Їх троє тут сиділи за столом
Пили вино, курили , говорили.
Одна сказала іншим двом:
Ви цю війну не так всі пережили.
Я відчувала більше всіх,
Коли міста бомбили,
А іншим навіть говорити гріх,
Ви просто мирно жили.
Дівчата інші збунтувались.
Друга накинула пальто:
Ми теж не раз уже збирались,
Переїжджали там де ми ніхто.
Жили у місті і в селі, усюди ми блукали
Тепер ось в Ригі прихисток знайшли,
Чого ж не так ми відчували?
І перша знову за своє:
Будинок, речі Ви втрачали,
Чи може друга там не вберегли?
У мене син там мінними полями
Додому повертався від біди.
А третя зовсім промовчала.
А що було сказать?
Війни не знала як ті двоє,
Не знала страху, всіх уберегла.
Всю весну бігали в підвал
А літо пекла ледь пережила.
Їй серце рвалось на скибки
Над головою над будинком
Щодня гуділи їх штурмовики.
Ці троє більше не говорять.
І не спілкуються вони.
Війну по різному відчули,
Збагнули все не до кінця.
Хіба ж для того воїни вмирали,
Щоб мирні воювали без кінця?
Нехай по своєму пережили
Та суть одна- війна для всіх війна.
Одні тікають мінними полями,
У інших чистий шлях.
Одні ідуть кривавими стежками,
Другі старих батьків лишають там.
Ми всі відчули, присмак гарі,
Той ранок не забув ніхто.
Чого ж тепер ми наче всі в угарі
Шукаєм винних і питаєм хто є хто?