Коли до краю підійде життя,
Коли все йтиме в забуття,
Зустрінемося ми з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадаємо минулі дні,
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря,
І як не знали вдвох ми горя

Як сонце лагідно світило,
Як море тихо говорило,
Як шепотіло нам казки,
Картин виводячи мазки

Картин чудових, неймовірних
Про мудреців, свободі вірних
Про двох людей в відкритім морі
І як ведуть кудись їх зорі

Ті зорі вказують їм шлях,
Куди вони на кораблях,
Змагаючись із вітром путнім,
Пливуть під парусом могутнім

Колись з тобою ми кохали.
Із почуттям ми цим літали,
Неначе в яснім небі птах,
Забувши геть про слово страх

Удвох колись під деревом сиділи.
Частенько там про мрії гомоніли.
Легенько листя шелестіло
Й до нас тихенько шепотіло

Та плинув час — нещадний пан
І листя з дерева опало
Тоді ударив барабан
І дерево вмить запалало

Згоріло дерево у мить
Із ним згоріла мрія
І посивіла неба враз блакить
Погасла вже надія

Ми розійшлися в різні боки,
Неначе все було у сні.
У різні сторони карбують ноги кроки.
Не чути більше радості пісні

І довго темрявою ми блукали,
Забувши світлі почуття,
Забувши щастя, що ми мали
І канули у небуття

От час настав, і зорі спалахнули.
Вистави всі завершилися вмить.
Тоді багато душ збагнули,
Що вітер зовсім не шумить

Настала тиша, що поглинула усіх.
Навіки зник у день цей сміх.
Поглинула усіх туга,
Заграла десь сумна фуга

І зникло все, неначе й не було,
Неначе й не з'являлося воно.
І вкрила темрява весь світ,
Неначе землю квітів цвіт

До краю підійшло життя.
Усе вже йде до забуття.
Ми знов зустрілися з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадали ми минулі дні
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря
І як не знали вдвох ми горя

У мить останню за руки ми взялися,
Сльозу останню пролили
І без страху назустріч долі подалися,
Згадавши в щасті разом як жили.