Можливо, через тисячу років,
коли на землю впаде небо.
Ми зустрінемось знову…

У моїй голові панувала лиш тиша,
допоки в житті не з’явилася ти.
Я відчув, як це жити насправді,
я зберіг відчуття у собі.

Полюбив твої яскраві очі,
тендітні руки у теплі,
і щиру посмішку в обіймах,
в тишині.

Одвічні погляди в нічних провулках,
будуть проводжати мене завжди.
І тільки ніжністю рук твоїх,
я зігрію свої думки.

Я понуро тону у твоїх океанах.
Я ніжно на крилах до тебе лечу.
Я топлюсь в них, як місяць у зорях.
Я ніжно тобі шепочу «люблю».

Глибокий омут у воді темніє,
затягує глибоко у пітьму.
І інколи у світі майоріє –
коли я бачу усмішку твою.

Я відчуваю кожен подих,
кожну мить твого життя.
І лиш бажаю бути поруч,
та ти втікаєш в небуття.

Ті зорі, що там в небутті –
палали яскравим вогнем.
Я зарікався на вічність,
та погас цей яскравий момент.

Я знову у сні побачив тебе:
Твою усмішку щиру за все.
Твій погляд у тоні моєї душі.
Твій голос ніжніший за все.

Твій запах повсюди, в провулках нічних.
Твій подих, як близько він…
Та коли відкрив очі – здалося мені –
це всього лиш сон у нічній темноті.

Та знов, коли прийдеш у сон ти,
я знову побачу твій силует:
твої вуста, твої яскраві очі –
я розпалаюся найгарячішим вогнем.

Я буду шукати тебе в сотнях очей,
твій погляд шукатиму всюди –
у щирих посмішках людей;
і знову болітимуть груди.

Випадкова зустріч з тобою –
була подарунком життя.
Коли уперше доторкнулась рукою –
припинилось серцебиття.

Я пам’ятаю коли падав дощ,
я відчував кожну краплю води.
Я думав, він шепче «любов»
та це були сльози твої.

Я дарував тобі тепло –
ти його не приймала.
Ти казала «люблю» –
я слова не сприймав.

В душі ми безмежно кохали.
В житті було важко довести.
«Щось не так?» – пішло не по плану.
Забуваємось «хто ми» у цьому житті.

Твої ніжні обійми…
Твій погляд у очах моїх…
Твої тендітні, ніжні руки…
Твій єдиний у світі сміх…

Навіть якщо це безглуздя;
Якщо це лиш сон уночі,
я збережу його назавжди:
твій силует і погляд в темноті.

Навіть якщо Земля згорить вщент –
я завжди буду поруч з тобою.
Ти завжди будеш моя.
І буде інша земля.

Я хотів кричати по світу:
«Любов існує у цьому житті!»
А тепер, ні слова на виліт.
Ні подиху в темнім бутті.

Не потрібно було більше нічого.
Лиш поруч з тобою я полюбив
весь цей світ, і тебе,
лиш з тобою почувся живим.

Коли ти зникала, йдучи у пітьму,
мій світ знову згасав, як світанок.
І я був готовий починати війну,
щоб побачити тебе на останок.

Почувся знову твій голос –
вогнем запалало серце моє.
Я біжу по обломках розбитих..
тільки б побачити тебе…

І навіть якщо небо впаде.
За небом є інша земля.
Я заберу тебе з собою,
де будем тільки ти і я.

Всі почуття мої погасли,
палким вогнем у каятті.
Я відчуваю себе згаслим,
та без життя у бутті.

Я знову хочу в ті обійми,
де було тепло у душі.
І моє серце виривало,
на вічність із моєї душі.

Ти любила червоні троянди,
обрізала їм колючки.
Я буду писати естради,
лише одній тобі, назавжди.

Я думав, це буде на вічно…
Разом в воду й вогонь.
Залишилось одне лиш бажання:
обійняти тебе знов…

Остання зустріч з тобою,
була наче сон.
Я тонув в голубих океанах,
а ти перетнула кордон.

Вічність, не така й надійна.
Можливо момент цей на мить.
Ти була для мене квітка срібна,
яка ненавистю кипить.

Ось і погас наш останній світанок.
«Вічність» для нас були всього лиш слова.
Залишились одні силуети…
Залишились лиш спогади та пітьма.

Ти для мене весь всесвіт!
Ти була життям!..
Ти цвіт, який розквіт.
Ти була коротким миттям.

Я вб’ю себе – мені не жаль
життя віддати!
Мені б тебе іще хоч
трохи покохати!

І під прямим стволом, що
під чолом лежатиме.
Не одійду, нізащо,
я не відвернусь, якщо ти позаду
стоятимеш!

І я писатиму!
Писатиму «Люблю» у кожнім слові,
що передає твою красу
у болі. У моїй болі…

27.II.2024