Він нашестя бачив монголів,
і козацьку звитягу бачив.
Буреломів зазнав доволі,
як на варті, стоїть одначе.
Пригадає часом дорогу,
при якій пагінцем пробився,
і кіннотників осторогу,
щоби світові прислужився.
А ще мажі згада рипучі,
і чумацькі долоні теплі,
на гіллі — постоли й онучі,
Персеїди рясні у серпні.
Як Савон гуртував повстанців
на майдані базарнім палко.
Як невіруючі поганці
розібрали церкву до скалки...

Скільки раз були віти хворі,
скільки раз воскресали сили —
наче соки земні й суворі,
під кору йому віру носили.
І відродженим буйним віттям,
не скорившись лихій годині,
дарував він затишок дітям
й подорожній кожній людині…
А сьогодні осколки КАБу
ранять душу йому і груди.
З сатанинського нині хабу
по деревах гатять і люду.

Та стоїть. Він стоїть розхристя,
зверху дивиться на руїну.
Хоч від болю жужмиться листя,
він корінням трима Вкраїну.

2026, березень