Якщо існує океан, навіщо порсатись у калюжі?

я

-Сірі, розкажи мені про «Мона Лізу».

«Картину Мона Ліза неможливо описати словами: чим довше ви дивитеся на неї, тим більше захоплюєтесь.
Як і багато картин того періоду, цей портрет не уникнув руйнівної дії часу, нанесених руками невмілих реставраторів. Але попри це, він не втратив своєї особливої краси і чарівності, і прекрасне обличчя все ще випромінює спокійну і зачаровуючу посмішку.
Розміри картини Мона Ліза не досить значні, її висота 77 см, а ширина 53 см. Мона Ліза зображена сидячою на низькому стільчику; її тіло повернене вліво, права рука спирається на лівому передпліччі. Обличчя повернуте до глядача злегка під кутом, тоді як карі очі дивляться прямо на вас.
Каштанове волосся, розділене на проділ посередині і гладко зачесане до скронь. Волосся спадає красивими м’якими локонами на плечі. Прозора вуаль накинута на голову і в’ється поверх плечей. Сукня дівчини зеленуватого кольору з глибоким вирізом, а рукава мають світліший колір.»


Єгор слухав опис всесвітньо відомоі роботи видатного майстра і подумки намагався уявити: яка ж вона - Мона Ліза. Яка в неї посмішка, які в неї очі, яка зачіска, вбрання… Але уявний образ не був постійний, без упину змінюючись під впливом власного нерозуміння всіх цих характеристик. Йому важко давалось сприйняття образотворчого мистецтва, але, через його недосяжність, Єгора ще більше до нього тягнуло.
Чарівне обличчя, зачарована посмішка, карі очі, каштанове волосся, зелена сукня з глибоким вирізом і прозора вуаль. Який це - карий, каштановий, зелений? Що саме спаскудили реставратори та на скільки помітно це помітно на всю картину загалом? Шо це була за дівчина? Ким вона приходилось майстру? Чим займалась поза позуванням? І що криє в собі ця спокійна і зачарована посмішка? Вона щось знає про того, хто її малює, чи їй смішно з того, що вона бачить в очах тих, хто на неї дивиться? Мимоволі, за відсутністю можливості знайти словесну відповідь на ці всі запитання, моя свідомість генерує з цих образів неймовірну музику. Звуки сплітаються з різних складових, по частинкам збираючи деталі іі образу до купи. Таким чином народжується мелодія - дивовижна, глибока мелодія, оповита загадковістю і жіночими чарами. Почуті симфонії розчіплялись на окремі ноти, на окремі інструменти, на окремі настрої і умовні кольори, і все заради того, аби знову залунати, але в інших тональностях, в іншій послідовності, з іншим сенсом і образним підґрунтям. Бах, Шнітке, Бетховен, Моцарт, Гендель, Мендельсон і Шопен - в чотирнадцять рук зображали для Єгора Мона Лізу. Зображали саме так, як він її собі уявляв, але ніколи не зміг би виразити своє уявлення словами. Та і хіба можна було виразити словами її неперевершену красу, від якої слова втрачали сенс, її загадкову посмішку,що змушувала тебе ніяковіти, її погляд, що дивиться прямо у твої очі, її виріз на грудях, що так активно вздіймалися? Тільки музика могла подарувати йому це. Тільки музика. А слова… Не даремно в описі сказано, що словами описати це неможливо.

Сірі вже давно дочитала статтю до кінця, проте, він все ще сидів із закритими очима, зачарований цією дивовижною, неперевершеною і неіснуючою музикою. Сидів і, заворожений власною уявою, споглядав вигаданий образ таємничої дівчини, в очах котрої тонув, і відчував, він не був певен що саме, але щось певно відчував. І це «щось» так вабило, так здіймало йому груди, так чіпляло його нутро, ніби він сам був тим майстром, що її малює, ніби її посмішка і справді адресувалась саме йому. Хоча, якщо враховувати обставини, приблизно так воно і було. І на обличчі його проступала причетність до чогось більш величнішого, більш значущого, аніж він сам. В такі моменти, він забував абсолютно про все на світі.
Це був його щоденний ритуал: споглядання невідомого, - як він сам для себе це називав. І, хоча на одну й ту ж саму картину він міг «дивитись» далеко не один раз, проте, вона все ще залишалась йому невідомою, адже щоразу це була дещо нова музика. Музика, що грала струнами його душі, - як він собі уявляв, як воно мабуть і було.
Життя, повне іронії, подарувало йому невимовну тягу до краси, але відібрало в нього можливість її споглядати, адже він народився з невиліковними вадами зору. Тож, йому залишалось або намагатись відчути тактильно, що певним чином обмежує і унеможливлює, або ж сприймати на слух і самостійно змальовувати красу подумки, згідно власних уявлень. Якщо б не музика - ця тяга стала б його тягарем. Тож, він, як міг, наповнював себе величчю минулих поколінь, адже саме у цьому бачив сенс свого життя - у спогляданні найвеличнішого з існуючого, найдивовижнішого з можливого, найпотаємнішого з уявного.
-Єгор, будеш вечерять? - як завжди поцікавилась його мати з настанням вечора.
Час було повертатись до реалій. Тож, він наостанок якомога глибше вдихнув запах Мона Лізи, майже торкнувся її руки і, збентежений цим «майже», вислизнув з-під її музикального впливу.

Він жив вдвох з матір’ю, яка цілком забезпечувала його існування в міру власних можливостей. І в той час, як вона розгрібалась з бухгалтерською тяганиною в невеличкій приватній фірмі, буденність Єгора складалась цілком із звуків різного походження, і ці звуки були майже всім його життям. Єдиним його справжнім другом був його пес Чак. Вони обожнювали одне одного, ніби були кровними братами, якби таке можливо було уявити. Людей Єгор не надто любив, йому завжди здавалось що вони з нього глузують, тож, він намагався їх уникати. Абияк отримавши базову освіту, він цілими днями байдикував у компанії Чака. Вони полюбляли вибратись десь до пляжу і сидіти слухати море, крики чайок і безтурботний гомін людей. Звісно, що звуками насолоджувався лише Єгор, поки Чак ганяв птахів та бігав за пластиковою тарілкою, якою грали неподалік.
Єгор анітрохи не нарікав на власну долю, проте, все ж, десь в глибині душі, сподівався колись віднайти змогу подивитись на світ власними очима. Час від часу, він випадково підслуховував чужі розмови і не міг зрозуміти причини їхнього відчаю - їх проблеми здавалися йому фантасмагорією надто збудженого розуму. Люди не поціновували того що мали і весь час були стурбовані через всілякі нісенітниці. Тож, це було ще однією причиною його вимушеного усамітнення і відсторонення від соціуму, і відповідно - заглиблення у мистецтво. Адже, якщо існує океан, навіщо порсатись у калюжі?

Вдома він орієнтувався як риба у воді. Він знав кожен характерний скрип, хрускіт, свист і стукіт та джерело їх походження, знав розташування кожного побутового предмету. Але пересування вулицею, часом, викликало певні складнощі, оскільки інфраструктура міста аж ніяк не передбачала особливих умов для людей з вадами. Мабуть, якби не Чак, то він би і надалі не виходив далі свого двору. Тростиною він майже не користувався, оскільки вона лише зайвий раз підкреслювала його недолік перед рештою. Тож, він цілком покладався на Чака і власні інкстинти. Якщо не враховувати декілька незначних падінь та незапланованих обіймів з перехожими і стовбурами дерев, з більшою долею вірогідності, йому, все ж, вдавалось долати перешкоди на своєму шляху без значних відхилень від маршруту.
Він ніколи не замислювався над тим як вони живуть, але, у той самий час, десь віддалено здогадувався наскільки матері важко його утримувати, не виказуючи при цьому їх становища. Вона хотіла аби він ріс повноцінною людиною, але не могла вигадати для нього дійсно кращого майбутнього, тож була вимушена маскувати певні прогалини їх побуту. Але, саме ті - досконало відомі йому - скрипи, скрежити і стукіт наштовхували його на думку, що життя по ту сторону його чорних окулярів має характерний монохромний відтінок. Мати ніколи не відмовляла йому в його бажаннях. І хоча вони і не були неадекватними або завищеними, все ж, іноді не вписувалися в їх скромний бюджет. Тоді вона була змушена вигадувати різні нісенітниці і, в першу чергу, самій в них вірити, адже його проникливий слух легко міг вловити нотки невпевненості. Таким чином, піцерія через незрозумілі причини зачинялась раніше часу, в театрі проводились ремонті роботи, всі фрукти у продавчинь були не першої свіжості, а нових кросівок саме його розміру, на жаль, цього разу не привезли. Може, він і міг би зрозуміти, що щось тут не чисто, але він цілком довіряв матері, до того ж, він не міг самотужки ні в чому впевнитись. Але це все його не займало. Допоки він міг насолоджуватись мистецтвом і фантазувати щодо власної причетності до нього, його все влаштовувало. Але все дедалі частіше думки щодо особистої реалізації відвідували голову юнака. Він чув безліч історій про адаптацію людей у схожому становищі, деякі з них були і правда фантастичними, але як не намагався, він не міг уявити себе серед них.

-Сірі, розкажи мені про Моне «Враження, схід сонця».
Намагаючись структурувати свої вподобання, він вирішив почати з бази започаткування імпрессіонізму. Його зацікавила сама історія виникнення напряму і його назви, - коли критик хотів підкреслити чуттєвість митця у негативному контексті, і тим самим благословив його не цуратися власного бачення. З того часу імпресіоністи дозволили собі бути такими як вони є, рефлексуючи на полотнах, дозволили собі пишатися власними статистичними відхиленнями мистецького самовираження. Ця історія наштовхнула його на думку, що і у його положенні все може повернутися геть інакше, варто лише знайти потрібний кут зору.

«Моне не намагається відтворити дійсність, наслідувати природу, а прагне передати своє власне враження від неї. З точки зору академічного живопису картина груба і неохайна, фігури ледь намічені. Моне демонструє колористичний взаємозв'язок синьої води та сходу, яскраві рефлекси на вранішнім морі.»

Єгора вже не цікавила сама картина, все одно він її не побачить, а уявити взаємозв’язок синього з помаранчевим, ніколи не бачивши ні одного, ні іншого, теж, навряд чи вдасться. Але його зацікавив більше посил, який, хоч і лежав не поверхні усього мистецтва в цілому, та все ж не простирався настільки прозорою вуаллю сенсу. І в цей момент в його голові знову залунала дивовижна мелодія, що підносила його свідомість на неймовірні рівні сприйняття.

Інколи він намагався допомогти матері з її бухгалтерією, яку вона періодично брала до дому. Поступово він ознайомився з поняттями дебету та кредиту, навчившись їх відрізняти одне від одного та влучно оперувати ними. Загалом, бухгалтерська справа здавалася йому досить нудною, але оскільки ця територія була ще ним не достатньо вивчена, він знаходив для себе певний інтерес. Невдовзі, він опанував такі поняття як: активи, пасиви, заборгованості, банкрутство, девальвація, інфляція, емісія, деномінація, рефінансування, займ, інвестиція, дефляція, криза та ще безліч економічних термінів, від перенасичення якими йому інколи ставало зле. Згодом, він вже більш-менш орієнтувався, але варто було йому усвідомити загальні принципи економічних процесів в середині підприємства де працювала мати, як йому одразу ж набридло.
-Але як так, - дивувалась мати - ти ж так швидко все схопив, може, продовжиш покращувати власні знання? Адже, як-не-як,, математика - цариця всіх наук. Навіть твоя улюблена музика - це теж певна математична пропорція. - намагалась вона переконати всіма силами сина.
-Мені це не цікаво. Нема в цьому душі, - розумієш? - нема глибини, нема величі. Лише сухі аудиторські дані, зведені до суцільних одиниць та нулів, безглузде заповнення безкінечної звітності заради економії на оподаткуванні, урізання заробітньої платні та безцільного самозбагачення.
Мати не могла знайти потрібних слів, тож на цьому всі суперечки зазвичай закінчувалися.

Єгор полюбляв музику як прояв, незалежно від її жанру та походження. Мистецтво в цілому було для нього як певного роду магія, як наркотик, як паралельний всесвіт з іншими можливостями, фізичними законами та правилами. Але саме музика могла якнайшвидше заволодіти тобою і перенести, повністю занурити у свою власну атмосферу, яка не схожа ні на що інше. Він звісно слухав фільми, і аудіокнижки, і намагався навпомацки читати методом Брайля, «роздивлявся» окремі скульптури, і уявляв намальовані картини, але це все вимагало додаткових зусиль з його боку для уявлення і розуміння. Музиці варто було лишень залунати, як ти одразу ж опинявся у неї в полоні, повністю обеззброєний і майже безхребетний. Музика - наймагічніше з відомих йому мистецтв і він назавжди залишиться її прихильником. Що завгодно можна безкінечно довго обговорювати і сперечатись, музику ж варто лишень слухати. Вона безперечна, універсальна, самостійна і самодостатня.
Жонглюючи жанрами, він умів викликати у себе певний настрій, хоча тут має місце сумнів, щодо того, що з’являється раніше - настрій або музика, яка йому відповідає, але, все ж, це не скасовує самого факту.
Таким чином він досягав певного стану, у якому зовнішнього світу на деякий час не існувало зовсім, був лише він і потік трансцендентальної мелодії, яка, буцімто струмок вічного джерела існування, що живиться безкінечним створенням чогось нового і більш довершеного.














































Пересуваючись містом, він навчився певним чином змальовувати середовище навколо себе, тож Чак міг спокійно досліджувати стовпці та дерева на зміст зазіхання на його територію. Єгор вчився зчитувати сигнали із довкілля. Звуки дарували йому майже всю необхідну інформацію, варто було лише встигати її обробляти. Ремонтні роботи за рогом, шмарклі безхатька біля входу в метро, збуджена телефонна розмова, воркотіння голубів на деревах, надто гаряча кава у стаканчику, майже синхронний сміх двух подружок, шаркання десятків ніг, тертя покришок на дорозі, музика із закладу неподалік, поліцейська сирена, незначне шепотіння вітру у спідницях та волоссі. І це все лише мала частина, що його оточувала і яку він фіксував. Як зазвичай, він прямував до пляжу, розмірковуючи про природу цих всіх звуків та намагаючись виділити в них шось основне, їх взаємозв’язок та першопричину, а також і те, що їх розрізняє. Адже, звуки однакового походження, все ж, могли бути геть різними за своїм наповненням, а це варто було враховувати при їх інтерпретації. Той самий сміх - він має безліч варіацій виконання та криє у собі чимало сенсового підґрунтя - дзвінкий та нахабний, простосердечний та дружній, невпевнений та сором’язливий, неконтрольований істеричний, тремтячий нервовий, глухий та сумний, гучний знущальний, лагідний та співчувальний, фальшивий надривний, тощо. І це лишень сміх. Звісно, для багатьох це здається очевидним і не вартим обговорення, проте Єгору здавалось, що він поступово підбирається до розгадки певної таємниці.
-Обережно! - хтось гаркнув на нього та вхапив за руку. - Ти що не бачиш куди йдеш?!
Спантеличений та трохи розлючений, Єгор опанував себе та перевів те, що мало бути поглядом, на дівчину, яка вирвала його з міркувань, хоча він вже був майже за крок до розкриття сакральної таємниці. «От дідько!» - тільки-но і встиг подумати він.
-Ой, вибачте. Я не знала… Перепрошую… - ніяковіла вона, усвідомивши, що він дійсно не бачить. - Але ви ледве не провалились у відкритий люк, тож будьте обережніше.
Хоч її голос і видався доволі приємним, але він не терпів співчуття та жалості у свій бік, тож якомога нахабніше відповів їй.
-Пусте. Прошу, припиніть скиглити, це дратує. - він зробив невелику паузу, слухаючи як вона здивовано і трохи обурено хапає повітря ротом. - Дя-ку-ю, - знущально процідив в її бік, покликав Чака і, обережно оминувши дірку, пішов собі далі.
Він усвідомлював, що можливо і не варто було так себе вести, але це відбулось виключно як рефлекс на подразник. Він не переносив на дух співчуття і жалість у свій бік. Та чи була це жалість? Він почув, що хтось неподалік намагається замаскувати власні кроки, йдучи з ним нога в ногу в одному темпі.
-Це ви? - спитав він зупинившись.
-Так. - ледве ображено пролунав той самий голос, що вберіг його від смакування підводних течій.
-Перепрошую за мою реакцію. Я…
-Я Іванка. - перебила і представилась вона.
-Я… - розгубився хлопець. - Єгор. - сказав він і протягнув руку в простір перед собою.
Вона легенько її потиснула і, взявши його попід руку, так легко і ненав’язливо спонукнула продовжити рух.
-Якщо не заперечуєш, я складу тобі компанію.
Єгор не встиг зрозуміти, що власне відбувається, але її голос і рука в нього на лікті, певно, свідчили про те, що він не заперечував. Як-не-як, він був у боргу перед нею.
-Його кличуть Чак? Крутий в тебе пес.
Єгор не знаходив, що відповісти, тож просто ввічливо посміхався у її бік. Чак з деякою підозрою зробив кілька кіл навколо них та, все ж, побіг вперед робити свої собачі справи. Єгор йшов і намагався якось втлумачити собі ситуацію.
-Я теж завжди хотіла собі собаку, проте, якось боюсь брати на себе таку відповідальність. - вирішила компенсувати тишу вона.
-У тебе дуже гарний голос. - нарешті спромігся промовити хоч слово юнак. А голос у дівчини, і дійсно, був, може, трохи чудернацький, але, тим не менш, доволі приємний.
Вона відповіла його ж ввічливою посмішкою та швидко отямилась, що він її не бачить, тож повторила її, додавши озвучки. Вони сіли на його улюблене місце, її рука обережно вислизнула, але він все ще відчував її тепло. Деякий час вони обидва мовчали - він прислухався, вона роздивлялась.
-Ігор, в тебе дужа цікава зовнішність.
-Тобі видніше, тільки я Єгор.
Південний вітер дмухав в обличчя, створюючи подобу фонового білого шуму у вухах.
-Єгор? Не Ігор? - перепитувала вона.
-Є, як євро, Єгор.
Вона трохи винувато усміхнулась, цього разу одразу в голос.
-Я просто трохи недочуваю, а мій апарат вже старий, ще й на такому вітрі трохи барахлить, - все ніяк не поміняю.
Єгор, трохи спантеличений, слухав як розвивається її волосся. «Так, тож говорити треба чітко і достатньо голосно», - планував він собі, але, що саме говорити не знаходив.
-Ти любиш музику?
-Звуки - це все моє життя. - зізнався він і розплився в посмішці, але швидко схаменувся.
-За тиждень буде проходити вистава - аудіо-візуальний перформанс «Хист», не хочеш піти зі мною? - трохи переймаючись, знову звернулась вона до нього.
-З-з-звісно. - сам незрозумів чого почав заікатись Єгор.
-Бо я, скоріш за все, тільки одну частину зможу вловити, а решту ти, певно, не пропустиш повз вуха. - сказала вона і знову захіхікала.
Він вже уявляв як це виглядає - дві півлюдини, що могли б скласти одну повноцінну, якщо їх об’єднати; от халепа, - вони вдвох зі своїми вадами, нагадували два прищі, що вискочили на одній дупі. Він не цурався подібного гумору, але переважно тоді коли сам був його автором.
І, задоволені домовленістю, сонячним теплом, краєвидом та гармонією звуків довкола, вони сиділи далі мовчки, насолоджуючись моментом.
Обмінявшись номерами, вони розпрощались.
-Будь обережніше на дорозі. - наостанок зронила вона і, трохи вагаючись, все ж, доторкнулась губами до його щоки.
-Бувай, Єгор, не Ігор. - розсипалося шовковистим сміхом і розчинилось у цокотінні її каблуків.
Так незвично було йому чути власне ім‘я, так приємно шуркотів її голос, до того ж палала його щока від її поцілунку, до чого ж дивно, але від того ще цікавіше, все складувалось. До оточуючих звуків додався стукіт власного серця і тиск у скронях. Цього разу Чак покликав його, він отямився і пішов за ним.

-Сірі, розкажи про «Дівчину з перловою сережкою».
«Про неї відомо дуже мало. Невідомо, чи писав Вермер її на замовлення; хто в такому разі був замовником і ім'я зображеної дівчини. За однією з версій художник зобразив власну доньку Марію. Хай там як, але очевидно, що це незвичайний портрет. Художник спробував зафіксувати момент, коли дівчина повертає голову у бік глядача до когось, кого вона щойно помітила. Відповідно до назви, увагу глядача сфокусовано на перловій сережці у вусі дівчини.»

Слухаючи цей небагатослівний опис, він уявляв Іванку із перловим слуховим апаратом, замість сережки. Він уявляв, як вона повертає голову до нього і обдаровує його сонячною посмішкою, а її волосся лоскоче його щоки. Поки музика і власна уява ще не цілком захопили його у ментальний вальс, він відправив посилання на зображення безпосередньо самій Іванці. Після чого, віддавшись на волю крилатих акордів, полетів, виконуючи неймовірні піруети, зв’язаний силою погляду з дивовижною дівчиною, що має неперевершений голос. Його піднесення не знало меж, свідомість, захоплена мелодією піднебесся, закручувала у вирій ледве вловимих усвідомлень небачуваноі краси.
Закружившись ледве не до запаморочення, він, сповнений небувалого насолодження, впав на ліжко, аж як, йому прийшло повідомлення.
Це було аудіоповідомлення від Іванки.
«Ніколи б не подумала що ти цікавишся живописом. Певно це… доволі проблематично. Не знаю як ти обрав саме цю картину, адже мені неодноразово казали шо я дуже на неї схожа, тільки замість сережки в мене апарат. - чувши її сміх він знову на якийсь момент вертався до нещодавніх відчуттів. - Але якщо брати Вермера, то мені більше довподоби інша його картина -«Дівчина, що читає лист біля відкритого вікна». Варто було отримати твоє повідомлення, як я мимоволі про неї згадала і навіть тимчасово відчула себе нею. Тож дякую, і сподіваюсь ти відчуєш її хоча б приблизно, як її відчуваю я.
Може, порадиш мені щось послухати?»
Він сам не знав, чого обрав саме цю картину, це завжди відбувалось інстинктивно й непередбачувано.

-Сірі, розкажи мені про «Дівчину, що читає лист біля відкритого вікна».
«На картині зображена дівчина у профіль, яка за столом читає лист від коханого. Мотив листа часто зустрічається і в інших картинах Вермера. У куті кімнати стоїть гарне крісло зі шкіряною спинкою. У той час як передній план занятий столом, вкритим щільним східним килимом, на який поставлена таця з фруктами. Ліворуч зелена портьєра відділяє сцену від глядача, у той час, як червона завіса звисає над вікном. Незвична проробка найдрібніших деталей: можна відрізнити кожну ворсинку вовняної тканини і пилинку на поверхні килима; кожну складку сукні дівчини; сам матеріал віконного скла. Художник відкрив новий спосіб зображення світла, яке, надходить із окремих джерел, об'єднується і зосереджує увагу глядача на головному персонажі.»

Саме так він і уявляв собі згадану Іванкою картину, проте аж ніяк не очікував, що її підтекст виявиться настільки відверто збуджуючим уяву.
Що ж їй порадити послухати?
Уявна медіатека відкрилась перед ним та він не знав навіть в яку сторону гортати, аби вразити її і передати піснею саме те, що криється в нього на душі. Класика? Надто претенціозно і банально, особливо в розрізі того, що попереднім повідомленням була картина. Це має бути щось в міру чуттєве, відносно сучасне і багатогранне у мелодійному розумінні. Джаз? Теж наче не те, хоча частково і підходить. Соул? Занадто плоско і не цікаво. Чи мають там взагалі бути слова чи вони лише спаплюжать і обмежать мій безсловесний посил до неї? Певно що ні, тільки музика. Тож, коло вибору звужується. Якщо класику не враховувати, то, певно, варто і класичні інструменти викреслити. Фортепіано я звісно люблю, але зараз воно недоречне. Гітара! Звісно, як я одразу не здогадався. Гітарне соло достатньо глибоке і чуттєве, воно сучасне і неабияк багатогранне. Щось не занадто агресивне і в той же час точно не романтичне, щось імпровізаційне і відверте, ніби запис у щоденнику.
«Спробуй “Maggot brain”, перше що спало на думку.» - трохи прикрасив він. Повідомлення, у якомусь сенсі, навмисно було таким коротким - музика сама все скаже, - думав він. Але насправді, він ще не змоделював свою стратегію поведінки, та й, відверто кажучи, просто не знав як себе вести. Аби ще раз впевнитись у вірності власного вибору він і сам увімкнув рекомендовану пісню і поволі розчинився у вібрації струн.


























Днями, сусіди зверху затопили Єгора, тож, до вже звичних буденних звуків, додались ще виснажливі і діючі на нерви звуки падаючих крапель у відра та миски. Він відчував це немов катування, адже весь час не міг ні на чому сконцентруватись і постійно був знервований через те. Але у сантехніка була запланована відпустка, тож найближчі два дні вони вимушені були терпіти.
«Навіть у сантехніка є відпустка. Цікаво, що він під час неї робить? Може ходить в аквапарк, де уявляє себе залишком їжі, що ковзає величезною каналізацією, відчуваючи абсолютну свободу? Або грає цілими днями в Маріо, в надії врятувати принцесу, аби продемонструвати їй свої підземні володіння у всій красі?» Абстрактно кепкуючи, він намагався відволіктись, та в кінцевому рахунку всеодно все зводилось до цього гучного шльопання, цього нестерпного тертя води об воду. Йому навіть довелось скасувати свої звичні споглядання невідомого, адже ці крапаючі умови псували йому весь настрій.
Коли сантехнік все ж приїхав, Єгор випадково підслухав його розмову з мамою.
-Труби старі, скільки себе пам’ятаю, - іх ніхто ніколи не чистив. Та й ви уявляєте що таке прочистить дев’ять поверхів? Не хотів би я за таке братись. Я зробив, що міг, на деякий час має допомогти. Але вам ще повезло, що у вас тут так по скромному все облаштовано, майже і нема чому псуватися. Адже в людей зазвичай повністю вся кухня замебльована, купа техніки. Тож, вважайте вам навіть повезло в цьому плані.

«Я ніколи не бачив як ми живем, міг лише здогадуватися по скрипу дверцят і періодичним сльозам матері. Звісно, я їх чув, проте чи мав я право лізти до неї в душу і вимагати пояснень, змушуючи виправдовуватись за свої сльози? Я вважаю, що кожен має право на сльози без пояснень, аби хоч щось лишити своїм власним, своїм інтимним куточком смутку.
Але слова сантехніка стали останньою краплею. Слова, які сочились відвертим знущанням, прозорим натяком на нашу бідність, які лунали нахабним ляпасом нашій сім’ї. Та й ще від кого? Від сантехніка? Це вже виходило за всі межі. Я не знаходив ані слів, ані місця, своєму невичерпному обуренню, що переповнювало мене. Чого б мені це не коштувало, скільки б часу не забрало, але я поставив собі на мету заробити гроші, аби більше ніколи не відчувати цього приниження, аби більше не бути мертвим тягарем на материнській шиї, аби подарувати їй гідне життя, на яке вона заслуговує. Часом, за щастя треба боротись, інколи навіть із самим собою. Тож я готовий був йти на певні поступки заради мети. »

Протягом наступних днів він не хотів займатись звичними речами, тож цілими днями вештався вулицями, слухаючи перехресні розмови випадкових зустрічних, аби зрозуміти чим нині цікавляться люди, що наразі є актуальним, у чому вони вбачають проблематику. Більшість з почутого виявилося повною маячнею, суцільними плітками та язикатими заздрощами. Проте, він кілька разів чув щось на кшталт криптовалюти. Спочатку він думав, що це якийсь різновид грошей на батьківщині супермена, але, почувши ще декілька разів згадку про це невідоме слово, його попередня здогадка втратила право на існування. Адже, навряд всі навколо були такими прихильниками коміксного персонажу, що весь час обговорювали фінансовий устрій на його рідній планеті. Вдома він вияснив, що це одна з можливих цифрових валют, яка останнім часом набирає обертів у своєму розвитку. Тож, чимало збуджений знахідкою, він одразу занурився у вивчення питання.
Він вже знав, що існують валютні ринки, та якось ніколи не цікавився кількістю валют, їх котируваннями та співвідношенням до одне одного, золотим стандартом, депозитами, продовольчим індексом, процентною ставкою, драгметалами, індексом спожиживчих цін, вартістю акцій компаній та облігацій, ВВП, МВФ, ФРС тощо. Минулого разу він лише зазирнув під обідок унітаза, в який зараз планував зануритись повністю. Та все це лише задля того, аби зрозуміти що таке криптовалюта та як вона працює.
Як виявилося, більшість з цих знань не були необхідними, адже світ цифрових валют був влаштований дещо інакше.
«Отже, криптовалюта - це свого роду гроші, що працюють на технології блокчейн. Блокчейн, в свою чергу, це шось типу безкінечного журналу фіксацій взаємодій, записи у якому не можна підробити, адже вони зберігаються одразу у всіх шухлядах користувачів журналом. Сам журнал працює за принципом розумних домовленостей, які базуються на певних умовах, тільки після виконання котрих, запис в журналі буде виконаний і взаємодію можна буде вважати вдалою.»
Спершу він з підозрою віднісся до цієї системи, адже її вартість мало того, що нічим не підкріплена, та ще й доволі спекулятивна і нічим не контрольована. Проте, зазирнувши в причини кількох останніх економічних криз і поцікавившись капіталізацією криптоіндустрії, вирішив, все ж, продовжувати вивчати цей напрям.

Ввечері вони з мамою дивились фільм «Гра на пониження», під час перегляду якого він тільки зайвий раз впевнився що крипторинок має своє майбутнє. Фінансова система, як і люба інша, була створена людьми, а отже вона не ідеальна, і це настільки ж плюс, наскільки й мінус. Також, він не впустив цього рок-н-рольного драйву фінансових операцій. В котрий раз він впевнився, що музика, яку слухає людина, в якомусь сенсі визначає її світогляд. Люди, що слухали кантрі, все життя смоктали кукурудзяний початок, у той час, як їх кредитори цідили витриманий віскі в барі під живий блюз. Об’єкт споглядання з часом відображається і викарбовується у споглядаючому суб’єкті.
З цими думками він ввімкнув ноктюрн з дев’ятої опери Шопена і поринув у це упорядковане клавішне потойбіччя.

-Сірі, розкажи мені про «Постійність пам’яті».
«Розм’якшені годинники, що наче стікають вниз — образ, який виражає відхід від лінійного розуміння часу. Згідно свого методу, художник пояснював походження сюжету роздумами про природу плавленого сиру: «… Вирішивши написати годинник, я написав його м’яким. Це було одного разу ввечері, я втомився, у мене була мігрень — вкрай рідкісна для мене недуга. Ми мали піти з друзями в кіно, але в останній момент я вирішив залишитись вдома. Гала піде з ними, а я ляжу спати раніше. Ми поїли дуже смачного сиру, потім я залишився один, сів, сперся на стіл, і роздумував над тим, що плавлений сир є суперм’яким. Я встав і пішов до майстерні, для того, щоб, як звичайно, кинути погляд на свою роботу. Картина, яку я збирався писати, зображувала пейзаж околиць Порт-Льїгата, скелі, ніби осяяні неяскравим вечірнім світлом. На першому плані я накидав обрубаний стовбур безлистої маслини. Цей пейзаж — основа для полотна з якоюсь ідеєю, але якою? Мені було потрібне дивне зображення, але я не знаходив його. Я рушив вимкнути світло, але коли вийшов, буквально побачив рішення: дві пари м’яких годинників, вони жалісно звисають з гілки маслини. Не зважаючи на мігрень, я підготував палітру і узявся за роботу. Через дві години, коли Гала повернулась з кіно, картина, яка мала стати однією із найвідоміших, була закінчена.»

Поки він слухав опис, прийшло повідомлення від Іванки, про яку він вже майже забув зі всіма цими клопотами.
«Привіт, Єгор, як євро. Бачиш, я все пам’ятаю. Сподіваюсь наша домовленість в силі. Якщо так, то скажи свою адресу, я по тебе заїду близько шостої. Можеш взяти Чака із собою, заклад лояльний до тварин.»
Він вже і забув - яка то насолода слухати рівномірну течію її чарівного голосу. Надіславши їй відповідь, він повернувся до своїх роздумів щодо картини та її утворення. І, знову ж, натрапив на очевидну істину, щодо відвертості митця перед своїм мистецтвом. Нелінійне розуміння - це, знову ж таки, відхилення від звичного сприйняття і взаємодії. Навіть через призму природи плавленого сиру.
Але його проблема була в тому, що навіть при кришталево-глибинному розумінні фундаментальних основ і різновидів аналізу, він ніяк не міг зрозуміти - як аналізувати графіки, не маючи змоги їх бачити.

Іванка приїхала на хвилин десять раніше обіцяного і Єгор, поспішаючи та трішки нервуючи, натрапив макітрою на дверцята шафи, заробивши собі гулю.
-Що це в тебе на лобі? З тобою все гаразд?
-Не хвилюйся, то так має бути.
Іванка підозріло-збентежено посміхнулась, подарувавши Єгору ще одну характеристику сміху в його колекцію.
-Доречі, дякую тобі за пісню, я вже хтозна-скільки разів її прослухала. Той випадок, коли в гітари є власний голос, який затьмарює любий з можливих накладених вокалів.
-Радий, що тобі прийшлось до смаку. Доречі, дуже влучно сказано.
З тією гулею Єгор ще більше нервував, тож, аби не ускладнювати ситуацію, переважно мовчав, але Іванка не могла того не помітити.
-Дай свою руку. - попросила вона його.
Він з долею сумнівів все ж простягнув їй долоню, яку вона направила до своєї потилиці.
-Відчуваєш?
Хлопець спочатку не зрозумів що відбувається, але, обережно помацавши її голову, відчув теж невеличку гулю.
-Тож тобі нема чого хвилюватись, бо я теж від того нервую не менше твого.
Почувши і усвідомивши це, у Єгора і справді відлягло, і він трохи видохнув зайве повітря, якого встиг нахапатись.
-Дякую тобі.
Вони прибули на місце. Чак першим побіг розвідувати місцевість. Люди вже потроху збирались. Деякі з них підходили до Іванки привітатись і вона холодним тоном відповідала їм взаємністю.
-Відверто кажучи, я все ж трохи переймаюсь. Перший раз на подібному заході.
Іванка обережно прослизнула до нього під лікоть, як в день знайомства, таким чином, що зі сторони було незрозуміло хто кого веде.
-А ти вдавай, що ти вже тисячу разів то все бачив.
-Але як я мушу то вдавати?
-Як і всі довкола.
Вони зайняли свої місця.
-Вітаю вас, любі друзі. Радий вас всіх чути, дякую, що прийшли. - почав свою промову хлопець зі сцени.
-А чого він каже «радий чути»?
-Бо він незрячий, не відволікайся, слухай, він зара сам все пояснить.
-Мене звати Олег і я є співзасновником інноваційної компанії «Дуаріл». Ми займаємось вивченням та розробкою, нейропротезуванням, програмуванням та технічним доповненням для людей з певними вадами. Сьогоднішня подія присвячена відновленню втрачених можливостей. Здебільшого, вона розрахована на людей з вадами слуху та/або зору, але також може бути цікавим досвідом для всіх бажаючих. Наші колеги, які спеціалізуються на психоакустичних нейромедіаторах, розробили унікальну програму, яка допомагає побачити звук та почути картинку. Таким чином, ми пропонуємо вам зануритись у створену нами атмосферу і доторкнутись до втрачених можливостей вашого організму.
По залу пройшла хвиля здивування та загального шепоту. Єгор легенько стиснув руку Іванки.
-У себе під стільцем кожен з вас може знайти наш бінакуляр. Де бі - це принцип подвійної дії, а решта назви це поєднання навушників з окулярами. Прошу, знайдіть та вдягніть їх.
Коли метушня скінчилась хлопець продовжив.
-Супер. Отже, це вже не перший аудіо-візуальний перфоманс подібного формату. Але кожного разу змінюється його тема. Сьогоднішня тема, як ви вже знаєте, -«Хист», а отже, після цього вечора ви можете помітити як поволі формується, проявляється та проситься назовню те, до чого ви маєте хист. Прошу зауважити, що ми в жодному разі не програмуємо вас на якісь певні дії, ми лише активовуємо ті зони мозку, що відповідають за ваші вподобання і самореалізацію. Тобто, все це вже є в вас, ми лише допомагаємо йому розкритись. Тож довіртесь собі. Тривалість події - півгодини, тож насолоджуйтесь, а вже після я відповім на всі ваші запитання. Приємного занурення.

Деякий час ще продовжувалось шуркотіння вбранням. Тільки після настання абсолютної тиші Єгор почав шось помічати.

Спершу це був наче легенький ледве відчутний вітерець. Звук не лунав з якогось одного місця, він наче бавився і бігав навколо мене. Спочатку я думав що мені здається, але цей вітерець, по мірі свого загравання, почав викликати якісь візуальні образи. Важко пояснити як саме це відбувалось, бо ці образи були дуже фрагментарними і швидкоплинними. Мені це трохи нагадувало моє споглядання невідомого, щоправда образи були більш тісно пов’язані із звуками і я не міг керувати ані тим, ані іншим. Але чим глибше проникав звук, тим чіткіше ставала картинка. Оскільки за звуками я не встигав, я вирішив сконцентруватись на візуальній складовій. Цей вітерець, певно, був основною складовою усієї мандрівки, решта звуків лише накладались на нього. Але це все відбувалось геть не так, як я тут намагаюсь це пояснити. Коли я вже трохи освоївся, спробую пояснити ще раз з самого початку.
Вітерець - це ніби моє крісло, або я сам, якщо завгодно. Тобто, я на цьому кріслі проношуся крізь безліч звуків, які пов’язані з різними візуальними доповненнями до цих звуків. Секунду назад я чув хрусткіт, зара я лечу крізь вогонь, а через секунду я вже падаю з водоспаду, або розтікаюся на склі, чи випаровуюся у повітрі. Це наче дуже реалістичний сон, який хоче продемонструвати тобі оточуючу красу, яку ти навіть уявити собі не міг. Я зміг нарешті побачити кольори, не знаю як саме це відбулось, але я тепер знав не просто бо мені так сказали, а бо я сам їх бачив. Я відрізняв зелений від блакитного, жовтий від помаранчевого, каштановий від червоного, а також всі їх відтінки та полутони. Це важко усвідомити, але звичайним усвідомленням ніколи такого й не пережити. Я бачив звірів, яких навряд колись зміг би вигадати, я пірнав у зоряне небо, бачив очі людей, які були наче дивовижні озера, бачив тисячі різних людей, які напрочуд відрізнялись одне від одного за безліччю характеристик, бачив нашу галактику та космічні тіла, бачив мікробів та атоми, бачив процес появи людини на світ, починаючи із запліднення, але найдивовижніше було саме те, що я це все бачив. Виходячи з того, що я проходив все те саме, але в зворотньому порядку, подія поступово рухалась до завершення. Інформації, образів, вражень - всього було надто багато, аби якось встигати і захоплюватися і фіксувати, тож я здебільшого захоплювався. Вітерець так само легенько повернув мене з моїм кріслом на стартову позицію. Коли Іванка мене торкнулась, я аж трохи пересмикнувся, бо за ці півгодини геть забув де я і хто мене оточує.
Мені так багато усього хотілось спитати і, в той самий час, усі слова здавались такими пустими і нічого не вартими. Ми з Іванкою все ще мовчали, лише подекуди спілкуючись мікроімпульсами наших пальців, що були тихіші за шепіт, але проникливіші за гіпноз.

-З поверненням, любі друзі! - залунав голос організатора. – Сподіваюсь, ви насолодились нашою виставою в повній мірі і отримали нові або ж згадали забуті враження. Наша команда неабияк постаралась, аби справити на всіх вас карколомне враження і, повірте, сама вистава це лише початок. Тож, ще раз дякую всім за увагу і приділений час. Насолоджуйтесь залишком вечора і до нових зустрічей. Всі, хто хотіли б задати питання, чекаю на вас біля бару. Па-па.
Під час цієї промови Єгор з Іванкою вже очухались, проте все ще тримались за руки.
-Ходімо я вас познайомлю. - промовила вона.
-Що? Ви знайомі?
-Ну звісно. Ходімо.
Вона допомогла йому підвестись і супроводила до бару, повідомляючи про кожну сходинку.
-Привіт, Олеже. Ти як завжди - неперевершений.
-О! Іванка? Це ти? Хоча кого я обманюю, твій голос неможливо сплутати. Радий, що ти теж тут.
-Хотіла представити тебе моєму другові. Це Єгор.
-Друг Іванки - мій друг. Вітаю вас, Єгоре. Будемо знайомі.
-Доброго вечора. Ваша вистава, це шоу - це щось неймовірне. В мене в голові не вкладається як таке взагалі можливо.
-О, друже, дякую. Щира людська подяка - мед для моїх вух. А мої вуха, як і ваші, знаються на меді, чи не так?
Єгор не зовсім зрозумів контексту, тож стояв і ловив повітря ротом.
-То я жартую. Якщо вам випала честь чути голос Іванки частіше, ніж раз на рік, вважайте, що ви володар медової пасіки.
-Ну, ви спілкуйтесь собі, я ненадовго вас залишу. - сказала Іванка.
-Ці пристрої - це дивовижно. Я зміг розрізнити кольори, я бачив вогонь, я…
-Радий, що ви оцінили наші старання.
-Але… Яка їх сфера застосування?
-Яку тільки зможете вигадати і уявити. Ми самі ще не знаємо межі можливого потенціалу, проте ми впевнені, що вони дуже і дуже широкі. Не хочу вихвалятися, але невдовзі ми зможемо повертати зір та слух повністю за допомогою цієї системи.
-Тож, ви скоро знову зможете бачити?
-Я? Ні, в жодному разі.
-Тобто ви не користуєтесь власними виробами? - Єгор був не на жарт здивувався.
-Розумієте, справа в тому, що я таким народився. Я звик до такого життя. Я роками вибудовував нейронні зв’язки, завдяки яким я можу створювати те, що створюю. А підглядання, як сьогодні, або повернення зору, воно лише послабить те, що я так старанно збудовував у самому собі, а наприкінці і зовсім позбавить мене розуміння питання. Допоки я такий як є - я один з вас, я розумію ваший біль, бо в мене в самого болить. А якщо я поверну собі зір? Це все одно, що ситий буде обговорювати делікатеси з голодаючим. Тож, тут питання принципу, питання мого власного хисту, якщо бажаєте.
Єгор деякий час обмірковував почуте.
-Це дуже глибока думка.
-Іноді, один лише натяк на красу певного об’єкта значно виразніше, ніж цей об’єкт насправді. Тож, у своєму, так би мовити, недоліку, я вбачаю перевагу. І це не є якоюсь таємницею, проте, людям завжди кортить зазирнули за куліси, аби побачити більше. Але, зазвичай, актори у повсякденному житті ходять без грима і їх образ не такий вивірений, як був на сцені.
-Але ж не бачучи повноцінної картини, хіба можна в повній мірі нею насолодитись?
-Я вам скажу навіть більше - тільки не бачучи і не знаючи, насолоджуєшся насправді, адже ти не бачиш недоліків і ти не маєш ліміту насолодження, адже можеш уявляти та переуявляти все за власним бажанням. Але якщо б мова йшла про реальний об’єкт, який можна дослідити, то ви б уже були загнані в певні рамки, це по перше. А по друге, - задоволення дуже швидко випарувалося і ви почали б помічати недоліки. І в цьому випадку все з точністю навпаки - задоволення обмежене, а кількість і масштаб недоліків незліченна і залежить лише від вашої власної уяви.
-А ви не один день це обмірковували. Проте, я все ж залишусь при своїй думці. Якби я міг бачити - моє життя було б більш повноцінним.
-Можливо й ваша правда. А знаєте, - після секундних роздумів продовжив він - залиште собі наш прототип бінакулярів, нехай це буде моїм невеличким презентом в честь нашого знайомства. Його функціонал поки що доволі обмежений, проте якщо ви направите свій погляд на щось, то зможете почути його, а почувши, зможете і побачити. Можливо, ця подвійна конвертація допоможе вам віднайти те, що ви шукаєте.
-Сподіваюсь, ви вже вдосталь напліткувались, бо я вже почала нудьгувати. - повернулась до розмови Іванка.
-О, Іва, ваш голос, він неперевершений. У вас дуже цікавий друг з яким ми мали дивовижну бесіду. Радий був вас сьогодні почути, дякую за компанію та інтерес до моєї скромної праці. Сподіваюсь, ще якось почуємось. А зараз вибачте, але я вже маю йти.
-Дуже дякую вам. - сердечно щиро заключив Єгор.
-А де Чак? - схаменувся раптом він.
-З ним все гаразд, я щойно ходила його провідати. Він пеститься разом з іншими собаками.
-Щось занадто багато вражень, як для одного дня.
-Так, я теж втомилась. Поіхали додому?
Їхали вони абсолютно мовчки, лише коли автівка під’їхала до мешкання Єгора, він порушив цю тишу і навпомацки знайшов її руку.
-Дякую тобі за цей вечір. І окрім цього - дякую тобі теж.
Чак теж підвтомився, тож, вони разом викотились з машини і пошкульгали до ліжка, де майже одразу позасинали.































Єгор прокинувся від звуків сусідського ремонту. Вчорашнє магічне піднесення розбивалось вщент об поверхню реалій сьогодення. На диво, стіни виявлялися напрочуд міцними для інструменту, при цьому, залишаючись достатньо тонкими для ідеальної звукопередачі. Він наскоро поснідав, зібрався і пішов з Чаком на прогулянку.
Вчорашній вечір щось докорінно змінив в ньому, та він не міг усвідоміти що саме. Він зчитував звуки довкілля в автоматичному режимі, впевненно пересуваючись знайомими вулицями. Все навкруги жило, і йому здавалось, що і сам він нарешті живе. Звісно, він жив і до цього, але жити і почувати себе живим - напрочуд різні поняття. І все здавалось таким дивним, таким вібруючим та рухомим. І, обволікаючись димкою примарної мелодії, він зрозумів, до нього остаточно дійшло і він усвідомив, як має діяти далі. Тож, він впевненно розвернувся та рушив додому, змусивши Чака себе наздоганять.

Існувало безліч способів аналізувати ринок - від містифіковано-абсурдно-інноваційних до аргументовано-консервативних. Ось деякі з них: теханаліз, смартмані, індикатори, по загальному тренду, скальпінг проти тренду, нумерологія, психологія, рівні підтримки та супротиву, по твіттеру, по об’ємам, по обкладинці журналу, по карті ліквідацій, по новинам, по погоді, по поведінці крупних гравців, по краваткам світових лідерів, по зонам ліквідності, по ставці ФРС та інші. Всі вони мали місце для існування і, в той самий час, мали свої недоліки. Проте, не можна було сказати, що вони не працюють, а працювали вони виключно тому, що були підкріплені вірою в них.
Якщо ти віриш в те, що кількість волосин, котрі ти знайшов зранку на подушці, впливають на загальний стан ринку, або котирування певної валютної пари, то рано чи піздно і цей паттерн знайде своє підтвердження. Головне - лише достатнє коливання віри і впевненості, і трохи терпіння. Враховуючи це, я зрозумів як я маю взаємодіяти з графіком. Тож, я хутко знайшов подарений мені пристрій і вдягнув його на себе.
Спершу, я довго не міг налаштуватись і втримувати концентрацію. Але вже невдовзі, я спершу почув, а потім вже і побачив перше коливання ціни. Волатильність була надто маленькою, тож мною це сприймалось, неначе хтось нажимав на умовну клавішу фортепіано раз у кілька хвилин. Я почав продивлятись інші валютні пари, вивчаючи їх стакани та пороги ліквідності. Всі вони були по своєму унікальні. Але цей процес був надто енергозатратним, тож моі очі дуже швидко втомились. На сьогодні, певно, було досить. Я впав на ліжко, відчуваючи суміш захоплюючого передчуття з незвичним виснаженням та відтінком повного спокою і вкрапленням задоволення.

Він надіслав Іванці пісню (summer madness) і звернувся до Сірі.
-Сірі, розкажи мені про «Їдців картоплі».

«На картині зображена сім'я селян, що сидять навколо дерев'яного столу. Перед молодою жінкою стоїть тарілка з картоплею, що випускає гарячий пар, уважний вираз обличчя жінки говорить про те, що вона ділить їжу на порції. Літня жінка праворуч розливає в чашки чорну каву. Три покоління селянської родини, що живуть під одним дахом, увечері зібралися разом за скромною трапезою. Масляний світильник, який поширює тьмяне світло, показує бідність цих людей і в той же час створює атмосферу тиші, непричетності до суєтного світу. Слабке тремтяче світло лампи в рівній мірі освітлює обличчя персонажів: на кожному з них лежить печать важкого, сповненого турбот життя, але всі вони наповнені єдиним почуттям подяки за прожитий день, за цю їжу, за те, що всі вони сьогодні, як і вчора, зібралися за спільним столом.»

Єгор до того проникся описом зображеного, що відчув себе сидячим разом з ними за столом в очікуванні своєї порції картоплі. Більше того, він навіть майже відчув смак цієї картоплі. Власне, він завжди і сидів за цим столом, просто не усвідомлював того. Але зараз він всіма силами прагнув з-за того столу підвестись, замовити нормальну їжу і пригостити всіх смачною вечерею, задоволено спостерігаючи з кутка. Але сьогодні сил в нього вже не залишилось, тож він розчинився у солодкому сновидінні.


«Знаєте як буває? Художник-самоучка малює неймовірні картини, здобуває всесвітню відомість, але все ще почувається самозванцем. Тож він вирішує записатись до мистецької школи, вчиться різним технікам, загалом, - здобуває освіту. І здавалося б - його навички стали значно кращими, а діапазон можливостей більшим, проте щось змінилось. Він вже не може створювати ті геніальні речі, як колись, коли він цього всього не знав і творив виключно інстинктивно. Його стримують рамки нових знань. Тож, іноді краще, все ж, залишатись необізнаним, але спроможним. Талановитий недотепа все ж краще, аніж професійний бездара.»
З такими думками я прокинувся вранці і відкинув усі повчальні матеріали щодо торгівлі на біржі. Я відключив на пристрої другу конвертацію, що візуалізувала почуте, залишивши лише аудіоперетворення. Прийшлось трохи побавитись з тональністю та підібрати необхідну частоту оновлення, і, зрештою, в мене вийшло досягти бажаного - графік сприймався мною як, свого роду, музика, не навантажуючи моі очі. Спершу, це була якась какафонія незрозумілих звуків, але згодом, - я зміг відчути певний ритм. Це була дуже дивна мелодія, яку було важко сприйняти, але коли вже сфокусувався, то вважай, що назавжди. У кожної валютної пари був різний ритм, різна тональність і окремий своєрідний діапазон інструментів, так би мовити. Тільки аби звикнути до такої музики, знадобиться певний час. Я думав вже відпочити і відкласти продовження на завтра, але згадавши присмак уявної картоплі в роті, вдягнув бінакуляр знову. Таким чином, минув ще один день.

Десь через два тижні я вже влавлював мотив, варто було лише його почути. Ба навіть більше - я розрізняв валютні пари поміж собою. Тож, для мене це перетворилось на прослуховування своєрідного радіо, основні станції якого були мені вже добре відомі. Я знав яка музика там грає, знав порядок пісень і навіть міг вгадувати наступні акорди з точністю до нот.
Існують певні правила ринку, які дозволяють вберегти свої заощадження від різкої зміни курсу загального тренду, - наприклад, коли раптом у радіостанції змінюється головний редактор. Всі радять вкладати угоду на десяту долю загального депозиту із допустимим співвідношенням ризику один до трьох, аби мінімізувати можливі втрати. Але для любого музиканта це все одно, що грати мелодію в півсили, використовуючи лише півтори пальці, аби вберегти інші. Скажіть ви це, припустімо, Джиммі Хендріксу, так він неодмінно розбив би свою найдорожчу гітару вам об макітру. Власне, я теж віддавав перевагу повному зануренню в мелодію, аби максимально її відчути, аби зіграти її так, як вона була задумана від самого свого створення. Тож традиційні методи були, вочевидь, не для мене. Так я почав свій шлях музикальних інвестицій.
З Іванкою весь цей час ми не спілкувались, тож я вирішив поділитись з нею своїм настроєм, надіславши їй чергову пісню. Цього разу це була Voodoo child. Я був приблизно на такому ж драйві, як старина Джим.
Наприкінці дня я вирішив все ж відпочити.
-Сірі, розкажи мені про «Старого гітаріста».

«Старий гітарист» 1903 року написаний в типовій монохроматичній, синій палітрі, з помітним виокремленням гітари, яка написана більш теплим, коричневим кольором. Ця різниця в забарвленні робить його центром уваги і викликає дискусії. Вигнута фігура музиканта притискається до гітари, що створює враження його стиснутості рамками полотна. Тіні на його обличчі і кінцівках роблять його виснаженим і голодним. Гітара – точка тепла на картині, що несе в собі єдине почуття надії, яке можна знайти. Можливо, цей гітарист, принаймні, зможе не втратити своє мистецтво в темний час. Кажуть, що Пікассо бачив себе в цьому гітаристі, тримаючись за свою картину в темну пору свого життя.»

-О, Пабло, як я тебе розумію. Я теж сподіваюсь, що я не лише не втрачу свій хист до мистецтва, але й розвину його і здобуду достатню фінансову основу, аби почувати себе гідним членом суспільства, та мати змогу спокійно цим мистецтвом насолоджуватись.
Ця картина видавалась Єгору особливою, ніби щось надто важливе було в ній закладене, ніби від цього залежало його життя. Проте, його вже кликали мавки, заманюючи у свій підводний світ з власною живою музикою і виставкою картин, тож він вкотре засинав через абсолютне виснаження. Йому це неабияк подобалось, він відчував себе причетним до власного життя, адже починав ним керувати, він більше не був тим сором’язливим слухачем, що засинав скоріш від суму та нудьги, аніж від втоми та виснаження. І, задоволений собою, він загравав з мавками, спускаючись у їх підводний клуб.

За місяць радіовікторини Єгор лише кілька разів помилився у своєму музикальному чутті. Але ці помилки були доволі незначними, тож на його загальний бюджет це аж ніяк не вплинуло. Більше того, він знайшов радіостанцію з нетривіальним умовним liquid funk‘ом, на якому за день потроював свій баланс. Такі монети були високоризиковими, але дарували можливість неймовірного примноження деяким щасливцям. Його капітал значно виріс, так що він вже міг зробити вдома капітальний ремонт і нарешті забути про ту картоплю. Але він прагнув більшого, тож, кожного дня продовжував крутити радіоприймач у пошуках вдалої мелодії в яку можна вкластися.
Іванка так йому і не відповіла, тож він вирішив знову нагадати їй про себе. Хоча вона вже і залишила його попередні сім пісень без відповіді, він вирішив не відхилятись від стратегії, адже тільки музика здатна передати все, що він невзмозі висказати.
Цього разу його вибір зупинився на james blake - don’t miss it.
За всім цим аудіототалізатором він майже забув про Чака, тож, відчуваючи певну провину перед найкращим другом, вирішив провести сьогоднішній день цілком присвячений йому. На шляху до пляжу він купив йому улюблених ласощів, чим вже викликав неабияке захоплення. Єгору і самому було приємно чути, як радіє його шерстяний брат, бігаючи кругами навколо нього. Скільки років пройшло, а зв’язок між ними ніколи не давав проріхи, - «хіба це не диво? Наші життя проходить в абсолютно різних площинах, але, все ж, до чого вони міцно пов’язані.» - міркував він собі.
Коли вони прийшли на своє улюблене місце, там вже хтось сидів. Але, почувши, що Чака пестять, він вирішив залишитись і сів з краєчку, повільно і глибоко вдихаючи морське повітря, і насолоджуючись сонячним теплом.

Хвилі не поспішаючи та рівномірно набігали одна на одну, ледве торкались берега і одразу тікали назад. Чайки виконували звичні піруети, наввипередки жебракуючи у перехожих. Чак носився по піску за пластиковою тарілкою, було навіть чутно як його язик бився на швидкості об ніс. Хвилі… Якщо не помиляюсь, вся музика, всі звуки - це теж свого роду хвилі, що розповсюджуються простором. Не пам’ятаю хто саме це довів… Втім, неважливо. Тож хвилі.. в такому випадку ми всі лише маяки, що одиноко світять своїм тьмяним ліхтарем в це море звуків та ведуть свої записи у щоденниках, поки хвилі омивають нас з усіх сторін. Здебільшого, хвилям однаково кого омивати, вони лише проживають своє коротке життя, аби виконати свою функцію і згодом переродитись знов. Проте наші записи в щоденниках стосовно цих хвиль завжди різні, хоч наскільки б хвилі не були схожі поміж собою. Але яка ж тоді функція у нас, - у маяків, - адже якщо всі ми маяки, то ніяких кораблів не існує. Щось не сходиться. Невже це все лише задля цих нікчемних записів? Хіба що.. Хіба що, ми світим заради того, щоб світить, заради інших маяків, заради того, щоб хвилям було на чиєму плечі померти.

Єгор раптом відчув ніжний і доволі знайомий дотик до своєї руки.
«Невже це?…»
-Іванка?! - здивовано схаменувся він, стискаючи її майже холодну руку. У відповідь пролунала лише сором’язлива посмішка.
-Хяк-кху-ю. - тихенько вичавила вона із себе щось схоже на подяку. Її рука обережно вислизнула, після чого вона встала і пішла.
Єгор сидів спантеличений та геть нічого не розумів.
«Це точно була вона. Я абсолютно в цьому впевнений. З її голосом щось не так, але цей дотик, я нізащо його не сплутаю. Ще й до усього ця посмішка. Але як? Як вона тут опинилась і чому не відповідала? Якого біса?»
-Чак! До мене! - Чак миттєво прибіг. -Наздожени її, наздожени і затримай, я рухатимусь за тобою. - знервовано скомандував він.
На диво, Чаку не прийшлось пояснювати двічі і він одразу побіг вслід за нею. Єгор підвівся і рушив, частково по пам’яті, частково на звук. Ноги грузли в піску, всі навколо, як на зло, почали реготіти, майже збиваючи його з курсу. Він дістався бруківки і почував себе трохи впевненіше, тож прискорив крок. Він чув це здивування оточуючих, що обережно ухилялись від зіткнення з його малоконтрольованим тілом.
«Вони певно вважають, що я збожеволів. Та й де це таке бачуванно, щоб сліпий кудись біг посеред людяної вулиці. До біса їх. Я мушу її наздогнати!»
Все ж, він постійно наштикався на перехожих, невиразно вибачався на ходу і наштикався на наступних. Нарешті, більш менш скоординувавшись, він повернувся на центр доріжки, продовжуючи маневрувати поміж людьми. Аж як, він почув Чака. Він сигналізував йому де він.
«Боже, що за диво-пес? Обов’язково куплю йому стейк і нову іграшку! Дві іграшки! Ще трохи, вже недалеко.»
Він підбіг на гавкіт Чака і зрозумів, що Іванка стоїть прямо перед ним і тихенько схлипує. Якимсь чином, він знайшов її руку і підніс до свого лиця. Емоції переповнювали його, та він не знав що з ними робити, тож він просто вдихав аромат її пальців, що пахли лимонним соком в комбінацією з шерстю Чака.
-Ходімо звідси. - тихо, майже просячи, але все ж доволі стверджувально промовив він і вона мовчки піддалась.
Єгор відчував на собі десятки чужих поглядів, але йому було однаково, він хотів лише забратися звідти, хотів опанувати своє тіло і вгамувати її сльози. Вони стрімко йшли, поступово віддаляючись від голодних очей, що обмацували їх тіла з виразом осуду, що розпилявся у повітрі і прилипав до шкіри. Впевненно і понуро вони долали квартал за кварталом і ніхто з них не наважувався ні заговорити, ні спинитись. Біля якогось кафетерію, звідки лунав простенький джаз, Єгор спіткнувся і нарешті припинив свою втечу. Люди довкола все ще ходили, розмовляли, та на них, здавалося, ніхто вже не звертав уваги. Єгор був розчавлений, сам не розуміючи що з ним відбувається. Він знову підніс її руку до обличчя і вдихав її холодний аромат. Вона вже не плакала, але все що мовчала.
-Але чому? Я не розумію. Що трапилось?
Вона так само мовчки підійшла до нього впритул і здолавши певні вагання, все ж, наважилась його обійняти. Він чув її гарячий подих, відчував її холодні руки, її тіло тремтіло і час від часу м’язи несподівано скорочувались. Він все ще нічого не розумів, проте якимось чином усвідомив, що це їхня остання зустріч. Він притиснув її до себе та намагався запам’ятати якомога більше деталей. Її волосся, його мокре плече, її тремтячі ноги, здивовані перехожі, холодні руки, схлипування. Несподівано для самого себе він взяв її праву руку і почав поволі рухатись під ритм мелодійного саксофону, що насвистував нагадування про кінечність життя, про його постійну та абсолютну непередбачуваність. Поступово вона почала теж переставляти ноги, піддаючись його рухам. Так вони і кружляли посеред вулиці водночас сміючись і плачучи. Дві півлюдини, що були з’єднанні одним серцебиттям. Це було воістину найчуттєвіше прощання, яке вони могли собі уявити. Коли саксофон змовк, вона знову ледве чутно, прикладаючи максимум зусиль, проскрежетіла йому на вухо.
-Хяк-кху-ю.
Після чого її руки повільно сповзли з його плечей, вона розвернулась та, сповнена невиразного суму та переповнена невимовної радості, рушила в бік однієї з вулиць, розчинившись у міському галасі.







Пройшов деякий час, аніж я зміг повернутись до свого стандартного розпорядку. Мій рахунок вже перевалив за п’ятизначні числа, але я не поспішав їх виводити, продовжуючи свою участь у власному медіаказино. Але, не сказав би, що отримував вже від цього хоч частинку булого задоволення. Хоча, часом ставалось, що ця логарифмічна ломана мелодія все ще дивувала мене, як колись. Але, говорячи мовою хвильової алегорії, стіни мого маяка вже майже не реагували на дотики хвиль, і хоча лампа все ще світила, проте записи в щоденнику звелись до максимального мінімуму.
Майже весь вільний час я проводив за прослуховуванням Колтрейна. Я не розумів чого раніше так поверхнево ставився до джазу. В цій музиці була життєва сила, була неймовірна смута життя, яка, власне, і спонукала жити далі. Вона межувала з тотальним відчаєм і щастям його проживати. Мелодія наче казала тобі - життя те ще гівно, а потім ви вже разом смієтесь з того, наскільки це правда. Це щось неймовірне, майже нереальне, і в той самий час, ніби саундтрек до реальності. Джаз викликав в мене безліч емоцій, та перш за все, він нагадував мені про Іванку.

-Сірі, розкажи мені про «Закоханих».
«Митець вважав за краще не зображати особи, щоб показати сліпоту любові. Закохані так захоплені своєю почуттям і один одним, що просто не помічають нічого навколо.
Ми бачимо жінку і чоловіка в момент пристрасті. Це можна зрозуміти по характерним складкам тканини. Пристрасть просто засліпила їх. Вони не вміють правильно думати і щось помічати. Художник повністю замотав тканиною їхні голови. Метафора про те, що люди втрачають від любові голову, реалізована тут в повній мірі.
Можливе й інше трактування. Це глибоке почуття достатньо само по собі. Зір йому просто непотрібно. Закохані можуть не бачити нічого, так як це їм абсолютно не потрібно. Вони відчувають близькість навіть через два шари тканини. Для справжнього почуття перешкод просто не існує.»

Очі Єгора тремтіли, та він все ж насилу стримував їх сухими. Він в деталях згадував їх прощальний танок, як музика сама вже відтворювалась. Музика, яку він так і не віднайшов. Її теплий подих та холодні руки були майже відчутними. Все ж, не витримавши напруги спогадів з присмаком солоної карамелі, він знову плакав і сміявся, переповнений та спустошений. Він не був певний, що саме він до неї відчуває, але намагаючись виразити словами власні відчуття від почуттів, йому здавалось, що він їх тим самим паплюжить і знецінює. Тож він схилявся до самих почуттів, аніж до їх пояснень.

За кілька днів йому зранку прийшло повідомлення від Олега.
-Привіт, друже. Давно не чулись. Завітай якось до мене, маю для тебе новини. Подзвони, як зберешся - я пришлю за тобою водія.
Єгор не вагаючись погодився, домовившись зустрітись за кілька годин. Він навіть не намагався передбачити можливий привід для їх зустрічі. Та Олег був, мабуть, єдиним кого він хотів би почути. Тим паче, якщо в нього маються якісь новини.

-Вітаю тебе. Дякую, що так швидко погодився. Мені кортіло якнайшвидше поділитись з тобою новиною. - він був чимало збуджений. - Пам’ятаєш я анонсував тобі нашу розробку?
-Щодо повернення зору?
-Так, саме так, і зору в тому числі. Ми досягли бажаного результату та нарешті готуємо продукт до виходу на ринок.
-Круто! Вітаю. І як це працюватиме?
-Ой, з цим мені всі мізки зробили. Я відповідаю за ідеологію технічної частини, тож з мого боку все працює як має. Але рада директорів вирішила реалізувати механізм підписки. З одного боку воно може й добре, але з іншого - їм би аби тільки побільше обскубати з когось. Хоча, проект все ж комерційний, тож нарікати не можу, бо виходить наче сам себе за лапу гризу, яка мене ж годує.
-Тобто кожного місяця треба платити, щоб бачити?
-Ага, як за комуналку. Хоча там, наче як, плануються різні формати підписки.
-Цікаві люди ці маркетологи.
-І не кажи. Все в кращих тонах капіталізму.
-Принцип дії той самий? Подвійна аудіо-візуальна конвертація?
-Ні, ти що. То минулий вік. Як там доречі твій хист? Реалізовується?
-О, так, цілими днями тільки те і роблю.
-Навіть не буду цікавитись що саме ти робиш. - це був його черговий неоднозначний жарт, який у Єгора викликав подвійну дозу ніяковості.
-Тут геть інший принцип роботи. Якщо бінакуляр опрацьовував інформацію ззовні і вже потім впливав на необхідні нейромедіатори, то внучка, - тобто внутрішньочерепний нейро-каталізатор, - доповнював електростимуляцію уражених зон мозку, беручи на себе їх функціонал. Знаю, звучить складно, проте насправді це ще складніше.
-Ну, я вражений. Тепер я розумію причини твого збудження.
-Невдовзі зрозумієш, це ще не все, адже наш спільний друг оплатив твоє підключення та перший місяць абонплати.
-Тобто?
-Що саме ти не зрозумів?
Єгор був шокований від почутого. Та усвідомивши, він вмить схаменувся.
-Іванка? Вона приходила? Ви знаєте що з нею сталося? Коли вона тут була востаннє?
-Друже, не все одразу. Давайте якось по порядку. Так, вона приходила, десь місяць тому, і внесла авансом певну суму грошей, аби ви опинились в числі перших в цій програмі. Тож, я лише виконую її волю. Чесно кажучи, я розраховував на іншу реакцію. Невже ви анітрохи не раді?
-Не… незнаю. - Єгор був вкрай розгублений і спантелечений. Те що відбувалось, здавалось йому тим дивним сновидінням, де, наче і усвідомлюєш що спиш, але не можеш змусити себе прокинутись.
-А ще, вона залишила конверт, але просила передати вам його лише після операції.
-Конверт? - щоб я зміг прочитати його самотужки, усвідомив він собі. Після секундних вагань він випалив.
-Я згоден.
-О, інша справа, а то я вже почав сумніватись чи ви дійсно цього заслуговуєте.
-Як то має відбуватись і коли почнем?
-Хоч завтра. Приїздіть до нас в клініку, пройдете обстеження, підпишете папери, та й зміните власне життя. Повернете собі його повноцінність, так ви казали? - його сміх був дуже своєрідним і незвичним, Єгор ніяк не міг його охарактеризувати, проте це зараз найменш його займало.
Всю дорогу додому Єгор намагався зрозуміти те, що відбувалось. Він не вірив, що таке взагалі можливе. Іванка його особистий меценат? Але чому? Що сталося місяць тому?! Він мучив себе питаннями, відповіді на які мали б знаходитись у тому треклятому конверті.
Вдома він було ввімкнув Колтрейна, але зараз він здавався недоречним, тож він попросив Сірі увімкнути позапросторовий ембіент. І це був гарний вибір, адже він переносив його свідомість, але не впливав на думки, тож Єгор міг повністю зануритись в обмірковування, спогади та плани на майбутнє.

-Сірі, розкажи мені про «Створення Адама».

«Створення Адама» — одна з найвидатніших композицій розпису Сикстинської капели. У нескінченному просторі летить Бог-Отець, оточений безкрилими ангелами. Права рука витягнута назустріч руці Адама і майже торкається її. Тіло Адама поступово починає рухатися, пробуджується до життя. Вся композиція сконцентрована на жесті двох рук. Рука Бога дає імпульс, а рука Адама приймає його, даючи всьому тілу життєву енергію. Тим, що їх руки не стикаються, Мікеланджело наголосив на неможливості з’єднання божественного і людського. В образі Бога, за задумом художника, переважає не чудодійна сила, а гігантська творча енергія. В образі Адама Мікеланджело оспівує силу і красу людського тіла. Фактично, перед нами постає не саме створення людини, а момент, в який та отримує душу, жагуче шукання божественного, спрагу пізнання.

Слухаючи механізований голос Сірі, оповитий цією чудодійною, магічною музикою, він сприймав опис картини, немов своє власне пророцтво. Скільки він себе пам’ятав - він тягнувся до найкращого із створеного, він був максимально відданий найвеличнішому, що є в людині - її творчому потенціалу. І от, доля запропонувала наблизитись ще ближче, неначе сам Бог тягнувся до нього пальцями, аби торкнутись і дати побачити, дати зрозуміти. Думки Єгора були до того безсловесними, що він не стільки думав їх, скільки плив ними. Його ніс цей потік благодаті і смиренності на зустріч із дивовижним завтрашнім днем, що мав подарувати йому те, чого він так бажав ледве не все своє життя. Безумовна вдячність і безмежне захоплення оволоділо ним, йому вбачались невідомі, але доброзичливі істоти, що пурхали навколо нього і підсвічували йому його путь своїми незліченними маленькими тільцями. В якийсь момент він сам став джерелом випромінення і тоді весь безкінечний простір навкруги сповнився суцільного сяйва. Здолавши останню межу, він сам не помітив, як опинився у власному сновидінні, де продовжив пливти цим трансцендентальним простором на особисту аудієнцію з Творцем.




Операція пройшла доволі швидко і, що найголовніше, - успішно. Перший час він мав носити пов’язку, поки його сітківка не регенерується остаточно, але він вже значно чуттєвіше відрізняв світло від темряви. Наступні кілька днів він провів вдома слухаючи музику.
Коли одного ранку він прокинувся, його пов’язка сповзла і він навіть не одразу зрозумів, що він все ж бачить, а не досі спить. Його кімната нагадувала штаб-квартиру жебраків. Настільки бідною і гнітючою виявилася обстановка навколо, про яку він навіть не здогадувався. Побачивши Чака, він навіть злякався - кудлате страховицько лізло до нього в ліжко з висунутим язиком. Його гнітило і лякало все, що доводилось бачити.
-І серед цього я весь час жив? Ремонтом тут не обійдешся.
Він вийшов на кухню, де готувала сніданок дуже втомлена, як для такої ранньої години, згорблена жінка. По характерній звичці шморгати носом, він впізнав в ній свою матір, але не відчув очікуванного припливу ніжності та любові.
-О, синку, вже прокинувся. Будеш снідать?
Як і рекомендували лікарі, він все ще мусив носити окуляри, аби не пошкодити око перепадами світла. Тож міг удавати, що він все ще незрячий.
-Так, не відмовлюсь. - останні дні він і правда майже не їв.
Він слідкував за її рухами, вивчав як виглядає те що він звик лише чути, роздивлявся її руки і зморщену шкіру.
Вона насипала у дві тарілки омлет з грибами та зеленню і посунула до нього ту, в якій порція була значно більша, залишивши собі лише четверту частину. Єгор підсунув і поволі почав їсти. Мати задумано дивилась у вікно, геть не торкаючись їжі. Він був впевнений, що рецепт був той самий, що і завжди, але його смак здавався йому не таким вже і приємним, майже огидним.
-Хочеш ще? - спитала вона, коли побачила, що він вже майже доїв.
Єгор хоч і не наївся, але все ж відмовився. Він непомітно роздивлявся свою квартиру та сповнювався відвертого жаху.
-Я піду прогуляюсь.
-Добре, синку, будь обережним. - сказала вона не відриваючись від вікна.
Не встиг він зачинити двері, як Чак вибіг разом з ним.
«Дідько, і ти сюди ж. Ну, що поробиш, ходімо.»
Їх будинок виявився не одним у своєму роді. В цьому кварталі всі жили здебільшого більш менш однаково.
«Суцільна діра для відбитих покидьків, жебрацька клоака.»
Від того що раніше він орієнтувався лише на слух, йому було трохи ніяково і він пересувався дуже невпевнено. Масиви небачуваноі інформації, текстури, кольорів, метушіння, постійного руху давило на нього і його очі розбігались, не розуміючи на чому фокусуватись. Він не був готовий до такого різноманіття. Перевівши погляд собі під ноги, стало трохи простіше і він поволі рушив далі. Чак час від часу зупинявся і з повними очима вірності і любові дивився як важко йому даються надто людяні місця. І хоч він мав змогу бачити якусь частину всього оточуючого, коли вперше одягнув бінакуляри, проте те що він бачив зараз і з якою насиченістю, це була незрівнянна різниця. Він хотів подивитись на всі місця, що вважав улюбленими. Поки що все, що він побачив, було з присмаком використаного туалетного папіру, який врешті пустили на ковбасу і цей бутерброд з вважанного та реального ставав йому поперек горлянки. Він зайшов купити Чаку смаколиків.
«Врешті-решт, пес не винен, хоча б наскільки неприємним на вигляд він не був.»
Продавець - чоловік в літах з відламаною дужкою окулярів, що ледве тримались на носі - мав жахливу сип на руках, тож Єгор, аби зайвий раз не торкатись його, залишив йому решту.
Зрештою, він потроху адаптовуався, проте місцями, картинка все ще рясніла незчитуванним калейдоскопом. Він дійшов до пляжу. Набережна була в жахливому стані - роздовбана бруківка, сміття, що не влізало в контейнери і просто розвіювалось вітром. На годиннику була близько одиннадцятої, але під деревами вже було кілька чолов’яг, що розпивали пляшку на компанію. Його місцем була звичайнісінька лавочка,, але вона виявилися не менш занедбаною, аніж все інше. Він хотів було сісти, та хтось наблював під неї, тож він втримався від такого задоволення.
«Ну, хоч вода мене не зрадила. Тільки вона виявилася сама собою.»
Проте, варто було йому підійти ближче, як він побачив її мутно-зелений колір і пусті пляшки, що здають нормативи з плавання на спині. Неподалік стояла табличка «Купатися заборонено!», проте, перевівши погляд на пляж, він побачив як мати бавиться з дітьми, плескаючись в цій благородній жижі.
«Що тут в дідька коїться?» - тільки-но у лунало у нього в голові. Він прагнув втекти від цього жаху, але не знав куди тікати, тож повернувся додому. Там на нього чекала вже знайома йому картина, та це не завадило йому здивуватися, ніби вперше. Він хутко сховався у ванній, аби зайвий раз не бачити і не взаємодіяти з цією жінкою, що, як йому здавалось, видавала себе за його мати. Він включив воду та, схиливши голову, намагався усвідомить - як так вийшло, що все навкруги було настільки нестерпним. Він не розумів - хіба інші цього всього не бачать? Але не міг втлумачити собі, як можна цього не помічати. Підвівши голову він вперше побачив себе у дзеркалі.
«Невже… Це я? Ней-мо-вір-но.»
На нього дивився худий хлопець з наляканим виразом обличчя та поскубаним волоссям. На всякий випадок він помахав рукою та покорчив обличчя, аби впевнитись, що це точно його відображення. Його зовнішність ідеально пасувала до оточуючої обстановки - така ж бридка і огидна, - думав він собі.
Він хутко сховався у своїй кімнаті, де його вже чекав Чак, якого він знову злякався.
Затулившись подушкою він увімкнув музику на всю гучність і тихенько проклинав власне життя. Guns’n’roses допомогали йому втамувати власний відчай. Коли злість минула, він відкинув мокру подушку і думав як йому бути.
«Треба звідси вшиватись! Якнайшвидше!»
-Синку, будеш вечеряти? Я картоплю приготувала. - пролунало з-за дверей.
«Тільки не клята картопля!»
-Мам, збирайся, ми сьогодні вечеряємо не вдома.
-Єгор, синку, не жартуй ти так, зара я тобі насиплю. Зара я все зроблю.
Він наздогнав її в коридорі.
-Мам, збирайся. Я не жартую. Підемо в ресторан.
-Ресторан? Це ж певно дорого, та й що я вдягну? - вона виглядала безпорадною та безпомічною.
-Значить ходімо так.
Попри її невпевненість, він все ж настояв на своїй пропозиції. Вже за десять хвилин вони їхали в таксі у своїх обідраних лахміттях.
-В ресторан! - скомандував він водієві.
-В який саме?
-В найкращий, що є в цій дирі.
Бров водія вигнулась від здивування, але отримавши гроші вперед, він без зайвих слів рушив.
Коли вони прибули, швейцар навіть відкрив їм дверцята, аби вони вийшли з автівки, але, побачивши їх вбрання, його пика не на жарт скривилась.
-Перепрошую, ви до нас?
-До вас, до вас. - безцеремонно відповів Єгор, не зважаючи на його зверхнє ставлення, намальоване в нього на обличчі.
-Синку, ти певен?
-Певен, мамо, певен.
Його дратувала її приниженність, але він хотів її вразити, хотів нарешті здихатись цього жахливого присмаку жебрацького існування.
-Доброго вечора. Ви бронювали столик?
-Доброго. Ні, але ми хотіли б повечеряти.
-Вибачте, але у нас тільки за попереднім бронюванням. До того ж, ваш зовнішній вигляд не зовсім відповідає нашим стандартам.
Єгор встромив йому в нагрудний карман кілька купюр.
-Це остання колекція Каньє. Краще скажіть де ми можемо сісти.
Чоловік обережно одним оком прицінився скільки він отримав, ще раз оглянув цього нахабного парубка, і все ж провів гостей до зали.
-Єгор, це ж дуже дорого. І хто такий цей Каньє? Я ж тобі всі речі на гуманітаркі купляла завжди. У нас доречі порошок скінчився, вони певно досі гуманітаркою смердять.
Єгор принюхався, - і певно смердять. Але його все ще нервувала її жебрацька прискіпливість.
-Каньє? Сам не знаю, випадково підслухав якось на вулиці чиюсь надто збуджену розмову щодо його колекції. Мамо, облиш то все, це все неважливо. Я куплю тобі нову квартиру. Чи краще будинок? Десь подалі від цієї глушини, в ідеалі ще щоб море було неподалік. Ти давно ходила на пляж? - перед його очима знову з’явились спогади побаченого.
-До біса пляж, не хочу про це згадувати. Краще обирай що їстимеш. Будеш вино? Я хочу вина, давай відсвяткуємо.
-Але що ми святкуватимемо? Яка квартира? Синку, що с тобою коїться? - вона була розгублена та принижена навколишньою розкішшю. Їй було ніяково дивитись навіть на офіціантів, які здавались статними і заможними, в порівнянні з ними двома. Але Єгор тільки ще дужче дратувався.
-Святкуватимемо нове життя, мамо. Адже ми нарешті отримаємо все що хотіли. Ти ж завжди хотіла жити в будинку біля моря. Буде тобі будинок. Але то все потім, ти вибирай, вибирай. Офіціант!
-Що замовлятимете?
-Порадьте нам якесь добре вино, яке пасуватиме… - він на ходу збуджено гортав меню, шукаючи найвичурнішу страву, але не знайшов нічого, що зміг би без помилок прочитати- яке пасуватиме до пасти з морепродуктами і… мамо, ви вибрали?
Вона розгублено переводила погляд з сина на меню і трішки боязко піддивлювалась з-під лоба на офіціанта.
-Отже дві пасти.
-Я би порадив Шардоне 93 року.
-Блискуче. Я саме його і хотів обрати, просто перевіряв вас на знання. Отже дві пасти і два бокали Шардоне. - Єгор як міг хизувався, аби видатися своїм, проте це скоріш мало зворотній ефект.
Першим принесли вино і воду. Мати дедалі більше губилась на фоні цього велюрного лиску. Їй було максимально дискомфортно, та Єгор не зважав, насолоджуючись хоч чимось витонченим із натяком на претензійність.
-Ваша паста. Смачного.
-Дякую, мсьє.
-Мамо, вам подобається? Нумо, спробуйте. О, це вино, воно дійсно чудове. А креветки, мамо, скуштуйте креветку.
Вона взяла прибори в руку та все ж розгублено роздивлялась тарілку. Зрештою, вона все ж наважившись з’їсти невеликий шматочок. По обличчю було видно, що їй сподобалось, але все ж вона вважала, що не заслуговує тут знаходитись.
-Синку, це ж все певно дуже дорого. Нам точно вистачить грошей?
-Мамо, я вас благаю, облиште. Я за все заплачу, насолоджуйтесь їжею, спробуйте.
Вона ще трохи поковиряла тарілку і відложила виделку.
-Я щось не голодна.
-Як це не голодна. Що ти таке верзеш? Спробуй, ти ж не ж пробувала. - продовжував театрально насідати Єгор.
-Дякую, та я краще піду додому, я втомилась.
-В ту буду? В той сміттєвий бак? Вона придатна лише для Чака, хоча й він заслуговує на краще. Покиньте, мамо, давайте ж вип’ємо за нове життя.
-Дякую синку, та я певно не заважатиму тобі насолоджуватись вечором. - вона підвелась та хутко почовгала до виходу зі схиленною головою, сповнена пригніченості.
-Ну і нехай, я й сам здатен відсвяткувати. Адже сьогодні моє друге день народження! - його театральна вистава була розрахована тепер лише на нього самого, проте там були й інші глядачі, які лише тихо перешептувались.
Він допив своє вино і прийнявся за мамине, воно так і залишилось незайманим. Оскільки він ніколи раніше не пив, вино неабияк вдарило йому в голову. Закінчивши з останньою мідією, він витер руки об скатертину і покликав офіціанта.
-Гастон! Бастард! Чи як в дідька тебе там звати?! Рахунок, будь ласка.
Весь ресторан з полегшенням здихнув, коли Єгор його покинув.
Коли він прийшов додому на столі стояла тарілка з картоплею. Він вмить розшаленів та викинув її на вулицю, гримнувши дверима. І, сповнений невимовної злості, впав на ліжко, де лежав, нічого не підозрюючий, Чак. Він жалібно заскавчав в полутемряві.
-Якого диявола ти тут забув?! Ану геть звідси. - зігнав він його з ліжка і майже одразу відключився.

Наступного ж дня, з самого ранку він зайнявся пошуком будинку. І він доволі швидко його знайшов, адже ринок нерухомості проживав не найкращі свої часи, тож агенти билися за клієнтів ледве не буквально. Звичайний охайний будинок у тихому районі, але більшого він і не потребував - на контрасті з тим де вони жили до цього, він здавався палацем. Він перевіз туди свою мати, залишивши їй трохи грошей, аби вона мала можливість адаптуватись та дозволити собі попестити і себе, і Чака, якого він теж залишив разом з нею. Але сам вирішив залишитись в готелі, бо вважав, що так буде на краще. Покінчивши з першим питанням, він вирішив привести себе до ладу, змінивши свої лахміття, через які від нього всі жахались, та позбувся волосся, яке - фіксуй його, чи не фіксуй, всеодно отримаєш шось незадовільне. Тож тепер він був у новому амплуа - напівкласичний, напівповсякденний костюм - доволі просте поєднання, але воно йому пасувало - і акуратний три-міліметровий газон на макітрі, який додавав певної брутальності. Він продовжував постійно носити окуляри, то вже як звичка, як частина образу, проте, теж змінив їх на більш сучасні.
Коли з приготуваннями було завершено, він почав поступово окультурювати власну буденність. Почав він з дорогих та вишуканих ресторанів. Він все ще вів себе трохи нахабно, але все ж тримався певної межі. Йому було цікаво не стільки те, як далеко він сам зможе зайти, скільки те, наскільки далеко зможуть зайти люди, які його обслуговували. Виявлялось, що той, в кого гроші, може дозволити собі ледве не все що забажає. Це стало для нього неабияким відкриттям, бо він вперше торкнувся цього з боку того в кого є гроші. І це були два геть різні світи. І спочатку його неабияк бавило їх бажання танцювати на задніх лапках перед запахом дрібних купюр. Проте згодом, їх підлабузництво йому набридало і він платив більше, аби лише його не займали. Коли зійшла пелена скаженого бахвальства, він почав потроху замислюватись.
Їжа хоч і була смачною, але здавалась йому пластмасовою декорацією в цьому театрі фальші. Тож згодом він ходив лише по невеличким сімейним ресторанам, якими здебільшого займались сім’ї протягом кількох поколінь. Хай хоч страви були не такими вишуканими, але в них відчувався зміст і в такі моменти він розумів, що за цими стравами стоять люди. Люди, які люблять свою справу. До того ж, до нього ставились як до звичайного відвідувача. Він намагався кілька разів їх підкупити, але вони настільки дорожили своєю репутацією, що кожного разу відмовлялись. Тож надалі він подекуди продовжував свої спроби підкупу, але вже виключно для того, аби бути певним, що не помилився з вибором місця. Власники то вже чудово розуміли, тож радо підігравали йому в цій грі.
Коли він вперше опинився в музеї - він був приголомшений і розчарований одночасно. Картини - вони були дивовижними, майстерність іх виконання, ці кольори, ця глибин, зафіксована в моменті, ця довершена недовершеність, ця спроба вимовити невимовне. Це було фантастично і неперевершено. Більшість з них він уявляв собі значно інакшими, тож буквально відкривав їх для себе наново. Але люди, яких він там зустрів. Вони насолоджувалися не картинами, вони насолоджувалися собою, котрі ті картини споглядають, аби потім хизуватися своїм високим розумінням і поціновуванням мистецтва. Вони не намагались відчути художника, зрозуміти митця і підґрунтя його творіння, вони лише насолоджувались власною долученістю. Єгор був розчарований і розгніваний. Це була чергова пластмаса, яку йому доводилось пережовувати.








Згодом, коли емоції повщухали, він потроху повертався до своїх давнішніх і майже забутих міркувань та принципів. Спонукнула його до цього одна новина, яку він випадково почув за сніданком.
«Найкраща угода в історії! Досвідчений інвестор лише за 10 днів зумів перетворити 27 мільйонів в майже три мільярда. Як йому це вдалось? Зараз розповімо, залишайтесь з нами.
На початку року вся країна була збентежена новою хвилею захворювань, тож він, вклавшись у фармацевтичну компанію, на всіх інтерв’ю закликав людей до загального вакцинування. Він запевняв, що опасіння щодо їх ненадійності марні, адже він сам був щеплений саме цим розчином. Та це ще не все. Вже за тиждень, він з’явився на головному медіаканалі, де він запевняв, що ринок акцій чекає черговий крах, чим спровокував неабияку паніку. Інвестори почали активно виводити свої кошти, чим зумовили обвал цін, який він і передбачав. Звісно ж, він попередньо чимало вклався, граючи на пониження ринку. Таким чином, за приблизними підрахунками, лише за ці дві угоди і кілька інтерв’ю він збільшив свій бюджет у сто разів менше ніж за два тижні. Майстерності спекуляцій цього хлопця можна позаздрити. Це справжнісіньке мистцетво маніпуляцій у фінансовому світі….»
Далі Єгор вже не слухав. Він був неабияк обурений.
«Мистецтво? Позаздрити? Да що в біса не так із цими людьми?!»
-Брудна гра брудного світу. - коротко заключив власник ресторану та переключив канал.
Сніданок лишився майже незайманим, його апетит зник, як і його розуміння суспільних цінностей.
Після його надмірного бажання бути серед людей, до нього повернулась його жага до усамітнення. Він ще декілька разів ходив на виставки, але картини вже не видавались йому такими ж неперевершеними, він почав помічати їх недоліки. Аби не розчаровуватися остаточно, він вирішив закінчити із тим.
Одного разу він пішов до зоопарку, аби трохи пороздивлятись тварин, яких він майже ніколи і не бачив. Та й там чекало на нього розчарування. Тварини самі по собі були дивовижними, проте він відчував їх сум, їх пластмасову буденність, вивірену за графіком відвідування. Вони були в’язнями без можливості коли небудь вийти на свободу. Йому було боляче на те дивитись, тож він пішов з зоопарку якомога швидше.
Він намагався проводити час на природі, та куди б він не пішов, він помічав сліди своїх попередників - купи сміття, розкидані посеред парку чи деінде. Кілька разів він навіть намагався їх збирати, але коли за декілька днів вони з’являлись знову, він швидко то покинув. Дедалі більше він відчував сум та апатію. Йому здавалось, що з моменту як він повернув собі зір, він втратив значно більше. Цей обмін ажніяк не можливо було назвати рівноцінним. Навіть музика більше не будоражила його уяву.

Одного ранку йому зателефонувала покоївка із будинку матері та зі сльозами в голосі повідомила, що та померла. Єгор попросив нічого не чіпати і сказав що зараз приїде. Поклавши слухавку він не міг зрозуміти що він відчуває. Його серце водночас і калатало, і залишалось спокійним. Деякий час він сидів з абсолютно атрофованим поглядом, дивлячись у стіну напроти, та згодом все ж виклав таксі і поїхав.
Покоївка чекала на нього ззовні. Він дав їй грошей і відпустив додому. Зайшовши в будинок, він помітив, що вона геть ніяк його не облаштувала, все залишалось саме таким, яким і було з моменту покупки. Його мати сиділа на кухні, закутана в ковдру, її голова дивилась у бік вікна. На столі перед нею стояла тарілка з вареною картоплею. Єгор сів за стілець і деякий час просто сидів із заплющеними очима. Ані будинок, ані гроші не змінили її звичок. До нього тихенько підійшов Чак, уткнувшись носом в його ноги. Єгор помітив, що Чак якось дивно рухається, постійно наштрикаючись на об’єкти поперед собою, неначе не бачив їх. Він почухав його за вухом і заглянув йому в очі. Вони були вкриті білою напівпрозорою плівкою. Чак був вже старий і його зір слабшав.
«Тепер ми помінялись місцями, друже…»
Чак, скрутившись, ліг біля його ніг.
Єгор простягнув руку та закрив материнські розплющені очі. Тепер йому здавалось ніби вона не померла, а просто поринула у свої фантазії, віддавши лице променям сонячного світла. Він посунув тарілку до себе і спробував картоплю.
Вона виявилася звичайною, навіть не солоною. Проте саме цей факт і змусив його посміхатись. Картопля була сама собою і їй непотрібно було вдавати ніби вона форель. Вона - картопля! Його майнула думка, що зміст значно важливіше за форму. Усвідомивши це, він продовжив їсти, широко посміхаючись та не в силах стримати свої картопляні сльози.
Поховавши матір, він майже за безцінь продав будинок і повернувся до свого сміттєзвалища. Чак, відчувши рідні запахи, навіть трохи пожвавішав, та все ж, з кожним днем він потроху слабшав. Він завісив всі вікна, створивши майже тотальну темінь, і цілий день слухав музику із закритими очима, намагаючись знов повернутись до того дивовижного стану. Музика лунала, загравала, захоплювала, та все ж залишалась просто музикою. Ввечері він отримав повідомлення.

«Вітаємо. Вас турбує компанія «Дуаріл». Завтра закінчується термін вашої підписки, чи бажаєте оновити її? Спеціально для Вас діє унікальна пропозиція - придбай шість місяців наперед за ціною чотирьох. Пропозиція діє тільки до кінця поточного дня. Дякуємо за увагу і за те, що користуєтесь нашими послугами. Дуаріл - дарує змогу бути самим собою.»

«Самим собою? Кляті маркетологи. Неначе ви шось знаєте про те, що означає бути самим собою. Ваша задача як раз і полягає в тому аби всі думали що вони унікальні і неповторні, ніби з кожною покупкою вони наближаються до того аби стати самими собою, коли ж насправді вони стають такими як всі інші і втрачають власну автентичність. До біса вас і ваші пропозиції!»

Він відложив телефон, і намагався поринути у мелодію. Грав повільний джаз у якому саксофон співав про біль втрати та орієнтиру буття. Слухаючи його він раптом згадав, що вже чув колись цю пісню, але раніше аніж він згадав де саме її чув, він відчув холодні пальці, мокре плече, тремтячі коліна.
«Іванка!..»
Від цих спогадів йому зробилось так тепло і так приємно, що він знов, нібито кружляв з нею у танці і знову слухав як її кроки розчиняються у суцільному галасі міста. Аж раптом, він згадав що вона ж залишала йому конверт, - він геть про нього забув. Він хутко знайшов його в верхній шухляді і тремтячими руками швидко розірвав його, дістаючи листа.

«Привіт, Єгор, той що не Ігор. (поруч була намальована посмішка) Якщо ти це читаєш, то певно погодився отримати мій прощальний подарунок. Дякую тобі за всі пісні, що ти мені надсилав. Вони дійсно глибокі і справили на мене неабияке враження. І, можливо, навіть саме завдяки ним, я наважилась написати цього листа, адже ти намагався говорити зі мною саме через музику. І зараз, коли я змушена якось вкладати бажаний сенс в слова, я тебе неабияк розумію. Вміла б я грати на якомусь інструменті, це певно було б простіше. Але вже як є.
Тож, мушу з чогось почати, аби ти хоч шось почав розуміти з усіх цих поки що незрозумілих тобі слів. Отже, - як ти вже знаєш, я мала вади слуху, але це не заважало мені бути співачкою, оскільки людям подобався мій голос. Проте, я сама ніколи його не чула. Під час одного з виступів, я познайомилась з Олегом і він розповів мені чим він займається. Ми спілкувались завдяки його менеджеру, оскільки сам він виявився незрячим, а я нажаль його не чула. Тож менеджер почергово передавав наші слова одне одному. Він сказав що в нього є технологія, яка здатна відновити мій слух. Я була неабияк зацікавлена, бо вже майже втратила на те надію. Спершу операція пройшла успішно, мій слух став потроху відновлюватись. Я була вражена, адже нарешті я віднайшла власну повноцінність. Я насолоджувалась безліччю речей, від яких раніше я була відокремлена звуковим бар’єром. Певна, ти відчував щось схоже, хоча, може й я помиляюсь, адже ніколи не можеш бути певен, що відбувається всередині іншої людини.. Але разом із відновленням слуху я втратила можливість співати. Мій голос здавався мені огидним, надто грубим і абсолютно не мелодійним. Тож дедалі більше я віддавала перевагу прослуховуванню музики, а не її створенню. Іноді мені допомогало усунути весь цей звалившийся галас споглядання живопису. Картини були фіксацією, вакуумом певного моменту, у якому не існує ані руху, ані звуку, а є лише натяки на них. В такі моменти я, бувало, знову щось собі наспівувала, проте, до створення пісні це так і не призвело. Так я і жила, аж до знайомства з тобою. Тоді в мені зародилось принаймні бажання співати, а це вже чималого вартувало. Кожного дня я намагалась, але все що виходило мені все ще геть не подобалось. Я була неначе корова під час овуляції у ангельському хорі. Принаймні так мені здавалось. Але згодом, я помітила що з моїм голосом щось не те. Він нівечився з кожним днем дедалі більше. З тих пір я ні з ким не розмовляла. Мені було лячно і боляче народжувати ці огидні звуки, які виходили з мене. Слід за цим мій слух теж почав поволі зникати. Я все ще чула, проте це більш походило на підслуховування крізь кілька шарів води і вітру. Не знаю чи зрозумієш ти мене, проте.. крім тебе більше нікому.
Нехай, краще за мене тобі скаже музика, нижче прикріплюю посилання на плейлист.
Дякую тобі за все, Єгор. Іванка.»

Тільки-но він встиг відсканувати посилання, як поволі його зір почав щухнути. «Певно вже північ.» По мірі того як мелодія розгорталась, все довкола поволі занурювалось у темряву.
Чак з третього разу застрибнув до нього на ліжко і вмостився поруч. І Єгор відчув себе безмежно щасливим. Він був радий що його найближчий друг був поруч із ним цієї миті.
-Сірі, розкажи мені про «Мона Лізу».





























Плейлист
1. Chopin Prelude in E Minor Op. 28 N.4
2. Morphine The Saddest Song
3. Giveon Garden Kisses
4. Pete Wingfield 18 With a Bullet
5. Funkadelic Maggot Brain
6. Earl Sweatshirt Inside
7. James Brown Blind Man Can See It
8. Jimi Hendrix Voodoo Child
9. Ethics Lost In a Lonely World
10. Kool & The Gang Summer Madness
11. James Blake Don’t Miss It
12. Miles Davis Quintet It Never Entered
13. Guns N’ Roses Don’t Cry
14. Screaming Jay Hawkins I Put a Spell On You
15. Kanye West Heartbreaker
16. Kali Uchis Melting
17. Nat King Cole Mona Lisa



2023

історія про сліпого хлопця, який пізнає світ через музику довколишнього