Маленьке, притихле навіки від болю,
подертим плащем притулилось до голих стін,
шукає її в кожній жінці і в будь-якім слові,
торкається смутком до стомлених, тихих днів.

Самотнє дитя...з величезно-пустими очима,
з намальованим світом, в якому ніхто не живе...
Запалило сірник - і пускається струйка диму,
і мокро в легенях - там сирість від сліз гуде...

Засне на асфальті і марити буде дитинством,
В якому є мама, що сльози зітре із повік...
Та сон перерветься чиїмось нахабним задирством:
"Тут що тобі ліжко? Ану забирайся з-під ніг"!

"Та що ви?" - старенький дідусь-перехожий,
подививсь на маля засивілою сотньою літ...
"Не покиньте його - він дуже на Долю схожий,
Нашу Долю в особі діток-сиріт".

2010

І чай в руках. І осінь надворі.
Закуталась в осінню перевтому.
І захотілось так мені додому...
Де не асфальт, а грудочки землі.
Де хризантеми в бабці на городі,
Де пахне листя спалене клубками,
Де завжди чути голос мами
І невідоме ще нікому слово «в моді».
Наївна і смішна, в м”ягкій піжамі
Я вибігаю босими ногами
Із хати в двір, біжу поміж кущами,
Збираю ягоди... Дитинство пахне снами...
А потім насміхається роками...
І ось сиджу сумна на підвіконні...
Остання крапля чаю зігріває.
Синхронно дощ сльозами вимиває
Мою погоду...

І я вже не в офісі – я вже в краплині дощу,
Дивлюсь у вікно, що тремтить від робочих баталій,
І просто лечу між будинками, тихо лечу,
Вдихаючи настрій людей і вологих конвалій...

І так мені добре в маленькому мокрому світі,
Ось так би назавжди, молюся щоби не пройшло...
Та голос чужий доганяє мене на орбіті:
«Щось в офісі холодно, може, закрийте вікно?!! »

Скажи а як це: попрощатися в душі?
Закрити очі? Зтерти підсвідомість?
Невже я знаю, що я говорю,
Коли мене не сліпить невідомість?
Коли я бачу букви у листі,
Коли я чую речення словами,
Коли вдихаю правду в забутті,
А видихнути хочется сльозами?
І видихаю слово... "одруживсь".
Складаю кожен звук в кишеню втоми,
Інтерпритація вже збилася з доріг
Перекладаючи це слово невідоме.
Невидиме для мене... А тобі -
Живе, закохане, такого більш не буде.
Скажи: а як це попрощатися в душі?
Невже у неї сутність від Іуди?..

Я думала, що все... І думала назавжди...
Та осінь образ твій не відпуска,
розп’яті мрії подихами правди
пронизливо кричать біля виска.
Роки стискають спогади у жмені,
і як клубочки кошенят малих,
підкидують мені під мої двері,
щоб я не забувала про живих.
І так пекучо інколи буває,
Всі сльози просто взяти і віддати!
Мені одного лиш не вистачає:
хоча-би поглядом тебе поцілувати...

Дрогобич-Київ, Київ-США –
Десять годин біля самого Бога...
Аеропорт, скорочена пряма
Й брехнею асфальтована дорога.

Дрогобич-Київ, Київ-тихий Львів,
Тепер тобі відцокує бруківка...
У поглинанні стомлених віків
На ратуші замучилася стрілка.

А в мене все як завжди, без образ,
Топлюся в ексцентричності жаргону...
Я вільна, як американський джаз,
Але пишу чомусь, немов з полону.

А в Львові Львів, нічого більш не треба,
Вдихають вулиці тепло людських сердець.
В твоїх очах побачу клаптик неба –
І знову заблукаю в ньому десь....

Ось так живу поміж зубних усмішок,
Настояних на фальші до оскоми.
А в Львові немає, нажаль, наших спільних доріжок,
А Львів не здригався, на щастя, від нашої коми...

Благаю тебе, не гортай монітора сторінки,
Не трать свої нерви на мій завіршований жаль.
Ти краще іди притулитись до іншої жінки,
А я із душі буду далі зривати вуаль.

Не треба дощем припадати до кожного слова,
Воно ж так болить після доторку наших сердець.
У пам’яті досі блукає проклята розмова,
Коли народила я пошепки слово «кінець».

Я знаю: слова будуть знову сплітатись у вірші,
І битись безвихідно в тісних обіймах рядка....
Дивлюсь на хмаринку.... Чому наші долі не інші?
Чому наша доля така по-чужому гірка?

Ось і збулося те, чого боялась...
Поцілувала твою долю у чоло,
І відпускаючи розхристано прощалась,
Неначе всього цього й не було...

Я обнімала спогади руками,
Я кожен образ твій складала в стіг.
Від болі городилася дротами
І падала в конвульсіях до ніг.

Мій світ перевертався каруселлю,
І мрії мої збилися з доріг.
Я малювала твою долю аквареллю,
Щоб слід її не запорошив сніг.

Вона пішла у стуманілий обрій,
І кидала обійми на ходу...
В її очах звучав блаженний спокій:
«Я більше вже до тебе не прийду»...

- Та ще вернись хоча би на хвилину...
Задумалась.... - Та ні, краще іди...
Ти ж не залишиш свою половину
Чекати у обіймах мерзлоти.

Зітри мої сльози коханням до іншої жінки,
І сум від молитви за тебе сховай в небуття...
В душі моїй тихо протри запорошені стінки,
Й надією вилікуй моє миттєве життя.

Давай ми пройдемося разом з тобою по болю,
Ось так як учора – навшпиньках, неначе по склі...
І разом відчуєм таку освіжаючу волю.
Цікаво, ти й досі говориш з собою у сні?

Ця рідність не зможе вже стати шаленим коханням,
А я більше в долі не прошу кохання собі...
Нехай це прощання не буде насправді прощанням,
А лиш поцілунком, що я залишаю тобі.

Від сліз моїх промоклий день затих,
Він знав, що ми сьогодні спорожніли
На наш безмежний незабутній світ,
На вічність мрій, що ще не догоріли.

Він добре знав як нам колись було:
Він бачив погляди і чув всі наші звуки.
Тебе я обнімала як добро,
Як чудо ненародженої муки.

Нещасний день – його як не було...
В моїх сльозах він ледь не розчинився...
Я знаю все пройшло, давно пройшло...
Тоді навіщо ти мені приснився ?..

Ти в поїзді, а я дивлюсь в вікно
Як блискавка підковує все небо,
До дірок протоптала смутку дно,
Вдивляючись у дощ, неначе в тебе.

А десь гримить колесами вагон,
Ковтаючи хвилини й кілометри.
Тепер не знаю, де є твій перон
І скільки їх візьмеш ти у Деметри.

Я завжди так боялась далечіні,
І думала, що відстань убиває,
Ти спогадам залишив свої тіні –
І я здригнулась, бо життя триває.

В очах і досі сцена та німа:
Як я ішла по довгому перону,
І бачу – однокласник обніма
Заплакане дівча біля вагону...

Ось тільки подумала: як мені важко буває,
І раптом – дивлюся як жінка іде без ноги,
У зморшках лиця похилившися доля кульгає,
А очі пожовкли від тиску гнилої біди.

І я зледеніла, й ще довго і довго дивилась
Услід цій бабусі, що вже пережила буття...
І раптом – стомилась, я раптом від себе стомилась –
Бо я не ціную своє безтурботне життя.

Сьогодні світ кипить аж у подіях,
Мене нічого щось не потрясло...
І раптом – телефон, й неначе в мріях
Твоє далеке й лагідне «Ало...»
«Ало...» - говорю радісно і рідно,
І протираю очі рукавом.
Так хочеться, щоб було непомітно,
Що в серці загірчило полином.
«Я так скучаю...» - чую в телефоні,
І я стою уже десь на межі...
Думки гудять, неначе в мікрофоні,
Й відбитки залишають у душі.
Сьогодні світ кипить аж у подіях,
Й мене нічого щось не потрясло,
Окрім, залишиного у сміливих мріях,
Твого далекого і доброго «Ало».

Яка гроза…без совісті й сумління
Ввірвалась в день, що ось – ось догорав.
І у думках заплуталось проміння
Твоїх очей, якими ти вбивав.

Я обпечусь об ніжний – ніжний спомин,
Затисну біль в одному кулаці.
Надворі дощ й на хатці мокрий комин
І кіт біленький – знову в молоці.

Яка стріла, о вічний Купідоне!
Раніше ти так точно не влучав!
А в небі блискавка між обріями тоне.
Люблю тебе! Ти в відповідь мовчав…

Я так любила твою добру долю.
І знала точно: більше, ніж свою.
Коли до тебе просто заговорю –
Я розуміла, що тебе люблю.

Ми часто просто кидались словами,
вбивали мрію про наш спільний світ.
Я забивала все в великі чорні рами,
А ти виходив з них як з-за воріт.

Тепер лишились посмішки портретів
Й старенькі погляди, що сперлись на вікно.
В наш світ не продають уже, на жаль, білетів.
Все було добре. І усе пройшло.

Я знаю-за вікном весь світ,
Там тихий вечір огортає зорі,
І заховався в свою нірку кріт,
І бачить вітер сни прозорі.
Там так незвично зайчики хроплять,
Там кожне диво має свою казку,
Там навіть гномики, що на деревах сплять
Сьогодні не вдягали маску.
Там світ безмежний, світ до забуття.
Притулю носик до холодних шибок.
Там хоть і тихо, але там життя,
І океан повчає своїх рибок.
А я за вікнами неначе в засланні
Й чомусь від них не можу відійти.
Дивлюсь на світ – і очі не сумні,
Бо знаю – в цьому світі десь є ти.

Я забула як можна лежати і слухати спів
На безмежному полі небесному через волошки.
Як вдихати з росою насичений запах ланів
І радіти, що поруч зі мною ромашки – ворожки.

Я забула як можна дивитись на небо з полів,
Як торкатись губами пшениці з косючим колоссям,
Як читати у вітру невинність усіх його снів
І вплітати горючо-бурштинові маки в волосся.

Відпусти мене, місто,
Відпусти мене, чуєш? Молю...
Відпусти мене в поле,
Його не зрівняти з тобою.
Я візьму із собою лиш згорточок свого жалю
І повернуся знову до тебе собою.

Я буду з тобою, я буду думками з тобою...
В думках ми не зрадим і сльози в думках не течуть.
Іду під дощем, він буває жорстоким порою –
Промокла... Так дивно, нічого не можу забуть.

Ця осінь незвична – тебе не було в ній зі мною,
Не грілись долоні, припавши до твого лиця.
І я не ділилась з тобою своєю бідою,
І ми не молилися разом до свого творця.

Засушені листя так пахнуть болюче журбою,
І все не стихає розлючених блискавок бас.
Я буду з тобою, я буду думками з тобою.
Залиш ще хоч спогад для себе, для мене й для нас.

У вікон твої очі, у вулиць твоя невловимість.
Бачу в кожній усмішці невинну усмішку твою.
Ти живий у мені, твоя вічна всеповна прозримість
Переповнює сповна загублену душу мою.

Я не можу забути. Забувають лише урагани,
Покидаючи все на невпинному свому шляху...
А я спокій, я тиша, я цілком не така як бурани,
Я вночі до подушки про віру для тебе молю.

Я боюся з тобою зустрітися знову.
Я боюся зірок, що сплітають над нами вінки.
Я боюся і ще раз почути твою закарбовану мову.
Я боюсь проростуть на весняній сніжинці бруньки.

Відвернися від мене. Відкидай мою сутність як лихо.
Проганяй мою долю, заковану в спогади й лід.
А я буду дивитись через вікна і вулиці тихо
Як зникає за обрієм твій незакінчений слід.

Тисячі вогнів і довгі автостради,
Все небо в світлячках, а це лиш літаки.
Сотні очей, шукаючих розради
Й великі електричні вітряки.

А дійсно, страшне слово «мегаполіс».
Легко згоріти, полетівши до вогню.
Тут мільйон людей, продавших свою совість
І мільйон, хто віднайшов свою.

Годинами вдивляєшся в прохожих –
Костюм, краватка, далі – сирота.
Стільки людей і на людей не схожих,
Шокуюча до болю ряснота.

Хтось кинув бутерброд на лавці не доївши,
А хтось шукає хліб в міському смітнику.
А ось мужчина жінку до метро провівши
Через хвилину обнімає вже не ту.

І так життя, і так усе роками.
Танцює вічність, скована в контраст.
Пастельної немає в неї гами,
Лиш чорно-білий, чорно-білий пласт.

Ти - мій. Моїм будеш довіки,
І не тому що любиш так мене.
Не разом ми і з часом ти забудеш
Моє усміхнене напів сумне лице.
Ти просто в серці в мене залишився,
Й хоча ти не герой моїх страждань,
Твій промінь раз лиш в мені засвітився
І цього досить на мільйон прощань.
Напевно, більше не буде такого,
Що прийде раз – і вже на все життя.
Ти був для мене моїм другим богом,
Прощай моє незмінне майбуття.

Сьогодні дуже гарно пахне дощ
І я тебе не можу дочекатись.
Застигло небо над кругами площ,
Від часу неможливо заховатись.

Ще тільки день – і ти будеш зі мною,
Обнімеш міцно, наче назавжди.
Я буду й далі марити тобою,
І тихо приходити в твої сни.

А зараз дощ. І те ж незрушне небо,
І сотні кілометрів поміж нас.
Я почекаю, дуже вірю в тебе!
Промок асфальт і чутно гуркіт трас.

Проснувся вечір відблиском зірок,
закралась тиша на віконні рами.
Не можу я позбутися думок.
На совісті моїй глибокі шрами.

Люблю тебе – банальна теорема.
Все важче знати : зараз ти не тут.
Заплакана надворі хризантема.
І все збивається в великий гострий кут.

У мріях притулюсь до тебе.
Ти скажеш : «Ти в мені жива ».
Хтозна. Уже сама не вірю в себе.
Нажаль, любові лінія – крива.

Й світитиме ще довго сонце будням,
й жалітиму про те, що я роблю…
Ти вибачиш моїм духовним злидням?
Ти мусиш! Я тебе люблю!

Останній аркуш в грубому альбомі,
Пишу на ньому й знаю – не кінець.
Думки згущаються якісь напівсвідомі,
І пальці затиснули олівець.

Це не кінець, ще хочеться писати,
Не зовсім ще затьмила глупота.
Немає світу, ми не вміємо прощати,
Священне оскверняє дрібнота.

А хочеться, ще хочеться писати,
Намалювати душу пензликом зі слів.
Над кожним звуком плакати й вмирати,
Й натхнення пити із потоку днів.

І кожна строфа є моїм горизонтом пізнання,
І кожний мій вірш є краплинкою мого дощу.
Тепер я готова зробити для себе зізнання:
Якщо я покину писати – я собі не прощу.

Не приходи до мене уві сні,
Бо зранку важко бачити схід сонця.
Прийди, коли хвилини затяжні
Несуть самотність до мого віконця.

Прийди тоді, коли надворі буря
І притулись до лагідних долонь.
І знай : ніяка металева куля
Не загасить душевний мій вогонь.

Прийди удень, а можеш й через вічність
І через сотні, тисячі годин.
Лиш тільки б серце віддавало звітність
Про самоти моєї чорний плин.

Приходь завжди. Люблю тебе земного.
Небесному не скажу, що кохаю.
Тепер в житті боюся лиш одного:
Що ти прийдеш, а я вже не чекаю.

Не забуваю. Й ти не забувай.
Нічний Дунай відчув нашу розлуку.
Я й досі чую твоє «прощавай».
Так схоже все на нерозривну муку.

Де ти? Де наші континенти?
Вони ще наші, чи уже чужі?
Видніють в Будапешті монументи,
вони пробачать спохвати душі.

Ще трошки і зійду на пристань,
мій корабель залишиться пустим.
Проб’ю думками нашу тиху відстань.
Нехай усе буде у нас простим.

Я попрощаюсь з містом і з рікою,
я повернусь в країну пустоти.
Не зможу попрощатись лиш з тобою,
пірнувши у глибини самоти.

Не забуваю. Й ти не забувай.
Я більше не здригнусь від болю.
Горить в мені не твоє «прощавай»,
А тліє схоже щось на мою долю.

Не вірю. В сумнівах й згорю.
Згорить усе, що в серці колись жило.
Не втримуєш мою сумну зорю -
зривається і падає безсило.

Не знаю, що залишилось живим.
Немає й нерва - він покинув тіло.
Останній крик тобі здававсь німим,
хоч я пручалась і боролась сміло.

Я йшла і йшла… Лиш тільки б перейти
ті сотні миль думок і божевілля.
А ти все будував нові й нові мости,
лишивши розум в сутінках свавілля.

Залиш мене такою, як була.
Віддай весь спокій і усі надії.
Єдине, що попрошу не зі зла:
не спопели чиїсь наївні мрії.

Не важко, просто пустота і все.
От – так як в ніч, яка немає ранку.
Спокійно серцю, просто де –не – де
Уже не помічаю я світанку.

Не хочу думати, залишу все як є.
А що пізніше? Це вже знає доля.
В моєму тілі буря промайне.
Це свого роду вільна - та неволя.

Мені без тебе сумно в цьому світі,
Не покидай мене посеред зла.
Ти усміхаєшся на темному граніті,
А я стою лиш трішечки жива.

Стиснути б руки твої у долонях,
Лишити поцілунок на чолі...
І знати, що на твоїх скронях
Смерть не напише послання зимі.

Бачу тебе у кожній добрій бабці,
Здригаюсь часто – знаю, що не ти...
Тебе шукаю зараз навіть в казці,
Серед живих тебе вже не знайти...

Мені без тебе сумно в цьому світі.
Для мене ти завжди будеш жива!
Бабусю, усміхайся на граніті!
Ти символ сонця, віри і добра!!!

Лежу, немов чужа, у застінках кімнати
Горить лампадка, тиха як свіча.
Дивлюсь на стелю не своєї хати –
Чужа і все, без жодного ключа.
І я чужа...сама себе боюся,
Відвикло серце битись від образ.
Бувало так сама собі сміюся,
Щоб лиш не плакать знову зайвий раз.
Сплетуться пальці, зібрані в молитву,
Промчить безвихідь вершником в думках.
Продовжую за спокоєм гонитву
Й рахунок йде уже давно в роках.
І ніби добре все і є що їсти,
І тепло, тихо, гріюсь в доброті,
А ось якщо задуматись і сісти –
Не так мені в душевній наготі.
Тепер я не радію смішній пташці,
Не усміхаюсь, бачачи дітей.
Не бачу себе в кожній добрій казці,
Не помічаю інколи людей...
Душа чужа, так хочеться вернути
Це внутрішнє відтворення себе,
Й радіти небу, й просто бути, бути,
І помогти бабусі, що іде.

Коли затихне шум і почорніє вечір,
Повіки сум збирають із очей.
Й цей смуток капає на мої кволі плечі,
Застигши каменем на тисячі ночей.
А потім ранок Богові моргає,
І день проходить швидко як стріла.
Й промінчик знову сонце доганяє,
Настала ніч – я з каменем одна.
Так хочеться пізнати свою сутність:
Чому по вечорам одні дощі?..
Незримих здогадок гірчить присутність:
Тобі залишила частиночку душі...

Ішла і плакала. Я думала про тебе.
Осіннє листя падало до ніг .
Надворі тільки дощ кричав про себе.
Я так любила. Ти цього не зміг.

І теплі струни мого божевілля
Прошепчуть мені тисячі думок.
Цей стан прокляття й розуму свавілля
Прошиє серце сотнями ниток.

Болить мене, хоч знову ти прийшов.
Здригалася не раз від звуків болі.
Ось так тримала я свою любов
Біля воріт твоєї злої долі.

І знову думаю про тебе...
Закрию очі повні-повні сліз.
Вже рік не можу я втекти від себе –
Біжу по колу в той же самий ліс.

А біля мене ходить моя святість,
Усе принесе до підніжжя мрій.
Такий закоханий, з очей іскрить завзятість,
І тільки мій, навіки тільки мій.

А я все думаю про твою сутність,
Про твою усмішку, про твій життєвий дар.
Залишу спогадам їх самобутність,
І утоплюсь в похміллі твоїх чар.

Коли ж залишиш ти мою невинну душу?
Коли ж забуду я про те, що ти ще є?
Я мушу, мушу, так, я просто мушу.
Ти щастя, щастя, тільки не моє...

Знаходжу тебе знову у думках,
Давно уже пробумкало дванадцять.
Застигли траси у своїх гріхах,
Згадала свої юнні вісімнадцять.
Так якось боязко і трепетно було,
Торкалась серцем кожну добру казку.
У мене ти був і твоє добро,
І очі, що відлунювали ласку.
Була хатинка наша, був садок,
Були і дітки – все прийшло з думками.
Щодня весна - зими був лиш ковток,
І щось безмежно сильне поміж нами.
Любила тишу і любила нас,
Боялась тебе втратити щомиті.
Боялась відстані і залізничних кас,
Й моїх питань, що й досі не розкриті...
Хотілось затишку й хотілось навмання
Пройти весь світ, тримаючись за руки.
Й щоб після нас лишилось не звання,
А добрі – добрі пелехаті внуки.
Так було ніжно – розум затерпа,
Годинник знову каже свої ...надцять,
Чи є ще віра? Віри вже нема....
Ти не зі мною й нам не вісімнадцять.

Відчуйте тиск усіх моїх прощань!
Нічні зірки ковтали мої сльози.
А як багато ще в мені вагань,
вони уже як наркотичні дози.

Кохання моє – Спарта серед битв,
де все кипить, горить і пропадає.
Я буду з ним, хоч я на лезах бритв.
Я думаю, що він мене кохає.

Не хочу слів і їх гнилої фальші!
Вони втрачають зміст в епоху зла.
Їх як рослин посадять на асфальті,
а потім дивляться чи хоч одна жива.

Погляньте в очі, в їх безмежний ранок,
відчуйте біль від правди до кісток!!!
Схиляюсь перед тими, хто світанок
зберіг в очах і у воєнний строк!

В тобі є те, що хочеться обняти:
Безмежний світ твоїх кипучих «Я».
Якщо хоча б одне з них розгадати,
проснулася б від розкоші душа.

В тобі є те, що хочеться убити:
уміння «правду» виплести свою.
А я не вмію у неправді жити.
Це те, що не залежить від жалю!

В тобі є те, що хочеться зламати –
Сталева гордість – тільки – що з вогню.
Та все ж хотілося б тобі сказати:
в тобі є ТИ, тому тебе люблю!

Наша з тобою фотографія
В старенькому твоєму гаманці.
Як наша спільна монографія,
Затиснена в чужому кулаці.

Вдивлялась довго в її обриси
Й хотіла залишить собі,
Та найрідніші твої образи
Не спромоглись злукавити тобі.

І згорток суму горло скручував,
І свої сльози пила в забутті.
І хто ж тебе, моє кохання, змушував
Робити такі кроки у житті?..