24 години від дотику не зійшли,
не розвіялись погляди,
не скотилось багряне
коло у засвіти.
Не заметені спогади,
Ті, що радість несли
тобі - подарунок від Бога
Ангели із небесної манни спекли.




10.08.2024 Т.

Він зрушив лід ... чи, може, ще
зарано щось коментувати.
Розкладено у канцелярії небесній карти,
Та прораховано заднім числом її сліди.
А лід пливе... немов розбиті пазли
Не знати де ця крига береги свої знайде.

А час іде, ніхто йому не пише правил
Лиш межі та "дед лайни" де-не-де,
Він зрушив лід... це відчувається ментально
Весна на щастя, чи на жаль гряде,
Хоча її не кличуть ... і не ваблять
Прохожі із великим вантажем.

2024

А я ніколи не навчусь
Писати так, як пише Міша.
Хоч він не вірить у талант,
Та жах, коли не віриш всім на світі.

А ще не вірю я словам,
Хоч як майстерно не складайте,
Маленький крок убік і ваууу
Ілюзії зникають наче дим його цигарки.

Не вірю кактусу сумному,
Що каже, наче без підживки
Росте й тримається за землю
Сумна, беззахисна рослинка.

Не вірю також в те, що ти
Не думав утекти від шансу,
Бо всі завжди кудись тікають
Від світу вдало заховавшись

Я в ньому бачила себе.
Дивилась, як у воду у його обличчя
Мне тягнули каменем на дно бажань
Його блакитні очі та гаряче серце.

Із ним хотіла бути краще тих,
Хто дрібно мислить та ненавидить циклічно,
Не бути схожою на тих, хто у житті
любов в кишені пхає так егоїстично.

Я в ньому бачила захопливі світи,
Він часто був у них екскурсоводом.
Не відпускала б руку я його,
Та він пішов, розвівши спільную дорогу.

Я повертаюсь часто у свої думки
Одна, полюбуватись заходом й світанком
забути метушню, згадати всі наші сніданки,
І посміхнувшись, занотувати, недоказані "люблю".

Наша зоряна ніч
До неба рукою подати
Перемішуємо зірки
Наче пісок гарячий.

Ти! Вперше за довгі роки
Легко та від душі
Здійснюєш мрії та сни,
повірив віршам моїм,

Надії додав мені,
Сили, що так потрібна.
Наче в долоні зірки,
Рідкісні кінетичні хвилі.

Наша зоряна ніч
Гойдалка ця незвична
Одвічна колиска дум
І ми в неї раптом влипли.

06.07.2024

Хто ти? Що ти робиш в мені?
Диктуєш у серці вірші?
Наче покинув минуле тіло
Оселився у середині, в ядрі.

Чую твої слова, Душе моя,
записую на папір. Безкінечність
Думок та рядків вічність,
течуть джерелом літери...

Шепочеш мені уночі:
-Заповідаю тобі мій нотатник
Не пропусти в ньому дні мої.
Поскладай акуратно.

Бережи, як дитя, як краплину
в пустелі піщаних буднів
Недовго лишилось мені.
Осушили мене рядки...

Тут не вірші, а частинка моєї душі,
Дехто цинічно проходить, буває нагло коментує.
Незрозумілим є те їм, що у буднях моїх
То взлетить, то пірнає, то перетворюється на бурю.

Деякі вловлюють ноти мого життя,
Хтось навіть щиро залишить відгук,
Бо не за віршем приходимо в інші світи!
Або шукаємо своє, або даруємо світло!

Тут не слова, скоріш життєві сплески і бажання,
Тут сльози, щастя, присвяти, фантазії, зізнання,
Бува огида до нещирих і лукавих,
буває й стіни, що сама для себе ставлю.

Хоч і не бачиш, та є тут любові краплі,
Їм хочеться між слів свобідно гуляти.
Є тут усього потрохи, незрячі не побачать
Ти відчуваєш, тоді написано все не марно.




( Латвія. 26.06.2024 )

Випадкові, беззмістовні,
Зайві елементи,
Тільки шкодять та псують
Життєві моменти.

Зайва я для тебе,
зайві тут слова,
Бо ніколи у житті
Не була твоя.

Не було мене,
у твоїх руках,
Не казав "кохана"
В очі при свічках.

Зайвість нас спіткала
Випадково щез
Весь обставин шарм,
Та флюід мереж.

Може й добре це,
Бо найбільш люблю
Справжні почуття
Справжнє "Я люблю".

Збитий ритм, перемішана долі музика,
Цей раз зовсім не дежавю,
Наче з пекла телепортація -
знову літо, знову люблю...

Сукня котонова, сонце між кронами
синкопи стрибають в мені,
Знову побачення з мрійним і бажаним
В обіймах рідненьких тону.

З легкістю й радістю, далеко за райдугу
Де заздрість вже нас не знайде,
Таємність лиш в часі, а він нас порадує,
Відчули ми тіл теплоту.

Контрасти між нами, та всі суперечності
Швиденько жбурнули в пітьму,
Нехай їх шукають кому так потрібно це,
А я тебе знов обійму.

Тікаєм у світ наш він вже зачекався
І сонця, і добрих новин.
Для нас без банальностей та зайвих формальностей
нам, спраглим у руки тече.

Усе для кохання поклала у серденько
Цим буду кормити тебе,
Ти той, хто цікавиться моїми темпами,
Ну як не любити, коли у прекрасне несе.

Мала надію, що ти будеш тим, хто подарує букет із мрій,
Думала, щиро мене ти при зустрічі подивуєш,
Але бувають люди, які несуть із собою красивий дим
Слів та кадилом по голові майстерно "лікують".

Мала бажання тебе спокусити віршем,
Але усе покотилося у різнобіч моїм планам,
Ти спокусив мене вдалим слівцем,
Лиш не бажаю у задзеркаллі навіки застрягти.

Вірила, все стане скоро на свої місця.
"Вірую" кожної ночі завзято читала.
Ще із любов'ю ненавиділа характер свій,
Впертий, категоричний та часом занадто жвавий.

Розум варто тримати в холоді попри все,
Це навіть вдалим слівцем не заперечиш.
Знову вдихнула, поправила зачіску, отже
Не зовсім есе, швидше збір обнодумців врятує від туги.

Створені один ДЛЯ одного
Любов'ю пов'язані
Світами мандруємо разом ми
наче інь-янь, мов ті клавіші,
"Соль" та "Мі", Асоль оповита мріями,
Я твої, ти мої втілюєш.

Якщо мене ти образиш,
Я стану суцільним злом,
Не бавитимусь у добру,
Спалю увесь твій Содом.

Якщо мого доторкнешся
Рубатиму зап'ястя з плеча,
Не бавитимусь у добру,
Каратиму злодіїв я.

Не смій тиміям заносити
У світлий мій храм душі,
І клоуна з себе корчити,
Коли перегаром тхне.

Якщо без привітання
Крок зробиш по рідній землі,
Тобі приготую провалля
Не вигребеш до зими.

Зимою тебе я знищу,
Ображена я зима!
Як не зрозумів мої вірші,
Мені не розповідай хто я!

Вони не мали ім'я,
тому не жили
Вірші
Сором'язливі
Вони не мали сили
Вирости та вийти у люд
Залишались у закутках серця
Бо їх не чекав ти
Позбавлені змісту були
через біль. Недописані,
обезструмлені,
недолюблені.
Гірчили душу
вночі.
Чекали
і з'явився ти
Водоспадом мрій моїх,
Джерелом ідей
Крилатих та вічних
В мені
З ім'ям своїм
не схожим на інших,
але живим.

Між почуттями і поезією обрати вічне.
А ти асоціюєшся у мене зі сльозами,
Сльозами щастя та надії
З прекрасним і світлим.

Між нами завжди повітря простір,
Але ріднішого і блищого не знайти в природі,
Ти - альфа і омега мого безкінечного кола
І хепі-енду недочекатись ніколи.

Він ідеальний,як "Вітрувіанська людина" Да Вінчі,
Вона зірка Піфагора, всередині якої захована богиня,
Вони поєднані занадто великим вогнистим колом,
Всесвіт замалий, щоб втримати кожне їх слово.

Ти моя пігулка на це літо!
Ти мій рятівний аеродром!
Я б з тобою на безлюдний острів втікла,
і віддалася сім раз тобі в полон.

Я б з тобою не боялась Дімки),
Що давно на мене око положив,
Одночасно опозорилась би Зінка,
Бо украла подарований мені піон.

Ми б з тобою каші наварили
Із отрутою всім нашим ворогам.
Але швидше ми б її спалили, бо відкоркували ром і оголосили "брудершавт".

Нас би оминали всі зазнайки,
дякували б Богу ми за це,
Ми би грали в карти на бажання:
"Я здійсню твоє, а ти моє".

Охх, ото було би літо веселюще
Якби "хтось" в кущі не дрейфанув,
От би гумором буяли мої будні,
Якби друг надійний поруч був.

Дім вітру, прихисток думам,
На вступі загадкові звуки,
Без даху, бо небо із пуху
Свободою добровільно заплутаний.

Дім вітру мав білі вітрила.
Усередині тихо, ззовні буревії.
До нього летіли чайки, у вікнах
шумів прилив, щодня заглядав захід.

Покликав до себе вітер.
Зачарував свіжістю морської хвилі,
шепотів обірвані фрази
Не почула правди одразу.

Із вітром, що жив у домі,
тріпотіли душа та мій одяг.
У домі було просторо
Танцювала, щаслива, хоч протяг.

Норовлива у вітру природа,
налетіли чорні хмари, негода,
"Прощавай", -сказав бриз мені строго,
"Рідко я когось кличу додому".

Я у домі його була гостя,
норов вітру пізнала не гожий,
Так шкода, що всіх мрій не збулося,
І шкода, не лишилась на зовсім.


Додатково: Танець вітру.

Серед вітрів балтійських,
Поміж розвалин старого форту
Кружляла душа Химородника
В тенета ловив білі ночі,

Зіркам оповідав байки.
На тембр його животворний
Злітались сирени й русалки
Завмирали, слухаючи чайки.

Летіли хвилини пісочні
За розповідями, меланхолійно
згадував Химородник,
Як він колись був юним та сильним.

І дні були інші, і вітер здавався більшим,
І навіть море мілкішим було,
Та наповнювались з кожним роком
океани водою з небес, наче там джерело.

Все життя Химородник шукав
в тому небі розгадки,
Не спалося йому у густу безкінечну ніч,
Що як біла Панна його полонила раптом,

Особливо розпитував небо опівніч,
Про кохану свою, а у відповідь
з неба розради каскадом лились,
Та бувало, що небо лишало секрети собі.

Чи з блакиттю кохану він сплутав,
Чи може у казках нічних розчинилась вона?
Чому тоді кожної білосніжної ночі
Химородник так тонко відчував небеса?


25.06.2024