...І більше вже нічого не проси
...І більше вже нічого не проси.
Залишу мрії ангелам на каву,
Повештаюсь до пабу на забаву,
Зідру наліт з отої ковбаси,
Що ще зі свят нагадує тебе.

Осіннім помаранчевим вінком
Жоржин та айстр, нічних білетів
Я вже не зву тебе „кохана, де ти?”,
Не зодягаюсь фартухом чи лопухом,
Чекаю на весну. Зима ж іде.

Залишу добрі спогади про себе
І те, як час, немовби чарівник,
Сповна усе давав й, напевно, звик
Драбину підставлять на сьоме небо.
На тому небі вічна весна є.

Мій друг про це ніколи не писав,
"Мій друг"–це я себе так називаю,
Підсилюю-римую, що „кохаю”,
Рядок четвертий схлипнув,що„кохав”.
Адам уже порад не роздає.

Тоді, гайда на теплу полонину
Бажань, смаків і під рясним дощем
Укотре один одного знайдем.
Як руту-мяту, дику конюшину,
В яких і є все наше існування.

А поки серед нас оте кохання,
Хвилюється-бентежиться воно,
Стає чистішою душа-вікно,
У небеса злітає на світанні
Щоб заспівавши, полюбить Його.

12.05.2006 / виправлено 16.09.2006