Лежиш, розпатраний у полі,
Посеред тіл розідраних на клапті,
Хотів ти людям вільним дати волі
І одягти у свої рабські лапті

Тепер докльовує лиш ворон
Смердюче падло, що від тебе залишилось
Тепер увесь світ проклинає хором
Паскудну землю де ти народилось

Чим думав ти, коли сюди припхався?
Бажав ти слави визволителя напевно,
Щоб світ увесь тебе жахався
Та здох безславно ти й даремно

Та ще й за що? За карлика дурного,
За "ціль велику", за отєчесвто своє
Чекає твоя доля і на нього
Недокраїна, звідки виліз ти, згниє

Лежиш, розпатраний у полі,
Життя твого паскудного ще декілька секунд лишилось
Не підкорить народ, що втіленням є волі,
Тому, що все життя у рабстві лиш було й катам корилось


Березень 2023

Коли до краю підійде життя,
Коли все йтиме в забуття,
Зустрінемося ми з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадаємо минулі дні,
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря,
І як не знали вдвох ми горя

Як сонце лагідно світило,
Як море тихо говорило,
Як шепотіло нам казки,
Картин виводячи мазки

Картин чудових, неймовірних
Про мудреців, свободі вірних
Про двох людей в відкритім морі
І як ведуть кудись їх зорі

Ті зорі вказують їм шлях,
Куди вони на кораблях,
Змагаючись із вітром путнім,
Пливуть під парусом могутнім

Колись з тобою ми кохали.
Із почуттям ми цим літали,
Неначе в яснім небі птах,
Забувши геть про слово страх

Удвох колись під деревом сиділи.
Частенько там про мрії гомоніли.
Легенько листя шелестіло
Й до нас тихенько шепотіло

Та плинув час — нещадний пан
І листя з дерева опало
Тоді ударив барабан
І дерево вмить запалало

Згоріло дерево у мить
Із ним згоріла мрія
І посивіла неба враз блакить
Погасла вже надія

Ми розійшлися в різні боки,
Неначе все було у сні.
У різні сторони карбують ноги кроки.
Не чути більше радості пісні

І довго темрявою ми блукали,
Забувши світлі почуття,
Забувши щастя, що ми мали
І канули у небуття

От час настав, і зорі спалахнули.
Вистави всі завершилися вмить.
Тоді багато душ збагнули,
Що вітер зовсім не шумить

Настала тиша, що поглинула усіх.
Навіки зник у день цей сміх.
Поглинула усіх туга,
Заграла десь сумна фуга

І зникло все, неначе й не було,
Неначе й не з'являлося воно.
І вкрила темрява весь світ,
Неначе землю квітів цвіт

До краю підійшло життя.
Усе вже йде до забуття.
Ми знов зустрілися з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадали ми минулі дні
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря
І як не знали вдвох ми горя

У мить останню за руки ми взялися,
Сльозу останню пролили
І без страху назустріч долі подалися,
Згадавши в щасті разом як жили.

Чи бідним був, чи паном уродився,
Чи правив ти, або до ніг чиїхсь стелився,
Колись піде душа у круговерть.
Кінець для всіх один — це смерть

Вона зрівняє все й усіх
І під її залізний сміх,
У вічність рівними рядами,
Перед самії райські брами

Ступатимуть, як божевільні,
Забувши те, як були вільні,
Як прокажені будуть йти
І ланцюги свої тягти

Мільйони душ, неначе різних,
Таких могутніх, владних, грізних.
Тепер вони в колонну встали
І перед суд останній стали

Однакові всі, як один.
Забули тисячі годин,
Які в житті вони прожили
І скільки вклали у це сили.

Тож не важливо ким ти був,
Якої слави ти набув,
Чи добрий був, а може злий,
Чудово бачив, або був сліпий,

Колись усе це завершиться,
Колись життя твоє скінчиться.
Тоді прийде стара з косою
І забере тебе з собою.

Посеред світу дерево стоїть.
Під деревом тим дід сидить.
Він кобзу у руках тримає
Й на ній тихесенько щось грає

Мелодія та невесела,
Вона похмура й трішки зла.
Настільки, що сусідні села
Всі огорнула в мить туга.

Луна та музика усюди:
По всіх оселях і дворах.
Її усі місцеві люди
Невпинно чують в головах

Селяни сильно схвилювались:
Луна туга не день, не два
Вони всі радитись зібрались
І разом вибрали собі посла

Посол до дерева подавсь.
Ішов він впевнено і мужньо
Побачив діда, з кобзою що гравсь
І привітавсь до нього дружньо

Старий підвів на нього очі
Та грати все ж не перестав
Стояв посол би так до ночі,
Та раптом місію свою згадав

Заговорив посол поволі,
Про ту мелодію сумну,
Про те, що у селі всі кволі,
Вже котрий день усі без сну

Продовжував він говорити
А дід все грав собі та грав.
Посол звернувся знов до нього
Та дід уваги не звертав

Сумна мелодія лунала
І далі тугу наганяла
Посол, постоявши, пішов
Бо відповіді тут не знайшов

Бринять тужливо кобзи струни,
Луна летить у небеса.
Бринять, карбують туги руни
Та не стаються чудеса

Сидить старий, на кобзі грає.
Сльоза тихесенько тече
Бо сум той клятий час не повертає
У серці полум'я пече

Не має дід для кого жити
Не має вже кого любити
Всі спогади ще не забуті
Вони лиш привиди закуті

Вони лиш допікають сильно,
Не відпускають жити вільно
Вони як ланцюги залізні
Полонять душу міцно й грізно

Минули дні, мелодія вже не лунає
Не чути вже, як кобза грає
Радіють разом всі в селі
Знов радість ходить по землі

Посеред світу дерево стоїть
Під деревом тим дід лежить
Він кобзу у руках тримає
Та більш ніколи кобза не заграє

Як часто думаю про тебе?
Немає слів, щоб передать
Мені нічого іншого в житті не треба,
Твоя усмішка — вже для мене благодать.

Хоч часто нападає сум,
Думок поганих цей триклятий шум,
Та спогади про тебе морок проганяють
І знову сурми щастя у мені лунають.

Нікого кращого в житті не знав,
Буденність так безжалісно стискала,
Та погляд твій ці пути розірвав
І знову радість у мені заграла.

Як часто думаю про тебе?
Питання, що повисло в тишині,
Нехай у темряві зникають всі вагання
Історія розсудить, вірно це, чи ні.

Як часто думав я про те,
Чому у світі все таке?
Чому влаштоване все так?
Чому довкола нас бардак?

Хто правило те написав,
Щоб той, що сильний, зневажав
Того, хто слабшим уродився
Й собі тихенько десь тулився?

Хто видумав такі закони,
Щоб люд трудившись без утоми
Маленькі крихточки збирав
Зі столу тих, хто нагло крав?

Хто душами торгує враз,
І хто підписує наказ,
На смерть готуючи мільйони,
Формуючи їх в батальйони?

Чому дурня всім править, а не мудрість?
Наскільки люди все ж возносять дурість,
Так сліпо віруючи в тих,
Хто лиш брехню вклада у подих.

Чому існує усе без зміни?
Які у всіх на це причини?
Чому всі терплять цей бардак?
І що ж з цим світом все ж не так?

На жаль, на це питання, поки,
Дадуть лиш відповідь пророки,
А ми, карбуючи лиш кроки,
Йдемо й надалі крізь життя потоки.


2022

Легенько землю вже вкриває
Весь світ у біле одягає
Пухке лапате полотно,
Неначе біле золото

Мороз знов пост свій посідає
Усі йому поклони б'ють
І світ неначе завмирає
Сніги нам зиму вже несуть

І ось вона у пишних шатах,
Володарка прийдешніх днів
На конях у біленьких латах,
І під вітрів тягучий спів,

В багаті зали заїжджає,
Красуня в білому вбранні,
Мороз накази розкидає
Навколо купа метушні

Виходить пані із карети,
Усі дивуються красі
І простягають їй букети,
Що зібрані в осінній ще росі

Мороз до панни теж підходить.
Вклоняється і руку подає.
До трону радісно її проводить
І весело до неї заграє.

Цариця трон свій знов посіла.
Зима настала вже у нас
Всім світом знов заволоділа
І все навколо сяє від її прикрас.

Грудень 2022

Зів'яле листя опадає.
Дрібненький дощик накрапає.
І плине час -
Життя минає.

Не так співають вже пташки.
І дні давно уже не ті.
І сонце світить вже не так.
Усюди зараз лиш бардак.

І люди сильно теж змінились.
Ненависть сповнила їх всіх.
Думки неначе погубились.
Не чути вже усюди сміх.

Війна ця клята все змінила,
І час застиг, і все не так.
Багато вже людей згубила
Проклята орківська орда

Та помста все ж до них прийде
І Смерть усіх тих забере,
Хто нашу землю плюндрував,
І хто людей тут катував

І виріжуть мечем святим
Оцю московськую заразу
І знову сонце, радість, сміх
Усе це засія одразу.

У серці щось легенько тліє.
Воно пече, але не гріє.
Воно неначе та отрута,
Що сковує тебе як пута.

Воно маяк в відкритім морі.
Воно посеред неба зорі.
Воно як сонце в хмурий день.
Як відзвук радісних пісень.

Воно спалахує і гасне.
Воно спотворює прекрасне.
Воно веде у темний край.
Воно у пекло перетворить Рай.

Воно привабливе й красиве.
Воно підступне та жахливе.
Воно із тебе тягне сили,
Доводячи враз до могили

Воно народжується й гине.
Воно вогнем по тілу плине.
Воно захоплює свідомість.
Воно веде у невідомість.

Ти поринаєш в світ бажання
І вороття назад нема.
У серці твому лиш кохання,
Свідомість твоя вже німа.

2023

У мороці, де лиш кружляє тінь,
У підземеллях всіх забутих мрій,
Куди забороня глядіти лінь,
Похований великий скарб твій

Лежить, весь попелом укритий
І не живий він, і не вбитий
Забутий усіма лиш він,
Бо згадки всі про нього — тлін

Той скарб ніхто ніколи не жадає,
Ніхто заради нього не живе,
Вдає ж бо кожен, що ніхто його не має,
І далі по життю собі пливе

Колись усе змінитись може,
І кожен іншому про скарб той розповість,
Чинитимуть усі лиш так, як людям гоже
Згадають, що найкращий скарб їх — совість.


2022

Неначе сокіл, що по небу плине,
Як той потік, який з гір лине,
Летить Душа за небокрай
З надією потрапить в Рай

Летить крізь хмари в небеса
І споглядає чудеса,
Де землю м'яко, наче тінь,
Вкривають тисячі хотінь

Де люди думають грошима,
Де правило життя - "я хочу ще!",
Де помирає Істина незрима,
Де людяність впадає в урвище

Мільярди душ живуть бажанням,
Забувши геть про почуття
І світ сповняючи стражданням
Втрачають з ними сенс життя.

2022