Знаходжу тебе знову у думках,
Давно уже пробумкало дванадцять.
Застигли траси у своїх гріхах,
Згадала свої юнні вісімнадцять.
Так якось боязко і трепетно було,
Торкалась серцем кожну добру казку.
У мене ти був і твоє добро,
І очі, що відлунювали ласку.
Була хатинка наша, був садок,
Були і дітки – все прийшло з думками.
Щодня весна - зими був лиш ковток,
І щось безмежно сильне поміж нами.
Любила тишу і любила нас,
Боялась тебе втратити щомиті.
Боялась відстані і залізничних кас,
Й моїх питань, що й досі не розкриті...
Хотілось затишку й хотілось навмання
Пройти весь світ, тримаючись за руки.
Й щоб після нас лишилось не звання,
А добрі – добрі пелехаті внуки.
Так було ніжно – розум затерпа,
Годинник знову каже свої ...надцять,
Чи є ще віра? Віри вже нема....
Ти не зі мною й нам не вісімнадцять.