«З чого починається реальність? З усвідомлюючого її об’єкту, сказав би буддист, і безсумнівно був би правий.»

Я

З чого починається реальність?
З усвідомлюючого її об’єкту, сказав би буддист,
і безсумнівно був би правий.



Я сидів на ґанку будинку і спостерігав як поступово сонце рухається за межі сусідських гострих гір. Стояв теплий літній вечір, мої приготування було завершено, тож я покірно чекав появи гостей. До чого ж магічно впливав захід сонця у горах на світосприйняття. Здавалося, що мій погляд був зосереджений на цій неймовірній грі кольорів та об’єму, проте насправді я дивився значно глибше. В якийсь момент максимального фокусування, картинка втрачає чіткість і розмивається дедалі більше, допоки ти зворушено занурюєшся у «ніщо». Це «ніщо» нагадує чорну діру, зазирнувши в яку, ніколи не можеш бути впевненим, що тобі відкриється. Спершу мене це лякало, але згодом, усвідомивши що навіть у цієї безодні має бути дно, я навчився пірнати значно глибше. Це свого роду портал, щоправда ментальний, але тим не менш. Зазирнувши у нього, можна опинитися у дуже цікавих місцях, про існування яких багато хто навіть не здогадується. Оточуючим зазвичай здається, що ти про шось дуже зосереджено замислився, але єдина умова максимального занурення як раз і полягає в тому, аби не мислити взагалі. Споглядання поступового зовнішнього спустошення наповнювало мене зсередини. Одного разу я настільки занурився у «ніщо», потрапивши у дивовижний світ власних переживань, що не помітив як майнув тиждень. Звісно, досвід був неперевершеним, але після того разу я більше так не ризикую і намагаюсь контролювати ступінь занурення.
-Агов! Чуєш? Прокидайся, йолопе! - пролунало у мене перед самим обличчям, вдаривши ароматом цигарок і пива.
Переді мною стояли троє чоловіків, які, певно, і були моїми гостями - один вже майже в літах, статний і трохи вичурний і двоє його більш моложавих оплічників, що близькі по віку, та різні самі по собі. Я не помітив їх появи, зосередившись на акумулюванні власної енергії, але разом із ними відбулась певна зміна - повітря було немов наелектризоване, як гребінець Рапунцель.
-Ну, Андрію, тихіше. Ми ж домовлялись відноситись з повагою до цього шановного пана, який обіцяв нам допомогти. – промовив старший із них.
-Вітаю вас. - судячи з усього, енергії все ж знадобиться чимало.
Першою думкою було, що вони якісь авторитети в законі, але, пробігши поглядом по їх зовнішньому вигляду і манерам детальніше, я більше схилявся до того, що це скоріше якийсь середній прошарк політичного апарату.
-Ви певно зголодніли з дороги? - мені доводилось імітувати зацікавленість та люб’язність, адже працювати з подібними людьми та ще «насолода».
-Не будем ми твої корінці жерти! - знову зробив випад у мій бік той, шо звався Андрієм.
Старший чоловік приборкав його поглядом і покладисто промовив.
-Дякуємо за запрошення, але ми не для цього приїхали, до того ж ми зачепили з собою продукти. - він кивнув у бік третього, який в свою чергу відкрив пакет, демонструючи його наповнення типовим сміттям, що люди вважали за їжу. - Тож приєднуйтесь краще ви до нас. - підмигнув він мені. Його мова лунала стрімко і солодко, проте проглядав у ній майбутній діабет.
-Нажаль, вимушений вас засмутити, але ви даремно тягли сюди вашу провізію, адже вона не сумісна з завтрашнім дійством. Нічого магазинного, в особливості ваш елітний алкоголь, вам не знадобиться, допоки ви тут.
Гості переглянулись між собою, намагаючись подумки колективно зліпити одну адекватну реакцію на почуте.
-Що ж, вибачайте за зухвальство, але можливо якось можна зробити виняток?
Я мовчав, дивлячись на нього як на собаку, що заплуталась у власному поводку і чекав, поки вона знайде спосіб виплутатись самотужки. Це зайняло деякий час, проте цього вистачило. Лише Андрій злісно буркнув шось не виразне.
-Гаразд, ми вас почули. Сашко, залиш пакет біля дверей.
Третій чолов’яга слухняно виконав доручення.
-Що ж, мені здається ми трохи не з того почали наше знайомство. Дозвольте представитись - Микола Васильович, Андрійка ви вже знаєте, а це Сашко.
Я вклонився у знак поваги. Я був схильний вважати, шо слід поважати всіх, хто не докаже мені зворотнього.
-Моє ім’я вам нідочого, але оскільки ви вже назвали мене йолопом, нехай буде так. Можете кликати мене Йо, я не ображусь, не переймайтеся.
Компанія гуртом засміялася.
-Як скажете, Йо. Тож, у такому випадку, чим ми будемо вечеряти?
-Я приготував для вас маринований корінь селери з емульсією із гречки та смаженими каштанами у шафрановому маслі.
-Васильович, а цей йо… пан Йо, шось тямить. – звернувся, швидко виправившись, приголомшений Андрійко, почувши знайомі слова.
-Ти ж казав, шо корінці не твоє? – підловили його товариші і всі разом почали реготіти.
-Проте спочатку віддайте мені свої телефони, цигарки і решту слідів цивілізації. Це задля вашої ж безпеки, аби ви не натворили нічого, чого пізніше будете соромитися.
Я зібрав все зайве у невелику нейлонову сумку і разом з їх продуктами поклав до скрині перед будинком. Після чого накрив стіл і запросив їх до вечері.
Поки вони спустошували тарілки я розвів багаття неподалік від будинку і сидів, спостерігаючи граціозний танок полум’я. Вогняні язики облизували одне одного, помираючи на долю моменту і відроджуючись знову. Я був заворожений цією безтілесою пристрастю, яка ледве не захоплювала у свої обійми, запрошуючи приєднатись до цього природнього свавілля і відкрити свою хіть безмежному світлу. Вогонь завжди викликав бурхливі асоціації у людства і я, звісно, не був винятком. Поки я купався у басейні всепоглинаючої енергії, мої гості завершили трапезу і вже стояли позаду мене.
-Сподіваюсь вам все сподобалось? - винирнув я назовню.
-Шеф, це було приголомшливо смачно. Моя ротова порожнина ніби впала в короткостроковий екстаз, як від найчистішого…
Васильович легенько вдарив Андрія ліктем і перехопив ініціативу.
-Ми і правда були приємно шоковані насиченістю смаку і його незвичним поєднанням. Вибачте, маємо визнати, ми не очікували на такий теплий прийом. А в нашому світі, як ви знаєте, якщо ви не атакуєте першим, то зазвичай, будете атаковані самі. Тож, це свого роду профдеформація. Ще раз вибачте. - після вечері його тон відчутно змінився.
-Пусте. Мене це не займає. Прошу, приєднуйтесь і влаштовуйтесь зручніше.
Гості повсідались навколо багаття, жадібно суваючи руки до джерела тепла.
Я дістав з нагрудного карману свою вирізьблену трубку з дикої груші і механічно наповнив її авторською сумішшю суцвіть.
-О, а це вже цікаво. Бо я вже думав, шо ми тут з нудьги помремо. - знову хотів зострити Андрій, та ніхто його не підтримав, всі уважно спостерігали за моїми діями.
Я розкурив вміст люльки і передав її далі по колу.
-Тож, який у вас запит? Шо ви хочете змінити? - запитав я, коли трубка повернулась до мене, витримавши невелику паузу.
Деякий час гості звикали до змін сприйняття навколишнього і власних відчуттів, намагаючись опанувати себе. Тим не менш, магія вогню захоплювала їх в полон, поволі скутуючи і вводячи в транс. Зрештою, Васильович перший зробив спробу повернутися до тями.
-Не знаю хто ти такиииий і шо тут намішано, але ця хріііінь… це шоооось. - він говорив повільно, дуже повільно, наче кожна буква давалася йому неймовірно важко. Певно так воно і було.
Я жбурнув горстку копченої солі у полум’я, від чого воно моментально виросло ледве не втричі і одразу ж повернулось до своїх звичних розмірів. Це мало вирвати гостей з оціпінення і повернути до реальності. Вгамувавши наляканість, вони поволі приходили в себе, спантеличено перевіряючі власні руки на цілістність.
-Ми…ми хочемо трохи вгамувати власний голод і повернути собі первозданні амбіції, які були в нас з самого початку. Час від часу треба ж і про людей згадувати, адже саме задля них ми йшли туди, де ми зараз. Тож, нам треба трохи схаменутися. - послідовно, але все ще трохи невпевнено, виклав Васильович. Решта лише схвально хитали головами. Мене тішило, що основна комунікація відбувалася з Васильовичем, проте я помітив що від Сашка я не чув жодного звуку. Але слова Миколи Васильовича знайшли відгук не лише в серцях його колег. Я в свою чергу теж занурився у спогади початку свого шляху. Таким чином, віддавшись магії багаття, я все дедалі глибше провалювався у власні спогади.

***

Як і всіх людей, у певний відрізок життя, мене турбувало питання самопошуку. Звісно, можна було просто пливти за течією пропонуємих тобі виборів, проте мені кортіло взятись за весла і самому корегувати напрям і вибір водойми. Це була золота пора безтурботності і безвідповідальності. Я використовував рослини сили і знання не за призначенням, як зараз, а лише для того аби зменшити біль від усвідомлення власної бездіяльності. Моє життя йшло шкереберть. Я знав, шо це шлях внікуди, проте впевненно крокував ним, сподіваючись на підказку, яка допоможе мені вчасно звернути і силоміць викорчувати самого себе з ураженого ґрунту. Приблизно так і відбулось.
Все почалось як експеримент, на кону ще нічого не стояло, проте результат мене приголомшив. В якийсь момент, відчувши певну огиду від споживання продуктів тваринного походження і жалість до братів наших менших, я цілком свідомо перейшов на рослинне харчування, поступово викорінюючи і інші чинники, шо мали схожі експлуатаційні конотації. Відкриття нової точки зору надихнуло мої сірі коридори свідомості свіжим повітрям, які так того потребували. Це водночас подарувало безмежну кількість відповідей і породило не менше нових питань. Взаємозв’язок і положення речей у світі став більш прозорим, але тепер мене турбувало те, як і що можна було змінити. Якось так я і опинився на кухні. Ніколи і подумати не міг, що мене спіткає подібна участь, проте, як виявилося згодом, я таки знайшов для себе прийнятне застосування. Щойно опинившись на кухні, як я вже прагнув змінити культуру харчування.
Я навчався всьому з самого початку. Як мити овочі, як їх зберігати, які є способи нарізки, базові смаки та варіації їх поєднання, текстури, кольори, запахи, способи серверування і подачі, історія і походження страв, як саме відбувається сприйняття вмісту тарілки та які рецептори у цьому задіяні. Поступово я почав заглиблюватись і у технічну частину - обсмаження, запікання, подрібнення, маринація, су-від, емульсія, тушкування, варка, бланшування, соління, вимочування, бродіння, копчення, випічка, ферментація, припускання, пасерування тощо. Це відкрило для мене абсолютно новий і дивовижний світ небачуваних можливостей. Я почав активно експериментувати і поглинати тони інформації. Я тішився, як Флемінг у своїй лабораторії, відкриваючи для себе нові продукти, нові смаки та їх поєднання, немов супутник нові галактики. Створюючи шось нове, я ніби віднаходив ще одну частину власного пазлу. Мене захоплював процес та приголомшував результат. Бачивши емоції людей, які віднаходили для себе невідомі грані насолодження, я вкотре впевнювався, що здобув власне місце.
Звісно, це не відбувалось миттєво, але все ж, зміни відбувались доволі швидко. Від перших вражень від звичайної маринаціі до перших відносно складних поєднань пройшло близько трьох років. Проте жоден сьорфер не триматиме хвилю вічно, рано чи піздно її потенціал вичерпається і вона винесе його на берег.
Французи чимало подарували світовій гастрономії. Проте існували і інші культури, інші традиції і локальні продукти. Тож поступово від створення я повернувся до вивчення. Досліджуючи кухні різних країн та народів, я неодмінно відкривав для себе шось нове. Іноді бридке, іноді дивовижне. Проте всі вони відштовхувались від власних традицій, від продуктів, які росли у їх місцевості впродовж століть. Тож, як не крути, але смачніших суші, ніж в Японії ти не знайдеш, найкращий борщ - український, найідеальніша піца в Італії, круасани - французські, хумус - лівійський, найбридкіші салати - російські.
Поринувши у індентифікування продуктів та їх локалізацію, я не міг не зацікавитись їх впливом на наш організм. От взяти наприклад маринований тофу у соєвому соусі, обсмажений в теріякі. Чи це смачно? Безумовно. Але з іншого боку це соя в кубічній степені. Яким чином це відобразиться на шлунку та інших органах шкт? Чому горіхи це корисно, та яка їх кількість вже буде шкідлива? Раніше уся моя увага була націлена лише на смак, на сприйняття і насолоду, проте у всього є зворотній бік. Тож я з головою поринув у новий плацдарм впливу та наслідків цієї спокусливої насолоди, у якомусь сенсі, знову опинившись на початку шляху.

Я не надто довіряв експертним думкам, тож за звичкою, перетворював інформацію на емпіричний досвід. Я експериментував з дієтами, намагаючись відхилитись від суб’єктивізму і власних вподобань, експериментував з голодом та сном. Будучи одноосібно і піддослідним і вченим, я намагався віднайти баланс між смаком та користю. Розмірковуючи про свої здобутки, залишені у камері схову для непридатних з очевидних для мене причин концепцій та ідеалів, я усвідомив, що здебільшого усі мої досягнення та надбання були лише жонглюванням жиру, солі та ароматизаторів у різних проявах та пропорціях. Сумно було це визнавати, проте і заперечувати було безглуздо. Сфокусувавшись на кінцевому витворі та технічних процесах я забув про цінність самого продукту.
Мої теперішні творіння не викликали минулого ентузіазму і вражень. Людям, звикшим до жирної глутаматної боєголовки, що нівечила їх вибухом рецепторів, була малоцікава моя гастрореволюція. Тож поступово я зводив до мінімуму власне перебування за плитою, віддаючи перевагу поглинанню необхідної інформації та прогулянкам на свіжому повітрі. Тоді мені і трапилась перша згадка про дикороси.
Люди звикли до культивованих продуктів, вони були широковідомі і розповсюджені. Уся інформація щодо складання раціону, здебільшого, стосувалась лише них. Проте, існували і ті, хто вивчав те, що ми не звикли вважати їжею, бережи їх боже. У цій галузі інформації було не так багато, тож я озброївся додатком для розпізнавання рослин та грибів, а вже потім шукав згадки про них та сфери застосування. Роботи було, м’яко кажучи, непочатий край. Я кортів якнайшвидше заповнити виявлену прогалявину, ще не усвідомлюючи наскільки це не можливо.
Спочатку я досліджував буквально кожен сантиметр під ногами, але результати були невтішними. Здебільшого нас оточували найпаразитуючі рослини, які просто адаптувались до виживання у наших умовах. Шкоди для нас від них майже ніякої, але і користі в них практично не було. Хоча я і робив вино з кульбаб і настоянки з їх коріння, квас з чорнобривців, млинці із абрикосової кори, смузі на базі березового соку, базилікове морозиво у квітках кабачку та багато іншого. Проте я розумів, що флора в околицях міста все ж дуже обмежена і тривіальна. Тож у цілях обробки більшого масиву даних, я вирішив податися за місто.
Я знайшов занедбану хатинку у підніжжя гори. Судячи з усього, там вже давно ніхто не жив, але дах ще був цілим, а більшого мені і не треба було. Сусідів в околицях теж не було, поселення було мертвим, так би мовити. Але мене це ані каплі не лякало, навіть навпаки, я був радий, що нарешті залишився наодинці і ніхто не буде мені надокучати. Відповідно, я зможу займатись своїми дослідженнями не відволікаючись.
Паралельно з дослідженням навколишнього, я вивчав і внутрішнє. Спочатку я відмовився від термічної обробки продуктів. Тож відтепер багаття стало необхідне лише з медитативно-декоративних міркувань. На диво, моє тіло здавалося мені напрочуд надлегким і чистим, немов воду з озера випарували і натягнули мою шкіру з кістками на цю швидкоплинну хмарку. Мені вистачало буквально чотирьох години сну, аби повністю відновитись. Так приємно було усвідомити, шо я забув про існування будильнику. Сам сон, доречі, був глибокий і насичений. Словом, відчуття були неабиякі.
Коли закінчилась зубна паста - це було останнє, шо нагадувало мені про цивілізацію. Щітку я ще до переїзду зробив собі самотужки. Знайшовши біля водойми білу глину, я накопав собі невеликий мішечок, зібрав трохи цілющих трав і, по поверненню, зробив собі із того всього засіб для чистки зубів. Голову я вже декілька місяців мив відваром трав та квітів - ефект був значно ліпший аніж від тисячі шампунів. Загалом я відчував себе пречудово - гірське повітря, піші прогулянки, здорова сира їжа - все в купі впливало на мене найкращим чином.

Але це спростування не було тим, шо я шукав. Тож я покинув цей будинок і відправився далі. У мене не було доступу до книжок та інтернету, тож я вивчав рослини спостерігаючи за ними, за взаємодією з тваринами, і врешті-решт, покладаючись на власну інтуїцію. Досі мені щастило і я ні разу не отруївся і не накликав вздуття або розладу шлунку. Але одного разу я ледве не втрапив в халепу, яка могла стати крайньою.
Я блукав галявиною на одному з плато, збираючи відомі мені трави та ягоди. Скрізь не було ані тварин, ані комах, але рослини здавалися мені відомими, тож я без задньої думки ласував ягоди та збирав трави та квіти. Аж як з-за спини несподівано почув голос, а як повернувся - побачив і його власника.
-Викинь їх, це не те, шо ти думаєш! - скомандував цей чоловік своїм надпотужним голосом. Він був невеликого зросту з довгими сивими косами і бородою. Він стояв проти сонця, тож мені важко було його розгледіти. Типовий знахарь, подумав я. Мабуть я заліз на його територію. Проте сказав він це без якихось емоцій, але абсолютно беззаперечно. Я подивився на зібраний букет і мимоволі випустив його з рук. Моє тіло не слухалось мене і перетворилось на мішок сміття, залишений за дверима. В роті пересохло, в очах потемнішало і я поволі втрачав свідомість.
Поки я падав, я згадував в чому саме я помилився. Квіти… які неймовірні та дивовижної краси квіти без жодного запаху. Ягоди, кислючі ягоди… після них так звело і заніміло піднебіння. Невже отак все і закінчиться?

Я пробивав сновидінські всесвіти один за одним, ніби гиря підлогу у бумажному будинку. Дикі ведмеді грали мною у пінг-понг, навозний жук котив мене на край гори і штовхав вперед з обриву, наче м’ячик для гольфу, я пірнав у воду і немов квітку кульбаби після цвіту мене пожирало полум’я. Мою свідомість невпинно закручувало і розсипало на частини, збирало до купи і пресовало до неймовірно малих розмірів. Дикі очі невідомих істот караулили мене щоразу як я перетворювався, тобто постійно. Кримезний білий вовк гатив лапами по воді, викликаючи звуки, схожі на дзвін колоколів. Кількість метаморфоз було неможливо підрахувати і встигнути зафіксувати, але продовжувалось це нереально довго хоча і в той же час все було настільки швидко, що я не здивувався б, якшо насправді пройшло лише декілька секунд. Але після того як я став дощем і виплакав усього себе до останньої краплі, все скінчилось. Настала тиша, перетворення більше не майоріли в мене перед очима, і я подумав шо я нарешті помер. Від усвідомлення цього мені навіть полегшало.
Спочатку тобі моторошно, а потім навіть страх зникає і залишається лише темрява та безвихідь, думав я собі. Воно й на краще.
Але і це чистилище не було постійним, тобто я у ньому то з’являвся, то зникав. І одного разу, дрейфуючи серед посткундалінського простору, я почув якусь дивну музику і це вкрай мене приголомшило. Я спробував прислухатись і наче став ближче до джерела звуку, який все ще був приглушений, ніби сварка сусідів на кілька поверхів нижче. Проте я зрозумів, що можу переміщуватись. Поступово, з кожним ударом бубна мене все більше штовхало у бік звуку, а коли удари почали сипатись один за одним, я не втримався і полетів їм на зустріч. Дикий голодний погляд зелених очей я побачив востаннє, після чого мене вирвало.

Судячи з того, шо блювати було боляче, і я це чітко відчував, я зрозумів шо я все ж не помер. Той самий дід продовжував відбивати скажений ритм і протяжно тягнути низьким голосом якусь мантру, мені вдалось його побачити у проміжках між хвилями блювоти крізь сльози. Я був неймовірно кволим. Коли біль і мантра скінчились, я знову ніби провалився, цього разу під лід, але там на диво виявилося тихо і спокійно.

Наступні дні, години, не можу сказати скільки проходило часу, але наступні мої пробудження, мене вистачало лише на кілька кліпань очима і декілька ковтків чогось незрозумілого. Після чого мої сили вичерпувались і я знову виснажено падав. Сновидінь більше не було. Мені здавалось, шо я разом подивився всі прем’єри фільмів останніх років за один короткий трейлер і мені тепер геть заборонений вхід до кінотеатру. Проте я не відчував щодо цього ніякого занепокоєння. Краще вже тихий та спокійний підводний світ.

Розтуливши очі, я деякий час не міг налаштувати чіткість картинки. Підвівшись на лікті я в кінець впевнився що живий. Я лежав на підлозі, вкритий чиєюсь шкурою. Десь за головою потріскував вогонь, та повертатися ще було досить важко. Діда я не бачив, як і своїх речей. Мені було неабияк зле.
Я знаходився у печері, яка, судячи з усього, була надійним лігвом мого рятівника. Я відкинув шкіру чим подалі, без неї було значно холодніше, тож я тремтячими руками навпомацки шукав свої речі.
-Отямився? - пролунало десь позаду.
Дід був значно менший від мене, а його сиве волосся наче осяювало простір печери. З першого погляду - звичайнісінький дід, але шось було у його погляді, у самій лише його присутності, шось, шо не піддавалось опису та чіткому словесному вираженню, проте неабияк впливаючи на мене. Я все ще стояв посеред печери з розпростертими сідницями, знаходячись в режимі очікування, як кішка - плануючи чи то напад, чи то втечу.
-Твої речі я викинув, ти б вже навряд чи їх коли небудь носив. Тож можеш взяти мої. - і простягнув мені згорнуту пачку одягу.
Так, поки що все наче більш менш безпечно. Але я не пам’ятаю як я тут опинився, я навіть не до кінця розумів де саме знаходжусь, і я аж ніяк не можу бути впевненим щодо цього старця і його намірів. Проте вдітись не завадить це точно, мало того, шо я весь цей час постійно трусив причандалами, окрім того було і дійсно доволі холодно.
Я одягнувся і сів біля багаття, яке ледве майорило, проте все ж генерувало енергію і плескало нею на моі кінцівки. Дід сів навпроти.
-Мені чималих зусиль вартував твій порятунок. Ти натрапив на оманливу галявину і тобі дуже пощастило, шо я опинився неподалік.
-Оманлива поляна? - розгублено перепитав я.
-Саме так. Рослини на ній дуже схожі на їстівні, але вони всі до останньої отруйні. Одних варто лише торкнутися, інші понюхати, або ж з’їсти.
Поки він говорив це, я помітив якусь дивину пов’язану з його поглядом. Його очі були напрочуд різними - одне насичено зелене, а інше безжиттєво сіре, яке він весь час намагався сховати за пасмами волосся.
-Але річ у тім, шо цієї галявини не існує насправді. На неї ніколи не наштовхнеться пересічний прохожий. На неї можна натрапити лише шукаючи силу і знання. - його голос лився рівномірно та трохи збуджено, ніби він довірив мені почути його таємницю.
-Як це розуміти? - з кожною його реплікою я ставав дедалі спантеличенішим.
-Наш світ дуже тісно пов’язаний з іншими світами, які прийнято вважати потойбічними. Деякі істоти з других світів намагаються силоміць втриматися у нашому світі, чіпляючись за незахищені решітки окремих людей.
-Решітки? - я чіплявся за якесь одне слово, шо у моїй пам’яті вживалось геть у другому контексті і постійно безглуздо перепитував.
-Так, у кожного з нас є певна схема цілістності. Розташована вона у потилиці. Коли людина прагне змін, вона руйнує свою минулу решітку і будує її наново. У цей час істоти особливо впливові і можуть добряче зачепитися. Але вони можуть супроводжувати і тих, хто не змінює своєї решітки, шукаючи проріхи у ній і чіпляючись ненадовго, лише використовуючи її носія у власних цілях.
-А які в них цілі?
-Вони, як пірати. Які цілі у піратів? Вкрасти, розважитись, заволодіти. Отак і вони крадуть енергію, розважаються з пам’яттю та думками та заволодівають свідомістю.
-Звучить напрочуд сюрреалістично. Це безумовно дуже цікаво, але мені певно час, я і без того доставив вам купу незручностей. - говорячи це, я підвівся і рухався у бік завішеного виходу. Аж поки не побачив де я. Ця печера знаходилась на такій висоті що в мене перехоплювало дух. Більше того, до неї не вела жодна доріжка. Лише кілька кам’яних виступів, на які будо моторошно навіть дивитись, не те шо йти ними.
-Звісно, ти можеш піти, якшо хочеш. Проте невже ти вважаєш нашу зустріч випадковою?
-Слухайте, я просто досліджував рослини. Я не хотів занурюватись у потойбічні світи та копатися у етнічних особливостях їх мешканців. - повернувся я до багаття, як ні в чому не бувало, ніби вставав просто подивитись у вікно.
-Хотів ти чи ні, це не важливо. Адже якби не я, тебе б вже тут не було.
-Доречі, а що ви робили на тій галявині, якщо на неї просто так не натрапити? - нарешті мені вдалось зліпити більш-менш доцільне питання.
Він прибрав волосся з сірого ока і зазирнув до мене всередину. Не знаю як саме це відбулось з технічного боку, проте відчуття були саме такі. Неначе весь мій зміст, всі моі прагнення, потаємні думки, моє призначення та строк придатності були перед його оком. Він сховав око назад.
-Я побачив тебе і вирішив допомогти. Зазвичай мені нема діла до інших, проте шось у тобі мене привабило.
Я все ще був вражений останньою його маніпуляцією з моїми нутрощами.
-Шо це? Як це? Як ви це зробили? Шо з вашим оком?
-Справа в тім… Чув коли небудь вираз - не можеш перемогти - приєднуйся? Це моє потойбічне око. Через нього я бачу все як вони.
Звучало, та і на вигляд було моторошно.
-Але хто такі вони?
-Як їх тільки не називають, за кого вони тільки себе не видають, проте суть залишається незмінна. Вони можуть виявитися ким завгодно - вітром, шо вирве в тебе з рук останню купюру, кицькою, шо проситься пестощів і уваги, набридливою думкою, якої ніяк не позбутись, абсолютно ким завгодно.
-І як їм протидіяти?
-Насамперед треба навчитись їх розпізнавати та бачити. Зазвичай їхні гачки можна розгледіти майже неозброєним оком, варто лише примружитися. І вже потім через певний набір рослин сили нищити їх і укріплювати решітку.
-Але хто ви такий і за кого себе видаєте? Адже судячи з усього, ви це майже вони.
Дід посміхнувся і налив собі чаю.
-Колись я був таким же, як ти зараз, просто мої пошуки завели мене трохи в інший бік і відповіді, які я знайшов, виявилися теж трохи глибшими, ніж я очікував спочатку. А це - він показав на сіре око, проте не став його відкривати - це … це тебе не стосується.

Я вже декілька місяців жив разом з дідом у його печері і навіть навчився з неї виходити. Справа була лише у страху та невпевненості. Гірські козли долали і не такі відкоси, тож варто було лишень довіритись самому собі. Старець багато чому мене навчив. Я підлатав власну решітку і зумів розрізняти чужі гачки, яких теж позбувся. Окрім цього мій арсенал рослин теж чимало виріс. Тепер я знав чим можна просто підкріпитись, чим вилікувати, чим вбити, а що слугувало джерелом знань. Але старець був значно потужніше, ніж я уявляв. Я помітив шо він майже ніколи не виходив з печери, проте завжди знав що і де відбувається.
-Все що нас оточує - енергія. Якщо навчитись входити з нею в частотний резонанс, тобі стають доступні начебто потаємні знання, які, тим не менш, лежать на самій поверхні. Таким чином, я черпаю інформацію з оточуючої енергії.
-Але як увійти з нею в частотний резонанс?
-Щоб мислити як вода, треба поводити себе як вода, якшо ти розумієш про шо я.
Я кивнув, але не розумів. Тобто здогадувався, але так шоб напевно - то ні.
Він порадив мені почати з дерев. Потрібно було обійняти стовбур і забути, шо я відокремлений від нього, уявити шо я його частина. Спершу нічого не виходило і збоку певно здавалось шо я просто залицяюсь до дерев, постійно озираючись довкола. Етакий латентний дендрофіл. Так проходили дні.
Проте одного разу я відчув як вітер лоскоче мої листочки на всіх безчисельних кінцівках. Згодом я міг бачити з висоти дерев і спілкуватись з ними, лише налаштувавшись на їх частоту. Я радів, немов немовля, що навчилось тримати виделку. Тож я вирішив опанувати і інші енергії. Я слухав шепіт вітру, приймав форму води, танцював разом з полум’ям і сприймав тектонічні поштовхи. Відвідавши вогняну воду і вдихнувши повітря землі, я закріпив у собі ці навички.

Дід ніколи не відволікав мене і не надокучав з порадами. Його слова лунали саме тоді, коли це було необхідно і несли собою саме те, що я потребував.
-Зараз ти вже значно сильніший, аніж той спантеличений юнак, що ледь не отруївся беладоною, але ти маєш пам’ятати, що великі можливості породжують велику відповідальність. Життя - це постійна трансформація енергії у пошуках способів виразитись. Ти вже знаєш достатньо, аби продовжити свою мандрівку. Я підглядатиму за тобою із потойбіччя.
З цими словами простір почав деформуватись, розчіплюючись на незліченні фрактали, які в свою чергу перемелювались у муку. Ця мука повністю заполонила собою усю видиму далечінь, вогонь зник, дід спершу тріснув навпіл, після чого теж розсипався горсткою муки.

Коли я прокинувся на галявині - скрізь було чимало снігу, що активно притрушував усе довкола. Підвівшись, я побачив поволі зникаючі під снігом вовчі сліди. Я посміхнувся такій кумедній метаморфозі і почимчикував по стежці крізь ліс і пагорби. Через кілька годин я вийшов до покинутого будинку, схованого серед гірських масивів, який немов чекав моєї появи.

***

Я оговтався від занурення і озирнувся навколо. Решітки трьох чоловіків були занедбані та понівечені. Вони сиділи з відсутнім видом, нагадуючи оболонки, що загубились у цьому великому супермаркеті душ. Решітка Сашка трималась лише на вірі у власне існування, хтось добряче над ним попрацював. Через це кожен бажаючий міг вхопитись за нього і направити його на повній швидкості вперед зі скелі, а він би лише підлабузницьки посміхався. Решітки інших двох були майже тотожними. Я відмітив для себе необхідні рецепти та зони впливу, пропорції та можливі наслідки і загасив вогонь. Поступово вони всі отямилися і я відвів їх по черзі до будинку. Завтра їм буде неабияк непереливки.
Оскільки запитом було повернення до початкових установок, необхідно було зруйнувати усі надбудови, а це, я скажу вам, не NPC персонажа здолати. Ніколи не любив колективні заходи, завжди важко передбачити їх взаємодію, а через це і сам кінцевий результат. Але, як кажуть, - гроші не пахнуть. Певно бо вони смердять… Але час було попрацювати. Я розкрив свою алхімічну кухню і почав з’єднувати інгредієнти для кожного з них окремо.

Не хотів вдаватись в подробиці і описувати чужі слюневиділення, але, тим не менш, все пройшло ніби не так пагано. Принаймні, залишали вони мене вдячними та люблячими. Навіть Сашко вичавив із себе подяку на прощання. У моїй справі дуже тонка грань і лише одне правило - не нашкодь. Все майже як в кабінеті у мізкоправа. Хіба шо мізки вправляються під власною вагою і кабінета з кушеткою в мене немає. Познайомившись с дідом, я дізнався, певно, найголовнішу таємницю. Ніяких рослин сили не існує. Є лише рослини знання, а вже ці знання в умілих алегоричних руках перетворюється на силу. Або ж ні. Тут вже як рослина захоче і наскільки вам вистачить вправності.
Я підлатав їх решітки, але не перебудовував. Тобто ефект вони відчують, проте як довго - не можу сказати напевно. Хіба шо Сашку прийшлось наносити нову матрицю цілісності, інсталювавши на його модус цінностей декілька нарисів потенційного розвитку, аби він згодом міг наздолужити своїх колег.
Я зазирнув у конверт, який залишили моі гості. Він був на прийнятному місяці вагітності і я задоволено поклав його на місце. Що ж, моя місія тут виконана і я можу рухатись далі.
На світанку, зібравши речі, я прислонився до стіни, аби подякувати цьому будинку і попрощатись із ним. Він пропустив крізь себе чимало мандрівників, хто зна де вони зара. Проте мандри це рушійна сила для таких як ми - залишаючись на місці, ми мімікруєм, вдаємо життя, коли насправді вмираємо. Тож час було вирушати, залишивши позаду цей духовний занепад, аби віднайти краще втілення сьогодення.
Але вийшовши назовні я несподівано побачив на терасі сплячу дівчину, що звернулась у формі круасану від холоду. Було незрозуміло звідки вона тут взялась, проте не хотілося її тривожити. Тож я вкрив її ковдрою і пішов далі.
Кінець одного це завжди початок іншого. Мене безмежно чарувала циклічність природи. Це ніби універсальний ключ-підказка до розуміння самого себе. Але з іншого боку, це здається нескінченною тортурою, наче закільцевана в’язниця без кінцевого терміну, шо буде прокручувати саму себе, поки ти сам не зітрешся у пил. Саме ця неоднорідність і зачаровувала. Адже чим більшою кількістю кольорів відіграє камінчик, тим більша його цінність в очах шукачів прекрасного. І мова зараз не про камінці.
-Геееей, егееееей! Стійте, прошу, стійте! - лунало десь позаду мене. Я нарешті був вирваний із зацикленості на циклічності. Мене активно наздоганяла та дівчина, яку я бачив на ґанку.
Цікаво було те, що проти циклів життя не попреш - адже їх не змінити та не уникнути, тож залишається лише пристосуватись і готуватись до чергової зміни циклу. Встиг поставити умовну крапку у своїх міркуваннях, поки дівчина наближалась. Вона нарешті наздогнала і тепер хекала мені в коліно, як пес після гонки в упряжці.
-До…хехе..допо..хе..хе..допоможіть..хехе..хе мені.
-Вибачай, та мені ніколи, мені треба йти.
Вона підвела свої собачі очі, намагаючись зазирнути до мене в душу. Спершу на мене це не подіяло, та чим довше вона заглядала, тим м’якіше і невпевненіше ставало моє категоричне «Ні». Я зімружився, але її решітка була в нормі. Кілька непропрацьованих дитячих травм та одне велике розмите розчарування, але порівнюючи це з тим, що мені доводилось бачити, вона була в нормі.
-Добре, підводься. Я не можу зупинятись, тож розкажеш поки ми рухатимемось.
Собачий погляд тут же зник і на долю секунди прослизнув задоволений та хитрий вогник.
Деякий час ми йшли мовчки, ніби подружжя, для якого слова вже декілька років як зайві, адже вони і без них чудово розуміли одне одного. Але я відчував шо ведеться якась гра, та вирішив усіма силами її уникнути. Я спробував повернутися до міркувань циклічності, та її собачий погляд те і діло винирював на поверхню. Я завжди дуже швидко закохувався у людей…Ні, не можна цього допускати. Я знав, шо чим більше тертя виникає між енергіями, чим більше їх притяжіння, тим сильніший вибух станеться від їх з’єднання. Зрештою, це може дати дуже кепські наслідки, тож варто опанувати себе.
-Я шукаю червону руту. - нарешті сказала вона.
Я відчував шо запит нетиповий, проте не думав що справа у містичній рослині, яку можна знайти лише раз на рік. Дивлячись на неї, я б не сказав, що вона матиме проблеми в коханні. Але, як життя не плануй, у долі на тебе власні плани.
-Але ж її …
-Так, я знаю, лише під час літнього сонцестояння, яке має бути приблизно за три дні. - перебила вона.
Я взважував усі плюси й мінуси від подібної мандрівки.
-Якшо треба, я заплачу скільки скажете. - ніби відчула моі сумніви, або ж черговий раз зманіпулювала, хто зна.
-Не треба грошей, я допоможу, чим зможу. Але ж всеодно, наскільки я знаю, то тільки дівчина може її віднайти, тож розраховуй лише на себе.
-Дякую вам, дякую. - заверещала вона, ніби вжалена, кидаючись на мене з обіймами.
-Ну все, досить. Мені однаково треба спуститись з гори, тож вважатимемо, що наші шляхи просто співпали. Тобто пересіклись.
Вона продовжила свій писк, але вже всередині себе, проте її ніс її видавав, час від часу пропускаючи його назовню. Дивно, зазвичай я обмежуюсь від фізичного контакту з іншими, зокрема від обіймів, адже вони таким чином цуплять в мене енергію, яку я старанно накопичував та акамулював. Але зараз я відчував, що навпаки був навіть трохи заряджений її невгамовною радістю.

Довгий час ми йшли мовчки, що мене неабияк здивувало, адже я думав, що вона всю дорогу базікатиме не даючи мені зосередитись. Проте її мовчання в якийсь момент почало діяти мені на нерви, що, признаюсь, не типово для мене.
-Перепрошую, але навіщо тобі червона рута? - поцікавився я під час привалу.
-Справа в тім… декілька років тому мене зачарувала одна бабка, аби позбавити мене почуттів. Спершу я не сприймала то серйозно, але згодом я зрозуміла що я геть не здатна відчувати. Це у певному сенсі дуже лячно, коли ти відчуваєш всередині себе лише пітьму і порожнечу. Коли помер мій батько, я геть нічогісіньки не відчула і це стало останньою краплею. Спершу я вирішила покинути своє місто, але моє лихо скрізь мене переслідувало, нагадуючи про себе уві сні. Тож я втікла в гори, а тут, як ви знаєте, чутки швидко ширяться, тим паче коли справа стосується мольфарів та ворожіння. Так я і знайшла вас, мені одна ворожка підказала де саме варто шукати. Адже ніхто краще за вас не знається на рослинах. Тож ви моя остання надія.
-Що ж, цікавий випадок. Тільки я не мольфар. А чому ти впевнена, що ця квітка тобі допоможе?
-Вона мені постійно сниться. Звісно я не можу буть впевнена, але краще спробувати і дізнатись, аніж і далі цькувати себе.
Я ще раз примружився, намагаючись розгледіти її решітку. Дивно, але я не бачив нічого схожого на те, шо почув. А які б не були чари, вони б мали залишити тут свій слід.
Я вирішив скористатись певною підказкою, зазирнувши за ширму буття, завдяки грибам знань. Вони мали лише підсвічувати мені потойбічні втручання не змінюючи мого сприйняття. Тож поки ми йшли, я краєм ока спостерігав за нею. Але також варто було озиратись довкола, адже підглядаючи за ними, я давав змогу і їм краще бачити себе.

Сутінки потроху наступали на п’яти, тож варто було вже шукати місце для ночівлі. За весь час поки ми йшли, я не помітив нічого дивного. Лише поодинокі істоти виявляли інтерес до моєї супутниці, та бачучи мене поряд, швидко його втрачали.
З місцем ми визначились швидко. Я дослідив місцевість і знайшов кілька їстівних грибів та дику петрушку. Розвівши багаття, я дістав жменю муки з дикої кукурудзи, що змолов торік, і замісив невеликий коржик. Коли камінь нагрівся, я наскоро обсмажив гриби та кинув тісто у вогонь. За 20 секунд коржик був готовий, я розрізав його вздовж і поклав всередину все, що знайшов раніше. Оскільки я на протязі дня під’їдав гриби і рослини, я передав цю імпровізовану канапку своїй супутниці. Не певен, шо це було надто смачно, але їй слід було підкріпитися. Я помив руки і ліг спати. Вогонь шось витанцьовував у мій бік, наче шось хотів сказати, але я втомився ще з минулої ночі, коли готував зілля для ритуалу. Тож варто було мені лягти, як я одразу заснув.

Коли я прокинувся, вона сиділа неподалік і детально вивчала мене.
-А де ваша зовнішня атрибутика?
Сонце вже встало, тож я спав достатньо довго. Слід було вирушати.
-Вона мені не потрібна.
-Я думала, що магії без цього не буває.
-Якщо жінка без сексуального вбрання не здатна спокусити чоловіка, то яка ж вона жінка?
Їй знадобився деякий час, аби усвідомити алегорію.
-Трохи зухвало, але глибоко.
-Саме так вона і має діяти.
Я почекав поки вона збере свої речі і ми продовжили спуск. Слід було мені відчути смак вдалої паралелі, як на наступному повороті мене одразу ж заносило. Завжди кортіло вчасно віднаходити влучне слівце, та варто було одного разу поцілити, як я вже вважав, що не здатен схибити. Краще тримати язик на короткому повідку.
Якшо йтимемо у такому ж темпі - завтра до обіду маємо бути вже внизу. Я вирішив продовжити своє спостереження і прийняв чергову порцію містичного рентгену.

Сонце починало припікати, тож ми вимушені були спинятись біля водойм. Я помітив трохи дивну поведінку її тіні, але не зміг для себе пояснити причини того. Коли вона йшла, бувало тінь то трохи відставала, то трохи переганяла, то відволікалась на шось побачене у хащах. Тобто час від часу вона жила своїм життям. Проте бачив я ці відхилення переважно бічним зором, варто було сфокусуватись, як все поверталось до норми. Що ж, зачіпка вже була, проте все ще було незрозуміло із чим це пов’язано.
Нам пощастило наштовхнутись на галявину лісних ягід. Я спершу озирнувся довкола, та все було гаразд - пташки їли їх теж, вужі повзали поруч, нічого небезпечного наче не було. Я тепер доволі уважно ставився до подібних подарунків долі. Ми назбирали трохи ягід та сховалися у тіньок, рятуючись від назойливої спеки. Вона кумедно, немов білочка або ховрашок, закидувала пунцові ягідкі до рота одну за одною і, лише назбиравши їх певну кількість, чавила їх і насолоджувалась соковитою вибухівкою. Її напівбліді вусики те і діло вздіймались догори фіксуючись у задоволеній посмішці. Час було рухатись далі. Піт стікав з нас обох, але поки ше було світло ми мали йти. Нам залишалось ше декілька кілометрів до початку пологого спуску, тож далі мало буде легше. На диво, вона навіть не жалілася. Чи то за час, поки мене не було у соціумі, жінки стали сильнішими і витривалішими, чи то їй і справді так важливо було знайти цю квітку, а може і одне і друге. Увесь час поки ми йшли я постійно відчував на собі чийсь погляд, та скільки б я не озирався - я нікого не бачив.

Цієї ночі ми зупинились біля невеличкого водоспаду. Їсти було нічого, та нам і не хотілось - ми вдосталь наїлись ягід, поки йшли. Тож поки я розводив багаття вона пішла помилась, а як повернулась прийшла моя черга. Так приємно було відчути дотики прохолодної гірської води після виснажливого дня. Тож деякий час я просто лежав на поверхні і віддавав себе вологим обіймам неперевершеної стихії. Вода змила з мене втому і сонливість, тож, повернувшись, я сів біля вогню і тривалий час вдивлявся в нього. Моя супутниця вже ніжилась на своїй подушці, дивлячись, певно, десятий сон. Я сперся спиною об дерево та спостерігав як світло від вогню пригає по гілкам дерев.
Цікаво, скільки насправді граней у питання циклічності. І якшо перекласти цю паралель на моє життя - що за цикл в мене зараз? Мені здавалось, шо зараз у мене зима. Адже якшо з цього боку подивитись, то коли я збирав знання звідусіль, які самі прагнули буквально опинитися у моіх руках, це було літо. Після чого я ледве не помер, але все ж продовжив пожинати плоди і вдосконалював власні знання, це можна вважати осінню, як символ смерті та максимальної насиченості врожаю. Після чого я лише користувався накопиченим, проводячи ритуали та обряди, що співвідносно з зимовим періодом. Розмірковуючи про це я поволі почав куняти носом. Але варто було моїм очам зімкнутися як вогонь почав поводитися дуже дивно. Я розтулив очі і був шокований побаченим. Тіні від дівчини розмножилися та звідусіль тягнулися до мене. Я почав її кликати, та вона не прокидалась. Вогонь як міг захищав мене не підпускаючи тіні до мене. Тоді я почав кричати іще дужче але усвідомив, що звуки навідріз відмовлялися лунати з моєї горлянки, немов шось стулило мені пельку, напхавши туди кілька шкарпеток. Підвестись мені теж не вдавалось, я ніби був прикутий до стовбура і землі. Я мало усвідомлював що відбувається і моє серце калатало щосили, ледве не ламаючи мені ребра зсередини. Та дівчина незважаючи спала собі. Вогонь потроху вщухав, тож я розумів, шо скоро залишусь без єдиного напарника у цій дивакуватій бійці. Я почав задихатись. Порискавши рукою ззаду я нащупав якусь палицю і щосили жбурнув нею у дівчину.
-Гееей, ти чого?! - сповнена незрозумілої образи нарешті прокинулась вона і з її пробудженням тіні вмить відступили. Як мені здалось, іх увібрало наче пилососом до її голови. Вогонь поволі почав знову потріскувати. Я ж сидів ледве переводячи подих, ніби мене намагались втопити, та я все ж утримався на поверхні.
-Шо з тобою? - вже трохи перелякано, та все ж нічого не розуміючи, перепитала вона. Я й сам не розумів в повній мірі, тож поки лише намагався віддихатись та опанувати себе.
-Тобі знову снилась квітка?
-Звідки ти знаєш? - ше більш перелякано вичавила вона.
Я подякував вогню, підкинувши йому трохи харчів, якими він задоволено захрумтів.
-Звідкіля в тебе ця подушка?
-Це бабусина, я залишила собі на згадку.
-Часом не тієї самої, що зачарувала тебе? - прискіпливо допитувався я.
-Звідки…
-Тож тебе зачаклувала власна бабця, а ти вирішила взяти собі на згадку її подушку?
Переляк вмить зник з її обличчя і вона стала понурою.
-Так… Справа в тім, що це була бабця по материнській лінії, але я її майже не відвідувала з моменту як моі батьки розлучились. У них постійно виникали якісь суперечки між собою, тож вони просто викреслили одне одного із життя. Якось мимоволі я продовжила жити з батьком, а для взаємодії з матір’ю спочатку намагалась шукати приводи, та з часом їх ставало все менше. Згодом мати померла, я дізналась про це від бабці. Оскільки я не бачила її останні роки, то і відчуття в мене були доволі неоднорідні. З одного боку мені було прикро, як-не-як все ж це моя мати, але з іншого - ми були майже чужими одне одному. Тоді бабця і почала мене докоряти, що я безсердечна і шо це я винна у її смерті. Від цього мені було ще більш боляче, але ж не стану я їй доказувати наявність власних почуттів. Це якось безглуздо і ба навіть абсурдно, тож я просто проковтувувала усе, що вона в мене жбурляла, сповнена гніву і ненависті. Мені завжди здавалось шо вона ворожка, не можу напевно сказати чого, але було таке відчуття. Навіть коли вона померла і я зайшла до її хатини, це відчуття нікуди не зникло. Від мами мені нічого не залишилось, чи то бабця все сховала чи позбулась, чи і справді від неї нічого не лишилось. Тож я вирішила залишити собі хоча б бабусину подушку.
-Ти знала, що подушка містить частинку душі? Коли людина проводить третину життя, роздивляючись сни, лежачи на ній, вони певним чином синхронізуються між собою. Цей зв’язок дуже тонкий та напрочуд міцний. Скажи, а доводилось тобі бачити типову радянську подушку без наволочки?
-О, так, бачила якось на барахолці, бридке видовище - вона вся була вкрита чорними плямами та пліснявою.
-А чи не спадала тобі на думку причина та походження цих плям, та чого всі власники намагаються їх приховати?
-Невже це відбитки їх душі?
Я взяв її подушку в руки.
-Ти колись заглядала всередину неї?
Вона помотала головою в боки та вже рефлексивно готувалась затуляти очі. Варто було мені лишень почати знімати наволочку, як звідти вилетів рій небачуваних кінцівок, які почали чіпляти мене за руки, за обличчя, штиркати мені в очі та хапати мене за горлянку. Я миттєво кинув її до вогнища, яке враз виросло на декілька метрів догори, а зсередини почали лунати огидні та моторошні голоси та звуки потойбіччя. Дівчина прильнула до мене сховавшись на моїх грудях і затуливши вуха руками. Я й сам механічно відвернувся - настільки яскравим стало багаття, що вижигало мені сітківку. Та за декілька миттів все скінчилось. Вона знов подарувала мені собачий, але трохи наляканий і розгублений погляд, а мені не хотілось її відпускати. Вогонь продовжував потроху хрумтіти, я сидів спершись на те ж саме дерево, а дівчина виснажено спала в мене на колінах. Жовтоока луна викотилась на центр неба.

Коли я прокинувся дівчина десь зникла, проте її речі лишились. Я підвівся і озирнувся довкола, як вона раптом вискочила з-за дерева.
-Налякався? - настрибнула вона на мене, сповнена життєвої енергії і авантюризму.
Я був дещо шокований її перевтіленням, та все ж був скоріш приємно здивований. Навіть її руде волосся, як мені здалося, було більш золотистим, чи то просто вона його вчора помила. Загалом вона виглядала оновленою та шо найголовніше - живішою.
-Диви шо я знайшла, поки ти спав.
Вона вивернула поділ сукні і висипала звідти цілу купу різноманітних ягід.
Сказати шо я був приголомшений - не сказати нічого. Мене вражала не стільки кількість, як їх різноманіття.
-Де ти їх знайшла? - з дитячою радістю в голосі спитав я.
-Пішла на щебіт пташок і вони мене вивели на свою їдальню. Ти їж, бо я вже поснідала разом з ними. Уявляєш, вони навіть не тікали, як я з’явилась, неначе прийняли мене за свою.
Сьогодні її очі були напрочуд пташиними, сповненими щебету та воркотіння. Час було рухатись далі. Згідно з моїми підрахунками сьогодні було те саме літнє сонцестояння, задля якого ми сюди спускались.
-Доречі, мені вперше наснився сон не про квітку. І між іншим, у ньому був ти, але з дивакуватою зачіскою. Ну тобто зачіска була звичайна як для містянина, але тебе з нею було бачить доволі комічно. Ти щіпав базилік з підвіконня, а я фарбувала стіну. Ти так захоплено розповідав мені про трави, шо я ледве не впала на місці, настільки мені було кумедно що ти виявився таким балакучим. Уявляєш?
Сталося те, чого нещодавно я так боявся. Нарешті це сталося. Всю дорогу вона шось гомоніла та розповідала. Але мені так було навіть спокійніше. І це на диво аж ніяк не заважало мені думати про своє і паралельно слухати її. Ми кілька разів спинялись на водопій та підкріплялись її вранішньою знахідкою - я не подужав іх всі на сніданок, тож нам лишилось ше на дорогу. Йдучи таким чином, час проходив значно швидше, тож ще до початку сутінок ми прибули на місце.
Купа парубків та дівчат готувались до святкування Купайла. Хлопці наносили купу дрів, аби збудовувати іх догори, дівчата ж назбирали різних фруктів, ягід, овочів і починали плести вінки.
-Ну шо, вдалих пошуків. - підмигнув я ій і вона побігла до решти дівчат.
Звісно після такого шляху ми трохи виділялися своїм замизганим вбранням на фоні їх білосніжних сорочок, проте ніхто на це не зважав, та нас радушно прийняли - її у своє коло, мене у своє.
Дівчата пустилися у глибокий і затяжний спів. Ми ж майстрували майбутнє багаття. Давно я не був у компанії простих людей, ще й молодих, сповнених сил і завзяття. Зазвичай тільки нещасні і скривджені приходили до моїх дверей та траплялись на шляху. Настільки це було незвично, шо нещасним і скривдженим я вважав самого себе. Проте у загальних радощах це майже не відчувалось. Згодом пісні стали більш веселі і хлопці пустились до танцю. Було любо на те спостерігати, а згодом і опинитись серед них, втягнутим до хороводу. А як вже остаточно звечоріло, багаття зайнялось вогнем небачуваноі висоти. І так добре робилося на душі і так щиро відчувалось життя у цю мить. Потім, неначе змовившись, всі побігли до річки - дівчата пускали вінки по воді, а хлопці нижче за течією намагалися зловити вінок своєї коханої. Але то вже була не моя забава, тож я пішов прогулятись околицями. Давно я не відчував такого духовного піднесення і багряного тиску у венах. Блукаючи поміж хащів я згадував як мав намір служити людям і якшо і не змінити, то хоча б зробити свій вклад у культуру. Багато води з тих пір утекло, і я вже не той, і культура, певно, не стоїть не місці. Максималізм рано чи піздно трансформується у шось більш свідоме. Але все ж добре було годувати людей і бачити їх непідробні враження, і щоразу вражати їх у самісіньке серце. Хоч я і не був старим, але згадував це, немов це було невиразно давно. Аж раптом я натрапив на дивовижну квітку. Я багато про неї чув, але завжди вважав це більш повір’ям аніж реальною можливістю. Хоча враховуючи специфіку моєї зайнятості важко відокремлювати повір’я від звичайних речей. Теж саме, доречі, стосується і того, шо шукала моя супутниця. Я настільки звик бути сам серед природи, шо я і забув шо у людей є ім’я і усвідомив шо її не знаю і забув шо і сам його маю. Тож походивши навкруги, я все ж впевнився - переді мною була квітка папороті. Існувало безліч містичних пояснень щодо її властивостей, та в жодному з них не згадується те наскільки вона гарна. І я цілком розумію чого - адже я й сам зараз не можу підібрати слів задля її опису. Але коли ти її бачиш - ти не маєш жодних сумнівів що це саме вона. Моє піднесення змінилось благодушним трепетом, або скоріш навіть не змінилось, а доповнилось. У такі миті розумієш наскільки слова марні у виразі найвеличнішого. І треба ж було аби все співпало і ми зустрілись, і вона шукала свою рослину, а я натрапив на свою. Це не збіг, це на може бути збігом, адже такі рослини не знаходяться просто так. Тож це провиддя, я впевнений шо це саме воно. Я був сповнений різного роду емоцій, яких я давно не відчував, якшо і відчував коли-небудь І я був вдячний всесвіту за такі неочікувані повороти долі. Я обережно зірвав квітку і поклав її до бавовняного мішечку, який завжди носив із собою для збору трав.
Коли я вийшов з хащів всі вже повернулися до багаття, продовжуючи співи та танці. Я залюбки приєднався до них, наче і справді був одним із них і не існувало мого усамітнення і містичних досягнень. Поки я шукав очима свою супутницю я і не помітив, як її рука опинилася в моїй і ми вже разом кружляли навколо вогню сповнені щастя і любові. Настала пора стрибків через багаття і вона потягнула мене вперед, незважаючи на чергу. Я й не встиг отямитися як ми вже пролітали понад вугіллям, що злегка щипало наші босі ноги. Її посмішка у світлі догораючого вогню виглядала ще більш чарівно. Здавалось, вперше за довгий проміжок часу я не цурався фізичного контакту, а й навіть не хотів аби він скінчався, стрімко стискаючи її руку. Коли вже всі трохи втомились, знов почались пісні. Як же ж любо було їх слухати відчуваючи плечем тепло її тіла. У якийсь момент мені здалось те, шо відбувалось довкола, значно більшою магією, аніж те, шо мені доводилося бачити донедавна. Дівчачий голос перетікав із сольного виконання в хор і повертався назад, ніби вони роками поодинці тренувались і репетирували, аби сьогодні злитись в одне ціле і дістати до самої глибини моєї душі. Ніби маленький струмочок, шо на деякий час впадав у річку, аби згодом знову відокремитись.
Навкруги вже світало, тож всі потроху починали розходитись. Я сидів і спостерігав як полум’я теж поступово згасало і поверталось у своє лоно. Вона трохи прикімарила на моєму плечі, тож я намагався не надто ворушитись, аби не розбудити її раніше часу. Але варто було мені лишень завершити думку, як вона закліпала очима винирюючи із залишків сновидінь. Побачивши мене, вона трохи зніяковіла та подарувала свою посмішку, яка вже певно стала її візитівкою.
-Дякую, завдяки тобі я нарешті знов шось відчуваю. І це шось мені дуже дорого. - чуттєво промовила вона.
-То ж ти знайшла шо хотіла?
Вона простягнула руку і з неї впали в мою з десяток червоних бутонів.
-Оскільки я знайшла, шо шукала трохи раніше - вони мені вже не потрібні, а ти, я певна, знайдеш їм гідне застосування.
Я був зворушений цим жестом, тож на декілька хвилин впав в роздуми. Думок було багато та всі вони вважали шо мають свої законні права на ефірний час, проте мені було не до них.
-Між іншим, я Ілля.
Її сміх несподівано приємно розрізав простір.
-Ходімо, Ілля. Мені час на автобус.
Вогонь вже остаточно затух, проте ця ніч назавжди горітиме незабутнім спогадом у моїй пам’яті. Ми підвелись та поволі почимчикували до найближчої зупинки. Ми йшли мовчки, проте це не заважало нам спілкуватись. Принаймні я соб самеі так це відчував.
-В тебе є 10 гривень?
-Тільки 100 доларів.
-Нічого, теж згодиться.
Я простягнув їй купюру з конверту. Вона відвернулась та шось почаклувала на ній і повернула її мені.
-Якшо колись виберешся звідси - заходь у гості, залюбки прийму. Хороводи не обіцяю, але принаймні місто покажу.
Під’їхав її автобус і, подарував мені наостанок свою посмішку, вона зникла у масивах серпантину.
«Львів вул. Олександра Олеся 21, квартира 48
Між іншим, я Марічка»
Я поклав купюру до бутонів з червоною рутою.


Оскільки йти мені було нікуди, а йти все ж кудись було треба, я повернувся до своєї хатинки, звідки нещодавно і пішов. Була в мене ще справа, яка потребувала усамітнення. Хата була та сама, проте я сам неначе ґрунтовно змінився за ці лічені дні. Трохи побрибиравши, я сів обмірковувати свої подальші дії. Хоча міркувати тут було нічого, треба було діяти, хоча я все ж трохи побоювався. Я переклав бутони рути до окремого мішечка і прийнявся робити суміш з папороті і сприятливих до неї рослин. Коли все було готово я подивився у вікно, аби зафіксувати приблизний час і випив вміст склянки залпом. Приблизно за півгодини я почав відчувати певні зміни. Спочатку це не було чимось особливим і легко списувалося на перевтомлення, та чим далі, тим дедалі більше мене занурювало в інший вимір.
Коли, вже звичні для такого перевтілення, процедури було завершено, я опинився в уже знайомій мені печері.

-Життя це гонитва на серпантині, що веде до смерті, і відпочивати слід лише продовжуючи біг, бо зупинившись і хизуючись власними досягненнями, ти вибуваєш з перегонів. А тут питання зводиться до елементарного дуалізму - ти або у гонці, або ні. - пролунало позаду мене з легким натяком на те, шо це питання. Озирнувшись я побачив знайомого мені діда, шо хімічив шось за своїм столом із дерев’яного масиву.
-Звісно я у гонці, проте якшо смерть це фініш, то я не планую випереджувати інших задля уявної перемоги.
-Відповідь гідна мого учня. - посміхнувся дід і я знову побачив його погляд.
-Але це не було б так кумедно, якщо б не передумови нашої минулої зустрічі.
-Я вже не той, ким був тоді.
-Ти це завжди ти, і завжди ним будеш. Хоча й ніякого тебе і не існує і ніколи не існувало. Покинь цю персоніфіковану нісенітницю. - він казав це ніби роздратовано, та все ж залишався спокійним.
-Адже насправді ти це я, ви всі наділені відчуттям неповторної унікальності лише з єдиною метою, аби ніколи і нізащо не згадати, ким ви насправді є. Я просто на деякий час закриваю очі, удаючи шо я це хтось інший і граю його роль, аби потім посміятись або поспівчувати самому собі. Я так розважаюсь, а ви мені в цьому лише допомагаєте.
-Тобто ти знаєш всі свої, тобто наші, ходи наперед?
-Звісно ні, який ж тоді в цьому сенс, ніякої б розваги не вийшло б. Я дуркую заради дурощів, а не заради того аби пережовувати вже пережоване, хоча, зізнаюсь, і не без цього, як-не-як навіть моя фантазія не безмежна.
-Тобто я міг би просто залишитись на все життя у тій хатинці і тебе б це влаштувало?
-Не міг би. Не дивлячись на те, шо людину постійно тягне до упорядкування і розміреного життя, це аж ніяк не є можливим. Людині потрібен не ефемерний спокій, якого вона так прагне, а намір боротися, досягати цілей та долати власні страхи. Адже якщо я занудьгую, то вистава закінчиться. Для мене це не гратиме жодної ролі, бо я просто перейду до наступної вистави з більш цікавим сюжетом. А от для тебе це змінить все і в той же час нічого, якшо враховувати шо ніякого тебе насправді не існує. Тож у твоїх же інтересах, аби сюжет твоєї вистави і твої акторські здібності виявилися достатньо цікавими, аби я продовжував підсвічувати твою ділянку сцени.
-Але я ж тебе бачу, спілкуюсь з тобою, невже це теж лише частина сценарію?
-Ти знаєш, за той час, поки я так розважаюсь, я помітив шо серед тих хто бачать так званих істот на решітках, є ті, хто бояться їх і ті, хто ними захоплюється. А є й такі як ти, що намагаються їх зрозуміти без бажання підкорити, прислужувати, або знищити. Але всі ви однаково тягнетесь до них, тобто до мене. І все шо залишається митцям потойбічного, таким як я, - дарувати нові ракурси звичним речам, десь залякуючи, десь зваблюючи, підігріваючи містичний інтерес і залучаючи тонкодухих, якими насправді є всі ви, до пошуку сили і знання задля власних цілей. Адже навіть любий так званий альтруїзм базується на егоїзмі, так уж ви влаштовані. Ти робиш добро іншим, аби самому добре почуватися, а люба течія думки, яка нібито має цьому протистояти, насправді лише підтверджує її.
-Таким як ти? Тобто є й інші?
-Звісно, я ж вже казав, шо чим тільки вони не прикидаються і кого тільки не удають. Але все ж, і всі вони це теж я. Просто мені здається так цікавіше.
Його сміх розрізав печеру на шмаття, а погляд сірим оком знову вивертав мене назовню. Деякий час споглядаючи на моі вивернуті нутрощі він мовчав, після чого задоволено прихмикнув.
-Бачу і справді, шо твій сюжет ше не вичерпав свого потенціалу, тож я залюбки подивлюсь шо ж ти мені приготував.
Судячи з усього моя аудієнція скінчилась, оскільки простір почав зворотнє перевтілення. Я знову віднайшов цілістність, але лише задля того аби в черговий раз завертітись та розпастись на складові.


Щойно я отямився і зміг вдосталь прокліпатись, аби знову мати змогу чітко розрізняти навколишнє, як побачив розлюченого, майже скаженого, Васильовича.
-Ну шо, йолопе, оговтався?! Тоді мабуть поспи ще трохи.
З цими словами він вгатив мені своїм лобом поміж моїх очей. На якусь уповільнену мить мене змусив посміхнутись цей його рух, ніби він підліток, шо так сильно нервував перед першим поцілунком, шо не розрахував силу власного бажання і трохи промахнувся і перестарався. Але це була лиш мить, після якої я знову покотився сходами свідомості. Чесно кажучи, в мене вже око сіпалась від цих постійних перевтілень та мандрівок психо-ментально-фундаментальними просторами.
Декілька разів я приходив до тями та, цілуючи кришку багажника зсередини, знову втрачав свідомість. Але навіть крізь сон я відчував як сильно в мене болить голова. Неначе я сповнився настільки, шо кундаліні почала бити ключем у спробах насильно відкрити мені третє око, поки я не можу пручатися та протидіяти цьому.

Коли я вже остаточно оговтався, я сидів із зв’язаними руками посеред великої зали облаштованої людиною з широким гаманцем та дуже тонким(геть не те саме шо витонченим) смаком.
-Вітаю вас і приношу вибачення за незручності. - сором’язливо та трохи винувато привітався Сашко.
Почувши це, Андрій з Васильовичем тяжкою поступпю увійшли із сусідньої кімнати.
-Гей, йолопе, ти хоч усвідомлюєш шо ти накоїв? Андрію, покажи йому.
Андрій підніс планшет та почав одну за одною показувати мені фотографії. Здебільшого на них були вдячні люди, інколи дитячі майданчики, відремонтовані дороги, медпрацівники з коробками ліків, перефарбований фасад школи, ше рідше люди в кайданах з купою готівки на фоні.
-Знаєш шо це?! - продовжував своєю гучністю з домішками агресії вдавлювати мене в підлогу Васильович, голова все ще нестерпно боліла.
-Це, недоумку, результат твоєї роботи. Ти задоволений?! Скажи шо ти задоволений, адже ти, курва, попрацював на славу. Певно тішишся тим який ти молодець. От тільки знаєш шо я тобі скажу? - Чесно кажучи я не знав, та мені не сильно й кортіло.
-Шо я зараз неабияк себе стримую, аби не розчавити твою волохату безглузду макітру прямо тут і зараз!
-Але ви ж самі мене про це попросили. Нібито хочете вгамувати свій надто неконтрольований апетит і згадати про людей.
-Інколи!!! Ключове слово інколи згадувати про людей! Та й згадувати, це не означає шось для них робити. І тим паче не зливати весь бюджет на їх забаганки. - він лютував так, шо я впевнився - його слова щодо стримання себе не були просто красним слівцем.
-І знаєш що ти зробиш? Ти повернеш все назад як було. Бо інакше нас всіх прибере одна дуже потужна та маловідома клінінгова компанія. А ми дуже не хочемо аби це сталось, адже на відміну від тебе, нам є що втрачати. Тож давай хутчіш повертай все як було!
Голова тріщала і без його крику, а так мені ще більше здавалось шо вона от-от лусне.
-Добре, але мені знадобиться…
-Все твоє лахміття лежить на столі. - «Як дбайливо з вашого боку» - подумав я.
-Андрійко, звільни цьому йолопу руки, хай вже шось робить та дай йому копняка аби рухався жвавіше.
Деякий час я стояв над столом і думав що ж робити. Положення в мене далеко не заздрістне, на допомогу нічого і розраховувати. Я побачив свою люльку і вирішив почати з неї.
-Завтра в нас щоквартальне розподілення бюджету, тож якшо ми не повернемось до певного регламенту дій, завдяки яким ми і опинились на цих посадах, то хто знає де ми опинимось на наступний день, якшо він для нас взагалі настане. Тож я ще раз наголошую аби ти не зволікав. Це в першу чергу у твоїх власних інтересах. - шо ж ви всі так занепокоєні моїми власними інтересами.
Я вимкнув світло, каміну було більш ніж вдосталь, і пересунув свій стілець ближче до нього, усім видом запрошуючи їх приєднатись. Вони слухняно та пихато повсідались навколо.
-Чуєш, а шо ти туди наміксував? Ульотна штука. - включився Андрійко.
Я мовчки наповнював люльку тією самою сумішшю.
-В місті такого не знайдеш. - коротко відповів я, розкурюючи і передаючи далі.
-Тож кажете повернути все як було? - почуваючи себе вже трохи спокійніше, перепитав я.
-Так, можеш навіть трохи додати голоду більше, ніж було. Цих добродій нам ще не на один квартал вистачить, аби виправдовувати наші крісла. Але знаючи тебе, краще просто поверни як було, бо потім знову казатимеш шо не так мене зрозумів.
Я намагався зосередитись на полум’ї, але воно мене геть не манило. Лише через кілька хвилин до мене дійшло шо камін електричний. Що ж, це вже було низько навіть для них. Шо ж це за вдавана буржуазія, яка навіть не спроможна встановити у себе в маєтку справжній камін. Тож я трохи розчарований затулив очі і активно масажував повіки, намагаючись вкінець заспокоїтись і опанувати себе. Нещодавні перевтілення знову було почали меркотіти перед очима, та розтуливши їх я зрозумів що мені лише здалося.
Трійка псевдобуржуа сиділа схиливши голови, перебуваючи у легкій просторовій дезорієнтації. Їх решітки були в нормі. Більше того у цих двох найактивніших - Васильовича та Андрійка - гачки які я їм вчепив, от-от мали розлістись самі, тож сьогодні-завтра вони і так мали б повернутись до свого звичного стану. Але решітка Сашка мене насправді здивувала, вона була повністю відновлена і була націлена саме під їх початковий запит. Він був готовий до служіння людям з такою самовіддачею, наскільки це взагалі можливо. Не міг же я наново зруйнувати йому решітку і зробити його безжалісним вбивцею. Тоді в мене і зародилась певна ідея. Я жбурнув жменю копченої солі в камін та геть забув шо він електричний.
«Нічого, поприбирають.»
Я увімкнув світло і відчинив вікна, холод теж мав спрацювати і повернути їх до тями. Поки вони оговтувались я почав змішувати інгрідієнти. Це була майже чистої води бутафорія, але чого тіки не зробиш задля антуражу.
-Що ж, в мене все готово. Можете приступати.
-А те шо ми пили і їли на протязі дня і те, де ми знаходимось - це ніяк не повпливає на результат? - сором’язливо поцікавився Сашко.
-Скрутні часи вимагають ризикових рішень. Тож сподіваюсь шо ні.
-Сподіваєшся? - підозріло перепитав Васильович, вигнувши брову.
-Все має спрацювати. Довіртесь. - як то кажуть - справжня стюардеса посміхається до кінця, тож і мені залишалось вдавати нібито я сповнений впевненості і тямлю шо роблю.
Вони осушули свої склянки і, вже навчені попереднім досвідом, повлягались на підлогу в очікуванні змін.
-Поки ми не впевнимось, шо все пройшло як треба - ти нікуди звідси не підеш, а якшо все вигорить матимеш ше й бонус.
Що ж, я і не надіявся шо мене так легко відпустять. Поки вони відловлювались у уявних галюцінаціях, я вмостився на дивані і провалився в глибокий сон.
Мені снилась сцена у театрі на якій я вдавав самого себе, міксуючи шось у пробірках та чашках петрі. Через те що сцена була театральна мені приходилось дуже сильно перегравати, часом навіть засильно. Власне я увесь час шось там міксував і сплутано розмірковував у голос про пори роки та їх постійні зміни. Інколи мені плескали, інколи кидалися помідорами , та це ніяк не впливало на хід вистави.
Коли я прокинувся горе-трійки вже не було, мої трави були обережно складені, а підлогу біля каміну активно пилисосила жіночка. Вона трохи перелякалась коли побачила мене.
-Перепрошую, а в якому ми місті? - поцікавився я у неї.
-Як це… У Києві звісно.
-Вельми вдячний вам. А не підкажете часом де тут ванна кімната?
-На кожному поверсі біля спальні.
-Я можу скористатись любою з них?
-Скористуйтесь краще тією на першому поверсі. Хазяін не дозволяє пускати інших до його ванної кімнати. Прямо і наліво. - вона продублювала свої вказівки ше й жестикуляційно.
-Перепрошую, а хазяін це Васильович? - майже пішовши поцікавився я.
-Так, Микола Васильович. Повинна зізнатись, дивні питання ви задаєте. Ви точно маєте право тут бути?
-Ну, це як подивитись. Ще раз дякую вам, панно.
Знову майже пішовши, я згадав ще про одне питання.
-А на кухні маєте якісь овочі?
-Звісно. Ви шось бажаєте на сніданок?
-Дякую, я сам приготую. Ще раз вибачте.
Тепер вже я остаточно задовольнив свій інтерес і пішов митись. Потрапити нарешті під воду, та ше й з регулюванням напору, температури і нахилом, було справжнісіньким чудом. Я стояв та пританцьовував під водою, щонайменше з годину часу. Переспівавши всі пісні, які я ше пам’ятав та які міг вигадати, я все ж перекрив вентіль. Я одразу почав відчувати себе на мільйон відсотків краще. Я навіть забув яка гуля в мене на лобі вилізла. Витершись насухо я вперше за кілька років подивився на себе в дзеркало. Здається я взагалі забув, шо така функція як віддзеркалювання існує. Звісно я помічав його у воді, та якось не вдивлювався. Але зараз я був спантеличено-вражений. Не те шоб я очікував побачити шось конкретне, або хоча б приблизно, скоріш за все я взагалі цього не очікував. Через те і здивування моє було настільки глибоким. Я посміхнувся сам собі у дзеркалі, вийшло, щоправда, не дуже, треба буде попрактикуватись, та пішов готувати собі сніданок. Мені чогось дуже закортіло рису. Поки він варився, я посмажив гриби у соєвому соусі та підмаринував спаржу. Коли рис був готовий, я наскоро обсмажив спаржу, додав трохи лимонного соку і всівся їсти. Я так давно не відчував насичених смаків, шо ледве не розтанув за столом. Мої рецептори аплодували стоячи, а я лише вхилявся, немов заслужений артист. Приємно було знову відчути силу базових смаків - солоні гриби, трохи підсолодкуватий рис(я зробив для нього класичну заправку з оцету та цукру) і в міру кисла спаржа. Ну хіба не ідеально? Тарілка вже була хвилин 5 як пуста, але я все ше тішився спогадами, тим самим підсилюючи післясмак у роті, відроджуючи його знову і знову.

Коли трійця повернулась, я медитував, сидячи на підлозі. Був вимушений перервати самозанурення та відволіктись на своїх поважних викрадачів. Вони перебували у явно вираженому піднесеному стані, першим ділом наповнивши склянки витриманим віскі.
-Шо ж, пан Йо, - він продовжував вживати це звернення, певно досі знаходячи його кумедним, мене це по своєму тішило, - вітаю тебе і приношу свої вибачення. Але, як ти розумієш, ситуація вимагала швидкого і радикального втручання. Як я вже і казав - або ти, або тебе. Профдеформація… - сказав він і розвів руками піджавши плечі. Ніби цим одним словом можна було виправдати любу перейдену межу.
-Не знаю шо ти зробив з Сашком, та він наче скинув років так з 10. Він так їх видоїв, старанно і впевненно аргументовуючи власну позицію. Його енергія, його натиск вразили не лишень комісію, а й нас самих. Ми з Андрійком лишень кліпали очима, а Сашко все настрелював і настрелював. - говорячи, Васильович постійно хлопав Сашка по плечі, пишаючись тим шо виховав такого бравого воїна, здатного мертвою хваткою вчепитись в бюджет і вигризти собі найбільший шмат.
Васильович гучно крізь зуби цідив віскі. Сашко трохи самозадоволено, та все ж сором’язливо, роздивлявся нігті. Андрій тим часом напружено виглядав у вікно, певно обмірковуючи чергові фінансові схеми і прокрути з найбільшим потенціалом відкату. Дуже цікава трійця. Та все ж найдивовижніша схема у них ще попереду.
-Шо ж, Йо, або краще Ілля? - від підмигнув, натякаючи шо і його лопатка ще здатна копати. - Маємо до тебе унікальну пропозицію, цього разу по твоїй основній частині.
-Пропозицію чи знов якийсь ультиматум?
-Поважаю твій скептицизм. Бачу ти вже потроху адаптовуєшся та вчишся дивитись на цей світ не настільки відверто наївно. Та це все ж пропозиція, - по своєму приємна, по своєму поважна, по своєму унікальна.
Я думав сказати йому шо у моєму випадку рівень довіри формується виключно відносно окремого індивідууму, але не хотілось зайвий раз його провокувати.
-Тож шо за пропозиція?
-Оскільки сьогодні все пройшло успішно, тож наші голови, доречі разом із твоєю, залишаються на місці. А такі речі у нас прийнято відсвятковувати. І знаєш про шо я час від часу згадую? Про твої смажені каштани. Ніколи б не повірив, шо я ніби якась свиня, буду радіти і згадувати каштани, але тим не менш, ця наївна зухвалість, цей смак глибоко засів мені в голову. - він трохи застряг у власній фантазії, але все ж продовжив.
-На таких зустрічах зазвичай обговорюють справи, домовляються про співпрацю та й таке інше. І серед членів комісії є такий пан Дроботюк, так от нам би із ним не завадило наладити зв’язок, ну знаєш, член зайвим не буває. -обожнюю людей, які самі ж тішаться від своїх жартів.
-Так от він не їсть м’ясо з якихось там медицинських показників, не суть важливо. Важливо те, шо в нас є ти. А отже ти не тільки допоможеш нам зблизитись із ним, а й виставиш нас перед усіма носіями прогресивного культурного коду. Все ж таки, ми майже європейський бомонд.
Як видатний ковбой, він розкручував словесне лассо, аби згодом накинути його на мою шию. Саме в той момент у мене народилась ще одна ідея, яка цього разу оминала Сашка, принаймні мала б.
-Це перший цьогорічний з’їзд, тож там зберуться найповажніші персони і як завжди, буде декілька журналістських представництв. Тож це непагана можливість закріпити, а я сподіваюсь шо, і посилити позиції.
-Що ж, думаю це чимало коштуватиме.
-Повір, твоє чимало для нас як в туалет сходити, тож з цього приводу не хвилюйся. - я знав шо він клюне.
-Добре, тоді мені потрібна кількість гостей і їх можливі харчові подразники, алергени, тощо.
Ми вдарили по рукам.

Аби нічого мене не виказало і я міг поводитися як зазвичай, я вирішив просто забути свій план, аж поки не доведеться його реалізовувати. А зробити це можна лишень сфокусувавшись на чомусь іншому, тож я взявся за підготовку. Мені виділили власного водія з яким я їздив ринками і збирав необхідні продукти. Дякувати бабцям, шо вони є - завдяки ним я знайшов багато інгредієнтів, які я вже думав було викреслювати. Три дні в мене пішло аби тіки зібрати необхідне, адже вибирав я дуже прискіпливо. Мало бути 20 персон. Здебільшого всі всеїдні, лише один не їсть м’яса, хтось не любить квасолю, у однієї пані неприйнясть лактози і у Сашка вздуття від волоських горіхів. Решта були цілком відкриті до отримання нового повноцінного гастрономічного досвіду. Ще б пак, з їх апетитами відмовлять собі у чомусь було б чимось неприйнятним.
Поринувши у підготовку приготувань, я був цілковито зосереджений і насолоджувався знов віднайденим, та майже забутим, почуттям під час процесу створення. Моє органолептичне чуття вдосталь відпочило і сочилося від кожного дотику всіх окремих інгредієнтів.

Для події було вийнято цілий ресторан у самісінькому центрі Києва. Враховуючи сьогоднішніх гостей, на шось менше нічого було і розраховувати. Увесь персонал, окрім офіціантів, сьогодні відпочивав, тож я міг спокійнісінько працювати у власному темпі, розраховуючи лише на самого себе. Поки гості зберуться, я вже міг потроху починати - те підрізати, те поставити запікатись. Трошки того, трошки цього, - як любив казати мій шеф з роботи.
Коли всі нарешті зібрались і затвори камер почали активно клацати, можна було видавати першу позицію. Як заведено на подібних заходах - спершу слід було подавати хліб. Тож я приготував конопляний хліб із гарбузовим насінням. До хліба подавалася взбита кунжутна олія із додаванням норі і паштет із лісових грибів. Я не сподівався на загальне прийняття, та все ж був певен у кожній позиції. Шось із цього я вже колись готував, принаймні хоча б частково, і лише трішки вдосконалив. А шось народилось в мені спонтанно, але я чітко уявляв як ці поєднання мали б спрацювати. Коли з прелюдією було завершено, прийшов час другої позиції - запечений баклажан у вигляді восьминіга з трюфельним підґрунтям, заглазурований у місопасті з арахісово-імбирним соусом та колотим фундуком. Це свого роду було продовженням заданного тренду олії з норі - подоба до морських делікатесів. Офіціанти здивовано розглядали тарілки і відносили їх до зали. Я хотів було піддивитись за реакцією в залі, та було ніколи, треба було готувати наступну страву. Мені вистачило і здвивувань офіціантів, а вони, як ніяк, вишукані страви, певно, бачать значно частіше гостей. Всього страв було десять, тож всі порції були невеликими, проте на час приготування це істотно не впливало. Коли назад було принесені всі тарілки, в мене вже було готове різотто на червоному вині і кокосових вершках з гливами, молодим горохом, кукурудзою та в’яленими сливами. Судячи з тарілок з під баклажану, деякі не оцінили мого підходу, та все ж більшість з них були напрочуд чистими, можна було лише протерти. Наступним йшов оливковий хумус з томатною сальсою, битими огірками, ферментованою редькою, насінням кунжуту та соняшника, прикрашений стеблями маринованого портулаку. Їжа, як музика - на одній високій тональності далеко не уїдеш, тож це було певною зміною тональності.
До мене на кухню завітав Васильович.
-Тепер я розумію, шо твої каштани були лише приманкою. Ти не перестаєш мене дивувати. Напрочуд дивні відчуття - наче вже і з’їли декілька страв, та все ж така легкість. Чи то просто інтрига шо ж буде наступним? - розійшовся він фірмовим сміхом.
Та я не відповідав, ні на мить не зупиняючи свої вивірені рухи, серверуючи наступну позицію - крем-суп з крапиви, чабрецю та лісних трав на базі рослинного молока з ліщини, з додаванням трюфельного масла, васабі, сичуанського перцю та зернят чорної гірчиці. Дуже цікаве поєднання, як на мене. З одного боку ніжна, та все ж трохи жалюча, як крапива, кремова основа розчинялася на складові і знову грала усім масивом смаків. Наступна страва вражала більше зовнішнім видом, аніж била по рецепторам. Адже їжа, це мистецтво яке приємно їсти не тільки ротом. Листя брюссельської капусти пофарбовані анчаном, буряком і соєвим соусом, що прикрашали гратен з топінамбуру та були зверху политі зеленим маслом з лісних трав - втілилось у життя саме так, як я його і уявляв. Офіціанти знов подарували мені суміш змішаних емоцій на своєму обличчі. Ця космічна квітка з листя капусти не була схожа ні на що з того, шо їм, як і мені, коли-небудь доводилося бачити.
Залишився останній снаряд важкої артилерії, після чого вже слідували кулі меншого калібру, та попри те не менш вразливі. І цим снарядом було пюре з селери, моркви і пастернаку з шматочками ферментованого абрикосу, грильованого аспарагусу і вкрапленням кунжутної олії. Одна з дуже простих позицій, яку я вже колись готував, та був вражений її простотою і силою. Це певною мірою була дань поваги моїм шефам.
Слідом йшла остання граната солоно-гострого наповнення, яка плавно готувала гостей до десертів. Класична брускета з чілі-авокадо пастою, засоленими чері і глазурованим ананасом - просто і зі смаком, як то кажуть. Судячи по пустим тарілкам, гості все ж почали трохи відкриватись чомусь новому і незвичному.
Перший десерт повертав особисто мене у перші дитячі мандрівки до лісу, після якої бабця неодмінно готувала мені гречану кашу на молоці. Тож я сподівався що хвойне морозиво на гречаній вафлі прикрашене ягодами дерези і полите кремом з волоського горіху, спрацює не гостей схожим чином.
Васильович не обтяжував мене очікуванням і знову завітав на кухню.
-Йоооо, це просто шось неймовірне. Я вже задумався чи не перейти на таке харчування на постійній основі. - його сміх мене вже дратував і я одразу згадав свій план. Мені навіть стало його трохи шкода.
-Ви задоволені, шеф?
-Задоволений не те слово. І не я один. Вони всі приголомшені. Особливо Дроботюк. Він вже у нас в кармані, тобто ми в його. Плюс один член на полицю. - Фух, добре шо я не забув про горіховий крем. Чим більше він жартував, тим менше я відчував власної провини.
-Що ж, було приємно мати з тобою справу. Я тебе навіть майже полюбив. Думаю твоя остання позиція остаточно розтопить моє серце. - О, не сумнівайся, розтопить ше як.
-Тримай, тепер я певен шо знаю за що плачу тобі. І краще аби наші шляхи більше не пересікались. - він простягнув мені черговий вагітний конверт.
-Цілком згоден з вами. Да прибуде з вами любов. -остання фраза певно була зайвою, адже вона мене майже скомпрометувала. Але він був настільки затьмарений власною перевагою, шо не помітив нотку іронії в моєму голосі. Коли він виходив, Сашко ледве стримуючись біг до вбиральні. Крем працює.
Останньою бойовою нотою у цій симфонії була - желейна сфера із квіткового квасу, усередині з луковим конфітюром, медом і корицею. Моя диригентська паличка на сьогодні своє відпрацювала. Час було вшиватися.

Опинившись надворі я нарешті полегшено видихнув. Шо ж, сподіваюсь шо діду все ще цікаво за цим всім спостерігати. Проте, якшо ше досі є кому сподіватись - можна бути впевненим. Я був у крайнє піднесеному стані і мені здавалось, шо нарешті у моєму календарі почалась весна, бо я буквально квітнув зсередини. Нові бажання і прагнення, немов тисячі бутончиків, зароджувались звідусіль. Не враховуючи останній тиждень, я завжди почував себе вільним, проте зараз це відчуття підсилилось у десятки, у сотні разів.
Я пророкував Сашку велике майбутнє, в нього велике серце, ясний розум і нова решітка. Скоро гачок на підсилення екзистенційного голоду спаде і він продовжить своє служіння людям з новою, ще небачуваною силою. Гадаю його колеги не на жарт здивуються новим перспективам.
Місто пульсувало безліччю яскравих артерій. Воно було переповнене різного роду енергетик, які нашаровуввлися одна на одну, наче павутина. Павутина по ниточкам котрої я знову прогулювався, як колись. Але ріг однієї й тієї ж самої вулиці кожного дня різний, нехай і відбуваються на ньому одні й ті самі події. Все навкруги перебуває у постійному русі, навіть якшо комусь здається, шо він застряг на місці. Статики апріорі не існує.
Люди звикли містифікувати все навкруги. Пташиний кавелик на плечі - це к грошам, зеркальні цифри на циферблаті - на вдачу, чорна кішка - краще обійти. Але часом за містичними на перший погляд речами, ми не помічаємо їх базової складової. Проте коли базис сходиться з містикою, зазвичай ми не знаємо як на таке реагувати. Коли вся вечеря побудована на одних з найпотужніших афродизіаків, а приправляє цей торт вишенька з цукерки із вмістом квасу на основі червоної рути - тут вже ніяка фрігидність не старе перепоною. Сподіваюсь журналісти свою справу знають, адже їх очікує дуже цікавий матеріал. Я б сказав - небачуваний. Певно ще ніколи наші політики так швидко не євроінтегровувалися. Думаю Васильович сам не очікував настільки буквального злиття і зближення з новим членом, який він так старанно обробляв на протязі дня.
А оскільки Сашку я пророкував світле майбутнє, треба було усунути його від подібної дескредитації. Тож хай його шлунок вибачає тимчасові незручності, все ж таки заради його власника старався.
А шо ж щодо мене? То я відкрив для себе новий і певно найголовніший смак - смак життя.
-Мені один квиток до Львова будь ласка.


2022 рік.

перший твір українською