ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Нічия Муза
2023.02.04 11:58
Ні, не зайве іноді довести
ворогу і другу у собі,
що не додає вендета честі
діячу у марній боротьбі.

Ну, буває – у душі ми діти...
Згідно філософії людей,
ми усі є жертвами ідей...

Ігор Деркач
2023.02.04 11:54
Щось комусь деінде не на часі
і турбує іноді когось,
що його(її) у біомасі
ображає видумками хтось.

Їй(йому) дорога у піїти –
це аби лише себе явити
з конопель Пилипом і мерщій,

Олена Лоза
2023.02.04 10:36
В сховищах таємної кімнати,
В мотлоху і баночках від вакси
Той, кого не можна називати,
Жадібно ховає горокракси.

В дзеркалі холодному Яцрес(а),
Ніби найвеличніший з драконів,
Він вершить свою криваву месу,

Хельґі Йогансен
2023.02.04 09:56
Зійшла  з  очей  рожева  пелена,
Розбився  міф,  –  на  совісті  не  легше.
Щемить,  зіяє  в  грудях  пустота,
У  місці,  де  повинно  бути  серце.

Завдавши  знов  образи  і  жалю,
В  одну  лиш  мить  спалив  усі  бажання.
Штовхнув  у  прірву  від

Софія Цимбалиста
2023.02.04 09:09
Найстрашніше загубити себе,
приміряючи чужі ролі.
Так порівнювати себе з іншими
і забути, ким ти є насправді.
Об'єднати всі особистості в одну,
гадаючи, що так найлегше.
Найлегше скопіювати чиїсь думки,
повторити чиїсь кроки.

Микола Дудар
2023.02.04 02:13
А у небі, десь там… на те й воно небо…
Погоджуюсь, згоден, давайте про інше
І я вам не звір, чи якась там амеба…
Певен, що всі з того самого Вірша…

Було, поміж всього, там не до жартів
Дай Боже здоров’я і щоби не гірше
І розуму в душу, а схибив -

Юрій Лазірко
2023.02.03 23:24
ми навчилися
собі брехати
і вмовлятися
так буде краще
а колись могли
не в снах літати
не питатися
у чім

Юрій Лазірко
2023.02.03 23:22
ось ми одні
однісінькі
чутливі
безборонні
чекаємо
відвертості
як публіка
антре

Юрій Лазірко
2023.02.03 23:19
о церкви
синагоги
мечеті
що у мечетах
душ
ви печете
те іде
на чолі

Тетяна Левицька
2023.02.03 18:53
Більш не дзвоніть, будь ласка, не дзвоніть,
Подумаєш, колись ми цілувались,
Як хміль ударив в голову мені
Вночі на спорожнілому вокзалі.
Не знаю достеменно, що найшло
На мене непідступну і спесиву.
Давно забула, що тоді було —
Чи падав сніг, чи

Гриць Янківська
2023.02.03 16:00
як приступити до тебе, якщо ти – мій ковчег заповіту?
Святощі сховані в ньому: пахощі і скрижалі.
Певно зотлію з розпачу, якщо станеш марнотою світу...

Очі сумні сховала під клаптем густої вуалі.

...ріки течуть бурхливі, та з витоків непримічени

Ніна Виноградська
2023.02.03 14:29
Не потрібна убивча війна в кожен дім влізла, в душу і в хату,
Світ на друзки розбила вона з артилерії чи із гранати.
І складає невинні життя у великі, не братські могили,
Щоби думи про майбуття ми назавжди уже полишили.

Бо хотіли загарбати все: і оз

Сергій Губерначук
2023.02.03 12:37
Хай мир і тиша ці чимдужч-чимдальш, а з віч і вуст не сходить фальш. * * * Живемо від війни і до війни, і Бога славимо, бо грішні ми. * * * Скільки ще мін не зірвалось – скільки ще жде матерів. Стільки же часу лишалось – нам на спокуту гріхів

Микола Дудар
2023.02.03 05:20
Воно" вбиває по-хвилинно
Мене, похилого в літах
А на чужбині Катерина -
Самотній неба рідний птах…
І ночі довшають в судинах
На зморшки падає їх тінь
Щоби почути - Катерина
В куточках кожних сновидінь…

Віктор Кучерук
2023.02.03 04:28
То спекотна пора, то морози
Підганяють мене в укриття, –
Проявляється в повній тривозі
Вічна повість стрімкого життя.
То приємно штовхають у спину,
То впираються в груди вітри, –
Мов прикмети зовуть, а причини
Заважають надалі іти.

Ярослав Чорногуз
2023.02.03 01:49
Зима стрічається з весною,
І усміхається блакить!
Яке це щастя — буть з тобою,
І кожен день, і кожну мить!

І кожен раз — душі цвітіння,
І розкривається вона —
Як пелюстки на деревині --
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Гриць Янківська
2023.01.04

Максим мксклгн
2023.01.03

Хельґі Йогансен
2022.12.08

Ірина Вірна
2022.12.03

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Максим мксклгн (1994) / Проза

 людина у пошуках конфлікту

«Найглибинніше мистецтво - це мистецтво створення самого себе.»

я

—Подивіться в камеру, але уявіть, що хочете її спокусити. Отак. Трохи більше пристрасті. Добре, дуже добре. А тепер підведіться і трохи порухайтесь, нібито ви танцюєте. Уявіть, що вас ніхто не бачить, лише ви і ваше бажання танцювати. Чудово, дуже чудово. А повторіть цей рух ще раз. Супер, фантастично. Трохи руками біля лиця пограйтесь. Ну ні, не так. Кажу ж, - пограйтесь, а не налякайте мене до смерті одними лише пальцями. Ну, добре, нехай буде. І наостанок, перевдягайтесь, я зніму ще окремі деталі. Та не бійтесь. Ви вдома так само перевдягаєтесь? Добре, годі. Можете розслабитись, ви молодець. Закінчили. І вам дякую. Так, протягом місяця будуть готові. До побачення.

Пітер завершив чергову зйомку і нарешті міг розслабитись.
«Нарешті відстрілявся. Ох і пристрасть. Ох і танці. Боже, який сором. А руки…Це якийсь жах. Скоріше б вже віддати їй кадри і ніколи більше не згадувати про це.»
Приблизно з такими думками проходили всі його сесії останнім часом. Він був категорично незадоволений тим, що створював. Колись, він почав фотографувати з відчуття безмежної вдячності усьому прекрасному, що лоскотало його уважний погляд. Тоді він готовий був заради одного вдалого кадру витратити незліченну кількість часу та спроб. Але зазвичай того і не потребувалось, адже він віднаходив шось привабливе буквально на поверхні, ніби воно саме просилось до нього в об’єктив. Це могло бути будь-що - він однаково радів і щирій випадковій посмішці, і пролітаючим птахам, і краплям після дощу на пелюстках квітів, і відображенню неба в калюжі, і пересічному дідусю, схожому на Хемінгуея, - це могло бути абсолютно будь-що. Адже краса була скрізь, вона була в усьому, й передусім, вона була в очах того, хто дивиться. Але більш за все він полюбляв заходи сонця - насичені, криваво-тендітні, багряно-холодні, вони були до того феєричні і не схожі один на одного, що ними неможливо було не насолоджуватись і, майже так само, неможливо було їх зафіксувати в усій красі, проте як ж йому кортіло. Фотографуючи усе довкола, в кожний прояв краси засовуючи свій допитливий об’єктив, поступово він переставав бути аматором, набираючись відповідних навичок і вмінь.

Здебільшого, натхнення з’являється безпосередньо в процесі створення, проте творчі люди, все ж, продовжують його бездіяльно очікувати. Але Пітер, передивляючись результати власної роботи, втрачав не тільки натхнення, а й будь-яку надію на його подальшу появу. Вимушені посмішки, втомлений погляд, скуті пози, награні емоції, ніякові рухи - все це здавалось йому не менш штучним, аніж студійне освітлення.
«І який чорт потягнув мене в ці студії? Таке враження, ніби, намагаючись створювати красу самотужки, я тим самим її вбиваю, або ж, як мінімум, спотворюю її природність. Все ж таки, до чого ж дивовижно було її просто фіксувати, спостерігаючи за довколишнім. Безсумнівно - люди гарні, вони неймовірно красиві, але, здебільшого, лише тоді, коли вони про це не здогадуються. Варто лишень їм про це сказати, або навіть, хоча б, натякнути, як їх краса поступово губиться - чи то у сумнівах, або ж, навпаки, у надмірній впевненості. Ніби крила метелика, до яких лише доторкнись, як вони одразу ж гинуть.»
Як і всі люди, Пітер був зітканий із суцільних протиріч, які, якимось дивом, вживались поміж собою всередині нього. Його водночас і тягнуло до людей, і, в той самий час, його він них нудило. Він чомусь вважав себе значно кращим за них, хоча і не мав для того об’єктивних підстав. Проте, майже все своє життя він зверхньо і зухвало зневажав інших. Одних він вважав вродженими невдахами, інших же випадковими щасливчиками долі.

Ця намакіяжена дівчина, що насправді давно вже жінка, що лише намагається підтримувати хиткий образ дівчини, яка корчилась на знімках, була наглядним прикладом першої категорії. Пітер, як міг, витанцьовував навколо неї, аби знайти більш вдалий ракурс, або хоча б її робочу сторону. Проте робочими були лише її руки. Навіть химерний дивакуватий манікюр не в силах був того приховати, а скоріш, навіть, навпаки - тільки зайвий раз підкреслював розбіжність наявного з вдаваним.
«І чого їм постійно кортить розфарбувати себе? Ніби сповнені хтивості барбі-амазонки, що приховують свої хижі наміри під рожевою маскою цнотливості, що, насправді, дуже дивно, враховуючи їх вік і обираємі розпустливі образи.»
Пітер для себе розрізняв декілька основних мотивів, за яких люди, зазвичай, замовляють собі професійного фотографа.
Перший, мабуть, найбанальніший - оскільки все людство перебувало під впливом глянцевого лиску обкладинок, який насправді існував лише в головах глибоко наївних людей, не знаючих на що здатні сучасні технології, сприймаючи життя за можливість кілька разів пробігтись подіумом, з надією продати себе публіці за найвигіднішу ціну, поки товар ще придатний до продажу, і врешті-решт потрапити на першу шпальту умовного випуску про небачувану красу, видаючи себе за того, ким вони не є, і більше того - ніколи не були й не будуть. Другий мотив торкався можливості задокументувати певні спогади, стан, подію. Люди з цієї категорії, зазвичай, не зважають на фотографа, вони самі працюють з тим, на що хочуть потім дивитись. Людині з камерою залишається лише корегувати їх відносно світла. І існує ще певна третя категорія мотивів, - скажімо, фототерапія. Це свого роду суміш з власного хизування, пропрацювання певних ментальних бар’єрів, спробою заявити про себе, але, скоріш, самому собі, аніж уявній публіці.
Категоризація Пітера, звісно, не була абсолютною, і, здебільшого, всі ці мотиви, так чи інакше, були пов’язані між собою, також, вона не виключала наявності й інших мотивів, але, тим не менш, вона мала місце для існування. Ця дівчина, вочевидь, була носієм першого мотиву.
«Черговий переспівший тепличний огірок, що намагається видати себе за першокласний соковитий кавун.»
І його справа була в тому, аби всіх впевнити, що це і справді кавун. Але хто б впевнив його, що він займається саме тим, чого завжди прагнув? Наразі тільки гроші мали над ним таку владу. Він вбачав своє положення несправедливим, адже вважав, що був народжений, аби створювати щось прекрасне, проте, був змушений за копійки грати в «фрукти-овочі». Хоча копійками вважав їх лише він, адже він не скупився ставити чималий цінник на власні послуги, який мав хоч якось виправдовувати його непосильну працю, проте, попри все, не задовольняв його апетитів. Він вважав свій вклад значно більшим, аніж його оцінювали люди, і ця його риса була притаманна не лише професійний зайнятості. Він вбачав подібну несправедливість ледве не в усьому - від відносин з матір’ю до власного метаболізму. Останнє його особливо займало - вкотре намагаючись схуднути і не бачучи моментальних результатів, він заїдав стрес і невідповідність власних очікувань, тим самим, перекреслюючи будь-яку надію на те, щоб порозумітись з власним тілом.
Таким чином, самотужки унеможливлюючи яке би то ні було задоволення, він завжди вбачав зовнішню несправедливість. Маючи дивовижно проникливий погляд до чужих проявів краси та недоліків, він залишався абсолютно незрячим по відношенню до власних протиріч.

Найскладніше, після відзняття матеріалу, було розгребтись з його кількістю, залишивши лише те, з чим ще можна було працювати. Шар за шаром, відсіюючи непотріб, очі потроху виїдало, і, згодом, вже вся серія була варта того, аби опинитися в корзині. Через те, він змушений був вовтузитись з відбором декілька днів поспіль, щодня запевняючи себе, що все не настільки вже й погано. Як би він того не цурався, але обставини змушували розбиратись у сортах відходів.
«Знали б люди, чого мені це вартує, можливо вони б і самі пропонували більше грошей.»
Гроші не давали йому спокою і, як він вважав, їх постійні пошуки затьмарювали його творче бачення. Але постійно виправдовуючи себе бажанням бути творчим, він робив все максимально посередньо. Навіть обробляючи фотографії, він вже не настільки старанно бавився з кольором, як колись, а лише намагався здихатись якнайшвидше від небажаної роботи. Згодом, він починав дратувати самого себе, але й надалі звинувачував у цьому зовнішні фактори.

-Алло, Піт. Як справи?
-Привіт, Пауль. Не хочеш випити?
-Ого, отак одразу. - шершавий сміх лунав зі слухавки, поки Пітер тер стомлені очі.
-Що, знову невдала зйомка?
-Не те слово. То що скажеш?
-Я власне і звоню тобі з цього приводу. Чекатиму тебе за півгодини у Моріса.
-Домовились.

Пауль був єдиним, з ким Пітер підтримував, хоч якісь, відносно довгострокові, відносини. Оскільки Пауль був гомосексуалом, він дивовижним чином поєднував в собі обидва гендерні початки, які підтримував у своєрідному балансі. Пітер не мав друзів, але нікого ближчого за Пауля в нього не було, тож, де-факто, вони все ж товаришували. Але подобались вони одне одному з абсолютно різних причин.

«У Моріса» - так називався невеличкий міський паб де вони полюбляли випити. Здебільшого, люди ходили в цей заклад, виключно для того, аби знайти собі одноразового коханця, проте сьогодні там виявилося напрочуд безлюдно, тож вони могли спокійно напитися.
-Гей, Піт. Ну нарешті… - Пауль відклав журнал який гортав.
-Привіт. Віскі. Подвійне. Без коли. - одразу замовив Пітер і важко впав на стілець.
-Все так погано?
Пітер випив одним махом, скривився і деякий час сидів схиливши голову. Поступово спогади про скрючені пальці і вимушено-лякаючу посмішку розчинились у вогняній рідині, яку він щойно ковтнув.
-Бувало і гірше. Але чорт із ним, давай про щось інше.
-Згоден. Гей, Моріс, онови нам.
-Що читав? - показуючи на журнал, спитав Піт.
-Та придивлявся Мартіну подарунок, але то потім, не так важливо.
-То ви з ним знову разом? - спитав Піт, аби лише задати хоч якийсь напрям розмові.
-Ну, здається, щось схоже на те. Але мені здається він не зможе поступитися своїми моногамними принципами. Ну камон, Піт, ми ж не в середньовіччі. Тут же справа не тому, що це я надто гулящий, нібито мені багато треба - лише іноді мати секс на стороні, або ж навіть просто насолоджуватись компанією іншої людини. Тут справа довіри, розумієш? Я не якась річ, яку можна привласнити і заволодіти. Взагалі не розумію навіщо все так ускладнювати, дорослі люди ж. Але побачим, поки що він намагається зализати власну провину, тож веде себе відповідно, а далі буде видно. - розмовляючи, Пауль постійно підсилював власні слова жестикуляцією і робив наголоси своєю надактивною мімікою.
-Але тим не менш ти придивляєшся йому подарунок? - Піт намагався не дивитись на співрозмовника.
-Ну так, я люблю дарувати щось людям. Мушу визнати, - по відчуттям це значно глибше, аніж отримувати їх самому. Якби ти мені не заборонив, я б вже давно тебе засипав подарунками.
Вони наповнили мовчазний простір бару чистим товариським сміхом. Моріс - чоловік літ сорока, з проникливими, глибоко посадженими очима, коротким сідий волоссям і кремезними долонями, натирав бокали, які здавались ляльковими в його руках, в кінці барної стійки.
Поки Пауль пішов відлити, Піт поволі цідив віскі і гортав залишений журнал. Він вже доволі сильно сп‘янів.
«От що-що, але поруч з Пауло я не хочу бути вищим за нього, як мінімум через те, що це означало б, що я зверху.» Чи то вголос, чи то подумки жартував він про себе.
В журналі здебільшого були різні парфуми, біжутерія, золоті та срібні вироби та прикраси. Він дивився то на продукт, то на те, як він був сфотографований.
«Суцільна омана. Звичайнісінький маркетинговий трюк. Дешеві брязкальця. Дуже просто. Нудно. А це взагалі огидно.» Він гортав із все дедалі більшою байдужістю. Нічого не привертало його уваги, тож він лише зайвий раз впевнився - наскільки добре, що він завчасно заборонив йому щось дарувати.
Аж раптом на одній із сторінок він помітив дещо поміж продукту і специфіки реалізації кадру. Надзвичайно витончені, неймовірно звабливі і дивовижно тендітні жіночі руки, які рекламували кільце, яке просто губилось у цьому морі бажаної тілесності. Скільки Пітер себе пам’ятав, його ще ніколи не збуджували аж настільки самі лише руки, більше того, одне лиш їх зображення.
-Ти це теж бачиш? - спитав він у Пауля, коли той повернувся.
-Які милі пальчики. Дуже, дуже охайні. - одразу підхопив Пауль.
-Здається, я закохався.
Він все ніяк не міг відірвати зачарований погляд від цієї сторінки, сповненої магії і оповитої таємницею.
-Пітер, ти мене дивуєш. Не думав, що колись почую це від тебе, мені завжди здавалось, що ти неспроможний на такі глибокі почуття. Але чи це не привід випити? Моріс!
І вони з новим завзяттям продовжили свій алкогольний марафон. Пітер вже геть забув про сьогоднішнє розчарування, тепер всі його думки були лише навколо цих дивовижних рук і їх невідомої власниці.
-Ну, і ти уявляєш, він підійшов до мене і при всіх мене почав відчитувати… - Пауль продовжував свою розповідь, та Піт вже тонув у викликаних фантазіях. Де він серед перлин пірнає поміж кожного пальця, ніби здає екзамен з водіння, обережно оминаючи кожен із них. Як долоня обережно закривається і він протискується назовню, аби лише знов потрапити в її полон. Він дбайливо роздягає кожен палець, знімаючи з них кільця. Одне за одним. Але вони абсолютно не соромляться власної оголеності і ще дужче манять його у свої обійми. Він то чуттєво масував кожну фалангу, то й сам опинявся під ними, ніби розкатане тісто. Ці дотики були до того неймовірні, що кожного разу його, ніби пір‘їнку, підкидало до гори і він поволі падав серед безкінечних перлин і неповторних рук. Він хотів їх сфотографувати. Він просто мусив це зробити. Камера була вмонтована в одну з перлин. Допливши до неї, він ще раз кинув погляд на свій об’єкт насолоди і натиснув на кнопку. Почувши звук закриття затвору, перед його очима з’явились ті самі скрючені пальці, які він намагався забути, тож він з жахом різко розтулив очі.

Навколо була незнайома кімната, незнайоме ліжко і незнайома рука обіймала його ззаду. Він налякано вискочив з ліжка, ледве не заплутавшись у ковдрі та все ж встоявши на ногах. Це був Пауль. Він швидко перевірив себе на цілістність, особливо прислухаючись до незвичних відчуттів в тілі, але все було як завжди, тож він злегшенно видихнув. Лише в роті пересохло і голова трохи боліла. Через зпричинений шум і зникнення ковдри, Пауль поволі прокинувся.
-Гей, Пауло, якого хріна? Що я роблю в твоєму ліжку?
-А ти що, нічого не пам’ятаєш? - за даних обставин посмішка на його заспаному лиці виглядала напрочуд дивно.
-Облиш свої бісексуальні жарти. Я серйозно питаю. І де моі речі? Чого я взагалі роздягнений ?
Пауль ледве стримувався, аби не засміятись, але продовжував загадково мовчати. Пітеру подібні перспективи були геть ні до чого, тож він розлючено ходив кімнатою у пошуках своїх речей.
-Геть-геть нічого? - все так само усміхненно перепитав Пауль.
-Гей, слухай, якщо ти мене хоч пальцем торкнувся, якщо я відчую хоч натяк на це… Начувайся!
-Охолонь, друже, тихіше. - все ще посміхаючись, але вже трохи занепокоєно, почав було Пауль.
-Тоді, дідько, викладай, що тут в біса сталося! І прибери цю паскудну посмішку, вона мене дратує!
-За посмішку не обіцяю, але добре, розповім. Хоча не думаю, що тебе це розвеселить, як мене.
-Починай вже, а там я вже якось сам розберусь.
-Ну те що ми були у Моріса ти пам’ятаєш? - Піт кивнув. - Ми пили, доволі багато і довго пили. Я розповідав тобі про Мартіна, про Джастіна і Маркуса, з якими нещодавно познайомився. Моріс вже зачинявся, але ти напився до того, що ледве ворушив язиком, тож я відвіз тебе до себе, не залишати ж тебе там одного в такому стані. Але ти весь цей час був до того замріяний і хмільний, що майже і не тямив, що власне відбувається. Як приїхали, я тебе роздягнув, ну бо, камон, це моє ліжко, а більше тебе не було куди покласти. Але опинившись в ліжку, ти щось розійшовся і почав таке витворяти. - Пауль знов не втримався і у весь голос засміявся. Пітер, стримуючи себе, терпляче дочекався поки він себе опанує.
-Я думав, що ти вже спиш давно, аж як раптом ти взяв мою руку і почав її облизувати, гладити і всіляко пестити. Я спочатку навіть трохи злякався, але коли ти язиком почав знімати з мене кільця, я не втримався і віддав руку в твоє цілковите розпорядження. Мені було і смішно, і ніяково, і, все ж, неабияк приємно. Але опанувавши себе, я розвернув тебе в протилежний бік, після чого ти вже остаточно заснув. Ти не подумай, я б ніколи не скористався подібною ситуацією, я ж не ґвалтівник якийсь. Але ти так пристрасно напав на мою руку, що я ледве оговтався. Не знаю, що тобі там снилось, але я навіть трохи заздрю.
Пітер похмурішав, роздивляючись кільця, які лежали на столику біля ліжка. «Пауль ніколи не вигадував і завжди казав прямо, тож, судячи з усього, це було правдою.»
-Ти нікому про це ніколи не розповіси. - суворо і холодно промовив Піт, дивлячись з-під лоба.
-Звісно, друже. Те, що сталося, залишиться лише між нами. - він знов насилу стримував себе, але впіймавши погляд Піта вони разом вибухнули нестримним сміхом.
Коли все було з’ясовано, а речі знайдені, Пітер нарешті одягнувся і озирнувся довкола, поки Пауль готував каву. Це була доволі простора однокімнатна квартира з незвичним плануванням. Інтер’єр був витриманий в одному стилі - східний мінімалізм з елементами хай-теку. Пітер був вражений. Він завжди знав, що Пауль має смак, проте ніколи не знав який саме.
-Але більше я з тобою не п’ю. - продекламував Пітер.
-Ти знаєш, Ганді колись сказав - «свобода нічого не варта, якщо вона не включає в себе свободу помилятися». Тож дозволь собі помилятись.
-Це ти на що натякаєш?
Пауль стримано промовчав і, посміхаючись, подав йому каву, аромат якої витіснив всі нічні пригоди.

Опинившись вдома, Пітер в першу чергу вирішив змить з себе весь бруд - буквальний і алегоричний. Рівномірна течія теплої води заспокоїла та приголубила його. Деякий час він просто стояв, віддавшись на розстріл тисячох крапель, що ніби намагались продирявити його шкіру. «Померти, аби переродитись…»
Смакуючи цю думку, він змивав з себе спогади цієї ночі, добряче прочистивши ротову порожнину. Милячи голову, він раптом згадав щось, щось дуже приємне, що і викликало весь цей нічний сумбур. Але, ніби промінь сонця, що бавиться на лиці через півпрозору вуаль, ця згадка, так само, ледве торкнулась його очей і сховалась за густою хмароподібною піною шампуню. Після цієї процедури він відчував себе значно краще. Настрій був піднесений, можна було б зайнятись чимось корисним, але на секунду згадавши фотографії, які він так і не обробив до кінця, він хутко зібрався і вийшов з дому. Можна було б піти в зал, але він щойно очистився від бруду, тож йому не хотілось так швидко до нього повертатись. «Кляті голуби» знову загадили йому автівку. Варіанти зайнятості генерувались простором постійно, він лише обирав те, що йому було найбільш довподоби. Наковтавшись купи сумнівної інформації із різного роду містифікованих посібників для життя, він майже цілком керувався цією мультикомпозиційною збіркою правил і порад. Відмивши машину, він в черговий раз відчув себе чистішим. Надворі стояла чудова сонячна погода, тож він вирішив купити кави, спуститись до річки і в подвійних променях сонця, що відбивались від поверхні води, спостерігати за безтурботніми людьми. Хмари на небі кудись постійно поспішали, наступаючи на бавовняні п’яти одна одній. Човен рибалки поволі рухався проти течії, розрізаючи носом гладку поверхню. Дитяча метушня на фоні заспокійливо спліталась з щебетанням птахів. Пітер був у неймовірному екстазі, допоки не розлив на себе каву. І ця, здавалось би, незначна подія, остаточно вивела його із себе.
«Клята баріста. Вони коли-небудь навчаться закривати ці довбанні кришки?!» - лютував він не виходячи з машини. І знову весь потік суцільного негативу з домішком проклять посипались в бік дівчини, що з щирою посмішкою зробила йому каву і навіть намалювала на ній одного з найкращих своїх лебедів. До цього інциденту він хотів вийти пофотографувати, але тепер це бажання вмерло, так і не встигнувши остаточно народитись. Викинувши стакан з недопитим напоєм повз урни просто з вікна, він вдавив на педаль, залишивши після себе пильну хмару. Як завжди невчасно йому зателефонувала мама.
-Алло, синку, можеш допомогти? Мені треба до магазину з’їздить.
-Я зараз зайнятий, - роздратовано відрізав Піт, дивлячись на свою пляму - для цього існує таксі, а я не наймався вашим персональним водієм.
-Я піду куплю все, просто допоможи завезти до дому.
-Знову мені машину запаплюжете? Я її тільки відмив. Ні, мамо, в мене є свої справи.
-Добре, синку, тоді вибачай, що потурбувала.
«Вічно вона зі своїми проханнями, ніби мені робити нічого.» Після розмови він став ще більш роздратованим.
Немаючи ніякої цілі, він просто намотував кілометри, пересуваючись вулицями, аби вдавити свій гнів в асфальт, рівномірно вкриваючи ним райони міста. Коли інший водій не помітив його агресивних маневрів, він знайшов свою здобич для того, аби вивільнити накопичене, якщо звісно не виготовлене, лайно. Жадібно переслідуючи і маякуючи фарами, аби той зупинився, він таки досяг свого. За кермом виявилась жінка з двома дітьми на задніх сидіннях, але Пітера це аніскільки не зупиняло. Його анітрохи не займало й те, що вона одразу ж розсипалась у вибаченнях. Внутрішній казанок негативу кипів і терміново потребував вивільнення. Череда дивних звинувачень і голосних сварливих образливих слів, які іноді, через надпотужний внутрішній натиск і замаленький для такого об’єму ротовий отвір, перетворювались в абсолютну нісенітницю. Дуже голосну, вкрай абсурдну і до неможливого агресивну нісенітницю. Коли знання правил дорожнього руху і хоч яка аргументація скінчились, він ще кілька разів гаркнув на неї, вкотре повторюючись. Але коли плач дітей став надто нестерпним, він раптом охолов, усвідомив, що більше йому нічого сказати, і без зайвих слів розвернувся і пішов до власної автівки, покинутої на дорозі. Він почував себе значно краще. Відчуваючи себе ледве не богом ораторського мистецтва, він з неймовірною насолодою увімкнув музику і вирішив зробити ще одне коло вечірнім містом. Синхронізуючи стилі керування з лунаючою музикою, він то чавив на педаль, то ледве котився й зигзагами виляв смугами. І поки він був у захваті від власної мелодійності і автомобільної грації рухів, ззовні картина виглядала напрочуд дивно. Але почувши агресивні сигнали у свій бік, він схаменувся, шо підрізав одразу декілька машин. Уникаючи найменшого прояву сорому, він ще дужче вдавив педаль, залишаючи невдоволених десь далеко позаду. Звісно ж, що за свій психологічний стан він переймався значно більше, аніж за ситуацію на дорозі, життя пішоходів і емоції облаяної жінки.

Ввечері Піт вирішив зайти до Моріса, але зустрів там Пауля з Мартіном. Пауль, як завжди, зрадів приятелеві, але Мартін, здається, ревнував свого обранця навіть до Пітера.
-Піт, от розсуди нас, як незацікавлена особа. Уявімо абстрактну ситуацію, - ти як фотограф, що часом працює з гарненькими дівчатами, стикаєшся з недовірою з боку своєї дівчини. Твої наміри кришталево чисті, але вона весь час в тобі сумнівається, адже постійно уявляє тебе в компанії оголених дівчат. Питання - чи варто тобі якось змінювати профіль своєї роботи, або ж це твоїй партнерці треба пропрацювати певні блоки у своїй голові?
Мартін роздратовано:
-Це не вдалий приклад! У Пітера така робота, а ти вечеряєш зі своїми клієнтами поза робочим часом.
-Але, камон, іноді угоди укладаються як раз поза роботою. Зараз такий час, що людям важливіше те, з ким вони співпрацюють, аніж формальне - що вони з того отримають. Від любої угоди щось отримаєш, але чи буде в цьому списку насолода від співпраці, розумієш?
-Так от що ти з ними робиш? Забезпечуєш їм насолоду?
-Піт, ну ти це чуєш, скажи? Хіба можна якось адекватно вибудувати діалог, коли людина сама не розуміє що верзе?
Пітер мовчки встовбичив погляд в барну стійку і цідив свій віскі. Тим часом Пауль продовжував.
-Твої думки, Мартін, це результат поступової відмови від власного мислення. Вас поселили у вузькі сіро-однакові панельні будинки, вам кажуть що їсти, що пити, з ким кохатись, яке кіно варто дивитись, за кого голосувати. А ви то все лише покірно сприймаєте і вважаєте за своє власне.
-А ти ж мабуть в нас просто неба виріс?
-Камон, при чому тут це? Я тобі намагаюсь пояснити, що життя може трохи відхилятись від заданих норм і стандартів. Якщо що, через те що ти гей, ти вже горітимеш у християнському пеклі. Так, я знаю, я теж. Я просто пропоную захватити із собою декілька крісел, приємних людей та трішки випивки. Але ти тілько що і робиш - бронюєш собі мангал на якому тобі буде зручніше смажитись.
-Слухай, я ж просив, не приплітати сюди релігію, мене дуже ображає, коли ти знецінюєш мою віру. - схвильовано і майже сльозливо вичавив Мартін.
-Та я ж зовсім не про те. Просто якщо ти вже обрав мене, бо я тобі подобаюсь, як особистість, то не треба мене корегувати під себе. Ти маєш абсолютне право бути таким, як ти хочеш, але не треба вважати, що ти маєш право щось змінювати у мені. Або змінюй себе, аби простіше сприймати мою невідповідність твоїм очікуванням, або продовжуй шукати свій ідеал. І не треба мені знову скиглити, що я буцімто тебе не поважаю. - він взяв стакан, але згадавши ще дещо, так і не зробив ковток. - І ще, здається, Лао Цзи казав - “коли я звільняюся від того, хто я є, я стаю тим, ким я можу бути”, тож дозволь собі хоча б уявити ким ти можеш бути. Але якщо ти уявляєш себе самим собою, таким, яким ти є зараз, то це, певно, теж добре, просто не потрібно створювати нам сумісне пекло, допоки ми ще живі. Ми варті більшого, Март.
Розщулений Мартін геть втратив здібність генерувати членороздільну мову, тож просто скавчав, ніби ображений пес. Пітер не витримав цього натиску раптового романтизму, тож підвівся і пішов додому, залишивши їх наодинці.
Лежачи в ліжку, він намагався усвідомить, що не так з оточуючим його світом. Він не вважав себе поганою людиною, і не міг ніяк допетрати за що на його долю випала така кількість несправедливостей. Ніби весь всесвіт був налаштований проти нього, а він змушений якось йому протидіяти. Виправдовуючи себе і свої наміри, він оговтався вже за кермом машини, розсікаючи згенеровані підсвідомістю простори. Ось він їде за кермом, а ось він вже маленький хлопчик на пасажирському кріслі. За кермом його батько, який палить у відкрите вікно, поклавши на нього руку і ледь-ледь корегуючи напрям автівки. Це момент з його дитинства, вони їхали по маму, яку треба було забрати з роботи. Батько нічого не казав, але сама його присутність дарувала спокій. Він дозволяв йому їхати спереду, поки мати не бачить. Батько, автівка, дим цигарок, пасок безпеки, специфічний запах самого автомобіля і передчуття єднання з сім‘єю. Це був його останній світлий спогад, пов’язаний з батьком.


Вагітність лякала Пітера. Здавалося б, що може бути дивовжніше за народження нового життя. Він наче й розумів, що і сам з’явився на світ таким самим чином, та все ж вагітні жінки неабияк лякали його. До нього на зйомку записалась вагітна дівчина. І цілий ранок він провів у ступорі, оскільки й гроші були потрібні, й страшно йому було.
«Цікаво, а як Пауль дивиться на це, як він бачить продовження свого роду, та чи розділяє його погляди Мартін?»
Цілий день Пітер просидів вдома, розмірковуючи про усіляке. Як заробити грошей. Як повернути собі жагу створювати. Як перестати вдавати перед іншими. Як сприймати інших, аби не виходити з себе. Що відповісти вагітній. Де знайти сили, аби доробити попередні кадри. Як знайти свою аудиторію. Як знайти себе.
Він хотів приготувати собі вечерю, але курка пригоріла, рис злипся, а нарізаючи салат він ще й порізав собі пальця. Абияк замотавши його пластирем і покинувши всі свої приготування, вкрай виснажений, він знову пішов до Моріса, подумки сподіваючись не зустріти там нікого із знайомих. Цього разу йому пощастило.
-Віскі з льодом і колу окремо. І можна ше додатково льоду окремо в якійсь ганчірці? Дякую вам.
Ненароком він подивився на Моріса і, у вирії власних думок, незліченні питання почали кружляти навколо цього мовчазного бармена, що кожного дня знаходить сили робити свою роботу. Приклавши пальця до льоду він потроху цідив свою порцію цілющої рідини.
«Як мало треба людині для щастя і як багато для того, аби залишатись щасливим» - думав він собі.
Люди довкола з’являлись, випивали, обирали одне одного і усамітнювались.
«До чого ж все легко.»
Тільки він і дівчина, що сиділа у самому кутку, залишалися осторонь.
-Моріс, налий-но ще.
«Життя, мистецтво, доля… до чого ж це все застарілі кліше. Кліше.. кліше.. саме слово - кліше - не менш кліше, аніж будь-що інше. До чого ж безглуздо виходить.. Я ж усього себе, а мені… Несправедливо.. Та хіба ж я не заслуговую? Маразм, якийсь маразм. Світ же, він же не чорно-білий, анітрохи не чорно-білий. Чи все ж? А хіба сам я не вдаю, хіба не граю якусь певну роль перед усіма? А який мені з того зиск? І все ж ні, - краще мислити якого кольору обрати сорочку, аніж допитуватися від себе якогось натхнення або сенсу життя. Сорочка ж вона як, вона осьо, вона реальна і її колір можна чітко визначити. А натхнення? Сьогодні є, через секунду вже нема. А сенс? Його взагалі хтось в очі бачив? Всі тільки-но і обговорюють його, ніби золото під час лихоманки, але шкребуться в його крихтах, доводячи, що знайшли смарагд. До біса все. І мене до біса. І Пауля з Мартіном до біса. І Моріса.
-Моріс, налий-но ще! І ходи до біса.
-І вас, пані, вас теж до біса. - звернувся він до дівчини в кутку.
Одним махом прикінчивши склянку він щосили скривився.
-Оце вам і смак життя - чим більш гіркий, тим більш азартний. - ненароком промовив він вголос.
-А ви, я бачу, не на жарт азартна людина? - звернулась дівчина до нього у відповідь.
-А то!
-Тоді пропоную виклик.
-Слухаю. - зацікавився Пітер.
-Хто кого переп‘є, той і платить.
-Лллегко! Моріс, наливай.
-От ви мені скажіть, перепрошую, як ваше ім‘я?
-Марі.
-От ви мені скажіть, Марі, тільки чесно скажіть, чи ви щасливі?
-І так і ні, дивлячись хто питає.
-От! Жінки.. Не можуть без загадок. Ну як це хто - я питаю, ваш тимчасовий супротивник.
-Якщо як супротивник, то я безмежно щаслива.
Вона вказала на пусту склянку, Пітер глянув на свою і знову одним махом прикінчив її.
-Моріс! Тоді дозвольте запитати, а хіба безмежно щасливі люди п’ють отак - самотньо, в будній вечір, з незнайомцем на спір? Доречі, я Пітер.
-А хіба є якісь стандарти щастя, що вас то так дивує, Пітере?
-А ви знаєте, слушна думка.
Деякий час вони мовчки цідили свої напої.
-А як щодо вас? Ви щасливі?
-Поруч із вами значно щасливіший. - він поцілував її руку і шось заграло в ньому, нібито хтось лоскотав ізсередини. Алкоголь кожного разу діяв на нього вкрай непередбачувано.
-До біса балачки про щастя, краще скажіть, як ви обираєте колір сорочки?
-Під спіднє. А спіднє під настрій.
-І що для вашого настрою означає червоний?
-А ви хіба не здогадуєтесь?
Вона запалила тоненьку сигарету. Моріс все так же мовчки і тактично поставив їй попільничку. Деякий час вони витримали тишу, немов взяли паузу для обміркування. Він роздивлявся свій палець, вона забавлялась з візерунками з диму. Її червона білизна не йшла у нього з перед очей, як і червоний шматочок льоду, до якого примерз його палець.
-Ви ніяковієте від мовчанки? - спитала вона.
-Анітрохи.
-Просто я помітила, що людям зазвичай ніяково, коли виникає тиша. Їм постійно треба щось патякати, будь-що, аби тільки не мовчати.
-Слушна думка, думаю, що теж помічав щось схоже.
-Знаєте, як я розрізняю особливих людей?
Пітер мовчки зазирнув до неї в очі і на кілька секунд вони ніби з’єднались прозорим невидимим стержнем.
-З ними є про що помовчати. І це, мабуть, одна з найсексуальніших характеристик.
Пітер тільки-но хотів показати Морісу, аби той оновив, як він зрозумів його без слів.
-Тоді, певно, Моріс наший беззаперечний секс-символ!
Жарт був до того вдалий, що вони втрьох покотились зі сміху.
-За червоні сорочки, за мовчанку, за Моріса і за вас, пані Марі.
Під дзвін скла вони прильнули до склянок.
Вона загасила недопалок і сховала запальничку. Аж як в голові Пітера знову почало відбуватись щось дивне. Якась хаотична череда спогадів, яку він не здатен був контролювати. Її руки… Це були ті самі руки, що він бачив в журналі. Пітеру це здавалось неймовірним. Вони ніби жили окремо від її тіла і постійно таємничо пританцьовували, вимальовуючи дивакуваті візерунки у просторі. Він аж протверезішав від алкоголю, але наново сп‘янів від їхньої магії. Весь вечір вони були прямо перед ним, але він міркував про якесь ефемерне поняття щастя. «Ось воно - справжнє щастя!»
-Марі, я вас кохаю. - сердечно промовив він, дозволивши собі нахабність взяти її руки до своїх.
-Як мило з вашого боку. - спокійно відповіла вона, граючи пальцями, ніби на невидимому фортепіано.
Він зачаровано дивився на неї і силився зрозуміти, як таке можливо. Вона не мала якоїсь видатної зовнішності - звичайне охайне лице, куций ніс, тонкі губи, без косметики, русняве волосся. Але її руки, вони забирали всю увагу на себе, компенсуючи усі можливі недоліки і помножуючи залишок переваг.
Викликавши таксі і поринувши у пристрастні поцілунки, Пітер і не помітив як вони опинилися у готельному номері. Він гадки не мав як то відбулось, але його те і не займало. Він цілком був занурений у цей неймовірний ,сповнений пристрасті, момент.
Коли вони вже опинилися на готельному ліжку, вона раптом зупинила його.
-Є до тебе невеличке прохання. Як гадаєш, впораєшся?
-Все що завгодно. Тільки скажи.
-Я неабияк тебе хочу, але хочу тебе попросити взяти мене силою.
-В сенсі - силою? - не допетрав Пітер.
-Я віддамся тобі, як тільки забажаєш, але ти мусиш взяти мене силоміць, наказувати мені що і як робити. Спершу я можу пручатись, але не зважай. Візьми ж мене. - благаюче простогнала вона, керуючи його рукою вздовж вигинів свого тіла.
Пітер був дещо спантеличений, але її руки, її гаряче дихання, її груди, все її тіло благало оволодіти нею.
-Роздягайся, - скомандував він.
Її рука в той же момент злякано почала прикривати те, що щойно було виставлене на загальне любовання.
-Що ви таке кажете? Ми ж зовсім не знайомі? - налякано зайорзала вона по ліжку.
-Але ж ти сама щойно мене просила. - розгублено промовив він.
Її очі блимнули, немов натякаючи, аби він не зупинявся і продовжував грати свою роль. Він й хотів догодити їй, але й лячно було перестаратись та зіпсувати все. Але відчувши награність її спротиву, він вже діяв впевненіше. Підтягнувши її за ноги ближче до себе, вона почала пручатись і намагатись втікти, але він вже не збирався її відпускати. Кожний поцілунок, немов відривав шматок її палкого тіла, її дихання було все коротше і гарячіше, і вона вже й сама не розуміла пручається вона, або ж допомагає йому. Він до того увійшов в кураж, що вже анітрохи себе не стримував. Першими на підлозі опинились її червоні трусики. Її ціпкі пальці, що впивались в його шкіру, лише ще дужче його збуджували.
-Досить. Благаю. Перестань. Годі. Зупинись. - ледве стогнала вона, вдаючи ніби намагаючись його відштовхнути. Але його вже було не спинити. Ніби дикий звір, він оволодів нею, відчуваючи небачуваний прилив сил. Віддаючи їй короткі вказівки, які вона слухняно виконувала, він насолоджувався своєю владою і її покірністю. Її неперевершені руки сковзили по його спині, залишаючи глибокі подряпини, від чого його рухи набували ще більшої жорстокості, якої вона і прагнула. Їх спітнілі тіла сплелися воєдино. Вона вже забула про своє пручання і сама задавала ритм і глибину його рухам.
-Швидше. Ще. Сильніше.
Її вологий стогін заповнив увесь простір, Пітер не розумів хто він, де знаходиться і що робить. Пози змінювались, швидкість збільшувалась, дихання пришвидшувалось. Її соковиті сідниці червоніли від натиску його долонь і кількості ударів тулуба. Він скомандував їй спуститись до долу. Вона слухняно сповзла вниз і майже одразу почала ледве не давитись від кількості того, що їй слід було проковтнути. Пітер розтікся у тваринному задоволенні.

Потрапивши додому, він проспав майже цілу добу. Прокинувся він близько третьої ночі, хоча ліг приблизно о десятій ранку. Від тваринного екстазу не залишилось і сліду. Навпаки, він відчував себе максимально вичавленим. Ніби вчора було висмоктане дещо значно більше, аніж його звичайна еякуляція. Шлунок намагався нагадати про своє спустошене існування, але мозок блокував відчуття голоду. На вулиці виднівся туман, який, ніби розлите молоко, лежав серед нічних скульптур міста. Він зварив собі каву і, зачарований краєвидом, розмірковував про своє положення.
«Скоро платити за квартиру, ще й машину треба заправить… Кляті гроші!»
Він ненавидів гроші, коли їх не було і обожнював їх за їх наявності. Світалось. І хоч це був не захід сонця, але, тим не менш, його внутрішній естет стоячи аплодував цій неймовірній грі світла і тіні.
Прийнявши душ, він наважився відповісти потенційній клієнтці, яка знаходилась на сьомому місяці вагітності, обізначивши вільні дати. Вона, на його здивуванння, незважаючи на ранню годину, відповіла майже одразу і вони домовились на завтра. Але він все ще нервував, адже ніколи йому ще не доводилось працювати з двома людьми в тілі однієї.
Настрій був двоякий - він хотів водночас і влаштувати пробіжку під час якої втекти якомога далі, допоки не впадеш від безсилля, і в той же час, йому хотілось знову напитись до безтями не виходячи з кімнати. Але, відчувши важкість лише підвівшись, про спорт можна було й не думать. На годиннику була лише одиннадцята ранку, але він вже прямував до Моріса.
-Пінту пива. - він був першим гостем, Моріс старанно натирав келихи.
-Щось ти зарано, Пітере.
-Не ми такі, життя таке. - відповів він, сьорбаючи піну.
Моріс поблажливо кивнув.
-Наскільки я знаю, ти фотограф?
-Це гучно сказано. Скоріш мавпа з фотоапаратом.
-Завжди полюбляв твій цинізм.
Пітер ледве повів плечима.
-Мені здається я знаю, що б на це відповів Пауль.
-Цікаво.
-Ван Гог якось сказав - «якщо ваш внутрішній голос каже, що ви не можете малювати – малюйте якомога більше, тоді цей голос затихне.”, - Моріс театрально відігравав інтонацію і навіть міміка і притаманна жестикуляція були майже такі самі.
Вони обидва покотились від вдалої пародії.
-Мені здається, що якщо ти вже чуєш голоси, то місце тобі в кімнаті з м’якими стінами. - обронив Пітер, розрахувався і пішов пройтись. Шлунок, бовтаючись в одній лише рідині, розлючено гамселив сусідні органи, погрожуючи влаштувати забастовку. Пітер нарешті вирішив прислухатись до нього.
-Хот-дог, будь ласка. -він відчув легкий спазм. - Подвійний. Тільки без часнику.
Кіоск з вуличною їжею знаходився навпроти довжелезного кварталу. Пітер стояв і дивився в далечінь, насолоджуючись звуками приготування і ароматами його майбутньої їжі. Через затори прямо перед ним зупинився автобус. Він все ще дивився в далечінь, але вже крізь вікно автобусу, у якому ж сам і відображувався. Ця доля моменту, ці декілька секунд побутової мультикомпозиціі так зачепили його, що він геть забув про свій голод.


Він прислухався до давнішніх слів Вінсента і почав фотографувати так часто, як тільки міг. Дитячі дні народження, виписка з пологового, пропозиція одруження, шкільний альбом, каталожна сесія для лінійки одягу, реклама для салону краси, автомобільний сервісний центр. Він брався ледве не за все підряд, аби тільки заткнути той клятий голос. Голос хоч і мовчав, та Пітер все ж відчував його мовчазну глузливу насмішку. Тепер у нього були якісь гроші, проте він за цей час геть перегорів щось створювати. Йому гидко було навіть дивитись в бік камери.
Періодично зустрічаючись із Марі, вони кожного разу займались одним й тим самим. Він хотів би хоч інколи кохатись із нею, але їй був цікавий лише тваринний секс. Дикий, грубий та не контрольований.
Після чергової зйомки він домовився зустрітись з Паулем. У Моріса було неабияк людяно, але протиснувшись крізь натовп, він все ж знайшов Пауля за дальнім столиком.
-Не пам’ятаю коли тут востаннє було стільки народу. - привітався Пітер.
-Я дав невеличку рекламу, аби Моріс міг підзаробити і поїхати у відпустку.
-З яких це пір ти зробився благодійним маркетологом?
-Ти так кажеш, ніби в мене гроші колись стояли на першому місці. Не рівняй всіх по собі, Піт.
Вони майже синхронно прильнули до келихів.
-Як там зйомки? Клієнти задоволені?
-Та де там. Мені здається, я знову буду піднімати ціну.
-Ще вище? І з чим це пов’язано цього разу?
-Люди геть не цінують моіх старань, мого часу і мого бачення. От взяти наприклад, ту вагітну, пам’ятаєш? Мало того, що вона приперлась на зйомку зі своїм чоловіком, так вона ще й хотіла декілька кадрів із ним, не узгодивши то зі мною, а решту вже самостійно, як домовлялись.
-Ну, поки що не бачу в цьому нічого такого.
-Слухай далі. Зйомка пройшла більш менш, хоч я спітнів разів десять, намагаючись хоч якось знайти прийнятний ракурс. Найцікавіше почалось після. Я віддав їй кадри, але без чоловіка. Ну бо вони всі були, як на мене, якісь не дуже. А вона їх ще десь виставить, нащо мені псувати собі репутацію. А вона щось носом круте, мовляв, вона ж гроші платить і їй вирішували.
-А хіба не так?
-Альо, почитай авторське право для фотографів. В кого пластинка і програвач, той і ді-джей на вечірці. Затямив? А потім почалось - нам шось не дуже подобається ваша обробка, дайте нам сирі кадрі, ми не за це вам платимо, поверніть нам гроші, як вам не соромно, і таке інше.
Пауль витримав невелику паузу, намагаючись врахувати всі можливі нюанси. Він завжди намагався залишатись максимально тактичним.
-Тобто через це ти вважаєш, що люди не цінують твою роботу?
-Це тотальне знецінення! - роздратовано лютував Пітер, ніби знов занурившись у ситуацію.
-А ти не думав, в чому саме цінність для неї? Можливо їй важливіше …
-Да чхати мені на її важливість! Я митець! Я! А вони лише матеріал з якого я вже щось майструю! Вони лише глина, яка без мене ніколи не стане глечиком!
Він так гарцував, що на них почали звертати увагу й інші відвідувачі бару.
-Чого вирячилися?! - гаркнув він вже на них.
Він завжди підсвідомо прагнув уваги, але майже ніколи не знав що з нею робить, тож зазвичай реагував у відповідь на неї агресивно.
«Кращий захист - це напад» - думав при цьому він.
-Камон, Пітере, охолонь. - заспокоював його Пауль. -Мені здається ти гарячкуєш. Ти знаєш, як казав Черчиль, «успіх – це здатність крокувати від однієї невдачі до іншої, не втрачаючи ентузіазму.” Тож…
-Годі, Пауль, мені вже остогидло твоє постійне цитування. Я дуже радий, що ти знаєш афоризми відомих людей, але мені від них… якось ні туди, ні сюди. - знову через роздратування під кінець втратив думку Пітер.
-Слухай, я хоч і гей, але саме ти ведеш себе зараз як справжнісінький Пітр. - увірвався терпець Паулю.
-Мені зараз не почулось?
-Ти хочеш бачити себе Пітером Ліндбергом, але залишаєшся Пітером Пеном. Тобі слід було б подорослішати, але ти не можеш. Більше того, ти навіть не хочеш. Ти звик вважати, що світ крутиться лише навколо тебе, але камон…
-Якого біса я маю це слухати?
-Я ж і кажу. Всі навколо тобі щось винні, всі мають тебе цінувати і прислухатись, але ти не хочеш чути і не цінуєш нікого крім себе самого.
-Ким ти себе уявив? Пастором? До дідька твої проповіді і сам ти йди до біса. Теж мені святий Елред.
Проклинаючи все на чому світ стоїть, Пітер розштовхував людей, рухаючись в бік виходу. Настрій в нього був вкрай спаскуджений, він був розлючений і ображений черговою несправедливістю.
«Та як він посмів? Він? Мені? Каже, що я веду себе як..? Це вже поза усіма рамками. Він мусив би бути вдячний мені, що я взагалі з ним спілкуюсь, що я дозволяю бути дотичним до свого життя і свого бачення. І знову ж на ті самі граблі.. Ніякої довіри цим людям. Тільки я, тільки я маю значення і тільки я маю рацію. Ні на кого, ні на кого не можна покластися. Пітер Пен, каже… Да пішло воно все до біса!..»
Він зайшов до алкогольного магазину і купив собі 2 пляшки вина. Він намагався втопити своє обурення у букеті білого винограду з нотками чорносливу, але його розум був вкрай заброньований від подібних тонкощів. Все чого він прагнув - напитися і перестати відчувати. Його вражала ця несправдливість. Пауль був його єдиним товаришем, але й той його зрадив. Згадуючи його манерність і інтонації, Пітер щоразу здригувався і прикладався до пляшки з більшим завзяттям.
«А Марі? Хто вона для мене? Що я корисного від неї отримую? Чи я просто здаю себе у користування задля її задоволення? Чи тішить мене насправді її покірність? Чи це така сама гра, як і все інше? Її руки вже давно втратили свою магічність. Роздивившись їх зблизька, я не помітив ніякої магії. Звичайна хвойда з пристрастю до насилля, в якій я хотів побачити щось більше. І знову ж, це моє бачення, моя жага до краси, зіграло зі мною злий жарт. Я хочу бачити в людях найкраще, але вони щоразу проявляють себе якнайгірше. До біса цих шкіряних двоногих карикатур на боже творіння!»
З першою пляшкою було покінчено. На годиннику вже було за північ, людей на вулицях майже не було. Він блукав порожніми кварталами, намагаючись залити внутрішні порожнечі. В деяких вікнах сварились, в деяких радісно танцювали, в інших вже лягали спати. Його думки все ще крутились навколо фантомного болю, але він вже не надто добре пам’ятав його причини. Ставало дедалі прохолодніше. Він відчував себе скривдженим і одиноким. Натрапивши на якийсь заклад з червоними ліхтарями у вікнах, він вирішив продовжити свою місію по здоланню внутрішніх пустот всередині.
Його зустріла добре одягнута пишна жіночка у шубі, яка більше нагадувала халат.
-Вітаємо вас. Ви вже бували у нас?
-Ні, я вперше. У вас є щось випити?
-Звісно, чого бажаєте? - її голос спокусливо обіймав за плечі.
-Я б не відмовився від коньяку.
Вона двічі вдарила в долоні і за лічені секунди йому винесли склянку коньяку. Він був вражений швидкістю і специфічністю обслуговування.
-Кого ви бажаєте? Я можу покликать вільних дівчат, а можу скоординувати вас просто за вашими вподобаннями.
Коньяк обпік Пітера зсередини і він усвідомив на чому саме спеціалізується цей заклад. Він хотів було вибачитись і піти, але згадав, що Пауль його зрадив, вдома на нього ніхто не чекав, а на вулиці було надто холодно. Тож виплеснути накопичені емоції з незнайомкою, здавалося не такою вже й поганою ідеєю.
-Хотілося б повернутися в дитинство… - мрійливо промовив він, згадавши як випадково сплутав склянку коньяку з компотом.
-Ви не повірите, але в нас є… Краще навіть не буду нічого пояснювати. Ви й самі в усьому переконаєтесь. Анна-Марі чекатиме на вас на другому поверсі у третій кімнаті. Оплата вперед.
Почувши це подвійне ім‘я, Пітер відчув емоції, які теж не були позбавлені дуалізму.
-Можна тоді ще пляшку коньяку?
-Звісно.
Повторивши трюк з хлопком в долоні, Пітер отримав своє замовлення і поволі піднімався сходами. Трохи невпевнено відчинивши двері, він зайшов у кімнату. Приміщення було вкрите напівтерямовою. Пахло одноразовими електронними сигаретами з якимось фруктовим смаком. В кімнаті була ще ванна кімната, в якій, судячи з усього, порсалась його обраниця. Він надпив з пляшки і продовжив роздивлятись кімнату. Велике ліжко стояло по центру, збоку біля вікна було 2 крісла і невеличкий столик. Навпроти ліжка було розташоване дзеркало. У узголів‘я висіла картина із сексуальною сценою, де оголені чоловік і жінка сплітаються тілами, а їх кінцівки стають спільними. Розсіювало темряву декілька свічок і один тьмяний світильник на підлозі. У верхньому лівому кутку була якась ікона і хрест.
Розпустливе - привіт, - роздалось позаду нього. Він обернувся і побачив обіцяну дівчину. Вона виявилися жіночкою середнього віку, її груди здавались йому до того великими, що сам себе він раптом відчув до неймовірного маленьким і безпорадним. Він зробив черговий ковток.
-А ти, я бачу, не з говірких.
Пітер продовжував стовбичити посеред кімнати.
-Може запропонуєш дамі випити? - вона видихнула на нього чергову партію фруктового диму.
«Це мій найгірший день в житті…»
Він з неабияким усиллям дійшов до крісла і впав в нього, наливши їй у склянку, а сам продовжував цідити з пляшки. Вона випила, вдихнула ще раз фруктовий мікс і прийнялась потроху рухати бедрами під неіснуючу мелодію. Пітер напружився і ще зробив кілька ковтків підряд. Алкоголь потроху робив свою справу і його сприйняття ставало дедалі м’якішим. Вона їздила своїми цицьками вздовж його ноги, яка час від часу ледве помітно сіпалась. Приклавшись до залишків в пляшці, він заплющив очі і уявляв що це все сон. Поки вона вже знімала з нього штані і починала обробляти свою професійну зону інтересу, яка, в свою чергу, відкликалась на її тендітні дотики, він уявляв, що це Марі, його Марі, яка лишень трохи піднабрала в долонях. Йому було соромно за самого себе, що його неслухняний організм реагував на подібні маніпуляції. Але варто було їй розтулити рота, як він обм‘як у креслі і, забувшись, відкрив очі. Її цицьки ледве вміщались в поле зору, поки вона старанно чавкала в зоні його паху. Йому було бридко від самого себе і в той же час він був на сьомому небі від задоволення. Алкоголь, розійшовшись у крові, прибрав у неї кілька зайвих кілограмів і років.
-Підводься. - скомандував він, згадавши як навчився цьому з її попередницею. Вона, усміхнена і задоволена собою, встала, продовжуючи тримати його рукою. Повернувшись до нього спиною, вона нахилилась, спершись на ліжко та відтягнувши тонкі трусики вбік. Він подивився ще раз на картину і заламав їй руки заспину, розставивши її ноги ще ширше. Все ж таки, дещо йому таки подобалось у минулих іграх. Трохи полупцювавши її сідниці, він наважився увійти, намагаючись усіма силами уявити на її місці Марі і забути про існування Анни. Зібравши всю мужність, він…

Він опинився знову у автівці з батьком. Вони іхали, батько курив. Аж раптом автівка зупинилась, а попіл з сигарети падав на його вуса. Радіо грало Beatles -yesterday. Він не ворушився, а Пітер лише мовчки спостерігав. Коли цигарка почала пекти в губи, батько просто вийшов з автівки і пішов. Не промовивши ані слова, навіть не обернувшись. Пітер нічого не зрозумів, але інтуїтивно відчув себе покинутим і непотрібним. Саме з цього моменту в ньому і зародилась недовіра до соціуму, це їдке відчуття вимушеної відокремленості.
«Якщо навіть батько не виправдав своєї соціальної ролі, то чого очікувати від інших?» - думав маленький Піт.
Але спостерігаючи ці дитячі сцени, він залишався спостерігачем, а не проживав їх наново в якості учасника. Він вперше побачив власну матір у новому світлі. Він відчув її горе і старання вберегти маленького його. Ніколи раніше він про це не замислювався. Адже його завжди турбували лише власні переживання, але не усвідомлював наскільки тісно вони були переплетені з найголовнішою жінкою в його житті. Він боготворив батька, який їх залишив, і майже зневажав матір, яка усіма силами намагалась виростити його здоровою людиною. Але з самого початку Пітер був схильний до самообману. Він просто не хотів помічати очевидних речей і вигадував собі свою дійсність, і вже змалечку звинувачував інших в невідповідності власних фантазій. Мандруючи дитячими спогадами, Пітер ставав дедалі більше розщуленим. Майже вся його картина світу потроху руйнувалась і він починав усвідомлювати десятки, сотні, тисячі власних помилок. Відчувши жалість до згаяного часу і втрачених можливостей, його очі наповнювались слізьми.

Він оговтався на цицьках Анни-Марії, яка приголубила його, заспокоюючи. Від цієї картини його жалість до себе лише примножилась. Останнім цвяхом стала помічена ним ікона Марії Магдалени. Він остаточно заспокоївся і почав одягатись. Жінка лише спантеличено спостерігала за ним. Впізнавши в ній маленького себе, залишеного в автівці, він підійшов і поцілував її.
-Величезне дякую вам, Анно-Марі. Ви мені дуже допомогли.
-Моє справжнє ім’я Ліза.
-Лізонько, ви найкращі. - поцілував він її ще раз, але відчув у неї на губах присмак самого себе і поспішив залишити засоромлену жінку, яка півжиття не отримувала таких щирих компліментів.
В холі було порожньо, тож він вийшов на вулицю. Ззовні було все ще темно, але скоро вже мало світати. Він зіщулився від ранішньої мряки і почимчикував куди ноги поведуть. Його думки були одразу скрізь. Кожну ситуацію, ніби речі зі шкафу, він передивлявся на наявність дірок, зроблених за його вини. Таких було чимало. Як би не болісно йому було то визнавати, але Пауль все ж мав рацію. Він був дитиною у тілі дорослого. Але ж йому ніхто не показав іншого прикладу. Більше того, всі довкола завжди лише заохочували і підігравали йому в його ментальних іграх, тим самим, збільшуючи прірву між ним і світом. Більш всього йому було ніяково перед матір’ю, адже вона мала всі повноваження аби викреслити його зі свого життя, але продовжувала ставитись до нього з розумінням. І саме її ставлення до нього робило ситуацію ще більш болючою, адже краще б вона його ненавиділа. Звісно вона була не єдиною перед ким Пітеру було соромно. Але нічого не відбувається миттєво, тим паче корінне переусвідомлення себе в цьому світі. Його блукання завели його до набережної. Біля води було ще більш прохолодно, але звідти мав відкриватись неперевершений вид на світанок, який мав ось-ось розфарбувати блідосинє небо. Тисячі ситуацій мелькотіли в нього перед очима, але він розумів, що без кожної з них, він би нізащо не опинився зараз на цій набережній із цими думками.
«Все ж таки, найглибинніше мистецтво - це мистецтво створення самого себе.»
Пітер усвідомив, що ним керував страх. Страх бути самим собою, з власними вадами і страхами, того він і був вимушений грати власноруч вигадану роль. І саме через кількість страхів, чисельність власних протиріч сягала такої самої кількості. Справа була не в оточені, справа завжди була лише в ньому самому. Усвідомивши це, сонце подарувало його обличчю перші свої промені. Він сидів на лавці і посміхався дотикам світла і народженню нового дня, народженню нового себе. Почали з’являтись перші люди. Дівчина вигулювала одразу трьох собак, кожна з котрих тягнула її вперед і трохи в сторону. Кадр напрошувався сам собою. Він склав пальці у подобу видошукача, дочекався ідеального розташування усіх компонентів, і кліпнув оком.


***


-Шановні відвідувачі, вітаємо вас на фото-виставці «Люди на горизонті». Сьогоднішній автор робіт намагається зачепити дуже важливу тему, оперуючи мультикомпозиційною побутовістю і зверненням до вічного, до джерела усілякого існування - до сонця. Спостерігаючи його роботи, ненароком замислюєшся…

Контекст :


      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2023-01-21 11:07:18
Переглядів сторінки твору 27
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором 3
* Коефіцієнт прозорості: 0.772
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми САТИРА Й ГУМОР
РОМАНТИЧНА ПРОЗА
ІРОНІЧНИЙ РЕАЛІЗМ, НЕОРЕАЛІЗМ
Автор востаннє на сайті 2023.01.21 11:09
Автор у цю хвилину відсутній