Не помічаєш.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.

І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
В нас не одна, а дві з тобою долі.
Але ж було...
Ти знаєш, як було.

2011

Забажали хлопчаки
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
Кіт нявчить! Кричить без тями!
У стегно уп’явся
(не було такої драми,
де б так кіт лякався).
Верещить хлопчак від болю,
шаленіє кіт.

Тож нікого проти волі
не беріть в політ.

2018

Загаснув серпень. Літо відбулося
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.

Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
мов з маминої випурхнув руки.

У тиші сни чарівні хай побачить,
без жодної бентеги і тривог.
Прощаюсь з літом до нових побачень,
хоч і пишу життєвий епілог.

2026, серпень

— Літо, літечко барвисте,
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
бігти швидше стрибунця
теплим берегом Дінця.
— Ой, не можу залишитись,
бо й мені пора вже вчитись, —
каже літечко здаля, —
в мене школа є своя.
Щоб тепло вам дарувати,
мушу вміти я багато.

2018

Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?

Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
для них є, часом, перші вороги.

А як в життя пробуджуються віти,
щоб листям шепотіти молодим?..
О, я б хотіла з ним поговорити,
та розуміюсь більше з золотим.

2011, лютий

Я бачила, як плаче генерал,
коли вручали мамі квіти...
У неї син пішов за небокрай,
а вороття немає звідти.

Я бачила, як плаче генерал,
які прозорі в нього сльози.
Цю людяність звела б на п’єдестал
при уторованій дорозі.

Чи плакати той здатен генерал,
що продавав боєприпаси,
збував і совість заодно, мов крам,
безглузді віддавав накази.

Парадно-кабінетний генерал
вогонь пильнує у каміні.
Він доларовий знає номінал...
А про поля щось знає мінні?!

2014, жовтень

Був на лови вийшов кіт,
заховався, хитрий, під

широченним лопухом,
роздивляється кругом:

де горобчики сідають,
і як миші сновигають.

Стежить пильно за всіма.
Гострозорий не дарма.

Лиш заrавивсь горобець,
пустотливий стрибунець,

кіт зі схову раптом — плиг!
Той під лапами й затих.

Котик лапи підійма,
а горобчика нема.

Тільки пір’я від хвоста
поміж кігтями в кота.

— Жив, жив, жив! — сміється птах.
(На даху забув про страх).

Кіт у засідці завмер:
«Пильним буду відтепер».

Та наразі вусаня
вже дратує мишеня.

Вистромляє з нірки писок,
не зважаючи на ризик,

і вигукує образи.
Кіт дійшов ледь не до сказу.

Отакі невдалі лови!
Хоч іди в «Макдональд’с» знову.

2018

Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.

З даху спускається тінню
спритний маленький дідок —
має, цікавий, сумління
кожен промацать куток.

Дуб налякає безлистий —
став, мов колюча мара.
Пташка ні жодна не свисне...
Дим? А чи дух — з димаря?

З лісу бредуть поторочі,
ось вже виходять на шлях…
Як же багато скрізь ночі!
І дивовижі... в очах.

2018, лютий

1
На городі жабеня
під листочком спить щодня.

А харчується вночі.
Умина не калачі,

їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.

Язиком довкіл стріля —
ловить мошок звіддаля.

Неушкоджені рослини
від куща до бадилини —

всі шанують жабеня.
Воно їм вже, як рідня.

Хай на вроду і не квітка:
не ромашка, не лелітка.

Так до діла ж беручке
й на язик метке яке!

2
От слимак приповз від річки,
залишивши вогку стрічку.

Взявсь троянду об’їдать —
жабенятко його хвать.

Комарі таке уздріли —
розлетілись, ніби стріли.

А за мить їх і не видко —
не втікали ще так швидко!

Ось вам, друзі, й жабеня.
Тож не дивно, що — рідня.

2017

За котом погнався пес,
але котик раптом щез.
Вмить на дерево злетів,
на самий вершечок сів.
Позирає з висоти:
«Ну, Рябку, гайда сюди».
Та як пес не намагався
і на метр не підійнявся.
«Вочевидь, не альпініст, —
каже кіт, піднявши хвіст. —
Може б, ти не задавався
та до будки б повертався?»

2017

Не заганяй себе у кут
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.

Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
гризот натомість і печалі.

Не множ ні попелу, ні сліз.
У справі розпач — не порадник.
Не допоможе, звісно, й злість.
А сумнів — то відомий зрадник.

Хоч скільки трапиться дверей,
зачинених перед тобою,
бодай одні, як той борей,
відчиниш волею самою.

2018, грудень

Українському добровольцеві

По-готичному колють небо
височезні сосни й гудуть.
Як далеко мені до тебе!
Ти в широких степах, мабуть.

Виє вітер там по роздоллю.
Чи від нього прихисток є?
Я до тебе прагну любов’ю,
ти єдине щастя моє.

Час жорстокий, такий неправий.
Чорний саван стелить війна.
Це диявол, напевне, править.
Застогнала широчина.

Повертайся, прошу, додому
і благаю - не на щиті.
Повертайся тепер, і по всьому!
Ти ж потрібен в мирнім житті.

Не вертаєш, однак, козаче,
бо плюндрує землю орда,
що сумління має теляче
і навальна в неї хода.

Суне степом орда погана,
підкорившись безумству Кремля.
І ти кажеш, мій невблаганний:
«Хто зупинить, якщо не я!»

2015, січень

В річці пуголовок плаче,
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
Значить це, що ти підріс,
тож не треба зайвих сліз.
Ти — маленьке жабеня
остаточно вже пів дня.
Ти — амфібія тепер.
Навіть рибі носа втер!»

2017

Сусідський кіт зайшов до хати,
хоч не його мені б чекати.
На крісло зліз,
примружив очі.
Сидіти довго так охочий...

Й навіщо, справді, гості інші,
коли з котом аж ллються вірші?

2010

В нього чоботи вкрилися пилом,
аж до бронзи засмагло чоло,
і утома на плечах, як брила…
Так вертає наш дід у село.
Лише зрідка їздить машиною,
запрягає нечасто й коня,
путівцем прошкує і нивою,
щоб посіяти не навмання,
щоб почути, як дихає колос,
набираючись сили й ваги.
Розрізняє тут кожен голос —
потаємне йому до снаги.
Увесь вік агрономом трудиться,
на війну лиш перерва була…
Йде увечері дід по вулиці,
наче плутає крок ковила, —
щось у грудях болить йому й коле
(мабуть, скоро по ньому вже дзвін).
Та не може лишити дід поле,
бо до жнив не дожив іще він.
І нічого не просить у Бога,
хіба тільки ще трохи дощів,
а в жнива не розмило б дорогу, —
щоби вдосталь для всіх врожаїв.
Вересень, 2021

Збирала в пригорщі слова,
звичайні й променисті,
щоб в них душа була жива
і поривання чисті.

І розсипала на столі
їх, друже, перед вами,
аби у вранішній імлі
їм випурхнуть піснями...

Та не знайшла учора слів,
хоч як я їх шукала,
лиш у невипитих дощів
краплинок попрохала.

А ви не стріли, як колись,
мене з тим на порозі,
бо йшли за обрієм кудись
по неземній дорозі.

Ще неокрилені пісні
розгублено блукали.
...А краплі боляче мені
долоні обпікали.

2010, грудень

Нам скоро з літечком прощатись,
із сонцем лагідним, з теплом.
Нам скоро з осінню вітатись,
вона вже поряд із селом.

Несе з собою прохолоду,
рубінів кошик, бурштину,
бо має хист і є охота
картину скласти осяйну.

...Але мозаїка недовго
втішати буде погляд наш.
Наскочить вітер із-за рогу,
розсипле все і лиш вітраж

на церкві білій різнобарвно
зорітиме у тьмяний світ
по-особливому відрадно
крізь плетиво убогих віт.

2010, серпень

Дощі й дощі. Тріщить загата.
Ллє прямовисно і навскіс.
Береза вкотре, пелехата,
не ладна розчесати кіс.

Кущі розвихрились бузкові,
півонії втрачають стрій.
А хмари знов напоготові
у грозовий вступити бій.

Усе, усе, мов за межею.
В одне змішались день і ніч.
А правда з кривдою-олжею,
непримиренна, йде на січ.

Блищать шаблі. Стовпотворіння.
І — раптом тиші абсолют
скує усе аж до коріння
якоюсь силою без пут…

Й душа, роз’ятрена дощами, —
чуття розмили береги.
Це доля бавиться так з нами
чи сплачує нараз борги?

2020, червень

Уже весна, радіти б треба,
і відшукати у собі
колись даровані із неба
вцілілі струни, далебі.

Мажорні, сонячні, на втіху
і життєдайні, як тоді, —
щоб не підігрували лиху,
а надихали у ході.

Весна ж четверта. Вже четверта.
Сирена душу розтина.
Село згоріле. Місто стерте.
Ані домівки, ні майна.

І невідоме наше «завтра».
І суне ворог, наповза...
За нами — суть. За нами — правда.
Та невгамовна ця сльоза...

Її приборкати несила,
хоча й весніє знову світ.
Ми небо з укриття просили,
щоби навспак вертав приліт...

2025, березень

Ось і добіг зимопис крапки.
А далі що? Нова глава.
Уже зібрались біля кладки
від сну розбуркані слова,

щоб перейти до березоля,
в дзвінкі узятись голоси,
здійнятись піснею над полем
у теплих променях яси.

А там, де тиша сніг тримала
й оберігала білі сни,
уже проталина заграла
дзвіночком сріберним весни.

І стане простір молодіти
і набиратися краси
від звуків плетива і літер.
Весну у душу запроси.

2026, березень

Карали дівчину. За віщо?
Кмітливу вдачу молоду,
що розумом за інших вища
та ще й прегарна на виду.

Таке знайшлось хіба від Бога?
Напевно, що від сатани.
«До сатани їй і дорога,
і без потвердження вини!»

Отак мужі перелякались
за ниці душеньки свої!
На жодну мить не завагались,
гукнувши: «В полум’я її,

красу обернемо на присок,
розкидаємо по землі.
Такий чаклунству буде присуд —
старі здригнуться і малі.

А хто поремствує, той, значить,
сам прислужився сатані.
В нас душогуби не ледачі,
як слід підсмажать на вогні».

Нараз запала мертва тиша,
хтось захлинувся у ганьбі.
«Хоча б скінчилося все швидше», —
котилось страхом по юрбі.

А слуги порпались тим часом,
складали хмиз навкруг стовпа.
Ось відсахнулися всі разом,
спустились поспіхом з горба.

Вогонь почав свій біг смертельний,
аж заридав церковний дзвін.
І вже ні суд, ні кат не певний,
прирікши душу на загин.

Прикута ж міцно ланцюгами,
в сорочці довгій з полотна,
молилась зблідлими губами
серед людей, але одна.

Обмовлена й така вродлива,
хоч воду пий з того лиця.
Лиш доля випала жахлива,
на страту — просто з-під вінця.

...Повітря зойком розірвалось,
уклякла вражена юрма.
Недовго нелюди втішались,
ще мить — й видовища нема.

А погар їм уже не диво.
Ось вітру... забавка, либонь,
бо перекочує грайливо
жарини спалених долонь.

2011

*
Вухань засмикався: ой, лихо!
В осіннім лісі дітись де?
Це листя падає так тихо
чи крадькома вовчисько йде?
*
Розкішний сонях втратив вроду,
увесь засох і геть змарнів.
Усеньке літо мав турботу —
плекав чорнявеньких синів.
*
Давно пожовклий лист на клені
ще й не збирається в політ,
бо має гадку, що зелений
і падати не час із віт.
*
Ось наїжачивсь під парканом
завжди розлючений будяк.
Хоч дошкуляє колючками,
але ж цілющий як-не-як.
*
Уже не встоїть капустина —
набрала зайвої ваги —
і товща кожної години.
Якби ж було хоч дві ноги!
*
Чи ж кукурудза не царівна?
Всім до душі її краса —
по-голлівудськи зуби рівні
та ще й розпущена коса.
*
Які обрАзи терпить морква —
за косу смикає усяк!
Якщо вже тягнете з коморки,
то хоч підкопуйте так-сяк.
*
Була на грядці цибулинка —
така собі тонка стеблинка.
Як в золоті вдяглася шати —
взялась на титул зазіхати.
*
На полудневому осонні,
не поскидавши жупани,
украй розморені і сонні,
вляглись поважні кавуни.
*
Літає зранку джміль важезний,
гуде, як транспортний літак.
Уже б давно з-під вікон щез він —
не дозаправиться ніяк.
*
Був непримітний на городі
зелений, як і все, томат.
Та став червоним при погоді
і запишавсь, мов сонцю сват.
*
Неквапно киця виступає,
як та модель, фіксує крок.
Вже до зими обнову має —
густий, пухнастий кожушок.
*
Тонка прозора павутинка
враз засвітилася на мить,
дрібні зронила намистинки
і знов невидима летить.

2016 р.

Серед річки — ну й дива! —
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…

Не чекав з бюджету гроші,
щоб придбати цеглу й ноші.
Сам добув матеріал
на вітальню і на зал.
Звів без зайвої мороки
він будівлю в стислі строки.
Ще й полагодив місток,
той що був з гнилих гілок.

Справи різної ваги
всі бобриську до снаги, —
перш розкине головою,
щоб і над, і під водою
поробити все як слід,
як навчали батько й дід.

При цікавім добрім ділі
з понеділка до неділі, —
так в загаті з року в рік
хазяйнує «чоловік».
Не вечеряв ще, до речі, —
стіл майструє ось малечі.

Хоч не прагне булави,
вся громада з ним на «ви».

2016, серпень

*Колядник — тут корупціонер

А без тебе і небо несинє —
наче осінь дочасна спива
з неба синяву всмак по краплині.
Вигасає в осмуті трава.
Замовкають поволі цикади —
найказковіший супровід снів, —
а натомість нема кому грати.
Кожен вечір тепер онімів.
Над усім нависа безгоміння —
анічого ніде ні шелесь.
В квітниках облетіло цвітіння,
пелюстки покотилися десь.
Ні чебрець не пахтить, ані м’ята,
та й любисток давно не п’янить.
Ходить коротко радість прип’ята, —
голос сріберний вже не бринить.
З небосхилу дві зірки зірвалось —
персеїдний настав зорепад.
Влітку мало від літа зосталось.
До плачу тисне в грудях од втрат.
І немов обірвали молитву,
коли згас на шляху силует…
Повернися живим з поля битви,
мій солдате, що серцем — поет.

А як прийдеш — то вернеться й літо,
просто літо, як диво якесь.
Хіба можу без тебе прожити,
якщо ти мені — всесвіт увесь?

2016, червень

Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!

Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухвалі та п’яні
їм багнетом замішують долю на злі.

Україна ж все далі. Вона уже — мрія.
А попереду що? Соловки? Колима?
І щодень все страшніше лютує завія,
та ні в кого й злякатися сили нема.

«Мєртвєци єсть в вагонє?» — горланять чекісти,
просто в сніг викидають ще теплі тіла.
О, Маріє! Маріє! Маріє Пречиста,
чи ти бачиш — в заметі пропало маля?..

Незабаром розчиняться сльози у морі.
Беззаконня сховають старі острови.
Проковтне голоси лЮдські біла безмовність,
і просякнуть стражданням святі корогви.

2011, лютий

...Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.

Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
звучить наш сердець зв’язок
крізь відстані, хай зимові,
долаючи давній страх;
бринить, відродившись, знову
у стоголосих вітрах.

Бо там, де серця відкриті
й ніхто не зводить стіну —
струна в суголосній миті
почує іншу струну.

2026, лютий

Не треба зустрічі, не треба,
лиш надішли мені листа
звідтіль, що між землею й небом,
що забуттям не зароста.

Нехай спливли роки повз мене,
мов ріки, що забули брід —
цвіт прибережного ромену
в душі навік залишив слід.

У тому часі чару стільки
і невимовної краси!..
Так раз в житті буває тільки.
І спогад цей не загаси.

Той Вавилонський сад і досі
мені плекає неземне,
що не зустрінеш на покосі,
бо первородне й весняне.

Нехай живе в джерельнім світлі,
в прозорій юній чистоті,
мов скрипаля щемливий витвір,
що вплівсь у ранки золоті.

Не треба зустрічі. Не треба.
Ця неповторність із висот,
що між землею лине й небом
в тендітнім плетиві із нот...

Як можеш, надішли листа.

2026, березень

Мої слова звичайні й зрозумілі,
і не понівечені й не чужі,
а ті, що ними мати говорила
від щирої вкраїнської душі.

Вони творились вітром тихим в полі,
а ще в дібровах — птаством гомінким.
В них чутно голос мрійної тополі
і те, як дощ вистукує в шибки...

В моїх словах — живе чуття народу,
його стражденні та щасливі дні,
й відлуння кроків на шляху свободи,
де Лесині палахкотять вогні.

Мої слова. Я їх не вибирала,
вони самі ж бо вибрали мене,
я тільки в серце їх, як дар, збирала.
А серце, звісно, в кожного одне.

2005, серпень

Одна — світанок, інша — захід.
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.

Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
все сидьма змотує клубок.

Одній — стежки і небокраї,
і сонце в жмені, й сто доріг.
А інша добре пам’ятає
колись залишений поріг.

В житті одної — ще посіви
і що не день — нові дива.
А коси іншої вже сиві
й виводить доля на жнива.

Одна щебече, ніби пташка.
Чомусь в задумі інша знов.
Одній щось легко, іншій — важко...
Але єднає їх любов.

2026, травень

Вже втрачаю у Тебе віру,
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?

Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
прищепив Ти, певно, любов.

І розлюднились, Отче, люди,
і, забувши жорна і дерть,
навіженим якимсь приблуддям
нам на голови сіють смерть.

Ні чеснот у них, ні розпуки,
той збиткуються над життям.
Загребущі кривавлять руки,
не обтяжившись каяттям.

А, можливо,.. і Ти, як воїн,
наодинці там проти зла.
Не зборов іще, не впокоїв.
Заступає світло імла?

Переможеш — то й нам не впасти.
А зневіру прости-пробач.
І почувсь тоді шепіт: «Насте,
пробачаю, дочко... не плач».

2024, червень

Випадаю з життя, випадаю.
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.

Піднеси на руках свою мрію
із низин до самісіньких гір.
Не віддай у непевні тумани
ані крихти, ні днини життя.
Є мета — то й снаги таки стане.
Сил нема, коли плин без пуття.
Не шукай у чужому причину
через те, що життя непросте.
Не прогледь з-поміж інших стежину —
ту, свою, що до щастя веде».

Випадаю з життя, випадаю
у безвихідь, як загнаний звір.
Раптом чую з-за обрію, з раю
душу матері: «В себе повір!..»

2014, липень

Надія — вона така:
на поклик руша, де важко.
І тиха, й негомінка,
неначе пір’їнка пташки,
у душу впаде й живе —
така собі незнищенна.
Заповідає нове,
що станеться недаремно.

Сама не завжди крилата —
буває зранена теж,
та кличе удар тримати
й долати тісняву меж.
Запалює снопик світла
де застує скрізь імла.
Виходить із заповітом,
аби зневіра не йшла.

Надія — вона така:
незгасна в лиху годину,
із фатумного витка
за руку вирве людину.

2026, лютий

Які бувають дивні сни:
химерно сплетено події,
кружляє взимку цвіт весни,
близькі, давно забуті, мрії.

І простір, що не знає меж.
У нім політ, хай і безкрилий,
а грізні силуети веж
іще нікого не спинили.

А то насняться голоси,
хоч кажуть, що таке не сниться:
і тлін вчорашньої краси,
що повниться по самі вінця.

Зникає сутність. Але час
і в сні нагадує про себе,
і ранок вже за крок від нас,
і в дійсність прокидатись треба.

2006, лютий

А каміння, кидане мною,
й те, жбурляли яким по мені…
Не ступити уже ногою
у бік простору, що в далині.

Маю ж виборсатись на волю.
Від завалів звільняючи шлях,
закусивши губу до болю,
вежу зводжу в камінних полях...

Нема відступу? — то й не треба,
бо ж попереду — простір і час.
Із уламків в напрямку неба
постає моя вежа щораз.

І здіймаючись по спіралі,
крок за кроком сходами ввись,
відкриваю новітні далі,
що лиш мріли в уяві колись.

2018, жовтень

Спека випікає, знищує усе.
Воду у долонях дівчинка несе.
Від струмка до квітки поспіша мала,
бачить - дві краплинки тільки й донесла.

В розпачі дитина, що нема відерця.
Захища рослину непокоєм серця.

2010, серпень

Він нашестя бачив монголів,
і козацьку звитягу бачив.
Буреломів зазнав доволі,
як на варті, стоїть одначе.
Пригадає часом дорогу,
при якій пагінцем пробився,
і кіннотників осторогу,
щоби світові прислужився.
А ще мажі згада рипучі,
і чумацькі долоні теплі,
на гіллі — постоли й онучі,
Персеїди рясні у серпні.
Як Савон гуртував повстанців
на майдані базарнім палко.
Як невіруючі поганці
розібрали церкву до скалки...

Скільки раз були віти хворі,
скільки раз воскресали сили —
наче соки земні й суворі,
під кору йому віру носили.
І відродженим буйним віттям,
не скорившись лихій годині,
дарував він затишок дітям
й подорожній кожній людині…
А сьогодні осколки КАБу
ранять душу йому і груди.
З сатанинського нині хабу
по деревах гатять і люду.

Та стоїть. Він стоїть розхристя,
зверху дивиться на руїну.
Хоч від болю жужмиться листя,
він корінням трима Вкраїну.

2026, березень

Нема води, нема тепла,
немає інтернету.
І закривавлені струмки
щодня фарбують Лету.
Нема і сонечка давно,
бо змучене й подерте
воно сховалось за хмарки:
боїться теж померти.

2026, березень

Ні, не для смутку, не для болю,
не для повернення назад
той спогад у життєвім колі
сяйне нараз, як зорепад.

Як несподіване натхнення,
як слово вічне і просте,
що виросте із одкровення
і волошково зацвіте.

А в час, коли темніє коло,
чи застеляє шлях туман,
він зійде, наче випадково,
щоб світлом викрити обман.

І хай із присмаком солоним,
хоч на якому віражі —
завжди лишається вагомим
і незникомим у душі.

Тому й давно про себе знаю:
чи до ладу все, чи розлАд, —
що втішно крізь роки палає
мені первісний зорепад.

2026, березень