Вони були дуже різними.
Одна народилася у легкій невагомості хмар,
Інша - у хімічних реакціях неповороткого тіла.
Одна була прісна, майже зовсім без смаку,
Інша - солона, наче частка неозорого моря.
Одна летіла нестерпно довго,
Інша - кілька миттєвостей.
Але обидві впали на ще свіжу землю,
Крапля дощу і крапля сльози.
Небо і людина оплакували героя.

27.01.17

Колись давно
Тобі було тепло і затишно
Поратися разом з Євою
У Едемському саду.
При світлі Божого сяйва
Ти міг називати тварин іменами
І не знати сорому та гріха.

Колись давно
Тобі було тепло і затишно
У великій печері, куди ти приносив Їй
Здобич, впольовану у лісі.
При світлі сонця або місяця,
Ти міг забивати тварин для їжі
Чи для жертви Богу і не знати сумнівів.

Колись давно
Тобі було тепло і затишно
У крихітній мазанці з жінкою і дітьми,
Де поруч жили й кози чи вівці.
При світлі свічки чи зірок
Ти міг тихо поратися біля худоби
І не ставити Богові жодних запитань.

Тепер тобі тепло і затишно…
Тобі буває тепло і затишно?
У панельній квартирі одинаком?
Воюючи з ботами у соцмережах?
При світлі монітора чи гаджета?
Ти питав себе, що пішло настільки не так?
Чому ти більше не чуєш голос Бога?

Твій погляд пронизує світ,
Наче нитка - разочок добірних перлин.
Все бачене тобою колись,
Наче коралі на грудях прекрасної панни.
Вона носить на собі красу,
Наче увічнений спогад про немислиме.
Вона носить на собі сни і мрії
Наче обіцянку світові явити нові видива.

Іноді на нитці опиняються жахи й мерзота війни
І тоді панну прикрашають не коралі,
Тоді вона виявляється сповитою стрічками,
Кулеметними стрічками і стрічками документальної кіноплівки.
І тоді вона мріє щоб ти побачив смерть ворога.
Щоб можна було знову дивитися на красу,
І вбиратися у перли та мониста
Найпрекрасніших видив миру.

25.01.17

Цвинтар - це наче хмарочос,
Якого поклали на землю
І постійно добудовують
Все нові й нові квартири.

Віко труни чи надгробок - це наче вікно,
А до вікон зазирати негарно.
Та все одно скоро всі підуть
Подивитися кожен до своїх.

Пофарбувати віконні рами,
Повставляти розбиті мармурові стекла,
Посадити квіти на підвіконня могил,
І сказати собі "Ну от"... і, може, поплакати.

У хмарочосах-цвинтарях немає кабельного ТБ,
Телефонної мережі та водогону,
Навіть древнього проводового радіо теж нема.
Тільки з кожного вікна стирчить антена-хрест.

Все, що вона ладна прийняти, ця антена -
Це повідомлення "Христос Воскрес" і кілька молитов.
А більшого там, за віком-вікном і не треба
(Оцих нестерпних котлєт-яєць і бухалова).

З одного вікна просили передати
(І за себе й за інших просили):
"Харчі і пластмасові квіти ні до чого,
Принесіть краще молитов за спокій".

На твої коси впав листок осінній
І ти його спокійно привітала,
Притисла до грудей
І враз мрійлива стала.

Я раптом захотів
Зробитись жовтим листям.

Під твої ноги
Перший сніг насипавсь,
А ти йому зраділа, мов дитина,
І жменю снігу до щоки притисла.

Чого б я не віддав,
Щоб стати першим снігом.

В твоє віконце
Дощ весняний стукав.
Ти зразу йому вибігла назустріч
Долонями росу його ловила.

Я так хотів тоді
Дощем весняним стати.

Та якось влітку
Я тебе побачив,
Біля води ти грілась на осонні.

Я вирішив тоді
Для тебе стати сонцем.

1999 рік

Буває, лежу горілиць
І вдивляюся у синє-синє небо.
А там
Тільки одна невагома
І майже невидима
Біла хмаринка
Пливе кудись
Посеред безміру...
І я розчиняюся у красі
І свободі безмежного простору.

Буває, сиджу на вершечку скелі
І вдивляюся у синє-синє море.
А там -
Тільки одне
Майже невидиме і невагоме
Біле вітрильце
Пливе кудись
Посеред безміру...
І я розчиняюся
У красі і свободі безмежного прстору,
І серце моє білим птахом летить
Кудись далеко за обрій.

Буває, біжу кудись містом
І не помічаю тисяч людей довкола себе.
І навіть в підземці
Чи на вокзалі в годину пік
Не розчиняюся у натовпі,
А вільно пливу
Чи лечу.
Бо переді мною просто море,
Море людей і подій,
І десь посеред його безміру,
Прекрасна і невагома,
Світла і легка, наче хмаринка,
Сповнена життям, наче вітрило вітром,
Одна-єдина, як зірка у вечірньому небі
Десь там, попереду
Є ти.

Молитися за тебе -
Це так важко,
Бо хочеться схопити небо
І прихилити його до землі
Разом із сонцем та місяцем,
Щоб осліпити ворога.
Бо хочеш схопитися за землю
І підняти її до небес,
Щоб затулити нею
Твоє рідне чоло, плечі і груди.
Затулити від того,
Від чого не рятує бетон і броня.

Молитися за тебе,
Не питаючи «де»,
Не питаючи «коли»,
Не питаючи «чи живий»,
Взагалі нічого не питаючи.
Не намагаючись продертися крізь ніч
Туди, на схід,
Незрячим від сліз поглядом.
Просто молитися.

Молитися за тебе -
Це так важко,
Бо хочеться зробити слово
Смертоносним і життєдайним,
Бо хочеться поставити гори
Впоперек шляхів
І розлити моря вогню
На голови тих, які сміють
Посягнути на тебе, на нас з тобою,
На всіх нас під цим синім небом.

А насправді тільки й можеш,
Що чутися маковим зерням
У вселенській макітрі,
Знати, Чиє Слово
Несе життя і володіє смертю,
І тому лише видихати,
Всоте і втисячне у темну ніч за вікном:
«Хай буде воля Твоя»,
А ще «впаде тисяча з боку від тебе,
І десять тисяч праворуч від тебе,
До тебе ж не наблизиться»!

Тільки й можеш,
Поки ти десь там,
З Богом у серці, зі зброєю у руках,
З побратимами плече до плеча,
Молитися за тебе, солдат,
Не перестаючи,
Молитися!

Уяви собі озеро.
Маленьке озеро
Під великим-великим небом.
Прозора, майже невидима вода
Кличе вдивлятися в самісіньку глибину.
А там – ні дна, ні риб, ні водоростей,
Там нескінченність заглиблення
В таємниці буття,
І чистота.
Я бачив такі озера,
Але ніколи, ніколи не бачив,
Щоб їх було двоє поряд.
Не бачив,
Допоки не зазирнув у твої очі.

Хочеш побачити, як час
Перетворюється на дим?
Порахуй кільця на зрізі
Стовбура вікового дерева
І поклади його у вогонь…
Чи може вже не хочеш?

Хочеш побачити, як спогади
Перетворюються на дим?
Збери усі фотографії, порви їх,
Облий самогоном і запали…
Скоріше за все буде боляче
І все одно не допоможе забути…
Чи ти вже не дуже й хочеш?

Хочеш почути як… бажання
Перетворюються на дим?
Хочеш почути сумний сміх?
Хочеш відчути, як дощ
Сльозами неба падає на щоки?
Хочеш дізнатися, як мало треба
Щоб стати божевільним відлюдником?
Скажи Богові, чого ти хочеш…
Чого ти хочеш насправді.
І якщо наважишся –
Почуй відповідь.
Чи вже не хочеш?

Це наче корабель,
Що поступово віддаляється від рідної гавані,
І якоїсь миті розчиняється у тонкій лінії,
Що з’єднує океан води з океаном неба,
І залишає по собі тільки спогади
Та ще якесь незрозуміле відчуття,
Майже невловиме,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

Це наче птах,
Який, відлітаючи у вирій, залишив рідне гніздо
І швидше, аніж ти встиг щось подумати на прощання,
Розчинився у світанковому серпанку.
І за мить вже ніщо не нагадує про нього,
Хіба голос, що ще відлунює у пам’яті…
І якесь дивне відчуття,
Яке й не помічаєш у глибині серця,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

Це наче любов,
Яка спалахнула на все небо,
Налякала шаленством слабких,
Надихнула нестримністю сильних,
Зігріла сотні сердець, запалила тисячі очей і…
Не згасла, ні…
Не відлетіла, ні..
Вона стала отим дивним відчуттям,
Яке не завжди і втямиш,
Яке ніяк не опишеш,
Не схопиш, не промовиш і не побачиш,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

Хтось може запитати:
«Він і справді її любив?»
Хтось може сказати:
«Він її, мабуть, забув»…
То і нехай.
Тебе не зачепить,
Мене не образить.
Тільки ж…
Це наче сказати
«Річки більше немає»,
Коли вона є,
Просто нижче асфальту
На кілька метрів
І вся в бетоні.

Звісно, на її берегах
Не гніздяться білі птахи.
Хіба зляканий кажан
Налякає якогось діггера.
Але річка жива.
Настільки, що вистачає сил,
Щойно небо пошле добрячого дощика,
Вкоротити віку кільком зайдам,
Що вештаються підземеллям,
Думаючи, що воно мертве.

«Любив?.. Забув»...
Навіщо ці зайві слова і запитання?
Це наче шукати річку,
Здираючи вулицю бульдозером,
Чи роздивлятися вени,
Розтинаючи живу людину.
Краще довіритися картам
І анатомічним атласам,
Краще просто читати ці слова,
І слухати звуки музики,
Яку співає закохана душа.
Тоді власне серце
Розкаже вам більше,
Ніж ви зможете запитати.

Мій автобус їде на схід.
Моє серце вганяє кров у вени з такою силою
Що під шкірою проступає камуфляжний візерунок.
Не НАТОвська «пісочка», але теж нічого.
Серце гатить у скроні з такою силою
Що здається що очі от-от засвітяться в темряві,
А звір вигулькне не лише з підсвідомості,
А й з дзеркала.
Там і так останнім часом рідко показують людську подобу –
То пес, що безсило виє на місяць,
То вовк, що прагне свіжої крові.
От, власне, вовк став би зараз у пригоді.
Треба прикликати, щоб вчепитися у ворога раніше,
Ніж той перетворить мене на пса, що безсило виє над могилою друга,
Або й просто на мертве тіло.
Тілько от…
Ця війна вже не для вовків. Вона свята, але нечесна,
Бо вже майже не буває так,
Щоб з ножем або й голіруч рвати тварюку на шмаття.
Частіше – координати, радари, (а в газетах фейки, фейки, фейки)
Інверсійні сліди і червоні пускові кнопки.
Я б зробив ті кнопки зеленими, їй-право.
Колір спокою, як не як.
А спокій настане тільки тоді, коли погань буде винищено
І я повернуся до тебе.
А якщо ні?
Господи…
Але поки автобус з чорними номерами тільки їде на схід.
І поки це тільки 100-кеме на годину по трасі.
І можна визирати, чи бува дим з труби
Не малює цифру 200 у ранковому тумані
(Погана, кажуть, прикмета).
А буває ж, що треба 160-кеме на приреченому пікапі
Між воронками і кістяками бетеерів.
Зі смертю на хвості, щоб прокласти для своїх
Дорогу життя.
Або кілька днів на місці з нульовою швидкістю,
Бо просто треба стояти. Просто треба.
Так написано богами війни.
Вони багато чого встигли написати,
Невтомні (краще б лелекам допомагали, чи я не знаю),
Вони написали навіть графік руху автобусів з чорними номерами.
Особливо тих, що їдуть на схід.

Якщо придивитися як слід, одразу стає видно,
Що золоте сяйво жовтня
Складається з безлічі ниточок-променів,
Якими Господь вишиває
Це буяння відтінків вогню
На холодній, сірій канві вогкої осені.
І так хочеться не пропустити жоден
З цих вогнистих стібочків.
Отак і бігав би лісом,
Як малюк за сонячним зайчиком.

Якщо прислухатися як слід, одразу стає чути,
Що звуки музики - це не окремі звуки,
Це неперервний потік щастя,
Яким Господь благословляє
Тих, у кого є вуха щоб чути,
А крапочки на нотному папері,
Це все одно, що синя пляма на карті.
Синя пляма позначає місце,
Де можна зайти красу моря.
А крапочки позначають місце,
Де треба натиснути,
Щоб знайти блаженство.

Якщо вдуматися як слід,
а потім довго придивлятися
І прислухатися ще довше...
Ти все одно не втямиш, що таке любов.
Бо це і блаженство, що проливається нестримним потоком,
І краса, яку ти бачиш у кожній миттєвості,
І золото, на яке ти перетворюєш
Кожну часточку того, кого любиш...
І....
Просто зазирни мені в очі,
І роздивися там пісню,
Почуй там красу.
Це моя душа промовляє до тебе
Словами більшими за слова.

На березі життя мені скажи,
Чи любиш?
Словом тим обережи
Мене на березі,
На видимій межі
І в небо вже невидимо біжи.
У вересні
Теплом підпережи.
У березні
Березам розкажи
Як танути,
Коли у снах сніжить,
Коли без тебе неможливо жить.
Коли лиш мить,
Одна кохання мить
У серці незагоєно щемить.
А втім, якщо не можеш, не кажи,
Востаннє ти мене підпережи
Теплом і ласкою останньої межі
Й окрилена - біжи.

2014 - у гастрольному автобусі на трасі Київ-Харків

Знаєш, я помітив дивну річ:
І серед ясного дня,
І у густих сутінках,
І, здається, навіть у темряві
Ти наче постійно освітлена
Променями сонця, що сходить.
Тому мені навіть не треба придивлятися
Щоб розгледіти тебе серед густого натовпу.
Чи десь дуже здалеку.

Це так, наче тисячу років поспіль
Ти бачиш у своєму саду прекрасну квітку
І тобі не треба шукати її.
Ти просто одразу
Фокусуєш погляд у правильному місці.

Тільки ти прекрасніша за будь-яку квітку,
А життя складніше, ніж сад.
У ньому весь час щось змінюється, зникає...
Але якщо ти десь неподалік,
Навіть коли в небі густі хмари,
А довкола тисячі людей,
Я просто підводжу очі
І одразу бачу тебе.
Бо ти наче постійно освітлена
Променями сонця, що сходить.

Іноді здається, що це сам Господь
Вказує мені на тебе
Відблисками свого сяйва.
Може це і є любов?

Уяви собі скелю,
Величну прямовисну скелю,
Що височіє над морем тисячі років.
Уяви собі хвилі,
Невгамовні хвилі моря,
Що омивають ту скелю споконвіку.
Іноді здається так буде завжди.
Але ж колись підніжжя скелі
Таки дасть слабину і камінь зійде в глибину вод,
Не маючи більше сил опиратися цій стихії.

Насправді це не про воду і камінь,
Це про любов і, особливо, про ніжність.

Вона омиватиме твою неприступну красу
Як хвилі омивають береги океанів,
М’яко, наполегливо і невідступно.
Просто тому що бути закоханим
Так само природно для мене,
Як для хвилі – блукати водами морів.
І коли навіть скеля відчує,
Що немає сили більшої за любов,
Тоді хвиля моєї ніжності
Вкриє твої найнедосяжніші вершини.

І заповнить нас обох до самих глибин.
І заповнить нас обох до самих глибин.
І заповнить нас обох…

Якби я був бібліотекарем
І мене часом просили:
"Дай почитати щось про любов",
Я давав би, принаймні декому,
Праці академіка Патона.
Ви, здивовані, певно, та дарма.
Цей старий краще за всіх знав,
Що буває коли два полюси,
Дві наелектризовані до нестями нескінченості
Сходяться небезпечно близько.
Виникає вогонь,
Спалахує сяйво,
Починається чудо.
Цей вогонь може з'єднати в одне ціле
Щось цілком, здавалося б, несумісне.
Це сяйво здатне освітити
Навіть найпохмуріші хмари.
Це чудо буває навіть небезпечним.
Особливо для стороннього
Невчасного погляду.
І вже не так важливо, як його називають,
Електрозварювальна дуга
Чи якось романтичніше.
Чуду зазвичай байдуже до назв,
Бо воно самодостатньо прекрасне,
Адже це чудо любові.
Ну і ще одна причина шанувати Патона,
Мало не забув,
Саме любов будує найкращі мости,
Навіть через саму Вічність,
Правда ж?

З примруженого ока воїна в пустелі
Він видуває самотню сльозу.
З розшарпаних дверей душі у відчаї
Він видуває рештки спокою.
З розірваних вітрил човна у штормі
Він видуває свист безнадії.
З облупленого димаря хати у степу
Він видуває стогін прощання.

Він регоче над марнотою цього світу,
Він реве мені у вухо щось про близький кінець.
Він мій брат, бо я так само не ладен
Стримувати свого шаленства.
Цей вітер приніс мене сюди
І колись забере мене звідси.

Іноді я уявляю собі,
Що планети, буває, закохуються.
На них і так діє сила тяжіння
Всього до всього на світі,
А тут ще й це...

І хочеться залишити орбіту,
Летіти назустріч коханню,
Назустріч вогню і світлу,
Як метелик.

Уявляєте закоханого метелика
Завбільшки як Сатурн, чи Юпітер?
Зрештою, для катастрофи досить
Навіть меткого малюка Меркурія,
Який вирішить, що не може жити
Без однієї симпатичної планети
В системі Проксіма Центавра,
Або й без самої Проксіми,
Бо ж вона така яскрава й тепла.

Ви ж бачили, як вибухають зірки,
Чи планети перетворюються
На пояси астероїдів?
Просто вони не змогли опиратися
Цій несамовитій силі тяжіння.

Але частіше планети,
Хоч і не перестають палко кохати,
Лишаються на орбітах, допоки не охолонуть
І не перетворяться на космічний пил.
Тому коли я дивлюся в зоряне небо
Я бачу ніжний,
Освітлений сяйвом зірок,
Нескінченний танець небесної любові.

Коли я бачу, як вітер
Грається твоїм волоссям
Кольору крила ворона,
Я починаю розуміти
чому кольором жалоби
Колись був білий.
І називаю тебе –
Чорна радість.

Коли я дивлюся
В прохолодні колодязі твоїх очей,
В затінку яких ховається
Якась немислима для мене таємниця,
Я перестаю розуміти,
Чому ці слова позначають
Щось надто матеріальне,
Коли я називаю саме тебе –
Чорне золото.

Коли я роками не бачу тебе,
А потім небо вирішує
Що воно давно не бачило іскор
З горнила мого серця,
Я згадую, що читав ці слова
У когось із богословів.
Зрештою вони теж писали
Тільки про любов.
І тому я називаю тебе –
Чорний вогонь.

наче вже у плащі подорожнього
тільки ще у домашніх капцях
наче з друзями йдеш у кіно
хтось вже в залі а хтось забарився
причісується перед дзеркалом
чи годує кота
наче у страшному сні
коли біжиш а не рухаєшся з місця
і ось він - поріг
а не тямиш коли ж його переступиш
висиш тупиш
і навіть не знаєш де краще
тут наче тепло і навіть буває радісно
попри жах що забиває пори душі ненавистю
а там - найкращі вже сидять у залі
навряд чи з попкорном
вони й за життя його навряд чи любили
як і будь-яку пластмасу
і чекають останнього кіно
яке триватиме вічно
коли мій сеанс, Господи?
тільки не кажи мені,
бо як тоді жити....

Красу форм кришталевого келиха
Невагомо-напівпрозорого,
Майже незримого, допоки він порожній,
Найкраще видно тоді,
Коли його заповнює червоне вино.  

Краса і свіжість твого обличчя,
Наче висіченого генієм з мармуру,
Особливо зачаровують,
Коли ти трохи хвилюєшся
І кров, гарячим припливом
Додає до цих снігів
Трохи вечірнього сонця.  

А красу цього нестерпно безглуздого життя,
Цього шаленого, нестримного лету
З народження і у смерть
Починаєш розуміти і відчувати лише тоді,
Коли здається, що все летить шкереберть.
Коли здається, що божеволієш,
Бо порожнечу і холод серця
Заповнює і запалює своїми хвилями
Всемогутня любов.

Коли хочеш написати справжню музику,
Чи коли хочеш сказати справжні слова -
Ти мусиш пірнути у море вогню,
Що зветься сонцем любові.
Only lovers left alive...
Якщо ти хочеш музики чи поезії,
Якщо ти хочеш бути з ними єдиним цілим -
Ти мусиш розплавитися у вогні любові,
Не маючи за душею лукавства,
Бо сонце любові - це ще і сонце правди.
C'mon baby, light my fire...
Пірнаючи у цей вогонь,
Мусиш знайти саме ту глибину,
(Чи, може, висоту?)
Яка є межею між тягучим буттям скам'янілої криги
І миттєвою смертю у вогняному вихорі.
Триматися цієї межі - найскладніша задача на світі.
Це важче ніж наосліп виборсуватися з лабіринту Мінотавра.
Mission imposible,
Якщо не тримати тебе за руку,
Йдучи мостом через Вічність.
Якщо не бачити тебе,
Прикрашену солодкою знемогою весняного ранку.
Якщо не кохати тебе всім серцем,
Навіть якщо ти нестерпно далеко.
Жити на цій межі, раз у раз зазираючи за неї...
Too much love will kill you...
Ось чому багато хто йде так рано...
Тримай мене за руку, кохана,
Нам є що сказати світові
Стоячи на межі...
I still love you...

Коротка червнева ніч,
Що ніяк не настане,
Бо машина,
Що намагається наздогнати захід сонця
Мчить надто швидко.

Ми їдемо на захід.
Ця дорога -
Це наче нескінченна стріла,
Що шукає серця вічності
А влучає тільки у сонце,
Яке щоразу стікає кров'ю,
Щоб вогняний птах нового світанку
Міг заспівати свою пісню.

Обрій, окроплений червоним сяйвом,
Нагадує мені про рану у моєму серці.
Болючу, але... прекрасну,
Бо вона - обіцянка нового світанку
Для нових мелодій і нових слів ніжності.

Коли хочеш співати про любов,
Коли взагалі хочеш мати право співати,
Ти мусиш бути готовий.
Готовий як сонце на сконі довгого червневого дня
Бути ураженим стрілою
Чиєїсь краси,
Чиєїсь музики,
Чиєїсь дороги, яка проляже просто через твоє серце.

Я можу мовчати.
Дивитися і мовчати.
Бачити, як життя несе твій човен до щастя
(не мого, але яка, врешті, різниця)
І мовчати.
Бачити, як сонце наливає тебе силою і красою
Наче пелюстку червоного маку
(зранку - це особлива краса)
І мовчати.
Бачити, як ніжно море приймає тебе в обійми,
(я теж знаю напам'ять твоє тіло, віриш?)
І мовчати.
Бачити кожну твою посмішку
І кожний з відтінків смутку на твоєму обличчі
(вмирати щоразу та воскресати разом з ними)
І мовчати.
Ця мовчанка триватиме довго,
Але перше ж моє слово...
Спитай у Геркуланума та Помпеї,
Що буває, коли вулкан довго мовчить.

Непросто жити серед суцільної краси,
(А довкола ж її стільки, тільки дивись),
Відчувати її до болю гостро кожної миті
І продовжувати чогось шукати…
Чи чогось чекати…
Але знаєш як буває?...
Це наче ти ходиш
Розкішними анфіладами королівського палацу.
Довкола тебе метушаться симпатичні фрейліни,
Одна краща за іншу
І ти вже наче губишся серед їхніх чар,
А очі вже сльозяться від блиску золота,
Аж раптом бачиш її,
Королеву.
І все стає на свої місця.

Так і я.
Мені здається я краще розумію,
Що Господь думає про красу,
Коли дивлюся на море,
Чи коли бачу море квітів,
Чи коли в моєму серці
Розливається море ніжності
Від одного-єдиного погляду на тебе.

До того ж, знаєш,
У світі є не так багато джерел світла.
Це Божа правда,
Промені сонця
І сяйво твоєї усмішки.
Тому, сонечко,
Заради Бога
Усміхайся частіше.
Усміхайся так,
Як може усміхатися світові сонце,
Як може усміхатися небу веселка,
Якою усміхається життю
Той, Хто його сотворив,
Коли відділив води від вод
І поселив у Едемі Адама.

До речі, знаєш, що може бути бездоннішим
І страшнішим всіх вод на світі,
(Може навіть від вод потопу)?
Крапля солоної води.
Такої, в якій, кажуть, колись і зародилося життя.
Такої, яка знає мене безтурботним дельфіном,
А не засмученим бороданем на березі океану життя,
Крапля твоєї сльози.
Не плач. Ніколи не плач.
Ну хіба що ти колись зрониш сльозу щастя.

І якщо у тому щасті буде хоч крапля мене,
Якщо в книзі твого щастя,
Як у книзі життя
Буде місце для мого імені,
Значить все не дарма…

Виникає дивне відчуття
Наче я струна на грифі гітари,
Чи на деці рояля, наприклад.
А сам інструмент у руках Того,
Хто причина всього на світі.
Коли Він грає класику,
Все ясно і прозоро.
Дні календаря миготять
Альбертієвим басом
А ти знай собі
Виводь соло гобоя
Над прозорою фактурою життя.

Виникає дивне відчутя,
Наче останнім часом мною грають
Прог-рокову сюїту.
Ударна установка серця
Пульсує на межі можливостей.
Добре, що без аритмії.
І календар - вже не легкий перебор,
А пасажі Мальмстіна
Зіграні так, наче Паганіні
Дали в руки "стратокастера"
І сказали, що в нього три хвилини
(Радіоформат, що ж робити)
На всі 24 каприса.

Виникає дивне відчуття,
Що Господь, увівши тебе в моє життя,
Захотів посеред всього цього шаленства
Зіграти ліричне соло.
Таке як ніколи,
Десь у стратосферних висотах почуттів,
За межею розуміння свідомістю,
Граючи, і дивуючись від власної гри.
Я давно знаю, як це -
Слухати власну музику
І дивуватися разом з тими, хто сидить у залі.
Але я знаю також, що струни іноді рвуться
І тоді їх просто змінюють на нові.
Зрештою, це гарний привід для смирення.

Мені судилося зіграти це соло.
Все одно Композитор всього світу
Зробить так, як замислив
З нами обома,
З нами усіма.
А хтось дістане потім з полиці платівку,
Чи завантажить файл,
Знайде улюблене соло,
Послухає і посміхнеться.
Нехай навіть це буде посмішка
Просвітленого смутку за недосяжним.

ти стояла і слухала музику
ледь рухалася в такт
так діти бавляться хвилями моря
яке бачать вперше в житті
але це не заважає їм точно знати
природу вічності вод

ти стояла посеред життя
самодостатня як чудо
а світ просто домальовував себе
довкола твоєї краси

хмари пропливали над тобою і музикою
дев’ять білих лебедів
як дев'ять ангельських чинів
летіли охороняти спокій неба

а ти стояла між заходом сонця
і сходом зірки мого натхнення
живим свідченням невід’ємності
музики від життя
і життя від любові

Заїхав сьогодні до майстра,
Щоб зробити копії ключів.
Подумалось,
А гарно було б десь взяти ключі від твого серця
І скопіювати собі.
Якого лиха, спитав я себе потім,
Як тобі не соромно?
Чи тобі стане совісті відчинити її серце чужим ключем?
Власне, нема нічого страшного в тому,
Щоб копіювати ключі. Від кімнати. Від сейфу.
Особливо, якщо тобі дозволили.
Але... Є дві такі речі,
Тільки дві,
Які, по-перше, зовсім не речі.
А по-друге...
Не можна відчинити чужими ключами двері до раю.
Не можна відчинити чужими ключами твоє серце.
І ще.
Кажуть, хто стукає - тому відчиняють.
То ось я,
при твоєму порозі.
Чи почую поворот ключа?

Блискавка ніколи не питає у дерева, чи вдарити.
Землетрус не потребує дозволу на знищення міста.
Хвиля припливу не цікавиться, чи встиг ти захистити свого човника.
Кажуть, любов – це стихія...
Тоді чому я так боюся завдати тобі болю необережною ніжністю?

Ніжність - це наче ніж, прикладений до тонкої шкіри.
Ти не можеш натиснути сильніше, бо завдаси болю.
І не можеш відірвати його від цієї тендітної поверхні.
Бо не можеш дихати без дотику до неї.

Любов - це наче схилитися й зазирати в жерло вулкану.
Ти не можеш дивитися довго, бо жар випікає очі.
І не можеш відвести погляду від цієї містерії вогню.
Бо не можеш у ньому не згоріти.

я завжди струна
я зажди дзвін
щоб звучати
потрібен удар
щоб вціліти
й не луснути
потрібен дар
мудрості
чи милості
чи просто зрілості
іноді здається
вже все
а це ж тільки початок...
а це - лише прелюдія
до танцю, якого може і не бути
до пісні, яка потрібна тільки сама собі
до фуги, яка втікає сама від себе
бо надто добре себе знає
і боїться останньої ноти
просто тому що за нею
кінець

Війна намагалася вбити мене
не тіло, ні,
його можна врятувати
або не врятувати
і це мало що важить насправді
війна намагалася залити мене чорнотою
сказати мені, що всі мої способи жити - недоречні

а я не вмію жити
і не творити музики
і не писати віршів
і не ходити світом
закоханим по самісінькі вуха
і не бути при цьому вільним

і хоч я не апостол
але любов у цьому ряду
на першому місці
бо без неї
ні музики, ні поезії
ні свободи

Любов, музика і свобода -
три необхідні умови для життя.
Любов, музика і свобода -
це нероздільні сутності мого серця.
Любов, музика і свобода -
те єдине, без чого я перестану існувати.
Чуєш, Господи? Ось я!
Чуєш, любове моя? Живу!
Чуєш, смерте? Любитиму й після тебе,
бо любов сильніша за все!

Ти і я
Наче на двох маленьких островах посеред океану
Подивишся здалеку –
Дві цяточки на синій поверхні води
Зовсім поруч одна від одної

А зблизька
Між нами провалля, хижі риби та підводні течії
І кілька коралових рифів
Об які можна роздерти все на світі
Якщо спробувати переплисти цю вузьку смужку води.

Якщо ми безсмертні,
То можна почекати поки океан трохи всохне,
Чи станеться землетрус
І між островами проляже тонка смужка суходолу,
Якою ми підемо назустріч одне одному.

А якщо ні?
То чи не все одно де загинути, і як саме:
На березі від туги за недосяжним,
Чи у безумстві намагання подолати нездоланне
І сягнути твого берега не лише мріями, а й тілом?

Не все одно.
Бо вічність не для тих, кого цікавить виживання.
Скажи мені крізь цю далечінь,
Чи скніти нам у смутку чи горіти у життєдайному вогні?
Ми приречені на смерть чи вічно живі у любові?..

Чи це можу сказати собі тільки я сам?

Час від часу я роблю відчайдушні спроби
Подивитися на себе й своє життя
Серйозно й відповідально.
Щось проаналізувати,
Зробити якісь висновки,
Щось вкотре собі пообіцяти.
Щоразу це закінчується однаково -
Реготом двох бороданів,
Одного у дзеркалі, а іншого перед ним.

Ну що, крім сміху, може викликати
Чоловік, який намагається втулити у одне життя
Кілька біографій дуже різних людей,
Замішуючи в цей коктейль несумісностей
Хронічне безсонне безумство поета
І стихію під назвою "любов",
Яка пронизує і заплутує всі ці лінії життя
Своїми ніжними імперативами?

Цей сміх - не істерика відчаю.
І, тим більше, не божевільне гиготіння
Пацієнтів з буйної палати.
Це Небеса кидають мені рятівне коло
Що складається всуціль із самоіронії.
Але все ж таки...
Колись я читав, що Бог сотворив Левіафана
Просто для сміху, Він так пожартував.
А я, Господи, навіщо Тобі я?

Іноді розумієш, що життя -
Це щось таке настільки химерне і нетривке,
Як поверхня мильної бульбашки.
І почуваєшся жуком водоміром,
Що ковзає цією поверхнею у безупинному танці.

Іноді розумієш, що жити далі,
Це обов'язково прискорювати цей танець,
Бо життя - наче дзига, яка падає,
Коли обертається надто повільно.
І те, що голова вже йде обертом - нікого не парить.

Іноді здається, що цей танець
Не назовні, а всередині мильної бульбашки.
Ти все бачиш, милуєшся тим, що назовні
Але не можеш не те, що вхопити,
Навіть доторкнутися чогось там, бо потонеш у небутті.

Іноді відчуваєш, що живий,
Не завдяки, а всупереч всьому на світі.
У смерті ж бо є мільйони причин,
А у життя тільки одна -
Любов і Божа ласка до тебе нікчемно слабкого.

Ми їдемо з тобою в ніч.
В напівмороці авто на темній трасі
Я тебе практично не бачу,
Тільки знаю, що ти дрімаєш поряд зі мною.
Іноді світло фар зустрічних машин
Вихоплює з темряви твоє обличчя
І тоді твій спокій і твоя краса
Освітлюють моє серце ще сильніше.

Ми їдемо з тобою в ніч.
Сірі лінії автобанів креслять щось нове
На наших долонях і в наших серцях.
Це тільки здається, що дорога – просто інженерна споруда.
Дорога – це ріка, якою життя несе свою кров у майбутнє.
Особливо вночі, коли звук двигуна і удари серця
Це найкращий саундтрек до фільму під назвою
«Ми їдемо з тобою в ніч».

В напівмороці авто на темній трасі
Є тільки два джерела світла –
Фари авто і моя любов до тебе.
Втім, ти ще ні про що не здогадуєшся
І тихо дрімаєш поряд зі мною.
А я мрію тільки про одне –
Щоб це тихе щастя спільної дороги
Тривало якомога довше.

А оскільки ти ні про що не здогадуєшся
І я гадки не маю,
Чи скажу тобі вголос
Бодай половину з цих слів,
Коли ти прокинешся,
То дозволь мені стати
Тихим янголом твоїх снів.

Божевілля – намагатися це описати…
Буває, просто роззираєшся довкола
Чи просто обертаєшся на звук і бачиш…
Я ще подумав, (коли стало можливо думати)
Що ти схожа на лук. На прекрасну досконалу зброю.
Ти стояла, майже як Єва, спиною до мене
І трохи нахилилася вбік, щось роздивляючись на собі.
Ця плавна дуга, від ніг, що нагадали мені щось
Чого я не знав про античні еталони краси
І до водоспаду божественно легкого волосся…
Цей лук – його сила більша за будь-яку зброю світу,
Бо здатна не вбивати, а народжувати нове життя.
Я згадав про Одіссея.
Скільки років його лук прочекав господаря
І його сильної та ніжної руки?
Тільки така рука здатна натягнути тятиву як струну
І видобути звук, той єдиний звук,
Що кличе, пробуджує життя.
Взяти б цей лук впевненою рукою,
Втішитися його досконалості,
Відчути пружність і силу,
Вкласти стрілу і довго, довго…
Затамувавши подих, видивлятися ціль.
А коли ми обидвоє будемо готові –
Відпустити струну і почути дзвінкий звук.
Чи то стогін, чи то зойк, чи то таємничий посвист –
Чуєш? Іще раз. І знову. І…
(Я згадую про Арджуну, у якого
Ніколи не закінчувалися стріли)…
Ти запитуєш мене, чи чую я пісню?
Так! Так! І ще раз так!
Це наші струни співають про Любов,
А політ наших стріл – це політ самого життя
Десь туди – де все тільки народжується
І ніколи не вмирає,
У Вічність.

Це щось нове в психології
Дивитись новини й тримати себе за руку,
Щоб не кинутись дзвонити і перепитувати:
Там, в тій аварії, точно тебе не було?
Тримати себе за руку,
Щоб не почути запитання у відповідь:
А чому саме ти про це запитуєш?
Ти ж не тато мені й, тим більше, не мама.
Дійсно, я просто один із семи мільярдів
Чи може трохи більше психів на цій планеті.
А ти тільки одна. І світ без тебе буде позбавлений повноти.
Тому не зважай, будь-ласка.
Давай думати, що я турбуюся про повноту світу.
Не більше.
Але і не менше...

Ти наче просто милуєшся нею.
А в цей час прокидаються вулкани
І посилають небу тривожні телеграми стовпами попелу.

Ти наче просто милуєшся нею.
А в цей час цунамі зносить кам’яні мури
Що ти їх будував старанно, щоб ніколи більше не любити.

Ти наче просто милуєшся нею.
А у всесвіті лунає ще один великий вибух
І колись астрономи таки дізнаються, що то була за чудасія.

Ти наче просто милуєшся нею,
А три парки дивляться й не розуміють
Як нитки твоєї долі могли скластися аж у такий лабіринт.

А поки ти просто милуєшся нею…
Ти ж точно просто милуєшся?..
Хто? Я?..

Чего я хочу? Ищу…
Невозвратимого?
Но тем отчаянней…
В глазах всех встречных женщин,
Моей единственной прощаемый.
Я с песней о безбрежном
Стучусь в сердца,
С противоречием в себе самом
Я берега ищу,
Которого бежал так много лет.
А море смыло мой несмелый след
На времени песке.
И я, теперь уж точно опоздавший
На последний поезд,
Пытаюсь с птицами дружить…
Летать непросто,
Но еще сложнее жить.