То хто ж у кого славу переяв?

Про те, що Київ – столиця України – знає нинi кожен. Про те, що Харкiв був першою столицею України, можна довiдатись зi старих газет. Але це столицi лише останнiх двохтрьох столiть. Iсторiя ж нашої країни набагато довша. Тож i стольних мiст у неї було набагато бiльше.

Яке ж з мiст було першим столичним насправдi?

Звичайно ж – Київ. Тут були княжий двiр, дитинець, Золотi ворота, головнi святинi Русi...

От-от – Русi. А яке ж мiсто було першопристольним у державi Україна?

Кiлька рокiв тому наша газета започаткувала цикл матерiалiв про столицi України, саме України, а не УкраїниРусi. Тодi пiд цiєю рубрикою ми розповiли про степову столицю держави Богдана Хмельницького з 1648 по 1657 рiк – Чигирин, резиденцiю гетьмана Iвана Семеновича Мазепи, згодом стертий з лиця землi за наказом Петра, – Батурин, вотчину Розумовських – Глухiв... I навiть старовинному Кам’янцю-Подiльському – кiлькаденнiй столицi часiв Української Народної Республiки знайшолось мiсце у цих столичних iсторикоетнографiчних екскурсах.

Звичайно, як ведеться у таких випадках, щось упустили, щось забули, щось не помiтили зблизька.

Слiд би, скажiмо, детальнiше розповiсти про Гадяч. I не тому, що тут нетривалий час була столиця гетьмана Брюховецького, а насамперед завдяки гадяцьким протоколам гетьмана Виговського за якими Україна вперше, нехай хоч би й на паперi, вiдчула себе повноцiнною державою Великим князiвством Руським "вiльним з вiльними" та "рiвним з рiвними" у спiвдружностi з Польщею, Литвою та союзi з Кримом, з власною (а не московською) адмiнiстрацiю, фiнансами, вiйськом. З повним внутрiшнiм самоврядуванням, де верховна законодавча влада належала б зборам депутатiв вiд усiєї України, а виконавча гетьмановi. Де усi посади разом iз сенатськими обiймали б українцi. Де були б власнi державнi установи, свої свiтськi i церковнi суди, монета, унiверситети в рiзних мiстах України, училища, гарантувалися б свобода друку, свобода слова, вiдкриття друкарень. А ще завдяки тому, що саме пiсля Гадяцької угоди вiйсько пiд орудою того самого Iвана Виговського 350 рокiв тому дало найбiльший i найболючiший урок загарбникам у бою пiд Кнотопом.

Слiд би також розповiсти, як про столицю, й про нинiшнiй райцентр Київщини Переяслав-Хмельницький, що за п’ять рокiв до Гадяцької угоди на цiлих 350 лiт зробив старшу сестру Росiї якщо й не молодшою, то вже точно меншою, завдяки пiдписаним тут Переяславським протоколам. До речi, денонсованими, згаданою вже Гадяцькою угодою, про що багато хто й з теперiшнiх полiтикiв волiють скромно не згадувати.

Але у кого з названих столиць переяв славу Переяслав?

Не у Києва ж, столична слава якого пiсля монголотатарської навали так i не вiдродилась по причинi вiдсутностi держави, столицею якої вiн мiг би бути?

Як тут не згадати про ще одну столицю козацької держави часiв славного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, звiдки вiн ходив у славетнi походи на Кафу й Трапезунд. I... на Москву, яку лише через свою надмiрну набожнiсть мало не здобув приступом. Можна лише гадати, який би вигляд мали нинiшнi стосунки з Москвою, якби вiтер у ту критичну мить повiяв у протилежну вiд вуха козацького гетьмана бiк, i не донiс до нього передзвiн православних храмiв.

Так от, тiєю козацькою столицею, де могли святкувати взяття Москви вiйськом Конашевича, було мало кому вiдоме нинi село на кордонi Київщини i Черкащини – Трахтемирiв.

Це мiсто (тодi це було справдi велике мiсто) було столицею реєстрових козакiв протягом цiлих 60 лiт героїчного перiоду антимагнатських повстань Запорожжя. Сюди на лiкування у першу на Українi козацьку лiкарню й богадiльню звозили козаки своїх поранених i престарiлих побратимiв. Тут же у козацькiй церквi вони молились, а на козацькому цвинтарi (Воно, до речi, збереглося до наших днiв. Ред.) знаходили свiй останнiй спочинок. I ще одна деталь, яку слiд брати до уваги при визначеннi Трахтемирова, як не лише адмiнiстративної, а й духовної столицi України, це те, що саме це мiсце мав на думцi наш духовний батько Тарас Григорович Шевченко, коли заповiдав поховати себе "серед степу широкого, де Днiпро i кручi". I нарештi саме тут бачив центр "Духовної Республiки" її теоретик i наш земляк письменник i фiлософ Олесь Бердник. Тут вiн пропонував спорудити храм УкраїниМатерi.

То де ж шукати цей епiцентр нашої нацiональної, духовної, iсторичної свiдомостi?

Прабатькiвщина скiфiв, колиска слов"ян

Трахтемирiв, як свiдчить найпопулярнiша iнтернет-енциклопедiя Вiкiпедiя село Канiвського району Черкаської областi. Пiдпорядковане Григорiвськiй сiльськiй радi. За офiцiйними дан-ими Верховної Ради (2006 р.) проживає тут всього 9 жителiв. Важко повiрити, що саме тут понад шiсть десятилiть була столиця нашої держави. Але в тому, що це саме так, нас переконують iсторичнi документи та описи очевидцiв.

Скажiмо, Гiйома Левасера де Боплана французького мандрiвника XVII сто0лiття, який склав для польського короля опис Українських земель. (Для збереження стилю, подаємо цей документ мовою першоперекладу. Ред.) "Ниже Печерска, в долине, находится селение, которое называется Трипольем (Г. Треполь это один из древнейших городов Южной Руси. О Триполье и его крепости см. нашу работу: Прошлое м. Триполья). Еще ниже, на вершине горы, видны Стайки (Стайки _ м. Киевского узда. Поселение очень древнее. В самом с. есть городище, близ церкви, а в окрестностях _ три городища, два овальной формы, а одно _ треугольной. Здесь попадаются предметы древности: серебряные гривны, фибулы, монеты и проч.); это древний городок; там находится паром для переправы через Днепр. Далее следует Ржищев (Ржищев _ м. Киевского у. Ржищев, по времени возникновения, ровесник м. Триполью. Близ Ржищевского монастыря находится четырехугольное городище, 195 саж. в окружности. В 4 верстах от местечка, к с. Гребням, есть тоже четырехугольное городище, почти одинакового размера. В окрестностях находят серебряные гривны, фибулы, монеты и проч.), который также расположен на горе; это важное место и заслуживает, чтобы его укрепили, так как здесь находится очень удобный переход через реку. Далее следует Трехтемиров (Трехтемиров _ поселение конца XVI в. В то время оно было расположено там, где теперь лежит деревня Монастырск. В 1575 году оно было отдано казакам. Начало монастыря _ неизвестно. Быть может, что под этим именем существовал Зарубский монастырь. Казакам Трехтемиров продолжал принадлежать до 1678 года, когда он был разорен турками. В 1715 г. Трехтемиров составлял староство.), русский монастырь, расположенный на возвышенности, между пропастями, окруженными неприступными скалами. В этом месте казаки сохраняют все свои драгоценности; здесь также есть один паром для переправы через реку".

Iсторико-культурна спадщина Трахтемирiвського пiвострова завжди являлась для археологiв та культурознавцiв невичерпним джерелом дослiджень. Iз плином iсторiї цi землi фактично в усi часи населяли люди(за припущенням археологiв, ця територiя була населена людьми вже близько 120-130 тисяч рокiв тому. Ред.), там вiдбувались бурхливi iсторичнi подiї, iнформацiя про якi мiститься як в сучаснiй лiтературi, так i в лiтописах починаючи вiд грецького iсторика Геродота(5 ст. до н.е.). Вiдоме також лiтописне повiдомлення про Климента близько 1147 р. стосовно Трахтемирiвського монастиря. Крiм, згаданого вже вище опису французького мандрiвника Гiйома Левассера де Боплана, iнформацiя про Трахтемирiв мiститься також в багатьох польських iсторичних джерелах.

Розташоване мiж селами Трахтемирiв i Зарубинцi величезне поселення найбiльше з усiх сколотських (скiфських) укрiплень лiсостепової зони, адже його площа дорiвнює 500 га. Житлова частина Трахтемирiвського городища була вiдносно невеликою 350400 м. у поперечнику.

Цiкаве пояснення походження назви Трахтемирiв. Автор однiєї з найяскравiших статтей про цю мiсцину український тележурналiст Олекса Зотиков, услiд за Геродотом та академiком Рибаковим, дає таке її трактування:

"Iменi Тарх, згiдно iз законами фонетичних змiн, у давньогрецькiй вiдповiдає Тарг. Саме так записав Геродот iм’я першої людини, божественного першопредка iз скiфських мiфiв, сина рiчки Днiпра: Таргi тай , Таргiтеос , бог Тарг . Вiд творця Тарга, як оповiдають мiфи, пiшли всi скiфськi племена.

Звiдси й похiдна назва села i пiвострова. "Тархтемирiв" "Поселення Тархового залiза". Iнакше кажучи, мiсце, де безсилi, безпораднi люди були обдарованi посланими з неба знаряддями ремества й вiйни. Так скiфи в переказах самi пояснювали своє походження. I за головне своє святилище обрали мiсце, де небо дарувало їм плуга"

Територiя Трахтемирiвського пiвострова взагалi насичена iсторичними об_єктами. До створення Канiвського водосховища тут iснував так званий Зарубинецький брiд, вiдомий ще зi сколотських часiв. Є припущення, що вже в тi часи вiн, можливо, був дорогою паломникiв. Активно використовувався брiд й за доби Київської Русi та Козацтва. Поряд iз ним завжди вiдбувались бурхливi iсторичнi подiї.

Iм’ям села Зарубинцi, що виникло на мiсцi древнього Заруба, названа вiдома слов’янська археологiчна культура, вiдкрита 1889 року вiдомим українським археологом Вiкентiєм Хвойкою. Недалеко вiд села на одному з пагорбiв було найдене перше поховання з перепаленими кiстками, незвичайним лiпним посудом, та бронзовими прикрасами. Вiдомо бiльш як 500 поселень та могильникiв Зарубинецької культури. На думку дослiдникiв, зарубинецька культура вiдiграла важливу роль в древнiй iсторiї слов_ян. Вважається, що зарубинецька культура була промiжною ланкою мiж скiфським перiодом та епохою Давньої Русi. В III ст. на цiй територiї живуть готськi племена, а у четвертому столiттi набуває розквiту Черняхiвська культура, яка змiщує свої центри до басейнiв рiчок Рось(Тясмин) та Днiстра.

З археологiчних пам"яток пiзнiшого перiоду найбiльш значимою є козацьке кладовище на територiї села Трахтемирiв. Iсторичнi вiдомостi розповiдають про стан цих земель у шiстнадцятому столiттi. Перiод вiд зарубинецької культури (II ст. до н.е.) до козацької доби (XVI-XVII ст) позначений таю пам_яткою, як мiсто Заруб- (XI-XIII ст).
-

Бунтiвний монастир поблизу переправи

Згаданий вже вище Бопланом Трахтемирiвський Успенський монастир був вiдновлений на мiсцi древнього Зарубського монастиря, фундаменти якого не знайдено й досi.

Саме цей культовий заклад i став, як тепер кажуть, мiстоутворюючим стрижнем, навколо якого формувалась перша столиця України.

За польського короля Стефана Баторiя в 1576 р. при монастирi був створений, згадуваний уже, шпиталь для старих i немiчних козакiв, а самому монастирю призначались доходи вiд перевозу (через Днiпро) i мiсцевих кар_єрiв де добувався камiнь для виробництва колес млинiв.

Iнщi джерела свiдчать то, що 1578 р. пiд тиском вiйська Запорiзького Стефан Баторiй передав Трахтемирiв, разом з монастирем та всiма угiддями, козакам. Це було частиною заходiв з формування реєстрового козацтва, яке в майбутньому склало основу української шляхти козацької верхiвки, яка вiдiграла вирiшальну роль в Українськiй iсторiї XVII XVIII ст.

Монастир був мiсцем, де пiд час повстань пiд проводом Криштофа Косинського (15911593) i Северина Наливайка(15941595) зберiгались зерно, сiль, та iншi запаси повсталих, переховувались i вони самi. За це 1596 року за рiшенням польського сейму права вiйська запорозького на монастир були скасованi. I хоч через п"ять рокiв козацький патронат над ранiше вiдiбраними володiннями вiдновили, за Ольшанським договором 1617 року монастир знову покарали. Вiн мав право виконувати лише функцiї лiкарняного закладу.

Трахтемирiвський монастир дав Русi багатьох талановитих церковникiвпросвiтителiв. Один з них iгумен Клим Смолятич навiть став митрополитом Київським i отримав за свої труди таке означення: "книжник, якого в Руськiй землi не бувало".

А через п’ять з половиною столiть неперервного життя Трахтемирiвського Зарубського монастиря, як пише Олекса Зотиков, його iгуменом стає... учень Галiлео Галiлея. Звали його Iєзекiїль Курцевич, котрий сформувався у Падуанському унiверситетi, не тiльки як видатний учений, а й як типова ренесансна особистiсть, що поєднала рiзнобiчний розвиток i войовничий iндивiдуалiзм.

Завдяки першiй з цих якостей вiн став однодумцем гетьмана Сагайдачного, i той висунув його на позицiю духовного провiдника в Трахтемировi. Та водночас Михайловi, засновниковi династiї Романових, i його батьковi, московському митрополитовi Фiларету, такi дiячi теж були доконче потрiбнi. Вони витребували Iєзекiїля до Росiйської держави i посадили його на одну з головних архiпастирських кафедр Володимирську. Втiм, згодом талановитий церковний дiяч потрапив у царську немилiсть i скiнчив своє земне життя в... ув’язненнi.

1638 року, пiсля придушення селянсько-козацкого повстання (1637-1638 рр.), коли монастир знову виступив у ролi одного з центрiв народного руху, Трахтемирiв був визначений мiсцем перебування державного комiсара (польського, звичайно ж А.П.) для нагляду за реєстровими козаками.

Трахтемирiвський монастир ще не раз показував окупантам свiй свободолюбивий норов, давав притулок повсталому люду. Аж поки, пiд час придушення народних повстань на правобережнiй Українi (16641665рр.), не був остаточно зруйнований.


Козацька cтолиця i... польський комiсарiат


Окрiм важливого духовного значення, Трахтемирiв, як уже зазначалося, тривалий час був вiйськовою i свiтською столицею українських реєстрових козакiв.

Вiдтодi, коли 1578 року унiверсалом короля Стефана Баторiя Трахтемирiв з монастирем було даровано запорозькому реєстру , мiсто зростало вiд десятирiччя до десятирiччя. У його замку приймали iноземних гостей, тут мiстилися реєстрова скарбниця, канцелярiя й зброярня. Тут були дарованi польськими королями клейноди _ королiвський прапор, литаври, гармати. Так найдавнiший праслов_янський осередок скiфських часiв, мов Фенiкс з попелу, вiдродився як перший полiтичний центр Українського реєстрового козацтва, центр першого власне українського державного, хоч i не цiлком суверенного утворення.

Саме звiдси, через кiлька мiсяцiв пiсля московського походу, звернувся Сагайдачний до московського царя з пропозицiєю стати на росiйську службу з усiм вiйськом... Переяслав i тут "переяв славу" у Трахтемирова – усi пам’ятають за Раду 1654 року, але нiхто не згадає за Трахтемирiвське послання Сагайдачного. Можна лише здогадуватись чому цар не пристав на пропозицiю Сагайдачного. Можливо, Москвi вистачило одного разу вiдчувати у себе за спиною козацькi полки, i вдруге випробовувати долю на удачу тут не бажав нiхто.

Саме в Трахтемировi вперше вийшов на "офiцiйну" iсторичну арену Богдан-Зiновiй Хмельницький. Щоправда, цей полiтичний старт для нього був, м"яко кажучи, не зовсiм вдалим. На козацькiй радi у Трахтемировi його не обрали на гетьмана, а лише призначили Генеральним писарем реєстрового козацтва... Вся ж повнота влади, у тому числi вiйськова i судова, в Українi належала польському комiсаровi, котрий також сидiв у Трахтемировi i звiдси правив Україною iменем польського короля.

Пiзнiше, Трахтемирiвський монастир дав тимчасовий притулок i синовi Богдана Юрiю Хмельниченку. Тут його зрештою й вiдшукали окупанти, настановивши марiонетковим правителем. Чим це обернулось для України ми вже частково розповiдали у публiкацiї, присвяченнiй битвi пiд Конотопом пiд проводом гетьмана Iвана Виговського.

До речi, за тривалiстю безперервного перебування у ранзi столицi України лише Київ у 1994 роцi превершив Трахтемирiв.

1686 року Трахтемирiв занепав, а з 1715 року став звичайним польським мiстечком.

1781 р. в складi Переяславського полку згадується Трахтемирiвська сотня ("Описания Киевского наместничества"), частина воякiв якої, можливо, осiла в рiдному Трахтемировi пiсля воз’єднання Правобережної та Лiвобережної України у складi Росiйської iмперiї (1792 р.). Традицiя козацького поховання зберiгалася тут до середини XIX ст.

I дотепер в селi збереглося кладовище, яке вважається "козацьким" – з кам_яними хрестами рiзних форм, проте бiльшiсть хрестiв датується дев’ятнадцятим столiттям. Серед них знайдена i невелика кiлькiсть (56) бiльш раннього часу.

Пiд час Великої Вiтчизняної вiйни на Букринському плацдармi Трахтемирiвського пiвострова, велися запеклi бої радянських вiйськ з нiмецькими окупантами. Нiмими свiдками тих часiв є напiвзруйнованi нiмецькi окопи 1943 року...

Сплюндрованi могили i "мисливська хатинка" Бакая

На жаль сучасна iсторiя Трахтемирова не така славна, як його минувшина. Те, що не зруйнував час i вороги, не встояло перед натиском вiтчизняних манкуртiв.

Якщо бiльшiсть колишнiх столиць нинi мають хоч би статус райцентрiв, то у "першопрестольної" нема навiть сiльради. Пiсля затоплення долини Днiпра водами Канiвського моря у 60-тi роки минулого столiття "головним" селом стала Григорiвка. У самому ж Трахтемировi, селi Канiвського району Черкаської областi, що розташувалося серед полiв вiвса й гороху на майже стометрових пагорбах над Днiпром, залишилось усього 57 старожилiв.

Славне минуле, чудове розташування, унiкальнi i навiть феноменальнi (уфологи стверджують, що саме тут знаходиться один з небагатьох на Землi вiдкритих космiчних переходiв, черз якi здiйснюється енергетичний, можливо й iнформацiйний обмiн нашої планети з Великим Космосом) природноклiматичнi особливостi цих мiсць, мали б стати визначалими для його теперiшнього розквiту.

У 1994 роцi за рiшенням уряду тут утворили iсторико-культурний заповiдник "Трахтемирiв" площею 590 гектарiв. На його територiї розташовано 81 археологiчну, 9 iсторичних та 9 природничих пам'яток. Серед них стоянка епохи Мустьє (120130 тисяч рокiв), Трахтемирiвське скiфське городище, залишки храмiв лiтописного Зарубського монастиря, багатошарове поселення на горi Городки, згадуваний уже неодноразово козацький цвинтар в селi Трахтемирiв, пам'ятки природи: Канiвськi дислокацiї, заповiднi урочища, Рожена криниця.

Але цi ж самi принади, зрештою зiграли iз цим унiкальним мiсцем злий жарт. Окрiм державного, на територiї села уже за рiшенням двох обласних рад Черкаської та Київської також утворили перший приватний заповiдник АТЗТ _»Аграрноекологiчне об'єднання Трахтемирiв». За цiєю на перший погляд цiлком привабливою вивiскою ховалось по сутi персональне мисливське господарство, що донедавна, як подейкують, належало ексголовi "Нафтогазу України" Iгору Бакаю. I хоч сам Бакай вiд такого майна привселюдно вiдхрещується (Коли журналiст Олег Єльцов з "Украины криминальной" запитав Iгоря Бакая у 200 роцi, який юридичний статус оцих зачарованих мiсць? Той вiдповiв: " Это Национальный природный парк "Трахтемиров", – i далi, вже нiби мiж iншим, уточнив: Но он находится в частных руках..."), дiйнiсть вiд того кращою не стає.

Ось яка картина на тутешнi "пейзажi" вiдкрилась автору статтi "Трахтемирiв подорож до розритих могил" Валерiю Колосюку:

"...Стежина пролягає понад крутим берегом Днiпра, який поступово пiдмиває трахтемирiвськi гори. На шляху нам стрiчаються декiлька покинутих хаток. Усерединi одної на стiнах залишилися сiмейнi фото в рамках, листiвки (датованi 92-им роком), нехитрий домашнiй скарб, гiлки калини пiд стелею, старовинна ступа без днища. До iнших хат, певно, ще навiдуються нащадки – на дверях замки, вiкна загратованi. Навколо все заросло деревами, чагарником. Видно слiди лiсових мешканцiв (нас попереджали про можливу зустрiч iз диким кабаном)...".

Вiдселяючи село, у порожнiх хатах ламали стiни та печi, пiсля чого за кiлька рокiв вони падали самi.

На мiсцi колишнього козацького кладовища збудували розкiшний маєток ("мисливський будиночок") з вертолiтним майданчиком (красиво жити не заборониш) на мiсцi знесеної сiльської школи. Задля створення цього райського куточка на козацьких кiстках, як стверджував у своєму депутатському запитi до влади лiдер ВО "Свобода" Олег Тягнибок, сучаснi господарi життя зрiвняли iз землею навiть могилу наказного козацького отамана Мухи. На її мiсцi побудували басейн, а хрест iз могили, датований 1682 роком, перенесли в неподобне, але зручне для "мисливцiв" мiсце.

Ось як описує нинiшнiй вигляд козацького цвинтаря, цитований щойно В. Колосюк: "...Останнi дощi розмили одну з могил прямо на узбiччi видно людський череп i залишки скелета. Моторошне видовище. Зверху, на пагорбi залишки камiнних хрестiв, один iз яких зберiгся повнiстю. Чиясь дбайлива рука повирубували кущi, але внизу все ж таки розрита могила... "

Адреса колишньої мисливської резиденцiї I. Бакая (голова Нафтогазу часів Януковича придбав її в оренду на 49 років) збiгається з мiсцем розташування скiфського городища VIIVI ст. до н.е., прогнозованими поселеннями бронзового столiття й безлiччю iнших археологiчних об'єктiв державного iсторикокультурного заповiдника.

А щоб потрапити на його територiю, не тiльки простим туристам, а й науковцям, потрiбно було здолати понад десяток узгоджувальнодозвiльних бар"єрiв.

Такi дiї, звичайно, викликали супротив суспiльства. Пiсля десяткiв скарг жителiв Трахтемирова (ось тiльки невеликий фрагмент iз вiдкритого листа трахтемирiвцiв на цю тему:

"...Мешканцям заборонено виходити на берег водосховища, ходити по дорогам i стежкам, заходити у лiс i таке iнше. До речi, ще за панських часiв i часiв нiмецької окупацiї таких обмежень не було. Для того, щоб новий порядок виглядав ще бiльш солiдно, ввели так звану пропускну систему . Наприклад, зiбралися ви в лiс по гриби подiть вiзмiть перепустку, яку треба повернути через три години пiсля використання. За порушення штраф! Хто цi перепустки видає i кому їх повертати такий орган створити забули, та це не так важливо. Важлива увага i турбота про долю людей, якi тут живуть. Для обслуговування цiєї системи найнятi бравi хлопцi з карабiнами, що перемiщуються по територiї пiвострова на всюдохiдах. Бравi хлопцi активно взялися за роботу i почали затримувати людей без перепусток i взагалi усiх стороннiх . Стороннiх можна роздiлити на три категорiї: мiсцевi жителi; гостi мiсцевих жiтелiв; паломники, котрi приходять на побачення з нацiональними святинями. З другою та третьою категорiями поводяться зухвало: примусово вивозять за межi ландшафтного парку , першу поки ще терплять..."), представникiв козацтва, громадскостi 23 червня 2005 року депутати Черкаської облради нарештi прийняли протест прокуратири на рiшення своїх попередникiв вiд 2000 року про надання земельного надiлу пiдприємству "Мисливське господарство "Трахтемирiвське" АТВТ Аграрноекологiчного об_єднання "Трахтемирiв"". Таким чином законодавчо було покладено край приватному мисливству на цiй землi.

Нинi на територiї державного заповiдника "Трахтемирiв" знаходиться лише 18 пам_ятникiв, а поселення скiфського та давньоруського перiодiв розташованi на територiї новоствореного ландшафтного парку, вiдповiдальнiсть за стан збереження яких покладено на державний заповiдник. До статусу нацiонального у свiдомостi чиновникiв вiн ще, на жаль, не дорiс.

А у "конфiскованому" "мисливському" будиночку, де свого часу стрiляв кабанчикiв навiть тодішній Посол Росiї Вiктор Черномирдiн, як розповiдають "по секрету" мiсцевi мешканцi, i далi вiдпочивають люди високих iнстанцiй.

I це, завважте, вiдбувається у тих святих для кожного українця мiсцях, де зароджувалася цивiлiзацiя, приймали хрещення, благословення на бiй i заупокiйний молебень нашi предки, де мав би стояти Храм УкраїниМатерi. Що коїться з нашою пам"яттю? Що коїться з нами?

Анатолій ПОДОЛЯК



При пiдготовцi публiкацiї використанi матерiали "Вiкiпедiї" вiльної енциклопедiї, опис Українських земель Гiйома Левасера де Боплана, статтi Олекси Зотикова "Ця пустка була нашою столицею" та "Трахтемирiв подорож до розритих могил" Валерiя Колосюка, вiдкритий лист мешканцiв села Трахтемирiв, депутатський запит Олега Тягнибока, "Про недопущення знищення iсторичних та археологiчних пам'яток Українського народу, якi належать до Державного iсторикокультурного заповiдника "Трахтемирiв", припинення протиправної дiяльностi на територiї заповiдника та надання йому статусу "Нацiональний", стаття Тетяни Негоди на сайті газети «Сьогодні» «Покинутий Трахтемирів: чим живуть найтаємничіший півострів на Дніпрі і його останній житель» iншi Iнтернетджерела.

• *Ця стаття була підготовлена до публікації наприкінці 2009 року. Однак з ряду обставин в тому числі й політичних(прихід до влади команди Януковича і його менеджменту в області та редакції) в газеті не була надрукована. З тих пір колишня козацька столиця практично не змінилась. Хіба що у селі залишився, як розповідає у своїй чудовій статті про нинішній Трахтемирів у газеті «Сьогодні « Тетяна Негода (26 травня 2017 р.) єдиний, офіційно прописаний тут мешканець Олег Петрик – дивовижна людина і справжній патріот заповідника, за його власним висловом – "дисидент з 17 років". Він у свої 40 покинув столицю, оселився відлюдником і відтоді обороняє тутешні ліси від "прибульців", як уміє. Він твердо переконаний, що Трахтемирів – місце виключно священне, з нього почалася Русь, і не те що мисливцям, але навіть звичайним туристамроззявам тут не місце, тільки прочанам».

Слова Володимира Винниченка про те, що українську iсторiю неможливо
читати без брому вiдомi багатьом. Але, погодьтеся, були в нашому
минулому подiї, котрими можна i варто гордитись. Однiєю з таких
славних сторiнок нашої iсторiї є перемога українського вiйська
пiд проводом гетьмана України Iвана Виговського у битвi пiд
Конотопом у 1659 роцi, сама згадка про яку тривалий час була пiд
державним табу i 360-рiччя якої ми вiдзначимем цими днями. Та справедливо мовиться, що все таємне з часом стає явним.
То що ж все таки сталося в останнi днi червня 1659 року в околицях
українського мiста Конотопа, що за словами вiдомого росiйського
iсторика С.М.Соловйова викликало жах у Москвi i примусило царя
Олексiя Михайловича вийти до народу у траурному вбраннi?
Однак перш нiж вiдповiсти нас це питання, варто спинитися на
подiях, що передували Конотопськiй, або як ще її iменують
Соснiвськiй битвi 27 червня 29 червня (7 липня - 9 липня
1659 року за новим стилем) мiж московським вiйськом i вiйськами
Гетьмана Iвана Виговського та Кримської Орди бiля мiста Конотопа
сучасної Сумської областi.
Гадяцький мир пiд час великої Руїни
Конотопська битва вiдбулася лише через п'ять рокiв пiсля "вiкопомного Переяславського акту возз'єднання українського народу з братнiм росiйським народом". Цей перiод української iсторiї прийнято називати Руїною добою по смертi Богдана Хмельницького, вiдвертої громадянської вiйни, iнтервенцiї сусiдiв України i подальшого знищення залишкiв надбань минулих рокiв визвольної вiйни. Протирiччя мiж Московським урядом, який пiсля смертi Хмельницького посилив своє втручання в справи Гетьманщини продовжували загострюватися. З приходом до влади нового гетьмана Iвана Виговського московськi воєводи в багатьох мiстах, i зокрема в Києвi, почали вiдкрито пiдтримувати українську опозицiю Виговському i фактично сприяли загостренню громадянської вiйни в Українi.
У серпнi 1658 р. на Лiвобережжя вводяться царськi вiйська на чолi з бєлгородським воєводою Г. Ромодановським, в обозi яких знаходять собi притулок вцiлiлi пiсля полтавського погрому лiдери антигетьманської опозицiї. Вiдомий своїм самоуправством Ромодановський з їх числа на противагу Виговському проголошує гетьманом Iвана Безпалого, котрий якнайбiльше пiдходив на роль гетьмана, якого росiйському воєводi можна було, "взявши за хохол, за собою водити".
З цього часу Виговському бiльше нiчого не залишалося, як пришвидшити укладення угоди з польським королем, оскiльки авторитету кримського хана виявилося замало, аби утримати Москву вiд iнтервенцiї в Україну. Гадяцька угода 1658 р., що фактично денонсувала пiдписанi Хмельницьким Переяславськi протоколи, проголосила появу на картi Європи нової федеративної держави _ польськолитовськоукраїнської Речi Посполитої (тобто республiки). Названi полiтичнi народи об'єднувалися як "вiльнi з вiльними" та "рiвнi з рiвними". Кожна з частин держави мала власнi адмiнiстрацiю, фiнанси, вiйсько. Україна за цiєю угодою отримала назву Велике Князiвство Руське. Україна забезпечувала собi повне внутрiшнє самоврядування. Верховна законодавча влада належала б зборам депутатiв вiд усiєї України, виконавча гетьмановi. Усi посади разом iз сенатськими мали обiймати українцi. Велике Князiвство Руське повинне було мати всi державнi установи й чини, свiй суд, монету, вiйсько тощо. Скасовувалась унiя, на всiй територiї Речi Посполитої, вiдновлювалися церковнi суди, на знак шани митрополит i п'ять єпископiв засiдали окремо б у сенатi на рiвнi з католицькими; обiцяно повернути й усе забране церковне майно. Передбачалось вiдкрити два унiверситети в рiзних мiстах України, засновувати без обмежень училища, гарантувалася свобода друку, свобода слова, вiдкриття друкарень.
Разом з тим Гадяцька угода аж нiяк не була агресивною щодо Москви. Про це свiдчить вже хоч би те, що в текстi угоди Україна застерегла за собою право звiльнення її збройних сил вiд участi у складi федерацiї у вiйнi з Москвою, якщо до такої дiйде справа.
Бiльше того, гетьман Виговський, не полишаючи сподiвань на можливiсть уникнення збройного конфлiкту з Москвою, пропонував росiйськiй сторонi приєднатися до польсько литовськоукраїнської унiї. Причому, зважаючи на прагнення царя Олексiя Михайловича бути одночасно i царем московським, i королем польським, i великим князем литовським, чернiгiвським, київським, малоросiйським, волинським, подiльським "i прочая, i прочая...", пропозицiя українського гетьмана виглядала вповнi реалiстично. Принаймнi ще з осенi 1656 р. росiйське керiвництво цiлком щиро обговорювало з поляками можливiсть сходження царя на польський престол i проголошення особистої ун-iї двох держав. Зрозумiло, що в таких планах Москви на рiвноправнiсть України, тим бiльше про її власну державнiсть навiть натяку не було.
У вiдповiдь на мирнi пропозицiї Виговського, уряд Московiї перейшов вiд пiдбурювання громадянської вiйни до вiдкритого збройного вторгнення в Україну восени 1658 року. З'єднавшись з ворогами Виговського Iваном Безпалим, осаулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша, армiя Григорiя Ромодановського захопила низку українських мiст i вирiзала не тiльки прихильникiв гетьмана, але також i грабувала мирне населення. Лiтописець того часу так описує пограбування Ромодановським Конотопа:
"Вiн, зустрiв процесiєю вiд громадян мiста, помолився i перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував мiсто i його мешканцiв по-татарськи i сказав що "винуватого Бог знайде, а вiйська треба потiшити i нагородити за працi, в походi понесенi".
Не менше "прославився" на цьому тлi й iнший воєвода князь Семен Пожарський, котрий, як свiдчить лiтописець Самiйло Величко, оволодiвши мiстом Срiбне, тамтешнiх жителiв "одних вирубав, а iнших забрав у полон з усiма їхнiми набутками".
Така поведiнка московського вiйська нiчого окрiм стремлiння до спротиву грабiжникам не викликала i схиляла на бiк Виговського все бiльше цивiльного населення, козакiв. Тим часом навеснi 1659 року велика Московська армiя (за деякими джерелами понад 150 тисяч чол.) на чолi з князем Олексiєм Трубецьким почала вторгнення в Україну .На допомогу Ромодановському до московського вiйська приєдналися деякi козаки вороги Виговського в громадянськiй вiйнi на чолi з новопризначеним московитами "гетьманом" Безпалим. За деякий час загiн Нiжинського полковника Гуляницького напав на обоз армiї Трубецького та, вiдступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Незвжаючи на погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький вiдмовлявся та з чотирьохтисячним загоном козакiв боронив Конотопську фортецю. Велика московська армiя вирiшила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далi вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квiтня 1659 року.
70 днiв облоги, мужностi i вiдваги
Перша спроба захопити Конотоп приступом була невдалою. Укрiплення Конотопа були досить мiцними, до того ж фортецю в багатьох мiсцях оточували болота, що заважало використовувати важку кавалерiю та артилерiю близько вiд мiста. О п'ятiй годинi ранку 21 квiтня, пiсля молебня, князь Трубецькой почав приступ; мiсто обстрiляли з гармат, почався бiй. Деяким московським загонам вдалося вдертися в фортецю, але козаки Г. Гуляницького мужньо боронилися та вибили загарбникiв з мiста з великими втратами.
Пiсля такого фiаско Трубецькой вже не наважувався йти на прямий приступ, а натомiсть продовжував обстрiл мiста з гармат та почав засипати землею рiв. Проте вночi козаки використовували той грунт для укрiплення валiв фортецi i робили вилазки та зненацькi напади на московськi загони навколо мiста. Постiйнi напади козакiв вимусили Трубецького перенести табiр вiйська на 10 км вiд мiста в урочище Таборище на пiвденнiй околицi села Пiдлипного i таким чином роздiлити армiю мiж табором i вiйськами навколо Конотопа. За деякими оцiнками тiльки на облозi Конотопа московськi вiйська втратили близько 10000 чоловiк.
Аж до 29 червня, цiлих 70 днiв, чотирьохтисячний загiн Гуляницького утримував фортецю проти 150000 тисяч вiйська Трубецького, що надало Виговському змогу органiзувати свою власну армiю, отримати допомогу вiд Польщi i Криму i навiть залучити найманцiв. До козакiв Виговського приєдналися польськi добровольчi кiннi загони Потоцького, Яблоновського та пiхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманцiв загальною кiлькiстю близько 3800 чол. Було досягнуто домовленностi з Кримським Ханом Мухамедом Гiреєм IV про допомогу; хан з'явився на початку червня на чолi 30-тисячного вiйська.
Велика сiча в долинi рiчки Соснiвка
Армiя Виговського включно з Ордою тим часом продовжувала просуватися в напрямку Конотопа. 24 червня пiд селом Шаповалiвкою був розбитий невеликий передовий загiн московитiв, i вiд полонених дiзналися, що Трубецькой знаходиться вже не бiля Конотопа, i що вiн не очiкував пiдходу союзникiв так скоро. На основi цих вiдомостей було вироблено план дiй, за яким татари сховалися в засiдцi в урочищi Торговиця на схiд вiд села Соснiвки і табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братовi Григорiя Гуляницького Степановi Гуляницькому, вирушив на чолi маленького загону пiд Конотоп. Рано вранцi 27 червня козаки напали на вiйсько Трубецького i, скориставшись несподiванкою, захопили велику кiлькiсть московських коней та вигнали їх у степ. Але, оговтавшись, кiннота Трубецького контратакувала козацький загiн i Виговський вiдступив за рiчку Соснiвку в напрямку свого табору.
Наступного дня, у суботу 28 червня Трубецькой вiдiслав 30 тисяч вiдбiрної московської кiнноти на чолi з князем Семеном Пожарським наздогнати Виговського. Пожарський переправився через рiку Соснiвку i розбив табiр на iншому її боцi. Решта 30 тисяч вiйська на чолi з Трубецьким залишилися в таборi. Тим часом п'ятитисячний загiн Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському і, будучи непомiченм, захопив мiст через Соснiвку, зруйнував його i, загативши вночi рiчку, затопив низину навколо неї.
Рано вранцi 29 червня 1659 року невеликий загiн Виговського атакував табiр Пожарського i пiсля короткої сутички почав вiдступати, вдаючи втечу. Вiйська Пожарського, вiдчуваючи легку здобич, залишили табiр i почали його переслiдувати. Коли московськi вiйська вступили в село Соснiвку, козаки трьома пострiлами з гармати та трьома вогневими стрiлами дали знак рушати ордi та полякам, а самi всiєю армiєю розпочали контрнаступ на Пожарського. Побачивши пастку, Пожарський спробував вiдступити, але тяжка московська кiннота та артилерiя загрузли у вогкому грунтi бiля рiчки. В цей час з флангу вдарили татари. Московська армiя опинилася в оточеннi, почалася рiзанина. Впродовж решти 29 червня були знищенi майже всi 30 тисяч вiйска Пожарського, а сам вiн був захоплений у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурлiними, Скуратовим, Куракiним та iншими (За лiтописцем "Тутъ убито изъ россiйского войска сорокъ князей. Ред.). Полонених вiддали татарам, котрi вiдправили їх за звичаєм до Криму. А згаданий вже неодноразово герой росiйської народної пiснi князь Семен Пожарський за наказом хана був страчений у ханськiй ставцi. Втiм, причиною цього стала не виявлена воєводою лицарська звитяга на полi бою, а, швидше за все, брудна лайка, якою вiн обматюкав, як пише Самiйло Величко, Мегмеда IV Гiрея лише за те, що хан "через свого тлумача вирiк до нього кiлька слiв, ганячи його за безрозсудну i збиткову хоробрiсть та легковаження його ординською силою, бо через це легковаження не лише загубив себе, але й стратив безлiч невинного государевого вiйська, тодi як багато хто його про це попереджав. Але вiн, Пожарський, не зважав принаймнi на те, що вже перебуває у крайнiй невiльницькiй небезпецi, i, розпалений гнiвом, вилаяв хана за московським звичаєм матом i плюнув йому межи очi. За це хан роз'ятрився навзаєм i звелiв тут же перед ним вiдсiкти князевi голову". Отак, робить висновок лiтописець "винагороджено було, Бог так зволив, розором i кров"ю вiйська i його власною невинне пролиття кровi срiблянських мешканцiв i розор мiста, що їх учинив Пожарський".
Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, вiдкликав Ромодановського ("А князь Ромодановскiй з того бою здорово увойшол) з облоги Конотопа та пiзно ввечерi почав вiдступ з України. Побачивши розвиток подiй, Григорiй Гуляницький вийшов з Конотопа i вдарив по армiї Трубецького, що вiдступала, захопивши багато артилерiї; сам Трубецькой ледве не загинув, був двiчi поранений i втратив окрiм частини артилерiї ще бойовi знамена, скарбницю й майже увесь обоз. Покiнчивши iз залишками вiйськ Пожарського, козаки й татари продовжували переслiдувати ворога у його вiдступi ще протягом трьох днiв аж до московського кордону.
Великий сум московського царя i велика неправда московських iсторикiв
Розгром вiйська Московської держави пiд Конотопом мав не лише суто воєннi наслiдки для Кремля. Цвiт московської кiнноти, що вiдбув щасливi походи 1654 i 1655 рокiв, загинув за один день, i вже нiколи пiсля того цар московський не був у змозi вивести в поле такого блискучого вiйська. Саме конотопська поразка поклала початок ряду невдалих для Московської держави битв, в результатi яких помiсна дворянська кiннота, що до того становила основу вiйськової органiзацiї, назавжди зникає з iсторичної арени. З 1661 р. i до кiнця тринадцятирiчної вiйни Росiї i Польщi за Україну (1654-1667 рр.) дворянська кiннота вже не домiнує на театрi воєнних дiй. В наступних вiйнах з Туреччиною i Кримом беруть участь лише незначнi частини цiєї кавалерiї i притому погано органiзованої i озброєної.
Але крiм цього, дещо вiддаленого результату, поразка пiд Конотопом справила величезний безпосереднiй деморалiзуючий вплив як на тогочасне росiйське суспiльство, так i на офiцiйну Москву. Росiйський iсторик XIX сторiччя С. М. Соловйов так описує реакцiю царя на сумну звiстку: "...В траурному одязi вийшов Олексiй Михайлович до народу i жах охопив Москву. Удар був тим важчий, чим раптовий; слiдував вiн за такими блискучими успiхами. Ще недавно Долгорукий привiв в Москву полоненого гетьмана Литовського, недавно чулись радiснi розмови про торжество Хованського; а тепер Трубецькой, на якого було найбiльше надiй, "муж благоговiйний, в вiйнi щасливий i недругам страшний", згубив таке велике вiйсько! Пiсля взяття стiлькох мiст, пiсля взяття столицi Литовської, царствуючий град затремтiв за власну власну безпеку: у серпнi по государеву указу люди всiх чинiв поспiшали на землянi роботи для змiцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутнiй при роботах; навколишнi жителi з родинами, пожитками наповнювали Москву, i ходила чутка, що государ вiдїжджає за Волгу, за Ярославль".
У стольному градi одразу ж згадали про iншого українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, того самого "необачного", котрий у вереснi 1618 року вже стояв перед Арбатськими ворiтьми Земляного валу i чиє військо готувалося до штурму i мало всi можливостi взяти Москву, але зачувши дзвони православних церков, гетьман в останню мить передумав.
Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом пiдуть далi на Москву, i цього разу виявилися передчасними. Тiльки но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декiлька iнших українських мiст, якi утримували його супротивники, як прийшла звiстка з Криму, що козаки Iвана Сiрка напали на татарськi поселення, i це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Громадянська вiйна спалахнула з новою силою. Хоч Гадяцький договiр з поляками був вигiдний для України, iдея союзу з поляками не знайшла пiдтримки серед бiльшостi козацтва та народних мас. До того ж Виговський нехтував iнтересами широкого загалу українського суспiльства i спирався переважно на козацьку верхiвку, яка постiйно його зраджувала перед погрозами або обiцянками з боку Москви чи Варшави.
Як уже наголошувалось, Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в росiйськiй та особливо радянськiй iсторiографiї. Протягом столiть iнформацiя про неї замовчувалася, бо правда про подiї пiд Конотопом розвiнчувала багато великодержавних мiфiв, особливо про "споконвiчне прагнення українцiв до союзу з Росiєю". Знищення українськими козаками у союзi з кримським ханом, польським королем майже 150-тисячного московського вiйська, погодьтеся, зовсiм не вписується у таке "споконвiчне прагнення". Варто зазначити, що й сам факт взяття у полон i загибелi князя Пожарського, котрий деморалiзував московське вiйско, у Росiї намагалися викласти так, нiби московське воїнство билось, захищаючи Святу Русь i православ"я не з такими ж православними "братами" на їхнiй землi, а невiрними, що вiроломно вторглись на територiю Московського царства. Навiть у народнiй росiйськiй пiснi "Под городом, под Конотопом", де оплакується смерть росiйського князя богатиря Семена Пожарського, котрому "пропели пенье вечное" саме пiсля цiєї битви, жодним словом не згадується про "причетнiсть" православного Вiйська Запорозького до безславної гибелi царських ратникiв. Уся провина перекладається на татар, калмикiв, башкирiв, якi, "кабы черныя ворони", насiдалися на православних.
Зрозумiло, що й iм"я хороброго i талановитого гетьмана Iвана Виговського, пiд чиєю орудою було здобуто цю, безумовно найславетнiшу перемогу, тривалий час iнакше як "недобрим" словом на теренах Великої Русi не згадувалось, як i про укладену ним Гадяцьку угоду.
Згодом Виговського iз родиною оголосили зрадником, i цар вимагав його видати разом iз родиною, дiтьми, братом Данилом, щоб нiхто iз Виговських надалi не обiймав жодних посад. Данила таки видали i стратили в Москвi, а Іван утiк.
Пiсля двох рокiв гетьманства Виговського, як пише Володимир Антонович, посилився жахливий розбрат: мiсто воювало з мiстом, син грабував батька, батько сина. Мета: щоб не бути пiд владою нi царя, нi короля. Думали того досягти, посваривши сусiдiв, погрожуючи королю iменем царя, а царевi королем. Iншi просять Бога, щоб потрапити в його мiцнi руки i щоб наступив спокiй.
За короткий час в Україні змiнилося три гетьмани. Почався похiд Шереметьєва на Польщу. Його загони зiткнулися з вiйськом Виговського й розбили його. Тодi Виговський перебрався до Полонного i далi в Дубно. Вiн допомагав полякам у битвi пiд Чудновом, де Шереметьєв зазнав цiлковитої поразки. Виговський переїжджає до Бара, де обiймає посаду старости. Наприкiнцi 1663 року Ян Казимир з великою потугою наступає, щоб вiдвоювати Україну. Вiн прибув пiд Глухiв. Його супроводжували козаки правобiчного гетьмана Павла Тетерi, що 1660 року став на мiсце Хмельниченка. На Правобережжi залишилась польська сторожа на чолi з Маховським. А тим часом на Брацлавщинi спалахнуло повстання селян проти шляхти, де було її знищено. Довiдавшись про це, на допомогу Маховському прибув Тетеря. А Виговський тодi виїхав до Фастова, видав, унiверсал, яким закликав народ до спокою i радив замiсть Тетерi вибрати нового гетьмана. Тетеря зрозумiв, що Виговський сам претендує на булаву. Поляки схопили полковника Iвана Богуна i стратили. Тетеря звинувачував у зрадi i митрополита Иосифа Тукальського та Хмельниченка. Незабаром Маховському вдалося в Рокитному затримати Виговського i, всупереч тому, що колишнiй гетьман був сенатором, його судили вiйськовим судом i за день у в'язницi, коли вiн читав акафiст пресвятої Богородицi, розстрiляли. Довiдавшись про це, його дружина померла, обох поховали разом в одному скитi.
Але така вже доля українських патрiотiв за вiрнiсть i звитягу на захист своєї Вiтчизни, вони отримували ярлики "зрадникiв", анафему, каземати, сибiри, забуття. А тепер, посмертно, ще й... ноти протесту.
Варто було лише з"явитися на свiт указу президента Ющенка(у 2009 році) про вiдзначення 350-рiччя Конотопської битви, як росiйська сторона у вiдповiднiй нотi звинуватила Україну у "втягуваннi українського народу у штучне та надумане протистояння з Росiєю". Українське МЗС у свою чергу вiдзначило, що святкування iсторичних дат є виключно внутрiшньою справою i правом України на iсторичну пам'ять i не спрямоване проти iнших держав.
I ще. Навiть вiдзначаючи сьогоднi 360-рiччя такої видатної перемоги, важко утриматися вiд думки, що Конотопська битва була змарнованим шансом i чи не найхарактернiшим прикладом виграної битви та програної вiйни за нашу незалежнiсть, якої через боротьбу за гетьманську булаву, внутрiшнiй розбрат i чвари помiж козацькою старшиною та пiдступнiсть сусiдiв нам довелось чекати ще понад 330 довгих лiт. Чом не наука для нас, теперiшнiх?
Анатолiй ПОДОЛЯК
(У цiй публiкацiї використано матерiали Вiльної енциклопедiї- Вiкiпедiї, лiтописи Самовидця, Величка, iншi iнтернет-джерела).
* Стаття була опублікована із деякими скороченнями у газеті "Київська правда" у липні 2009
р.. Цікаво, чи згадає про цю славну сторінку в історії України її нинішній президент, котрий до нестями добивався гетьманської булави. Тієї самої, яку тримав у руках славний син України, гетьман Іван Виговський, ведучи на бій з московськими зайдами козацькі полки під час московсько-української війни 1658-1659 років...

Гортаючи пожовклi сторiнки газет минулих рокiв, мандруючи численними iнтернет-сайтами у пошуках бодай найменших згадок про працiвникiв газет-попередниківи “Київська правда” 20-30 рокiв, досить часто з жалем доводилось констатувати, що збереглося надто мало iмен i фактiв про колег тих часiв. Якщо про героїв газетних публiкацiй ще можна почерпнути якiсь вiдомостi з самих публiкацiй, то про журналiстiв, котрi їх написали, на згадку нам зостався лише пiдпис. Та й то у багатьох випадках у виглядi псевдонiму. Але ж про тих, хто творив газету у 70-80 роки минулого столiття i один за одним залишали земну обитель на наших очах, ще можна зберегти спогад для нащадкiв i тих, хто продовжуватиме писати iсторiю завтрашньої "Київської правди". I це мусимо зробити ми, тi, хто працювали поруч з ними, дiлили з ними службовi кабiнети i готельнi кiмнати у вiдряженнях, а нерiдко й скибку хлiба пiд час нечастих редакцiйних вечiрок i виїздiв "на природу", плекаючи десь у глибинi душi надiю на те, що, можливо, колись хтось згадає незлим словом i про нас, сучасних...

Життєрадiсного i, здається завжди усмiхненого завiдуючого вiддiлом промисловостi редакцiї Олексiя Олексiйовича Моложанова, пам"ятають завдяки його iскрометному оптимiзму, вмiнню миттєво зiбратись i написати матерiал на будь-яку "виробничу" тематику. У редакцiйному музеї зберiгається фотокопiя пристрастної кореспонденцiї за пiдписом Ол. Моложанова про першi днi пiсля повернення редакцiї з бiльш як дворiчної евакуацiї до визволеної вiд фашистiв столицi, свiдком яких вiн був особисто, адже йогозаява про прийом на роботу у редакцїю датована 8 листопада 1943 року, тобто практично днем виходу першого номера газети. У перших рядках публiкацiї факт загибелi командира однiєї з тридцятичетвiрок, котрi першими увiрвались до Києва Шолуденка. Вочевидь, того самого танка, котрий нинi стоїть на постаментi бiля голвного видавництва країни на проспектi Перемоги. А трохи нижче про хвилюючу зустрiч киян з визволителями, серед яких Микита Сергiйович Хрущов у cвоїй знаменитiй "сталiнцi". Далi про героїзм i самовiддачу киян на вiдбудовi головної вулицi столицi. Публiкацiя так i називається "Вулиця радостi".
Читаючи цi, схвильованi, сповненнi непiдробної вiри у торжество добра i свiтлий завтрашнiй день, навiть важко уявити про те яке сумне минуле за плечима їх автора. I тiльки особливо близькi друзi Олексiя Олексiйовича були втаємниченi у трагiчнi деталi його дитинства, коли на його очах ще майже дитини, бiлобандити, яких чимало блукало по розтерзанiй громадянськими вiйнами землi України, по-звiрячому вирiзали всю родину. Хлопця виховав, як сина, колектив Леб"яжiвського цукрозаводу, що на Харкiвщинi. Згодом ця обставина вiдiграє не останню роль у бiогафiї журналiста Моложанова. Краще нього нiхто не зньав всiх нюансiв виробництва цукру, адже вiн вирiс бiля них. Статтi i кореспонденцiї О.О.Моложанова на "цукрову" тематику завжди були окрасою газетних шпальт. Та й майже вся iсторiя пiслявоєнної iндустрiалiзацiї Київщини, написана пером його авторучки. Та й у журналiстськiй бiогафiї багатьох теперiшнiх працiвникiв газети, включаючи автора цих рядкiв, слушнi поради метра залишили свiй помiтний слiд... Була ще одна деталь у біографії Олексія Олексійовича про яку у редакції ходили чутки, але сам він нікому не розповідав. Коли місто окупували фашисти, підлітку Олексію треба було чимсь заробляти, аби не померти з голоду. І він відкрив на одній з вулиць будку з ремонту взуття: тому підметки оновити, тому косячки на каблук прибити... Так і перебивався з хліба на воду. Згодом цю його "підприємливість" радянська влада пригадала. Прямо звинувачувати у співпраці з ворогом фактів не було, але при просуванні по службі цю деталь брали до уваги. І навіть будучи парторгом редакції, вище виконуючого обов'язки завідуючого відділом не призначали...
Вiд Олександра Юхимовича Черняхiвського завiдуючого вiддiлом сiльського господарства у 70-тi, ми учились працьовитостi, вмiння точно i "смачно" вiдображати побачене, дорозичливого ставленя до тих про кого ми пишемо. Не важливо, чи це був "позитивний" нарис, чи критична кореспонденцiя. Сивочолий, з рудуватими щiточками брiв i вусiв, вiн чимсь нагадував чималий пшеничний полукiпок. Здається, торкнись i посипеться золотавим зерном. Скiльки таких добрих зерен залишалося у душах людських пiсля спiлкування з Олександром Юхимовичем? I скiльки таких зустрiчей було за його довге журналiстське життя...

Олександр Аркадiйович Новак до редакцiї "Київської правди" прийшов наприкiнцi 70-х iз молодiжної преси. До цього десять рокiв вiдпрацював у газетi "Молода гвардiя" ("Київський комсомолець"). Ми, вчорашнi випускники журфаку Шевченкового вузу, немало дивувались, пiдраховуючи у святковi днi на лацканах пiджака Сашi (так вiн, принаймнi, сам просив себе називати), кiлькiсть орденських стрiчок. Звiдки у цього, ще досить молодого зовнi чоловiка, стiльки бойових нагород? А були там, мiж iншим, орден "Вiтчизняної вiйни" II cтупеня, "Червоної зiрки", двi медалi "За вiдвагу" i з добрий десяток не менш заслужених вiдзнак. I вже зовсiм iншими очима дивились на Сашу довiдавшись з його не надто розлогих розповiдей про те, як вiн ще зовсiм юним хлопчаком добровольцем пiшов на фронт, а у 20 рiчному вiцi вже командував протитанковою гарматою у лавах 2-го Українського фронту. А ще бiльшу повагу викликав той факт, що Саша був почесним мешканцем мiста Галле у Схiднiй Нiмеччинi, яке вiн визволяв вiд гiтлерiвської чуми. Такi звання за абищо не присвоюють. Як i почесні звання “Заслужений журналіст України" та “Золоте перо", котрими удостоїла Олександра Аркадiйовича Спiлка журналiстiв України. Перо у Олександра Новака було справдi золотим. У цьому можна переконатись, читаючи його пристрастнi публiкацiї у "Київськiй правдi", котрiй вiн вiддав, за його ж висловом, три десятки своїх кращих лiт...

Тридцять рокiв (з 1965 по 1985 роки) пропрацювала на рiзних посадах, вiд випускової до завiдувачки провiдним вiддiлом редакцiї, Тамара Петрiвна Лахтурова.
Оперативнiсть, об"єктивнiсть, точнiсть у викладi, глибина проникнення у психологiю героя це лише декiлька, причому досить побiжних характеристик творчого портрета Тамари Петрiвни, котра жартома просила називати себе "просто Стьопою". Вочевидь, для того, щоб її iнiцiали не плутали з iншою Т.П. заступником редактора Тамарою Павлiвною Бойко, з якою її, до речi, пов"яували досить тривалi, дружнi стосунки.
Втiм, було, мабуть, все ж щось такого задерикувато-хлоп"чого у поставi та характерi Тамари Петрiвни, що зайвий раз пiдтверджувало це самовигадане прiзвисько. Особливо, коли запнувшись квiтчастою терновою хусткою, вона у ролi циганочки бадьоро виспiвувала i витанцьовувала у складi нею ж органiзованого ансамблю "Поправочка" на редакцiйних "капустниках" якими нерiдко завершувались офiцiйнi частини державних свят чи ювiлеїв. Тамра Петрiвна була не просто талановитою виконавицею iронiчних частiвок на теми редакцiйного буття, а й у багатьох випадках їх автором або спiвавтором. Ось такою, на перший погляд незакомплексованою, веселою i безтурботною "циганочкою" i залишиться у пам"ятi багатьох моїх колег Тамара Петрiвна Лахтурова, чиє життя обiрвалося несподiвано i трагiчно...

Багатьом читачам "Київської правди" 70-80-х рокiв добре знайомi змiстовнi кореспонденцiї i навiть суцiльнi газетнi шпальти на економiчну тематику за пiдписом О. Борисової. Це був лiтературний псевдонiм талановитої журналiстки Олени Борисiвни Мандельбаум. Iй доручали, як правило, найскладнiшi редакцiйнi завдання, котрi вимагали особливої оперативностi i, водночас, глибини проникнення у тему. Як примiром пiдготовка газетного розвороту (двох внутрiшнiх сторiнок), приурочених пуску Бiлоцеркiвського шинного комбiнату. Таких "пускiв" у творчiй бiографiї Олени Борисiвни, було десятки, якщо не сотнi.
Вихована у родинi вiдомого київського адвоката, маючи за плечима Київський педагогiчний iнститут iменi Горького (нинiшнiй педунiверситет iм.Драгоманова), вона завжди була точною у викладi фактiв, умiла створити яскравий психологiчний портрет свого спiврозмовника. У спiлкуваннi з колегами була вiдкритою, товариською. Редакцiя була й справдi другою її домiвкою, а журналiстика способом i сенсом життя.
Навiть прикута важкою хворобою до лiкарняного лiжка, Олена Борисiвна писала статтю за статтею на захист працiвникiв медичного закладу, котрi вiдстоювали свої iнтереси у суперечцi зi столичними чиновниками...

З плином часу у пам"ятi стираються риси тих, кого, здається, знав колись краще, нiж самого себе. Однак, є такi колоритнi особистостi, чий образ назавжди закарбовується у глибинах пiдсвiдомостi i варто лише на мить закрити очi, як мозок у найдрiбнiших деталях вiдтворює знайомий портрет, кожну мить спiлкування. Таким для мене особисто, та й, мабуть, для багатьох iнших моїх колег, був кореспондент сiльськогосподарського вiддiлу Василь Мусiйович Кравченко, якого всi у редакцiї помiж собою називали Мусiйовичем. Був Мусiйович високим, кремезним, сивочубим. На його досить ще молодому, попри солiдний вiк, з легким рум"янцем обличчi, здається, завжди блукала хитрувата посмiшка, притаманна бiльше мешканцю сiльської глибинки, анiж, кам"яних столичних кварталiв. Портрет доповнювали такi ж хитрувато примруженi очi, котрi навiтьу похмурий день випромiнювали тепло.
Писав Мусiйович, як i говорив, образно i "смачно", чим iнодi завдавав клопоту редакцiйним лiтредакторам. А говорив вiн так, що вже пiсля першого мовленого слова нi про яку серйознiсть продовження дискусiї не могло бути й мови. Чого варта, скажiмо, хоч би така всiм пам"ятна фраза: "Я так думаю i партiя так вважає", зронена Василем Мусiйовичем на одних з партзборiв, котрi скликались у тi часи з будь-якого, iнодi й зовсiм дрiб"язкового приводу. Зрозумiло, що пiсля таких слiв, навряд чи був сенс сперечатись з їх автором. Кажуть пiд час Великої Вiтчизняної вiйни Василь ще 16-рiчним хлопчаком був партизанським зв"язковим (за документами рядовий партизанського загону iменi Щорса 3-ї Мiнської бригади iменi Будьонного) i нiби навiть мав якусь-там вiдзнаку за це. Сам Мусiйович не надто поширювався на цю тему, а законодавчо закрiпленого Дня партизанської слави, де б могли бути обнародуванi всi деталi цього вiдрiзку життя юного колись месника, на той час ще не iснувало.
Пiсля роботи на посадах заступника редактора та редактора кiлькох районних зазет i радiомовлення, а також власкора "Сiльських вiстей", В.М.Кравченко прийшов до "Київської правди" кореспондентом по Полiському кущу. Цей факт Мусiйович, у характернiй для себе манерi, прокоментував так, що, мовляв, у кущ, то у кущ, партизану не звикати...

Сергiя Яковича Дубанiна завiдувача вiддiлом пропаганди "Київської правди" чимало журналiстiв (у тому числi й автор цих рядкiв) можуть смiливо називати своїм "хрещеним батьком" у професiї. Будучи керiвником студентської практики на факультетi журналiстики, Сергiй Якович у такий спосiб добирав молодi кадри для редакцiї. I якщо вже комусь, поталанило мати його за куратора, а особливо, як ще й за керiвника дипломної роботи, той мiг смiливо розраховувати на практику, а то й штатну роботу у редакцiї. Авторитет Сергiя Дубанiна був незаперечний, як у редакцiї, так i за її межами. Згодом, буваючи у численних вiдрядженнях, я особисто чув сотнi подячних слiв i найкращих побажань на його адресу, котрi просили обов"язково передати "головному пропагандисту" газети. Вочевидь, було за що. Адже багато хто знав С.Я.Дубанiна не тiльки за яскравими публiцистичними виступами на сторiнках "Київської правди", а й за його поререднiми мiсцями роботи у ЦК комсомолу України, газетi "Киевский комсомолец", "Киевская заря" та "Учительская газета". Чимало знайомих, особливо з числа будiвельникiв, поважали Сергiя Яковича за високi професiйнi якостi i особисту мужнiсть та самовiддачу, котрi вiн проявив у досить екстремальних умовах пiд час роботи у 1966-1969 роках редактором газети "Украинский строитель" на вiдновленнi i будiвництвi столицi Узбекистану мiста Ташкент пiсля катастрофiчного землетрусу, куди його направили за рiшенням ЦК партiї та уряду республiки. Але цей життєвий та душевний екстрим згодом таки дався взнаки. Серце Сергiя Яковича чергового стресу не витримало...

Якщо бiльшiсть журналiстiв вiдомi читачам завдяки майстерностi свого пера, то Євгена Володимировича Малютенка декiлька поколiнь передплатникiв "Київської правди" знають за його свiтлинами. Рiдко який номер газети впродовж майже тридцяти рокiв виходив у свiт без фотоiлюстрацiй цього визнаного майстра свiтлопису. Його всевидюще фотооко зафiксувало не одну тисячу чудових миттєвостей життя у всiх його вимірах.
Фотокореспондети завжди бажанi гостi у трудових колективах, на офiцiйних урочистостях, Євгена Володимировича ж чекали з особливим нетерпiнням. Його знали практично на кожному пiдприємствi областi у кожному господарствi, кожнiй школi i навiть дитсадку. Високий, кремезний, вiн майже нiколи не користувався стiльцем чи лавкою для того, щоб зробити знiмок з верхньої точки, вистачало власного зросту. Озброєному не такою уже й новiтньою апаратурою, для нього нiколи не iснувало перешкод для виконання редакцiйного завдання, а знiмки виходили чiткi, майстерно викадруванi. Головне ж, вони були живими, не статичними, справжнiми вiзитками свого часу.
Євгена Володимировича вже близько десяти лiт нема з нами, але його знiмки й досi час вiд часу з"являються на сторiнках газети у якостi фотодокументiв. Вони на стендах редакцiйного музею. Сьогоднi, готуючись до 90-рiччя "Киiвської правди", ми з особливою вдячнiсть згадуємо про фотокореспондента газети Євгена Володимировича Малютенка i його особистий внесок у лiтопис видання.

Однією з останніх нашi ряди розiмкула Юлiана Євгенiвна Непомняща.
Ми пропрацювали з Юлею плiч-о-плiч впродовж бiльш як 15 рокiв. Це були непростi роки становлення нашої держави, до якого Юлiя доклала особливо багато сил i свого непересiчного таланту. Кiлька рокiв поспiль вона була акредитована при найвищому законодавчому органi держави Верховнiй Радi. Її пристраснi репортажi iз сесiйної зали парламенту, пiдписанi псевдонiмом Ю.Листопад, були завжди актуальнi i злободеннi, а аналiтичнi кореспонденцiї i статтi, написанi виключно з позицiї захисту державностi та вiдстоювання прав та iнтересiв громадян України. Навiть смерть Юлiани Євгенiвни стала символiчною. ЇЇ серце перестало битися 23 серпня 2005 року – напередодні Дня Незалежностi України...

Звичайно, у однiй публiкацiї навряд чи можна розповiсти про всiх тих, з ким доводилось працювати навiть у окреслений часом перiод. Варто було б сьогоднi згадати, хоч би побiжно, багатьох iнших редакторiв, їх заступникiв, завiдуючих вiддiлами i кореспондентiв газети, котрi залишили помiтний слiд у iсторiї газети. З вдячнiстю згадуємо ми десятки лiт спiльної роботи над випуском газети разом iз редакторами Вадимом Iвановичем Дубенком та Вiталiєм Тимофiйовичем Зарудою, заступниками редактора Григорiєм Iвановичем Михалєвським, Петром Євлампiєвичем Нечаєм i Валентином Андрiйовичем Височинним, вiдповiдальним секретарем Олександром Якимовичем Переїденком, заступниками вiдповiдального секретаря Олександром Костянтиновичем Шаповаловим та Ніною (Нонною) Іванівною Шило, завiдуючим вiддiлом Володимиром Марковичем Салом, кореспондентами Миколою Мiщенком, Василем Васильовичем Величком, Валентином Iвановичем Бiлогуровим, Фенею Iзраїлiвною Хорошухiною, Сергiєм Калмиковим, Олексанром Коновцем, облiковцем листiв Валентиною Iванiвною Фурман, коректором Валентиною Олександрiвною Новак, друкаркою Катериною Михайлiвною Сiчко, нашим незмінним кур"єром Марiєю Михайлiвною Клюско та багатьма iншими, кого сьогоднi вже, на жаль, нема з нами, але кого ми назавжди збережемо у своїх серцях i своїй пам"ятi. Бо ж недарма мовлено: людина живе доки її пам"ятають...