Як ти, коханий? Чи гинеш без мене? Привіт!
Сонце блукає захмареним небом Полісся.
Так горизонт мій журливо сьогодні вознісся!
Та у зажурі прекрасний наш крихітний світ.

Чуєш, коханий, нашіптують долю ліси?
В їхньому голосі праведність і потойбічність.
Правда ж: кохання – це є і миттєвість, і вічність?
Тільки з долонь прочитати його не проси!

Знаєш, коханий, без тебе нещирі вірші.
Так усміхаєшся дивно – моїми губами.
Жменька туману і стільки ж доріг поміж нами.
Як ти зумів воплотитись з моєї душі?!

06.12.2018

І я люблю тебе, як звичку найганебнішу,
Як сон, що бавиться зі мною й не приходить,
Як паморозь, таку красиву здалеку,
Що хоч бери і обморожуй ноги.

І бігла би, бігла би, божеволіла б! От би
Босоніж по осені в зливи та буревії,
Щоб ощасливіти раптом! Та я ж так не вмію,
І бачу аж кожну із твоїх вад.

А ти в мені – риками водоспадів.
А ти – зусібіч ім'я моє кличеш.
І я горілиць обезсиліла падаю.
І я люблю тебе.

26.09.2018

Залиш собі мої присвяти!
Покинь на мене нашу вічність!
Ніхто не здатен подолати
Такої вирви часової.

Я навчена собі брехати –
Найнепомітніша погрішність.
Найдосконаліша поразка, –
Котра з собою у двобої.

Хай накладуть мені пов'язки:
На очі – грубі, непроникні,
На рани – білі, всепалючі,
А гіркотливі – на вуста.

Бо не просила в Бога ласки
На власну долю марносущу,
Але налити щастя гущу
Молю в твою, котра пуста.

Та поміж нами прірви й кручі –
Ні час, ні місце не співпали.
Чи янголів за те скарали,
Що люди до розлуки звиклі?

20.06.2018

Вдаряються об вітряне крило
Високі чола нашого мовчання.
А кожен червень, як нове повстання
Супроти певності, що щястя відбуло.

Падуть пелюстки, мов зів'ялі дні.
У запитаннях оклики змістились:
Люби́ть мені чи не люби́ть мені?
Ох, як ми неосмислено простились!

Ох, як непевно кружеляє мить,
Котру життя ромашкою зриває.
Бунтує червень і єднанням снить.
Та що йому на долю випадає? –

Високі чола, вітряність, віки,
Імен відлуння, перехрестя й годі,
Останній доторк теплої руки
Й сліпучі цілі, змінені відтоді.

Збентежиться аж надто звичне Ю!..
А далі – грім і оклики, й мовчання.
Я вбережу лиш усмішку твою,
А червень вбереже твоє кохання.

15.06.2018

Я кажу, мені без тебе легко і солодко, і співається, кажу. А він мовчить.–
Я кажу, – мені без тебе точно так, наче крила шкіру прорізали, тільки лиш не пече.
Я кужу, – тепер я надихатись можу і пестить сонце, і не затуляє твоє плече...
О, кажу, яка лагідна оця мить, що без тебе, яка коротка, та лагідна мить!

А він на мене дивиться і хмариться мені, й вітриться, і от-от почнеться гроза.
Що, мовляв, птахо волелюбна, ану, чи не розмокнуть крила від гнівного мого дощу?
А він либонь не збагнув, бідолаха, що у миті без нього – думку тільки про нього впущу.
А я либонь не збагнула, – це не хмарилося мені, це пробивалась його сльоза.

Я кажу, – мені з тобою, тільки з тобою солодко, і співається, кажу. Він слухає.
Я кажу, – мені з тобо... А він мене до плеча притуляє, і не вітриться зовсім, тільки легенько дмухає.

07.06.2018

І радість стала осадом в вині.
І туга стала сном, що забуваєш.
Якого світу, даного мені,
Ти повернути нині вимагаєш,
Немовби я злодійка без пуття?
Не мов мені ні слова, ні півслова,
Бо я вкраду і душу, і життя,
Щоб з них розквітла гілочка бузкова!

Тепер тобі блудити без душі,
Мені ж – непарні пелюстки шукати,
Заквітчувати глеки і ковші,
Й захланно награбоване черпати.
По небу – хмари, цілі табуни.
Не вимагай від мене повернути,
(Нема в розлуці нашої вини!)
Дароване давно, та не забуте!

27.04.2018

Заговори до мене нині вітрами світу,
Із серцевини дерева життя витесаний!
Добра твого, твоєї ніжності милосердної
Пила би, упивалася б натщесерце жадібно.

Соками витікає веселість твоя, краплинами.
Як би то кожну крапельку увібрати у серце і змовчати?
Я – лиш маленьке пташа, що всілося на твоїх кронах,
Бо затишно, бо безпечно, бо можу знову молитися Богу.

І коли чую хрускіт зловісний – тихо собі щебечу,
Начебто небо лягає на плечі найсміливішого.
Скільки було висоти – вся перед нами знизилася.
Небо не падає! – брешу, даю тобі кисню і спокою.

І дослухаюся відповідей, відповідей не отримуючи.
І дорікаю кожному, хто викрикує мудре і радісне.
І ревную, і заздрю, і випурхую одкровенністю,
Бо не їм полоняти словами оцю найсвятішу землю.

А ти заговори до мене тихо і лагідно
Шепотом вітру, істинами заспокійливими!
Із серцевини дерева життя витесаний, –
Дослухаюсь таємниці цієї, упиваюся, змовчую.

23.02.2018

Я прощаю тебе. Я прощаюсь з тобою. Бувай!
Нам не стрітитись вже на окрайчику перестороги.
Кожне слово, залишене тут, уквітчало наш Рай,
Пелюстками засипало суджені долі дороги.

Далі буде життя! Переплети зі щастя і бід
Знерухомлять мотуззям, корінням вростатимуть в душу.
Хтось потягнеться потайки по заборонений плід,
Хтось пройде по воді, як за ним виглядатимуть сушу.

Далі буде любов на піску залишати сліди,
Малювати рибин, куштувати врожай винограду.
Для коханих жінок ще висаджуватимуть сади,
Заплітатимуть коси, проситимуть їх про пораду.

Пробачатимуть й далі за зважене слово – бувай,
Забуватимуть знане, вдягатимуть серце в тривоги.
У недбалих віршах залишатимуть вквітчаний Рай
І чекатимуть стріч на окрайчику перестороги.

30.12.2017

Літепло. Любий, а вкрий мене доторком!
Вже й листопадиться, й купчаться равлики,
І листоноша у сірому гольфі трішки блідіший, ніж завжди.

Вікна пітніють по ранках зарюмсані.
Я ж їх так пестила ніжно долонькою,
Як проводжала тебе і стрічала, наздоганяючи поглядом!

Потайки, помацки стіни вивчаючи,
Перетікаю тут з пустощів в мудрощі.
І шелестить вереснева розбурханість близькості помислів.

Запавутинилось й вкрилося інеєм,
І замережилось ранками свіжими.
Дольками сонце ділила нам порівно і додавала до чаю.

Вичавить небо над нашою хатою
Найсоковитіше з осені зливами
І перехожих, котрих зачекалися, порозганяє із вулиць.

Можеш приходити вітром остуджений,
Руки промерзлі я грітиму подихом.
Літепло, любий? То вкрий мене доторком, бо листопадиться!

29.09.2017

Закохалася.
Аж крила мені з пожовклого листя виросли.
Дивись, яка птаха – перната, чудна, тріпотлива...
Тримаюся проти вітру, вростаю у нього пір’ям
Під нашим сузір’ям.

Вважай мене дивом, дивуйся мені втішаючись!
Нехай ненадовго, – вражай мене тихою шаною!
Мов скарб пригортай до грудей і за руку мене веди.
Прощаючись – залишай сліди.

Крізь пальці просипались крихтами ласки твої та любощі.
Скупа і ревнива, хитрую, своє й не своє видзьобую,
І так гарячково пірнаю в гарячі твої долоні,
Мов тиском у скроні.

І лиця палають, і криця у порох стерлася.
Лиш крила з пожовклого листя з глибин моїх ввись здіймаються.
Я досі нікому так легко в полон не здавалася.
Тепер – закохалася.

18.09.2017

Якщо ти справді вмієш мене читати,
То де підкреслюєш тонко, майже прозоро?
На зорі дивишся так, наче це пророки:
Не запече, не заколе блиском, туманять очі.

А ночі досі глумливі, зривають певність.
Стають непевними навіть слова, що з окликом.
Твоє ім’я завжди зважене й ходить поруч
З моєю найнезбагненнішою поразкою:
Я маю царство – все у твоїх руках!

Мені здається, в тебе блакитні вулиці,
Блакитні вікна дому твого блакитного,
Блакитне небо робиться нагло заздрісним
Поміж блакиті наших на двох очей.
Мені здається, пари на двох достатньо,
Тож я крізь тебе дивлюся на життя.

Коли ти поруч, мій дух перехоплює враз.
Твій ангел суворий, та, крила важкі розправивши,
На мене дивиться пильно, немов вивчаючи,
Й тоді всміхається давній своїй знайомій.
Адже і справді – вічність така давна!
А він, пригадую, в мене позичив крила.

Якщо ти справді вмієш мене читати,
То пропиши між рядків свої запашні обітниці.
І там, де в мене коми, – у тебе випадуть коми.
І там, де в мене двокрапки, – у тебе будуть переліки.
І там, де чиста сторінка, – впишеш своє ім’я.

Хай буде навіки певним кожне слово, що з окликом!
Я бачу все, що в мені підкреслюєш,
Майже прозоро.

02.09.2017

Відлетіло голубкою, чи билиною.
Не зі зла обмануло нас, видить Бог!
Я була б тобі цілою половиною,
Але мали ми цілісності за двох.

27.08.2017

Нехай не я сьогодні задихатимусь
Від простоти твоїх просторих слів,
Нехай не я з твоїм безсонням знатимусь,
Коли блудитиму посеред власних снів,
Нехай не я, як перша з необхідностей,
Тобі згадаюсь в щастя п’яну мить,
Нехай не я тобі скарбниця рідностей,
Та хай нам неможливе не болить!

02.08.2017

Знаєш, які ми були до того, як стали ніякими? –
Розуму непідвладними, хоча й з усіма однаковими.
Мріяли не хворіти буденщини злою тягучістю
І здивувати світ, або принаймні матір.

Мріяли, – наші діти будуть такими мудрими,
Що й сови нервово закурять в паніці десь між книгами.
Все буде в нас до ладу: кури нестимуть яйця
Й яблуні аж стогнатимуть під тягарем плодів.

Ти у суботу зранку соковитий газон підстригатимеш
І до сусідів невимушено: добридень! Ну як ся маєте?
Я в фартушку й рукавиці кухонній в дрібненькі вишеньки
Вийду і трошки пафосно: милий, ходи вже їсти!

Хай ті сусіди дивляться, з нас не відніметься,
Нам ще паркан фарбувати, жити і цілуватися.
Потім мирити посварених твого пса і мого кота,
Сваритись самим, а потім ще цілуватися.

Ну а в неділю вечором після гостей і музики
Я, вся така розніжена вином і твоєю присутністю,
Все ще в вечірній сукні (не бійся, не приставатиму) –
Сяду тихенько й дивитимусь, як працюєш за письмовим столом.

Мій найдорожчий скарбе, біля тебе так легко дихати!
Думати геть не хочеться, ані судити, ні зважувати.
В стінах твоєї певності заснула. Візьмеш на руки
Й перенесеш на ліжко свій найдорожчий скарб.

Знаєш, такими залишаться ті, що ніколи не будуть інакшими,
Що навіть в четвер ніякий не стали й собі ніякими,
Бо не хворіли в буденщині злій, – смакували її тягучістю,
І здивували світ, або принаймні матір.

02.08.2017

Напиши мені серед злих доріг на шляху своїм.
Як зоря зорю засоромить вщент – не дивуйся їм.
При слабім вогні у сирих домах і під свист вітрів –
Напиши мені багажем життя, тяготою брів.

Проминули нам небеса ясні та рясні дощі.
Відпустились нам і навмисне зло, й чорнота душі.
Ти ходив в світи, ти любив жінок, воював і пив.
Я – плела вінки, колоски інтриг і тенета див.

Ти казав мені: як збудую дім, позову й тебе.
Я сміялась все: по воді пером, ще й перо рябе.
Закрутило нас. Ти поїхав сам заробляти гріш,
Я упала з сил видивлятись даль, що проїла пліш.

Я сіріла тут. Порошились дні та мели сніги.
Темнота вікна холодила біль і кляла борги.
Ти самотньо їв зачерствілий хліб, спліснявілі сни,
Як промерзлий ліс, чи розмоклий лист – все чекав весни.

Так втекли роки і ніхто не знав, де шукати їх.
Напиши мені, чи не тисне жаль, чи не душить сміх?
У чужих краях за пустим столом при слабім вогні,
Як затерпне мить, сполотніє ніч – напиши мені!

28.07.2017

Сирість така, коханий, – стратитись можна.
Густо лягли тумани – правда безбожна.
Чи простягнеш ми руку в ріках молочних?
Вірно я дожидала днів тих святочних.

Дихати нам, коханий, видано треба.
Кажуть, святі вділили грішникам неба.
Сирість така, коханий, – правди мірила.
А чи розгледиш в мряці: я – твої крила!

25.07.2017

Надішли мені того листа, що залишився недописаним.
Пів вірша мого – пів життя у півкроках немислимих.
Ясен світ кому потьмянів, позахмарювався?
Це намарилося, затерлося, адрес зстарівся.
Самосвітною не була, чи була зірка наша?
Догоріло нам, позаймалося та й погасло.
Напиши мені пів життя мрій немислимих
У півкроках моїх – в листах недописаних.

14.07.2017

Чуєш, як між містами нашими
Поїздами, вітрами, римами
Розривається час непрохано,
Але зримо?

Горизонти палали вічністю,
Обнадіювали загравами.
Я, безкрила, на мить скрилатіла
Й обезсиліла.

Чуєш, як між містами нашими
Хтось кує свою правду на твердо?
А у нас? У нас тих правд було
Забагато.

Поїздами, вітрами, римами
Не здолати цю відстань вічності.
Хтось крилатий на мить повірив в нас,
Та не втримав.

08.07.2017

Ці сльози котяться без дозволу і права,
Прогірклі маревом: якби ж, якби, якби...
О, як тоді кохали б грішні ми,
Не дочекавшись дозволу на щастя
Та перетнувши лінію вогню
Твого жахіття і мого жалю:
Ми ті, ким є. Не май це за напастя!

Тули мене до серця бережливо!
Прийми мене до серця за невісту!
Я навіснію, я збуваюсь змісту,
Гублю себе. Чи то таке можливо –
Прожити це життя, коли без тебе?
Коли без тебе, то не хочу. Ні!
Я йду крізь час – пали мені вогні,
Лиш не дивись в майбутнє прозорливо.
Я є майбутнє! Я уся – тобі!

Бо завжди, чуєш, завжди впізнавала
Тебе в собі. За це мені покута:
Коли в безтрав’ї зацвітала рута,
Коли в трамваїв обривались роги,
Коли в церквах збивалися пороги,
Вітри вітрам розмотували пута,
Брехали пообіцяні дороги, –
Я дорого платила за брехню.

Я є в тобі. А ти не вір, не вір.
Себе вмостивши у твоє сузір’я –
Я малювала теплі надвечір’я,
Взолочувала, й змучений надвір
Виходив ти у пил мого кохання,
Та блискавиці в мене кидали святі
За правду з правд, за всі слова зізнання,
За те, що чуєш ти не ті! Не ті! Не ті!

Ці сльози котяться без відпусту і чину.
Заплачте й ви, а я перепочину.

06.2017

Люблю, коли ти дивишся ось так.
Я – талий сніг, лілова глибочінь,
Чи тінь потоків вітру. Й мліти лінь,
Та млію і міняю власний смак.

16.06.2017

Переступити цю межу.
Обмежуючи, певно, втратиш.
Не передати на словах безгрішність думки.

Не перейти за горизонт,
Бо горизонти завжди нові,
Хоч зблизька страх не більший, ніж здаля.

Твоя земля – моя земля!
Та хтось із двох чи заблудився,
Чи то залишився в чужих, забув про дім.

Не передати на словах...
Я в нім по вибілених стінах
Простих шляхів для тебе креслила узори.

Та нащо вимагати слів,
Так прикро, бо не передати,
Коли придумав Бог щось більше за слова?

15.05.2017

Вже визначено все, читай по небу!
Поблідли весни, наче налякались,
Бо ми, смішні, щоразу спотикались,
Коли вчували в рідності потребу.

Читай по снах, по зорях, по долонях:
Не буде "до", і вже не буде "після".
То лиш для нас співалася ця пісня –
Той самий птах на різних підвіконнях.

Той самий янгол криком невгамовним
Лякливих нас будив посеред ночі:
Просніться, душі, та розплющте очі –
Без риску щастя не буває повним!

Без тебе, рідний, як же не спіткнутись?
Долонь шляхи мінливо так лягають,
Так щиро брешуть, так безгрішно гають
Чуття і час, щоб в часі розминутись.

Вже визначено все: жалі та втрати,
Невірні кроки, вірності та зради,
Зізнань сміливих дужі водоспади,
Мовчань ціну і значення "кохати".

05.05.2017

Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох.
І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог.
Потішні Його діточки, як пташки, все цвірінь та цвірінь.
А пісня була, як така, коли кращу придумати лінь:

Такі вже довгі ніжки у тебе – до неба! А в мене короткі.
Такі вже тоненькі ті пальчики небо лоскочуть, та ще й солодкі!
Така вже тривала вірність твоя! А я... А я...
Та, навіть по зраді, собі на вустах залишу твоє ім'я.
І ще щось про сентименти в тій пісні співалось вкінці,
А потім непевні твої слова повидзьобували горобці.

Летіла по небу, галузу вкривала хмаринка легка.
Подумалось: я – не така.
Зронила хмаринне "люблю", – тримай, бо крихке!
А в мене серце таке.
Хотіла було полетіти, –
Галуза з жалю затріщала:
Ох, діти, куди вас подіти?
Прости, як до того прощала!

Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох.
І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог.

22.04.2017

Вчора згадалося... А пам'ятаєш, було –
Червень строкато виписував наші дороги?
Вітер леліяв високе твоє чоло.
Перестороги?

Ні, не бувати розлуці! Немає останніх днів!
Сонцем розніжені лишимось тут навіки.
Заходом миті, розпачем день пломенів
І затуляв повіки.

Завтра прийде несподівано – заходом мрій.
Дві, аж навік, врізнобіч розійдуться долі.
Доле, благаю, дороги його лелій!
Я примирюсь поволі.

20.04.2017

Зачаровані, замиловані, заворожені
Позирали все: зазбирати би та й у жменьки!
Ось хвости летять, чи доріжки це в рай проложені,
Поміж хмарами? От ступити би на срібненькі!

Заколисують. Повиписують візерунками
Зорепадними, зореспілими сни преніжні.
Заіскрилися, застидалися поцілунками
Долі парами, душі пещені, білосніжні.
Заручилися замиловані діти ніжні.

20.04.2017

Де алеї живі не сходжено,
Вбрані в вишні солодкий цвіт,
Проведи мене неушкоджено,
Прихиливши до ніг ввесь світ.

Нетерпляче тебе чекатиму,
Доки ягідна зріє мить.
Поміж вишнями тут блукатиму,
Позираючи на блакить.

Я впліталася в коси Богові:
Не згуби мене, не згуби,
Щоб річки мої стопорогові
Улились до його судьби!

Я у Бога просила вічності:
Не забудь мене, не забудь,
Доки пам'яті різнобічності
Не зійдуться в єдину суть!

Дві галузки в цвіту схрестилися,
Пролягають до них сліди.
Як по стежці, що білим вкрилася,
По життю мене проведи!

07.04.2017

Котилося сонце руслами
Усіх чотирьох стихій.
Страхи громовицями згуслими
Стихіям псували стрій.

***

Прийдеш, як дитя до матері,
З очима, що повні сліз.
Заплачеш: тепер блукатиму, –
Сховав стежки верболіз...
Чи, схибивши, стану прикрістю,
Гризотою із гризот?
Думок своїх неприкритістю
Зітрусь з твоїх позолот?

Прийму, як смерть, поза чергами.
Забулося, що було!
Твій слід золотими вербами
Моє лоскотав чоло.
Затоптаним травам скреснути
Судилося для життя.
Як хочеш, ховайся з веснами
В убоге моє укриття!

***

Котилося сонце пагорбом,
Сліпі несли йому дань
І зводили в небо пагоди,
Й лякались своїх бажань.

04.2017

Нас не видно
Ні тепер
Ні опісля
Не лунатиме пісня ця
Нас бувало багато
Не там
Я мережилась
Поміж мені чужих
Зигзагово
Пурпурово
Проливалась в долоні
Спий
Так маслисто
Лишалася спомином
Опиралася
Вижити б
Жити б
Лиш
Замальовуй ці проміжки
Заповнюй розхристані паузи
Між тепер і колись
Зодягаючи їх
В пурпуровий
Впиналася поглядом
Не вагалася
Я вже бачу ці порухи
Тріпотіння примарного
Подихом
Поверни мене знову сюди
Нас не буде
Не там
Пурпурово мережились помисли
Як тепер і опісля
Я пролита в долоні
Спий
Це чекання
Твоїх вітрил
Так маслисто затягує мить
Почуттями
Втямити б
Вижити б
Їм.

04.04.2017

Ніби я із твого ребра...
Знаєш, зорі за нас молилися
І, губивши хвости у космічному просторі,
Бога благали: Дай!
Дай їм чуда у знаний день
Не розвіятись з пилом зоряним.
Долотом Свого голосу громовержного
Відсікай з наших тіл осяйних
Найбагатші осколки золота,
Що завчасно сплатили рахунки бажань.
Дай їм чуда, ох, дай,
Як на різних кінцях землі,
Підіймаючи в небо нічне погляди, спраглі кохання,
І шукаючи моці душі та опори ногам,
(Де є той, де є та, що, мов дзеркало, рідністю погляд бентежить
І воложить повіки та серце думкою скреслою?)
Двоє, геть не чужих, душа до душі притуляються
Своєю прозорістю тільки на мить.
Ось жертовники тут побудовані.
Ми – світила, що Словом були запалені,
Розсипаємось іскрами у глибини й безмежжя Всесвіту,
Погасаючи плинно.
Прийми!
Хай не згасне лишень кохання, що написане без пера,
Й не зітреться повік вже безвинно,
Бо вона – із його ребра!

Так от зорі за нас молилися.

25.03.2017

Тільки для тебе цей блиск у моїх очах.
Стоплене сонце мої взолотило коси.
Посеред весен я завжди ясна і боса,
Бо на твоїх руках.

Бо замилована стрічним, таким п'янким
Поглядом дужим. Не знаю, де береш сили
Втримати, впестити, вмовити всю мою суть
До білизни душі.

Я замилована, згублена, знайдена посеред весен.
Вимови тільки найперше моє ім'я,
Те, що до мене між інших мене обрало.
Інші усі забудь і згуби їм лік,
Наче стопилось сонце.

Доки отак замиловуюсь потай, ясна і боса,
Небо твоїх очей, що бувають карими,
Понад світи, понад весни мене підносить
Поглядом дужим.

Я на твоїх руках, я – безпечності тиха сутність!
Страх забуває найперше моє ім'я,
Те, що для тебе мене серед всіх обрало.
Я – твоє Я.

17.03.2017

Народитись сьогодні заново,
Щоб для тебе, щоб ще чистішою.
І окутатись в сонця гранули
Під очей яснозорих нішею.
І живитись молочним дотиком,
Ледь прозорим, як мрії марево.
І мурликати милим котиком.
І почути: ти серця зарево!

12.03.2017

Вимальовуй її на полотнах лукавої ночі.
Чорно-білим "люблю" заштриховуй розріджені риси.
Як вітри акварель, осуши їй не сльози, а очі,
Щоби крапом із пензля приборкати погляди-списи.

Пропиши її душу в блокнотах нічного мовчання.
Порозграфлюй клітини і камери в крихітнім серці.
Хай рука не тремтить, боягузів не терпить кохання,
Бо романтик і цинік зійшлися в запеклому герці.

07.03.2017

У півтон одягнувши оклик душі: зачекай!
Поназбирувані крапельки вмить переллються
За блакиті моєї, за нашого неба край.
Не вженешся за ним! – Дороги мої сміються.

Віддаляється тінь чи образ, чи то лиш мара,
Що слідить у мені глибоким відбитком кроку.
Я впізнала тебе в переливах твого пера!
Я пізнала тебе й збагатіла з цього уроку.

У півтона, впівголоса свариться громом вись:
Половинчасті душі з рідністю розминулись, –
До крайнеба свого, до блакиті її озовись!
Поназбирувані сльози ринули, та схаменулись.

17.02.2017

Ти так глибоко в серці засів
І болиш, і болиш, і болиш...
Не з'єднати повік полюсів
З протилежними знаками. Лиш

Вісь єдину, найтонше чуття
З намагніченим доторком снів
Зберегти б, коли вже й каяттям
Не з'єднати повік полюсів.

15.02.2017

Ні, не буває так!
Серце з грудей – додолу.
Ружі мого подолу
Забагряніли. Знак?

Серце з грудей... Облиш!
Скрапує ніжність в роси.
Вітер скуйовдив коси,
Душу скуйовдив.
Тиша.

Чути лиш крап і крап, –
Скрапує ніжність.
Й стуки.
Ти не підставиш руки?
Втратиться!
Мить не квап

Серцем додолу. Знак:
Ружі квітчають коси,
Ніжність втирає роси –
Ні, не буває так!

09.02.2017

То ти мене удосвіта згадаєш,
Коли проснешся й глянеш у вікно?
Зникаєш? Вже? Цей сон – найглибше дно:
Не вибратись, не впасти нижче. Знаєш,
Пишу тебе по стінах. Полотно
Біліє, як мої холодні руки.
Мовчи! Мовчи, бо і найменші звуки
Обірвуть марення. Не втратити б... Мовчи!
Пишу тебе й ці очі... Ти згадаєш?
Зникаєш.

01.02.2017

Ми бачили цю вершину.
Ми розчинялися в ній.
Ми воліли жити нею, дихати нею.
Ми були єдиним цілим,
Єдино цінним одне для одного,
Єдино необхідним.
Ми не ловили вітрів, не чекали див, не обирали шляхів.
Ми вкривалися завтрашніми росами,
Коли сьогодні зливалося з завтра.
Ми молили вершину про мить, що мала для нас вагу.
Коли сьогодні відходило у вчора –
Ми завмирали разом з принишклими травами.
Коли сьогодні переходило в завтра –
Ми помирали і воскресали заново.
Вона живилася нами.
Вона спивала нас так, як струмки та джерела.
Коли її вітри хвилювали нас,
Коли нас розгойдували її протяги –
Ми забували, що існують підніжжя.
Ми воліли жити одне одним, дихати одне одним.
Так було тоді, коли ми розчинялися в ній,
Коли ми були.
Ми були!
Пам'ятаєш?

01.02.2017

Я – дитя. Я на твоїй долоні.
Лиш не втрать, виронивши у трави!
Стане жаль, з розпачу гаснуть скроні.
Від жалю тліє душа й в заграви.

Я – сльоза, пещу засмаглі щок.
Ким був ти в миті, коли не плакав?
Як печу, з серця знімаю вроки.
Серця жар – маком посеред злаків.

Я – зерня, сонце в небеснім лоні.
Я в тобі тисячі літ зростала.
Ось мій дім – теплі, шорсткі долоні.
Ким був ти, доки не я світала?

26.01.2017

Не зникай!
Щось сповнило очі їдким і пекучим.
Не зникай!
Передчасно вже скучила.
Ми не заручені та ніколи такими не будемо,
Тільки я, здається, споконвіків і навіки приручена.
Не зникай, бо болючі ці миті мені не під силу знести.
Не під силу, прости!
Відпусти, – могла б попросити,
Ти б виконав.
Та неспитого грішно було б на землю пролити,
Святого неспитого.
Тому не наважусь просити
Спокою.
Якою ж видалась гра ця жорстокою!
Як жорстоко пожартувало небо, вселяючи наші душі в тіла
Так невчасно і так ненароком,
Як від напасти.
Я б могла,
Та
Неспасенного не спасти.
Не зникай, допоки жива
Ця мить, ця оглушлива тиша, ця терпкість.
Крізь роки, в яких я ще, або вже не твоя,
Благаю,
Доки вона жива – не зникай!

08.01.2017

В зимову ніч бринів лиш сніг-скрипаль
У такт словам моїм в листі останнім.
Востаннє в снах покине на світанні
Незнаний друг, згубивги стежку-шаль.

Незнаний друг, мов янгол на снігу, –
Знайомий контур, ляжеш – спільні крила
На сніжній ковдрі, що турботи вкрила,
Для світу двох окреслюють дугу.

Для світу двох і випав перший сніг,
Сріблястим тлом нічні розкрив обійми,
Щоб в них сліпі пірнали, наче в прийми
Пірнають втікачі, що збились з ніг.

Пірнають втікачі від власних дум,
Непевні в забутті, в словах невмілі.
Зімлілі душі й лиця сніжно-білі
Зливались з тлом, з картин вбирали сум.

Зливались з тлом й губились, наче слід,
Під спішним кроком вічних перехожих,
Одних на одних схожих і несхожих,
А сніг-скрипаль всипав їм серця лід.

А сніг-скрипаль, посвячений у ніч,
Звучав надривно, рвав струною тугу.
Останній лист непізнаному другу
Писала я відбитком власних пліч.

15.12.2016

Мій едельвейсе, ти і досі там –
Над прірвою, яку не перетнути
Ні хитрощам, ні волі, ні вітрам,
Ні чарам в ночі збираної рути,
Ні всім словам справдешньої покути,
Ні поодинці, ані вкупі нам?

Цвітеш, мов сниш, муркочеш у сонцях,
А небо тяжко кігтями роздерте.
Чиїх бо жертв, чиїх сяйних звитяг
Вичікує твоє величчя вперте?
Він хижий від природи. Здайся, смерте!
У самозреченні його біліє стяг!

Кохання все ж сильніше від отрути –
Безсмертні ті, що прагли осягнути.

Осінь 2016

Якби ж змовчав отой осінній дощ,
Що відбиває ритми в стилі джазу
В порожніх душах, як в калюжах площ,
Й твердить щораз одну незмінну фразу:

Вона пішла! Забудь її, забудь
І присмак поцілунку на прощання.
Пожовкла юність і пожовкла суть
Того, що гучно звалося коханням.

Вона пішла, залишивши лиш сплін
Й туман на кілометрах бездоріжжя.
Вчорашня тінь її тонких колін
Хвилює в снах слабих думок підніжжя.

Вона пішла, та навіть грубий дощ
Сліди цих кроків з серця не змиває.
В порожніх душах, як в калюжах площ,
Свої мінливі ритми відбиває.

26.09.2016-12.2016

Але ж і я не маю тої волі,
Щоби при всіх тебе назвати так,
Як називають незворотність долі,
Дивуючись, що в кожного свій смак.

Ти тільки не вважай байдужим мій привіт,
Бо так боюсь я зруйнувати власний світ!

28.11.2016

А ти крізь час ім'я моє взивай,
Спивай із нього найсолодші звуки!
Розквітлі ружі любощів зривай!
Які ж то теплі у кохання руки!..

Які ж то гожі у любові дні!
Та як то легко втратити опору,
Коли узором шито на рядні
Повік двом любкам розлучитись впору.

Повік двом любкам, леле, грім-луна!
Лиш сині гори про біду свідкують.
Лиш дужі крила вітру-чаклуна
В гіркій розлуці душу залікують.

26.11.2016

Приходь в мій дім біду заколихати.
Надворі дощ – злякає і собаку.
Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
Добро дрібне, як насінина маку.

Добро дрібне не стукає у двері, –
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
Бо стигне чай, а втрати – без прологу.

Бо стигне чай, а я пішла у рими
По сіль землі чи по живильну воду.
Зі мною йшли безликі пілігрими,
Шукали мощі в часі цього ходу.

Шукали мощі, щоб до них припасти,
Чолом в поклонах немочі розбити,
А може ще й зцілитися почасти,
Бо не зцілили час і ворожбити.

Бо не зцілили і окраєць серця
За вік зачерствів, все б йому лиш спати.
Кому ж тепер з дірявого відерця
П'янке натхнення жадібно вбирати?

П'янке натхнення – пташка серед терну –
Віддасть життя у найдзвінкішій пісні
За мить тернову, ягідно-мізерну.
А ти мовчиш, як ті вітри безвісні.

А ти мовчиш на чистому папері.
Чорнило крапку ронить, наче сльози.
Добро дрібне не стукає у двері, –
Це рвуться в дім забуті, давні грози.

25.11.2016

Коли б то крихтою жалю
В твоєму серці поселитись,
Твого неспокою напитись
У передзвонах кришталю!..

Як місяць вчить дрібну зорю,
Навчи мене тобі молитись.
Щоб душам двом в єдину злитись –
Я, певне, й вічність обдурю.

Для миті – сонця хід спиню
Й вітрам забороню мінитись.
Аби хоч раз тобі наснитись –
Примарам душу прочиню.

25.11.2016

Я до тебе приходила пізньої ночі
І тремтіла всім тілом, немовби з морозу.
Не сніжинки на віях, а сльози жіночі, –
Під твоїми віршами лила свою прозу.

Коли спав ти так солодко – пестила словом:
Будь віднині й навіки мені найріднішим!
Я кричала зізнання під ночі покровом,
Але долі мовчання було голоснішим.

Наяву не бентежить глибокий твій голос,
Не цілую щоранку шорсткі твої руки.
Маю тільки надію тоненьку, як волос, –
Хоч у снах, хоч у мріях не знати розлуки.

23.11.2016

Підливаю у чашу медово-солодкого трунку,
Спий до дна, мій коханий, це від смутку найкращі ліки!
Причащаю дарами п'янкого, як вічність, цілунку.
Терпнуть губи, коханий? – То благо! Цілую повіки.

Бо кохання, відомо, приходить лиш раз, та навіки!
Я міцне павутиння сплела для його порятунку.

19.11.2016

Я занадто звичайна, занадто звичайна, пробач!
Я невдачі твої пожинаю і сама ж їх сію.
Коли буде зовсім нестерпно, я перейду на плач
У найдальшім кутку кімнати, бо на людях не смію.

Я занадто ревнива, занадто ревнива, прости!
Я палити мости наловчилася хвацько і досі
Переконую світ і себе, що вогненні хвости
Глупих ревнощів – хною фарбують невтішену просідь.

Я не та, що тобі потрібна, я занадто не та.
Але й надто нестерпно, щоб ставити зважену крапку.
Я мов спринтер біжу, та втікає від мене мета,
Тож безсила й захланна навздогін їй кидаю шапку.

Біля тебе промерзне моя оголіла душа,
Я ж не зможу твою попороти й вдягтись по-зимовому.
І гірчить на губах кожне слово з цього вірша,
Розчинилась солодкість моя в смаку полиновому.

13.11.2016

Де дві дороги сходяться в одну,
Щоби з'єднати заблукалі долі,
Де вічність і буття настільки кволі,
Що і найменший подих вітру руйнує їхні мури –
Туди злітаються прокинувшись Амури,
Проспавши і сніданки, і полуденки, й вечері,
Вистежують народжених одне для одного,
Щоб задобрити у собі божка голодного,
Й якби могли, то зачинили б за собою двері.

Де й мудреці не мають доброї поради,
Під місяцем, що медом заливає небо-стелю, –
Призначені побачення коханців у глибинах саду,
Коли п’янить вже навіть запах винограду.

Де щільно з руж посплітані тунелі,
Що й сонце вранішнє їх не проб’є
І не прошиє променем яскравим
Густого плетива одвічних таємниць
Розмов приватних з присмаком терновим,
Аж терпне тіло, та не терпне мить.
Спинися мите! Дай же впитись щастям,
Допоки милий серцю ще є тут! –

Там тіні двох зливаються в одну,
Куштуючи із чаші насолоди
Таку глибинну й незбагненну таїну
В цілунку пристраснім, і погляди зчепились
Безповоротно, аж втрачаєш глузд.

Небесна твердь готова впасти в ноги
Тій, що красою світиться без остороги.
Марс і Венера опускають очі ниць,
Малюючи направду священну дивовижу,
Немов одне лице сотворене із двох обличь.

Там плечі тонкістю кленового листка
Тремтять від вітру а чи від знемоги
Й жага, немов прочанин, що дороги
І бездоріжжя сотні літ топтав,
Блукав, шукав і врешті віднайшов
Найсокровеннішу, омріяну святиню,
Й помер утішений в підніжку власних мар.

Там пальці переплетені вінками
Так тісно й солодко – нікому не віддам!
Там хтось поник, а хтось здається дужим,
Що часто це вважають за байдужість,
Насправді ж дух завмер, щоб не сполохать
Отого дива, що одне на двох.

Одні на двох шорсткі та спраглі губи,
То пломенисті в пристраснім вогні,
А то вже зовсім зблідлі від отрути
Безмірних пестощів, що падають долів,
Але підносять ввись жагучі грішні душі.

Коханню й потопити, й окрилити до снаги,
Воно, мов паводок, являється стихійно.
Тримай міцніше, пригортай надійно!
Стискай в обіймах ласки-боротьби!
Це згодом вже покути і грізьби,
А поки що – люби!
Люби!
Люби!

10.11.2016

Поетесі ніколи не стати коханням життя Альпініста,
Пристрасть серця його поведе на хребти і льоди Евересту.
Альпініст прагне ризику замість безпечності сірого міста,
Поетеса – сумирно складає вірші мовчазного протесту.

Кожен крок Альпініста на грізні вершини вона оспівала,
А сльозами рясними скропила уступи та урвища злісні.
Окриляючи серце жагуче, жалі свої пильно ховала:
Мій відважний, ходи за клубочком цієї хвалебної пісні!

Та в коротких листах промовляла: пробач за даровані крила!
З льодорубом безпечно долати вершини чи вадить кохання?
Теплу ковдру зв’язала я з ниточок серця і нею накрила
Ненароджене, мерзле дитя наших хиб мовчазних і вагання.

Дочитавши листа Альпініст ще затятіше дреться угору,
Бо цвітуть не для неї такі недосяжно палкі едельвейси.
На підніжжя вершини накине зі слави заслону прозору,
Де навіки розтерзана лапками лева* душа Поетеси.

Поетесі не стати коханням життя Альпініста!
Серед скель навісних непробудного сірого міста
Укладає рядки зі скорбот і вінки з падолисту,
Та сміливцю життя вберігати благає Пречисту.

10.2016

Лоскотало імли мереживо. Багряніло.
Ваша дівчинка вмить збентежилась. Так несміло
За зигзагами пальців стежила. Наче ружі,
Розквітали з-під рук по клавішах ноти дужі.

Рубежі її згод і спротивів вмить скресали.
Дивовижну картину доторків вдвох писали,
А від близькості пензля шепоту душі мліли,
Що полотнами шир обмежити все ж не сміли.

Ніч у зірних купалась розкошах, серце – в мріях,
Що осипалися, мов з порухом пил на віях.
Наче шовк огортав мереживо, так несміло
Ваша муза вам сон бентежила. Багряніло.

09.2016

Я Вас люблю. Втрачаючи вагомість,
Рівняюся до Ваших сивих скронь.
Старію втричі швидше, а натомість –
Горнусь, та все до зімкнутих долонь.

Я Вас люблю. О Боже, ні, не вголос.
Невірний світ, нерівності сердець...
Зерно зрадливе, хоч правдивий колос.
Сьогодні вкотре вже з собою герць.

Та хто в нім переможе? Ніч злотемна.
Дожити б до ранкової зорі!
Старію втричі швидше надаремно,
Ви ж біля мене скорено малі.

25.09.2016

Здається, ми з тобою надто різні.
Чи по ночах у тебе сонця схід?
Твої слова тверді, думки залізні
І надто спішний твій на серці слід.

В мені ж душа, як м'якість пластиліну:
Розумну хочеш чи дурну – ліпи.
Лиш не піддай її незграбну тліну.
Які ж слабкі ці гонору стовпи!

Здається, ми з тобою надто схожі.
Я не здивуюсь, якщо ти в мені
Розквітнеш маком. Де ж ті дні погожі?
Ми – неземні! Ми не... земні. Земні?

Луна від того зойку стоголоса
На скроні тисне. Встояти б! Терплю.
По бездоріжжю долі знову боса...
Здається, я тебе
Усе ж
Люблю.

15.09.2016

Спали мене! Рве душу скрипки плач.
Струною-іскрою, бенгальськими вогнями,
Коли бажання гаснуть поміж нами –
Спали мене вогнем безгрішних вдач!

Спали любов! Повільно, наче ґніт,
Згорати буде в воскових долонях.
Спали мене, як думку в сивих скронях.
Думки горять, вони ж – не моноліт.

Спали мости й назад не поверну!
В цім полум'ї хворію та дурію.
Згорає кисень, я від цього млію.
Спали всю поверхневість й глибину!

Спали дотла! Убрана в сизий дим
Ковтаю жадібно вуглець за насолоду.
Зотлію тут, не кидай серце в воду! –
Це порятунок а чи жарт над ним?

Спали вогнем з небесного ковша,
Твоїх зіниць суцвіттям візерунків!..
На згарищі пекельних поцілунків
Воскресне феніксом очищена душа.

03.09.2016

Залиш мене в цій тиші помирати!
Чи я щаслива бути не твоєю?
Чи я не мрію тут про близькість страти?
Від ревнощів і сорому згорати –
Це гірше, якби вкинули за грати,
Або втопили в пахощах єлею.

Я не щаслива бути не твоєю!

08.2016

Переспівуй мене, перевершуй!
Ти ж потіха моя найперша.
Ти, мов гордість і розкіш саду.
Я навчусь бути тінню врешті.

Ти – найглибше моє свічадо,
Ти – моє найдорожче ладо,
Вічна іскра вогню без кисню.
Ти попереду, я позаду.

Ти – майбутнє моє й колишнє,
Що відміряв мені Всевишній.
Ти – мій прихисток в час найтяжчий.
Ти – і затишок, і затишшя.

Ти – моя запорука щастя,
Я не втрачу тебе нізащо!
Твоїм голосом стану радо.
Будь попереду, будь найкращим!

21.08.2016

І звідки ти тільки взялась,
Преніжносте і прелюбове,
Пречудо моє світанкове,
Пресонце ранкове?

В обіймах німію й тону.
Вони, наче вир одурілий.
Здається, і я захворіла,
Коханням зболіла.

І як я ще тільки жива,
Прещастя моє неземне,
Коли так тривожиш мене?
Очима! Мене!

Хай всі розійдуться, а я
Й на крок більш від тебе не зрушу!
Я тут загублю свою душу!
Знайду свою душу!

21.08.2016

Кричала вічність тишею вітрів,
Грозились грози струмом блискавиці,
А двоє – йшли до різних берегів.
Серця важкі в обох, немовби з криці.

Зійшли на твердь і розвели мости.
Ступали криво, думали – обачно.
Не відгукнуться кликані на "ти",
Поміж чужих ніщо не однозначно.

Сплітались коси, розплітались сни,
Вузли зі стрічок поглядів і кроків,
А двоє – йшли. Куди ж ці двоє йшли
Сухі й пусті, мов без життєвих соків?

Баласт скидали спогадів і мрій,
Від витоків спускалися до гирла,
І рвучко так, немов позаду рій
Скажених бджіл, а губи – від повидла.

Стесались грані, стрімкість – в горизонт.
Зрівнялись раптом піки і пониззя.
Чи стане дійсним той уявний фронт?
Та з двох один не витримав й спинився:

Нам не спастися чередою втеч!
Ми порізно – в нікуди і з нізвідки,
Бо ця любов живе з часів предтеч,
А ми – її єдині вірні свідки.

Не будьте дурнями, любіть одверто,
Допоки вас ще часом не зітерто!

08.2016

Всі мої примари зникають,
Коли приманюєш мене до себе,
причаровуєш.
Мої тіні
Принишкло сидять у своїх ганебних закутках,
Поволі напиваючись рідкості.
І де тепер та в'язкість,
Якою в'язали їх, а опісля нав'ючували,
Як вороних та гривастих нав'ючують,
Мої страхи?
Мої тіні поволі стають легшими та тихшими.
Паралельно плечі мої випрямляються,
Куштуючи цю легкість і тишу.
Бо коли приманюєш мене до себе, причаровуєш,
То відблиски твоїх райдужних очей,
Наче промені сонця,
Пронизують мряку моїх страхів
І вони розсіваються м'яко.
Всі мої примари зникають.

08.2016

Наша казка – це жменька фраз,
Що твоя нашкребла авторучка.

Як почнеш цілувати ручки,
То долоні цілуй, долоні,
Там, де лінії у полоні
Ста примарних своїх образ.

Зм'якшуй гонор моїх гримас,
Прокладай і вирівнюй долю,
Згладжуй скривлення снів, знеболюй
На обривах чуттєвих фаз!

Наша казка – лиш жменька фраз.

07.2016

За мої зачепившись крила,
Набив ґульку собі об німба.
Таємницю про місце лімба
Я приватно тобі відкрила.

Ш! Вже чується гра Орфея.
Ехом тиша моя озветься.
Якір з палуби не зірветься...
Штиль – отрута чи панацея?

Фордевінд* у твоїх вітрилах,
Левентик• – моя друга сутність.
Суперечна, а ти – попутний.
Та в мені потаємна сила:

Альбатрос – мій стихійний родич!
Тут надмор'я береться димом.
Задля мене ставав пілігримом?
Що ж, у сітях вже б'ється здобич.

Ти за мною – смішні мірила –
Тридцять два повноцінні румби°.
Я танцюю для тебе румбу,
Ледь тримаючись за перила.

Море піниться ще з учора
Так фатально і буревісно.
Сонце крила осушить звісно,
Сонцекрила бо і німбочола!

07.2016

Ми дописали свій роман.
Сюжет – на видиху, мінорний,
Такий томливо неповторний...
Купались в пестощах оман.

А Вам, мабуть, і невтямки,
Коли й за що Вас полюбила,
Чому безжурно Вам відкрила
Свою чарівність залюбки.

Нехай залишимось на "Ви".
Це "Ви" химерами гротеску
В передчутті досади сплеску
Мої чіпляє рукави.

07.2016

Я пробуду з тобою до перших злив.
Не потрібно гадати, що стане після.
Проявляла прихильність до наших див
Власна псевдомелодія, псевдопісня.

Я пробуду з тобою до перших трав.
Далі – відчай помножиться криком горлиці.
Всі обов'язки – мінусом, тільки з прав
Пролягають бетоном пусті околиці.

Я пробуду з тобою до перших втрат.
Далі – простір заповнить тернова терпкість.
Проявляла прихильність до наших вад
Власна псевдоіронія, псевдолегкість.

Далі час не знайде потрібних слів,
Ми ж його не посміємо з глузду зводити.
Я пробуду з тобою до перших снів
Й зупинюсь, щоб босоніж у них не входити.

06.2016

Знаю, хто ти, і знаю точно, як тебе звати.
Твоїм обрисом сльоти важко лягли на плечі.
Силуети твої в цей вечір такі доречні!
Отже з ними я, мабуть, вперше почну літати.

Я відтворюю на папері твої маршрути.
Згустки ночі себе формують в твоїм погрудді.
Слух підводить, та чую кроки і чую студінь –
Ти ось-ось увійдеш у двері, чомусь роззутий.

Хочу пестити твої втоми, гарячі скроні,
Визначати координати твоїх світанків,
Розглядати завжди як вперше, а все ж – щоранку
Нанометр за нанометром твої долоні.

Хочу знати про тебе більше, мовчати довше.
Задля цього суцільним слухом стаю у зливи.
Я від цього, лише від цього така вразлива,
Бо й від меду з кульбаби тиша твоя солодша!

06.2016

Мені нудно. Мені хочеться помирати
В той час, коли інші хочуть просто любити.
В наші порти і гавані нахабно входять фрегати,
А мені здається, що ми з ними квити.

І мені не страшно. Мені й від тебе зовсім не страшно,
Я могла б заглянути навіть в твоє потойбіччя.
Та, щоб ти наважився покинути мене назавжди, –
Повинні пройти сторіччя.

А мені нестерпно, мені вже зовсім не терпиться
Стягнути з себе ці занадто тісні сандалі.
Без них я би довго ночами молилась на вервиці
І клепала незнаним героям медалі.

Та мені невагомо, мені не дрімотно й не байдуже,
І що найгірше, – я вгледіла тут розбіжності,
Бо, не враховуючи лише твої очі райдужні,
Ти – це суцільні погрішності.

22.06.2016

Показуюсь тобі та відкриваю
Усе, що мучить, ріже і пече.
Я вже роки тебе наздоганяю,
А можу вгледіть лиш твоє плече.

Якби були ми, як оте галуззя,
Якби з одного кореня росли!..
Була б прив'язана на погляди-мотуззя,
Лише для тебе квітла б щовесни.

Дарма, мабуть, вдивляюся в обличчя.
Кого шукаю? Як твоє ім'я?
Твій образ – тінь, суцільне протиріччя.
Мій сон – твій дім, мій сум – твоя земля.

Якби ж були, мов грім і блискавиця:
Я – золотом, ти – гуркотом жбурнув.
Це не Ілля в небесній колісниці, –
Це ти мене до себе пригорнув.

02.2016

Спиною "ні" обернене явленне –
Мовчать вуста, вся суть його мовчить.
Коли зірветься "так", воно шалене,
То все у жарт. Ох, весело звучить!

Чи пак, розчулившись чужим стрічанням,
Чужим зітханням роз'ятривши дух,
Уже промову пише для зізнання,
Та власний гонор зупиняє рух.

Спиною "ні" обернене і... стужа.
О згубні, не розріджуйте блакить!
Кому це в доказ ви такі байдужі,
Гадаючи, що іншим не болить

І що не варто злу шукать причини?!
Причинних з лишком є, що бідам – бій!
Кому потрібно, двері сам прочинить,
А час покаже, хто для кого свій.

Але любові ґрунту треба вчасно,
Не вчора, завтра, через вік, торік!..
Хоча любов і безпощадно щасна, –
Своїм образам вкотре губить лік.

О згубні, обертайтеся лицем,
Бо й найтерплячіші опустять руки!
І як боротись тут з таким борцем?!
Два "ні" – це, власне, формула розлуки.

Допоки буде так? Буття недуже:
Інтриги, маски, тактики – сумбур.
Чужому кажемо: привіт, мій друже!
А другу спину наставляємо, як мур.

2014-2016