Мій автобус їде на схід.
Моє серце вганяє кров у вени з такою силою
Що під шкірою проступає камуфляжний візерунок.
Не НАТОвська «пісочка», але теж нічого.
Серце гатить у скроні з такою силою
Що здається що очі от-от засвітяться в темряві,
А звір вигулькне не лише з підсвідомості,
А й з дзеркала.
Там і так останнім часом рідко показують людську подобу –
То пес, що безсило виє на місяць,
То вовк, що прагне свіжої крові.
От, власне, вовк став би зараз у пригоді.
Треба прикликати, щоб вчепитися у ворога раніше,
Ніж той перетворить мене на пса, що безсило виє над могилою друга,
Або й просто на мертве тіло.
Тілько от…
Ця війна вже не для вовків. Вона свята, але нечесна,
Бо вже майже не буває так,
Щоб з ножем або й голіруч рвати тварюку на шмаття.
Частіше – координати, радари, (а в газетах фейки, фейки, фейки)
Інверсійні сліди і червоні пускові кнопки.
Я б зробив ті кнопки зеленими, їй-право.
Колір спокою, як не як.
А спокій настане тільки тоді, коли погань буде винищено
І я повернуся до тебе.
А якщо ні?
Господи…
Але поки автобус з чорними номерами тільки їде на схід.
І поки це тільки 100-кеме на годину по трасі.
І можна визирати, чи бува дим з труби
Не малює цифру 200 у ранковому тумані
(Погана, кажуть, прикмета).
А буває ж, що треба 160-кеме на приреченому пікапі
Між воронками і кістяками бетеерів.
Зі смертю на хвості, щоб прокласти для своїх
Дорогу життя.
Або кілька днів на місці з нульовою швидкістю,
Бо просто треба стояти. Просто треба.
Так написано богами війни.
Вони багато чого встигли написати,
Невтомні (краще б лелекам допомагали, чи я не знаю),
Вони написали навіть графік руху автобусів з чорними номерами.
Особливо тих, що їдуть на схід.