— Ти любиш її? — питає Думка в Серця.
— Люблю, — із посмішкою відповіло воно.
— А чом ти плачеш, Серце? Чом ридаєш?
Та Серце тихо промовчало.
— Але ж тобі так важко, миле…
— Я витримаю!.. Зможу!.. —
Серце розриває щире каяття.
Та Думка лиш все споглядає.
— Чому? Чому ти терпиш весь цей страх?
— Бо я люблю! — відповідає Серце. —
Люблю усім своїм життям!..
— Та подумай, Серце, — вона ж тебе не покохає,
навіть усмішка її — не та…
— Мовчи! Мовчи! — викрикує Серденько. —
Я вірю в щире каяття.
Я буду чекати… Колись прийде…
І сльози ллються, як сніжинки,
холоне тепла ще любов.
В душі у Серденька, маленька
рана, що несла любов…
— Я попереджу: відпусти! —
Думка зі злістю промовляє.
Кричить Серденьку здалека:
— Я ж все знаю!
— Ні! Я тобі не вірю… Вона…
Вона не така в моїх думках.
Вона ж кохала… Я ж це знаю!..
Серденько впало на коліна,
і сльози ллються, як ріка.
Нехай любов — лиш почуття,
та скільки бід вона несла…
— Ти віриш знову у казки
Серденько…
Стань дорослим хоч на мить
та зрозумій — немає вічної любові.
Любов — всього лиш почуття.
А ти живи! Кричи по світу,
яке у тебе відчуття!
Сила твоя — у любові,
не сльози допоможуть у пітьмі,
а лиш любов буває щира.
І твоя усмішка палка.
Серденько ніжно усміхнулось.
Сльоза упала на щоку.
— А я люблю… Любити буду…
І розтало у холодному снігу.

20.XII.2023

Мене вбивали все життя —
сни, в яких я так блукаю.
Кошмари дивного буття,
яких і сам уже не знаю.

Її Величність — Смертна Кара,
могутність всіх кошмарних снів.
Її краса незрівнянна зі світом,
пророчиця усіх людських подій.

Кошмари сняться ген щоночі,
вмираю я у каятті.
Сказати серце вже не може,
яка це мука у житті.

Чорні силуети там, в пітьмі,
які зовуть мене з собою.
І наче тягне десь туди,
за чорно-сірою пітьмою.

Та знов Її Величність — Кара:

— Що, заблукав? Не гоже знов?
Ти знову сам на цій дорозі?

І погляд пробиває тишину.
Її вуста зімкнулися в мовчанні.

Ми край дороги разом йшли,
про щось тихенько бормотали.

Її рука вела туди, де світло світить —
там, вгорі.

— А знаєте, всі кажуть, що ви зла,
що проклинаєте усе на світі.
Що лиш ваш погляд звідкіля —
і світ стає темніше світла.

І погляди звелись в одне.

— Я лиш блукаю у пітьмі,
нікому зла я не бажала.
Я хочу лиш, хоч краєм ока,
побачити світ сонця, білий цвіт.

— Чому?.. Чому ви скуті тут, в пітьмі?

Гарячими, великими цепами.
І ллють дощі.
І день, як ніч, — і все застигне.

Вона пустила мою руку.
Сльозами глянула в пітьму.

— Прощай… На жаль, часу немає…

І пилом обернулась в темноту.

6.XII.2023

Вона розцвітала навесні,
уранці вкривалася росою,
а ввечері, як сонце погасало,
ховалася в серпанку прозорім.

Білосніжна, наче сніг у горах.
Вона одна така — прозора.

І хоч на світі я таких не бачив,
і хоч вона духмяна та смачна,
я все одно її зривать не буду,
вона на світі лиш одна.

А може, як ранкове сонце,
вона зійде — і згорить зоря.
І, може, випустять її з-за ґратів,
і буде вільна врешті-решт вона.

Орлиний погляд вкрив її собою,
гірські долоні вкрали її страх.
Вона тепера — одинока.
Вона тепер — збережена́.

Розбита в кришталі, вона ховалась
від всіх, хто був готовий їй розповісти:
що існують ще на світі квіти,
які вмирають назавжди.

Вона кричати мов хотіла,
та без жалю самотня осталась.
Як можна тебе не любити?..
Як можна тебе комусь віддать?..

Ти жадана!
Ти ніжна!
Ти будеш моя!
Білосніжна.

9.VI.2024

У моїй голові панувала лиш тиша,
допоки в житті не з’явилася ти.
Я відчув, як це жити насправді,
я зберіг відчуття у собі.

Полюбив твої яскраві очі,
тендітні руки у теплі
і щиру усмішку в обіймах,
в тишині.

Одвічні погляди в нічних провулках
будуть проводжати мене завжди.
І тільки ніжністю рук твоїх
я зігрію свої думки.

Я понуро тону у твоїх океанах.
Я ніжно на крилах до тебе лечу.
Я топлюся в них, як місяць у зорях.
Я ніжно тобі шепочу: «Люблю».

Глибокий омут у воді темніє,
затягує глибоко у пітьму.
Та інколи світ знову майоріє,
коли я бачу усмішку твою.

Я відчуваю кожен подих,
кожну мить твого життя.
І лиш бажаю бути поруч,
та ти втікаєш в небуття.

Ті зорі, що там, в небутті,
палали яскравим вогнем.
Я присягався на вічність,
та згас той короткий момент.

Я знову у сні побачив тебе:
твою усмішку — найщирішу з усіх,
твій погляд у глибині моєї душі,
твій голос — найніжніший за все.

Твій запах — навіть за сто миль.
Твій подих… як близько він.
Та коли відкрив очі, здалося мені:
це всього лиш сон у нічній темноті.

Та знов, коли прийдеш у сон ти,
я знову побачу твій силует:
твої вуста, твої яскраві очі —
я розпалаюся найгарячішим вогнем.

Я шукатиму тебе серед сотень очей,
твій погляд — шукатиму всюди:
у щирих усмішках людей,
і знову болітимуть груди.

Випадкова зустріч з тобою
стала подарунком життя.
Коли ти вперше торкнулась рукою —
наче спинилось серцебиття.

Я пам’ятаю, коли падав дощ:
я відчував кожну краплю води.
Я думав, він шепоче: «Любов…»
та це були сльози твої.

Я дарував тобі тепло —
та ти його не приймала.
Ти казала: «Люблю», —
я словам не довіряв.

У душі ми безмежно кохали,
та в житті не змогли це довести.
«Щось не так?..» — і все пішло не за планом.
Ми забули, хто ми у цьому житті.

Твої ніжні обійми…
Твій погляд — у очах моїх…
Твої тендітні, ніжні руки…
Твій єдиний у світі сміх…

Навіть якщо це безглуздя,
навіть якщо це лиш сон уночі —
я збережу його назавжди:
твій силует і погляд в темноті.

Навіть якщо Земля згорить вщент,
я завжди буду поруч з тобою.
Ти назавжди будеш моя.
Навіть якщо буде інша земля.

Я хотів кричати на весь світ:
«Любов існує у цьому житті!»
А тепер — ні слова навиліт.
Ні подиху в темному бутті.

Не потрібно було більше нічого.
Лиш поруч з тобою я полюбив
весь цей світ і тебе,
і вперше відчув себе живим.

Коли ти зникала, йдучи у пітьму,
мій світ знову згасав, як світанок.
І я був готовий почати війну,
аби побачити тебе наостанок.

Почувся знову твій голос —
і вогнем запалало серце моє.
Я біжу по обломках розбитих,
тільки б побачити тебе…

І навіть якщо небо впаде —
за небом є інша земля.
Я заберу тебе з собою,
де будемо тільки ти і я.

Всі почуття мої погасли
палким вогнем у каятті.
Я відчуваю себе згаслим,
без світла й життя у бутті.

Я знову хочу в ті обійми,
де було тепло у душі.
І серце рвалося у вічність
із глибини моєї душі.

Ти любила червоні троянди,
обрізала їм колючки.
Я буду писати естради
лише одній тобі назавжди.

Я думав, це буде навічно…
Разом — у воду й вогонь.
Залишилось одне лиш бажання:
обійняти тебе знов…

Остання зустріч з тобою
була наче сон.
Я тонув в голубих океанах,
а ти перетнула кордон.

Вічність… не така вже й надійна.
Можливо, момент цей — лиш мить.
Ти була для мене — квітка срібна,
яка ненавистю кипить.

Ось і погас наш останній світанок.
«Вічність» — для нас були всього лиш слова.
Залишились лише силуети…
Залишились спогади і пітьма.

Ти для мене — весь Всесвіт!
Ти була життям!..
Ти — цвіт, який розквіт.
Ти була коротким миттям…

Я вб’ю себе — мені не жаль
життя віддати!
Мені б тебе іще хоч трохи
покохати!

І під прямим стволом, що
під чолом лежатиме,
не одійду нізащо,
я не відвернусь, якщо ти позаду
стоятимеш!

І я писатиму!
Писатиму «люблю» у кожнім слові,
що передає твою красу
у болі. У моєму болі…

27.ІІ.2024