Вже восьма ранку. Це пізній час для цієї частини Парижа: усі булочні давно відчинені; на вузеньких вуличках чимало розкритих дверей, з яких ароматно пахне краусанами та ранковою кавою. Французи не можуть відмовити собі у такому задоволенні. Французи, взагалі, не можуть відмовити собі у задоволенні…
Для годинникаря новий робочий день починається лише зараз. Раніше восьмої ніхто не здає і не забирає годинники з ремонту. Тому він неквапно йде по вулиці Троянд, де вже стоять літні столики з кафе та барів. Він не заходить в жодний з них, годинникар ніколи не п’є ранкову каву або чай поза межами своєї майстерні. Це йому ні до чого. Йому комфортно сьорбати гарячий напій у себе за столом, тому він ніколи на забігає до місцевих кафетеріїв та кнайп. Навіть після роботи. До речі, годинникаря звати Луї. Це ім’я дали малюкові майже п’ятдесят років тому, в одному з паризьких пологових будинків. Відтоді він встиг стати першокласним майстром у годинниковій справі, посивіти, помудрішати, проте із сім’єю у нього не склалося. У годинникаря не було дітей. Не було і дружини. Але це його не надто печалило. Свого часу він знав і любив чимало гарних жінок. У свої неповні п’ятдесят, чоловік і досі виглядав привабливим.
О восьмій ранку Луї, зазвичай, йде вулицею на якій знаходиться його майстерню. Він чемно вітається із Люсі, власницею невеличкого кафе, яка не гребує обслуговувати клієнтів. І зараз вона, протираючи на вулиці столики, в очікуванні перших ластівок — ранкових клієнтів, які швидко п’ють каву з тостом, проглядаючи свіжу газету. Потім вітається з Мері — її аптека знаходиться на іншому боці вулиці Троянд. Мері протирає шваброю вітрину, вона любить коли всюди лад і порядок. На цій вулиці усі прихильники чистоти і акуратності. Решта крамниць в цій частині ще зачинені — надто рано для закупівель.
Прийшовши до майстерні, Луї першочергово витирає пил — головний ворог годинникаря. Після цього черга вологого прибирання. У Луї гарна звичка — він бере приклад з Мері, тому вітрина у нього завжди чиста. Скло майстерні відділяє від вулиці чотири настінних годинника. Усі вони справні (інакше й бути не могло), хоча й дуже старі. Кожен з них показує один і той самий час — така вже звичка у годинникарів, щоби усі годинники були налаштовані вірно. Луї щотижня звіряє їх, і якщо якийсь відстає чи поспішає бодай на п’ять секунд, він береться підкручувати його механізм. Точність найкраще характеризує годинникову справу. І Луї знає про це. Знає Луї і про те, що один з вітринних годинників з боєм і зозулею, яка кожні чверть години сповіщає про себе. Клієнтам майстерні цей годинник найбільше до вподоби — надто гарно кує зозуля, надто гарно лунає бій.
“Трам-там-там” — наспівує тихенько Луї собі під ніс. Сьогодні середа і у нього роботи не більше, ні менше аніж зазвичай. Завантаженість робочого дня залежить лише від напливу клієнтів, а останній не залежить від календарних днів. Щодня годинникар закриває свою майстерню рівно о шостій. Від закриття до восьмої ранку він встигає добре відпочити, а тому не має потреби у вихідних. Єдиними днями, коли не працює майстерня є державні свята. Тоді жоден клієнт не заходить до нього полагодити годинник і Луї вирішив в такі дні не відкривати свої майстерню.
— Доброго дня! — чемно привіталася пані
— Доброго ранку, мадемуазель!
До стійки, за якою сидів Луї направлялася пані, років на десять старше годинникаря. Вона приязно посміхалася, а її кудряві локони ритмічно рухалися — в такт її крокам. Русяве волосся покривав берет.
— У вас лише майстерня чи можна придбати годинники?
— Оо! Взагалі то, я займаюся ремонтом, а не торгівлею. Хоча в мене є декілька моделей, з якими не шкода розстатися. Але мушу вас розчарувати, мадам, це все старі годинники, не коштовні і не ексклюзивні, а нових в мене немає. Навряд чи вони становитимуть для вас яку цінність.
— Але ж мене як раз такі і цікавлять. Ви мене не розчарували, а навпаки, приємно вразили своєю ввічливістю. Ви такий люб’язний.
Жінка промовила ці слова з такою приязністю, що Луї аж зашарівся, не зважаючи на свій солідний вік.
— Прошу, мадам, дивіться. Тут є декілька жіночих моделей. Але ж вони не престижних марок і не інкрустовані дорогоцінними металами, — продовжував своє Луї.
—Я не сказала, що мене цікавлять наручні годинники.
Майстер розгубився.
— На жаль, настінних в мене немає.
Ранкова клієнтка, посміхнулася, не так вже люб’язно, але не менш щиро.
— А оце ви помиляєтеся. Вашу вітрину прикрашають чотири гарних годинника. Хоча три з них мене абсолютно не цікавлять.
— Але ж вони не продаються, — ледве не перебив жінку Луї.
— В нашому житті усе має свою ціну. Інша річ, якщо вони становлять для вас особливу, духовну цінність. Скажіть це так?
Луї стиснув плечима.
— Та ні.
— Вони з чимось у вас пов’язані: з людьми, подіями? Чи спогадами? Нічого не може бути краще пов’язано зі спогадами ніж годинники. Адже спогади — це час. Приємні чи прикрі моменти, які стираються або залишаються в нашій голові назавжди. Різниця лише в тому, що час минає, а деякі спогади — ніколи, — вона витримала паузу, — Може годинники у вас пов’язані із подорожами?
— Ні, мадам, я ніколи не подорожував. Але вони прикрашають мою вітрину і я не думав про те, щоб з ними розстатися.
До вітрини було кілька метрів, які жінка неквапно подолала. Вона чудово виглядала зі спини. Пряма осанка при такій легкій, невимушеній ході — більшість молодих дівчат так не ходять.
— Шкода, що ви не бачили світу. Він набагато ширший, ніж ваша майстерня. Правда і тут можна знайти цілком несподівані речі. Мені, наприклад, подобається оцей годинник із зозулею. Якщо раптом передумаєте і надумаєте його продати, обов’язково відкладіть його для мене.
Луї кивнув. І чого це вона раптом цікавиться його життям, він її бачить вперше.
— Вибачте, забула представитися: мене звати Сюсіль. Сюсіль де Шамбро.
— Луї, годинниковий майстер. Мені дуже приємно.
Судячи з усміхненого обличчя, Сюсіль де Шамбро сподобалась ввічливість господаря майстерні. Вона обернулася, ще раз посміхнулася і, попрощавшись, вийшла. Луї стояв кілька хвилин задумавшись. Він звик до різних клієнтів: часом траплялися і нетерплячі, і хамовиті, і лукаві, і щиросердні. Різних людей бачив годинникар на своєму віку, але щось у цій дамі було таке, що його зворушило. І навряд чи це могла бути її зовнішність (безперечно, вона чудово виглядає на свій вік, але не більше того). Та й поведінка першої за сьогодні клієнтки не викликала ніяких нових почуттів — цей годинник із зозулею подобався багатьом . Чоловіка змусили замислитися слова Сюсіль де Шамбро про його життя, пережиті спогади.
До цієї зустрічі його життя абсолютно влаштовувало його. Його доля ніколи за останнє десятиріччя не заводила Луї у безвихідь, життєва дорога годинникаря ніколи не плуталася, не робила крутих віражів. Годинникар існував у цьому світі спокійно, розмірено і одноманітно. Ні з ким не сварився, не заводив романів, не встрявав у вуличні бійки, не напивався. Його влаштовувало все, як було. Луї і уявити не міг, що в його житті може щось змінитися, або день пройде не так, як він запланував це з вечора. А всі дні у нього були буденними, схожими один на одний.
Луї підійшов до вітрини. Поглянувши, на чотири часові механізми, ще більше розгубився. Цього не могло бути. Годинник з боєм, на який кинула око ранкова гостя, поспішав на дві хвилини.
— Ну і чортівня! Невже шестерні зносилися? —протер окуляри майстер.
Стрілки показували сімнадцять хвилин по дев’ятій, тоді як на інших було рівно чверть.
Табуретка, принесена з комори, допомогла Луї дістати годинник. За мить, винуватий предмет лежав на столі перед майстром. Лише зібрався відкрити задню кришку — годинник пробив і з віконця визирнула зозуля. Прокувавши вона не поспішила назад, а завмерла перед циферблатом.
Для годинникарів характерний спокійній характер і міцні нерви, інакше за такою копіткою мікроскопічною роботою просто не висидіти. Але цього разу Луї ледь помітно здригнувся — ще немає половини, а годинник чомусь забив. Це все виглядало дивним: загадкова гостя, годинник, який намагається пришвидшити майбутнє, тепер ще ця птаха не залізає назад.
— Ой, ой! — годинникар поглянувши на стіл, не побачив там зозулі.
Кування роздалося під стелею. Луї здригнувся, наче надворі був не спекотний липень, а люта зима. Інстинктивно підняв голову. “Ку-ку” — то був справжній птах.
— Дожився до галюцинацій.
“Ку-ку” доносилося з карнизу. “До біса, цей психодел, піду у відпустку” — подумав годинникар.
— Ну і що коїться у мене в майстерні?!?!
Зозуля злетіла ближче на стіл. У майстра з’явилося відчуття, що птах прискіпливо дивиться йому у вічі. Від цього неприємного відчуття пробіг холодок по спині.
— Ку, Луї!
Годинникар повільно сповз на підлогу.
— Ну чого ти так переймаєшся. Ти не з’їхав з глузду. Я звичайнісінька зозуля, а не якесь потойбічне явище, — мовив птах.
— А…ее…але ж…пт-а-ахи не говорять?
— Я годинникова зозуля. Тому маю на це право. Знаєш як мені наскучило сидіти в дерев’яній коробці і нюхати пилюку, чотири разу на годину з’являючись на світ.
Луї не міг оговтатися від побаченого. Птах скористувався з цього і продовжував далі. Позаяк Луї лише мугикав щось односкладне у відповідь і спромагався кивати головою, у зозулі вийшов монолог.
— Луї ти непогана людина, тому я хочу тобі допомогти. Твої руки роблять добру справу — ти допомагаєш людям, лагодиш їх годинники, таки чином врятовуєш їх від спізнень і куди більш серйозних наслідків. Ти допомагаєш їм крокувати по життю, так би мовити, з впевненістю та спокоєм, адже чимало з них планують свій день і твоя заслуга в тому, що вони можуть точно виконати свої плани, не збиваючись через зіпсований годинник. Це благі наміри, і в тебе справді золоті руки. Та я не можу стерпіти того, як ти марно проживаєш своє життя, згасаєш поволі, так і не встигнувши засяяти. Твої прожиті роки — це Час. Час, який ти гаєш. А все що пов’язано з Часом, стосується і мене. Тепер ти розумієш, чому я прийшла до тебе.
— Але що ти можеш знати про єдність життя і часу, якщо ти лише чотири рази на годину бачиш цей світ. Час для тебе існує, але і простір твій обмежений. Уяви, що тобі підрізали крила і ти вже не можеш насолоджуватися польотами в небі. Це приблизно теж саме.
— Не дури мене, — птах призадумався, — хоча ти дуриш себе, в першу чергу. Ти маєш ноги, руки, очі, але твоє життя на цій планеті обмежується майстернею і шляхом між нею та будинком. А ще спиш, їси, і робиш кілька хатніх справ, ти нічого не тямиш в житті.
Зозуля почала злитися. Цок-цок — це по столу блукають пташині лапки.
— А раніше ти закохувався у жінок, пив вино і відчував себе щасливим.
— Я і зараз щасливий, — схопився чоловік. Схоже, ця розмова для нього вже стала нормальним явищем.
— Бугага! Щасливий! Від того, що без вихідних порпаєшся в механізмах?— пирснув птах. — Не сміши мене. А те, що в тебе немає другої половини і тобі ні з ким розділити твоє внутрішнє годинникове щастя?!?! За своє піввікове життя ти не народив і не виховав нащадків. Тобі навіть свою улюблену справу передати немає кому.
Птах посерйознішав.
— По-твоєму, така людина може бути щасливою?
Зарозумілість птаха розлютила людину. Міцні нерви годинникаря почали потрохи здавати.
— І це мені каже зозуля, яка підкидає свої яйця у чужі гнізда? А як же діти, кохання?
— Така в нас природа і нікуди від цього не подінешся. Зовсім інша річ — людина. Вона народжена, щоб бути щасливою в коханні, жити сімейній злагоді, займатися роботою, яка приносить задоволення. Останнє ти досяг. Щоправда, пожертвувавши людськими стосунками. Ти ж здоровий чоловік, не інвалід. Невже тобі не хочеться мати дітей, жінку, заради якої здатен полагодити усі годинники в світі? Інші у твоєму віці няньчать онуків.
Ще один камінь в його город. І чому він повинен терпіти цю птаху, поводитися ввічливо і тактовно, якщо його життя обсмоктують, наче курячі кісточки.
— Ти говориш про тривале щасливе життя. Чому ти замовчуєш те, як ви визначаєте час для людей. І чому ви куєте для кожного по різному? Ця ваша забавка і з куванням. Є люди, які в це вірять.
— Люди схильні вірити в різниці дурниці. Наприклад, в забобони або міфічних істот. З іншого боку, віра характеризує сильні сторони людини. Вірити в себе та вірити в Бога — це не дурниці, а здатність лише стійких людей. Хоча з трьох речей — Віри, Надії та Любові, остання — найважливіша для людини. Її ти втратив давно, зі смертю Жо До — твоєї коханої жінки. Але з дня трагедії минуло більше десяти років, а ти й досі звертаєш у людях увагу лише на якість ремінця під годинником та саму модель. В тебе немає жінки, немає друзів. Ти живеш, навіть не для себе, а для роботи. Утім, поряд з тобою є люди, яким ти потрібен, повір мені.
Обличчя годинникаря стало сірим, очима пробігла тінь. Зозуля пробудила в ньому давно забутті відчуття… Хоча що він міг змінити? В його житті не було жінок вже давно. Він ні з ким не знайомився, не товаришував, старі друзі давно зникли з його життя. Спілкувався він винятково на рівні привітань, за що його вважали відлюдним і сусіди, і власники закладів вулиці Троянд. Раніше Луї ніколи не задумувався над цим, подібні речі не могли й спасти йому на думку.
В майстерню хтось увійшов. Від знайомого голосу годинникаря телепнуло.
— Пробачте, я забула тут віяло. Оо! Ви зняли цей годинник, невже ви передумали?
Сюсіль де Шамбро підійшла до вітрини, і Луї помітив, що біля неї справді лежав дамський предмет. Раніше він його не помічав, але вже нічому не дивувався.
— Луї, ви не відповіли.
Цього разу чоловік не забарився.
— Чесно кажучи, я збирався його полагодити — він поспішає на дві хвилини.
— Дрібниці. Що таке дві хвилин. Мене це не лякає. Дві хвилини — це не година. До того ж, така краса не підвладна будь-якому часові. Дві хвилини — це не час для людини мого віку. Ви зі мною згодні?
Луї посміхнувся.
— В принципі, ні. Але я продам його вам, до того ж відносно недорого.
— От і чудово! Не подумала, що ви так швидко погодитися. Я мала намір, щодня заходити до вас.
— Був би безмежно радий вас бачити, мадам. Але я вирішив поїхати кудись розвіятися, скажімо на Карибські острови. Грошові збереження в мене є, повинно вистачити.
Жінка залишилася задоволена такою бажаною покупкою.
— Ну що ж, щасти вам. Тоді я піду вип’ю каву у Люсі.
— Поспішайте, завтра вона поїде у відпустку на моря. Принаймні, я у на це сподіваюся.
Локони Сюсіль де Шамбро погойдувалися в такт її вишуканій ході. Під пахвою в неї був старий годинник з боєм та механічною зозулею. Вона помахала Луї, закриваючи за собою двері до майстерні. Обидва виглядали щасливими, наче діти.

15.07.2007 — 17.07.2007 м. Чернівці