Життя як подорож в незнане...
І кожен день - новий маршрут:
Тернопіль, Київ... Хто із нами
в дорогу? А зупинки тут

не автостанцій сірих днини,
вечірні пристані, мости...
Життя зупинки - це хвилини,
в яких є тільки Бог і Ти.

І вже неначе неважливо,
як далі твій складеться шлях:
Тернопіль, Київ... Ніби диво -
в душі тепло, любов, а страх...

(Який там страх тоді у тебе,
коли у колі, чи то в ряд,
над Лаврою, так просто неба
кружляє стільки ангелят! :)

Життя як подорож. З любов"ю
нам дзвін цей шлях каже пройти.
Тернопіль, Київ... Хто з тобою?
Сьогодні - ми, а Він - завжди.

Cкучаю…
Робота до рук не береться.
Відколи
Впустив тебе до свого серця.
Чекаєм…
Удвох ми із серцем на тебе.
А зорі
Вже світить Господь серед неба.
Це – вічність!
Це рай на землі, хто не знає.
Як любиш,
Й вона тебе вірно кохає.
Радію!
А радість ця щастям зоветься
Відколи
Впустила мене ти до серця…

Люблю тебе на відстані ще більше!
Минає день. Змовкають солов’ї…
Твої слова для мене головніші
За все на світі, все, що на землі.

Душа тремтить, мов пташка в сильці б’ється,
Пишу: „Ну де ж ти? Я тебе люблю!”
Секунда, ніби вічністю здається,
І серце огортає у жалю.

Чому не разом? І чому так мало
Терпіння, сил… Знеможений „вмираю”.
Аж ось сигналом відповідь примчала:
„Проїхали кордон. Чекай. Кохаю!”

Щодня народжую думку,
мільйони незнаних вражень,
колись при дивнім стосунку
мені це Господь покаже.
Опинюсь на ангелів ложі,
від смерті німий у слові,
і той, на кого я схожий,
відкриє Книгу Любові.
Чи буде там що читати
святим і блаженним ликам,
а потім на полі розплати
радіти за мене стиха?
Щодня народжую гасло:
"Прийти.Любити.віддатись.",
щоб потім радісно й вчасно
з Ангелом привітатись.

Ти любиш осінь золоту?
А хто ж її не любить?
Цілує вітер молоду
тополю ніжно в губи,
а та пручається, немов
оте дівча, що досі
ще неціловане було...
Надворі справжня осінь!

Доторкнутись поглядом до народженого первоцвіту каштану...
глибоко вдихнути пригорщу дощового вітру...
вхопити з губи теплу крапельку весну і,
усміхнувшись на мить, засумувати...
що життя - одне, навіть у каштанів...
Та опісля знову безмежно зрадіти,
захотівши просто дарувати себе Л Ю Д Я М,
мовляв, каштани теж так роблять щовесни!...

Побачило, приглянулось, вдивилось,
Поближче підійшло, в очах втопилось,
Застукало, напевне закохалось,
Себе на весь світ розірвати дало.
Спочило втихомирене, спинилось,
За звичкою в любові знову билось,
Росло і квітчало, літало,
Найчервонішим в світі стало.
Однак ... приглянулось, збентежилось, схопилось,
Засумнівалось, роз’ятрилось, розізлилось,
Побачило, подумало, відчуло,
Пробачило, заплакало, забуло.
Не знаю, чи кохало серце те, чи не кохало,
Не знаю, чи страждало, чи вмирало, оживало,
Одне лиш бачив, як воно так сміло,
Любов’ю палко на весь світ горіло.

В душі з любові вилило озерце,
Таке просте, звичайне людське серце.

...І більше вже нічого не проси
...І більше вже нічого не проси.
Залишу мрії ангелам на каву,
Повештаюсь до пабу на забаву,
Зідру наліт з отої ковбаси,
Що ще зі свят нагадує тебе.

Осіннім помаранчевим вінком
Жоржин та айстр, нічних білетів
Я вже не зву тебе „кохана, де ти?”,
Не зодягаюсь фартухом чи лопухом,
Чекаю на весну. Зима ж іде.

Залишу добрі спогади про себе
І те, як час, немовби чарівник,
Сповна усе давав й, напевно, звик
Драбину підставлять на сьоме небо.
На тому небі вічна весна є.

Мій друг про це ніколи не писав,
"Мій друг"–це я себе так називаю,
Підсилюю-римую, що „кохаю”,
Рядок четвертий схлипнув,що„кохав”.
Адам уже порад не роздає.

Тоді, гайда на теплу полонину
Бажань, смаків і під рясним дощем
Укотре один одного знайдем.
Як руту-мяту, дику конюшину,
В яких і є все наше існування.

А поки серед нас оте кохання,
Хвилюється-бентежиться воно,
Стає чистішою душа-вікно,
У небеса злітає на світанні
Щоб заспівавши, полюбить Його.

12.05.2006 / виправлено 16.09.2006

Так не чесно - ти мені не пишеш,
і укотре зорями мовчиш,
може, краще мовчанку залишиш
десь на завтра, а сьогодні лиш
набереш рядочок, два-три слова,
що живеш і щастям світ зовеш,
що життя для тебе - колискова,
ніжна казка, шлях: куди не йдеш,
там життя у радощах квітує
тих людей, що поруч теж ідуть...
Скажеш -"ні", а що, як Бог почує
і заплаче, Він бо є ця Путь,
Він у ближньому живе й так часто,
непомітно виронить сльозу,
бо у когось знов пропало щастя,
бо у когось хтось украв росу.
Та чи можна ту росу украсти,
що світанком теплим пророста,
і хіба у цьому людське щастя?
Відповідь не дати просто так.
А якщо захочеш при потребі
відповідь дізнатись, не барись,
а у небі, у далекім небі
мрією-веселкою всміхнись.
Залунай душею: "все чудово!",
або не кажи ні слова, лиш
Богу помолись, і загадково
крізь молитву тихо посміхнись.

О, закони землі,
нас творили давно,
хоча й сили малі,
все ж пізнати дано,
звідки мова взялась –
глухий кут здогадів,
звідки пристрасть взялась –
хтось горів чи здурів.
Не пізнаємо ми,
хоч би й сто літ жили,
бо це вище від нас,
це сильніше хули.

Бліднощокі, малі,
велетенські і злі,
наші долі, немов
паралельні прямі,
мчать думки про життя
білогривих коней,
що у сні навмання,
у тумані тіней
сновигають, скриплять,
грають в піжмурки й знов
оживляє їх та ж
вічна мати-любов...

Це тобі я повів,
щоб замислилась ти,
де живеш, з ким живеш,
які бачиш світи,
чи пора підростать,
чи маліти тобі,
чи ставати у рать,
щоб зорать з-пів землі.

Доки ж землю оту
ми любити будем,
так щоб к серцю горнуть,
а не в серце мечем?
Зогниваєм в собі,
тричі прокляті пси,
щоб не йти у юрбі
бери, й стрімко неси,
й не дивися назад,-
тут спокою нема,
бо у липні ще сад,
а узимку – пітьма.
......................
О, людино, о цар,
чим керуєш тепер,
що у серці хова,
чого носа задер?

Гордість і, водночас,
волевияв туги,
не мовчати це час, –
говори і живи,
і кричи, й роздобудь
чого хочеш, лиш знай:
віднайдеш коли путь,
попадеш тоді в рай.

П.С.
А, якщо розібрати
цей конструктор складний,
певно, краще мовчати
й спати в вечір такий,
аніж риму-любов
підбирати дарма,
сон – це також добро
і гріха в нім нема.

Ну, гаразд, все пройде,
заспокойся, душе,
буде й в тебе ще бал,
а поки - в серці щем
загаси віщим сном,
щоби зранку, мов птах,
сірим смілим крилом
подолати цей страх...

Тих пять віршів... вони є в тебе,
Лиш тільки в тебе у душі,
Мабуть й залишаться далебі
отих старих лиш п’ять віршів.
Їх може було й трохи більше
Та память квола постира,
Для тебе пише тепер інший
Рівнішим почерком пера.
Коли самотній – жити варто
Хоча б для того, щоб іще
Життя для когось розпочати
Своїм новим шостим віршем.

Саркофаги сумують синім смородом тіл,
їх уже не почують, хто почути хотів,
хто роз’ятрював рани, зак вони ще жили.
Саркофаги мандрують до німої хули.
Їм не боляче навіть, їм так було завжди,
їх ніхто не заставить молока чи води
принести. Саркофагам наплювати на це
їхня місія-спрага – очищати лице,
щоб, діставшись до краю, не змарніти ущерть,
десь на припічках раю з душі випекти смерть,
і окраєць зоставить на останній момент,
коли совість розчавить світло жовтих легенд...
І відновиться зроду ще не чиста душа
із вогню просто в воду, без повітря-гроша...
Сором, сором синеньким саркофагам за це,
несли ніби людину, залишилось - лице.
Й ніби місія повна, і додому пора.
Звідси й приказка мовна, що життя – то не гра,
а суворий учитель, ти ж - дбайливий слухач,
то ж не дай розпустити саркофагових пащ.
Зберігай же щомиті чистим своє лице
Щоби там у блакиті пригодилося це.

Людина без мети життя...
Яка вона, чи хто вона?
Яке її земне буття?
Німа стіна, чужа, сумна.
Людина без вогню в очах...
Поцупив хто чи погасив
Іскру життя. Залишив страх.
Посіяв горе - гнів скосив.
Людина без реальних вад,
А у душі шкребуть коти.
Гріхи і сльози. Мертвий сад.
Хто може їй допомогти?
Ти зможеш їй допомогти?

Ріка життя. В ній ти і я.
Ріка бурхлива молода.
Переплисти б тобі й мені, -
Господь у вічному човні.

Нікому шкода не стане Його крім тебе,
Ніхто не згадає, тим більше заплаче,
Померла людина – померла одна проблема,
Шукай вітру в полі, шукай себе, козаче.
А очі сумують, а очі видушують сльози,
Десь чути поблизу брудну вуличну лайку...
І вже не буде солодкої пані Глюкози,
Щоб підсолодити життя, печалі скрутити гайку.
За що тебе доля так? Власне й ніяк, просто
Ніщо не залишиться в білому світі, ти знай,
Якщо не буде любові у серці твоєму по зросту:
Чим важче любити, тим більше любов поважай.
Можливо ще стовпчик? - давай ще одного за волю,
Єхидніє тиша, розколюючи ніжне серце,
А мо відізветься, знайдеться омріяна доля...
Чуєш? Вітер життя несеться...
15.10.2004.

Я п’ю цей чай, а він - строгіший мене,
І мої ревнощі у ньому теж зелені.
Ковток, і ще, і засинаю поруч
Я разом з чаєм, будні всі – ліворуч.
Для мене свято настає одразу,
Як з чашкою його зникають вмить образи,
Всі сутінки небажані й незвані,
Я з ним лечу, мов у небесній ванні.
Десь поруч шум і шорох, - то буденне,
Для мене трапеза оця, немов Вселенна.
У ній я є і хочу бути,
І прикрощі усі я прагну знов забути.
Ця ода чаю не хвалебна, ніжна,
Співанка віршова, немов розкішна
І вмить чаруюча усе тепленька пісня,
Мелодія у ритм з життям, водиця прісна.
Красуня кароока, розбещене дівчисько,
Що грає з почуттями знов моїми близько…
І так завжди із дня на день триває,
Ця пісня щастя серце не минає,
Полонить й водночас тривожно й тихо
У далеч, в забуття віддалює вона і зло, і лихо.
І ось ковток наступний, незалежний,
Він як отой, як світ безмежний,
Лунає й кличе в спокій, в душу,
Тепленький чай, тепленький погляд, мушу,
Я мушу, хочу його наздогнати,
Аби подяку, честь, хвалу віддати
І дотулитися до чашки знов цікаво...
О, ні, не подавайте, прошу, люди, кави!
6.09.2002.

Льон ще довго не забере наших стомлених талантів,
Без пригод і застережень ми нічого тут не варті.
Віднести далеко в поле хрест свій суджено несміло,
Малювати на подолі весь свій час і знов зомліло
Колихатись у вертепі щирих теплих колискових,
Своїх зовсім не ранкових, але стомлених медових
Снів, що віють безнастанно і пригладжують гризоти,
Снів, безмежних і негарних, де лишаються турботи.
Сонячні такі турботи попід берегом лягають
На піску рожевих тіней і заблуканих слідів,
Десь на захід заглядають із нічних гостинних сіней
І невже вони не знають, що цей світ ще не згорів?
Хто їм дав оцеє знати, чи пророк, чи розум свій...
Тихо падає за хати сонце їх рожевих мрій.

Бий першим : ти – ніж,
Бий другим : ти – меч,
Бий знову і знову, ти – кращий.
Рубай, рви і ріж,
Змітай голови з плеч,
Хоч гріх цей насправді найважчий.
Кричи, ображай,
Розбивай, розривай,
Зроби із живого – пропаще.
Великим ти вирости, інших – скидай,
Хоч гріх цей насправді найважчий.
Не віриш – не вір,
Зневажаєш – ганьби,
Вбивай майже напризволяще,
А любиш зі зрадою – то не люби,
Бо гріх цей насправді найважчий.
Можливо й не ти це – сміливо вперед,
Збуди свою совість ледащу,
Дозволь їй водити той велосипед,
Що гріх твій роз’їде найважчий.

Ти – суть, ти – людина, і вільно живи,
Та правду продати не думай ні за що.
В найбільшій любові ти щастя знайди,
І скарб це твій буде найважчий.

...і хай скарб твій буде найважчий...

Напиши мені ще раз свій мейл,
убери у намисто весняне,
день, помітила, довшим став день,
дивовижним таким і яскравим.
Напиши мені вперше листа,
щоб я міг хоч до слів доторкнутись
і у пам’яті хоч неспроста,
все ж зумів у той час повернутись,
Коли було чарівне руно,
передзиммя ранкове будило,
напиши мені – вилий на дно
ніжне миро, щоб пахло кадило.
Щоби знову день суттю пропах,
тим п’янким ароматним суцсвітом.
напиши хоч рядочок листа
і він стане для мене всім світом.

Я бачив малого ангела:
Виблискували крильцята,
Очі горіли радістю
І в серці буяло свято.
Я з ним привітався радо,
Ми грались весь день так добре
Таких, як він, небагато –
У нього серденько хоробре.
Гарненький носик і вушка,
Немов пиріжок той із пічки,
Маленькі ніжки та ручки
Й так щиро сміються щічки.
Коли заховалось сонце
І неба закрились дверцята,
Я тихо йому промовив:
„Добраніч, закривай оченята!”
Поклав його поряд спати,
Накривши сріблясті крила.
Мій ангел без мами й тата
В душі моїй спить так мило.