Випадкових людей не буває. Принаймні ті постаті, з якими ми перетинаємося в житті, навіть якщо це буде кількасекундна мить, зовсім не випадкові. Що ж тоді казати про людей з якими ми спілкуємося час від часу. Це все заздалегідь продумано Ним десь там за хмарами. Себто Богом.
А для подорожніх усі зустрічі не випадкові. Знайомства в українському потязі, флірт в німецькому пабі, бійка в Амстердамі зі скінхедами, секс на даху. Все це відбувається в нашому житті не випадково. Навіть, якщо ми вже давно не пам’ятаємо як виглядали ці люди, у чому вони були одягнені, що казали і як пахли, все одно десь далеко в нашому мозку вони залишили певний слід, нехай тоненький, ледь вловимий, як серпневе павутиння. Чи може у наших серцях?
Вони так чи інакше впливають на наш світогляд, підкріплюючи сталі позиції, чи навпаки докорінно змінюючи наші звички і принципи. Або ж просто додають досвід. Адже будь-яка нудна бесіда за пивом, згаяний час, втрачений день — усе вписується у життєву книгу. Такий собі, ніякий, та все ж досвід.

Він підняв голову і дослухався до гуркоту трамваю, загасив цигарку і задумливо застиг. Йому подобалися речі, яких ще не встигли модернізувати. Увесь цей хай-тек дизайн і пластиково-синтетична метушня, усі ці сучасні автомобілі, аудіотехніка і офісна архітектура швидко втомлювали. Так, за комфорт треба розплачуватися своєю свободою… Він чомусь пригадав, як починався рух хіпі у Європі.
А цей трамвай у центрі Брюсселя залишився таким, як і тоді, коли Марк був хіпуючим студентом. З того часу все змінилося, пішли з життя його родичі, його рідна країна перейшла на іншу валюту, змінилися тоталітарні вожді, змінився і сам Марк. Утім, не так став іншим, як подорослішав, здичавів.
Він йшов по тротуару обережно, обступав калюжі, продовжуючи згадувати свою юність. Людей на вулиці було мало — дощ і рання година продовжили сон бельгійців на кілька годин, інші просто займалися ранковими справами, не кваплячись висовувати носа надвір. У Брюсселі взагалі неквапний ритм життя, вранці на роботу поспішають хіба що єврокомісари.
До Марка підійшла жінка у червоному плащі. З під широких крисів її капелюха виднілися усмішка і білі кудряві локони.
— Мсьє, чи не знайдеться у вас запальнички?
— Так, будь ласка.
Марк дістав з кишені запальничку і мовчки прикурив, він не був налаштований на знайомство і флірт.
— Ви знаєте, вулиці такі порожні цього ранку, — почала розмову жінка.
— Це тому що сьогодні субота. Усі брюссельці ще п’ють чай на кухнях.
— Але ж вас я зустріла. На вулиці. Після дощу, — засяяла чарівна посмішка.
— Може це тому що я не бельгієць, — знизив плечима Марк.
Розмова була не нав’язливою, ця жінка виглядала приємною, утім чоловік ввічливо розпрощався і пішов у напрямку скверу.
Марк обожнював хорошеньких жінок, але він не кидався на кожне тіло, з яким стикався у своєму житті. У нього був витончений смак, до того ж він любив не лише членом, але й головою. Експерименти з випадковими красунями залишилися в минулому. Утім це зовсім не означало, що він збирався вдруге одружуватися чи якнайскоріше ставати належним батьком. Марк не шукав собі єдину і неповторну. Він, взагалі, нікого не шукав. Адже все у цьому світі траплялося не випадково, і Марк знав, що зустріне жінку, з якою йому захочеться жити. Жінку, яка залишитися з ним, адже їй також буде добре поруч.
Сквер до якого він йшов, був маленьким і світлим. Дерев тут було небагато, вони переважно росли по периметру його меж, решту площі займали кущі, алеї і лавки, всередині скверу буяв фонтан.
Лавка, де так добре колись творилося. Звідси він змальовував бані собору святого Луки. А онде він пив вино з друзями. Пригадалися йому перші обійми і поцілунки. Не зупиняючись, він попрямував алеєю до фонтану і опустився лише на ту лавку, де сидів якісь чолов’яга, що походив на безпритульного. Саме йому Марк і запропонував цигарку.
— Дякую, ви такі люб’язні, — промугикав чоловік і смачно затягнувся димом.
— Хіба у цьому полягає великодушність людей? Я, от наприклад, художник, але останнім часом нікому не дарую свої роботи. Та й взагалі, що таке цигарка — якийсь дріб’язок.
Сусід мовчки курив. Утім Марк не став зважати на його неговіркість.
— А чим ви займаєтеся?
— Колись був моряком. А тепер проводжу час тут, у сквері. Або п’ю з друзями у пабах.
— У вас є друзі? — здивовано запитав Марк.
Його питання прозвучало зухвало і у погляді старого він прочитав образу і недовіру. Марк поспішив вибачитися.
— Вибачте. Не знаю чому я так сказав, з таким тоном.
— Ви абсолютно, праві, пане художнику. У більшості таких бродяг як я, немає друзів. Та й в мене немає. А ті, з ким випиваю — тимчасові компаньйони по пляшці. Але я зву їх друзями. Хоча вони мені зовсім не рідні і я не шукаю у них притулок і підтримку. Проте кожна людина має право на те, щоби називати когось другом. А хто ваші друзі?
Марк задумався. Справді, хто його оточення? Блудливі патріоти власних гаманців. Напівсп’яніли діви, які ще вчора були школярками, а вже сьогодні прагнули оволодіти не стільки Марком, скільки його статком. Розсудливі холодні жінки, старші на добрий десяток років за нього, які, провокуючи інтриги та плітки, намагалися поживитися ще молодим тілом, привласнити собі ласий шматок богеми, його талант. Імпресаріо, критики, поціновувачі його творчості, які заливали його глотку вином, а вуха солодкими компліментами. Від нього їм потрібні були лише нові роботи. Але не він сам.
— Письменники, художники, скульптори… я не знаю…хто вони
— О! Мистецький бомонд!
Художник запропонував чоловіку прогулятися.
— Я пригощу вас кавою і сніданком. Тут недалеко є симпатичне бістро.
Новому знайому Марка нічого не залишалося іншого, як погодитися на апетитну пропозицію. До площі, де знаходився бар вони йшли мовчки. Марк згадував минуле літо, яке він провів в Чорногорії. Тоді він добре відпочив з тамтешніми жінками, о ці південні жінки, їхні ласки, їхні засмаглі обличчя і вигоріле волосся, напрочуд ніжні і водночас гарячі руки. Волоцюга, вочевидь, думав про те, що йому пощастило натрапити на цього дивакуватого художника.
— Чому ви вирішили пригостити мене сніданком? — пережовуючи куряче стегенце промуркотів старий. — Ви, напевно, один з тих, хто оточений жіночою увагою, грошима, і при цьому завжди самотній. Вам бракує рідної душі?
— Зовсім ні. Мені добре із собою. Час від часу в моєму житті з’являються жінки, які дарують мені тепло. І у цьому вони щирі. А ще в мене є батьки, яких я дуже люблю. І кілька справжніх друзів. — Марк зробив невеличку паузу. — Вони живуть в іншій країні.
Поснідавши старий почав поводити себе більш розкуто і наполіг на відповіді.
— Та все ж — чому? Чому саме я вподобався вам?
Марк посміхнувся: «Люблю людей».
У цьому бістро його добре знали — він попросив, щоби страви, які замовив старий записали йому в кредит і вийшов на вулицю. Місто оживилося, бруківку вкрив транспорт, на хідниках з’явилися продавці гамбургерів і морозива. Брюссель прокидався, перетворюючись на сучасне європейське місто. Полохливе хай-тековське місто, з його аж до нудоти вичищеними нутрощами-вулицями. І лише де інде ще виднілися калюжі, такі як вранці — прозорі, дощові калюжі — єдині непідробні і несинтетичні плями на вулицях цієї столиці.
Він задумався над словами сказаними ним наостанок цьому випадковому чоловікові. Марк дещо лукавив. Безперечно, він не відчував якогось особливого тепла до усіх без винятку людей, були і такі, яких він уникав, і такі, яких він боявся. Утім не було нікого кого би він ненавидів. Люблю людей!.. Яка брехня!!! Він втомився роздавати свою любов, мов цукерки на Хелоуін, направо і наліво. Численним прихильницям, колегам у салонах, друзям… Любов, вона колись рано чи пізно може скінчитися, а більше за все Марк боявся стати спустошеним, порожнім. Кращі тоді вже ненавидіти, аніж нічого не почувати.
Йому захотілося купити квіти, не для когось конкретно, а просто купити. Кому подарувати він знайде — у Брюсселі вистачає гарних жінок. Підійшовши до квіткарки, він засунув руку в пальто, щоби дістати гаманець. Бігло промацав усі кишені, Марк завмер — гаманця не було. Жінка у капелюсі з широкими крисами (тепер він навіть не міг пригадати її обличчя) чи добродушний і вже ситий моряк? Хто з них наважився це зробити? Він голосно розсміявся, налякавши голубів, які поважно прогулювалися поруч. Припинивши свій скажений регіт, Марк почав розповідати про ранкову пригоду дівчині, що продавала квіти. Вона була гарненька, а втрачати йому вже не було чого…

субота, 15 березня 2008 р.