Я п’ю цей чай, а він - строгіший мене,
І мої ревнощі у ньому теж зелені.
Ковток, і ще, і засинаю поруч
Я разом з чаєм, будні всі – ліворуч.
Для мене свято настає одразу,
Як з чашкою його зникають вмить образи,
Всі сутінки небажані й незвані,
Я з ним лечу, мов у небесній ванні.
Десь поруч шум і шорох, - то буденне,
Для мене трапеза оця, немов Вселенна.
У ній я є і хочу бути,
І прикрощі усі я прагну знов забути.
Ця ода чаю не хвалебна, ніжна,
Співанка віршова, немов розкішна
І вмить чаруюча усе тепленька пісня,
Мелодія у ритм з життям, водиця прісна.
Красуня кароока, розбещене дівчисько,
Що грає з почуттями знов моїми близько…
І так завжди із дня на день триває,
Ця пісня щастя серце не минає,
Полонить й водночас тривожно й тихо
У далеч, в забуття віддалює вона і зло, і лихо.
І ось ковток наступний, незалежний,
Він як отой, як світ безмежний,
Лунає й кличе в спокій, в душу,
Тепленький чай, тепленький погляд, мушу,
Я мушу, хочу його наздогнати,
Аби подяку, честь, хвалу віддати
І дотулитися до чашки знов цікаво...
О, ні, не подавайте, прошу, люди, кави!
6.09.2002.