Згадай своє перше кохання,
Коли серце тремтить і щемить,
Коли страшно сказати вітання
І душа твоя мило болить.

Ти згадай як світиться погляд
І від слів завмирають вуста.
Як підкошуються шалено ноги,
І пітніють долоньки й чоло.

В голові торнадо,смерч і буревій.
Ти забуваєш усі слова,
Ти опускаєш низесенько очі,
А під ногами зелена трава.

Ти ступаєш обережно і тихо.
Ти заглиблюєшся в подих ночі.
І навколо тебе безмежне небо
І повсюди його волошкові очі.

В луганських степех зацвітають цвіти,
Кратність повсюди мої воронці.
Їх топчуть жахливі ці люди
У формі воєнной із ружжом на плечі.
Їх ноги,обуті в воєнную обув,
Ступають по нашій землі.
Шаги їх широкі, ідуть Загребущі,
Хватають усе на путі.
Послухайте, люди, їх много усюди!
Сховайте від них воронці.
Сховайте дома, і будинки замкніть на замки.
Закрийте всі двері, запріть калітки.
Накиньте на вікна вночі чорні штори.
І виключіть свєт, погасіть каганці.
Хай морок цей чорний накриє довкола,
Спасіться од них, врятуйте живих
Не дайте стоптать мої воронці.
Сховайтесь, мовчіть, балакать нільзя
Не можна кричать ілі плакать.
Не можна сміяться, ліш тіки мовчать.
Улибку сховати на завтра нам нада.
І слухати тишу, і мовчки кричать.
Прийшли вороги не можна стогнать!
Не бійтеся, люди, вони тут усюди.
Прийшли уночі як ті крадії
Лиш ноччю ступали вони по полях
Топтати пшеницю і соняшник наш,
Зайшли в огороди і рили окопи,
Були хазяйни, а не просто в гостях.
Стоптали цвіти, порвали листки,
Іщєзли із поля мої воронці.
А утром ппроснулись усташії люди,
Росплющили очі, руїни усюди.
Потоптані трави, обпалені квіти.
І діти в підвалах,Їх нікуди діти.
Заплакані всюди стоять ясени,
Тополі берези схилили гілки,
Затихли в садах солов’ї.
Мовчить все довкола, благає спасіть
Не можемо жити, вмирають всі квіти
І воздух став спертий, від гарі й землі.
Ей люди, не спіть ,розкрийте ви очі!
Уже у чужій оказались давно ви страні.
У іншій країні так важко вам жити.
Ховаться в підвали, бояться сказать,
Терпіть перевірки, обходи дворів,
Пускати в будинок вояк в сапогах.
Ховать телефони в рядно під кровать.
Заперти ворота і просто мовчать,
Бояться сусідові лишнє сказать.
Лиш серце все помнишь
Як було до цього, якою свобода була.
Ми вільно жили, усе говорили
І квіти усюди на клумбах цвіли.
В луганських степах не цвітуть воронці.
Там морок усюди, зруйновані долі
Немає свободи, немає там волі.
Вмирає тихенько луганська земля
Нема її бувшої більше нема.

Безумно хочу я додому повернутись
Поглянути на рідний дім, сади, поля
Навколо там лишилась мрія,
Моя земля...
Сьогодні ти така чужа.
Далеко залишилися мої батьки,
Мій рідний дім, мій любий кіт.
Там запах дому, пахнуть квіти
І ввечері співають солов’ї.
Там на лугах літають бджоли,
Веселка сяє вдалині.
Вві сні, я бачу це лише у сні
Мені туди не повернутись,
І не приїхать , не прийти
Не долетіти і не допливти.
У сні я повертаюся додому,
Вдихаю запах рідної землі.
Там пахне свіжістю і мохом,
Смачними пиріжками на столі.
Квітучим соняхом і верболозом.
Стою в будинку,
Дивлюсь на меблі і книжки.
Я бачу там мені знайомих,
Я чую їхні голоси .
У сні ми разом, говоримо і сміємось.
Додому повертаюся на мить.
Я відкриваю двері, і серце завмирає і щемить.
Мій дім, вже не куняє, він просинається зі сну.
Я чую пахне домом,
Я відчуваю як йому болить.
Йому самотньо, одиноко, він постарів.
І котик Том з ним посивів.
Мені так важко повернутися зі сну
Розкрити очі і прокинутись вночі
Боюсь поїхати додому, ще більш боюсь,
Що я не повернусь...

Їх троє тут сиділи за столом
Пили вино, курили , говорили.
Одна сказала іншим двом:
Ви цю війну не так всі пережили.
Я відчувала більше всіх,
Коли міста бомбили,
А іншим навіть говорити гріх,
Ви просто мирно жили.
Дівчата інші збунтувались.
Друга накинула пальто:
Ми теж не раз уже збирались,
Переїжджали там де ми ніхто.
Жили у місті і в селі, усюди ми блукали
Тепер ось в Ригі прихисток знайшли,
Чого ж не так ми відчували?
І перша знову за своє:
Будинок, речі Ви втрачали,
Чи може друга там не вберегли?
У мене син там мінними полями
Додому повертався від біди.
А третя зовсім промовчала.
А що було сказать?
Війни не знала як ті двоє,
Не знала страху, всіх уберегла.
Всю весну бігали в підвал
А літо пекла ледь пережила.
Їй серце рвалось на скибки
Над головою над будинком
Щодня гуділи їх штурмовики.
Ці троє більше не говорять.
І не спілкуються вони.
Війну по різному відчули,
Збагнули все не до кінця.
Хіба ж для того воїни вмирали,
Щоб мирні воювали без кінця?
Нехай по своєму пережили
Та суть одна- війна для всіх війна.
Одні тікають мінними полями,
У інших чистий шлях.
Одні ідуть кривавими стежками,
Другі старих батьків лишають там.
Ми всі відчули, присмак гарі,
Той ранок не забув ніхто.
Чого ж тепер ми наче всі в угарі
Шукаєм винних і питаєм хто є хто?

Ти набери мене тихенько серед ночі
Поки всі сплять твої й мої.
Нема нічого тут страшного
Натисни кнопку й тихо говори.
Ти розкажи як ти живеш,
Як жінка, діти і знайомі.
Нехай все буде як колись,
Ми друзі і знайомі незнайомці.
Якщо боїшся не дзвони,
Ти краще есемеску напиши.
Скажи привіт і просто помовчи,
Не бійся знай
Мені не треба пристрасті, любові
Ти просто так зі мной поговори.
Ти розкажи мені про сонце,
Про квіти, луки і поля,
Про те як вранці у віконце
Заходить промінь із даля.
Про те як діти виростають,
Як ми старіємо самі.
Ти розкажи про те мені
Про що нікому не казав
Ти розкажи про себе, про життя,
Про радощі і про печалі.
Я буду слухати й радіти.
Взамін тобі ж я розповім,
Як сумно тут мені без тебе жити,
Що іноді нема з ким говорити.
Я розповім тобі про захід сонця,
Що місяць дивиться в віконце
І про короткий літа плин.
Ти напиши мені через роки,
Чи подзвони, чи дай про себе знати.
Згадаймо все як було нам тоді:
І весело і сумно, емоції не вгамувати.
Які були ми молоді, веселі і здорові
Як посміхалися тоді, і як прощалися.
Напевно зараз я тобі ніхто
для, мене ти щось значиш,
То ж набери мене колись, вночі
Посеред літа чи зими,
Чи просто напиши весною,
Чи осінню посеред зливи,
Ти знай, що я чекатиму дзвінка,
І рада буду голос твій почути.
Що відповім тобі завжди
Зроби лиш крок і подзвони.
Та все ж якщо для тебе я ніхто
І зовсім вже нічого я не значу
ти краще промовчи...
Сховай в мовчання всі слова,
Які ніколи не сказати.
Сховай свій голос і уста,
Які не цілувати.
Сховайся сам і більше не приходь,
До мене ти не говори.
Ти просто сядь і промовчи.
І через роки схиливши голову на руки
Ти не сумуй що ти не вартий і вітання,
В твоїх руках тоді був всесвіт,
А ти обрав лише мовчання.