Слова Володимира Винниченка про те, що українську iсторiю неможливо
читати без брому вiдомi багатьом. Але, погодьтеся, були в нашому
минулому подiї, котрими можна i варто гордитись. Однiєю з таких
славних сторiнок нашої iсторiї є перемога українського вiйська
пiд проводом гетьмана України Iвана Виговського у битвi пiд
Конотопом у 1659 роцi, сама згадка про яку тривалий час була пiд
державним табу i 360-рiччя якої ми вiдзначимем цими днями. Та справедливо мовиться, що все таємне з часом стає явним.
То що ж все таки сталося в останнi днi червня 1659 року в околицях
українського мiста Конотопа, що за словами вiдомого росiйського
iсторика С.М.Соловйова викликало жах у Москвi i примусило царя
Олексiя Михайловича вийти до народу у траурному вбраннi?
Однак перш нiж вiдповiсти нас це питання, варто спинитися на
подiях, що передували Конотопськiй, або як ще її iменують
Соснiвськiй битвi 27 червня 29 червня (7 липня - 9 липня
1659 року за новим стилем) мiж московським вiйськом i вiйськами
Гетьмана Iвана Виговського та Кримської Орди бiля мiста Конотопа
сучасної Сумської областi.
Гадяцький мир пiд час великої Руїни
Конотопська битва вiдбулася лише через п'ять рокiв пiсля "вiкопомного Переяславського акту возз'єднання українського народу з братнiм росiйським народом". Цей перiод української iсторiї прийнято називати Руїною добою по смертi Богдана Хмельницького, вiдвертої громадянської вiйни, iнтервенцiї сусiдiв України i подальшого знищення залишкiв надбань минулих рокiв визвольної вiйни. Протирiччя мiж Московським урядом, який пiсля смертi Хмельницького посилив своє втручання в справи Гетьманщини продовжували загострюватися. З приходом до влади нового гетьмана Iвана Виговського московськi воєводи в багатьох мiстах, i зокрема в Києвi, почали вiдкрито пiдтримувати українську опозицiю Виговському i фактично сприяли загостренню громадянської вiйни в Українi.
У серпнi 1658 р. на Лiвобережжя вводяться царськi вiйська на чолi з бєлгородським воєводою Г. Ромодановським, в обозi яких знаходять собi притулок вцiлiлi пiсля полтавського погрому лiдери антигетьманської опозицiї. Вiдомий своїм самоуправством Ромодановський з їх числа на противагу Виговському проголошує гетьманом Iвана Безпалого, котрий якнайбiльше пiдходив на роль гетьмана, якого росiйському воєводi можна було, "взявши за хохол, за собою водити".
З цього часу Виговському бiльше нiчого не залишалося, як пришвидшити укладення угоди з польським королем, оскiльки авторитету кримського хана виявилося замало, аби утримати Москву вiд iнтервенцiї в Україну. Гадяцька угода 1658 р., що фактично денонсувала пiдписанi Хмельницьким Переяславськi протоколи, проголосила появу на картi Європи нової федеративної держави _ польськолитовськоукраїнської Речi Посполитої (тобто республiки). Названi полiтичнi народи об'єднувалися як "вiльнi з вiльними" та "рiвнi з рiвними". Кожна з частин держави мала власнi адмiнiстрацiю, фiнанси, вiйсько. Україна за цiєю угодою отримала назву Велике Князiвство Руське. Україна забезпечувала собi повне внутрiшнє самоврядування. Верховна законодавча влада належала б зборам депутатiв вiд усiєї України, виконавча гетьмановi. Усi посади разом iз сенатськими мали обiймати українцi. Велике Князiвство Руське повинне було мати всi державнi установи й чини, свiй суд, монету, вiйсько тощо. Скасовувалась унiя, на всiй територiї Речi Посполитої, вiдновлювалися церковнi суди, на знак шани митрополит i п'ять єпископiв засiдали окремо б у сенатi на рiвнi з католицькими; обiцяно повернути й усе забране церковне майно. Передбачалось вiдкрити два унiверситети в рiзних мiстах України, засновувати без обмежень училища, гарантувалася свобода друку, свобода слова, вiдкриття друкарень.
Разом з тим Гадяцька угода аж нiяк не була агресивною щодо Москви. Про це свiдчить вже хоч би те, що в текстi угоди Україна застерегла за собою право звiльнення її збройних сил вiд участi у складi федерацiї у вiйнi з Москвою, якщо до такої дiйде справа.
Бiльше того, гетьман Виговський, не полишаючи сподiвань на можливiсть уникнення збройного конфлiкту з Москвою, пропонував росiйськiй сторонi приєднатися до польсько литовськоукраїнської унiї. Причому, зважаючи на прагнення царя Олексiя Михайловича бути одночасно i царем московським, i королем польським, i великим князем литовським, чернiгiвським, київським, малоросiйським, волинським, подiльським "i прочая, i прочая...", пропозицiя українського гетьмана виглядала вповнi реалiстично. Принаймнi ще з осенi 1656 р. росiйське керiвництво цiлком щиро обговорювало з поляками можливiсть сходження царя на польський престол i проголошення особистої ун-iї двох держав. Зрозумiло, що в таких планах Москви на рiвноправнiсть України, тим бiльше про її власну державнiсть навiть натяку не було.
У вiдповiдь на мирнi пропозицiї Виговського, уряд Московiї перейшов вiд пiдбурювання громадянської вiйни до вiдкритого збройного вторгнення в Україну восени 1658 року. З'єднавшись з ворогами Виговського Iваном Безпалим, осаулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша, армiя Григорiя Ромодановського захопила низку українських мiст i вирiзала не тiльки прихильникiв гетьмана, але також i грабувала мирне населення. Лiтописець того часу так описує пограбування Ромодановським Конотопа:
"Вiн, зустрiв процесiєю вiд громадян мiста, помолився i перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував мiсто i його мешканцiв по-татарськи i сказав що "винуватого Бог знайде, а вiйська треба потiшити i нагородити за працi, в походi понесенi".
Не менше "прославився" на цьому тлi й iнший воєвода князь Семен Пожарський, котрий, як свiдчить лiтописець Самiйло Величко, оволодiвши мiстом Срiбне, тамтешнiх жителiв "одних вирубав, а iнших забрав у полон з усiма їхнiми набутками".
Така поведiнка московського вiйська нiчого окрiм стремлiння до спротиву грабiжникам не викликала i схиляла на бiк Виговського все бiльше цивiльного населення, козакiв. Тим часом навеснi 1659 року велика Московська армiя (за деякими джерелами понад 150 тисяч чол.) на чолi з князем Олексiєм Трубецьким почала вторгнення в Україну .На допомогу Ромодановському до московського вiйська приєдналися деякi козаки вороги Виговського в громадянськiй вiйнi на чолi з новопризначеним московитами "гетьманом" Безпалим. За деякий час загiн Нiжинського полковника Гуляницького напав на обоз армiї Трубецького та, вiдступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Незвжаючи на погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький вiдмовлявся та з чотирьохтисячним загоном козакiв боронив Конотопську фортецю. Велика московська армiя вирiшила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далi вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квiтня 1659 року.
70 днiв облоги, мужностi i вiдваги
Перша спроба захопити Конотоп приступом була невдалою. Укрiплення Конотопа були досить мiцними, до того ж фортецю в багатьох мiсцях оточували болота, що заважало використовувати важку кавалерiю та артилерiю близько вiд мiста. О п'ятiй годинi ранку 21 квiтня, пiсля молебня, князь Трубецькой почав приступ; мiсто обстрiляли з гармат, почався бiй. Деяким московським загонам вдалося вдертися в фортецю, але козаки Г. Гуляницького мужньо боронилися та вибили загарбникiв з мiста з великими втратами.
Пiсля такого фiаско Трубецькой вже не наважувався йти на прямий приступ, а натомiсть продовжував обстрiл мiста з гармат та почав засипати землею рiв. Проте вночi козаки використовували той грунт для укрiплення валiв фортецi i робили вилазки та зненацькi напади на московськi загони навколо мiста. Постiйнi напади козакiв вимусили Трубецького перенести табiр вiйська на 10 км вiд мiста в урочище Таборище на пiвденнiй околицi села Пiдлипного i таким чином роздiлити армiю мiж табором i вiйськами навколо Конотопа. За деякими оцiнками тiльки на облозi Конотопа московськi вiйська втратили близько 10000 чоловiк.
Аж до 29 червня, цiлих 70 днiв, чотирьохтисячний загiн Гуляницького утримував фортецю проти 150000 тисяч вiйська Трубецького, що надало Виговському змогу органiзувати свою власну армiю, отримати допомогу вiд Польщi i Криму i навiть залучити найманцiв. До козакiв Виговського приєдналися польськi добровольчi кiннi загони Потоцького, Яблоновського та пiхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманцiв загальною кiлькiстю близько 3800 чол. Було досягнуто домовленностi з Кримським Ханом Мухамедом Гiреєм IV про допомогу; хан з'явився на початку червня на чолi 30-тисячного вiйська.
Велика сiча в долинi рiчки Соснiвка
Армiя Виговського включно з Ордою тим часом продовжувала просуватися в напрямку Конотопа. 24 червня пiд селом Шаповалiвкою був розбитий невеликий передовий загiн московитiв, i вiд полонених дiзналися, що Трубецькой знаходиться вже не бiля Конотопа, i що вiн не очiкував пiдходу союзникiв так скоро. На основi цих вiдомостей було вироблено план дiй, за яким татари сховалися в засiдцi в урочищi Торговиця на схiд вiд села Соснiвки і табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братовi Григорiя Гуляницького Степановi Гуляницькому, вирушив на чолi маленького загону пiд Конотоп. Рано вранцi 27 червня козаки напали на вiйсько Трубецького i, скориставшись несподiванкою, захопили велику кiлькiсть московських коней та вигнали їх у степ. Але, оговтавшись, кiннота Трубецького контратакувала козацький загiн i Виговський вiдступив за рiчку Соснiвку в напрямку свого табору.
Наступного дня, у суботу 28 червня Трубецькой вiдiслав 30 тисяч вiдбiрної московської кiнноти на чолi з князем Семеном Пожарським наздогнати Виговського. Пожарський переправився через рiку Соснiвку i розбив табiр на iншому її боцi. Решта 30 тисяч вiйська на чолi з Трубецьким залишилися в таборi. Тим часом п'ятитисячний загiн Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському і, будучи непомiченм, захопив мiст через Соснiвку, зруйнував його i, загативши вночi рiчку, затопив низину навколо неї.
Рано вранцi 29 червня 1659 року невеликий загiн Виговського атакував табiр Пожарського i пiсля короткої сутички почав вiдступати, вдаючи втечу. Вiйська Пожарського, вiдчуваючи легку здобич, залишили табiр i почали його переслiдувати. Коли московськi вiйська вступили в село Соснiвку, козаки трьома пострiлами з гармати та трьома вогневими стрiлами дали знак рушати ордi та полякам, а самi всiєю армiєю розпочали контрнаступ на Пожарського. Побачивши пастку, Пожарський спробував вiдступити, але тяжка московська кiннота та артилерiя загрузли у вогкому грунтi бiля рiчки. В цей час з флангу вдарили татари. Московська армiя опинилася в оточеннi, почалася рiзанина. Впродовж решти 29 червня були знищенi майже всi 30 тисяч вiйска Пожарського, а сам вiн був захоплений у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурлiними, Скуратовим, Куракiним та iншими (За лiтописцем "Тутъ убито изъ россiйского войска сорокъ князей. Ред.). Полонених вiддали татарам, котрi вiдправили їх за звичаєм до Криму. А згаданий вже неодноразово герой росiйської народної пiснi князь Семен Пожарський за наказом хана був страчений у ханськiй ставцi. Втiм, причиною цього стала не виявлена воєводою лицарська звитяга на полi бою, а, швидше за все, брудна лайка, якою вiн обматюкав, як пише Самiйло Величко, Мегмеда IV Гiрея лише за те, що хан "через свого тлумача вирiк до нього кiлька слiв, ганячи його за безрозсудну i збиткову хоробрiсть та легковаження його ординською силою, бо через це легковаження не лише загубив себе, але й стратив безлiч невинного государевого вiйська, тодi як багато хто його про це попереджав. Але вiн, Пожарський, не зважав принаймнi на те, що вже перебуває у крайнiй невiльницькiй небезпецi, i, розпалений гнiвом, вилаяв хана за московським звичаєм матом i плюнув йому межи очi. За це хан роз'ятрився навзаєм i звелiв тут же перед ним вiдсiкти князевi голову". Отак, робить висновок лiтописець "винагороджено було, Бог так зволив, розором i кров"ю вiйська i його власною невинне пролиття кровi срiблянських мешканцiв i розор мiста, що їх учинив Пожарський".
Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, вiдкликав Ромодановського ("А князь Ромодановскiй з того бою здорово увойшол) з облоги Конотопа та пiзно ввечерi почав вiдступ з України. Побачивши розвиток подiй, Григорiй Гуляницький вийшов з Конотопа i вдарив по армiї Трубецького, що вiдступала, захопивши багато артилерiї; сам Трубецькой ледве не загинув, був двiчi поранений i втратив окрiм частини артилерiї ще бойовi знамена, скарбницю й майже увесь обоз. Покiнчивши iз залишками вiйськ Пожарського, козаки й татари продовжували переслiдувати ворога у його вiдступi ще протягом трьох днiв аж до московського кордону.
Великий сум московського царя i велика неправда московських iсторикiв
Розгром вiйська Московської держави пiд Конотопом мав не лише суто воєннi наслiдки для Кремля. Цвiт московської кiнноти, що вiдбув щасливi походи 1654 i 1655 рокiв, загинув за один день, i вже нiколи пiсля того цар московський не був у змозi вивести в поле такого блискучого вiйська. Саме конотопська поразка поклала початок ряду невдалих для Московської держави битв, в результатi яких помiсна дворянська кiннота, що до того становила основу вiйськової органiзацiї, назавжди зникає з iсторичної арени. З 1661 р. i до кiнця тринадцятирiчної вiйни Росiї i Польщi за Україну (1654-1667 рр.) дворянська кiннота вже не домiнує на театрi воєнних дiй. В наступних вiйнах з Туреччиною i Кримом беруть участь лише незначнi частини цiєї кавалерiї i притому погано органiзованої i озброєної.
Але крiм цього, дещо вiддаленого результату, поразка пiд Конотопом справила величезний безпосереднiй деморалiзуючий вплив як на тогочасне росiйське суспiльство, так i на офiцiйну Москву. Росiйський iсторик XIX сторiччя С. М. Соловйов так описує реакцiю царя на сумну звiстку: "...В траурному одязi вийшов Олексiй Михайлович до народу i жах охопив Москву. Удар був тим важчий, чим раптовий; слiдував вiн за такими блискучими успiхами. Ще недавно Долгорукий привiв в Москву полоненого гетьмана Литовського, недавно чулись радiснi розмови про торжество Хованського; а тепер Трубецькой, на якого було найбiльше надiй, "муж благоговiйний, в вiйнi щасливий i недругам страшний", згубив таке велике вiйсько! Пiсля взяття стiлькох мiст, пiсля взяття столицi Литовської, царствуючий град затремтiв за власну власну безпеку: у серпнi по государеву указу люди всiх чинiв поспiшали на землянi роботи для змiцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутнiй при роботах; навколишнi жителi з родинами, пожитками наповнювали Москву, i ходила чутка, що государ вiдїжджає за Волгу, за Ярославль".
У стольному градi одразу ж згадали про iншого українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, того самого "необачного", котрий у вереснi 1618 року вже стояв перед Арбатськими ворiтьми Земляного валу i чиє військо готувалося до штурму i мало всi можливостi взяти Москву, але зачувши дзвони православних церков, гетьман в останню мить передумав.
Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом пiдуть далi на Москву, i цього разу виявилися передчасними. Тiльки но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декiлька iнших українських мiст, якi утримували його супротивники, як прийшла звiстка з Криму, що козаки Iвана Сiрка напали на татарськi поселення, i це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Громадянська вiйна спалахнула з новою силою. Хоч Гадяцький договiр з поляками був вигiдний для України, iдея союзу з поляками не знайшла пiдтримки серед бiльшостi козацтва та народних мас. До того ж Виговський нехтував iнтересами широкого загалу українського суспiльства i спирався переважно на козацьку верхiвку, яка постiйно його зраджувала перед погрозами або обiцянками з боку Москви чи Варшави.
Як уже наголошувалось, Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в росiйськiй та особливо радянськiй iсторiографiї. Протягом столiть iнформацiя про неї замовчувалася, бо правда про подiї пiд Конотопом розвiнчувала багато великодержавних мiфiв, особливо про "споконвiчне прагнення українцiв до союзу з Росiєю". Знищення українськими козаками у союзi з кримським ханом, польським королем майже 150-тисячного московського вiйська, погодьтеся, зовсiм не вписується у таке "споконвiчне прагнення". Варто зазначити, що й сам факт взяття у полон i загибелi князя Пожарського, котрий деморалiзував московське вiйско, у Росiї намагалися викласти так, нiби московське воїнство билось, захищаючи Святу Русь i православ"я не з такими ж православними "братами" на їхнiй землi, а невiрними, що вiроломно вторглись на територiю Московського царства. Навiть у народнiй росiйськiй пiснi "Под городом, под Конотопом", де оплакується смерть росiйського князя богатиря Семена Пожарського, котрому "пропели пенье вечное" саме пiсля цiєї битви, жодним словом не згадується про "причетнiсть" православного Вiйська Запорозького до безславної гибелi царських ратникiв. Уся провина перекладається на татар, калмикiв, башкирiв, якi, "кабы черныя ворони", насiдалися на православних.
Зрозумiло, що й iм"я хороброго i талановитого гетьмана Iвана Виговського, пiд чиєю орудою було здобуто цю, безумовно найславетнiшу перемогу, тривалий час iнакше як "недобрим" словом на теренах Великої Русi не згадувалось, як i про укладену ним Гадяцьку угоду.
Згодом Виговського iз родиною оголосили зрадником, i цар вимагав його видати разом iз родиною, дiтьми, братом Данилом, щоб нiхто iз Виговських надалi не обiймав жодних посад. Данила таки видали i стратили в Москвi, а Іван утiк.
Пiсля двох рокiв гетьманства Виговського, як пише Володимир Антонович, посилився жахливий розбрат: мiсто воювало з мiстом, син грабував батька, батько сина. Мета: щоб не бути пiд владою нi царя, нi короля. Думали того досягти, посваривши сусiдiв, погрожуючи королю iменем царя, а царевi королем. Iншi просять Бога, щоб потрапити в його мiцнi руки i щоб наступив спокiй.
За короткий час в Україні змiнилося три гетьмани. Почався похiд Шереметьєва на Польщу. Його загони зiткнулися з вiйськом Виговського й розбили його. Тодi Виговський перебрався до Полонного i далi в Дубно. Вiн допомагав полякам у битвi пiд Чудновом, де Шереметьєв зазнав цiлковитої поразки. Виговський переїжджає до Бара, де обiймає посаду старости. Наприкiнцi 1663 року Ян Казимир з великою потугою наступає, щоб вiдвоювати Україну. Вiн прибув пiд Глухiв. Його супроводжували козаки правобiчного гетьмана Павла Тетерi, що 1660 року став на мiсце Хмельниченка. На Правобережжi залишилась польська сторожа на чолi з Маховським. А тим часом на Брацлавщинi спалахнуло повстання селян проти шляхти, де було її знищено. Довiдавшись про це, на допомогу Маховському прибув Тетеря. А Виговський тодi виїхав до Фастова, видав, унiверсал, яким закликав народ до спокою i радив замiсть Тетерi вибрати нового гетьмана. Тетеря зрозумiв, що Виговський сам претендує на булаву. Поляки схопили полковника Iвана Богуна i стратили. Тетеря звинувачував у зрадi i митрополита Иосифа Тукальського та Хмельниченка. Незабаром Маховському вдалося в Рокитному затримати Виговського i, всупереч тому, що колишнiй гетьман був сенатором, його судили вiйськовим судом i за день у в'язницi, коли вiн читав акафiст пресвятої Богородицi, розстрiляли. Довiдавшись про це, його дружина померла, обох поховали разом в одному скитi.
Але така вже доля українських патрiотiв за вiрнiсть i звитягу на захист своєї Вiтчизни, вони отримували ярлики "зрадникiв", анафему, каземати, сибiри, забуття. А тепер, посмертно, ще й... ноти протесту.
Варто було лише з"явитися на свiт указу президента Ющенка(у 2009 році) про вiдзначення 350-рiччя Конотопської битви, як росiйська сторона у вiдповiднiй нотi звинуватила Україну у "втягуваннi українського народу у штучне та надумане протистояння з Росiєю". Українське МЗС у свою чергу вiдзначило, що святкування iсторичних дат є виключно внутрiшньою справою i правом України на iсторичну пам'ять i не спрямоване проти iнших держав.
I ще. Навiть вiдзначаючи сьогоднi 360-рiччя такої видатної перемоги, важко утриматися вiд думки, що Конотопська битва була змарнованим шансом i чи не найхарактернiшим прикладом виграної битви та програної вiйни за нашу незалежнiсть, якої через боротьбу за гетьманську булаву, внутрiшнiй розбрат i чвари помiж козацькою старшиною та пiдступнiсть сусiдiв нам довелось чекати ще понад 330 довгих лiт. Чом не наука для нас, теперiшнiх?
Анатолiй ПОДОЛЯК
(У цiй публiкацiї використано матерiали Вiльної енциклопедiї- Вiкiпедiї, лiтописи Самовидця, Величка, iншi iнтернет-джерела).
* Стаття була опублікована із деякими скороченнями у газеті "Київська правда" у липні 2009
р.. Цікаво, чи згадає про цю славну сторінку в історії України її нинішній президент, котрий до нестями добивався гетьманської булави. Тієї самої, яку тримав у руках славний син України, гетьман Іван Виговський, ведучи на бій з московськими зайдами козацькі полки під час московсько-української війни 1658-1659 років...