірках,
Він може забутись, що то чужина навкруги,
Бо ж небо таке (хоч здається, неначе другим),
Як в рідних, полишених з долі гіркої краях.
Отак би стояв і у небо на зорі глядів,
Неначе в степу. Та знаходив знайомі сузір’я.
Він кожної ночі додому вернутися мріяв,
Тож, бачачи зорі у небі, страшенно радів.
Хоч вже глупа ніч, а він ще до господи верта.
Іще не лягав, бо господар в Керамік відправив,
У нього з горщечником раптом з’явилися справи.
А раб має йти, його згоди ніхто не пита.
Цурпелить тепер якийсь посуд на власнім горбу,
Бо, бачте, на ранок господар на гостей чекає,
Тож посудом новим якраз похвалитися має.
З його забаганок півночі плестися рабу,
Поки із Кераміка до Діомії дійде,
То вже буде й ранок. Ставати йому до роботи.
Якби ж то не зорі…За ними й забулись турботи.
І зоряний шлях, мов у край його рідний веде…
У темнім провулку майнули ледь видимі тіні,
Почувсь тихий окрик, мов рота комусь хто закрив.
Удари глухі…бурмотіння…Він заціпенів,
Вдивляючись в темінь. Хоч знав добре, що не повинен
Втручатися…Все ж, як побачив, що четверо б’ють
Одного, зваливши на землю отого небогу,
Щось, наче раптово в душі загорілося в нього.
Прокинулась дика, до цього незвідана лють.
Він лантух полишив і кинувся в бійку без страху,
Згадалося все, що ще батько в дитинстві учив.
Один, наче лантух, зненацька в повітря злетів,
Другий за живіт ухопився, бо з усього маху
Отримав удар. Третій кинувся було, проте
За руку вхопився, аж заголосивши від болю.
Четвертий же мовчки рвонув кудись в темряву з бою,
Лиш тупіт віддалений міг розказати про те.
Поки озирався він, ті троє також пропали .
Лишився один, той, на кого напали вони.
Раб слухати став, чи живий він, схилившись над ним.
Той поворухнувся і чутися дихання стало.
Що далі робити? Не кидати ж бідного так?!
Піднятись поміг, щоб той міг опиратись на стіну..
По одягу видно – доволі багата людина.
І раптом почув: - А ти, хлопче, сміливий, однак.
Як звати тебе? Звідки тут серед ночі узявся?
Помовчавши трохи, все ж згодився відповісти:
- Я – Скіф. Раб Антипа. Додому мав посуд нести,
Про що мій господар з Андроніком був домовлявся.
Отож і несу…Тобто, ніс… - Скіф – твоє то ім’я?
- Ім’я? Ні, ім’я я вже ледве то і пам’ятаю.
Я – сколот, що греки нас скіфами ще називають.
Тож, ставши рабом, Скіфом став прозиватися я.
- А справжнє ім’я? Як батьки тебе ще називали?
- Скір з роду Арсака! – навіть, гордість відчулася в тім.
- А де твій господар? Де саме знаходиться дім?
- В Діомії. Там дім господаря добре всі знали.
Тут тупіт почувся та скіфська долинула річ.
Наблизилась група. По-грецьки здалека спитали:
- Хто ви є такі? Чи у темряві тут заблукали?
Озвався побитий: - Не винна у тім зовсім ніч!
На мене напали, а цей допоміг захистити.
Я звусь Фемістокл. А ви, певно що наглядачі?
- Так, пане, почули, що голосно тут хтось кричить.
А хто вас напав? – Сам хотів би я те зрозуміти!
Чи зможете ви аж до Пнікса мене довести,
Бо важко самому. Добряче-таки молотили.
Спасибі богам, які вчасно мене захистили.
Рабові кивнув і кивком тим, немов відпустив.
Як в темряві зникли, пропали неясні їх тіні,
Скір лантух підняв і в ту ж мить з гіркотою відчув,
Що посуд у ньому на друзки потовчений був.
«Що ж, зовсім невдало мій день починається нині!»-
Подумав, лантух той на плечі собі знов завдав
Й додому побрів… Звісно, що не до рідного дому.
Вертатись туди аж ніяк не хотілося йо́му,
Але варіантів вчинить по другому не мав.

2
На ранок Антип на раба був страшенно озлився,
Як тільки дізнався, що посуду більше нема.
В руках черепки від розтрощених мисок тримав
І поглядом звірським на бідного Скіфа дивився.
Той вже розумів, що пощади не буде йому,
Тож мовчки стояв – виправдання б нічого не дали
Й здавалось, нічого в житті його не хвилювало,
Що злило ще більше Антипа. Напевно, тому
Велів прив’язати раба до стовпа непокори.
Велів привести всіх рабів, щоби бачили все,
Що їм непокора й недбалість самим принесе.
І злякані ті тупцювали під стінами скоро.
Прийшов наглядач, кілька дрюків добрячих приніс,
Якими Антип повелів раба добре провчити.
Скіф мовчки стояв, мусив стійко все перетерпіти,
Лише бурмотів щось по-сколотськи тихо під ніс.
Його прив’язали обличчям до того стовпа,
Тож він і не бачив нічого, що там відбувалось.
Як саме йому покарання оте готувалось.
Тож від невідомості духом добряче упав.
Спиною відчув, як наблизивсь впритул наглядач,
Як дрюком махнув, мабуть, вправність свою перевірив.
Від того у Скіфа сипнуло морозом по шкірі.
І, зціпивши зуби, подумав: «Лишень не заплач!»
Щось раптом змінилось, почулись якісь голоси.
Дослухавсь, аж чує – Антипа хтось вголос питає:
- Ти, справді, Антип? – Так. Що треба? – той відповідає.
- Купити раба в тебе хочу. – Того не проси.
У мене немає ні о́дного зайвих рабів.
- Я хочу отого. – Отого? – здивований голос.
- Так, саме отого. – Його не продам я ніколи.
Хоча…Триста драхм, як за нього би ти заплатив,
То я би подумав… - Хай триста….Тоді, по руках?
Знов хитро Антип: - Зачекай, я його покараю.
- Покараний раб ціни тої, звичайно ж не має.
За триста візьму, а, як ні… - Зачекай, зачекай?! –
Знов хитро Антип, - Хто ж поверне ті драхми мені
Якими учора в розбитий я посуд уклався?
- Ще двадцять додам, щоб на більше і не сподівався.
- Ну, добре…- почулись у голосі нотки сумні
В Антипа. Відчув, що у чомусь то він прогадав.
Та в чому – не знав, тож, на себе, здавалося, злився.
Раба відв’язали, він хутко навкруг роздивився.
Той самий спасенний побіля Антипа стояв.

3
Коли всі процедури уже залишились позаду.
І отримав Антип свої гроші, і купчу віддав,
То нового раба Фемістокл тоді свого забрав.
А Антип, видавалося тому був зовсім не радий.
Бо боявся, мабуть, що ще вищу ціну не назвав,
Тому так підозріло услід Фемістоклу дивився:
«Ну, навіщо йому отой саме мій раб знадобився?
Чому саме за нього мені гарні гроші віддав?»
Але вже Фемістокла ті роздуми не зачіпали.
Бо, забравши раба, він до Пнікса, додому повів.
Всю дорогу мовчав, не промовив і пари він слів.
Лиш кивав у отвіт, коли зу́стрічні його вітали.
Уже потім, коли умостився він вдома в тіні,
То рабові велів про життя своє розповідати.
- Перше, ще раз скажи, звідки ти? Як тебе було звати?
Про далекі краї захотілось почути мені.
Той не став запиратись, відчувши подяку до нього,
Що тих дрюків важких не прийдеться тепер скуштувать.
- Скір із роду Арсака, казав я тобі, мене звать,
Щоб в Афіни потрапить, пройшов я далеку дорогу.
Батько мій був Асар, у роду нашім перша людина,
Бо ж очолював рід, був вождем чи царем, то вже як.
Рід наш росами звавсь, поміж сколотів знаний, однак,
Зовсім мало. Жили у степах крізь які тихо плине
Танаїс чи то Дон . На привільних його берегах
Я малим виростав. Був у батька тоді другим сином.
Старший брат звався Орік, в нас ма́тері різні були.
Матері наші батька ніяк поділить не могли
І гострили ножа, щоб встромити суперниці в спину.
Я малим того всього ніяк зрозуміти не міг,
І не думав про те, хто по батькові рід наш очолить.
Орік старшим же був, йому б швидше всміхнулася доля,
Але батько чомусь перед воями був наполіг,
Що я буду вождем…Тож під заздрісні погляди брата,
Я учився всьому, що вождеві і слід було знать.
Мати ж Оріка сіті проти мене взялася сплітать,
Через вірних людей в вуха батькові злеє шептати.
Проте, батько на те не звертав, видавалось, уваги.
Тоді взя́лась вона по-другому ту справу вершить,
Удалося їй, врешті кілька наших людей підкупить
На підступні діла, де зовсім не потрібна відвага.
Коли батько і вої у степ полювать подались,
Вони вдерлись вночі у шатро і мене пов’язали.
Видно, мали наказ, отож кров мою не проливали,
Сіли всі на коней та й до моря скоріш понеслись.
Видно, що все зарані уже підготовлено бу́ло.
Там пірати чекали, що в горах у Таврських жили.
Вони на своє судно мене чимскоріш затягли,
Ще й отримали гроші. Тож судно своє розвернули,
Подались в Фанагорію, де мене і продали,
Якимсь грецьким купцям, що вертали з товаром в Афіни.
Так я тут й опинивсь, полишивши свою батьківщину.
Тільки боги, напевно, таке б учинити могли?!
Скір замовк, Фемістокл, мабуть думав, що далі чинити,
Бо мовчав теж. А потім запитливо так поглядів:
- А скажи мені, Скіре, чого би ти більше хотів,
Тут в Афінах, можливо, у стражниках скіфських служити?
Ми наймаємо їх, бо ж із вільних ніхто громадян
Прав не має, аби на теж вільного руку підняти.
За те запросто суд може будь-кого з нас покарати,
І не буде дивитись, який його нинішній стан.
А от скіфи чужі, їм провчити якогось злодюгу
Чи п’яницю ніщо за законами не заважа.
Тож в ті наглядачі ти вступити якби забажав,
Я б у тім допоміг… Скір промовчав, чекаючи друге.
- Є другий варіант… Повернутись у рідні краї.
Правда, шлях нелегкий, бо далека страшенно дорога
До того Танаїсу…Я питаюся рішення твого…
- Я б скоріше обрав повернутися в землі свої…
- Що ж, ти вибір зробив, на який саме я й сподівався.
Завтра підеш в Пірей, там знаходиться мій корабель,
Він іде в Фанагорію, тож і доставить тебе.
А вже до Танаїсу ти звідти і сам би дістався.

4
«Піфей» біля пірсу в Піреї Скір швидко знайшов,
Той вже був готовий у будь-яку мить відпливати.
Бо ж місця в порту в ті часи було ще не багато,
Тіснилися судна. Один корабель відійшов
І тут же другий його місце на пірсі займав,
Товар розвантажити, інший із порту забрати.
Тут можна було з усіх полісів судна стрічати,
А часто було фінікійський купець запливав.
З Єгипту пливли, із заморських колоній далеких.
Тут чулося мов всяких різних з незнаних країв.
Із ранку до ночі на мовах тих порт гомонів
І якось купцям удавалось домовитись легко.
Усе роздивитись у Скіра часу не було,
Бо вже фінікієць до них притискав своїм боком.
«Піфей» відійшов, лиш вправляючись веслами, поки
Вже судно в саму Саламінську протоку зайшло.
Лишаючи справа гористий отой Саламін,
Пройшли понад Аттіку, наче прощалися з нею.
А вже, коли вийшли на вільні простори Егея,
Вітрило підняли, щоб вітер зловити і він
Погнав їх вперед. Скір у далеч вдивлявся, стояв,
Неначе хотів батьківщину далеку побачить.
І бризки летіли в лице. Він, здавалося, плаче,
Бо ж знав, який шлях небезпечний, далекий чекав.
В Егейському морі розкидано скрізь островів,
Неначе боги розсипали по ньому каміння.
Отож, мореплавцям не треба багато уміння
Знаходити шлях. Вранці острова тільки відплив,
Надвечір вже новий тебе попереду стріча.
Отож, заблукати у тому ніяк не можливо.
А для мореплавця знаходити шлях – то важливо,
Коли навкруги лиш вода й тільки чайки кричать.
Тож, морем плисти тим було, видавалось, безпечно.
Та ті ж острови небезпеки таїли другі.
Для тих мореплавців найгірших з усіх ворогів,
Що звались пірати. А їх розвелось, безперечно
На тих островах, мов на звалищах різних щурів.
Пливеш і не знаєш, що там попереду чекає.
А ще ж і купець часом тим же самим промишляє.
Хто взнає, від кого нещасний був смерть свою стрів.
Товар заберуть, а команду рабами обернуть.
У землі чужі відвезуть і вже там продадуть.
Отож, насторожі весь час капітан має буть.
Бо в море пішов та, хто зна, чи назад він поверне.
А море спокійне. Буває, то Нот, то Зефір
Вітрило напне і жене корабель усе далі.
Поки для Борея, на щастя, часи не настали,
Бо ж, як налетить, розшматує вітрило, як звір.
Минав день за днем, острови по одному минали.
Вже Лесбос видніє, здіймається ген вдалині.
А суден не видно, здавалося, в морі одні
І це капітана все більше і більш турбувало.

Не встигли вони того Лесбоса трохи дістатись,
Як з-за острівця, що зовсім недалеко лежав
Корабе́ль появився, а за ним ще один випливав,
Аби напереріз чимскоріше «Піфею» помчатись.
Ледь помітивши ті недалекі зовсім кораблі,
Капітан повелів всім за весла хапатися скоро,
Сподівався повз ті кораблі він проскочити морем
І на Лесбос помчатись, спасенної тої землі.
З неба сонце пала, надима вітер злегка вітрило,
Веслярі всі в поту, але не полишають зусиль.
Мчить по хвилях «Піфей», видається близькою вже ціль.
Та пірати прокляті, геть усе врахувати зуміли:
Й силу вітру, і час, коли саме погоню почать.
Тож упевнено йшли і від Лесбосу їх відсікали.
І, коли капітану зрозуміло усе добре стало,
Велів весла кидати і зброю до рук усім брать.
Скір при зброї не був, тож вхопив здоровенного дрюка,
Що лежав під ногами. Пірати впритул підійшли
І кидати мотузки з гачками мерщій почали,
Щоб «прип’яти» «Піфея». Для них то знайома наука.
В одну мить із двох бо́ків «Піфея» зуміли «прип’ять»
І гуртом повалили із криками на мореплавців.
Ті, хто чим, узялись відчайдушно від них відбиваться,
Адже знали, що їм від піратів добра не чекать.
Скір тим дрюком махав, від піратських ножів відбивався.
Не один вже із них закривавлений в ноги упав.
Але натиск піратський кожну мить все сильніший ставав,
Хтось вже вбитий лежав, хтось оглушений долі валявся.
Вже спасіння нема, а рабом стати знову – над силу.
Скір не думав багато, дрюк у пики піратські метнув,
Став на борт і у хвилі Егейського моря пірнув.
І зімкнулась вода, від піратів ховаючи тіло.
Він згадав Танаїс, де з малого вони пропадали,
Почувався в воді він відтоді, немов на землі.
Плив і плив під водою, подалі відплисти волів,
Хоч, здавалося, груди йому уже геть розривало.
Як вже сил не було, на поверхню піднявсь, озирнувся.
Не багато проплив, довелося пірнуть йому знов.
Та піратам було не до нього – збирали улов.
Тож, надія була, щоб до Лесбосу вплав він добувся.

5
Чи прихильність богів, чи уміння, що теж не останнє
Та до острова все ж удалось йому вплав досягти.
Відлежавсь на піску, щоб до тями хоч трохи прийти
Та й побрів бережком в сподіванні, що скоро постане
Перед ним якесь місто чи то хоч маленьке село,
Де дізнатися можна про те, як до порту дістатись.
Він все ще сподівавсь, що зуміє на судно найнятись,
Яке б в Таврику, може, чи в напрямі тому пливло.
Не за день, не за два він дістався таки Мітілени,
Що на східному боці на острові Лесбос лежить.
Хоч втомився він дуже, чекати не став, навіть мить,
В порт подався, бо ж там якесь судно знайдеться, напевно.
Порт зустрів його криком і юрмами пітних людей,
Що навкруг метушились, вантажили судна товаром,
Чи тягли його з суден. Пробивсь крізь юрму незабаром,
Видивлятись став судно, що звідси на північ іде.
Став питати людей. Його грецька не всім зрозуміла,
Бо ж зібралися тут кораблі геть зі світу всього.
Як між них віднайти корабля йому саме того
Та не втрапить в халепу, щоб знову рабом не зробили.
Врешті, судно одне напитати зумів між людей.
Гордій був капітан, його судно «Арго» прозивалось,
Часто плавало в Понт, аж до Таврики там діставалось.
Залишалось дізнатись, чи місце на судні знайде.
Та, не маючи драхм, як до Гордія міг підступитись?
Саме судно якраз завантаженим майже застав,
В моряка на борту капітана покликать спитав.
Той небавом з’явивсь і на Скіра став пильно дивитись.
Чого хочеш, мовляв…Скір, як зміг, йому все розказав.
Про Афіни й піратів, які на «Піфея» напали.
Що на весла готовий усістись, аби лишень взяли…
І, на диво, його капітан, ледь подумавши, взяв.

6
Завантажене вщерть, полишило «Арго» Мітілену
І, піднявши вітрило, взя́ло напрям на північ, у Понт.
Скір робив, що веліли, позираючи часом за борт,
Бачив піняві хвилі, вдалині узбережжя зелене.
Запитав одного, що сидів із ним поряд на лаві
Та разом веслував : - Що за берег? Як зветься той край?
А той був говіркий, все, що знав, говорити давай,
Він на цьому «Арго» кілька літ з капітаном вже плава.
- То усе Еоліда. Там елліни також живуть,
Збудували міста, обробляють всі землі навколо.
Звісно, ти в цих краях ще не був, чоловіче, ніколи,
А мені за ці роки де лишень не доводилось буть…
Я, до речі, Клеон, з Херсонесу в Тавриді. А ти?
- Скір із роду Арсака… - Ти скіф? – А як ти здогадався?
У Тавриді частенько зі скіфами я зустрічався.
Яким вітром Єол зміг тебе аж сюди занести?
- То історія довга. Ти, краще мені розкажи
Про ті землі, що ми на «Арго» будемо пропливати.
- О, мене про таке не потрібно зовсім і прохати.
Тож, оце Еоліда. На південь від неї лежить
Іонія – також її елліни всю заселили.
Ми туди не підем, бо ж по шля́ху Ясона пливем.
- Хто такий той Ясон? Бо ж для мене ім’я це нове.
- Я колись розповім. Острів Лесбос, звідкіль ми відплили –
То також Еоліда. Коли ми її проминем,
То дістанемсь в Троаду. Про Трою ти чув, безперечно?
Скір на те головою лише похитав заперечно.
- Й про Гомера не чув? Що ж, тримайсь тоді ближче мене.
Розкажу й покажу про історію мого народу.
Про людей і богів, про геройство і підлість. Часу
У нас буде багато, поки вітри вперед нас несуть.
Будем разом триматись та, може й подружимось?! – Згода!

7
Мис Лектон обігнувши, пройшовши повз острів Тенедос,
Увійшли в Геллеспонт, між похилих що плив берегів.
Вже багато чого на той час був Клеон розповів.
Тож, почувши слова: - Подивись, он Скамандр попереду!
Скір одразу згадав, що якраз на отих берегах
Бились Гектор з Ахіллом у часи, як ще Троя стояла.
Хоча річка сама Скіра виглядом розчарувала.
Бо на пам’ять йому прийшла зразу, звичайно, друга –
Той його Танаїс…Що Скамандр супроти отого?
Можна перебрести. Горобцеві хіба до колін.
Хоча еллінам, звісно, повноводним міг видатись він,
Проти їхніх струмків. Та Клеону не мовив нічого.
Геллеспонтом пройшовши, у Абідос азійський зайшли,
Щоби судно своє іще раз у порту оглядіти.
Гордій дав морякам день, по місту аби походити.
Не усі, правда тим скористатись належно змогли.
Скіра він залишив з кількома теж, мабуть, новичками.
Судно щоб стерегли від усяких чужих зазіхань.
Адже портом крутилось різних злодіїв, наче та хлань,
Що готові щомиті розжитись чужими речами.
Скір на лавці сидів під палаючим сонцем пів дня
Та навкруг поглядав, чи де злодій, бува, не крадеться.
Коли бачить, Клеон, як наві́жений, з міста несеться.
Скір схопився із лави, запитливо очі підняв.
Той, захеканий весь, залетів: - Ти вже чув про новини?
- Що таке? Ні, не чув? Говори, що ти знаєш, хутчій!
- Небезпека страшна… Перс грозить батьківщині твоїй!
Дарій військо збира, щоб твою захопити країну!
- Звідки взяв? – Та ж про те кілька днів уже місто гуде.
Войовничий народ. Вже півсвіту собі підкорили.
А їм мало усе. Отож, Дарій збирає всі сили
І, сказав, що помститись за злочини скіфам іде.
Перси кажуть, мовляв, що на Мідію скіфи напали
І багато крові́ жертв невинних тоді пролили.
Хоч уже сотня років, а, може і більше пройшли,
Але перси, коли оту Мідію все ж звоювали,
То згадали ті кривди і помсту готують тепер…
- А чи правда то все? – Люди да́рма би не говорили.
Та і персів все більше у Сардах. Збирається сила.
Не здивуюсь, як перс би на Скіфію й, справді, попер.
- Попередити б слід землі сколотів про ту загрозу…
Хоча, може то перс лише дим в очі грекам пуска,
А сам сили збирає, належного часу чека
Та ударить зненацька, поки витиратимуть сльози,
На міста Іонійські та на Еоліду впаде.
Для відводу очей, може всі оті перські розмови?
- Хто зна те? Хто ж повірить надійності перського слова?
Але ж, може і, справді, те військо на Скіфію йде?
- Коли так, я повинен до Скіфії швидше дістатись,
Щоб царів попередить, аби встигнули сили зібрать.
- Що ж, поки іще перси надумають звідси рушать,
Ми уже в Фанагорії будем, мабуть, торгуватись.
- То, як воля богів… - Сподіваюсь, поможуть вони.
І Еол свої вітри на прив’язі буде тримати,
Лише Нот і Зефір буде нам на путі випускати,
То досягнемо скоро далекої ще сторони.

8
Вже за декілька днів Пропонтида лишилась позаду
І у Боспор Фракійський пригнав їхнє судно Зефір.
Ще надія жила у душі Скіра аж до цих пір,
Що чутки ото все про похід персів, просто неправда.
Та, коли перед ними Візантій над морем постав,
Раптом крикнув Клеон Скіру: - Он, чоловіче, дивися!
А навпроти Візантія, наче мурашник клубився,
Стільки люду іще і в Афінах Скір не зустрічав.
Всюди купи колод, а їх звідкись все більше підвозять.
І по одягу видно – не греки, бо ж одіж друга.
Скір огледівсь: в протоці загроза на них не чига?
- А чи перси, бува нас тут не перехоплять в дорозі?
Та Клеон засміявся: - Уваги на них не звертай.
Перси – не моряки. З ними в морі зустрітися годі.
Фінікійців вони кличуть в поміч завжди при нагоді.
Мали б флот, то, напевно скорили давно би цей край.
- А ті, може десь тут? – Гордій знав би про те безперечно.
Та, були б кораблі, нащо їм було б зводити міст?
Тож для нього й колоди перс на березі тому навіз.
Скіра ж сором узяв, що не зміг пояснити ті речі.
Тож, протоку вони до кінця пройшли без перешкод.
Вже на виході в Понт почав Скіру Клеон знов казати:
- Глянь, он скелі дві. Бачиш? Ми здавна їх звем Сімплегади,
Що колись кораблям не давали пробитися в Понт.
Ледь який корабель поміж скель отих двох опинявся,
Вони сходились вмить і чавили нещасних усіх.
Лише, коли Ясон поміж скель тих проскочити зміг.
Вони намертво стали і більше ніхто не боявся
Поміж ними пройти. – Далі ми через море підем?
- Ні, Зефір пожене нас на схід понад Фрігію, далі
Мідію проминем , потім землі, що й назви не мали,
А вже далі Колхіда багата на золото жде.
Звідти вивіз Ясон свого часу руно золоте
Та живий і здоровий в Елладу назад повернувся.-
В його голосі раптом легкий якийсь смуток відчувся,
Наче він жалкував, що не перший рішився на те.
- Там уже, коли Нот укладе сили в наше вітрило,
Ми дійдем Фанагорії – наша кінцева мета.
А, як ввійдемо в порт, розвантажимось, тоді вже там
Можеш далі рушати на північ, як матимеш сили.
Через землі меотів тобі доведеться пройти,
Щоб дістатись того, малознаного нам Танаїсу.
Я тобі поможу у дорогу зібратися, звісно…
Але, перше за все, Фанагорії треба дійти.

9
Шлях їх був не важкий, боги їм дарували удачу
І скоро з «Арго» було видно уже острови,
В яких Фанагор із Теосу «гніздо собі звив»,
Як тільки загрозу від перського Кіра побачив.
На острові дикім, найкращім між всіх островів,
Для того, щоб жити і плавати звідси по морю,
Звели втікачі цю саму́ Фанагорію скоро.
Тож, саме до острова того «Арго» і приплив.
Хоч місто не мало історії довгої, з часом,
Торгівля із сіндами гарний прибуток дала.
Отож, Фанагорія швидко росла і росла,
Щоб скоро й на сушу, на берег меотський дістатись.
В порту не багато ще грецьких було кораблів,
Тож місце знайшлося «Арго», до причалу щоб стати.
Півдня довелося вантаж свій на берег тягати.
Бо Гордій відмовивсь узяти портових рабів.
Поки моряки важкі амфори зносили, Гордій
Уже домовлявся з купцем, щоб зерна закупить.
В Елладі за те можна грошики гарні злупить.
Й домовився швидко, бо ж часу втрачать було шкода.
Зерно те тягати, щоправда, відмовився Скір,
Сказав, що наймався товар в Фанагорію везти.
Роботу зробив свою, наче, усе честь по честі,
Тож Гордій повинен теж виконать їх договір.
Той скрипнув зубами та драхми все ж викласти мусив.
Не так і багато у нього Скір їх заробив.
Але, головне, що до Скіфії майже доплив.
Подумав, що «звідси якось я уже доберуся!»
Забравши пожитки, з Клеоном прощатися став.
А той раптом зблід: - Ти мене тут одного кидаєш? –
Тоді розвернувся: - Посидь тут, мене зачекаєш! –
Й до Гордія швидко про щось говорити помчав.
А скоро вернувся: - Ну, що ж, я з тобою, юначе!
- А, як же «Арго»? Ти ж проплавав на нім скільки літ?
- Чи ж клином зійшовся на тому «Арго» білий світ?!
Я хочу, мій друже, ще нового світу побачить.

10
Уже декілька днів йдуть меотськими землями двоє.
В Фанагорії їм у дорогу скупитись вдалось.
Правда, драхми свої в місті витратить всі довелось,
Зате трохи харчів мали та ще таку-сяку зброю.
На мечі їхніх грошей не стачило – мали ножі.
Скір ще лука придбав і до нього зі стрілами тула.
Клеон списа купив, зброя та йому ві́дома бу́ла.
Тож тепер простували по землях чужих до межі,
Де меотська земля переходила в сколотські землі,
Там, де тік Танаїс. Спершу над Меотидою йшли.
Скір бо знав, що отак у степах заблукать не могли.
Та, коли попереду з’явились меотські оселі,
То звернули у степ, все на північ тримаючи шлях.
Вдень по сонцю ішли, а вночі визначались по зорях.
Уже їхні харчі з Фанагорії скінчились скоро,
Але ж в Скіра був лук – гарна зброя у вмілих руках.
Десь вже скоро, мабуть мали вийти до вод Танаїсу,
Коли раптом з кущів, що над яром густенько росли,
Вийшли люди при зброї, у кільце перехожих взяли.
Хоч їх більше було, Скір спокійно на них подивився.
- Хто такі? – запитав його, мабуть найстарший із них,-
Де тримаєте шлях? На меотів, здається, не схожі?!
Скір на те відповів: - Ми всього лиш прості подорожні.
А хто ви? Чи не роси? Що робите в землях чужих?
Переглянулись ті. – Чому думаєш ти, що ми роси?
- Та ж по одягу бачу і мова вас теж видає.
Старший знітився трохи: - Насправді, то так воно й є.
Але ви хто такі? – в ньому сумнів в душі ще боровся.
Скір приглянувсь до нього, всміхнувся і раптом спитав:
- Як, Арготе, живеш? Як ідуть у сім’ї твоїй справи?
Чи ще батько живий? Чи вже Лід у богів в небесах?
Здивування ураз промайнуло в Аргота в очах:
- Звідки знаєш мене? Як узнав ім’я батькове славне?
- Щось ти друга дитинства, юначе і зовсім забув.
- Друг дитинства? – Аргот до обличчя тому придивився
І, неначе закляк. – Скір? Ти звідки, мій друже, з’явився?
Де, скажи пропадав скільки років, в яких краях був?

11
Всі спустилися в яр, де струмок жвавий весело вився.
Там багаття ще тліло і дух смаженини стояв.
Всілись роси в кружок, кожен, звісно, почути бажав
Звідки то син вождя, що загиблим вважали, з’явився.
Подих затамувавши, його розповідь слухали всі
І свої відчуття від почутого теж не таїли,
Бо ж недарма отут, в чужині, як вигнанці сиділи.
Дух єднання й свободи незримо над ними висів.
Коли Скір закінчив свою розповідь, то став питати:
- Що у нашім роду? Чому ви всі отут сидите?
Чому за Танаїс у родинні степи не йдете?
Тож, узявся Аргот про усе то йому розказати:
- Все змінилось тепер у прадавньому роді Арсака.
Не на краще змінилось. Відтоді, як ти десь пропав,
Батько твій всі степи навколишні з людьми обшукав,
Але, навіть, сліди не знайшлися твої, Скір, ніякі.
Почорнів батько весь від того невимовного горя,
Хоч…ходили чутки, що від того Асар почорнів,
Що із чари Шпако непомітно отруту він пив,
Тож, від тої отрути і дні закінчив свої скоро.
Твоя мачуха, Скіре, проклала для Оріка путь,
Бо ж хотіла, щоб він був вождем у Арсаковім роді.
Звідти й біди прийшли, адже Орік до влади не годен.
Всім вона заправляла. Та й досі ще править, мабуть.
Хто незгоден з тим був, тих Шпако виїдала із роду.
Довелося втікати, ховатися в землях чужих…
- А в навколишніх землях, не знаєш, багато таких?
- Та, я думаю, можна зібрати із сотню народу…
- Що ж, із того й почнем. Ти, Арготе відправ своїх хлопців.
Нехай росів скликають…Додому вертатися слід.
Ніхто проти не мовив…Справжній вождь повернувся у рід,
Тож Фортуна тепер має бути на їхньому боці.

12
Невеликий загін їхав степом у бік Танаїсу.
Скір на сірім коні попереду, Аргот поряд з ним.
Клеон теж на коні, невдоволений, правда, що тим,
Бо ж то не корабель. На коні він іще не навчився.
Ноги понатирав із незвички й тримався позаду.
Попереду в степу виглядає сторожа шляхи,
Бо ж зустріти тут можна, безперечно, сарматів лихих,
Нападуть з підтишка і не будеш зовсім тому радий.
Тож, сторожа пантрує. Трава під копита ляга.
Жайвір пісню у небі десь, невидимий оку, співає.
І легкий вітерець з Меотиди ледь-ледь повіває.
Десь чека Танаїс на зелених своїх берегах.
Тиша й спокій навкруг і ніщо не віщує тривоги.
Світ здається чудовим, надихає на гарні діла.
І, здається, немає місця в світі оцьому для зла.
Але ж долю вершать не одні лиш його добрі боги…
Свист тривожний злетів від сторожі, що десь попереду.
Далі клекіт орла… - Невеликий сарматський загін,-
«Прочитав» його Скір. Ще науку ту батькову він
Не забув. І рукою, зупинитись своїх попередив.
Примчав сторож один: - Їде там із десяток сармат.
Когось вкрали, мабуть, до коня мотузками зв’язали.
- Вас не бачили? – Ні. – Що ж, то добре, щоб нас не чекали.
Ти, Арготе, бери майже всіх і вертайте назад.
Он отам у ярку зачаїться й сарматів чекайте.
Як під’їдуть, тоді вилітайте й женіть їх на нас.
Я десяток візьму, схоронюсь в тім байраку якраз.
Ви женіть у той бік, а вже ми будемо їх стрічати…
Ледь помітивши росів, сармати зірвалися в гін.
Коні в них витривалі, не надто ще втомлені поки.
Полетіли вони, озирались лишень на всі боки.
А за ними услід росів кінний помчався загін.
Мчать по степу сармати, роси вже й відставати почали.
Оминути байрак і вже, спробуй, у полі злови.
Раптом з боку байраку вовк самотній бродячий завив,
Звідти вдарили стріли і кілька сарматів упали.
Хто лишився живий, намагались звернути убік,
Але стріли нові і отих своїм жалом дістали.
Роси кинулись вмить, чужих коней ловити почали.
То вони добре вміли, тож жоден від них не утік.
Скір велів у сармат усю зброю, що знайдуть, забрати.
Сам під’їхав поглянуть, що ж за здобич сармати везли.
Якраз « здобич» ту хлопці із коня обережно зняли,
Розв’язали, на ноги помогли обережненько стати.
Глянув Скір й обімлів – ще красуні такої не бачив.
- Хто ти? – лише й спитав. – Опіс, - та прошептала в отвіт.
В її дивних очах, наче весь потонув білий світ
І його потягнув у безодню очей тих, неначе.
Тут Аргот підоспів: - Ти, мабуть, Арпоксая дочка
Зі Скопасіса роду? – Так, - вона знов лиш прошепотіла.
- А чого ті сармати прокляті від тебе хотіли?
- Заміж взяти хотіли за царя за свого – Сартака.
Він у батька просив, але той йому просто відмовив.
Щоби його дочка́ за якогось сармата пішла?!.
Отоді оця зграя мене біля річки взяла…
Батько, звісно, помститься, пустить зайдам проклятим ще крові…
Скір усе ще мовчав, то ж за нього Аргот говорив:
- Що ж, подякуй богам, що для тебе все добре скінчилось.
Бо ж це завдяки їм ми так вчасно сюди нагодились.
Все позаду тепер Ми тебе відвезем до батьків.

13
Другий день вже загін по степу їде в бік Танаїсу.
Скір попереду, з ним поряд їде Аргот, поміж них
На коні сизім Опіс, очей не відводить своїх
Від шляху попереду, наче поглядом стрітись боїться
З тим, хто поруч, хто близько. Бо, чомусь все в Аргота пита.
Скір лиш краєчком ока на неї, бува, поглядає,
Як вона на коні, мов заправський боєць виглядає.
Часом усмішка зрідка на устах на його розцвіта.
- А чому ми так їдем? – раптом стала Аргота питати,-
Наші ж землі он там! – показала рукою в той бік.
Та Аргот відповів, як досвідчений, їй чоловік:
- Скажи, як ти гадаєш: тебе батько твій буде шукати?
- Звісно, буде…У тому ти можеш і не сумніватись!
- Він, напевно ж, помчиться по свіжих сарматських слідах?
Зашарілася Опіс, з грудей її вирвалось: - Ах!..
Все так просто, а я все ніяк не могла здогадатись.
Свист ураз пролунав, щось помітила, мабуть, сторожа.
Скір загін зупинив, зготуватись до бою велів.
Тут один зі сторожі до Скіра якраз підлетів:
- Там загін чималенький! На сколотів здалеку схожі!
Із-за пагорба, справді, з’явилися скоро кінні.
Ледве вздріли чужих, стали враз розгортатися в лаву.
Доведеться мечам, мабуть, братися нині за справу.
Хоч тих більше та ж кількість не рішає завжди на війні.
Кінський тупіт все ближче. Земля вже дрижить від натуги.
Скоро крові нап’ється, бо ж так у степу од віків.
Груди в груди стрічають тут ворога. Сльози гіркі
Потім змиють цю кров… Усе більше зростає напруга.
Раптом Опіс схопилась і стрімко погнала коня.
А ні Скір, ні Аргот не устигли її зупинити.
Лиш дивилися вслід і не знали, що далі робити.
Перший з воїв ворожих біля неї спинивсь…і обняв.

14
В улоговині тихій палають великі багаття.
Арпоксай влаштував святкування, бо ж донька його
Повернулась жива. Як не відсвяткувати того?
А, щоб свято було чи ж то сколотам треба багато?
Вполювали дичини та багаття в степу розвели.
Поки смажиться м’ясо, гомін радісний табором чути.
Хтось вже пісню затяг, бо ж без пісні і святу не бути.
А вожді за тим часом про серйозне розмови вели.
Скір найперше спитав, що в степу за новини гуляють.
- Та, нічого незвичного. Лиш сармати, хіба, дістають.
Наче, таті наскочать, грабують і палять та б’ють.
Видається, крім того більш занять ніяких і не мають.
- А про персів що чути? – Персів? – аж здивувавсь Арпоксай,-
Хто такі? В степах наших ми ім’я ще такого й не чули.
- Та ж за морем вони всі народи в покорі зігнули.
- То ж за морем. Чом нам перейматися тим. – Зачекай.
Кажуть персів всіх цар, який греками Дарієм зветься,
Військо сильне збира, щоб в похід проти сколотів йти.
- То плітки хтось, напевно всього лиш дурні розпустив.
Хай той спробує Дарій до нас спершу хоч добереться.
- Не завадило б, все ж передати царям новину.
Ти не зміг би?.. – Та що ти, щоб потім усі насміхались,
Що Скопасіса діти пліток чужоземних злякались.
От, коли б воно, справді, заходилось вже на війну…
- Добре, добре, не треба…Скажи, а про рід мій Арсака, що знаєш?
- А що знаю? Відтоді, як батько помер твій – Асар,
Орік став за вождя. Та який з того йолопа цар?
Там все мати його - та підступна Шпако заправляє.
Від правління її розбігатись став рід по степах,
Вільний сколотський дух не спроможний наругу терпіти.
А вона із сусідами також горщики встигла побити.
Тож живе самотою рід Арсака в жіночих руках.
Чув, сармати в ваш край все частіше взялись зазирати.
Чують, де слабина, звідки можна урвати і йдуть.
Бо ж потомки Арсака самі відсічі їм не дадуть.
А з сусідів ніхто не збирається їм помагати…
Скоро Скір став збиратись, почувши новини такі,
Його люди хутенько пожитки свої позбирали,
Вже тримали коней, лиш наказу від нього чекали,
Бо ж усі молоді, на підйом надзвичайно легкі.
Скір уже попрощався з Арпоксаєм, Аргот ще лишився:
- Гарна в тебе дочка, - до вождя хитро так усміхнувсь,-
Ти, напевно, сватів зустрічати вже скоро готуйсь…
Не моїх… - недвозначно він Скіру услід подивився.

15
Танаїс вже позаду, загін легко по степу летить.
Скоро вже землі роду, не так і багато зосталось.
Люди у далечінь в обнадійливих мріях вдивлялись,
Бо ж не знали, як саме земля їхня їх ладна зустріть.
А десь там попереду, мов хмари на небі збирались,
Понад пагорби чорним чи сірим усе затягло.
Поки й не зрозуміти, що саме то бути могло,
Та тривожні думки уже в душу до них забирались.
Скоро вже й зрозуміли – не хмари то, а курява.
Хтось здійма її степом. Чи то не орда часом пхає?
Щоб зустріти її, скільки в сколотів сили немає.
А в степу не сховає вже трохи пожовкла трава.
Тут сторожа летить, яка степ весь навколо пантрує.
- Там, в степу бій іде! – А хто саме змагається з ким?
- То сарматська орда напосілася кодлом своїм
На наш рід. – Ти упевнений в тому? – Ти ж чуєш!
Там наш рід! Обступили сармати його зусібіч!
Ллється кров! Наша кров! Щось із тим треба хутко робити?!
Бо інакше не буде кого скоро вже нам боронити!
Скір рукою махнув, обірвавши тривожну ту річ.
Перед пагорбом стали. Сам Скір на вершину піднявся.
З ним Аргот і Клеон. Не боялись помітними буть.
Вже сармати той бій, видно, до перемоги ведуть.
Тож ніхто з них назад, зрозуміло і не повертався.
А картина на полі видавалася зовсім сумна.
Невеликі загони росів поки з сарматами бились.
Жінки з дітьми до річки степової у страху тулились,
Розуміючи, чим закінчиться для них ця війна.
Та суцільного бою роські вої уже не вели.
Не було голови, щоби їх в одне ціле з’єднати.
Скір недобрим слівцем пригадав свого клятого брата
З його матір’ю злою, що рід до того довели.
Аргот вихопив меч, ладний кинутись в битву негайно.
Скір його зупинив: - Зачекай! Не настав іще час.
Як сармати спиною повернуть всім військом до нас,
Отоді вже ні хвильки від миті тії не втрачаймо…
Бо ж, побачать здалека, розвернутися встигнуть до нас
Та помітять, як мало війська нашого. Стрінуть при зброї.
Ми нічого не зможем собі вигадати із того бою.
Тож, навіщо даремно нам втрачати єдиний наш шанс?!
Врешті, мить та настала. Скір кивнув головою лиш їм
І всі троє скотились з того пагорба до своїх воїв.
Скір окликнув до них: - Хлопці, час вирішального бою!
Або згинемо всі, але разом із родом своїм.
Або зможем здолати ми орду цю прокляту зі сходу.
Підлітаєм впритул, цілим стрілами, потім – в мечі.
І тоді уже ви голосніше й страшніше кричіть,
Наче, в війську у нас кілька тисяч набралось народу!
Розгорнулися в лаву й чимскоріше вперед полетіли.
Тільки стукіт копит та ще вітер у вухах свистить.
Та сармати не чують, що смерть уже їхня летить.
Бо вони перемогу над росами вже угляділи.
І тут раптом у спини уп’ялись їм стріли стрімкі,
Потім ще раз і ще…Стали падати мертві сармати.
Але, навіть тоді ще не стали уваги звертати.
Лиш, коли вже на голови впали мечі їм важкі,
У страху озирались і бачили сколотське військо,
Що взялося нізвідки…А очі у страху – ого!
Враз поділася мужність в сарматського війська того.
Ті, що поки живі, врізнобіч розбігатись взялися.
Хоч не всі. Ще знайшлися і надто завзяті між них.
Стали опір чинити, мечами своїми махати.
Видавалось, вони не збиралися зовсім тікати.
Чи життям своїм власним прикривали утечу своїх.
Скір у гущі був бою, кривавив свого акінака.
Із ним поряд Клеон теж списом своїм ворога бив.
Тут на Скіра якраз вправний, видно сармат налетів.
І не з про́стих, мабуть, бо на панцирі царська відзнака.
Своїм довгим мечем зміг удар акінака відбить,
Замахнувся аби Скіру голову миттю зітнути…
Та Клеон не дрімав, встиг списа свого вправно метнути
І сармат із коня, наче лантух на землю летить.
Ледь упав той сармат, як все військо вороже побігло.
Роси мчали услід, щоб найменше вдалося втекти,
Бо зберуть знову сили і схочуть помститись прийти.
Отож, трупом сарматським все поле далеко встелили.
Уже мстили за кров, що устигли пролити вони,
За розор і за страх, що їх дітям прийшлось пережити.
Та й ніхто в ті часи ворогів не збирався жаліти.
Бо ж усі були діти постійної, злої війни.
Тут вже ти чи тебе, варіантів других не буває.
Переможцю в бою в результаті дістанеться все.
Хтось зуміє втекти, а хтось рабське ярмо понесе.
І про плем’я чи рід після того ніхто й не згадає.

16
Поховали загиблих, честь по честі усіх провели
По дорозі у вирай. Тризну справили тут же у полі
Під курганом високим, який підсипали поволі,
Щоб далекі потомки його ще побачить могли.
Хорсу склали пожертви, що у битві їм дав перемогу.
Не жаліли півнів, щоб загиблим співали пісні.
Потім раду зібрали, де зустрілися вої одні,
Щоб обрати подальшу для роду усього дорогу.
Перш за все на тій раді вождя вибрали собі.
Хоча Орік живий та вже добре усім зрозуміло:
За такого вождя ледве рід свій зовсім не згубили,
Щоби рід піднімати – в нього плечі занадто слабі.
Молоді, ті за Скіра всією юрбою стояли,
Адже бачили добре, як він вів себе у бою.
Старші кандидатуру намагались пропхати свою.
Видно, клята Шпако з ними добре вже попрацювала.
Тож зійшлись в суперечках, до бійки ледь-ледь не дійшло.
Лиш старійшини дивом ще порядок на раді тримали.
Коли всі вже охрипли, цілісінький день бо кричали,
А Хорсове лико вже до пагорбів дальніх пішло,
Стали голосувати – угору шапки́ підкидали.
А старійші дивились аби справедливість була.
Молодих було більше, тож їх думка і перемогла.
І старійшини Скіра новим вождем роду назвали.
Вийшов він перед всіх, де вже купа паліччя лежала,
Витяг свій акінак, в те паліччя його устромив.
Бо ж у землю стромляти сколот меч свій ніяк не посмів,
Як стромляти у ту, яка рід од віків годувала?
Устромивши свій меч, Скір, неначе до бога звернувся:
- Я, як вождь, обіцяю до смерті лиш роду служить.
Від усяких набігів, від усіх ворогів боронить.
Нехай вразить цей меч, як від роду коли відвернуся…
Склавши клятву, узяв знову меч свій, до серця приклав.
Уся рада по тому задоволено враз загуділа.
Вже старійшини раду закривати, нарешті хотіли,
Але Скір знову слово, як вождь вже законний узяв:
- Хочу ще одне щоб ми на раді сьогодні рішили.
Що з Шпако та із сином робити? Не можу я сам
Те питання рішити. Пропоную зробити то вам.
Я вважаю, що рід вони мають удвох залишити?!
- Хочеш вигнати їх? – Крові досить і так пролили!
Хай ідуть на всі боки за те, що із родом вчинили.
Це ж по їхній вині скільки люду отак загубили!
Не бажаю, щоб знов свої підлі тут сіті плели!
Щоби вижити, нам нині єдність у роді потрібна.
Коли будем єдині, то у світі цім не пропадем.
І дорогу, що Хорс проклада у майбутнє, знайдем,
А в хвилину важку і земля нас підтримає рідна…
Так на раді й рішили – веліли збиратись обом
Та ще тим, хто захоче із ними в дорогу податись.
Хоч таких не знайшлось. Не прийшли, навіть і попрощатись.
Тож, за вчинене зло двоє тих поплатилися злом.

17
Наче, все вже владналось і знов справедливість постала.
Вже б, здавалось, живи та піклуйся про власний свій рід,
Придивляйся, щоправда, на хижий, настирливий схід,
Звідки дика орда все на землі чужі позирала.
Та спокою у Скіра немає в душі до цих пір.
А, що, коли й, насправді перси підуть на край цей війною.
А він досі з царями тою не поділивсь новиною.
Може, саме від того буде в краї залежати мир?
Тож надумавсь. За себе у роді Аргота залишив.
Взяв Клеона з собою, щоб свідок іще один був
Та з десяток ще хлопців і на захід коней повернув.
А в степу по дорозі їх така супроводила тиша,
Що він аж завагався: хто ж порушить посміє її?
І, все бачене ними у Віфінії сном лише було.
Може, військо вороже давно вже назад повернуло
І цар Персії Дарій зламав власні плани свої.
От і ставка царя Іданфірса на Водах Молочних.
Пасовища багаті, бродять степом коней табуни
Та отари овець. До зими від’їдяться вони,
Буде чим торгувати цареві. Отрима прибутки, це точно.
Роду Скіра далеко то всіх отих стад, табунів.
Навіть, заздрість проснулась, але не за тим він приїхав.
Розпитав у сторожі, де цар і, на подив та втіху,
Взнав, що цар у шатрі та й не сам ще, до того ж, сидів.
Тут і брат Марсагет, і Скопасіс, Таксакіс зібрались –
Теж відомі царі. Якісь, певно діла в них були.
Скір спитався про зустріч і (знов диво) його прийняли.
У шатрі всі уважно до слів до його дослухались.
Коли ж він закінчив і потвердив Клеон всі слова,
Царі засперечались: чи правда то все, чи неправда.
Марсагет довіряти словам отим Скіра не радив,
Називав все чутками, Скіра ледь брехуном не назвав.
Інші мовчки сиділи, поки Іданфірс не промовив:
- Вгомонися вже, брате! А раптом і правда то все
І вже скоро нам горе і біду в степ орда принесе?!
І трава у степу зчервоніє від нашої крові?!
- Так, давай, я поїду за Істр, до фракійських царів.
Там усе розпитаю, розвідаю та й повернуся.
І над цими чутками із вами разом посміюся.
- Що ж, - сказав Іданфірс, - я би теж посміятись хотів.
Та боюсь, що чутками усе то і не закінчиться.
Прийде в степ наш війна. Тож, поки ти повернеш назад,
Будем ми готуватись, ждати вісті твої будем, брат.
Але в кожному роді мечі будуть добре гостриться.

18
Вже на сконі весна, скоро літо уже на поріг,
А про персів поки поміж росів нічого не чути.
Чи вони не пішли, чи з дороги могли повернути?
Але ранку одного, іще Скір і поснідать не встиг,
Біля його шатра царський вісник коня зупиняє.
Від пилюки аж сірий, кінь утомлений ледве стоїть.
Вийшов Скір із шатра, щоб того, як належить, зустріть.
Дав напитись води, як то звичай того вимагає
Та за стіл запросив, але той головою хита:
- Ще роботи багато, ще родів об’їздити чимало.
Військо перське велике на сколотські землі напало.
Час усім об’єднатись, боронить свою землю настав.
- Що відомо про персів? Чи їхнього війська багато?
- Наче, зірок у небі. Прокляті, ідуть і ідуть.
Якщо й всі зберемося і то не здолаєм, мабуть.
Вже взяли у полон Марсагета – царевого брата.
Він у Фракії був, про похід той вивідував там.
Вони якось прознали і зненацька на табір напали.
Майже всіх, хто з ним був у міцні мотузки пов’язали.
Лиш один зміг втекти та й привіз новину про те нам.
- А що думає цар? – Цар збирається їх заманити
У глиб наших земель. Вже Скопасіс отримав наказ
Перед персом іти та на очі зֹ’являтись щораз,
Щоб хотілося їм наздогнати його і розбити.
А він нищити має усе на своєму шляху –
Степ палити вогнем, і криниці усі засипати,
Щоб не було де персам водиці напитись, проклятим.
Хоче цар зготувати в степах їм десь пастку лиху.
Всім родам наказав, щоб пожитки усі забирали
І на північ ішли та в густих заховались лісах.
А всім воям збиратись і щоденно наводити жах
На те військо чужинське, щоби спокою, кляте не мало.
Іданфірс з своїм військом прикриватиме люду відхід.
З ним Таксакіс з кінними дошкулятиме персам постійно.
- Та ж чи зможемо ми ту здолати орду самостійно?
- Цар подумав про те та рішив, що звернутися слід
До сусідів. Послав посланців до гелонів, будинів,
Агафірсів і таврів, меланхленів і неврів. Також
Не забув андрофагів з сарматами кликать. Отож,
Всіх закликав з’єднатись із нами у силу єдину.
- Що ж сказали вони? – Дали згоду, що прийдуть у поміч
Лиш гелони, будини і сармати. Всі інші, однак
Посланцям Іданфірса лиш бундючно відмовили так:
Ви, мовляв, кляті скіфи самі усі винні у тому.
Бо ж ви вторглись самі у ті землі, що нині під персом,
Ви у них панували віками і сіяли в землях тих зло.
Нас із вами і близько в ту пору отам не було.
Тож тепер, коли перс через помсту до вас таки вдерся,
Вам самим і хлебтати заварений вами ж куліш.
Нам же з персом немає чого поміж себе ділити…
Цар надумався наш персів в землі до них заманити,
Щоб і їм довелося під перський потрапити ніж…
Тож жінок і дітей відправляй чимскоріше на північ,
Сам же воїв збирай та готуйся «гостей» зустрічать.
Так наш цар повелів. А мені далі слід поспішать…
Хай який сильний перс, ми його подолаєм, все рівно!

19
Степ, що мирно дрімав, в одну мить невпізнанно змінився.
Ледве вість рознеслась про навалу страшної орди,
Він весь завирував. Піднялись племена і роди,
Кожен скіф чи за лук, чи за свій акінак ухопився.
Жінки з дітьми на північ, щоб сховатись в лісах, подались.
Скір же воїв зібрав і на захід скоріше подався.
Десь Скопасіс вже там із ордою страшною змагався.
Два могутні народи у смертельнім змаганні зійшлись.
Перс чисельністю брав, бо ж зігнав у похід всі народи,
Що скорити устиг. Скіфи з бились за землю свою,
Ладні були померти у смертельному тому бою
Та ворожої крові побільше пустить при нагоді.
Степ як вимер увесь, навіть, дикі тварини сховались
Чи кудись подались. У повітрі вчувається гар.
Лиш орел в вишині землю всю озирає з-під хмар
Та іще вороння в чорні хмари великі збиралось.
Скір вже й не сподівавсь щось живе по дорозі зустріти,
Коли раптом сторожа ще здалека сигнал подала,
Якась сила велика по степу теж на захід ішла.
То сарматська орда, як сторожі вдалось углядіти.
Йшли, не криючись шляхом, неначе по власній землі.
Скір за меч уже взявся та раптом почуте згадалось,
Що сармати у поміч царям проти персів збирались.
Тож сторожі провести, але не зачіпати велів.
От і йшли якийсь час два загони біч обіч на захід,
За мечі не хапались. Як в дикій природі, в біду
Хижаки і їх жертви, рятуючись, поряд ідуть
І немає між ними нія́ких ненависті й страху.
Адже є спільне лихо, воно і об’єднує всіх.
Коли лихо мине, до старих все порядків поверне.
Знов хижак схопить жертву і шию негайно їй зверне…
А поки…Пережити б чимскоріше найбільше із лих.
День минув, потім ніч пролетіла тривожна. На ранок
Загубилась в степах неозорих сарматська орда,
Столочила траву, шлях широкий зоставсь по слідах,
Наче, через весь степ невигойна лишилася рана.

20
Мимовільна та зустріч і стоптана військом трава
Дуже скоро забулись. На півночі згодом уздріли
Чорні хмари, що низько аж понад землею висіли.
Виднокрай щось незвідане, незрозуміле ховав.
Повернулась сторожа, яку Скір на північ відправив:
- Перс отам вже пройшов, не лишилось нічого за ним.
Чорне – то вороння - узялось користатися тим,
Що на своїм шляху перс непроханим гостем зоставив.
Скір загін зупинив, сам подався розглянутись там.
Жах – усе, що побачив – інакше й не можна назвати.
Видно, війська у перса і, справді, було забагато.
Все стоптало, спаплюжило – боляче, навіть очам.
Степ був голий. Трави ніде й кущика зовсім не було.
Сірий пил, сірий попіл змішалися, вітер ганяв
Куряву по степу. Й трупи, трупи кругом. Вороння
Не встигало пожерти. І смородом смерті війнуло.
- Значить, перс вже пройшов! Борисфена уже подолав!
Що ж, підемо услід, щоб непроханих гостей стрічати.
Розвернулися роси аби слідом за персом помчати
Щоби вдень і вночі він проклятий спокою не мав.
Й почалось полювання. Йшли перси суцільним потоком.
Нападати на них можна було лише з підтишка.
Вилетиш з-за кургану чи то із якогось ярка,
Пустиш декілька стріл. А стріляти ж уміли – нівроку.
Скіфський постріл відомий був у навколишніх світах.
Бо ж на повнім скаку розвернутись і стріли пускати
Лише скіфи могли. І вціляти – не просто лякати.
Тож у перському війську вже скоро посіявся страх.
Все тісніше тулились один до одного вони.
А Скопасіс десь там степ палив попереду, криниці
Засипав. Так, що персам ніде не напитись водиці.
І живитись, хіба що, можливо, повітрям одним.
Дарій гнав їх вперед, сподівався скоріше догнати
Військо скіфів, розбити його у єдинім бою.
Та, здавалось, що тінь намагався зловити свою.
Але ж гонор царя не дозволив назад повертати.
Щоб дістати харчів, він загони навкруг розсилав.
Отоді то у Скіра з’являлася справжня робота.
Щоб ніхто не вернувся – одна була в нього турбота.
І, як справжній мисливець, він на здобич в степу полював.
Кожен з воїв його уже скальпами міг похвалитись,
Їх чіпляли на пасок, хизувалися поміж своїх.
Зрозуміло, чим більше після бою ти матимеш їх,
Тим більш заздро на тебе навколишні будуть дивитись.

21
Йшла перська орда, мов в пустелі безкраїй за скіфами вслід,
На втрати, на голод, на спрагу, немовби зовсім не зважала,
Вона непокірних і вільних в степах їх скорити бажала.
Спочатку повзла, як змія за Скопасісом слідом на схід.
У бік Танаїсу далекого, де, як вона сподівалась,
Затисне до річки нахабних тих скіфів і виріже геть до ноги.
Хоча, вже, напевно, немає тієї у перському війську снаги,
З якою ще зовсім недавно у скіфські простори вторгались.
І сонце безжальне у небі, що смажить щодень все сильніш,
І сіра пилюка з під ніг, що усім у легені вже в’їлась.
Спинитись, напитись води та наїстися, врешті, хотілось.
Та Дарій їх гнав крізь степи аби скіфів догнати скоріш.

22
Йшли перси на схід, потім раптом на північ погнали.
Напевно, Скопасіс, за радою інших царів
Ту перську орду до земель, до племен тих повів,
Що помочі скіфам в борні тій нещадній не дали.
Нехай і вони теж спізнають на шкірах своїх,
Не думають хай, що війна їх мине стороною.
Хай мислять поки не займатись чужою війною,
Аж доки вона не прийде, врешті-решт і до них.
Скір майже не спав, щоби персам теж спать не давати.
Громили загони, що їжу шукати ішли
Аби ті до війська доправить ніщо не змогли.
На стан перський також доводилось їм нападати.
Хоч слідом за військом устелений трупами шлях,
Та ще вороння, що вже трупами, навіть, гидує,
Викльовує очі і слідом летить, не бідує.
Тож сморід страшенний панує по перських слідах.
Та Дарій, здається того всього не помічає.
І військо його, мов не меншає - сила страшна
Все суне і суне, річки випиває до дна.
Та нищить усе на шляху, що лишень зустрічає…
Сторожа якось прилетіла та вість принесла,
Що десь недалеко сармати і перси зчепились.
На березі річки якоїсь незнаної бились.
Сарматська орда, певно, що невелика була,
А персів багато, тож тим непереливки стало.
Притисли до річки і вигублять скоро усіх.
Скір миттю підняв спочиваючих воїв своїх,
На коней та й степом орду рятувати помчали.
З-за пагорба вимчали, вдарили сміло у тил.
Врубалися, наче ножем пропанахали масло.
Почувши за спинами грізне те сколотське гасло,
Не стримались перси, рвонули навкруг з усіх сил.
А роси їх гнали, нещадно рубали проклятих,
Аж сутінки поки сховали від них ворогів.
Тож, скальпи зібравши, прославивши поміч богів,
По ночі уже до сарматів взялися вертати.
Ті радісно стріли своїх визволителів та
У стан запросили, що був недалеко в байраку,
Аби, як належить, спасителям скласти подяку.
Уже серед ночі в сарматський приїхали стан.
Розве́ли вогні, м’ясо смажити разом взялися.
Всі розсілись навколо. Склали дяку найперше богам,
Та скорішої смерті побажали своїм ворогам.
Далі чари і їжа, розмови між них почалися.
Вождь сарматський Сартак біля Скіра окремо сидів.
Скір все більше мовчав, не усі випиваючи чари.
А Сартак говорив, що забути потрібно їм чвари
І крізь Скірові очі, неначе у душу глядів…
Аж до ранку гуляли. Так біля багать і поснули.
Вранці Скір своїх воїв заледве підняв з того сну.
А найбільш неслухняним нагадав навколишню війну.
Хоч таких у загоні його не багато і було.
Сартак їх через стан особисто конем проводжав,
Їхав поряд зі Скіром, в побратимстві довічному клявся.
Скір лишень навкруги по дорозі тихцем розглядався.
Краєм ока помітив, коли полог шатра хтось підняв
І знайоме лице в тому отворі раптом майнуло.
Лише мить то було, потім полог на місце упав
І лице те пропало, мов то була фата-моргана.
Скір її упізнав, почуття приховавши старанно,
Навіть, виду, що бачив хоч щось – і того не подав.
Та в душі замлоїло – то ж Опіс. Таки, кляті вкрали.
Хоч прийшли із добром та тримаються звичок старих.
Зараз дав би наказ, порубали би клятих усіх.
Та ж тоді б чи сармати і далі в війні помагали?
У душі шепотів: «Зачекай, я звільню тебе скоро!
Повернуся вночі і у татів, як тать украду!
Хай тоді пошукають, чи й зможуть знайти по сліду?!»
А вже Хорс, за тим часом, все вище здіймався угору.

23
Залишивши у вибалку весь бойовий свій загін,
Доручивши Арготу в відсутність свою керувати,
Із собою надумав Клеона одного лиш взяти,
Хай коней попантрує, поки буде діяти він.
Вже під вечір зібралися та й по слідах подалися.
Недалік від байраку ярок невеликий знайшли.
Там він коней зоставив, Клеону чекати велить
Та уважно за всім, що відбудеться далі, дивиться.
Як сигнала почує, хай готує негайно коней.
Ще взяли двох з собою, на свіжих аби пересісти.
Дочекався, як сонце за пагорб сховалося, звісно
Та й почав підбиратись до стану. Просив про одне,
Щоб стояли на місці, нікуди ще не подалися.
Бо прийдеться за ними ганятись по степу всьому.
Як почув голоси, то й полегшало зразу йому.
Ще сармати не спали та зовсім безпечно велися.
Він сторожі ніде на своєму шляху не зустрів.
Не боялись сармати, як вдома себе почували.
Та й боятись чого? Перси далі уже почвалали.
Тож за деревом ліг і чекав, поки аж догорів
У багаттях вогонь і сармати навкруг повкладались.
Коли стихло усе, прокричав він совою: «Пу-гу!»
Та й почав підбиратись – де повзком, де зігнувшись в дугу.
Піт лице заливав, серце в грудях, мов дзвін, калаталось.
Ось намет. Він до нього із тильного боку присів.
Добре, зорі на небі, а місяця й досі немає.
Доки зійде, то справу свою він завершити має.
Гострий ніж свій дістав і по шкірі намета провів.
Розпанахав її, щоб людина в діру ту пролізла.
Вже залізти хотів, коли Опіс по той бік уздрів.
Лише мовчки кивнула, він без слів той кивок зрозумів.
Вона зовсім без шуму із намету пробралась й повисла
Враз на шиї у нього. Він мовчки її пригорнув.
Потім прошепотів: «Нема часу! Хутчій забирайся!
Обережніш ступай та за мною услід пробирайся!»
Відпустив її й хутко до схованих коней майнув.

24
Щоби персів найдалі в глиб скіфських степів заманити,
Щоби з голоду їм не забаглось назад повернуть,
Вожді сколотів грали із ними у дивну війну.
Як вже персам було геть нічого ні їсти, ні пити,
Як приманку для них, приганяли зі степу стада,
Які, начебто, персам випадково вдалось захопити.
І вони з того всього веселились й велися, як діти.
Бо ж наїлись, напились, тож назад ніхто не погляда.
А Скопасіс веде перські орди в краї меланхленів,
Які мирно бажали пересидіти в ситім краю.
А тепер розбігались, бо ж перси життя не дають.
І пустелею стала незабаром країна зелена.
Далі до андрофагів скіфи перську орду завели.
Внесли повне сум’яття до любителів мирно пожити.
Землю неврів пройшли, встигши добре її столочити.
З тим же до агафірсів, щоб і їм теж дісталось, пішли.
Агафірси, проте за той час встигли підготуватись.
Вислали посланців, попередили скіфів про те,
Що, як тільки, мовляв наші межі ви перейдете,
То ми з персами разом піде́мо із вами змагатись.
Ще й загони свої встигли виставити по межі.
Щоб не ризикувати і між двох вогнів не опинитись,
Довелося царям із вимогами тими змиритись
І у сколотські землі повернули від тих рубежів.
Хоча персам від того ніяко̓го і зиску не було.
Голод, спрага постійні. Скіфи очі зімкнуть не дають.
Ледве тільки присядеш, раптом здалека стрілами б’ють.
Врешті, навіть вельможі від війни тої втому відчули.

25
Скір по землях гелонів, куди перське вже військо вступило,
Вів загін свій аби десь напасти на кляту орду.
Попереду, як завше у нього розвідники йдуть.
Поряд з ним на коні Опіс, що чоловіче оділа.
Править вміло конем та і влучно із лука стріля.
Щоб не личко гарненьке, то й не скажеш про неї, що жінка.
Та ще, як веселиться, сміх луна по-дівочому, дзвінко.
Вона поряд і Скіру тим лиш серце його звеселя.
Від думок в голові в нього все, видається змішалось:
І про Опіс, й про персів – як не як,та ж війна навкруги.
І, немов сарана, сунуть краєм його вороги,
Хоч і б’ють їх щодня, та до біса ж іще залишилось.
Тут розвідник думок тих клубок в голові перервав:
- Там сармати женуть у наш бік когось… Перса, здається.
- Що ж, мабуть, нам сарматам отим помогти доведеться.
Та Арготу велів, щоб загін у гайку заховав.
Сам взяв кілька бійців, приховавсь в неглибокім ярочку,
Що за пагорком в полі якраз понад шляхом лежав.
Скоро тупіт почувся. Утікач щось по-скіфськи кричав.
Правда, здалеку спробуй вгадати, що саме він хоче.
Коли вершник з’явивсь перед очі, тоді й долетіло:
- Я царів посланець! Я цареві везу послання
Від царя всіх царів! І коня свого все підганя,
Хоча той уже в піні, що клаптями з нього летіла.
Ледь почувши оте, Скір коня свого кинув вперед,
Щоб сарматам не дати того посланця захопити.
Ті, напевно не думали ще когось в полі зустріти,
Отож мусили коней своїх все ж притримати лет.
Потяглись до мечів, лише сколотів кілька уздрівши,
Але Скір дав сигнал і від гаю загін полетів.
Хтось із них в посланця за вуздечку коня ухопив.
І загін за спиною у Скіра галоп свій утишив.
Тож сармати лише покричали погрозливо та
Розвернули коней, щоб доступнішу здобич шукати.
Скір велів посланця йому поперед очі подати
І, погрозливо дивлячись, строго його запитав:
- Справді, ти посланець? Чи всього лише вигадка, може?
Той погордливо глянув, в безпеці відчувши себе:
- Мене Дарій послав. Тож настійливо прошу тебе
Відвести до царя. Посланцеві сприять має кожен!
Скір лише усміхнувсь, бо ж у сколотів царське звання
Зовсім не викликає відчуття меншовартості, страху.
- Ти послання везеш? – запитав він у перса-невдахи,-
Що ж в посланні тому? Але перс його тон не сприйняв.
Знову гордо поглянув і мовив: - Цареві одному
Я скажу ті слова, що велів цар царів передать.
Скір не став сперечатись, другого коня велів дать
Посланцеві царя, бо ж його падав вже від утоми.
І загін полетів. Лише вітер свистів у вухах,
Щоб царю Іданфірсу довезти ту важливу новину,
Яку цей посланець лиш йому передати повинен.
Услід Хорсу лежав у степу не позначений шлях.

26
Ось і ставка царя. По дорозі весь час зустрічали
Всюди скіфські роз’їзди, які пантрували шляхи,
Щоби не допустити на царя напад персів лихих.
Від роз’їздів отих люди Скіра дорогу взнавали,
Доки і прибули. Ставка, правда, лиш назва одна.
Одне царське шатро невелике у центрі стояло,
Вої ж біля багать на землі просто і ночували.
Вони звикли до того, все одно, чи то мир, чи війна.
Іданфірс із шатра саме вийшов. Стояв, видивлявся,
Що за новий загін та із чим в його ставку прибув.
Наче воїн простий, лиш в чистіше одягнутий був,
Пектораллю хіба, що на шиї його, вирізнявся.
Скір під’їхав, коня зупинив від царя в кількох кроках,
Легко скочив, царю уклонився. – Хто будеш такий?
Скір із роду Арсака? Рід ще росами кличеться твій?
- Так. Привіз посланця від царя. Гордовитий, нівроку.
- Від якого царя? – Та ж від перського Дарія він.
Каже, що послання його цар повелів передати.
Та мені не схотів ані слова про те розказати.
- Давай його сюди! – цар стояв, як і перше, один,
Склавши руки на грудях і спокійно на перса дивився.
Той ступив кілька кроків, лиш злегка вклонився, сказав:
- Цар царів повелів, щоб слова ці тобі передав.
«Дивний ти чоловік, раз, немов боягуз той повівся.
Утікаєш весь час, хоч зробити із двох міг одне:
Коли маєш ти силу, спинися та станьмо до бою.
Тоді в чеснім бою перевіримо долю з тобою.
Коли ж зовсім слабкий, то владикою визнай мене.
Дай землі і води й суперечки покінчим між нами!»
Іданфірс усміхнувся: - Цареві таке передай.
«Ти покори від мене і воїв моїх не чекай.
Мої справи ідуть, як ішли і у предків віками.
Я не бігав в страху ні від кого, й тепер не біжу
Тож нічого нового, незвичного я не вчиняю.
Я кочую степами, другого життя і не знаю.
Чому в бій не вступаю з тобою? Ну, що ж, я скажу.
Я не маю ні міст, а ні орних земель, тож боятись,
Що захопиш ти їх і розориш мені ні к чому.
Я не маю з-за чого вступати у битву тому́.
Коли ж хочеш, усе ж у бою смертнім з нами ти стятись,
То могили знайди наших предків і їх розори,
Отоді і пізнаєш, чи будем ми битись з тобою.
А до того не станем із військом твоїм ми до бою». -
Та й замовк, як для скіфа й так занадто вже він говорив.

27
Відіславши посла, йому в супровід дав охорону,
Іданфірс став питати у Скіра про справи його.
Що він бачив і чув, до дрібниць визнавав усього,
Щоби знати, як діють у степах проти персів загони.
Як питання скінчились і визнав цар в Скіра про все,
Той зненацька спитав: - А дарунки не хочеш послати
Для «царя всіх царів»? Він землі хоче нашої мати?!
Тож дарунки пошли, нехай мозок усім там знесе.
- Що ти мав на увазі,? Що саме послати я маю?
Слати золото й срібло йому не збираюсь, однак!
- Я про те й не кажу. Ти пошли у дарунки їм знак,
Щоби довго гадали, що саме той знак означає.
- Ну, наприклад?.. – Він хоче в дарунок води і землі?
Пошли жабу і мишу та ще кілька стріл на додачу.
Коли будуть розумні,вони зрозуміють - то значить:
Не зариються глибоко в землю, як миші малі,
Чи, як жаби налякані геть не пірнуть в болота,
Наші стріли усіх їх в степах цих навік поховають.
- Слушна думка І, справді, хай голови там поламають.
Тільки я б горобця ще до миші і жаби додав,
Щоб і в небі шукали вони порятунку свого.
Та від стріл смертоносних тим зайдам ніде не сховатись.
Що ж, велю посланцю відвезти ті дари готуватись.
Сподіваюсь, великий зиск нам буде від слова твого.

28
Поки перси з дарами, що цар надіслав, розбирались.
Одні бачили в них, що покірливі скіфи стають,
Свої землі і води під владу царя віддають.
І раділи від того. Інші ж в тому всьому сумнівались.
Іданфірс повелів, щоб Скопасіс з своїми помчав
Чимскоріше до Істру, де греки міст охороняли.
Нехай грекам тим скаже, щоби Дарія більш не чекали,
Що з усім своїм військом у скіфських степах той пропав.
Ну, а сам Іданфірс став скликати до себе всіх воїв,
Бо надумався дати, врешті, персам жаданий їм бій.
День і ніч прибували нові сили і повнили стрій.
Хоч і менше, ніж персів та ж сім’ї у них за спиною.
Тож є битись за що, є за що в тім бою помирати.
Перси ж втомлені вкрай в безнадійнім кружлянні отім.
Чимскоріше податись вже додому хотілося їм.
Ще не ставши на бій, вони встигли його вже програти.
Скликав цар Іданфірс всіх вождів і племен, і родів,
Аби раду тримати, що саме із персом робити.
Говорили не довго, подались готуватись до битви
І тут Скір по дорозі Арпоксая зненацька зустрів.
Їхав той геть печальний, Скіра спершу зовсім не помітив.
Коли той привітався, то очі на нього підняв.
Посміхнувсь якось криво, по братньому Скіра обняв:
- Не судилося, бач, нам разом на весіллі сидіти.
Я пішов на війну, хтось на стійбище наше напав.
Чи то перс, чи сармат, достеменно того я не знаю.
Доки я повернувся, від Опіс і сліду немає.
Я її по степах, по усіх закапелках шукав,
Але так і не зміг віднайти її жодного сліду.
Тож, пробач – наречену твою вберегти я не зміг.
Скір дивився і слухав та в собі ледве стримував сміх.
Але з видом сумним попрохав: - Давай разом поїдем
До багаття мого. Там посидимо, погомоним.
Вип’єм чару вина, на душі, може, легше і стане.
Повернули коней й подалися до роського стану.
Поряд їхали мовчки, не обмовились й словом вони.
В’їхали між багать, круг яких роські вої сиділи,
Ледве встиг Арпоксай стати поряд з конем, як до них
Молодий, невисокий від багать раптом воїн підбіг
З криком: «Тату!», обняв Арпоксая, притиснувсь щосили.
Вождь завмер нерішуче та воїн той очі підняв.
- Опіс?! – тільки й промовив батько, міцно її обійнявши.
Неймовірної радості всі тоді випили чашу,
Бо весь стан на ту стрічу піднявшись, дивився, стояв.

29
Вранішній туманець разом з сонцем угору піднявся.
Перед сколотів очі постали всі перські війська.
А іще була сила в численних ворожих полках,
Увесь сколотський стрій проти них невеликим здавався.
Поміж ними лежала ще не стоптана зовсім трава,
Яку скоро потопчуть, з землею змішають, скривавлять,
Один проти одного ті і ті свою зброю направлять.
І пройдеться з косою урожай свій збирати Крива.
У строю скіфськім в центрі стояли всі пішими вої,
Акінаки стискали, до грудей притискали щити.
Їм прийдеться супроти вдвічі більшої сили іти.
Мало кому удасться повернутись живим з того бою.
Кінні сколоти стали прикривати піхоту з боків.
Луки напоготові, тятиву вже усі натягнули,
За спиною у кожного стрілами повнені тули,
Скоро візьмуться стріли сіять смерть між ворожих полків.
Перська сила стоїть, поле повнить від краю до краю.
І не видно початку силі тій, і не видно кінця.
Видно, дуже жадана була битва для персів оця.
Вони, врешті помстяться за наругу і скіфів скарають.
Скіфи мовчки стояли, роздивляючись силу оту
І надії не було, що вони її кляту здолають.
Мабуть, всіх їх на полі на цьому загибель чекає.
Та ніхто не відступить із поля ні кроку… І тут
Звідкись вискочив заєць, в траві перед строєм усівся.
Злякано подивився на один стрій, потім на другий.
Скір, немовби прокинувсь - боги ж знак їм показують свій.
До своїх обернувся, зі сміхом промовив: - Дивіться!
Онде здобич сидить, тож чого ви отак стоїте?
Нумо, зайця ловить, бо зайчатини так захотілось!
Роси кинули стрій й того зайця ловить заходились.
І здивовано перси з свого боку дивились на те.

30
Дивлячись на метушню, яку скіфи чомусь влаштували,
Дарій не розумів, що ж таке відбувається в них.
Тож послав вістунів розпитати передніх своїх.
Ті вже скоро назад з вістю дивною зовсім примчали,
Що ті скіфи дурні, замість того, щоб в битву вступить,
Стали зайця ловити, який перед строєм з’явився.
Дарій вислухав мовчки, на скіфські ряди подивився,
Своє військо окинув й на довгу задумався мить.
Повернувсь до вельмож, що в чеканні навколо стояли:
- Ні, вони не дурні, то презирство таке в них до нас.
Мабуть, врешті прийшов над майбутнім задуматись час,
Як вчинити, щоб ми хоч своє би життя врятували.
Гобрій вмить підхопивсь: - Я це, царю, давно говорив.
Пропоную вночі запалити, як звично, багаття,
Віслюків всіх надійно, аби не втекли, прив’язати.
Залишити у таборі тих, хто своє вже віджив
Й шлях не зможе здолать. А самим чимскоріш вибиратись.
Поки скіфи іще міст на Істрі зламать не змогли.
Бо, тоді б від спасіння ми відрізані справді були…
- Слушна, Гобріє, рада. Що ж, будем тоді готуватись.

31
До темна бовваніло перське військо поперед очей,
Але з місця не зрушило, так цілий день і стояло.
Скіфи теж у строю, бо ж атаки від персів чекали,
Що ж там трапилось в них? Бо ж вони ж сподівались, ачей,
Дати бій вирішальний, щоб сколотське військо збороти.
Врешті, шанс у них є, та вони зволікають, стоять?!
Як за пагорби Хорс вже зібрався, нарешті сідать,
Зрозуміли всі скіфи: акінакам не буде роботи.
Коли ніч опустилась, вої всілись навколо багать.
В перськім таборі також розвели для вечері багаття.
Скір ніколи іще скільки, навіть, не бачив багато.
Наче, перси хотіли ніч, як сонячний бог осявать.
Скіфський стан скоро стих, лиш сторожа тривожно гляділа.
Всі чекали на ранок, щоби з персами в битві зійтись.
А у перському таборі цілу ніч, видавалось, товклись.
Певно, що готували до бою усі свої сили.
Ранок скіфи зустріли знову в зімкнутім, щільнім строю.
Проте, сонце зійшло, але перського війська немає.
Тільки крики у таборі, вуха аж крик розриває –
Люди і віслюки – й крики все голосніші стають.
Іданфірс повелів Скіру з росами в розвідку мчати,
Щоб дізнатись поближче – що ж робиться в таборі тім.
І загін полетів у бік персів. Відкрилося їм
Досить скоро, що ні з ким у таборі тім воювати.
Лиш ревуть віслюки, що ніхто досі їх не годує.
Перси ж, ледве но скіфів вздріли, стали нужденно просить,
Не вбивати нещасних… Скір не зразу зумів зрозуміть,
Що вже Дарій утік і до Істра скоріше простує.
Кинутим наказав, щоби стан сторожили вони.
А він сам обійде і ударить на скіфів. Одначе,
Просто кинув людей, обдурив. Сам десь степом вже скаче.
Утікає від ним же розпочатої дарма війни.

32
Повелів Іданфірс чимскоріше сідлати коней,
Мчати персам услід, щоб до мосту їх не допустити.
Правда, знав, що Скопасіс з іонійцями мав говорити,
Щоб ті міст зруйнували і все то́ вже зробили, ачей.
Поки перси брели пішки аби степи подолати,
Скіфи кінно помчали по відомих їм добре шляхах
І до Істру примчали, розкинувши лави, як птах,
Там лише іонійців на березі Істру застали.
Стали їм говорити, що персів чекати дарма,
Що зі скіфських степів вже ніколи ніхто не поверне.
Дарій смерть тут знайде, смерті перший посіявши зерна.
Тож, звільнитись від персів доля їм пропонує сама.
Стали радитись ті. Одні радо на думку пристали,
Що звільнитись пора від надмірності перських царів.
Та тиран Гістіей всіх тиранів других вговорив,
Що без персів вони, як тирани, давно б вже пропали.
Отож, скіфів, що звикли своє сказане слово тримать,
Узялись одурити нахабно ті грецькі тирани –
Стали міст розбирати зі скіфського боку старанно,
Наче, й справді зібрались на Дарія більш не чекать.
Іданфірс же зібрав знов вождів і царів всіх на раду,
Щоб подумати разом, де в полі тих персів шукать.
Більшість згодилась з тим, що потрібно іти, переймать
Їх на нових шляхах, де поживу собі перси знайдуть.
Скір, одначе, вважав, що тим шляхом вони не підуть,
Оберуть вже знайомі, хоч доще̓нту розорені ними ж.
- Що ж, - сказав Іданфірс, - ми підемо шляхами новими,
А ти йди по пустелі, як хочеш, вже так тому й буть.

33
Кілька днів уже Скір їде степом, шукаючи персів.
Степ не взнати ніяк. До землі геть стоптали траву.
Скільки оком сягаєш, не побачиш істоту живу.
Голий степ, мертвий весь ген аж до виднокраю простерся.
Спрага мучить людей, бо ж криниці засипані всі,
Їжі також нема, бо нема кого тут полювати.
Може й, справді, дарма було персів отут десь шукати?
Хорса в поміч питав, що, як куля вогненна висів.
Сумнів став закрадатись, аж тут зі сторожі примчав
Молоденький ще рос, тільки вус на лиці пробивався.
- Там сліди по степу, мов до Істру вже хтось повертався!
- І багато слідів? - Та загін чималий прочвалав.
Скір загін зупинив, сам з розвідником хутко помчався,
Щоб сліди роздивитись. І, справді, великий загін
Пройшов степом недавно. Поспішав, видавалося, він.
Скір загону велів, аби той по слідах розвертався
І коней не жалів, мчав за дивним загоном услід.
По слідах як судити, на скіфів то зовсім не схоже.
Може ще доженуть, якщо боги у тім допоможуть.
Мчали слідом, аж поки уже темрява впала на світ.
Вранці Хорс їх догнав, як вони всі були у дорозі.
Істр все ближче і ближче, втікачів же поки не видать.
Ось уже і ріка. Міст, що греки клялись зруйнувать,
Як стояв, так стоїть. Звідти сурми сурмлять у тривозі.
По мосту уже перси долають стрімнину ріки.
Ледь помітили росів, то оті, що на березі бу́ли,
Свої лави негайно, щоб міст захистить, розгорнули.
Роси врізались в стрій, щоб зламати його. Та, поки
Пробивались вони, іонійці вже міст руйнували.
Хто не встиг відступити, тепер вже того б не змогли.
Роси їх не жаліли. Усі скоро тут і полягли.
Але Дарія клятого здалека лише впізнали.
Втік собака! Коли б більше в сколотів війська було,
Може б встигли вони і царя-втікача перейняли.
Із мечами в руках лиш очима тепер проводжали
І скрипіли зубами за те не покаране зло.

34
Степ вогнями сія, кілька днів перемогу святкує.
Ллється грецьке вино, ллється кров на богів олтарі.
Славлять сколоти їх і своїх переможців-царів.
А про перський похід проти скіфів весь світ вже пліткує.
В Арпоксая два свята – бо ж заміж дочку видає.
Не за когось там, а за вождя роду славного росів,
Що у всіх на устах. Іданфірс на весіллі був гостем.
Не на кожнім весіллі чашу цар усіх сколотів п’є.
Гордий батько сидить, на гостей звисока поглядає.
Поряд з ним молоді. Жрець богам уже жертви приніс.
Дим жертовний повзе, залізає і в очі, і в ніс,
Адже вітру нема, десь, мабуть, у ярочку дрімає,
Зате Хорс позира на весілля, на те з висоти,
Мабуть, благословляє молодих на життя, на щасливе.
Жайвір в небі співа та не голосно, мов полохливо,
Бо ж зібралося гостей ні проїхати, а ні пройти.
Поряд із молодим друг надійний Клеон примостився.
Із цікавістю він позирає на все навкруги.
Хоче запам’ятати, бо коли ж то іще хтось другий
На весіллі отак в грізних скіфів в степах опинився.
Трохи сум у очах, хоч не хоче того видавати.
П’є із чаші вино, не по-скіфськи розводить його.
Наче, хоче втопити у вині тому смутку свого.
Та хіба ж то від Скіра почуття свої можна сховати.
- Що сумуєш, Клеон? Чи весілля це не до вподоби?
Чи образив тебе хтось із сколотів? Тільки скажи.
- Що ти, брате, я поки ворогів поміж них не нажив.
А сумую тому, що ураз захотілося, щоби
Знов попав в Херсонес, де дитинство і юність пройшли,
Де батьки залишились, єдиним покинуті сином.
Вже би мав одружитись, вже би мав народити дитину.
Я ж мотаюсь по світу. Бач, дороги куди привели.
- Так, давай ми тебе на красуні на скіфській оженим!
- Ні, не можу я так. Справу батькову слід перейнять.
Як полишив я дім, то батьки обіцяли чекать.
Бо ж надії у них ні на кого немає, крім мене.
- Що ж, не буду тримать. Коли хочеш так дуже, вертайся
Ти у свій Херсонес. Але знай, коли буде нужда,
Лише слово скажи, тобі поміч я завжди надам.
Ти ж віднині мій брат і ніколи те не забувайся.
Клеон аж звеселів: - Що ти, Скіре, повік не забуду.
А, що бачив і чув у степах цих, усім розповім.
Щоби знали, як перси увірвалися в сколотський дім,
Чим скінчилося те і, що всім ворогам таке ж буде.
Хай наукою буде заморським моїм землякам,
Що сидять по містах, тільки чубляться поміж собою.
А потрібно єднатись, щоби з персами стати до бою.
Бо, гадаю, Елладу теж скоро навала чека.
Твої браття змогли раду перському нападу дати.
А чи ж елліни зможуть? Чи персам підуть за рабів?
За усе, що пізнав я, дуже дякую Скіре, тобі.
Повернуся, щоб еллінам всі ті знання передати.
Сподіваюсь, загроза Елладу таки об’єдна.
Дарій ледве утік, але скоро залиже він рани
І не в сторону скіфів, на захід, в Елладу погляне.
Бо ті орди спинити спроможна там лише вона.

1
Він степом гнав коней крізь день і ніч,
Пересідав з одного на другого,
Не мав й на хвильку зупинитись змоги,
Адже важливі вісті віз на Січ.
Він на Січі відколи пам’ятав,
Між козаків з малого зовсім виріс,
Тож у козацьке братство вірив щиро
І братчиків всіх за рідню вважав.
Січ йому, справді була за батьків.
Колись малим у полі підібрали.
Мороки, правда, трохи із ним мали.
Та виріс, трохи в джурах походив
Та став таким завзятим козаком,
Що й на Січі такого пошукати.
Сам кошовий вважав його за брата…
Та для усіх зоставсь Татарчуком.
І шаблю вміло у руках тримав,
І із мушкета влучно міг вціляти.
Татарською вмів гарно розмовляти.
Оскільки, й вигляд відповідний мав,
То між татар був, як поміж своїх.
Отож, частенько з Січі відправлявся,
Поміж татар гарненько роздивлявся,
Знаходив те, що інший би не зміг.
От і тепер відправив кошовий
Його в Буджак, поближче до Дунаю,
Сказав – нехай послухає, узнає…
Бо ж слух пройшов – Осман, хоч молодий,
Але султан завзятий, підписав
Мир з персами й за Річ тепер узявся
Та скинуть ляхів в море похвалявся,
Аби той лях в Молдову ніс не пхав.
Жолкевський вже за те і поплативсь,
Все військо під Цецорою поклавши
Та й головою власною наклавши.
Та, бач, султан на тому не спинивсь…
Тож Татарчук з того Буджаку віз
Важливі вісті про похід османів.
Усе розвідав і усе оглянув,
Ледь не у кожну шпарочку заліз.
Тепер важливі вісті довезти
Аби дарма старання не пропали.
Щоб на Січі все достовірно знали
І змогли добре справи повести…
Незчувся, як в думках тих задрімав.
Втомився, бо вже кілька днів у полі.
І кінь під ним утишив біг поволі,
Неспішно степом простувати став.
Зметнулась над землею тінь орла,
Який, напевно, здобич десь угледів.
Смикнувся кінь і його вершник ледве
Утримався …й прокляття вслід послав
Нахабній птиці… Далі усміхнувсь
Та і погнав коней по полю чвалом.
Напівдрімоти, наче й не бувало.
І крик його пронизливий зметнувсь
Над степом напівсонним: - Пугу! Пугу!
Тим криком перепілок розлякав.
Та тут почулось те, чого чекав –
З кургану донеслось: - Козак із Лугу!

2
Кошовий його вдоволений зустрів,
Обійняв, поплескав по плечі: - Остапе,
Ти з дороги, бачу, геть не відпочив,
Щось важливе в Буджаку, мабуть, натрапив?!
На ім’я його в Січі ніхто не звав.
Кошовий ото, бо мав його за сина.
- Що ви, батьку, я в путі відпочивав…
Хоч, насправді, досі вже ломило спину.
Але виду не подав: - Щодо вістей,
То таки набралось в Буджаку чимало.
Скоро, мабуть, слід чекати вже й гостей,
Бо султанський стяг в Стамбулі вже підняли.
- Ти сідай! – враз похопився кошовий, -
Бо, як кажуть, правди у ногах немає.
Що ж там чиниться в Османщині отій?
- Та ж поволі уже й військо прибуває.
Вже Халіл-паша з галерами примчав…
- Скільки в нього? – Із півсотні, мабуть, буде.
Та іще ж байдаків кілька сот нагнав,
Сновигають, наче хижаки, усюди.
Під Ісакчі вже тонбази притягли –
Оті баржі плоскодонні – і багато.
На Дунаї міст ладнати почали.
Будуть, певно, військо там переправляти.
Що дрібніше – то човнами почали
Перевозити. А от, верблюдів купа
Вже зібралась в Ісакчі. Тих не змогли,
Бо ж верблюд у човен ні за що не ступить.
Кораблі весь час снують до Кілії.
Прикидаються, що лиш продукти возять
Та ховають діжки з порохом свої
Під ізюм, інжир чи рис…Немов, не в змозі
Хтось ту хитрість їхню просту розгадать.
Уже скоро мають привезти гармати.
Потопити би їх кораблі ті, взять?!.
Дивись, менше будуть нашим дошкуляти.
Хоч Халіл-паша мотається кругом,
Щоб шляхи всі убезпечити. Не легко
Буде нам піймати на гачок його…
- А що сам Осман? – Та той іще далеко.
А що в нас? Вже порішили, що робить?
Вийти в море чи на суші з турком битись?
- То на раді іще маємо рішить…
В червні у Кагарлику повинні стрітись.
Ти ж, здається Обалковського застав,
Що приїхав у нас помочі просити?
Він же гори золоті наобіцяв…
І реєстр у двадцять тисяч встановити,
Й православних не чіпати…аби лиш
Їм погодилися з турком помагати.
І татарський аби стримували кіш.
І пішли на полі разом з ними стати.
Ще й на морі турка сіпати взялись.
Їм, як мед, то уже й ложкою. Одначе,
Ми ж не можемо одразу бути скрізь,
Адже сила не безрозмірна козача. Попередньо ми погодились на те,
Що прийдемо, аби разом з ними стати.
А поки візьмемось пантрувати степ…
А для моря – то вже сил нема де взяти.
Так вважає більшість братчиків тепер,
То і в мене така ж думка – не дрібнити
Своїх сил, бо, коли турок вже попер,
То лиш спільно його можна зупинити.
- Так то так!- Остап задумливо сказав –
Та ж, поки іще в похід той вирушати,
Я би туркам добре в морі показав,
Щоб не думав, що там зможе панувати.
- Хе! – на те лише і мовив кошовий, -
Он Сулима уже спробував, подався
З дончаками разом у похід морський.
Ледь живий з того походу повертався.
- Коли встигли? – Та ж у квітні подались!
Дончаки були приїхали, зманили.
Тих десь тисяч півтора тоді зійшлись.
Наших лише кілька сотень захотіло.
Тож, командували, звісно, дончаки…
По Азову біля Керчі вийшли в море.
Взять наскоком сподівалися стрімким
Вони Різу…Та набрались лише горя.
Стіни міста, навіть, штурмом не взяли,
Лише братчиків на стінах тих поклали.
Тож у море чимскоріше відійшли.
А там буря несподівано нагнала…
Хоча…чому несподівано? Хіба
Хто не знає, що штормить в цю пору море?!
Тож, ходити отак рано – Боже збав.
Потопила буря «чайки» дуже скоро…
Та й на тому не полишила біда
Тих, хто зміг від тої бурі вберегтися.
Бо галери йшли турецькі по слідах.
Ледве вітер вщух, як турок нагодився.
Мало хто зміг врятуватися із них –
Дончаків із триста та із наших – тридцять.
Так, що братчикам і Бог не допоміг.
Тож, чи варто нам на суші й морі биться?
- Варто, думаю. Запасу «чайок» є.
Чом не спробувати турка пошпиняти?
Хто не пробує – той і не виграє!
- Що ж, прийдеться козаків, мабуть, спитати.

3
Справді, наче білі чайки розправили крила,
То козаки на байдаках підняли вітрила,
Відправляючись із Січі Дніпром аж до моря,
Собі слави пошукати, а туркам на горе.
Не багато і тих «чайок», може тридцять-сорок,
Бо ж козацтву вирушати до Молдови скоро,
Тож охочих не знайшлося для моря багато
Та і «чайок» теж не встигли вчасно зготувати.
Все ж, для того, аби турок полякати – досить.
Погуляти, щоб в султана закрутило в носі.
Наказним у флот Мамая кошовий поставив,
Бо той дуже був удатний до морської справи.
Не раз ходив у походи в Крим та до османів,
Тож мав досвід й отаманом був доволі вправним.
На одному із байдаків і Остап на лаві.
Захотілося й морської спробувати справи,
А то в полі все та в полі, а до моря тягне,
Побувати в Османщині у далекій прагне.
Пройшли плавні рукавами, дійшли до лиману,
Попід носом в Очакова шмигнули обманом
Серед ночі, коли турки на вежах дрімали.
А вже ранок серед моря спокійно стрічали.
Розіслав Мамай навколо «чайок» для сторожі,
Адже турок недалеко пантрувати може.
Повернулись кілька «чайок» назад дуже скоро:
Турок йде до Аккерману зі Стамбула морем.
Десь, мабуть із сорок суден там нарахували,
І великії галери і пургати мали.
Везли, мабуть порох, ядра, штурмові гармати
Та ще й купу продовольства. Чом не перейняти?
Велів Мамай опустити на «чайках» вітрила
І на весла чимскоріше козаченьки сіли,
Налягали на ті весла, «чайки» морем гнали.
Зайти туркам проти сонця неодмінно мали.
Хай засліпить туркам очі, не дасть розглядіти,
Щоб зненацька на тих турок було налетіти.
Від напруги ниють м’язи, затерпають ноги
Та спинитися й на хвильку нема у них змоги.
Старшина уже на «чайці» втомивсь рахувати.
Та язиком, все ж, не веслами – полегше махати.
Врешті на Мамая «чайці» стягом помахали
І всі «чайки» по команді серед моря стали.
Одні – справа, другі – зліва «чайки» головної.
Попереду флот турецький, море за спиною.
Велів Мамай розібратись, ворога обрати:
По дві «чайки» на галеру, одна – на пургата.
А тоді знов козаченьки налягли на весла
І їх хвиля й власна сила на турка понесла.
Турок здалека помітний – галери високі,
Ну, а «чайки» сидять низько, ще й сонячним боком.
Коли уже майже поряд «чайки» опинились,
Лише тоді на галерах турки сполошились.
Стали ладити гармати та шаблі хапати,
А козаки вже взялися «кішки» закидати.
Доки стрілили гармати – лиш в море попали,
Бо козаки попід боком вже в галер стояли.
Закидали вражі судна «кішками» своїми.
Тепер туркам було б годі розчепитись з ними.
А вже лізуть козаченьки мотуззям нагору,
Другі турок із мушкетів відганяють споро.
Остап був серед найперших, хто нагору здерся,
Перескочив на палубу, в борт спиною вперся,
Замелькала в руках шабля, спробуй, підступися.
Перший із тих, хто підскочив, кров’ю окропився.
А вже чується позаду дихання козаче,
Один, другий за Остапом на палубу скаче.
Тепер можна й не стояти, враз напруга спала,
Адже поряд біля нього братчики стояли.
Разом кинулись на турок, січа зав’язалась
І вже скоро на палубі по крові ковзались.
Завалили усе трупом, турок не жаліли.
Хоч і братчики окремі голови зложили.
Коли одну захопили галеру ворожу,
До другої подалися. Там картина схожа.
Не багато від початку й часу проминуло,
Як турецька вся ескадра захоплена була.
З турків, кого перебили, хто у море скочив
Та ганятися за ними не було охочих.
Веслярів звільнили з весел аби не губити,
Бо Мамай велів галери й пургати топити.
Й те забрало у козаків часу не багато –
Потонули дев’ять галер і тридцять пургатів.
Пішли на дно порох, ядра, штурмові гармати,
Дарма тепер їх Осману в Молдові чекати.
Лиш одну з усіх галеру козаки лишили,
Туди всіх колишніх в’язнів зібрати рішили.
Дали харчів, дали воду – пливіть собі з Богом,
Бо в козаків попереду далека дорога.

4
За три дні здолали море.
Як на видноколі
Угледіли, врешті море,
Зібралися в коло
Аби раду тут тримати,
Як діяти далі.
Не хотіли поспішати
Та й часу ще мали.
Порішили серед ночі
На берег напасти,
Як сон турку склепить очі
Й місто буде спати.
Розділив Мамай натроє
Всі козацькі сили.
Так козаки під час бою
Частенько робили.
Дві обійдуть стороною
Місто, затаяться,
Щоб годиною нічною
Вміло скористаться.
Треті ж перед самим світом
З моря підкрадуться
І почнуть хати палити.
Як вогні зметнуться,
То кинеться вража сила
Із міста втікати.
Ті, що в засідці сиділи,
Будуть переймати.
На тих третіх Мамай старшим
Остапа поставив.
Знав, що той заварить кашу,
Не завалить справу.
Як темрява опустилась,
Знялись «чайки» з місця.
Двадцять берега пустились,
Розділившись, звісно.
Одні – зліва, другі – справа
Берега пристали
Та і сушею за місто
Пробиратись стали.
Шляхи, стежки перекрили,
Над ними сховались.
По кущах, ярах засіли,
Ранку дочекались.
Коли небо вже на сході
Рожевіти взялось,
Уже були на підході,
Що в морі тримались.
Зайшли в бухту тихесенько,
До причалів стали.
Велів Остап хутесенько
Щоб козаки мчали
Попід перші хати скоро.
Таїтися мали.
Попід місто з боку моря
Сигналу чекали.
Врешті «сова» одізвалась
На світанку: «Пугу!»,
А за нею постаралась
Голосніше друга.
В місті тихо, час ще спати
Й собаки не брешуть.
А козаки попід хати
Кресалами крешуть.
Зайнялися перші хати,
Далі запалало.
Стали турки вибігати,
«Алла!» - заволали.
Не взялись хати гасити,
Жінок рятувати.
Хто у чому був одітий,
Кинулись тікати.
А козаки вже по хатах
Пустих порядкують.
Цінне узялись шукати.
Собаки валують,
Дим стоїть, вогонь палає,
Жінки плачуть, діти.
Хто із турок не втікає,
Той лежить убитий.
Ті, що не бажали биться,
Чимскоріш втікали.
А, тим часом, хто в засідці
Турка переймали.
Налетіли, перебили,
На шляху лишили.
А тоді вже в місто Сіле
Сміливо вступили.
Поки сонце піднялося,
Землю освітило,
Все козакам удалося –
Місто захопили.
Перебили чоловіків,
Жінок полякали.
Всякого добра без ліку
В місті тому взяли.
Задоволені вертались
До «чайок» козаки.
Не дарма, усе ж, старались,
За те й мають дяку.
В човни свої положили
Все добро добуте
І на весла знову сіли…
Встигли завернути
Ще в Медіню та Раролю,
Там теж погуляли.
Нарубали турок вволю
І добра набрали.
А тоді уже на північ
Разом подалися.
Понад морем, наче тіні
Скрадатись взялися.
Бо ж турецькі сновигають
Кругом капітани.
Краще, як вони не знають
Про козацькі плани.

5
Мамай вів «чайки» навпрошки крізь море
Кудись на північ, не казав – куди.
Не бачили нічого, крім води,
Але чутки пішли по «чайках» скоро,
Що на Місіврі їх Мамай веде.
Знайшлись такі, що місто добре знали,
Адже недавно в ньому побували.
Казали: здобич їх там знатна жде.
Казав Остапу сивий вже козак:
- Два роки тому ми із Сагайдаком
Взяли те місто. Знатна була «драка».
Хоч турки й опиралися, однак,
Ми швидко мури міста узяли
І добре крові туркам там пустили.
Надвечір лиш руїни залишили.
А здобичі ж узяти там змогли,
Що довго у корчмі біля Січі
На здобич ту козацтво ще гуляло…
Нарешті, знову гори взрівши, стали.
Рішили знов напасти уночі
Та вже всі разом з моря підійти
Й на мури здертись. Коли сонце сіло,
Козацтво налягло з всієї сили,
Щоб «чайки» чимскоріше привести
До міста. Та старалися дарма.
Ледь перші «чайки» берега пристали,
Як всі собаки враз завалували.
Від смолоскипів розійшлась пітьма.
На мурах крики вчулись, тупіт ніг…
Як козаки до мурів тих дістались,
То турки уже добре зготувались.
Остап разом із першими прибіг,
На мури «кішки» стали закидать,
Щоб на мотузках вибратись нагору
Та ті мотузки вниз упали скоро.
Згори з мушкетів узялись стрілять.
Тож козаки ударили в отвіт.
Безладна учинилась стрілянина.
І так тривало, може з три години,
Поки й благословилося на світ.
Лише тепер розгледіти змогли,
Що мури міста добре полатали.
Два роки, мабуть, стрічу готували.
Козаки розчаровані були,
Але затялись – місто мають взять,
Бо ж козаку не личить відступати.
Взялися місто справно штурмувати,
Хоч під вогнем прийшлося відступать.
Міцним горішком той Місіврі став,
Не так то легко його подолати.
А в них же лиш малі, легкі гармати.
Коли б важких хто хоча б пару дав?!
Так день минув, а далі глупа ніч.
Остап прийшов порадитись з Мамаєм:
- Ми тут дарма лиш голови вкладаєм,
Хоч місто взяти маєм, звісна річ.
- Що пропонуєш? – Хлопців мені дай
З дві сотні, хоч би?! Обійду це місто,
Десь там знайду, на мури як залізти.
Ти тут в спокої їх не залишай.
Як більшість позбігається сюди,
То нам на мури здертись легше буде.
- Що ж, дій, Остапе. Скільки треба люду,
Бери та на рожен не лізь, гляди.
Остап найперше козака знайшов,
Що з Сагайдачним уже брав це місто
Та скликав тих, хто згоден в пащу лізти
І в темряві вздовж берега пішов,
Стежками далі вибрались на шлях
Та в обхід міста тихо подалися.
Ішли, в дорозі добре стереглися .
Аж ось і місто. Залягли в кущах.
Не стали лізти в темряві ніяк,
Бо ж можна було в пастку якусь втрапить.
Тож не хотілось шанс єдиний втратить.
Світанку й дочекалися отак.
А на світанку знову козаки
Пішли від моря мури штурмувати
І добре, видно, стали насідати,
Бо ж, піднімалось сонечко поки,
То турків стало меншати на стінах.
Мабуть, туди у поміч подались.
Тоді тихенько козаки знялись,
До мурів тих наблизились повільно.
А далі двоє вправних козаків
Із луків вартових на стінах зняли.
Тоді вже хутко козаки помчали
І, з поміччю надійних мотузків,
На мури здерлись. І пішла потіха.
Остап на турка з криком налетів,
Той стрімголов донизу полетів.
Тепер уже вестись не треба тихо.
Із галасом помчали козаки
По мурах, турків на шляху збивали.
А деякі донизу пострибали,
Несучи смерть на вулицях вузьких.
Як козаки той галас здійняли,
Страх поміж турок паніку посіяв
І кожен вже в страху отому діяв.
Із мурів турки бігти почали,
Збиваючись на вулицях вузьких.
Хтось мчав добро своє порятувати,
Хтось собі сховку кинувся шукати.
А тут вже й з боку моря козаки
На мури здерлись. Що тут почалось!
Крик, валування, вулиці забиті,
Кругом лежать поранені і вбиті.
Там, де зібратись туркам удалось,
Йде бій. У турків шансів ніяких.
Одно лише й зосталося – вмирати.
В час по обіді стало все стихати.
Кров ріками по вулицях вузьких
І козаки добро якесь несуть
До своїх «чайок». Вдало погуляли,
Здобутки чималі у місті мали.
А вже Мамай велить скоріше в путь.
Та дивно – не на північ подались.
За ніч до порту Агйоли дістались,
На нього несподівано напались
І перебили всіх, що не здались.
Ще одна ніч і Сисопал взяли,
Одні лише й зоставили руїни.
- Тепер вертаємо до України! –
Мамай козацтву своєму велить. –
Вже «чайки» повні всякого добра,
Навіщо нам дарма ризикувати?
І так вже маєм чималенькі втрати
Та й про спочинок думати пора.
Тоді Остап до нього підійшов:
- А, може, ще пройдемось до Стамбула?
Давненько там вже козаки не були.
Що, коли й там пустити туркам кров?
Задумався на хвильку отаман:
- Давай спочатку козаків спитаєм?!
Як набереться тих, що побажають…
Зібравсь на раду весь козацький стан
І навпіл на тій раді розділивсь.
Одна схотіли вже на Січ вертати,
Другі – ще до Стамбула погуляти.
Мамай, хоч, наче, трохи розізливсь
Та повелів: - Бери, Остапе, тих,
Кому кортить ще трохи погуляти
Та половину «чайок» можеш взяти….
Але ж, дививсь – не погуби усіх.
На тому козаки і розійшлись.
Одні на північ підняли вітрила,
Другі на південь, на Стамбул поплили,
Нових пригод шукати подались.

6
В турецькім таборі під Едірне
Ґвалт вдень та і вночі не затихає.
Султан тут військо у похід збирає,
З усіх кутків імперії жене.
Кого лишень зустріти можна там!
І яничари ходять гордовито.
Вони – найперша у султана свита.
Султан іноді їх боїться й сам,
Бо, часом, невдоволені вони
Могли й султану голову зрубати.
А спробуй-но, лишень їм раду дати?!
Та ж настрахають виглядом одним.
А ще сипахи на міцних коня́х
Одягнені у панцирі залізні.
Із ворогом в бою то сила грізна,
Стрімку атаку мало хто спиня.
Або акинджі, коні в них легкі
Й вони стрімкі в бою, неначе вихор.
Зв’яжися з ними – будеш мати лихо.
А он топджі – теж горді отакі,
Бо ж при гарматах служать і султан
Їх поважа і завжди виділяє.
А тих гармат багато військо має.
Воли кругом заполонили стан.
Бо є гармати – щоб одну тягти,
То тих волів потрібно три десятки.
Та ж без гармат таких фортець не взяти,
А, значить, ляхів не перемогти.
А ще башибузуки – то такі,
Що горло переріжуть за наживу.
Вони поживу всяку чують живо
І на підйом тоді зовсім легкі.
Якщо потрібно покарать когось,
Султан башибузуків направляє,
А ті жалю і милості не знають,
Тож виріжуть усіх до одного.
Як де пожива пахне – вони там,
Щоправда, у бою не так надійні.
Потрібно підганяти їх постійно.
Тож віри у бою їм ні на грам.
Яких народів тільки тут нема,
Адже півсвіту зайняли османи,
Скрізь їхні землі, куди не поглянеш.
І всіх султан в своїх руках трима.
Тут і араби у бою стрімкі,
Бербери на верблюдах темнолиці,
Вірмени, греки, серби і сирійці,
Болгари, єгиптяни… Є й такі
Народи, що ніхто про них й не чув,
Які за першим покликом султана
Під прапором Пророка хутко стануть,
Аби лиш зиск для них у тому був.
Але османи – перші серед всіх,
На них уся тримається держава.
Вони підуть – куди султан направить,
Аби схилити край дот ніг своїх…
А ще ж у стані тому, крім волів,
Які стоять спокійно, ремигають,
Араби тисячі верблюдів мають,
Коней, не зрахувати і голів.
А ще ж слони! Чотири їх було,
Що перський шах подарував султану.
Тож ревище стоїть таке над станом,
Яке ніщо, здавалось, не могло
Утишити. Але у мить якусь
Весь стан завмер. Худоба й та затихла,
Немов якесь передчувала лихо.
І крик султана із шатра почувсь:
- Гяури кляті! Але я помщусь!
Я Ляхистану доти не полишу,
Поки пустелю голу не залишу!
Я до самого моря доберусь,
Щоб жодне цілим не лишить село!
Мене ніщо у помсті не зупинить!
Хай козаки візьмуть й Стамбула стіни,
Я до коріння винищу те зло!
Велю негайно військо піднімать
І чимскоріш на ворога рушати!
Ми його військо маємо здолати.
Ні замків, ні фортець не будем брать,
А пройдемо, немов крізь масло ніж
І будемо сікти і грабувати!
Я маю це зухвальство покарати!
Наказ по війську: убивай і ріж!..
Той гнів султана викликала вість,
Що козаки міста поруйнували
Під боком в нього. Їх не налякало
Могутнє військо, що отут стоїть.
Таке нахабство викликало лють.
Велів султан, щоб військо підіймали
І проти ляхів чимскоріш рушали…
І, врешті, турки до Дунаю йдуть.

7
Поки Мамай з козаками по морю гуляли,
То і козаки на Січі також не дрімали,
Не дрімали, нові «чайки» собі майстрували
І вже скоро сорок суден новесеньких мали.
Сіли в «чайки» та і вийшли в море непомітно.
Якраз уже наближалась середина літа.
Ішли тихцем, хоронились від берега морем
І до гирла дунайського дісталися скоро.
А там уже не таїлись, дали турку знати,
Що збираються Дунаєм трохи погуляти.
Халіл-паша тоді саме в Кілії вмостився,
Своїм поглядом орлиним навкруги дивився,
Щоб ніде, не дай то Боже, козаки не вкрались,
Кораблі не потопили, мосту не дістались.
Як дійшла до Халіл-паші неждана новина,
Він одразу й не скумекав, що робить повинен.
Піде на них з усім флотом, то, може й здолає,
Але певності у тому він зовсім не має.
Як заманять на мілини важкі його судна,
То йому із ними битись дуже важко буде.
Вони ж зманять на мілини, самі розвернуться
Та й спокійно до Ісакчі собі подадуться.
А там міст, який він має сам охороняти.
От-от майстри його мають вже добудувати.
Як зруйнують козаки міст, біда йому буде.
Султан йому тої шкоди повік не забуде.
А то, може, і одразу голову зрубає…
І, нарешті, Халіл-паша рішення приймає.
Сам з галерами зостався міст охороняти,
А байдаки посилає козаків шукати.
Виділив півтори сотні байдаків для того.
Та іще чимало флоту лишилося в нього.
Пливуть турки по Дунаю, козаків шукають,
А ті уже зготувались та на них чекають.
Випливли назустріч туркам вісімнадцять «чайок».
Турки й вирішили: хутко козаків здолають.
Та й на весла налягають, щоб їх оточити.
А козаки чимскоріше «утікають» звідти.
Утікають козаченьки, турки женуть слідом,
Уже кричать вслід козакам з переможним видом.
А тут на них з очеретів «чайки» випливають
І неждано-негадано тих нападають.
Поки турки розгублено навкруг озирались,
Козаки порядкувати в їх байдаках взялись.
Кого вбили, кого просто викинули в воду.
Завдали отим байдакам непоправну шкоду.
Перебили купу турок, судна потопили,
Мало кого з воріженьків живими лишили.
Мало кому удалося вирватися з пастки,
Щоб Халіл-паші донести вістку про нещастя.
Козаки ж тоді на берег з «чайок» подалися
І орду в степах буджацьку ганяти взялися.
Напосілись на аули мурзи Кантеміра,
Що іти султану в поміч збирався допіру.

8
Верталися з походу козаки,
Зі здобиччю великою вертались.
Добряче туркам врешті-решт дісталось,
Тож настрій був бадьорий і легкий.
На першій «чайці» сам Мамай стояв,
У далеч моря пильно удивлявся,
Завершити похід цей сподівався
Успішно і на це надію мав.
Уже видніє берег вдалині.
Пройти б мимо Очакова спокійно
І можна аж до Січі плисти вільно.
Так би того бажалося! Так ні!
Ледь увійшли в лиман і перед них
Стоять ушкали, ладні вже до бою.
Аж сорок. А по березі юрмою
Гасають кінні турки. Мамай встиг
Спинити «чайки», щоб не встряти в бій,
Бо ж козаки утомлені з дороги
Та й «чайки» завантажені до того
Добром усяким. Турки також стрій
Порушувати явно не збирались.
Мабуть, чекали поміч? Що ж робить?
Такої сили «чайкам» не пробить.
А скоро з боку моря показались
Ще кораблі. Тепер між двох вогнів
Козаки опинились. Стали в коло.
А турки наближались якось кволо,
Боялись опинитися на дні.
Бо ж знали, як воюють козаки,
То ж сторожко, повільно підступали.
А козаки стояли і чекали.
Їм першими почати не з руки.
Мамай надії покладав на ніч.
Вже сонечко до заходу хилилось,
Не так багато часу і лишилось.
Щось в темряві придума, звісна річ.
До темряви так бій і не почавсь.
Напевно, турки ще когось чекали,
Бо ж лиш байдаки мали і ушкали.
Як тільки місяць в хмарах заховавсь
І темрява лиман собою вкрила,
Велів Мамай на весла налягти,
Але тихцем і чимскоріш іти
До берега кінбурнського щосили.
На весла налягали козаки
І, врешті, того берега пристали.
Мамай велів, щоб, скільки могли – взяли
Добра з човнів – бо ж здобич то таки.
- Хай турки нас шукають на воді,
А ми на два розділимось загони
Та й підем пішки. Хай тоді догонять.
Я на Асламкермень піду тоді.
А ти, Семене, поведеш загін
Свій в сторону Карайтебеня…
Та тут Тиміш намалювавсь на сцені,
Звернувся з гнівом до Мамая він:
- Та ж скільки ми залишимо добра!
Ми ж скільки сил потратили для того,
Аби у турків відібрати його.
Тепер кидати? Я собі зібрав
Он цілу купу! Що із ним робить?
Тут ще козаки інші підступились.
Їм теж добро кидати не хотілось.
Мамай задумавсь: - Хочете, ідіть
На «чайці» і добро везіть своє.
Та, як до турок втрапите, не плачте.
Тепер мені нема часу, пробачте!
І він наказ рушати віддає.
Загони зникли в темряві умить.
Лишилось козаків, можливо, сорок.
Поки ще панував навколо морок,
Взялись добро в родин байдак носить.
Носили все, що бачили, бо ж їм
Хотілося усе собі забрати.
Байдак почав все глибше осідати.
Урешті, всілись і вони. Затим
Взялись гребти вздовж берега бігом.
Але байдак повільно посувався.
А ранок літній, бач, не зазівався.
В лимані й дочекалися його.
Ледь сонце освітило водну гладь,
Як турки тої ж миті похопились:
Куди це «чайки» ті прокляті ділись?
Аж бачать – попід берегом стоять.
Отож на весла турки налягли
Аби козаків сонних захопити.
Впритул з гармат по «чайках» стали бити
І дуже подивовані були,
Що козаки у відповідь мовчать.
А вже, як зовсім близько підібрались,
Побачили, що «дуля» їм дісталась.
Бей, звісно, спершу кинувся кричать,
Що утекли прокляті. Та тоді
Надумався – та ж «чайки» ось у нього!
Скажіть: а це хіба не перемога?!
І став навколо зверхньо знов глядіть.
Коли уже він «чайки» захопив,
Чом не сказати, що побив коза́ків,
І всі на дно пішли ті зарізяки?
Та ж він їх кілька сотень перебив!..
Але йому тут раптом донесли,
Що однієї «чайки» десь немає.
Велів – хай кожен навкруги шукає.
А скоро й слід тієї віднайшли.
І усі разом кинулись туди,
Догнали «чайку» миттю обступили.
Хоч шаблі козаки і ухопили
Та вже ж і ні туди, і ні сюди.
Накинулися турки зусібіч.
Кого убили, кого пов’язали
І «чайку» із добром собі забрали.
Таке згодиться бею, звісна річ.
Тих козаків, що лишились живі,
Осману в подарунок відіслали.
Вони у муках в Ісакчі сконали,
Бо надто прагнув вже Осман крові́.
Після тортур, кого із них живцем
У їхніх «чайках» власних і спалили,
Кого слонами розтоптали, вбили.
Осман дивився з радістю на це.

9
Взяв Остап шістнадцять «чайок», тепло розпрощався
З козаками і з Мамаєм й на південь подався.
Зайшли вони до Босфору. Стамбул з того боку,
Має мури неприступні, високі нівроку.
Тож на нього нападати – лиш сили втрачати.
На другому боці також можна погуляти.
«Чайки» берега пристали, щоб час не втрачати,
Козаченьки узялися там порядкувати.
А там вілли і палаци та села багаті,
Було чого приставати та добра узяти.
Вибрались з одного місця, пливуть до другого,
А місцеві дають драла з гостювання того.
Турки лиш з високих мурів на той бік дивились,
Як розкішні їх палаци раптом задимілись.
Задимілись, загорілись, разом запалали,
Бо там якраз козаченьки славно погуляли.
Бостанджибаши похмуро, разом з каймакамом,
Теж зі стін спостерігали, бо із козаками
Не було чим воювати. Султан флот відправив,
У Стамбулі три галери тільки і зоставив.
Що з таким от «флотом» можна козакам зробити?
Вони ж можуть його дуже швидко потопити.
Але ж страх перед султаном не дає їм спати,
Стали вони під Стамбулом всі судна збирати.
Назбирали іще сорок кораблів усяких,
Наловили серед вулиць різних небораків,
Що на очі їм попали. Щоб зброю дістати,
Довелося європейські судна обібрати,
Що стояли саме в бухті. Два дні то збирали
І, нарешті, флот «достойний» у Стамбулі мали.
Вийшли кораблі турецькі з Золотого Рогу,
Стали тихцем посуватись до берега того.
Коли здалеку уздріли під берегом «чайки»,
Зупинились, вже ні лайки, ніякі нагайки
Їх не змусили із місця зрушити і трохи.
Їм здавалось, що козаків кругом, як гороху.
Село саме узялися якесь грабувати
Та у «чайки» добро всяке хутенько тягати.
Помітили флот, Остапу про те доповіли
Та він лише відмахнувся: - Робіть своє діло!
Ви ж бо бачите – їм страшно із місця рушати,
Отож можете уваги на них не звертати.
Так і сталось. Простояли турки у Босфорі,
А, як темрява спустилась, розвернулись скоро
Та й у бухту подалися аби заховатись.
Від козаків можна всяке вночі сподіватись.
Обібравши всю округу, козаки знялися
Та й додому спокійненько собі подалися.

10.
Море тихе і спокійне на сонечку сяє.
Вітер зник, вітрила «чайок» вже не надимає.
Козаки на весла сіли та гребуть помалу.
Видається, серед моря зовсім заблукали.
Хоч старий козак по сонцю вказує дорогу
Та й по зорях козаки теж питають у нього.
Дивиться старий на небо, хмуро супить брови.
- Що, Кизиме, - Остап пита,- тривожишся знову?
Не туди десь завернули, збилися з дороги?
Та Кизим лише сердито подививсь на нього:
- Скоро слід чекати бурі! – А ти звідки знаєш?
- Знатимеш, коли у морі, як я побуваєш.
Подивися, бачиш чорно он на виднокраї.
То нас буря, будьте певні, вже наздоганяє.
Вітер стих перед грозою, що з бурею суне.
Скоро бог вітрів ударить в свої срібні струни
І таке тут закружляють вітри у таночку,
Що такого танцю більше у житті не схочеш.
Справді, скоро дмухнув вітер, потім ще сильніше.
- Опускай вітрила хутко! Та давай жвавіше!
Ледве встигли козаченьки вітрила прибрати,
Як зненацька вітер хвилі почав піднімати.
Із виттям кинувсь на «чайки», крутив пінне море,
То кидав човни у прірву, то здіймав угору.
Хвилі човни заливали, встигай лиш черпати.
Добре, сухі очерети встигли прив’язати
Вздовж бортів, аби триматись на воді давали.
Але і тим врятуватись надії не мали.
Розкидало їх по морю, як тріски легенькі.
Залишалось лиш молитись до Покрови-неньки.

11
Хто зна, скільки ота буря їх морем носила,
Розкидала, розметала, може й потопила.
Які «чайки», то нікому не було відомо…
Та поволі буря стихла і на морі тому
Сонце сяє, мов нічого страшного й не було.
Куди їх вітрами тими оце завернуло?
Стоїть Остап та у море вдивляється пильно.
Потріпала їхню «чайку» буря дуже сильно.
Ще чотири «чайки» поряд крутяться із ними
Й не відомо, що трапилось з усіма другими.
Старий Кизим теж не може нічого сказати,
Бо не зна, куди їх буря могла та загнати.
Все ж порадив, щоб на північ «чайки» вирушали,
Десь би, може біля Криму берега пристали.
А там визначаться далі, то вже легше стане.
Надима вітрила вітер на «чайках» старанно.
Пливуть морем та веслами собі помагають.
І здалеку якісь гори вже спостерігають.
Наблизились до берега, бухту бачать тиху.
А там стоять дві галери турецькі на лихо.
Але ж їм все одно треба берега пристати,
Свої «чайки» обдивитись, трохи підлатати.
Розгорнулися у лаву та й в бухту вступають.
Коли їм з галер турецьких привітно махають.
- Та то ж наші, – хтось говорить,- що ми їх звільнили
Й на галері на турецькій на волю пустили.
Підійшли впритул – і, справді, галера знайома.
Лиш тоді відчули, врешті, страшенну утому.

12
Поки ладнали свої «чайки» козаки,
Латали діри у пошарпаних вітрилах,
Остап з Петром – два отамани поряд сіли
Поговорити, бо ж хотілося-таки
Остапу взнати, як дісталися сюди,
Де ще галеру узяли. Петро охоче
Розповідав і аж блищали його очі,
Бо ж, як не як, а, таки ж вирвались з біди.
Петро макуха був відомий на Січі.
Десь років п’ять тому потрапив у халепу –
Загін татари захопили серед степу
Та й на галери продали. П’ять літ учив
Важку науку кляту – веслами гребти.
Аж оце поки козаки і не звільнили.
Тоді всі бранці на галеру оцю сіли,
Хотіли було козакам услід іти.
Таж розбирались доки, «чайок» слід пропав.
Тоді на Січ рішили якось пробиватись,
Пішли на північ до Дніпра… Та ж мало статись,
Якраз турецький флот їм на шляху стояв.
Тож повернули. Йти рішили до Керчі,
Щоб там вже морем хоч на Дон змогли пробитись.
В дорозі вийшло із купцем турецьким стрітись.
До нього тихо підібрались уночі.
Всіх турок вибили чи викинули геть,
Звільнили бранців та і далі подалися.
Блукали морем та ще турків стереглися,
Бо знов до їхніх рук не втрапили ледь-ледь.
Коли ж оця страшенна буря піднялась,
Вони устигли в тихій бухті заховатись,
Куди вдалося, врешті й козакам дістатись…
Тепер Петро на їхню поміч сподівавсь.

13
Вивів Остап «чайки» свої в море,
Дві галери слідом йому йдуть.
Поки іще він не вибрав путь.
Думав цілий день над цим учора.
Можна і протокою пройти
Мимо Керчі та Азовським морем.
До якоїсь річки вийти скоро,
А вже звідти й Січі досягти.
Або обійти татарський Крим,
До лиману при Дніпрі пристати.
Далі можна й пішки мандрувати.
Чи ж уперше так чинити їм?
Кинув би галери, бо від них
Користі козацтву не багато.
Адже їх здалека в морі знати…
Ледве то подумати устиг,
Як «Вітрила!» - із галер кричать.
Справді, скоро вже на виднокраї,
Наче чайки зграями літають.
То, мабуть, навстріч галери мчать.
І куди сховатися від них?
Кинути галери й утікати?
Так козак не може поступати,
Кинути своїх – то тяжкий гріх.
Доведеться їм приймати бій.
І цей бій останній, мабуть, буде.
Ворога зустрінуть груди в груди…
Тож узявся шикувати стрій.
Дві галери в центрі, по краях
«Чайки», наче яструби застигли.
Ледве тільки зготуватись встигли,
Як і флот вже виріс на очах.
І до біса ж суне тих галер.
Турок їм повік не подолати.
Але раз в житті лиш помирати,
Все одно: чи завтра, чи тепер.
Турки спершу думали, що то
Їх галери, але «чайки» вздріли
І усе одразу зрозуміли.
Щоб не втік із ворогів ніхто,
Узялись обходити з боків…
Далі дружно вдарили гармати,
Стали ядра бризки підіймати,
Хоч між ними були і такі,
Що одразу влучили у ціль.
Козаки їм не відповідали,
Бо ж гармати значно менші мали,
Не дістануть до галер звідсіль.
Вже, коли наблизились, тоді
Вдарили козацькі гаківниці.
Кинулися, наче хижі птиці
«Чайки» стрімким летом по воді.
До галер турецьких досягли,
Стали «кішки» козаки кидати,
На галерах турок щоб дістати.
Деякі й забратися змогли.
Але що їх?.. Турки зусібіч
Кинулися. А їх так багато.
І прийшлося козакам вмирати,
Прихопивши й турка, звісна річ.
Остап також був посеред тих,
Хто зумів на каторгу забратись.
Шаблею узявся відбиватись,
Ворогів кривавлячи своїх.
Усе менше поряд козаків.
Кого вбили, кого пов’язали.
Мабуть, страшну кару готували.
Вже аркан й на нього полетів
Та він розрубати його встиг.
А навколо з козаків нікого…
В голову щось вцілило у нього,
На ногах утриматись не зміг
І за борт у море полетів…
Встиг води добряче наковтатись,
Як свідомість стала повертатись.
Випірнув, вертатися хотів
На якуюсь «чайку». Та куди?
Вже на них он турки порядкують,
Радісно гелгочуть, галасують.
Зрозумівши правду ту гірку,
Став Остап подалі відпливать,
Щоб на очі туркам не втрапляти.
Мабуть, рано йому помирати.
Доведеться ще повоювать.

14
Оклигав вже на березі, коли
Ногою хтось його у груди дуцав
І голосом кричав натужно злим:
- Чого лежиш? Не прикидайся, буцім
Без пам’яті! Остап лиш застогнав,
Розплющив очі, подививсь навколо.
Над ним татарин з шаблею стояв.
- Чого тобі? – спитав у нього кволо.
- Гяур проклятий! Звідки тут узявсь? –
Та все навколо розшира очима
«Чи часом хто ще десь не заховавсь» -
Остап подумав. Із думками тими
Піднятись здумав. На руках мотуз.
Татарин, певно, зготувавсь зарані.
« Ну, що ж, козаче, отепер ти вгруз!
Підеш на продаж, наче раб останній».
Татарин всівся на свого коня,
Остапа пішки гнав поперед себе,
Нагайкою у спину підганяв,
Мовляв, по швидше рухатися треба.
Йшли по дорозі крізь аул якийсь,
Де дітлахи цікаві вибігали.
«Гяур! Гяур!» - їх вигуки неслись,
А деякі ще й камінці кидали.
Остап на те уваги не звертав,
Хоча татарин гиркав тим малятам,
Аби ніхто товар не зачіпав,
Бо він тоді прибуток свій утратить.
Прийшли у Кафу. Тай татарин той
Продав Остапа скупщику на ринку.
В Остапа згоди не питав ніхто,
Бо ж він – товар. Тут чоловік чи жінка
Лише товар. Без згоди продадуть.
Йому, напевно, на галери світить.
І може про свободу вже забуть.
А так хотілось вільно ще пожити!

15
Остап стояв поміж таких, як сам
Живим товаром. Все було байдуже,
Бо ж не людина він тепер, а крам
І то його засмучувало дуже.
Багато було навкруги дівчат
Білявих, чорних – теж живим товаром.
Стоять понурі, знічені, мовчать
Під поглядом, що кидають татари.
Чоловіків також багато є.
Стоять, на покупців своїх чекають.
Хтось вже за когось гроші віддає.
Місцеві тут часу дарма не гають,
Бо прийдуть турки, скуплять все бігом –
Дівчат в гареми, хлопців – на галери.
Отож урвати б встигнути свого,
Поки іще ті турки не приперли.
Остап стояв, навколо роздивлявсь
І не помітив, як старий татарин
У нього своїм поглядом уп’явсь.
Сіпнувсь Остап, неначе від удару,
Як той за руку спробував узять.
Тут наглядач підскочив, замахнувся
Аби гяура швидко покарать.
Татарин зупинив. Тоді звернувся
Вже до Остапа: - Руку підійми!..
Будь ласка! На шрам довгий подивився,
Мов шаблю в давню рану устромив.
- Звідкіль то в тебе? – Я такий родився!
- А, як насправді? – Ну, не знаю я.
Той шрам у мене, скільки пам’ятаю.
Татарин іще трохи постояв:
- Я із купцем поговорити маю.
Купцеві щось тихенько шепотів.
Остап не чув, хоч пильно дослухався,
Бо все на нього озирались ті.
І він чомусь їх поглядів страхався.
Ударили, нарешті, по руках
Та й розійшлись. Купець велів Остапа
Прибрати, аби був не на очах.
А той гадав – в яку халепу втрапив,

16
Надвечір цілий гурт татар примчав.
Найперший на коні мурза багатий.
Хоч і старий, з коня зміг легко встати
І вмить по бранцях роздивлятись став.
Тут з-за спини враз вискочив старий:
- Де той…гяур? – купця питати взявся.
- Він зараз буде… Я сховав, боявся,
Що хтось товар той перекупить твій.
В долоні плеснув й наглядач привів
Остапа та перед юрми поставив.
Якесь, напевно, враження він справив –
Старий мурза, неначе занімів.
Остап на нього пильно подививсь
Та очі опустив свої, одначе.
«Десь я уже обличчя таке бачив?»
Мурза за груди раптом ухопивсь:
- Тугай?! Це ти? Нарешті я знайшов
Тебе, мій сину! Скільки літ минуло?!
Нарешті доля сина повернула!
Ударила в лице Остапу кров:
«Та ж то його лице! То, наче, він,
Але старий вже. Як то може бути?»
- Якши! Якши! – навколо було чути, -
Таки мурзи знайшовся, врешті син.
Мурза, хоч відібрати право мав
Товар та грошей не схотів жаліти.
Купцеві кинув він капшук набитий
Й Остапа, врешті, міцно обійняв.

17
Гуде, як вулик весь Ескі-Кирим.
Його збудила новина єдина:
Мурза знайшов загубленого сина
І в місто повертається із ним.
Тож вулиці забиті всі були,
Коли мурза додому повертався.
Він радісно навколо посміхався
І розкидати золоті велить
В юрму. Хай порадіють геть усі,
Розділять радість, що у нім буяла.
Нарешті та жадана мить настала:
Син їде поруч з ним в усій красі.
Тож у мурзи, мов виростали крила…
Тугай мовчав, а той все говорив,
Немов наговоритися хотів.
І розповів, як доля розділила…
Був у мурзи Теміра брат Азак.
Молодший брат, хоч був амбітним дуже.
Гадав, що, коли батькові услужить,
То і мурзою зробиться, однак,
Ламати звичай батько не збиравсь
І старший син Темір отримав владу.
Азакові земель лишив у спадок,
Овець отари… Та він не збиравсь
Із тим миритись. Хижо позирав,
Як старший брат упевнено керує
В своїй орді. Лиш добре слово чує
Поміж людей… І камінь собі вклав
За пазуху, щоб з часом скористатись…
А тут іще красуня Адіке.
Щось у душі з’явилося таке –
Повинна одному йому дістатись.
Але Теміру стала за жону,
Тугая-сина йому народила.
Раніше у Азакові сиділа
Надія на походи, на війну,
Де брат загине і таки йому
Дістанеться усе по смерті брата.
А син? Той син все може поміняти.
Отож, Азак задумався тому,
Як братові дошкулити, ще й так,
Щоб на майбутнє всі надії вкрасти.
Рішив, по змозі на аул напасти.
Чекати довго довелось, однак.
Як хан орду свою в набіг повів,
Було Тугаю років три від сили.
Тоді аскери батька в сідла сіли
Й загін у степ безмежний полетів.
Азак такого саме і чекав.
Набрався люті, наче кровний ворог,
В аул мурзи примчався дуже скоро
І на людей, як хижий вовк напав.
Аул спалив, Тугая прихопив.
Хотів і Адіке також забрати
Та вона встигла ніж у руки взяти,
Він її кров’ю помсту окропив.
Вчинивши зло, Азак метнувсь мерщій
В глухі степи від помсти заховатись.
Теміру удалось про те дізнатись
І він загін вернув з походу свій.
Мчав по слідах, знайти того хотів
Аби йому всі кривди пригадати.
А головне – Тугая відібрати.
І серед степу все ж перехопив.
Гаряча кров жадала помсти. З тих
В живих вони нікого не лишили.
Але знайти Тугая не зуміли,
Хоч розіслав мурза людей своїх
По всій окрузі… Думали – навік
Пропав Тугай і вже не повернути.
А, бач, як доля встигла обернути…
- А звідки шрам? – Тобі йшов другий рік,
Як беркута ти чимось розізлив
І кігтем він зробив глибоку рану.
Якраз отам. Хоч заросла старанно
Та шрам усе ж на тілі залишив.

18
Вже більше місяця Остап в Ескі-Киримі.
В Теміра…тобто, в батька. А, проте,
Усе навкруг йому здавалося не те.
І він весь час думками мучився своїми.
І оця розкіш, до якої він не звик,
Бо на Січі у куренях все по-простому.
І оця їжа…Звісно, смачно. Та, при тому
Хіба тим може наїдатись чоловік?
Йому би нині саламахи подали
Чи кулешу. Ото наїдок для козака!
Та й за шмат сала була би велика дяка.
Та сала тут днем із вогнем би не знайшли.
І усі слуги запопадливі навкруг.
Він на Січі для себе звик все сам робити.
А тут повинен одно байдики лиш бити
Та і в усьому покладатися на слуг.
І усі кланяються йо́му ледь не в ноги.
У місті просто мимо нього не пройдуть.
Йому ж хотілося, при тім, простіше буть,
Аби походження не видавати свого.
Бо ж на Січі… Знов на тому́ себе піймав.
Хоч князь, хоч голодранець – усі рівні.
Яким не був би родовитим ти, все рівно,
Всі тобі братчики і там панів нема.
Поїде в степ…Та тут і степ не той зовсім.
На Запоріжжі – там роздолля, степ безкраїй,
А тут він майже близькі гори підпирає.
Тугай не може знайти спокою у нім.
І його тягне повернутися на Січ,
До того, звичного для нього із малого.
Але ж не може він втекти від батька свого,
Не по-козацьки така дяка, звісна річ.
Тож якось зранку він до батька підійшов:
- Поговорити, хочу, тату, із тобою. –
Помовчав трохи, щоб думки зібрати свої,-
Я розумію, що в мені татарська кров.
Що ти мій батько. Та, повір, не можу я
Тут залишатись. Я не звик отак от жити.
Я хочу знову на Січ сво́ю полетіти,
Бо то також для мене рідна є сім’я.
Я розумію… Але батько відмахнувсь:
- Я знаю, синку. Не сліпий же. Усе бачу,
Як твоє серце за отою Січчю плаче.
Як хочеш – їдь, - і якось криво усміхнувсь.-
Але, мій сину, рідний дім не забувай.
Ти сюди можеш, коли схочеш, повертати.
Я тебе буду миті кожної чекати.
Для мене радість – ти живий. Тож не зважай.
Одно прошу – коли помру, то повертайсь,
Бо ж ти про рід свій, врешті, маєш теж подбати.
Тугай схилився: - То я можу обіцяти.
Я повернуся, батьку, тим не переймайсь.
- Дам тобі супровід до самих Кінських Вод.
На Січ звідтіль ти віднайдеш уже дорогу.
Не забувай свій рідний дім і батька свого.
Не забувай, що ми – татари, твій народ…
- Як українці… Я між ними виростав.
Вони життя мені моє порятували.
Вони на Січі всі мені братами стали.
Тож я, мабуть, донині українцем став.
Татарська кров та український дух в мені
І їх уже, повір, ніяк не роз’єднати.
Навколо, тату, ворогів і так багато.
Чого он варті москалі одні?
А іще й турки, ляхи… Стали б може разом
Народи наші два – спиною до спини.
Хай спробують здолати нас вони.
Я розумію, що то стане не одразу.
Що треба час...і немалий. І я тепер
Одне-єдине можу твердо обіцяти,
Що не прийду ніколи дім свій воювати.
Коли порушу слово – хай би і помер.
Якщо раптово, батьку, виникне нужда,
Прийшли на Січ свою довірену людину.
Я обіцяю, що діла усі покину
Й примчу до тебе у ту ж мить…лиш знак подай…
Й так приїздитиму, - і міцно обнялись
Козак Остап й мурза Темір, мов два народи,
Яким ще шлях лежав далекий до свободи.
Через віки якої лише й домоглись.

Вступ

Поглянути б крізь часу далечінь
На рідну землю, на її простори –
Степи безмежні і високі гори.
Піднятися б високо в неба синь,
Оглянути навкруг з отих висот
Від Дону аж до самого Дунаю,
Які край цей народи населяють.
Де саме проживає той народ,
З якого ми початки беремо,
Яких ми анти звикли називати.
А ще ж крім них жило других багато.
Он, на Дніпро, хоча б поглядимо.
Там гот розсівсь по обі сторони –
Їх плем’я остроготи прозивали,
В степах тоді безмежних панували,
Скорили племена усі вони.
І Германаріх в них владарював,
Сидів понад Дніпром в Данапрастаті.
А, як на схід ще трохи далі взяти,
То там народ герулів проживав,
Що, як і готів, звикли звати ми
Германцями. А степом ще блукали
Сарматські орди. Більшість повтікали
На захід вже. Між ордами тими
Десь у степах згубились росомони –
Останні з скіфів. З готом межував
Народ слов’янський – ім’я «анти» мав.
Жив по своїх законах і поконах
Від Подніпров’я по самий Дунай.
Хребтом впирався міцно у Карпати,
Ворожим готам вмів протистояти.
Казав суворо зайдам: «Не займай!»
А за Карпати у лісах густих,
В горах та по рівнинах розселялись
Склавини, що до антів родичались,
Бо ж від венедів почались одних.
Хоч родичі та гиркались бува,
У сутичках кривавих зустрічались.
Отож, сусідство антам тим дісталось.
Хоч істина для нас то не нова.
Бо ж ми сусідів мали теж таких,
Що на багатства наші зазіхали
І завжди всюди носа свого пхали.
Доводилось на місце ставить їх.
Але ж про антів… Селами жили
Та городища собі городили,
Що від сусідів заздрих боронили.
Самі ж давати відсічі могли
Усяким зайдам. А у мирний час
Орали землю, пшениці ростили,
Стада худоби луками бродили.
Над кожним родом верховодив князь,
Який чоловіків у бій водив.
Старійшини ж над миром правували,
Поради й повеління віддавали.
А ще ж і волхви – служники богів.
Без них ніяк. Бо ж боги бачать все
І всім керують. Отож, треба вміти
З богами на їх мові говорити.
Дививсь, Перун і дощик принесе,
Дажбог пригріє, щоб зерно зросло,
Стрибог онуків, коли слід, вгамує.
В достатку рід тоді перезимує.
Хоча в житті усякого було.
Тож були анти – хліборобський рід,
Трудилися аби в достатку жити.
А, коли треба, ворога йшли бити,
Щоб свою землю захистить від бід.
Хоч єдності між ними не було
І кожен рід беріг своє обійстя.
Хіба тривожні долітали вісті –
Кілька родів з’єднатися могли.
Та, відступала від земель орда
І знов роди по селах розбігали,
Чужому покоритись не бажали.
Без єдності ж народові біда.

1
На пагорбі високім над Дунаєм
Виднілись стріхи із десятка хат.
Хоча, дарма хатами називаю,
Адже тоді - віки й віки назад
У півземлянках люди ще жили.
Воно, звичайно й легше будувати –
Бо ж викопати у землі могли
Собі житло, були б лише лопати.
А зверху стріха – от і всі діла.
Воно і взимку краще зимувати.
Щоб віхола ще й снігу намела,
То, як в барлозі будеш спочивати.
Та поки літо. Зеленіє скрізь.
Круг жител невисока огорожа,
Скоріш від звіра, щоби не заліз.
Людина ж легко перескочить може.
Під лісом ниви золотом горять,
Вже скоро час настане жнивувати.
Чоловіки, напевно, полювать
Пішли. Жінки - до річки прати.
Гасає полем зграйка дітлахів.
Ті, що поменші. Більш дорослі в полі
Пасуть худобу. На підйом легкі,
Схопились рано. Сонечко ще кволо
З-за пагорка здалека вигляда,
А вже вони худобу виганяють.
Сон проганя студена ще вода,
Хоч деякі і на ходу дрімають.
Але в селі робота є усім,
Бо ж жити важко – їжу здобувати.
Тож Ардагаст, хоч був іще малим
Та мусив уже тату помагати.
Він матері з малого ще не знав.
Колись були склавини налетіли.
Чи здобичі шукали, чи забав.
Дівчат та молодих жінок вхопили
Та й подались. Якраз чоловіків
В селі не було. Коли повернулись,
То їм лишились роздуми гіркі.
Донині, правда, все воно й забулось,
Бо умикнули у склавинів тих
Собі дівчат – тоді то було звичним.
Та Келагаст забуть ніяк не міг
Свою Веснянку. Обіцяв же вічно
Її кохати. Тож і не пішов
Собі дружини нової шукати.
Відраду собі в синові знайшов,
Узявся і ростити, і навчати.
Хоч ще малий та й з лука вже стріляв
Й сокиру у руках тримав міцненько,
І списа досить влучно в ціль метав,
Отож і м’язи налились раненько.
Та, все одно, малий ще, не доріс
До юнака. Тож з дітьми пас худобу,
Поки чоловіки ходили в ліс,
Вертаючись, несли додому здобич.
Він мріяв швидше віку досягти
Коли, як юнакам усім і личить,
Випробування має він пройти
І мати голос воїна на вічі.

2
Він полем йде. Лоскочеться трава.
Високо в небі жайвір десь співає
І сонечко ласкаве звідти сяє.
Та з півдня чорна хмара наплива.
Поллє вже скоро. Схованку знайти,
Бо змокнеш вмить. Та де її шукати?
Хіба до ото до лісу хутко мчати?
Під кронами дерев себе спасти.
І він біжить. Провалля перед ним.
Не зупинився та стрибнув. Повільно
Він проліта над тим проваллям вільно…
І раптом зовсім поряд вдарив грім.
І він завмер над тим проваллям, став,
Не знаючи – летіти чи вертати?
І тут крізь сон він чує голос тата:
- Вставай скоріше, бо ромей напав!
Сон вмить пропав, на ноги підхопивсь.
- Лізь попід стріху! – Тату, я з тобою!-
Бо ж бачить, що готовий той до бою.
- Тікай скоріше, синку. Схоронись!
Ти сам–один у роді залишивсь.
Загинеш і з тобою рід загине.
Тікай скоріше, хоронися сину!
Востаннє в очі батьку подививсь:
- Я виживу! – й став стріху розгрібать.
А тато до дверей метнувся скоро,
Що вже усі тріщали під напором…
Що буде далі – чи ж йому не знать.
Продерши стріху, визирнув у ніч.
Вона уже навкруг вогнем палала.
Мелькали тіні, крики не змовкали
Та зрідка бойовий доносивсь клич.
Куди йому? До лісу? Доженуть.
До річки? Пильно озирнувсь навколо
Та і метнувся через забороло,
Устиг за мить у темряву пірнуть.
Поки летів, намацував свій ніж,
З яким з малих не розлучавсь ніколи,
Хай, навіть, коли в річці бовтавсь голим.
Бо ж тато вчив: «Хоча би все залиш,
Окрім ножа. Без нього нікуди!»
Завжди при боці, неодмінно гострий.
Скотивсь до річки, в очерети просто.
Прислухався на мить коло води.
Човни ромейські недалеко чуть.
Тож очеретом рушив вже спокійно,
Узяв собі шматок очеретини,
Крізь нею легко спробував подуть.
Між очеретів у воді присів,
Крізь оту трубку дихати узявся.
Того усяк малий в селі навчався
І по півдня, бува в воді сидів.
Іноді виринав і дослухавсь.
Поволі ґвалт у селищі утишивсь.
На ранок тільки чорний дим залишивсь.
Загін ромейський до човнів зібравсь.
Щось гомоніли. Що – не розібрать.
Він кілька слів по-їхньому лиш знає.
Боявсь - хтось очерети обшукає,
Але хотів, все рівно дочекать,
Як вони підуть. Може, хто живий
У селищі, крім нього ще зостався.
Не може ж буть, що він порятувався,
А більш ніхто. А, може, хтось малий
Забився в шпарку і пересидів?
Десь по обіді, врешті ті знялися
Й Дунаєм далі вгору подалися.
Він з води виліз. Весь аж посинів,
Але на холод зовсім не зважав.
Мерщій в село, якого вже немає.
Ледь огорожа тільки дотліває.
І мертвий люд на згарищі лежав.
Чоловіки і діти, і жінки.
Усі знайомі і такі не схожі.
Невже так смерть людей змінити може?
Із грудей виривався плач гіркий.
Він до домівки рідної ішов
В якійсь надії. Та надія марна.
У грудях тата лиш кривава рана
І вже аж чорна запеклася кров.
Над тілом тата довго він стояв
Та клявсь Перуном клятим відомстити,
Півнів їх селам і містам пустити
І кров, також пустити обіцяв.
Надвечір стяг все, що горіть могло,
Від сажі чорний, всі тіла убитих
Склав на ту купу аби їх спалити.
Бо ж так у антів в звичаї було.
Як селище своє він полишав,
Понад Дунаєм вогнище палало
І душі вбитих до богів злітали.
Та він вже голови не повертав.

3
Вже кілька днів йде Ардагаст на схід.
Трава у пояс плутає під ноги.
І добре, коли віднайдеться змога
Знайти в траві тварин якихось слід.
Такі стежини до води вели,
Напевно, часто вони тут ступали,
Раз цілі сте́жки у траві стоптали.
Стежки ті Ардагасту помогли.
Хоч, наче і подовжували шлях,
Бо ж мусив напрям раз у раз міняти.
Та ж легше, ніж травою простувати.
В дорозі часом віднайдеться птах,
Що виє гнізда у траві високій.
Тим можна заморити черв’ячка.
А був би в нього його лук в руках…
На жаль, згорів у селищі. Тож поки
Обходивсь тим, що здатен віднайти.
Людей ще досі жодного не стрітив.
Мов, вимер степ. Чи то на білім світі
Їх і немає? Можна йти і йти…
Самотність заколисує, неначе.
Ще й сонечко із неба припіка,
Утома накопичилась легка.
Він, навіть, не почув і не побачив,
Як звідкись збоку вигулькнув кінний,
Мелькнув аркан , притис до тіла руки.
І хлопець впав. А той метнувся круком
І став в’язати вузол більш міцний.
Здоровий дядько. Швидко спеленав.
Щоправда, Ардагаст напружив м’язи,
Як тато вчив. Нехай проклятий в’яже.
Він шанс до втечі вже приготував.
Мотузка в тіло вп’ялася та лиш
Розслабив м’язи і вільніше тілу.
Діждатись ночі, вибратись уміло.
То добре, що сховав надійно ніж.
А той алан (а то був саме він)
Не взявся хлопця добре обшукати.
Мабуть подумав: що тут можна взяти.
Цікаво, чому він блука один?
І звідки взявся? Вже ж давно нема
Їх в цих степах. Як готи нагодились,
Вони на схід під гори відступились.
Можливо, цей шлях до своїх трима.
Алан, тим часом, хлопця підхопив
Та на коня поперед себе кинув,
Спустивсь пологим схилом у долину,
Де в заростях багаття розпалив.
До хлопця, навіть, слова не сказав.
В траву поклав, мотузки не ослабив.
Коня свого прип’яв під густим грабом,
Де вже великий сніп трави лежав.
Сам заходився готувать обід
На вогнищі. Запахло свіжим м’ясом.
Якихось корінців додав. Тим часом
У Ардагаста аж звело живіт.
Бо ж стільки днів напівголодний йшов,
А тут такі навколо аромати.
Та ж чи він схоче хлопцю їсти дати?
Тож Ардагаст ті потяги зборов.
Обійдеться… Алан бігом поїв
Та і уклався спати на травичці.
Мабуть, обідній сон йому у звичці.
Коли він вже добряче захропів,
Узявся до мотузки Ардагаст.
Крутивсь тихенько, щоб не розбудити,
Старався ту мотузку розпустити.
І виплутався через якийсь час.
Дістав ножа з халяви й на ногах
Її обрізав. Далі встав тихенько,
Лук з тулом, що лежали далеченько,
Вхопив. Меч, що лежав у головах
Алана того вже не став чіпати.
Аби того часом не розбудить.
Підкрався до коня і вже за мить
Кінь вільний – йому можна утікати.
Поки алан за зброю ухопивсь,
То хлопець був на пагорбі, далеко.
А пішому коня догнать нелегко.
Тож він сердитий в дурнях залишивсь.

4
Вже кілька днів, як Ардагаст спинивсь
В затишній балці, що поросла лісом.
Тут від очей ворожих схоронивсь
Та й відпочити треба було, звісно.
Собі курінь в гущавині зладнав.
Поки ще літо і того достатньо.
В степу на звіра часом полював
Та смажив собі м’ясо на багатті.
Без солі й хліба, звісно, що ніяк.
Але ж де взяти? Попелом притрусить.
І вже, здається, зовсім інший смак…
Весь час, при тому, стерегтися мусить.
Уже при зброї. Гарний в нього лук,
Хоч сили, звісно і немає тої,
Але достатньо в нього сили рук,
Щоб вполювати звірини стрілою.
Він на великих і не зазіхав,
Йому цілком й дрібноти вистачало.
То зайця, а то дрохву вполював,
А то й цілого бабака бувало.
Попід густими кронами дерев
Йому жилося досить непогано.
Струмок тече, де й воду набере,
Й скупається. Та й хоч на себе гляне.
І для коня понад струмком трави
Цілком достатньо. Звик уже помалу.
Не косить оком, що тепер новий
Господар в нього. Що з аланом стало?
Нової жертви, певно що, шука,
Аби на ній невдачу відомстити…
Сидів якось, тримаючи в руках
Свій новий лук – чи слід де підмастити,
Щоб був пружним. Тут кінь враз захропів,
Мов небезпеки слід остерігатись
І Ардагаст стрілу умить схопив,
На тятиву наклав. Став прислухатись.
Не чутно кроків. Сторожко іде.
Та ж чи людина? Чи хижак навідавсь?
У грудях серце стука. Хлопець жде…
І раптом вовк. Та й здоровенний з виду.
Присів, наміривсь, видно на коня,
На хлопця не звертає геть уваги.
Але він лук упевнено підняв,
Обурений з такої от зневаги.
Ледь вовк стрибнув, запіла тятива,
Стріла метнулась вовкові навстрічу.
Той впав, гарчав від болю, завивав,
В очах палала ненависть і відчай.
Але стріла у саму ціль лягла,
Пробила серце. Хлопець лиш дивився,
Ножа стискав, аж доки й смерть прийшла,
Лише тоді наблизитись рішився.
«Вовчиця!» - придивившись, зрозумів.
Десь, мабуть, лігво в неї недалеко.
Хоч розум обережним буть велів,
Противитись цікавості нелегко.
Пішов. Де по слідах, де навмання,
Стрілу весь час тримав напоготові…
Знайшов одне у лігві вовченя
Голодне. Видно, вчуло запах крові,
То заскавчало. Втислося в куток,
Коли чужого, врешті-решт уздріло.
І загарчало. Не дививсь на то,
Схопив те вовченя за шкуру сміло.
Хотів прибити, але стало жаль.
Воно ж таке мале. Рішив узяти.
Якось та прогодує. В чім печаль?
Як що – то усім разом пропадати.
Отак в житті з’явився в нього Вовк.
З ім’ям не став марудитись. Навіщо?
Відвів в своєму курені куток
Та бавився, дитячу душу тішив.

5
Минуло літо. Вовк уже підріс.
Вже кінь на нього не звертав уваги.
Звик. Не хвицався більше, як той ліз.
А в молодого ж сили та наснаги.
Йому б гасати. Тож ходили вдвох
На полювання. Вовк мисливець гарний.
Зайців із лігва піднімав і дрохв,
А вже стріла не пролітала марно.
Якось отак полюючи, вони
Із пагорка якиїсь рух уздріли.
Чи стадо турів руха? З далини
Сказати важко. У траві засіли.
Не стадо. Степом рухався загін,
Напевно, готів. Хлопець їх не бачив,
Але від тата чув багато він
Про той народ. Куди ж вони, одначе?
Ішли при зброї. Видно, що вела
Їх тяга трохи здобичі розжитись.
Дорога їх на північ пролягла,
А там лиш анти і могли селитись.
Заграла кров, бо ж анти – то свої.
Вважай, рідня. Як дати їм пропасти?
Забув усі непевності - цур їх.
Не дати готам спідтишка напасти!
Спустивсь тихенько та мерщій помчав
У свою балку. Вовк услід помчався.
Там хутко речі всі свої зібрав,
Сів на коня та і у степ подався.
Кінь мчить стрілою. Добре відпочив,
Набрався сили, швидко шлях долає.
Вовк попереду сірим птахом мчить,
А Ардагаст навколо озирає:
Чи не помітно де сліди людські,
Аби часом село не проминути.
Але навкруг лиш пагорби низькі.
Чи мчати далі чи убік звернути?
А кінь летить… З трави із-під копит
Урозтіч ховрахи і перепілки.
Лишається позаду видний слід.
Та то йому не страшно. Аби тільки
Знайти, де анти ближче всіх живуть.
Бо прийдуть готи, то біда всім буде.
Уже надумав був на схід звернуть
Аж раптом із трави піднялись люди.
Вовк зупинився різко й загарчав,
Кінь дибки встав, мов у стіну уткнувся.
- Куди б ото я так шалено мчав?-
Мабуть, найстарший антською звернувся.
- Там …готи…Йдуть, скоріш всього,сюди.
Людей потрібно хутко рятувати,
Інакше всім не оминуть біди.
- Говориш, готи йдуть? І, як багато?
- Та сотні з дві…Я ж їх не рахував…
Я лише так…прикинув їх на око.
- Далеко звідси? – Я так хутко мчав…
Десь, гонів двісті. Може, ближче… Доки
Я мчав, вони якиїсь шлях пройшли.
- Так, зрозуміло. Туре, залишайся
Із хлопцями. А ми поїхали.-
Й до Ардагаста, - Хлопче, посувайся!
Сів на коня, за віжки ухопив
Й погнав коня за пагорби хутенько.
Вовк за конем по сліду поспішив.
Як виявилось – і село близенько.
За кілька гін на пагорб піднялись,
А внизу річка, пагорб вищий далі,
На ньому заборола піднялись
Із-за яких лиш стріхи виглядали.
Кінь видолинок стрімко подолав,
Влетівши у відчинені ворота
І, під рукою впевненою став.
Усі, хто був, покинули роботу
Та сходитися ближче почали.
Собаки раптом збіглись, ціла зграя,
Та на Вовка кидатись почали.
Він же гарчить в отвіт і не тікає,
Хоч ще малий, а видно-таки – вовк.
Тут на собак враз чоловік нагримав.
Хтось із юрби: - Що трапилося, Дрок?
Звідкіль ти із чужинцями отими?
- Нема часу розмови тут вести.
Бо готи йдуть. Готуйте, друзі, зброю.
Зліз із коні та хлопця опустив
На землю. – Хлопче, ідемо зі мною.
Коня візьміть! – то до чоловіків, -
Та не баріться. Уже близько готи.
Сам до старійшин хлопчака повів,
Бо ж їм рішати – чи отут боротись,
Чи йти назустріч, чи то відступить,
Поки другі роди на поміч прийдуть.
- Покличте Крука! Хай теж не сидить!
- Він не сидить, а он навчає гридів.

Старійшини, почувши новину,
Задумались. Тут Крук прибіг. З порогу:
- Що, готи знов готують нам війну?.
Ті мовчки подивилися на нього.
Прийшлося Ардагасту в котрий раз
Йому те ж саме все переповісти.
- Не омине, напевно, лихо нас.
Град доведеться полишати, звісно.
- Не нам рішать! – один старий на те,-
Скликаєм воїв. Хай вони рішають.
- Що там рішати? Рішення просте.
Нас готи дуже скоро подолають.
Їх – сотні дві, а нас півсотні є.
Роди сусідні в поміч не поспіють.
Кидати все – от рішення моє.
Вони за нами гнатись не посміють…
- І, все ж, рішати воям, а не нам,-
Сивобородий знову одізвався, -
Скликай усіх! – Ну, та вони вже там,
Серед майдану. Всяк уже зібрався.
А на майдані всі чоловіки
Уже чекали рішення старійшин.
Ті вийшли в коло. Гомін стих легкий.
Ураз настала неймовірна тиша.
Собак і тих зовсім не було чуть.
Озвався Крук – бо ж вождь оцього роду:
- На нас в великій силі готи йдуть.
Нам подолати їхню силу годі.
Або загинем в смертному бою
Чи в полі чистім, чи у сьому граді.
Чи ба́тьківщину кинемо свою
Й відступимо. Хай готи будуть раді,
Що їм до рук дістався град пустий.
А ми свій рід, при тому, порятуєм.
Як скажете – то поведу вас в бій.
А ні – то речі чимскоріш готуєм.
Загомоніла голосно юрма:
« Таж битись треба!» «І усім померти?!»
«Тікати треба! Виходу нема!»
«Навіщо рід весь віддавати в жертву!»
І тут дитячий голос одізвавсь:
- А, може отих готів одурити?!
Замовкли всі. Це хто з малих пробравсь
На віче? Хто посмів таке зробити?
Та Ардагаст (а то був саме він)
Стояв біля старійшин. Він бо вісник.
Хтось запитав: - А що то за один?
Чи має право тут стояти? – Звісно,-
Озвався Дрок. Ту вістку він приніс.
Тож він, як вісник тут перебуває.
- А чому він зі своїм словом вліз? –
То уже Крук,- Він говорить не має.
- Нехай говорить, - то вже сивий дід,-
Слова розумні нам завжди згодяться.-
Й до Ардагаста, - Слуха тебе рід.
Як ти порадиш, хлопче, відбиваться?! –
І усміхнувся. Знітивсь Ардагаст.
А, може й правда вискочив даремно?
- Казав мені мій тато, Келагаст
Про різні війни і походи древні.
Розповідав, як на народ один
Насунув ворог – без числа ордою.
В бою відкритім переміг би він.
Та вождь рішив їм не давати бою.
Він військо невелике розділив.
Одних послав орду ту заманити
Туди, де б лютий ворог не зумів
Всі свої сили кинути у битву.
Як вороги в ущелину зайшли,
Тоді на них з усіх боків напали.
Всі вороги в тім місці й полягли,
Бо з тої пастки виходу не мали.
Змовк Ардагаст і віче все мовчить.
- Де ж би могли? – один озвався врешті.
- Та ж Вовчий яр! – отвітив Дрок за мить.
Там купою одразу не пройдеш ти.
І тут усі загомоніли враз:
« А чому ні? Дуби там понад схилом.
Як тільки вони пройдуть мимо нас,
Ми би дубами шлях загородили!»
« І попереду звалимо тоді,
Щоб було нашим де оборонятись!»
«До яру їм натопчемо слідів,
Мовляв тим шляхом подались ховатись
Всім родом!» « Ще колоди покладем
Над схилами. Там схили голі зовсім.
Лиш кущики вчепились де-де-де.
Закриєм пастку, штурхнемо, хай зносять
Усе внизу. Куди їм утекти?»
Всі звеселились. Крук урвав розмови.
- Як порішили, то вже треба йти.
Дрок, бери хлопців. Знаєш, одне слово,
Що слід робити. Клятих заведи
У Вовчий яр. А ми усі до праці.
Жінки із дітьми топчуть хай сліди,
А нам потрібно за сокири браться.
Зготуєм теплу зустріч готам тим,
Щоб більш ходити не було охоти.
Нехай той яр в могилу стане їм.
Розходимось! Беремось до роботи!

6
Весь день трудився хлопець з усіма.
Траву до яру дружно толочили,
До лісу з граду речі волочили,
Бо ж ні у кого певності нема,
Що готи-таки втраплять на гачок,
А не завернуть й град не пограбують.
Надвечір люди рук і ніг не чують.
Та, все ж устигли зготуватись в строк.
Бо ледь останні речі віднесли,
Як уже й вісник прилетів від Дрока.
- Йдуть готи! – крикнув, пролетівши збоку
Та і до яру, де уже були
Чоловіки. До стрічі готувались.
Жінки дітей на руки узяли,
Малі втомились, ледь іти могли
Й усі одразу в лісі поховались,
Сиділи тісно у гущавині,
Тривожно до всіх звуків дослухались,
Не відаючи, що там відбувалось.
Атож – буває всяко на війні…
У верховіттях вітер шарудів,
Пташки, геть наполохані, сховались.
Лиш комашня нікуди не дівалась,
Мов рій понад худобою гудів
Та й людям діставалося від них.
Вогню ж ніяк не можна розпалити.
Тож довелось сидіти і терпіти
Та мовчки відбиватися від тих.
Тривога огортала все сильніш:
А раптом готи наших подолали
І в пастку вже готову не попали.
І та тривога – наче в серце ніж.
Так минув вечір, протяглася ніч.
На ранок пташки узяли співати,
Неначе стали до людей звикати.
Та люди у тривозі, звісна річ,
На те уваги зовсім не звертали.
Вони вістей чекали. По обід
Тривоги, врешті розтопився лід,
Бо з поля бою вісника прислали.
Утомлений та радісний, проте,
Він видихнув: - Усе! Немає готів!
Ох, скажу вам, було у нас роботи!
Рубати готів – діло не просте!
Всі обступили хлопця: - Розкажи?!
- Та що казати? Готів всіх побили.
Спочатку хлопці степом поводили.
Дрок їх у всю ніч у полі сторожив.
А вранці вивів їх на «торний шлях»,
Яким від них ми, наче, утікали.
А, вже коли вони у яр попали,
Ми їх затисли. Хоч не знають страх
Ті готи, кажуть. Та, як звідусіль
В них сулиці і стріли полетіли,
Вони назад вернутися хотіли
Та ж ми дуби скотили без зусиль
І шлях закрили. Скинули іще
На них колоди. Їм куди втікати?
Зостались під колодами лежати.
Ще й стріли на них сипались дощем.
А яр крутий, не видертись ніяк.
Отож один за одним і лягали.
Останніх ми, спустившись, добивали.
Ото і все…Здається…Якось так…
Ми здобичі багато узяли:
Мечі, сокири, панцирів багато,
Щити, шоломи – тепер будем мати…
Тож Крук у град вертатися велить.

7
Звикав поволі в граді Ардагаст.
Його за поміч, як свого прийняли,
В одну родину жити влаштували.
Та й він, щоб не дарма топтати ряст,
Чим міг новому роду помагав.
Один лиш Крук дививсь на нього скоса.
Бо ж з перемоги дер до неба носа,
Але ж у граді кожен добре знав,
Хто підказав, як ворога здолать.
Оте у Крука гнів і викликало,
Гордитися собою не давало.
Тож думав все, як хлопчака дістать.
Та ще із сином його Ардагаст
Ніяк знайти не може спільну мову.
А він, до того ж, хлопець був здоровий,
Такий кому завгодно раду дасть.
Він верховодив поміж дітвори,
Бо ж місце батька міг зайняти з часом.
Не те, щоби був зовсім лоботрясом,
Та з Ардагастом грубо говорив.
Він звався Сокіл та поміж дітей
Його всі стиха Півнем називали,
Бо ж багатьом від нього діставалось.
Та Ардагаста не чіпав, проте.
Хоч той і менший – силу мав в руках.
Поображати – то вже інша справа.
Вважав, що має на те повне право
Та на випадок на якийсь чекав.
А ще між ними ворожба лягла
Через Калинку. Гарна, ясноока,
Хоча й не на виданні була поки,
Не одного вже з розуму звела.
На неї Сокіл ласо поглядав,
Вважаючи, що жінка йому буде,
Як прийде час. Не дінеться нікуди.
А тут цей зайда на дорозі став.
Та і Калинка лагідніша з тим,
Всміхається, як бачить, а до нього
І голови не поверне. Нічого!
Колись він гарно розбереться з ним.
Якось, вже було пізно восени.
Роботу в полі всю переробили,
Усе, весною сіяне, скосили,
Засіяли уже й озимини,
Яка на всю на нивах зеленіла.
Снопи в стодолу всі гуртом звезли,
Відсвяткували та богам дали
Належні жертви, гарно задобрили.
Тепер лиш полювати та снопи
Ціпами дружно в клуні молотити.
Але для старших то усе робити,
Для дітвори спочинок наступив.
Отож, стояв під тином Ардагаст,
А тут Калинка мимо йшла до річки
З коромислом, щоб принести водички,
Всміхнулася до нього. Тут якраз
І Сокіл, де не знати, уродивсь.
Стис кулаки, до Ардагаста суне,
Як справжній півень – налетить і клюне.
Та й лаятись на хлопця заходивсь:
- Що ти, ізгою вирячився так?
Чого на мою дівку позираєш?
Тепер уже отримаєш, що маєш!
Та замахнувся кулаком. Однак
Юнак пригнувся, руку захопив
І так крутнув, що той аж звив від болю.
- Пусти негайно! – та потуги кволі
Не помогли. – Та як ти, хлоп, посмів!
Пусти мене, бо гіршого чекай!
Та Ардагаст не з боязких, одначе:
- Для кого гірше – то іще побачим,
Але на мене руку не здіймай,
Бо можеш залишитися без рук!
Запам’ятав?! Тепер котися звідси!-
Штурхнув. Той впав. На ноги підхопився,
Хотів із тину вихопити дрюк
Та Ардагаст до нього підступив
І той в страху відскочив на дорогу.
- Я ще помщуся! Поламаю ноги…-
Мабуть, сказати щось іще хотів,
Та Ардагастів погляд упіймав
І, мов затявся. Мовчки розвернувся,
По вулиці побрів, як дід зігнувся.
Та більше хлопця зачіпать не смів.

8
Відтоді проминуло кілька літ.
Вже Ардагаст склав іспит, став дорослим,
Тепер уже й одружуватись слід,
Чого він ще не мав робити досі.
Він, зрозуміло ж, що Калинку б взяв
Собі в дружини. Вже б і зговорились…
Та світ навколо враз мінятись став.
Немов лавина із гори скотилась.
Пішли чутки – зі сходу пре орда,
Якої ще не бачили ніколи.
Вона усе змиває, як вода,
За нею лише степ видніє голий.
Вони – неначе справжні дикуни,
З коня не злазять, сплять, їдять на ньому.
Неначе, справжні коршуни війни,
Вони спокою не дадуть нікому.
Та то чутки далекі. А в степу
Нова взялась розігруватись драма.
Задовольнивши ненависть сліпу,
Велів король всіх готів Германаріх
Скарати жінку. Не свою, однак,
А одного вельможі, бо ж втікала
Від мужа. Повелів скарати так,
Щоб жодна жінка так більш не вчиняла.
І на очах у готської юрми,
Що до видовищ до кривавих звична,
Її роздерли на шматки кіньми.
І все б нічого. Бо жорстокість вічна.
Та жінка з росомонів лиш була.
Вони такого звірства не прощали.
Тож помста дуже швидко надійшла.
Два брата тої жіночки примчали
Й мечем пробили королеві бік,
Що скоро той від того дуба врізав.
А гот також прощати те не звик.
Тож Вінітарій – новий король, звісно
Подався росомонів тих скарать,
Щоб, навіть, сліду племені не було.
І росомонам довелось втікать,
Вони у землі антів завернули.
Звернулися у поміч до родів,
Які до них найближче проживали.
І Бус, що отим краєм володів,
Прийняв їх, захист їм пообіцяли.
Помчали до родів других гінці,
Аби собі підмогу попросити.
Бо ж готи – добре навчені бійці,
І їх не просто в полі зупинити.
У град до Крука теж гонець прибув
Та передав оте прохання Буса.
Зовсім не радий Крук із того був,
Хоч войовниче і стовбурчив вуса.
Зібрали віче, виступив гонець,
Переповів чутки уже відомі,
Про поміч попрохавши, на кінець.
Крук своє слово вимовив по тому:
- Хто росомони нам? Чужий народ,
Якого ми ніколи і не знали.
Нам боги землю від своїх щедрот
І роки праці у спокої дали.
Чому ми маєм битися за тих,
Кого не знаєм? Ті ж самі і винні,
Навіщо було мститись проти тих,
Які сильніші набагато нині.
Бус їх прийняв, хай сам і боронить.
Не нам у справи у чужі втручатись…
На вічі тиша залягла на мить,
Тут Ардагасту здумалось озватись.
Схопивсь на ноги, у очах вогонь:
- Хіба рід Буса – то не анти, може?
Чи помагати не велить покон,
Як ворог йде? Хіба не має кожен
Із антів в поміч брату поспішить?
Як ми єдині – ми велика сила.
Коли не будем сили порошить,
То можем битись з ким завгодно сміло.
Хай росомони і чужий нам рід.
Та ж не за них на бій повинні стати.
За антську єдність нам боротись слід
Інакше готам легко нас здолати.
Чи вже забули готський той набіг,
Якого нам вдалось тоді відбити?
Нахабний гот, як ступить на поріг,
Його нелегко буде зупинити…
Коли ніхто не згодиться, я сам
Піду у поміч. Хай маленька сила
Моя, нехай життя своє віддам,
Аби лиш єдність роду була ціла!
Усі мовчали. Думали над тим,
Що довелось почути. Врешті встали
Із молодих з десяток перед ним,
Які іти у поміч забажали.
- Уже не сам! – всміхнувся Ардагаст,-
Тепер ми сила, можем в битву стати.
Як кожен рід десяток смілих дасть,
Ніяким готам нас не подолати.
Задумавсь Крук – не знав, як учинить.
І не хотів би, може відпустити.
Та ж син стоїть, на вухо шепотить:
- Нехай іде! Спокійніш буде жити.
А сам Калинку має на умі.
Десь Ардагаст, дадуть боги́,загине,
Уже би постарався він, зумів
Щоби Калинка стала за дружину.
Чого б же сину та й не пособить?
Та й того б зайду здихатись вдалося.
Тож Крук махнув рукою – та ідіть.
На тому віче мовчки й розійшлося.

9
У листі вітер тихо шарудів,
Пташки грайливих пісеньок співали,
Але вони того не помічали.
Юнак обняти дівчину хотів
Та не насміливсь. І вона стоїть,
Цнотливо очі долу опускає.
В обох шалені почуття палають
Та кожен їх бояться проявить.
Бо раптом почуття ті наляка
Й до них уже повернення не буде.
Серця шалено стукали у грудях
І їх, немов несла кудись ріка,
В якомусь танці дикому кружляла.
В полоні тих бурхливих почуттів
Їм бракувало зрозумілих слів.
Та очі і без того все казали.
Нарешті він наваживсь: - Почекай!
Я повернусь до тебе, обіцяю.
Та перше роду борг вернути маю,
Від готів захистити рідний край!
- Я почекаю. – жебонить вона,-
Чекати буду стільки, скільки треба.
Хоч і не знаю, як мені без тебе…
Й сльозинка покотилася одна
Їй по щоці. – Кохана, ти не плач.
Я обіцяю швидко повернутись…-
Наваживсь ніжно до щоки торкнутись,
Зітер сльозинку, – Ти уже пробач.
Та речі є важливіші за нас…
- Я розумію і чекати буду
Допоки серце стукає у грудях.
Хай швидше промине розлуки час.

10
Вже кілька днів малий загін іде.
Вовк попереду визнає дорогу.
Коня свого у поводу веде
І Ардагаст. Хоча і має змогу
На нього верхи всістися, але
Всі інші пішки йдуть. Тож він, як інші.
Бува, сторожу попереду шле
Конем, бо ж так дістати вістку швидше.
Ось повертає вісник черговий,
З коня злітає: - Там якаясь валка!
- Не готи? - Ні, як судячи по ній.
Ідуть з возам прямо через балку.
Спинив загін, а сам хутчій помчав
До пагорба, щоб глянути самому.
З трави довгенько валку розглядав,
Що рухалась повільно від утоми.
Вози скриплять, що аж до нього чуть.
Чоловіків у валці не багато.
Жінки і діти, в основному, йдуть.
Усі похмурі, наче йдуть на страту.
«То ж росомони! - скоро зрозумів.
Від готської погоні утікають».
Мабуть, ідуть уже багато днів
Та на спочинок і часу не мають.
Десь, мабуть, скоро уже й Бусів рід.
Вже росомонів тих не став чіпати.
Чи ж розпитаєш що у них, як слід,
Для того мову їхню треба знати?
Підняв загін та й далі подались,
Позаду роську валку оминули.
Надалі ще більш сторожко велись,
Щоб часом готи шлях не перетнули.
Не стріли готів. Антів набрели.
Обідрані, поранені втікали.
Вони-то хлопцям все розповіли,
Щоб ті уже дарма не поспішали.
Бус двічі готів у бою здолав,
Здавалося – вже близька перемога.
Та ворог несподівано напав,
Коли не було боронитись змоги.
Лягла на полі бою антська рать.
Самого Буса й багатьох схопили
Та обіцяли тут же розіп’ять.
Можливо, що так само і вчинили.
Задумався над чутим Ардагаст.
Що їм тепер із тим робити далі?
Вертатися він не хотів якраз.
Чого дарма далеко мандрували?
А тут якраз сторожа донесла,
Що бачить готів, десь з півсотні, може.
Із ними валка полонених йшла,
Але одні жінки і діти, схоже.
- Далеко готське військо звідсіля?-
Спитав у втікачів. – За два дні звідти.
- Що ж, подивлюсь на готів тих здаля,
Подумаю, що далі з тим робити.
Поглянувши, як ті повільно йдуть,
Бо ж здобич дуже кроки сповільняє.
Надумався, як далі йому буть.
Вернувся та і каже: - Спочиваєм!
Візьмемо їх на вранішній зорі,
Як вони будуть найміцніше спати.
Ножі готуйте, бо о тій порі
Не буде видно по кому стріляти…
Знялись надвечір, по сліду пішли,
В траві його було чудово видно.
По ньому й табір в вибалку знайшли,
Приглянулись до нього принагідно.
По колу тліли вогнища. Між них
Полон сидів. Навколо готи спали.
Аби ніхто не зміг втекти із тих,
Сиділи готи деякі, куняли.
Тож Ардагаст загін свій розділив,
Який побільшав. Втікачі зостались.
Та готів оточити повелів.
Усе тихенько, щоб не здогадались.
Найперше слід прибрати сторожів.
Їх п’ять, здається. Тихо все вчиняти
Лише за допомогою ножів.
А потім «цвіркуном» сигнал подати.
Коли ж він, як лисиця задзявчить,
Тоді всі підбираються і ріжуть
Горлянки сонним, щоб не розбудить
Та не порушить криком сонну тишу.

11
Коли Дажьбог підняв на небо лик,
Лиш мертві готи навкруги лежали.
Схопилось, було кілька чоловік,
Свої сокири в руки похапали
Та їх утихомирили усіх,
Хоч кілька ран завдати антам встигли.
Знов Ардагаст здолати готів зміг.
Тут полонені жіночки надбігли.
Всміхаються, хоч сльози у очах,
Радіють, що з полону їх звільнили.
Ще підсвідомий не здолали страх,
На вбитих готів злякано гляділи.
Як перша радість, накінець пройшла,
Їм Ардагаст велів іти додому.
У готів їжа їм у путь знайшлась,
Тож не голодні рушили по тому.
Забравши в готів те, що у бою
Згодитись може, став своїх питати:
- Ми виконали місіє свою?
Тепер вже можна і назад вертати.
Але…А раптом Бус іще живий
І можна його вирвати з неволі.
Нас мало, щоби дати війську бій,
Та учинити щось таке – доволі.
Тож думайте – вертати чи іти?
- Іти! Іти! – навколо загуділи.
З таким вождем та не перемогти?
З таким у битву можна стати сміло.
Отож, зібравши здобич, подались.
Місцевість вої Буса добре знали.
Ішли скоренько, хоч і стереглись,
Сторожу на всі боки посилали.
Коли до граду Буса підійшли,
То готів там уже ніде не було.
Хрести…На них розіп’яті були,
Ті, кого готська кара не минула.
Аж сім десятків…На найвищім – Бус.
Усі вже мертві, навіть, захололи.
Тих, хто живий перед відходом був,
Мечами готи просто закололи.
Від граду попелище лиш одне
Й кругом лежать порубані, убиті.
- Тих клятих готів кара не мине! –
Промовив хтось. – Що ж, хлопці, до роботи,-
Тут Ардагаст, – всіх треба поховать.
Взялися із хрестів людей знімати.
Хресті з землі ті також виривать,
Аби із них багаття поскладати.
Поки трудились, скоро підійшли
Ще ті, що з бою встиг порятуватись.
Між них і діти, і жінки були.
Хоча й небагатьом вдалось сховатись.
Від них дізнався Ардагаст про те,
Що вістка в готський табір прилетіла:
Вломилася орда незнана в степ,
Собі скорити готів захотіла.
Тож Вінітарій мусив чимскоріш
Вести орді назустріч готське військо.
Тепер зосталось дочекатись лиш
Чим закінчиться. Що орда так близько,
Не міг подумать, навіть, Ардагаст.
Це ж в землі антів може завернути?!
А хто орді тій дикій відсіч дасть?
Отож, про спокій можна вже забути.

12
Як поховальні відгоріли вже вогні
І душі вбитих всі у вирай відлетіли.
А всі живі їх провели, як то веліли
Покони предків. Пораділи, хоч сумні,
За душі ті, що будуть в вираю гуляти.
Хмільні меди, що готи в граді не знайшли,
За шлях спокійний їх на небо попили
Та і за північ узялись вкладатись спати.
Та Ардагасту сон до ранку не прийшов.
Він усе думав, як то далі поступати.
Потрібно антів на бій з ворогом підняти,
Аби їх ворог поодинці не зборов.
А ще ж би знати, що то суне за орда,
Чого від неї можна у бою чекати.
Як вона вміє боронитись, нападати.
Як ворога не знати – то біда.
Отож, на ранок врешті рішення знайшов.
Зібрав усіх та став серйозно говорити:
- Чекають антське плем’я ще суворі битви.
Якщо би, навіть, гот орду ту поборов,
То він поверне знов, аби закінчить справу.
Коли ж здолає готів та страшна орда,
То, може, з того ще страшніша нам біда.
І зійде плем’я наше потом все кривавим.
Тож відправляю вас, поїдьте по родах,
Та всім розказуйте, що бачили, що чули.
Кажіть: коли б тепер єдині анти були,
То всім загарбникам загородили б шлях.
Нехай готуються. Або сюди ідуть,
Як місяць вповні буде. Ні, то, може,
Хоча б відпустять трохи воїв. Кожен
Потрібен буде, як сюди прийдуть оті –
Чи гот, чи дикий гун – хто, ще не знаю...
- А ти куди? – А я у степ рушати маю,
Щоб роздивитися усе там по путі.
Хоча б погляну зблизька, що то за орда.
Чим вона дише там і як вона воює.
Адже чутки нам щось таке страшне малюють.
А хто зна як то все , насправді вигляда.
А ви ідіть родами, не жалійте слів,
Аби загрозу справжню добре зрозуміли.
Бо тільки у єднанні наша сила.
- А, як ти сам-один серед чужих степів?
- А я й не сам іду. Зі мною буде Вовк,
Та й вірний Ворон буде також піді мною.
Я повернуся, будьте в тому у спокої,
Прибуду вчасно у встановлений вже строк.

13
Вже кілька днів на південь їхав Ардагаст.
Не поспішав, сліди утратить не боявся.
Бо ж слід надовго за тим військом залишався,
Траву стоптали десь на поприще якраз.
Траву стоптали, розігнали живність всю,
Ніде не стад, ні табунів, не видно й птаха,
Десь подалися, мабуть, далі в степ від страху
У сподіванні, що життя свої спасуть.
Хіба що жайвір все співає в вишині
Та ще орел десь може в небі пролетіти,
Щоб володіння з високості оглядіти.
Від спеки їхав Ардагаст, як в напівсні.
Хоч не боявся, бо ж його пантрує Вовк,
Як небезпека – то одразу будеш знати.
Та й гот не буде на шляху підстерігати,
Йому би гунів перестріти диких в строк,
Поки поселення вони не зайняли,
Жінок, дітей в полон до себе не забрали,
Або від дикості усіх не повбивали.
А ті, що досі у степах оцих жили,
Втекли подалі в степ із готського шляху.
То ж їх також остерігатися не треба.
Степ лежить вільний перед ним та синє небо,
Що не віщує несподіванку лиху.
Спішили готи, бо кидали по путі
Вози, бо ж часу не було ремонтувати.
Та й тих, хто з того гону здумав помирати,
Кидали теж. Стрічались хлопцю часто ті.
Уже розкльовані. Де ж тільки узялись
Ті падлоїди? Звідки ж тільки й знають,
Що люди тут, в степу цім помирають?..
А готи скоро через річку подались.
Та він не став перебиратися до них.
Цим боком їхав. Їхній слід той добре бачив.
Як треба буде перебратись йому, значить
Перепливе. Цілком упевнений, що б зміг.
І, мабуть, таки правильно вчинив.
Якось на ранок на курган забрався,
Що високо над берегом здіймався
І готський табір з висоти уздрів
На тому боці. Саме у ту мить
Метались готи та хапали зброю,
Неначе готувалися до бою.
І тут відчув він, як земля дрижить,
Піднявся пил на сході, долетів
Гул, наче сотня табунів по степу мчала.
А хмара пилу все росла, зростала.
Перекривала готам всі путі.
І з тої хмари вигулькнули враз
Кінні, вони до готів зовсім близько підлетіли
І у них стріли густо хмарою пустили.
А потім ще раз, а за ним ще раз.
Убиті впали. Готи кинулися в бій,
Та гуни раптом розвернулись і пропали.
Бо ж піші готи кінних гунів не догнали.
Тож повернулись невдоволено у стрій.
А хмара пилу насувалася, росла.
Із неї знову раптом вигулькнули гуни,
Знов задзвеніли їхні луки, наче струни.
І знову готів сила чимала лягла.
Тепер все військо готське кинулося в бій.
Сам Вінітарій виступає попереду.
Зім’яли гунів. Подалися ті. Та ледве
Втяглися в битву всі, як раптом в хмарі тій,
Неначе виросли великі два крила.
І гуни готське військо в полі оточили,
Немов арканом із усіх боків здавили
І готська сила під їх шаблями лягла.
Небагатьом вдалося вирватись тоді,
Вони в ріку з низького берега кидались,
На цьому боці врятуватись сподівались.
Багато здобичі дісталося воді.
Ще Ардагаст побачив – вирвались кінні
Загоном готи раптом із кільця отого.
Він поміж них побачив хлопчика малого,
Який сидів поперед готом на коні.
Вони з розгону теж шугнули у ріку
І попливли, за кінські гриви лиш тримались.
Мабуть, то дуже знатні готи рятувались.
Пливли, долали течію ріки стрімку.
Та гуни поки, видно, зайняті були,
Те, що від готських військ зосталось, добивали.
А, може, зовсім інший погляд на те мали,
Бо ж зрозуміло – готів тих перемогли.

14
Неначе буря, увірвались гуни в степ,
Пройшлися хвилею від моря і до лісу,
Убили всякого, де опір їм чинився,
По всяких закутках вишукуючи, де б
Знайти поживу. Готи першими лягли
Від їх удару, а, вірніше, остроготи.
Вважали - зайд самі спроможні побороти,
Але занадто самовпевнені були.
Боротись з гунами – то справа не проста.
Вони, як хвиля – то зненацька налітають,
То відступають, розсипаються, зникають.
А далі хвиля іще більша наліта.
В жорстокій битві остроготи полягли.
Лиш полководці Алатей й Сафрах зуміли
Прорватись в степ, з собою сина прихопили
Їх короля й порятуватися змогли
Аж на Дністрі, де візіготи проживали.
Ті втікачів попід свій захист узяли.
Хоч не надовго. Гуни вслід за ними йшли
І візіготів з місць насижених прогнали.
Сам Вінітарій тоді в битві тій поліг,
Його, казали, Баламбер вбив власноручно.
Відсвяткували перемогу гуни гучно,
Бо ж готи мусили схилитись їм до ніг.
Лишивши жити остроготів у степах,
Де і жили до того, гуни налетіли
На візіготів. Хвиля гунська покотила
Їх до Дунаю. І такий в тих виник страх,
Що у ромеїв стали прихисток просить,
Мовляв, пустіть нас за Дунай порятуватись.
Не захотіли в полі з гунами змагатись,
Гадали, що Дунай їх добре захистить.
Дунай – то так, але чиновників орда
Нещасних готів так тоді пограбувала,
Що ті й дітей своїх у рабство продавали.
Куди там гунам! Ті дістались по слідах
По готських аж до самого Дунаю.
Та не насмілились його переплисти.
В степах рішили свої коней попасти́.
Пішли в Паннонію й осіли в тому краї.
В степах же наших залишилось кілька орд,
Які повинні за «порядком» наглядати.
Шукали, де б кого іще пограбувати
Та де іще який нескорений народ.
Так і до антів черга, врешті, надійшла.
Одна із орд шукати здобичі помчала
Туди, де анти в своїх градах проживали.
Хоча вона і невеликою була
Та сил достатньо, щоб один по одному
Роди скорити. Чи знайдеться в антів сила,
Яка би ту орду у полі зупинила,
Не віддала рід антський ворогу тому?

15
Вертався із розвідин Ардагаст.
Невесело було, бо ж бачив силу,
Яка у полі готський стан зломила.
Пригадував побачене щораз
Та думав – як же їй протистояти,
Отій орді. Як відсіч дати їй.
Нелегким буде із ордою бій,
Але ж ніяк не можна програвати,
Адже вона столочить геть усе
І антські гради у вогні загинуть.
Якби ж зібрати антів воєдино.
Одно лиш те, можливо і спасе.
Заглибившись у думи, геть забув,
Що небезпека може десь пантрує.
Гадав, що Вовк здаля її почує.
А Вовк якраз за здобиччю майнув.
Мабуть дрохву чи зайця десь уздрів,
Чи перепілку. Та й собі подався.
Кінь легко біг, над річкою тримався,
Тож збитися з дороги б не зумів.
І тут почувся тупіт. Із ярка
Враз вигулькнули гуни, із десяток.
Та й кинулися хлопця доганяти.
Хоч Ардагаста напад не злякав
Та, все ж, десяток проти одного.
Він приострожив Ворона і той,
Немов відчувши, полетів стрілой,
Рятуючи господаря свого.
Вчепились гуни і не відстають,
Готові цілий день ту здобич гнати,
Хоча взялися й луки лаштувати.
Не доженуть, то стрілами уб’ють.
Чи довгим був би той шалений гін,
Якби з трави, напереріз погоні
Не кинувсь Вовк. На першого з розгону
Стрибнув, вчепивсь тому в горлянку він.
Кінь з переляку вершника звалив
Й подався в степ. Всі інші налякались,
На місці закрутились, замотались.
Із гунів мало хто і зрозумів,
Що трапилось, бо бачили лиш тінь,
Що із трави майнула сірим птахом.
Тож стали розвертатися зі страху
Та й подались назад. А слідом кінь
Без вершника. Не бачив Ардагаст
Того всього. Як, врешті озирнувся,
Помітив, що погоні вже позбувся
І Вовк наздоганя його якраз.
Помітив – в того паща у крові.
Подумав: «Поки я тут рятувався,
Зайчатиною Вовк десь об’їдався!»
Та то лише мелькнуло в голові.
До Вовка свиснув й Ворона пустив
Знов у галоп. Бо хто тих гунів знає,
Можливо десь скрадаються, шукають,
Як би його зі світу ізвести…
А поміж гунів чутки поповзли,
Що у степу якась незнана сила
Їх здобич несподівано відбила.
Тож гуни тим налякані були.

16
Вже Ардагаста в таборі чекали.
Хоча і повернулись майже всі
Та воїв привели з собою мало,
Тож сумнівів у ньому дух висів:
Чи варто було все то затівати?
Куди з такою силою у бій?
Їх ворогові запросто зламати…
Та Ардагаст загін оглянув свій –
З дві сотні воїв. Що ж, і то не мало.
Не проти, звісно, цілої орди.
Та подалась на захід десь навала,
Хіба зі степу зазирне сюди
Якась орда маленька, що відстала.
Теж грізна сила. Та він бачив бій
І бачив чим орда на полі брала,
Мав думки, як протистоя́ти їй.
Тож перше своє «військо» обдивився,
Хто, звідки – всіх по черзі розпитав.
Припаси оглядати заходився
Та все увагу на вози звертав.
Їх два десятки в таборі було.
Прикинув, що для справи – надто мало.
Щоб у бою то їм допомогло,
Ще стільки ж мати би не заважало.
Отож, відправив кілька посланців
Іще возів у селищах дістати.
Сторожу розіслав в усі кінці,
Щоби зі степу свіжі вісті мати.
Всіх інших до порядку став привчать:
Стріляти з луків та списами битись,
У ціль прицільно сулиці метать.
Та ще «стіною» воювати вчитись.
Від ранку і до вечора кипить
В степу робота – вчаться воювати.
«Стіною» шикуватися умить,
Щоб ворогу надійно відсіч дати.
Коли ж вози потрібні прибули,
Став вчити із них табір будувати
Під час походу у степу, коли
Надумався б був ворог нападати.
За пару тижнів анти вже могли
Вози у полі хутко розвернути.
В чотирикутник зведені, були
Вони надійним захистом. Здобути
Кінній орді нелегко табір цей,
Бо ж з-за возів - і сулиці, і стріли
Нападникам і в груди, і в лице.
Та й з воза міг рубатися, хто смілий.

17
Біди зі сходу ждали, а вона
Прийшла з другого боку – від Дунаю.
Наскочила якась ординська зграя
На землі антські. Грізна новина
Була гінцем принесена з землі,
Де Крук за князя. Помочі просили,
Бо ж сунула орда в великій силі.
Тож, невеличке військо на чолі
Із Ардагастом рушило в похід
Знайомим шляхом. Попереду знову
Сторожа. Отож знали все чудово,
Що робиться навкруг, як саме слід
Надалі поступати. Ардагаст
Загін вів швидко, але обережно.
Вози, опорядковані належно,
Вмістили воїв всіх його якраз.
Ішли орді отій напереріз,
Щоб в землі Крука ту не допустити.
Чекали також допомоги звідти.
Гонець до Крука вимогу повіз.
На шостий день сторожа принесла,
Нарешті, вістку – гуни на підході,
Степ підминають – зупинити годі.
Хоч і не знали їхнього числа,
Бо ж спробуй зрахувати ту юрму.
Сказали, може в тисячу вкладеться.
Нелегко в бою антам доведеться.
Потрібно готуватися. Тому
Узявся місце Ардагаст шукать,
Де б можна було бій орді тій дати.
Вдалося в полі пагорб відшукати,
Де табором загону можна стать.
З боків яри, а унизу ріка,
Бо ж без води недовго б усиділи.
Возами табір свій обгородили
І тоді стали ворога чекать.
Щоб часом не минула їх орда,
То Ардагаст загін кінний відправив,
Аби знайшли у полі ту ораву
І навели на табір по слідах.

18
А скоро гул до них вже грізний долетів
Зі степу – то орда, напевно, мчала,
Стіною куряву по всім степу здіймала,
Топтала все живе, що стрілось на путі.
А незабаром вздріли втікачів своїх,
Які неслись, немов від хвилі рятувались.
Вона ж за ними неупинно насувалась,
Готова от-от затопити геть усіх.
Та вони встигли. Ледь останній залетів
У табір, як возами шлях закрили.
Щити зарані на возах тих закріпили,
Аби від стріл ворожих захистили ті.
Самі ж тримали луки й сулиці в руках,
Щоб ще здалека дружно ворога зустріти.
На пагорб гуни розігнались залетіти
Та хмара стріл загородила раптом шлях.
Ще й на підйомі ледь затрималась орда.
А стріли жалили, із ко́ней їх збивали.
Змішались гуни, одні одним заважали.
Вже на підльоті уповільнилась хода.
Поки передні густо падали з коне́й,
То на них задні все сильніше напирали,
Своїх же вбитих і поранених топтали,
Неначе сила їх якась на смерть жене.
Коли ж вже виріс із убитих цілий вал,
Тоді, нарешті вони трохи відступили
І заходилися пускати свої стріли,
У них вкладаючи всю ненависть і шал.
Злетіла хмара їх й на табір понеслась.
Важкі їх стріли, навіть, щит могли пробити.
Та за возами можна то пересидіти,
Поки нова атака не розпочалась.
Та ледве грізний стрілопад той припинявсь,
Як гуни знов в атаку кидались юрмою.
І знов стрілу пускали анти за стрілою,
І свою жертву ті знаходили щораз.
А далі й сулиці у хід також пішли,
Коли вже зовсім близько гуни підбирались.
І по траві кривавій коні вже сковзались,
Зробити й кроку уже далі не могли.
Коли й Дажьбог від крові аж почервонів
І свій кривавий лик на захід став ховати.
Тоді лиш, врешті відступились супостати,
Хоча і гнали в бій ненависть їх і гнів.

19
Поки орда у полі спочивала,
Своїм спочити Ардагаст не дав.
Одні убитих гунів прибирали
Зі схилу, бо їм вождь так наказав,
Другі вози землею насипали,
Щоб кожен дишлом до вершини став.
Колодками над схилом гальмували.
Навіщо – ніхто, навіть не питав,
Бо ж вірили – все робиться, як треба.
Закінчили на вранішній зорі.
Устигли подрімати, поки в небі
Дажьбога лик червоним заярів.
Тоді уже зібралися і гуни
Та й кинулися силами всіма.
Здавалося, що степом хвиля суне,
Стіною пил по сліду підніма.
І ось уже подерлися по схилу
Із гиканням і свистом. Бо ж орда.
А їм назустріч стріли полетіли.
Та їх не зупинилася хода.
Коли уже пів схилу подолали
У дикім шалі, Ардагаст велів
Аби колодки хутко прибирали,
Донизу відпускаючи возів.
Ті покотились усе швидше схилом.
Орда не встигла, навіть, зрозуміть,
Як врізалися ті і стра́шна сила
Давити стала гунів тих за мить.
Немов тарани крізь орду промчали,
Лишили купи трупів по шляху.
Спинились гуни, в паніці кружляли,
Недолю відчуваючи лиху.
І тут на них з гори скотились анти
Та стали бити тих, хто уцілів.
Ті стали своїх коней розвертати,
Бо ж кожен врятуватися волів.
У тім сум’ятті анти не жаліли
Ні власних сил, ні клятих ворогів,
Кого встигали, доганяли, били,
Щоби з них, навіть, жоден не вцілів.
Щоправда, з тих багато врятувалось,
Рвонули так – не доженеш конем.
Та анти слідом гнатись не збирались.
Назад орда, навряд чи заверне.

20
На вечір поховання влаштували
Для тих, хто в битві з гунами поліг.
Щоб іхнім душам стати на поріг
У вираї - тіла спалити мали.
Велике було вогнище, на нім
Зо два десятки вбитих положили.
А потім медовуху дружно пили,
Щоб був спокійний шлях на небо їм.
А вранці знову рушили в похід
У град до Крука – разом святкувати.
Бо ж гунів уже можна не чекати.
По крайній мірі, ближчі пару літ.
Хоча ішли і по своїй землі
Та сторожко – сторожу розсилали,
Щоб вороги раптово не напали.
Сам Ардагаст у війська на чолі
На Вороні своєму виграє.
Вовк попереду війська шлях торує.
Дажьбог із неба гарний день дарує
І радість антам на шляху дає.
Аж тут зі поля сторож прилетів:
- Там чиєсь військо шлях перетинає.
Мабуть, до граду Крука поспішає.
- Не зрозуміти, хто в нас на путі?
- Не знаю. По корогві як судить,
То, наче Крук. На його дуже схожа.
- Та Крук зі степу то вертає, може?
Напевно, в поміч досі нам спішить?!
Чи заблукав? Чом з тої сторони?
Тим часом, скоро військо те уздріли.
Корогви Крука, справді майоріли.
Стоять в порядку бойовім вони.
Тут верхівець від війська відділивсь,
Без поспіху поїхав їм навстрічу,
Мов, їх вождя на перемови кличе.
Проїхав пів шляху і зупинивсь.
Тож Ардагаст своїх теж зупинив.
До Крука свого Ворона направив.
Побачив вже, з ким мати буде справу,
Хоч тих маневрів ще не зрозумів.
Ще здалеку Крук говорить почав:
- Щось ви повільно надто поспішали!
Ми вже й самі тим гунам раду дали!
Ти, Ардагасте, надто довго спав.
Як бачите, без вас ми обійшлись,
Орду у полі вчора перестріли,
Яка кудись у поспіху летіла,
Тож одиниці тільки і спаслись!
- Та ж то від нас втікала та орда!
- От не бреши! То ми її побили!
Тож я не хочу мати з вами діла
І в град у свій ступити вам не дам!
Побачив Ардагаст, що то дарма
Із Круком сперечатися. Озлився,
Що той негідно з ними так повівся.
Та вибору інакшого не мав.
Не битися ж тепер проти своїх?
Своїх людей та й Крукових покласти.
Чи ж мало їм ворожої напасті?
Усе то миттю передумать встиг.
Тож мовив: - Що ж, Перун суддя тобі.
Не хочу в полі антську кров пролити.
Не думай, що спокійно будеш жити.
Я повернуся! – та й подавсь собі.

21
Нерадісний вертався Ардагаст
До своїх воїв. Що тепер робити?
Не будеш же у полі вічно жити?!
Прожити, звісно, можна якийсь час.
А там зима. Де хліба людям взять?
Вже пізно і орати, й засівати.
Не йти ж йому своїх же грабувати?
А що, як до ромеїв завітать?!
Там, за Дунаєм зорані поля,
Зелені ниви і стада худоби.
Чи не прийшла пора, нарешті, щоби
Навідатися. Хай ота земля
Також відчує помсту на собі,
Як то ромеї з антами вчинили.
То ж його направляють вищі сили
На той похід для помсти, далебі?!
Знайшовши вихід, враз повеселів
І до своїх вже в настрої приїхав.
Зібрав усіх та й мовив: - Хлопці, лихо.
Нам Крук відмовив у своїй землі. -
Огледів воїв, - Що будем робить?
- А, може, подамося в інші гради?
Хіба їм наша сила на заваді
У час таких великих лихоліть?
- Воно то, звісно, можна і піти.
Та розумію, що і інші гради
Зі мною вам зовсім не будуть раді.
А, може, по родах вас розпустить?
- Ні, ми з тобою! – загула юрма.-
З тобою ми ніде не пропаде́мо
І місце для життя собі знайде́мо.
- Ну, що ж, коли у тім питань нема,
То я вас в край деякий поведу,
Де всякого добра знайдем доволі,
Не будете ні босі, а ні голі.
Та ж тільки смерть ітиме по сліду!
- А що нам смерть? Загинемо в бою
Та й прямо в вирай, там, де предки наші.
Чи є що у житті для воя краще!
- Що ж, тоді волю слухайте мою.
Вже за седмицю рушимо у путь.
Огляньте все: вози, поклажу зброю.
Візьміть побільше м’яса із собою,
Ще поки час є, щоб його здобуть.
У мене ж справа невелика є.
За кілька днів управлюсь й повернуся.
Тоді перевіряти все візьмуся.
Так, що готуйте й спільне, і своє.

22
Коня прип’явши у гущавині,
Аби нікому в очі не кидався,
Сам Ардагаст взяв Вовка і подався
Аж на узлісся де й заліг в тіні.
На пагорбі видніє Круків град,
В якім він зна всі виходи і входи.
Стежина від воріт. По ній по воду
Із граду ходять всі жінки підряд.
Там і Калинка ходить кожен день.
Він вирішив її перехопити,
Побачитися та поговорити…
А тут вона з коромислом іде.
Легка хода, іде, немов летить.
Замилувався, серце враз заграло,
Душа, немов під небеса злітала…
Та він на землю опустив за мить.
Щоб посіпакам приводу не дать,
Бо ж набіжать та й Круку на поталу.
А в нього справ ще у житті чимало.
Тож свого Вовка вирішив послать:
- Послухай, Вовче, приведи сюди
Калинку. Та не надто висувайся.
Отам он понад річкою скрадайся.
Все зрозумів? – всміхнувсь, - тоді іди.
А Вовк, мов та людина, зрозумів,
Здається, все, чого від нього хочуть.
Побіг, щоб не траплятися на очі
Над очеретом. Недалеко сів,
Щоби Калинка лише його вздріла.
Вона ж на кладці вибрала води,
Очима повела туди-сюди.
Коромисло завдати вже хотіла
На плечі. Аж помітила Вовка.
А він, як тільки погляд запримітив,
Схопився та й тихцем подався звідти,
Все озирався, мов її чекав.
Тож вона вслід за ним і подалась.
А, вже коли коханого уздріла,
Не стрималася, аж сльозу пустила:
- Ти повернувся? Чому тут ховавсь?
Чому не повертаєшся у град?
- Чому? Чому? – всміхнувся, - от цікава.
Поки не можу. Як у тебе справи? -
Говорить сухо, але, видно, рад.-
Чи Півень тут тебе не дістає?
- Хай спробує?! Дам одкоша такого…
Не хочу, навіть, згадувать про нього.
Для мене ти один на світі є.
- Ти ж моя ладо! – ніжно обійняв.
Вона і не пручалася, тулилась
До нього. І душа його розмлілась.
Отак би вічно обіймав, стояв.
Та ж час… Отож не втримавсь і почав:
- Я знову маю йти… - Візьми з собою!
- Там буде важко, мила…Битви, зброя…
То усе лиш для чоловічих справ…
Я повернуся! - Обіцянки знов?! –
І сльози із очей. – Не плач, кохана.
У мене і без того в серці рана.
- А, як загинеш? – Та ж твоя любов
Мене завжди від смерті збереже.
Не бійся, мила. Все буде гаразд! –
Поцілував кохану Ардагаст,-
Іди, бо час вертатися уже!
Вона пішла, хоч довго озиралась,
А він стояв, дивився їй услід.
І серце раптом стало, наче лід –
Боявся, що навіки розпрощались.

23
Шлях довгий і важкий був до Дунаю.
Набачились були на тім шляху,
Як пам’ять по собі лишив лиху
Той дикий гун. Лиш попіл дотліває
Там, де стояли гради. Із родів
Не так багато люду уціліло:
Кого забрали, а кого убили.
Людських лиш зрідка бачили слідів.
Ховався люд, побачивши загін,
Хто його зна, чого іще чекати
Він нових зайд. Щоб дарма не лякати,
Не став у тих місцях спинятись він,
Де згарища від градів зустрічав.
Безлюдних місць і так в степу багато,
Тож є загону де спочити стати
Аби набратись сили по ночах.
Коли вже до Дунаю підійшли,
На берег не виходили, а стали
У лісі, де свій табір збудували.
Валити ліс хутенько почали.
Вночі колоди на Дунай тягли,
Де в очеретах у плоти в’язали.
Усе у таємниці готували,
Аби ромеї взнати не могли
Завчасно. Як настала темна ніч,
Що й місяця на небі вже не бу́ло
Та й хмарами його ще зятягнуло,
Дав Ардагаст відчалювати клич.
І понесла ті течія плоти,
Хоч хлопці на жердини налягали
Та до другого берега штовхали,
Не скоро все ж вдалося підійти.
Плоти знов в очерети заховали,
Згодяться, як вертатимуть назад.
Десь недалеко чувсь собачий ґвалт,
Село чи то сторожа там стояла
Ромейська, що кордони стерегла.
Після розвідин хлопці повернулись,
На кріпость невелику наштовхнулись,
Де, справді та сторожа і була.
Аби її в тилу не залишать,
Рішили з усіх боків оточити,
Поки ще ніч й сторожу перебити.
Тоді вже далі у похід рушать.
А ґвалт собачий все не утиха.
Сторожа в темінь пильно поглядає –
Чого собачий гавкіт не стихає,
Чи то орду не принесла лиха?
Та Ардагаст скоріше зрозумів,
Що то вони Вовка, мабуть, почули
Та і валують. Щоб ромеї бу́ли
У спокої, Вовку прошепотів:
- Подай-но голос, Вовче! Той завив,
Що аж морозом пройняло по шкірі.
Сторожа, що бентежилась допіру,
Вспокоїлась. Чийсь голос долетів
Із кріпості: - Ест люпус! І по тому
Нагримали зусюди й гавкіт стих.
Мабуть, кудись загнали псів отих
А скоро закимарили від втоми,
Аж чутно, як похропують. Тоді
На стіни анти, врешті й подалися.
Нечутно за сторожу узялися.
Ніхто з ромеїв їх не углядів.
А далі, як спустилися зі стін,
Зайшли в казарму й сонних перебили.
Лиш кілька були опір учинили,
Та й з тих не уцілів ані один.
Як встав Дажьбог – то кріпость у руках
Була вже антів. Довго не сиділи,
Забрали зброю, ту, що уціліла,
Харчі й на двох захоплених возах
Забрали те, що стане у пригоді,
Що може знадобитись у поході.
В ромейські землі їм відкритий шлях.

24
І покотила вольниця ромейськими шляхами.
Хто славу, а хто здобичі… Один лиш Ардагаст
Надіявся, що вже тепер ромеям борг віддасть,
Щоб довго іще діточок ті антами лякали.
Пройшлися хутко селами, місцевих розігнали,
Не надто насідали, бо там здобичі катма.
Худобу пасовищами хіба загін займав,
Бо ж чимось харчуватися вони в дорозі мали.
А вже, коли маєток їм стрічався на путі,
Тоді до діла справжнього вони і приступали:
Збирали, що є цінного та на вози складали,
Рабів звільняли, брали тих, хто з ними йти хотів.
Між ними часто анти та склавини зустрічались,
Що зі сльозами радості стрічали, як братів,
Бо вже й не сподівалися стать вільними в житті.
А вже, оскільки з краєм тим вони добряче знались,
То не блукали анти там у пошуках, а йшли
Туди, куди казали їм спасенні їхні браття.
Вже й на возах добра у них зібралося багато,
Уже й великі череди попереду вели.
Тут Ардагаст велів усім до річки повертати.
Та в багатьох горіла ще жадоба у очах.
Хотілося здобути ще. В гнівни́х своїх речах
Від нього вимагали, щоб йти далі грабувати.
Він їм не став перечити, як хочете – ідіть.
Але ніхто чекати вас на березі не буде.
Зібралося кількадесят зажерливого люду,
Яким прокляте золото уже очей сліпить.
Усіх, що залишилися, вождь розділив натроє.
Одні погнали череди до кріпості, в якій
На березі помітили були човни легкі.
Худоба сама плистиме через ріку водою,
А люди на човнах услід перепливуть її.
Другі кінні роз’їхались шляхи сторожувати.
А усі інші із возів взялися будувати
Рухомий табір. Поміж «стін фортеці» отії
Все військо і посунуло скоріше до Дунаю.
Туди, де були сховані плоти в очерета́х.
А десь ромеї, певно вже, несуться по слідах,
Забрати здобич і скарать негідників бажають.
Недовго й залишалося – сторожа враз летить.
- Там бій іде! – показують, де жадібних лишили.
Проте, у поміч анти їм тепер не поспішили.
За помилки допущені сам має всяк платить.
А скоро в грізнім тупоті й кіннота налетіла,
Кружляють навкруг табору, бояться підступить,
Бо ж з-за возів стріла якась спроможна прилетіть.
І не одного вже така до смерті прохромила.
- Легіонерів ждуть, мабуть?! Уже десь на підході, -
Промовив гнівно Ардагаст, на неслухів ще злий.-
Не зупиняємся! Ідем! Та не ламаєм стрій!
Нам до Дунаю би дійти. Там нас спинити годі.
Хоч уповільнилась хода, але кінним ромеям
Не удалося їх спинить. До річки підійшли.
Одразу випрягли коней, з возів стіну звели.
Хай спробують ще вороги стіни здолать тієї.
Одні, тим часом, стережуть, другі добро вантажать
З возів усеньке на плоти. Погнали вплав коне́й.
Вже на тім боці ворог їх ніяк не дожене.
А вдалині вчувається невпинний поступ вражий.
Загрозливо здіймає пил погоня недалека.
Чи встигнуть тільки надійти? Бо ж перші вже плоти
З людьми, наповнені добром устигли відійти.
Покинувши пусті вози – кінним здолать нелегко,
Побігли анти до плотів, сильніше налягли,
Аби устигнуть відійти від берега подалі.
Коли легіонери вже до берега примчали,
То посередині ріки плоти якраз були.
Вже стріли не досягнуть їх, хоч крики долітали,
Хтось кулаком махав услід й «склавинус» обзивав.
І Ардагаст на повен зріст до них обличчям став:
- Ми – анти! – закричав в отвіт – Ми – анти,
щоб ви знали!

25
Додому повертались неквапливо.
Добро все склали на вози свої,
Що в лісі були сховані. Сміливо
Ішли на північ, де чекала їх
Своя земля. Ромеїв не боялись.
Ті так далеко слідом не підуть.
Хоча іти сторожко намагались,
Бо ж у степу орда десь може буть
Чи гунська, чи аланська, чи, хто знає
Яких порід – то все розбійний люд.
Гасають степом, здобичі шукають.
І вигулькнути можуть звідусюд.
Стада худоби перед себе гнали,
Вози, добром наповнені, везли.
Тож для орди велику цінність мали
І здобиччю найпершою були.
Хоча, могли добряче й в зуби дати,
Бо ж мали досвід справжній, бойовий.
Але ж їх може налетіть багато,
Чи стачить сил, щоб витримати бій?
Як відійшли подалі від Дунаю,
Під дубом жертви богу принесли -
Биків для того чималенько мають,
Найкращого між ними узяли
Й траву під дубом кров’ю окропили,
Щоби Перун і далі помагав.
Самі ту кров разом із богом пили
За тих, хто вже можливості не мав.
Хто залишився там – поза рікою,
Кого жадоба з розуму звела.
Виправа лиш здавалася легкою,
Значна частина люду полягла,
Хоч, може, їм завдячувати треба –
Затримали ромеїв. Хто би знав,
Як саме б виглядала воля неба,
Якби ромей дорогу перетяв?!
Степами йшли, сторо́жко озирались,
Аби часом не втрапити в біду.
Вже зовсім не багато залишалось,
Спинилися на свіжому сліду
Якогось війська, може, чи загону,
Який кудись на захід простував.
По всьому видно – здобич гарну гоне,
Якої в землях антів був набрав.
Були й сліди великого полону.
Склавини, як судити по слідах.
Піднявся голосний між люду гомін:
- Склавини, видно, геть забули страх!
Догнати треба й здобич відібрати,
Вони далеко не змогли б зайти!
За той розбій потрібно покарати!
Всі вимагали їх у бій вести.
Відправивши свою всю здобич далі,
Направилися анти по слідах.
Йшли швидко, бо ж ніщо не заважало
Долати добре визначений шлях.

26
Склавини йшли без поспіху. Мабуть,
Погоні ніякої не чекали
Ще й чималий тягар з собою мали –
Полонені повільно надто йдуть.
Вони ще сподіваються на те,
Що хтось наскочить та відіб’є, може.
Та і втомились у дорозі, схоже –
Жінкам з дітьми то діло не просте.
А анти без нічого і той шлях
Долали швидше. Скоро й наздогнали.
Напасти зразу, все ж не поспішали.
Бо ж поспіх – не підмога в тих ділах.
Здалеку видивлявся Ардагаст,
Які склавини в полі мали сили,
Сторожу чи далеко розпустили.
Склавини зупинилися, якраз
У балці аби трохи відпочити.
Мабуть, з три сотні воїв в них було.
Худоби чималеньке стадо йшло.
Занадто аби битися відкрито.
Всередину поставили вози,
Між них полон увесь свій посадили.
Вечеряли, навкруг багать сиділи.
Спинилися в передчутті грози,
Що насувалась, сонце вже сховала.
Десь гримотів і блискавки метав
Перун. Вітри у верховітті завивали
Та ледь помітний дощик накрапав.
- Перун нам в поміч! - Ардагаст промовив.
У нього уже склався бою план,
Як би пролити в ньому менше крові.
Отож, рішив пуститись на обман.
Велів своїм засісти з обох боків
Від табору. На руки пов’язать
Щось біле, щоб у темряві глибокій
Свої своїх могли би розпізнать.
Сам із десятком відчайдухів швидко
Склавінів табір степом обійшли.
В кущах сховались, звідки було видко
Стада худоби, що траву пасли.
Як хмари небо чорнотою вкрили,
Тихцем прибрали пастухів, які,
Оті стада від поля сторожили.
Тоді й завили зграєю вовків.
Аж Вовк спочатку, навіть, здивувався,
Подумав, що то зграя надійшла.
А потім його голос доєднався.
Худоба геть налякана була.
Куди втекти – «вовки» і справа, й зліва.
Єдиний шлях на табір. Тут якраз
В степу розпочалася справжня злива.
«Перунів знак!» - подумав Ардагаст.
Худоба на склавинів налетіла,
Неначе хвиля. Табір вмить змела,
Стоптала чи на роги підчепила,
Оговтатися, навіть, не дала
Й помчала в степ. Тут анти налетіли
На тих, хто в колотнечі тій вцілів.
Кого убили, кого полонили.
А дощ, що досі, як з цеберка лив,
Вщухати став. Взялись вітри нестримні
На шмаття рвати хмари і крізь них
Зірки у небі, навіть, стало видно
І місяць жовтий кулею застиг.
Коли склавинів повністю здолали,
То вже і до полону узялись.
Поміж возами ті не постраждали
Та поки іще злякано велись,
Не знаючи, що робиться навколо.
Коли ж почули, врешті, антську річ,
Зраділи. В отих радощах і болю
Поволі наступала глупа ніч.

27
Якими ж були здивування й радість
У Ардагаста, коли він узнав,
Що більшість люду – з Крукового граду.
Одразу ж про Калинку запитав.
- Десь тут була… - Поки він роздивлявся,
Вовк підхопився і кудись помчав.
І він скоріш відчув, ніж здогадався –
Що Вовк десь там Калинку відшукав.
Тож кинувсь слідом. Скоро і побачив,
Як Вовк до неї радісно стриба.
Вона ж стоїть, не вірячи, неначе
І на обличчі усмішка слаба.
Підбіг, обняв. Вона також припала,
Відчув, як плечі від плачу тремтять
- Моя кохана, ти мене чекала?!
От я й прийшов. Не треба сумувать.
Вона всміхнулась: - Я тебе чекала.
І дочекалась, врешті, милий мій.
Ніхто не вірив. Я одна лиш знала,
Що ти прийдеш, біді зарадиш тій.
Коли в минулім враження зостались,
Вони рядочком сіли на траві.
Він став питати, як воно так сталось.
Де Крук? Де вої? Чи вони живі?
- Мабуть, що ні. Якраз у граді свято
Було. Усі зібрались над ріку,
Аби богів належно привітати.
А ті сиділи, певно, у ліску.
Уже і треби віддали належні
Жерці. Вже свято в розпалі було.
Аж раптом крик сторожового з вежі,
І…як у сні дурному все пішло.
Вони на нас юрмою налетіли.
Чоловіки на захист стали…Та
Було в склавинів надто більше сили.
Крук навкруг себе всіх збирати став,
Хотів, мабуть, пробитися до граду.
Але склавини перекрили шлях…
Усіх побили…Й кинулися радо
Жінок, дітей ловити…Просто, жах.
Град запалили, все добро забрали.
Худобу всю, яку лише знайшли,
Також з собою в чужину погнали.
Усі ми просто в відчаї були.
- Нічого, мила. Все уже позаду.
Звичайно, вбитих нам не повернуть.
Але ж вони загинули за правду
І їм тепер лише у вирай путь.
А ми повернем, град новий поставим,
Засієм знову стоптані поля.
В своєму краї жити вільно станем
Та так, що будуть знати й звіддаля
Про антський рід – великий і могутній,
Який уміє й землю обробить,
І може добрим до сусідів бути,
І ворогів усіх нещадно бить.
Усе то буде… Вже Дажьбоже лико
Здіймалося на сході, наче бог
Благословив бажання те велике…
І усмішки осяяли обох.