Розстріляний зливами і кісточками вишень,
Блукаю кутами Бермудів, не втраплю у свій Тибет.
Душа – наче аркуш в чорнилі школярських віршів,
Де ляпки в кінці троєлітер’я "Л", "Ю", "Б".

А дір в парасольці – не злічено від стрілокпинів.
Оце б відповісти, та лук вкорінився у глей.
Натхнення жбурляє недогризки віршів у спину.
Іду неоглядно у світ позаочний, але

Не мисли суворо, бо категоричність – для ката.
Причинно, фатально, а наслідок – твій слідок.
Зоря вказівна розіп’ята хрестово на карті,
Накресленій штрихами міфів, легенд і казок.

Тому знов на гранях Бермудів я ковзаю спритно,
Із вірою здійснення прощі у власний Тибет,
Де "Л", "Ю" і "Б" споконвічніші всіх манускриптів,
Де можна молитись казками й кохати. Тебе.

* * *
"Я" помножив на сім, та не вийшла сім’я.
Самоту всемерив – аж сміюсь: чи не лепо?
Проступа крізь відтінки одвічний інь-ян:
Мати Чорна Земля і отець Біле Небо.

Шлюбний дощ. Білі тіні. Вагітна гроза.
Струмінь променя взяв за гарячу десницю.
Сім печатей зірвав – розпечатав сезам.
Розсезамленій казці слухач відіснився…

М’яко м’ятна роса прихиля до єства,
Як до сну після пещень знеможена втома.
Коли яблуко-світ поділили на два
Перші люди – навіщо мені сім фантомів?

Межисердя – міцніше вінка – кріпить шов:
Нитка злотна й блаватна. В душі – сьомий колір.
Тягне пальці трава до моїх підошов,
Мов коханка мандрівця хапає за поли,
Шелестить: "Не пущу… Не покину… Ніколи!".

6.07.09.

Тишею голос оголено.
Погляд розходиться колами,
Дибиться крешами моря безгучно,
Спадає у дюни мовчання.
Руки здіймає музика змучена.
Миті натягнуті пальцями лучника,
Вбраного в чорне ночами.

Твій голос нагий і лякливий,
Мов дитяче бажання цілунку.
Тиші усе жаркіше,
Бо жалить зоряна злива.
Серця наші – без обладунків.

Ти так інфернально мовчиш!
Зімкнено губи в смиренний канон.
Зі словесного срібла не виплавив злотні ключі,
А знайти їх в пітьмі тишини не дано.

Лиш оголений голос. Лиш губи смиренні.
Зірка в серце вп’ялась – сюрикеном.

8.03.09.

Гріхояблукопад.
Ти не кОпай – копАй
Цю твердь первозданную – до серцевини.
Розкопай джерело – це вина
З яблука древа пізнання:
- Себепізнання
- Добропізнання
- Щастяпізнання
- Красопізнання
(Тільки Лао пізнав незнання)

Крізь життєві історії та істерії
Беатрічить
Обличчя Марії
Ще до святопадіння
У пренепорочну гординю.

Розкотились горіхи гріхів,
Вистукуючи танцювальний мотив.
Яблукопад – падеспань.
Я танцюю із Євою, що встигла пізнати танець,
А страм нагої краси пізнала востаннє,
І ще не затуляє красу листям сорому.
В часі біблійному скорому,
Де рабоблаголіпні глаголи набили оскомину,
Розлущ волоський горіх, відкопай золотий піастр,
Відкупись від покари на святість і месіанство.

8.10.08.

Квітень з ликом жерця відправля біле таїнство
Ранок дихає синню. На орбіті струни
Серце з глини обпаленої обертається
Під помножений росами ритм світляний.

На орбіті,
Перевитій,
Наче шийна гривня.
А у серця орбіти такі несподівані –
Тривожно і дивно.

Настоочилось місто.
Його очі – білі букети.
О, яке ти, дерево, срібно-іскристе,
Яке струнке ти!

Я б на коліна, якби не брук!
Але всує.
Квітень висвятить мене, його величавий рух
Темні плями навіки скасує.

9.06.08.

Доісторичність. Мушлі. Хвилі.
Холодний промінь заламавсь.
А море у тюрбані білім
Мовчало, творячи намаз.

Думки посивіли від солі,
Лягли на дно, втяглися в мул.
У світло бив плечем до болю,
Зісковзуючи у пітьму,

Де чорні сяяли перлини
(Безцінність і бездушшя в них).
Я на хребті прибою злинув,
Упав на берег і затих.

Вляглась двосічна непокора,
Згубивши еллінський шолом.
Мовчав туман. Молилось море.
І в мене світло увійшло…

2.02.09.

Цвях останній слова холодного
В ешафот загатила ти.
А я мріяв, щоб то була лодія…
Та зіткнулись в орбітах світи

І засипано скалками гострими
Руки в сяєві ніжних бажань.
І трояндиться біль мій у просторі,
Віршоплямами скрапує жаль,

Бо на серці, що вчора співало ще,
Мотуз кручений вже затягли,
А пісні догоряють на звалищі
Криком болісним: "Як ви могли?!"

Цвях забито. Страта відбудеться,
Тільки-но ороситься трава.
Але в темряві думка іудиться:
Чи не я тобі цвях той скував?

19.11.07.

Листопад. Золоті веремії.
І на заході – стрічка вогню.
Поміж нами свічкується тиша,
Понад нами шулічить пітьма.
Та пітьму розтинає сліпучо
Білосніжне полум’я рук.
Я боюсь обпектися у ньому,
Бо долоні мої крижані.
Холод лине від п’ястей до серця,
На льоту замерзають слова.
Я натягую погляду линву,
Та її перепалить свіча.
Ти вже квапишся - справи… сімейні.
І підбори цокочуть: «Прощай!»
Злотопади сліди замітають.
І раптово ввімкнувся приймач:
«Де в серці стріла,
Де крига в очах твоїх
тане…»
23.10.07.

Більярдними кулями яблука
Києм ганяє серпень
В тому саду, де я блукав
З очорнобривленим серцем.

Брови – два чорних гаки –
Наче Байду, мене розіп’яли.
Біль поміж ребер іржаво скрипить,
Труйна кров зсередини палить.

Гріш поцілунку на денці –
Милостиня зажурі.
Слів рятівних індульгенції
В багаття пожбурив.

Заніміли обпалені рани, затерпли,
Сполиніли цукрові ілюзії.
…Влучний удар у серпня!
Яблуко в лузі.

Знаєш, друже, існує хвороба – любов.
Я колись занедужав, шукаючи ліки
Стоптав ущент черевики,
А дістав лише томик Лі Бо.

Знаєш, мудрість – вона часто зла,
А нерідко кошлата і вузлувата.
Продай брата, аби відкупити Сократа.
Не обрящеш тепла, коли радість – зола.
Ветхі мудрощі – зморшки сухого чола –
Зчорнобілюють душу строкату.

А танський поет у компанії Місця й тіні
Вино смакував і себе мудрецем не вважав.
Хоч над ним нависала епоха із тисяччю жал –
Та він у щасливім сп’янінні
Віддавався хворобі любові,
Бо ж був не мудрець, а Лі Бо він!

І що йому з того, що пляшка порожня,
Що на плечах не шовк, а лахи?
Кольорується мудрість його непреложна,
У віках не засипана прахом.

Так, мій друже, від щастя й сльози
Не варто шукати ліків.
Треба просто піти в магазин
І купити нові черевики.

Сім синіх веж на обрії гранатнім,
Сім синіх сурм озветься із верхів.
Вітрилилась душа, у синь піднята,
Напнута пружно співами птахів.

У семигір’ї, на семивітрів’ї,
Там піки гір – корона. Де той біль?
Над семимор’ям заходом горів я,
Світив сигнальні вогнища – тобі.

Я не питав у ранку, чи палац то,
Сім обріїв ішов я до мети.
А серце гравійоване хвилясто
Замрією про дім, а в домі – ти.

Рельєфи моря. Сьомий день. Один я.
Вітрами недоплетена коса.
Опівдні Сонце пахне, наче диня,
Солодша вдвічі, коли ти не сам…

19.11.08.

Быть поэтом – не многих проклятье!
Михаил Брайчевский

Продивляюсь закреслені вірші.
Видираю із них
Слова, рядки і метафори.

Ніби ацтекський жрець,
Вирізаю серця у віршів,
На яких ставив хрест
У дві риски.

В ретортах гомункули –
Їм вставляю живі серця,
Наслухаю – чи б’ються рівно?

Рвуться від болю серця,
Надриваючи моє серце.

Мої вірші колись
Виріжуть з мене серце
І віддадуть тому,
Хто проклятий бути поетом.

18.12.08.

Відпусти у політ, у високий політ,
Щоби стріли намарно попадали долу,
Щоби злісно бряжчали мечі і шаблі
На далекій землі,
Що із серця мого тягне ниточку долі.

На землі ми жили, що й серця у землі,
Шар землі на душі, хоча руки відмиті.
Сонце мудре, в його кучерявім теплі
Ми крилатіли духом, осяяні миттю.

Відпусти, і нехай не обірветься нить,
І осяяна мить
Покладе на обидва плеча знаки Сонця.
Твоя ніжна рука
Нитку долі торка.
Земля-серце-любов – непорушний покон цей.

17.07.08.

Так мелодійно джодассениться
Блакитна хвиля вечорова.
Ікринка Сонця – згусток крові
Морського демона. Есенція

Бузково-перська димним контуром
Розписує кімнату в’яззю
Письмен Корану і Хайяма.
Та скалки світла теракотові

В глибинах ночі потонули всі.
Застигнув день розлитим чаєм.
Квітневу дівчину, мов чайку,
Прибій несе крізь пінну вулицю.

24.09.08.

Ти прости і не сердься, що тебе я так палко
цілую в думках.
Вітезслав Незвал

Ти мені пробач і не сердься,
Що малюю тебе оголену.
Просто вирвав зі свого серця
Пуританство залізною голкою.

Ані хтивості, ні брудноти
У юнацьких мріях патлатих.
Просто хочу тебе роздягти
І оголену цілувати.

12.08.07.

Коли до тебе буде відстань
У сто листів чи одне море –
На вищій ноті голос трісне
Й потоне в тиші, мов у хорі.

І блискавка окреслить коло,
За колом ти, вогонь і пристрасть.
У спину кпини люто колють,
Та під ногами в мене присок.

Крок… Ще… І раптом – сяйво синє.
Твій голос ллється з високості.
Повисла мить на волосині.
Не смію… Даленіє постать,

Відлунням вигасає пісня.
Пекельний вітер. Небо в шорах.
До тебе простяглася відстань
У сто листів чи одне море…

3.04.08.

Душа омита сонячним промінням,
Як у свічаді, в ній відбився світ.
Чергуються багрянь з аквамарином
В його склянобарвистій перезві.

Там усмішка сльози та регіт суму,
Там танець дервіша в пустелі без води,
Хайяма піала, дорожня сума,
Незачерствілий хліб Сковороди.

Де грона гроз впіймались в невід неба,
Гривасті хвилі чвалять навмання –
У волосінь межа між "будь" і "небудь"
Від майбуття минуле відтина.

Іти в життя – мистецтво і наснага.
Мовчи, трибуне, як співа дитя,
Бо кучері душі та серцю смагу
Дарує Сонце – символом життя.

26.06.08.

Я прочитав стільки книжок,
Що став геть дурний.
Я вивчив стільки чужих віршів,
Що забув, як писати самому.
Я чув стільки пісень, різні мотиви і тембри,
Що сам уже не заспіваю.
Іноді боюся, що хтось захоче мене наслідувати,
Бо я є я.
Ділюся хлібом і вином,
Книжками, радощами, грішми –
Лиш не натхненням.

Коли запалюється вогник –
На нього дмухають вітри
З чотирьох сторін світу.
Іноді слід виходити на прю,
Коли світ замикається кільцем амфітеатру.

Я гладіатор в ореолі відчаю.
Блазенське ремесло мені зрідні.
На гладіусі факели відсвічують,
А в серці загнива безсилий гнів.

Плебей, що прагне хліба і видовищ,
Патрицій хтивий – на одне лице.
У цирку Цицероном не промовиш,
Бо повіншують цвяхом і вінцем.

Рубай, коли, від сітки ухиляйся,
Хай ллється кров на забавку юрмі!
Усі твої смертельні вихиляси –
Для публіки лишень здоровий сміх.

"Е!" – скажуть реалісти.
"Фе!" – скажуть раціоналісти.
"Фу!" – скажуть модерністи.
"Тьху!" – скажуть постмодерністи.
Але чого я справді схарапудивсь?
Хіба я знаю, що таке юрма?
Юрма безлика, а я завжди бачив
Навколо себе тисячі облич.
І коли треба – на бетонні стіни
Піду в атаку… на таран… чолом.
І квіти, і вірші – марні.
Зривають, милуються часом,
Та згодом квіти мруть на смітниках,
Поезії – у тюрмах палітурок.
В колоді суспільства – шістки й тузи
І так мало валетів.
- Хай живе раціоналізм! -
- Руки геть від власності! (моєї) -
На вірші росте ціна,
Хоч їх все одно не купують.
…Учора в метро я читав Тичину,
І пасажири на мене дивились.
Чого б то вони?

2.01.08.

Лишивши відбитки прибою у мушлях,
Відступає до обрію море.
Солоною сіттю обплутує душу
Вітер, смаглявий, мов горець.

Блакиттю заманюють темні глибини,
Де краб’ячі клешні, отрута медуз.
Стою по коліно. Зі страхом дитинним
Пірнаю. Пливу. Не боюсь і боюсь.

Все мирно. Все штильно. Корвети корсарські
У мулі. Зжер лодії "грецький вогонь".
А я за вітрило віддав би півцарства,
Хоч царство моє – не від світу сього.

Вишнева пітьма почуття миротворить.
Вітер змотує сіть. Тонкоструниться чайка.
Призахідне Сонце хлюпочеться в морі
Засмаглим голеньким дівчатком.

23.10.08. (ЦДАВО)

Таємний обрій сірохвилиться,
І сивий шторм гука: «Алярм!»
Напружені залізні вилиці
Загубленого корабля.

Над світом темрява брезентова,
Бо захід крила позгортав.
Вітрисько де-не-де приземлиться
І знов у безвість відліта.

Ревіння хвиль у серце клиниться,
Жбурляє скалки міражу.
Готовий морю в пащу кинутись,
Щоб вимити з душі іржу.

28.09.07.

Плинних днів загубилася нитка
В кольоровім клубочку життя.
Перших віршів розтріпані зшитки
В білий вирій дитинства летять.

Порадію за пляшкою коли,
Що не впав перед ницістю ниць,
Що весну любив більше за школу,
Що щасливий тепер – не колись.

Реалізм – неміцний підмурівок,
Коли місто в облозі весни,
Коли клавіатура бруківок
Омузичує рими рясні.

Проясниться душа, наче люстро
Зі столітніх скарбівень-печер,
І весна, упізнавши, пелюстку
Скине брату свому на плече.

12.04.08.

А щастя є простим, як небеса,
Розлиті синьо ген за виднокругом.
Коли ти не клеврет і не васал,
І на душі не стягнута підпруга;

І по-піратськи свище в голові
Все той же романтичний отрок-вітер,
А білий день, ковзнувши по траві,
Вписав хапливо в пам’ять кілька літер;

В запиленій книгарні почуттів
Яскрава палітурка відшукалась,
І сиплються дива, мов конфетті,
Фарбуючи усе в барвистий хаос;

Коли підбори вже несамохіть
Бруківку топчуть ритмами квік-степу –
Це просто щастя. Просто у цю мить
Просте, як небо, щастя рветься з тебе.

6.03.08.

Мама кличе мене в дитинство,
З виднокраю далекого кличе
В дитсадківські рожеві простори,
В заберезений гай призабутий,
У строкаті землі фантазій.
А в руці у мами – цукерка,
Над волоссям у неї – Сонце,
Очі мамині теж від Сонця,
Її пальці – промені теплі.

Я моторно біжу до мами,
Та водночас дивлюсь під ноги –
Не спіткнуться б, не перечепитись!
Бо тоді це видіння щезне,
І залишиться тільки цукерка.
Але нащо, коли не від мами?!

В серпень-місяць, мріями багатий,
Покохав хлопчина зірку ясну.
А кохання творить чудеса –
Дівчиною зірка обернулась.
Що волосся – наче ніч липнева,
А лице – немовби Місяць повний,
Очі – зорі з одного сузір’я,
Погляд – довгий, ніби шлейф комети.
Хлопець любку називав Зоряна
І кохав її палкіше Сонця.
Та чомусь, як вечір забузковів,
І прийшла для любощів година –
Хлопець вдома полишив Зоряну
І пішов на луку край села.
Всеньку ніч стояв, неначе явір,
Руки підійнявши до небес,
Де ясніли милі серцю зорі.
І відтак щодня він із любов’ю
Зазирав у вічі до Зоряни,
А щовечір – кидав її вдома,
І всю ласку віддавав зіркам.
Плакала Зоряна в самотині,
І світили сльози, наче зорі.
А в одну з ночей Зоряна знову
Стала зіркою, на небо повернулась –
Хай коханий дивиться на неї,
Посилає ласку в небеса!
Але жить без нього вже несила,
І не витримала зірка ясна –
Покотилася ізнов на землю.
Та не витримали інші зорі
Розставання з подругою вдруге –
І за нею слідом покотились.
Тож відтоді у серпневі ночі
Падають із неба ясні зорі –
Щиросерді подруги Зоряни.

Я тобі сказав (а серце – маятник),
Як три ночі самотою маявся,
Як про тебе мріяв одинокістю
В товаристві смутку сіроокого.
Тільки хмари в морі неба вершами,
Тільки чорноніч похмурим вершником,
Тільки дощ з татарськими очима
Бив чолом у вікна, як причинний.
Я не спав, та бачив сни про тебе.
У танку ходили сестри-верби
Й ти, заклечана коралями багатими
(Очі сяяли купальськими багаттями).
Ми пішли, побравшися за руки,
Наче праведники ірійними луками...
Я тобі казав – ти не дослухала...

Коли зіткнувсь на конях з Долею
І вибита з сідла душа –
Ти не тягнись рукою кволою
До захалявного ножа,

Бо в Долі – довгий лук зі стрілами.
Згадай минуле, в нім – людей,
І теплі дні, в які зустрілись ми,
І стежку, що в добро веде.

Болить вогненно в грудях рана ця –
На неї спомин поклади
Про те, як радісною працею
В чийсь пам’яті лишив сліди.

Цілющим зіллям цим напоєний,
Задивлений в лункий зеніт,
Відчуєш: таїнство сотворене –
Ти вдруге народивсь на світ.

Ти у сідлі, віч-на-віч з Долею,
Їй посилаєш гордий жест.
Вона ізнов меча оголює
І знов тривожно кінь ірже.

Перемийте кістки, перетріть!
Не чіпайте лиш крил
Моїх білих!
Ганна Чубач


Пашіють інквізиторські костри,
У коло замикаючи нещадно.
А серце поривається в нестрим,
Аж деренчать у ньому коліщатка.

Звивається вогонь, немов канчук,
Але сумління ще не обпалило.
Я уві сні пораду мудру вчув:
«Надійся не на меч, а лиш на крила»

А єзуїтство, мудре й гонорове,
В багаття ревно підкладає дрова.
Та всі багаття вигаснуть на ранок.
Роса загоїть опіки і рани,
А єзуїтам лишить сірий попіл,
Що не тепліше їхніх мізантропій.

Бойова сокира долі
Серце навпіл розколола.
В половинки – двійко чаш –
Наточила меду щастя
І євшанову печаль.
Йду в життя, як у світання:
Я – із сонячної касти.
Гіркота у серці часто,
Але щастя зверху все ж –
Виливається за креш.
Не продам своє кохання
Щоби дань сплатити хану.
Візьму хана на аркані –
Потягну його удаль.
Цілить молотом вандал,
Та його старання марні –
Мрій моїх міцніший мармур,
Ніж на римській агорі.
Під егідою зорі
Я творю життя. Як просто:
Атрибути – пісня, костур
Та урочище трави –
Смійсь, радій, живи!
Та печаль на споді серця –
Все ж колись вона озветься.
Та не думай про сумне –
Перебродить і мине.
Знаю плай на гору Щастя –
Він не дасть мені пропасти,
Бо життя – одне.
І чарівне.

Глиняним коником квітень
В клечану даль поспіша.
Як же його зупинити
Юна хотіла душа!

Поки плетуться аркани
Із запашних пелюсток –
Вдаль з-під руки я погляну,
Коника чуючи крок.

Ех, заманить його в пастку
І прив’язать до руки –
В жилах охота циганська,
Тільки безсилі пастки.

Вітряно коник пронісся,
Зоряним пилом обдав.
Жаль. Бо на ньому дитинство
Вкотре мене покида.

Окриливсь каризною птах
На пшеницевих бурштинах,
Що проросли з копит орди.
Струмить ріка – клинок води –
Аж ген за коловиди, ген,
Де пристрасті усіх племен
Заплутано в клубки легенд,
Казань і думань веретена,
Де віра наша празелена
Звела дубові куполи.
І Сонцеоко зирить вглиб,
В пергаменти шарів культурних,
Де єресі, крамоли й штурми
Перетекли в літа й жита.
Зостався карокрилий птах,
Ріка та поле бурштинове
І Сонце – капище онови.

У землю – зір, а дух – у небо.
До боку кріпиш сагайдак.
І серце з-під забрала ребер
Золотозоро спогляда,

Як ти ідеш за виднокола
Максималістських устремлінь,
Де легендарні заборола
Ще не покрила сіра тлінь.

Ти поки що дитя, не воїн,
Твій лук – з вербового прута,
Та пам’ять предківська травою
Тобі до серця дороста.

На гранях тонкодзвінних ранків
Ти стартував у всеблакить,
І мрій дитячих витинанки
Вогнем небес взялися вмить,

І линуло крилате світло
На мерехтливу призму днів,
Щоб семиколірно розквітла
Веселка ніжна вдалині.

Прочиняються брами для добрих стремлінь.
У серцях молодечих – розповень, розгін.
Друже мій, я сьогодні признаюсь тобі,
Що душі моїй тісно в тенетах журби,
Які виплела з віхол майстриня Зима.
Та душа – мов свіча. Відступає пітьма.
Біломармур холодний в минуле стіка,
Бо підмила його часодзвонна ріка.
Сонце в душах запалює безліч свічок.
Ми йдемо на пітьму, наче військо зірок,
Що пітьму розжене і погасне, але ж
Келих овиду виповнить світлом по креш,
І вогонь диво-птахом злетить вище нас,
Щоби вигнати з душ тіні зимних образ.

Я лечу на крилі у дощу
Днем осіннім – до тебе, до тебе...
Тільки грім – розставання віщун –
Підніма на шляху сотню стебел

Блискавиць, що гарячі, мов гнів.
Та мене надиха твоя близькість.
Я гашу зловорожі вогні
Зі Стрибожим онуком – вітриськом.

Все то лжа, що немає чудес,
Що в казках лиш окрилені коні.
Я до тебе прийду, як Зевес –
Сонцеструменем на підвіконня.

Ніч водоспадить зоряним дощем,
А вірші десь блукають манівцями.
У настрою мого – свічі кліше,
Що залива кімнату ніжносяйвом.

Так гарно зараз – одцвітають зорі,
Жде вітромрій сузір’я Парусів.
Свіча в душі випалює узори,
І ксилофоном тануть голоси

Незроджених поезій. Певно, в цьому
Є вища радість творення: слова
Переплавляти у горнилі втоми
І в ювелірні спокою кувать.