Випадкових людей не буває. Принаймні ті постаті, з якими ми перетинаємося в житті, навіть якщо це буде кількасекундна мить, зовсім не випадкові. Що ж тоді казати про людей з якими ми спілкуємося час від часу. Це все заздалегідь продумано Ним десь там за хмарами. Себто Богом.
А для подорожніх усі зустрічі не випадкові. Знайомства в українському потязі, флірт в німецькому пабі, бійка в Амстердамі зі скінхедами, секс на даху. Все це відбувається в нашому житті не випадково. Навіть, якщо ми вже давно не пам’ятаємо як виглядали ці люди, у чому вони були одягнені, що казали і як пахли, все одно десь далеко в нашому мозку вони залишили певний слід, нехай тоненький, ледь вловимий, як серпневе павутиння. Чи може у наших серцях?
Вони так чи інакше впливають на наш світогляд, підкріплюючи сталі позиції, чи навпаки докорінно змінюючи наші звички і принципи. Або ж просто додають досвід. Адже будь-яка нудна бесіда за пивом, згаяний час, втрачений день — усе вписується у життєву книгу. Такий собі, ніякий, та все ж досвід.

Він підняв голову і дослухався до гуркоту трамваю, загасив цигарку і задумливо застиг. Йому подобалися речі, яких ще не встигли модернізувати. Увесь цей хай-тек дизайн і пластиково-синтетична метушня, усі ці сучасні автомобілі, аудіотехніка і офісна архітектура швидко втомлювали. Так, за комфорт треба розплачуватися своєю свободою… Він чомусь пригадав, як починався рух хіпі у Європі.
А цей трамвай у центрі Брюсселя залишився таким, як і тоді, коли Марк був хіпуючим студентом. З того часу все змінилося, пішли з життя його родичі, його рідна країна перейшла на іншу валюту, змінилися тоталітарні вожді, змінився і сам Марк. Утім, не так став іншим, як подорослішав, здичавів.
Він йшов по тротуару обережно, обступав калюжі, продовжуючи згадувати свою юність. Людей на вулиці було мало — дощ і рання година продовжили сон бельгійців на кілька годин, інші просто займалися ранковими справами, не кваплячись висовувати носа надвір. У Брюсселі взагалі неквапний ритм життя, вранці на роботу поспішають хіба що єврокомісари.
До Марка підійшла жінка у червоному плащі. З під широких крисів її капелюха виднілися усмішка і білі кудряві локони.
— Мсьє, чи не знайдеться у вас запальнички?
— Так, будь ласка.
Марк дістав з кишені запальничку і мовчки прикурив, він не був налаштований на знайомство і флірт.
— Ви знаєте, вулиці такі порожні цього ранку, — почала розмову жінка.
— Це тому що сьогодні субота. Усі брюссельці ще п’ють чай на кухнях.
— Але ж вас я зустріла. На вулиці. Після дощу, — засяяла чарівна посмішка.
— Може це тому що я не бельгієць, — знизив плечима Марк.
Розмова була не нав’язливою, ця жінка виглядала приємною, утім чоловік ввічливо розпрощався і пішов у напрямку скверу.
Марк обожнював хорошеньких жінок, але він не кидався на кожне тіло, з яким стикався у своєму житті. У нього був витончений смак, до того ж він любив не лише членом, але й головою. Експерименти з випадковими красунями залишилися в минулому. Утім це зовсім не означало, що він збирався вдруге одружуватися чи якнайскоріше ставати належним батьком. Марк не шукав собі єдину і неповторну. Він, взагалі, нікого не шукав. Адже все у цьому світі траплялося не випадково, і Марк знав, що зустріне жінку, з якою йому захочеться жити. Жінку, яка залишитися з ним, адже їй також буде добре поруч.
Сквер до якого він йшов, був маленьким і світлим. Дерев тут було небагато, вони переважно росли по периметру його меж, решту площі займали кущі, алеї і лавки, всередині скверу буяв фонтан.
Лавка, де так добре колись творилося. Звідси він змальовував бані собору святого Луки. А онде він пив вино з друзями. Пригадалися йому перші обійми і поцілунки. Не зупиняючись, він попрямував алеєю до фонтану і опустився лише на ту лавку, де сидів якісь чолов’яга, що походив на безпритульного. Саме йому Марк і запропонував цигарку.
— Дякую, ви такі люб’язні, — промугикав чоловік і смачно затягнувся димом.
— Хіба у цьому полягає великодушність людей? Я, от наприклад, художник, але останнім часом нікому не дарую свої роботи. Та й взагалі, що таке цигарка — якийсь дріб’язок.
Сусід мовчки курив. Утім Марк не став зважати на його неговіркість.
— А чим ви займаєтеся?
— Колись був моряком. А тепер проводжу час тут, у сквері. Або п’ю з друзями у пабах.
— У вас є друзі? — здивовано запитав Марк.
Його питання прозвучало зухвало і у погляді старого він прочитав образу і недовіру. Марк поспішив вибачитися.
— Вибачте. Не знаю чому я так сказав, з таким тоном.
— Ви абсолютно, праві, пане художнику. У більшості таких бродяг як я, немає друзів. Та й в мене немає. А ті, з ким випиваю — тимчасові компаньйони по пляшці. Але я зву їх друзями. Хоча вони мені зовсім не рідні і я не шукаю у них притулок і підтримку. Проте кожна людина має право на те, щоби називати когось другом. А хто ваші друзі?
Марк задумався. Справді, хто його оточення? Блудливі патріоти власних гаманців. Напівсп’яніли діви, які ще вчора були школярками, а вже сьогодні прагнули оволодіти не стільки Марком, скільки його статком. Розсудливі холодні жінки, старші на добрий десяток років за нього, які, провокуючи інтриги та плітки, намагалися поживитися ще молодим тілом, привласнити собі ласий шматок богеми, його талант. Імпресаріо, критики, поціновувачі його творчості, які заливали його глотку вином, а вуха солодкими компліментами. Від нього їм потрібні були лише нові роботи. Але не він сам.
— Письменники, художники, скульптори… я не знаю…хто вони
— О! Мистецький бомонд!
Художник запропонував чоловіку прогулятися.
— Я пригощу вас кавою і сніданком. Тут недалеко є симпатичне бістро.
Новому знайому Марка нічого не залишалося іншого, як погодитися на апетитну пропозицію. До площі, де знаходився бар вони йшли мовчки. Марк згадував минуле літо, яке він провів в Чорногорії. Тоді він добре відпочив з тамтешніми жінками, о ці південні жінки, їхні ласки, їхні засмаглі обличчя і вигоріле волосся, напрочуд ніжні і водночас гарячі руки. Волоцюга, вочевидь, думав про те, що йому пощастило натрапити на цього дивакуватого художника.
— Чому ви вирішили пригостити мене сніданком? — пережовуючи куряче стегенце промуркотів старий. — Ви, напевно, один з тих, хто оточений жіночою увагою, грошима, і при цьому завжди самотній. Вам бракує рідної душі?
— Зовсім ні. Мені добре із собою. Час від часу в моєму житті з’являються жінки, які дарують мені тепло. І у цьому вони щирі. А ще в мене є батьки, яких я дуже люблю. І кілька справжніх друзів. — Марк зробив невеличку паузу. — Вони живуть в іншій країні.
Поснідавши старий почав поводити себе більш розкуто і наполіг на відповіді.
— Та все ж — чому? Чому саме я вподобався вам?
Марк посміхнувся: «Люблю людей».
У цьому бістро його добре знали — він попросив, щоби страви, які замовив старий записали йому в кредит і вийшов на вулицю. Місто оживилося, бруківку вкрив транспорт, на хідниках з’явилися продавці гамбургерів і морозива. Брюссель прокидався, перетворюючись на сучасне європейське місто. Полохливе хай-тековське місто, з його аж до нудоти вичищеними нутрощами-вулицями. І лише де інде ще виднілися калюжі, такі як вранці — прозорі, дощові калюжі — єдині непідробні і несинтетичні плями на вулицях цієї столиці.
Він задумався над словами сказаними ним наостанок цьому випадковому чоловікові. Марк дещо лукавив. Безперечно, він не відчував якогось особливого тепла до усіх без винятку людей, були і такі, яких він уникав, і такі, яких він боявся. Утім не було нікого кого би він ненавидів. Люблю людей!.. Яка брехня!!! Він втомився роздавати свою любов, мов цукерки на Хелоуін, направо і наліво. Численним прихильницям, колегам у салонах, друзям… Любов, вона колись рано чи пізно може скінчитися, а більше за все Марк боявся стати спустошеним, порожнім. Кращі тоді вже ненавидіти, аніж нічого не почувати.
Йому захотілося купити квіти, не для когось конкретно, а просто купити. Кому подарувати він знайде — у Брюсселі вистачає гарних жінок. Підійшовши до квіткарки, він засунув руку в пальто, щоби дістати гаманець. Бігло промацав усі кишені, Марк завмер — гаманця не було. Жінка у капелюсі з широкими крисами (тепер він навіть не міг пригадати її обличчя) чи добродушний і вже ситий моряк? Хто з них наважився це зробити? Він голосно розсміявся, налякавши голубів, які поважно прогулювалися поруч. Припинивши свій скажений регіт, Марк почав розповідати про ранкову пригоду дівчині, що продавала квіти. Вона була гарненька, а втрачати йому вже не було чого…

субота, 15 березня 2008 р.

Хвилююча мить… Він заплющив очі і пригадав присмак морської води. Такої солоної і неприємної для язика, такої бажаної і неймовірно лагідної для тіла; такої сентиментальної і поетичної для душі художника.
Чому він згадав саме присмак, а не пейзаж з безмежним обрієм, скажімо? Теплий дотик вечірнього піску чи плеск хвиль? Крик чайок чи заколисуюче покачування човна? У кабінеті директора йому чомусь пригадався саме присмак моря…
У цей час, коли вирішувалася доля подальшої кар’єри Юрка, він не думав про чайок чи любощі на піщаному узбережжі. Смак солі став йому в горлі, з’явився на рецепторах, висушив його язик. Схотілося пити…
— Дозвольте, склянку води випити! В горлі пересохло від морської води. — Його голос був глухим, лунав звідкілясь з глибини, наче з мушлі.
Директор був налаштований серйозно.
— Не час для жартів, Юро. Принаймні, не тобі зараз жартувати.

99-й рік. Він тоді випадково потрапив до Криму — за два дні до від’їзду друг «підігнав» йому власну путівку, бо сам сильно захворів і не зміг поїхати на курорт. Юрко із розгубленістю повідомив батькам, з якими він тоді жив, що їде на Південь, хоча в душі відчував своєрідну ейфорію від майбутньої подорожі.
Далі все пішло як по маслу: купейний вагон і випадкове знайомство з Сергієм, веселе проведення часу на дискотеках, пляжах, курортний роман з москвичкою Танею. Йому було добре і не хотілося звідти від’їжджати. Утім в останні дні Таня переключилася на іншого, Сергій переїхав на іншу турбазу до дівчини, це сталося так швидко і все одразу, що він на певний час відчув себе самотнім. Наступного дня, блукаючи по порожньому пляжу, Юрко збирав цілі мушлі і згадував чудовий відпочинок протягом тижня…протягом тижня… але не довше…протягом тижня…

… протягом тижня, ти повинен здати мені цей проект. Не довше, —його думки перервав суворий голос керівника. — Я і так даю тобі поблажки. Ти усвідомлюєш, що ти погано останнім часом працюєш і я не маю намірів завжди прикривати твої проколи.
Масивні дерев’яні двері зачинилися за Юрком і він опинився у приймальні, де сиділа Любочка — секретарка його шефа. Як і усі секретарки, вона була не надто сексуальною(певно, щоби не ревнувала дружина директора), утім достатньо привабливою щоби говорити з нею не лише про роботу і час від часу віддаватися плотським утіхам. Принаймні, подумав Юрко, я би це робив на місці шефа. Хоча чому БИ? Чому я вирішив, що він не спить з Любочкою? Це було б щонайменше незрозуміло для повноцінного чоловіка.
—Любочка, ви знаєте, ви схожі на Аріель? Вам ніхто про це не говорив?
—Тю, — скривалася вона, — це як розуміти. На пачку прального порошку?
— Які дурниці, до чого тут порошок. Я кажу про Аріель, русалку з диснеївського мультфільму.
— І чого це я русалка, — вип’ятила нижню губу Любочка. —В мене і хвоста немає.
Вона така мила, подумав Юрко. От би опинитися з неї на пляжі. Він розсміявся.
— Не хвилюйся, пришиємо…
— Як…пришиємо..? — розгубилася секретарка, але він, опинившись в коридорі, вже не чув її слів.
Зустріч із шефом означала що він находиться на межі. Фактично на межі звільнення, адже встановлений директором deadline був нереальним для виконання, адже проект не був готовий ані на йоту.
І чому в нашій мові так багато англіцизмів. Наприклад, deadline — дослівно «смертельна лінія», означає максимально прийнятний період, час для виконання певних дій. Він подумав про інші слова, з яким йому часто доводилося стикатися раніше: computer, notebook, skateboard, snowboard, seaboard… Думки знову замкнулися на морській тематиці.

Минулого року на море він їздив з Олею. Це вперше він не заводив курортних романів, а відправився на відпочинок зі своєю дівчиною. Вони зустрічалися не більше двох місяців і коли Юрко запропонував провести кілька тижнів жаркого липня під одеським сонцем Оля, не вагаючись, погодилася.
Їм обом подобалося цілуватися у тамбурі, бігати за морозивом на станція, де потяг зупинявся трохи довше ніж зазвичай, а потім холодним, замерзлим, обмащувати розпечені тіла партнера і цілувати, і злизувати його… Від цього завмирає подих… І поки вони їхали удвох, вони могли насолоджуватися еротичними забавками досхочу, але варто лише було підселитися сусідам по купе, як вони припинили ці ігри.
— Одеса-мама! — Оля ступила на перон .
— Місто-герой! — Підтримав Юрко її.
Потім були привокзальні бабки, які пропонували свої хатинки-сараї за 100-200 метрів від моря, без претензій на зручності, зате з великими ціновими амбіціями, купа смердючих бомжів і одеських гопників. І вони, усвідомлюючи у що вплутуються, домовилися із однією з привокзальних бабок за житлові умови, точніше за відсутність таких умов, а наявність чотирьох стін, стелі, двох ліжок та літнього душа-вмивальника.
— Побежали, купаться. Скорее! У меня новый купальник, а еще я очень хочу красиво загореть, — дівчина дістала із сумки усі можливі креми для засмаги, від засмаги, для рук, обличчя, спини, ніг, пальців, повік і навіть нігтів.
У нього не було жодного крему для засмаги. І, взагалі, він не дуже любив ніжитися чи пектися довго на сонці. Більше задоволення йому приносило плавання, плескання у прибережній воді, гра у пляжний волейбол. А ще Юрко дуже любив креветки. Навіть, морські, дрібненькі, мов комахи, креветки, він міг смакувати з насолодою.
— Давай купимо креветок?
— Мася, у тебя только еда в голове. Я знаю — ты еще захочешь пива. И мы это обязательно купим, но только давай потом. А сейчас просто позагораем. Ну, по крайней мере, я этого хочу, а ты можешь сходить за креветками. Но лучше полежи рядом, мне с тобой так хорошо.
Оля поцілувала його у плече. Він любив її поцілунки, він любив її руки, губи. Юрко був впевнений, що закоханий у неї. Юнак нахилився у вдихнув її волосся, він обожнював запах близьких йому жінок, а волосся було одним з джерелом цього запаху. Юрко поцілував у тім’ячко свою дівчину і пішов плавати.
Цього вечора, вони вперше злилися тілами у єдину неповторну комбінацію сексу. Вони кохалися довго, палко, пристрасно. Пестощі у цьому прибережному сарайчику здавалися обом вічністю, плотське бажання проривало їхні юні серця, і неслося шаленими вихорами кудись за обрій, за пінні хвилі; крізь піски, морську глибину, вітер, крики чайок, випадкові поодинокі човни рибалок; цей вигук екстазу, здавався тонкішим за голоси білосніжних чайок і водночас сильнішим, глибшим за будь-який тайфун.
Прокинувшись в обіймах Олі, Юрко подумав, що такого приємного сексу у нього давно не було. Він зібрався до моря, обережно піднявся, аби не розбудити цю красу.
— Юр, ты куда? Креветки ловить? — спросоння її голос звучав не так приємно як вночі. — Так, ты уже словил. Одну большую креветку. Тебе меня мало?
На узбережжі віяв холодний вітер і плавати йому вмить перехотілося. Хлопець побіг вздовж берегу — так, наче втікав від Олі, від своєї чарівної дівчини, з якою йому вночі було так добре, якій він віддався сповна. Він втікав від одеської хатинки, від залишків цієї прогнилої цивілізації (якщо можна цей район вважати цивілізацією); а може і не втікав, а просто шалено мчався, намагаючись позмагатися з вітром у швидкості, з морськими хвилями у граційності, з піском — у витривалості. Чи цей біг був викликаний нічною любов’ю чи ранковим розчаруванням від холодного вітру? Юрко сам не знав, яке бажання переважало в ньому і що було стимулом та рушієм цього бігу. Проте знав, що далеко він не забіжить, адже там почнуться пірси, пляжні парасольки, кабінки для перевдягання, шезлонги…

Тепер не та ситуація, щоби бігти від когось чи вздовж чогось. В Києві немає моря, натомість є злий шеф, налаштований край серйозно, а тому вправлятися у швидкості, граційності та витривалості йому доведеться хіба що реалізовуючи цей клятий проект. А може забити на все це й поїхати до моря, незважаючи що лише початок травня і вода ще не прогрілася. Взяти із собою пані Аріель, прогуляти останню зарплату, яка справді може виявитися останньою, порадувати себе і втішити свою гординю.
Юрко спустився в підземний торговельний центр щоби випити заварної кави. Від себе він чекав рішучих дій, принаймні налаштовував себе на такий результат. Виконати такий обсяг роботи за такий час було майже нереально для нього. Але він, скажімо, міг залучити (за умов абсолютної конфіденційності) до роботи якогось знайомого фахівця, попередньо запропонувавши йому кругленьку суму. Проте де він знайде таку суму, або ж такого дурника, який погодиться на значно меншу, і більш реальну для Юрка, суму.
Горнятко швидко спорожнилось, лишилася лише гуща. Юрку пригадалося, що на кавовій гущі можна ворожити, він навіть якось спостерігав за цим у рідному Львові. Але зараз цей чаклунський прийом був більш ніж недоречним. Тим паче гуща чомусь відгонила морськими водоростями.
Він набрав з мобільного номер приймальні.
— Доброго дня! Приймальня Жуковського!
— Люба, добридень. Це Юрко, скажіть, будь ласка, а шеф є?
— Ні, він вийшов, сказав що надовго, — її голос звучав лагідно, вочевидь вона забула про те, що ще пів години їй збиралися пришити хвоста.
— Зрозуміло! Я заскочу до вас на хвильку, мені потрібно забрати деякі документи.
І чого це йому раптом захотілося по загравати до шефової секретарки? Замість того, аби вирішувати власні проблеми, він збирається фліртувати. Та ще й з ким — із секретаркою директора. Якщо вони кохаються, шеф йому це точно не пробачить. Проте, якщо між шефом і Любою ніколи нічого не було, він все одно таких витівок збоку підлеглих навряд чи зрозуміє.
Юрко постукав до приймальні. Зауважив, що Любочка яскравіше ніж вранці нафарбувала губи і навела очі.
— Ви кудись зібралися йти?
Дівчина зашарилася. Рум’янець, що прикрасив її щоки додав її вигляду розкутості, зрілості, і ще більше пробудив у Юрка бажання.
— Так, хотіла вибігти на хвильку, доки Олександрович не вернувся. Ви ж не скажете йому? — сором’язливо посміхнувшись, вона намагалася переграти чоловіка, взяти на гачок власного шарму, як і будь яка жінка в її віці. — А ви щось, власне, хотіли?
— Так, хотів забрати теку з документам. Жуковський нічого для мене не залишав?
Вона пробіглася очима по столу, перевірила шухляди і похитала головою.
— Отакої. Тоді вони або залишилися у нього або ж я їх залишив в іншому місці. —
Він подивився дівчині у вічі. — Ви сьогодні, дуже гарно виглядаєте.
Вдруге рум’янець проступив у неї на шоках.
— Скажіть, коли ви останнє були на морі?
— На морі? — чомусь перепитала вона.
— Так, на морі.
— Ніколи.
— Ого. Тоді вам негайно потрібно з’їздити на море. Обов’язково скажіть про це своєму хлопцеві.
У повітрі зависла пауза, було видно, що Люба збирається залишити офіс, але випроваджувати Юрка їй було не зручно.
— А знаєте що? Давайте з вами поп’ємо сьогодні ввечері кави, після роботи. Ви ж не відмовите мені у безневинному кавуванні?
— Взагалі, то я маю в обід зустрітися з одним юнаком. Розумієте…
— Чудово розумію, і до вас в кавалери не набиваюся. Просто захотілося розказати вам про море. Хоча що про нього можна розповісти, коли там просто потрібно побувати?

Уперше він побував на морі маленьким хлопчиком, разом зі своїми батьками. Йому ледве виповнилося 6 років. Після карпатських гір і соснових лісів, безмежний розлив води вразив його з першого погляду крізь вікно потягу. Він не міг натішитися, дивлячись на його безкрайність.
— Мамо, мамо, а воно безмежне? Де кінець цього моря? Ми його побачимо?
Питань було забагато, надто багато, навіть для дитини 6-річного віку. Роки минали, Юрко ставав дорослішим, милувався краєвидом з вагонного вікна вже не з мамою, а з гарними жінками, його жінками, але питань чомусь ставало не менше, навпаки — чим далі, тих їх ставало більше, вони ставали все складнішими. І які б його не чекали труднощі, він все одно знаходив час, щоби, бодай раз на рік (а бувало і частіше), вирватися з пильних асфальтових міст до моря, яке його так хвилювало, так манило.

День минув без дзвінків Жуковського. Він його вже більше не турбував, свої претензії він виказав — вердиктом був тиждень, виділений на розробку проекту. Вечірнє кавування успіхів не принесло — Любочка навідріз відмовилася їхати з ним на море, куди більше: вона заявила, що в неї є з ким, в разі чого, поїхати на відпочинок, секретарка навіть відмовилася переходити з ним на «ти», що вже ніяк не укладалося в його голові.
Юрко не розчарувався, адже не покладав на неї яких особливих надій чи сподівань. Це не була чуттєва симпатія чи намір зав’язати близькі стосунки —він просто хотів її трахнути. Ну не вийшло. Так нічого ж…

... Тиждень пройшов у безперервній, наскільки це можливо, роботі над клятим проектом. Він працював вдень і вночі над ним, а у зазначений час показав його на три чверті готовим своєму директорові. Не можна було сказати, що шеф зрадів цьому, але усе ж з роботи не звільнив, натомість дав три дні на доопрацювання. Після здачі проекту, Юрко кілька днів відпочивав, гуляв містом, доки йому не подзвонив керівник.
— Зайди, сьогодні в офіс. Є розмова.
В приймальні його зустріла Аріель, чий погляд нічого не виражав. Ані ласки, ані холодності — нічого.
— Зачекайте, будь ласка, хвильку, — секретарка по внутрішньому телефону набрала директора. — Віталію Олександровичу, до вас Юрій Геннадійович!
В кабінеті у шефа сиділи двоє азіатів: чи то китайців чи то корейців — не розбереш.
— Юрію Геннадійовичу, це наші нові партнери з Гонконгу! Познайомтеся! — Жуковський англійською представив Юрія, а йому їх, відповідно. — Вони зацікавилися твоїм проектом. І хотіли би наші напрацювання реалізувати у себе, як пілотний проект. Звісно, ми розробку їм не продамо, але ти міг би злітати в Гонконг, подивитися на місцевості, наскільки реально втілити наш проект.
Юрко нечасто літав у відрядження, а на Сході — взагалі ніколи не бував. Таку поїздку він розцінив, як своєрідний бонус за копітку нічну роботу…



…Невеличкий літак із абсурдною назвою пролітав над індійським океаном. У салоні бізнес класу летів Юрко, а в багажному відділенні знаходилася його валіза, всередині якої — копія власної розробки, щось пов’язане з гідротехнічними спорудами, дамбами…
Раптом літак швидко накренило і, Юрко наче кудись провалився, — почав стрімко падати, наближаючись до вод світового океану…
…Він заплющив очі і пригадав присмак морської води. Такої солоної і неприємної для язика, такої бажаної і неймовірно лагідної для тіла; такої сентиментальної і поетичної для душі художника.


26 - 29 березня 2008 р.

Вже восьма ранку. Це пізній час для цієї частини Парижа: усі булочні давно відчинені; на вузеньких вуличках чимало розкритих дверей, з яких ароматно пахне краусанами та ранковою кавою. Французи не можуть відмовити собі у такому задоволенні. Французи, взагалі, не можуть відмовити собі у задоволенні…
Для годинникаря новий робочий день починається лише зараз. Раніше восьмої ніхто не здає і не забирає годинники з ремонту. Тому він неквапно йде по вулиці Троянд, де вже стоять літні столики з кафе та барів. Він не заходить в жодний з них, годинникар ніколи не п’є ранкову каву або чай поза межами своєї майстерні. Це йому ні до чого. Йому комфортно сьорбати гарячий напій у себе за столом, тому він ніколи на забігає до місцевих кафетеріїв та кнайп. Навіть після роботи. До речі, годинникаря звати Луї. Це ім’я дали малюкові майже п’ятдесят років тому, в одному з паризьких пологових будинків. Відтоді він встиг стати першокласним майстром у годинниковій справі, посивіти, помудрішати, проте із сім’єю у нього не склалося. У годинникаря не було дітей. Не було і дружини. Але це його не надто печалило. Свого часу він знав і любив чимало гарних жінок. У свої неповні п’ятдесят, чоловік і досі виглядав привабливим.
О восьмій ранку Луї, зазвичай, йде вулицею на якій знаходиться його майстерню. Він чемно вітається із Люсі, власницею невеличкого кафе, яка не гребує обслуговувати клієнтів. І зараз вона, протираючи на вулиці столики, в очікуванні перших ластівок — ранкових клієнтів, які швидко п’ють каву з тостом, проглядаючи свіжу газету. Потім вітається з Мері — її аптека знаходиться на іншому боці вулиці Троянд. Мері протирає шваброю вітрину, вона любить коли всюди лад і порядок. На цій вулиці усі прихильники чистоти і акуратності. Решта крамниць в цій частині ще зачинені — надто рано для закупівель.
Прийшовши до майстерні, Луї першочергово витирає пил — головний ворог годинникаря. Після цього черга вологого прибирання. У Луї гарна звичка — він бере приклад з Мері, тому вітрина у нього завжди чиста. Скло майстерні відділяє від вулиці чотири настінних годинника. Усі вони справні (інакше й бути не могло), хоча й дуже старі. Кожен з них показує один і той самий час — така вже звичка у годинникарів, щоби усі годинники були налаштовані вірно. Луї щотижня звіряє їх, і якщо якийсь відстає чи поспішає бодай на п’ять секунд, він береться підкручувати його механізм. Точність найкраще характеризує годинникову справу. І Луї знає про це. Знає Луї і про те, що один з вітринних годинників з боєм і зозулею, яка кожні чверть години сповіщає про себе. Клієнтам майстерні цей годинник найбільше до вподоби — надто гарно кує зозуля, надто гарно лунає бій.
“Трам-там-там” — наспівує тихенько Луї собі під ніс. Сьогодні середа і у нього роботи не більше, ні менше аніж зазвичай. Завантаженість робочого дня залежить лише від напливу клієнтів, а останній не залежить від календарних днів. Щодня годинникар закриває свою майстерню рівно о шостій. Від закриття до восьмої ранку він встигає добре відпочити, а тому не має потреби у вихідних. Єдиними днями, коли не працює майстерня є державні свята. Тоді жоден клієнт не заходить до нього полагодити годинник і Луї вирішив в такі дні не відкривати свої майстерню.
— Доброго дня! — чемно привіталася пані
— Доброго ранку, мадемуазель!
До стійки, за якою сидів Луї направлялася пані, років на десять старше годинникаря. Вона приязно посміхалася, а її кудряві локони ритмічно рухалися — в такт її крокам. Русяве волосся покривав берет.
— У вас лише майстерня чи можна придбати годинники?
— Оо! Взагалі то, я займаюся ремонтом, а не торгівлею. Хоча в мене є декілька моделей, з якими не шкода розстатися. Але мушу вас розчарувати, мадам, це все старі годинники, не коштовні і не ексклюзивні, а нових в мене немає. Навряд чи вони становитимуть для вас яку цінність.
— Але ж мене як раз такі і цікавлять. Ви мене не розчарували, а навпаки, приємно вразили своєю ввічливістю. Ви такий люб’язний.
Жінка промовила ці слова з такою приязністю, що Луї аж зашарівся, не зважаючи на свій солідний вік.
— Прошу, мадам, дивіться. Тут є декілька жіночих моделей. Але ж вони не престижних марок і не інкрустовані дорогоцінними металами, — продовжував своє Луї.
—Я не сказала, що мене цікавлять наручні годинники.
Майстер розгубився.
— На жаль, настінних в мене немає.
Ранкова клієнтка, посміхнулася, не так вже люб’язно, але не менш щиро.
— А оце ви помиляєтеся. Вашу вітрину прикрашають чотири гарних годинника. Хоча три з них мене абсолютно не цікавлять.
— Але ж вони не продаються, — ледве не перебив жінку Луї.
— В нашому житті усе має свою ціну. Інша річ, якщо вони становлять для вас особливу, духовну цінність. Скажіть це так?
Луї стиснув плечима.
— Та ні.
— Вони з чимось у вас пов’язані: з людьми, подіями? Чи спогадами? Нічого не може бути краще пов’язано зі спогадами ніж годинники. Адже спогади — це час. Приємні чи прикрі моменти, які стираються або залишаються в нашій голові назавжди. Різниця лише в тому, що час минає, а деякі спогади — ніколи, — вона витримала паузу, — Може годинники у вас пов’язані із подорожами?
— Ні, мадам, я ніколи не подорожував. Але вони прикрашають мою вітрину і я не думав про те, щоб з ними розстатися.
До вітрини було кілька метрів, які жінка неквапно подолала. Вона чудово виглядала зі спини. Пряма осанка при такій легкій, невимушеній ході — більшість молодих дівчат так не ходять.
— Шкода, що ви не бачили світу. Він набагато ширший, ніж ваша майстерня. Правда і тут можна знайти цілком несподівані речі. Мені, наприклад, подобається оцей годинник із зозулею. Якщо раптом передумаєте і надумаєте його продати, обов’язково відкладіть його для мене.
Луї кивнув. І чого це вона раптом цікавиться його життям, він її бачить вперше.
— Вибачте, забула представитися: мене звати Сюсіль. Сюсіль де Шамбро.
— Луї, годинниковий майстер. Мені дуже приємно.
Судячи з усміхненого обличчя, Сюсіль де Шамбро сподобалась ввічливість господаря майстерні. Вона обернулася, ще раз посміхнулася і, попрощавшись, вийшла. Луї стояв кілька хвилин задумавшись. Він звик до різних клієнтів: часом траплялися і нетерплячі, і хамовиті, і лукаві, і щиросердні. Різних людей бачив годинникар на своєму віку, але щось у цій дамі було таке, що його зворушило. І навряд чи це могла бути її зовнішність (безперечно, вона чудово виглядає на свій вік, але не більше того). Та й поведінка першої за сьогодні клієнтки не викликала ніяких нових почуттів — цей годинник із зозулею подобався багатьом . Чоловіка змусили замислитися слова Сюсіль де Шамбро про його життя, пережиті спогади.
До цієї зустрічі його життя абсолютно влаштовувало його. Його доля ніколи за останнє десятиріччя не заводила Луї у безвихідь, життєва дорога годинникаря ніколи не плуталася, не робила крутих віражів. Годинникар існував у цьому світі спокійно, розмірено і одноманітно. Ні з ким не сварився, не заводив романів, не встрявав у вуличні бійки, не напивався. Його влаштовувало все, як було. Луї і уявити не міг, що в його житті може щось змінитися, або день пройде не так, як він запланував це з вечора. А всі дні у нього були буденними, схожими один на одний.
Луї підійшов до вітрини. Поглянувши, на чотири часові механізми, ще більше розгубився. Цього не могло бути. Годинник з боєм, на який кинула око ранкова гостя, поспішав на дві хвилини.
— Ну і чортівня! Невже шестерні зносилися? —протер окуляри майстер.
Стрілки показували сімнадцять хвилин по дев’ятій, тоді як на інших було рівно чверть.
Табуретка, принесена з комори, допомогла Луї дістати годинник. За мить, винуватий предмет лежав на столі перед майстром. Лише зібрався відкрити задню кришку — годинник пробив і з віконця визирнула зозуля. Прокувавши вона не поспішила назад, а завмерла перед циферблатом.
Для годинникарів характерний спокійній характер і міцні нерви, інакше за такою копіткою мікроскопічною роботою просто не висидіти. Але цього разу Луї ледь помітно здригнувся — ще немає половини, а годинник чомусь забив. Це все виглядало дивним: загадкова гостя, годинник, який намагається пришвидшити майбутнє, тепер ще ця птаха не залізає назад.
— Ой, ой! — годинникар поглянувши на стіл, не побачив там зозулі.
Кування роздалося під стелею. Луї здригнувся, наче надворі був не спекотний липень, а люта зима. Інстинктивно підняв голову. “Ку-ку” — то був справжній птах.
— Дожився до галюцинацій.
“Ку-ку” доносилося з карнизу. “До біса, цей психодел, піду у відпустку” — подумав годинникар.
— Ну і що коїться у мене в майстерні?!?!
Зозуля злетіла ближче на стіл. У майстра з’явилося відчуття, що птах прискіпливо дивиться йому у вічі. Від цього неприємного відчуття пробіг холодок по спині.
— Ку, Луї!
Годинникар повільно сповз на підлогу.
— Ну чого ти так переймаєшся. Ти не з’їхав з глузду. Я звичайнісінька зозуля, а не якесь потойбічне явище, — мовив птах.
— А…ее…але ж…пт-а-ахи не говорять?
— Я годинникова зозуля. Тому маю на це право. Знаєш як мені наскучило сидіти в дерев’яній коробці і нюхати пилюку, чотири разу на годину з’являючись на світ.
Луї не міг оговтатися від побаченого. Птах скористувався з цього і продовжував далі. Позаяк Луї лише мугикав щось односкладне у відповідь і спромагався кивати головою, у зозулі вийшов монолог.
— Луї ти непогана людина, тому я хочу тобі допомогти. Твої руки роблять добру справу — ти допомагаєш людям, лагодиш їх годинники, таки чином врятовуєш їх від спізнень і куди більш серйозних наслідків. Ти допомагаєш їм крокувати по життю, так би мовити, з впевненістю та спокоєм, адже чимало з них планують свій день і твоя заслуга в тому, що вони можуть точно виконати свої плани, не збиваючись через зіпсований годинник. Це благі наміри, і в тебе справді золоті руки. Та я не можу стерпіти того, як ти марно проживаєш своє життя, згасаєш поволі, так і не встигнувши засяяти. Твої прожиті роки — це Час. Час, який ти гаєш. А все що пов’язано з Часом, стосується і мене. Тепер ти розумієш, чому я прийшла до тебе.
— Але що ти можеш знати про єдність життя і часу, якщо ти лише чотири рази на годину бачиш цей світ. Час для тебе існує, але і простір твій обмежений. Уяви, що тобі підрізали крила і ти вже не можеш насолоджуватися польотами в небі. Це приблизно теж саме.
— Не дури мене, — птах призадумався, — хоча ти дуриш себе, в першу чергу. Ти маєш ноги, руки, очі, але твоє життя на цій планеті обмежується майстернею і шляхом між нею та будинком. А ще спиш, їси, і робиш кілька хатніх справ, ти нічого не тямиш в житті.
Зозуля почала злитися. Цок-цок — це по столу блукають пташині лапки.
— А раніше ти закохувався у жінок, пив вино і відчував себе щасливим.
— Я і зараз щасливий, — схопився чоловік. Схоже, ця розмова для нього вже стала нормальним явищем.
— Бугага! Щасливий! Від того, що без вихідних порпаєшся в механізмах?— пирснув птах. — Не сміши мене. А те, що в тебе немає другої половини і тобі ні з ким розділити твоє внутрішнє годинникове щастя?!?! За своє піввікове життя ти не народив і не виховав нащадків. Тобі навіть свою улюблену справу передати немає кому.
Птах посерйознішав.
— По-твоєму, така людина може бути щасливою?
Зарозумілість птаха розлютила людину. Міцні нерви годинникаря почали потрохи здавати.
— І це мені каже зозуля, яка підкидає свої яйця у чужі гнізда? А як же діти, кохання?
— Така в нас природа і нікуди від цього не подінешся. Зовсім інша річ — людина. Вона народжена, щоб бути щасливою в коханні, жити сімейній злагоді, займатися роботою, яка приносить задоволення. Останнє ти досяг. Щоправда, пожертвувавши людськими стосунками. Ти ж здоровий чоловік, не інвалід. Невже тобі не хочеться мати дітей, жінку, заради якої здатен полагодити усі годинники в світі? Інші у твоєму віці няньчать онуків.
Ще один камінь в його город. І чому він повинен терпіти цю птаху, поводитися ввічливо і тактовно, якщо його життя обсмоктують, наче курячі кісточки.
— Ти говориш про тривале щасливе життя. Чому ти замовчуєш те, як ви визначаєте час для людей. І чому ви куєте для кожного по різному? Ця ваша забавка і з куванням. Є люди, які в це вірять.
— Люди схильні вірити в різниці дурниці. Наприклад, в забобони або міфічних істот. З іншого боку, віра характеризує сильні сторони людини. Вірити в себе та вірити в Бога — це не дурниці, а здатність лише стійких людей. Хоча з трьох речей — Віри, Надії та Любові, остання — найважливіша для людини. Її ти втратив давно, зі смертю Жо До — твоєї коханої жінки. Але з дня трагедії минуло більше десяти років, а ти й досі звертаєш у людях увагу лише на якість ремінця під годинником та саму модель. В тебе немає жінки, немає друзів. Ти живеш, навіть не для себе, а для роботи. Утім, поряд з тобою є люди, яким ти потрібен, повір мені.
Обличчя годинникаря стало сірим, очима пробігла тінь. Зозуля пробудила в ньому давно забутті відчуття… Хоча що він міг змінити? В його житті не було жінок вже давно. Він ні з ким не знайомився, не товаришував, старі друзі давно зникли з його життя. Спілкувався він винятково на рівні привітань, за що його вважали відлюдним і сусіди, і власники закладів вулиці Троянд. Раніше Луї ніколи не задумувався над цим, подібні речі не могли й спасти йому на думку.
В майстерню хтось увійшов. Від знайомого голосу годинникаря телепнуло.
— Пробачте, я забула тут віяло. Оо! Ви зняли цей годинник, невже ви передумали?
Сюсіль де Шамбро підійшла до вітрини, і Луї помітив, що біля неї справді лежав дамський предмет. Раніше він його не помічав, але вже нічому не дивувався.
— Луї, ви не відповіли.
Цього разу чоловік не забарився.
— Чесно кажучи, я збирався його полагодити — він поспішає на дві хвилини.
— Дрібниці. Що таке дві хвилин. Мене це не лякає. Дві хвилини — це не година. До того ж, така краса не підвладна будь-якому часові. Дві хвилини — це не час для людини мого віку. Ви зі мною згодні?
Луї посміхнувся.
— В принципі, ні. Але я продам його вам, до того ж відносно недорого.
— От і чудово! Не подумала, що ви так швидко погодитися. Я мала намір, щодня заходити до вас.
— Був би безмежно радий вас бачити, мадам. Але я вирішив поїхати кудись розвіятися, скажімо на Карибські острови. Грошові збереження в мене є, повинно вистачити.
Жінка залишилася задоволена такою бажаною покупкою.
— Ну що ж, щасти вам. Тоді я піду вип’ю каву у Люсі.
— Поспішайте, завтра вона поїде у відпустку на моря. Принаймні, я у на це сподіваюся.
Локони Сюсіль де Шамбро погойдувалися в такт її вишуканій ході. Під пахвою в неї був старий годинник з боєм та механічною зозулею. Вона помахала Луї, закриваючи за собою двері до майстерні. Обидва виглядали щасливими, наче діти.

15.07.2007 — 17.07.2007 м. Чернівці