—Подивіться в камеру, але уявіть, що хочете її спокусити. Отак. Трохи більше пристрасті. Добре, дуже добре. А тепер підведіться і трохи порухайтесь, нібито ви танцюєте. Уявіть, що вас ніхто не бачить, лише ви і ваше бажання танцювати. Чудово, дуже чудово. А повторіть цей рух ще раз. Супер, фантастично. Трохи руками біля лиця пограйтесь. Ну ні, не так. Кажу ж, - пограйтесь, а не налякайте мене до смерті одними лише пальцями. Ну, добре, нехай буде. І наостанок, перевдягайтесь, я зніму ще окремі деталі. Та не бійтесь. Ви вдома так само перевдягаєтесь? Добре, годі. Можете розслабитись, ви молодець. Закінчили. І вам дякую. Так, протягом місяця будуть готові. До побачення.

Пітер завершив чергову зйомку і нарешті міг розслабитись.
«Нарешті відстрілявся. Ох і пристрасть. Ох і танці. Боже, який сором. А руки…Це якийсь жах. Скоріше б вже віддати їй кадри і ніколи більше не згадувати про це.»
Приблизно з такими думками проходили всі його сесії останнім часом. Він був категорично незадоволений тим, що створював. Колись, він почав фотографувати з відчуття безмежної вдячності усьому прекрасному, що лоскотало його уважний погляд. Тоді він готовий був заради одного вдалого кадру витратити незліченну кількість часу та спроб. Але зазвичай того і не потребувалось, адже він віднаходив шось привабливе буквально на поверхні, ніби воно саме просилось до нього в об’єктив. Це могло бути будь-що - він однаково радів і щирій випадковій посмішці, і пролітаючим птахам, і краплям після дощу на пелюстках квітів, і відображенню неба в калюжі, і пересічному дідусю, схожому на Хемінгуея, - це могло бути абсолютно будь-що. Адже краса була скрізь, вона була в усьому, й передусім, вона була в очах того, хто дивиться. Але більш за все він полюбляв заходи сонця - насичені, криваво-тендітні, багряно-холодні, вони були до того феєричні і не схожі один на одного, що ними неможливо було не насолоджуватись і, майже так само, неможливо було їх зафіксувати в усій красі, проте як ж йому кортіло. Фотографуючи усе довкола, в кожний прояв краси засовуючи свій допитливий об’єктив, поступово він переставав бути аматором, набираючись відповідних навичок і вмінь.

Здебільшого, натхнення з’являється безпосередньо в процесі створення, проте творчі люди, все ж, продовжують його бездіяльно очікувати. Але Пітер, передивляючись результати власної роботи, втрачав не тільки натхнення, а й будь-яку надію на його подальшу появу. Вимушені посмішки, втомлений погляд, скуті пози, награні емоції, ніякові рухи - все це здавалось йому не менш штучним, аніж студійне освітлення.
«І який чорт потягнув мене в ці студії? Таке враження, ніби, намагаючись створювати красу самотужки, я тим самим її вбиваю, або ж, як мінімум, спотворюю її природність. Все ж таки, до чого ж дивовижно було її просто фіксувати, спостерігаючи за довколишнім. Безсумнівно - люди гарні, вони неймовірно красиві, але, здебільшого, лише тоді, коли вони про це не здогадуються. Варто лишень їм про це сказати, або навіть, хоча б, натякнути, як їх краса поступово губиться - чи то у сумнівах, або ж, навпаки, у надмірній впевненості. Ніби крила метелика, до яких лише доторкнись, як вони одразу ж гинуть.»
Як і всі люди, Пітер був зітканий із суцільних протиріч, які, якимось дивом, вживались поміж собою всередині нього. Його водночас і тягнуло до людей, і, в той самий час, його він них нудило. Він чомусь вважав себе значно кращим за них, хоча і не мав для того об’єктивних підстав. Проте, майже все своє життя він зверхньо і зухвало зневажав інших. Одних він вважав вродженими невдахами, інших же випадковими щасливчиками долі.

Ця намакіяжена дівчина, що насправді давно вже жінка, що лише намагається підтримувати хиткий образ дівчини, яка корчилась на знімках, була наглядним прикладом першої категорії. Пітер, як міг, витанцьовував навколо неї, аби знайти більш вдалий ракурс, або хоча б її робочу сторону. Проте робочими були лише її руки. Навіть химерний дивакуватий манікюр не в силах був того приховати, а скоріш, навіть, навпаки - тільки зайвий раз підкреслював розбіжність наявного з вдаваним.
«І чого їм постійно кортить розфарбувати себе? Ніби сповнені хтивості барбі-амазонки, що приховують свої хижі наміри під рожевою маскою цнотливості, що, насправді, дуже дивно, враховуючи їх вік і обираємі розпустливі образи.»
Пітер для себе розрізняв декілька основних мотивів, за яких люди, зазвичай, замовляють собі професійного фотографа.
Перший, мабуть, найбанальніший - оскільки все людство перебувало під впливом глянцевого лиску обкладинок, який насправді існував лише в головах глибоко наївних людей, не знаючих на що здатні сучасні технології, сприймаючи життя за можливість кілька разів пробігтись подіумом, з надією продати себе публіці за найвигіднішу ціну, поки товар ще придатний до продажу, і врешті-решт потрапити на першу шпальту умовного випуску про небачувану красу, видаючи себе за того, ким вони не є, і більше того - ніколи не були й не будуть. Другий мотив торкався можливості задокументувати певні спогади, стан, подію. Люди з цієї категорії, зазвичай, не зважають на фотографа, вони самі працюють з тим, на що хочуть потім дивитись. Людині з камерою залишається лише корегувати їх відносно світла. І існує ще певна третя категорія мотивів, - скажімо, фототерапія. Це свого роду суміш з власного хизування, пропрацювання певних ментальних бар’єрів, спробою заявити про себе, але, скоріш, самому собі, аніж уявній публіці.
Категоризація Пітера, звісно, не була абсолютною, і, здебільшого, всі ці мотиви, так чи інакше, були пов’язані між собою, також, вона не виключала наявності й інших мотивів, але, тим не менш, вона мала місце для існування. Ця дівчина, вочевидь, була носієм першого мотиву.
«Черговий переспівший тепличний огірок, що намагається видати себе за першокласний соковитий кавун.»
І його справа була в тому, аби всіх впевнити, що це і справді кавун. Але хто б впевнив його, що він займається саме тим, чого завжди прагнув? Наразі тільки гроші мали над ним таку владу. Він вбачав своє положення несправедливим, адже вважав, що був народжений, аби створювати щось прекрасне, проте, був змушений за копійки грати в «фрукти-овочі». Хоча копійками вважав їх лише він, адже він не скупився ставити чималий цінник на власні послуги, який мав хоч якось виправдовувати його непосильну працю, проте, попри все, не задовольняв його апетитів. Він вважав свій вклад значно більшим, аніж його оцінювали люди, і ця його риса була притаманна не лише професійний зайнятості. Він вбачав подібну несправедливість ледве не в усьому - від відносин з матір’ю до власного метаболізму. Останнє його особливо займало - вкотре намагаючись схуднути і не бачучи моментальних результатів, він заїдав стрес і невідповідність власних очікувань, тим самим, перекреслюючи будь-яку надію на те, щоб порозумітись з власним тілом.
Таким чином, самотужки унеможливлюючи яке би то ні було задоволення, він завжди вбачав зовнішню несправедливість. Маючи дивовижно проникливий погляд до чужих проявів краси та недоліків, він залишався абсолютно незрячим по відношенню до власних протиріч.

Найскладніше, після відзняття матеріалу, було розгребтись з його кількістю, залишивши лише те, з чим ще можна було працювати. Шар за шаром, відсіюючи непотріб, очі потроху виїдало, і, згодом, вже вся серія була варта того, аби опинитися в корзині. Через те, він змушений був вовтузитись з відбором декілька днів поспіль, щодня запевняючи себе, що все не настільки вже й погано. Як би він того не цурався, але обставини змушували розбиратись у сортах відходів.
«Знали б люди, чого мені це вартує, можливо вони б і самі пропонували більше грошей.»
Гроші не давали йому спокою і, як він вважав, їх постійні пошуки затьмарювали його творче бачення. Але постійно виправдовуючи себе бажанням бути творчим, він робив все максимально посередньо. Навіть обробляючи фотографії, він вже не настільки старанно бавився з кольором, як колись, а лише намагався здихатись якнайшвидше від небажаної роботи. Згодом, він починав дратувати самого себе, але й надалі звинувачував у цьому зовнішні фактори.

-Алло, Піт. Як справи?
-Привіт, Пауль. Не хочеш випити?
-Ого, отак одразу. - шершавий сміх лунав зі слухавки, поки Пітер тер стомлені очі.
-Що, знову невдала зйомка?
-Не те слово. То що скажеш?
-Я власне і звоню тобі з цього приводу. Чекатиму тебе за півгодини у Моріса.
-Домовились.

Пауль був єдиним, з ким Пітер підтримував, хоч якісь, відносно довгострокові, відносини. Оскільки Пауль був гомосексуалом, він дивовижним чином поєднував в собі обидва гендерні початки, які підтримував у своєрідному балансі. Пітер не мав друзів, але нікого ближчого за Пауля в нього не було, тож, де-факто, вони все ж товаришували. Але подобались вони одне одному з абсолютно різних причин.

«У Моріса» - так називався невеличкий міський паб де вони полюбляли випити. Здебільшого, люди ходили в цей заклад, виключно для того, аби знайти собі одноразового коханця, проте сьогодні там виявилося напрочуд безлюдно, тож вони могли спокійно напитися.
-Гей, Піт. Ну нарешті… - Пауль відклав журнал який гортав.
-Привіт. Віскі. Подвійне. Без коли. - одразу замовив Пітер і важко впав на стілець.
-Все так погано?
Пітер випив одним махом, скривився і деякий час сидів схиливши голову. Поступово спогади про скрючені пальці і вимушено-лякаючу посмішку розчинились у вогняній рідині, яку він щойно ковтнув.
-Бувало і гірше. Але чорт із ним, давай про щось інше.
-Згоден. Гей, Моріс, онови нам.
-Що читав? - показуючи на журнал, спитав Піт.
-Та придивлявся Мартіну подарунок, але то потім, не так важливо.
-То ви з ним знову разом? - спитав Піт, аби лише задати хоч якийсь напрям розмові.
-Ну, здається, щось схоже на те. Але мені здається він не зможе поступитися своїми моногамними принципами. Ну камон, Піт, ми ж не в середньовіччі. Тут же справа не тому, що це я надто гулящий, нібито мені багато треба - лише іноді мати секс на стороні, або ж навіть просто насолоджуватись компанією іншої людини. Тут справа довіри, розумієш? Я не якась річ, яку можна привласнити і заволодіти. Взагалі не розумію навіщо все так ускладнювати, дорослі люди ж. Але побачим, поки що він намагається зализати власну провину, тож веде себе відповідно, а далі буде видно. - розмовляючи, Пауль постійно підсилював власні слова жестикуляцією і робив наголоси своєю надактивною мімікою.
-Але тим не менш ти придивляєшся йому подарунок? - Піт намагався не дивитись на співрозмовника.
-Ну так, я люблю дарувати щось людям. Мушу визнати, - по відчуттям це значно глибше, аніж отримувати їх самому. Якби ти мені не заборонив, я б вже давно тебе засипав подарунками.
Вони наповнили мовчазний простір бару чистим товариським сміхом. Моріс - чоловік літ сорока, з проникливими, глибоко посадженими очима, коротким сідий волоссям і кремезними долонями, натирав бокали, які здавались ляльковими в його руках, в кінці барної стійки.
Поки Пауль пішов відлити, Піт поволі цідив віскі і гортав залишений журнал. Він вже доволі сильно сп‘янів.
«От що-що, але поруч з Пауло я не хочу бути вищим за нього, як мінімум через те, що це означало б, що я зверху.» Чи то вголос, чи то подумки жартував він про себе.
В журналі здебільшого були різні парфуми, біжутерія, золоті та срібні вироби та прикраси. Він дивився то на продукт, то на те, як він був сфотографований.
«Суцільна омана. Звичайнісінький маркетинговий трюк. Дешеві брязкальця. Дуже просто. Нудно. А це взагалі огидно.» Він гортав із все дедалі більшою байдужістю. Нічого не привертало його уваги, тож він лише зайвий раз впевнився - наскільки добре, що він завчасно заборонив йому щось дарувати.
Аж раптом на одній із сторінок він помітив дещо поміж продукту і специфіки реалізації кадру. Надзвичайно витончені, неймовірно звабливі і дивовижно тендітні жіночі руки, які рекламували кільце, яке просто губилось у цьому морі бажаної тілесності. Скільки Пітер себе пам’ятав, його ще ніколи не збуджували аж настільки самі лише руки, більше того, одне лиш їх зображення.
-Ти це теж бачиш? - спитав він у Пауля, коли той повернувся.
-Які милі пальчики. Дуже, дуже охайні. - одразу підхопив Пауль.
-Здається, я закохався.
Він все ніяк не міг відірвати зачарований погляд від цієї сторінки, сповненої магії і оповитої таємницею.
-Пітер, ти мене дивуєш. Не думав, що колись почую це від тебе, мені завжди здавалось, що ти неспроможний на такі глибокі почуття. Але чи це не привід випити? Моріс!
І вони з новим завзяттям продовжили свій алкогольний марафон. Пітер вже геть забув про сьогоднішнє розчарування, тепер всі його думки були лише навколо цих дивовижних рук і їх невідомої власниці.
-Ну, і ти уявляєш, він підійшов до мене і при всіх мене почав відчитувати… - Пауль продовжував свою розповідь, та Піт вже тонув у викликаних фантазіях. Де він серед перлин пірнає поміж кожного пальця, ніби здає екзамен з водіння, обережно оминаючи кожен із них. Як долоня обережно закривається і він протискується назовню, аби лише знов потрапити в її полон. Він дбайливо роздягає кожен палець, знімаючи з них кільця. Одне за одним. Але вони абсолютно не соромляться власної оголеності і ще дужче манять його у свої обійми. Він то чуттєво масував кожну фалангу, то й сам опинявся під ними, ніби розкатане тісто. Ці дотики були до того неймовірні, що кожного разу його, ніби пір‘їнку, підкидало до гори і він поволі падав серед безкінечних перлин і неповторних рук. Він хотів їх сфотографувати. Він просто мусив це зробити. Камера була вмонтована в одну з перлин. Допливши до неї, він ще раз кинув погляд на свій об’єкт насолоди і натиснув на кнопку. Почувши звук закриття затвору, перед його очима з’явились ті самі скрючені пальці, які він намагався забути, тож він з жахом різко розтулив очі.

Навколо була незнайома кімната, незнайоме ліжко і незнайома рука обіймала його ззаду. Він налякано вискочив з ліжка, ледве не заплутавшись у ковдрі та все ж встоявши на ногах. Це був Пауль. Він швидко перевірив себе на цілістність, особливо прислухаючись до незвичних відчуттів в тілі, але все було як завжди, тож він злегшенно видихнув. Лише в роті пересохло і голова трохи боліла. Через зпричинений шум і зникнення ковдри, Пауль поволі прокинувся.
-Гей, Пауло, якого хріна? Що я роблю в твоєму ліжку?
-А ти що, нічого не пам’ятаєш? - за даних обставин посмішка на його заспаному лиці виглядала напрочуд дивно.
-Облиш свої бісексуальні жарти. Я серйозно питаю. І де моі речі? Чого я взагалі роздягнений ?
Пауль ледве стримувався, аби не засміятись, але продовжував загадково мовчати. Пітеру подібні перспективи були геть ні до чого, тож він розлючено ходив кімнатою у пошуках своїх речей.
-Геть-геть нічого? - все так само усміхненно перепитав Пауль.
-Гей, слухай, якщо ти мене хоч пальцем торкнувся, якщо я відчую хоч натяк на це… Начувайся!
-Охолонь, друже, тихіше. - все ще посміхаючись, але вже трохи занепокоєно, почав було Пауль.
-Тоді, дідько, викладай, що тут в біса сталося! І прибери цю паскудну посмішку, вона мене дратує!
-За посмішку не обіцяю, але добре, розповім. Хоча не думаю, що тебе це розвеселить, як мене.
-Починай вже, а там я вже якось сам розберусь.
-Ну те що ми були у Моріса ти пам’ятаєш? - Піт кивнув. - Ми пили, доволі багато і довго пили. Я розповідав тобі про Мартіна, про Джастіна і Маркуса, з якими нещодавно познайомився. Моріс вже зачинявся, але ти напився до того, що ледве ворушив язиком, тож я відвіз тебе до себе, не залишати ж тебе там одного в такому стані. Але ти весь цей час був до того замріяний і хмільний, що майже і не тямив, що власне відбувається. Як приїхали, я тебе роздягнув, ну бо, камон, це моє ліжко, а більше тебе не було куди покласти. Але опинившись в ліжку, ти щось розійшовся і почав таке витворяти. - Пауль знов не втримався і у весь голос засміявся. Пітер, стримуючи себе, терпляче дочекався поки він себе опанує.
-Я думав, що ти вже спиш давно, аж як раптом ти взяв мою руку і почав її облизувати, гладити і всіляко пестити. Я спочатку навіть трохи злякався, але коли ти язиком почав знімати з мене кільця, я не втримався і віддав руку в твоє цілковите розпорядження. Мені було і смішно, і ніяково, і, все ж, неабияк приємно. Але опанувавши себе, я розвернув тебе в протилежний бік, після чого ти вже остаточно заснув. Ти не подумай, я б ніколи не скористався подібною ситуацією, я ж не ґвалтівник якийсь. Але ти так пристрасно напав на мою руку, що я ледве оговтався. Не знаю, що тобі там снилось, але я навіть трохи заздрю.
Пітер похмурішав, роздивляючись кільця, які лежали на столику біля ліжка. «Пауль ніколи не вигадував і завжди казав прямо, тож, судячи з усього, це було правдою.»
-Ти нікому про це ніколи не розповіси. - суворо і холодно промовив Піт, дивлячись з-під лоба.
-Звісно, друже. Те, що сталося, залишиться лише між нами. - він знов насилу стримував себе, але впіймавши погляд Піта вони разом вибухнули нестримним сміхом.
Коли все було з’ясовано, а речі знайдені, Пітер нарешті одягнувся і озирнувся довкола, поки Пауль готував каву. Це була доволі простора однокімнатна квартира з незвичним плануванням. Інтер’єр був витриманий в одному стилі - східний мінімалізм з елементами хай-теку. Пітер був вражений. Він завжди знав, що Пауль має смак, проте ніколи не знав який саме.
-Але більше я з тобою не п’ю. - продекламував Пітер.
-Ти знаєш, Ганді колись сказав - «свобода нічого не варта, якщо вона не включає в себе свободу помилятися». Тож дозволь собі помилятись.
-Це ти на що натякаєш?
Пауль стримано промовчав і, посміхаючись, подав йому каву, аромат якої витіснив всі нічні пригоди.

Опинившись вдома, Пітер в першу чергу вирішив змить з себе весь бруд - буквальний і алегоричний. Рівномірна течія теплої води заспокоїла та приголубила його. Деякий час він просто стояв, віддавшись на розстріл тисячох крапель, що ніби намагались продирявити його шкіру. «Померти, аби переродитись…»
Смакуючи цю думку, він змивав з себе спогади цієї ночі, добряче прочистивши ротову порожнину. Милячи голову, він раптом згадав щось, щось дуже приємне, що і викликало весь цей нічний сумбур. Але, ніби промінь сонця, що бавиться на лиці через півпрозору вуаль, ця згадка, так само, ледве торкнулась його очей і сховалась за густою хмароподібною піною шампуню. Після цієї процедури він відчував себе значно краще. Настрій був піднесений, можна було б зайнятись чимось корисним, але на секунду згадавши фотографії, які він так і не обробив до кінця, він хутко зібрався і вийшов з дому. Можна було б піти в зал, але він щойно очистився від бруду, тож йому не хотілось так швидко до нього повертатись. «Кляті голуби» знову загадили йому автівку. Варіанти зайнятості генерувались простором постійно, він лише обирав те, що йому було найбільш довподоби. Наковтавшись купи сумнівної інформації із різного роду містифікованих посібників для життя, він майже цілком керувався цією мультикомпозиційною збіркою правил і порад. Відмивши машину, він в черговий раз відчув себе чистішим. Надворі стояла чудова сонячна погода, тож він вирішив купити кави, спуститись до річки і в подвійних променях сонця, що відбивались від поверхні води, спостерігати за безтурботніми людьми. Хмари на небі кудись постійно поспішали, наступаючи на бавовняні п’яти одна одній. Човен рибалки поволі рухався проти течії, розрізаючи носом гладку поверхню. Дитяча метушня на фоні заспокійливо спліталась з щебетанням птахів. Пітер був у неймовірному екстазі, допоки не розлив на себе каву. І ця, здавалось би, незначна подія, остаточно вивела його із себе.
«Клята баріста. Вони коли-небудь навчаться закривати ці довбанні кришки?!» - лютував він не виходячи з машини. І знову весь потік суцільного негативу з домішком проклять посипались в бік дівчини, що з щирою посмішкою зробила йому каву і навіть намалювала на ній одного з найкращих своїх лебедів. До цього інциденту він хотів вийти пофотографувати, але тепер це бажання вмерло, так і не встигнувши остаточно народитись. Викинувши стакан з недопитим напоєм повз урни просто з вікна, він вдавив на педаль, залишивши після себе пильну хмару. Як завжди невчасно йому зателефонувала мама.
-Алло, синку, можеш допомогти? Мені треба до магазину з’їздить.
-Я зараз зайнятий, - роздратовано відрізав Піт, дивлячись на свою пляму - для цього існує таксі, а я не наймався вашим персональним водієм.
-Я піду куплю все, просто допоможи завезти до дому.
-Знову мені машину запаплюжете? Я її тільки відмив. Ні, мамо, в мене є свої справи.
-Добре, синку, тоді вибачай, що потурбувала.
«Вічно вона зі своїми проханнями, ніби мені робити нічого.» Після розмови він став ще більш роздратованим.
Немаючи ніякої цілі, він просто намотував кілометри, пересуваючись вулицями, аби вдавити свій гнів в асфальт, рівномірно вкриваючи ним райони міста. Коли інший водій не помітив його агресивних маневрів, він знайшов свою здобич для того, аби вивільнити накопичене, якщо звісно не виготовлене, лайно. Жадібно переслідуючи і маякуючи фарами, аби той зупинився, він таки досяг свого. За кермом виявилась жінка з двома дітьми на задніх сидіннях, але Пітера це аніскільки не зупиняло. Його анітрохи не займало й те, що вона одразу ж розсипалась у вибаченнях. Внутрішній казанок негативу кипів і терміново потребував вивільнення. Череда дивних звинувачень і голосних сварливих образливих слів, які іноді, через надпотужний внутрішній натиск і замаленький для такого об’єму ротовий отвір, перетворювались в абсолютну нісенітницю. Дуже голосну, вкрай абсурдну і до неможливого агресивну нісенітницю. Коли знання правил дорожнього руху і хоч яка аргументація скінчились, він ще кілька разів гаркнув на неї, вкотре повторюючись. Але коли плач дітей став надто нестерпним, він раптом охолов, усвідомив, що більше йому нічого сказати, і без зайвих слів розвернувся і пішов до власної автівки, покинутої на дорозі. Він почував себе значно краще. Відчуваючи себе ледве не богом ораторського мистецтва, він з неймовірною насолодою увімкнув музику і вирішив зробити ще одне коло вечірнім містом. Синхронізуючи стилі керування з лунаючою музикою, він то чавив на педаль, то ледве котився й зигзагами виляв смугами. І поки він був у захваті від власної мелодійності і автомобільної грації рухів, ззовні картина виглядала напрочуд дивно. Але почувши агресивні сигнали у свій бік, він схаменувся, шо підрізав одразу декілька машин. Уникаючи найменшого прояву сорому, він ще дужче вдавив педаль, залишаючи невдоволених десь далеко позаду. Звісно ж, що за свій психологічний стан він переймався значно більше, аніж за ситуацію на дорозі, життя пішоходів і емоції облаяної жінки.

Ввечері Піт вирішив зайти до Моріса, але зустрів там Пауля з Мартіном. Пауль, як завжди, зрадів приятелеві, але Мартін, здається, ревнував свого обранця навіть до Пітера.
-Піт, от розсуди нас, як незацікавлена особа. Уявімо абстрактну ситуацію, - ти як фотограф, що часом працює з гарненькими дівчатами, стикаєшся з недовірою з боку своєї дівчини. Твої наміри кришталево чисті, але вона весь час в тобі сумнівається, адже постійно уявляє тебе в компанії оголених дівчат. Питання - чи варто тобі якось змінювати профіль своєї роботи, або ж це твоїй партнерці треба пропрацювати певні блоки у своїй голові?
Мартін роздратовано:
-Це не вдалий приклад! У Пітера така робота, а ти вечеряєш зі своїми клієнтами поза робочим часом.
-Але, камон, іноді угоди укладаються як раз поза роботою. Зараз такий час, що людям важливіше те, з ким вони співпрацюють, аніж формальне - що вони з того отримають. Від любої угоди щось отримаєш, але чи буде в цьому списку насолода від співпраці, розумієш?
-Так от що ти з ними робиш? Забезпечуєш їм насолоду?
-Піт, ну ти це чуєш, скажи? Хіба можна якось адекватно вибудувати діалог, коли людина сама не розуміє що верзе?
Пітер мовчки встовбичив погляд в барну стійку і цідив свій віскі. Тим часом Пауль продовжував.
-Твої думки, Мартін, це результат поступової відмови від власного мислення. Вас поселили у вузькі сіро-однакові панельні будинки, вам кажуть що їсти, що пити, з ким кохатись, яке кіно варто дивитись, за кого голосувати. А ви то все лише покірно сприймаєте і вважаєте за своє власне.
-А ти ж мабуть в нас просто неба виріс?
-Камон, при чому тут це? Я тобі намагаюсь пояснити, що життя може трохи відхилятись від заданих норм і стандартів. Якщо що, через те що ти гей, ти вже горітимеш у християнському пеклі. Так, я знаю, я теж. Я просто пропоную захватити із собою декілька крісел, приємних людей та трішки випивки. Але ти тілько що і робиш - бронюєш собі мангал на якому тобі буде зручніше смажитись.
-Слухай, я ж просив, не приплітати сюди релігію, мене дуже ображає, коли ти знецінюєш мою віру. - схвильовано і майже сльозливо вичавив Мартін.
-Та я ж зовсім не про те. Просто якщо ти вже обрав мене, бо я тобі подобаюсь, як особистість, то не треба мене корегувати під себе. Ти маєш абсолютне право бути таким, як ти хочеш, але не треба вважати, що ти маєш право щось змінювати у мені. Або змінюй себе, аби простіше сприймати мою невідповідність твоїм очікуванням, або продовжуй шукати свій ідеал. І не треба мені знову скиглити, що я буцімто тебе не поважаю. - він взяв стакан, але згадавши ще дещо, так і не зробив ковток. - І ще, здається, Лао Цзи казав - “коли я звільняюся від того, хто я є, я стаю тим, ким я можу бути”, тож дозволь собі хоча б уявити ким ти можеш бути. Але якщо ти уявляєш себе самим собою, таким, яким ти є зараз, то це, певно, теж добре, просто не потрібно створювати нам сумісне пекло, допоки ми ще живі. Ми варті більшого, Март.
Розщулений Мартін геть втратив здібність генерувати членороздільну мову, тож просто скавчав, ніби ображений пес. Пітер не витримав цього натиску раптового романтизму, тож підвівся і пішов додому, залишивши їх наодинці.
Лежачи в ліжку, він намагався усвідомить, що не так з оточуючим його світом. Він не вважав себе поганою людиною, і не міг ніяк допетрати за що на його долю випала така кількість несправедливостей. Ніби весь всесвіт був налаштований проти нього, а він змушений якось йому протидіяти. Виправдовуючи себе і свої наміри, він оговтався вже за кермом машини, розсікаючи згенеровані підсвідомістю простори. Ось він їде за кермом, а ось він вже маленький хлопчик на пасажирському кріслі. За кермом його батько, який палить у відкрите вікно, поклавши на нього руку і ледь-ледь корегуючи напрям автівки. Це момент з його дитинства, вони їхали по маму, яку треба було забрати з роботи. Батько нічого не казав, але сама його присутність дарувала спокій. Він дозволяв йому їхати спереду, поки мати не бачить. Батько, автівка, дим цигарок, пасок безпеки, специфічний запах самого автомобіля і передчуття єднання з сім‘єю. Це був його останній світлий спогад, пов’язаний з батьком.


Вагітність лякала Пітера. Здавалося б, що може бути дивовжніше за народження нового життя. Він наче й розумів, що і сам з’явився на світ таким самим чином, та все ж вагітні жінки неабияк лякали його. До нього на зйомку записалась вагітна дівчина. І цілий ранок він провів у ступорі, оскільки й гроші були потрібні, й страшно йому було.
«Цікаво, а як Пауль дивиться на це, як він бачить продовження свого роду, та чи розділяє його погляди Мартін?»
Цілий день Пітер просидів вдома, розмірковуючи про усіляке. Як заробити грошей. Як повернути собі жагу створювати. Як перестати вдавати перед іншими. Як сприймати інших, аби не виходити з себе. Що відповісти вагітній. Де знайти сили, аби доробити попередні кадри. Як знайти свою аудиторію. Як знайти себе.
Він хотів приготувати собі вечерю, але курка пригоріла, рис злипся, а нарізаючи салат він ще й порізав собі пальця. Абияк замотавши його пластирем і покинувши всі свої приготування, вкрай виснажений, він знову пішов до Моріса, подумки сподіваючись не зустріти там нікого із знайомих. Цього разу йому пощастило.
-Віскі з льодом і колу окремо. І можна ше додатково льоду окремо в якійсь ганчірці? Дякую вам.
Ненароком він подивився на Моріса і, у вирії власних думок, незліченні питання почали кружляти навколо цього мовчазного бармена, що кожного дня знаходить сили робити свою роботу. Приклавши пальця до льоду він потроху цідив свою порцію цілющої рідини.
«Як мало треба людині для щастя і як багато для того, аби залишатись щасливим» - думав він собі.
Люди довкола з’являлись, випивали, обирали одне одного і усамітнювались.
«До чого ж все легко.»
Тільки він і дівчина, що сиділа у самому кутку, залишалися осторонь.
-Моріс, налий-но ще.
«Життя, мистецтво, доля… до чого ж це все застарілі кліше. Кліше.. кліше.. саме слово - кліше - не менш кліше, аніж будь-що інше. До чого ж безглуздо виходить.. Я ж усього себе, а мені… Несправедливо.. Та хіба ж я не заслуговую? Маразм, якийсь маразм. Світ же, він же не чорно-білий, анітрохи не чорно-білий. Чи все ж? А хіба сам я не вдаю, хіба не граю якусь певну роль перед усіма? А який мені з того зиск? І все ж ні, - краще мислити якого кольору обрати сорочку, аніж допитуватися від себе якогось натхнення або сенсу життя. Сорочка ж вона як, вона осьо, вона реальна і її колір можна чітко визначити. А натхнення? Сьогодні є, через секунду вже нема. А сенс? Його взагалі хтось в очі бачив? Всі тільки-но і обговорюють його, ніби золото під час лихоманки, але шкребуться в його крихтах, доводячи, що знайшли смарагд. До біса все. І мене до біса. І Пауля з Мартіном до біса. І Моріса.
-Моріс, налий-но ще! І ходи до біса.
-І вас, пані, вас теж до біса. - звернувся він до дівчини в кутку.
Одним махом прикінчивши склянку він щосили скривився.
-Оце вам і смак життя - чим більш гіркий, тим більш азартний. - ненароком промовив він вголос.
-А ви, я бачу, не на жарт азартна людина? - звернулась дівчина до нього у відповідь.
-А то!
-Тоді пропоную виклик.
-Слухаю. - зацікавився Пітер.
-Хто кого переп‘є, той і платить.
-Лллегко! Моріс, наливай.
-От ви мені скажіть, перепрошую, як ваше ім‘я?
-Марі.
-От ви мені скажіть, Марі, тільки чесно скажіть, чи ви щасливі?
-І так і ні, дивлячись хто питає.
-От! Жінки.. Не можуть без загадок. Ну як це хто - я питаю, ваш тимчасовий супротивник.
-Якщо як супротивник, то я безмежно щаслива.
Вона вказала на пусту склянку, Пітер глянув на свою і знову одним махом прикінчив її.
-Моріс! Тоді дозвольте запитати, а хіба безмежно щасливі люди п’ють отак - самотньо, в будній вечір, з незнайомцем на спір? Доречі, я Пітер.
-А хіба є якісь стандарти щастя, що вас то так дивує, Пітере?
-А ви знаєте, слушна думка.
Деякий час вони мовчки цідили свої напої.
-А як щодо вас? Ви щасливі?
-Поруч із вами значно щасливіший. - він поцілував її руку і шось заграло в ньому, нібито хтось лоскотав ізсередини. Алкоголь кожного разу діяв на нього вкрай непередбачувано.
-До біса балачки про щастя, краще скажіть, як ви обираєте колір сорочки?
-Під спіднє. А спіднє під настрій.
-І що для вашого настрою означає червоний?
-А ви хіба не здогадуєтесь?
Вона запалила тоненьку сигарету. Моріс все так же мовчки і тактично поставив їй попільничку. Деякий час вони витримали тишу, немов взяли паузу для обміркування. Він роздивлявся свій палець, вона забавлялась з візерунками з диму. Її червона білизна не йшла у нього з перед очей, як і червоний шматочок льоду, до якого примерз його палець.
-Ви ніяковієте від мовчанки? - спитала вона.
-Анітрохи.
-Просто я помітила, що людям зазвичай ніяково, коли виникає тиша. Їм постійно треба щось патякати, будь-що, аби тільки не мовчати.
-Слушна думка, думаю, що теж помічав щось схоже.
-Знаєте, як я розрізняю особливих людей?
Пітер мовчки зазирнув до неї в очі і на кілька секунд вони ніби з’єднались прозорим невидимим стержнем.
-З ними є про що помовчати. І це, мабуть, одна з найсексуальніших характеристик.
Пітер тільки-но хотів показати Морісу, аби той оновив, як він зрозумів його без слів.
-Тоді, певно, Моріс наший беззаперечний секс-символ!
Жарт був до того вдалий, що вони втрьох покотились зі сміху.
-За червоні сорочки, за мовчанку, за Моріса і за вас, пані Марі.
Під дзвін скла вони прильнули до склянок.
Вона загасила недопалок і сховала запальничку. Аж як в голові Пітера знову почало відбуватись щось дивне. Якась хаотична череда спогадів, яку він не здатен був контролювати. Її руки… Це були ті самі руки, що він бачив в журналі. Пітеру це здавалось неймовірним. Вони ніби жили окремо від її тіла і постійно таємничо пританцьовували, вимальовуючи дивакуваті візерунки у просторі. Він аж протверезішав від алкоголю, але наново сп‘янів від їхньої магії. Весь вечір вони були прямо перед ним, але він міркував про якесь ефемерне поняття щастя. «Ось воно - справжнє щастя!»
-Марі, я вас кохаю. - сердечно промовив він, дозволивши собі нахабність взяти її руки до своїх.
-Як мило з вашого боку. - спокійно відповіла вона, граючи пальцями, ніби на невидимому фортепіано.
Він зачаровано дивився на неї і силився зрозуміти, як таке можливо. Вона не мала якоїсь видатної зовнішності - звичайне охайне лице, куций ніс, тонкі губи, без косметики, русняве волосся. Але її руки, вони забирали всю увагу на себе, компенсуючи усі можливі недоліки і помножуючи залишок переваг.
Викликавши таксі і поринувши у пристрастні поцілунки, Пітер і не помітив як вони опинилися у готельному номері. Він гадки не мав як то відбулось, але його те і не займало. Він цілком був занурений у цей неймовірний ,сповнений пристрасті, момент.
Коли вони вже опинилися на готельному ліжку, вона раптом зупинила його.
-Є до тебе невеличке прохання. Як гадаєш, впораєшся?
-Все що завгодно. Тільки скажи.
-Я неабияк тебе хочу, але хочу тебе попросити взяти мене силою.
-В сенсі - силою? - не допетрав Пітер.
-Я віддамся тобі, як тільки забажаєш, але ти мусиш взяти мене силоміць, наказувати мені що і як робити. Спершу я можу пручатись, але не зважай. Візьми ж мене. - благаюче простогнала вона, керуючи його рукою вздовж вигинів свого тіла.
Пітер був дещо спантеличений, але її руки, її гаряче дихання, її груди, все її тіло благало оволодіти нею.
-Роздягайся, - скомандував він.
Її рука в той же момент злякано почала прикривати те, що щойно було виставлене на загальне любовання.
-Що ви таке кажете? Ми ж зовсім не знайомі? - налякано зайорзала вона по ліжку.
-Але ж ти сама щойно мене просила. - розгублено промовив він.
Її очі блимнули, немов натякаючи, аби він не зупинявся і продовжував грати свою роль. Він й хотів догодити їй, але й лячно було перестаратись та зіпсувати все. Але відчувши награність її спротиву, він вже діяв впевненіше. Підтягнувши її за ноги ближче до себе, вона почала пручатись і намагатись втікти, але він вже не збирався її відпускати. Кожний поцілунок, немов відривав шматок її палкого тіла, її дихання було все коротше і гарячіше, і вона вже й сама не розуміла пручається вона, або ж допомагає йому. Він до того увійшов в кураж, що вже анітрохи себе не стримував. Першими на підлозі опинились її червоні трусики. Її ціпкі пальці, що впивались в його шкіру, лише ще дужче його збуджували.
-Досить. Благаю. Перестань. Годі. Зупинись. - ледве стогнала вона, вдаючи ніби намагаючись його відштовхнути. Але його вже було не спинити. Ніби дикий звір, він оволодів нею, відчуваючи небачуваний прилив сил. Віддаючи їй короткі вказівки, які вона слухняно виконувала, він насолоджувався своєю владою і її покірністю. Її неперевершені руки сковзили по його спині, залишаючи глибокі подряпини, від чого його рухи набували ще більшої жорстокості, якої вона і прагнула. Їх спітнілі тіла сплелися воєдино. Вона вже забула про своє пручання і сама задавала ритм і глибину його рухам.
-Швидше. Ще. Сильніше.
Її вологий стогін заповнив увесь простір, Пітер не розумів хто він, де знаходиться і що робить. Пози змінювались, швидкість збільшувалась, дихання пришвидшувалось. Її соковиті сідниці червоніли від натиску його долонь і кількості ударів тулуба. Він скомандував їй спуститись до долу. Вона слухняно сповзла вниз і майже одразу почала ледве не давитись від кількості того, що їй слід було проковтнути. Пітер розтікся у тваринному задоволенні.

Потрапивши додому, він проспав майже цілу добу. Прокинувся він близько третьої ночі, хоча ліг приблизно о десятій ранку. Від тваринного екстазу не залишилось і сліду. Навпаки, він відчував себе максимально вичавленим. Ніби вчора було висмоктане дещо значно більше, аніж його звичайна еякуляція. Шлунок намагався нагадати про своє спустошене існування, але мозок блокував відчуття голоду. На вулиці виднівся туман, який, ніби розлите молоко, лежав серед нічних скульптур міста. Він зварив собі каву і, зачарований краєвидом, розмірковував про своє положення.
«Скоро платити за квартиру, ще й машину треба заправить… Кляті гроші!»
Він ненавидів гроші, коли їх не було і обожнював їх за їх наявності. Світалось. І хоч це був не захід сонця, але, тим не менш, його внутрішній естет стоячи аплодував цій неймовірній грі світла і тіні.
Прийнявши душ, він наважився відповісти потенційній клієнтці, яка знаходилась на сьомому місяці вагітності, обізначивши вільні дати. Вона, на його здивуванння, незважаючи на ранню годину, відповіла майже одразу і вони домовились на завтра. Але він все ще нервував, адже ніколи йому ще не доводилось працювати з двома людьми в тілі однієї.
Настрій був двоякий - він хотів водночас і влаштувати пробіжку під час якої втекти якомога далі, допоки не впадеш від безсилля, і в той же час, йому хотілось знову напитись до безтями не виходячи з кімнати. Але, відчувши важкість лише підвівшись, про спорт можна було й не думать. На годиннику була лише одиннадцята ранку, але він вже прямував до Моріса.
-Пінту пива. - він був першим гостем, Моріс старанно натирав келихи.
-Щось ти зарано, Пітере.
-Не ми такі, життя таке. - відповів він, сьорбаючи піну.
Моріс поблажливо кивнув.
-Наскільки я знаю, ти фотограф?
-Це гучно сказано. Скоріш мавпа з фотоапаратом.
-Завжди полюбляв твій цинізм.
Пітер ледве повів плечима.
-Мені здається я знаю, що б на це відповів Пауль.
-Цікаво.
-Ван Гог якось сказав - «якщо ваш внутрішній голос каже, що ви не можете малювати – малюйте якомога більше, тоді цей голос затихне.”, - Моріс театрально відігравав інтонацію і навіть міміка і притаманна жестикуляція були майже такі самі.
Вони обидва покотились від вдалої пародії.
-Мені здається, що якщо ти вже чуєш голоси, то місце тобі в кімнаті з м’якими стінами. - обронив Пітер, розрахувався і пішов пройтись. Шлунок, бовтаючись в одній лише рідині, розлючено гамселив сусідні органи, погрожуючи влаштувати забастовку. Пітер нарешті вирішив прислухатись до нього.
-Хот-дог, будь ласка. -він відчув легкий спазм. - Подвійний. Тільки без часнику.
Кіоск з вуличною їжею знаходився навпроти довжелезного кварталу. Пітер стояв і дивився в далечінь, насолоджуючись звуками приготування і ароматами його майбутньої їжі. Через затори прямо перед ним зупинився автобус. Він все ще дивився в далечінь, але вже крізь вікно автобусу, у якому ж сам і відображувався. Ця доля моменту, ці декілька секунд побутової мультикомпозиціі так зачепили його, що він геть забув про свій голод.


Він прислухався до давнішніх слів Вінсента і почав фотографувати так часто, як тільки міг. Дитячі дні народження, виписка з пологового, пропозиція одруження, шкільний альбом, каталожна сесія для лінійки одягу, реклама для салону краси, автомобільний сервісний центр. Він брався ледве не за все підряд, аби тільки заткнути той клятий голос. Голос хоч і мовчав, та Пітер все ж відчував його мовчазну глузливу насмішку. Тепер у нього були якісь гроші, проте він за цей час геть перегорів щось створювати. Йому гидко було навіть дивитись в бік камери.
Періодично зустрічаючись із Марі, вони кожного разу займались одним й тим самим. Він хотів би хоч інколи кохатись із нею, але їй був цікавий лише тваринний секс. Дикий, грубий та не контрольований.
Після чергової зйомки він домовився зустрітись з Паулем. У Моріса було неабияк людяно, але протиснувшись крізь натовп, він все ж знайшов Пауля за дальнім столиком.
-Не пам’ятаю коли тут востаннє було стільки народу. - привітався Пітер.
-Я дав невеличку рекламу, аби Моріс міг підзаробити і поїхати у відпустку.
-З яких це пір ти зробився благодійним маркетологом?
-Ти так кажеш, ніби в мене гроші колись стояли на першому місці. Не рівняй всіх по собі, Піт.
Вони майже синхронно прильнули до келихів.
-Як там зйомки? Клієнти задоволені?
-Та де там. Мені здається, я знову буду піднімати ціну.
-Ще вище? І з чим це пов’язано цього разу?
-Люди геть не цінують моіх старань, мого часу і мого бачення. От взяти наприклад, ту вагітну, пам’ятаєш? Мало того, що вона приперлась на зйомку зі своїм чоловіком, так вона ще й хотіла декілька кадрів із ним, не узгодивши то зі мною, а решту вже самостійно, як домовлялись.
-Ну, поки що не бачу в цьому нічого такого.
-Слухай далі. Зйомка пройшла більш менш, хоч я спітнів разів десять, намагаючись хоч якось знайти прийнятний ракурс. Найцікавіше почалось після. Я віддав їй кадри, але без чоловіка. Ну бо вони всі були, як на мене, якісь не дуже. А вона їх ще десь виставить, нащо мені псувати собі репутацію. А вона щось носом круте, мовляв, вона ж гроші платить і їй вирішували.
-А хіба не так?
-Альо, почитай авторське право для фотографів. В кого пластинка і програвач, той і ді-джей на вечірці. Затямив? А потім почалось - нам шось не дуже подобається ваша обробка, дайте нам сирі кадрі, ми не за це вам платимо, поверніть нам гроші, як вам не соромно, і таке інше.
Пауль витримав невелику паузу, намагаючись врахувати всі можливі нюанси. Він завжди намагався залишатись максимально тактичним.
-Тобто через це ти вважаєш, що люди не цінують твою роботу?
-Це тотальне знецінення! - роздратовано лютував Пітер, ніби знов занурившись у ситуацію.
-А ти не думав, в чому саме цінність для неї? Можливо їй важливіше …
-Да чхати мені на її важливість! Я митець! Я! А вони лише матеріал з якого я вже щось майструю! Вони лише глина, яка без мене ніколи не стане глечиком!
Він так гарцував, що на них почали звертати увагу й інші відвідувачі бару.
-Чого вирячилися?! - гаркнув він вже на них.
Він завжди підсвідомо прагнув уваги, але майже ніколи не знав що з нею робить, тож зазвичай реагував у відповідь на неї агресивно.
«Кращий захист - це напад» - думав при цьому він.
-Камон, Пітере, охолонь. - заспокоював його Пауль. -Мені здається ти гарячкуєш. Ти знаєш, як казав Черчиль, «успіх – це здатність крокувати від однієї невдачі до іншої, не втрачаючи ентузіазму.” Тож…
-Годі, Пауль, мені вже остогидло твоє постійне цитування. Я дуже радий, що ти знаєш афоризми відомих людей, але мені від них… якось ні туди, ні сюди. - знову через роздратування під кінець втратив думку Пітер.
-Слухай, я хоч і гей, але саме ти ведеш себе зараз як справжнісінький Пітр. - увірвався терпець Паулю.
-Мені зараз не почулось?
-Ти хочеш бачити себе Пітером Ліндбергом, але залишаєшся Пітером Пеном. Тобі слід було б подорослішати, але ти не можеш. Більше того, ти навіть не хочеш. Ти звик вважати, що світ крутиться лише навколо тебе, але камон…
-Якого біса я маю це слухати?
-Я ж і кажу. Всі навколо тобі щось винні, всі мають тебе цінувати і прислухатись, але ти не хочеш чути і не цінуєш нікого крім себе самого.
-Ким ти себе уявив? Пастором? До дідька твої проповіді і сам ти йди до біса. Теж мені святий Елред.
Проклинаючи все на чому світ стоїть, Пітер розштовхував людей, рухаючись в бік виходу. Настрій в нього був вкрай спаскуджений, він був розлючений і ображений черговою несправедливістю.
«Та як він посмів? Він? Мені? Каже, що я веду себе як..? Це вже поза усіма рамками. Він мусив би бути вдячний мені, що я взагалі з ним спілкуюсь, що я дозволяю бути дотичним до свого життя і свого бачення. І знову ж на ті самі граблі.. Ніякої довіри цим людям. Тільки я, тільки я маю значення і тільки я маю рацію. Ні на кого, ні на кого не можна покластися. Пітер Пен, каже… Да пішло воно все до біса!..»
Він зайшов до алкогольного магазину і купив собі 2 пляшки вина. Він намагався втопити своє обурення у букеті білого винограду з нотками чорносливу, але його розум був вкрай заброньований від подібних тонкощів. Все чого він прагнув - напитися і перестати відчувати. Його вражала ця несправдливість. Пауль був його єдиним товаришем, але й той його зрадив. Згадуючи його манерність і інтонації, Пітер щоразу здригувався і прикладався до пляшки з більшим завзяттям.
«А Марі? Хто вона для мене? Що я корисного від неї отримую? Чи я просто здаю себе у користування задля її задоволення? Чи тішить мене насправді її покірність? Чи це така сама гра, як і все інше? Її руки вже давно втратили свою магічність. Роздивившись їх зблизька, я не помітив ніякої магії. Звичайна хвойда з пристрастю до насилля, в якій я хотів побачити щось більше. І знову ж, це моє бачення, моя жага до краси, зіграло зі мною злий жарт. Я хочу бачити в людях найкраще, але вони щоразу проявляють себе якнайгірше. До біса цих шкіряних двоногих карикатур на боже творіння!»
З першою пляшкою було покінчено. На годиннику вже було за північ, людей на вулицях майже не було. Він блукав порожніми кварталами, намагаючись залити внутрішні порожнечі. В деяких вікнах сварились, в деяких радісно танцювали, в інших вже лягали спати. Його думки все ще крутились навколо фантомного болю, але він вже не надто добре пам’ятав його причини. Ставало дедалі прохолодніше. Він відчував себе скривдженим і одиноким. Натрапивши на якийсь заклад з червоними ліхтарями у вікнах, він вирішив продовжити свою місію по здоланню внутрішніх пустот всередині.
Його зустріла добре одягнута пишна жіночка у шубі, яка більше нагадувала халат.
-Вітаємо вас. Ви вже бували у нас?
-Ні, я вперше. У вас є щось випити?
-Звісно, чого бажаєте? - її голос спокусливо обіймав за плечі.
-Я б не відмовився від коньяку.
Вона двічі вдарила в долоні і за лічені секунди йому винесли склянку коньяку. Він був вражений швидкістю і специфічністю обслуговування.
-Кого ви бажаєте? Я можу покликать вільних дівчат, а можу скоординувати вас просто за вашими вподобаннями.
Коньяк обпік Пітера зсередини і він усвідомив на чому саме спеціалізується цей заклад. Він хотів було вибачитись і піти, але згадав, що Пауль його зрадив, вдома на нього ніхто не чекав, а на вулиці було надто холодно. Тож виплеснути накопичені емоції з незнайомкою, здавалося не такою вже й поганою ідеєю.
-Хотілося б повернутися в дитинство… - мрійливо промовив він, згадавши як випадково сплутав склянку коньяку з компотом.
-Ви не повірите, але в нас є… Краще навіть не буду нічого пояснювати. Ви й самі в усьому переконаєтесь. Анна-Марі чекатиме на вас на другому поверсі у третій кімнаті. Оплата вперед.
Почувши це подвійне ім‘я, Пітер відчув емоції, які теж не були позбавлені дуалізму.
-Можна тоді ще пляшку коньяку?
-Звісно.
Повторивши трюк з хлопком в долоні, Пітер отримав своє замовлення і поволі піднімався сходами. Трохи невпевнено відчинивши двері, він зайшов у кімнату. Приміщення було вкрите напівтерямовою. Пахло одноразовими електронними сигаретами з якимось фруктовим смаком. В кімнаті була ще ванна кімната, в якій, судячи з усього, порсалась його обраниця. Він надпив з пляшки і продовжив роздивлятись кімнату. Велике ліжко стояло по центру, збоку біля вікна було 2 крісла і невеличкий столик. Навпроти ліжка було розташоване дзеркало. У узголів‘я висіла картина із сексуальною сценою, де оголені чоловік і жінка сплітаються тілами, а їх кінцівки стають спільними. Розсіювало темряву декілька свічок і один тьмяний світильник на підлозі. У верхньому лівому кутку була якась ікона і хрест.
Розпустливе - привіт, - роздалось позаду нього. Він обернувся і побачив обіцяну дівчину. Вона виявилися жіночкою середнього віку, її груди здавались йому до того великими, що сам себе він раптом відчув до неймовірного маленьким і безпорадним. Він зробив черговий ковток.
-А ти, я бачу, не з говірких.
Пітер продовжував стовбичити посеред кімнати.
-Може запропонуєш дамі випити? - вона видихнула на нього чергову партію фруктового диму.
«Це мій найгірший день в житті…»
Він з неабияким усиллям дійшов до крісла і впав в нього, наливши їй у склянку, а сам продовжував цідити з пляшки. Вона випила, вдихнула ще раз фруктовий мікс і прийнялась потроху рухати бедрами під неіснуючу мелодію. Пітер напружився і ще зробив кілька ковтків підряд. Алкоголь потроху робив свою справу і його сприйняття ставало дедалі м’якішим. Вона їздила своїми цицьками вздовж його ноги, яка час від часу ледве помітно сіпалась. Приклавшись до залишків в пляшці, він заплющив очі і уявляв що це все сон. Поки вона вже знімала з нього штані і починала обробляти свою професійну зону інтересу, яка, в свою чергу, відкликалась на її тендітні дотики, він уявляв, що це Марі, його Марі, яка лишень трохи піднабрала в долонях. Йому було соромно за самого себе, що його неслухняний організм реагував на подібні маніпуляції. Але варто було їй розтулити рота, як він обм‘як у креслі і, забувшись, відкрив очі. Її цицьки ледве вміщались в поле зору, поки вона старанно чавкала в зоні його паху. Йому було бридко від самого себе і в той же час він був на сьомому небі від задоволення. Алкоголь, розійшовшись у крові, прибрав у неї кілька зайвих кілограмів і років.
-Підводься. - скомандував він, згадавши як навчився цьому з її попередницею. Вона, усміхнена і задоволена собою, встала, продовжуючи тримати його рукою. Повернувшись до нього спиною, вона нахилилась, спершись на ліжко та відтягнувши тонкі трусики вбік. Він подивився ще раз на картину і заламав їй руки заспину, розставивши її ноги ще ширше. Все ж таки, дещо йому таки подобалось у минулих іграх. Трохи полупцювавши її сідниці, він наважився увійти, намагаючись усіма силами уявити на її місці Марі і забути про існування Анни. Зібравши всю мужність, він…

Він опинився знову у автівці з батьком. Вони іхали, батько курив. Аж раптом автівка зупинилась, а попіл з сигарети падав на його вуса. Радіо грало Beatles -yesterday. Він не ворушився, а Пітер лише мовчки спостерігав. Коли цигарка почала пекти в губи, батько просто вийшов з автівки і пішов. Не промовивши ані слова, навіть не обернувшись. Пітер нічого не зрозумів, але інтуїтивно відчув себе покинутим і непотрібним. Саме з цього моменту в ньому і зародилась недовіра до соціуму, це їдке відчуття вимушеної відокремленості.
«Якщо навіть батько не виправдав своєї соціальної ролі, то чого очікувати від інших?» - думав маленький Піт.
Але спостерігаючи ці дитячі сцени, він залишався спостерігачем, а не проживав їх наново в якості учасника. Він вперше побачив власну матір у новому світлі. Він відчув її горе і старання вберегти маленького його. Ніколи раніше він про це не замислювався. Адже його завжди турбували лише власні переживання, але не усвідомлював наскільки тісно вони були переплетені з найголовнішою жінкою в його житті. Він боготворив батька, який їх залишив, і майже зневажав матір, яка усіма силами намагалась виростити його здоровою людиною. Але з самого початку Пітер був схильний до самообману. Він просто не хотів помічати очевидних речей і вигадував собі свою дійсність, і вже змалечку звинувачував інших в невідповідності власних фантазій. Мандруючи дитячими спогадами, Пітер ставав дедалі більше розщуленим. Майже вся його картина світу потроху руйнувалась і він починав усвідомлювати десятки, сотні, тисячі власних помилок. Відчувши жалість до згаяного часу і втрачених можливостей, його очі наповнювались слізьми.

Він оговтався на цицьках Анни-Марії, яка приголубила його, заспокоюючи. Від цієї картини його жалість до себе лише примножилась. Останнім цвяхом стала помічена ним ікона Марії Магдалени. Він остаточно заспокоївся і почав одягатись. Жінка лише спантеличено спостерігала за ним. Впізнавши в ній маленького себе, залишеного в автівці, він підійшов і поцілував її.
-Величезне дякую вам, Анно-Марі. Ви мені дуже допомогли.
-Моє справжнє ім’я Ліза.
-Лізонько, ви найкращі. - поцілував він її ще раз, але відчув у неї на губах присмак самого себе і поспішив залишити засоромлену жінку, яка півжиття не отримувала таких щирих компліментів.
В холі було порожньо, тож він вийшов на вулицю. Ззовні було все ще темно, але скоро вже мало світати. Він зіщулився від ранішньої мряки і почимчикував куди ноги поведуть. Його думки були одразу скрізь. Кожну ситуацію, ніби речі зі шкафу, він передивлявся на наявність дірок, зроблених за його вини. Таких було чимало. Як би не болісно йому було то визнавати, але Пауль все ж мав рацію. Він був дитиною у тілі дорослого. Але ж йому ніхто не показав іншого прикладу. Більше того, всі довкола завжди лише заохочували і підігравали йому в його ментальних іграх, тим самим, збільшуючи прірву між ним і світом. Більш всього йому було ніяково перед матір’ю, адже вона мала всі повноваження аби викреслити його зі свого життя, але продовжувала ставитись до нього з розумінням. І саме її ставлення до нього робило ситуацію ще більш болючою, адже краще б вона його ненавиділа. Звісно вона була не єдиною перед ким Пітеру було соромно. Але нічого не відбувається миттєво, тим паче корінне переусвідомлення себе в цьому світі. Його блукання завели його до набережної. Біля води було ще більш прохолодно, але звідти мав відкриватись неперевершений вид на світанок, який мав ось-ось розфарбувати блідосинє небо. Тисячі ситуацій мелькотіли в нього перед очима, але він розумів, що без кожної з них, він би нізащо не опинився зараз на цій набережній із цими думками.
«Все ж таки, найглибинніше мистецтво - це мистецтво створення самого себе.»
Пітер усвідомив, що ним керував страх. Страх бути самим собою, з власними вадами і страхами, того він і був вимушений грати власноруч вигадану роль. І саме через кількість страхів, чисельність власних протиріч сягала такої самої кількості. Справа була не в оточені, справа завжди була лише в ньому самому. Усвідомивши це, сонце подарувало його обличчю перші свої промені. Він сидів на лавці і посміхався дотикам світла і народженню нового дня, народженню нового себе. Почали з’являтись перші люди. Дівчина вигулювала одразу трьох собак, кожна з котрих тягнула її вперед і трохи в сторону. Кадр напрошувався сам собою. Він склав пальці у подобу видошукача, дочекався ідеального розташування усіх компонентів, і кліпнув оком.


***


-Шановні відвідувачі, вітаємо вас на фото-виставці «Люди на горизонті». Сьогоднішній автор робіт намагається зачепити дуже важливу тему, оперуючи мультикомпозиційною побутовістю і зверненням до вічного, до джерела усілякого існування - до сонця. Спостерігаючи його роботи, ненароком замислюєшся…

-Сірі, розкажи мені про «Мона Лізу».

«Картину Мона Ліза неможливо описати словами: чим довше ви дивитеся на неї, тим більше захоплюєтесь.
Як і багато картин того періоду, цей портрет не уникнув руйнівної дії часу, нанесених руками невмілих реставраторів. Але попри це, він не втратив своєї особливої краси і чарівності, і прекрасне обличчя все ще випромінює спокійну і зачаровуючу посмішку.
Розміри картини Мона Ліза не досить значні, її висота 77 см, а ширина 53 см. Мона Ліза зображена сидячою на низькому стільчику; її тіло повернене вліво, права рука спирається на лівому передпліччі. Обличчя повернуте до глядача злегка під кутом, тоді як карі очі дивляться прямо на вас.
Каштанове волосся, розділене на проділ посередині і гладко зачесане до скронь. Волосся спадає красивими м’якими локонами на плечі. Прозора вуаль накинута на голову і в’ється поверх плечей. Сукня дівчини зеленуватого кольору з глибоким вирізом, а рукава мають світліший колір.»


Єгор слухав опис всесвітньо відомоі роботи видатного майстра і подумки намагався уявити: яка ж вона - Мона Ліза. Яка в неї посмішка, які в неї очі, яка зачіска, вбрання… Але уявний образ не був постійний, без упину змінюючись під впливом власного нерозуміння всіх цих характеристик. Йому важко давалось сприйняття образотворчого мистецтва, але, через його недосяжність, Єгора ще більше до нього тягнуло.
Чарівне обличчя, зачарована посмішка, карі очі, каштанове волосся, зелена сукня з глибоким вирізом і прозора вуаль. Який це - карий, каштановий, зелений? Що саме спаскудили реставратори та на скільки помітно це помітно на всю картину загалом? Шо це була за дівчина? Ким вона приходилось майстру? Чим займалась поза позуванням? І що криє в собі ця спокійна і зачарована посмішка? Вона щось знає про того, хто її малює, чи їй смішно з того, що вона бачить в очах тих, хто на неї дивиться? Мимоволі, за відсутністю можливості знайти словесну відповідь на ці всі запитання, моя свідомість генерує з цих образів неймовірну музику. Звуки сплітаються з різних складових, по частинкам збираючи деталі іі образу до купи. Таким чином народжується мелодія - дивовижна, глибока мелодія, оповита загадковістю і жіночими чарами. Почуті симфонії розчіплялись на окремі ноти, на окремі інструменти, на окремі настрої і умовні кольори, і все заради того, аби знову залунати, але в інших тональностях, в іншій послідовності, з іншим сенсом і образним підґрунтям. Бах, Шнітке, Бетховен, Моцарт, Гендель, Мендельсон і Шопен - в чотирнадцять рук зображали для Єгора Мона Лізу. Зображали саме так, як він її собі уявляв, але ніколи не зміг би виразити своє уявлення словами. Та і хіба можна було виразити словами її неперевершену красу, від якої слова втрачали сенс, її загадкову посмішку,що змушувала тебе ніяковіти, її погляд, що дивиться прямо у твої очі, її виріз на грудях, що так активно вздіймалися? Тільки музика могла подарувати йому це. Тільки музика. А слова… Не даремно в описі сказано, що словами описати це неможливо.

Сірі вже давно дочитала статтю до кінця, проте, він все ще сидів із закритими очима, зачарований цією дивовижною, неперевершеною і неіснуючою музикою. Сидів і, заворожений власною уявою, споглядав вигаданий образ таємничої дівчини, в очах котрої тонув, і відчував, він не був певен що саме, але щось певно відчував. І це «щось» так вабило, так здіймало йому груди, так чіпляло його нутро, ніби він сам був тим майстром, що її малює, ніби її посмішка і справді адресувалась саме йому. Хоча, якщо враховувати обставини, приблизно так воно і було. І на обличчі його проступала причетність до чогось більш величнішого, більш значущого, аніж він сам. В такі моменти, він забував абсолютно про все на світі.
Це був його щоденний ритуал: споглядання невідомого, - як він сам для себе це називав. І, хоча на одну й ту ж саму картину він міг «дивитись» далеко не один раз, проте, вона все ще залишалась йому невідомою, адже щоразу це була дещо нова музика. Музика, що грала струнами його душі, - як він собі уявляв, як воно мабуть і було.
Життя, повне іронії, подарувало йому невимовну тягу до краси, але відібрало в нього можливість її споглядати, адже він народився з невиліковними вадами зору. Тож, йому залишалось або намагатись відчути тактильно, що певним чином обмежує і унеможливлює, або ж сприймати на слух і самостійно змальовувати красу подумки, згідно власних уявлень. Якщо б не музика - ця тяга стала б його тягарем. Тож, він, як міг, наповнював себе величчю минулих поколінь, адже саме у цьому бачив сенс свого життя - у спогляданні найвеличнішого з існуючого, найдивовижнішого з можливого, найпотаємнішого з уявного.
-Єгор, будеш вечерять? - як завжди поцікавилась його мати з настанням вечора.
Час було повертатись до реалій. Тож, він наостанок якомога глибше вдихнув запах Мона Лізи, майже торкнувся її руки і, збентежений цим «майже», вислизнув з-під її музикального впливу.

Він жив вдвох з матір’ю, яка цілком забезпечувала його існування в міру власних можливостей. І в той час, як вона розгрібалась з бухгалтерською тяганиною в невеличкій приватній фірмі, буденність Єгора складалась цілком із звуків різного походження, і ці звуки були майже всім його життям. Єдиним його справжнім другом був його пес Чак. Вони обожнювали одне одного, ніби були кровними братами, якби таке можливо було уявити. Людей Єгор не надто любив, йому завжди здавалось що вони з нього глузують, тож, він намагався їх уникати. Абияк отримавши базову освіту, він цілими днями байдикував у компанії Чака. Вони полюбляли вибратись десь до пляжу і сидіти слухати море, крики чайок і безтурботний гомін людей. Звісно, що звуками насолоджувався лише Єгор, поки Чак ганяв птахів та бігав за пластиковою тарілкою, якою грали неподалік.
Єгор анітрохи не нарікав на власну долю, проте, все ж, десь в глибині душі, сподівався колись віднайти змогу подивитись на світ власними очима. Час від часу, він випадково підслуховував чужі розмови і не міг зрозуміти причини їхнього відчаю - їх проблеми здавалися йому фантасмагорією надто збудженого розуму. Люди не поціновували того що мали і весь час були стурбовані через всілякі нісенітниці. Тож, це було ще однією причиною його вимушеного усамітнення і відсторонення від соціуму, і відповідно - заглиблення у мистецтво. Адже, якщо існує океан, навіщо порсатись у калюжі?

Вдома він орієнтувався як риба у воді. Він знав кожен характерний скрип, хрускіт, свист і стукіт та джерело їх походження, знав розташування кожного побутового предмету. Але пересування вулицею, часом, викликало певні складнощі, оскільки інфраструктура міста аж ніяк не передбачала особливих умов для людей з вадами. Мабуть, якби не Чак, то він би і надалі не виходив далі свого двору. Тростиною він майже не користувався, оскільки вона лише зайвий раз підкреслювала його недолік перед рештою. Тож, він цілком покладався на Чака і власні інкстинти. Якщо не враховувати декілька незначних падінь та незапланованих обіймів з перехожими і стовбурами дерев, з більшою долею вірогідності, йому, все ж, вдавалось долати перешкоди на своєму шляху без значних відхилень від маршруту.
Він ніколи не замислювався над тим як вони живуть, але, у той самий час, десь віддалено здогадувався наскільки матері важко його утримувати, не виказуючи при цьому їх становища. Вона хотіла аби він ріс повноцінною людиною, але не могла вигадати для нього дійсно кращого майбутнього, тож була вимушена маскувати певні прогалини їх побуту. Але, саме ті - досконало відомі йому - скрипи, скрежити і стукіт наштовхували його на думку, що життя по ту сторону його чорних окулярів має характерний монохромний відтінок. Мати ніколи не відмовляла йому в його бажаннях. І хоча вони і не були неадекватними або завищеними, все ж, іноді не вписувалися в їх скромний бюджет. Тоді вона була змушена вигадувати різні нісенітниці і, в першу чергу, самій в них вірити, адже його проникливий слух легко міг вловити нотки невпевненості. Таким чином, піцерія через незрозумілі причини зачинялась раніше часу, в театрі проводились ремонті роботи, всі фрукти у продавчинь були не першої свіжості, а нових кросівок саме його розміру, на жаль, цього разу не привезли. Може, він і міг би зрозуміти, що щось тут не чисто, але він цілком довіряв матері, до того ж, він не міг самотужки ні в чому впевнитись. Але це все його не займало. Допоки він міг насолоджуватись мистецтвом і фантазувати щодо власної причетності до нього, його все влаштовувало. Але все дедалі частіше думки щодо особистої реалізації відвідували голову юнака. Він чув безліч історій про адаптацію людей у схожому становищі, деякі з них були і правда фантастичними, але як не намагався, він не міг уявити себе серед них.

-Сірі, розкажи мені про Моне «Враження, схід сонця».
Намагаючись структурувати свої вподобання, він вирішив почати з бази започаткування імпрессіонізму. Його зацікавила сама історія виникнення напряму і його назви, - коли критик хотів підкреслити чуттєвість митця у негативному контексті, і тим самим благословив його не цуратися власного бачення. З того часу імпресіоністи дозволили собі бути такими як вони є, рефлексуючи на полотнах, дозволили собі пишатися власними статистичними відхиленнями мистецького самовираження. Ця історія наштовхнула його на думку, що і у його положенні все може повернутися геть інакше, варто лише знайти потрібний кут зору.

«Моне не намагається відтворити дійсність, наслідувати природу, а прагне передати своє власне враження від неї. З точки зору академічного живопису картина груба і неохайна, фігури ледь намічені. Моне демонструє колористичний взаємозв'язок синьої води та сходу, яскраві рефлекси на вранішнім морі.»

Єгора вже не цікавила сама картина, все одно він її не побачить, а уявити взаємозв’язок синього з помаранчевим, ніколи не бачивши ні одного, ні іншого, теж, навряд чи вдасться. Але його зацікавив більше посил, який, хоч і лежав не поверхні усього мистецтва в цілому, та все ж не простирався настільки прозорою вуаллю сенсу. І в цей момент в його голові знову залунала дивовижна мелодія, що підносила його свідомість на неймовірні рівні сприйняття.

Інколи він намагався допомогти матері з її бухгалтерією, яку вона періодично брала до дому. Поступово він ознайомився з поняттями дебету та кредиту, навчившись їх відрізняти одне від одного та влучно оперувати ними. Загалом, бухгалтерська справа здавалася йому досить нудною, але оскільки ця територія була ще ним не достатньо вивчена, він знаходив для себе певний інтерес. Невдовзі, він опанував такі поняття як: активи, пасиви, заборгованості, банкрутство, девальвація, інфляція, емісія, деномінація, рефінансування, займ, інвестиція, дефляція, криза та ще безліч економічних термінів, від перенасичення якими йому інколи ставало зле. Згодом, він вже більш-менш орієнтувався, але варто було йому усвідомити загальні принципи економічних процесів в середині підприємства де працювала мати, як йому одразу ж набридло.
-Але як так, - дивувалась мати - ти ж так швидко все схопив, може, продовжиш покращувати власні знання? Адже, як-не-як,, математика - цариця всіх наук. Навіть твоя улюблена музика - це теж певна математична пропорція. - намагалась вона переконати всіма силами сина.
-Мені це не цікаво. Нема в цьому душі, - розумієш? - нема глибини, нема величі. Лише сухі аудиторські дані, зведені до суцільних одиниць та нулів, безглузде заповнення безкінечної звітності заради економії на оподаткуванні, урізання заробітньої платні та безцільного самозбагачення.
Мати не могла знайти потрібних слів, тож на цьому всі суперечки зазвичай закінчувалися.

Єгор полюбляв музику як прояв, незалежно від її жанру та походження. Мистецтво в цілому було для нього як певного роду магія, як наркотик, як паралельний всесвіт з іншими можливостями, фізичними законами та правилами. Але саме музика могла якнайшвидше заволодіти тобою і перенести, повністю занурити у свою власну атмосферу, яка не схожа ні на що інше. Він звісно слухав фільми, і аудіокнижки, і намагався навпомацки читати методом Брайля, «роздивлявся» окремі скульптури, і уявляв намальовані картини, але це все вимагало додаткових зусиль з його боку для уявлення і розуміння. Музиці варто було лишень залунати, як ти одразу ж опинявся у неї в полоні, повністю обеззброєний і майже безхребетний. Музика - наймагічніше з відомих йому мистецтв і він назавжди залишиться її прихильником. Що завгодно можна безкінечно довго обговорювати і сперечатись, музику ж варто лишень слухати. Вона безперечна, універсальна, самостійна і самодостатня.
Жонглюючи жанрами, він умів викликати у себе певний настрій, хоча тут має місце сумнів, щодо того, що з’являється раніше - настрій або музика, яка йому відповідає, але, все ж, це не скасовує самого факту.
Таким чином він досягав певного стану, у якому зовнішнього світу на деякий час не існувало зовсім, був лише він і потік трансцендентальної мелодії, яка, буцімто струмок вічного джерела існування, що живиться безкінечним створенням чогось нового і більш довершеного.














































Пересуваючись містом, він навчився певним чином змальовувати середовище навколо себе, тож Чак міг спокійно досліджувати стовпці та дерева на зміст зазіхання на його територію. Єгор вчився зчитувати сигнали із довкілля. Звуки дарували йому майже всю необхідну інформацію, варто було лише встигати її обробляти. Ремонтні роботи за рогом, шмарклі безхатька біля входу в метро, збуджена телефонна розмова, воркотіння голубів на деревах, надто гаряча кава у стаканчику, майже синхронний сміх двух подружок, шаркання десятків ніг, тертя покришок на дорозі, музика із закладу неподалік, поліцейська сирена, незначне шепотіння вітру у спідницях та волоссі. І це все лише мала частина, що його оточувала і яку він фіксував. Як зазвичай, він прямував до пляжу, розмірковуючи про природу цих всіх звуків та намагаючись виділити в них шось основне, їх взаємозв’язок та першопричину, а також і те, що їх розрізняє. Адже, звуки однакового походження, все ж, могли бути геть різними за своїм наповненням, а це варто було враховувати при їх інтерпретації. Той самий сміх - він має безліч варіацій виконання та криє у собі чимало сенсового підґрунтя - дзвінкий та нахабний, простосердечний та дружній, невпевнений та сором’язливий, неконтрольований істеричний, тремтячий нервовий, глухий та сумний, гучний знущальний, лагідний та співчувальний, фальшивий надривний, тощо. І це лишень сміх. Звісно, для багатьох це здається очевидним і не вартим обговорення, проте Єгору здавалось, що він поступово підбирається до розгадки певної таємниці.
-Обережно! - хтось гаркнув на нього та вхапив за руку. - Ти що не бачиш куди йдеш?!
Спантеличений та трохи розлючений, Єгор опанував себе та перевів те, що мало бути поглядом, на дівчину, яка вирвала його з міркувань, хоча він вже був майже за крок до розкриття сакральної таємниці. «От дідько!» - тільки-но і встиг подумати він.
-Ой, вибачте. Я не знала… Перепрошую… - ніяковіла вона, усвідомивши, що він дійсно не бачить. - Але ви ледве не провалились у відкритий люк, тож будьте обережніше.
Хоч її голос і видався доволі приємним, але він не терпів співчуття та жалості у свій бік, тож якомога нахабніше відповів їй.
-Пусте. Прошу, припиніть скиглити, це дратує. - він зробив невелику паузу, слухаючи як вона здивовано і трохи обурено хапає повітря ротом. - Дя-ку-ю, - знущально процідив в її бік, покликав Чака і, обережно оминувши дірку, пішов собі далі.
Він усвідомлював, що можливо і не варто було так себе вести, але це відбулось виключно як рефлекс на подразник. Він не переносив на дух співчуття і жалість у свій бік. Та чи була це жалість? Він почув, що хтось неподалік намагається замаскувати власні кроки, йдучи з ним нога в ногу в одному темпі.
-Це ви? - спитав він зупинившись.
-Так. - ледве ображено пролунав той самий голос, що вберіг його від смакування підводних течій.
-Перепрошую за мою реакцію. Я…
-Я Іванка. - перебила і представилась вона.
-Я… - розгубився хлопець. - Єгор. - сказав він і протягнув руку в простір перед собою.
Вона легенько її потиснула і, взявши його попід руку, так легко і ненав’язливо спонукнула продовжити рух.
-Якщо не заперечуєш, я складу тобі компанію.
Єгор не встиг зрозуміти, що власне відбувається, але її голос і рука в нього на лікті, певно, свідчили про те, що він не заперечував. Як-не-як, він був у боргу перед нею.
-Його кличуть Чак? Крутий в тебе пес.
Єгор не знаходив, що відповісти, тож просто ввічливо посміхався у її бік. Чак з деякою підозрою зробив кілька кіл навколо них та, все ж, побіг вперед робити свої собачі справи. Єгор йшов і намагався якось втлумачити собі ситуацію.
-Я теж завжди хотіла собі собаку, проте, якось боюсь брати на себе таку відповідальність. - вирішила компенсувати тишу вона.
-У тебе дуже гарний голос. - нарешті спромігся промовити хоч слово юнак. А голос у дівчини, і дійсно, був, може, трохи чудернацький, але, тим не менш, доволі приємний.
Вона відповіла його ж ввічливою посмішкою та швидко отямилась, що він її не бачить, тож повторила її, додавши озвучки. Вони сіли на його улюблене місце, її рука обережно вислизнула, але він все ще відчував її тепло. Деякий час вони обидва мовчали - він прислухався, вона роздивлялась.
-Ігор, в тебе дужа цікава зовнішність.
-Тобі видніше, тільки я Єгор.
Південний вітер дмухав в обличчя, створюючи подобу фонового білого шуму у вухах.
-Єгор? Не Ігор? - перепитувала вона.
-Є, як євро, Єгор.
Вона трохи винувато усміхнулась, цього разу одразу в голос.
-Я просто трохи недочуваю, а мій апарат вже старий, ще й на такому вітрі трохи барахлить, - все ніяк не поміняю.
Єгор, трохи спантеличений, слухав як розвивається її волосся. «Так, тож говорити треба чітко і достатньо голосно», - планував він собі, але, що саме говорити не знаходив.
-Ти любиш музику?
-Звуки - це все моє життя. - зізнався він і розплився в посмішці, але швидко схаменувся.
-За тиждень буде проходити вистава - аудіо-візуальний перформанс «Хист», не хочеш піти зі мною? - трохи переймаючись, знову звернулась вона до нього.
-З-з-звісно. - сам незрозумів чого почав заікатись Єгор.
-Бо я, скоріш за все, тільки одну частину зможу вловити, а решту ти, певно, не пропустиш повз вуха. - сказала вона і знову захіхікала.
Він вже уявляв як це виглядає - дві півлюдини, що могли б скласти одну повноцінну, якщо їх об’єднати; от халепа, - вони вдвох зі своїми вадами, нагадували два прищі, що вискочили на одній дупі. Він не цурався подібного гумору, але переважно тоді коли сам був його автором.
І, задоволені домовленістю, сонячним теплом, краєвидом та гармонією звуків довкола, вони сиділи далі мовчки, насолоджуючись моментом.
Обмінявшись номерами, вони розпрощались.
-Будь обережніше на дорозі. - наостанок зронила вона і, трохи вагаючись, все ж, доторкнулась губами до його щоки.
-Бувай, Єгор, не Ігор. - розсипалося шовковистим сміхом і розчинилось у цокотінні її каблуків.
Так незвично було йому чути власне ім‘я, так приємно шуркотів її голос, до того ж палала його щока від її поцілунку, до чого ж дивно, але від того ще цікавіше, все складувалось. До оточуючих звуків додався стукіт власного серця і тиск у скронях. Цього разу Чак покликав його, він отямився і пішов за ним.

-Сірі, розкажи про «Дівчину з перловою сережкою».
«Про неї відомо дуже мало. Невідомо, чи писав Вермер її на замовлення; хто в такому разі був замовником і ім'я зображеної дівчини. За однією з версій художник зобразив власну доньку Марію. Хай там як, але очевидно, що це незвичайний портрет. Художник спробував зафіксувати момент, коли дівчина повертає голову у бік глядача до когось, кого вона щойно помітила. Відповідно до назви, увагу глядача сфокусовано на перловій сережці у вусі дівчини.»

Слухаючи цей небагатослівний опис, він уявляв Іванку із перловим слуховим апаратом, замість сережки. Він уявляв, як вона повертає голову до нього і обдаровує його сонячною посмішкою, а її волосся лоскоче його щоки. Поки музика і власна уява ще не цілком захопили його у ментальний вальс, він відправив посилання на зображення безпосередньо самій Іванці. Після чого, віддавшись на волю крилатих акордів, полетів, виконуючи неймовірні піруети, зв’язаний силою погляду з дивовижною дівчиною, що має неперевершений голос. Його піднесення не знало меж, свідомість, захоплена мелодією піднебесся, закручувала у вирій ледве вловимих усвідомлень небачуваноі краси.
Закружившись ледве не до запаморочення, він, сповнений небувалого насолодження, впав на ліжко, аж як, йому прийшло повідомлення.
Це було аудіоповідомлення від Іванки.
«Ніколи б не подумала що ти цікавишся живописом. Певно це… доволі проблематично. Не знаю як ти обрав саме цю картину, адже мені неодноразово казали шо я дуже на неї схожа, тільки замість сережки в мене апарат. - чувши її сміх він знову на якийсь момент вертався до нещодавніх відчуттів. - Але якщо брати Вермера, то мені більше довподоби інша його картина -«Дівчина, що читає лист біля відкритого вікна». Варто було отримати твоє повідомлення, як я мимоволі про неї згадала і навіть тимчасово відчула себе нею. Тож дякую, і сподіваюсь ти відчуєш її хоча б приблизно, як її відчуваю я.
Може, порадиш мені щось послухати?»
Він сам не знав, чого обрав саме цю картину, це завжди відбувалось інстинктивно й непередбачувано.

-Сірі, розкажи мені про «Дівчину, що читає лист біля відкритого вікна».
«На картині зображена дівчина у профіль, яка за столом читає лист від коханого. Мотив листа часто зустрічається і в інших картинах Вермера. У куті кімнати стоїть гарне крісло зі шкіряною спинкою. У той час як передній план занятий столом, вкритим щільним східним килимом, на який поставлена таця з фруктами. Ліворуч зелена портьєра відділяє сцену від глядача, у той час, як червона завіса звисає над вікном. Незвична проробка найдрібніших деталей: можна відрізнити кожну ворсинку вовняної тканини і пилинку на поверхні килима; кожну складку сукні дівчини; сам матеріал віконного скла. Художник відкрив новий спосіб зображення світла, яке, надходить із окремих джерел, об'єднується і зосереджує увагу глядача на головному персонажі.»

Саме так він і уявляв собі згадану Іванкою картину, проте аж ніяк не очікував, що її підтекст виявиться настільки відверто збуджуючим уяву.
Що ж їй порадити послухати?
Уявна медіатека відкрилась перед ним та він не знав навіть в яку сторону гортати, аби вразити її і передати піснею саме те, що криється в нього на душі. Класика? Надто претенціозно і банально, особливо в розрізі того, що попереднім повідомленням була картина. Це має бути щось в міру чуттєве, відносно сучасне і багатогранне у мелодійному розумінні. Джаз? Теж наче не те, хоча частково і підходить. Соул? Занадто плоско і не цікаво. Чи мають там взагалі бути слова чи вони лише спаплюжать і обмежать мій безсловесний посил до неї? Певно що ні, тільки музика. Тож, коло вибору звужується. Якщо класику не враховувати, то, певно, варто і класичні інструменти викреслити. Фортепіано я звісно люблю, але зараз воно недоречне. Гітара! Звісно, як я одразу не здогадався. Гітарне соло достатньо глибоке і чуттєве, воно сучасне і неабияк багатогранне. Щось не занадто агресивне і в той же час точно не романтичне, щось імпровізаційне і відверте, ніби запис у щоденнику.
«Спробуй “Maggot brain”, перше що спало на думку.» - трохи прикрасив він. Повідомлення, у якомусь сенсі, навмисно було таким коротким - музика сама все скаже, - думав він. Але насправді, він ще не змоделював свою стратегію поведінки, та й, відверто кажучи, просто не знав як себе вести. Аби ще раз впевнитись у вірності власного вибору він і сам увімкнув рекомендовану пісню і поволі розчинився у вібрації струн.


























Днями, сусіди зверху затопили Єгора, тож, до вже звичних буденних звуків, додались ще виснажливі і діючі на нерви звуки падаючих крапель у відра та миски. Він відчував це немов катування, адже весь час не міг ні на чому сконцентруватись і постійно був знервований через те. Але у сантехніка була запланована відпустка, тож найближчі два дні вони вимушені були терпіти.
«Навіть у сантехніка є відпустка. Цікаво, що він під час неї робить? Може ходить в аквапарк, де уявляє себе залишком їжі, що ковзає величезною каналізацією, відчуваючи абсолютну свободу? Або грає цілими днями в Маріо, в надії врятувати принцесу, аби продемонструвати їй свої підземні володіння у всій красі?» Абстрактно кепкуючи, він намагався відволіктись, та в кінцевому рахунку всеодно все зводилось до цього гучного шльопання, цього нестерпного тертя води об воду. Йому навіть довелось скасувати свої звичні споглядання невідомого, адже ці крапаючі умови псували йому весь настрій.
Коли сантехнік все ж приїхав, Єгор випадково підслухав його розмову з мамою.
-Труби старі, скільки себе пам’ятаю, - іх ніхто ніколи не чистив. Та й ви уявляєте що таке прочистить дев’ять поверхів? Не хотів би я за таке братись. Я зробив, що міг, на деякий час має допомогти. Але вам ще повезло, що у вас тут так по скромному все облаштовано, майже і нема чому псуватися. Адже в людей зазвичай повністю вся кухня замебльована, купа техніки. Тож, вважайте вам навіть повезло в цьому плані.

«Я ніколи не бачив як ми живем, міг лише здогадуватися по скрипу дверцят і періодичним сльозам матері. Звісно, я їх чув, проте чи мав я право лізти до неї в душу і вимагати пояснень, змушуючи виправдовуватись за свої сльози? Я вважаю, що кожен має право на сльози без пояснень, аби хоч щось лишити своїм власним, своїм інтимним куточком смутку.
Але слова сантехніка стали останньою краплею. Слова, які сочились відвертим знущанням, прозорим натяком на нашу бідність, які лунали нахабним ляпасом нашій сім’ї. Та й ще від кого? Від сантехніка? Це вже виходило за всі межі. Я не знаходив ані слів, ані місця, своєму невичерпному обуренню, що переповнювало мене. Чого б мені це не коштувало, скільки б часу не забрало, але я поставив собі на мету заробити гроші, аби більше ніколи не відчувати цього приниження, аби більше не бути мертвим тягарем на материнській шиї, аби подарувати їй гідне життя, на яке вона заслуговує. Часом, за щастя треба боротись, інколи навіть із самим собою. Тож я готовий був йти на певні поступки заради мети. »

Протягом наступних днів він не хотів займатись звичними речами, тож цілими днями вештався вулицями, слухаючи перехресні розмови випадкових зустрічних, аби зрозуміти чим нині цікавляться люди, що наразі є актуальним, у чому вони вбачають проблематику. Більшість з почутого виявилося повною маячнею, суцільними плітками та язикатими заздрощами. Проте, він кілька разів чув щось на кшталт криптовалюти. Спочатку він думав, що це якийсь різновид грошей на батьківщині супермена, але, почувши ще декілька разів згадку про це невідоме слово, його попередня здогадка втратила право на існування. Адже, навряд всі навколо були такими прихильниками коміксного персонажу, що весь час обговорювали фінансовий устрій на його рідній планеті. Вдома він вияснив, що це одна з можливих цифрових валют, яка останнім часом набирає обертів у своєму розвитку. Тож, чимало збуджений знахідкою, він одразу занурився у вивчення питання.
Він вже знав, що існують валютні ринки, та якось ніколи не цікавився кількістю валют, їх котируваннями та співвідношенням до одне одного, золотим стандартом, депозитами, продовольчим індексом, процентною ставкою, драгметалами, індексом спожиживчих цін, вартістю акцій компаній та облігацій, ВВП, МВФ, ФРС тощо. Минулого разу він лише зазирнув під обідок унітаза, в який зараз планував зануритись повністю. Та все це лише задля того, аби зрозуміти що таке криптовалюта та як вона працює.
Як виявилося, більшість з цих знань не були необхідними, адже світ цифрових валют був влаштований дещо інакше.
«Отже, криптовалюта - це свого роду гроші, що працюють на технології блокчейн. Блокчейн, в свою чергу, це шось типу безкінечного журналу фіксацій взаємодій, записи у якому не можна підробити, адже вони зберігаються одразу у всіх шухлядах користувачів журналом. Сам журнал працює за принципом розумних домовленостей, які базуються на певних умовах, тільки після виконання котрих, запис в журналі буде виконаний і взаємодію можна буде вважати вдалою.»
Спершу він з підозрою віднісся до цієї системи, адже її вартість мало того, що нічим не підкріплена, та ще й доволі спекулятивна і нічим не контрольована. Проте, зазирнувши в причини кількох останніх економічних криз і поцікавившись капіталізацією криптоіндустрії, вирішив, все ж, продовжувати вивчати цей напрям.

Ввечері вони з мамою дивились фільм «Гра на пониження», під час перегляду якого він тільки зайвий раз впевнився що крипторинок має своє майбутнє. Фінансова система, як і люба інша, була створена людьми, а отже вона не ідеальна, і це настільки ж плюс, наскільки й мінус. Також, він не впустив цього рок-н-рольного драйву фінансових операцій. В котрий раз він впевнився, що музика, яку слухає людина, в якомусь сенсі визначає її світогляд. Люди, що слухали кантрі, все життя смоктали кукурудзяний початок, у той час, як їх кредитори цідили витриманий віскі в барі під живий блюз. Об’єкт споглядання з часом відображається і викарбовується у споглядаючому суб’єкті.
З цими думками він ввімкнув ноктюрн з дев’ятої опери Шопена і поринув у це упорядковане клавішне потойбіччя.

-Сірі, розкажи мені про «Постійність пам’яті».
«Розм’якшені годинники, що наче стікають вниз — образ, який виражає відхід від лінійного розуміння часу. Згідно свого методу, художник пояснював походження сюжету роздумами про природу плавленого сиру: «… Вирішивши написати годинник, я написав його м’яким. Це було одного разу ввечері, я втомився, у мене була мігрень — вкрай рідкісна для мене недуга. Ми мали піти з друзями в кіно, але в останній момент я вирішив залишитись вдома. Гала піде з ними, а я ляжу спати раніше. Ми поїли дуже смачного сиру, потім я залишився один, сів, сперся на стіл, і роздумував над тим, що плавлений сир є суперм’яким. Я встав і пішов до майстерні, для того, щоб, як звичайно, кинути погляд на свою роботу. Картина, яку я збирався писати, зображувала пейзаж околиць Порт-Льїгата, скелі, ніби осяяні неяскравим вечірнім світлом. На першому плані я накидав обрубаний стовбур безлистої маслини. Цей пейзаж — основа для полотна з якоюсь ідеєю, але якою? Мені було потрібне дивне зображення, але я не знаходив його. Я рушив вимкнути світло, але коли вийшов, буквально побачив рішення: дві пари м’яких годинників, вони жалісно звисають з гілки маслини. Не зважаючи на мігрень, я підготував палітру і узявся за роботу. Через дві години, коли Гала повернулась з кіно, картина, яка мала стати однією із найвідоміших, була закінчена.»

Поки він слухав опис, прийшло повідомлення від Іванки, про яку він вже майже забув зі всіма цими клопотами.
«Привіт, Єгор, як євро. Бачиш, я все пам’ятаю. Сподіваюсь наша домовленість в силі. Якщо так, то скажи свою адресу, я по тебе заїду близько шостої. Можеш взяти Чака із собою, заклад лояльний до тварин.»
Він вже і забув - яка то насолода слухати рівномірну течію її чарівного голосу. Надіславши їй відповідь, він повернувся до своїх роздумів щодо картини та її утворення. І, знову ж, натрапив на очевидну істину, щодо відвертості митця перед своїм мистецтвом. Нелінійне розуміння - це, знову ж таки, відхилення від звичного сприйняття і взаємодії. Навіть через призму природи плавленого сиру.
Але його проблема була в тому, що навіть при кришталево-глибинному розумінні фундаментальних основ і різновидів аналізу, він ніяк не міг зрозуміти - як аналізувати графіки, не маючи змоги їх бачити.

Іванка приїхала на хвилин десять раніше обіцяного і Єгор, поспішаючи та трішки нервуючи, натрапив макітрою на дверцята шафи, заробивши собі гулю.
-Що це в тебе на лобі? З тобою все гаразд?
-Не хвилюйся, то так має бути.
Іванка підозріло-збентежено посміхнулась, подарувавши Єгору ще одну характеристику сміху в його колекцію.
-Доречі, дякую тобі за пісню, я вже хтозна-скільки разів її прослухала. Той випадок, коли в гітари є власний голос, який затьмарює любий з можливих накладених вокалів.
-Радий, що тобі прийшлось до смаку. Доречі, дуже влучно сказано.
З тією гулею Єгор ще більше нервував, тож, аби не ускладнювати ситуацію, переважно мовчав, але Іванка не могла того не помітити.
-Дай свою руку. - попросила вона його.
Він з долею сумнівів все ж простягнув їй долоню, яку вона направила до своєї потилиці.
-Відчуваєш?
Хлопець спочатку не зрозумів що відбувається, але, обережно помацавши її голову, відчув теж невеличку гулю.
-Тож тобі нема чого хвилюватись, бо я теж від того нервую не менше твого.
Почувши і усвідомивши це, у Єгора і справді відлягло, і він трохи видохнув зайве повітря, якого встиг нахапатись.
-Дякую тобі.
Вони прибули на місце. Чак першим побіг розвідувати місцевість. Люди вже потроху збирались. Деякі з них підходили до Іванки привітатись і вона холодним тоном відповідала їм взаємністю.
-Відверто кажучи, я все ж трохи переймаюсь. Перший раз на подібному заході.
Іванка обережно прослизнула до нього під лікоть, як в день знайомства, таким чином, що зі сторони було незрозуміло хто кого веде.
-А ти вдавай, що ти вже тисячу разів то все бачив.
-Але як я мушу то вдавати?
-Як і всі довкола.
Вони зайняли свої місця.
-Вітаю вас, любі друзі. Радий вас всіх чути, дякую, що прийшли. - почав свою промову хлопець зі сцени.
-А чого він каже «радий чути»?
-Бо він незрячий, не відволікайся, слухай, він зара сам все пояснить.
-Мене звати Олег і я є співзасновником інноваційної компанії «Дуаріл». Ми займаємось вивченням та розробкою, нейропротезуванням, програмуванням та технічним доповненням для людей з певними вадами. Сьогоднішня подія присвячена відновленню втрачених можливостей. Здебільшого, вона розрахована на людей з вадами слуху та/або зору, але також може бути цікавим досвідом для всіх бажаючих. Наші колеги, які спеціалізуються на психоакустичних нейромедіаторах, розробили унікальну програму, яка допомагає побачити звук та почути картинку. Таким чином, ми пропонуємо вам зануритись у створену нами атмосферу і доторкнутись до втрачених можливостей вашого організму.
По залу пройшла хвиля здивування та загального шепоту. Єгор легенько стиснув руку Іванки.
-У себе під стільцем кожен з вас може знайти наш бінакуляр. Де бі - це принцип подвійної дії, а решта назви це поєднання навушників з окулярами. Прошу, знайдіть та вдягніть їх.
Коли метушня скінчилась хлопець продовжив.
-Супер. Отже, це вже не перший аудіо-візуальний перфоманс подібного формату. Але кожного разу змінюється його тема. Сьогоднішня тема, як ви вже знаєте, -«Хист», а отже, після цього вечора ви можете помітити як поволі формується, проявляється та проситься назовню те, до чого ви маєте хист. Прошу зауважити, що ми в жодному разі не програмуємо вас на якісь певні дії, ми лише активовуємо ті зони мозку, що відповідають за ваші вподобання і самореалізацію. Тобто, все це вже є в вас, ми лише допомагаємо йому розкритись. Тож довіртесь собі. Тривалість події - півгодини, тож насолоджуйтесь, а вже після я відповім на всі ваші запитання. Приємного занурення.

Деякий час ще продовжувалось шуркотіння вбранням. Тільки після настання абсолютної тиші Єгор почав шось помічати.

Спершу це був наче легенький ледве відчутний вітерець. Звук не лунав з якогось одного місця, він наче бавився і бігав навколо мене. Спочатку я думав що мені здається, але цей вітерець, по мірі свого загравання, почав викликати якісь візуальні образи. Важко пояснити як саме це відбувалось, бо ці образи були дуже фрагментарними і швидкоплинними. Мені це трохи нагадувало моє споглядання невідомого, щоправда образи були більш тісно пов’язані із звуками і я не міг керувати ані тим, ані іншим. Але чим глибше проникав звук, тим чіткіше ставала картинка. Оскільки за звуками я не встигав, я вирішив сконцентруватись на візуальній складовій. Цей вітерець, певно, був основною складовою усієї мандрівки, решта звуків лише накладались на нього. Але це все відбувалось геть не так, як я тут намагаюсь це пояснити. Коли я вже трохи освоївся, спробую пояснити ще раз з самого початку.
Вітерець - це ніби моє крісло, або я сам, якщо завгодно. Тобто, я на цьому кріслі проношуся крізь безліч звуків, які пов’язані з різними візуальними доповненнями до цих звуків. Секунду назад я чув хрусткіт, зара я лечу крізь вогонь, а через секунду я вже падаю з водоспаду, або розтікаюся на склі, чи випаровуюся у повітрі. Це наче дуже реалістичний сон, який хоче продемонструвати тобі оточуючу красу, яку ти навіть уявити собі не міг. Я зміг нарешті побачити кольори, не знаю як саме це відбулось, але я тепер знав не просто бо мені так сказали, а бо я сам їх бачив. Я відрізняв зелений від блакитного, жовтий від помаранчевого, каштановий від червоного, а також всі їх відтінки та полутони. Це важко усвідомити, але звичайним усвідомленням ніколи такого й не пережити. Я бачив звірів, яких навряд колись зміг би вигадати, я пірнав у зоряне небо, бачив очі людей, які були наче дивовижні озера, бачив тисячі різних людей, які напрочуд відрізнялись одне від одного за безліччю характеристик, бачив нашу галактику та космічні тіла, бачив мікробів та атоми, бачив процес появи людини на світ, починаючи із запліднення, але найдивовижніше було саме те, що я це все бачив. Виходячи з того, що я проходив все те саме, але в зворотньому порядку, подія поступово рухалась до завершення. Інформації, образів, вражень - всього було надто багато, аби якось встигати і захоплюватися і фіксувати, тож я здебільшого захоплювався. Вітерець так само легенько повернув мене з моїм кріслом на стартову позицію. Коли Іванка мене торкнулась, я аж трохи пересмикнувся, бо за ці півгодини геть забув де я і хто мене оточує.
Мені так багато усього хотілось спитати і, в той самий час, усі слова здавались такими пустими і нічого не вартими. Ми з Іванкою все ще мовчали, лише подекуди спілкуючись мікроімпульсами наших пальців, що були тихіші за шепіт, але проникливіші за гіпноз.

-З поверненням, любі друзі! - залунав голос організатора. – Сподіваюсь, ви насолодились нашою виставою в повній мірі і отримали нові або ж згадали забуті враження. Наша команда неабияк постаралась, аби справити на всіх вас карколомне враження і, повірте, сама вистава це лише початок. Тож, ще раз дякую всім за увагу і приділений час. Насолоджуйтесь залишком вечора і до нових зустрічей. Всі, хто хотіли б задати питання, чекаю на вас біля бару. Па-па.
Під час цієї промови Єгор з Іванкою вже очухались, проте все ще тримались за руки.
-Ходімо я вас познайомлю. - промовила вона.
-Що? Ви знайомі?
-Ну звісно. Ходімо.
Вона допомогла йому підвестись і супроводила до бару, повідомляючи про кожну сходинку.
-Привіт, Олеже. Ти як завжди - неперевершений.
-О! Іванка? Це ти? Хоча кого я обманюю, твій голос неможливо сплутати. Радий, що ти теж тут.
-Хотіла представити тебе моєму другові. Це Єгор.
-Друг Іванки - мій друг. Вітаю вас, Єгоре. Будемо знайомі.
-Доброго вечора. Ваша вистава, це шоу - це щось неймовірне. В мене в голові не вкладається як таке взагалі можливо.
-О, друже, дякую. Щира людська подяка - мед для моїх вух. А мої вуха, як і ваші, знаються на меді, чи не так?
Єгор не зовсім зрозумів контексту, тож стояв і ловив повітря ротом.
-То я жартую. Якщо вам випала честь чути голос Іванки частіше, ніж раз на рік, вважайте, що ви володар медової пасіки.
-Ну, ви спілкуйтесь собі, я ненадовго вас залишу. - сказала Іванка.
-Ці пристрої - це дивовижно. Я зміг розрізнити кольори, я бачив вогонь, я…
-Радий, що ви оцінили наші старання.
-Але… Яка їх сфера застосування?
-Яку тільки зможете вигадати і уявити. Ми самі ще не знаємо межі можливого потенціалу, проте ми впевнені, що вони дуже і дуже широкі. Не хочу вихвалятися, але невдовзі ми зможемо повертати зір та слух повністю за допомогою цієї системи.
-Тож, ви скоро знову зможете бачити?
-Я? Ні, в жодному разі.
-Тобто ви не користуєтесь власними виробами? - Єгор був не на жарт здивувався.
-Розумієте, справа в тому, що я таким народився. Я звик до такого життя. Я роками вибудовував нейронні зв’язки, завдяки яким я можу створювати те, що створюю. А підглядання, як сьогодні, або повернення зору, воно лише послабить те, що я так старанно збудовував у самому собі, а наприкінці і зовсім позбавить мене розуміння питання. Допоки я такий як є - я один з вас, я розумію ваший біль, бо в мене в самого болить. А якщо я поверну собі зір? Це все одно, що ситий буде обговорювати делікатеси з голодаючим. Тож, тут питання принципу, питання мого власного хисту, якщо бажаєте.
Єгор деякий час обмірковував почуте.
-Це дуже глибока думка.
-Іноді, один лише натяк на красу певного об’єкта значно виразніше, ніж цей об’єкт насправді. Тож, у своєму, так би мовити, недоліку, я вбачаю перевагу. І це не є якоюсь таємницею, проте, людям завжди кортить зазирнули за куліси, аби побачити більше. Але, зазвичай, актори у повсякденному житті ходять без грима і їх образ не такий вивірений, як був на сцені.
-Але ж не бачучи повноцінної картини, хіба можна в повній мірі нею насолодитись?
-Я вам скажу навіть більше - тільки не бачучи і не знаючи, насолоджуєшся насправді, адже ти не бачиш недоліків і ти не маєш ліміту насолодження, адже можеш уявляти та переуявляти все за власним бажанням. Але якщо б мова йшла про реальний об’єкт, який можна дослідити, то ви б уже були загнані в певні рамки, це по перше. А по друге, - задоволення дуже швидко випарувалося і ви почали б помічати недоліки. І в цьому випадку все з точністю навпаки - задоволення обмежене, а кількість і масштаб недоліків незліченна і залежить лише від вашої власної уяви.
-А ви не один день це обмірковували. Проте, я все ж залишусь при своїй думці. Якби я міг бачити - моє життя було б більш повноцінним.
-Можливо й ваша правда. А знаєте, - після секундних роздумів продовжив він - залиште собі наш прототип бінакулярів, нехай це буде моїм невеличким презентом в честь нашого знайомства. Його функціонал поки що доволі обмежений, проте якщо ви направите свій погляд на щось, то зможете почути його, а почувши, зможете і побачити. Можливо, ця подвійна конвертація допоможе вам віднайти те, що ви шукаєте.
-Сподіваюсь, ви вже вдосталь напліткувались, бо я вже почала нудьгувати. - повернулась до розмови Іванка.
-О, Іва, ваш голос, він неперевершений. У вас дуже цікавий друг з яким ми мали дивовижну бесіду. Радий був вас сьогодні почути, дякую за компанію та інтерес до моєї скромної праці. Сподіваюсь, ще якось почуємось. А зараз вибачте, але я вже маю йти.
-Дуже дякую вам. - сердечно щиро заключив Єгор.
-А де Чак? - схаменувся раптом він.
-З ним все гаразд, я щойно ходила його провідати. Він пеститься разом з іншими собаками.
-Щось занадто багато вражень, як для одного дня.
-Так, я теж втомилась. Поіхали додому?
Їхали вони абсолютно мовчки, лише коли автівка під’їхала до мешкання Єгора, він порушив цю тишу і навпомацки знайшов її руку.
-Дякую тобі за цей вечір. І окрім цього - дякую тобі теж.
Чак теж підвтомився, тож, вони разом викотились з машини і пошкульгали до ліжка, де майже одразу позасинали.































Єгор прокинувся від звуків сусідського ремонту. Вчорашнє магічне піднесення розбивалось вщент об поверхню реалій сьогодення. На диво, стіни виявлялися напрочуд міцними для інструменту, при цьому, залишаючись достатньо тонкими для ідеальної звукопередачі. Він наскоро поснідав, зібрався і пішов з Чаком на прогулянку.
Вчорашній вечір щось докорінно змінив в ньому, та він не міг усвідоміти що саме. Він зчитував звуки довкілля в автоматичному режимі, впевненно пересуваючись знайомими вулицями. Все навкруги жило, і йому здавалось, що і сам він нарешті живе. Звісно, він жив і до цього, але жити і почувати себе живим - напрочуд різні поняття. І все здавалось таким дивним, таким вібруючим та рухомим. І, обволікаючись димкою примарної мелодії, він зрозумів, до нього остаточно дійшло і він усвідомив, як має діяти далі. Тож, він впевненно розвернувся та рушив додому, змусивши Чака себе наздоганять.

Існувало безліч способів аналізувати ринок - від містифіковано-абсурдно-інноваційних до аргументовано-консервативних. Ось деякі з них: теханаліз, смартмані, індикатори, по загальному тренду, скальпінг проти тренду, нумерологія, психологія, рівні підтримки та супротиву, по твіттеру, по об’ємам, по обкладинці журналу, по карті ліквідацій, по новинам, по погоді, по поведінці крупних гравців, по краваткам світових лідерів, по зонам ліквідності, по ставці ФРС та інші. Всі вони мали місце для існування і, в той самий час, мали свої недоліки. Проте, не можна було сказати, що вони не працюють, а працювали вони виключно тому, що були підкріплені вірою в них.
Якщо ти віриш в те, що кількість волосин, котрі ти знайшов зранку на подушці, впливають на загальний стан ринку, або котирування певної валютної пари, то рано чи піздно і цей паттерн знайде своє підтвердження. Головне - лише достатнє коливання віри і впевненості, і трохи терпіння. Враховуючи це, я зрозумів як я маю взаємодіяти з графіком. Тож, я хутко знайшов подарений мені пристрій і вдягнув його на себе.
Спершу, я довго не міг налаштуватись і втримувати концентрацію. Але вже невдовзі, я спершу почув, а потім вже і побачив перше коливання ціни. Волатильність була надто маленькою, тож мною це сприймалось, неначе хтось нажимав на умовну клавішу фортепіано раз у кілька хвилин. Я почав продивлятись інші валютні пари, вивчаючи їх стакани та пороги ліквідності. Всі вони були по своєму унікальні. Але цей процес був надто енергозатратним, тож моі очі дуже швидко втомились. На сьогодні, певно, було досить. Я впав на ліжко, відчуваючи суміш захоплюючого передчуття з незвичним виснаженням та відтінком повного спокою і вкрапленням задоволення.

Він надіслав Іванці пісню (summer madness) і звернувся до Сірі.
-Сірі, розкажи мені про «Їдців картоплі».

«На картині зображена сім'я селян, що сидять навколо дерев'яного столу. Перед молодою жінкою стоїть тарілка з картоплею, що випускає гарячий пар, уважний вираз обличчя жінки говорить про те, що вона ділить їжу на порції. Літня жінка праворуч розливає в чашки чорну каву. Три покоління селянської родини, що живуть під одним дахом, увечері зібралися разом за скромною трапезою. Масляний світильник, який поширює тьмяне світло, показує бідність цих людей і в той же час створює атмосферу тиші, непричетності до суєтного світу. Слабке тремтяче світло лампи в рівній мірі освітлює обличчя персонажів: на кожному з них лежить печать важкого, сповненого турбот життя, але всі вони наповнені єдиним почуттям подяки за прожитий день, за цю їжу, за те, що всі вони сьогодні, як і вчора, зібралися за спільним столом.»

Єгор до того проникся описом зображеного, що відчув себе сидячим разом з ними за столом в очікуванні своєї порції картоплі. Більше того, він навіть майже відчув смак цієї картоплі. Власне, він завжди і сидів за цим столом, просто не усвідомлював того. Але зараз він всіма силами прагнув з-за того столу підвестись, замовити нормальну їжу і пригостити всіх смачною вечерею, задоволено спостерігаючи з кутка. Але сьогодні сил в нього вже не залишилось, тож він розчинився у солодкому сновидінні.


«Знаєте як буває? Художник-самоучка малює неймовірні картини, здобуває всесвітню відомість, але все ще почувається самозванцем. Тож він вирішує записатись до мистецької школи, вчиться різним технікам, загалом, - здобуває освіту. І здавалося б - його навички стали значно кращими, а діапазон можливостей більшим, проте щось змінилось. Він вже не може створювати ті геніальні речі, як колись, коли він цього всього не знав і творив виключно інстинктивно. Його стримують рамки нових знань. Тож, іноді краще, все ж, залишатись необізнаним, але спроможним. Талановитий недотепа все ж краще, аніж професійний бездара.»
З такими думками я прокинувся вранці і відкинув усі повчальні матеріали щодо торгівлі на біржі. Я відключив на пристрої другу конвертацію, що візуалізувала почуте, залишивши лише аудіоперетворення. Прийшлось трохи побавитись з тональністю та підібрати необхідну частоту оновлення, і, зрештою, в мене вийшло досягти бажаного - графік сприймався мною як, свого роду, музика, не навантажуючи моі очі. Спершу, це була якась какафонія незрозумілих звуків, але згодом, - я зміг відчути певний ритм. Це була дуже дивна мелодія, яку було важко сприйняти, але коли вже сфокусувався, то вважай, що назавжди. У кожної валютної пари був різний ритм, різна тональність і окремий своєрідний діапазон інструментів, так би мовити. Тільки аби звикнути до такої музики, знадобиться певний час. Я думав вже відпочити і відкласти продовження на завтра, але згадавши присмак уявної картоплі в роті, вдягнув бінакуляр знову. Таким чином, минув ще один день.

Десь через два тижні я вже влавлював мотив, варто було лише його почути. Ба навіть більше - я розрізняв валютні пари поміж собою. Тож, для мене це перетворилось на прослуховування своєрідного радіо, основні станції якого були мені вже добре відомі. Я знав яка музика там грає, знав порядок пісень і навіть міг вгадувати наступні акорди з точністю до нот.
Існують певні правила ринку, які дозволяють вберегти свої заощадження від різкої зміни курсу загального тренду, - наприклад, коли раптом у радіостанції змінюється головний редактор. Всі радять вкладати угоду на десяту долю загального депозиту із допустимим співвідношенням ризику один до трьох, аби мінімізувати можливі втрати. Але для любого музиканта це все одно, що грати мелодію в півсили, використовуючи лише півтори пальці, аби вберегти інші. Скажіть ви це, припустімо, Джиммі Хендріксу, так він неодмінно розбив би свою найдорожчу гітару вам об макітру. Власне, я теж віддавав перевагу повному зануренню в мелодію, аби максимально її відчути, аби зіграти її так, як вона була задумана від самого свого створення. Тож традиційні методи були, вочевидь, не для мене. Так я почав свій шлях музикальних інвестицій.
З Іванкою весь цей час ми не спілкувались, тож я вирішив поділитись з нею своїм настроєм, надіславши їй чергову пісню. Цього разу це була Voodoo child. Я був приблизно на такому ж драйві, як старина Джим.
Наприкінці дня я вирішив все ж відпочити.
-Сірі, розкажи мені про «Старого гітаріста».

«Старий гітарист» 1903 року написаний в типовій монохроматичній, синій палітрі, з помітним виокремленням гітари, яка написана більш теплим, коричневим кольором. Ця різниця в забарвленні робить його центром уваги і викликає дискусії. Вигнута фігура музиканта притискається до гітари, що створює враження його стиснутості рамками полотна. Тіні на його обличчі і кінцівках роблять його виснаженим і голодним. Гітара – точка тепла на картині, що несе в собі єдине почуття надії, яке можна знайти. Можливо, цей гітарист, принаймні, зможе не втратити своє мистецтво в темний час. Кажуть, що Пікассо бачив себе в цьому гітаристі, тримаючись за свою картину в темну пору свого життя.»

-О, Пабло, як я тебе розумію. Я теж сподіваюсь, що я не лише не втрачу свій хист до мистецтва, але й розвину його і здобуду достатню фінансову основу, аби почувати себе гідним членом суспільства, та мати змогу спокійно цим мистецтвом насолоджуватись.
Ця картина видавалась Єгору особливою, ніби щось надто важливе було в ній закладене, ніби від цього залежало його життя. Проте, його вже кликали мавки, заманюючи у свій підводний світ з власною живою музикою і виставкою картин, тож він вкотре засинав через абсолютне виснаження. Йому це неабияк подобалось, він відчував себе причетним до власного життя, адже починав ним керувати, він більше не був тим сором’язливим слухачем, що засинав скоріш від суму та нудьги, аніж від втоми та виснаження. І, задоволений собою, він загравав з мавками, спускаючись у їх підводний клуб.

За місяць радіовікторини Єгор лише кілька разів помилився у своєму музикальному чутті. Але ці помилки були доволі незначними, тож на його загальний бюджет це аж ніяк не вплинуло. Більше того, він знайшов радіостанцію з нетривіальним умовним liquid funk‘ом, на якому за день потроював свій баланс. Такі монети були високоризиковими, але дарували можливість неймовірного примноження деяким щасливцям. Його капітал значно виріс, так що він вже міг зробити вдома капітальний ремонт і нарешті забути про ту картоплю. Але він прагнув більшого, тож, кожного дня продовжував крутити радіоприймач у пошуках вдалої мелодії в яку можна вкластися.
Іванка так йому і не відповіла, тож він вирішив знову нагадати їй про себе. Хоча вона вже і залишила його попередні сім пісень без відповіді, він вирішив не відхилятись від стратегії, адже тільки музика здатна передати все, що він невзмозі висказати.
Цього разу його вибір зупинився на james blake - don’t miss it.
За всім цим аудіототалізатором він майже забув про Чака, тож, відчуваючи певну провину перед найкращим другом, вирішив провести сьогоднішній день цілком присвячений йому. На шляху до пляжу він купив йому улюблених ласощів, чим вже викликав неабияке захоплення. Єгору і самому було приємно чути, як радіє його шерстяний брат, бігаючи кругами навколо нього. Скільки років пройшло, а зв’язок між ними ніколи не давав проріхи, - «хіба це не диво? Наші життя проходить в абсолютно різних площинах, але, все ж, до чого вони міцно пов’язані.» - міркував він собі.
Коли вони прийшли на своє улюблене місце, там вже хтось сидів. Але, почувши, що Чака пестять, він вирішив залишитись і сів з краєчку, повільно і глибоко вдихаючи морське повітря, і насолоджуючись сонячним теплом.

Хвилі не поспішаючи та рівномірно набігали одна на одну, ледве торкались берега і одразу тікали назад. Чайки виконували звичні піруети, наввипередки жебракуючи у перехожих. Чак носився по піску за пластиковою тарілкою, було навіть чутно як його язик бився на швидкості об ніс. Хвилі… Якщо не помиляюсь, вся музика, всі звуки - це теж свого роду хвилі, що розповсюджуються простором. Не пам’ятаю хто саме це довів… Втім, неважливо. Тож хвилі.. в такому випадку ми всі лише маяки, що одиноко світять своїм тьмяним ліхтарем в це море звуків та ведуть свої записи у щоденниках, поки хвилі омивають нас з усіх сторін. Здебільшого, хвилям однаково кого омивати, вони лише проживають своє коротке життя, аби виконати свою функцію і згодом переродитись знов. Проте наші записи в щоденниках стосовно цих хвиль завжди різні, хоч наскільки б хвилі не були схожі поміж собою. Але яка ж тоді функція у нас, - у маяків, - адже якщо всі ми маяки, то ніяких кораблів не існує. Щось не сходиться. Невже це все лише задля цих нікчемних записів? Хіба що.. Хіба що, ми світим заради того, щоб світить, заради інших маяків, заради того, щоб хвилям було на чиєму плечі померти.

Єгор раптом відчув ніжний і доволі знайомий дотик до своєї руки.
«Невже це?…»
-Іванка?! - здивовано схаменувся він, стискаючи її майже холодну руку. У відповідь пролунала лише сором’язлива посмішка.
-Хяк-кху-ю. - тихенько вичавила вона із себе щось схоже на подяку. Її рука обережно вислизнула, після чого вона встала і пішла.
Єгор сидів спантеличений та геть нічого не розумів.
«Це точно була вона. Я абсолютно в цьому впевнений. З її голосом щось не так, але цей дотик, я нізащо його не сплутаю. Ще й до усього ця посмішка. Але як? Як вона тут опинилась і чому не відповідала? Якого біса?»
-Чак! До мене! - Чак миттєво прибіг. -Наздожени її, наздожени і затримай, я рухатимусь за тобою. - знервовано скомандував він.
На диво, Чаку не прийшлось пояснювати двічі і він одразу побіг вслід за нею. Єгор підвівся і рушив, частково по пам’яті, частково на звук. Ноги грузли в піску, всі навколо, як на зло, почали реготіти, майже збиваючи його з курсу. Він дістався бруківки і почував себе трохи впевненіше, тож прискорив крок. Він чув це здивування оточуючих, що обережно ухилялись від зіткнення з його малоконтрольованим тілом.
«Вони певно вважають, що я збожеволів. Та й де це таке бачуванно, щоб сліпий кудись біг посеред людяної вулиці. До біса їх. Я мушу її наздогнати!»
Все ж, він постійно наштикався на перехожих, невиразно вибачався на ходу і наштикався на наступних. Нарешті, більш менш скоординувавшись, він повернувся на центр доріжки, продовжуючи маневрувати поміж людьми. Аж як, він почув Чака. Він сигналізував йому де він.
«Боже, що за диво-пес? Обов’язково куплю йому стейк і нову іграшку! Дві іграшки! Ще трохи, вже недалеко.»
Він підбіг на гавкіт Чака і зрозумів, що Іванка стоїть прямо перед ним і тихенько схлипує. Якимсь чином, він знайшов її руку і підніс до свого лиця. Емоції переповнювали його, та він не знав що з ними робити, тож він просто вдихав аромат її пальців, що пахли лимонним соком в комбінацією з шерстю Чака.
-Ходімо звідси. - тихо, майже просячи, але все ж доволі стверджувально промовив він і вона мовчки піддалась.
Єгор відчував на собі десятки чужих поглядів, але йому було однаково, він хотів лише забратися звідти, хотів опанувати своє тіло і вгамувати її сльози. Вони стрімко йшли, поступово віддаляючись від голодних очей, що обмацували їх тіла з виразом осуду, що розпилявся у повітрі і прилипав до шкіри. Впевненно і понуро вони долали квартал за кварталом і ніхто з них не наважувався ні заговорити, ні спинитись. Біля якогось кафетерію, звідки лунав простенький джаз, Єгор спіткнувся і нарешті припинив свою втечу. Люди довкола все ще ходили, розмовляли, та на них, здавалося, ніхто вже не звертав уваги. Єгор був розчавлений, сам не розуміючи що з ним відбувається. Він знову підніс її руку до обличчя і вдихав її холодний аромат. Вона вже не плакала, але все що мовчала.
-Але чому? Я не розумію. Що трапилось?
Вона так само мовчки підійшла до нього впритул і здолавши певні вагання, все ж, наважилась його обійняти. Він чув її гарячий подих, відчував її холодні руки, її тіло тремтіло і час від часу м’язи несподівано скорочувались. Він все ще нічого не розумів, проте якимось чином усвідомив, що це їхня остання зустріч. Він притиснув її до себе та намагався запам’ятати якомога більше деталей. Її волосся, його мокре плече, її тремтячі ноги, здивовані перехожі, холодні руки, схлипування. Несподівано для самого себе він взяв її праву руку і почав поволі рухатись під ритм мелодійного саксофону, що насвистував нагадування про кінечність життя, про його постійну та абсолютну непередбачуваність. Поступово вона почала теж переставляти ноги, піддаючись його рухам. Так вони і кружляли посеред вулиці водночас сміючись і плачучи. Дві півлюдини, що були з’єднанні одним серцебиттям. Це було воістину найчуттєвіше прощання, яке вони могли собі уявити. Коли саксофон змовк, вона знову ледве чутно, прикладаючи максимум зусиль, проскрежетіла йому на вухо.
-Хяк-кху-ю.
Після чого її руки повільно сповзли з його плечей, вона розвернулась та, сповнена невиразного суму та переповнена невимовної радості, рушила в бік однієї з вулиць, розчинившись у міському галасі.







Пройшов деякий час, аніж я зміг повернутись до свого стандартного розпорядку. Мій рахунок вже перевалив за п’ятизначні числа, але я не поспішав їх виводити, продовжуючи свою участь у власному медіаказино. Але, не сказав би, що отримував вже від цього хоч частинку булого задоволення. Хоча, часом ставалось, що ця логарифмічна ломана мелодія все ще дивувала мене, як колись. Але, говорячи мовою хвильової алегорії, стіни мого маяка вже майже не реагували на дотики хвиль, і хоча лампа все ще світила, проте записи в щоденнику звелись до максимального мінімуму.
Майже весь вільний час я проводив за прослуховуванням Колтрейна. Я не розумів чого раніше так поверхнево ставився до джазу. В цій музиці була життєва сила, була неймовірна смута життя, яка, власне, і спонукала жити далі. Вона межувала з тотальним відчаєм і щастям його проживати. Мелодія наче казала тобі - життя те ще гівно, а потім ви вже разом смієтесь з того, наскільки це правда. Це щось неймовірне, майже нереальне, і в той самий час, ніби саундтрек до реальності. Джаз викликав в мене безліч емоцій, та перш за все, він нагадував мені про Іванку.

-Сірі, розкажи мені про «Закоханих».
«Митець вважав за краще не зображати особи, щоб показати сліпоту любові. Закохані так захоплені своєю почуттям і один одним, що просто не помічають нічого навколо.
Ми бачимо жінку і чоловіка в момент пристрасті. Це можна зрозуміти по характерним складкам тканини. Пристрасть просто засліпила їх. Вони не вміють правильно думати і щось помічати. Художник повністю замотав тканиною їхні голови. Метафора про те, що люди втрачають від любові голову, реалізована тут в повній мірі.
Можливе й інше трактування. Це глибоке почуття достатньо само по собі. Зір йому просто непотрібно. Закохані можуть не бачити нічого, так як це їм абсолютно не потрібно. Вони відчувають близькість навіть через два шари тканини. Для справжнього почуття перешкод просто не існує.»

Очі Єгора тремтіли, та він все ж насилу стримував їх сухими. Він в деталях згадував їх прощальний танок, як музика сама вже відтворювалась. Музика, яку він так і не віднайшов. Її теплий подих та холодні руки були майже відчутними. Все ж, не витримавши напруги спогадів з присмаком солоної карамелі, він знову плакав і сміявся, переповнений та спустошений. Він не був певний, що саме він до неї відчуває, але намагаючись виразити словами власні відчуття від почуттів, йому здавалось, що він їх тим самим паплюжить і знецінює. Тож він схилявся до самих почуттів, аніж до їх пояснень.

За кілька днів йому зранку прийшло повідомлення від Олега.
-Привіт, друже. Давно не чулись. Завітай якось до мене, маю для тебе новини. Подзвони, як зберешся - я пришлю за тобою водія.
Єгор не вагаючись погодився, домовившись зустрітись за кілька годин. Він навіть не намагався передбачити можливий привід для їх зустрічі. Та Олег був, мабуть, єдиним кого він хотів би почути. Тим паче, якщо в нього маються якісь новини.

-Вітаю тебе. Дякую, що так швидко погодився. Мені кортіло якнайшвидше поділитись з тобою новиною. - він був чимало збуджений. - Пам’ятаєш я анонсував тобі нашу розробку?
-Щодо повернення зору?
-Так, саме так, і зору в тому числі. Ми досягли бажаного результату та нарешті готуємо продукт до виходу на ринок.
-Круто! Вітаю. І як це працюватиме?
-Ой, з цим мені всі мізки зробили. Я відповідаю за ідеологію технічної частини, тож з мого боку все працює як має. Але рада директорів вирішила реалізувати механізм підписки. З одного боку воно може й добре, але з іншого - їм би аби тільки побільше обскубати з когось. Хоча, проект все ж комерційний, тож нарікати не можу, бо виходить наче сам себе за лапу гризу, яка мене ж годує.
-Тобто кожного місяця треба платити, щоб бачити?
-Ага, як за комуналку. Хоча там, наче як, плануються різні формати підписки.
-Цікаві люди ці маркетологи.
-І не кажи. Все в кращих тонах капіталізму.
-Принцип дії той самий? Подвійна аудіо-візуальна конвертація?
-Ні, ти що. То минулий вік. Як там доречі твій хист? Реалізовується?
-О, так, цілими днями тільки те і роблю.
-Навіть не буду цікавитись що саме ти робиш. - це був його черговий неоднозначний жарт, який у Єгора викликав подвійну дозу ніяковості.
-Тут геть інший принцип роботи. Якщо бінакуляр опрацьовував інформацію ззовні і вже потім впливав на необхідні нейромедіатори, то внучка, - тобто внутрішньочерепний нейро-каталізатор, - доповнював електростимуляцію уражених зон мозку, беручи на себе їх функціонал. Знаю, звучить складно, проте насправді це ще складніше.
-Ну, я вражений. Тепер я розумію причини твого збудження.
-Невдовзі зрозумієш, це ще не все, адже наш спільний друг оплатив твоє підключення та перший місяць абонплати.
-Тобто?
-Що саме ти не зрозумів?
Єгор був шокований від почутого. Та усвідомивши, він вмить схаменувся.
-Іванка? Вона приходила? Ви знаєте що з нею сталося? Коли вона тут була востаннє?
-Друже, не все одразу. Давайте якось по порядку. Так, вона приходила, десь місяць тому, і внесла авансом певну суму грошей, аби ви опинились в числі перших в цій програмі. Тож, я лише виконую її волю. Чесно кажучи, я розраховував на іншу реакцію. Невже ви анітрохи не раді?
-Не… незнаю. - Єгор був вкрай розгублений і спантелечений. Те що відбувалось, здавалось йому тим дивним сновидінням, де, наче і усвідомлюєш що спиш, але не можеш змусити себе прокинутись.
-А ще, вона залишила конверт, але просила передати вам його лише після операції.
-Конверт? - щоб я зміг прочитати його самотужки, усвідомив він собі. Після секундних вагань він випалив.
-Я згоден.
-О, інша справа, а то я вже почав сумніватись чи ви дійсно цього заслуговуєте.
-Як то має відбуватись і коли почнем?
-Хоч завтра. Приїздіть до нас в клініку, пройдете обстеження, підпишете папери, та й зміните власне життя. Повернете собі його повноцінність, так ви казали? - його сміх був дуже своєрідним і незвичним, Єгор ніяк не міг його охарактеризувати, проте це зараз найменш його займало.
Всю дорогу додому Єгор намагався зрозуміти те, що відбувалось. Він не вірив, що таке взагалі можливе. Іванка його особистий меценат? Але чому? Що сталося місяць тому?! Він мучив себе питаннями, відповіді на які мали б знаходитись у тому треклятому конверті.
Вдома він було ввімкнув Колтрейна, але зараз він здавався недоречним, тож він попросив Сірі увімкнути позапросторовий ембіент. І це був гарний вибір, адже він переносив його свідомість, але не впливав на думки, тож Єгор міг повністю зануритись в обмірковування, спогади та плани на майбутнє.

-Сірі, розкажи мені про «Створення Адама».

«Створення Адама» — одна з найвидатніших композицій розпису Сикстинської капели. У нескінченному просторі летить Бог-Отець, оточений безкрилими ангелами. Права рука витягнута назустріч руці Адама і майже торкається її. Тіло Адама поступово починає рухатися, пробуджується до життя. Вся композиція сконцентрована на жесті двох рук. Рука Бога дає імпульс, а рука Адама приймає його, даючи всьому тілу життєву енергію. Тим, що їх руки не стикаються, Мікеланджело наголосив на неможливості з’єднання божественного і людського. В образі Бога, за задумом художника, переважає не чудодійна сила, а гігантська творча енергія. В образі Адама Мікеланджело оспівує силу і красу людського тіла. Фактично, перед нами постає не саме створення людини, а момент, в який та отримує душу, жагуче шукання божественного, спрагу пізнання.

Слухаючи механізований голос Сірі, оповитий цією чудодійною, магічною музикою, він сприймав опис картини, немов своє власне пророцтво. Скільки він себе пам’ятав - він тягнувся до найкращого із створеного, він був максимально відданий найвеличнішому, що є в людині - її творчому потенціалу. І от, доля запропонувала наблизитись ще ближче, неначе сам Бог тягнувся до нього пальцями, аби торкнутись і дати побачити, дати зрозуміти. Думки Єгора були до того безсловесними, що він не стільки думав їх, скільки плив ними. Його ніс цей потік благодаті і смиренності на зустріч із дивовижним завтрашнім днем, що мав подарувати йому те, чого він так бажав ледве не все своє життя. Безумовна вдячність і безмежне захоплення оволоділо ним, йому вбачались невідомі, але доброзичливі істоти, що пурхали навколо нього і підсвічували йому його путь своїми незліченними маленькими тільцями. В якийсь момент він сам став джерелом випромінення і тоді весь безкінечний простір навкруги сповнився суцільного сяйва. Здолавши останню межу, він сам не помітив, як опинився у власному сновидінні, де продовжив пливти цим трансцендентальним простором на особисту аудієнцію з Творцем.




Операція пройшла доволі швидко і, що найголовніше, - успішно. Перший час він мав носити пов’язку, поки його сітківка не регенерується остаточно, але він вже значно чуттєвіше відрізняв світло від темряви. Наступні кілька днів він провів вдома слухаючи музику.
Коли одного ранку він прокинувся, його пов’язка сповзла і він навіть не одразу зрозумів, що він все ж бачить, а не досі спить. Його кімната нагадувала штаб-квартиру жебраків. Настільки бідною і гнітючою виявилася обстановка навколо, про яку він навіть не здогадувався. Побачивши Чака, він навіть злякався - кудлате страховицько лізло до нього в ліжко з висунутим язиком. Його гнітило і лякало все, що доводилось бачити.
-І серед цього я весь час жив? Ремонтом тут не обійдешся.
Він вийшов на кухню, де готувала сніданок дуже втомлена, як для такої ранньої години, згорблена жінка. По характерній звичці шморгати носом, він впізнав в ній свою матір, але не відчув очікуванного припливу ніжності та любові.
-О, синку, вже прокинувся. Будеш снідать?
Як і рекомендували лікарі, він все ще мусив носити окуляри, аби не пошкодити око перепадами світла. Тож міг удавати, що він все ще незрячий.
-Так, не відмовлюсь. - останні дні він і правда майже не їв.
Він слідкував за її рухами, вивчав як виглядає те що він звик лише чути, роздивлявся її руки і зморщену шкіру.
Вона насипала у дві тарілки омлет з грибами та зеленню і посунула до нього ту, в якій порція була значно більша, залишивши собі лише четверту частину. Єгор підсунув і поволі почав їсти. Мати задумано дивилась у вікно, геть не торкаючись їжі. Він був впевнений, що рецепт був той самий, що і завжди, але його смак здавався йому не таким вже і приємним, майже огидним.
-Хочеш ще? - спитала вона, коли побачила, що він вже майже доїв.
Єгор хоч і не наївся, але все ж відмовився. Він непомітно роздивлявся свою квартиру та сповнювався відвертого жаху.
-Я піду прогуляюсь.
-Добре, синку, будь обережним. - сказала вона не відриваючись від вікна.
Не встиг він зачинити двері, як Чак вибіг разом з ним.
«Дідько, і ти сюди ж. Ну, що поробиш, ходімо.»
Їх будинок виявився не одним у своєму роді. В цьому кварталі всі жили здебільшого більш менш однаково.
«Суцільна діра для відбитих покидьків, жебрацька клоака.»
Від того що раніше він орієнтувався лише на слух, йому було трохи ніяково і він пересувався дуже невпевнено. Масиви небачуваноі інформації, текстури, кольорів, метушіння, постійного руху давило на нього і його очі розбігались, не розуміючи на чому фокусуватись. Він не був готовий до такого різноманіття. Перевівши погляд собі під ноги, стало трохи простіше і він поволі рушив далі. Чак час від часу зупинявся і з повними очима вірності і любові дивився як важко йому даються надто людяні місця. І хоч він мав змогу бачити якусь частину всього оточуючого, коли вперше одягнув бінакуляри, проте те що він бачив зараз і з якою насиченістю, це була незрівнянна різниця. Він хотів подивитись на всі місця, що вважав улюбленими. Поки що все, що він побачив, було з присмаком використаного туалетного папіру, який врешті пустили на ковбасу і цей бутерброд з вважанного та реального ставав йому поперек горлянки. Він зайшов купити Чаку смаколиків.
«Врешті-решт, пес не винен, хоча б наскільки неприємним на вигляд він не був.»
Продавець - чоловік в літах з відламаною дужкою окулярів, що ледве тримались на носі - мав жахливу сип на руках, тож Єгор, аби зайвий раз не торкатись його, залишив йому решту.
Зрештою, він потроху адаптовуався, проте місцями, картинка все ще рясніла незчитуванним калейдоскопом. Він дійшов до пляжу. Набережна була в жахливому стані - роздовбана бруківка, сміття, що не влізало в контейнери і просто розвіювалось вітром. На годиннику була близько одиннадцятої, але під деревами вже було кілька чолов’яг, що розпивали пляшку на компанію. Його місцем була звичайнісінька лавочка,, але вона виявилися не менш занедбаною, аніж все інше. Він хотів було сісти, та хтось наблював під неї, тож він втримався від такого задоволення.
«Ну, хоч вода мене не зрадила. Тільки вона виявилася сама собою.»
Проте, варто було йому підійти ближче, як він побачив її мутно-зелений колір і пусті пляшки, що здають нормативи з плавання на спині. Неподалік стояла табличка «Купатися заборонено!», проте, перевівши погляд на пляж, він побачив як мати бавиться з дітьми, плескаючись в цій благородній жижі.
«Що тут в дідька коїться?» - тільки-но у лунало у нього в голові. Він прагнув втекти від цього жаху, але не знав куди тікати, тож повернувся додому. Там на нього чекала вже знайома йому картина, та це не завадило йому здивуватися, ніби вперше. Він хутко сховався у ванній, аби зайвий раз не бачити і не взаємодіяти з цією жінкою, що, як йому здавалось, видавала себе за його мати. Він включив воду та, схиливши голову, намагався усвідомить - як так вийшло, що все навкруги було настільки нестерпним. Він не розумів - хіба інші цього всього не бачать? Але не міг втлумачити собі, як можна цього не помічати. Підвівши голову він вперше побачив себе у дзеркалі.
«Невже… Це я? Ней-мо-вір-но.»
На нього дивився худий хлопець з наляканим виразом обличчя та поскубаним волоссям. На всякий випадок він помахав рукою та покорчив обличчя, аби впевнитись, що це точно його відображення. Його зовнішність ідеально пасувала до оточуючої обстановки - така ж бридка і огидна, - думав він собі.
Він хутко сховався у своїй кімнаті, де його вже чекав Чак, якого він знову злякався.
Затулившись подушкою він увімкнув музику на всю гучність і тихенько проклинав власне життя. Guns’n’roses допомогали йому втамувати власний відчай. Коли злість минула, він відкинув мокру подушку і думав як йому бути.
«Треба звідси вшиватись! Якнайшвидше!»
-Синку, будеш вечеряти? Я картоплю приготувала. - пролунало з-за дверей.
«Тільки не клята картопля!»
-Мам, збирайся, ми сьогодні вечеряємо не вдома.
-Єгор, синку, не жартуй ти так, зара я тобі насиплю. Зара я все зроблю.
Він наздогнав її в коридорі.
-Мам, збирайся. Я не жартую. Підемо в ресторан.
-Ресторан? Це ж певно дорого, та й що я вдягну? - вона виглядала безпорадною та безпомічною.
-Значить ходімо так.
Попри її невпевненість, він все ж настояв на своїй пропозиції. Вже за десять хвилин вони їхали в таксі у своїх обідраних лахміттях.
-В ресторан! - скомандував він водієві.
-В який саме?
-В найкращий, що є в цій дирі.
Бров водія вигнулась від здивування, але отримавши гроші вперед, він без зайвих слів рушив.
Коли вони прибули, швейцар навіть відкрив їм дверцята, аби вони вийшли з автівки, але, побачивши їх вбрання, його пика не на жарт скривилась.
-Перепрошую, ви до нас?
-До вас, до вас. - безцеремонно відповів Єгор, не зважаючи на його зверхнє ставлення, намальоване в нього на обличчі.
-Синку, ти певен?
-Певен, мамо, певен.
Його дратувала її приниженність, але він хотів її вразити, хотів нарешті здихатись цього жахливого присмаку жебрацького існування.
-Доброго вечора. Ви бронювали столик?
-Доброго. Ні, але ми хотіли б повечеряти.
-Вибачте, але у нас тільки за попереднім бронюванням. До того ж, ваш зовнішній вигляд не зовсім відповідає нашим стандартам.
Єгор встромив йому в нагрудний карман кілька купюр.
-Це остання колекція Каньє. Краще скажіть де ми можемо сісти.
Чоловік обережно одним оком прицінився скільки він отримав, ще раз оглянув цього нахабного парубка, і все ж провів гостей до зали.
-Єгор, це ж дуже дорого. І хто такий цей Каньє? Я ж тобі всі речі на гуманітаркі купляла завжди. У нас доречі порошок скінчився, вони певно досі гуманітаркою смердять.
Єгор принюхався, - і певно смердять. Але його все ще нервувала її жебрацька прискіпливість.
-Каньє? Сам не знаю, випадково підслухав якось на вулиці чиюсь надто збуджену розмову щодо його колекції. Мамо, облиш то все, це все неважливо. Я куплю тобі нову квартиру. Чи краще будинок? Десь подалі від цієї глушини, в ідеалі ще щоб море було неподалік. Ти давно ходила на пляж? - перед його очима знову з’явились спогади побаченого.
-До біса пляж, не хочу про це згадувати. Краще обирай що їстимеш. Будеш вино? Я хочу вина, давай відсвяткуємо.
-Але що ми святкуватимемо? Яка квартира? Синку, що с тобою коїться? - вона була розгублена та принижена навколишньою розкішшю. Їй було ніяково дивитись навіть на офіціантів, які здавались статними і заможними, в порівнянні з ними двома. Але Єгор тільки ще дужче дратувався.
-Святкуватимемо нове життя, мамо. Адже ми нарешті отримаємо все що хотіли. Ти ж завжди хотіла жити в будинку біля моря. Буде тобі будинок. Але то все потім, ти вибирай, вибирай. Офіціант!
-Що замовлятимете?
-Порадьте нам якесь добре вино, яке пасуватиме… - він на ходу збуджено гортав меню, шукаючи найвичурнішу страву, але не знайшов нічого, що зміг би без помилок прочитати- яке пасуватиме до пасти з морепродуктами і… мамо, ви вибрали?
Вона розгублено переводила погляд з сина на меню і трішки боязко піддивлювалась з-під лоба на офіціанта.
-Отже дві пасти.
-Я би порадив Шардоне 93 року.
-Блискуче. Я саме його і хотів обрати, просто перевіряв вас на знання. Отже дві пасти і два бокали Шардоне. - Єгор як міг хизувався, аби видатися своїм, проте це скоріш мало зворотній ефект.
Першим принесли вино і воду. Мати дедалі більше губилась на фоні цього велюрного лиску. Їй було максимально дискомфортно, та Єгор не зважав, насолоджуючись хоч чимось витонченим із натяком на претензійність.
-Ваша паста. Смачного.
-Дякую, мсьє.
-Мамо, вам подобається? Нумо, спробуйте. О, це вино, воно дійсно чудове. А креветки, мамо, скуштуйте креветку.
Вона взяла прибори в руку та все ж розгублено роздивлялась тарілку. Зрештою, вона все ж наважившись з’їсти невеликий шматочок. По обличчю було видно, що їй сподобалось, але все ж вона вважала, що не заслуговує тут знаходитись.
-Синку, це ж все певно дуже дорого. Нам точно вистачить грошей?
-Мамо, я вас благаю, облиште. Я за все заплачу, насолоджуйтесь їжею, спробуйте.
Вона ще трохи поковиряла тарілку і відложила виделку.
-Я щось не голодна.
-Як це не голодна. Що ти таке верзеш? Спробуй, ти ж не ж пробувала. - продовжував театрально насідати Єгор.
-Дякую, та я краще піду додому, я втомилась.
-В ту буду? В той сміттєвий бак? Вона придатна лише для Чака, хоча й він заслуговує на краще. Покиньте, мамо, давайте ж вип’ємо за нове життя.
-Дякую синку, та я певно не заважатиму тобі насолоджуватись вечором. - вона підвелась та хутко почовгала до виходу зі схиленною головою, сповнена пригніченості.
-Ну і нехай, я й сам здатен відсвяткувати. Адже сьогодні моє друге день народження! - його театральна вистава була розрахована тепер лише на нього самого, проте там були й інші глядачі, які лише тихо перешептувались.
Він допив своє вино і прийнявся за мамине, воно так і залишилось незайманим. Оскільки він ніколи раніше не пив, вино неабияк вдарило йому в голову. Закінчивши з останньою мідією, він витер руки об скатертину і покликав офіціанта.
-Гастон! Бастард! Чи як в дідька тебе там звати?! Рахунок, будь ласка.
Весь ресторан з полегшенням здихнув, коли Єгор його покинув.
Коли він прийшов додому на столі стояла тарілка з картоплею. Він вмить розшаленів та викинув її на вулицю, гримнувши дверима. І, сповнений невимовної злості, впав на ліжко, де лежав, нічого не підозрюючий, Чак. Він жалібно заскавчав в полутемряві.
-Якого диявола ти тут забув?! Ану геть звідси. - зігнав він його з ліжка і майже одразу відключився.

Наступного ж дня, з самого ранку він зайнявся пошуком будинку. І він доволі швидко його знайшов, адже ринок нерухомості проживав не найкращі свої часи, тож агенти билися за клієнтів ледве не буквально. Звичайний охайний будинок у тихому районі, але більшого він і не потребував - на контрасті з тим де вони жили до цього, він здавався палацем. Він перевіз туди свою мати, залишивши їй трохи грошей, аби вона мала можливість адаптуватись та дозволити собі попестити і себе, і Чака, якого він теж залишив разом з нею. Але сам вирішив залишитись в готелі, бо вважав, що так буде на краще. Покінчивши з першим питанням, він вирішив привести себе до ладу, змінивши свої лахміття, через які від нього всі жахались, та позбувся волосся, яке - фіксуй його, чи не фіксуй, всеодно отримаєш шось незадовільне. Тож тепер він був у новому амплуа - напівкласичний, напівповсякденний костюм - доволі просте поєднання, але воно йому пасувало - і акуратний три-міліметровий газон на макітрі, який додавав певної брутальності. Він продовжував постійно носити окуляри, то вже як звичка, як частина образу, проте, теж змінив їх на більш сучасні.
Коли з приготуваннями було завершено, він почав поступово окультурювати власну буденність. Почав він з дорогих та вишуканих ресторанів. Він все ще вів себе трохи нахабно, але все ж тримався певної межі. Йому було цікаво не стільки те, як далеко він сам зможе зайти, скільки те, наскільки далеко зможуть зайти люди, які його обслуговували. Виявлялось, що той, в кого гроші, може дозволити собі ледве не все що забажає. Це стало для нього неабияким відкриттям, бо він вперше торкнувся цього з боку того в кого є гроші. І це були два геть різні світи. І спочатку його неабияк бавило їх бажання танцювати на задніх лапках перед запахом дрібних купюр. Проте згодом, їх підлабузництво йому набридало і він платив більше, аби лише його не займали. Коли зійшла пелена скаженого бахвальства, він почав потроху замислюватись.
Їжа хоч і була смачною, але здавалась йому пластмасовою декорацією в цьому театрі фальші. Тож згодом він ходив лише по невеличким сімейним ресторанам, якими здебільшого займались сім’ї протягом кількох поколінь. Хай хоч страви були не такими вишуканими, але в них відчувався зміст і в такі моменти він розумів, що за цими стравами стоять люди. Люди, які люблять свою справу. До того ж, до нього ставились як до звичайного відвідувача. Він намагався кілька разів їх підкупити, але вони настільки дорожили своєю репутацією, що кожного разу відмовлялись. Тож надалі він подекуди продовжував свої спроби підкупу, але вже виключно для того, аби бути певним, що не помилився з вибором місця. Власники то вже чудово розуміли, тож радо підігравали йому в цій грі.
Коли він вперше опинився в музеї - він був приголомшений і розчарований одночасно. Картини - вони були дивовижними, майстерність іх виконання, ці кольори, ця глибин, зафіксована в моменті, ця довершена недовершеність, ця спроба вимовити невимовне. Це було фантастично і неперевершено. Більшість з них він уявляв собі значно інакшими, тож буквально відкривав їх для себе наново. Але люди, яких він там зустрів. Вони насолоджувалися не картинами, вони насолоджувалися собою, котрі ті картини споглядають, аби потім хизуватися своїм високим розумінням і поціновуванням мистецтва. Вони не намагались відчути художника, зрозуміти митця і підґрунтя його творіння, вони лише насолоджувались власною долученістю. Єгор був розчарований і розгніваний. Це була чергова пластмаса, яку йому доводилось пережовувати.








Згодом, коли емоції повщухали, він потроху повертався до своїх давнішніх і майже забутих міркувань та принципів. Спонукнула його до цього одна новина, яку він випадково почув за сніданком.
«Найкраща угода в історії! Досвідчений інвестор лише за 10 днів зумів перетворити 27 мільйонів в майже три мільярда. Як йому це вдалось? Зараз розповімо, залишайтесь з нами.
На початку року вся країна була збентежена новою хвилею захворювань, тож він, вклавшись у фармацевтичну компанію, на всіх інтерв’ю закликав людей до загального вакцинування. Він запевняв, що опасіння щодо їх ненадійності марні, адже він сам був щеплений саме цим розчином. Та це ще не все. Вже за тиждень, він з’явився на головному медіаканалі, де він запевняв, що ринок акцій чекає черговий крах, чим спровокував неабияку паніку. Інвестори почали активно виводити свої кошти, чим зумовили обвал цін, який він і передбачав. Звісно ж, він попередньо чимало вклався, граючи на пониження ринку. Таким чином, за приблизними підрахунками, лише за ці дві угоди і кілька інтерв’ю він збільшив свій бюджет у сто разів менше ніж за два тижні. Майстерності спекуляцій цього хлопця можна позаздрити. Це справжнісіньке мистцетво маніпуляцій у фінансовому світі….»
Далі Єгор вже не слухав. Він був неабияк обурений.
«Мистецтво? Позаздрити? Да що в біса не так із цими людьми?!»
-Брудна гра брудного світу. - коротко заключив власник ресторану та переключив канал.
Сніданок лишився майже незайманим, його апетит зник, як і його розуміння суспільних цінностей.
Після його надмірного бажання бути серед людей, до нього повернулась його жага до усамітнення. Він ще декілька разів ходив на виставки, але картини вже не видавались йому такими ж неперевершеними, він почав помічати їх недоліки. Аби не розчаровуватися остаточно, він вирішив закінчити із тим.
Одного разу він пішов до зоопарку, аби трохи пороздивлятись тварин, яких він майже ніколи і не бачив. Та й там чекало на нього розчарування. Тварини самі по собі були дивовижними, проте він відчував їх сум, їх пластмасову буденність, вивірену за графіком відвідування. Вони були в’язнями без можливості коли небудь вийти на свободу. Йому було боляче на те дивитись, тож він пішов з зоопарку якомога швидше.
Він намагався проводити час на природі, та куди б він не пішов, він помічав сліди своїх попередників - купи сміття, розкидані посеред парку чи деінде. Кілька разів він навіть намагався їх збирати, але коли за декілька днів вони з’являлись знову, він швидко то покинув. Дедалі більше він відчував сум та апатію. Йому здавалось, що з моменту як він повернув собі зір, він втратив значно більше. Цей обмін ажніяк не можливо було назвати рівноцінним. Навіть музика більше не будоражила його уяву.

Одного ранку йому зателефонувала покоївка із будинку матері та зі сльозами в голосі повідомила, що та померла. Єгор попросив нічого не чіпати і сказав що зараз приїде. Поклавши слухавку він не міг зрозуміти що він відчуває. Його серце водночас і калатало, і залишалось спокійним. Деякий час він сидів з абсолютно атрофованим поглядом, дивлячись у стіну напроти, та згодом все ж виклав таксі і поїхав.
Покоївка чекала на нього ззовні. Він дав їй грошей і відпустив додому. Зайшовши в будинок, він помітив, що вона геть ніяк його не облаштувала, все залишалось саме таким, яким і було з моменту покупки. Його мати сиділа на кухні, закутана в ковдру, її голова дивилась у бік вікна. На столі перед нею стояла тарілка з вареною картоплею. Єгор сів за стілець і деякий час просто сидів із заплющеними очима. Ані будинок, ані гроші не змінили її звичок. До нього тихенько підійшов Чак, уткнувшись носом в його ноги. Єгор помітив, що Чак якось дивно рухається, постійно наштрикаючись на об’єкти поперед собою, неначе не бачив їх. Він почухав його за вухом і заглянув йому в очі. Вони були вкриті білою напівпрозорою плівкою. Чак був вже старий і його зір слабшав.
«Тепер ми помінялись місцями, друже…»
Чак, скрутившись, ліг біля його ніг.
Єгор простягнув руку та закрив материнські розплющені очі. Тепер йому здавалось ніби вона не померла, а просто поринула у свої фантазії, віддавши лице променям сонячного світла. Він посунув тарілку до себе і спробував картоплю.
Вона виявилася звичайною, навіть не солоною. Проте саме цей факт і змусив його посміхатись. Картопля була сама собою і їй непотрібно було вдавати ніби вона форель. Вона - картопля! Його майнула думка, що зміст значно важливіше за форму. Усвідомивши це, він продовжив їсти, широко посміхаючись та не в силах стримати свої картопляні сльози.
Поховавши матір, він майже за безцінь продав будинок і повернувся до свого сміттєзвалища. Чак, відчувши рідні запахи, навіть трохи пожвавішав, та все ж, з кожним днем він потроху слабшав. Він завісив всі вікна, створивши майже тотальну темінь, і цілий день слухав музику із закритими очима, намагаючись знов повернутись до того дивовижного стану. Музика лунала, загравала, захоплювала, та все ж залишалась просто музикою. Ввечері він отримав повідомлення.

«Вітаємо. Вас турбує компанія «Дуаріл». Завтра закінчується термін вашої підписки, чи бажаєте оновити її? Спеціально для Вас діє унікальна пропозиція - придбай шість місяців наперед за ціною чотирьох. Пропозиція діє тільки до кінця поточного дня. Дякуємо за увагу і за те, що користуєтесь нашими послугами. Дуаріл - дарує змогу бути самим собою.»

«Самим собою? Кляті маркетологи. Неначе ви шось знаєте про те, що означає бути самим собою. Ваша задача як раз і полягає в тому аби всі думали що вони унікальні і неповторні, ніби з кожною покупкою вони наближаються до того аби стати самими собою, коли ж насправді вони стають такими як всі інші і втрачають власну автентичність. До біса вас і ваші пропозиції!»

Він відложив телефон, і намагався поринути у мелодію. Грав повільний джаз у якому саксофон співав про біль втрати та орієнтиру буття. Слухаючи його він раптом згадав, що вже чув колись цю пісню, але раніше аніж він згадав де саме її чув, він відчув холодні пальці, мокре плече, тремтячі коліна.
«Іванка!..»
Від цих спогадів йому зробилось так тепло і так приємно, що він знов, нібито кружляв з нею у танці і знову слухав як її кроки розчиняються у суцільному галасі міста. Аж раптом, він згадав що вона ж залишала йому конверт, - він геть про нього забув. Він хутко знайшов його в верхній шухляді і тремтячими руками швидко розірвав його, дістаючи листа.

«Привіт, Єгор, той що не Ігор. (поруч була намальована посмішка) Якщо ти це читаєш, то певно погодився отримати мій прощальний подарунок. Дякую тобі за всі пісні, що ти мені надсилав. Вони дійсно глибокі і справили на мене неабияке враження. І, можливо, навіть саме завдяки ним, я наважилась написати цього листа, адже ти намагався говорити зі мною саме через музику. І зараз, коли я змушена якось вкладати бажаний сенс в слова, я тебе неабияк розумію. Вміла б я грати на якомусь інструменті, це певно було б простіше. Але вже як є.
Тож, мушу з чогось почати, аби ти хоч шось почав розуміти з усіх цих поки що незрозумілих тобі слів. Отже, - як ти вже знаєш, я мала вади слуху, але це не заважало мені бути співачкою, оскільки людям подобався мій голос. Проте, я сама ніколи його не чула. Під час одного з виступів, я познайомилась з Олегом і він розповів мені чим він займається. Ми спілкувались завдяки його менеджеру, оскільки сам він виявився незрячим, а я нажаль його не чула. Тож менеджер почергово передавав наші слова одне одному. Він сказав що в нього є технологія, яка здатна відновити мій слух. Я була неабияк зацікавлена, бо вже майже втратила на те надію. Спершу операція пройшла успішно, мій слух став потроху відновлюватись. Я була вражена, адже нарешті я віднайшла власну повноцінність. Я насолоджувалась безліччю речей, від яких раніше я була відокремлена звуковим бар’єром. Певна, ти відчував щось схоже, хоча, може й я помиляюсь, адже ніколи не можеш бути певен, що відбувається всередині іншої людини.. Але разом із відновленням слуху я втратила можливість співати. Мій голос здавався мені огидним, надто грубим і абсолютно не мелодійним. Тож дедалі більше я віддавала перевагу прослуховуванню музики, а не її створенню. Іноді мені допомогало усунути весь цей звалившийся галас споглядання живопису. Картини були фіксацією, вакуумом певного моменту, у якому не існує ані руху, ані звуку, а є лише натяки на них. В такі моменти я, бувало, знову щось собі наспівувала, проте, до створення пісні це так і не призвело. Так я і жила, аж до знайомства з тобою. Тоді в мені зародилось принаймні бажання співати, а це вже чималого вартувало. Кожного дня я намагалась, але все що виходило мені все ще геть не подобалось. Я була неначе корова під час овуляції у ангельському хорі. Принаймні так мені здавалось. Але згодом, я помітила що з моїм голосом щось не те. Він нівечився з кожним днем дедалі більше. З тих пір я ні з ким не розмовляла. Мені було лячно і боляче народжувати ці огидні звуки, які виходили з мене. Слід за цим мій слух теж почав поволі зникати. Я все ще чула, проте це більш походило на підслуховування крізь кілька шарів води і вітру. Не знаю чи зрозумієш ти мене, проте.. крім тебе більше нікому.
Нехай, краще за мене тобі скаже музика, нижче прикріплюю посилання на плейлист.
Дякую тобі за все, Єгор. Іванка.»

Тільки-но він встиг відсканувати посилання, як поволі його зір почав щухнути. «Певно вже північ.» По мірі того як мелодія розгорталась, все довкола поволі занурювалось у темряву.
Чак з третього разу застрибнув до нього на ліжко і вмостився поруч. І Єгор відчув себе безмежно щасливим. Він був радий що його найближчий друг був поруч із ним цієї миті.
-Сірі, розкажи мені про «Мона Лізу».





























Плейлист
1. Chopin Prelude in E Minor Op. 28 N.4
2. Morphine The Saddest Song
3. Giveon Garden Kisses
4. Pete Wingfield 18 With a Bullet
5. Funkadelic Maggot Brain
6. Earl Sweatshirt Inside
7. James Brown Blind Man Can See It
8. Jimi Hendrix Voodoo Child
9. Ethics Lost In a Lonely World
10. Kool & The Gang Summer Madness
11. James Blake Don’t Miss It
12. Miles Davis Quintet It Never Entered
13. Guns N’ Roses Don’t Cry
14. Screaming Jay Hawkins I Put a Spell On You
15. Kanye West Heartbreaker
16. Kali Uchis Melting
17. Nat King Cole Mona Lisa



2023

З чого починається реальність?
З усвідомлюючого її об’єкту, сказав би буддист,
і безсумнівно був би правий.



Я сидів на ґанку будинку і спостерігав як поступово сонце рухається за межі сусідських гострих гір. Стояв теплий літній вечір, мої приготування було завершено, тож я покірно чекав появи гостей. До чого ж магічно впливав захід сонця у горах на світосприйняття. Здавалося, що мій погляд був зосереджений на цій неймовірній грі кольорів та об’єму, проте насправді я дивився значно глибше. В якийсь момент максимального фокусування, картинка втрачає чіткість і розмивається дедалі більше, допоки ти зворушено занурюєшся у «ніщо». Це «ніщо» нагадує чорну діру, зазирнувши в яку, ніколи не можеш бути впевненим, що тобі відкриється. Спершу мене це лякало, але згодом, усвідомивши що навіть у цієї безодні має бути дно, я навчився пірнати значно глибше. Це свого роду портал, щоправда ментальний, але тим не менш. Зазирнувши у нього, можна опинитися у дуже цікавих місцях, про існування яких багато хто навіть не здогадується. Оточуючим зазвичай здається, що ти про шось дуже зосереджено замислився, але єдина умова максимального занурення як раз і полягає в тому, аби не мислити взагалі. Споглядання поступового зовнішнього спустошення наповнювало мене зсередини. Одного разу я настільки занурився у «ніщо», потрапивши у дивовижний світ власних переживань, що не помітив як майнув тиждень. Звісно, досвід був неперевершеним, але після того разу я більше так не ризикую і намагаюсь контролювати ступінь занурення.
-Агов! Чуєш? Прокидайся, йолопе! - пролунало у мене перед самим обличчям, вдаривши ароматом цигарок і пива.
Переді мною стояли троє чоловіків, які, певно, і були моїми гостями - один вже майже в літах, статний і трохи вичурний і двоє його більш моложавих оплічників, що близькі по віку, та різні самі по собі. Я не помітив їх появи, зосередившись на акумулюванні власної енергії, але разом із ними відбулась певна зміна - повітря було немов наелектризоване, як гребінець Рапунцель.
-Ну, Андрію, тихіше. Ми ж домовлялись відноситись з повагою до цього шановного пана, який обіцяв нам допомогти. – промовив старший із них.
-Вітаю вас. - судячи з усього, енергії все ж знадобиться чимало.
Першою думкою було, що вони якісь авторитети в законі, але, пробігши поглядом по їх зовнішньому вигляду і манерам детальніше, я більше схилявся до того, що це скоріше якийсь середній прошарк політичного апарату.
-Ви певно зголодніли з дороги? - мені доводилось імітувати зацікавленість та люб’язність, адже працювати з подібними людьми та ще «насолода».
-Не будем ми твої корінці жерти! - знову зробив випад у мій бік той, шо звався Андрієм.
Старший чоловік приборкав його поглядом і покладисто промовив.
-Дякуємо за запрошення, але ми не для цього приїхали, до того ж ми зачепили з собою продукти. - він кивнув у бік третього, який в свою чергу відкрив пакет, демонструючи його наповнення типовим сміттям, що люди вважали за їжу. - Тож приєднуйтесь краще ви до нас. - підмигнув він мені. Його мова лунала стрімко і солодко, проте проглядав у ній майбутній діабет.
-Нажаль, вимушений вас засмутити, але ви даремно тягли сюди вашу провізію, адже вона не сумісна з завтрашнім дійством. Нічого магазинного, в особливості ваш елітний алкоголь, вам не знадобиться, допоки ви тут.
Гості переглянулись між собою, намагаючись подумки колективно зліпити одну адекватну реакцію на почуте.
-Що ж, вибачайте за зухвальство, але можливо якось можна зробити виняток?
Я мовчав, дивлячись на нього як на собаку, що заплуталась у власному поводку і чекав, поки вона знайде спосіб виплутатись самотужки. Це зайняло деякий час, проте цього вистачило. Лише Андрій злісно буркнув шось не виразне.
-Гаразд, ми вас почули. Сашко, залиш пакет біля дверей.
Третій чолов’яга слухняно виконав доручення.
-Що ж, мені здається ми трохи не з того почали наше знайомство. Дозвольте представитись - Микола Васильович, Андрійка ви вже знаєте, а це Сашко.
Я вклонився у знак поваги. Я був схильний вважати, шо слід поважати всіх, хто не докаже мені зворотнього.
-Моє ім’я вам нідочого, але оскільки ви вже назвали мене йолопом, нехай буде так. Можете кликати мене Йо, я не ображусь, не переймайтеся.
Компанія гуртом засміялася.
-Як скажете, Йо. Тож, у такому випадку, чим ми будемо вечеряти?
-Я приготував для вас маринований корінь селери з емульсією із гречки та смаженими каштанами у шафрановому маслі.
-Васильович, а цей йо… пан Йо, шось тямить. – звернувся, швидко виправившись, приголомшений Андрійко, почувши знайомі слова.
-Ти ж казав, шо корінці не твоє? – підловили його товариші і всі разом почали реготіти.
-Проте спочатку віддайте мені свої телефони, цигарки і решту слідів цивілізації. Це задля вашої ж безпеки, аби ви не натворили нічого, чого пізніше будете соромитися.
Я зібрав все зайве у невелику нейлонову сумку і разом з їх продуктами поклав до скрині перед будинком. Після чого накрив стіл і запросив їх до вечері.
Поки вони спустошували тарілки я розвів багаття неподалік від будинку і сидів, спостерігаючи граціозний танок полум’я. Вогняні язики облизували одне одного, помираючи на долю моменту і відроджуючись знову. Я був заворожений цією безтілесою пристрастю, яка ледве не захоплювала у свої обійми, запрошуючи приєднатись до цього природнього свавілля і відкрити свою хіть безмежному світлу. Вогонь завжди викликав бурхливі асоціації у людства і я, звісно, не був винятком. Поки я купався у басейні всепоглинаючої енергії, мої гості завершили трапезу і вже стояли позаду мене.
-Сподіваюсь вам все сподобалось? - винирнув я назовню.
-Шеф, це було приголомшливо смачно. Моя ротова порожнина ніби впала в короткостроковий екстаз, як від найчистішого…
Васильович легенько вдарив Андрія ліктем і перехопив ініціативу.
-Ми і правда були приємно шоковані насиченістю смаку і його незвичним поєднанням. Вибачте, маємо визнати, ми не очікували на такий теплий прийом. А в нашому світі, як ви знаєте, якщо ви не атакуєте першим, то зазвичай, будете атаковані самі. Тож, це свого роду профдеформація. Ще раз вибачте. - після вечері його тон відчутно змінився.
-Пусте. Мене це не займає. Прошу, приєднуйтесь і влаштовуйтесь зручніше.
Гості повсідались навколо багаття, жадібно суваючи руки до джерела тепла.
Я дістав з нагрудного карману свою вирізьблену трубку з дикої груші і механічно наповнив її авторською сумішшю суцвіть.
-О, а це вже цікаво. Бо я вже думав, шо ми тут з нудьги помремо. - знову хотів зострити Андрій, та ніхто його не підтримав, всі уважно спостерігали за моїми діями.
Я розкурив вміст люльки і передав її далі по колу.
-Тож, який у вас запит? Шо ви хочете змінити? - запитав я, коли трубка повернулась до мене, витримавши невелику паузу.
Деякий час гості звикали до змін сприйняття навколишнього і власних відчуттів, намагаючись опанувати себе. Тим не менш, магія вогню захоплювала їх в полон, поволі скутуючи і вводячи в транс. Зрештою, Васильович перший зробив спробу повернутися до тями.
-Не знаю хто ти такиииий і шо тут намішано, але ця хріііінь… це шоооось. - він говорив повільно, дуже повільно, наче кожна буква давалася йому неймовірно важко. Певно так воно і було.
Я жбурнув горстку копченої солі у полум’я, від чого воно моментально виросло ледве не втричі і одразу ж повернулось до своїх звичних розмірів. Це мало вирвати гостей з оціпінення і повернути до реальності. Вгамувавши наляканість, вони поволі приходили в себе, спантеличено перевіряючі власні руки на цілістність.
-Ми…ми хочемо трохи вгамувати власний голод і повернути собі первозданні амбіції, які були в нас з самого початку. Час від часу треба ж і про людей згадувати, адже саме задля них ми йшли туди, де ми зараз. Тож, нам треба трохи схаменутися. - послідовно, але все ще трохи невпевнено, виклав Васильович. Решта лише схвально хитали головами. Мене тішило, що основна комунікація відбувалася з Васильовичем, проте я помітив що від Сашка я не чув жодного звуку. Але слова Миколи Васильовича знайшли відгук не лише в серцях його колег. Я в свою чергу теж занурився у спогади початку свого шляху. Таким чином, віддавшись магії багаття, я все дедалі глибше провалювався у власні спогади.

***

Як і всіх людей, у певний відрізок життя, мене турбувало питання самопошуку. Звісно, можна було просто пливти за течією пропонуємих тобі виборів, проте мені кортіло взятись за весла і самому корегувати напрям і вибір водойми. Це була золота пора безтурботності і безвідповідальності. Я використовував рослини сили і знання не за призначенням, як зараз, а лише для того аби зменшити біль від усвідомлення власної бездіяльності. Моє життя йшло шкереберть. Я знав, шо це шлях внікуди, проте впевненно крокував ним, сподіваючись на підказку, яка допоможе мені вчасно звернути і силоміць викорчувати самого себе з ураженого ґрунту. Приблизно так і відбулось.
Все почалось як експеримент, на кону ще нічого не стояло, проте результат мене приголомшив. В якийсь момент, відчувши певну огиду від споживання продуктів тваринного походження і жалість до братів наших менших, я цілком свідомо перейшов на рослинне харчування, поступово викорінюючи і інші чинники, шо мали схожі експлуатаційні конотації. Відкриття нової точки зору надихнуло мої сірі коридори свідомості свіжим повітрям, які так того потребували. Це водночас подарувало безмежну кількість відповідей і породило не менше нових питань. Взаємозв’язок і положення речей у світі став більш прозорим, але тепер мене турбувало те, як і що можна було змінити. Якось так я і опинився на кухні. Ніколи і подумати не міг, що мене спіткає подібна участь, проте, як виявилося згодом, я таки знайшов для себе прийнятне застосування. Щойно опинившись на кухні, як я вже прагнув змінити культуру харчування.
Я навчався всьому з самого початку. Як мити овочі, як їх зберігати, які є способи нарізки, базові смаки та варіації їх поєднання, текстури, кольори, запахи, способи серверування і подачі, історія і походження страв, як саме відбувається сприйняття вмісту тарілки та які рецептори у цьому задіяні. Поступово я почав заглиблюватись і у технічну частину - обсмаження, запікання, подрібнення, маринація, су-від, емульсія, тушкування, варка, бланшування, соління, вимочування, бродіння, копчення, випічка, ферментація, припускання, пасерування тощо. Це відкрило для мене абсолютно новий і дивовижний світ небачуваних можливостей. Я почав активно експериментувати і поглинати тони інформації. Я тішився, як Флемінг у своїй лабораторії, відкриваючи для себе нові продукти, нові смаки та їх поєднання, немов супутник нові галактики. Створюючи шось нове, я ніби віднаходив ще одну частину власного пазлу. Мене захоплював процес та приголомшував результат. Бачивши емоції людей, які віднаходили для себе невідомі грані насолодження, я вкотре впевнювався, що здобув власне місце.
Звісно, це не відбувалось миттєво, але все ж, зміни відбувались доволі швидко. Від перших вражень від звичайної маринаціі до перших відносно складних поєднань пройшло близько трьох років. Проте жоден сьорфер не триматиме хвилю вічно, рано чи піздно її потенціал вичерпається і вона винесе його на берег.
Французи чимало подарували світовій гастрономії. Проте існували і інші культури, інші традиції і локальні продукти. Тож поступово від створення я повернувся до вивчення. Досліджуючи кухні різних країн та народів, я неодмінно відкривав для себе шось нове. Іноді бридке, іноді дивовижне. Проте всі вони відштовхувались від власних традицій, від продуктів, які росли у їх місцевості впродовж століть. Тож, як не крути, але смачніших суші, ніж в Японії ти не знайдеш, найкращий борщ - український, найідеальніша піца в Італії, круасани - французські, хумус - лівійський, найбридкіші салати - російські.
Поринувши у індентифікування продуктів та їх локалізацію, я не міг не зацікавитись їх впливом на наш організм. От взяти наприклад маринований тофу у соєвому соусі, обсмажений в теріякі. Чи це смачно? Безумовно. Але з іншого боку це соя в кубічній степені. Яким чином це відобразиться на шлунку та інших органах шкт? Чому горіхи це корисно, та яка їх кількість вже буде шкідлива? Раніше уся моя увага була націлена лише на смак, на сприйняття і насолоду, проте у всього є зворотній бік. Тож я з головою поринув у новий плацдарм впливу та наслідків цієї спокусливої насолоди, у якомусь сенсі, знову опинившись на початку шляху.

Я не надто довіряв експертним думкам, тож за звичкою, перетворював інформацію на емпіричний досвід. Я експериментував з дієтами, намагаючись відхилитись від суб’єктивізму і власних вподобань, експериментував з голодом та сном. Будучи одноосібно і піддослідним і вченим, я намагався віднайти баланс між смаком та користю. Розмірковуючи про свої здобутки, залишені у камері схову для непридатних з очевидних для мене причин концепцій та ідеалів, я усвідомив, що здебільшого усі мої досягнення та надбання були лише жонглюванням жиру, солі та ароматизаторів у різних проявах та пропорціях. Сумно було це визнавати, проте і заперечувати було безглуздо. Сфокусувавшись на кінцевому витворі та технічних процесах я забув про цінність самого продукту.
Мої теперішні творіння не викликали минулого ентузіазму і вражень. Людям, звикшим до жирної глутаматної боєголовки, що нівечила їх вибухом рецепторів, була малоцікава моя гастрореволюція. Тож поступово я зводив до мінімуму власне перебування за плитою, віддаючи перевагу поглинанню необхідної інформації та прогулянкам на свіжому повітрі. Тоді мені і трапилась перша згадка про дикороси.
Люди звикли до культивованих продуктів, вони були широковідомі і розповсюджені. Уся інформація щодо складання раціону, здебільшого, стосувалась лише них. Проте, існували і ті, хто вивчав те, що ми не звикли вважати їжею, бережи їх боже. У цій галузі інформації було не так багато, тож я озброївся додатком для розпізнавання рослин та грибів, а вже потім шукав згадки про них та сфери застосування. Роботи було, м’яко кажучи, непочатий край. Я кортів якнайшвидше заповнити виявлену прогалявину, ще не усвідомлюючи наскільки це не можливо.
Спочатку я досліджував буквально кожен сантиметр під ногами, але результати були невтішними. Здебільшого нас оточували найпаразитуючі рослини, які просто адаптувались до виживання у наших умовах. Шкоди для нас від них майже ніякої, але і користі в них практично не було. Хоча я і робив вино з кульбаб і настоянки з їх коріння, квас з чорнобривців, млинці із абрикосової кори, смузі на базі березового соку, базилікове морозиво у квітках кабачку та багато іншого. Проте я розумів, що флора в околицях міста все ж дуже обмежена і тривіальна. Тож у цілях обробки більшого масиву даних, я вирішив податися за місто.
Я знайшов занедбану хатинку у підніжжя гори. Судячи з усього, там вже давно ніхто не жив, але дах ще був цілим, а більшого мені і не треба було. Сусідів в околицях теж не було, поселення було мертвим, так би мовити. Але мене це ані каплі не лякало, навіть навпаки, я був радий, що нарешті залишився наодинці і ніхто не буде мені надокучати. Відповідно, я зможу займатись своїми дослідженнями не відволікаючись.
Паралельно з дослідженням навколишнього, я вивчав і внутрішнє. Спочатку я відмовився від термічної обробки продуктів. Тож відтепер багаття стало необхідне лише з медитативно-декоративних міркувань. На диво, моє тіло здавалося мені напрочуд надлегким і чистим, немов воду з озера випарували і натягнули мою шкіру з кістками на цю швидкоплинну хмарку. Мені вистачало буквально чотирьох години сну, аби повністю відновитись. Так приємно було усвідомити, шо я забув про існування будильнику. Сам сон, доречі, був глибокий і насичений. Словом, відчуття були неабиякі.
Коли закінчилась зубна паста - це було останнє, шо нагадувало мені про цивілізацію. Щітку я ще до переїзду зробив собі самотужки. Знайшовши біля водойми білу глину, я накопав собі невеликий мішечок, зібрав трохи цілющих трав і, по поверненню, зробив собі із того всього засіб для чистки зубів. Голову я вже декілька місяців мив відваром трав та квітів - ефект був значно ліпший аніж від тисячі шампунів. Загалом я відчував себе пречудово - гірське повітря, піші прогулянки, здорова сира їжа - все в купі впливало на мене найкращим чином.

Але це спростування не було тим, шо я шукав. Тож я покинув цей будинок і відправився далі. У мене не було доступу до книжок та інтернету, тож я вивчав рослини спостерігаючи за ними, за взаємодією з тваринами, і врешті-решт, покладаючись на власну інтуїцію. Досі мені щастило і я ні разу не отруївся і не накликав вздуття або розладу шлунку. Але одного разу я ледве не втрапив в халепу, яка могла стати крайньою.
Я блукав галявиною на одному з плато, збираючи відомі мені трави та ягоди. Скрізь не було ані тварин, ані комах, але рослини здавалися мені відомими, тож я без задньої думки ласував ягоди та збирав трави та квіти. Аж як з-за спини несподівано почув голос, а як повернувся - побачив і його власника.
-Викинь їх, це не те, шо ти думаєш! - скомандував цей чоловік своїм надпотужним голосом. Він був невеликого зросту з довгими сивими косами і бородою. Він стояв проти сонця, тож мені важко було його розгледіти. Типовий знахарь, подумав я. Мабуть я заліз на його територію. Проте сказав він це без якихось емоцій, але абсолютно беззаперечно. Я подивився на зібраний букет і мимоволі випустив його з рук. Моє тіло не слухалось мене і перетворилось на мішок сміття, залишений за дверима. В роті пересохло, в очах потемнішало і я поволі втрачав свідомість.
Поки я падав, я згадував в чому саме я помилився. Квіти… які неймовірні та дивовижної краси квіти без жодного запаху. Ягоди, кислючі ягоди… після них так звело і заніміло піднебіння. Невже отак все і закінчиться?

Я пробивав сновидінські всесвіти один за одним, ніби гиря підлогу у бумажному будинку. Дикі ведмеді грали мною у пінг-понг, навозний жук котив мене на край гори і штовхав вперед з обриву, наче м’ячик для гольфу, я пірнав у воду і немов квітку кульбаби після цвіту мене пожирало полум’я. Мою свідомість невпинно закручувало і розсипало на частини, збирало до купи і пресовало до неймовірно малих розмірів. Дикі очі невідомих істот караулили мене щоразу як я перетворювався, тобто постійно. Кримезний білий вовк гатив лапами по воді, викликаючи звуки, схожі на дзвін колоколів. Кількість метаморфоз було неможливо підрахувати і встигнути зафіксувати, але продовжувалось це нереально довго хоча і в той же час все було настільки швидко, що я не здивувався б, якшо насправді пройшло лише декілька секунд. Але після того як я став дощем і виплакав усього себе до останньої краплі, все скінчилось. Настала тиша, перетворення більше не майоріли в мене перед очима, і я подумав шо я нарешті помер. Від усвідомлення цього мені навіть полегшало.
Спочатку тобі моторошно, а потім навіть страх зникає і залишається лише темрява та безвихідь, думав я собі. Воно й на краще.
Але і це чистилище не було постійним, тобто я у ньому то з’являвся, то зникав. І одного разу, дрейфуючи серед посткундалінського простору, я почув якусь дивну музику і це вкрай мене приголомшило. Я спробував прислухатись і наче став ближче до джерела звуку, який все ще був приглушений, ніби сварка сусідів на кілька поверхів нижче. Проте я зрозумів, що можу переміщуватись. Поступово, з кожним ударом бубна мене все більше штовхало у бік звуку, а коли удари почали сипатись один за одним, я не втримався і полетів їм на зустріч. Дикий голодний погляд зелених очей я побачив востаннє, після чого мене вирвало.

Судячи з того, шо блювати було боляче, і я це чітко відчував, я зрозумів шо я все ж не помер. Той самий дід продовжував відбивати скажений ритм і протяжно тягнути низьким голосом якусь мантру, мені вдалось його побачити у проміжках між хвилями блювоти крізь сльози. Я був неймовірно кволим. Коли біль і мантра скінчились, я знову ніби провалився, цього разу під лід, але там на диво виявилося тихо і спокійно.

Наступні дні, години, не можу сказати скільки проходило часу, але наступні мої пробудження, мене вистачало лише на кілька кліпань очима і декілька ковтків чогось незрозумілого. Після чого мої сили вичерпувались і я знову виснажено падав. Сновидінь більше не було. Мені здавалось, шо я разом подивився всі прем’єри фільмів останніх років за один короткий трейлер і мені тепер геть заборонений вхід до кінотеатру. Проте я не відчував щодо цього ніякого занепокоєння. Краще вже тихий та спокійний підводний світ.

Розтуливши очі, я деякий час не міг налаштувати чіткість картинки. Підвівшись на лікті я в кінець впевнився що живий. Я лежав на підлозі, вкритий чиєюсь шкурою. Десь за головою потріскував вогонь, та повертатися ще було досить важко. Діда я не бачив, як і своїх речей. Мені було неабияк зле.
Я знаходився у печері, яка, судячи з усього, була надійним лігвом мого рятівника. Я відкинув шкіру чим подалі, без неї було значно холодніше, тож я тремтячими руками навпомацки шукав свої речі.
-Отямився? - пролунало десь позаду.
Дід був значно менший від мене, а його сиве волосся наче осяювало простір печери. З першого погляду - звичайнісінький дід, але шось було у його погляді, у самій лише його присутності, шось, шо не піддавалось опису та чіткому словесному вираженню, проте неабияк впливаючи на мене. Я все ще стояв посеред печери з розпростертими сідницями, знаходячись в режимі очікування, як кішка - плануючи чи то напад, чи то втечу.
-Твої речі я викинув, ти б вже навряд чи їх коли небудь носив. Тож можеш взяти мої. - і простягнув мені згорнуту пачку одягу.
Так, поки що все наче більш менш безпечно. Але я не пам’ятаю як я тут опинився, я навіть не до кінця розумів де саме знаходжусь, і я аж ніяк не можу бути впевненим щодо цього старця і його намірів. Проте вдітись не завадить це точно, мало того, шо я весь цей час постійно трусив причандалами, окрім того було і дійсно доволі холодно.
Я одягнувся і сів біля багаття, яке ледве майорило, проте все ж генерувало енергію і плескало нею на моі кінцівки. Дід сів навпроти.
-Мені чималих зусиль вартував твій порятунок. Ти натрапив на оманливу галявину і тобі дуже пощастило, шо я опинився неподалік.
-Оманлива поляна? - розгублено перепитав я.
-Саме так. Рослини на ній дуже схожі на їстівні, але вони всі до останньої отруйні. Одних варто лише торкнутися, інші понюхати, або ж з’їсти.
Поки він говорив це, я помітив якусь дивину пов’язану з його поглядом. Його очі були напрочуд різними - одне насичено зелене, а інше безжиттєво сіре, яке він весь час намагався сховати за пасмами волосся.
-Але річ у тім, шо цієї галявини не існує насправді. На неї ніколи не наштовхнеться пересічний прохожий. На неї можна натрапити лише шукаючи силу і знання. - його голос лився рівномірно та трохи збуджено, ніби він довірив мені почути його таємницю.
-Як це розуміти? - з кожною його реплікою я ставав дедалі спантеличенішим.
-Наш світ дуже тісно пов’язаний з іншими світами, які прийнято вважати потойбічними. Деякі істоти з других світів намагаються силоміць втриматися у нашому світі, чіпляючись за незахищені решітки окремих людей.
-Решітки? - я чіплявся за якесь одне слово, шо у моїй пам’яті вживалось геть у другому контексті і постійно безглуздо перепитував.
-Так, у кожного з нас є певна схема цілістності. Розташована вона у потилиці. Коли людина прагне змін, вона руйнує свою минулу решітку і будує її наново. У цей час істоти особливо впливові і можуть добряче зачепитися. Але вони можуть супроводжувати і тих, хто не змінює своєї решітки, шукаючи проріхи у ній і чіпляючись ненадовго, лише використовуючи її носія у власних цілях.
-А які в них цілі?
-Вони, як пірати. Які цілі у піратів? Вкрасти, розважитись, заволодіти. Отак і вони крадуть енергію, розважаються з пам’яттю та думками та заволодівають свідомістю.
-Звучить напрочуд сюрреалістично. Це безумовно дуже цікаво, але мені певно час, я і без того доставив вам купу незручностей. - говорячи це, я підвівся і рухався у бік завішеного виходу. Аж поки не побачив де я. Ця печера знаходилась на такій висоті що в мене перехоплювало дух. Більше того, до неї не вела жодна доріжка. Лише кілька кам’яних виступів, на які будо моторошно навіть дивитись, не те шо йти ними.
-Звісно, ти можеш піти, якшо хочеш. Проте невже ти вважаєш нашу зустріч випадковою?
-Слухайте, я просто досліджував рослини. Я не хотів занурюватись у потойбічні світи та копатися у етнічних особливостях їх мешканців. - повернувся я до багаття, як ні в чому не бувало, ніби вставав просто подивитись у вікно.
-Хотів ти чи ні, це не важливо. Адже якби не я, тебе б вже тут не було.
-Доречі, а що ви робили на тій галявині, якщо на неї просто так не натрапити? - нарешті мені вдалось зліпити більш-менш доцільне питання.
Він прибрав волосся з сірого ока і зазирнув до мене всередину. Не знаю як саме це відбулось з технічного боку, проте відчуття були саме такі. Неначе весь мій зміст, всі моі прагнення, потаємні думки, моє призначення та строк придатності були перед його оком. Він сховав око назад.
-Я побачив тебе і вирішив допомогти. Зазвичай мені нема діла до інших, проте шось у тобі мене привабило.
Я все ще був вражений останньою його маніпуляцією з моїми нутрощами.
-Шо це? Як це? Як ви це зробили? Шо з вашим оком?
-Справа в тім… Чув коли небудь вираз - не можеш перемогти - приєднуйся? Це моє потойбічне око. Через нього я бачу все як вони.
Звучало, та і на вигляд було моторошно.
-Але хто такі вони?
-Як їх тільки не називають, за кого вони тільки себе не видають, проте суть залишається незмінна. Вони можуть виявитися ким завгодно - вітром, шо вирве в тебе з рук останню купюру, кицькою, шо проситься пестощів і уваги, набридливою думкою, якої ніяк не позбутись, абсолютно ким завгодно.
-І як їм протидіяти?
-Насамперед треба навчитись їх розпізнавати та бачити. Зазвичай їхні гачки можна розгледіти майже неозброєним оком, варто лише примружитися. І вже потім через певний набір рослин сили нищити їх і укріплювати решітку.
-Але хто ви такий і за кого себе видаєте? Адже судячи з усього, ви це майже вони.
Дід посміхнувся і налив собі чаю.
-Колись я був таким же, як ти зараз, просто мої пошуки завели мене трохи в інший бік і відповіді, які я знайшов, виявилися теж трохи глибшими, ніж я очікував спочатку. А це - він показав на сіре око, проте не став його відкривати - це … це тебе не стосується.

Я вже декілька місяців жив разом з дідом у його печері і навіть навчився з неї виходити. Справа була лише у страху та невпевненості. Гірські козли долали і не такі відкоси, тож варто було лишень довіритись самому собі. Старець багато чому мене навчив. Я підлатав власну решітку і зумів розрізняти чужі гачки, яких теж позбувся. Окрім цього мій арсенал рослин теж чимало виріс. Тепер я знав чим можна просто підкріпитись, чим вилікувати, чим вбити, а що слугувало джерелом знань. Але старець був значно потужніше, ніж я уявляв. Я помітив шо він майже ніколи не виходив з печери, проте завжди знав що і де відбувається.
-Все що нас оточує - енергія. Якщо навчитись входити з нею в частотний резонанс, тобі стають доступні начебто потаємні знання, які, тим не менш, лежать на самій поверхні. Таким чином, я черпаю інформацію з оточуючої енергії.
-Але як увійти з нею в частотний резонанс?
-Щоб мислити як вода, треба поводити себе як вода, якшо ти розумієш про шо я.
Я кивнув, але не розумів. Тобто здогадувався, але так шоб напевно - то ні.
Він порадив мені почати з дерев. Потрібно було обійняти стовбур і забути, шо я відокремлений від нього, уявити шо я його частина. Спершу нічого не виходило і збоку певно здавалось шо я просто залицяюсь до дерев, постійно озираючись довкола. Етакий латентний дендрофіл. Так проходили дні.
Проте одного разу я відчув як вітер лоскоче мої листочки на всіх безчисельних кінцівках. Згодом я міг бачити з висоти дерев і спілкуватись з ними, лише налаштувавшись на їх частоту. Я радів, немов немовля, що навчилось тримати виделку. Тож я вирішив опанувати і інші енергії. Я слухав шепіт вітру, приймав форму води, танцював разом з полум’ям і сприймав тектонічні поштовхи. Відвідавши вогняну воду і вдихнувши повітря землі, я закріпив у собі ці навички.

Дід ніколи не відволікав мене і не надокучав з порадами. Його слова лунали саме тоді, коли це було необхідно і несли собою саме те, що я потребував.
-Зараз ти вже значно сильніший, аніж той спантеличений юнак, що ледь не отруївся беладоною, але ти маєш пам’ятати, що великі можливості породжують велику відповідальність. Життя - це постійна трансформація енергії у пошуках способів виразитись. Ти вже знаєш достатньо, аби продовжити свою мандрівку. Я підглядатиму за тобою із потойбіччя.
З цими словами простір почав деформуватись, розчіплюючись на незліченні фрактали, які в свою чергу перемелювались у муку. Ця мука повністю заполонила собою усю видиму далечінь, вогонь зник, дід спершу тріснув навпіл, після чого теж розсипався горсткою муки.

Коли я прокинувся на галявині - скрізь було чимало снігу, що активно притрушував усе довкола. Підвівшись, я побачив поволі зникаючі під снігом вовчі сліди. Я посміхнувся такій кумедній метаморфозі і почимчикував по стежці крізь ліс і пагорби. Через кілька годин я вийшов до покинутого будинку, схованого серед гірських масивів, який немов чекав моєї появи.

***

Я оговтався від занурення і озирнувся навколо. Решітки трьох чоловіків були занедбані та понівечені. Вони сиділи з відсутнім видом, нагадуючи оболонки, що загубились у цьому великому супермаркеті душ. Решітка Сашка трималась лише на вірі у власне існування, хтось добряче над ним попрацював. Через це кожен бажаючий міг вхопитись за нього і направити його на повній швидкості вперед зі скелі, а він би лише підлабузницьки посміхався. Решітки інших двох були майже тотожними. Я відмітив для себе необхідні рецепти та зони впливу, пропорції та можливі наслідки і загасив вогонь. Поступово вони всі отямилися і я відвів їх по черзі до будинку. Завтра їм буде неабияк непереливки.
Оскільки запитом було повернення до початкових установок, необхідно було зруйнувати усі надбудови, а це, я скажу вам, не NPC персонажа здолати. Ніколи не любив колективні заходи, завжди важко передбачити їх взаємодію, а через це і сам кінцевий результат. Але, як кажуть, - гроші не пахнуть. Певно бо вони смердять… Але час було попрацювати. Я розкрив свою алхімічну кухню і почав з’єднувати інгредієнти для кожного з них окремо.

Не хотів вдаватись в подробиці і описувати чужі слюневиділення, але, тим не менш, все пройшло ніби не так пагано. Принаймні, залишали вони мене вдячними та люблячими. Навіть Сашко вичавив із себе подяку на прощання. У моїй справі дуже тонка грань і лише одне правило - не нашкодь. Все майже як в кабінеті у мізкоправа. Хіба шо мізки вправляються під власною вагою і кабінета з кушеткою в мене немає. Познайомившись с дідом, я дізнався, певно, найголовнішу таємницю. Ніяких рослин сили не існує. Є лише рослини знання, а вже ці знання в умілих алегоричних руках перетворюється на силу. Або ж ні. Тут вже як рослина захоче і наскільки вам вистачить вправності.
Я підлатав їх решітки, але не перебудовував. Тобто ефект вони відчують, проте як довго - не можу сказати напевно. Хіба шо Сашку прийшлось наносити нову матрицю цілісності, інсталювавши на його модус цінностей декілька нарисів потенційного розвитку, аби він згодом міг наздолужити своїх колег.
Я зазирнув у конверт, який залишили моі гості. Він був на прийнятному місяці вагітності і я задоволено поклав його на місце. Що ж, моя місія тут виконана і я можу рухатись далі.
На світанку, зібравши речі, я прислонився до стіни, аби подякувати цьому будинку і попрощатись із ним. Він пропустив крізь себе чимало мандрівників, хто зна де вони зара. Проте мандри це рушійна сила для таких як ми - залишаючись на місці, ми мімікруєм, вдаємо життя, коли насправді вмираємо. Тож час було вирушати, залишивши позаду цей духовний занепад, аби віднайти краще втілення сьогодення.
Але вийшовши назовні я несподівано побачив на терасі сплячу дівчину, що звернулась у формі круасану від холоду. Було незрозуміло звідки вона тут взялась, проте не хотілося її тривожити. Тож я вкрив її ковдрою і пішов далі.
Кінець одного це завжди початок іншого. Мене безмежно чарувала циклічність природи. Це ніби універсальний ключ-підказка до розуміння самого себе. Але з іншого боку, це здається нескінченною тортурою, наче закільцевана в’язниця без кінцевого терміну, шо буде прокручувати саму себе, поки ти сам не зітрешся у пил. Саме ця неоднорідність і зачаровувала. Адже чим більшою кількістю кольорів відіграє камінчик, тим більша його цінність в очах шукачів прекрасного. І мова зараз не про камінці.
-Геееей, егееееей! Стійте, прошу, стійте! - лунало десь позаду мене. Я нарешті був вирваний із зацикленості на циклічності. Мене активно наздоганяла та дівчина, яку я бачив на ґанку.
Цікаво було те, що проти циклів життя не попреш - адже їх не змінити та не уникнути, тож залишається лише пристосуватись і готуватись до чергової зміни циклу. Встиг поставити умовну крапку у своїх міркуваннях, поки дівчина наближалась. Вона нарешті наздогнала і тепер хекала мені в коліно, як пес після гонки в упряжці.
-До…хехе..допо..хе..хе..допоможіть..хехе..хе мені.
-Вибачай, та мені ніколи, мені треба йти.
Вона підвела свої собачі очі, намагаючись зазирнути до мене в душу. Спершу на мене це не подіяло, та чим довше вона заглядала, тим м’якіше і невпевненіше ставало моє категоричне «Ні». Я зімружився, але її решітка була в нормі. Кілька непропрацьованих дитячих травм та одне велике розмите розчарування, але порівнюючи це з тим, що мені доводилось бачити, вона була в нормі.
-Добре, підводься. Я не можу зупинятись, тож розкажеш поки ми рухатимемось.
Собачий погляд тут же зник і на долю секунди прослизнув задоволений та хитрий вогник.
Деякий час ми йшли мовчки, ніби подружжя, для якого слова вже декілька років як зайві, адже вони і без них чудово розуміли одне одного. Але я відчував шо ведеться якась гра, та вирішив усіма силами її уникнути. Я спробував повернутися до міркувань циклічності, та її собачий погляд те і діло винирював на поверхню. Я завжди дуже швидко закохувався у людей…Ні, не можна цього допускати. Я знав, шо чим більше тертя виникає між енергіями, чим більше їх притяжіння, тим сильніший вибух станеться від їх з’єднання. Зрештою, це може дати дуже кепські наслідки, тож варто опанувати себе.
-Я шукаю червону руту. - нарешті сказала вона.
Я відчував шо запит нетиповий, проте не думав що справа у містичній рослині, яку можна знайти лише раз на рік. Дивлячись на неї, я б не сказав, що вона матиме проблеми в коханні. Але, як життя не плануй, у долі на тебе власні плани.
-Але ж її …
-Так, я знаю, лише під час літнього сонцестояння, яке має бути приблизно за три дні. - перебила вона.
Я взважував усі плюси й мінуси від подібної мандрівки.
-Якшо треба, я заплачу скільки скажете. - ніби відчула моі сумніви, або ж черговий раз зманіпулювала, хто зна.
-Не треба грошей, я допоможу, чим зможу. Але ж всеодно, наскільки я знаю, то тільки дівчина може її віднайти, тож розраховуй лише на себе.
-Дякую вам, дякую. - заверещала вона, ніби вжалена, кидаючись на мене з обіймами.
-Ну все, досить. Мені однаково треба спуститись з гори, тож вважатимемо, що наші шляхи просто співпали. Тобто пересіклись.
Вона продовжила свій писк, але вже всередині себе, проте її ніс її видавав, час від часу пропускаючи його назовню. Дивно, зазвичай я обмежуюсь від фізичного контакту з іншими, зокрема від обіймів, адже вони таким чином цуплять в мене енергію, яку я старанно накопичував та акамулював. Але зараз я відчував, що навпаки був навіть трохи заряджений її невгамовною радістю.

Довгий час ми йшли мовчки, що мене неабияк здивувало, адже я думав, що вона всю дорогу базікатиме не даючи мені зосередитись. Проте її мовчання в якийсь момент почало діяти мені на нерви, що, признаюсь, не типово для мене.
-Перепрошую, але навіщо тобі червона рута? - поцікавився я під час привалу.
-Справа в тім… декілька років тому мене зачарувала одна бабка, аби позбавити мене почуттів. Спершу я не сприймала то серйозно, але згодом я зрозуміла що я геть не здатна відчувати. Це у певному сенсі дуже лячно, коли ти відчуваєш всередині себе лише пітьму і порожнечу. Коли помер мій батько, я геть нічогісіньки не відчула і це стало останньою краплею. Спершу я вирішила покинути своє місто, але моє лихо скрізь мене переслідувало, нагадуючи про себе уві сні. Тож я втікла в гори, а тут, як ви знаєте, чутки швидко ширяться, тим паче коли справа стосується мольфарів та ворожіння. Так я і знайшла вас, мені одна ворожка підказала де саме варто шукати. Адже ніхто краще за вас не знається на рослинах. Тож ви моя остання надія.
-Що ж, цікавий випадок. Тільки я не мольфар. А чому ти впевнена, що ця квітка тобі допоможе?
-Вона мені постійно сниться. Звісно я не можу буть впевнена, але краще спробувати і дізнатись, аніж і далі цькувати себе.
Я ще раз примружився, намагаючись розгледіти її решітку. Дивно, але я не бачив нічого схожого на те, шо почув. А які б не були чари, вони б мали залишити тут свій слід.
Я вирішив скористатись певною підказкою, зазирнувши за ширму буття, завдяки грибам знань. Вони мали лише підсвічувати мені потойбічні втручання не змінюючи мого сприйняття. Тож поки ми йшли, я краєм ока спостерігав за нею. Але також варто було озиратись довкола, адже підглядаючи за ними, я давав змогу і їм краще бачити себе.

Сутінки потроху наступали на п’яти, тож варто було вже шукати місце для ночівлі. За весь час поки ми йшли, я не помітив нічого дивного. Лише поодинокі істоти виявляли інтерес до моєї супутниці, та бачучи мене поряд, швидко його втрачали.
З місцем ми визначились швидко. Я дослідив місцевість і знайшов кілька їстівних грибів та дику петрушку. Розвівши багаття, я дістав жменю муки з дикої кукурудзи, що змолов торік, і замісив невеликий коржик. Коли камінь нагрівся, я наскоро обсмажив гриби та кинув тісто у вогонь. За 20 секунд коржик був готовий, я розрізав його вздовж і поклав всередину все, що знайшов раніше. Оскільки я на протязі дня під’їдав гриби і рослини, я передав цю імпровізовану канапку своїй супутниці. Не певен, шо це було надто смачно, але їй слід було підкріпитися. Я помив руки і ліг спати. Вогонь шось витанцьовував у мій бік, наче шось хотів сказати, але я втомився ще з минулої ночі, коли готував зілля для ритуалу. Тож варто було мені лягти, як я одразу заснув.

Коли я прокинувся, вона сиділа неподалік і детально вивчала мене.
-А де ваша зовнішня атрибутика?
Сонце вже встало, тож я спав достатньо довго. Слід було вирушати.
-Вона мені не потрібна.
-Я думала, що магії без цього не буває.
-Якщо жінка без сексуального вбрання не здатна спокусити чоловіка, то яка ж вона жінка?
Їй знадобився деякий час, аби усвідомити алегорію.
-Трохи зухвало, але глибоко.
-Саме так вона і має діяти.
Я почекав поки вона збере свої речі і ми продовжили спуск. Слід було мені відчути смак вдалої паралелі, як на наступному повороті мене одразу ж заносило. Завжди кортіло вчасно віднаходити влучне слівце, та варто було одного разу поцілити, як я вже вважав, що не здатен схибити. Краще тримати язик на короткому повідку.
Якшо йтимемо у такому ж темпі - завтра до обіду маємо бути вже внизу. Я вирішив продовжити своє спостереження і прийняв чергову порцію містичного рентгену.

Сонце починало припікати, тож ми вимушені були спинятись біля водойм. Я помітив трохи дивну поведінку її тіні, але не зміг для себе пояснити причини того. Коли вона йшла, бувало тінь то трохи відставала, то трохи переганяла, то відволікалась на шось побачене у хащах. Тобто час від часу вона жила своїм життям. Проте бачив я ці відхилення переважно бічним зором, варто було сфокусуватись, як все поверталось до норми. Що ж, зачіпка вже була, проте все ще було незрозуміло із чим це пов’язано.
Нам пощастило наштовхнутись на галявину лісних ягід. Я спершу озирнувся довкола, та все було гаразд - пташки їли їх теж, вужі повзали поруч, нічого небезпечного наче не було. Я тепер доволі уважно ставився до подібних подарунків долі. Ми назбирали трохи ягід та сховалися у тіньок, рятуючись від назойливої спеки. Вона кумедно, немов білочка або ховрашок, закидувала пунцові ягідкі до рота одну за одною і, лише назбиравши їх певну кількість, чавила їх і насолоджувалась соковитою вибухівкою. Її напівбліді вусики те і діло вздіймались догори фіксуючись у задоволеній посмішці. Час було рухатись далі. Піт стікав з нас обох, але поки ше було світло ми мали йти. Нам залишалось ше декілька кілометрів до початку пологого спуску, тож далі мало буде легше. На диво, вона навіть не жалілася. Чи то за час, поки мене не було у соціумі, жінки стали сильнішими і витривалішими, чи то їй і справді так важливо було знайти цю квітку, а може і одне і друге. Увесь час поки ми йшли я постійно відчував на собі чийсь погляд, та скільки б я не озирався - я нікого не бачив.

Цієї ночі ми зупинились біля невеличкого водоспаду. Їсти було нічого, та нам і не хотілось - ми вдосталь наїлись ягід, поки йшли. Тож поки я розводив багаття вона пішла помилась, а як повернулась прийшла моя черга. Так приємно було відчути дотики прохолодної гірської води після виснажливого дня. Тож деякий час я просто лежав на поверхні і віддавав себе вологим обіймам неперевершеної стихії. Вода змила з мене втому і сонливість, тож, повернувшись, я сів біля вогню і тривалий час вдивлявся в нього. Моя супутниця вже ніжилась на своїй подушці, дивлячись, певно, десятий сон. Я сперся спиною об дерево та спостерігав як світло від вогню пригає по гілкам дерев.
Цікаво, скільки насправді граней у питання циклічності. І якшо перекласти цю паралель на моє життя - що за цикл в мене зараз? Мені здавалось, шо зараз у мене зима. Адже якшо з цього боку подивитись, то коли я збирав знання звідусіль, які самі прагнули буквально опинитися у моіх руках, це було літо. Після чого я ледве не помер, але все ж продовжив пожинати плоди і вдосконалював власні знання, це можна вважати осінню, як символ смерті та максимальної насиченості врожаю. Після чого я лише користувався накопиченим, проводячи ритуали та обряди, що співвідносно з зимовим періодом. Розмірковуючи про це я поволі почав куняти носом. Але варто було моїм очам зімкнутися як вогонь почав поводитися дуже дивно. Я розтулив очі і був шокований побаченим. Тіні від дівчини розмножилися та звідусіль тягнулися до мене. Я почав її кликати, та вона не прокидалась. Вогонь як міг захищав мене не підпускаючи тіні до мене. Тоді я почав кричати іще дужче але усвідомив, що звуки навідріз відмовлялися лунати з моєї горлянки, немов шось стулило мені пельку, напхавши туди кілька шкарпеток. Підвестись мені теж не вдавалось, я ніби був прикутий до стовбура і землі. Я мало усвідомлював що відбувається і моє серце калатало щосили, ледве не ламаючи мені ребра зсередини. Та дівчина незважаючи спала собі. Вогонь потроху вщухав, тож я розумів, шо скоро залишусь без єдиного напарника у цій дивакуватій бійці. Я почав задихатись. Порискавши рукою ззаду я нащупав якусь палицю і щосили жбурнув нею у дівчину.
-Гееей, ти чого?! - сповнена незрозумілої образи нарешті прокинулась вона і з її пробудженням тіні вмить відступили. Як мені здалось, іх увібрало наче пилососом до її голови. Вогонь поволі почав знову потріскувати. Я ж сидів ледве переводячи подих, ніби мене намагались втопити, та я все ж утримався на поверхні.
-Шо з тобою? - вже трохи перелякано, та все ж нічого не розуміючи, перепитала вона. Я й сам не розумів в повній мірі, тож поки лише намагався віддихатись та опанувати себе.
-Тобі знову снилась квітка?
-Звідки ти знаєш? - ше більш перелякано вичавила вона.
Я подякував вогню, підкинувши йому трохи харчів, якими він задоволено захрумтів.
-Звідкіля в тебе ця подушка?
-Це бабусина, я залишила собі на згадку.
-Часом не тієї самої, що зачарувала тебе? - прискіпливо допитувався я.
-Звідки…
-Тож тебе зачаклувала власна бабця, а ти вирішила взяти собі на згадку її подушку?
Переляк вмить зник з її обличчя і вона стала понурою.
-Так… Справа в тім, що це була бабця по материнській лінії, але я її майже не відвідувала з моменту як моі батьки розлучились. У них постійно виникали якісь суперечки між собою, тож вони просто викреслили одне одного із життя. Якось мимоволі я продовжила жити з батьком, а для взаємодії з матір’ю спочатку намагалась шукати приводи, та з часом їх ставало все менше. Згодом мати померла, я дізналась про це від бабці. Оскільки я не бачила її останні роки, то і відчуття в мене були доволі неоднорідні. З одного боку мені було прикро, як-не-як все ж це моя мати, але з іншого - ми були майже чужими одне одному. Тоді бабця і почала мене докоряти, що я безсердечна і шо це я винна у її смерті. Від цього мені було ще більш боляче, але ж не стану я їй доказувати наявність власних почуттів. Це якось безглуздо і ба навіть абсурдно, тож я просто проковтувувала усе, що вона в мене жбурляла, сповнена гніву і ненависті. Мені завжди здавалось шо вона ворожка, не можу напевно сказати чого, але було таке відчуття. Навіть коли вона померла і я зайшла до її хатини, це відчуття нікуди не зникло. Від мами мені нічого не залишилось, чи то бабця все сховала чи позбулась, чи і справді від неї нічого не лишилось. Тож я вирішила залишити собі хоча б бабусину подушку.
-Ти знала, що подушка містить частинку душі? Коли людина проводить третину життя, роздивляючись сни, лежачи на ній, вони певним чином синхронізуються між собою. Цей зв’язок дуже тонкий та напрочуд міцний. Скажи, а доводилось тобі бачити типову радянську подушку без наволочки?
-О, так, бачила якось на барахолці, бридке видовище - вона вся була вкрита чорними плямами та пліснявою.
-А чи не спадала тобі на думку причина та походження цих плям, та чого всі власники намагаються їх приховати?
-Невже це відбитки їх душі?
Я взяв її подушку в руки.
-Ти колись заглядала всередину неї?
Вона помотала головою в боки та вже рефлексивно готувалась затуляти очі. Варто було мені лишень почати знімати наволочку, як звідти вилетів рій небачуваних кінцівок, які почали чіпляти мене за руки, за обличчя, штиркати мені в очі та хапати мене за горлянку. Я миттєво кинув її до вогнища, яке враз виросло на декілька метрів догори, а зсередини почали лунати огидні та моторошні голоси та звуки потойбіччя. Дівчина прильнула до мене сховавшись на моїх грудях і затуливши вуха руками. Я й сам механічно відвернувся - настільки яскравим стало багаття, що вижигало мені сітківку. Та за декілька миттів все скінчилось. Вона знов подарувала мені собачий, але трохи наляканий і розгублений погляд, а мені не хотілось її відпускати. Вогонь продовжував потроху хрумтіти, я сидів спершись на те ж саме дерево, а дівчина виснажено спала в мене на колінах. Жовтоока луна викотилась на центр неба.

Коли я прокинувся дівчина десь зникла, проте її речі лишились. Я підвівся і озирнувся довкола, як вона раптом вискочила з-за дерева.
-Налякався? - настрибнула вона на мене, сповнена життєвої енергії і авантюризму.
Я був дещо шокований її перевтіленням, та все ж був скоріш приємно здивований. Навіть її руде волосся, як мені здалося, було більш золотистим, чи то просто вона його вчора помила. Загалом вона виглядала оновленою та шо найголовніше - живішою.
-Диви шо я знайшла, поки ти спав.
Вона вивернула поділ сукні і висипала звідти цілу купу різноманітних ягід.
Сказати шо я був приголомшений - не сказати нічого. Мене вражала не стільки кількість, як їх різноманіття.
-Де ти їх знайшла? - з дитячою радістю в голосі спитав я.
-Пішла на щебіт пташок і вони мене вивели на свою їдальню. Ти їж, бо я вже поснідала разом з ними. Уявляєш, вони навіть не тікали, як я з’явилась, неначе прийняли мене за свою.
Сьогодні її очі були напрочуд пташиними, сповненими щебету та воркотіння. Час було рухатись далі. Згідно з моїми підрахунками сьогодні було те саме літнє сонцестояння, задля якого ми сюди спускались.
-Доречі, мені вперше наснився сон не про квітку. І між іншим, у ньому був ти, але з дивакуватою зачіскою. Ну тобто зачіска була звичайна як для містянина, але тебе з нею було бачить доволі комічно. Ти щіпав базилік з підвіконня, а я фарбувала стіну. Ти так захоплено розповідав мені про трави, шо я ледве не впала на місці, настільки мені було кумедно що ти виявився таким балакучим. Уявляєш?
Сталося те, чого нещодавно я так боявся. Нарешті це сталося. Всю дорогу вона шось гомоніла та розповідала. Але мені так було навіть спокійніше. І це на диво аж ніяк не заважало мені думати про своє і паралельно слухати її. Ми кілька разів спинялись на водопій та підкріплялись її вранішньою знахідкою - я не подужав іх всі на сніданок, тож нам лишилось ше на дорогу. Йдучи таким чином, час проходив значно швидше, тож ще до початку сутінок ми прибули на місце.
Купа парубків та дівчат готувались до святкування Купайла. Хлопці наносили купу дрів, аби збудовувати іх догори, дівчата ж назбирали різних фруктів, ягід, овочів і починали плести вінки.
-Ну шо, вдалих пошуків. - підмигнув я ій і вона побігла до решти дівчат.
Звісно після такого шляху ми трохи виділялися своїм замизганим вбранням на фоні їх білосніжних сорочок, проте ніхто на це не зважав, та нас радушно прийняли - її у своє коло, мене у своє.
Дівчата пустилися у глибокий і затяжний спів. Ми ж майстрували майбутнє багаття. Давно я не був у компанії простих людей, ще й молодих, сповнених сил і завзяття. Зазвичай тільки нещасні і скривджені приходили до моїх дверей та траплялись на шляху. Настільки це було незвично, шо нещасним і скривдженим я вважав самого себе. Проте у загальних радощах це майже не відчувалось. Згодом пісні стали більш веселі і хлопці пустились до танцю. Було любо на те спостерігати, а згодом і опинитись серед них, втягнутим до хороводу. А як вже остаточно звечоріло, багаття зайнялось вогнем небачуваноі висоти. І так добре робилося на душі і так щиро відчувалось життя у цю мить. Потім, неначе змовившись, всі побігли до річки - дівчата пускали вінки по воді, а хлопці нижче за течією намагалися зловити вінок своєї коханої. Але то вже була не моя забава, тож я пішов прогулятись околицями. Давно я не відчував такого духовного піднесення і багряного тиску у венах. Блукаючи поміж хащів я згадував як мав намір служити людям і якшо і не змінити, то хоча б зробити свій вклад у культуру. Багато води з тих пір утекло, і я вже не той, і культура, певно, не стоїть не місці. Максималізм рано чи піздно трансформується у шось більш свідоме. Але все ж добре було годувати людей і бачити їх непідробні враження, і щоразу вражати їх у самісіньке серце. Хоч я і не був старим, але згадував це, немов це було невиразно давно. Аж раптом я натрапив на дивовижну квітку. Я багато про неї чув, але завжди вважав це більш повір’ям аніж реальною можливістю. Хоча враховуючи специфіку моєї зайнятості важко відокремлювати повір’я від звичайних речей. Теж саме, доречі, стосується і того, шо шукала моя супутниця. Я настільки звик бути сам серед природи, шо я і забув шо у людей є ім’я і усвідомив шо її не знаю і забув шо і сам його маю. Тож походивши навкруги, я все ж впевнився - переді мною була квітка папороті. Існувало безліч містичних пояснень щодо її властивостей, та в жодному з них не згадується те наскільки вона гарна. І я цілком розумію чого - адже я й сам зараз не можу підібрати слів задля її опису. Але коли ти її бачиш - ти не маєш жодних сумнівів що це саме вона. Моє піднесення змінилось благодушним трепетом, або скоріш навіть не змінилось, а доповнилось. У такі миті розумієш наскільки слова марні у виразі найвеличнішого. І треба ж було аби все співпало і ми зустрілись, і вона шукала свою рослину, а я натрапив на свою. Це не збіг, це на може бути збігом, адже такі рослини не знаходяться просто так. Тож це провиддя, я впевнений шо це саме воно. Я був сповнений різного роду емоцій, яких я давно не відчував, якшо і відчував коли-небудь І я був вдячний всесвіту за такі неочікувані повороти долі. Я обережно зірвав квітку і поклав її до бавовняного мішечку, який завжди носив із собою для збору трав.
Коли я вийшов з хащів всі вже повернулися до багаття, продовжуючи співи та танці. Я залюбки приєднався до них, наче і справді був одним із них і не існувало мого усамітнення і містичних досягнень. Поки я шукав очима свою супутницю я і не помітив, як її рука опинилася в моїй і ми вже разом кружляли навколо вогню сповнені щастя і любові. Настала пора стрибків через багаття і вона потягнула мене вперед, незважаючи на чергу. Я й не встиг отямитися як ми вже пролітали понад вугіллям, що злегка щипало наші босі ноги. Її посмішка у світлі догораючого вогню виглядала ще більш чарівно. Здавалось, вперше за довгий проміжок часу я не цурався фізичного контакту, а й навіть не хотів аби він скінчався, стрімко стискаючи її руку. Коли вже всі трохи втомились, знов почались пісні. Як же ж любо було їх слухати відчуваючи плечем тепло її тіла. У якийсь момент мені здалось те, шо відбувалось довкола, значно більшою магією, аніж те, шо мені доводилося бачити донедавна. Дівчачий голос перетікав із сольного виконання в хор і повертався назад, ніби вони роками поодинці тренувались і репетирували, аби сьогодні злитись в одне ціле і дістати до самої глибини моєї душі. Ніби маленький струмочок, шо на деякий час впадав у річку, аби згодом знову відокремитись.
Навкруги вже світало, тож всі потроху починали розходитись. Я сидів і спостерігав як полум’я теж поступово згасало і поверталось у своє лоно. Вона трохи прикімарила на моєму плечі, тож я намагався не надто ворушитись, аби не розбудити її раніше часу. Але варто було мені лишень завершити думку, як вона закліпала очима винирюючи із залишків сновидінь. Побачивши мене, вона трохи зніяковіла та подарувала свою посмішку, яка вже певно стала її візитівкою.
-Дякую, завдяки тобі я нарешті знов шось відчуваю. І це шось мені дуже дорого. - чуттєво промовила вона.
-То ж ти знайшла шо хотіла?
Вона простягнула руку і з неї впали в мою з десяток червоних бутонів.
-Оскільки я знайшла, шо шукала трохи раніше - вони мені вже не потрібні, а ти, я певна, знайдеш їм гідне застосування.
Я був зворушений цим жестом, тож на декілька хвилин впав в роздуми. Думок було багато та всі вони вважали шо мають свої законні права на ефірний час, проте мені було не до них.
-Між іншим, я Ілля.
Її сміх несподівано приємно розрізав простір.
-Ходімо, Ілля. Мені час на автобус.
Вогонь вже остаточно затух, проте ця ніч назавжди горітиме незабутнім спогадом у моїй пам’яті. Ми підвелись та поволі почимчикували до найближчої зупинки. Ми йшли мовчки, проте це не заважало нам спілкуватись. Принаймні я соб самеі так це відчував.
-В тебе є 10 гривень?
-Тільки 100 доларів.
-Нічого, теж згодиться.
Я простягнув їй купюру з конверту. Вона відвернулась та шось почаклувала на ній і повернула її мені.
-Якшо колись виберешся звідси - заходь у гості, залюбки прийму. Хороводи не обіцяю, але принаймні місто покажу.
Під’їхав її автобус і, подарував мені наостанок свою посмішку, вона зникла у масивах серпантину.
«Львів вул. Олександра Олеся 21, квартира 48
Між іншим, я Марічка»
Я поклав купюру до бутонів з червоною рутою.


Оскільки йти мені було нікуди, а йти все ж кудись було треба, я повернувся до своєї хатинки, звідки нещодавно і пішов. Була в мене ще справа, яка потребувала усамітнення. Хата була та сама, проте я сам неначе ґрунтовно змінився за ці лічені дні. Трохи побрибиравши, я сів обмірковувати свої подальші дії. Хоча міркувати тут було нічого, треба було діяти, хоча я все ж трохи побоювався. Я переклав бутони рути до окремого мішечка і прийнявся робити суміш з папороті і сприятливих до неї рослин. Коли все було готово я подивився у вікно, аби зафіксувати приблизний час і випив вміст склянки залпом. Приблизно за півгодини я почав відчувати певні зміни. Спочатку це не було чимось особливим і легко списувалося на перевтомлення, та чим далі, тим дедалі більше мене занурювало в інший вимір.
Коли, вже звичні для такого перевтілення, процедури було завершено, я опинився в уже знайомій мені печері.

-Життя це гонитва на серпантині, що веде до смерті, і відпочивати слід лише продовжуючи біг, бо зупинившись і хизуючись власними досягненнями, ти вибуваєш з перегонів. А тут питання зводиться до елементарного дуалізму - ти або у гонці, або ні. - пролунало позаду мене з легким натяком на те, шо це питання. Озирнувшись я побачив знайомого мені діда, шо хімічив шось за своїм столом із дерев’яного масиву.
-Звісно я у гонці, проте якшо смерть це фініш, то я не планую випереджувати інших задля уявної перемоги.
-Відповідь гідна мого учня. - посміхнувся дід і я знову побачив його погляд.
-Але це не було б так кумедно, якщо б не передумови нашої минулої зустрічі.
-Я вже не той, ким був тоді.
-Ти це завжди ти, і завжди ним будеш. Хоча й ніякого тебе і не існує і ніколи не існувало. Покинь цю персоніфіковану нісенітницю. - він казав це ніби роздратовано, та все ж залишався спокійним.
-Адже насправді ти це я, ви всі наділені відчуттям неповторної унікальності лише з єдиною метою, аби ніколи і нізащо не згадати, ким ви насправді є. Я просто на деякий час закриваю очі, удаючи шо я це хтось інший і граю його роль, аби потім посміятись або поспівчувати самому собі. Я так розважаюсь, а ви мені в цьому лише допомагаєте.
-Тобто ти знаєш всі свої, тобто наші, ходи наперед?
-Звісно ні, який ж тоді в цьому сенс, ніякої б розваги не вийшло б. Я дуркую заради дурощів, а не заради того аби пережовувати вже пережоване, хоча, зізнаюсь, і не без цього, як-не-як навіть моя фантазія не безмежна.
-Тобто я міг би просто залишитись на все життя у тій хатинці і тебе б це влаштувало?
-Не міг би. Не дивлячись на те, шо людину постійно тягне до упорядкування і розміреного життя, це аж ніяк не є можливим. Людині потрібен не ефемерний спокій, якого вона так прагне, а намір боротися, досягати цілей та долати власні страхи. Адже якщо я занудьгую, то вистава закінчиться. Для мене це не гратиме жодної ролі, бо я просто перейду до наступної вистави з більш цікавим сюжетом. А от для тебе це змінить все і в той же час нічого, якшо враховувати шо ніякого тебе насправді не існує. Тож у твоїх же інтересах, аби сюжет твоєї вистави і твої акторські здібності виявилися достатньо цікавими, аби я продовжував підсвічувати твою ділянку сцени.
-Але я ж тебе бачу, спілкуюсь з тобою, невже це теж лише частина сценарію?
-Ти знаєш, за той час, поки я так розважаюсь, я помітив шо серед тих хто бачать так званих істот на решітках, є ті, хто бояться їх і ті, хто ними захоплюється. А є й такі як ти, що намагаються їх зрозуміти без бажання підкорити, прислужувати, або знищити. Але всі ви однаково тягнетесь до них, тобто до мене. І все шо залишається митцям потойбічного, таким як я, - дарувати нові ракурси звичним речам, десь залякуючи, десь зваблюючи, підігріваючи містичний інтерес і залучаючи тонкодухих, якими насправді є всі ви, до пошуку сили і знання задля власних цілей. Адже навіть любий так званий альтруїзм базується на егоїзмі, так уж ви влаштовані. Ти робиш добро іншим, аби самому добре почуватися, а люба течія думки, яка нібито має цьому протистояти, насправді лише підтверджує її.
-Таким як ти? Тобто є й інші?
-Звісно, я ж вже казав, шо чим тільки вони не прикидаються і кого тільки не удають. Але все ж, і всі вони це теж я. Просто мені здається так цікавіше.
Його сміх розрізав печеру на шмаття, а погляд сірим оком знову вивертав мене назовню. Деякий час споглядаючи на моі вивернуті нутрощі він мовчав, після чого задоволено прихмикнув.
-Бачу і справді, шо твій сюжет ше не вичерпав свого потенціалу, тож я залюбки подивлюсь шо ж ти мені приготував.
Судячи з усього моя аудієнція скінчилась, оскільки простір почав зворотнє перевтілення. Я знову віднайшов цілістність, але лише задля того аби в черговий раз завертітись та розпастись на складові.


Щойно я отямився і зміг вдосталь прокліпатись, аби знову мати змогу чітко розрізняти навколишнє, як побачив розлюченого, майже скаженого, Васильовича.
-Ну шо, йолопе, оговтався?! Тоді мабуть поспи ще трохи.
З цими словами він вгатив мені своїм лобом поміж моїх очей. На якусь уповільнену мить мене змусив посміхнутись цей його рух, ніби він підліток, шо так сильно нервував перед першим поцілунком, шо не розрахував силу власного бажання і трохи промахнувся і перестарався. Але це була лиш мить, після якої я знову покотився сходами свідомості. Чесно кажучи, в мене вже око сіпалась від цих постійних перевтілень та мандрівок психо-ментально-фундаментальними просторами.
Декілька разів я приходив до тями та, цілуючи кришку багажника зсередини, знову втрачав свідомість. Але навіть крізь сон я відчував як сильно в мене болить голова. Неначе я сповнився настільки, шо кундаліні почала бити ключем у спробах насильно відкрити мені третє око, поки я не можу пручатися та протидіяти цьому.

Коли я вже остаточно оговтався, я сидів із зв’язаними руками посеред великої зали облаштованої людиною з широким гаманцем та дуже тонким(геть не те саме шо витонченим) смаком.
-Вітаю вас і приношу вибачення за незручності. - сором’язливо та трохи винувато привітався Сашко.
Почувши це, Андрій з Васильовичем тяжкою поступпю увійшли із сусідньої кімнати.
-Гей, йолопе, ти хоч усвідомлюєш шо ти накоїв? Андрію, покажи йому.
Андрій підніс планшет та почав одну за одною показувати мені фотографії. Здебільшого на них були вдячні люди, інколи дитячі майданчики, відремонтовані дороги, медпрацівники з коробками ліків, перефарбований фасад школи, ше рідше люди в кайданах з купою готівки на фоні.
-Знаєш шо це?! - продовжував своєю гучністю з домішками агресії вдавлювати мене в підлогу Васильович, голова все ще нестерпно боліла.
-Це, недоумку, результат твоєї роботи. Ти задоволений?! Скажи шо ти задоволений, адже ти, курва, попрацював на славу. Певно тішишся тим який ти молодець. От тільки знаєш шо я тобі скажу? - Чесно кажучи я не знав, та мені не сильно й кортіло.
-Шо я зараз неабияк себе стримую, аби не розчавити твою волохату безглузду макітру прямо тут і зараз!
-Але ви ж самі мене про це попросили. Нібито хочете вгамувати свій надто неконтрольований апетит і згадати про людей.
-Інколи!!! Ключове слово інколи згадувати про людей! Та й згадувати, це не означає шось для них робити. І тим паче не зливати весь бюджет на їх забаганки. - він лютував так, шо я впевнився - його слова щодо стримання себе не були просто красним слівцем.
-І знаєш що ти зробиш? Ти повернеш все назад як було. Бо інакше нас всіх прибере одна дуже потужна та маловідома клінінгова компанія. А ми дуже не хочемо аби це сталось, адже на відміну від тебе, нам є що втрачати. Тож давай хутчіш повертай все як було!
Голова тріщала і без його крику, а так мені ще більше здавалось шо вона от-от лусне.
-Добре, але мені знадобиться…
-Все твоє лахміття лежить на столі. - «Як дбайливо з вашого боку» - подумав я.
-Андрійко, звільни цьому йолопу руки, хай вже шось робить та дай йому копняка аби рухався жвавіше.
Деякий час я стояв над столом і думав що ж робити. Положення в мене далеко не заздрістне, на допомогу нічого і розраховувати. Я побачив свою люльку і вирішив почати з неї.
-Завтра в нас щоквартальне розподілення бюджету, тож якшо ми не повернемось до певного регламенту дій, завдяки яким ми і опинились на цих посадах, то хто знає де ми опинимось на наступний день, якшо він для нас взагалі настане. Тож я ще раз наголошую аби ти не зволікав. Це в першу чергу у твоїх власних інтересах. - шо ж ви всі так занепокоєні моїми власними інтересами.
Я вимкнув світло, каміну було більш ніж вдосталь, і пересунув свій стілець ближче до нього, усім видом запрошуючи їх приєднатись. Вони слухняно та пихато повсідались навколо.
-Чуєш, а шо ти туди наміксував? Ульотна штука. - включився Андрійко.
Я мовчки наповнював люльку тією самою сумішшю.
-В місті такого не знайдеш. - коротко відповів я, розкурюючи і передаючи далі.
-Тож кажете повернути все як було? - почуваючи себе вже трохи спокійніше, перепитав я.
-Так, можеш навіть трохи додати голоду більше, ніж було. Цих добродій нам ще не на один квартал вистачить, аби виправдовувати наші крісла. Але знаючи тебе, краще просто поверни як було, бо потім знову казатимеш шо не так мене зрозумів.
Я намагався зосередитись на полум’ї, але воно мене геть не манило. Лише через кілька хвилин до мене дійшло шо камін електричний. Що ж, це вже було низько навіть для них. Шо ж це за вдавана буржуазія, яка навіть не спроможна встановити у себе в маєтку справжній камін. Тож я трохи розчарований затулив очі і активно масажував повіки, намагаючись вкінець заспокоїтись і опанувати себе. Нещодавні перевтілення знову було почали меркотіти перед очима, та розтуливши їх я зрозумів що мені лише здалося.
Трійка псевдобуржуа сиділа схиливши голови, перебуваючи у легкій просторовій дезорієнтації. Їх решітки були в нормі. Більше того у цих двох найактивніших - Васильовича та Андрійка - гачки які я їм вчепив, от-от мали розлістись самі, тож сьогодні-завтра вони і так мали б повернутись до свого звичного стану. Але решітка Сашка мене насправді здивувала, вона була повністю відновлена і була націлена саме під їх початковий запит. Він був готовий до служіння людям з такою самовіддачею, наскільки це взагалі можливо. Не міг же я наново зруйнувати йому решітку і зробити його безжалісним вбивцею. Тоді в мене і зародилась певна ідея. Я жбурнув жменю копченої солі в камін та геть забув шо він електричний.
«Нічого, поприбирають.»
Я увімкнув світло і відчинив вікна, холод теж мав спрацювати і повернути їх до тями. Поки вони оговтувались я почав змішувати інгрідієнти. Це була майже чистої води бутафорія, але чого тіки не зробиш задля антуражу.
-Що ж, в мене все готово. Можете приступати.
-А те шо ми пили і їли на протязі дня і те, де ми знаходимось - це ніяк не повпливає на результат? - сором’язливо поцікавився Сашко.
-Скрутні часи вимагають ризикових рішень. Тож сподіваюсь шо ні.
-Сподіваєшся? - підозріло перепитав Васильович, вигнувши брову.
-Все має спрацювати. Довіртесь. - як то кажуть - справжня стюардеса посміхається до кінця, тож і мені залишалось вдавати нібито я сповнений впевненості і тямлю шо роблю.
Вони осушули свої склянки і, вже навчені попереднім досвідом, повлягались на підлогу в очікуванні змін.
-Поки ми не впевнимось, шо все пройшло як треба - ти нікуди звідси не підеш, а якшо все вигорить матимеш ше й бонус.
Що ж, я і не надіявся шо мене так легко відпустять. Поки вони відловлювались у уявних галюцінаціях, я вмостився на дивані і провалився в глибокий сон.
Мені снилась сцена у театрі на якій я вдавав самого себе, міксуючи шось у пробірках та чашках петрі. Через те що сцена була театральна мені приходилось дуже сильно перегравати, часом навіть засильно. Власне я увесь час шось там міксував і сплутано розмірковував у голос про пори роки та їх постійні зміни. Інколи мені плескали, інколи кидалися помідорами , та це ніяк не впливало на хід вистави.
Коли я прокинувся горе-трійки вже не було, мої трави були обережно складені, а підлогу біля каміну активно пилисосила жіночка. Вона трохи перелякалась коли побачила мене.
-Перепрошую, а в якому ми місті? - поцікавився я у неї.
-Як це… У Києві звісно.
-Вельми вдячний вам. А не підкажете часом де тут ванна кімната?
-На кожному поверсі біля спальні.
-Я можу скористатись любою з них?
-Скористуйтесь краще тією на першому поверсі. Хазяін не дозволяє пускати інших до його ванної кімнати. Прямо і наліво. - вона продублювала свої вказівки ше й жестикуляційно.
-Перепрошую, а хазяін це Васильович? - майже пішовши поцікавився я.
-Так, Микола Васильович. Повинна зізнатись, дивні питання ви задаєте. Ви точно маєте право тут бути?
-Ну, це як подивитись. Ще раз дякую вам, панно.
Знову майже пішовши, я згадав ще про одне питання.
-А на кухні маєте якісь овочі?
-Звісно. Ви шось бажаєте на сніданок?
-Дякую, я сам приготую. Ще раз вибачте.
Тепер вже я остаточно задовольнив свій інтерес і пішов митись. Потрапити нарешті під воду, та ше й з регулюванням напору, температури і нахилом, було справжнісіньким чудом. Я стояв та пританцьовував під водою, щонайменше з годину часу. Переспівавши всі пісні, які я ше пам’ятав та які міг вигадати, я все ж перекрив вентіль. Я одразу почав відчувати себе на мільйон відсотків краще. Я навіть забув яка гуля в мене на лобі вилізла. Витершись насухо я вперше за кілька років подивився на себе в дзеркало. Здається я взагалі забув, шо така функція як віддзеркалювання існує. Звісно я помічав його у воді, та якось не вдивлювався. Але зараз я був спантеличено-вражений. Не те шоб я очікував побачити шось конкретне, або хоча б приблизно, скоріш за все я взагалі цього не очікував. Через те і здивування моє було настільки глибоким. Я посміхнувся сам собі у дзеркалі, вийшло, щоправда, не дуже, треба буде попрактикуватись, та пішов готувати собі сніданок. Мені чогось дуже закортіло рису. Поки він варився, я посмажив гриби у соєвому соусі та підмаринував спаржу. Коли рис був готовий, я наскоро обсмажив спаржу, додав трохи лимонного соку і всівся їсти. Я так давно не відчував насичених смаків, шо ледве не розтанув за столом. Мої рецептори аплодували стоячи, а я лише вхилявся, немов заслужений артист. Приємно було знову відчути силу базових смаків - солоні гриби, трохи підсолодкуватий рис(я зробив для нього класичну заправку з оцету та цукру) і в міру кисла спаржа. Ну хіба не ідеально? Тарілка вже була хвилин 5 як пуста, але я все ше тішився спогадами, тим самим підсилюючи післясмак у роті, відроджуючи його знову і знову.

Коли трійця повернулась, я медитував, сидячи на підлозі. Був вимушений перервати самозанурення та відволіктись на своїх поважних викрадачів. Вони перебували у явно вираженому піднесеному стані, першим ділом наповнивши склянки витриманим віскі.
-Шо ж, пан Йо, - він продовжував вживати це звернення, певно досі знаходячи його кумедним, мене це по своєму тішило, - вітаю тебе і приношу свої вибачення. Але, як ти розумієш, ситуація вимагала швидкого і радикального втручання. Як я вже і казав - або ти, або тебе. Профдеформація… - сказав він і розвів руками піджавши плечі. Ніби цим одним словом можна було виправдати любу перейдену межу.
-Не знаю шо ти зробив з Сашком, та він наче скинув років так з 10. Він так їх видоїв, старанно і впевненно аргументовуючи власну позицію. Його енергія, його натиск вразили не лишень комісію, а й нас самих. Ми з Андрійком лишень кліпали очима, а Сашко все настрелював і настрелював. - говорячи, Васильович постійно хлопав Сашка по плечі, пишаючись тим шо виховав такого бравого воїна, здатного мертвою хваткою вчепитись в бюджет і вигризти собі найбільший шмат.
Васильович гучно крізь зуби цідив віскі. Сашко трохи самозадоволено, та все ж сором’язливо, роздивлявся нігті. Андрій тим часом напружено виглядав у вікно, певно обмірковуючи чергові фінансові схеми і прокрути з найбільшим потенціалом відкату. Дуже цікава трійця. Та все ж найдивовижніша схема у них ще попереду.
-Шо ж, Йо, або краще Ілля? - від підмигнув, натякаючи шо і його лопатка ще здатна копати. - Маємо до тебе унікальну пропозицію, цього разу по твоїй основній частині.
-Пропозицію чи знов якийсь ультиматум?
-Поважаю твій скептицизм. Бачу ти вже потроху адаптовуєшся та вчишся дивитись на цей світ не настільки відверто наївно. Та це все ж пропозиція, - по своєму приємна, по своєму поважна, по своєму унікальна.
Я думав сказати йому шо у моєму випадку рівень довіри формується виключно відносно окремого індивідууму, але не хотілось зайвий раз його провокувати.
-Тож шо за пропозиція?
-Оскільки сьогодні все пройшло успішно, тож наші голови, доречі разом із твоєю, залишаються на місці. А такі речі у нас прийнято відсвятковувати. І знаєш про шо я час від часу згадую? Про твої смажені каштани. Ніколи б не повірив, шо я ніби якась свиня, буду радіти і згадувати каштани, але тим не менш, ця наївна зухвалість, цей смак глибоко засів мені в голову. - він трохи застряг у власній фантазії, але все ж продовжив.
-На таких зустрічах зазвичай обговорюють справи, домовляються про співпрацю та й таке інше. І серед членів комісії є такий пан Дроботюк, так от нам би із ним не завадило наладити зв’язок, ну знаєш, член зайвим не буває. -обожнюю людей, які самі ж тішаться від своїх жартів.
-Так от він не їсть м’ясо з якихось там медицинських показників, не суть важливо. Важливо те, шо в нас є ти. А отже ти не тільки допоможеш нам зблизитись із ним, а й виставиш нас перед усіма носіями прогресивного культурного коду. Все ж таки, ми майже європейський бомонд.
Як видатний ковбой, він розкручував словесне лассо, аби згодом накинути його на мою шию. Саме в той момент у мене народилась ще одна ідея, яка цього разу оминала Сашка, принаймні мала б.
-Це перший цьогорічний з’їзд, тож там зберуться найповажніші персони і як завжди, буде декілька журналістських представництв. Тож це непагана можливість закріпити, а я сподіваюсь шо, і посилити позиції.
-Що ж, думаю це чимало коштуватиме.
-Повір, твоє чимало для нас як в туалет сходити, тож з цього приводу не хвилюйся. - я знав шо він клюне.
-Добре, тоді мені потрібна кількість гостей і їх можливі харчові подразники, алергени, тощо.
Ми вдарили по рукам.

Аби нічого мене не виказало і я міг поводитися як зазвичай, я вирішив просто забути свій план, аж поки не доведеться його реалізовувати. А зробити це можна лишень сфокусувавшись на чомусь іншому, тож я взявся за підготовку. Мені виділили власного водія з яким я їздив ринками і збирав необхідні продукти. Дякувати бабцям, шо вони є - завдяки ним я знайшов багато інгредієнтів, які я вже думав було викреслювати. Три дні в мене пішло аби тіки зібрати необхідне, адже вибирав я дуже прискіпливо. Мало бути 20 персон. Здебільшого всі всеїдні, лише один не їсть м’яса, хтось не любить квасолю, у однієї пані неприйнясть лактози і у Сашка вздуття від волоських горіхів. Решта були цілком відкриті до отримання нового повноцінного гастрономічного досвіду. Ще б пак, з їх апетитами відмовлять собі у чомусь було б чимось неприйнятним.
Поринувши у підготовку приготувань, я був цілковито зосереджений і насолоджувався знов віднайденим, та майже забутим, почуттям під час процесу створення. Моє органолептичне чуття вдосталь відпочило і сочилося від кожного дотику всіх окремих інгредієнтів.

Для події було вийнято цілий ресторан у самісінькому центрі Києва. Враховуючи сьогоднішніх гостей, на шось менше нічого було і розраховувати. Увесь персонал, окрім офіціантів, сьогодні відпочивав, тож я міг спокійнісінько працювати у власному темпі, розраховуючи лише на самого себе. Поки гості зберуться, я вже міг потроху починати - те підрізати, те поставити запікатись. Трошки того, трошки цього, - як любив казати мій шеф з роботи.
Коли всі нарешті зібрались і затвори камер почали активно клацати, можна було видавати першу позицію. Як заведено на подібних заходах - спершу слід було подавати хліб. Тож я приготував конопляний хліб із гарбузовим насінням. До хліба подавалася взбита кунжутна олія із додаванням норі і паштет із лісових грибів. Я не сподівався на загальне прийняття, та все ж був певен у кожній позиції. Шось із цього я вже колись готував, принаймні хоча б частково, і лише трішки вдосконалив. А шось народилось в мені спонтанно, але я чітко уявляв як ці поєднання мали б спрацювати. Коли з прелюдією було завершено, прийшов час другої позиції - запечений баклажан у вигляді восьминіга з трюфельним підґрунтям, заглазурований у місопасті з арахісово-імбирним соусом та колотим фундуком. Це свого роду було продовженням заданного тренду олії з норі - подоба до морських делікатесів. Офіціанти здивовано розглядали тарілки і відносили їх до зали. Я хотів було піддивитись за реакцією в залі, та було ніколи, треба було готувати наступну страву. Мені вистачило і здвивувань офіціантів, а вони, як ніяк, вишукані страви, певно, бачать значно частіше гостей. Всього страв було десять, тож всі порції були невеликими, проте на час приготування це істотно не впливало. Коли назад було принесені всі тарілки, в мене вже було готове різотто на червоному вині і кокосових вершках з гливами, молодим горохом, кукурудзою та в’яленими сливами. Судячи з тарілок з під баклажану, деякі не оцінили мого підходу, та все ж більшість з них були напрочуд чистими, можна було лише протерти. Наступним йшов оливковий хумус з томатною сальсою, битими огірками, ферментованою редькою, насінням кунжуту та соняшника, прикрашений стеблями маринованого портулаку. Їжа, як музика - на одній високій тональності далеко не уїдеш, тож це було певною зміною тональності.
До мене на кухню завітав Васильович.
-Тепер я розумію, шо твої каштани були лише приманкою. Ти не перестаєш мене дивувати. Напрочуд дивні відчуття - наче вже і з’їли декілька страв, та все ж така легкість. Чи то просто інтрига шо ж буде наступним? - розійшовся він фірмовим сміхом.
Та я не відповідав, ні на мить не зупиняючи свої вивірені рухи, серверуючи наступну позицію - крем-суп з крапиви, чабрецю та лісних трав на базі рослинного молока з ліщини, з додаванням трюфельного масла, васабі, сичуанського перцю та зернят чорної гірчиці. Дуже цікаве поєднання, як на мене. З одного боку ніжна, та все ж трохи жалюча, як крапива, кремова основа розчинялася на складові і знову грала усім масивом смаків. Наступна страва вражала більше зовнішнім видом, аніж била по рецепторам. Адже їжа, це мистецтво яке приємно їсти не тільки ротом. Листя брюссельської капусти пофарбовані анчаном, буряком і соєвим соусом, що прикрашали гратен з топінамбуру та були зверху политі зеленим маслом з лісних трав - втілилось у життя саме так, як я його і уявляв. Офіціанти знов подарували мені суміш змішаних емоцій на своєму обличчі. Ця космічна квітка з листя капусти не була схожа ні на що з того, шо їм, як і мені, коли-небудь доводилося бачити.
Залишився останній снаряд важкої артилерії, після чого вже слідували кулі меншого калібру, та попри те не менш вразливі. І цим снарядом було пюре з селери, моркви і пастернаку з шматочками ферментованого абрикосу, грильованого аспарагусу і вкрапленням кунжутної олії. Одна з дуже простих позицій, яку я вже колись готував, та був вражений її простотою і силою. Це певною мірою була дань поваги моїм шефам.
Слідом йшла остання граната солоно-гострого наповнення, яка плавно готувала гостей до десертів. Класична брускета з чілі-авокадо пастою, засоленими чері і глазурованим ананасом - просто і зі смаком, як то кажуть. Судячи по пустим тарілкам, гості все ж почали трохи відкриватись чомусь новому і незвичному.
Перший десерт повертав особисто мене у перші дитячі мандрівки до лісу, після якої бабця неодмінно готувала мені гречану кашу на молоці. Тож я сподівався що хвойне морозиво на гречаній вафлі прикрашене ягодами дерези і полите кремом з волоського горіху, спрацює не гостей схожим чином.
Васильович не обтяжував мене очікуванням і знову завітав на кухню.
-Йоооо, це просто шось неймовірне. Я вже задумався чи не перейти на таке харчування на постійній основі. - його сміх мене вже дратував і я одразу згадав свій план. Мені навіть стало його трохи шкода.
-Ви задоволені, шеф?
-Задоволений не те слово. І не я один. Вони всі приголомшені. Особливо Дроботюк. Він вже у нас в кармані, тобто ми в його. Плюс один член на полицю. - Фух, добре шо я не забув про горіховий крем. Чим більше він жартував, тим менше я відчував власної провини.
-Що ж, було приємно мати з тобою справу. Я тебе навіть майже полюбив. Думаю твоя остання позиція остаточно розтопить моє серце. - О, не сумнівайся, розтопить ше як.
-Тримай, тепер я певен шо знаю за що плачу тобі. І краще аби наші шляхи більше не пересікались. - він простягнув мені черговий вагітний конверт.
-Цілком згоден з вами. Да прибуде з вами любов. -остання фраза певно була зайвою, адже вона мене майже скомпрометувала. Але він був настільки затьмарений власною перевагою, шо не помітив нотку іронії в моєму голосі. Коли він виходив, Сашко ледве стримуючись біг до вбиральні. Крем працює.
Останньою бойовою нотою у цій симфонії була - желейна сфера із квіткового квасу, усередині з луковим конфітюром, медом і корицею. Моя диригентська паличка на сьогодні своє відпрацювала. Час було вшиватися.

Опинившись надворі я нарешті полегшено видихнув. Шо ж, сподіваюсь шо діду все ще цікаво за цим всім спостерігати. Проте, якшо ше досі є кому сподіватись - можна бути впевненим. Я був у крайнє піднесеному стані і мені здавалось, шо нарешті у моєму календарі почалась весна, бо я буквально квітнув зсередини. Нові бажання і прагнення, немов тисячі бутончиків, зароджувались звідусіль. Не враховуючи останній тиждень, я завжди почував себе вільним, проте зараз це відчуття підсилилось у десятки, у сотні разів.
Я пророкував Сашку велике майбутнє, в нього велике серце, ясний розум і нова решітка. Скоро гачок на підсилення екзистенційного голоду спаде і він продовжить своє служіння людям з новою, ще небачуваною силою. Гадаю його колеги не на жарт здивуються новим перспективам.
Місто пульсувало безліччю яскравих артерій. Воно було переповнене різного роду енергетик, які нашаровуввлися одна на одну, наче павутина. Павутина по ниточкам котрої я знову прогулювався, як колись. Але ріг однієї й тієї ж самої вулиці кожного дня різний, нехай і відбуваються на ньому одні й ті самі події. Все навкруги перебуває у постійному русі, навіть якшо комусь здається, шо він застряг на місці. Статики апріорі не існує.
Люди звикли містифікувати все навкруги. Пташиний кавелик на плечі - це к грошам, зеркальні цифри на циферблаті - на вдачу, чорна кішка - краще обійти. Але часом за містичними на перший погляд речами, ми не помічаємо їх базової складової. Проте коли базис сходиться з містикою, зазвичай ми не знаємо як на таке реагувати. Коли вся вечеря побудована на одних з найпотужніших афродизіаків, а приправляє цей торт вишенька з цукерки із вмістом квасу на основі червоної рути - тут вже ніяка фрігидність не старе перепоною. Сподіваюсь журналісти свою справу знають, адже їх очікує дуже цікавий матеріал. Я б сказав - небачуваний. Певно ще ніколи наші політики так швидко не євроінтегровувалися. Думаю Васильович сам не очікував настільки буквального злиття і зближення з новим членом, який він так старанно обробляв на протязі дня.
А оскільки Сашку я пророкував світле майбутнє, треба було усунути його від подібної дескредитації. Тож хай його шлунок вибачає тимчасові незручності, все ж таки заради його власника старався.
А шо ж щодо мене? То я відкрив для себе новий і певно найголовніший смак - смак життя.
-Мені один квиток до Львова будь ласка.


2022 рік.