До нового звикнути нелегко.
Хоч гостинний край — не вдома все ж.
І неначе в ірії лелека
про гніздечко пам’ять бережеш...

Та нема домівки, вже й не буде —
перетнуло зло зворотну путь.
Нелюдське вчиняють нині люди.
Інші — на Голгофу хрест несуть.
Бачать їх з Америки, Європи:
«Може, ізнекровляться, впадуть
і звестися вже не зроблять спроби?
Ми втомились».
А вони... ідуть.

2026, 10 жовтня

Ну, а це що за дивак?
Упізнати його як?

У брунатному вбранні
ще й подібний до свині.

Хвостик — скручений гачок.
Має бути й «п’ятачок».

Придивляюся: та ні —
голова не як в свині.

Тоді що ж це за один?
Родом з гір він чи з долин?

Біографія яка
у товстого дивака?

Чи насінням висівався,
чи у світ з розсади п’явся?

Як із сонечком дружив?
І яку водичку пив?

Слухав музику чи ні,
чи сподобались пісні,

що бджола йому співала,
чи нудився від вокалу?..

«Не впізнали жовтяка,
на насіння огірка?» —

обізвалася сусідка,
щойно вийшовши з повітки.

О-он чому так забарився,
Ледь Хро-хроком не зробився!

2016

***

Прилинула хмаринка, а звідкіля — хто зна?..
На обширі безкрайнім самісінька-одна.

Купалася в блакиті, у сяйві золотім
над втомленим од сонця, над квітником моїм.

А вітерець лукавий уздрів її одну,
тихцем узяв на крила, поніс у далину.

Зіщулилися квіти, прив’яли полини —
ой, вітре, вітре, вітре хмаринку поверни!

Нам затінок жаданий, нам тінь, немов життя.
А вітер не зважає — схмелів до забуття,

несе хмаринку далі, подалі за поля,
щось промовляє, звабник, не розбереш здаля.

2014, вересень

Не на жарт розкис маслюк:
час пливе, а він — малюк.

Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.

Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:

«Бідолашненьке маля.
Вродить же таке земля!»

Де й взялася хмара зліва,
і не дощ вперіщив — злива.

Напоїла все довкруж,
наробила ще й калюж

на майбутнє, про запас.
Тепер в лісі — просто клас!

...Маслючок прокинувсь рано,
почувається прегарно.

Ненароком — зирк у воду.
Що за диво? Ох і врода!

— Хто оцей великий гриб?
— Так це ж ти — маслюк Пилип, —

відгукнулись всі навкруг,
розпочавши жвавий рух.

Придививсь маслюк пильніше.
— Спра-а-авді я. Лише...
«крутіший»!

2017

Не спитала любов, не спитала,
так, зненацька, у серце ввійшла:
хоч без слів,
але піснею стала,
хоч без квітів,
але зацвіла.

2011

Поспішав Славко до школи,
запізнитись не хотів:
мав здавати реферата про
породистих котів.

Біг охоче і бадьоро,
хоч портфель був заважкий.
Ось і школа, перший поверх,
клас, як завжди, гомінкий.

...По дзвінку зайшов учитель,
став тлумачить про ссавців.
Враз спинився на півслові й
на хвилину онімів.

Із Славкового портфеля показався...
сонний кіт,
нявкнув двічі до присутніх,
що в перекладі — «привіт».

У Славка аж дух забило:
як же він туди заліз?
«Випадково, — каже стиха, —
я кота сюди заніс».

Усміхнувся тут учитель.
Засміявся дружньо клас:
отакий живий посібник
на урок прибув до нас.

2016

Залишилась хата самотиною
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.

Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
гуркіт сатанинських колісниць.

А вона — при березі, покривджена,
безборонна, хоч свята комусь.
Скрізь бур’ян. Самшит нестрижений...
І укотре вчулось їй: «Вернусь».

2026, жовтень

У садочку світлячки
сяють, ніби зірочки.

Я їх кілька вніс у хату.
«Подивись, — гукаю, — тату!»

А у жменьці лиш жучки.
Де поділись світлячки?

Я тоді заліз під ковдру, —
світлячки ввімкнулись мов би.

2017

БІЙКА

Пролітав горобчик, сів на підвіконня.
Привітався чемно до малої Тоні.
Роззирнувся, бачить — поряд горобець,
такий самий жвавий, сірий молодець.
Він кивнув до нього: і тобі привіт.
У ту ж мить отримав теж кивком одвіт.
Підстрибнув, підскочив
(настрій гарний був).
Незнайомець також двічі підстрибнув.
Наш розправив крильця, той —
розправив теж.
- Я, звичайно, мирний, та до певних меж.
Ти дражнитись взявся, отже начувайсь,
краще, поки цілий, звідси забирайсь!
Не злякавсь дражнильник, навіть навпаки.
— Он ти як! Стривай же, вискубу боки!
...Але що це? Лихо! Одного не стало.
Це люстерко раптом з підвіконня впало.

2018

Грались в піжмурки із сонцем,
якось, огірки.
Ув огудині сховались добре під листки.

Сонце тикається в листя:
як би зазирнуть?
Жодної нема шпарини ані там, ні тут.

Просвіт вгледіло маленький.
Тишком промінці
запустило під листочок, маца — пухирці.

Здогадалося зраділе: «Ось де огірок!»
Але той як заскрекоче й вистрибом —
в садок.

Сонце в небі аж здригнулось:
от так дивина!
Що за "сорт" такий стрибучий,
сонечко не зна.

2017

Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.

І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
Оскіл мостом не перейти...

Оце б заплакати із горя,
та вже давно немає сліз.
І ні найменшої покори —
лише вогнем палає злість.

А вітер попіл ще гарячий
у жменю пам’яті згріба.
Цей біль ніколи не пробачить,
хай прийде хоч яка доба.

Наш благородний гнів озветься
крізь покоління не одне.
Затямить ворог, відсахнеться,
бо що посіє, те й пожне.

2026, квітень

У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.

Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
а тепер Кентавр підкорює Парнас.

Та куди безкрилому такому?
Та й вершина вже розтанула. Нема.
Рух і рух, постійний рух в усьому —
то прискорено, то ніби крадькома.

А бува, насуплять хмари брови,
срібні сіті враз опустять до землі.
Вдалині пасуться ще корови,
від дощу усі ховаються в селі.

А коли позичать хмари фарби
у вечірньо-світанкової зорі, —
годі більшої шукати зваби,
ніж рум’яні мандрівнички на порі.

2011

Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
— Чи ж отак вам дозволяють
говорити в школі? —
прискіпалися дві тітки
до Романа й Толі. —
Чи навчилися удома
отаке казати?
І що думають нещасні
ваші батько й мати?
— Нас виховують, як треба, —
не знітились хлопці, —
і батьки, і педагоги
на кожному кроці.
— Але ж зараз ми не в школі, —
розтлумачив Рома, —
і хвилин лиш за п’ятнадцять
будемо удома.

2018

А вересень, мов злодій,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
здійнявсь над озерцем.

І з виглядом невинним
все звідти озирав.
Про те, що буде зимно,
не мав казати прав.

Сам не зривав листочки
і не жбурляв до ніг.
Снував усюди мовчки
і нічичирк про сніг.

А літу не до тями
підступності момент,
ганя, безпечне, гами,
склада дивертисмент...

2013, серпень

1
Знайомі скрипалі —
квартет —
мелодію заграли:
була глибінь, а потім — злет,
сум з радістю в спіралі,
лелечий голос з-під небес,
русалчин тихий з моря.
В любові вмер хтось і воскрес,
розливши кухоль горя.

Знайомі скрипалі —
квартет —
звичайні буцім люди,
а з кожним серцем тет-а-тет
до пломеню й остуди.

2
Душа у скрипки й скрипаля
одна на двох, напевне.
І те, що тішить, звеселя,
сумне і потаємне —
все навпіл ділиться, на двох,
в сльозах розчарування
і в ореолі перемог.
Не знати їм прощання:
завжди удвох, де все на двох,
їм небо ближче, ближче й Бог.

2012, грудень

Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.

Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
для нас тут уже не секрет.

Усе у природи значуще,
ніщо не чуже і ніхто.
Все справжнє у неї та суще.
Не грає природа в лото.

Це ми, ідучи манівцями
неправедних часом доріг,
до неї вертаєм старцями,
шукаючи свій оберіг.

2013, жовтень

Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.

Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
— Самостійним бути варто!

Співчуває тільки брат,
сам зібрався вже в дитсад.
— Твору ж я не написав, —
раптом Грицик пригадав. —

Не розв’язані задачі...
Ні, немає мені вдачі.
Геть нічого не встигаю.
Все занедбано до краю.

— Надолужуй, — брат з порога, —
бо в садок тобі дорога.
Вернуть вчитись до малят,
як всьому давати лад!

2017

Кручені паничі, ой, кручені.
Як в танкУ, вигинатись научені.

По паркану плетуться з квітами,
далі — вище — вишневими вітами.

Незбагненно плетуться стінами,
щоби ті не були просто сірими.

Щоб барвисто і рясно, і зоряно
зшити долю комусь переорану.

2014, липень

Десь відходить моє тепле літо,
неквапливо, без зайвих прощань.
Лиш торкнулось, ще сонцем сповите,
моїх рук і далеких бажань.

Я дивлюсь йому вслід без тривоги —
хай іде у свою далечінь.
У той край не питаю дороги,
де належить йому відпочить...

А зима не лиха, не сувора —
безгомінна, то й що, як бліда.
Вона звично приходить до двору,
як задумлива гостя, сіда...

І я знов її приязно стріну,
бо на світі все має свій час.
Ні на мить не спиняючи плину,
він в кружіння захоплює нас.

2026, лютий

1
Ніч наблизилась тихенько.
Мама — доні:
— Спи, рідненька.
— Я без казки не засну.
Прочитай бодай одну.
Розгорнула мама книжку
там, де оповідь про мишку,
про її сім’ю спочатку:
бабу, діда, маму й татка,
про сестричок і братів.
Далі йшлося про котів...

2
Хтось в родині мав щодня
научати мишеня,
як сальце знімати ловко,
що поклали в мишоловку;
як чинити, коли близько
заблищать кота очиська,
(обдурити хижака —
справа завжди нелегка).
Мишка вчилась несумлінно
(як не прикро, як не дивно).
І догнав-таки котище,
нерозумну, на горищі,
ось і лапу вже здійма.
В мишки виходу нема.
Залишилося пищати,
як іржаві коліщата...

3
Шкода стало мамі мишку,
тож згорнула мама книжку.
Добре, доня вже заснула,
про те лихо не почула.
Сниться мишка їй жива.
Як орда, іде мишва,
що знялася враз на писк.
У кота підскочив тиск!
Перепрошує хижак:
— Я не буду більше так...

2017

Підібралася тишком осінь,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.

«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
а вже літо… село перейшло.

Просторує воно, ледащо,
в бастіон до відьом і почвар.
Не бажає, бачте, нізащо
із рудою водити базар.

«Хай розвіється все на пасма,
на поталу, а хоч і красу.
Під підбори осені? — зась вам!» —
йде, міркує, збиває росу...

2016, вересень

Хильнув — і позбувся болю.
А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.

На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
душі «не своїй» все одно.

Лиш бридко чомусь уранці.
Мов бубон, гуде голова.
А радість будує шанці
і мишам проміння збува.

Стираються риси, межі —
де гідність? — в пітьмі — де ганьба?
Не видко ні з дна, ні з вежі,
хоч як роззирайся в оба.

До краю йти ж недалечко,
дістатися важче зірок.
Щоразу тенька сердечко,
як трапиться шляхом шинок.

Небавом проп’ється хрестик,
і вдача припнеться на гак.
«Не треба, шинкарко, решти,
коли і життя вже навспак...»

2020, березень

ПЛИН

1

Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них?

Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
для них є, часом, перші вороги.

А як в життя пробуджуються віти,
щоб листям шепотіти молодим?..
О, я б хотіла з ним поговорити,
та розуміюсь більше з золотим.

2

Тепер і в осінь вперше незапрошена —
у співрозмовниці припрошує зима
і стелить стежку біло-припорошену,
і якось... якось прохолодно обійма.

2011-2026

Непідписаний щоденник загубився в школі.
Ніч лежав у коридорі на підлозі голій.
Мав, сердешний, сподівання на власника Вову,
що той знайде і закине до портфеля знову.
Та не сталось, як гадалось, бо якісь дівчата
підняли його з підлоги і мерщій гортати.
І дивуються, сороки, знакам запитання,
де записувати треба додому завдання.
Зауваження сердиті — ледве не щотижня.
Дві сторінки забруднила розчавлена вишня...
А оцінки? Не питайте — невисокі бали.
То скоріш про кепські справи червоні сигнали.
І соромиться щоденник: ніби він пропаще.
Хай лежав би непомітний — почувався б краще.

2017

Не помічаєш.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.

І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
В нас не одна, а дві з тобою долі.
Але ж було...
Ти знаєш, як було.

2011

Забажали хлопчаки
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
Кіт нявчить! Кричить без тями!
У стегно уп’явся
(не було такої драми,
де б так кіт лякався).
Верещить хлопчак від болю,
шаленіє кіт.

Тож нікого проти волі
не беріть в політ.

2018

Загаснув серпень. Літо відбулося
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.

Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
мов з маминої випурхнув руки.

У тиші сни чарівні хай побачить,
без жодної бентеги і тривог.
Прощаюсь з літом до нових побачень,
хоч і пишу життєвий епілог.

2026, серпень

— Літо, літечко барвисте,
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
бігти швидше стрибунця
теплим берегом Дінця.
— Ой, не можу залишитись,
бо й мені пора вже вчитись, —
каже літечко здаля, —
в мене школа є своя.
Щоб тепло вам дарувати,
мушу вміти я багато.

2018

Я бачила, як плаче генерал,
коли вручали мамі квіти...
У неї син пішов за небокрай,
а вороття немає звідти.

Я бачила, як плаче генерал,
які прозорі в нього сльози.
Цю людяність звела б на п’єдестал
при уторованій дорозі.

Чи плакати той здатен генерал,
що продавав боєприпаси,
збував і совість заодно, мов крам,
безглузді віддавав накази.

Парадно-кабінетний генерал
вогонь пильнує у каміні.
Він доларовий знає номінал...
А про поля щось знає мінні?!

2014, жовтень

Був на лови вийшов кіт,
заховався, хитрий, під

широченним лопухом,
роздивляється кругом:

де горобчики сідають,
і як миші сновигають.

Стежить пильно за всіма.
Гострозорий не дарма.

Лиш заrавивсь горобець,
пустотливий стрибунець,

кіт зі схову раптом — плиг!
Той під лапами й затих.

Котик лапи підійма,
а горобчика нема.

Тільки пір’я від хвоста
поміж кігтями в кота.

— Жив, жив, жив! — сміється птах.
(На даху забув про страх).

Кіт у засідці завмер:
«Пильним буду відтепер».

Та наразі вусаня
вже дратує мишеня.

Вистромляє з нірки писок,
не зважаючи на ризик,

і вигукує образи.
Кіт дійшов ледь не до сказу.

Отакі невдалі лови!
Хоч іди в «Макдональд’с» знову.

2018

Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.

З даху спускається тінню
спритний маленький дідок —
має, цікавий, сумління
кожен промацать куток.

Дуб налякає безлистий —
став, мов колюча мара.
Пташка ні жодна не свисне...
Дим? А чи дух — з димаря?

З лісу бредуть поторочі,
ось вже виходять на шлях…
Як же багато скрізь ночі!
І дивовижі... в очах.

2018, лютий

1
На городі жабеня
під листочком спить щодня.

А харчується вночі.
Умина не калачі,

їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.

Язиком довкіл стріля —
ловить мошок звіддаля.

Неушкоджені рослини
від куща до бадилини —

всі шанують жабеня.
Воно їм вже, як рідня.

Хай на вроду і не квітка:
не ромашка, не лелітка.

Так до діла ж беручке
й на язик метке яке!

2
От слимак приповз від річки,
залишивши вогку стрічку.

Взявсь троянду об’їдать —
жабенятко його хвать.

Комарі таке уздріли —
розлетілись, ніби стріли.

А за мить їх і не видко —
не втікали ще так швидко!

Ось вам, друзі, й жабеня.
Тож не дивно, що — рідня.

2017

За котом погнався пес,
але котик раптом щез.
Вмить на дерево злетів,
на самий вершечок сів.
Позирає з висоти:
«Ну, Рябку, гайда сюди».
Та як пес не намагався
і на метр не підійнявся.
«Вочевидь, не альпініст, —
каже кіт, піднявши хвіст. —
Може б, ти не задавався
та до будки б повертався?»

2017

Не заганяй себе у кут
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.

Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
гризот натомість і печалі.

Не множ ні попелу, ні сліз.
У справі розпач — не порадник.
Не допоможе, звісно, й злість.
А сумнів — то відомий зрадник.

Хоч скільки трапиться дверей,
зачинених перед тобою,
бодай одні, як той борей,
відчиниш волею самою.

2018, грудень

Українському добровольцеві

По-готичному колють небо
височезні сосни й гудуть.
Як далеко мені до тебе!
Ти в широких степах, мабуть.

Виє вітер там по роздоллю.
Чи від нього прихисток є?
Я до тебе прагну любов’ю,
ти єдине щастя моє.

Час жорстокий, такий неправий.
Чорний саван стелить війна.
Це диявол, напевне, править.
Застогнала широчина.

Повертайся, прошу, додому
і благаю - не на щиті.
Повертайся тепер, і по всьому!
Ти ж потрібен в мирнім житті.

Не вертаєш, однак, козаче,
бо плюндрує землю орда,
що сумління має теляче
і навальна в неї хода.

Суне степом орда погана,
підкорившись безумству Кремля.
І ти кажеш, мій невблаганний:
«Хто зупинить, якщо не я!»

2015, січень

В річці пуголовок плаче,
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
Значить це, що ти підріс,
тож не треба зайвих сліз.
Ти — маленьке жабеня
остаточно вже пів дня.
Ти — амфібія тепер.
Навіть рибі носа втер!»

2017

Сусідський кіт зайшов до хати,
хоч не його мені б чекати.
На крісло зліз,
примружив очі.
Сидіти довго так охочий...

Й навіщо, справді, гості інші,
коли з котом аж ллються вірші?

2010

В нього чоботи вкрилися пилом,
аж до бронзи засмагло чоло,
і утома на плечах, як брила…
Так вертає наш дід у село.
Лише зрідка їздить машиною,
запрягає нечасто й коня,
путівцем прошкує і нивою,
щоб посіяти не навмання,
щоб почути, як дихає колос,
набираючись сили й ваги.
Розрізняє тут кожен голос —
потаємне йому до снаги.
Увесь вік агрономом трудиться,
на війну лиш перерва була…
Йде увечері дід по вулиці,
наче плутає крок ковила, —
щось у грудях болить йому й коле
(мабуть, скоро по ньому вже дзвін).
Та не може лишити дід поле,
бо до жнив не дожив іще він.
І нічого не просить у Бога,
хіба тільки ще трохи дощів,
а в жнива не розмило б дорогу, —
щоби вдосталь для всіх врожаїв.
Вересень, 2021

Збирала в пригорщі слова,
звичайні й променисті,
щоб в них душа була жива
і поривання чисті.

І розсипала на столі
їх, друже, перед вами,
аби у вранішній імлі
їм випурхнуть піснями...

Та не знайшла учора слів,
хоч як я їх шукала,
лиш у невипитих дощів
краплинок попрохала.

А ви не стріли, як колись,
мене з тим на порозі,
бо йшли за обрієм кудись
по неземній дорозі.

Ще неокрилені пісні
розгублено блукали.
...А краплі боляче мені
долоні обпікали.

2010, грудень

Нам скоро з літечком прощатись,
із сонцем лагідним, з теплом.
Нам скоро з осінню вітатись,
вона вже поряд із селом.

Несе з собою прохолоду,
рубінів кошик, бурштину,
бо має хист і є охота
картину скласти осяйну.

...Але мозаїка недовго
втішати буде погляд наш.
Наскочить вітер із-за рогу,
розсипле все і лиш вітраж

на церкві білій різнобарвно
зорітиме у тьмяний світ
по-особливому відрадно
крізь плетиво убогих віт.

2010, серпень

Дощі й дощі. Тріщить загата.
Ллє прямовисно і навскіс.
Береза вкотре, пелехата,
не ладна розчесати кіс.

Кущі розвихрились бузкові,
півонії втрачають стрій.
А хмари знов напоготові
у грозовий вступити бій.

Усе, усе, мов за межею.
В одне змішались день і ніч.
А правда з кривдою-олжею,
непримиренна, йде на січ.

Блищать шаблі. Стовпотворіння.
І — раптом тиші абсолют
скує усе аж до коріння
якоюсь силою без пут…

Й душа, роз’ятрена дощами, —
чуття розмили береги.
Це доля бавиться так з нами
чи сплачує нараз борги?

2020, червень

Уже весна, радіти б треба,
і відшукати у собі
колись даровані із неба
вцілілі струни, далебі.

Мажорні, сонячні, на втіху
і життєдайні, як тоді, —
щоб не підігрували лиху,
а надихали у ході.

Весна ж четверта. Вже четверта.
Сирена душу розтина.
Село згоріле. Місто стерте.
Ані домівки, ні майна.

І невідоме наше «завтра».
І суне ворог, наповза...
За нами — суть. За нами — правда.
Та невгамовна ця сльоза...

Її приборкати несила,
хоча й весніє знову світ.
Ми небо з укриття просили,
щоби навспак вертав приліт...

2025, березень

Ось і добіг зимопис крапки.
А далі що? Нова глава.
Уже зібрались біля кладки
від сну розбуркані слова,

щоб перейти до березоля,
в дзвінкі узятись голоси,
здійнятись піснею над полем
у теплих променях яси.

А там, де тиша сніг тримала
й оберігала білі сни,
уже проталина заграла
дзвіночком сріберним весни.

І стане простір молодіти
і набиратися краси
від звуків плетива і літер.
Весну у душу запроси.

2026, березень

Карали дівчину. За віщо?
Кмітливу вдачу молоду,
що розумом за інших вища
та ще й прегарна на виду.

Таке знайшлось хіба від Бога?
Напевно, що від сатани.
«До сатани їй і дорога,
і без потвердження вини!»

Отак мужі перелякались
за ниці душеньки свої!
На жодну мить не завагались,
гукнувши: «В полум’я її,

красу обернемо на присок,
розкидаємо по землі.
Такий чаклунству буде присуд —
старі здригнуться і малі.

А хто поремствує, той, значить,
сам прислужився сатані.
В нас душогуби не ледачі,
як слід підсмажать на вогні».

Нараз запала мертва тиша,
хтось захлинувся у ганьбі.
«Хоча б скінчилося все швидше», —
котилось страхом по юрбі.

А слуги порпались тим часом,
складали хмиз навкруг стовпа.
Ось відсахнулися всі разом,
спустились поспіхом з горба.

Вогонь почав свій біг смертельний,
аж заридав церковний дзвін.
І вже ні суд, ні кат не певний,
прирікши душу на загин.

Прикута ж міцно ланцюгами,
в сорочці довгій з полотна,
молилась зблідлими губами
серед людей, але одна.

Обмовлена й така вродлива,
хоч воду пий з того лиця.
Лиш доля випала жахлива,
на страту — просто з-під вінця.

...Повітря зойком розірвалось,
уклякла вражена юрма.
Недовго нелюди втішались,
ще мить — й видовища нема.

А погар їм уже не диво.
Ось вітру... забавка, либонь,
бо перекочує грайливо
жарини спалених долонь.

2011

*
Вухань засмикався: ой, лихо!
В осіннім лісі дітись де?
Це листя падає так тихо
чи крадькома вовчисько йде?
*
Розкішний сонях втратив вроду,
увесь засох і геть змарнів.
Усеньке літо мав турботу —
плекав чорнявеньких синів.
*
Давно пожовклий лист на клені
ще й не збирається в політ,
бо має гадку, що зелений
і падати не час із віт.
*
Ось наїжачивсь під парканом
завжди розлючений будяк.
Хоч дошкуляє колючками,
але ж цілющий як-не-як.
*
Уже не встоїть капустина —
набрала зайвої ваги —
і товща кожної години.
Якби ж було хоч дві ноги!
*
Чи ж кукурудза не царівна?
Всім до душі її краса —
по-голлівудськи зуби рівні
та ще й розпущена коса.
*
Які обрАзи терпить морква —
за косу смикає усяк!
Якщо вже тягнете з коморки,
то хоч підкопуйте так-сяк.
*
Була на грядці цибулинка —
така собі тонка стеблинка.
Як в золоті вдяглася шати —
взялась на титул зазіхати.
*
На полудневому осонні,
не поскидавши жупани,
украй розморені і сонні,
вляглись поважні кавуни.
*
Літає зранку джміль важезний,
гуде, як транспортний літак.
Уже б давно з-під вікон щез він —
не дозаправиться ніяк.
*
Був непримітний на городі
зелений, як і все, томат.
Та став червоним при погоді
і запишавсь, мов сонцю сват.
*
Неквапно киця виступає,
як та модель, фіксує крок.
Вже до зими обнову має —
густий, пухнастий кожушок.
*
Тонка прозора павутинка
враз засвітилася на мить,
дрібні зронила намистинки
і знов невидима летить.

2016 р.

Серед річки — ну й дива! —
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…

Не чекав з бюджету гроші,
щоб придбати цеглу й ноші.
Сам добув матеріал
на вітальню і на зал.
Звів без зайвої мороки
він будівлю в стислі строки.
Ще й полагодив місток,
той що був з гнилих гілок.

Справи різної ваги
всі бобриську до снаги, —
перш розкине головою,
щоб і над, і під водою
поробити все як слід,
як навчали батько й дід.

При цікавім добрім ділі
з понеділка до неділі, —
так в загаті з року в рік
хазяйнує «чоловік».
Не вечеряв ще, до речі, —
стіл майструє ось малечі.

Хоч не прагне булави,
вся громада з ним на «ви».

2016, серпень

*Колядник — тут корупціонер

А без тебе і небо несинє —
наче осінь дочасна спива
з неба синяву всмак по краплині.
Вигасає в осмуті трава.
Замовкають поволі цикади —
найказковіший супровід снів, —
а натомість нема кому грати.
Кожен вечір тепер онімів.
Над усім нависа безгоміння —
анічого ніде ні шелесь.
В квітниках облетіло цвітіння,
пелюстки покотилися десь.
Ні чебрець не пахтить, ані м’ята,
та й любисток давно не п’янить.
Ходить коротко радість прип’ята, —
голос сріберний вже не бринить.
З небосхилу дві зірки зірвалось —
персеїдний настав зорепад.
Влітку мало від літа зосталось.
До плачу тисне в грудях од втрат.
І немов обірвали молитву,
коли згас на шляху силует…
Повернися живим з поля битви,
мій солдате, що серцем — поет.

А як прийдеш — то вернеться й літо,
просто літо, як диво якесь.
Хіба можу без тебе прожити,
якщо ти мені — всесвіт увесь?

2016, червень

Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!

Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухвалі та п’яні
їм багнетом замішують долю на злі.

Україна ж все далі. Вона уже — мрія.
А попереду що? Соловки? Колима?
І щодень все страшніше лютує завія,
та ні в кого й злякатися сили нема.

«Мєртвєци єсть в вагонє?» — горланять чекісти,
просто в сніг викидають ще теплі тіла.
О, Маріє! Маріє! Маріє Пречиста,
чи ти бачиш — в заметі пропало маля?..

Незабаром розчиняться сльози у морі.
Беззаконня сховають старі острови.
Проковтне голоси лЮдські біла безмовність,
і просякнуть стражданням святі корогви.

2011, лютий

...Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.

Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
звучить наш сердець зв’язок
крізь відстані, хай зимові,
долаючи давній страх;
бринить, відродившись, знову
у стоголосих вітрах.

Бо там, де серця відкриті
й ніхто не зводить стіну —
струна в суголосній миті
почує іншу струну.

2026, лютий

Не треба зустрічі, не треба,
лиш надішли мені листа
звідтіль, що між землею й небом,
що забуттям не зароста.

Нехай спливли роки повз мене,
мов ріки, що забули брід —
цвіт прибережного ромену
в душі навік залишив слід.

У тому часі чару стільки
і невимовної краси!..
Так раз в житті буває тільки.
І спогад цей не загаси.

Той Вавилонський сад і досі
мені плекає неземне,
що не зустрінеш на покосі,
бо первородне й весняне.

Нехай живе в джерельнім світлі,
в прозорій юній чистоті,
мов скрипаля щемливий витвір,
що вплівсь у ранки золоті.

Не треба зустрічі. Не треба.
Ця неповторність із висот,
що між землею лине й небом
в тендітнім плетиві із нот...

Як можеш, надішли листа.

2026, березень

Мої слова звичайні й зрозумілі,
і не понівечені й не чужі,
а ті, що ними мати говорила
від щирої вкраїнської душі.

Вони творились вітром тихим в полі,
а ще в дібровах — птаством гомінким.
В них чутно голос мрійної тополі
і те, як дощ вистукує в шибки...

В моїх словах — живе чуття народу,
його стражденні та щасливі дні,
й відлуння кроків на шляху свободи,
де Лесині палахкотять вогні.

Мої слова. Я їх не вибирала,
вони самі ж бо вибрали мене,
я тільки в серце їх, як дар, збирала.
А серце, звісно, в кожного одне.

2005, серпень

Одна — світанок, інша — захід.
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.

Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
все сидьма змотує клубок.

Одній — стежки і небокраї,
і сонце в жмені, й сто доріг.
А інша добре пам’ятає
колись залишений поріг.

В житті одної — ще посіви
і що не день — нові дива.
А коси іншої вже сиві
й виводить доля на жнива.

Одна щебече, ніби пташка.
Чомусь в задумі інша знов.
Одній щось легко, іншій — важко...
Але єднає їх любов.

2026, травень

Вже втрачаю у Тебе віру,
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?

Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
прищепив Ти, певно, любов.

І розлюднились, Отче, люди,
і, забувши жорна і дерть,
навіженим якимсь приблуддям
нам на голови сіють смерть.

Ні чеснот у них, ні розпуки,
той збиткуються над життям.
Загребущі кривавлять руки,
не обтяжившись каяттям.

А, можливо,.. і Ти, як воїн,
наодинці там проти зла.
Не зборов іще, не впокоїв.
Заступає світло імла?

Переможеш — то й нам не впасти.
А зневіру прости-пробач.
І почувсь тоді шепіт: «Насте,
пробачаю, дочко... не плач».

2024, червень

Випадаю з життя, випадаю.
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.

Піднеси на руках свою мрію
із низин до самісіньких гір.
Не віддай у непевні тумани
ані крихти, ні днини життя.
Є мета — то й снаги таки стане.
Сил нема, коли плин без пуття.
Не шукай у чужому причину
через те, що життя непросте.
Не прогледь з-поміж інших стежину —
ту, свою, що до щастя веде».

Випадаю з життя, випадаю
у безвихідь, як загнаний звір.
Раптом чую з-за обрію, з раю
душу матері: «В себе повір!..»

2014, липень

Надія — вона така:
на поклик руша, де важко.
І тиха, й негомінка,
неначе пір’їнка пташки,
у душу впаде й живе —
така собі незнищенна.
Заповідає нове,
що станеться недаремно.

Сама не завжди крилата —
буває зранена теж,
та кличе удар тримати
й долати тісняву меж.
Запалює снопик світла
де застує скрізь імла.
Виходить із заповітом,
аби зневіра не йшла.

Надія — вона така:
незгасна в лиху годину,
із фатумного витка
за руку вирве людину.

2026, лютий

Які бувають дивні сни:
химерно сплетено події,
кружляє взимку цвіт весни,
близькі, давно забуті, мрії.

І простір, що не знає меж.
У нім політ, хай і безкрилий,
а грізні силуети веж
іще нікого не спинили.

А то насняться голоси,
хоч кажуть, що таке не сниться:
і тлін вчорашньої краси,
що повниться по самі вінця.

Зникає сутність. Але час
і в сні нагадує про себе,
і ранок вже за крок від нас,
і в дійсність прокидатись треба.

2006, лютий

А каміння, кидане мною,
й те, жбурляли яким по мені…
Не ступити уже ногою
у бік простору, що в далині.

Маю ж виборсатись на волю.
Від завалів звільняючи шлях,
закусивши губу до болю,
вежу зводжу в камінних полях...

Нема відступу? — то й не треба,
бо ж попереду — простір і час.
Із уламків в напрямку неба
постає моя вежа щораз.

І здіймаючись по спіралі,
крок за кроком сходами ввись,
відкриваю новітні далі,
що лиш мріли в уяві колись.

2018, жовтень

Спека випікає, знищує усе.
Воду у долонях дівчинка несе.
Від струмка до квітки поспіша мала,
бачить - дві краплинки тільки й донесла.

В розпачі дитина, що нема відерця.
Захища рослину непокоєм серця.

2010, серпень

Він нашестя бачив монголів,
і козацьку звитягу бачив.
Буреломів зазнав доволі,
як на варті, стоїть одначе.
Пригадає часом дорогу,
при якій пагінцем пробився,
і кіннотників осторогу,
щоби світові прислужився.
А ще мажі згада рипучі,
і чумацькі долоні теплі,
на гіллі — постоли й онучі,
Персеїди рясні у серпні.
Як Савон гуртував повстанців
на майдані базарнім палко.
Як невіруючі поганці
розібрали церкву до скалки...

Скільки раз були віти хворі,
скільки раз воскресали сили —
наче соки земні й суворі,
під кору йому віру носили.
І відродженим буйним віттям,
не скорившись лихій годині,
дарував він затишок дітям
й подорожній кожній людині…
А сьогодні осколки КАБу
ранять душу йому і груди.
З сатанинського нині хабу
по деревах гатять і люду.

Та стоїть. Він стоїть розхристя,
зверху дивиться на руїну.
Хоч від болю жужмиться листя,
він корінням трима Вкраїну.

2026, березень

Нема води, нема тепла,
немає інтернету.
І закривавлені струмки
щодня фарбують Лету.
Нема і сонечка давно,
бо змучене й подерте
воно сховалось за хмарки:
боїться теж померти.

2026, березень

Ні, не для смутку, не для болю,
не для повернення назад
той спогад у життєвім колі
сяйне нараз, як зорепад.

Як несподіване натхнення,
як слово вічне і просте,
що виросте із одкровення
і волошково зацвіте.

А в час, коли темніє коло,
чи застеляє шлях туман,
він зійде, наче випадково,
щоб світлом викрити обман.

І хай із присмаком солоним,
хоч на якому віражі —
завжди лишається вагомим
і незникомим у душі.

Тому й давно про себе знаю:
чи до ладу все, чи розлАд, —
що втішно крізь роки палає
мені первісний зорепад.

2026, березень