Непросто жити серед суцільної краси,
(А довкола ж її стільки, тільки дивись),
Відчувати її до болю гостро кожної миті
І продовжувати чогось шукати…
Чи чогось чекати…
Але знаєш як буває?...
Це наче ти ходиш
Розкішними анфіладами королівського палацу.
Довкола тебе метушаться симпатичні фрейліни,
Одна краща за іншу
І ти вже наче губишся серед їхніх чар,
А очі вже сльозяться від блиску золота,
Аж раптом бачиш її,
Королеву.
І все стає на свої місця.

Так і я.
Мені здається я краще розумію,
Що Господь думає про красу,
Коли дивлюся на море,
Чи коли бачу море квітів,
Чи коли в моєму серці
Розливається море ніжності
Від одного-єдиного погляду на тебе.

До того ж, знаєш,
У світі є не так багато джерел світла.
Це Божа правда,
Промені сонця
І сяйво твоєї усмішки.
Тому, сонечко,
Заради Бога
Усміхайся частіше.
Усміхайся так,
Як може усміхатися світові сонце,
Як може усміхатися небу веселка,
Якою усміхається життю
Той, Хто його сотворив,
Коли відділив води від вод
І поселив у Едемі Адама.

До речі, знаєш, що може бути бездоннішим
І страшнішим всіх вод на світі,
(Може навіть від вод потопу)?
Крапля солоної води.
Такої, в якій, кажуть, колись і зародилося життя.
Такої, яка знає мене безтурботним дельфіном,
А не засмученим бороданем на березі океану життя,
Крапля твоєї сльози.
Не плач. Ніколи не плач.
Ну хіба що ти колись зрониш сльозу щастя.

І якщо у тому щасті буде хоч крапля мене,
Якщо в книзі твого щастя,
Як у книзі життя
Буде місце для мого імені,
Значить все не дарма…