Якщо ти справді вмієш мене читати,
То де підкреслюєш тонко, майже прозоро?
На зорі дивишся так, наче це пророки.
Не запече, не заколе блиском, туманить очі.

А ночі досі глумливі, зривають певність.
Стають непевними навіть слова, що з окликом.
Твоє ім’я завжди зібране й ходить поруч
З моєю ж найнезбагненнішою поразкою.
Я маю царство – все у твоїх руках!

Мені здається, в тебе блакитні вулиці,
Блакитні вікна дому твого блакитного,
Блакитне небо робиться нагло заздрісним
Поміж блакиті спільних на двох очей.
Мені здається, пари на двох достатньо,
Тож я крізь тебе вдивляюся у життя.

Коли ти поруч, мій дух перехоплює враз.
Твій ангел суворий, та крила важкі розправивши,
На мене дивиться пильно, немов вивчаючи,
Й тоді всміхається давній своїй знайомій.
Адже і справді – вічність занадто давня,
А він, пригадую, в мене позичив крила.

Якщо ти справді вмієш мене читати,
То пропиши між рядків свої запашні обітниці.
І там, де в мене коми, у тебе випадуть коми.
І там, де в мене двокрапки, у тебе будуть переліки.
І там, де чиста сторінка, впишеш своє ім’я.

Хай буде навіки певним кожне слово, що з окликом!
Я бачу все, що в мені підкреслюєш майже прозоро.

02.09.2017