Посеред світу дерево стоїть.
Під деревом тим дід сидить.
Він кобзу у руках тримає
Й на ній тихесенько щось грає

Мелодія та невесела,
Вона похмура й трішки зла.
Настільки, що сусідні села
Всі огорнула в мить туга.

Луна та музика усюди:
По всіх оселях і дворах.
Її усі місцеві люди
Невпинно чують в головах

Селяни сильно схвилювались:
Луна туга не день, не два
Вони всі радитись зібрались
І разом вибрали собі посла

Посол до дерева подавсь.
Ішов він впевнено і мужньо
Побачив діда, з кобзою що гравсь
І привітавсь до нього дружньо

Старий підвів на нього очі
Та грати все ж не перестав
Стояв посол би так до ночі,
Та раптом місію свою згадав

Заговорив посол поволі,
Про ту мелодію сумну,
Про те, що у селі всі кволі,
Вже котрий день усі без сну

Продовжував він говорити
А дід все грав собі та грав.
Посол звернувся знов до нього
Та дід уваги не звертав

Сумна мелодія лунала
І далі тугу наганяла
Посол, постоявши, пішов
Бо відповіді тут не знайшов

Бринять тужливо кобзи струни,
Луна летить у небеса.
Бринять, карбують туги руни
Та не стаються чудеса

Сидить старий, на кобзі грає.
Сльоза тихесенько тече
Бо сум той клятий час не повертає
У серці полум'я пече

Не має дід для кого жити
Не має вже кого любити
Всі спогади ще не забуті
Вони лиш привиди закуті

Вони лиш допікають сильно,
Не відпускають жити вільно
Вони як ланцюги залізні
Полонять душу міцно й грізно

Минули дні, мелодія вже не лунає
Не чути вже, як кобза грає
Радіють разом всі в селі
Знов радість ходить по землі

Посеред світу дерево стоїть
Під деревом тим дід лежить
Він кобзу у руках тримає
Та більш ніколи кобза не заграє