Знаєш, які ми були до того, як стали ніякими? –
Розуму непідвладними, хоча й з усіма однаковими.
Мріяли не хворіти буденщини злою тягучістю
І здивувати світ, або принаймні матір.

Мріяли, – наші діти будуть такими мудрими,
Що й сови нервово закурять в паніці десь між книгами.
Все буде в нас до ладу: кури нестимуть яйця
Й яблуні аж стогнатимуть під тягарем плодів.

Ти у суботу зранку соковитий газон підстригатимеш
І до сусідів невимушено: добридень! Ну як ся маєте?
Я в фартушку й рукавиці кухонній в дрібненькі вишеньки
Вийду і трошки пафосно: милий, ходи вже їсти!

Хай ті сусіди дивляться, з нас не відніметься,
Нам ще паркан фарбувати, жити і цілуватися.
Потім мирити посварених твого пса і мого кота,
Сваритись самим, а потім ще цілуватися.

Ну а в неділю вечором після гостей і музики
Я, вся така розніжена вином і твоєю присутністю,
Все ще в вечірній сукні (не бійся, не приставатиму) –
Сяду тихенько й дивитимусь, як працюєш за письмовим столом.

Мій найдорожчий скарбе, біля тебе так легко дихати!
Думати геть не хочеться, ані судити, ні зважувати.
В стінах твоєї певності заснула. Візьмеш на руки
Й перенесеш на ліжко свій найдорожчий скарб.

Знаєш, такими залишаться ті, що ніколи не будуть інакшими,
Що навіть в четвер ніякий не стали й собі ніякими,
Бо не хворіли в буденщині злій, – смакували її тягучістю,
І здивували світ, або принаймні матір.

02.08.2017