Хвилююча мить… Він заплющив очі і пригадав присмак морської води. Такої солоної і неприємної для язика, такої бажаної і неймовірно лагідної для тіла; такої сентиментальної і поетичної для душі художника.
Чому він згадав саме присмак, а не пейзаж з безмежним обрієм, скажімо? Теплий дотик вечірнього піску чи плеск хвиль? Крик чайок чи заколисуюче покачування човна? У кабінеті директора йому чомусь пригадався саме присмак моря…
У цей час, коли вирішувалася доля подальшої кар’єри Юрка, він не думав про чайок чи любощі на піщаному узбережжі. Смак солі став йому в горлі, з’явився на рецепторах, висушив його язик. Схотілося пити…
— Дозвольте, склянку води випити! В горлі пересохло від морської води. — Його голос був глухим, лунав звідкілясь з глибини, наче з мушлі.
Директор був налаштований серйозно.
— Не час для жартів, Юро. Принаймні, не тобі зараз жартувати.

99-й рік. Він тоді випадково потрапив до Криму — за два дні до від’їзду друг «підігнав» йому власну путівку, бо сам сильно захворів і не зміг поїхати на курорт. Юрко із розгубленістю повідомив батькам, з якими він тоді жив, що їде на Південь, хоча в душі відчував своєрідну ейфорію від майбутньої подорожі.
Далі все пішло як по маслу: купейний вагон і випадкове знайомство з Сергієм, веселе проведення часу на дискотеках, пляжах, курортний роман з москвичкою Танею. Йому було добре і не хотілося звідти від’їжджати. Утім в останні дні Таня переключилася на іншого, Сергій переїхав на іншу турбазу до дівчини, це сталося так швидко і все одразу, що він на певний час відчув себе самотнім. Наступного дня, блукаючи по порожньому пляжу, Юрко збирав цілі мушлі і згадував чудовий відпочинок протягом тижня…протягом тижня… але не довше…протягом тижня…

… протягом тижня, ти повинен здати мені цей проект. Не довше, —його думки перервав суворий голос керівника. — Я і так даю тобі поблажки. Ти усвідомлюєш, що ти погано останнім часом працюєш і я не маю намірів завжди прикривати твої проколи.
Масивні дерев’яні двері зачинилися за Юрком і він опинився у приймальні, де сиділа Любочка — секретарка його шефа. Як і усі секретарки, вона була не надто сексуальною(певно, щоби не ревнувала дружина директора), утім достатньо привабливою щоби говорити з нею не лише про роботу і час від часу віддаватися плотським утіхам. Принаймні, подумав Юрко, я би це робив на місці шефа. Хоча чому БИ? Чому я вирішив, що він не спить з Любочкою? Це було б щонайменше незрозуміло для повноцінного чоловіка.
—Любочка, ви знаєте, ви схожі на Аріель? Вам ніхто про це не говорив?
—Тю, — скривалася вона, — це як розуміти. На пачку прального порошку?
— Які дурниці, до чого тут порошок. Я кажу про Аріель, русалку з диснеївського мультфільму.
— І чого це я русалка, — вип’ятила нижню губу Любочка. —В мене і хвоста немає.
Вона така мила, подумав Юрко. От би опинитися з неї на пляжі. Він розсміявся.
— Не хвилюйся, пришиємо…
— Як…пришиємо..? — розгубилася секретарка, але він, опинившись в коридорі, вже не чув її слів.
Зустріч із шефом означала що він находиться на межі. Фактично на межі звільнення, адже встановлений директором deadline був нереальним для виконання, адже проект не був готовий ані на йоту.
І чому в нашій мові так багато англіцизмів. Наприклад, deadline — дослівно «смертельна лінія», означає максимально прийнятний період, час для виконання певних дій. Він подумав про інші слова, з яким йому часто доводилося стикатися раніше: computer, notebook, skateboard, snowboard, seaboard… Думки знову замкнулися на морській тематиці.

Минулого року на море він їздив з Олею. Це вперше він не заводив курортних романів, а відправився на відпочинок зі своєю дівчиною. Вони зустрічалися не більше двох місяців і коли Юрко запропонував провести кілька тижнів жаркого липня під одеським сонцем Оля, не вагаючись, погодилася.
Їм обом подобалося цілуватися у тамбурі, бігати за морозивом на станція, де потяг зупинявся трохи довше ніж зазвичай, а потім холодним, замерзлим, обмащувати розпечені тіла партнера і цілувати, і злизувати його… Від цього завмирає подих… І поки вони їхали удвох, вони могли насолоджуватися еротичними забавками досхочу, але варто лише було підселитися сусідам по купе, як вони припинили ці ігри.
— Одеса-мама! — Оля ступила на перон .
— Місто-герой! — Підтримав Юрко її.
Потім були привокзальні бабки, які пропонували свої хатинки-сараї за 100-200 метрів від моря, без претензій на зручності, зате з великими ціновими амбіціями, купа смердючих бомжів і одеських гопників. І вони, усвідомлюючи у що вплутуються, домовилися із однією з привокзальних бабок за житлові умови, точніше за відсутність таких умов, а наявність чотирьох стін, стелі, двох ліжок та літнього душа-вмивальника.
— Побежали, купаться. Скорее! У меня новый купальник, а еще я очень хочу красиво загореть, — дівчина дістала із сумки усі можливі креми для засмаги, від засмаги, для рук, обличчя, спини, ніг, пальців, повік і навіть нігтів.
У нього не було жодного крему для засмаги. І, взагалі, він не дуже любив ніжитися чи пектися довго на сонці. Більше задоволення йому приносило плавання, плескання у прибережній воді, гра у пляжний волейбол. А ще Юрко дуже любив креветки. Навіть, морські, дрібненькі, мов комахи, креветки, він міг смакувати з насолодою.
— Давай купимо креветок?
— Мася, у тебя только еда в голове. Я знаю — ты еще захочешь пива. И мы это обязательно купим, но только давай потом. А сейчас просто позагораем. Ну, по крайней мере, я этого хочу, а ты можешь сходить за креветками. Но лучше полежи рядом, мне с тобой так хорошо.
Оля поцілувала його у плече. Він любив її поцілунки, він любив її руки, губи. Юрко був впевнений, що закоханий у неї. Юнак нахилився у вдихнув її волосся, він обожнював запах близьких йому жінок, а волосся було одним з джерелом цього запаху. Юрко поцілував у тім’ячко свою дівчину і пішов плавати.
Цього вечора, вони вперше злилися тілами у єдину неповторну комбінацію сексу. Вони кохалися довго, палко, пристрасно. Пестощі у цьому прибережному сарайчику здавалися обом вічністю, плотське бажання проривало їхні юні серця, і неслося шаленими вихорами кудись за обрій, за пінні хвилі; крізь піски, морську глибину, вітер, крики чайок, випадкові поодинокі човни рибалок; цей вигук екстазу, здавався тонкішим за голоси білосніжних чайок і водночас сильнішим, глибшим за будь-який тайфун.
Прокинувшись в обіймах Олі, Юрко подумав, що такого приємного сексу у нього давно не було. Він зібрався до моря, обережно піднявся, аби не розбудити цю красу.
— Юр, ты куда? Креветки ловить? — спросоння її голос звучав не так приємно як вночі. — Так, ты уже словил. Одну большую креветку. Тебе меня мало?
На узбережжі віяв холодний вітер і плавати йому вмить перехотілося. Хлопець побіг вздовж берегу — так, наче втікав від Олі, від своєї чарівної дівчини, з якою йому вночі було так добре, якій він віддався сповна. Він втікав від одеської хатинки, від залишків цієї прогнилої цивілізації (якщо можна цей район вважати цивілізацією); а може і не втікав, а просто шалено мчався, намагаючись позмагатися з вітром у швидкості, з морськими хвилями у граційності, з піском — у витривалості. Чи цей біг був викликаний нічною любов’ю чи ранковим розчаруванням від холодного вітру? Юрко сам не знав, яке бажання переважало в ньому і що було стимулом та рушієм цього бігу. Проте знав, що далеко він не забіжить, адже там почнуться пірси, пляжні парасольки, кабінки для перевдягання, шезлонги…

Тепер не та ситуація, щоби бігти від когось чи вздовж чогось. В Києві немає моря, натомість є злий шеф, налаштований край серйозно, а тому вправлятися у швидкості, граційності та витривалості йому доведеться хіба що реалізовуючи цей клятий проект. А може забити на все це й поїхати до моря, незважаючи що лише початок травня і вода ще не прогрілася. Взяти із собою пані Аріель, прогуляти останню зарплату, яка справді може виявитися останньою, порадувати себе і втішити свою гординю.
Юрко спустився в підземний торговельний центр щоби випити заварної кави. Від себе він чекав рішучих дій, принаймні налаштовував себе на такий результат. Виконати такий обсяг роботи за такий час було майже нереально для нього. Але він, скажімо, міг залучити (за умов абсолютної конфіденційності) до роботи якогось знайомого фахівця, попередньо запропонувавши йому кругленьку суму. Проте де він знайде таку суму, або ж такого дурника, який погодиться на значно меншу, і більш реальну для Юрка, суму.
Горнятко швидко спорожнилось, лишилася лише гуща. Юрку пригадалося, що на кавовій гущі можна ворожити, він навіть якось спостерігав за цим у рідному Львові. Але зараз цей чаклунський прийом був більш ніж недоречним. Тим паче гуща чомусь відгонила морськими водоростями.
Він набрав з мобільного номер приймальні.
— Доброго дня! Приймальня Жуковського!
— Люба, добридень. Це Юрко, скажіть, будь ласка, а шеф є?
— Ні, він вийшов, сказав що надовго, — її голос звучав лагідно, вочевидь вона забула про те, що ще пів години їй збиралися пришити хвоста.
— Зрозуміло! Я заскочу до вас на хвильку, мені потрібно забрати деякі документи.
І чого це йому раптом захотілося по загравати до шефової секретарки? Замість того, аби вирішувати власні проблеми, він збирається фліртувати. Та ще й з ким — із секретаркою директора. Якщо вони кохаються, шеф йому це точно не пробачить. Проте, якщо між шефом і Любою ніколи нічого не було, він все одно таких витівок збоку підлеглих навряд чи зрозуміє.
Юрко постукав до приймальні. Зауважив, що Любочка яскравіше ніж вранці нафарбувала губи і навела очі.
— Ви кудись зібралися йти?
Дівчина зашарилася. Рум’янець, що прикрасив її щоки додав її вигляду розкутості, зрілості, і ще більше пробудив у Юрка бажання.
— Так, хотіла вибігти на хвильку, доки Олександрович не вернувся. Ви ж не скажете йому? — сором’язливо посміхнувшись, вона намагалася переграти чоловіка, взяти на гачок власного шарму, як і будь яка жінка в її віці. — А ви щось, власне, хотіли?
— Так, хотів забрати теку з документам. Жуковський нічого для мене не залишав?
Вона пробіглася очима по столу, перевірила шухляди і похитала головою.
— Отакої. Тоді вони або залишилися у нього або ж я їх залишив в іншому місці. —
Він подивився дівчині у вічі. — Ви сьогодні, дуже гарно виглядаєте.
Вдруге рум’янець проступив у неї на шоках.
— Скажіть, коли ви останнє були на морі?
— На морі? — чомусь перепитала вона.
— Так, на морі.
— Ніколи.
— Ого. Тоді вам негайно потрібно з’їздити на море. Обов’язково скажіть про це своєму хлопцеві.
У повітрі зависла пауза, було видно, що Люба збирається залишити офіс, але випроваджувати Юрка їй було не зручно.
— А знаєте що? Давайте з вами поп’ємо сьогодні ввечері кави, після роботи. Ви ж не відмовите мені у безневинному кавуванні?
— Взагалі, то я маю в обід зустрітися з одним юнаком. Розумієте…
— Чудово розумію, і до вас в кавалери не набиваюся. Просто захотілося розказати вам про море. Хоча що про нього можна розповісти, коли там просто потрібно побувати?

Уперше він побував на морі маленьким хлопчиком, разом зі своїми батьками. Йому ледве виповнилося 6 років. Після карпатських гір і соснових лісів, безмежний розлив води вразив його з першого погляду крізь вікно потягу. Він не міг натішитися, дивлячись на його безкрайність.
— Мамо, мамо, а воно безмежне? Де кінець цього моря? Ми його побачимо?
Питань було забагато, надто багато, навіть для дитини 6-річного віку. Роки минали, Юрко ставав дорослішим, милувався краєвидом з вагонного вікна вже не з мамою, а з гарними жінками, його жінками, але питань чомусь ставало не менше, навпаки — чим далі, тих їх ставало більше, вони ставали все складнішими. І які б його не чекали труднощі, він все одно знаходив час, щоби, бодай раз на рік (а бувало і частіше), вирватися з пильних асфальтових міст до моря, яке його так хвилювало, так манило.

День минув без дзвінків Жуковського. Він його вже більше не турбував, свої претензії він виказав — вердиктом був тиждень, виділений на розробку проекту. Вечірнє кавування успіхів не принесло — Любочка навідріз відмовилася їхати з ним на море, куди більше: вона заявила, що в неї є з ким, в разі чого, поїхати на відпочинок, секретарка навіть відмовилася переходити з ним на «ти», що вже ніяк не укладалося в його голові.
Юрко не розчарувався, адже не покладав на неї яких особливих надій чи сподівань. Це не була чуттєва симпатія чи намір зав’язати близькі стосунки —він просто хотів її трахнути. Ну не вийшло. Так нічого ж…

... Тиждень пройшов у безперервній, наскільки це можливо, роботі над клятим проектом. Він працював вдень і вночі над ним, а у зазначений час показав його на три чверті готовим своєму директорові. Не можна було сказати, що шеф зрадів цьому, але усе ж з роботи не звільнив, натомість дав три дні на доопрацювання. Після здачі проекту, Юрко кілька днів відпочивав, гуляв містом, доки йому не подзвонив керівник.
— Зайди, сьогодні в офіс. Є розмова.
В приймальні його зустріла Аріель, чий погляд нічого не виражав. Ані ласки, ані холодності — нічого.
— Зачекайте, будь ласка, хвильку, — секретарка по внутрішньому телефону набрала директора. — Віталію Олександровичу, до вас Юрій Геннадійович!
В кабінеті у шефа сиділи двоє азіатів: чи то китайців чи то корейців — не розбереш.
— Юрію Геннадійовичу, це наші нові партнери з Гонконгу! Познайомтеся! — Жуковський англійською представив Юрія, а йому їх, відповідно. — Вони зацікавилися твоїм проектом. І хотіли би наші напрацювання реалізувати у себе, як пілотний проект. Звісно, ми розробку їм не продамо, але ти міг би злітати в Гонконг, подивитися на місцевості, наскільки реально втілити наш проект.
Юрко нечасто літав у відрядження, а на Сході — взагалі ніколи не бував. Таку поїздку він розцінив, як своєрідний бонус за копітку нічну роботу…



…Невеличкий літак із абсурдною назвою пролітав над індійським океаном. У салоні бізнес класу летів Юрко, а в багажному відділенні знаходилася його валіза, всередині якої — копія власної розробки, щось пов’язане з гідротехнічними спорудами, дамбами…
Раптом літак швидко накренило і, Юрко наче кудись провалився, — почав стрімко падати, наближаючись до вод світового океану…
…Він заплющив очі і пригадав присмак морської води. Такої солоної і неприємної для язика, такої бажаної і неймовірно лагідної для тіла; такої сентиментальної і поетичної для душі художника.


26 - 29 березня 2008 р.