О, закони землі,
нас творили давно,
хоча й сили малі,
все ж пізнати дано,
звідки мова взялась –
глухий кут здогадів,
звідки пристрасть взялась –
хтось горів чи здурів.
Не пізнаємо ми,
хоч би й сто літ жили,
бо це вище від нас,
це сильніше хули.

Бліднощокі, малі,
велетенські і злі,
наші долі, немов
паралельні прямі,
мчать думки про життя
білогривих коней,
що у сні навмання,
у тумані тіней
сновигають, скриплять,
грають в піжмурки й знов
оживляє їх та ж
вічна мати-любов...

Це тобі я повів,
щоб замислилась ти,
де живеш, з ким живеш,
які бачиш світи,
чи пора підростать,
чи маліти тобі,
чи ставати у рать,
щоб зорать з-пів землі.

Доки ж землю оту
ми любити будем,
так щоб к серцю горнуть,
а не в серце мечем?
Зогниваєм в собі,
тричі прокляті пси,
щоб не йти у юрбі
бери, й стрімко неси,
й не дивися назад,-
тут спокою нема,
бо у липні ще сад,
а узимку – пітьма.
......................
О, людино, о цар,
чим керуєш тепер,
що у серці хова,
чого носа задер?

Гордість і, водночас,
волевияв туги,
не мовчати це час, –
говори і живи,
і кричи, й роздобудь
чого хочеш, лиш знай:
віднайдеш коли путь,
попадеш тоді в рай.

П.С.
А, якщо розібрати
цей конструктор складний,
певно, краще мовчати
й спати в вечір такий,
аніж риму-любов
підбирати дарма,
сон – це також добро
і гріха в нім нема.

Ну, гаразд, все пройде,
заспокойся, душе,
буде й в тебе ще бал,
а поки - в серці щем
загаси віщим сном,
щоби зранку, мов птах,
сірим смілим крилом
подолати цей страх...